Богдан Жолдак

Нестяма

Оповідання, новели, п’єса та повість

Інґа

Це була дуже дивна, як на театр, сцена: у фойє, під квадратною

колоною, судомисто тулилася гарна жінка і плакала; всі її оминали, а

вона шепотіла сльозами, тому що це було в аванс, і вона, я пригадав,

довго перед цим була в буфеті, хоча там її всі відмовляли, навіть

Катя, буфетниця: «Фатить, ти ж знаєш, Інґо, чим це кінчається», – та

вона продовжувала вживати, і, як я зауважив, не лише тому, що ціни

в буфеті були, як у магазині, низькі – про це дбала адміністрація.

Я був там новою людиною, декоратором, мене найняли

одноразово, бо знав фактури, а тут вирішили поставити

«Шекспіріаду», тобто знайшли спонсорів на декорацію, і я не знав,

чим це все закінчиться. Аж ось вийшов у фойє. Бачу: жінка плаче, а

всім байдуже, ба, навіть зиркають з острахом, особливо на мене, коли

почав до неї наближатися; а ще якось уїдливо дивляться, так мені

здалося, а я підійшов до жінки і почув, що вона бурмоче:

– Нікому не потрібна, – виплакувала такі звичні слова, я навіть

подумав був, що це з якогось спектаклю, але не зміг пригадати, з

якого саме, бо жінка відчула, що хтось поруч і раптом сухо

прошепотіла: «Я всіх ненавиджу, а мене

ніхто не любить», – і знову заплакала, так гірко, а я подумав, який

же це страшний театр, щоб так довести людину, адже тут працюють

митці, та всім байдуже, вони проходили, радісно отримавши гроші,

кожен поспішав, як буває в аванс, коли вся трупа сходилася, щоб

розійтися.

– Ну що ви, – сказав я до жінки, від чого вона затряслася

плечима, й мені стало моторошно, що біда заскочила людину не десь

у куточку, щоб та виплакалася, а просто посеред рідного театру, у

найвиднішому місці – оперлася так на квадратну колону, бо несила

вже йти од горя, й розмазувала сльози.

– Не любить! Ніхто, – наполягала жінка голосніше; всі зиркали на

нас якось неадекватно, одначе я вийняв хусточку, щоб утерти її

прекрасні очі, потім торкнувся до пишного волосся, став

переконувати, що вона помиляється, що все буде гаразд.

Раптом погляд її стражденний зупинився й висох; вона, сказати б,

просканувала мене, й умить пройняв несамовитий біль: не одразу

втямив, що руки її міцно вчепились мені за яйця.

Я отетерів – не од несподіванки, не од образи, а від несамовитого

болю, якого досі не знав; бували випадки, наприклад, на баскетболі,

від м’яча, але навіть він не міг так, як оці незнайомі пальці, що

одчепити їх мені бракло снаги; вона втупилася мені очима в очі, бо я

не витримав і закричав на весь театр, і працівники навколо деякий час

це слухали, доки ж добрі люди – освітлювачі – підбігли і почали

палець по пальцеві одтискати той страшний зашморг.

Потім одвели на банкетку, де я сидів і не вірив, що цей біль

узагалі колись закінчиться, не вірив, що таке можливе, бо він мені ще

кілька днів нагадував про себе сильною підпухлиною. І я просто

змушений був думати про ту жінку, про її долю, змушений був

ховатися в декораторській, щоб на мене не тицяли пальцем, отак

починається проблемна робота – коли стаєш посміховиськом, а в чім

твоя провина? Що ти просто пожалів людину?

Дехто співчував мені, з часом я багато довідався про Інґу,

особливо, коли підслухав у курилці розповіді про візити до неї

(актори – часом безсердечні люди), про інтим, як вона роздягала,

роздягалась, а потім довго стелила ліжко і не так стелила, як годину

розгладжувала простирадло, ретельно, багаторазово, безліч уявних

складочок, отак пестила, припадаючи щокою, аж доки кавалер кілька

разів устигав перегоріти і вже те ідеальне простирадло ставало ні до

чого: «Це ще добре, шо не накірялась, а то було б».

Довідався, що Інґа відвідувала психоаналітика, та медицина не

допомогла, бо в зарплату знову побачив її під квадратною колоною,

де вона стояла і гірко плакала, шепочучи собі під ніс.

Чи я злякався? Можливо. Бо одразу втік назад, у декораторську, і

стояв як дурень, оглядаючи приміщення, – чого я тут, адже роботу

завершено. Тому стояв і просто обдивлявся стіни, наче вперше їх

побачивши, аж доки надибав за трубою кілька використаних

лампочок: перегорілі й непотрібні, вони пилюжилися, покинуті

електриком. Дістав їх, витер, а потім дбайливо огорнув у кульок.

...Вона стояла напівзігнувшись, притулившись до квадратної

колони, пишне волосся та плечі здригалися від плачу, а люди

байдужо, ба, навіть з острахом, її оминали.

Пошукавши хустинку, я підійшов, став упритул, вона підвела

свої невимовні очі, бо не повірила, засвітилася подивом, побачивши

мене знову, я почав утирати їй сльози.

– Що з вами сталося? – питав я, й крізь ридання вона казала:

– Не потрібна... – шепотіла, – уявляєш?..

– Ну що ви? – торкнувся її розкішного волосся, гіркого від сліз. –

Не треба так думати, – заспокоював.

На мить чудові очі розплющилися ширше, погляд зупинився,

вона втупилася мені в зіниці й затамувала подих – за мить її цупкі

пальці вхопили мене межи ноги і стиснули, але в очах моїх Інґа не

помітила відчаю, я пестив її кучері; тоді вона стиснула щосили й одна

лампочка, а потім і друга, гучно луснули в її долонях.

Куди

– Почну – що перепрошую за такий вельми пізній дзвоник,

вибачайте, дзвінок; у мене до Вас питання: чи немає серед Ваших

знайомих книжкових спекулянтів чи перекупників раритетів? Як це

нема, адже, не прикидайтеся, Ви непомалу цікавитеся рідкісними

виданнями. Бо мені конче слід відшукати сліди невиправної моєї

втрати – зникла дуже цінна для мене книга.

Тоді поставмо проблему інакше: почну здалеку, а саме з того, що,

по-перше, я знаю, що в колі літераторів не вважається за гріх взяти

без дозволу в когось книжку – таке трапляється навіть із вельми

поважними та шанованими людьми, тому попередньо запевняю Вас:

те, про що йтиметься далі, аж ніяк не вплине на наші стосунки.

Йдеться про ілюстрований атлас «Дер паталогоантоміше дас

біологіше албум», виданий у середині ХІХ ст. в Нюрнберзі. Я свого

часу неодноразово звертав Вашу увагу на цю мою книжку, хоча Ви і

відмахувалися від неї, показово відмахувалися, посилаючись на

незнання німецької мови. Одначе мої запевняння, що така книжка

буде дуже цікавою для письменника, яким, безумовно, Ви є, –

вочевидь не минулися марно.

По-друге, хтів би застерегти Вас одразу: тут, в Україні, її не

реалізуєш за належну ціну, отож сама думка про те, що ця книжка

перетне кордон і назавжди зникне на чужині, штовхає мене в

невимовний розпач. Тому пропоную Вам негайно повернути мою

власність, щоб цей Ваш вчинок аж ніяк не вплинув на наші з Вами

взаємини, бо я не маю наміру переривати наших дружніх стосунків.

Ба, я навіть згоден виплатити Вам винагороду, будь-яку, яку Ви

назвете, хоча Ви й чудово знаєте, які насправді мої матеріальні

статки, одначе я згоден залізти в борги, бо йдеться про річ, набагато

важливішу за боргову яму, адже йдеться про фамільну цінність

нашого роду Копачинських. Ваші запевняння, буцімто Ви її і в очі не

бачили, є, вибачайте, м’яко кажучи, нешляхетні, позаяк я щоразу за

Вашого візиту клав її на видному місці, а саме – на столі. Так, я

помітив, що Ви не звертали на неї уваги, одначе запевняю: робили це

занадто (!) показово, що не проминуло моєї пильної уваги. Даруйте,

не треба вживати «не морочте голови», бо так серйозні перемовини

аж ніяк не провадяться. Я не розумію Вашої іронії – до чого тут

«Друга книга Поетики» Арістотеля? Ви завжди викрадаєте саме її?

Куди? Куди?

...ще одним доказом на правдивість моєї версії є Ваша

неґречність, з якою Ви жбурляєте трубку, даруйте, слухавку на

телефонічний апарат. Однак у цій скрутній для мене ситуації я

вибачаю Вам навіть такий неґречний вчинок, бо в мене, як Ви бачите,

немає аніякого виходу. За цих жахливих обставин маю лише одну

надію на Вас, сподіваюся, що Ви таки навернетеся на людяність.

Запевняю, що не маю до Вас аніяких претензій, бо в літературних

колах викрадення раритету не вважається за гріх, а виставляється

радше за своєрідну браваду, тож, запевняю, Ваш добродійний

вчинок – повернення моєї книги – щонайменшим робом не

позначиться на наших стосунках, і Ви знову зможете відвідувати мою

оселю в будь-який зручний для Вас час.

До речі, ці Ваші відвідини і є головною причиною моєї версії

щодо зникнення атласу, бо ж, окрім Вас, до мене останнім часом

ніхто не заходив. Благаю! Благаю, не вчиніть іще більшої кривди –

позаяк я Вас викрив, то Ви з переляку, щоби знищити докази, ще,

чого доброго, знищите книгу. Не паліть її, я на коліна стану – вона ще

мусить прислужитися людству! Що завгодно, лише не це! А Ви,

виходить, ще й спеціалізуєтеся на викраданні другої частини

«Мертвих душ» Гоголя? З метою спалення? Ні, про три його романи,

писаних українською мовою й спалених, я взагалі чую вперше, то й

не запевняйте, що Ви й до того рук доклали, мене ці Ваші діяння геть

не цікавлять.

Що-що? Ви ще наважуєтеся кидати тінь підозри на мою нову

дружину? Так, набагато молодша за мене, то й що? Не Вам ставити

під сумнів щирість наших стосунків, шановний пане, однак я Вам

дарую навіть такі сумні підозри. Що? Переписати негайно дарчий

лист на свого старшого сина? Як Ви взагалі можете радити мені щось

щодо маєтності? Не лише оселю, а й дачу? За іншої ситуації я би геть

інакше прореагував на вашу ганебну пропозицію, одначе саме Ви

чудово розумієте, що я цілком залежний од Вас у цих непростих для

мене обставинах. Але якщо Ви з Вашої доброї ласки не розв’яжете

проблему позитивно на мою користь, то я змушений буду осоромити

Вас перед громадськістю. Я це чудово умію. Й не треба ховатися за

слова «щоби ще слухати отаке», а нумо, яко ґречні люди, не доводити

справи до безвиході, коли я просто фізично змушений буду публічно

знеславити Вас, а Ви таки добре знаєте, як прекрасно я це вмію

робити, отож...

...Небажання дослухати – це ще один, сказати б, речовий доказ

про небезпідставність моїх запідозрень щодо Вас, вельмишановний.

Мені вочевидь слід було ще свого часу завгодя, немов у шаховій

партії, передбачити наслідки Ваших візитів; так-так, не прикидайтеся,

адже Ви вже давненько, м’яко кажучи, позичали в мене не лише

атлас, але й сюжети багатьох Ваших оповідань. Так-так, списували їх

із мене. Це новина? Ха-ха, не прикидайтеся. «Міформагія», «Усі

падають», «Обалдемуа», «Стьоб-кран», а «Пурга»? «Неповний

фарш», «Пардімонокль»? Не треба запевняти, що саме цей есей

написано ще до знайомства зі мною, бо Ви тоді ще взагалі нічого не

писали. А «Товчи-батькасин»? Так-так, саме він, атож, я дуже пильно

ставлюся до Вашої творчості й узагалі дуже шаную наші взаємини,

отож дуже прошу: не кидайте тінь на них во ім’я плідного їхнього

продовження й поверніть у мою власність річ, яка Вам не нале.

Доброго дня, віта.

Дуже прошу Вас, не кида.

.Не кидайте! Одразу скажу Вам, що в мене є для Вас, не кидайте

цього разу слухавку, благаю! Дуже приємна для Вас новина – «Дер

паталогоанатоміше» дивним чудесним робом віднайшовся. Як де?

Він стояв, виявляється, не на належній полиці, а лежав чомусь згори

на ній, затиснутий під стіну. Охоче приймаю Ваші вітання, пробачаю

цього разу Вашу іронію. Однак ідеться не про це.

А от тепер скажіть мені, вельмишановний, у який це спосіб Вам

вдалося таємно занести до мене книгу й непомітно підсунути назад?

Вікон я, як Ви знаєте, відчиненими не лишаю, а замки на дверях маю,

далебі, надійні. Я знаю, що вони не перепона для професійного

крадія, одначе маю підозру, що Ви ним не є. Тоді поясніть мені

заради Бога:

звідкіля у Вас ключі до моєї оселі? Чому я про таке питаю? Та

звісна річ: перспектива беззахисності перед Вами й усвідомлення

того, що хтось може безкарно проникати всередину і брати все, що

заманеться, а тоді ще й класти назад...

Не кидайте!

Я ще не сказав найголовнішого в цій непростій ситуації:

надзвичайно переконливо і ґратульовано благаю Вас ніколи й аніяким

робом не використовувати оцієї теперішньої нашої з Вами історії в

якомусь оповіданні.

Навколо лампочки

«...летять бризками на екран, падають комашками, вони ж хитрі,

раніше вони на папір не могли собі отако сідати, бо перо одненьке, це

тобі не всі десять пальців, що молотять клаву швидше, ніж ти

встигаєш думати. Особливо, коли можеш молотити значки також і з

голосу, вони, вже відредаговані й ретельно виправлені,

вихлюпуються досконалими графемами; то тут треба завважити, що

вже є на сім світі багацько людей, які друкують швидше, ніж

балакають. Байдуже! Ще ніхто не додумався, крім мене, молотити

пальцями і голосом одночасно, стикаючись між собою – літери,

потоки, – вони складаються поєднаннями, на які ти особисто не

здатен, тобто традиційно ти був не здатен, а от тепер – на, маєш,

пальці випереджають слова, слова випереджають думки, і це чудово,

від цього страждав іще Кнут Гамсун, але тоді не було комп’ютерів і

він не знав, як із цим боротися, лише встигав благати: «Боже, не дай

мені бути розумним!» Аби хоч у якийсь спосіб випередити самого

себе, чи не подався він у фашисти задля цієї формули? Ось питання –

а що якби побачив він отаке: варто о сьомій ранку нуль п’ять хвилин

натиснути в компі на пимпочку «вмотивований хаос» – як усі

завойовані слова злітають, наче метелики, й сідають назад на екран,

дають іще додаткові тексти.

«За цей час ти встигаєш ще намолотити язиком та

кінцівками, добре, що в тебе їх на руках лише десять, от якби

навчитися, як це роблять безрукі інваліди друкувати ще й десятьма

кінцівками ніг, але це не за горами, якщо інваліди це можуть, то ти,

геть не каліка, опануєш такі рефлекси; жадібність, вона ненаситна,

адже ти й так сидиш, оточений прудкою хмарою літер, що

кружляють навколо тебе, як мухи навколо лампочки, неначе

спіралями петрогліфів Кам’яної Могили, ти друкуєш, вони самі

впорядковані твоїми незримими правилами знову й знову сідають на

екран, і ти пишаєшся, бо вони наочно втілюються за принципом т.

зв. гіпертексту, ба тепер це мегатекст, якщо не ультра, так чи інак,

а фіксується він доволі умовно лінійно; ти згадуєш колишні свої

страшні заздрощі, коли побачив на фресках Софії Київської первісних

наших музик, в одного були одразу дві дудки у вустах, дудки дві, а

пальців однак лише десять, поруч із ним тоді був скрипаль, який міг

застосувати лише шість кінцівок – п’ять пальців на струнах та ще

руку зі смичком, хай там як, а перегнати себе він не міг, хоч і грав на

найпершому тоді в світі смичковому інструменті під назвою гудок.

Лише в теперішні часи з’явилися музиканти, здатні

встромити до вуст три саксофони, ще й спускалися в залу,

вимагаючи, щоби публіка тиснула їм на пимпочки клавіатури, і хоч би

скільки їх було, встигаючи одімпровізувати той хаос на трьох

горловинах, це вже ніякий лінійний Моцарт не переплюне, і добре, що

електроніка встигала зафіксувати навіки ті виправи, чого графічні

ноти фіксувати не звиклі, а ці тут же на моніторах, розсипаючися

значками, ще й додаючи аранжування, і вкупно одкидаючи це все

знову в залу, яка, шаленіючи, накидається пальцями й вухами на

саксофони, радіючи, що вони – живцем, а не на тисячолітніх

фресках».

Папірець цей, щойно написаний, просто палив мені кишеню, я

оглядав людей у залі.

– Уявляєш, Миха мене таки намалював, – шепотіла попереду

білявка до подруги.

– На картоні? На полотні? – заздрощами відгукнулася та.

– На мені. Отако посадовив і почав од шиї і отак донизу.

– Ти шо... До... скрізь? – жахом завмирала та.

– Ото. Тільки одно, шо фарби холодні. Я йому кажу: «Або

підогрій їх, або давай без них».

– Ну ти. Скрізь? Без них?

– Ага. Одним лише пензликом.

Обидві крадькома озирнулися лише тоді, коли почали давитися

сміхом.

Усі тутки гомоніли, а я картався, як і щоразу, бо не взяв бука –

записати б цей полілог, управити в літери, а потім усі тексти

витягнути лінійно, і от, на, маєш: за хвилину тобі цілий романяка з

«Доктора Серафікуса», завбільшки. Які чудові тут люди!

Що далі від столиці, то менше падлюк, тобто провінційна богема,

вона чистіша, очі в неї не такі, особливо, коли вона з’єдналася й

забула, що провінційна, ба, навпаки, вона ще не втратила здатності

легко спілкуватися. Бо столична боїться бовкнути зайве, щоби хтось

із цього не скористався та не поніс до свого монітора, тож вона лише

багатозначно промовляє очима, вдаючись до стократ ужитих слів.

Га! Де ті часи, коли Сократ забороняв записувати слова, а

дозволяв тілько промовлені, перетворивши життя своїх учнів на

нескінченні потоки, одучив од крохоборства, за що його й стратили, і

навіть тоді він не перестав говорити, коментуючи власне вмирання.

А тут у залі не пролунало жодного разу бодай «Макіавеллі»,

бодай «Деріда» не проскочило, просто люди були дуже раді нарешті

побачитися, й тому говорили без цитат чи бодай посилань.

Трохи знайомий я був тут лише з Левком Рочинським, знаним

серед філологів своєю формулою про літературознавство – з тих іще

часів, коли активно точилася суперечка: чи літературознавство може

бути і літературою? Так от він вивів, що література може жити без

літературознавства, а воно без літератури – ні.

На сцену він вийшов ходою місцевого Сократа і почав говорити

про теперішню зустріч. Перші в залі затихли жінки. Чоловіки, певно,

його не дуже любили. Він перейшов до газетних публікацій і

зацитував із пам’яті: «летять бризками на екран, сідають комахами,

вони ж хитрі, раніше вони на папір не могли сідати, бо перо

одненьке, це тобі не всі десять пальців, що молотять клаву швидше,

ніж ти встигаєш думати. Особливо, коли ти можеш молотити

значки з голосу, вони, вже ретельно відредаговані й виправлені,

вихлюпуються досконало; то тут треба завважити, що вже є на

сім світі дуже багато людей, які друкують швидше, ніж балакають.

Байдуже!»

Тетеріючи, ти ще встигаєш поперед глузду вигукнути:

– Звідкіля у вас цей текст?

– З учорашнього «Ґрунту».

Він продовжує цитувати, а ти вислизаєш надвір і починаєш

шукати газетний кіоск. Нарешті бачиш його в заводській прохідній –

як це чудово, завод майструє сільгосптехніку, а також забезпечує

робітників друкованим словом. Тицяєш у віконечко мідяки:

– Учорашній «Ґрунт», будь ласка.

Жінка скривилась огидою:

– У нас вчорашнім не торгують, – і відсунула назад гроші.

А хто ж тоді торгує?

Я витряс із кишені папірця, що приготував до виступу: «летять

бризками на екран, сідають комахами, вони ж хитрі, раніше вони на

папір не могли сідати, бо перо одненьке, це тобі не всі десять

пальців, що молотять клаву швидше, ніж ти встигаєш думати».

Ну, ось він, текст, слава Богу... Але як він виник тут, у залі?

Знайти путній кіоск непросто, для цього треба сунути на вокзал,

це далеко, а, головне, там виникне потужне бажання сісти у потяг і

чкурнути з міста.

Бо ж іще Моцарт утинав, коли хтось із композиторів довго творив

яку складну музику, то цей вставав на концерті і заявляв, що ця річ

належить йому і на доказ тут же віртуозно її виконував нота в ноту.

Довго так тривало, аж доки Сальєрі, зрештою, поклав цьому край.

Нарешті поперед базару виринає крамничка, штовхаючись до неї,

виникає водночас радісна і страхітлива здогадка про те, звідкіля ж у

цьому місті взялося твоє ненаписане оповідання?

«Отже, не тільки з пальців та голосу, а вже і з думок

вибирається» .

Починаєш канючити учорашню газету, та від хвилювання

забуваєш її назву. На тебе дивляться з усмішкою, аж ніяк не

провінційною.

– Гаразд, – одхекуєшся, – гляньте в комп по бібліографії, чи є в

продажу щось із письменника Бебка?

– Я й так скажу, без компа, – ще лагідніше всміхнулася кіоскерка,

– ось вранці надійшла його книжка.

Отакої! Вже встигли видати? Хапаю, розгортаю:

«летять бризками на екран, сідають комахами, вони ж

хитрі, раніше вони на папір не могли сідати, бо перо одненьке, це

тобі не всі десять пальців, що молотять клаву швидше, ніж ти

встигаєш думати».

Коли заскочив до зали, Левко завершував фразу:

«тут же на моніторах, розсипаючи нотними значками, ще

й додаючи аранжування і вкупно одкидаючи це все знову, в залу, яка,

шаленіючи, накидалася на саксофони, радіючи, що вони – живцем, а

не на фресках».

Уже мали пролунати оплески, та я вискочив на сцену:

– Ось, – кричу, – це все звідси, з моєї нової книжки! Моєї, ви

розумієте?

Левко незворушно глянув у свій папірець.

– А оце і є той самий письменник Борис Бебко, якого ми

зібралися вшанувати разом із його новою книжкою.

Соломинка

...він стрибнув на неї, наче тарантул; нещасна оніміла, бо не

добачила, коли це він встиг роздягтися, так і завмерла на пів

ковткові вина, а ще подивувалася, що маючи геть скалічене тіло,

володів одним цілком здоровим органом, навіть аж занадто

здоровим...

Степан часто бував у лікарні й дивувався, як там багато

одноразових крапельниць, «отак як і я», думав із гіркотою, і з болем

виснував філософську концепцію про вічність навпаки, тобто, що

вічність настане для людства після внутрішнього психологічного, ба,

психофізіологічного зсуву, це коли воно спроможеться перетворити

всі одноразові предмети на багаторазові; адже кожна тимчасова

людина осягає вічне буття лише, продовжуючи себе в дітях,

плекаючи надію, що наступне покоління буде краще за попереднє, й

надто втішаючись цим.

Медсестри, щоб подолати нудотність нічних чергувань, сплітали

з чудових прозорих використаних рурочок од крапельниць ялинкові

іграшки – рибки та пташки; вони нічого не знали про Степанові

концепції, але, подарувавши йому кілька виробів, мліли від щастя –

такої радісної реакції не бачили зроду, навіть, коли впорскували

хворим морфін. Степан, бавлячись цяцьками, не міг натішитись: усі

вони внаслідок певної пластичності рурочок нагадували пляшку. Це

продовжило його міркування: «Як уберегти хитке здоров’я – хитрі

америкоси придумали пити коктейлі крізь тонку трубочку,

здобуваючи набагато більший ефект, ніж хиляти зі склянки; тобто,

значно зменшуючи дозу але побільшуючи кайф!»

Звісна річ – це закордоном додумалися винайти крапельницю,

повільну, яка, згладжуючи наслідки, побільшувала ефективність

ліків. Міркуючи про західну цивілізацію, він виснував ще один

аналогічний приклад: а що таке їхній коктейль? Це домішок газованої

води до спиртного, що теж зменшує його міцність, але побільшує

результат.

Уже в гуртожитку він розпустив одну таку рибку (символ!

християнства!) і почав обертати воду на вино – тобто змішував їх,

цмулячи крізь катетер. Перший же дослід розширив свідомість: це

дало шалену економію стипендії.

Тепер на лекціях він, наче роденівський мислитель, картинно

підпирав голову рукою, і жоден викладач не постеріг таємної

рурочки, пропущеної рукавом до площини; здоров’я поверталося до

нього – спершу рум’янцем на щоках, а потім і скрізь життєдайним

теплом, наснагою і, зрештою, коли він непритомнів, друзі залюбки

брали його під пахви і виносили до автобуса. Не тому, що власна вага

його, горбаня, тридцять п’ять кілограмів, а тому що він встигав

набути невагомості. Брутальні, вони жадали таких само насолод, але

жоден не міг осягнути повільної трубочки чи розбавленого шмурдяка,

одначе засвоїли вуглекислі пухирці: якщо загазувати горілку за

допомогою сифона з балончиком вуглекислоти, то удар здобуваєш

одразу.

А Степан осягав іще одну новацію – відсутність похмілки

збурювала зворотну хвилю енергії, ба, навіть агресії – роздягнувшись

до пояса, він спускався на дівочий поверх і, розчепіривши ноги та

надувши груди, гримав у кімнату № 317:

– Олесю, вийди!

Однокурсниця одчиняла і заходилася вереском, бо зроду не

уявляла, що воно таке – оголений горбань, а також гадки не мала про

сюрреалізм, тому встигала ляснути дверима, перш ніж той видихав із

перегаром:

– Олесю, впусти, світ здригнеться!

