МЕТЕЛИКИ НА ШПИЛЬКАХ
  

  

          Дарка народилася в другій половині червня. Коли минаються суниці, а починають бриніти ранні вишні. Тому Дарчині уродини припадали все на двадцять дев’ятого червня.
   Від сьомого (а може, скорше?) року життя мала Дарка кілька брунатних веснянок (якби горобчик на­дзьобав) на насаді вигідного (бо трохи заширокого) носика й свої мрії, що про них ніхто не знав. Інколи вечером, коли сон підсувався до ліжка так близенько, що своїми мохнатими пальцями торкався повік, Дарка бачила двад­цять дев’ятого червня, який вимахує не то бомбоньєрою з цукер­ками, не то листівкою з голубчиком, що несе лист у дзюбку.
   Часом замість голубчика був віночок-серце з незабудьків з на­писом: „У день Янгола“.
   Не треба казати, що листівка мусіла мати марку, перебиту поштовою печаткою, мусів принести її сам листоноша і в сам день її уродин.
   Такі були таємні бажання Дарчиного серця. Але ж хто мав це відгадати?
   Одних уродин, коли Дарка не вміла так повестись, щоб вигля­дало, що вона тішиться з дарунків, мама розсердилася й назвала її „невдячною дитиною“. Дарка не хотіла зробити мамі прикрости: до вечора того дня вихвалювала всі до одного дарунки й бігала по кімнатах, якби з надміру радости. Та це небагато помогло: мама зразу пізнала, що вона вдає.
   Вечором прийшла до неї до ліжка бабця й випитувала, чи її ча­сом не болить щось у грудях, може, має коли памороки, може, почувається так, якби велику дорогу зробила? Дарка на все від­повідала: ні, ні, ні.
   18
   Рано, перед сніданням, примусили її випити якийсь гіркий чай: по цьому пізнала Дарка, що її вважають за хвору. Щоб не при-спорювати журби мамці й бабці, постановила Дарка забути й пе­реболіти листівку з голубчиком. Потім ще щось раз чи два сни­лося Дарці, що звідкись, аж з Америки, прийшла на її адресу листівка з парком. Але це був тільки сон, бо Дарка нікого в Аме­риці не мала.
   Проте не треба занадто нарікати, бо одних уродин (Дарці ми­нув, власне, дев’ятий) сталося щось несподіване. Бабця подарувала їй два золоті. Це ще не все. Дарці сказали, що вона може з тими грішми робити, що сама схоче. Дарка аж вірити не могла. І мама це відразу пізнала по її очах. Дарка має очі сірі, як осінні тумани, але, коли Дарка тільки подумає собі неправду, вони стають темні. Такі темні, як доспілі сливи, й все розбігаються на боки. Тому в Дарки багато клопоту з правдою й очима, що темнішають від гріха.
   Так було й того разу, бо мама ще раз сказала, що з грішми може Дарка робити, що сама схоче.
   Може старцеві подарувати їх, хоч розумна дівчина цього не зробить.
   Може за всі нараз купити собі цукерків – хоч так роблять тільки немудрі й лакомі діти.
   І тоді Дарка вперше у житті пожалкувала, що вже на світ прийшла розумною дівчинкою.
   Два дні й дві по половині ночі думала Дарка, що з грішми зробити. Третього дня, хоч як це було неймовірне і смішне, мусі-ла собі сказати, що вона одна має більше розуму, як тато, мама й баба разом: Дарка рішила купити собі листівку з голубчиком.
   Навіть не уявляла собі, що в сільській крамниці можна за без-цінь таку чудову листівку дістати.
   Бо треба знати, що, крім голубчика з листом, була ще пара рук, що ціпко стискала себе за долоні.
   Дарці аж жаль стало плямити листівку адресою. Вона носила її коло себе, доки не заломився один ріжок. Тоді вже з меншим болем заадресувала листівку на своє ім’я, побажала собі щастя й успіхів у науці. Потім наліпила марку, що коштувала тричі стіль­ки, що оплата звичайної листівки, але це були все ще уродини, а на уродини не повинно жалуватися видатків.
   Найлегше вже було вкинути листівку до поштової скриньки. Обчислила, що другого дня ранком листівка повинна знову в неї бути.
   Та ледве дійшла до закруту коло церкви, стало їй так страш­но від того, що вона наробила, що хотіла вже завернути на пошту й на чому світ прохати урядовця, щоб віддав їй ту листівку. До цього страху приплівся звідкись ще один: листівка могла про­пасти на пошті. Адже не була поручена.
   Але: сором перед знайомим „почмайстром“ переміг страх, і Дарка ввійшла в хату з серцем, перелитим почуттям страху, про­вини й болючого, але радісного очікування.
   На підвечірку був у них панотець. Говорили про пасіку, й то­му ніхто не звертав уваги на Дарку.
   В ліжку вже рішила Дарка перехопити завтра рано листоно­шу перед ворітьми. Відібрати картку й заховати, щоб про неї ніхто й не довідався. Та хіба це було найрозважніше? Коли ніхто-ніхто не мав бачити й чути, як листоноша подаватиме їй картку, то кра­ще вже було загалом не посилати.
   Тієї ночі Дарка переверталася з боку на бік, якби хто бочкою котив, і було їй так гаряче, що власні ноги й руки заваджали. Остаточно сказала собі: хай буде, що буде, листоноша має таки принести листівку до хати. Хіба не була адресована до неї?
   Але не так сталося. Навіть Дарка з своїми дев’ятьома роками відтепер знає вже, що воно не все так стається, як ми собі ба­жаємо. Навіть, коли дуже бажаємо. Тато дав мамці, мама – бабці. Коли вже всі прочитали й добре насміялися (так!), наостанку дали листівку Дарці. Всі сміялися з неї і з листівки. Хотіли, щоб вона з ними теж сміялася, бо думали… що це такий дотеп Дарки.
   Дарка анітрохи не сміялася. Не навмисне їй, але просто не мог­ла сміятися з себе. Чогось здавалося їй, що розібрали її до гола й показують пальцями на неї. Було якось ніяково, прикро.
   Вони мусіли догадатись, що, властиво, не було з чого сміятись (ніхто б не сказав, що бабуня шість разів старша від неї, а сміється там, де не треба), бо щось пошептали з собою в другій кімнаті, і тато хотів їй навіть гроші за листівку вернути.
   А бабця забула, що перед часочком ще підіймала листівку на сміх, і почала навіть хвалити голубчика.
   20
   Тоді якби хто окропом хлюпнув Дарці на серце. Забула, що перед нею бабця (вшестеро старша за неї), забула, що то день її уродин, день, коли вона повинна для всіх бути чемна, вихопила листівку бабуні з рук і подерла на дрібні кусники. Аж пір’я з неї летіло!…
   Так!
   А гроші, що їх поставив тато перед нею на столі, фікнула з та­ким розгоном від себе, що аж по землі подзвенькотіли.
   Це називалися уродини.
   Мабуть, тому тільки, що то був Дарчин день, не дісталося їй нічого за це нечуване зухвальство. Аж віра не бралася голови: ніхто їй ані слова не сказав.
   На другий рік, менш-більш у тому самому часі, дістала Дар-ка аж дві листівки. Сам листоноша приніс до хати. Справді. На одній листівці був намальований кошик з квітами, а на дру­гій – голова пелехатої дівчини. Якби не уста й ніс, то можна було б ту дівчину взяти за Дарку. Така подібна була. Дарка зразу втішилася, як дурна, але хвилину пізніше, мусіла хіба соромитись своєї радости – на листівці з квітами був надпис: „Твої батьки“, а на пелехатій дівчині було підписано: „Твоя бабуня“. По цьому Дарка відразу пізнала, що то домашні написали. Було прикро, що дома ще не забули тамтої немилої пригоди. Ці уродини теж не вдалися.
   Третього року не прийшла вже картка ні від батьків, ні від ба­буні. Дарка ж дякувала Богові, що врешті вже все забулося.
   На чотирнадцятому році життя стрінула Дарку нова несподі­ванка. Дарка не носила вже стрічок у волоссі, і нова служниця, що щойно стала на службу, говорила вже їй „ви“. За два тижні перед уродинами (тринадцяті з черги!) мама сказала:
   – Як здаш добре до четвертої, то зробимо собі забаву на твої уродини.
   Прошу вважати: мама сказала „зробимо собі забаву“, чи це не значило, що мамині й Дарчині гості відтепер будуть бавитись в одній порі, в одній кімнаті й… їсти при однім столі?
   Дарка ходила того дня задумана. Кілька разів за день зупиня­лась перед великим дзеркалом у спальні й дивилася на себе, якби щойно цього дня приїхала звідкись додому. Надвечір зібрала свої
   21
   обидві малі ляльки та всю виправу з великої ляльки й віднесла раз на все Сафтиній Марці.
   Як вернулася без ляльок у хату, почувала себе якось так, якби в хаті хтось хворий лежав. Одне знала певно, що той хворий уже ніколи не видужає: її дві маленькі ляльки вже ніколи не повернуть­ся до неї. А велика лежала обідрана в шафі з останньої суконки, як сам глум.
   Це був пам’ятний день.
   Згодом було вже й по іспиті. Учитель брав стільки на місяць, що Дарка мусіла здати. Так говорила бабця, і так сталося. Гім­назійна шапка й чотири пасочки – хіба найкращий доказ, що все пішло добре.
   Дарка приходила перед іспитом до Бога, як Він тільки сам був у церкві: ставала навколішки на холодну, як чоло мерця, долівку й обіцювала „гори-мости“ Богові за той іспит. По іспиті відклада­ла подяку за ласку з дня на день, з години на годину. Почувала себе винна перед Богом й засоромлена перед усіми святими в церк­ві, свідками її прохань і обіцянок. Оминала Божий дім і потішала себе думкою, що, можливо, Господь і без покути простив її. Хіба ж Він не наймилостивіший?
   Перші доспілі ранні яблука принесли з собою парні, аж густі від спеки дні. Пес Циган шукав раз у раз холоду на цементованій плиті під ґанком і як навмисне пригадував Дарці, що в таку спеку ніяк не годиться вбирати у село вовняної (але гімназійної!) шапки.
   Нова, з блискучим дашком шапка висіла над Одарчиним ліжком і похіхочувала тихенько зі спеки на дворі.
   Все ж не можна сказати, що Дарка зовсім не мала слова для щастя. (Як Дарці було п’ять літ, то вона уявляла собі „щастя“ як грубого карлика з повними міхами золота. Залежно від своєї волі, карлик давав одним більше, іншим менше повні пригорщі золота).
   Одного пополудня (бувають такі „пополудні“, бо ранки все чо­гось жвавіші, що тягнуться без кінця, як „цісарська дорога“) Дар-ка, нудьзі наперекір, надягла гімназійну шапку, йдучи до крамниці. Там мала купити синьки до білизни. Було так близько, що могла ще навіть тепер, як учениця четвертої гімназійної, перебігти боса. Дарка чогось вибрала обхідну дорогу селом, попри школу.
   22
   Видно, так хотів уже карлик – „щастя“, бо саме коло церкви, так простісінько дзвіниці стрінула сина директора школи – Данка і його товариша.
   З Данком була Дарка вже два роки знайома (настільки це за­галом можна „знайомством“ звати). Ну, так, відколи батьки його прийшли до села, відтоді й вони побачили себе. Данко був тоді ще в четвертій класі: носив іще короткі штанці й ганяв по цілих днях на луці за м’ячем. Тоді ще був такий час, що він міг заговорити їй на „ти“, й сьогодні могли вони бути добрими знайомими. Але він цього не зробив. Дарка не знала чому. Може був загордий, щоби з „другачкою“ собі заходити, а може… може… не подумав про те, що й вона колись підросте. Потім прийшли ще одні вакації. Вона вчилася вже з книжок на третю гімназійну, він ішов вже до п’ятої: про „ти“ й якесь знайомство без зазнайомлення вже й мови не могло бути.
   Раз якось (Данко від якогось часу загалом не признавав дів­чат і поводився навіть із старшими від себе так, якби ласку робив їм, що говорить з ними) пані директорова хотіла познайомити їх і назвала Дарку його товаришкою, а він (це соромно повторяти, але воно так дійсно було) відповів своїм зухвалим, якби все до лайки готовим голосом, що його товаришами можуть бути тільки хлопці.
   А щоб ще більше вколоти Дарку, щоб найменше сумніву не бу­ло, що його слова тільки до неї відносяться, сказав:
   – У мене той гімназист, що ходить до школи й носить шап­ку… Пхі, „приватна наука“! Я міг би сказати, що я університет „приватно“ переробляю.
   З тієї години враза й жаль до Данка приросли до Дарчиного серця, як мох до старого дерева, й кроком не відступали від спо­гаду про нього в Дарчинім світі.
   – Дурний хлопчисько, – хотіла сказати собі так твердо, щоб аж повірити, але чи ж могла? Мусіла б хіба позатикати долонями вуха, щоб не чути, що Данко переходить з класи до класи з од­ним, найбільше, і то вже найбільше, з двома „достаточними“.
   – Дітвак, – хотіла осмішити, щоб тим гостріша була помста, але – хіба так дійсно було? Хіба Данко – дітвак?
   Вистрілив так угору, що мусів би носити метрику уродження на чолі, щоб повірив йому хто, що він недавно п’ятнадцять скінчив.
   23
   Не згадувати вже про те, що від Зелених Свят чесався „догори“ й носив краватки.
   І на жаль, не було ліку на того хлопчиська. Він зростав з кож­ним днем, з кожною неділею, як дириґував хором у церкві, з кож­ною новою краваткою (хоч би й була перелицьована з директорової зношеної). Це Дарка знала з математики: враза до Данка росла в її серці просто пропорціонально до росту поваги директорового сина в селі. І на це нема ради. Зустрівши його сьогодні знечев’я, Дарка збентежилася, як від приїзду несподіваних гостей. Де ж пак: сонце пражить, як найняте, обидва вони простоволосі, а вона одна на все село у вовняній шапці. Чи не виглядало так, наче б вона почванитись хотіла своїм блискучим дашком?
   Достеменно так!
   І раптом хтось бунтівничий підшепнув Дарці: „А якби й так, то що? Власне, хоч би й похвалитись хотіла – хіба не вільно?“
   Прилетів на думку „приватний університет“, й давня враза скипіла, як брила вапна під зимною водою.
