Після випасу ягнят  
Написав Ґустав Водічка     
21.09.2007  
Якби Шевченко жив сьогодні, то сидів би у Лук’янівській тюрмі. Тарасу шили б справу за підпал парламенту, спробу задушити президента і зарізати прем’єра. На закритому суді він сказав би суддям: “Люде, люде! За шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси. То оддасте”. А українському олігархові він би кинув межі очі: „Оцей годований кабан! Оце ледащо! Щирий пан, потомок гетьмана дурного, і презавзятий патріот... Кругом паскуда! Чому ж його не так зовуть? Чому на його не плюють? Чому не топчуть?”

Можливо, Тарас і не дожив би до суду. Його б забили десь у брудному ліфті. І всім би дихалось легше.

Справа в тому, що з народженням Шевченка українців спіткало велике нещастя. Вже ніхто з нас не може довести свою любов до України. Після Тараса це виглядає дико. Якщо поважний український митець солодко плямкає про свій патріотизм, нам хочеться дати копійку нещасному, тільки б мовчав. Навіть смерть за Україну справжнього героя виглядає якось другорядно, наче це простий наслідок від читання “Кобзаря”.

Як таке з нами сталося – зрозуміти важко. На світі море різних монополій: на сіль, на ліс, на мило й нафту. А монополія на патріотизм – явище казкове. Своїм життям і творчістю Шевченко нас ошукав. Ми назавжди позбулись можливості бути собою. Кожен з нас – це незграбна пародія на Тараса. І подолати цей феномен ще нікому не вдалося.

За півтора століття в Україні не знайшлося жодної людини, яка б могла стати більш безперечним авторитетом. Крім Шевченка українці нікому не повірили, його “Кобзар” став Кораном українського націоналізму, а він його “пророком”.

В Україні живуть не патріоти, а послідовники Шевченка. Шукати щось своє вже не варто, достатньо цитувати “Кобзаря”. Хоча це явище не може бути нормальним, змінити нічого не вдається. Тарасова любов до України стала недосяжним еталоном і могилою особистого патріотизму всіх прийдешніх поколінь. 

Коли москалі напідпитку починають любити “Русь–матушку”, одразу відчувається істина. А українцям не вдається викликати до себе довіру навіть у тверезому стані. Щоб ми не говорили і як би не діяли, неозброєним оком помітно: ми не любимо „неньку”.

Щось подібне відбувається на Кубі. Коли кубинці лежали на пляжі, Хосе Марті був патріотом. Пройшло вже більше століття, там продовжують лежати на пляжі, а Хосе Марті лишається патріотом. І не має значення, хто ґвалтує Кубу - Батіста чи Фідель, головне, що патріот нікому не заважає.

Шевченко теж не заважав при білих та зелених, при радянській владі, при німцях, при “демократах”. Порядок легше наводити, коли знаєш, де патріот. Тоді всім зручно: і парламент не палає, і президент живий, і прем’єр здоровий. 

Секрет Шевченка полягає не в тому, що він геніально писав, малював та любив. А в тому, що він першим розкусив українців і відверто ненавидів їх. Такий собі парадокс. Усвідомлення власної самотності – трагедія Тараса. 

Україна була потрібна тільки йому. Вражений цим фактом Шевченко не стримував себе і привселюдно відшмагав українців своїм “Кобзарем”. На подібний вчинок вже ніхто не наважився, бо не мав морального права. Нам страшно визнати, що українцям і Тарасу завжди було не по дорозі. Єдине, що нам лишилось - це мовчки плентатись за розгніваним художником і мріяти, що він зоставить нас у спокої. 

У Росії неможливо уявити головного патріота. Адже там у кожній лазні ховається “Сусанін”, якому не потрібен провідник. Українці – зовсім інша справа. Нація, яка не збиралась докладати зусиль щодо власної долі, була зненацька зв’язана появою Тараса. Він погнав нас туди, куди ми зроду не збирались. Ми не хотіли жити, як Шевченко, і він почав жити замість нас. З цього і почалася справжня втрата української самостійності.

Ми не можемо бути господарями власного існування, тому що без Кобзаря це стало неможливим. Шевченко нам не брат, не сват, не син, не батько – він причина української нації. 

Явище рідкісне. Тут основна незручність у тому, що ми не маємо вибору. Або ми йдемо за власною причиною, або нас не буде взагалі. Особисті якості та доля Шевченка – це задекларований закон нашого розвитку. 

Дитинство та юність української нації, подібно до Шевченка, пройшли у кріпацтві. Нас також не сприймали всерйоз, не давали вчитись, примушували служити кумедними козачками у маєтку хазяїна. Та раптом, за участю добрих людей, ми несподівано отримали волю. Завзято і з натхненням українці поринули у нове самостійне життя. А що буде далі - не важко здогадатись. Достатньо перечитати біографію Тараса. 

Нас чекає нечуваний культурний злет. Мода на дивних українців стане ознакою століття. Захоплені власними успіхами українці стануть джерелом новітніх ідей і почнуть створювати власний політичний союз. Це викличе сильну протидію і Україна буде змушена одягати військовий мундир. Нація понесе на своїх плечах довгий солдатський тягар. Після змін загальнополітичної ситуації ми повернемось до мирного життя, але набути минулого розквіту уже не зможемо. Коротке творче життя нашої нації назавжди залишиться в пам’яті людства яскравим духовним прикладом. 

Можливо, нам хочеться зовсім іншої долі. Та нажаль, нічого не вдієш. Ми не маємо права щось для себе обирати. Шевченко все вибрав за нас.