Щодо цього вона дуже сумнівалася, адже мала симпатію до

Петра Чумаченка, чемпіона факультету з гандболу, що його торс

часто виникав у її нічній уяві, тому дівчина не оминала жодного

спортивного змагання, щоби вдосконалювати видиво.

І перестала одчиняти.

Тому на лекціях Степан найбільше боявся зустрітися з нею

очима, вмощувався на останню парту і якомога швидше занурювався

у катетер: «сідав на крапельницю». Часто, отямившись аж серед ночі,

спускався сходами і ридав перед дверима № 317, подекуди й

гримаючи:

– Світ здригнеться!

Увесь гуртожиток ник, особливо від вигуку:

– Есмеральдо!

Бо голос у нього був нутряний, пройшовши валторною

викривлених трахей, здобував потужні обертони, неначе в Квазімодо,

і общага вібрувала зо страху, надто Олеся, яка тряслася, що

Петро-гандболіст щось дурне запідозрить.

Якось Степан висотав чергову пляшку, і його осяяла чудова ідея

відвідати на вихідні рідне село. Там він побачив на дверях сліди

проникнення. Образившись, що із його хати знову пропали деякі речі,

тихцем уночі викрав із сторожки діда Микити ружжо. Таємно

привізши, надійно заховав, одначе співкамерники знайшли берданку

під матрацом і посідали навколо, тяжко замислившись. З іншого боку

їх брала цікавість, дуже хотілося продовження подій, куди вони

повернуть? Тому хлопці обережненько розколупали патрони і

полегшено виявили, що ті заряджені сіллю; натовкли їх туго папером

і знову залили парафіном.

Посеред ночі, підскочивши, Степан хопився рушниці:

– Я ж казав! – вигукнув похмільно.

Розбудилися товариші:

– Що ти казав? – мружилися на озброєного горбаня.

– Що світ здригнеться! – тряс рушницею.

Хлопці хотіли спати, й почали одмовлять:

– Вона ж сіллю заряджена, – брехали.

– Ах – сіллю? – схопив зі столу коробочку з канцелярськими

кнопками, спритно висипав у жерло; щоб його не перехопили,

вискочив, неначе краб, боком, помчав із рушницею до кімнати № 317

і заволав:

– Олесю! Виходь!

Чудом дівчина не підійшла до дверей, а спросоння пробурмотіла:

– Ось я Петрові скажу...

– Якому ще Петрові? – нашорошився він.

– Чумаченкові!

Оце новина! Виявляється, його найкращий співкамерник став на

заваді.

– Ах ти ж сука! – вибухнув Степан, перш ніж вибухнула його

рушниця, вирвавши з дверей чималу діру.

Не встиг вставити новий набій, бо був обеззброєний друзями,

потягнутий геть, а общага почала прокидатися й міркувати. Триста

сімнадцята оніміла назавжди, лише тупо споглядала, як хлопці

притягнули з верхнього сортира двері і встигли прикрутити їх саме

перед візитом коменданта.

– Хто стріляв? – допитувався.

– Петарда стріляла, – пояснив Петро Чумаченко, ховаючи за

спину викрутку, якою щойно прикрутив табличку № 317. – Правда,

дівчата?

Ті оніміло кивали головами, тугіше натягуючи ковдри, бо

вирішили, що їх теж виженуть із вишу.

– Яка ще в сраку петарда? – донюхувався комендант.

– Роботяги гуляють, – кивнув на протилежний гуртожиток Петро.

– День строїтєля.

Комендант визирнув, але не побачив нічого, крім неба,

розцяцькованого канцелярськими кнопками зірок.

Хлопці, обсівши Степана, тужно споглядали, не вірячи жодній

його сльозині.

– Нам хана. Ще один такий фокус – його посадять, а нас

виключать. Бо як чоловік ухопився зброї, то далі вже йому хапатися

нема за що! – стогнав староста.

– Є за що! – несподівано заперечив Петро Чумаченко й визирнув

у вікно, видивляючись там якийсь свій план, поки незрілий, щоб ним

поділитися. З усіх присутніх він почувався найвинуватішим, і все

через Олесю – ще б пак, вона ж на нього око поклала, а не на

Степана.

Друзі часто тепер бачили, як Петро видивляється у вікна

навпроти, не розуміючи, що в тій общазі може бути аж такого

цікавого, чого не було в цій.

– Шо ти там не бачив? – дивувалися.

– Підходящої кандидатури, – буркав, не пояснюючи, бо ж він,

гандболіст, умів мислити стратегічно.

Нарешті набачив там жінку Валю, яка вечеряла, поставивши сама

собі пляшку вина, потім обвела поглядом убоге приміщення.

Поміркувавши, вона не стала бруднити склянку, а хильнула просто з

горла; подумавши, приклалася ще, а вже лише потім почала жувати

суху самотню мівіну. Чумаченко терпляче вичікував, коли у малярів

настане трагічний переддень зарплати, і завітав до неї.

– Ну, – сказала Валя, окинувши його з порогу поглядом,

порожнім без вечері.

– Тут, – мовив він, – є один мужик, який ніяк не стане мужиком,

ясно?

– Ну.

– Допомогти людині.

– Ну. Бутилка, – підняла очі.

– Але він трохи...

Вона запитально покрутила пальцем біля скроні.

– ?

– Ні, горбатий, – відповів він.

Валя полегшено зітхнула, подумала мить:

– І закусь.

– Ну, – несподівано повторив Петро. – А коли?

– Та хоть би й зара, – в горлі їй зрадливо тіпнувся голос, бо

малярші – це такі люди, які потребують негайного виведення отрути

фарб. Особливо перед зарплатою.

– Чепурися, – кинув він і побіг чепурити Степана.

Друзі стояли колом, обсмикуючи на ньому піджачок

та билинки. Степан сяяв; ніхто не знав, що він у вільний од

алкоголізму час пише вірші, але як усі поети-горбуни, не зізнавався, і

от настала мить поділитися римами, але йому не дали:

– А ти пазурі забув гострить? – занепокоївся Вовка Шляховий.

– Які ще пазурі? – буркнув Степан.

– Які. На ногах.

– Гострити?

– А як сповзеш, то чим же впирацьця в простиню будеш?

Степан не образився, навпаки, вдоволено зашарівся, бо це був

перший комплімент у його житті. Петро взяв його за ручку і повів,

неначе в школу, а співкамерники погасили світло і повсідалися біля

вікна, втупившись у навпроти.

– Три де! – радісно передчував Вовка якість зображення.

– Чотири де, – виправив його староста курсу.

– Чого чотири?

– Бо з запахом, – пояснив той і всі радісно пошкодували, що не

мають бінокля, а особливо відеокамери.

...він стрибнув на неї, наче тарантул; нещасна оніміла, бо не

добачила, коли це він встиг роздягтися, так і завмерла на пів ковткові

вина, здивована рішучістю, та й глядачі з вікна навпроти принишкли,

оно, виявляється, з ким весь цей час мешкали; тепер складалося

враження, що кінцівок у Степана вдвічі більше, надто – головної;

жінка Валя насилу встигла проковтнути вино й обережно, не

перекинувши пляшки, одставити; поцілунок її з присмаком до болі

знайомого шмурдяка наддавав йому снаги, й без того накопиченої,

що, маючи геть скалічене тіло, володів одним цілком здоровим

органом, навіть аж надто здоровим; це як вдалий вірш, який сам себе

пише, незнане натхнення охопило, він панував.

– Які там пазурі, – шепотів Вовка з навпроти, клякнучи, од

сюрпризу.

Степан надолужував і за себе, й за Квазімодо, однак вчасно

уповільнився, наче крізь соломинку, опанував себе навпаки «щосили

не стати одноразовим», і Валя перевела подих й зосередилася не на

пляшці – ще від часів інтернату спиртне притупило її відчуття, й

Степан став перший, хто відновив їх; «якщо б виключить лампу, то й

геть нормальок» – устигала подумать, «хто топиться, і за бритву

хопиться», – потайки вирішила, вона не встигала, аж раптом рятівна

думка: «не порвав» – це про труси, «хто б це знав, хто б це думав»

тряслася, особливо його хекання, гортанне й нутряне, нечуване,

пройнялася, «мамо», несподівано входячи в стан і на подив устигла,

чвалом здригаючись, аж доки Степан випав із неї.

«Все рівно, це лучче, чим ананірувать», – потайки вирішила.

Вони лежали приголомшені, аж доки Степан, тамуючи новий

наворот, устиг напутити її не псувати алкоголем здоров’я, а навпаки

посилювати його за допомогою розтягнутої трубочки, й вона, нарешті

додумалася запнути фіранку на вікні, ще встигала почути, як Степан

каявся про якусь рушницю з рідного села, що її слід негайно

повернути сторожеві Микиті, до Валі наверталося нарешті: її

нестримний кавалер має в селі власну хату.

– То чого ми тут зря сидимо, як дураки? Хата! – видихнула;

зневажно озирнула казенне помешкання, а потім несподівано очі їй

потеплішали і погляди їхні ніжні нарешті зустрілися.

Факерлянд

– Я Єва, а ти мій Адам, – прошепотіла ніжно, й бетонні стіни

відлунилися лагідністю.

– Ні,– була відповідь.

– Чому? – вкотре образилася Єва Браун.

Вона не знала, що ім’я «Адольф» у перекладі з рунічної мови

означає «антищасливий».

...хто його сотворив, Гітлера? Звісно ж, Генрі Форд, цей

автомобіліст іще на початку століття написав три майже тотожні

книги, які набули дужого розповсюдження, – «Моя війна», «Моя

борня» та «Моя праця» (про це навіть по телевізору показували,

мовляв, він вигадав конвеєр не лише для авто, а й для опусів), і на

нещасливу біду вони спровокували невинного хлопчика,

австрійського вихреста, художника за покликанням, написати згодом

таку саму, скомпілювавши три в «Майн камф», наслідки знані –

антищасливим став увесь світ.

Досі невідомо, якого він роду: чи, бува, не австріяк? Але німцем

не був і разу, і ця його жахлива таємниця вирішила перекинути

планету, щоби ніхто не докопався. Тож чи не іудей він часом? Для

таких яскравих акцентуйованих індивідів властиво позбавлятися

вагань і найперший шлях – податися в антисеміти. Та перш ніж

нарікати на фюрера, варто пригадати майже біблійну притчу:

«А прийшло бо дерево до Бога й почало бо квилити й жалітися на

залізну сокиру, яка нещадно його рубає, а Господь бо зітхнув і

відказав бо:

– А ти, дерево, подумай ліпше – а з чого таки зроблена ручка у

сокири?»

Адже один невідомий єврейський музикант із невідомого

австрійського містечка під Лінцом та й був вилазив на заміжню фрау

Шикльґрубер, а потім не вберіг таємниці, навпаки, ще й вихвалявся у

пивній та у кав’ярні; словом, маненький Адольфик ще не народився, а

однолітки вже дрочили його «жиденям» на вулиці і в школі, не даючи

продиху до такої міри, що вже й єврейська малеча його так само

дрочила; хлопча лише й мріяло, як би швидше вирватися звідтам

якнайдалі – аж так, що згодом просто вимушене було захопити

Австрію аншлюсом (по-нашому «возсоєдінєнієм»), аби лише стерти

рідне містечко й зробити там велетенського полігона, щоби важка

техніка вдень і вночі маневрами трамбувала нещасливе його

дитинство.

Де він тепер, той горе-музикант?

Аби далі заховати кінці в воду, Адольфик перекамуфлював

походження, власне, й усієї німецької нації, щоби потім ніхто тих

кінців не знайшов, але про це згодом.

...Чому він невпинно екзальтував натовпи? Аби щоразу виявляти

екзальтованих жінок, які волали: «Хочу дитину від фюрера!»

Тих, кого – блакитнооких і жовтокосих – відстежувало гестапо і

під приводом гінекологічного обстеження непомітно з

медінструментом впорскувало їм гітлерових сперматозоїдів; він бо

вірив, що в такий супермасовий спосіб буде створено нащадків уже

не темноволосих і темнооких, як він, і рано чи пізно виправлять

несправедливу його генетику. А інакше, що ж тоді воно таке –

державотворення?

Єва Браун додавала всіх мислимих рукотворних зусиль, аби

націдити якомога більше, отож спермостати розвозили по всій

Німеччині, Норвегії, Данії – винятково нордичними теренами,

перетворюючи на розсаду, і навіть наприкінці війни Гітлер у

передсмертній агонії еякулював у пробірку, поспішав коригувати

родову похибку, рятуючи себе й майбутнє фатерлянду, стаючи

батьком німецького народу не лише в переносному але й у прямому

сенсі.

Єва Браун змушено і невтомно тренувала тіло, особливо руки,

налягаючи на гімнастику, адже турнік найкраще розвиває долоні

пальців, клянучи при цьому «Абвер», розвідку, яка перша

спровокувала цей титанічний процес, свого часу рознюхавши, що в

комуністичному еСеРеСеРі відомий світовий генетик Іванов уже

усіляко осіменяє мавп, створюючи нову породу надлюдини.

– Ха-ха-ха, – така була перша реакція фюрера, – то хто там кого

жигає: політбюро мавп, чи мавпи – політбюро? І навіщо? Та ви

погляньте на їхні пики, вони й без того, як у приматів.

– Воно би й смішно – який із мавпи юберменш? – наважився не

погодитися Геббельс. – Однак гомо-мавпікус може стати

неперевершеним солдатом, перекроївши політичну мапу Європи. З

могутніми м’язами та могутніми тваринними інстинктами може

переважити наших інтелектуальних солдат.

– Ха-ха-ха, мавпоподібні мавпи, – вже не так упевнено реготнув

Адольф.

– Вони почали з того, що взялися своїм чоловікам пересаджувати

сіменні канали яйцеклітини горил.

– Та ха-ха-ха.

– І ось уже перший результат – коли ховали Калініна, то кришка

гробу взяла і не закрилася.

– До чого тут кришка? – насторожився вождь.

– Така потужна бо ерекція, що навіть у покійника не припинилася

й мучила його з того світу. То що вже казати про живих?

(Так було. Він перший бо ліг під скальпель, даючи приклад

наступним поколінням активістів, промовивши: «Во ім’я щасливого

майбуття пролетаріату».

Чому подався у першопрохідці? Дуже просто – його дружину

Сталін запроторив у сталінські концтабори. Отож ним вирішено

ризикнути своїм статевим органом за непотрібністю – і от результат,

загинув во ім’я радянської науки.)

– Бачте, – наполягав райхміністр, – у них тепер офіційна релігія –

мавпізм, вони всі вклоняються мавпам.

– Як це? – сполохався вождь.

– Дарвінізм.

– Дак це ж антилюдська теорія, що людина походить від мавпи.

– А що в комуністів не антилюдське? Дарвінізм у них

прогнозовано став державною вірою, і це вже не жарти, бо вони тепер

хочуть цю теорійку підсилити дослідами, таку собі теорійку за

Марксом про поворот процесу на наступному звиві спіралі.

– За Мавпсом, ха-ха-ха.

Велетенська собацюра арійської породи на ім’я Блонді,

вихованка Гітлера, і собі вирішила посміхнутись кутиком пащі.

– А ще наша розвідка доповідає: не жарти і те, що славнозвісний

проффессор Іванов відряджається в Африку до масового

місцеперебування мавп.

– Як доктор Айболіт? – намагався жартувати Гітлер, але вже не

так жваво.

– Якби ж то. Він їде з метою запліднювати африканок мавпами і

навпаки, а також перехресно.

– Запліднювати? – здригнувся фюрер і зверхня посмішка поволі

сповзла з його вусиків. – Навіщо?

– Гомо-совєтікус, ось їхня мета.

– Отже, нам спішно слід покращувати породу, – пробурмотів

Адольф.

Тим часом гігантська комуністична експедиція досягнула центру

Африки і спинилась. Проффессор Іванов озирнувся дуже вдоволено –

навколо було повнісінько мавп усіляких порід приматів. Прибульці

прикинулися французькою феміністичною місією й розгорнули

«гінекологічні» центри, куди на огляд поставляли молоденьких

африканочок, але разом з інструментами до вагін уводили звірячу

сперму, яку Іванов власноручно дрочив крізь ґрати в мензурки. Однак

жінота швидко відчула містичний дискомфорт у вигляді волохатих

материнських передчуттів і почала розбігатися по гірських

місцевостях.

– Отож треба запліднювати не жінок, а мавпо-самиць,– остаточно

вирішив велетень науки.

– Чому? – злякалися асистенти, справедливо трухнувши, що

спермо-місія впаде на них.

– Бо їх легше замкнути в клітку, – була резонна відповідь.

Він мав на увазі тісну металеву конструкцію, яка обтискала

самичку, щоб та не тіпалася під час акту. Ідею запозичено з давнього

станка, за допомогою якого ще цариця Катерина ІІ злягалася з

парнокопитними. Різниця полягала в тім, що вінценосна робила це

доброхітно.

А тут доброхіть на таке наважився лише проффессор, бо навіть

туземці-носильщики не зраділи од такої перспективи, однак чимала

винагорода зробила своє, започаткувавши згубну традицію, що

перекинулася й на зелених мавп, а ті, обурені, у відповідь нагородили

осіменителів СНІДом, наслідки аж тепер повернулися до нас. На біса

було чіпати зелених мавп, адже вони невеличкі, в гомо-совєтікуси не

годяться, та проффессор Іванов був принциповий науковець і залучав

до експерименту всі варіанти приматів і приматок, аби масова

кількість перейшла у якість (за Марксом).

Тривало так доти, аж доки з Москви надлетіла радіограма: «Чи ти

здурів? Яка ж це буде нова радянська порода, коли донори – негри?

Давай, перемикайся на слов’янських осіменителів. Москва. Кремль. т.

Сталін.»

Вчений гірко зітхнув і почав посилено налягати на місцеві

афрозодіаки і так-сяк особисто втягнувся в розплід.

Тим часом сюди прибули гримовані абверівці під зрадливою

личиною християнських місіонерів, почали підбурювати місцеві

войовничі племена: «Блідолиці привчають вас до скотоложества!»

Хвиля обурення прокотилася чорним континентом, Іванов іще

встиг одбити на Велику Землю радіограму: «Негайно готуйте

спецзвіринець для вагітних немовлят, бо тут пора вшиватися».

Тож екстрено вжили заходів, слава Богу, концтабори в нас уміли

будувати, правда цього разу не в вічній мерзлоті, а навпаки, в єдиній

субтропічній зоні – отак було започатковано Сухумський мавп’ячий

заповідник; доки кораблі з живим товаром сюди допливли, все було

вже готово.

Але і так звані «місіонери» не ловили ґав. Змінивши сутани на

маскхалати, ці диверсанти таємно підповзли під колючі сухумські

дроти і порушили периметр. Але новітні мавпо-люди виявилися ще

кмітливіші – вони вже давно чекали попід майбутньою діркою, щоби

юрмиськом ринути на свободу...

Постскриптум. Нехай на сьогодні зоологи й ботаніки не сушать

даремно голів: а звідкіля це раптом по планеті розповсюдилися так

звані йєті?

Звідтіля, звідкіля й СНІД.

З людського мавпорозплідника.

Партія не змогла пробачити проффессору Іванову гучної поразки,

а щоби приховати її наслідки, пришила тов. профф. Іванову

троцькізм, розстріляла його із асистентами, папери поклала навіки в

таємні архіви, а мавп’ярню передала академікові Лисенку, про всяк

випадок заборонивши генетику, щоби геть замаскувати проект.

А тим часом Райхканцелярія завмерла в очікуванні:

– Що доповідає «Абвер» про еСеРеСеРі? – гриз нігті фюрер.

– Зафіксовано втікачів із розплідника, вони швидко ширяться

Європою, спритні, хитрі, невловимі. Але комуністи заповнили свою

мавп’ярню новими ембріонами.

Гітлер хотів гризти нігті, але схаменувся, що нема вже чого.

– Що ще?

– Дуже змінилися настрої населення, особливо фольклор, – ховав

очі Геббельс. – У них постав новий нечуваний досі тип приматських

анекдотів, наприклад: «Прийшов вегетативний час самиці горили,

отож зоотехніки на вулиці зупиняють перехожого:

– За сто рублів заплідниш горилиху?

– Без проблем.

Запліднив, а тоді вибачається перед зоотехніками:

– Пробачте, я вас обманув, бо в мене немає ста рублів».

Гітлер замислився:

– Ну, ясна річ, старенький проффессор Іванов горилу б не

подужав...

Усі оніміли, як тонко Гітлер проникає в приховану суть.

Провидець!

– Іще є новини? – запитав він.

– Так, майн фюрере, надходять і такі притчі: «Як тепер

називаються мавпи в сім’ї радянських народів? Вірменська –

орангутян, грузинська – шимпанідзе, а головна, російська –

гаврилла».

Нацистська верхівка запанікувала:

– У проффессора Іванова жахливий відсоток вдалих щеплень! –

непокоївся Гівмлєр. – Більшовики спрогнозували новий нечуваний

урожай.

– Ми можемо програти росіянам майбутню війну! – лементував

Геббельс.

Нордична вовкодавиця Блонді на це розплющила око й ляснула

хвостом об килим.

– Негайно маємо встигнути – догнати й перегнати СРСР! –

різаним голосом волав навіжений фюрер. – Єво, де ти там?! Мерщій

тягни фістулу!

Справедливо зауваживши, що особисто він Божим провидінням є

виявник найвищого Духу, то, відповідно, має запліднити націю на

покращення породи.

Отак нещасна позашлюбна жінка з біблійним йменням Єва стала

першородицею нової раси і в глухих лабіринтах Райхканцелярії

змушена вправними еквілібрами заповнювати таємні

спермо-термостати задля наповнення всіх справжніх арійок плодами,

щоби переінакшити власну породу, переінакшити фатум і, власне,

правду про іудейське походження вождя. Так само й правду про

походження усієї німецької раси, яку Гітлер особистими науковими

зусиллями виводив аж із Тибету, силою теорії переімігрувавши

Шамбалу під Берлін.

– Як наша експедиція «Абвернербе» в Тибет? – запитав він, бо

відрядив туди гірську стрілецьку дивізію науковців.

– Виявлено сліди перебування експедиції Блюмкіна імені

Троцького, комуністи значно раніше за нас побували там, – з сумом

констатував Геббельс.

– Вони й там нас випередили, – спалахнув вождь. – Ну і що

виявили наші антропологи? Заміряли параметри махатмам?

– Винятково давньоарійські черепи, – невпевнено потупив погляд

райхміністр.

– В очі! В очі дивись! – наказав фюрер. – А якщо правду? Ну!

– Суцільні монголоїди... – зітхнув Геббельс, – круглоголові всі

падли, хоч ти їм кілок на голові теши.

І Гітлер почав люто гризти нігті. Кому? Собі? Ні, Геббельсові.

Райхканцелярія завмерла.

– Господи, – закотив очі Гітлер, – які шалені бабки викинули на

«Абвернербе» і все лиш, аби отримати невтішний фактаж, ви хоч

розумієте, що під загрозою опинилося наше австрійське, та тьху ти!

наше арійське минуле?

Усі відчули, що в минулому можуть опинитися й, власне, вони

самі.

– Хто-небудь може сказати мені правду? – вимагав вождь. –

Звідки почалися арійці? Що там археологія? Знайшла вже чогось

арійського?

– Ні, майн фюрере, у фатерлянді не виявлено жодного такого

артефакту.

– То де ж вони?

– Усі вони на теренах України.

– Отакої! Стільки зусиль докладено, і от на тобі, маєш... Хто з

вас, лайдаків, скаже мені правду?

Здоровецька імперська сука породи вовкодавів, улюблениця

фюрера Блонді, загрозливо показала ікло.

Геббельс помникався-помникався й затужив:

– Правда полягає в тім, майн фюрере, що арії поширилися світом

із теренів північних степів надчорномор’я.

– Це де?

– «Абвернербе» виявило, що в Україні, майн фюрере.

Присутні очікували на будь-яку реакцію, лише не на солодку

усмішку, якою розповзлися вусики вождя, погляд його замріявся і

полинув удалечінь. Ніхто й гадки не мав, що там, в Україні, він

пережив найкращі моменти життя.

Адже ж Адольф Гітлер після поранення газами на річці Соммі

1918 року геть осліпнув і опинився в окупованій Полтаві, а цілюще її

повітря несподівано зробило те, чого не вдалося медикаментозно –

він прозрів. І перше, що побачив: це тубільці, винятково всі

блакитноокі й жовтоволосі. Його тоді дуже подивував такий

феномен, адже він був художник і чудово зрозумів, що то воно таке –

жовто-блакитна гама. Тут не треба й «Абвернербе», аби впетрати, що

це означає.

Гітлер насилу отямився од спогадів і просичав:

– Захопити Україну.

– Але ж ми ще не подолали Англію, – наважився Гіммлер.

– До сраки Англію, – була відповідь.

– Майн фюрере, – намагався пояснити Геббельс, – але ж Україна

належить Росії, і, щоб захопити її, треба подолати і Росію.

– Не проблема, – була відповідь.

Річ у тім, що осліп він, звісно, завдяки євреям: не секрет, що все

своє свідоме дитинство виростав у їхній сім’ї, тож згодом зробив усе

можливе, аби од них відрізнятися – завів довжелезні кошлаті вуса, (бо

євреї окремо вусів без бороди не носять) і через газову атаку на

протигаз крізь оті їхні волосини пропустив усередину чимало іприту.

Після того Адольф порозумнішав, сильно вкоротив вусики і

остаточно зненавидів іудеїв. На щастя, Германія тоді за Брестським

так званим миром одхопила Україну (німецький шпигун Ленін

розплатився нею за фінансування Жовтневого перевороту) й поранені

німецькі ветерани посунули сюди лікувати недобите своє здоров’я.

Саме тут він прозрів у переносному і прямому сенсі цього слова.

– Євреї своєю повзучою окупацією поневолили фатерлянд, до

такої міри переповнивши, що корінні німці змушені були розбігатися

Європою і далі – колоністи опинилися аж за Уралом, євреї ж стали

місцевими до такої їхньої міри, що вже наполягали, наче німецька

мова походить від ідиш, і почали вже іменувати себе над нами

старшим братом: Дойчлянд юдер аллєс! Од моря до моря! Що,

мовляв, і слово «Європа» походить од слова «єврей». І навіть, коли їх

кілька разів виганяли з країни (як вони тоді називали: ісход із

німецького полону), та мову вони не повернули, ще й поверталися

щоразу в «полон» і все починалося спочатку.