   Хлопці поставали собі коло дзвіниці й ждали. Чого й на кого? Дарка мала ще часу і бічну стежку під боком, щоб завернути. Навмисне цього не зробила. Шоста класа не втекла на десять миль від четвертої.
   Піт затулював повіки, ноги скоботали під колінами, а Дарка йшла просто себе, задивлена у вибої на гостинці, на око байдужа до тих, що стояли під дзвіницею й певна себе, така певна, як перша учениця в класі.
   Як минула дзвіницю, дігнали її Данкові слова:
   – Ти, маємо нову товаришку…
   Це було сказано до товариша, щоб почула Дарка. Бо: це було сказано до неї. Перепросини, перемир’я, визов чи насміх – майже все одно. Все воно походило від того, що ще перед роком призна­вав своїми товаришами тільки „хлопців“.
   На закруті вулиці, обганяючи муху з-над вуха, глипнула ще раз у сторону дзвіниці: хлопці йшли вже в напрямі школи. Почепили­ся руками за рамена й колихалися в крок.
   Вже безпечніше оглянулася за ними: Богдан був трохи що не на цілу голову вищий від свого товариша. Блакитна сорочка відбивала від русявої голови.
   24
   Тоді пригадалося те, що раз сказала мама про Данкового бать­ка. Мама сказала: „пристійний“. Так. А Орисина мама додала:
   – Коли б ви були його молодим бачили… Данко зовсім подібний до нього.
   І від того, що пан директор „пристійний“ і від того, що Данко зовсім подібний до свого батька, задавнена враза починає на очах корчитися, маліти, звиватись у клубочок, якби ніколи й не було її.
   Божий вівчар наганяє хмарку на сонце – за загородою хмарок сонце тратить свою силу. На розжарену землю налягає одним кри­лом прохолода. Дарка каже собі один, другий, третій, четвертий раз: я маю вже „товариша“. І я вже маю від сьогодні „товариша“.
   І знову чогось так легко, якби хто крила почепив. Тільки не на плечі, як у янголів, але десь так у грудях розгортав хтось білі, шовкові вітрила.
   Приспішує ходи й летить (чути тільки, як у грудях лопотять білі вітрила) до своєї приятельки й товаришки Орисі.
   На приходстві гавкнув пес. Пізнав Дарчину ходу, засоромив­ся нерозуму (Дарка на приходстві – щоденний гість!) і сховався за буду.
   Орися сиділа під „крапанистою“ і цирувала свої шовкові пан­чохи. Так, правдиві, шовкові панчохи. (Перші шовкові панчохи). Дарка, може, теж такі дістане на уродини.
   Дарка сідає коло Орисі, заслонює рукою очі від сонця, що навіть за гілляками „крапанистої“ знайшло її, але зараз схоплю­ється: треба вже йти, бо мама синьки жде. Орися скліпує віями, як вітер лопухами: пощо було приходити, коли треба вже йти? Вогню вхопити?
   – Посидь іще… Знаєш, ті шовкові панчохи дуже нетривалі… Вистане, кажу тобі, щоб одно очко пустило й вже… ого!
   Дарка відповідає нерадо:
   – Я теж, може, дістану такі на уродини…
   Ніби шовкові панчохи – це звичайнісінька річ у світі. Щось, чим навіть тішитись не варто.
   – Вже йду, Орисько… – це тільки осторога, що вона справ­ді може собі піти, якщо Ориська не задержить. Але Ориська не може й знати „від Духа святого“, що за новину таїть Дарка під серцем, тому каже:
   – Добре, йди, як мусиш, але не забудь зараз по обіді прийти…
   25
   Новина вже тепер розсаджує груди. Не сила ховати її аж до пополудня: задавила б хіба серце.
   Дарка скубає по дорозі до брами зелені ще порічки й каже ніби обурена, ніби певна, що воно мусіло колись прийти до цього (ра­дість заховалась у найтемніший куток серця й тільки покліпує звідти до Дарки).
   – Той директорів Данко зачіпив сьогодні мене… Іду собі коло церкви…
   Ориська не дає докінчити. Вона наставляє своє вузеньке, як мордочка куни, личко й питає відразу перейнята, зацікавлена до всіх закутків свого серця:
   – Дарка, він, може, тебе прозивав?.. Ти не знала, що йому від­повісти? Стефко каже, що його в гімназії „льонґус“ прозивають…
   Дарка аж пристає: пощо даєш, Боже, приятельок на світі, коли навіть таємниці нема в чиє серце перелляти… а у власному для неї заповно…
   Мусить аж ображену вдати:
   – Мене? Він? Прозивав?.. Ну, знаєш, щось таке… ні, він в інший спосіб шукав собі зачіпки зі мною… він „приговорював“ щось ззаду мене… ніби тепер вже й познайомитися хотів би… але нема дурних!
   Аж тепер відчиняються Орисці очі на всі спусти й замки: прав­да, вони вже гімназистки…
   Вона хоче направити свій нетакт (Боже мій, навіть ще двох неділь нема, як вона вже гімназистка – звідки їй вже все так зна­ти?..) і каже, щоб приподобатись Дарці, щоб якось злагіднити смішне вражіння свойого здогаду (гімназист гімназистці та й про­зиватися мав би!!).
   – Мене він теж зачіпав… Іду якось, а він кланяється… Що він собі думає?
   Вузенька мордочка кунички шукає Дарчиного лиця. Знайшов­ши його за тепло-жовтим, як гречка під косу, пасмом волосся, лоскоче смішком Дарчині виски.
   Дарка не може втерпіти: крутить вліво то вправо. Вістка, яка щойно облетіла її серце (Данко, тепер уже „той пристійний“ Дан-ко, кланявся на дорозі Орисі), заморозила всі струмочки крові в тому серці.
   26
   Кланятись, аж кланятись („здоровити“ – ще не було звич­ки) – це не те, що когось там одним словом зачепити. Це зовсім щось інше.
   І в одній секунді, якби хтось з батога тріснув: не буде забави! Не треба забави, не треба уродин, не треба Орисі! Ах, – що тут багато говорити! – нічого не треба більше. Так.
   Звільняється від Орисі й дріботить додому. Нездійснена надія й передчасно постаріла радість шкутильгають по обох боках її бід­ного серця…
   На сам вершок розжалобленого серця налетіла настирлива дум­ка й уступитись звідти не хоче: чому? Ну, чому? Чому наївнень-ка, затуркана Ориська має мати аж таке велике щастя!
   Щось прорізує навскоси свідомість, і нова правда, гіркіша від полину, стає перед очі: Ориська не має веснянок. Ориська має зуби рівненькі, якби хто на них міру брав.
   Ах!!!
   Хочеться впасти на землю і нігтями до крови здирати з носа й чола ті погані, зухвалі веснянки. Якби не боялася, ох, якби тільки не боялася болю, то камінням повибивала б собі ті криві зубища, що, як п’яні, повалились одні на одних…
   До того всього ще очі розкліпались, якби вже плакати хотіла. В руках синька, а дома мама з білизною і лайкою чекає. Хай чекає, хай увесь світ чекає. Проте, ноги самі підганяють себе й Дарка вже ось-ось коло брами свого дому.
   З комина кучерявиться дим. Заносить варенням білизни й гри­бів. Саме полудне.
   Перед хатою, як гончі пси на припоні, насторожились не­терплячка й очікування: все жде Дарки. Дівчата-прачки з закаса­ними рукавами „відпочивають“ на дубах, бо ще немає синьки й їм робити нічого. Звої білизни, поскладані в копички, й собі ждуть на ту проклятущу синьку. Так, якби світ перевернувся коміть головою, якби один раз розвішено білизну непосинену. Дарці тепер не до цього, але мусить признати: спізнилась таки занадто.
   Ось і мама. Просто з кухні, розігріта, червона, як помідор. „Аж тепер почнеться“, – якось тупо думає Дарка, наче б річ не про неї. І воно починається:
   – Де ти дотепер була? Дівчата здержались з роботою… я не знаю… дівчино, ти чула?
   27
   Дарка все чує, ну і що з того? Кладе синьку перед білизну й хоче йти собі в хату.
   – Мастіть собі й голови тієї синькою, не тільки білизну, – думає. Все одно, до кого відносяться ці негарні, грубі слова. Якось так все одно, що навіть не хоче дослухати, що мама говорить. А цього, прецінь, невільно. Навіть коли б мама сварила, то треба вистояти й вислухати до кінця, але тепер до цього не має сили. Дійсно, таки не має сили, чи не можна раз цього зрозуміти?
   Але Дарка замолода, щоб і її хтось мав розуміти. Замолода ще на власні болі.
   Так, певно, думає мама, бо заходить Дарці дорогу до хати, бере сильно, так сильно за рам’я, що аж болить, і не кричить вже, а сичить Дарці у саме лице:
   – Я тебе питаю, де ти дотепер була?..
   Дарка не пробує звільнитись навіть від болю на рамені. Мов­чить одну хвилиночку, а потім каже, навіть не злісно:
   – Ніде не була…
   Дарка мусіла це сказати особливим голосом і – особливими очима, бо мама пускає її руку і каже докірливо, але вже без лай­ки, може, навіть з жалем:
   – Тобі знову вже муха на ніс сіла…
   Але це неправда. Мама не сказала того, що думала. Мама вже знає, що Дарку щось болить. Тільки мама не хоче ще признати того болю, не хоче допитуватися, не хоче втаємничуватися, бо… може, не має часу, щоб розігнати той біль. Це Дарка чує.
   Дарку вже ніхто не зупиняє: вона йде до вітальні, бо там на день спущені штори в вікнах. Лягає горілиць на отоману і думає, якби це добре було, коли б вона могла бодай годину, бодай пів го­дини нічого не думати. Але так не можна: думки, як горобці від зерна, відстрибують від того тяжкого на серці, щоб за мент знову бути при ньому.
   Нічого не думати… бодай пів години нічого не думати…
   Від шарудіння за портьєрами думки насторожуються: хтось увійшов до кімнати. Може, мама.
   Кроки повільні й непевні: бабця.
   „А все ж таки мамі зробилось жаль і послала до мене баб­цю… – ластиться до серця м’яка думка. – Кохана мама, хіба це її вина, що має таку негарну доньку?“
   28
   Бабця намацує наомацьки отоману і присідає на краєчку:
   – Ти знаєш, Дарухо, що сьогодні в нас на обід твоя улюбле­на страва? Ану вгадай, що таке?
   Дарка борониться руками: чого поводяться з нею, як з дити­ною? Пів села вже занюхало, що в них гриби варяться, а їй ка­жуть „вгадувати“… Бідна бабця, як незграбно береться вона розважувати її…
   – Мене голова болить… мене дуже голова болить, бабцю, – каже, щоб залишитись сама.
   Та це було дуже невластиво сказано. Бабця вже заметушилася:
   – Не дивота… такі спеки, а ти, дитинко, ходиш у вовняній шапці… Чекай, я зараз тобі…
   Вона вже готова йти по лікарство на біль голови. Дарка бере її за руку, зразу за одну, а потім за обидві:
   – Бабцю…
   Бабця нахиляється над нею. Дарка навіть у притемненій кімнаті бачить, що бабці тремтять губи. Щось тепле, лоскотиве клубиться в горлі.
   – Бабцю… – і мимовільний рух рукою за бабцину шию. Вже рука нагинає бабцину голову собі до вуха, вже ввесь таєм­ний біль висить на волосочку, і та сама рука, що обняла шию, пускає її.
   – Бабцю… прошу… прошу мені нічого на голову не давати… тільки… прошу попросити сюди мамцю…
   Бабця не питається, чому вона не може заступити мами, не протестує, не добивається таємниці, не налягає, тільки навшпинь­ки виходить тихо з кімнати.
   І від цього образу бабці навшпиньках, перед якою щойно зачи­нено фіртку до серця, стає зразу гаряче на всьому тілі, а потім мокро в очах. Мама застає вже Дарку в сльозах. Це вже не та сама мама, що ще перед годиною була. Це вже добрий янгол, що бере Дарку за голову й питає:
   – Що тобі, донечко?
   Боже, тільки не таким голосом питати, тільки не таким, бо про­рветься гребля десь там у серці, і таємниця виллється, як повінь. Дарка закидає мамі руки на шию, добру хвилину дивиться німо мамі в очі, а потім питає від самого серця:
   29
   – Мамцю… мамціку… прошу мені сказати… але прошу мені правду сказати… я дуже… дуже… погана?
   Мама замахує головою, якби бджола вкусила десь у саме око. В цій хвилині злітає Дарці каменюка з серця: тепер вона вже напевно знає, що вона не дуже погана.
   – Хто тобі таких дурниць наговорив, дитинко? Та ж ти мам-цина люба, гарненька доня… Хто має такі, як моя доня, розумні гарні оченята? Ну, хто? А кому мамця розчісує щодня коси? „Наші“ гарні, золотисті коси?..
   – А про веснянки мовчить… мовчить… – щипає щось за сер­це Дарку. – Ніхто мені нічого не говорив… а чому Ориська не має веснянок?
   Мама сміється.
   – Дурненька моя „панна“. Хто має кілька весняночок на но­сику… то значить, що він здоровий. Ориська не має тому весня­нок, бо вона анемічна… чи ти не знаєш, що вона п’є тран? Дур­ненька… Дарка дурненька…
   Тепер Дарка і собі сміється, що звучить, як пісенька щастя. Потім якось само з себе Дарка опиняється у маминих раменах… Лежать притулені до себе так близько, що Дарка чує, як б’ючка на маминій шиї вибиває такт. Щасливі собою і своєю любов’ю, не відриваються одна від одної, нерозривні, з’єднані в одно так, як тоді, заки ще Дарка світ побачила.
   Холодком, як сонце збирається постілоньку розстелити, виби­рається ще раз до Орисі. Нові думки, хитрі й підступні, гудять у голові, як чмелики. Ориську застає на порозі веранди. Саме в пе­рехресних вогнях останніх променів добре спрацьованого того дня сонця.
   – Хай собі буде, що вона п’є тран, але вона таки гарна… дуже гарна… Вона як весна, – знаходить порівняння, хоч не ро­зуміє його.
   Орися, доглянувши її, замахує руками, як ластівка крильми.