Це ж бо юний Гітлер змалку був виховувався в єврейській родині

й чудово володів мовою ідиш, отож багацько наслухався там їхнього

шовінізму про так званий Божий народ і численні пріоритети, які з

цього походять. Отож і собі таких самих захотілося; протест, що

зароджувався тоді в юнака, згодом виллється у таку ж велетенську,

тільки арійську, доктрину, здатну протистояти конкурентній

експансії.

Аякже! Коли вступав до віденської художньої академії, то узрів:

уся геть приймальна комісія складається з юдеїв, але не признався,

жодним слівцем не видав себе, хоча знав – одного слова чи

характерного жесту досить, щоб опинитися в цьому виші, проте

наївно прагнув об’єктивності, покладаючись лише на власну

малярську геніальність... Наївний.

Отож схопив облизня і часто й ображено підскакував уві сні:

– До гетто їх!

– До Гетте? – недочула Єва Браун.

– У газову камеру! Я нюхав газ – тепер нехай вони його

понюхають, – бігав він кабінетом, навіжено очікуючи, доки наростуть

нові нігті, щоб гризти.

Несподівано зупинився:

– З вашою археологією. Ми її всю заново перекопаємо! Отже – на

Вкраїну!

Ось як наближався день 22 червня 1941 року. Зрештою, містична

дата сонячного протистояння забезпечила бліцкриг, що успішно

просувався до Москви, коли фюрер несподівано перевів стрілки:

– Зняти з московського напрямку танкову армаду Ґудеріана і

перекинути її на Київ.

Генералітет онімів:

– Але ж він уже майже під Москвою.

– Кажу: до сраки Москву, не вона наша мета.

– Як це не вона? На який кий нам Київ? – тетеріли

фельдмаршали.

– А на такий, що пригадайте історію. Куди наш славетний

прародитель Германаріх скеровував свої орди? На Москву? Хуйскву!

Винятково на Київ він скеровував. Уже тоді прагнув викопати там

артефакти і закопати їх тут, щоб наша археологія згодом не

червоніла.

Він умовк, бо проговорився. Ніхто не мав знати його істинних

планів і намірів.

І Москва встояла.

Гітлер поспішав до своєї головної мети, бо дуже боявся, що

світова наука випередить його війська. А захопивши Україну,

колиску аріїв, легко зможе настановити там Германію яко старшу.

Українця ж перейменувати на унтерменша, тобто молодшого брата,

зробити з нього те, що свого часу не вдалося Германаріху.

Другим напрямком його атаки був генетичний – стати

сурогатним татом нації, наплодити якомога більше власних нащадків,

аби ними залюднити аншлюсовані вкраїнські терени, що остаточно

переінакшить географію світових пріоритетів. Оволодівши ними,

володітимеш першоджерелами походження й інших народів теж – а

цього ой як не вистачає Дойчлянду.

– А тоді й побачимо, хто тут Божий народ!

Любив підхохмити: «Який же євреї Божий народ – де, хто і коли

бачив обрізаного арійця?»

Своє ж обрізання він ховав за толерантність Єви Браун, дурна би

вона була вибовкнуть, що спить не з арійцем...

Отож вона збільшувала надої. Для цього Адольф Гітлер повністю

перейшов на вегенетаріанство (бо в плодах більше афрозодіаків), і не

так для їхнього побільшення, як для уякістеншання. Хто в таке не

вірить, то нехай замислиться: а що таке, зрештою, «гітлерюгенд»? Не

в переносному, а в прямому значенні цього слова? Отож бо.

Тим часом червона армія підступалася під Берлін.

– Ну, ну, фрьокен, ну, – квапив.

«Знає, як ужалити, хоч би раз назвав: фрау». Так, засватана, та не

вінчана, скільки разів ловила спиною глузливі погляди в коридорах

Райхканцелярії, однак це дужче додавало люті й моці її рукам, а

вождь народів відповідав їй вусатим поцілунком.

– І щоб ні краплі, все піде в Дойчлянд!

«Дройчлянд», – мало не бовкнула вголос і тому дужче обтиснула

зубами крізь губи.

Велетенська високопородна сука Блонді на килимку підземного

Вервольфу шорошила вухо, стомившись журно споглядати коханку.

...Єва ж тимчасом чудово усвідомлювала, що всі ці фюрерські

пестощі спрямовані лише на пробірку, вони ускладнювалися, «ще

отак стану лесбіянкою», знала бо, що й дещиці надоїв їй не перепаде,

адже вона була безплідна, «навіщо ж марнувати»; як і кожна розумна

жінка, вважала, що безплідний, власне, він, але бажання перевірити

таку версію з іншим чоловіком розбивалися об згадку про гестапо.

Щоби збільшити еякуляції, він вдався до стимулюючих

наркотиків, і бідна Єва Браун змушена була стимулювати не лише

руками, але й усім іншим, так, що в неї навіть було зірвалося:

– Як же ти, високоморальний, ти, вегенетаріанець, а вживаєш

наркоту?

– Люба, щоб ти знала: в наркотиках немає нічого м’ясного, то ж

не читай мені мораль і не відволікайся, не відволікайся від фістули,

продовжуй, мила, – густо засопів він.

Так, во ім’я високої мети він пожертвував скоромним. Була й

більша жертва – рослинна некошерна їжа здувалася в нутрощах

пухирцями, породжуючи метеоризм, особливо це мучило на раутах –

доводилося одсовуватись од мікрофона; проте саме здуття

кишківника відчутно посилювало зсередини ерекцію.

Мав він іще одне дієве спонукання: «Як згадаю, мила, скіко

малафьї я в тебе колись змарнував», після такої репліки вона

мимоволі посилювала фрикції.

Однак мала ще дужчу сатисфакцію: «Якщо безплідна не я, а він,

то якого краху зазнають мільйони дуреп, очікуючи на вінценосне

запліднення». І вона ще активніше хапалася за фістулу,

прискорюючи, домагаючись, аби швидше обтиснути, дбайливо

вичавити й ретельно зав’язати гандона на вузлик та передати до

спермо-ферми, дедалі й дедалі утверджуючи Адольфа яко батька

нації.

Чому він викорінив гомосексуалізм? Бо той відволікав націю від

збільшення приплоду. Чому заборонив абстракціонізм? Бо відволікав

від справжніх життєстверджувальних форм соціалістичного реалізму;

а вже що-що, а в живописі вождь щось тямив.

...коридорами Райхканцелярії вже гупотіли кирзові підкови

радянських десантників, топчучи фістули, вже рештки Єви Браун та

Адольфа Гітлера дотлівали в бензиновій купелі, а на протилежному

закутку земної кулі, попід хмарами, делегація високогірних махатм

тибетської національності урочисто зустрічала блакитноокого

жовточубого посланця, він, упавши на коліна, передав їм

наплічника-термостата;

...ще бетонними коридорами Райхканцелярії улюблена

фашистська сучара Блонда нордичної породи тужила на місяць за

Третім райхом, конвульсуючи од ціаніду, вже фельдмаршал Кейтель

підписував пакт про капітуляцію німецької Германії, а ще й досі

таємні лаборанти розфасовували ужинок, і тисячі кур’єрів

дипломатичною поштою розвозили компактні спермостати з

посівним матеріалом до різних куточків Германії...

І ось тут криється розгадка теперішнього феномена: якщо Гітлер

знищив у Німеччині весь єврейський ареал, то звідкіля ж він тепер

так густо взявся? Як засвідчує статистика, більше сімдесяти п’яти

відсотків самих лише місцевих ЗМІ зараз належать саме євреям.

Річ у тім, що славнозвісні спермоферми – на противагу Єві Браун

– виявилися геть-чисто плідними, тому шалена повоєнна

народжуваність зумовлена саме цими далекоглядними державними

заходами. Особисті побоювання фюрера щодо того, що він

полукровка, виявилися безпідставними, бо ж очевидно: аж на

сімдесят п’ять відсотків він був не-арійцем.

Отже, там постала оновлена раса напрочуд активних

особистостей, що їхній прадавній голос крові виявився потужніший

за деякі сумнозвісні хибні ідеологічні надбудови...

Гітлерюденд! – отак би сказав про них якийсь антисеміт.

Знати

Присвячується «Народним оповіданням»

Марка Вовчка

День потроху переходив у завтрашній, я дивилася на нього з

балкона, аж доки відчула на собі погляд Тоні. Вона вмостилася в

кріслі і втупилася в мене, наче в захід сонця; при цьому нічого такого

не казала, та я відчула тривогу – неясну, – що згодом з’ясувалася.

– Кицю, щось сталося?

– Нічого, – відповіла вона, але продовжувала дивитись.

Щоб не на мене – то я ввімкнула телевізор, але Тоня погляд на

нього не перевела, і нарешті сказала:

– Мамо, щоб ти знала, я – лесбіянка.

І зіщулилась уся, як бувало в дитинстві, коли розбивала чашку

або вікно.

– А шо це таке? – не дуже зрозуміла я. – Ти супчику поїла?

Тоня закопилила губи:

– Ти шо, тілівізор не дивишся? Зараз усі тільки про це й говорять.

– Професія така? – намагалася вгадати.

– Газет не читаєш?

Словом, я почала виправдовуватись:

– Доню, зараз стільки слів іноземних настало, шо не вслідиш, бо

тут і без того мороки хватає, щоб слова учить, що це ти видумала. Ти

в технікум такий поступить хочеш?

Тоня підійшла і вимкнула тєлік.

– Який іще тєхнікум, ну... ти ж знаєш, що мужики це мужлани,

вони не можуть пойняти жіночої душі...

– Коню ясно, які сволочі.

– І тіла не можуть, – зраділа вона.

– Дак це ж ясно, сплошний тільки футбол і водка. Ну кажи, не

муч.

Тоня почала ходить, потім знову сіла, зчепивши пальці.

– Ну, мамочко, ці козли так розпоясалися, шо з ними ніякого

толку вже нема, а лесбіянки, це такі жінки, які люблять не їх.

– Це ти про що?

Почало заповзати якесь передчуття; хотіла проганяти, але Тоня

не дала:

– Вобщім я на пляжі познакомилася з одними інтересними

дівчатами природи. Вони зустрічали сонце, і я теж почала. Спочатку

ми просто купалися там, загоряли під ним, бо утрені промені

найполєзніші, потім почали вірші читать із хорошими словами, а

дальше почали ласкать, і в мене хорошо получалось.

– Кого ласкать? Пляжників? – стривожилась я.

– Нафіг нада, од них тіко біда й неприємності, тільки уніженія

замість поніманія, все життя те й роблять, що іздіваюцьця.

– Це точно, – зітхнула я, згадавши свого колишнього, про якого

давно не питалася навіть взнать, де він і шо, щоб не травить душу,

хоча дочці це було цікаво. Тоня вже виросла, так він, гад, і

припреться тепер на все готовеньке й почне качать юридично

батьківські права, шоб сісти ними на голову. А де ж ти, гад, був весь

цей час?

– Сплошні козли, хоч на кого глянь. У кращім разі з дурацькими

шуточками, а потім уже переходять до інших оскорблєній, послухати

тільки, що вони говорять про нас між собою, фу.

– Це точно, – зітхнула я, бо подумала, шо ми з донею нарешті

почали знаходить спільну мову, бо це ж я її підняла, воспитала, хотя

й трудно було самій, бо я не розуміла ніяких молодьожних настроїв, а

вона розуміла й дорікала мені ними, а оце зараз нарешті заговорила

по-людському.

– Словом, ми почали встрічацьця й не на пляжі, почали

інтірісувацьця, бувать у різних місцях тіпа спеціальних таких клубів...

– Це. наркотики? – зойкнула я.

– Та які там наркотікі, мамо, це тіпа клуб за інтересами, куди

збираюцьця такі жінки, які хочуть узнать свої проблеми, шоб їх

зрозуміть.

– Фух, – вихопилося в мене, бо вже подумала, шо буває з

дівчатами, які починають шляцьця по дискотеках. – Це як «кому за

тридцять»?

Пригадала, як сама посіщала, правда, нічого хорошого з того не

вийшло, бо там тільки такі мужики, які шукають льохких связєй,

користуючись своєю самотністю.

– Мамо, яка ти одсталая вся, – підібгала губи доня-Тоня, – ше не

хватало мені товктися по ваших жеківських кружках рукодєлія.

Видно було, що вона ніяк не може підібрати слів, щоб пояснити.

– Ну, скажи мамі, – хотіла погладить по голові, так вона

одсмикнулась од материнської руки. А малою така брикуча не була.

– Ну, ми там сидимо, можемо нарешті дивитися в очі, – почала

підводити Тоня, та я її урвала:

– За ручки братися?

– І за ручки, мамо.

– Це... онанізм?

– Ну яка ж ти, мамо, древня, о, Господи, ну скільки ж можна

такою буть, ну пора ж нарешті шось починать розуміти, життя ж

проходить, – мало не плакала вона.

– Взаімний?

Ніякими словами не опишеш ті слова, якими вона пояснила мені.

Що я не здержалася:

– Як так лесбіянки? А хто ж потім буде дітей рожать?

– Дітей? Це удєл жлобіх.

Я по роботі ходила як не своя, всі мене питалися, та нічого не

могла пояснить ні собі, ні їм, ні в фасовочном цеху, ні в розливном;

як до мене самої це ніяк не доходило: коли іменно я прогавила той

момент, що він потіряв для мене мою дочку? І в кружок рукодєлія

водила ж.

Змушена була бігти в районну поліклініку до терапевта правду

шукать, а він мені й каже:

– Ми такі питання не вирішуєм, це йдіть у платну лікарню.

– А скіко це буде стоїть?

Він як назвав суму там за один прийом на консультацію, то це

мені погано стало, а хіба хто може понять материнську боль?

– Оце ваша безплатна медицина може понять серце матері?

– Виходьте, – каже він, – не затримуйте чергу.

Я вже додому боюсь іти і правильно роблю, бо Тоня так до мене

підійшла рішуче й рішуче каже:

– Мамо, мені потрібні гроші.

– Які ще гроші, доню?

– Дуже великі, бо я міняю пол.

Так сказала, що я не второпала:

– Навіщо пол міняти, у нас він хороший, паркетний.

– Ну яка ти мамо несовременна, бо я міняю пол із жіночого на

протилежний, мені треба хірургічну операцію.

Й називає суму, що я на той паркет і сіла, це ж ужас такий, я за

все життя стільки не заробила, а вона:

– Ну чого ви, мамо, мені принадліжить половина жилплощаді, я

продам її і ляжу в приватну клініку, і все буде хорошо.

– Що «хорошо»? В кращому разі виміняємо дві гостінки в чорта

на кулічках, ну продаси, ну оперуєшся, а де ж потім сама будеш жити

– на пляжі? В клубі по інтересам?

Чула я од людей, що в нас процвітає торговля чоловічими

членами органів, ну не до такої ж їхньой міри, щоб це моя рідна доня

купувала один із них собі пришить таке. На що Тоня одводить

погляд, ясно, що на пляжі жить не хоче, а це значить припреться до

мене потім у мою нещасну гостінку, де я буду товктися з геть новими

незнайомими людями.

– А як же буде звати тебе, Тонічко?

– Хіба важко здогадатися? А ще мама... Толіком буде звати,

лучче дійсно на пляжі жити, ніж з такою, яка ж ви, мамо,

несоврємєнна.

– То вже яка є! Но дєнєг на таке не позволю!

– Отака ти мати? Щоб до такої стєпєні не розуміть женську душу

дочері – да ти хуже любого мужлана! Ха-ха-ха!

Я була вся як є заплакала й не змогла сказати їй, щоб не сміялась

мені в очі, бо цього вже точно ніхто на світі не зможе пояснить: це ж

було треба так раньше ненавидіть усіх тих мужиків, щоби потіряти

свою всю жилплощадь за це, і потім взять і в одного з них, такого ж

Толіка, перетворитись?

Для протоколу

Коли ми патрулювали околиці в честь майбутнього «Євро–2017»,

то були вже нічого цікавого не ждали, а особливо – жахливого, як це

буває з кождними правоохоронцями, якби не лютий, сказати б,

нечуваний крик «а–а–а!!!», такий, що в ньому вже ніяк не можна

розпізнати жіночого. Не встигли ми збагнути, як зрозуміли, що він

лунає з парадняку трьохетажки дореволюційного взірця, як звідтіля

вирвалась жінка, кричучи усім, чим можна, не зважаючи, що сама

була кругом гола, промчала крізь нас, крізь ніч, у чому була.

Це місце користувалося поганими чутками, але так давно, з

дореволюційних ще часів, що всі вже й не змогли згадати причину.

Свідки завжди нічого конкретного не могли сказати, окрім про

привидів.

Одіта лише в підтрусовий бандаж, перекинутий чомусь через

лівий бюст, де, крім нього, на ній більше нічого не було, окроми

одежі у виді двох гостроносих туфель на таких же високих каблуках.

Незважаючи на це, вона перевищувала швидкість, з якою ще не бігала

жоднісінька й одягнена жінка.

Тому я одразу віддав наказ Дацькові, щоби він навздогнав голий

об’єкт. І ось чому. Бо в Дацька були найкращі нормативи, а особливо

з бар’єрного бігу. Бо хто б побачив той біліючий її в темряві таз, який

за допомогою двох отуфлених ніг скаче через ярки і паркани, той би

зрозумівши. Тому Дацько відмовився.

– А якщо це іноземна футбольщиця? – наказав я.

Тому Дацько тут же оголив миттю свій табельний пістолет і ним

узяв швидкий курс.

Ми трохи милувались, як він це робить крізь перешкоди. Доки не

почули із того ж страшного парадняка тихий, майже нелюдський

сміх, до такої міри він був невловимий. Бо такий буває лише в кіно

або в комп’ютерних іграх. Тут і ми також оголили свої «макарови» і

скритно рушили з обох боків до тих дверей, не випускаючи їхню

темряву з очей. Так воно заворожило нечутним хихотінням, що я

цілком забувся віддати наказ, щоби оточити його з тилу чорного

ходу.

Певно, не про це я думав, бо тихий сміх уже почав активно

втрачати свою тихість, переходячи на відверте своє сатанинське

ревисько, яке завжди бува в маніяків. Од якого б ми поприсідали,

якби не пістолети, за які ми і вдержались, як це буває в кіно,

особливо, якщо воно не на екрані, а навпаки. По моїй чіткій команді я

і всі інші чітко ввімкнули ліхтарики і ними увірвалися всередину.

Й і оніміли.

Бо побачили ними теж чоловіка, бо він був теж голий, бо

одягнутий лише у повну відсутність одежі. При цьому він якось

дивно тицяв пальцем на порожню стіну, що приводило його в ще

дурніший сміх, ніж бував раніше. Коли ж він побачив проти себе голі

пістолети, то прибрав свій ще еругіруваний орган члену, великих, як

навіть за нашими міліціонерськими мірками, розмірів. Таких, що на

ньому був відсутній хоч який презерватив, який, якби він був, міг би

запобігти нещастю...

Нас це дуже здивувало попервах, і ми чомусь подумали:

«Мабуть, це од магнітних бурь».

Бо коли магнітні бурі та ще в порнолуніє, тьху, тобто в

повнолуніє, то всі маніяки виходять тоді із своїх домівок укритій і,

ясна річ, не піклуються при цьому геть аж ніяк про запобіжні засоби.

Що хоч бери й просто не виходь на діжурство. І, як потім виявилося,

ми були дуже близькі до істини щодо неіснуючого на місці злочину

презерватива.

Тому він, чим його матір родила, сів просто на сходи. Навіть не

підклавшись для цього жіночою одежею, яка густо валялась поруч,

будучи при цьому розкиданою.

– Будемо в цяцьки гратись чи в мовчанку? – за статутом по

уставу запитав я.

Од чого голий маніяк охопив собі голову голими руками і так же

само тихо заридав. Що стало навіть чути, як потихеньку одмикаються

замки по всіх присутніх тут поверхах.

При цьому він невпинно тицяв пальцем на ту ж само протилежну

стіну, що саме по собі посилювало його ридання.

Так би тривало ще довго, якби вчасно не прибіг дуже собою

захеканий Дацько, за якої причини не можучи говорить, то він

показав жестами пістолета, що переслідувана ним жіноча особа

спритно одірвалася од ввіреної йому погоні аж за лісосмугою.

– Утекла... – гірко зітхнув маніяк.

На цьому місці в нього припинилася ерекція і він почав давати

свідчення:

– Шо я, ну, я, ну, йшов собі з роботи і тоді побачив просто перед

себе, ну, женщину. Яка, по-відіму, мені понравилася, тому що я

зайшов за ней в у гастроном. Бо чому б я ще, дурак, туди заходив?

Оце нас і зближувало тоді, бо вона теж мирно блукала між різними

прилавками, такими само, як і я.

Це нас дуже зблизило, особливо мене. Особливо, коли вона різко

так одступилася од дуже ковбасного прилавку, наступивши при

цьому довгою шпилькою свого каблука мені просто на ногу.

«Ой, пробачте», – сказала вона якось несподівано при цьому.

Я обнімів. Бо всі інші жінки в такому випадку окроми матюка

нічого не дають. Так що я подумав, що вона при цьому вихована.

«Та що ви», – вирвалося у мене, – «як іщо хочете, можете ще й

наступити і на другу».

І хто б міг подумать? Ну? Бо вона взяла і так легенько й

натиснула другою своєю гострою шпилькою на іншу відповідну мою

ногу. Так, що ми з нею раптом обоє взяли і засміялись.

Не буду більше розказувать, як ми з нею гуляли подалі од

гастроному, як усміхалися при цьому, як отак поки махали різними

руками, наші руки раптом при цьому ляснулися. Так точно, що ми

ними стиснулися пальцями, що вже ніколи не можучи їх розірвати.

Ну, що аж її рука раптом ставши дуже теплою, причому не могла

цього приховать, почала чомусь тремтіть. Хоча при цьому не сказала

мені ні слова. Так, що ми при цьому чомусь почали озирацьця, щоб

не дивитися одне одному в вічі, доки не побачили ними оцьоє самеє

параднеє, хоч і був уже вечір ночі.

Не помню вже, як ми сюди потрапили по причині темряви.

Особино, як почали цілувацьця, для мене це була загадка, бо,

несмотря на мій возраст, я цілувацьця ще й досі не вмію і танцювати

теж, хто в таке зможе повірить?

Доказом чого може послужити той факт, що я й досі ще не

навчився на велосипеді.

– Ти давай це годі, я не для того через тебе оббігав всі околиці,

щоб слухать про велосипед, – нарешті одхекався Дацько, хоч він і був

розрядник по спорті. – Не одвлікайся давай.

Побачивши проти себе оголений його пістолет, маніяк хотів

заплакати, але, глянувши, передумав, як це буває з маніяками.

– Ви не повірите, ми тоді не стали знімать зі себе одежу, а лише

ту, яка мішала, бо не сображали, шо робили. Бо зі мною це було

вперше в парадному, і я можу твердити, що в ней теж. Бо вона

хвилювалася більше за мене, бо дрож її рук передався вже всійому її

тілу, бо поцілунки вже були почали нам обом заважать, і щоб

ліквідувать їх, я змушений був повернути її лицем спини од них до

себе, тому, певно, усе так швидко почало починатися.

(Дацько вже захотів спитати, що саме, але я урвав його жестом

погляду. Бо в нашій роботі особливо важливе є, щоб одним

необережним словом легко увірвати щиросердне зізнання в момент

прокидання совісті в людині, навіть будь вона при цьому й маніяком.)

– Я ні одної миті мгновєнія не насилував її, повірте, в жилому ж

поміщенії, просто все само по собі склалося, так само, як ми тоді в

гастрономі настудилися ногами. Шо ми просто не встигли

опомницьця раніше, ніж усе проїзошло. Повідіму, вона теж тоді йшла

зі своєї роботи.

...і от ми починаємо продовжувать так, що я при цьому не вірю ні

собі, й ні їй. До такої міри, що вона вже починає потроху

постогнувать, як би даваять мені починать розуміть про це, і я тоді

ну, ну, ну, ну, тоді я шоб якось їй за це одблагодарить, починаю

свободною од сексу рукою упиратися для цього в оцю самую стіну,

да будь вона навіки проклята, бо мені ж нічим було подумать ув

темряві, що женщина в цю мить обома руками трясе секції важких

металевих перил, які оказались в парадному, будь воно прокляте, ну,

я тоді просто не був в состоянії думать про це, до вона вже щосили

штовхалася од важкого заліза, за допомогою якого стогін почав

переходити в хрипи, і щоб хоч якось їй допомогти, я почав рукою

інтуїтивно шукать точку додаткової опори, доки й не знайшов нею

цю кляту стіну. Бо я по спеціальності за фахом інженер, мабуть, тому

мені в голову прийшла автоматично така ідея. Знайдя її, я теж

починаю тихо стогнати, посилая сигнал, що розумію всі її звуки, тим

самим їх посилюя, а особливо тим, що хочу щосили для цього кудись

упертися в тісному старообрядному парадняку...

(Так він якось по-своєму почав давати пояснення, що навіть

Дацько знову назавжди перестав дихати. Як буває з усіма дітьми,

коли, бувши малими, вони слухають страшну казку, при чому

назавжди од неї затамувавши подих.)

– Ну! – не витримав усього цього Дацько.

Бо він дуже балакучий, як усі розрядники спорта.

– А. так на чому ж це я?.. – злякався голий посеред парадного

чоловік. Доки не намацав тут же голі жіночі труси. – А-а, тоді я почав

ще зручніше для цього упиратися рукою, не думаючи нею, до чого це

може її призвести. Бо там на стіні була невідіма мною в темряві

дореволюційна електропроводка. Будь проклят царат! Состояща із

плетива мідних дротів, що я необережно взяв і роздавив стару їх

давно зотлівши по цій причині опльотку ізоляції. З тих її старих ще

дореволюційних часів, яка довго ждала своєї черги, бо яка од старості

чекавша цього і могла легко вже пересохнуть і од чого розкришитися

ще в ввєрєнний їй період. Розсипатися, тобто. Але тут виною є ще й

дореволюційна секція залізо-перил, які од своєї старості теж

обсипалася краскою фарби, геть обіржавівши при цьому до голого

металу. Чим легко пропустивши мій контакт од фази моєї руки аж до

її рученят, якими вона стискала залізо заземлення їх на холодну її

сталь.