   – Ах, Дарка…
   – Знаєш, Орисько, я забула тобі сказати…
   (Це неправда, бо забава ця мала бути на останній день обчис­лена несподіванка).
   30
   – …що мамця обіцяла мені на уродини забаву зробити… Будеш ти, Ориська, твій татко, твоя мамця… може, й пан дирек­тор… може, навіть і Данко…
   Це останнє – мушка на гачку, але рибка ловиться і без цієї мушки. Орисині очі спалахують, як вогні на Івана.
   Вона прилягає до Дарки й відразу хоче всі подробиці знати: коли акуратно? Хто буде? Чи будуть вони разом із старшими ба­витись? Вночі? Вдень? В яких суконках? Що буде з солодощів?
   Дарка відповідає, що знає й чого не знає. Коли між питання­ми й відповідями паде підступне, на центиметри згори виміряне, питання:
   – А ти… ти… йшла сама тоді, як… тобі Данко кланявся?
   Ориська не полапується і каже:
   – Та звідки! Я йшла з Софійкою… ми ходили до пані Стеф-ки по рожу…
   II
   – Дарка, до тебе гості, – голос мами несе з собою й осторо­гу (може, розпатлана, може, заїджена овочами панна гімназист­ка…) і радість, врешті, і міх відповідальности за привітання, що його хоче передати на плечі тій, до якої прийшли гості.
   Дарка, як бушувала в шафі за сіткою на метелики, так застиг­ла: за порогом у відчинених дверях, як образ у рамах, стала панна в білому. Ясна, як сонце. Все ясне: волосся, суконка, очі, усмішка.
   – О, я вас злякала, – каже ясна панна й простягає до Дарки руку.
   – Зовсім ні, анітрохи.
   – Занадто скоро, занадто запобігливо, щоб повірити в правду, відповідає Дарка і кладе свою долоню в холодну, дивно гнучку долоню ясної панни.
   – Оля Данилюк.
   „Ляля! Ляля – Данкова сестра з Відня… – защебетала дум­ка Дарки. – Вітаємо, вітаємо…“
   – Ви з Відня приїхали? Приїхали до нас… Прошу, прошу сідати… Я зараз… я…
   31
   І раптом з одної переляканої несподіванкою Дарки робиться де­сять жвавих, тріпотливих, як перші метелики, „Дарок“, що роєм метушаться, заскакують, сміються, догоджають Лялі – Данковій сестрі з Відня.
   Ляля, гарна, як сонце, ясна Ляля, бере все, що їй дістанеться, повними пригорщами. У відплату витрушує з свого серця перед Даркою все, що має:
   – Я ще й цих вакацій не мала їхати додому… Ви думаєте? Інтернат… вакаціями мусимо з концертами по „курортах“ їздити… Але я сказала собі: цих ферій вже ні… Ні і ні… До того Данко все пише мені, що в цьому селі багато дівчат… Ви думаєте… Інко­ли мусимо вправляти по сім годин денно… Я сама вже не знаю: люблю я музику, чи ні? Я приїхала так, кажу до Данка: „Ну, по­кажи мені тих панночок, що про них ти писав мені“… А він, Fratz einer*, каже, що він усіх тільки „здалека“ знає…
   Він хоче, щоб я повірила йому… Ніби село – це місто, що можна жити в ньому роками і не знати інших… Але він навмис­не мені так… Знаємо, він хоче, щоб я до всіх вас перша пішла і сама познайомилася… І я так зробила. Він ще сказав мені, щоб я від вас почала, а ви вже… ви вже так зробите, що ми всі буде­мо знатися… вже, певно, всі уложили собі план на ці ферії… Ну, ну, які ваші плани?
   Певність Дарчина поволеньки, крок за кроком поступає взад: що та дівчина говорить? Хіба на селі можна які-небудь плани ро­бити? Загалом, що Ляля розуміє під „планами“?
   Та Ляля вже знову говорить. На щастя, забула, що Дарка вин­на їй відповідь.
   – Воно буде так, воно найкраще буде так: ви вберіть на ноги сандали, й ходім у село… Поможете насамперед мені всіх пізна­ти… бо як же ж інакше? Потім скличемо всіх назавтра до нас, до класи (татко казав, що дуже радісно відступить нам ту класу „від дороги“ на наші сходини) – вам не подобається щось у роді „вакаційного клубу“? А там вже врадимо…: в які околиці прогуль-ки… ну, так, і на скільки днів… потім мусимо дати хоч один кон­церт – ви співаєте? Розуміється, від чого ж ви українка! А вис-
   Неслухняний, пустотливий підліток (нім.).
   32
   тава? Ах, якби так оперетку… я вже від біди могла б і солові партії взяти… Вечорниці, розуміється… обов’язково! А щонеділі спортові змагання! Ви знаєте, я маю в інтернаті друге місце в пла­ванні…
   Дарчина голова, як веретено, крутиться від цих задумів і смілих думок. Дарка думає: як це сталося, що Ляля в одній годині пе­ремінила їй спокійне, аж нудне, село на Відень?
   Насамперед хоче Ляля знати, хто є в селі. Гм… Хто є? Бага­то є, але… Але досі все так було, що вона з Орисею – були „ми“. Ми – ще „малі“, ми – „зелені“, ми – „як щирість, то щирість, нема чого ховати“, „смаркаті“; так, навіть смаркаті, ми – з ляль­ками, ми – з заздрими очима на все те, що творять „вони“. Так думають про „нас“ – вони.
   Хто вони? Прошу дуже: сестра Орисина – Софійка і брат Стефко, Дмитро Улянич, Влодко Костик, Славко Празький… а твій брат, гарна Лялю, і його товариш, той мрук, вже не „ми“ ані ще не „вони“…
   – А панна Софійка – то вже якась старша?.. – питає Дан-кова сестра.
   Язик Дарки зашпортується на власне піднебіння:
   – Т-так… я не знаю… вже по матурі…
   – Знаменито! – тішиться Ляля, – це знаменито, що ми всі такі рівні собі… Я… дуже зле почуваюся з старшими… Що ви думаєте? У нас в інтернаті самі професорки, а наймолодша має тридцять і п’ять літ… бр-р!!
   Дарка трохи не розуміє щось, але сміється й собі.
   – А ті панове, що ви вичислили, хто це?
   – О, це вже студенти… Костик вже кінчить, один ще Стеф-ко ходить до гімназії, але вже „восьмак“, – Дарка наче б почва­нитись хотіла цією невеселою вісткою, що в них, на жаль, вже тільки самі студенти, не рівня ані їй, ані навіть Лялі, що, певно, ще матури теж не має.
   Дарка бачить, що для „панни з Відня“ не робить різниці об­ставина, чи хтось має вже, чи ще не має матури. Диво над дива­ми! Вона крутить Даркою на всі боки й приговорює:
   – Але ж це знаменито… знаменито… самі молоді… сама рівня… Ви знаєте, що це значить?
   33
   Ні, Дарка не знає. Вона ковтає порцію за порцією слини, бо в горлі починає дряпати, як кітка лапкою. Дійсно, ця „ясна пан-на“, ця Ляля з Відня, зуміє одним кивком пальчика розвалити мури між „нами“ й „ними“?
   Навіть пів години не проходить, як Дарка з Лялею на стежці в село. Ідуть робити революцію: валити старезні мури й заміняти села на міста.
   Ідуть так близько коло себе, що Дарка чує, як легіт заносить запах Лялиної шиї чи волосся.
   – Вона пахне, як квітка по дощі, – не думає, а молиться Дар-ка, бо вона сама, як квітка. „Ти… ти гарніша навіть від Орись-ки“, – забігає ласки в Лялі Дарчина думка. Ляля дальше роз­казує про своє життя в Відні. Дарка щаслива й горда дріботить в її тіні.
   Ось вже й ясені при брамі приходства. На подвір’ї нема ніко­го. Якби хтось замів. Сміх людям казати: навіть пес не гавкнув! Дарка ще вагається, чи вести Лялю в покої, чи шукати дівчат де в городі, як раптом наглий сміх у саді: якби хто ста громами по небі покотив… Той Влодко Костик, якби знав, з ким Дарка прийшла сюди, то трохи здержував би себе. У Відні, певно, ніхто не сміється так розперезано. Дарці аж неприємно за нього.
   – Вони всі в саді… ходім туди, – каже Лялі, але подивитись їй в очі справді соромиться.
   – Де? Де? Де той сад? – питає Ляля й, не чекаючи Дарчи-ної відповіді, оставляє Дарку сама на стежці й біжить за сміхом Костика.
   І знов сміх Костика, а за ним хорове, безстримне, навіжене „а… а… а… а!!!“ – знак, що Ляля вже між ними. Дарка приходить вже запізно (як Ляля не хотіла на неї заждати, то Дар-ка бігти за нею, як цуценя, не буде – будь вона собі і з Парижа, не тільки з Відня). Всі вже обступили Лялю, як теля з трьома ногами на ярмарку, розпитують, сміються, заскакують, розгля­дають, пояснюють, трохи її на кавалочки не розщипують. Чи ж дивуватись, що в такій метушні навіть ніхто не завважив Дарчиної появи?
   – Добрий день! – каже Дарка досить голосно, щоб навіть серед цього розгардіяшу почули.
   34
   Але нікому ані сниться звертати на неї увагу. Всі вони побо-жеволіли, затруєні заявою Лялі. Дарка, загублена, безпомічна, чужа, водить очима від одного до другого лиця: ніхто, ніхто не помітив, що вона тут?
   Коли приходить черга на чиїсь ясні, якби з шкла, очі, Дарка чує відповідь, запізну, дуже запізну, щоб утішитись нею:
   – Добрий день.
   Дарка стоїть на вузесенькій кладочці над цією розбурханою рікою непевна, перелякана, обманена і думає, думає… „Хоч би Ориська показалася… Хоч би Ориська… бо звідси сама не вий-ду“. Очі самі, хоч Дарка цього не хоче, все ще блукають від одного лиця до другого і просять, ні, не просять, а жебрають порятунку. Здається, що Костик помітив і зрозумів її безвихідне положення. Він глипнув на неї раз-другий… ось тепер повертає до неї своє негарне (Дарка готова в цій хвилині з вдячности цілу­вати це „кінське лице“) лице, простягає до неї руку й каже:
   – Ов, і донця Дарця тут? Ти чого прийшла сюди, дитинко?
   Підлість, підлість… і ще раз підлість… Цей сам Костик ще торік (вона тоді ще навіть до гімназії не здавала!), як прийшов був раз за чимось до татка, то говорив їй „ви“, а тепер при Лялі, при всіх… при Данкові в цей спосіб до неї?
   Софійці теж, якби розум притемнило. „Нагадує“ собі, що Дар-ка тут, і каже, якби змовилася з тим Костиком:
   – Ти, Дарцю, шукаєш за Ориською? Іди, вона – на веранді… лагодить суконки на весілля своїй ляльці… іди, поможи їй…
   Костик розреготався на Софійчину раду, якби сам чорт сидів у ньому. Так по-диявольськи, спокусливо регочеться, що за часок вся альтанка трясеться від сміху. Навіть… Данко, навіть він під-сміхнувся. Дарка стає мокра в одній хвилині на всьому тілі. Вже втікала б, гнала б без віддиху з цього місця, але мусить стояти… мусить стояти, бо не певна, що як кроком рушить, то не захи­тається і не впаде…
   – Боже, Боже, дай мені силу, щоб я могла піти звідси… зро­би так, Ісусе…
   Ісус вислухує її: вона робить крок і… не паде. Тоді оберта­ється плечима і скоро, скоро, на яку тільки скорість дозволяють її спаралізовані ноги, втікає від цього недоброго місця і людей. Тепер
   35
   сльози продирають собі дорогу і, нестримувані, скапують теплі одна наперед одної.
   Недалеко брами, причувається, якби хтось гнав за нею. Щось стукнуло в мозок: не дай, Боже, щоб це був Костик чи навіть Софійка… бо не заручить за себе й своє добре виховання. Той „хтось“ уже ось-ось коло неї… ще трохи й зможе її рукою досяг­нути. Обертається до ворога всім лицем і… не має сили вже завернути: Данко… сам Данко…
   – Костик – свиня… не робіть собі нічого з нього… Він завжди такий…
   Голос цей зціловує біль, і… відбирає всю силу.
   – Паскудна свиня, – потверджує ще раз Данко.
   Потім:
   – Подивіться на мене…
   Але вона не може цього зробити, хоч би хотіла, бо очі в неї червоні тепер, як у старого Йойни.
   – Подивіться на мене… – просить він дальше… – подивіться на мене, я хочу бачити, що вам вже не прикро…
   Тоді вона вже мусить показати йому свої червоні, щасливі очі. Він аж тепер направду обурюється:
   – А з тим Костиком, то я поговорю… Я йому покажу, як…
   Вона перелякується: щоб із цього не вийшла халепа. Тому про­сить його:
   – Ні, ні… не кажіть йому нічого… Я вас прошу… я вас ду­же прошу…
   Він ще вагається, довго вагається, а потім каже:
   – Добре, нічого йому не скажу, тільки тому, що ви просите… тільки тому…
   Коло брами не знає: чи має йому подати руку перша, чи він це зробить, чи загалом цього не треба. Але й тепер він виручає її. Відважно й так свобідно, якби віддавна жили з собою, подає їй руку (така сама гнучка, як у Лялі):
   – До побачення…
   – До побачення…
   Ледве пройшла кілька кроків, як завернуло її його питання:
   – Ви виходите до вечірнього поїзда?
   36
   – Часом виходжу, – сказала Дарка правду.
   – Бо я щовечора є на двірці… до вечірнього… Він ще раз струшує перед нею своєю ясною чуприною, і вони розходяться: кожне в свій бік.
   III
   Два дні, що не видно було їм ані початку, ані краю, непевні, як дві години смерти, не виходила Дарка за браму дому.
   Топтала стежки в саді й ждала чуда. Міг добрий карлик щас­тя так зробити, що всі „вони“, що стільки спустошення наброїли в її світі, злетять одного дня на їх дім, як курява, і всю ту немилу пригоду заговорять, засміють, заворожать, щоб і пасма спомину не залишилось по ній.
   Могла Ориська, приятелька й повірниця, закрастись одного дня попід плоти й розказати, розважити, попередити, донести все до словечка, що „вони“ говорили про неї і на неї.