«Трісдиць!» Цей несподіваний ні для кого електроудар пробіг

найкраще де? Там, де влажность особинно солоного мокрого

свойства, якими були в той момент наші соприкосновєнія, саме там

вдарила іскра, од якого моя незнайомка такого нежданого контакту,

раптом одержала по психіці нервів нечуваний нею розряд, в силу

чого усього вона так закричала, що й вискочила зі своєї оставшої

одежі, щоби хоч якось роз’єднати страшну контактну групу, і коли це

їй нарешті вдалося ривком, втекла крізь двері, і крізь несмотря на

темноту. Бо ще нема на Землі такої сили, яка би могла пояснити

женщині, що ж там насправді проізошло.

Сказав він це, і нарешті видихся, тобто побачив себе голим серед

чужих абсолютно одітих йому людей.

– Так он от воно що! – раптом пролунало з верхнього поверху.

– Так ось як! – відгукнулося з третього. – Ось чого вони, суки,

щоночі тут безумно кричать, лякаячи нормальних жильцов!

Ми завмерли.

А другий і третій поверхи, побачивши, нарешті озброєного до

зубів наряда міліції, од страху геть зраділи:

– Як же тут тепер жить? – кричалося трьома поверхами в один

голос. – Скіко раз і дзвонили, і писали про безобразія й подавали

заявлєнія, й і ніхто не ремонтірує ці дикі крики. Дак ви ж міліція, дак

хоч ви ж наконец приконвоїруйте сюди хоч раз служби ЖЕКа, щоб

вони, побравши струмент і відповідні матеріали, прекратілі нарешті

цей позорний безпредєл!

Трясучи лісосмугу криком, до далекого гуртожитку дуже бігла

дуже гола жінка. Уперлася й зупинилася там, де була стіна. І хоч було

темнісінько, вона зняла довгоногі свої шпильки і злякано затулилася,

де були груди. Після чого намацала ними протипожежну драбину і

вилізла до другого поверху, де штовхнула фрамугу. Ще й досі з очей

голови летіли іскри, а не з протилежного їхнього її боку, як би їм

належало, ще й досі магнітні поля куйовдилися там і оргазом не

одпускав, тому вона скрізь зацьковано прислухалася. Після чого

таємно нарешті зісковзнула з підвіконня і, користуючись такою ж

самою, як і в її очах, несусвітньою пітьмою, намацала свою постіль,

вскочила й почала тихенько одхекуватись, щоби гучним тупотом

гупота серця не розбудити сокімнатниць, сплячих на койко-ліжках.

Але сон не приходив чомусь, доки вона, крутячись, не торкнулася

холодної труби центрального опалення, її пробило синьою іскрою,

ляснуло, після чого розряд попобіг усіма мережами труб аж до

стадіону, од чого там рвонуло салютами, і «Євро–2017» почалось.

Оргазм умить припинивсь, тому нещасна жінка полегшено скинула

туфлі, хутко заспокоївшись й іще швидше замкнулася в собі,

одтинаючи назавжди од себе страх неосяжної тепер ні для кого

причину правди.

Там, де

Він несподівано почав уповільнювати, так що й Натка одкрила

очі: «Що сталось?»

– Світає, – з докукою вимовив і насилу отямився, й обоє радісно

подумали, як швидко минула ніч. Ранок і офіс поволі заломлювався

на столі в пляшці мінералки, а вони не наважувалися при світлі

зиркнути одне на одного, боялися звикати до розплющених очей, бо

якщо буває щастя, то ось воно тут заповнило «стайню», де робочі

столи причаїлися, також не вірячи, що відбулось.

– Ти йди, – торкнулася вона, – а я досплю в канцелярії.

Навіть таке страшне слово «канцелярія» з її вуст зринуло

музикою.

Вийшовши на вулицю, він уперше глянув на фасад без докуки і

лише тоді дозволив думочці одній запитати:

– Що я скажу тещі?

– Ти де був? – заготувала вона споконвіку, карга стара.

Дружина живе за сонячним годинником і ще о двадцятій приймає

снодійну пігулку, а от теща не ляже, доки не посвердлить зятька, й

отут зятькові спало на думку рятівне: якщо пройтися додому пішки,

то, звісно, придумається, вигадається якась пристойна відповідь для

відьми.

В очах поставали не вулиці, а знову і знову той фатальний

коридор, де він колись був вийшов замикати двері й очима уперся в

Натку з канцелярії; вона кумедно, ставши на одній нозі, піднімала

інше коліно, розглядаючи його.

– От блін, тіки сьогодні купила.

Він ворухнув очима, намагаючись збагнути логіку.

– Скільки раз казала, не можна купувати дорогі чулки, от не

послухалась.

Він зиркнув на коліно й почервонів, не через коліно, а через

дірочку на ньому, це ж треба так невдало одкрити двері, щоб подерти

людині нову річ; а з іншого боку, чого засиджуватися на роботі, коли,

здавалося, коридором ніхто не ходитиме?

– Та нічого, – чомусь почала виправдовуватись, – я дома зашию.

Хоча обоє подумали: доки додому дійдеш, стрілка розповзеться.

– У мене є клей, – зблиснула рятівна ідея, й жестом запросив до

офісу, – класний, будуть, як нові.

Сіли на канапу, він обережненько стулив краї тої злощасної

дірочки, проклеїв і пальчиком ніжно притис, аби схопилося, й обоє

завмерли, тривало й тривало. Й тут відчув свою долоню, як під нею

ворушиться пульс, «ну хіба буває пульс в коліні?» – не встиг

подумати, як побачив: його рука поволі рушила вище; «зараз дасть по

морді сумкою», – зблиснула рятівна думка, Натка дійсно одставила

сумку, щоб звільнити руку, однак долоня її лягла поверх його

пальців, а коли наважився зиркнути, то побачив, що Ната щосили

заплющила очі, це був йому радісний шок, клей тюбиком впав

додолу, сумка теж, обох охопило таке несумісне зі «стайнею», де

вдень усі вкалують як глухонімі, навіть не зиркаючи поглядами, а тут

раптом офіс зменшився до канапи, що й та перекинулась над ними і

щезла в потрібну мить.

...Він збагнув, що робочий день давно скінчився, бо

прибиральниця тьотя Маня ввімкнула пилосос і почала ним бурчати,

щоб той «дівот», якому дня було мало, бува не почув та не стукнув

«нічого засиджувати, нада вчасно работу дєлать, а ни мішать

вбирать», почала штурхать апаратом стільці. Він принципово не

посунувся, а щосили втупився в папери, так, що Маня змушено

оминула його дирчанням, доки не втихла за коридором. Папери – то

така річ, якщо вникнеш, то не уривай, бо завтра повільно і нудно

треба починать спочатку, тому він вирішив добити розділ з ґратками,

замкнути стола й рушити до дверей, які, дюралеві, стукнулись об

чуже жіноче коліно. Натку він давно знав, але, окрім привітань на

нарадах, вони нікуди не рухалися, хоча за її надто офіційним, ба,

навіть офіціозним костюмом, проглядали деякі форми, а те, що це

принади, він лише щойно осягнув.

...І от тепер йди додому зрадливим ранком і очікуй од нього, що в

голову прийде рятівна версія.

– Ти де був? – одчинить двері раніше, ніж він встромить ключ, це

ж стара відьма ніч не спала, підскакувала до дверей од кожного

шереху, вона все життя ждала, і от дочекалась, скільки щастя на неї

чекає.

Він од огиди сплюнув, змушений був узяти цигарку й сісти на

лавочку перед парадним; за першими кавалами диму проступило

нічне видиво – суцільна ніжність повернулася до нього. Це ж треба

отак досконало ховатися все життя за дрескодом, що він, фактично

прогледів її; тут треба проклинать директора (чи не педераст?), його

зненавида до жінок вимагала від тих класичної одягачки з такими

огидними відлогами та манжетами, за якими не прогляне не лише

тіло; в результаті знічені невиразні очі, скривджені, вони ховалися

самі за себе. І от на, маєш – вразила не так контрастна тонка талія, а

те, що вона світилася ізсередини. Досконалість полягала в поверхні

попи без жодної пігментації, сказати б – матований плафон, уява тут

поступилася природі. Де ж ти була, де ж ти ховалася од світу, вважай

од офісу, така вражаюча, особливо тим, що відбулася відразу без

довгих посиденьок, балачок із цитатами улюблених поетів,

кіна-морозива-шампанського, усього, заведеного, одного досконалого

дотику долоньки і все увібралося в торкання, все зійшлося; якби він

зараз міг брехати, то переконав себе, що ловив на собі її погляди, що

здавна відчував її приховану увагу, і сам накидав оком; то що, невже

це сталося через подрану панчоху? Такого бути не могло, тут

потрібна інша правда, яка не вміщалася в один дотик. Любов із

першого погляду?

З першого дотику! Це новина, тобто відсутність досвіду, та якого

досвіду? Навіть із книжок або з балачок, навіть із фантазій, та що ж

це таке, такого не буває, – вирішив він з радістю, що буває торкання,

шепоти, відчуття сяяння власних долонь, цілування навперейми,

освячення безрадісного простору, невагомість канапи...

– Ти де був? – вискочить теща із зацвиганих капців, тріпочучи од

перемоги, бо вигадати путньої брехні він не здатен, це вона знала

здавна, бо «це не мужик» – бомбувала доньку – «кран не починить» –

повчала – «нічого не прагне» – не вгавала – «глухий варіант, нуль

зросту» – довгі тещині зусилля, і от несподіваний козир у

виснажливій боротьбі результатом безсоння дочки, снодійні пігулки,

ото буде їй, дурепі, прокидання!

Вранішня прохолода напутить, особливо, якщо подовжити ходу

крізь ранковий парк, свіжий дух поможе знайти причину, заткнуть

тещу. Але не прояснялося, брак досвіду на брехню, недолік сюжетів з

книжок? На мить відчув себе Анною Кареніною, ні, тільки не це, не

перверзії, не вистачало ще Наташі Ростової, чорт, ну нічого в голову

не йде, окрім Льва Толстого, о, Господи, має ж десь бути зачіпенька,

здавалося, обійшов півміста, а вигадати не дійшов.

«О! Треба викурити ще одну цигарочку і щось прийде» – увесь

сів біля приреченого будинку.

Так, у його житті бували авто-брейнстомінги з щасливим

фіналом, але це стосувалося графіків і таблиць, за якими стояв

педераст-начальник, од якого він вдало відбріхувався, отримуючи за

це зарплату, а тут стара відьма з пронизливими од щастя очима.

Він приречено долав другу безнадійну цигарку, кволо впустив

недопалок, встав з лавочки й рушив на ешафот ґанку. Постояв, сунув

руку в кишеню по зневірений ключ і вмить почув, як звідтам,

зсередини, радісно ляснув тещин замок, і от, од звуку того

падлючого, несподівана блискавка ляснула в мозок, осяяння

пронизало, струмом пройшло, жадана відповідь постала, вся

спалахнула так, що до тріумфу в очах тещі додалося легке

занепокоєння. Вона спершу стулила губи, щоб потім чіткіше

ввіткнути:

– Ти де був?

Він затамував подих перед щастям і впевнено випалив:

– Де? У – сраці!

Хто є що

Ще з дитинства у неї були груди і такі само очі, й говорила вона

гладенько, як і розкладала карти:

– Алкоголізм, – казала.

Цю звичку Раїса Петрівна перебрала од свого покійного чоловіка,

той був генерал, набагато старший за неї, що навіть «я бачив Жукова

усь оцимо глазами», однак ще встиг зробити хорошу доньку.

– Де? – запитала вона, Таня.

– У гаражі, – суворо відповіла мати.

Доня насилу досиділа, доки скінчиться пасьянс і вони добудуться

гаража, де, крім зужитих речей, жевріли рештки колишнього життя

їхнього приймака Івана.

Стояли велетенські трофейні звукові колонки «Бауер», акустичні

такі, Господи, чого було варто жінкам, аби вони опинилися тут;

вільга й миші виїли дифузори, що всередину було зручно засунути

руку й вийняти пляшку, добряче надпиту.

– «Каберне», – суворо прочитала мати.

– Кисляк, – байдуже знизала плечима донька.

– А що на війні незначна доза ста грамів зробила всіх мужиків

алкашами. Хронами!

Таня пригадувала, до чого тут війна, однак не пригадала жодної.

– А хто всю до копійки зарплату приносить? – кивнула вона на

схованку, пошукала там пальцями, однак, окрім павутини, нічого не

намацала, весь цей час дивилася на Таню, як на пасьянс. – До

копійки? Ти хіба не читала Джека Лондона? '

Таня не пам’ятала, хоч у них стояло повне його підписне

видання.

– Читала.

– Написано: якщо чоловік п’є сам із собою, – пригадувала

генеральша, – то він відгороджується стіною пляшок від життя.

Овдовівши, перше, що вона зробила, – розклала думки по

порядку й розставила полицями; там, у серванті, були загальні

зошити, і тепер легко могла знайти потрібний рядок із цитатою.

Іван вступав у вечір; іще на роботі добряче помився, одягся в

сорочку та в чудовий настрій, навіть тутешня пилюка була приємна,

тепла, це відчувалося крізь черевики; бували моменти, коли пахтіла

травою, а не навпаки – шлях од трамвая ніколи не видавався довгим,

бо був по стежці, вона додавала ходи, аж нарешті вперлася в

крамничку, її підпирав місцевий м’ясник.

Він робив рухи руками, так, що Іван наважився підійти, і провів

ногою по траві. Той поворухнув ротом, потім сказав:

– Ти ето.

Іван постояв, чекав, доки той доворушить пальцями:

– Вобщим додому лучче не ходи, пойняв?

Він довго працював тут, і руки в нього теж зробились, як окости.

– Чого? – замість «чому» перепитав Іван.

– Бо я ж усіх тут знаю, – пояснив той, – була в мене твоя баба з

мамкой удвох, того це.

Обличчя в нього не влазило в лице, тому тиск підскочив;

наливався червоним, немов заходом сонця, за це місцеві прозивали

його м’ясорубом; подейкували, що їздить аж на Печерськ битися в

пивбарі, щоб ніхто не патякав, начебто тамта вулиця Різницька

насправді називається Ризницькою, позаяк тут біля Лаври мешкали

ченці, вишиваючи ризи.

– Ну, були, то й шо? – незалежним голосом одбився Іван, хоча

настрій почав уменшуватися, теплий вечір вилітав із нього.

– Бо приводили з собою собацюру, чорного, – показав різник, – і

почали ним мене підбивати. Но я був не піддався, – показав він: –

Кобеля. Отакого. Притягли вірьовкою й ковбасой, – мордато

сплюнув.

Монголоїдне од пиятики лице ще дужче звузилося очима.

– Якого ще кобеля? – не петрав Іван.

– Деньги предлагали, я не взяв, а потім взяв. Ну й здєлав із

кобельом, тьху, що вони хотіли, тьху.

Плюнув він у пилюку і влучив.

– Слухай, я тут іду собі після роботи, ясно? Якого кобеля?

– Такого, що я тоже, може, після роботи стою отут і жду тебе

замість того, щоб тоже додому йдить. Так от, приходить твоя бабва

розпоряджаться з кобелюрою, а він же нюхом чує мою професію й

почина нєрвнічать при чому бісицьця, ну, понятно, він же пес.

Налиті коньяком, його очі пошукали, знову знайшли Івана й

подивувалися.

«Чудо, – подумали вони, – шо отут, ву Пущі-Водиці, а живуть

такі кєнти, які при цьому нічого не понімають, ну, ладно би на

Печерську».

Іван саме думав. Здогадувався, що цей професіонал рано-вранці,

ще до роботи, мусить пертися аж на Дарницький м’ясокомбінат і

купувати сорок кілограмів кісток, а потім тягти їх сюди й доважувати

до м’ясива.

«Ну правильно – не собачого ж додавати?» – подумав він у тепле

надвечір’я.

– То. шо твоя тьоща дуже грамотна й вичитала, як нада боротися

з алкоголізмом, пойняв?

Іван не розумів, як пов’язати чорного пса зі спиртним.

«Я й сам колись був грамотний», – мало не бовкнув він.

– А тепер вона десь таке вичитала, шо як з чорного пса націдити

півстакана красної крові і налляти його в красне вино, то хто такого

вип’є, то зразу навсігда одрікається од алкоголізма, ти пойняв?

«То при чому тут я?» – малювалося на лобі у Івана.

– А при тому, – продовжував м’ясоруб, – шо вони були знайшли

в тебе заничку з бутилкой вина і рішили, шо саме пора тебе спасать

од п’янки.

– Мене? – не повірив Іван до такої міри, що навіть пригадав, як за

часів Чорнобильської катастрофи заховав пляшку вина й забув де.

Однак Пуща-Водиця навколо була така ж реальна, як і різник

навпроти.

– Заманили вони чорного собацюру, нагодували, накинули петлю

й пойняли, шо націдить із його бояться. Тоді вони вспомнили про

мене й і притягли сюди. Тепер пойняв?

– Пойняв, – насилу зрозумів Іван.

Колекція знущань, що здавалася давно вже завершеною,

домалювалася ще одним експонатом.

– Ну я взяв того кобеля, обв’язав і налив із його півстакана. Вони

при цьому дуже просили мене, шоб я нікому не казав, тому я все

розказав, пойняв?

І почав замикати крамничку.

У Івана все опустилося – не тільки плечі; він неквапом повернув

їх і посунув до домівки, так, що різник, втамувавши свої п’яні емоції,

устиг докинути:

– Дак шоб ти не волнувався – я його забинтував і одпустив на всі

його чотири сторони.

Іван на це закивав головою, й кивав, аж доки закурив цигарку.

Ставши перед домом, він сказав слова. Потім зайшов. На столі

замість пасьянсу вперше була закусія, а посередині – Іванові не треба

було й дивитись – красувалася пляшка «Каберне». Зі стіни на неї

зирив намальований портрет генерала.

Голосом телесеріалу теща сказала:

– Дак ти прийшов, Ваню? Дак ти в гаражі п’єш на сам із собою?

Сядь же, як люди з людьми за стіл, оно бачиш, яка гарна вечеря?

Гладенький її ротик робив гладенькі рухи, Таня стояла поруч і

німо підкивувала головою. Іван підсунув стільця. Жінка накладала в

тарілку й чоловік не помітив, що саме, бо був у напівстані. Вона

повільно наливала червоне вино у фужер, й Іван весь цей час кивав,

аж доки перехилив так рвучко, що геть не відчув, адже одразу

закусив шматком оселедця; жінки одвели погляди, тож Раїса Петрівна

навіть не зауважила, «що червоне ніколи оселедцем у пристойних

домах не закушують».

– А ви? – кивнув пляшкою на їхні бокали.

– Ми сьогодні не будем, – мовила теща.

Іван теж заховав очі:

– Чогось оце і вино якесь особливе, – шепотів він і знову оглядав

пляшку.

Таня нарешті зустрілася поглядом з матір’ю й старанно затрясла

головою, тож фужер знову наповнився, й у Івана виникло таке ж

повільне бажання завбільшки з гіпофіз, тому порцію вживав

неквапом. Потім сказав:

– Гав.

Брови зістрибнули з жінок.

– Гам, – виправився Іван й посміхнувся до порожнього фужера. –

До про що ж я? А! Сьогодні я запізнився на роботу, гав, то мені

майстер і каже, що я буду переведений, гав, у ремонтну бригаду. Що

з вами? Ви чуєте мене?

Ще ніколи Таня так уважно не слухала, навіть коли у РАГСі Іван

нарешті промовляв своє «так»; теща ж гарячково гортала в голові всі

відразу свої загальні зошити, але Джек Лондон мовчав.

– Спочатку він лаявся, гав-гав, а потім я його послав, ав-ву-у, дак

він забрав усі свої слова, гав, назад, ще й навіть підвіз на машині

додому.

Жіноцтво почало поволі од’їжджати од столу, німіючи зіницями,

коли чоловік виливав залишки червоного з пляшки просто в себе.

– Ви не слухаєте? – чудувався. – Бо я гав так йому й випалив: і

про гав підрядний його наряд гав та й ще нагадав, як їздили в Надим

гав, то хто його рекомендував гав?

Жінки щосили трималися поглядами за пляшку, з жахом

розуміючи, що вже ніяка сила не наповнить її назад. Іван же тим

часом затовк оселедця разом із головою й хвостом. Бачачи, що вони

обидві сповзають зі стільців, зробив це перший; ставши на чотири,

спершу спробував почухати ногою за вухом, потім зловив зубами

блішку, коментуючи:

– Ав, авву, не втечеш, стерво.

Тепер жінки прикипіли очима до телефону, шукаючи у ньому

порятунку, Іван же оббіг їх навкарачки, весело вишкіряючись, потім,

подумавши, повив на лампочку.

Теща затьмарювалася, Тетяна б теж, однак її навертало, що вона

єдина контролює ситуацію, «треба до телефону», але

чоловік-Іван-приймак постеріг і, розщепнувши матню, намагався

застрибнути на дружину.

«Бити вікно, кликать людей», – кволо розуміла вона, та не могла

й пальцем поворухнути, незакінчена її вища освіта одступилася

далеко-далеко, куди й Іванова середня.

А той, гарцюючи по килиму, намагався ловити хвоста, його

веселість іншим кінцем передалася жінці незаперечним жахіттям:

чоловік, якого вони десятиліттями вдосконалювали, на їхніх очах

через одну нікчемну пляшку втратив усе.

Ніякий Джек, ніякий Лондон. Теща навіть подумки не

наважувалася засвітити трофейного «браунінга-бебі», захованого з

генеральських часів.

Одначе порух цей Іван перехопив і ошкірився білим іклом, але не

таким, як у повному підписному виданні Джека Лондона – це було

добряче прокурене, хоч як жінки боролися з дешевим тютюном, він

надолужував «примою» на роботі, тож пустив жовтим зубом слину,

хоч і не знав про пістолет у схованці, як нічого не знав із

генеральського існування, бо не зміг пригадати, у яких військах тесть

генеральствував, тямив лише, що високого бюста Танька успадкувала

не од нього, а од матері, і щоб та здуру не розбила порожньою

пляшкою вікна (бо хто тоді вставлятиме шибки? Та Іван же!), чоловік

зважився на найголовніше.

Донька тим часом, загрібши пляшку, насилу змогла продихнути й

шукала в матері підтримки на правильний крок – бити шибку чи

чоловікову голову, однак Раїса Петрівна прикипіла поглядом до

заповітних своїх полиць.

Тоді Іван похапцем підрачкував до тещі, задер ногу, обісцяв

єдвабні її пантофлі й сказав:

– Гр-р.

Тепле та мокре всотувалося в єство й вона вже не ладна була

осягнути – чи чуже, чи власне; злитися з різьбленим комодом, ось

було її останнє бажання.

Кутиком ока Іван постеріг, як Тетянині пальці ковзнули по

пляшці, за мить бризне скло й сусіди почують жадане, що давно

прагнули почути:

– Рятуйте!

Та цього не сталося.

«Еге, дурний би я був вставляти подвійну шибку», – передрік він

і навперейми зацокотів щелепами; цей звук на мить відволік

дружину, тож чоловік, увійшовши в смак, узяв і щосили вкусив ними

тещину литку. «Млясь», – стулилося пухкою шкірою.

Ще трішки генеральська вдова трималась, аж нарешті її очі стали

більші за груди і вона полетіла нежива, бо розрив серця, це коли

вмираєш раніш, аніж падаєш, так само випала й порожня пляшка

з-під «Каберне», висковзнувши на килим із Тетяниних пальців.

Шукати логіки

Палало, інакше не скажеш, люди злякано тулилися в кволий

затінок, його було замало для такого дня. Нещасну людину під

сонцем видно здалеку, але Толю здивувало, що це була Настя.

Коли він торкнувся її руки, вона захотіла заплакати, тобто не

рука, а дівчина.

– Ти ж усе знаєш, – шепотіла, щоб ніхто не почув.

– Знаю, – збрехав він, бо лише чував про її любовну травму, але з

ким, навіть не здогадувався.

– Поїхав, навіть не сказавши, а просто покинув речі, уявляєш?

Хіба люди так роблять? З людьми?

– «А з ким же ще?» – мало не злетіло в нього.

Долоня була вогка, і це його вразило, що в такий спекотний день

плакали пальці, а не очі.

У будинок не зайшла, «я задихаюся, розумієш?», бо в садибі була

непогана тінь од яблунь; доки Толя бігав по лід, устигла поправити

зачіску під капелюшком. Притулившись до холодної склянки,

шепотіла в лід, і несподівана пара злітала її словами:

– Він покинув усі мої листи, уявляєш? Як це можна?

– «Люди й не таке кидають», – мало не бовкнув, і замилувався її

кучерями; коли торкнувся до них, вона припала йому до плеча, що

враз стало вогке. Сидів і просто чекав, доки виплачеться.

Лід у склянці давно розтанув, а сльози ні, школярі крізь

ґратчастий паркан здивовано оглядали їх, бо ще не вміли як слід

плакати.

– Тут школа поруч, – виправдався він, – але коли уроки

кінчаються, то спокійно.

Поцілував пальці, руку, радіючи, що сльози втихають, торкався

кучерів і здавалося, від дотиків вони сохнуть.

Коли поцілував шию, дівчина напружилась, озираючись, хоча

школярі бігали в футбола, їм було не до цілунків.

Нарешті зітхнув вітер, гойднувши відблиски полотен, одне

зісковзнуло з мотузки і лягло на лавку.

– Це в тебе такий солярій? – крізь сльози зиркнула навколо.

– Полотна відбілюю, – почав він пояснювати малярські

технології.

– Щоб були, як плащаниці?

– Еге, – погодився Толя і огорнув Настю тканиною; цей

досконалий дотик враз заспокоїв і її нарешті осяяло:

– Це він шмотки покинув, щоб мені життя не було... Уявляєш, я

щодня їжджу жити до мами?