   Але світ з Богом подав собі руки на змову проти неї: ніхто не переказував, ніхто не навідувався…
   А тут сторожкі, байдуже, що каламутні вже і в окулярах, очі бабуні, як вірний пес, ходять слідом за нею. Дарка відвертає свої очі від бабусиних, але, коли неминучий припадок наткне одні на одних, –Дарчині сміються. Але як вони сміються? Так сміються, що бабуня, хоч нічого не говорить ані не питає, похитує головою.
   „Гай, гай, тут щось твориться!“
   А думки, вперті й неслухняні, хіба на ланцюги поприв’язувати їх, сіпаються все в один бік: туди! Туди, де твориться нове, неви-дане-нечуване. Туди!
   Так було два дні. Третього дня, коли години так тяглися, так тяглися, якби хто їм ноги попутав, коли дома було так самітньо, що чути було відгомін стукоту власного серця, Дарка нагадала собі когось.
   Обкинула оком уліво і вправо, чи хто не підглядає, і кукуруд­зами шмигнула до Сафтиної Марці.
   Та перелякалась і відразу загрозила:
   – А я ляльок не віддам… було не давати… Я вже їх на „на-ше“ перебрала…
   37
   Дарка зніяковіла, аж змаліла.
   – Я не прийшла по них, Марцю… Мені вже не випадає з ляльками бавитись, бо я вже гімназистка…
   Марця розсміялась негарно з цього смішного слова, але зараз опам’яталася. Запитала щиро із співчуттям:
   – Таки тобі вже не вільно з ляльками бавитись?..
   – Вже не випадає, – спростувала Дарка, – але… дай… мені подивитися на них…
   Марця все ще з недовір’ям, на всякий випадок готова до обо­рони, повела Дарку до дому ляльок за коморою.
   – Ой, що ти з них зробила!! Ти… як тобі дам!.. – Дарка розмахується вже, але в одній хвилині приводить до свідомости сумну дійсність: це вже не її ляльки!
   З іншого боку підходить до Марциного кам’яного серця:
   – Дивися, Марцю, які вони брудні… які обдерті… тобі не жаль їх?
   Марця знову чується у своїм праві власнички. Кидає самопев­но, зухвало визов:
   – Хай забудуть за шовки… вони тепер вже „мужички“!
   До вечора пересиджує Дарка в гостині у ляльок. На прощанні перекуплює Марцю:
   – Я буду відтепер частіше заходити до ляльок, Марцю. При­несу тобі „панських“ платків… тільки уважай на них, хай не хо­дять такі брудні… Марцю, щоб ти нікому не сказала, що я ход­жу до ляльок… Нікому-нікому…
   Шовкові „панські“ платки зовсім підмулили Марцине серце:
   – Не скажу, бігме, не скажу…
   Третього дня вже не стало сили держатись хатнього вугла. Не було сили, чи може це хто зрозуміти? Зрання ходила в гости­ну до ляльок. Марця не додержала слова: ляльки лежали догори ногами, патлаті, негарні, як циганки на ярмарку. Дарку вже навіть не зворушив їх вигляд: так уже, видно, було їм на роду написано. Навіть не сварила Марцю: мало ж має ще власного горя?
   Сполудня, наперекір зграї ображених, бунтівничих думок, на­перекір зраненому себелюбству, вибралася до Ориськи на звіди.
   В квітничку перед хатою поралася Орисина мама. Колись ви­стачило поздоровити й іти далі, тепер, сама не вміє сказати чому, задержується і питає:
   38
   – Чи Ориська дома? – хоч кожний знає, що Ориська, якщо не в Дарки, то все дома.
   Але цим разом мусить чути таку відповідь:
   – Нема Ориськи дома… Ориську, Софійку, Стефка забрали Ляля і Данко… Вчора були в нас і сьогодні прийшли по них… Ляля задумує якийсь концерт чи виставу давати… А по тебе не повертали? Вчора щось згадував Данко, що ти мала б якусь ролю взяти…
   „Що тут відповісти? Що тут відповісти?..“ – скиглить Дарчи-на думка. Нагло Дарчині очі заходять темінню, якби хто чор­нила в них повпорскував. Дарка говорить неправду:
   – Повертали й по мене, але… не застали мене дома… Я саме пішла була в поле таткові обід понести… Тому я прийшла сюди… думала…
   Орисина мама заперечує:
   – Ні, їх уже нема тут… Іди до школи, вони там… – і нахи­ляється знову до квітів.
   Дарка постоює ще пів хвилини, потім іде… Куди ноги самі по­несуть. Ніхто їм не наказує дороги, ніхто не перевіряє їх праці.
   А небо таке криштально-синє, що на милю видно слід голубів на ньому. Тільки серце важке, як нагробна плита.
   А коли вечір починає свої залицяння з землею, до бідного, роз-калатаного Дарчиного серця присікаються нові думки: „Піди сьо­годні на двірець до вечірнього поїзда“. А коли Дарка й чути їх не хоче, беруться на хитрощі: „Тільки сьогодні піди, тільки цей один-однісінький раз“. „Чи ж не казав він, – підбунтовують Дар-чине серце, – що він щовечора там?“
   І що ж має Дарка робити? Що ж має іншого робити, як не прокинутись запопадливою донькою, що хоче таткові просто з ва­гона принести газету?
   Дома навіть ніхто не дивується Дарчиній уважливости до бать­ка. Тільки мама, як все, наказує з поїзда простісінько до хати вертатися: вечори тепер чогось таки добре холодні й пора досить пізненька.
   Нечистого сумління не замкнути в клітку. Дарка не має відва­ги показатись на пероні. Ті, що інакше думають, а інакше роблять, мусять стояти в тіні. І Дарка стає собі в тіні крила маґазину: незамітна, причаєна й сторожка, як лис на чатах.
   39
   Коби тільки зачула знайомий голос. Все ще буде час удати, що спізнилась, і виплигнути із сховища.
   Вже чути, як дудонить поїзд, наче далекі удари молотків підземних ковалів. Вже заметушились люди на пероні, а знайомо­го голосу все ще не чути. Мабуть, і не буде чути. „Неправда, неправда, що він щодня до поїзда виходить… Навіть він… – дум­ка в половині дороги перелякана відскакує на бік: Данко прийшов“. Дарка ще не бачить його, але серед тої метушні сміхів і вигуків, що зчинились раптом на пероні, впізнала й його голос.
   Вже готовиться вийти з тіни, лиш наставляє голову на світло й ще скорше прилягає вся до стіни маґазину. На руці в Данка Орисин светер.
   – Яка я дурна, яка я страшенно ще дурна, – бичує своє і так уже ледве живе серце.
   Попід маґазини, тінню, тінню, аж опинилась на рейках. Сюдою вечором майже ніхто не ходить. Менше свідків її сорому.
   На ставищу мряка вже обіруч знялась до неба. Пахне росою. Так тихо й так молитовно, що чути скрип колес Великого Воза на небі. Дарка доходить до „трьох верб“ і стає. Гріх шарудінням ніг полошити чари ночі. Хтось збігає з горбка, якби від приход-ства. Дарка робить крок вперед: можна її у клубах цього туману взяти за чарівницю. Постать з горбка задержується коло кладки, якраз проти стежки, кудою має іти Дарка. У вечірню пору чути людський крик на десять миль – чого боятися? Враз постать зіскакує з кладки, Дарка бачить тепер виразно, що це мужчина, й біжить навпростець до Дарки. Дарка не має часу кликнути за поміччю, бо Данко вже держить її за обидві руки.
   – Звідки ви в цю пору тут? Звідки ви? – дивується, а Дарці чогось вчувається, що в цьому зачудуванні хлюпоче сама радість. Хоч Дарка знає, що він вертається з приходства, куди відпрова­див Ориську.
   І Дарка мусить удруге сьогодні шукати рятунку в брехні:
   – Я ходила замовляти косарів назавтра, а звідки ви?
   Рада, хоч як від цього шкрябає там в серцю, бодай цим питан­ням ввести його в замішання, збити з рівноваги, може, навіть засоромити. Та від чого він Данко? Відповідає зовсім спокійно, саму правду:
   40
   – Я ходив відводити Ориську додому… Ляля із Стефком вер­нулися дорогою, а мене скортіло направці ставищем скочити… І добре зробив… Правда, що добре? Бо інакше був би сьогодні вас не стрінув… Але… ви не кажете, що я „добре“ зробив…. – упоминається за своє, бо не знає, задля кого Дарка вечором по ставищу блукає.
   – Ви старший від мене… Як кажете, що добре, то мусить бути добре, – викручується від ясної відповіді Дарка.
   – Це не має нічого до речі, що я старший… Чому ви не хо­чете розуміти, що я маю на думці?
   Дарка мовчить, і це найкращий знак для нього, що вона ро­зуміє, що він мав на думці. Вони ідуть чогось щораз повільні­шим кроком… Він починає говорити, але це вже не говоріння, а шепіт сам. Дарка прихиляє голову ближче (він майже на голову вищий від неї), щоб не пропустити ані словечка з його мови. А він їй шепоче над головою:
   – Чому ви не приходите на пробу?.. Ну, чому? Ляля все хоче по вас завернути, але все не стає їй часу через того Стефка… І ми все йдемо ніби по вас і все опиняємося у панства Підгір­ських… Але чому ви самі не прийдете? Ви знаєте, що ви мали зі мною ролю грати? Тепер замість вас, грає Ориська, але… вона нічого не розуміє… Чому вас нема?..
   Він зупиняється й дивиться їй просто в очі.
   – Тепер він мене поцілує… – не стає віддиху Дарці. Але Данко торкається лише рукою дуже легенько, дуже обережно її підборіддя й ще раз питає:
   – Прийдете завтра?..
   – Я не можу туди ходити, – каже Дарка й ховає в тінь своє лице. Думає: „Якби це все була правда, що твої очі говорять, ти теж туди не ходив би…“ Бунтівнича кров знову відзивається в Дарці, бо вона каже відважно:
   – Я не буду туди ходити, де могла б із Костиком зустрітись…
   Решту вже хай Данко догадується сам. І він догадується:
   – Я мушу вже ходити на проби… бо раз узяв на себе, ви знаєте, що це значить…
   Дарка знає, але не може перемогти себе, щоб у дусі, бодай у дусі,  не  просити  його:  „Лиши  їх…  лиши…  ти  наймолодший
   41
   між нами… тому ти, певно, останній між ними… а в мене будеш перший над першими…“
   Данко якби відчув, що Дарка про нього в цій хвилині думає. Він знову зупиняється без одного слова, а по добрій хвилині каже зовсім тихо:
   – У вас гарні коси… У вас дуже гарні коси, – каже ще раз й кладе свою руку на Дарчині коси на плечі.
   „Поцілуй… поцілуй тепер мене… – безсоромно просять Дар-чині очі… – Ніхто не буде бачити, ніхто не буде знати…“
   Данко нахиляється так близько до Дарчиного лиця, що в неї аж серце перестає битись, але не цілує. Коло брами держить Дар-чину руку в своїх долонях так довго, що аж гаряче стає в руку. Наостанку каже:
   – Я ще ні одну дівчину не цілував в руку… але вас, як хоче­те… то поцілую…
   Дарка не відзивається. Тоді він цілує наперед одну, потім другу руку.
   – Дарко… – вимовляє він перший раз голосно Дарчине ім’я і обводить теплою долонею по Дарчинім лиці.
   Хтось замикає вікно в хаті. Дарка мусить замикати вже за со­бою фіртку.
   Без вечері, без відповіді на таткове питання, де та приобіцяна пошта, без сили й волі положилася в ліжко. Навіть світла не хотіла світити.
   Потім, сама не знає, скільки часу пройшло, як мама ввійшла до кімнати з лампою в руках.
   – Дарчик, ти чого плачеш?..
   Щойно тоді опам’яталася Дарка. Не було іншої ради, як третій раз того дня збрехати:
   – Я заснула вже… і мені щось таке страшне приснилося…
   – Погані сни, – погрожує мама і цілує Дарку в чоло.
   „Прекрасні сни“, – думає Дарка й заплющує очі.
   42
   IV
   Кожний новий день приносив якусь новину в кошичку: забаву мама відложила на 20 липня. Чому? Тому, що прийшла листівка від далекого свояка, але близького приятеля, – „вуйка Мухи“. „Вуйко“ писав, що зараз, по п’ятнадцятім, впаде до них. І мама, не питаючи навіть Дарчиної думки, зразу рішила, що приємно буде, як „вуйко“ приїде на саму забаву. Ця самоволя мами щип­нула Дарку за серце.
   „Подарували мені забаву на уродини, а тепер розпоряджають­ся нею, як своєю… Не хочуть бачити, що я росту“…
   Одного пополудня (рівно три тижні пройшло, як була вона тут перший раз) прилетіла Ляля. Забагато часу прогуло, загрубою верствою накипіло біля серця, щоб радіти тими відвідинами.
   Та влетіла в хату, як чміль, обгуділа по всіх кімнатах і закруж­ляла біля Дарки.
   „Вона ще вжалить мене“, – чогось прийшло таке смішне на думку Дарці.
   – Я за вами, Дарко… Скоро, скоро, вбиратись… ідемо на пробу… Ну… вже? Ви знаєте, ми ще ані разу не були в ком­плекті? Ну, не стійте… вже… бо там ждуть…
   – Ждуть? – спитала протяжно Дарка й розсміялася сміхом, яким уміють сміятися тільки дорослі. – Ждуть? Чому саме сьо­годні мене ждуть?..
   Вона тепер уже сміялася з того, що їй вдалося так добре „штучно засміятись“. Сміялася так довго, аж Ляля стягнула уста й брови. Тоді й Дарка вмовкла.
   – Ви ображені? – спитала Ляля.
   І Дарка в тій хвилині вибачила їй за сам тон питання. Так само запитала б, напевно, Ляля і панну Софійку, і Празького, навіть самого „чорта“ – Костика.
   – Я не ображена, – відповіла зовсім тихо, – але… на пробу не піду.
   Ляля зробила здивовані, аж неприємно невинні очі.
   – Це якесь непорозуміння… Мені казав Данко, що ви пого­дитесь… Ну, казав, щоб я тільки вернулась по вас, а ви, напев­но, прийдете… Ви так казали йому?
   43
   „Як не згодишся піти туди, зрадиш його й себе“, – остерегла думка.
   Вони стояли тепер проти себе без помічних усмішок і фальши­вої невинности. Перша пішла на перемир’я Ляля.
   – Ходіть, Дарухо… – вона неждано обняла Дарку й міцно притулила її голову до своїх запашних грудей. Можна мати вразу до Лялі Данилюк, але ніколи до Данкової сестри. Таке вже химер­не серце дав Бог першим людям, а вони передали його нам у спад­щині.
   – Ось вам Дарка, й зачинаймо пробу, – відчинила широкі двері Ляля і замкнула водночас усім уста. Тільки Улянич докинув:
   – Гостям раді!
   Улянич має такі очі, що сліпий не заблудив би в них, тому Дарка підсміхнулась йому на привітання. Тоді він пересунувся поміж лавки і прийшов до Дарки.
   – Нарешті й ви зволили прийти… Тепер граємо „повною парою“… тільки наші молоді панночки дуже похапні до образ… Попереджаю, що ані мур-мур мені, хоч би я й десять разів завер­нув на пробі… Згода?
   Мусить бути згода, коли говорить Улянич. Бо Улянич має сер­це на долоні, що його кожний бачити може. Бо Улянич один на багато людей, що не соромиться бути щирим, як простак.
   І Улянич усе добрий на початок. Ледве він відійшов від Дарки, прийшов привітатися Стефко й Празький. Ніби, якби не приклад Улянича, зробили б це?
   Данко не відривався від скрипки, але це не боліло. Так повин­но при людях бути.
   Ориська притулилась до Дарчиної шиї:
   – Тепер уже знову все добре, – шепнула.
   Дарка не відповіла, бо з-поза лаштунків показалась Костикова голова. Допавши очей Дарки, він показав свої верхні зуби, пере­скочив через суфлерську будку і двома кроками опинився коло Дарки.
   – Як маємося?..
   Простяг до неї свою, на метр довгу, руку. Тоді Даркою щось штовхнуло. Сама не знає, як це сталося, що вона в одній мінутці обернулась  йому  перед  самісіньким  носом  і  станула,  як  стовп.
   44
   Можна було її на шматочки посікти – була б не обернулася. Цьо­му Дарка не винна, що не може нікому образи дарувати. Хоч би це рідна мама була. Хоч би це сам король був. Чула тільки, як за плечима просвистів Костик:
   – С-с-м-аррката!..
   Тоді Празький розсміявся уголос. За ним ще дехто захіхотав, але більшість мовчала, а це був поганий для Дарки знак. Нагло розреготався Костик. І якби шнурком усіх потягнув за собою. Дар-ка аж тепер остовпіла: сміються вони з Костика чи з неї?
   – Панове, що сталося? Чому не робимо вже раз проби?.. – затягнула тоненько Ляля. Аж по цьому пізнала Дарка, що Данко-ва сестра фальшива.
   – Прошу, проба! Панна Софійка на сцену, – щойно Уляни-чеві вдається потрохи вгасити ту пожежу сміху, що вибухла ні з цього, ні з того. Софійка вискакує на сцену, решта стає за лаш­тунки, і Дарка знову сама. Знову мусить мати почуття, що вона тільки з ласки тут. Дарка повертає голову на всі боки, в прихильні й неприхильні собі сторони, щоб доглянути на чийомусь лиці думку про свою поведінку з Костиком. Бо ж вона не знає, чи так, як во­на зробила, це зовсім погано, чи тільки „невиховано“, чи попросту лише смішно… Не знає, чи за це будуть її хвалити, чи ганити, чи сміятися з неї?
   Улянич (ціле щастя, що саме він режисерує!) викликає Дарку на сцену.
   – Слава Богу, – зітхає в дусі Дарка. – Прецінь, ще не так зле зі мною, коли й мене кличуть.
   – Ви виходите з-поза лаштунків і співаєте: „Ой, у полі при до-розі“… Знаєте цю пісню?
   – Ні, – каже неправду Дарка, бо знає кожне слово з цієї пісні. Тільки не вміє її співати. Ні її, ані будь-якої іншої не вміє співати Дарка, бо не має-таки, анітрохи не має слуху. До цього повинна вона була відразу признатись. І, може, була б мала на­стільки відваги, напевно, була б мала її, якби не той випадок перед хвилиною з Костиком. Тепер уже запізно, бо Улянич звертається до Данка:
   – Данилюк, візьміть скрипку й переграйте Дарці кілька разів цю пісеньку, щоб уже можна нарешті побачити ту пробу…
   45
   Дарці стає гаряче, якби нагло зі столітрового котла бухнула пара на неї.
   „Тепер… ще тепер признатись…“ – підбичовує останками волі свою відвагу, але та не може кроком рушитись з місця.
   Данко (він теж вірить, що вона може навіть на сцені співати) стає перед нею зі скрипкою. „Яке непорозуміння… яке страшенно неприємне непорозуміння…“ – трохи не б’є себе кулаками по го­лові Дарка.
   Данко настроює скрипку.
   – Прошу, – і, як на глум, подає їй тон, так, якби це могло врятувати її чи привернути їй слух.
   – Прошу, панно Дарко, – і потягає смичком по скрипці, наче пилою по Дарчинім серцю.
   – Прошу! – напоминає втретє вже злий й починає ногою такт вибивати.
   Дарці відібрало вже не тільки спів, але й людську мову. За­була, буквально забула в одній хвилині говорити. Тільки теплі краплини поту, що напереміну скапують то з одного, то з другого виска, пригадують їй, що ще жива. Тоді Ляля (хто б це подумав, що навіть фальшиві люди можуть інколи помогти нам у біді?) порадила:
   – Данку, попроси Дарку до другої кімнати… Там переграй їй, бо в цьому гармидері третьої не розбереш…
   Дарка йде за Данком, як за янголом-спасителем. Йому одно­му можна виявити навіть цей сором.
   – Я вам переспіваю насамперед без скрипки…, добре?
   – Не треба, – може тільки вимовити Дарка.
   – Чому „не треба“? Буде вам легше потім за скрипкою співа­ти… – каже таким голосом, щоби Дарка пізнала, що він хоче щось для неї, спеціяльно для неї зробити.
   – Ну, добре? – питає не знати вже котрий раз і кладе свою руку на Дарчине рам’я.
   – Добре, Дарко?
   Цього вже забагато. Очі не видержують, заколихують повіка­ми, і дві сльози викочуються поза її береги. Данко ніяковіє.
   46
   – Що сталося? Я вас чимсь уразив? Прошу… дуже прошу сказати…
   Прохання таке щире, що Дарка вже без страху визнає всю сумну правду:
   – Я не маю слуху… Ніколи не співаю… чого хочете від мене?
   Ледве докінчила, як уже мусіла пожалувати своєї щирости. У Данкових очах в одній секунді від цього її признання пригас­ли всі світла. Лице його, що ще перед мінуткою можна було серце гріти до нього, стало тепер студене, як від гострого подуву морозу.
   – Не маєте слуху? – спитав по часі, хоч уже знав, що так є. – Не маєте слуху… – відповів сам собі. Потім додав іще:
   – Цього був би я по вас ніколи не сподівався… Все чогось здавалося мені, що ви мусите розумітися на музиці.
   До класи, де відбувалася проба, вернувся Данко недобрий.
   – Хто казав мені перегравати з панною Даркою? Адже панна Дарка не співає!..
   Тоді Улянич, той із серцем на долоні Улянич, відворкнув:
   – Це наслідки пустих амбіцій наших дівчат… Як не маєш слуху одна з одною, то скажи відразу, але не забирай людям пусто часу…
   Потім, може, щоб якось затерти те неприємне, що наговорив Дарці при всіх, сказав іще:
   – Хотів я вас на „артистку“ вивести… але, як не маєте слуху, то нічого з того не вийде…
   Дарка підсміхнулась і відразу відчула, що посмішка вийшла дуже глупа й неприродна. Стала собі у сам куток між вікном і ша­фою. Чула, що Данко намовляв Ориську:
   – Це нічого, що голос слабенький… зате слух маєте гострий, як у мишки… Я поможу вам „витиснути“ з себе всю силу голо­су… Добре, панно Орисю? Ще сьогодні по пробі підемо до вас і зробимо вдома пробу… Згода?
   Орися маніжилася щось потиху, а Дарка думала: „Але вдає… але вдає… трохи їй очі не повискакують, що буде з Данком грати…“
   Данко доніс голосно на всю салю, що він далі гратиме з Орись-кою, Улянич пристав і… Дарка, як непотрібна, могла винестись за двері. І вже пустилася до дверей, як запримітив це Улянич і кликнув:
   47
   – Заждіть, Дарко, проба вже кінчиться… я йду у ваш „кут“, підемо разом…
   І вона залишилася. Залишилася, щоб на власні очі бачити, як Данко заскакував з тими дурними нотами коло Ориськи, як при-тупцював ногою за кожним разом, як вона тільки уста до співу відчинила. Мусіла бачити ще й те, як Данко з помешкання виніс якісь олівцем написані ноти і став грати над самим ухом Орисьці.
   – Власні композиції, – моргнула Ляля Дарці й прискулила смішно одно око. Але Дарці було не до жартів, і вона вдала, що не бачить Лялиної ґримаси. На щастя, проба скінчилася. Ляля ста­ла з Стефком на порозі й зачіпала кожного, хто мусів попри них переходити. Данко стулив скрипку під пахою і вийшов разом із Ориською. Як проходили коло Дарки, що все ждала ще на Уля-нича, Ориська відізвалася:
   – Йдемо до нас робити пробу при фортепіяні… Як маєш охо­ту, ходи з нами… – Вона навіть пристанула на хвилиночку.
   – Панна Дарка не любить музики, – буркнув грубо Данко й потягнув Ориську за собою. Дарці аж уста затремтіли: „Чого він мститься так мені? Хіба… хіба це моя вина, що Бог не дав мені слуху?“ – думала недалека від плачу.
   Нарешті й Улянич з’явився з ключами від класи в руці. Він засміявся до Дарки і, вказуючи бровами на Данка й Ориську, що йшли попереду, сказав:
   – З тих двох шкрабів виростуть колись українські музичні сла­ви… Шкода тільки, що позадурюються в собі, й „муза“ піде гуси пасти… Згадаєте моє слово, що тих двоє поберуться ще колись…
   Дарка не відзивалася. Хтось там, на небі, забув того вечора, що пора засвітити світла, і сльози могли вільно котитись одна за одною? Ніхто не бачив їх, ані не догадувався.
   За якийсь час знову озвався Улянич:
   – А вам, мала, здалось би нині порядно вуха вим’яти… Але то порядно! Що ви собі позволяєте? Костик може бути, який собі хоче… але він ще так раз старий, як ви… Запам’ятайте собі, дитино, раз на все: в товаристві вітаємося і з найтяжчими своїми особистими ворогами… але тільки з особистими!
   Дарка ще не могла прийти до слова без того, щоб не пізнати, що вона перед часочком плакала. Тому далі мовчала. Улянич по­клав свою мозолисту, як з заліза, руку на Дарчину голову:
   48
   – Я вас розумію, Дарцю… Думаєте, що Улянич відразу мав 29 років?
   Коли Дарка далі не відзивалася, він сказав, щоб її потішити:
   – Не беріть собі так дуже до серця моїх слів, Дарочко… Ви знаєте, що я вам крайчик неба прихилив би…
   Коло самої брами ще щось пробував говорити, але Дарка далі не відзивалася. Подала руку і зникла за фірткою. Улянич постояв ще хвилинку, потім пішов горі дорогою, підсвистуючи мелодію з „Ой, у полі при дорозі“.
   V
   Дні бігли якоюсь нерівномірною ходою: раз дуже поволі, то знову навипередки з вітрами. Двадцятий липня визирав уже одним оком. Інколи по вечері за чаєм, коли балачки докочувались аж до кухні, мама любила кинути думку-дві й про забаву. Не знати, чи в повітовім містечку можна буде дістати леду?
   Вуйка Мухи щойно не видно. Навіть постіль у малім покою перетріпали вже на його приїзд.
   Дарка далі держалася домашніх порогів, як ластівка стріхи. Хоч тепер, коли після свого упокорення там, у саді Підгірських, виступила проти Костика на пробі у школі, властиво, могла знову без опущених очей приставати з „ними“. Тим паче, що була там уже Ориська. Ориська завсіди могла бути тією останньою дошкою рятунку, що на ній ані добитись до берега, ані затонути не можна.
   Та надії, що покільчились були з першою візитою Лялі, запу­стили коріння й розрослися в іншому напрямі. Все пішло внівець, і Дарка почувала себе ще більше самотньою, як раніше. Перед тим бодай Ориську мала при собі. Про своїх наймолодших ляльок, що їх так без надуми й серця віддала на поталу Марці, боялася дума­ти. Як би воно там не було – пережилося з ними прегарні годи­ни, був час звикнути, і тепер мусіло боліти серце над їх недолею.
   Правда, залишилася ще велика лялька в шафі, як королева на вигнанні. Дарка почувала, що завинила й перед нею. Хіба ж ляльки це вина, що їй, Дарці, доскочив ще один рік і ще одна кла-са? Нишком ушила ляльці нову суконку (хоч навіть порівняти її
   49
   не можна було до того, що колись носила та лялька на собі), прибрала, причесала і, щоб не було багато балачки в хаті на ту тему, прикрила серветкою, як мерця.
   Залишилася хіба одна Марця. Брудна, із злодійкуватими очи­ма, невірyа й хитра, але жива істота і близька сусіда.
   Дарка могла цілу годину блукати в саді попри межу Марцино-го города, щоб тільки зарвати її на розмову. Могла перескочити через перелаз і прийти до Марці „в гості“, але не хотіла вганяти тамту в гордість, що „школярка“ її товариства шукає. Прецінь, Марцин дід був циган. Це кожний в селі знає.
   Марця показала свою розкудовчену, перетикану пір’ям голову з-за плота. Дарка підбігла до плота:
   – У нас буде забава, – закинула найцікавішу вістку, як аркан, довкола Марциного серця. Марця насторожилася. Звилася в клу­бочок на перелазі, як кітка.
   – А буде з музикою? – спитала охочо.