Толя мугикнув, бо почав цілувати кучері, і вона вдячно

притулилося шиєю, смаглявою, ніколи не одбілиш, тіло татарської

князівни, шовкову, як таку можна покинути? Хіба що, покинувши

все, бо така шкіра – це велика відповідальність, тут або сюди, або

туди, вуста шукали щічку, школярі буцькали м’ячем, Толя посунув

сувій і геть затулився ним од паркану, відблиски тканини соталися

крізь капелюшок, досконаліші за нюанси Джотто та й Веласкеса, губи

торкалися дива, що тріпотіло, запеленані, вони обійнялися, «ні, ні»,

вона ж не сказала «не тут», не сказала «не так», спина зросилась, але

нещастя не відступалося, хоча залишалася присутність чуда, біліша за

полотно, що вже бралося незримими фарбами, натрапив на трусики,

вона не пускала, відчув вологу «ні, не можна» – не наплакала ж вона

туди? – відштовхнула, він знову взявся за шию, у вушко, «ні, ні»,

благала навпаки вона, але, знесилена горем, поволі м’якла, Толя й сам

не знав таких поцілунків, живіт її здригався од вуст, «ні, ні» вологість

робила тіло смаглявішим, «тихше, – благала, – в груди боляче»,

«коли?» міг би подумати він про груди, якби міг подумати, устиг

здивуватися, куди подіти губи животом, бо вже не тямив їх,

одсовував язиком ногу, сльози, знову сльози, вона хапалася до

рятунку, він не давав, вона безпорадно відкинулась у сувій,

перекинута склянка текла в тканину, і він розсував, доки досконало

огорнулися, обчепилися, зійшлися подихи, судомисто хапалася за

нього, плачучи, лавка вже виходила із пазів, небезпечно гойдала,

тягнучи мотузки; вона боляче вчепилась у спину, але він не відчув,

утрьох зійшлися, вона рипнула зубами, хекав крізь стогони, лавка

стала млосною, пази ходили, навколо совалися сувої, мотаючи сонце;

доки капелюшок одпав і вони вобох озирнувшись, дивувалися: коли

це поскидали одежу?

– Джотто, – шарпнула цупку плащаницю.

– Веласкес, – прошарудів тканиною він, зминав, нітився, що так

легко скористався з чужого горя.

Йшли, махали руками, бо намагалися сміятись, Толя знав, що її

не одпустило, хоч як вона вдавала, навіть розпустила волосся й стала

геть загадкова.

– «Врубель», – прошепотів радісно він.

Унизу, на спортмайданчику, скупчилися тисячі маршруток.

– О, дуже зручно, – мало не прохопився він правдою про вдале

сполучення між ними.

– Ти про що? – одкинула волосся.

– Ти можеш їздити до мами.

– Хіба тут є той маршрут?

– Поглянь, скільки машин. Ясно, що і той є.

Вони спускалися пагорбом ковзькою травою. Несподівано Настя

стала:

– Ти ходитимеш в мою бібліотеку?

Толя насилу стримав щастя, що зможе бачити її й там,

прикриваючись, прошепотів:

– А можна?

– Ну, ти розумієш, колеги знають про мою душевну травму...

Тому скажу їм, що ти фотограф, ну, що ти інвалід.

– А чому не художник?

– Ну, розумієш, художник, люди всяке подумають.

– А про фотографа не подумають?

Вона всміхнулася:

– Ну, фотограф же – інвалід.

Толя не став шукати глузду, так жалів її, що закульгав на обидві

ноги, кривлячи губи:

– Людо-оньки, я інвалі-ідний фотомайстер, я прийшов зализати

Насті, – він похлинувся, – зализати глибоку душевну травму!

Як вона пирснула! Вони аж упали з косогору, котилися

навперейми з капелюхом, реготали, аж доки відчули, що одпустило.

Вольфрам

Це неначе ти лампочка. Чиста, акуратненька, виходиш при цьому

на вулицю й нічого не підозрюєш при цьому, бо ти ж ні про кого

поганого не хочеш, навіть не думая про це.

Ідеш, світишся собі й людям, навіть не штовхаясь, хоча, правду

сказати, декого не завадило б, особливо, хто ходить, читаючи газети й

не бачачи нікого перед себе. І раптом твоя вольфрамова ниточка –

блись – і перегоряє, бо тебе хтось у вухо – раз, тобто трісь. І от ти

летиш довго, доки не починаєш лежати, доки знову потроху

починаєш блимать. Й люди на тебе так довго й гидко дивляться, наче

ти алкашка якась, чи підзаборна проститутка.

Ти поволі встаєш, обтрушуєшся, обдивляєш себе і все в порядку,

і світ навколо тебе знову такий же класний. Тільки в ньому немає

твоєї сумочки, вона просто зникла. Ти озираєш його, а її там наче й не

було ніколи.

Тільки тоді починаєш кумекати, за що тебе отак сильно врізали в

праве вухо, що ти злетіла з тротуару і опинилася в траві, стриженій

такій, невисокій, щоб сумочка там могла заховатися. Разом із

документами, гаманцем, деякою біжутерією й різними ще

предметами, про які я прагнула не думати, боячись мігрені.

Квитанції! Ще й досі неоплачені, ну чому? Чому я не оплатила їх,

тягнула до зарплати?

І ти приходиш під хату й починаєш ловить пацана, щоб переліз

по карнизу в вікно й і одкрив тобі твої власні двері, щоб ти зайшла

всередину і сіла, як дура, посередині. Бо лампочка бо-бо, наче з

невеличкого похмілля, й ти починаєш думати ним, як замінити новий

замок, бо хтось тепер вийме з сумочки ключі й прийде вночі і вдарить

у вухо, лише чимось залізним.

І тут голова починає працювать і вже кумекаєш, що грошей до

нової зарплати геть нема, бо вони залишилися в тій же сумочці. Од

чого починає боліти й ліве вухо, хоча воно було ні при чому.

Доки ти обома не починаєш розуміти, що дзвонить телефон уже

не перший раз.

– Альо...

– Ви мене ізвініть, може, я безпокою вас, одривая од важних дєл.

– Які діла.

– Дак от, я безпокою вас по поводу деяких речей,

принадліжащих, по-відіму, вам, якщо ви Орищенко Світлана

Федорівна.

– Так, це я, – продовжую не розуміти.

– Отак і записано в паспорті, обнаруженому мною.

– Де? На траві?

– Ні, в сумочки.

– Сумочку, кажу, ви на газоні знайшли?

– Там ніякого газону не було, бо це случилося в урні, по причині

находящій на автобусній остановки.

– В урні? – образилася я.

– А де ж іше, як не в їй. Я просто случайно заінтересувався, хто

це такий багатий, шо вибрасує в сміття таку ще дуже не стару вещ.

Одкриваю її, не брезгуя, й обнаружаю різні речі, включая паспорт.

– А ключі? – з жахом питаю я.

– Імєють мєсто бить, – була відповідь.

– Як мені віддячити вам? – починаю розуміти.

– Ось об етом і розговор, – полегшено зітхнув телефон, – бо я вже

думав боятись якої провокації й спокійно викинуть краще це все.

– Провокації? Якої провокації?

– У виді міліції, – видихнув телефон. – Бо як я потом доведу, що

знайшов сумочку в автобусній урні?

– Коротше конкретно, де я вас можу побачить?

– Ето во-первих, і ето во-вторих, – була відповідь.

– Де?

– Тольки в случаї вознаграждєнія.

– Якого?

– Достойного чоловіка, який робить помощ іншим чоловікам.

Двісті п’ядесять.

– Сто п’ятдесят! – кричу я, бо одкладала в заничку купити помаду

«Буржуа», давно мріяла, таку всю з природніх компонентів.

– Що? Да как ви можете? Ну ладно, я готов і потірять...

– Де й коли?

– Німєдлєно й тут, ви підходите до вікна і, бача мене внизу,

вибрасуєте туди нужні дєньги, після чого, удостовєрясь ними, я кладу

вашу сумочку на землю й ви можете її спускаясь забрать.

Коли гроші летіли вниз я встигла подумать: а якщо не покладе?

Дивилася, як кружляють складені докупи купюри і як хтось,

прикриваючись тією ж газеткою, кружляє, ловлячи їх.

Жінка з ножицями

Усе отойой точильщик з Ладимирського ринку, це він Тоньці так

нагострив древні, ще доцарськєї іржі ножниці, ще й наполірував

кінці, но він, гад, перестарався – оті кляті ножиці тепер ріжуть шо

хоч, і от вона їх одо принесла додому, не знаючи, чим це може

скінчитися для ніїй, і починає різать усе, що ріжецьця: і тюль, і газ, і

шифон, і, гадство, мішковину вони так само ріжуть.

Маать, вона так сильно захопилася різанням, що не почула, як

туди зайшов її Петько, законний чоловік од третього шлюбу. Маать,

вона сиділа до нього сильно спиною, захоплена тими клятими

ножицями, чи там кроїла, чи там штопала ними щось, бо коли він її

охопив радісно і сильно ззаду, не дихкаючи при цьому перегаром, то,

маать, вона подумала: «Бандити!»

Бо хто й же це буде нападать ззаду і сильно? І не пахнуть

знайомим перегаром? Ясно ж, літо, вікна й балкон відкриті, до який

же дурень, якщо він не злодій, не скористається, що жінка захоплена

різанням тканин: і шифону, і газу, і мішковини, – щоби не напасти на

неї зненацька зізаду?

Вона тільки до й зойкнула: «Ой!» – отак, і більше нічого не

встигла сказать, бо рвучко повернулась і одмахнулась ножицями. Бо

Петько ж ніколи раніш, аніж треба, не приходив додому, а тіко

пізніше. І завжди перегар приносив. А що сьогодні йому таке

стукнуло, що він порушив усі правила? Мабуть, хороший літній день,

який п’янив його сонцем, шо не треба було й «сонця в бокалі» чи до

ще якогось й іншого шмурдила. А, може, він уже всеньке пропив,

окрім ножниць, і вже не було геть за що кірнуть?

Що вона од несподіванки одмахнулась ножицями і куди? Просто

йому в живіт, бо він же не знав, що вона наточила їх і тому не встиг

вчасно одскочить – і це його вина, що вони взяли і вгородилися йому,

минуя черевну порожнину в печінку по саму ручку.

Просто ву живіт, шо ні він, ні вона не повірили, доки він сам

назад їх не витягнув, полірованих, і не закричав од цього, побачивши

ножиці раптом їх усі у себе у внутрішньому органі печінки.

Потім закричала його кров, линувши звідти, а потім уже сама

Тонька почала кричать дужче за двох, кричала, доки не додумалась

докричатися викликати «швидку допомогу» і кричала, доки та не

приїхала.

Але «швидка допомога» не дурна і сама почала викликать по

рації міліцію, щоби та була не подумала, що це «швидка» тут такого

наробила. Бо буває: хтось когось заріжуть, а потім на лікарів кажуть.

За цей час той-дой Петько бере шифон чи мішковину і починає

писати кров’ю пальця, що: «Антоніна ні ву чім не винна, бо то все я

сам винен, шо прийшов додому». І цю записку передає жінці, а та

знову починає кричати, побачивши кров у виді букв.

А слідчий мент не став кричать, а мовчки й акуратно забрав собі

цю тканину з речовим доказом і почав вести слідство.

Для чого був викликаний точильщик зо Ладимирського ринку,

який почав зразу все одмітати:

– Які ножиці? Я, скіко живу, ніяких ножиць зроду уві очі не

бачив і в руки такових не брав!

Бо він був точильщик і чудово розумів, що тут дуже легко

шиється співучасть в убивстві, бо гостріння предметів дуже сприяє

прорізанню животів й інших частин тіла.

– І цю жінку я перший раз в житті бачу, будь вона проклята і всі

інші, які на мій базарь ходять! І докажіть спершу, що вони ходять, а

тоді вже й мудохайте.

Мент одразу збагнув, що цей колотись не буде і всю свою силу

уваги зосередив на Тоньці, підозріваючи, що саме на ній можна

збудувати більш вірогідну версію. Но та почала робить крики:

– Ти спочатку допрошуй оту ткань, що мій чоловік був перед

смертю кривавими пальцями написав!

Бача, що саме цей вещдок може похитнути вусю версію, яка

тілько почала будовуватися, мент хитро заявив, що тканина не може

бути присовокуплєна до справи, бо писалася родичем підозріюваної і

тому ніякої юридичної сили не несе. Баче, що це не подіяло і Тонька

продовжує крик, почав так:

– І що я взагалі ніякого такого кривавого клаптика не бачив!

І тоді Тонька вирвалася і побігла в лікарню по нового папірця,

щоби Петько написав, але туди її не пустили, бо був йому критичний

стан по причині операції над чоловіком.

І нещасна жінка одо заметалася між цими двома закладами, де в

одному їй грозив чоловік своєю смертю, а в іншому – статева

близькість з нечистоплотним на руку слідчим, який під виглядом

показать важливу тряпочку намагався затягнуть її в ліжко, тобто на

безмовний стіл слідчого кабінету.

Такі ситуації дуже легко виникають там, де є необережне

користування гостроріжучими предметами без належних правил

техніки безпеки. Особливо в хатніх умовах, не пристосованих до них.

Що внаслідок чого нещасна жінка не знаходить собі місця ніде, окрім

як серед слідственних справ, які змушена скидати зі столу під час

сексу, якого чинив над нею слідчий мент, користуючись відсутністю

кривавого папірця. І нещастям Тоньки, яка розуміла, що без цьої

записки їй загрожує.

– Холоднокровне убивство з наперед продуманим тверезим

задумом і використанням особливо цинічних засобів, – казав їй мент і

знову німо кладовив на стола, розчепірював, насолоджуючись ще й

тим, що записка захована глибоко в сейфі, – і садистичних засобів

насолоди у вигляді розчепірених для цього ножниць кравецьких

Сормовського заводу нержавіючої сталі, випуску 1965 року, артикул

235 тире 21 дріб 18.

Що було сказати у відповідь? Окрім того, що вигадувати щораз

безсоромніші способи злягань ву службовому приміщенні з надією

оприлюднити ганчірки у вигляді документа, той-дой єдиного, що міг

порятувати її на судовому процесі.

Бо вже все містечко почина вирувать, хвилювацьця, бо де це таке

чувано, щоби ножицями різати не шифони, чи тюлю – а чоловіків,

зовсім для цього не пристосованих?

То вона, прибігши до Петька, знову отримала од нього негативну

відповідь, бо він був без пам’яті саме на межі життя зі смертю по

причині операції, яку творили хірурги над ним, користуючися з того,

що він був геть непритомний. І тоді Тонька буквально починає

розриватися між ментом, Петьком і собою, щоб хоч когось одного

врятувати оди смерті.

І тоді вона біжить знову до слідчого, щоби той посадив її швидше

в камеру, бо це краще, аніж лежати з ним на слідчому столі – а мент

був хитрий і зрозумів, що тоді в нього над Тонькою буде менше прав,

і тому він знову і знову кладовив нещасну жінку на письмовий стіл,

на якому ж і виписував міру пресічення у вигляді простої розписки

про невиїзд із містечка. І нещасна Тонька змушена була просто

показувать чудеса сексу, аби хоч якось того мента заохотити, щоби

він, гад, бува не взяв і не спалив взагалі той-дой нещасну криваву

ганчірку, підписану лічною кров’ю свого чоловіка. І хитрий мент

починає впотреблять її все дужче й дужче, при цьому користуючись

цим – а розписку чоловіка все більше й більше при цьому не

віддавать.

А тим часом лікарі-хірурги почали вже нитками зашивать

нещасно розкроєного Петра, бо до нічого іньчого, окрім дірки в

животі, викликаної ножицями, вони в нього не знайшли. Але щось

насторожило їх; певно, професійна інтуїція.

– Що таке? – думають вони, відчувши її.

І вирішили перевірить глибше, ніж було їм положено і дозволено

діркою од ножиць.

І що вони там побачили? Не лише клаптики шифону чи одо тюля,

а вони побачили там перш за все ще один гострійший гнійний

апендицит, готовий щомиті розірватися і вбить свою жертву,

гострійший навіть за оті дорежимні ножниці, ладні щомиті згубить

свого власника. Тоді лікарі, не змовляючись, перш, аніж зашити

живота нещасному пацієнтові, взяли і про всяк випадок херургічним

методом ліквідували ще смертельнішу небезпеку, яка була надвисла

над ним.

Тут вривається Тонька в палату і почина голосить:

– Петю, Петічку мій, що ж я зробила над тобою, що взяла і вбила

тебе ось оційою власною своєю рукою!

На що він одкриває свої очі і починає ними говорить:

– Ні, бо ти оційою рукою ріжучи мені живіт, тим самим як знала,

що в мені всередині сидить смертельніша хвороба, ніж твоя, яка не

піддається ніякому діагнозові, окрім удара ножницями, аби її, кляту,

там хоч якось побачити.

І починає пояснювати їй, бо вона нічого не хотіла розуміть, а

саме: що якби не ці гострющі ножиці, то й її чоловік у той же роковий

для нього день одразу помер од внутрішньої секретної хвороби, яка

тільки й ждала слушну хвилину, щоб його за це убить.

– Ти моя кохана і змогла спасти за це точним ударом ножиць в

саме моє глибоке місце у животі, яке було дуже небезпечне у

значенні життя, – плакав він, заспокоюя її, щоби вона не плакала.

Після цього він написав їй пальцем ще одну розписку на новому

клаптику про все, і вже після того ніякі судові процеси не змогли їх

розлучить, незважаючи ні на якісь такісь криваві папірці, зберігаємі

назавжди в залізному сейфі внутрішніх справ.

У ніч на 8 березня

Ну, гаразд, ну кохання, ну нехай хоч секс, бо довго по радіо

ведуться суперечки, хто за кого важливіший, бо раніше там

балакалося про любов чи дружбу. Но при чому тут горілка?

Який у ній сенс, коли поруч є багато інших гарних речей? Од

одсутності яких стражда не одна жінка й не друга, бо всіх їх заміняє

проста, здавалося би в усіх відношеннях, пляшка. От він являється, як

чіп, і ти до нього говори, а він сере догори, тобто шукає очицями, де б

упасти й вирубацьця; може, це й і краще, бо у Надьки, так той, як

припреться, то цілу ніч, ціліську ніч – ні, не сексує, а меле по тисячі

раз про одне і те ж: який сука у нього прораб.

Ну? А мій як припреться – гуп! – і готовченко, хоч рубай його,

хоч розчленовуй, отак у прихождій і падає, і чуть зонтік не ламає,

старовинний, довоєнної роботи – мені од бабусі остався.

Правда, одна хороша якість, що на похміляку дуже буває

прокидається совість.

– Ну чого ти нажрався, як та свиня?

– Дак друзі, – каже.

– Друзі? До вони ж приходять до тебе тіко після халтури. Як вони

знають про її?

Мовчить. Бо думає. А крить нічим.

– Вони тобі хоч раз по халтурі помогли? Га? – питаю. – Хоч раз

попрали твої засрані штани, га? І це називається друзі. Хоч раз їх

висушили? Да вони тебе дружать лише за бух. Хоч раз вони тобі хто

виставив?

Тут його очі прокидаються.

– Було, – каже, й починає загинати пальці, які на одній руці й

кінчаються.

– А ти їм? Ану підрахуй, до в тебе рук і ніг не вистачить.

– Тре пивка, – тіко й одно на умі.

– Молока з їжака, – кажу.

Отак я його пробираю, доки совість в його ще не вивітрилася; як

вип’є чифіря, дак уже не до совісті, а до роботи. До я навмисне його

робочі брюки замочила, нехай дума, шо знув увісрався, нихай по

дорозі досушує й думає, що для нього важливіш – горілка чилі жінка,

яка його ще ні разу до всиру за всю жизь не довела була.

І от знову я держуся за лижу, стою на балконі, виглядаю. Ні, не

од кохання чи любові, а через бульвар, бо темний такий, що хоч бери

в ньому й граб – як іде мій ідіот п’яний, до чого такого б не

пограбить, питається? Легка нажива, яка при цьому нічого не тямить,

бери в нього, скільки хоч, й і не треба і бить, не то шо вбивать – він і

так нічого не тямить, гірше за мертвого.

Шо я вже серйозно починаю думать чи не накривати йому й

друзям у себе в хаті, бо це ж не жарти, за яку копійку й закатруплять

бува.

Отак раз стою й крізь темряву бачу, як воно там хитає дерева,

хапаючись, як його, гада, там крутить між рослин, бо він збивається

щораз із курсу.

Що не зтямилася, як ухопила лижу й кинулася, підкрадаться

навіть не стала була, бо воно йому хоч темно тут, хоч світло – однак

нічого не бачить, – шо я присвітила йому раз-другий лижою по

плечах чи по шиї, чи ще по куди, – і ходу.

На ранок лапа себе, стогне.

– Шо таке? – питаюся.

– Грощі, – шепоче він, – грощі пропали.

– Ах-ах, – кажу, – грощі. – До щастя, шо ти сам живий. Бо тоді б

грощів треба було ого-го на похорон скіко.

– Да, – каже він, – це точно.

– Де ж це тебе так? – хочу ніжно торкнути його за гематоми, а він

шарахається.

– Біля «Поплавку», – бреше навздогад. – Да, точно, там напали.

Бандою нападали, чоловіка три було, нє, п’ять...

– Чого ж це, раніш ніхто не займав?

– Злочинність, – насилу видушує крізь гематоми, – дуже зростає,

що вже й біля пивнухи людині проходу нема.

– Ах-ах, – кажу, – це злочинності од вас, алкашів, проходу нема.

Він кривиться, наче од болю, бо совість не всю пропив.

– А жінка жде, а вона хвилюється, – кажу. – А вона

напекла-наварила. І шо? Ти з розбитою своєю підлою мордою хоч би

покуштував?

А він?

– Пивка, – каже, – не осталось? Бува?

Пивко в холодільніку я за зеленню ховала.

– Ні, – кажу, – для безсовісних, – кажу, – не осталось. От би ти

жінку любив, як нада, дак би й не тіко пивка, а і що хочеш, – кажу.

Натякаючи, що є речі набагато цікавіші, ніж напицьця –

натякаючи, що в нього молода дружина, скіко год іще до пенсії.

– Да, – шепоче він і тягнеться побитими губами до заварного

чайничка. – Друзі, це друзі, много ти понімаєш.

Не встигла я сказать: «Може б, ти їх усіх краще сюди приводив?»

– а він отак одним духом і висюрчав той чайничок. Одяг мокрі труси

й брюки, потяг їх на роботу сушить у транспорті.

Ех, лижі-лижі, скільки ви мені грошей зекономили, бо кожен раз,

як він вип’є з друзями, – так і гематоми, шо потроху він почав

вменшати оберти, тобто друзі вже й почали на нього сердитись по

телефону.

– Слухай, – кажу йому якось під совість, – а може, це тебе

дружки так? – показуячи йому на добрячі ґулі на лобі.

– Да як ти!.. – обурився він так, що мало похміла не вилетіла. –

Да ти ж хоч розумієш, бабо, що ти мелеш? Да як у тебе на таке язик

піднявся? Друзі – це друзі, запомни!

І вже зубами цокотить об чайничок.

– До ти хоч раз піди в міліцію, та побої зніми, бо тебе там, під

«Поплавком» ще бува вб’ють. Де ж твої дружки, коли тебе босяки

коньчають? Шо під ніч прийшов і перший раз в житті сам обісрався –

просто посеред бульвару, всю темряву обісрав, а боо... Не стала мить,

не стала сушить, нехай сам вдягне і сам полюбується своїм голим

тілом, у що воно вступило.

Дак шо? Нишком заштовхав у кульок, тихенько у лижний костюм

всунувся і втік, не попрощавшись; що я потім ті брюки насилу

розрила в сміттєбаку знайшла, да й то по запаху. Насилу одмочила,

насилу одіпрала, й почепила поперек коридору досушувать, нехай

прийде й мордою туди побачить і зна.

Усе потроху почало налагоджуватись, навіть поновилися дискусії

дружби ізо сексом, бо я ж іще майже не пенсіонного віку.

– Пенісіонного, – нарешті пожартував він, чого шість год не було.

Що він отак босими ногами на балкон чалап-чалап, цигарку отак

смок-смок, а коли дим розвіявся з перед очей, то він раптом там на

лижу отак луп-луп; щось дивиться на їй й почина отак із мукою

пригадувать – я так була вся злякалася була, що випалила:

– А пивка? Отам у холодільніку за зеленню, любимий.

Що він і курить забув, не те, що лижі.

Довелося ті лижі в кладовочку ховать і забувать – до такої їх

міри, що він почав од сім’ї одбивацьця. До такої міри, що вже дружки

його почали приводити додому під двері ставити – ясно, що

переживають по-людськи, аби його не прибили хулігани, й не

ліквідірували для них джерело горілки. А той і радий, що його

уважають.

Ну, ясно, нащо чоловікові сім’я, як тут не матюкнуться людині,

навіть руками не помахать, не полаять прораба чи майстра там, чи

диспетчера, чи навіть і профкома, бо це культурна кватиря, а не

«Поплавок». До такої його міри, що вже не тіко халтури, а й із

зарплати почав пропивать.

– Який смисл? – питаюся. – Ув тій горілці? Гірка, гидка, лучче,

чим з дружками тиняцьця, пішов би куди в культурне місце.

– В куди?

– Ву бібліотеку, наприклад.

Шо він на мене отако подивився, наче на бібліотеку.

– Скіко ж його мона пить?

– Бо ти глупа, – каже, – бо ву горілці така польза, шо тубі не

пойнять.

– Яка?

– Бо горілка, – каже, – це єдиний ув світі харчовий продукт, у

якому повністю нема ніяких консервантів!..

Було, правда, шо я один раз не вдержала свою гордість і кинулася

була до тої пивнухи. Не зважаючи, що я бібліотекар, а таки

переступила через все в собі і пішла. І що? Нема його там, навіть

дружків нема.

Отоді я прийшла вся зла, сіла перед дверима і отак до ночі – і тут

чую, як дружки його так тихо хихотять, так єхидно ставлять його під

двері, і так підло дзвонять – і бігом-бігом по сходах.

Я одкриваю, а він одразу отак падає, як в’язанка лиж, мордою в

парасольку, що мало не зламав – і морду, і зонтік.

І шо? І лежить отак і хоче захропіть.

«Ну й лежи», – зо зла думаю, а потім думаю, ще брюки обгидить,

а ти потім, як дура, на смітнику їх шукай і одстіруй.

І труси. Що їх була йому на день армії і воєнно-морського

повітряного флота була тіко шо була дарила, дак він шо, їх поважав,

такі, спортивного типу? Отак задом наперед вони на їм раптом

одягнулися, це мене насторожило було, мабуть, уже тоді мені серце

було підказало.

Стягую, здираю їх з нього і раптом – слизь! І що бачу.

Презєрватів. У смислі гандона, отак ізо трусів випадає і отако

лежить. Мені, він, сука, за все життя уваги ні разу не вділив. Еге. Два

рази, правда, букети приносив, но, думаю, це коли в профкомі

вцупив.

А тут – цілісінький гандон прилип чи тіпа присох, аж це тут тіко

одскочив.

«Що я тепер буду ще й гандони одмочувать і одстірувать?», –

чомусь подумалось.

Хотіла його вже будить отим зонтіком по гематомах, вже й

замахнулася ним, хоч то і не лижа – а тоді думаю: «Стій».

Стою над ними, і мені так гірко на цьому світі, що отак беру того

гандона гидливим кінчиком зонтіка, і отако чіпляю ту гидку резинку і

починаю автоматично помалу заштовхувати ним його в той підлий

зад – й і так зручно пішло, і слизько, що не зчулася, як увесь був там.

Уранці думаю, а що, як я йому там щось пошкодила, ну, не

гандону, а чоловічкові? А тоді думаю, що ні, бо зонтік ще

дореволюційної роботи, ще бабусю в нім вінчали, кінчик йому такий

полірований.

І в цей момент чую стогін, тихий такий, совісний, наче зо під

землі – бо в нас санточка в туалеті і я так зазираю туди, а мій отак

сидить просто на кахвелях, і отак обхопивши обома своїми двома

руками зад, і отак ними стримується, і щосили там затуляється.

– Що таке? – злякалася я, бо раптом парасолька не така вже й

полірована? Може, за ці часи вона взяла і десь подряпалася була?

– Охох, – ледве чутно трясе плечима він.

– Тобі погано, – я отак його по голівці, а він і навіть не

опірається. – Може, пивка? У мене там за зеленню...

– Охох, – плаче він.

– Погано? – питаюся. – Може. горілочки?

Бо вже перелякалася

– Ні, – шепоче злякано.

– Шо таке? – не зрозуміла я.

– Бо я вже не п’ю. Все!

Я оніміла.

Так що аж кажу:

– Може, хочеш, я друзів покличу?

Тут він вхопився за спину, бризнув сльозами, рвучко підняв

голову, потім рвучко очі з ротом і сказав одним лише голосом:

– Нема в мене друзів... Нема!!

Пфуй

...Часто можна було побачити по ярмарках непоказного такого

чоловічка з фотоапаратом, який то грав у карти зо циганами, то

братався з бурсаками, а то й просто пив горілку з дембілями...

Хто ж про це міг знать, шо цариця, жона Миколи ІІ, була за

національністю не патріотка?

– Ти, Міккі, єсть маєшь чюти голос предків, германо-німецького

коріння, – зо дня в день довбехала вона чоловіка.

– Я їх чую й без тебе, російські корені свого діда-прадіда.

– Пфуй, нє кажі мені мужіцькі слова – счо ті знаєшь єсть про

сьвою ґєніалоґію?

– Я знаю все, я росіянин, я російський цар.

– Пфуй ти, а не російській цар!

І нагадала, що Рюриковичі, від яких іде рід Романових,

ріднокревні від Зіґфрідовичів-Германаріховичів.

– Але моя прабабка Наришкіна... – почав був цар, але його

увірвали:

– Наришька єсть татаро-монголка, і вь тобі тілько російської

крові, скілько її татарської, понімаль?

Микола ІІ знесилено підвівся з трону, одклав євангеліє й булаву:

– Кажи прямо, чого ти хочеш?

– Прямо говоріль: віддай Росію фатерлянду! Нам, арійцям, дужє

потрібний єсть жіттєвий простір нах остен.

Микола мало корону не впустив; він давно вже спостерігав

маневри своєї благовірної, серце підказувало йому од самісінької

першої шлюбної ночі негаразд, але щоби отак одразу довідатися всю

правду про кохану жінку – вона мало не роздавила його.

– Ну, то єсть оддаєш? – очі ненаситно свердлили його,

намагаючись пробуравити душу.

– Ти ж на іконі присягалась... – зринув болючий стогін. – Як же

ти могла... Як же ти можеш?

– На вашіх дикунських іконах? Ти б хочь глянуф, якь гідко вони

помальовані єсть, жлобота репана, а не ікони, пфуй. Такь, я

прісягалась, але лише во ім’я вищої раси. Расія – не раса, Расія це

пфуй. Росія – не Русь, Росія – татаро-мордовія. В Германії більше

слов’янського, ніж в ній. Чі знаєшь ти, щьо споконвіку Германія жіве

на слов’янськіх землях, навіт століця Берлін – це слов’янське слово,

означачє логово – берліг? Архіольогічєскі там вікопується ліше

давньослов’янській протоматєріал, ти ето зналь? І так будє завьжьді –

фатерлянд житиме на сльовянськіх кісткахь!..

Приголомшено дивився Микола в ці наймиліші колись для нього

губоньки або очі, а тепер чужі-чужі, і з жахом думав про те, як то

тепер далі житоньки вкупонці, коли поміж них пролягла така страшна

й проста правда...

Але знайшов силу:

– Як же я... віддам вам Росію?

– А дужє просто: мі почьнем вайну, а ті її єсть проіграль.

Наче могутнім вихором зірвало Миколу з трону, він вискочив і

зачинився у фотолабораторії, де мав єдину в житті втіху, друкувати

світлини – місці, де він міг повністю усамітнитися; ніяка зловісна

дружина не мала права увійти туди, бо могла засвітити фотопапір.

Там же він довідався про страшну війну на кордоні своєї імперії –

це коли йому піднесли плівки, а проявивши фотовідбитки, він із

жахом побачив страхіття західного фронту. Коли ж узрів на фотках

Брусилівський прорив, коли довідався про перше приєднання

Західної України та Західної Білорусії, то вперше вийшов на люди.

Не було серед них лише любої дружиноньки – вона, як фурія,

моталася фронтами та тилами, міняючи їх місцями аж доти, доки

остаточно переплутала всю стратегію, віддаючи від імені трону

накази генералітетові один безглуздіший за інший, і провалила

кампанію...

А як поверталася до палацу, чи міг він, Микола, увійти в її

алькови? Де там, вона зачинялася тепер там із Распутіним, диким

секс-сектантом, мотивуючи це тим, що той лікує її од гемофілії

(спадкового хворобливого розрідження крові) під час менструацій.

– Ти казаль, – кидала вона імператорові, – сьчо єсть ті руський

мужик, пфуй ти, а не руський мужик, я бі тобі показаль руський

мужик, – реготалася вона, трясучи знімком Распутіна.

І він знову і знову замикався у фотолабораторії і в собі, його

гнітило те, що він не може отак просто вийти з палацу й

пофотографувати життя імперії, – адже що подумає народ, не кажучи

вже про вельмож, коли побачить царя, яко простого, із

фотоапаратиком на вулиці?

Війна програвалася. Чорні круки зліталися над імперією,

каркаючи їй на зле. Микола відчував, ще мить – і країну проковтне

біснуватий фатерлянд, – та нічого вже вподіяти не міг. А тут ще й

нове лихо – діти! Всіх їх навічно причарував до себе оглашенний

чернець Разпустін, вони не злазять з його колін, дивляться йому в

рот, слухаючи бозна які байки – хто б у таке повірив... Особливо

молодшенький, спадкоємець престолу – так той найбільше зазнав

упливу гіпнозу; рідні діти вже не визнають його, Миколу, яко батька,

а весь час бавляться з цим, як його...

– ...з Разпростітутіним! – зривалося в Миколи ненависне

прізвище. – Віддати країну ненависним Ґабсбурґерам? Нізащо!

Ненавиджу, – шепотів він, – а цікаво, кого ж вони тоді посадять тут

на царя? Та того самого Гришку за заслуги, кого ж іще!

План визрів несподівано: якось Микола ІІ побачив на

свіжопроявлених світлинах якихось нових дивних рішучих людей у

картузах та шкірянках. І збагнув, що це ті, в кого ніяка цариця не

вирве Росію і, хоч вони стискатимуть Батьківщину сталевими

кліщами репресій, але вбережуть її од германського поглинання!..

І він вирішив діяти, щоб урятувати Батьківщину – насамперед

наблизив до себе всесвітньо відому балерину Ксешинську:

– Ксюшо, ви спілкуєтеся з найрізноманітнішими людьми, ось вам

мій натільний хрест і угода, підписана мною кров’ю особисто –

передайте її лєнінцям!..

– Хто ще про це знає? – запитала велика танцівниця.

– Ніхто.

Тут Микола сказав неправду, – але ж не міг він розголосити таїну

сповіді, яку щойно здійснив перед преподобним Никоном

Московського патріархату...

Розрахунок виявився вдалий, розлютована цариця влетіла без

дозволу в фотолабораторію:

– Як ти посмів отрєкалься од трону?

– А отак: не буде вам, німвакам, моєї Росії! Кому хоч оддам її,

лише не вам!

– Нє понімальт! Чьому не нам?

– Бо ви такі люди, що навіть за обідом, за столом – пердите! Хіба

ж ви люди? – гірко скривився він.

І віддав Росію більшовикам. Але за однієї таємної угоди, про яку

досі не знав ніхто.

...Ніхто не побачив, як із таємної фотолабораторії вислизнув

непоказний на перший погляд чоловічок зі щойно поголеною

бородою. Перевбраний він був у просту кухваєчку та кирзові чобітки,

на плечі тримав штатива з фотоапаратом.

А потім іще довгий час з усіх районів Росії в різних газетах

з’являлися фотографії, які дивували читачів своєю незвичною

зворушливістю.

Post Scriptum:

Доценти університету Кітадзато пани Тацуо Нагао та Ташуо

Оказакі, здійснивши 2001 року повторний аналіз ДНК-решток

розстріляної царської родини, дійшли висновку, що кісток царя

Миколи ІІ серед них нема; тести не збігаються за всіма головними

п’ятьма показниками. Що, власне, лише підтвердило сумніви

Московської патріархії, очолюваної колись преподобним Никоном,

душпастирем трагічного царя...

... Грязь Москви

(міні-апокриф)

Як його стати царем, коли Москви ще на світі нема? Бо Москва

мусить бути лише в Москві, а не деінде. Це питання дуже мучило

його, Андрія Бухолюбського. От він приїздить до Києва, до таточка

свого Юрія Довгорукого, й бачить, що місто Київ – це не Москва, бо

він столиця князівства, а не царства. Дуже це синочка обурило:

– Ну й татусь, заснував уже Москву, справу зроблено, так ні –

однак здуру переіменував її на Довгоруково!..

Це сприймалося негарно, бо викривало майбутню довгоруку

політику її, а це могло зашкодити міжнародним відносинам. Тоді

синок робить хитрий крок – тихцем краде татову ікону

святопрестольну Вишгородської Божої Богоматері й тікає на північ,

перейменовуючи Довгорукове назад на Москву. Але татусь його

наздогнав, натовк у диню, ікону забрав, а Москву знову в себе

перейменував.

І мав на це повне право, бо він же її виграв зо п’яну в карти у

своїх Вишгородських бояр Кучковичів, по простому Кучок, які не

мали таких великих амбіцій, а додумалися лише переназвати під себе

однойменне болото (тепер там стоїть Кремль). Незадоволений такими

перестановками, місцевий люд заремствував:

– Як це так? Місто стоїть на Москві-ріці, а називає його кожен

зайда, хто як хоче? Ми, кревні мешканці її, з цим не згодні! Бо нашою

угро-фінською мовою Москва – це коров’ячий брід, і це гордість для

наших незчисленних крупнорогатокопитних стад!

Тут вони трохи лукавили, адже хто візьме й розгорне

угро-фінський словник, той побачить, що це не «брід», а «твань»,

тобто грязюка, перетоптана з кізяками, однак усі місцеві мешканці на

той час свою рідну мову щасливо забули й тому, обурені, зробили от

що – напали на Київ збройно. Як таке могло статися? А дуже просто,

бо матуся в Андрія Бухолюбського була половецької національності

татаро-монголка, колись її, князівну, бойовим порядком пошлюбив

Юрій Долгорукий і ввів у свій гарем, що їй не дуже подобалося, от

вона й вирішила переінакшити династію нелюба. І для цього через

свої давні тюркські зв’язки прознала:

– Синочку, шухер!

– Шо таке, мамонько?

– Наші соплеменні кревні орди готують великий похід імені хана

Батия на Київ!

А хана в той час паханили варяго-вікинги, вони, прознавши про

Батия, дуже трухнули, забрали з Києва, що там було ще цінного, й

збройно дременули на свої давні скандинавські терени. Но вони були

дуже дурні, що не постерегли тут найдорожчу цінність, а саме ікону

святопрестольну Вишгородської Божої Богоматері, бо ці дикуни

поклонялися не їй, а простому молотку, іменованому на цю честь

Тором, а ікона на нього геть не була схожа. (До речі, значно пізніше

інші варвари возведуть цей молот собі на герб поруч із серпом.)

Дак от, Бухолюбський вдирається в Київ, руйнує його, і все, що

там лишилося після варягів (а це були незаймані, бо не потрібні їм,

православні церкви та храми), все геть божественне здирає й

перевозить на північні свої угро-фінські терени. За таку велику любов

до християнського начиння його й прозвали, нарешті, Боголюбським.

А ікону перейменували на Володимиро-Божо-Матірську, бо на

Москву він іще не зазіхнув, а одсижувався під містом Володимиром.

Хам же Батий, легко після такого погрому захопивши Київ, у

подяку за нього погодився возвеличити Боголюбського.

– Бо тіко він, – вирішив татаро-монгольський хам, – створить

царство, яке буде повністю татаро-підмонгольське.

– Яким образом? – здивувалися хаменята.

– Таким, шо всі бояри з воєводами будуть із наших улусів.

– Як він погодиться?

– Дуже просто, бо він по крові вже наш.

Батий бо був зацікавлений у повстанні Московської орди під

пануванням кревного половця. Тому Андрій Боголюбський,

прикриваючись таким патронатом, безборонно шлюбить за це

Кучінську доньку Уліту й геть законно успадковує Кучінські болота,

історичний центр тієї твані, влучно поіменованої Москвою. Хто не

погодиться з такою етимологією, нехай спершу відповість на просте

історичне запитання: «А чому це столиця буцімто слов’янської

держави нарікається не слов’янським топонімом? Не кажучи вже про

однойменний гідронім річки-Москви?»

Да, не люблять теперішні московіти такої простої правди...

Однак і тогочасні войовничі місцеві чистокровні московіти не

були вдоволені полукровкою Боголюбським:

– Він, син степів, а присвоїв собі їхні гідроніми й етноніми!

І почали потихеньку ремствувати. Тут треба пригадати й Кучок,

які поступилися тванями та болотами молодому зайді, навіть не

програвши їх у карти, а той хоче захопити усі державні пріоритети,

хоче із князі в грязі. Але чомусь зволікає та й зволікає.

А з іншого боку ним були не дуже вдоволені ординці:

– Бо він і для нас теж не є чистокровним татариномонголом, а

теж лише наполовину полукровком...

А це було кепсько для заснування татаро-монгольської столиці

великого нового ханства (царства). Тож непогано би і його замінить

на свого чистокровного улуса.

Вони тихцем підбурювали родичів Кучмівських, підкалдикуючи,

що це їм по праву належать столичні терени, бо, буцімто її засновник

Юрій Долгорукий по-простому підпоїв старого їхнього Кучку, й тому

хитро виграв Москву в кості (а не карти, як свідчать літописи, бо карт

тоді ще на світових історичних політичних теренах не було).

Ті, справедливо міркуючи, що коли Андрій Боголюбський

досягне свої царственної мети й воцариться, «то вже потім Москву

ніякими картами чи кістками назад не одіграєш, ні навіть у шахмати –

бо це вже буде не твань, а повноцінна імперія».

І от вони всі, найближчі його родичі у кількості двадцятьох душ

чоловіків (купно й з жінками), у башті села Боголюбово вночі

підступаються під важкі двері його палат. Їх бо обурило: він щось

запідозрив і став маніакально забобонний, і замикається у баштах

веж. Тоді вони, пускаючи поперед себе дружину царську Уліту

Кучку, проникають під нічні двері його.

– Впусти мене, любчику, – ніжно шепоче Уліта в замкову

шпарину, – я бо прийшла тебе сексуально провідати...

Той, зрадівши од такої радості, одімкнув її, однак замість

любощів побачив усю свою рідню, озброєну лютими мечами.

Вдираються й по-звірячому довго рубають його, колючи, і,

вирішивши, що справу зроблено, спокійно виходять на подвір’я.

Так ні! Цей недобиток і собі, виявляється, повзе туди подихати

свіжим повітрям.

– Ох ти ж сука, тобі було мало?

Це їх розсердило до такої міри, що вони його дошматували аж

так, що одрубали навіть праву руку, якою він марно затулявся од лез.

А труп заборонили людям поховати. Дозволивши, правда, собакам

догризти його, що потім науково засвідчив наш славний академік

Герасимов, котрий реставрував тіло по кістках. Як то кажуть, де

народився, там і помер.

Ікону святопрестольну Вишгородської Божої Богоматері вони

забрали собі (тепер уже по-новому переіменовану на

Володимирську), отож вона, вкрадена з Києва, стала найбільшою

їхньою державною святинею. А під одрубану правицю позбирали

докупи всі навколишні залякані собакоїдством фінські села і вєсі й

отак постало нарешті царство, з дозволу Батия поіменоване

Московською ордою. Через цю руку й і вважається, що Андрій

Боголюбський є першим московським (хоч і не номінованим)

російським царем, і саме його мощам вклонялися всі наступні

монархи (а не праху Юрія Довгорукого, як би було належало, бо тоді

б воцарилася київська зверхність). Но й тут є гарні перспективи, бо

київський храм

Спаса-на-Берестові, де покояться його рештки, перейшов під

руку московського патріархату й, можливо, буде перевезений до

північної столиці, яку він колись необачно зо п’яну започаткував.

Ну, хто в це не повірив, то нехай пригадає, як Гітлер підступився

під самісіньку Москву. І що? Сталін (а він був за своєю неповною

середньою освітою семінаристом) раптом пригадав:

– Ми ж іще не розкуркулили забуту атеїстами ікону

святопрестольну Вишгородсько-Володимирської Божої Богоматері?

– Розкуркулимо! – була відповідь.

– Ні в коїм разі!

Й узяв її та й обніс навколо Москви, й німецько-германська

навала одкотилася.

Те ж саме зробив і Єльцин. Коли почалися гекачепівські невпинні

смути, то він теж обніс нею їх, і воцарився. Той діяв за здалегідь

попереднім планом, бо коли ще був партійним удільним князьком в

Єкатеринбурзі, то наказав знищити упень будинок, де розстріляли

останнього російського царя Миколу ІІ зі всією сім’єю законних

нащадків. А сталося це 17 липня – точнісінько на знаменний день,

коли святкуються святці кого? Та ж Андрія Боголюбського,

найпершого фактичного царя.

Отак! Саме така була подальша доля Андрія Боголюбського? За

всі його вищезгадані подвиги московський патріархат причислив

його до рівноапостольського лику святих, хоч це сталося аж через

п’ятсот літ, але й до того люд московський почитав і вклонявся, на

честь його збудовано храм на Красній площі імені Андрія

Боголюбського, за що в подяку й було осліплено Василя Блаженного.

Отак усе складно вийшло.

Хоча й тута треба сильно подумать, хто й кого зачислив у святці,

бо й по цей день, Москва, яка стоїть на таких дивних піруетах історії,

ще й досі являється єдиною в світі європейською столицею, яка

ніколи не була хрещеною. Отакечки. Хоча й має найбільшу в світі

християнську паству, хоч і не охрещену... Ну не парадокс? Хрестити

її, хрестить щосили, як колись зробив із Києвом св. Володимир. Вона

зараз має свого Володимира, та ще й Володимировича, то чому ж він

зволікає? Тут не треба чухатися, як це робив був Андрій

Боголюбський і дочухався...

Позганяв би усіх її мешканців у Москву-ріку, знову би перетовк

на твань, охрестив би нарешті кожного, та й сам теж канонізувався у

сан рівноапостольного. Й не треба було би знову і знову чергуватися

владою з Мєдвєдєвим, який за народною легендою – онук

Петербурзького равина, що для Росії нетипово. Як нетипово для неї і

все інше.

Рецептуарій

Треба отак встати з ліжка зразу на дві ноги, желатільно на праву,

а тоді йти їхати на Петрівку, в те місце, куди переїхав ринок Птічка, й

і там купувати манікюрні ножнички, тіко не китайські, а справжні з

місцевого метала заліза, вже тоді везти їх на Ладимирське, тіко не в

однойменний собор, а на однойменний ринок, хоч він і не біля

собору, а навпаки, отам знайти точильника Едюарда і щоб він

наточив їх тобі не для рєзки ногтєй, а для стрижки. І от тоді після

того йдеш між рядами і шукаєш справжню селянку, а не перекупку, і

не найдя її там, ходиш навколо ринку доти, доки знаходиш, і,

підойдя, купуєш у ней два стакани чорної смородини.

Плюєш на чотири сторони і їдеш дванадцятими тролейбусами

доти, доки не натрапляєш на кондукторшу Настю, в якої викупаєш

сто однокопійочних копійок. І везеш їх з пересадками на

Ладимерський, тіко вже не ринок, а під собор, і, обходя його тричі,

хрестиш копійки й роздаєш їх стам жебракам, желатільно циганської

національносте, і тіко після цього береш цими пучками пальцов

ножнички й і починаєш стригти смородинки в смислі вистригать з єїх

остатки зародків, такий пушок, і, настригши наперсток, з молитвами

«Отрікаюся сатани» розвіюєш його, підпалюя на льоту сірниками (ні

в койом случаї не зажигалкою, бо в їй нема сірки) на всі чотири

сторони.

Купуєш в соборі тричі освячену лампаду і всипаєш у єї

смородину й везеш її в Пирогів, де купуєш, знайдя комірницю

Секлету, сто грам народної водки, після чого її везеш на

Ладимерський, тіко не під собор, а під ринок, і даєш в руки

точильнику Едюарду, шоб він своїми лічними святими руками

перелляв її в твою лампаду, бо він має Божий дар розливати водку (і

це доказано) таким образом, що після цього ні в кого не болить на

ранок похмільна голова, скіко б хто не випив, лише потім їдеш

додому, хрестячись і спльовуючи на всі чотири сторони, і вже там,

купивши попередньо коричньовий обгорточний папір із-під випічки

просвир, вісім шматків його спалюєш на блюдечці, а той лой, що

остався на поверхні, зішкрібаєш і зчищаєш у розчин смородини й

лише після цього під домашньою іконою чіпляєш біля своєї

вічногорящой лампадки поруч і нехай настоюється у висящом

положенії три дні, окружаємоя святими щирими молитвами.

А в це врем’я їдеш у Білу Церкву, тіко не під неї, а під пам’ятник

танку, і куди вказує його дуло, ідеш достатньо времені, щоб дойти до

колишнього розкаявшого замполіта Лук’янченка і не розповідая йому

причину свойого прихода (бо він і так усе знає), починаєш

благословлятись ним од гріховенних помислів стіко, скіко він найде

нужним, щоби опісля, пропустивши на вокзалі першу іліктричку і

другу, сівши в третю її, їхати додому, мовчки везя при собі слова

благословення, при чому не з ким не балакаючи, і, мовчки в цій тиші

замішуєш пісне тісто, і скачуєш з нього вареники, предварітільно

начинивши той загустівшой розчиненой смородіной, яка висохла вже

достатньо під лампадкой.

Потом тіко підпалюєш газ із тої самісінько сірникової коробки,

варячи у святоапостольскій Печерськолаврській молящій

предварітільній криничній воді, що витікає з попід Ближніх її

святоюрських Варязьких печер, орошаячись і молясь нею, ти з’їдаєш

їх, шепочучи слова правди, каючись і поношаючи диявола по три

отченаші на вареник, повільно ковтаєш.

Тіко головне при цьому – не забути послідовність святого обряду.

(2 квітня 2013 року, наступного дня нової

двадцятишеститисячолітньої космічної ери сузір’я Водограю.)

Житія

У тому, що ґречно-велебний Демидій народився, немає нічого

дивного, адже його мати працювала в придорожньому генделику,

торгуючи не лише наїдками та напоями.

Додати, що крізь це південне містечко Нижній Ботодайбо,

рухалося до святих місць безліч прочан, то ж не дивно, що вона

завагоніла.

Від самого народження він вражав сумирністю, покірністю, а,

головне, чесністю; знаєте ж, діти, як не вкраде, то збреше, а Демидик

був не такий, а навпаки – і сам не крав, й іншим не давав, так, що

слава про нього хутко розповсюдилася межи простими людьми.

Особливо, коли він трохи зріс і почав рятувати різних котів і кішок од

мученицької смерті, знаєте, навколишні дітлахи замість того, аби

з’їсти тваринку, піддавали її нещадним тортурам, тривало й подовгу

катуючи й розважаючися з того.

– Ану негайно одпустіть кошеня, – наполягав він.

– А то що буде?

Демидій озирався: і дійсно кривдників було значно більше, аніж

його самого.

– Краще мене замучайте! – продовжував він.

А що міг запропонувати? Адже подужати їх він не вмів, отож

брав знущання на себе і, дивна річ, дітлахи од таких мордувань уже

не отримували аніякого задоволення.

Чутка про незвичайного хлопчика хутко досягла Пафнутія,

можновладця, котрий правив усіма цими землями і, як усі правителі,

мав ту ж таки саму проблему: його підлеглі, оббираючи населення,

нечесно клали до своїх кишень більше, ніж віддавали володарю, й це

його дуже непокоїло, адже зловити за руку за таких порядків не

вдавалося аніяк.