   – Ще не знаю… – завагалась Дарка, але зараз подумала, що будуть обидві „музичні слави“ й спішно спростувала:
   – Що я кажу „не знаю“? Напевно, буде музика… Певно, аж до вас буде чути!
   – Може, й не буде чути… – засміялася зухвало Марця. – Або то я не вмію до вас на подвір’я прийти? А як піду у покої, то що – виженеш мене?
   Дарка на добре перелякалася: Марця готова свій жарт заміни­ти у правду. Готова от так, як стоїть, прийти до вітальні і при всіх-всіх почепитися Дарці на шию. І нема що перестерігати чи проси­ти, щоб цього понехала, бо зробить так, як з ляльками: зовсім щось протилежне.
   Дарка пустилася на підступ:
   – Гадаєш, що та забава – це щось дуже цікаве? Посходяться самі старі, та й будуть у карти лупити. Може, сама піду спати…
   Та Марця вже знайшла щось цікаве:
   – Дарко, а яке ім’я дадуть, як буде хлопець?
   Дарка розсміялася сердечно.
   – Ото дурна! Ти думаєш, що в нас хрестини будуть? Кого будемо хрестити… хіба кітку? Дурна, то на мої уродини така за­бава…
   50
   – Ти сама дурна, – відрубала з місця Марця. – Дурна Дар-ка не знає, що її мама має дитину мати… Іди, помацай свою маму за черево, то будеш знати, хто дурний…
   Свиснула, як вуличник, і скочила по той бік плота.
   Так припадково довідалася Дарка про те, що відбирало їй сон, охоту до життя й їжі. Це були страшні дні: її мама мала мати дитину. Дарка не розуміла самого акту породу. Скільки б над цим не думала – загадка без розв’язки. Але під порогом свідомости товклося вже десь неясне передчуття, здогади, що їх навіяли недо-скази служби й сусідок, статочних молодиць з соромливими очима й масними словами про те, якою дорогою дістається та дитина до лона матері.
   А це була безсоромність… безсоромність… безсоромність… І, власне, цього не могла мамі дарувати. Особливо мамі, своїй „мамусі“, яку не боялася гріха до Матінки Божої порівнювати. Коли думала, коли уявляла собі, що та мама…
   Чим, хай хтось скаже, чим різниться тепер її мама від Олени, що мала дитину з парубком? І яким правом, власне, яким правом виповіла їй мама службу, коли сама не краща від Олени? Може, навіть гірша… бо Олена – проста мужичка і не має доньки, що вже до четвертої гімназійної буде ходити…
   На тата теж не могла дивитись. Гордила ним явно й уникала стрічі віч-на-віч. Видався їй тепер нікчемним, безсоромним облуд­ником, що береться дітей виховувати, а сам творить щось таке, що аж голосно соромно назвати.
   Аж віритис не хотілося, що це той сам „золотий татусь“ з-пе­ред місяця… з-перед тижня ще. Тато… Все почувала до нього якусь дивну шану, що онесмілювала і клала наче перегородку між нею і татом. Може, це взялося ще з тих часів, як татко вчив її в школі, і вона, за звичаєм сільських дітей, зверталася під час науки до тата „прошу пана“.
   Не раз думала тайком: „А, прецінь, це нічий, тільки мій та­тусь… мій золотий татусь… І якби я хотіла, то могла б навіть по лиці погладити татка…“
   І не раз відчувала просто болючу тугу притулитись лицем до татового лиця і хоч раз сказати татові одно з тих гарних, солодких слів, що обсипала ними маму щодня від ніг до голови.
   51
   Але на дорозі все стояла та невидима перегорода. Бо цей татусь був теж і „паном“, що питав її в школі таблички множення.
   Згодом підросла трохи і вже соромилася своїх „дитинячих, наївних“ почувань до батька, хоч туги за дотиком татового лиця не визбулася тоді навіть, коли здала до четвертої гімназійної.
   Тепер мусіла дожити до того, щоб таке довідатись про татка. Світ від цього видався таким брудним, таким негідним того, щоб ходити по ньому, що не раз просила Ісуса, щоби забрав її до себе.
   Вночі не могла тепер спати. Все здавалось, що там за стіною, у спальні батьків, твориться щось нечувано гріховне. Схоплювала­ся, сідала, наслухувала. Від найменшого шелесту за стіною завми­рало серце. Часом бралася її чиста розпука: хотіла схопитися, за-дуднити кулаками в двері й закричати, щоб аж сусіди побудилися:
   – Як вам не соромно!? Маєте вже таку велику доньку!
   Рано вставала роздражнена, якби в постійнім підгорячковім стані. Ходила й робила тепер все, як наомацки. Старалася вмови­ти в себе, що це все тільки злобна видумка Марці, але годі було. По мамі вже було так пізнати, що навіть без Марці була б дога­далася всього.
   Мама тепер ходила повільніше й була до всіх ласкава. „Що за фальш – так усміхатись“, – думала Дарка й воліла не ставати з мамою на розмову. Мама любила тепер годинами пересиджува­ти в спальні, примкнувши двері за собою. „Все ж таки соромить-ся“, – пояснювала собі по-свому Дарка й була в душі рада з ма­миного упокорення.
   Раз якось влетіла Дарка до спальні, мабуть, за ножицями, і відразу, ну, в ту мить встигла запримітити, як мама сполохано шусьнула чимсь під капу ліжка. Дарка вдала, що не бачила нічо­го. Покрутилася по кімнаті і вибігла, якби нічого.
   По обіді, як мама вийшла до городу, Дарка закралася до спаль­ні на перешуки. Під капою не було вже нічого, крім наперстка й білих ниток. Даремно перетрушувала нічні столики. Нарешті знайшла: під ліжком мами кошичок із полотном. Розгорнула й аж ахнула з дива: в кошичку було повно білих і рожевих сорочинок. Обережно, наче б це жива дитина, а не її сорочинка, підняла од­ну з них двома пальцями вгору й трохи не скрикнула: сорочинка була у сам раз добра на її велику ляльку, а не дитину. Поквапно
   52
   зложила все, як було, і засунула під ліжко. Вийшла на ґанок така схвильована, що аж руки трусилися. Зворушило її й те, що те все таке малюсеньке… таке малюсеньке… Чула жаль (хоч знала, що воно мусить так бути) до мами за те, що мама не втаємничила її в цю роботу. Адже колись усе разом шили для ляльок: разом на­раджувалися, добирали мережива, крої… і стільки було радости, скільки сонця при тім… Тепер мама усе те сама робить. І того дня вперше спитала себе: кого вона воліла б більше – братчика чи сестричку? І на таке просте питання не могла дати сама собі від­повіді. Просто не знала, кого варт більше хотіти.
   Уявляла, що, як це буде хлопчик, то в хату прийде з ним ба­гато кумедности. Адже ж за півтора року пошиють йому вже штанці, надягнуть татів капелюх на сам ніс, а Гафія приспівувати­ме: „Шапко, шапко, куди йдеш, де дитину ти ведеш?“…
   З дівчинкою нові надії протирали очі: лялька, ця королева на вигнанні тепер, знову вернулась би до давніх своїх прав. Можна буде ввесь дім загатити ляльками – без найменшої небезпеки для своєї поваги: все це було б ніби для втіхи молодшої сестрички.
   Яке те все було б гарне й як весело було б мати молодших братчиків і сестричок! Якби… Якби… діти могли приходити на світ без того… сорому для батьків.
   Від того, що не спала по ночах, очі покотилися вглиб голови, залишаючи по собі тільки чорні кружева. Може, й на лиці марні­ше виглядала, бо бабця знову намагалася її якимись полинами го­дувати.
   – Прошу мене лишити… прошу мене лишити… мені нічого не бракує, – боронилася Дарка, хоч часом аж язик підносило, щоб хлюпнути в лице правдою, як помиями, бабці і мамі.
   Бабця не хотіла вірити Дарці і все снувалася за нею, то з молоком, то з зіллям-чаєм, як паламар з кадильницею за пан­отцем.
   – Не говори дурниць, як не розумієш, – гримнула зовсім не­сподівано бабця на Дарку, як та знову брала за свідка своє здо­ров’я й відмовлялася від молока. – Марнієш на очах, я вже гово­рила таткові сьогодні, що треба з тобою до лікаря поїхати.
   Дарка спопеліла: священик із-за крат сповідальниці і лікар – це були дві особи, яким навіть на Страшному Суді треба визнати
   53
   правду. Краще, вже стократ краще скоритись перед бабцею, як пе­ред зовсім чужим чоловіком. Але як? Як заговорити про цей страшний сором, що впав на їх дім?
   – Бабцю… – затялася… – бабцю… я бабці щось хочу ска­зати… тільки мені так соромно. Так страшенно… – але не докін­чила, бо сльози, не дожидаючи дозволу, затопили в горлі дальше признання.
   Потім обняла бабцю за шию і з затуленими повіками, червона, аж спітніла, викинула поза фіртку серця:
   – Бабця знає… мамця буде мати дитину… я знаю, як дитина береться… і мені так соромно, що мамця… Мені жити не хочеть­ся… як подумаю, що люди собі про маму подумають…
   Може, інакше думала, а інакше сказала, але бабця добре зро­зуміла, бо тільки руки заломила. Дарка відразу зрозуміла, що згу­била себе навіки. Бабця вийшла з кімнати, залишаючи Дарку са­му на ліжку без одного доброго чи навіть злого слова. Дарка лежала горілиць на отомані й ждала на те, що мало зараз надійти. Була приготована, що влетить мама, тато, бабця, служба, сусіди, зробиться рух, зачнуть її проклинати, виженуть з хати, з села на­віть… Та тепер було Дарці чогось так дуже „все одно“. Лежала, як мерлець, що жде тільки, щоб уже раз зачинили віко труни, бо гробу все одно не оминути йому. Коли клацнула клямка, Дарка зложила скоренько навхрест руки на грудях і помолилася ще:
   – Ісусе, зроби так, щоб я заснула тепер і більше не збудилася.
   – Дарко!.. Дарцю!.. – це був голос мами.
   „Боже, – скавуліло щось у Дарці, – Боже, мама теж пла-че…“ – І в тій мінуті наче зійшло на неї якесь світло, що огріло й осяяло, розпорошуючи своїм блиском усі сумніви, всі врази, всі жалі й гніви. Наче золоті ворота відчинились перед Даркою, і во­на враз із мамою ступила по той бік щастя й радости. Такої радо-сти, що аж серце тане від неї.
   – Дитино моя… моя бідна дитино… Що за непорозумін­ня… – цілувала й плакала мама.
   Але коли б навіть тепер мама ані словечком не відзивалась, коли б навіть вийшла тепер з хати й більше не вернулась, то й так усе вже прощене й забуте. Бо любов – велика, надлюдська лю­бов прорвала нагло всі греблі в Дарчинім серці й гатила почерез всі
   54
   коридори серця, як весняна повінь. Потім лежали притулені одна до одної на мокрій від сліз подушці, а мама говорила:
   – А ти знаєш, чому ти народилася? Ану, чи знаєш?.. Ану? Бачиш – не знаєш! То мама тобі скаже: тому, що мамця з тат­ком любилися… любилися і хотіли мати таку, сам раз таку дівчин­ку, як ти… А ти тепер, як татко з мамцею хочуть, щоб тобі не було нудно самій, щоб ти мала з ким жити, як ми повмираємо… тепер, як хочемо тобі подарувати маленького хлопчика, ти береш – і плачеш… І чи не смішно, Дарухо? Дарухо, а ти не хотіла б ма­ти маленького братчика? Такого пузатенького, з кучерявою голів­кою, що бігав би за тобою, як та чубатенька курочка, що була в нас, і на кожну річ питався б: „Дядя (бо він, прецінь, не зможе так виразно відразу говорити), а тьо-тьо? а тьо?“ Правда, що хотіла б, щоб був у нас такий малий карапузик? Ага, смієшся? Значить, ти хочеш те саме, що мамця і татко? Ага, зловили ми те­пер пташка! А тепер подумай, дитинко, ти вже в мами панна з чет­вертої гімназійної, подумай, як виглядав би за сто років світ… якби ані одна мама не вродила дитини? Знаєш, що тоді сталося б? Світ вигинув би! Прецінь, як ти виростеш, то теж будеш мати дитинку… А мамця буде її кликати внучкою… А твоя дитина буде теж мати дитинку… І так будемо жити всі навіть тоді, як нас на цвинтарі закопають.
   – Тепер скажи мамці в очі, замість плакати по кутках: ще гніваєшся на мамцю? Ну?
   Дарка чіпалася обіруч маминої шиї й визнавала щиро, як на сповіді:
   – Ні, мамухо, ні... І ніколи... ніколи... вже того в мене не буде...
   Тоді ввійшов татко до кімнати й спитав:
   – Де мої ластівки діваються?.. – хоч мусів від бабці вже довідатись, що Дарка з мамцею саме тут. Потім, як би відгадав, що так буде краще, сів між Дарку й мамцю. Одною рукою обняв мамцину, другою Дарчину шию. Заколихав обидві, пристав, цілу­вав одну, то другу напереміну і знову колихав.
   Це був один з тих вечорів у родині, що так рідко трапляють­ся, як перла в морі: можна інколи ціле життя витратити на розшу­ки і не мати такого вечора в житті. Мама хотіла конечно щось зро­бити добре для Дарки. Сміялася, що Дарка мусить скористати ще
   55
   з тієї нагоди, поки вона ще одиначка в родині. Тому мама пішла за конфітюрами з морелів для Дарки. Дарка мала їсти й попивати водою, скільки душа забажає.
   Як залишилися самі з татком, татко взяв Дарку на руки, підніс (хоч із Дарки вже тягар собі!) вгору й поцілував в самі уста раз і другий. Тоді прийшло чогось Дарці на думку, що, можливо, татко так само тужив за цим поцілунком, як і вона… Можливо, так само не мав сміливости, а може… може, просто соромився… як мужчина… признатися, що аж так любить свою доню?
   І раптом видалося, що з неба, а, може, тільки з тієї ясности в душі, злетів янгол і розбив крильцем перегородку між татком і Даркою, що стільки років ділила одне від одного.
   Дарка закинула татові руки на шию, притулилася щільно до йо­го лиця і сказала голосно, щоб і янгол з білим крилом міг почути й тішитись разом з ними:
   – Мій татусь… мій золотий татусь…
   VI
   Поки братчик барився в дорозі, Дарка сама бігала за мамою, як та чубатенька курочка, що була в них колись. Мама задумала зробити Дарці несподіванку над несподіванками й одного вечора показала їй те, що було в кошичку під ліжком. І хоч Дарка дотор­калася вже раз того дива своїми руками, не могла і цим разом на­дивитись та начудуватись. Як би справді все перший раз оглядала.
   – Мій малюсенький… мій малюсенький… – шептала, цілую­чи рукавчата сорочинки.
   Мигнуло їй питання Марці. Тепер Дарка признала, що воно було зовсім до речі. Чей же дитина мусить дістати якесь ім’я.
   – А як ми назвемо його? – спитала мами. – Він може вро­дитись нам зовсім несподівано, тоді що?
   Мама засміялася, поцілувала Дарку в куток поза вухо, а щой­но потім відповіла:
   56
   – Ти моя дорадниця велика… А так, як називався син Воло­димира Великого, тобі подобається?
   – Ярослав! – вгадала відразу Дарка, хоч Володимир Великий мав аж дванадцять синів. – Але ми будемо кликати його „Слав-чик“, – застерегла собі Дарка.
   – Певно, – пристала відразу мама.
   І все могло б бути таке миле, якби мамині очі не були такі да-лековидні. Одного разу, хоч Дарка старалася тепер, Бог один знає, як старалася, все бути весела і пила по пів літра молока, мама не дала вивести себе в поле, й спитала:
   – Що з тобою, Дарчику? Що моїй дитині долягає? Ну? Чи не обіцяли ми собі говорити одна одній правду?
   Достеменно так, якби чоловікові притулив хто дуло револьвера до чола кажучи: „Життя або правду!“
   Кожний волів би вже правду дати, як життя, тому Дарка навіть не пробувала заперечувати здогадам мами.
   – Чогось мені так сумно… так сумно… мамухо… І чого? Я не знаю сама… Часом розпростерла б руки перед себе й втіка­ла б так кудись… Хай мамуха скаже: перед ким мені втікати?.. А часом хочу втікати, якби хтось гонився за мною… Часом знову хочеться мені плакати, мамцю… Якось так, знає мамуха, якби тих сліз було повні ведра й треба… конечно треба наділляти трохи, щоб було легше двигати їх…
   – Ти, може, погнівалася з Орисею? – спитала мама таким самим голосом, як питає лікар, обстукуючи груди.
   – Я не гніваюся… ми не гніваємося… – відповіла за себе і Ориську. Але зараз же запитала себе: чи сказала мамі ту прав­ду, якої мама просила в неї. Так, чи сказала мамі правду? Ні, дійсно, гніву не було між ними. Але й не було більше тієї сердеч­ної, з одвертими раменами, щирости, що колись. Щось втисну­лося між них. Щось зовсім нове, чого Дарка ані збагнути, ані стря­сти з серця не могла.
   Мама питала далі:
   – Чому не підеш часом до Ориськи, ані Ориська сюди не по­казується? Бачиш сама, як тобі нудно без неї…
   – Мамухо, Ориська тепер вічно на пробах… то в школі про­би, то Данко приходить до хати вчити її співу… Хай мамуха скаже: має вона час? Має? – боронилася Дарка, доки мама не сказала:
   57
   – Для такої приятельки, як ти, мусить знайтися дрібка часу… Я знаю… Ориська – тиха дитина, але моя доня трохи загониста… Чи не наброїла ти чого в панства Підгірських, а тепер не хочеш туди показатись?
   А коли Дарка знову й знову боронилася, мама, щоби поклас­ти край тій балачці, сказала:
   – Маєш ще сьогодні піти до Ориськи… хай я бачу, що між вами знов все по-давньому… Бо ж мама не може дивитись, як її доня ходить з перехиленою голівкою, як пташка з перебитим крильцем.
   І так воно сталося, що Дарка почала знову бувати на при-ходстві. Та мамині далековидні й чуйні очі, такі чуйні, що вміли порошинку на Дарчинім серці доглянути, цим разом помилилися! Бо по кожній візиті на попівстві до мішечка з піском десь там, у грудях, чиясь невидна рука досипала все кілька нових зерняток. І від цього було так тяжко, так тяжко, що інколи дихнути не бу­ло чим. Коли Дарка показалась там, чи над самим ранком, чи над самим вечором, усе заставала Ориську за фортепіяном. Дурний догадався б, чия це робота. Тільки його справа й тільки його воля. А та Ориська летіла на все, що він згадав, без думки й стриму.
   Та сама Ориська, що ще перед місяцем не вміла одного кроку зробити без Дарки, та Орися, для якої вона була стільки літ єди­ним провідником по всіх закамарках будня, якій власними руками мусіла відчиняти кожну таємницю життя, тепер, заворожена ним, вимикається з-під опіки, ступає на власні ноги й іде… Іде за ним з зав’язаними очима, як його тінь, як сам відгомін його думки.
   Та це можна б ще переболіти. Це не було ще найважніше. Найболючіше було те, що Ориська та затуркана Ориська, змагає кудись, куди Дарка не матиме ніколи вступу.
   Ніколи Данко, хоч як подобались йому її коси, не прийде, не візьме за руку й не поведе туди, куди вже веде Ориську. Ніко­ли. Бо хоч би Дарка жбурнула всі скарби світа лихій долі до ніг, то та однаково не приверне їй слуху.
   А як же ж, Боже, як же ж могла б вона розцвістись, якби він нахилив так близько своє серце до неї, як до Ориськи.
   А що ж Ориська? Під теплим дощем його похвал вигулькну­ла раптом угору, як дичка. Дичка, дичка, що ніколи не зможе шля-
   58
   хетного овочу видати з себе! Живе й говорить тільки те, чим її надихав він. Повторяє слова, яких значення не розуміє. Бо він так говорить. Як папуга. Знаходить тепер тільки там щось варте, де сам пальцем вкаже їй на то.
   Сміятись хочеться! Звідки раптом така велика любов до того доробала-фортепіяна? Чей же Дарка ще пам’ятає ті сварки, які не раз велися у цьому домі, коло цього самісінького фортепіяна, тому тільки, що Ориська не хотіла вправляти на ньому!
   – Перестань уже раз бумкати! – відтягала Дарка Ориську від клавіятури.
   – Не може… Данко казав, що я повинна по чотири години денно вправляти…
   Це вже справді розлютило Дарку. Так розлютило, що не спа­м’яталася навіть, як вибухнула:
   – І пощо? Скажи мені, пощо? З тебе й так ніяка „слава“ не буде… бо ти дурна… Так, навіть до музики задурна, хоч… усі кажуть, що маєш слух і голос…
   А та вже навіть ображуватись забула. Відповіла, як би нічого:
   – Мушу… багато грати… бо мушу набрати стилю…
   „Це ж папуга. Чиста папуга…“ – подумала ще раз таке Дар-ка. І від цього наче легше на серці стало. Наче змаліла небезпека. Хіба можна таку дурну дівчину любити, хоч би й співала, як сам херувим?
   Раз зустрілась там віч-на-віч з Данком. Був у білих штанях і білій, з виложеним коміром, сорочці. Виглядав, якби щойно вер­нувся з-над берегу моря. Був такий гарний і чистий, що збирала охота понюхати його, як квітку. Подаючи Дарці руку, він сказав дослівно таке:
   – Тішуся, що бачу вас… Чому ніколи не показуєтеся ніде? Чому, властиво?
   Це не був уже той сам голос, що питав тоді, в той перлистий вечір, там, на ставищу. Дарка не відзивалася, бо й що мала сказа­ти? Лише подивилася на нього. Але так якось подивилася, що він додав скоро:
   – Даруйте мені, це ми… повинні були прийти до вас.
   Потім знову замовкли всі троє, якби хто їм павутинням думки поплутав. Стало тихо, аж неприємно. Відізвався знову Данко:
   59
   – Панно Оришко, прошу… заспівайте панні Дарці ту пісень­ку, що ми вивчили недавно.
   І так, як він уміє, додав ще:
   – Дуже прошу. Ту, знаєте: „Коли розлучаються двоє…“
   І тепер сталося щось, чого досі не бувало: Ориська без одно­го слова встала й станула коло фортепіяна. І ця певність себе й цей послух, все те було його й від нього. Дійде до того (чому ні, мо­же так статись?), що навіть те повітря, яким дихатиме Ориська, переходитиме насамперед через його руки.
   – Подайте мені голос, – попросила Ориська, ніби справжня співачка.
   Він ударив по клавіші й вона почала співати:
   Колирозлучаютьсядвоє, Зарукиберутьсявони…
   Та заледве Ориська проспівала дві перші стрічки, як Дарка знала вже, що їй нема чого більше по світі Божім крутитися: все щастя і так загорне Ориська. І не може навіть інакше бути. Хто так співає, тому повинні самі королі відчиняти брами й кидати квіття під ноги.
   Але за хвильку вже, наче хтось стягнув завіси Дарці з очей: та ж це обманство! Люди добрі, схаменіться! Бо це обманство! Па­пуга на половину, ні, на третину, четвертину, не відчуває того, що брешуть її очі й голос. Хтось наговорив вам неправди, безсердеч­но обманув вас, що люди серцем співають! Дивіться на Ориську! Дивіться всі на неї й зі свічкою шукайте в ній того серця, що співає! Це неправда, десять разів неправда, що ті, яким Бог не дав голосу, не мають, не можуть мати вже й чуття.
   Ориська скінчила й… засміялася. По такій пісні сміятись! І тоді стало ясно Дарці, як перед сходом сонця: той ворог, що про­стягнув руку по Данкове серце, – це не була Ориська. З нею могла б ще упоратися Дарка. З нею самою й її смаглявим, як у циганської дитини, личком теж. Навіть з тим голосом дала б ще собі раду. Небезпека, страшна небезпека, якої ані заворожити, ані ублагати не можна, насувалася з іншого боку. Данко спізнався вже з вічним бурлакою – музикою. Неспокійний, підступний бур­лака, що невідомо коли застукає до його серця й потягне за собою в світ широкий. З обіймів рідної мами вирве й потягне. Сьогодні
   60
   підшився під Орисине лице, завтра може й прийняти постать іншої жінки. А Ориська нічого не винна.
   Дарка обняла Ориську за шию й сказала щедро в своїй сер­дечності:
   – Ти дуже гарно співаєш, Орисько… Якби я так співати вміла, то гадала б, що світ мій…
   І цим наче знову закинула місток над їх дружбою. Тепер хоті­ла побігти чим скоріш до мами й розповісти, що з Ориською зно­ву – по-давньому.
   Коли простягнула руку Данкові „до побачення“, він сховав свою за спину й сказав щось, чого Дарка так не сподівалася в тій хвилині, як смерти. Данко сховав руку за себе й сказав:
   – Я піду з вами.
   Ориська зробила такі „великі очі“, що сміятись хотілося. Все ж таки відпровадила їх аж поза браму. Може, була б і дальше пішла з ними, якби хоч одно було бодай словом натякнуло на те. Але вони, видно, воліли остатися самі, бо ані Данко, ані Дарка не попросили Ориськи, щоб ішла з ними.
   Як Ориська зникла за брамою приходства, Дарка відітхнула так вільно, як би там, у душі, були всі вікна й двері нарозтіж повідчинювані. Обернулася одверто всім лицем до Данка й перший раз за весь час їх знайомства черкнула своїми очима по самі бере­ги його зіниць.
   Данко хіба не доглянув перелету її усміху, бо заговорив заду­мано про щось, що Дарці ані не при гадці було:
   – Хотів би я колись у житті виїхати в світ й подорожувати так, щоб щомісяця в іншім краю жити… Ви подумайте, що є десь у світі люди й міста, ріки, пустині, гори й моря, що про них ми навіть снити не можемо… навіть снити не можемо. Але я буду те все колись оглядати… о, напевно, буду!
   – Я не думаю про „світи“, – признавалася Дарка. – Тепер думаю, як мені там у школі буде, які товаришки, які професори, яка моя пані буде, де я буду на станції?..
   – Бо ви дівчина. Ляля така сама. Але я читав раз про таку дівчину, що сама по світі подорожувала… Може, й я таку знайду колись? – він засміявся тихенько, якби мишка захрупала. В одній мінутці проковтнув усмішку й знову задумався.
   61
   – А вам… не жаль було б покидати дім, товаришів… ну, й знайомих? – запитала Дарка. Навала жалю підсувалась під са­ме серце: як можна, як можна так легко говорити про розлуку з усім і… всіма?
   Данко махнув тільки рукою:
   – Чоловік, як дійде до своїх літ, перестає жалувати за домом. І товаришів знаходить інших. Зрештою, я додому все писав би з дороги.
   Дарка зачепила рукою соняшник. Зірвала голівку, крутила в ру­ці й не відповідала Данкові. За часочок все ж таки запитала ще:
   – Але гімназію будете ще тут кінчати?
   Три роки ще гімназії, а потім може таке зайти, що він загалом забуде про тих, що має в світ їхати. Може, навіть більше сам не схоче цього.
   – Розуміється… Може, загалом нікуди не поїду. Це тільки такі мої мрії… Читаю так багато різних книжок.
   Це закравувало вже на таке, що він навмисне хотів закаламу­тити спокій її серця. Що ж це значить: раз їде в світ за очі без найменшого жалю, без думки навіть, що хтось тут може минатися з туги за ним, а за хвилину нема вже навіть тієї певности, що за­галом коли-небудь рушиться з дому? Чи не скидається це на іграш­ки з її серцем? І сердечний жаль передає тепер віжки в руки до­саді, що жене Дарчиними думками, як навіжена.
   – Куди ви, властиво, йдете? Вам дорога не сюди, – починає свою скажену гру досада.
   – Я вас відпроваджую, Дарко.
   – Чи я боюся? Чи тепер ніч? Чи мене мають собаки обпасти, що я потребую провідника?!
   Данко не ображається, тільки дивується. Так щиро дивується, що трохи вже соромно за свою вибуховість.
   – Що вам, панно Дарко? Я вас не розумію… я сам знаю, що мені сюди не по дорозі… Але я люблю з вами поговорити… Ви не хочете цього?