– Демидію, ти хочеш робити добро для загалу? – викликав він до

себе юнака (хлопчина на той час уже доріс юнацтва).

– Так! – запально відповів він, бо відчув, що здобуде в цьому

краю посаду, до того ж іще й суспільно-корисну, й нарешті позбавить

рідну матір виснажливої роботи. – А в чому полягатимуть мої

обов’язки?

– Ти ж знаєш, що в мене безліч доброчинних закладів, і всі вони

потребують пильного ока, отож приступай до діла.

Як ніде в світі тут було багацько закритих і огороджених

притулків, а також релігійних різних осередків закритого типу, де

безліч дітей здобували виховання спасінням, невпинно трудячись, а

щоби прибутки не розкрадалися, то йшли на будівництво нових таких

закладів, з яких теж слід було збирати надходження.

Отже, Демидій ревно та побожно узявся до праці, дивуючи

володаря, адже прибутки хутко перевершили всі сподівання, заклади

множилися, мури навколо них вищали, а результативність вихованців

невпинно зростала.

Так минуло чимало років, доки Демидій почав замислюватися

про характер такої доброчинности.

– Як же це так? – якось зійшло йому на згадку божественне

одкровення: – Не доброчинність живить беззахисних, а навпаки –

самі вони живлять доброчинність?

Почав він складати різницю й вийшло, що прибутковість така

шалена, що підозра закралася в невинну душу. Тим часом мати його

вже не могла через старість виконувати своїх виснажливих обов’язків

у генделику й через те дуже сумувала:

– А чи знаєш ти, Демидику, скільки незаконнонароджених

нащадків у твого очільника Пафнутія? – запитала вона якось. –

Скільки сиріт наплодив цей доброчинець, користуючись злиденністю

краю?

– Ні, мамо, я не замислювався над цим ніколи.

– Так от, щоб ти знав: доброчинність його ніколи не встигала за

кількістю байстрят, а за твоєї допомоги він почав іще одержувати од

своєї розпусти прибуток. Адже вони тяжко працюють на свого

незаконнонародженого татуся чи не цілодобово...

Демидик спантеличився:

– А скажи, мамо, хто є моїм прямим татом? Чомусь ця думка не

дає мені спокою, – болісно витиснув він.

Неначе грім поцілив виснажену цю жінку, вона замахала руками,

забризкалася сльозами і не відповіла.

В задумі почав жити Демидій, уже улюблена робота не давала

йому розради, а лише навпаки, прибутки й видатки стрімко зростали

на користь володаря, а не сиріт. З такими сумнівами прийшов він і

став перед очі Пафнутія й висловив перед ним свої велії сумніви.

– Ах ти ж гидомирнику! – визвірився той замість співчуття. – Он

які ігри проти мене затіяв? Та ти не кращий за всіх моїх верховодів, ті

крадуть частинами, а ти – замірився на все?! Ану, відступися!

– Не відступлюся ніколи, – була смиренна відповідь.

– Чому?

– Бо я син своєї матері.

Як почув про неї можновладний Пафнутій, то чомусь зайшовся

нечуваною люттю.

А треба сказати, що в нього був свій особистий звіринець, де

утримувалися різні люті звірі, отож він із метою виховальною кинув

до них Демидія, аби хижаки зґвалтували його за допомогою

скотоложества. Та на превеликий подив не лише перехожих, але й

можновладця, тварюки анітрохи не збудилися, а навпаки. (Певно,

чутка про Демидія, який захищав був породу котячих шляхом самого

себе, досягла вже й цього вольєра.) Од чого звірі полягали навколо

юнака й заплакали. Озвірілий од цього Пафнутій сам кинувся межи

них і почав показувати приклад, ґвалтуючи одне по одному

чотириногих, але навіть така запальність не надихнула хижих,

здавалося б, звірюк.

Пафнутій тяжко замислився й геть не допускав до себе ні

підлеглих, ні вельмож, а замість того почав пригадувати свою

молодість, шукаючи там відповіді: а де взявся отакий Демидій, якого

він роду-приплоду? Час від часу перед його внутрішнім озвірілим

зором поставала чомусь безіменна прислужниця з давнього

придорожнього генделика, яка одного випадкового часу,

нахилившись, мила там поріг та й припала йому до ока, й і не тільки

до ока...

(Тут постає просте питання: а звідкіля міг постати отакий

незвичайно дресирований звіринець? Бачицьця, те, що Пафнутієві

вихованці по притулках і сектах, можливо, є його байстрятами, іноді

позбавляло його спокою, саме тому завів навмисний звіринець, де міг

уже безобачно вдовольняти свою хіть. І от на, маєш.)

...Розгнівався він так, що перевершив межу люті й, аби позбавити

свою совість сумління, наказав своїм вельможам четвертувати

Демидика й ті з радісною ревністю кинулися виконувати – адже цей

юнак своєю принциповістю вже давненько муляв їм очі, й не так очі,

як кишені. Посіпаки – це тобі не хижі звірі, тому вони не лише

четвертували юнака живцем, але й шістнадцятерували. Але й тоді він

не відступився. І от ті безвірні попихачі, щоби приховати цей жаский

злочин, таємно рознесли шматки його у віддалені частини країни й

закопали. Однак досягли лише протилежного – занадто швидко

усюдні люди збагнули, що його там поховано. Як? Дуже просто: на

могилках ції стражденнії (а їх було занадто багато навіть для цієї

країни) відчули, що легко можуть одужувати, припавши до

надгробків. І почалося зворотне прочанство з різних святих місць до

тутешніх – тобто Демидій аж нарешті досягнув своєї справжньої мети

– приносити щастя простим людям.

І от одного такого разу сам можновладний Пафнутій якось

занедужав, незважаючи на численну кількість придворних лікарів і

ворожбитів, отож вирішив помандрувати до цілющих надгробків. І

тільки-но прилинув, як перед його внутрішнім зором постали одразу

поспіль усі його гріхи, а особливо ота покірна безіменна придорожня

прислужниця, од чого володар ураз геть ізцілився, тобто помер.

Шаґріїва шкіра

Річ не в тім, що Корольов був українець, бо така ідея могла

прийти в голову й інтернаціоналістові. Не про завоювання ним

Космосу! А про ідею важливішу для його, як для людини, особинно,

як для чоловіка.

Розповідає Сергій Корольов:

– Нас на Вкраїні було троє таких: я, Кібальчич і Шаґрій.

Кібальчича за ці мислі Всесвіту встиг ростріляти ще лічно

цар-батюшка, бо почімусь хоч Кібальчич і близько тоді не стояв коло

Санкт-Пітірбурга, де царя вбивали людішкі тіпа старшого братца

Ульянова Сашкі, а імено йому, Кібальчичу з Кобеляк, і кинули

«вишку» – бо щоб він звідти не сунув свій ніс куда не надо, а іменно

в Космос. Правда, слава Богу, Кібальчич устиг передати істафету

іньчому вкраїньцю Ціалковському, в якого справжнє прізвище було

Сагайдачний. Ну хто такий Сагайдачний, то, слава Богу, це нікому не

нада тепер розказувать чи доказувать. Це тепер. А тоді він лучче всіх

знав, шо йому може бути за одну лише связь із родом гетьмана, то він

щосили не признавався – маючи рідного брата-журналіста, який

признавався, пиша скрізь під статтями свою настоящу гетьманську

фамілію; і де він зараз тепер, цей брат?

Розповідає Сергій Корольов:

– А той устиг передать істафєту Шаґрію. Це як тіпа багата

ступєнчата ракета, вона летить, і передає одна одній енергію толчка.

Шо Шаґрій думає, що нада мінять зразу фамілію, шоб ЧеКа не

здогадалось. Но вони його посадовили. Раз, другий, тоді третій, хоч

він носив уже тоді змінене прізвище на «Кондратюк» – свого

покійного племнянника, під яким і увійшов ув історію космонавтіки.

І от перед самим Корольом постає ділєма, бо він тоді носив

фамілію «Король». І він бере й зьмінює її на Корольов, щоб йому теж

за націоналізм нічого не було, й первим ділом йде на найвищу кручу,

щоб тепер ізпитать на собі почуття невагомості. Точно розщитавши

траекторію падіння, щоб не вбицьця, й і стрибає з єї, високої, і в

стрибку, хоч на короткий миг, но відчуває почуття. І цей історичний

миг запічатлів на кінопльонку Довженко, який тоді саме на ній знімав

свій фільм, так що це документально засвідчено. Що імперія,

спохватившись, більш ні разу не дозволила Корольову лічно іспитать

чуство польота.

Розповідає Сергій Корольов:

– Так, я змінив прізвище і уникнув тоді репресій – до такої її

міри, що ще перед війною устиг воссоздать перве в мірі ракетне

оружиє тіпа «катюша» – за що й був посаджений чекістами в тюрму,

бо «катюша» тоді превозходіла по мощі все, що лише могла

превозходіть. Бо більшовики дуже тоді держалися за власть і боялися

таких превосходств. Наприклад, на параді така, їдучи, возьме й вмаже

по трибуні Вмавзолєя. І поклали під зелене сукно цю грізну зброю, де

вона пролежала до самісінької війни, яку ми, аби не їхня дурість,

могли виграти відразу, не програвая її. Мало того, я всю війну – за те,

що був великим вченим, – лічно просидів у зонах, де випадково

зустрівся зі своїм колишнім вчителем математики Кравчуком, і він

мені передав усі свої остаточні ракетні секрети, за що мене потім

убивали і опера, і зеки, чудом потрапив у концлагірь імені Туполева,

де й сам він сидів, возглавляя його, за що й був посаджений.

Так, це така історична правда. Хоч ти оце возьми і вигадай її ще

більш неймовірнішу, а луччої не получицця – бо в цей дикий час один

аристократ по імені Фон Браун не втрачає часу марно по

концтаборах, яких тоді в Гирманії також було придостаточно, а

замість цього швидко починає створювати «фау-патрони» для

боротьби з швидкорозвивающими нашими танковими дівізіями. І вже

реальніші крупномасштабні ракети типу «Фау-1», щоб устигнути за

допомогою війни ще й створити не тільки міжбалістичну ракету

«Фау-2», но і першу міжконтинентальну ракету «Фау-3», типу того,

щоб вдарить по Нью-Йорку. І він її зробив. Но не встиг запустить, бо

не зміг винайти швидко достойного її пального. А тут, у цей час, уже

радянські танки підступилися під Портстдам, де була ракетна база – і

той Фон Браун давай бігти з нею швидко до американської зони й

кричать: «Що ж ви робите? Це ж ви спите, а комуністи – ні, ви ж, тупі

янкі, навіть не розумієте, що таке ракета. Так заберіть її разом зі

мною, доки не пізно, бо комуняки як заберуть, то вам тоді всім пізно

буде з вашим Нью-Йорком.

Ті давай думать і сображать, що воно й до чого, а як утямили, яка

біда була надвисла над їхьньою столицьою Нью-Йорком, то

перелякалися дуже й за це заарештували Фон Брауна і його страшні

усі іздєлія разом із його страшними колегами.

І от коли туди вступають радянські війська, то шо вони бачуть:

жодної ракети. Тіки купи запчастин, які американьці погребували

брати, бо вони були на метричній різьбі, а ву а в мериканьців, як

відомо, різьба дюймова.

І от наші бачуть, що бачити їм тут нічого – пусто, лише

ошмьотки-обламки, й давай думать, що б це все значило? Доки хтось

не згадав, що в тюрязі разом із Туполівим сидить хто? Да той же само

ізобрітатіль ракет типу «катюша», якими ми всю війну виграли, по

фамілії Сірьгій Корольов – і давай його бистрінько розконвоїрувать, і

везти в Портсдам, щоби він їм усе пояснив.

Розповідає Сергій Корольов:

– Прибули ми туди на світанку, але незважаючи на це, нічого не

побачили, почавши при цьому длубатись у незрозумілих запчастинах,

я зрозумів, що ми маємо справу з незрозумілим типом ракет, які

літають не на пороху, як їм положено. А на чому? Побачивши різних

багато труб, я прийшов до висновку, що літають вони на жидкості.

Тоді ми швиденько оконвоїрували тих німецьких вчених-ракетьчиків,

які не польстилися на запад і не предали родіну (як тіпа то, що зробив

Фон Браун із кучкою прихлібатілів), а чесно потрапили в ГУЛАГ,

мною попередньо освобождьонний од себе. Ми їх розконвоїрували з

лісоповалу.

Получені запчастини з підконвойним персоналом переправили в

село Капустяний Яр, де при помощі їх возсоздали ракети. І

получилося що? Та справжнісінькі тобі «Фав-два», які й стали

первими отєчиствиними ракетами тіпа жидкосно-іріктівних. Такі

вдачні, що ми їми воювали Корею, Кубу, Їгипит, В’їтнам, і які по

праву ще й досі возяться на параді в Красній площі, лише

перекрашені ні в кубікі, як були, а в настоящий зільоний їхній цьвєт.

А тим часом у Харькові трапляється скандал, бо один

студент-тритьокурсник авіаінстітута не може захистить курсову

роботу. Про що ця вона? Студент (фамілію його розкривать ніззя, бо

вона теж українська) узяв і винайшов паливо для літаків великого

тіпа. Ну, професорі беруть те паливо, заливають ув простий літак, а

він не литить. «Бо для мойого палива потрібні більші камери

згорання!» – плаче, бідкається, доказує студент. «А де ж ми для тебе

возьмимо такі виликі двигуни, як їх ще в природі не сущиствує?

Сідай, два».

Про цей скандал узнав своїми путями Корольов (а він зорко

слідив за всим, шо було в Україні харошого) і каже тим професорям:

«Ви казли, тут треба б було подумать, що такі великі камери

згорання, відсутні в літаків, є – де? Та да ж, в ракетах, казли!»

Розповідає Сергій Корольов:

– Я без труда поняв, що винайшов цей простий український

хлопчина, не підозрівая навіть того, що зробив переворот в історії

освоєння космонавтики, і йому – зарахували переекзаменовку. Так,

що після цього я долождив ЦиКа: «Ми маємо реальний шанс

запустить людину в Космос, і це нам не обійдиться ні копійки дєнєг».

«А як ви собі це придставляєте?» – питається ЦиКа. «Дуже просто, –

відповідаю я. – Биримо оберемок наших вітчизняних «Фав-два»,

зв’язуємо їх докупи для надьождності і для увіліченія мощі,

заливаємо туди крупнодюзного нашого ноу-хаваного палива – і

паєхалі!»

Що було зроблено. І так мір узнав Юрія Гагаріна.

Но і американці, відімо, дивилися це з тілівізоря, взнали і дуже

всполошилися. Так, що їхній білий дом став де-білим. І давай

швидесенько споряджати астронавтів у політ на Місяць. І все в них

для цього є: і оберемок ракет болії мощного тіпа аж «Фау-3» є, і

астронавти є. Мало того, вони викрали в нас усі разщоти, зроблені

Шаґрій-Кондратюком, тім болі, що вони ще тоді були не охранялися.

Ну кому прийде в голову охранять научну фантастіку? Який Місяць?

Коли в нас тоді самальоти ледве над Кобиляками літали й чудом не

падали, це було в 1925 году, коли Кондратюк-Шаґрій вийшов із

першої своєї в ЧеКа одсидки, що з переляку воплотив свої викладки

про польоти на Місяць у брошурці, собствинолічно видрукованої за

лічні гроші, зароботані на зоні. Так що американці все мають. Но не

мають вони палива ні грами. Бо це тобі не німецькі бомби з

Портсдама на Лондон кидать при поміщі «фау-патронів», а великий

Космос.

І от тоді Америка йде на нелюдський крок, вона тоді давай

щосили своїми каналами дєлать у СРСР дворцовий переворот – щоби,

скориставшися неразбіріхою во Кримлі, взять і внідрять туди свого

агента по імені Поплавський. Прохання не плутати з нашим

Поплавським, який є горний орьол Інститута культури. А болії

страшний, – бо він внідряється сікрітарьом ЦиКа в відділ озброєння

СРСР...

Розповідає Сергій Корольов:

– Він мені з першої нашої зустрічі дуже не сподобався. Так і суне

свого носа туди-сюди. Так і розпитує про таке-сяке, що я про всяк

випадок купив газету почав перед кожною зустріччю з їм просто

брать закривать свого робочого стола нею. Отак розгорну, наче читаю

її, й накрию – щоби документи, які там розкладені в суворому

робочому порядку для зручності, не міг ніхто сторонній побачить. Й

уся Америка жде, ракета їхня стоїть на старті, Фон Браун чекає,

касманавти всірьодки не дождуться, а діло не рухається з місця. І от

знову і знову цей Поплавський приїздить із ЦиКа в Байконур із

провєркою і починає носа свого довго туди совати. І бачить ним на

столі в мене закриту газетку.

«Ой, та це ж свіжа "Правда", ой, інтересно, а що в ній нового», –

починає говорити так і тягнути її зо стола, наче так собі подивицьця.

Я б’я його по пальцях, хапаю його за руку, но він встиг воврімя

одсунути ізданіє й побачити там кутик, здавалося б, простої

папірчини – але то був аркуш зі складною формулую на триста

підісят знаків тіко в одному рядку, з яких складалося наше сикретне

пальне. І побачив він тільки кінець її С3Н5, тобто чотири які хімічні

знаки – але передавши й це в ЦРУ, він завдав страшного удару. Бо

там, застосувавши нововигадані для цього комп’ютері, за останньою

ланкою легко відновили й усі недостающі двісті сорок шість знаків

формули.

І от я взнаю (хоч це й не в Харькові, а в США), що там уже

потрошку гонять паливо нового тіпа й потроху заливають ув баки

оберемка зв’язаних ракет «Фав-три»...

Звідкіля я це взнаю? Мене викликають в ЦиКа і ставлять там на

ковьор, і починають ковиряти очі, що американьці нас, бач,

випередять, якщо полетять на Місяць, а ми – ні, і що можна зробити

для того, щоб ми їх і по дорозі на Місяць перегнали?

«По-перше, – нарешті кажу я їм ув очі, – реабілітірувать мене.

Видать наконєц міні паспорт, щоб я не був наконєц безпаспортним

зеком. І міг легко і вільно ізобрітать на благо страни». «Ну, це ти

загнув, – кажуть. – Опит доказує, що осуждьонні лучче трудяться,

ніж вольнонайомні. Оно навіть у вільній страні США найкраще

трудиться хто? Взятий под заключеніє аристократ фашизму Фон

Браун».

І тут я починаю бачить, що розмовляє зі мною вже не Хрущов

(теж українець), а нікому не відомий якийсь Брєжнєв (теж українець)!

Де те колишнє, безкінечно миле лисе лице? Замість його було інше, з

суворими бровами. Но я не розгубився.

«Но я людина, – кажу, – я хочу відчути себе хоч раз вільною,

з’їздити на Вкраїну. Побачить рідний Житомир, рідну річку Тетерів,

хоч раз рідну кручу, з якої я совершив перший в жизні свій польот...»

«Отказать, – був отвєт. – Роз’їздишся ти, ага, з розгону, тут

американьці вже баки на Місяць заливають. Тут нада засучать рукава

й бистрінько щось дєлать для Родіни, щоб вона не позорилась».

Сказав би я їм... Хто і як позорить Родіну, коли за спиною

Брєжнєва стоїть секретар політбюро ЦиКа товаріщ Поплавський і

хижо шкірить до мене зуби. Да, в світі, де космічні двигуни

ізобрітають Кібальчичі, сидя в камірі смертників, тут поспориш.

Так, що я вирішив на цей раз не спорить. А кажу: «Значить так,

як ви мене не реабілітіруєте негайно, то Місяця вам не бачить, як

своїх вух».

Бо моє терпіння стало таке маленьке вже, як клапоть лоскутика,

що навіть і з нього почало вменьшацця. А вони сьміюцьця всі так

мені в лице, особинно Брежнєв, особино Поплавський, який і каже: «І

ти, лагерная пиль, нам будеш условія ставить? Ти, нічтожество, що ти

можеш протівопоставить нашій мощі? Шо ти, козяточка, можеш, аби

ми не примусили тебе силой служить нам всім і не домогтися

нужного результата?»

«Можу», – твердо сказав я.

Сказав і помер.

З Катькою

Видалися бураки нечуваного врожаю.

– Бо це вже по війні вся вибухівка перейшла в ґрунт нітратами й

хорошенько удобрила, – міркувала контора.

І така радість – нашому колгоспові зі столиці було нарешті

дозволено компенсувать ними недолік здачі зернових.

Але тут постало питання: а хто супроводить урожай до місця

його державного сосрєдоточенія?

– А вредітєлі, а шпіони? – турбуються обліковці.

Вони ж не скажуть: «а інструкції»? Які страшніші за шпіонив.

Отак як ми з Катькою не впиралися, на загальних відкритих

зборах нас урочисто обрали супроводжувати.

– А чого це – ми?

– А шо, ви щитаєте що краще взрослі робочі руки од труда

одривать? – смішно засміялась завклубша до провіряющого; коли він

приїздив, то вона завішувала вікно Красного уголка Червоним

перехідним прапором із подвійного шовку, іще прикривалась гучно

включеним радіом. – Ми стіко вам уділяли воспитанія, а ви? Гламне,

це воврімя груз доставить, от про що гламне думать.

– Ми, – кажуть збори, – ми груз і виростили, ми доглянули, ми

погрузили, а тепер, – кажуть, – і ви хоч якихось рук докладіть. Нада ж

уважать чужий труд. Да! Бо ми вас виростили, вас доглянули, –

мовляв кажуть, – а з вас, товщих, і так одна обуза.

– Вобщім, як то кажуть: под салютом всіх вождєй! – усміхнувся

комірник.

Можна подумать, шо й нас на ці бураки не ганяли.

– А як нас ізнасілують? – плаче Катька.

– Он чого ви захотіли, ви сначала підростіть, а потім уже й

насілуйтесь.

Усі збори на нас дивляться.

– Нада довірять людям, – каже бригадір і не всміхається.

Тут бухгалтери:

– Ось вам документи особої державної секретності, підпишете всі

акти, накладні й і в целостності доставите назад. Ви ж писемнні,

грамотні? Ето вам не в куколки іграцьця.

Но Катька, умнічка, під цей галас здогадалася на складі

прихопить в дорогу й два порожні мішки.

– Бо надругаються, – каже своє вона.

– Хто?

– Ворюги, покрадуть урожай, заодно надругаються.

І нам урочисто не прості, а нові ситцеві піонерські галстуки

пов’язали, і ми туди з ними у мішки заховались, бураками

прикинулись, по дорозі їх безплатно гризем і все хорошо од одної

думки: скільки ж ми промандрували, скільки світу проїхали, Боже,

яке щастя для нас, сиріт, не сидіть вже все життя в цьому колгоспі?

Чим хороші товарні вагони, шо вони добре продуваються, а знизу

бураки гріють, і що їх часто зупиняють, на запасні колії одганяють,

шо можна на станціях й гарячої води попить. Отак ми їдемо, хоча

іноді вночі таки страшно, щоб нас були не вбили, а ще гірше – не

ізнасілували.

– А ще хуже, – шепоче Катька, – ізнасілують, уб’ють, а потім іще

раз ізнасілують.

Начальники ж хитрі такі, їм усе одно, аби галочку поставить, свої

сраки нашими сраками прикривають, піонерськими.

– Да кому ми потрібні? Да нас і насілувать нікуди.

– Еге, це вороги, а їм однаково, главне, шоб надругаться, – мало

не плаче Катька, така впєчатлітільна.

Тремтимо, бо в товарняку весь же час темно.

Вона малолєтошніца, й тому всього такого боїться. Отаке ми

шепочемося, стулившись; і раптом чуємо, хтось у вагоні ще

шепочеться.

– Чуєш? – каже Катька, бо вона малолєтошніця.

Різні такі звуки.

– Не чую, – прикинулась я, пославшись на шум колес, бо я теж

малолєтошніца, но не до такої міри, як Катька.

Але на зупинках ми добре чуємо, що в товарняку наче іще хтось

є. – От зараза, – шепоче Катька, – зайцем їде.

Особливо, коли почало кукукать, бо поїзд їде, а йому ж так

зручно по колесах так ясно й дзвінко ворожить.

Нарешті Катька не витримала:

– Давай ми ту вредну зозулю приб’єм.

– Нашо?

– А нєрви не видержують.

– Придержи свої нєрви, хай собі їде, – кажу, – місця на всіх хвате.

– Ага, а привліче своїм голосом ворюг?

– Ну ти дурна, який же це ворога полізе зозулю красти?

– Еге, а як вона буряки в мішку поклює, хто тоді отвічать буде за

вредітільство? А нам ще й треба якось і назад вертацьця.

Трясемося.

А потім таки повилазили і почали потроху лізти на кукукання,

доки не знайшли особливо великий такий мішок, який виразно

видавав птичі звуки, облазили його з усіх його боків, точно, звідти

лунає наче радіо, що в завклубші в Красном углу.

Я взяла була вибрала найбільшого бурака, щоб ним прибить, а

Катька трохи мішка того була розв’язала, сунула руку, й по одному

овощу витягує ретельно, а я по ньому іншим овощем б’ю з усієї сили.

Отак доки всі до одного не перестукала. Мішок пустісінький, а все

одно кукукає. Звідки? Чим? Ми його й витрусили, а він усе одно

продовжує.

– Ужас, – шепоче вона.

– Чого ужас? Гламне, шо ніхто нічого не клює.

Поскладали ми все назад у нього, він нам за це ще тисячу років

накував.

Тобі ор нот мені

Він, принц данський, повільно вдихнув, зиркнув у глядачеву

залу, а потім узяв черепа до рук, і той раптом заспівав:

Кришталева чара, срібнеє дно,

Бути, чи не бути? Все одно!

Тут Гамлет падав на коліно і форсовано шепотів:

– Бідний Йорик!..

Аплодисменти були неодмінні, такі, що навіть Йорик вклонявся;

особливо ляскала руда пані з другого ряду, Анатолій Степанович її

засік, бо мала пишний букет, за яким ховала пишний бюст, тут ніякі

букети не врятують; падала завіса, всі кидалися до телевізора по

футбол, але не Анатолій Степанович – він хотів проскочити першим

до туалету, але в антракт туди проштовхнулися глядачі, й він збагнув,

що до початку третьої дії не достоїть, та і як це стояти Гамлетові

разом із публікою, яка потім усе життя згадуватиме про інцидент:

«какав у сусідній будці з Гамлетом. І пісяв», – зітхнув так глибоко,

що пряма кишка перетворилася на криву, і все уляглось, навіть думки

про кризу й про те, що директор полагодить нарешті всі туалети.

Колектив працював на контрактній основі, тим-то ніхто й не

наважувався поставити питання руба. Та що туалет, коли навіть

проти засилля провінційних експериментаторів, які катували класику,

ніхто не подавав голосу.

«Зрештою, роляка непогана», – заспокоїв він себе; ще зі

студентських часів мріяв про неї, і от несподівано сталося.

Коли Офелія взяла монолог, у животі йому забурчало. Так, що

вона подумала, наче це в неї, але текст не урвала.

Вкрутило так, що він мало не кинувся геть – де-де обдристатися,

лише не на сцені, бо це відразу увійде в історію світового театру;

люті конвульсії тіпнули лице, тулуб, плечі, він похилився – бризнули

оплески, Офелія здивувалася, що не їй, Гамлет зробив невинні очі, що

він не тягне на себе ковдру під час її ударного монологу. Хоча актори

собі таке дозволяють – от Мавка, наприклад, казатиме безсмертне про

те, що вона буде вічно жити, а Лукаш в цей момент почне, скажімо,

засукувати рукав – і вся, вся увага перейде на нього – що поробиш,

такий закон сцени.

Він же дозволив Офелії заплести навколо голови товсту русяву

косу – і перший же її вихід зривав овацію. Якось на гастролях

Анатолій Степанович випросив у костюмера таку ж косу, і в другій

дії вийшов із нею на голові – що в залі сталося!

– Навіщо ти це зробив? – ридала потім Офелія.

– Тому що Офелія в Шекспіра має ходити з розпущеним

волоссям, – відрубав він, хоча хто його зна, що той Шекспір мав на

увазі? Що Офелії вже давно хтось розпустив косу, отже, всі її святі

передвесільні слова до Гамлета пародійні?

– Еге, ти ще скажи, що він заповідав їй пофарбуватись назад у

брюнетку! – репетувала партнерка, аж доки її заспокоїв режисер:

– Анатолію Степановичу, будеш видєлувацьця, то я їй віддам

роль Гамлета.

– Як? – сльози в неї вмить висохли.

– Як Сарі Бернар чи Галині Стефановій.

Да, Шекспір відпочиває... Бо буркнуло знов, Офелія збагнула, що

не в неї, і заспокоїлась, спокійно пішла зі сцени топитися.

Коли він проштрикнув шпагою Лаерта, вискочив хор:

Кришталева чара, срібная креш,

Бути, чи не бути – все помреш!

Далі в Гамлета виникли проблеми, режисер десь викопав

оригінальні шекспірівські тексти. Біда полягала в тому, що вони були

староанглійською мовою, а не адаптовані, тобто їх би не втямив і

жоден сучасний англієць.

– Але ж зала не зрозуміє, – протестував ще на репетиціях

Анатолій Степанович, бо староанглійська огидно нагадувала

старонімецьку.

– І чудово! Гамлет же прощається з білим світом, що тут

розуміти? Подумають, що це такий хід, головне, щоб критики

зрозуміли.

Еге, як зрозуміють, то буде тобі; щоб не ламати голову, Анатолій

Степанович іноді, коли мав поганий настрій, дозволяв вставляти цілі

саморобні блоки, а настрій зараз був препаскудний, ще й живіт

бурчав нещадно, то актор видав:

– ...хундер гафнунг альт зе дер барендикер, – завершив він, тобто

помер.

Що тут зчинилося! Зала встала, особливо руда пані з другого

ряду, букет із бюстом заважали плескати, тому вона репетувала

«браво!», оваціями гойднулися куліси і навіть важка оксамитова

завіса затріпотіла, бо з неї пурхнула перелякана міль.

Анатолій Степанович на поклони не вийшов, він мчав до

санточки, щоб випередити всіх, кленучи буфетницю: «клята Нюра,

розвела сирою водою томатний сік, – осяяло його, – нема, щоб

кип’яченою». «Бур-бур», – погодився несамовитий шлунок. «Якщо

вже дуриш людей, – лаяв він подумки, – то роби ж це по-людському,

лінь тобі закип’ятити? Думати ж треба хоч трохи по такій жарі!»

Він рвонув двері й мало не осліп, очі стали як у Сари Бернар –

пекуча дезинфекція висіла в клозеті, хоч сокиру вішай, клята Нюра не

дуже переймалася засобами, а щедро полила хлоркою все, що тут

було кахляного.

– А ви ругайтесь ідіть до гламного, він міні грошей на шампуня

не дає, скажіть спасіба, шо хоч на хлорку хвата, бо када не буде й на

неї, тоді ви й не такої заспіваїте, – щоразу одбріхувалася жінка перед

надто естетизованими колегами. – Дайте мені дєньги на хранцузькі

духи Лінстант де Гуерлен, дак я вам хранцузькими духами тут усьо

поляпаю й іще розами позакидаю!

Не театральні, а правдиві сльози бризнули з хлорованих очей, він

позадкував, рятуючи носогорло.

– Зе дер берендикер! – вилаявся.

Але, на диво, переляканий шлунок попустило. Тому він вирішив

перейти через дорогу до пожежників і там просто по людському

попроситися вивалить. Тож спокійно вийшов із театру («Устигну, –

думав він, – нормально устигну»), та дорогу йому перегородила

яскраво-руда пані, і не встиг відсахнутися, – тицьнула розкішний

букет:

– Ваше мистецтво, я така вдячна, я ходжу на всі ваші вистави, –

хвилювалася незнайомка, – прийміть на знак пошани.

Кожного такого разу Анатолій Степанович починав думати: а

скільки такий букет коштує? А потім уже починав переводити цифри

на спиртне.

– Дякую, – прошепотів він, занурився в букет і його попустило.

Дамочка виявилася ого-го, аж Анатолій Степанович подумав:

«Якби зіграла Офелію, то невідомо, як би повернувся сюжет

«Гамлета», бо декольте в неї більше за бюст».

– Пробачте мою настирність, – теж зашепотіла вона, – але я давно

не наважувалася заговорити до вас... про нове трактування образу.

про Шекспіра...

«Як усе-таки добре, що Шекспір написав «Гамлета», а не «Лісову

пісню»».

– Зі мною?

– А з ким же іще? Чи можу я запросити вас на розмову. тут

недалеко.

Нарешті помітив у іншій її руці чималий кульок, згори показово

випинався коньяк.

«Підготувалася, репетирувала», – подумав він, а вголос гірко

прошепотів:

– Не сьогодні.

– Це недовго, – не вгавала, – тут недалеко, я на машині.

Мрія кожного актора. А чого? Перепросити, заскочити до неї в

клозет, а потім. потім почати все спочатку, бо коньяк, це тобі не

розбавлений томатний сік.

– Дехто лає такого Шекспіра, – крутила вона кермо й слова, – але,

якщо подумати, який був театр у його часи? Глядачами хіба були

інтелектуали? Простецькі люди і, завважте, зала театру «Глобус»

була завжди переповнена.

«Лише не впуститись», – досвідчено благав у Шекспіра актор.

– Переповнена, – промимрив він.

– Чим він їх заманював? Візьмімо комедію «Дванадцята ніч», її й

зараз ніхто не може поставити смішно, така вся величезна й

незрозуміла. Наприклад, довжелезна розмова дівчат про те, як вони

люблять горобчиків і які гніздечка для них готують – ще й досі навіть

у нас – кого називають горобчиком? А гніздечком? А уявляєте собі,

що творилося в тогочасній брутальній Англії, коли лунав такий

доволі двозначний текст?

Машину підкинуло, ось-ось, ось попре... «Добре, що не в костюмі

Гамлета», – й Анатолій Степанович щосили вткнувся в букет,

шукаючи порятунку од судомин, хекав квітами, благаючи «не тут, не

зараз».

– Так-так, – шепотів, – він пише до Офелії, що належатиме їй,

доки машинка в нього справна, а її тата називає торгівцем рибою, так

на жаргоні тоді називали сутенерів, – скорчився актор, стримуючи

нову навалу.

– Я б додала, що трактування «Гамлета» Лесем Подерв’янським

значно ближче до оригіналу, ніж здавалося би, бо про що п’єса? Про

дивака, який штовхнув до самогубства кохану й перерізав усю свою

рідню – чи не пародія це?

– Звісно, – погодився, стискаючи сфінктер.

– Оно за цим сквером, оно мій дім, – показала вона. – Бо молодь

не ходить у театр. Поставили б Подерв’янського – і пішла. Моя

менша сестра, ви уявляєте, геть таким не цікавиться, а от зробити собі

на голові зелений «ірокез», то залюбки. Уявляєте, яскраво-зелений?

Кожного нового хлопця приводить мені показати, сумнівається. Та ти

його краще в театр одведи, та й побачиш, що він за фрукт, як реагує

на мистецтво, правильно я кажу?

– Звичайно, – продихнув він, бо попустило. – Була спроба Сашка

Ігнатуші поставити версію Лесевого «Павліка Морозова», сказати б,

варіант того ж таки «Гамлета» – герой гине, повбивавши родичів теж

в ім’я ідеалів, але наш головний режисер злякався.

– Злякався? Чого?

– Що знову опиниться в провінції. Тому дозволяє лише дозовані

експерименти.

У животі знову починалося, що він Леся сплутав з Лесею, ліфт

гойднуло, й Анатолій Степанович насилу вдержав кишку, всі троси в

ньому натягнулись, проте не луснули. Вона зашарілася, стала вся

руда, бо побачила улюбленого артиста таким, як його було зігнуло на

сцені під час монологу Офелі'ї...

Кокетливо встромила ключика в двері. У передпокої він мало не

кинувся до санточки, але прекрасна незнайомка загородила дорогу:

– Ви ж джентльмен? Спершу дама, – грайливо пригрозила

пальчиком і зачинилася там.

Будь він проклятий, Хрущов, який придумав з’єднати туалет із

ванною! Зашарудів душ, й Анатолій Степанович з люттю збагнув:

господиня підмивається.

– Є час! – вигукнув він.

Хапнувши у сінях газет, джентльмен, затиснувши анус, вскочив

до темної кімнати, щедро розстелив, впустився, все мислиме

вивергнув туди, до останньої краплі томату і розбавленої ним води,

похапцем підтерся, розчинив вікно і гамузом усе пожбурив далеко у

скверик. Не переводячи подиху, скинув піджак і хутко почав

вимахувати запах надвір.

Вихопив із кулька пляшку і, набравши в рот коньяку, швидко

порскав, а, подумавши, розсипав по килиму букет, нюхав, знову

брався за піджак.

– Що ви робите? – почувся сміх.

На порозі стояла вона, з’явившись як Офелія на подіум, розкішне

декольте довершувало пеньюар, пашіла свіжим душем та «Linstant de

Guerlain».

– Мухи, – з мукою пояснив він, бо коньяк пекуче стікав по

бороді, – комарі.

– Оце джентльмен, – повірила вона, ляснула вимикачем і стала

ще ефектнішою.

Однак тільки на мить.

Світло вихопило поруч на застеленій тахті парочку – голу і юну

сестру, вдягнуту лише в ядучо-зелений «ірокез», та блідого

видовженого хлопчика, на якому не було й того; він нітився, бо з

нього поволі сповзав презерватив, бо вони давно завмерли одне на

одному, себто, затулялися одне одним.

Повільно і з жахом упізнаючи відомого артиста, якому з рук так

само випадав піджак.

Межи поверхи

Мене дуже часто критікують за те, що я критікую Ніну

Матвієнко; всі кажуть, шо це не міні про неї говорити, а я однак їм

кажу і казатиму, шо вона завжди співає не так.

– А як? – мене питають.

– А так, – кажу, – шо не так, і всьо. Бо я ні разу не бачила, шоб

вона хоч раз проспівала під баян, як положено ісполнять народні

пісні, – це шо, в неї гордость така? Од кого і над ким, питається? Це

гордість така, чи шо, не пойму, нашо вона й нада.

Особино спор виникав із Воловець, сусідкою по етажу, бо вона

дуже воспитана, живе самостоятєльно від тої самої пори, коли її

покинув муж, такий же само очкарик, і от усі мої чаяння про неї, як

про одиночку, нічого не проїзводять. А така ж вона ще харошінька, як

куколка, ухожена скрізь, несмотря й на окуляри – глазки в неї такі

умнінькі, хоч і карого кольору. Несмотря на це, вона живе одна аж у

двокімнатній кватирі, несмотря на те, що я ні разу в неї в гостях не

була. Ну хіба це по-людські? Не кажучи б по-сусідські.

Несмотря на це, ми з нею якось застряли в ліфті, ну, я не

видержала, і почала про те, що дехто в нас не так як положено співає,

і вона одразу почала так підкресленою українською мовою, шо я не

видержала і висловилася, шо в нас молодьож невоспитана і вся вчить

англійську мову, а про російську хоче забувать, що враз скрізь

поісчезали через це георгіївські лєнточки з автомобілів, а це

неправильно, бо це огромна культура і треба продовжать її ізучать.

На шо вона мені так ввічливо й підкреслено відповіла, що ще один

такий подобний газовий контракт, і перестануть ізучать і ту, яка

осталась, а візьмуться, наприклад, за французьку, шо мене дуже

здивувало, причому тут французька до англійської?

Ну я не стала углиблять, бо діспечерша нам по домофону

відповідала, що ремонтна бригада дуже зайнята по визовах і приїде

до нас не по щучому вєлєнію, й тому мене дуже здивувало, чому до

сусідки в гості ходять гості, усі так непрактично одягнуті, усе з

витребеньками, хоча зараз настали такі часи, що можна повибирать

уже й щось таке, яке більше підходить до потреб врємєні, на що я

раптом почула у відповідь, що ми живемо в столиці і можна тепер

більше подумать про вкус, а не про потреби, одежа ще й не тіко на те,

щоби підкреслювати.

Тоді я ввічливо запитала, а що саме можна такою одежой

підкреслити, коли подобна навпаки, все скриває? Усе те, що в

сучасній жінці й без того не багато присутнє, аби його усіляко з усіх

боків прятать. Це як співать не під баян, получається. Сусідка на це

лише посміхнулася й відповіла, що в сучасних умовах мода існує вже

не одна на всіх, як колись, а шо тепер мод дуже багато стало й кожен

вибирає собі таку, яку дозволяє примха.

Я тоді одразу запідозрила неладне й поміняла тему розмови про

те, що в нас у парадному весь час виникає розмова: навіщо одній

людині жить у двокімнатній квартирі?

Якщо дуже легко при цьому пустить туди принаймні

квартирантів, чим облегшить їм жизнь. І собі. Бо зараз настали такі

часи, шо лишня копійка з них нікому не помішає в связі з

подорожченням цін на газ. На що вона мені усміхнулася й каже, що

це ще мало підняли ціни на газ, це невелика плата за те, що нарешті

до населення почало доходить, хто такий насправді наш північний

сусіда. Тоді я ввічливо нагадала їй про Пушкіна, що це не він ціну

підняв, і не Лєрмонтов, а жилплощадь нада рівномірно розпреділять

між людьми, особино, якщо це можна робить не безплатно. Тут вона

мені відповіла, що найбільше цінує свій спокій, до такої міри, що

согласна на нього витратить всі гроші до послідній своїй копійки, но

щоб не товктися на власній кухні з незнайомими людьми. Ну? Я б

погодилась, однак не раз бачила, як сусідка Воловець тягає огромні

кульки з продуктами перед тим, як прийдуть до неї гості. Якось на

площадки вона мене запитала, шо після них там поприлипало і я не

стала радить їй визивать МЧС, а взять, нарешті, скребок до рук. Шо

це нада верхню освіту кінчать, щоб не уміть посрать прибрать. Так

шо вона зробила? Послухала? Потім все парадне обсуждало, шо вона

позвонила із служби побуту уборщицю, особино возмущало, як

Воловець навіть до цього сама такого додумалась.

Спрашувається: нащо одній жінці так багато гостей? Ну, можна

би удовлітворіться й меншой кількостю, особино, якщо значнішу

часть їх составляють подружки. І я про це почала натякать, но вона

продовжувала слухать невніматільно, і це після всього того, що я для

неї здєлала. Бо зараз же такі страшні часи настали, шо всім женщинам

нужно, в перву очередь, думать про созданіє новой сім’ї, тобто

приглашать мужчин чоловічої статі, чим на подружок время тратить і

на продукти. Бо мужика практічискі не стало, одні трансвистіти.

Тобто, вєжліво перейшла до теми, що якщо не квартирант, то хто?

Й почала їй розповідать, шо в моєму колишньому селі є один

дуже такий парєнь, мій лічний племінник, дуже при цьому

способний, у школі був примєрний хорошист, а після армії дуже

увльокся ветиренарним образованієм. Но тут йому в жизні вдруг

дуже не повезло, бо в нас там усе розформували, що навіть і

пртахофему. Но несмотря на це, він не випиває, ну, може трошки у

свято, тобто я його ні разу під магазином не бачила, щоб він там

хитався чи падав, ну це я в смислі, що він дуже культурний і часто

посіщав клуб, доки не закрили. Но несмотря на це, він упорно

продовжує посіщать бібліотеку, хоча треба їздить у район. Ну а тепер

він хоче дуже посіщать Київ, тобто я сусідці Воловець не стала

предлагать його в качістві квартиранта чи ще когось платного, а от чи

не міг би він у неї просто остановляться іногда на нєкоторе время?

Бо він парень хазяйновитий по хазяйству, може кран там

починить, якщо, звичайно, поламається, і по проводки сображає,

якщо, звичайно, там щось таке перегорить, і як ветеринар понімає за

комнатними животними і уборку способин здєлать.

Сусідка ж Воловець отак мєдлєнно поправила на свойом носіку

окуляри й каже: «пішла на хер», хоча в ліфті ну куди ти підеш?

Стерео

Оповідання було чотириноге, сиділо двома тулубами зобабіч

лавки, типової для автовокзалу, з одного боку дригало ногами:

– Він же приїхав із Рави Руської і його тут нихто не знав. Приїхав

і характер в нього такий впертий, що м’яса не їсть, а лише

вінігітаранство. І нема нікого, щоб мене предупредить, бо на вид він

такий важний, раніше вчительом був, що я за нього вийшла заміж. А

потім бачу: що таке? П’є. І я йому кажу:

– Давай якось починать прекращать.

А він мені:

– Що я ж не п’яниця, я такий, що можу в будь-яку мить

припинити.

– Ну й прекращай чи припиняй, як тобі удобніше, – кажу.

– Навіщо, – каже він, – як мені подобається, а як не буде, тоді й

покину.

– Ти ж вінігітаріанець, чого ж ти собі водку позволяєш, га? –

кажу.

– Горілка – це ж не м’ясне, – отако відповідає.

Дійсно, думаю, ніде не сказано, що горілка, це скоромне, бо коли

Євангелія писалася, тоді ж горілки ще не було в ті хароші святі часи.

Хитрий такий виявився, усе робив для того, «щоб не чустувати себе

приймаком», – каже. Шо вже я почала чустувать себе приймачкою,

оце.

Бува, стане отак на поріг, руки отак розведе, гірко так

усміхнеться і скаже:

– Тирло.

– Що? – питаю я з хати, бо по-їхньому не понімаю.

– Тирлище! – і цілий день ні пари з вуст, хіба що піднесе до них

стакан.

Но вже ж не поніма, що водка може нравицьця безконечно і кінця

їй міри ж ніхто ще не взнав, щоб убідицьця в цьом. Що вже почав

опускацьця і в лічной жизні. Наприклад, лягаємо, я пригорнуся, а він:

– Дай склянку.

Що я не зразу розумію при чому тут вобще скло, а то в них, на

Западній, так стакан називається.

– Навіщо? – питаю.

– Дать поштовх серцю.

Доки до мене дойшло, що це я повинна разом із поцілунками

нюхать перегар, і повинна думать в цю мить лиш про одне: щоби

поруч у тумбочці не забуть поставить шкалик.

До такої міри, що я вже починаю помічать, як у нього пропадає

інтерес і тоді, коли він получає толчок серця, то починає

продовжувать толкать серце, а не мене. Це мене почина сильно

безпокоїть по причині того, що він вимагає толчка під час того

посередині.

– Ти б якось через соломинку приспособився, чи шо лі.

– Навіщо? Ти при своєму глузді, жінко?

– А ти подивися на Запад, у їх там усі водки крізь соломинку

п’ються.

– Навіщо?

– Щоб не розхлюпати, милий, Запад од нас, дікарєй, тим і

одлічається.

Ну ні, йому під час цього діла треба обов’язково зубами об

гранчак цокать, а я должна це все терпіть, що в результаті він

розпився вже до такої міри, що вже ніяка водка йому не помага.

– Водка що, – кажу, – вже не способствує?

– Так що? – огризається він. – Мені через тебе слід переходити на

наркотики?

Отут я злякалася, бо мужики дураки і ще й таке впорять во ім’я

любві, тому я давай бистренько, доки вогонь гасне, собирать гроші.

– Лягай, – кажу, – на ліченіє.

– На яке, бігме, «ліченіє?»

– На од алкоголізму.

– Я?

– Головка од буя. Оно гроші насобирала, не ляжеш, піду й

накуплю на них всіх імпортной собі косметики.

Він злякався і ліг.

Друге оповідання слухало, доки не задригало ногами з лавки, і

перейшло майже на шепіт:

– Вони беруть, садовлять мого сина за стіл і починають вимагати

од нього твір на тему «Як я був у казковій країні». Ну? Це в них

називається вступний екзамен, це така вільна тема, неначе в дитсадок

вступає людина, а не в вуз. Яка ж вільна, якщо таких тем взагалі на

світі не буває. Але мій не розгубився і, піднявши руку, питає: «А

можна я опишу, як я був недавно в Англії?» Вони пошепталися, а

потім кажуть: «Можна, лише вигадай Англії іншу назву». А самі

одразу на нього зло зачаїли, бо це ж скільки літ далі Жмеринки не

їздили, бо моя кровиночка їздила туди на олімпіаду, а коли виграв і

всі там отак сидять з одкритими ротами, а потім ними питають:

«Звідкіля в країні третього світу такі знання?» «Вроджені», – каже він

їм. Ну от, написав він, як їх там фантастично годували і подає комісії.

А вона йому й каже: «Ми ж просили тебе замінити назву країни

Англія». А він: «Я й замінив на Велику Британію». А ті двійку йому –

раз...

– Він як злякався і ліг на кодіровку. Приходить вилічиний,

вєжлівий, такий акуратний, з дружками вже не встрічається, йому

перед ними стидно, що він водку на дружину проміняв.

– Ну ти ж должен понімать, що якими б вони тобі дружками не

були, а не постірають. І не заштопають, і не зварють, не кажучи вже

про те, щоб, скажімо, цілувацьця.

– Так, – винуждін соглашацьця він, – це напевне.

Тут приходять праздники Паски, приходить рідня, сідаємо за

стіл.

– Стій! – як раптом крикне він. – Не пий! – Хап мене за рюмку.

– Чого це я, – кажу так, і родичі це чують, – должна не пить?

– Бо ж я не п’ю, – каже.

І всі на мене отак завмерли упіврота з рюмочками. Ну що тут

робить?

– Яке ти право маєш мені сміть запрещать? – кажу я голосно. –

Празник же в людей все-таки. Я ж не яка-небудь алкоголічка, шоб

мені на свято рюмку не взять.

– Ну, якщо ти вважаєш, що чоловік і дружина не взаємоєдині, то

тоді пробачай, люба.

– А я отак прибігаю, питаю, за що двійка? «Бо нема фантазії», –

кажуть. «Він до вас не по фантазії вступає, а по знання, – кажу. – А от

те, що він закордоном олімпіаду виграв у їхніх дітей, які кожен день

білки з вітамінами їдять – це не фантастика?» І вони поставили

«відмінно», отак; а мій дурник би зроду не зумів отак повернути

комісію.

Ото їх роди, дурненьких, як я його родила, бо кожного разу

хотіла дівчинку. Альфа-ритми всі прорахувала. І от я жду, а все

хлопчик і хлопчик, і так три рази. І що? Це ж як виросте, то все йому

подай і принеси, і ніякої тобі материнської радості і ласки. А доця –

це мамина доня, помічничка і любов. А мій мені каже:

– Я лічно прослухав цикл лекцій по радіо, як зачатять дівчаток, і

склав спеціальні грахвіки, як точно тримати ритм фрикцій.

– Що це таке? – здивувалася я, вперше почувши од нього розумне

слово.

– А ще грамотна. Це, – показує він, вставляючи в банку од

кетчупу пальця й виймаючи його, – раз! І є вже одна фрикція,

пойняла? Туда-сюда, скільки разів, стіко й фрикцій. Понятно? Ну

ха-ха-ха.

Я на те слово й купилася, бо на одну його фрикцію треба було

відповідати, робити при цьому обжим.

– Як це?

– От ви, городські, коров не доїли, тому нічого не знаєте. Коли я

туди, – показує пальцем у баночку, – то розжим, а коли назад, то

обжим – і буде дівчинка. Тут гламне не ошибіцця, бо можна все

спортить. Це тобі не альхва-ритми.

І так я йому, гаду, так повірила, що ще двох хлопчиків народила.

Доки не почула, як він по телефону підбиває свого диспетчера, аби і

той на такий спосіб свою дружину підмовив, «лучче мінєту, – каже, –

клянусь! Я сам це придумав, а моя грамотєйка й досі думає, що це

наука, а яка ж це наука, як наука б до оджиму зроду б не

додумалась», – гомоніло друге оповідання, стиха похитуючи ногою.

Я збунтувалась, но він, гад, так мене приучив, що в мене

виходить той обжим автоматично, ну не гад? Я ж кожного разу імена

усім трьом доням готувала, і медитувала на них кожного разу в ліжку,

не знаючи, що той гад вигадав усе навпаки та ще й користувався цим.