   Він робить довгу перерву: жде відповідь. Аж серце в’яне, так дуже хочеться відіслати його тепер на балачки з тими, що мають музикальні вуха, а дурні, як чопи в бочках. Хочеться пригадати ту дівчину з книжки, що сама світ об’їхала: прошу, може, б з нею
   62
   на розмову? Коли Дарка не може рішитися на відповідь, Данко запускається в дальші здогади:
   – Ви боїтеся, що можуть вас татко або мамця побачити зо мною? Я вгадав? Можемо обійти вуличкою попри олійню, хочете? Добре, Дарко?
   „Добре, добре, добре. Страшенно добре, Данку. Не питати, не дозволятись, не просити. Взяти за руку й потягти за собою, хоч би в саме пекло. Зробити так, Данку. Данку!!!“
   Данко все ще жде, що вона надумається. Дарка думає: „Як він мене не розуміє? Коли хоч ще одне слово, я піду… Хоч ще одне малюсеньке слівце… Одне словечко тільки, Данку!“ Та Данко сказав уже все, що мав сказати. Тоді Дарка в розпуці, що він може тепер оставити її тут, серед вулиці, неждано для себе самої вибухає:
   – Ані татка, ані мамці не боюся. Але не хочеться мені з вами йти. Розумієте?
   „Як це сталося? Ради Бога, як це сталося, що вона сказала щось зовсім протилежне, до того, що хотіла? Але ж він не пови­нен повірити цьому, що вона говорить. Повинен знати, догадатись, відчути, зрозуміти, що це – неправда. Повинен насилу побігти за нею, хоч би вона камінням обганялась від себе, повинен побігти за нею. Дігнати й сказати в самі очі, що вона неправду, страшну неправду говорить“.
   Та Данко не напирає, не заперечує, не говорить навіть багато. Червоніє злегенька, якби лиш сама тінь троянди впала на його ли­це, й каже смертельно поважно:
   – Перепрошую вас, панно Дарко… Дуже перепрошую… Я не буду більше навкучуватись вам…
   І навіть руки не подає. Струшує перед нею ясними, як доспіла диня, вершками своєї чуприни й відходить гостро, по-жовнірськи.
   Відходить, іде собі геть від неї на її власних очах, а вона не може знайти слова, якими привернути його знову до себе. Обер­тається за ним і стоїть, як дурманом напоєна. Сорому не має, що він може обернутися, не хотячи й побачити, як вона бовваніє отут серед вулиці. І сміятись може потім з дурної гуски.
   Та Данко не з тих, що обертаються за дівчатами. Іде рівненько перед себе, якби вже відчинялись перед ним ворота незнаних світів.
   63
   Біліє на тлі зелені соняшників, щораз, то дальше, щораз, то дальше, як нездійсненна мрія.
   VII
   Дарка розігналась по кімнаті і, як відбитий м’ячик, кинулась назад: посередині над мидницею води стояв, майже нагий, вуйко й спорскував з себе воду, як норовистий лошак. Мусів щойно приїхати оцей „вуйчище“.
   – Ах, вуйко!
   Дарка аж підскочила з нетерпеливости за дверима: вуйко при­возив з собою все кусник „міста“. Справді. Навіть його валізки заносили фабричним димом міста. А запах його убрання все нага­дував великі салі й багато народу. Вуйко накинув почерез плечі рушник і, лише в штанах, відчинив двері Дарці.
   – Але ж ти вигуділа, моя панно!
   Вуйко обкрутив Дарку повним оборотом навколо себе.
   – Та ж ти вже панна, Дарко… Слово чести! Чекай, скільки тобі років? Тому два роки, як я був у вас, ти, здається, скінчила була одинадцять. Значить тепер вже чотирнадцятий, що? Ну так… Одні ростуть вперед, другі взад. А ти привіталася вже з вуйком?
   Дарка вхопилася обидвома руками вуйкової шиї й заколибала ногами. Як колись. По дорозі ткнула кілька поцілунків в поза вухо й у чоло.
   Вуйко підняв її вгору й задержав саме на тій височині, що їх уста були якраз проти себе.
   – Тільки всього, Дарко? – спитав вуйко й аж задихався від того тягару, що держав у руках.
   – Але ж ще ні… ще отак-так не робила… – і вона пригада­ла собі давні пустощі з вуйком, як ще до гімназії не ходила: товк­ти своєю головою до вуйкових грудей, щоб аж відгомін було чути.
   Вуйко розсміявся, як би несподівано хтось його поскоботав. З розгону пустив Дарку на землю, вхопив за голову, перекрутив взад і сильно, як би нагло роззлостило його те все, притиснув свої уста до Одарчиних, аж дихнути не стало чим. Дарка покрутила
   64
   головою, щось замручала, але за хвильку вже й у цей спосіб не могла боронитись: вуйків гарячий і гострий, як зелезо ящірки, язик продерся крізь її зуби й неприємно, нахабно щипав її язика. Від цього гарячого, нахабного язика між зубами зробилося неприємно, аж страшно.
   Дарка зі страху забубнила кулаками по вуйковій голові. Це му-сіло опам’ятати вуйка, бо зараз пустив її з своїх рук. Побачивши сльози на Дарчиних віях, він і собі злякався, не знати чого:
   – Пс-с, Дарко, пс-с! Може ввійти мамця сюди й що собі по­думає про нас? Ще готова подумати, що я тобі щось погане зро­бив… Ну, обітри очка: вуйко тільки пожартував собі…
   Дарка любила вуйка й тому зробила так, як він собі цього ба­жав: обтерла крайчиком рукава очі і зробила погідне, як по теплій купелі, личко. Ніхто не догадався, що вона плакала першого дня вуйкового побуту в їх домі.
   До самого вечора заваджало Дарці між зубами щось туге й слизьке. І за кожним разом від цього спогаду надкочувалась звідкись зайва слина до жолоба уст.
   За вечерею, як на столі осталися тільки склянки від чаю, вуйко посадив собі Дарку на коліна й, як колись, розповідав до болів попід грудьми смішні історії.
   І знову було все так по-давньому, що Дарка мусіла аж нишком запитати себе, чи це той сам вуйко, що вполудне так налякав її?
   „Хіба не той сам“, – думала Дарка, шукаючи собі головою вигідненького містечка на подушці.
   Коли б запитав хтось у ту мить Дарку, кого вона більше лю­бить: татка чи вуйка, мусіла б усі думки скликати на нараду, щоб дати певну відповідь.
   В п’ятницю зрання мама сказала:
   – Я вже своїх гостей запросила на забаву… Тепер ти ще своїх маєш попрохати… Але це треба, Дарчик, зробити ще сьогодні…
   Дарка аж плечі випростувала з припливу гордости: мама навіть не бралася радити, кого і як має вона прохати… Ніби це все во­на вже давно сама знає (не знати звідки!).
   Все ж таки Дарка знайшла в собі силу, щоб припняти свою безпорадність на ланцюг і не витягнути до мами руку по пораду.
   Але від чого закоханий „вуйчище“?
   65
   Завилася в вуйкову раду й побігла пополудні до школи на про­бу. (Вуйко має вже тридцять і вісім років, але нежонатий, тому ще дуже молодий.)
   Не можна сказати, щоб там, у школі, хтось зрадів чи бодай здивувався її появою. Данко (ніби вона хотіла з ним погніватись чи що) навіть удав, що не запримітив, як вона ввійшла.
   Одна Ляля, так, одна Ляля, хоч фальшива, як березень, але чемна й вирозуміла, прискочила відразу до неї й обтикала Дарку від ніг до голови питаннями. Дарка відкрила перед нею віко своєї таємниці без вагання: як запросити всіх на забаву? Ага, і „музи-кантів“ теж!
   Досить. Ляля знає вже, що дальше слід робити. Вискакує на сцену, складає долоні в трубку й, ніби барабанщик на ринку, проголошує:
   – Гей, спокій… слухайте всі! Дарка робить забаву й просить всіх до себе на неділю на шосту… Увага!! Я, мій брат і тов. Празь­кий без „музики“ не маємо що й носа показувати в панства Гри­горовичів…
   Хлопці загуділи, дівчата заплескали в долоні, й все було б доб­ре, якби… Костик не показав своєї кінської голови й не спитав навздовж і поперек цілого горла:
   – Я теж приявний тут. Чи це запрошення відноситься і… до мене?
   – Розуміється… розуміється… йдемо всі-всі, – пробувала за­мішати, заговорити Ляля. Але той перебив:
   – Хай Дарка сама відповість… Я хочу почути її слово…
   В салі стається тихо, як би хто з марами пересунувся по ній. Всі приссались очима до Дарки й ждуть, що вона скаже.
   Дарка набігає кров’ю, аж темніє. Глядить півколом себе, чи не вдалося б з цієї ситуації виплигнути через просмик жарту. Але тому, що всі мовчать визовно, Дарка мусить забрати слово:
   – Так, це відноситься і до вас… але… якби хтось не хотів був мені руки подати… то я не пішла б до нього до хати…
   – Славно! Молодець Дарка! – гукнув Улянич щиро, аж йому очі заграли. І тими очима наче посіяв признання для Дарки по салі.
   Та Костикові, видно, було ще замало цього.
   66
   – А я таки піду… І ви всі тут свідками, що прошу Дарку до першої коломийки.
   Він розреготався і наче підпалив усіх: всі загуділи дурним сміхом. Дарка посумніла. Не було вже ані соромно, ані жалісно, тільки без кінця сумно. Що значить для людей хоч би й гімназійна шапка, коли не мається бодай… бодай… п’ятнадцять літ?..
   Коли Костик простягнув свою руку Дарці й кліпнув при тому Празькому, мовляв, другий акт комедії починається: увага, Дарка ткнула йому свою назустріч зовсім опановано. Хіба не все одно? З своїми тринадцятьма роками й так не виграє справи з „ними“.
   Костик підсадив брови вгору, підсвиснув і сказав щось, що до тієї ситуації ані пришити, ані прилатати не можна було:
   – Ех, Дарка! Якби ти мені була бодай кілька років старша, помірялися б ми, серце!..
   Софійка замахала погрозливо головою:
   – Костику, дайте спокій!!
   На цьому закінчився другий акт комедії.
   Дарка закреслює півлук очима в сторону Данка: він водить олівцем по кривульках нот.
   Чіпаючись нібито бесіди Софійки, обходить Дарка за стіл і стає на два кроки від Данка. Як і тепер ще не запримітить, то хіба знак, що гнівається. Хіба.
   Данко відривається від кривульок на нотовому папері й ха­пається гітари. Притулює інструмент до себе й, щоб не заваджати нікому, обертається боком до Дарки. Аж до цього мусіло дійти!?
   Дарка кидається на розмову з Уляничем через усю довжінь салі. Голос підозріло веселий, нап’ятий, як струна, скакає по сло­вах, як колесо по вибоях гірської доріжки. Не завважить? Ще й тепер не завважить він її?
   Бунтівнича кров починає вже булькотіти в Дарчиному серці. Аж скобоче щось у ліктях, щоб схопити ту гітару за хвіст і з усьої сили гримнути нею до стола, щоб аж шиби повилітали. Потім ще ногами потоптати, потоптати, щоб сам чорт не міг її вдруге зліпити.
   Нахиляється й фальшиво посміхаючись, так фальшиво, що має охоту сама себе по лиці витраскати, каже:
   – Ви з цією гітарою… прийдете до нас?
   Данко ніби не відразу впіймав її слова. Дивиться на неї своїми ясними, як незабудьки, очима й каже щось, що анітрохи не згідне з мовою його очей:
   67
   – Ви ж не маєте охоти говорити зо мною, як я вас відпрова­джую… Чого ж обзиваєтеся тепер до мене?
   Дарка в одній секунді змітає, як мітелкою, фальшиву усмішку з уст: небезпека заочевидна, щоб бавитись у дипломатію.
   – Я цього не казала… – оправдується тихенько Данкові над вухом.
   – Я цього не казала, – вже аж проситься в нього. Але він не відразу прощає. Приймає поки що до відома її каяття й каже то­ном учителя:
   – На другий раз числіться краще з словами…
   Хмара небезпеки просувається поза Дарчину голову, й тепер стає Дарці зовсім ясно: вона все буде тією, що прохатиме в нього перша вибачення. Навіть коли він провиниться. Тепер уже знає зовсім певно, що він, той Данко, ніколи не простягне перший ру­ки до згоди.
   Дарка виходить з школи враз із сестрами Підгірськими. Дан-ко стоїть на порозі школи й мружить очі до сонця.
   Дарка знає, що він не відправить тепер її домів: кара за її хи­мери мусить бути. Покарана, трохи розжалоблена, відлучується Дарка коло ясенів приходства від сестер Підгірських і сама вер­тається додому.
   VIII
   Наче якийсь велет схопив Дарку, застромив на вісь вітряка й наказав усім вітрам світу розмахати свої крила.
   І Дарка крутиться… крутиться… без пам’яти, часу й міри…
   Таке саміське діялося з Дарчиною головою перед тією забавою.
   Тут Ориська, як песя, що візьметься за ногами, прилітає по десять разів на день – все з повним подолком питань:
   – Чи можна буде піти на забаву в суконці у складки? Чи не буде занадто по „смаркатому“ виглядати?
   Дарка сказала, що можна.
   За годину Ориська знову на їх подвір’ю: „Софійка щойно купила собі коробку пудри. Може б, відсипати нишком у папірець на забаву для них? Що?“
   68
   Дарка цим разом не збуває Ориськи півтора словом: справа поважна. Коби то, ох, коби то можна було так напудруватись, щоби цього не можна було „пізнати“, ну, тоді, річ ясна, нема чо­го вагатись… Але що буде, як відразу пізнають? Краще не дума­ти, що скаже мама… Про те, що Костикові не тяжко ту справу при всіх розголосити, то й не згадувати проти забави… Дарка ки­дається від одного плота думок до другого й не може рішитись, якою відповіддю заткати цікаві Орисьчині очі, що ждуть її, як пси охлапа з панової тарілки.
   – Ориська, а ти… напудрувалася б?.. – хоче збагнути Дарка глибінь Орисьчиної відваги. Ориська затріпочує очима на всі сто­рони:
   – Як… ти… напудруєшся… то й я… обітру собі пушком ніс…
   – Ах, то така ти приятелька!
   – Принеси пудру… хай побачу, яка вона. Але уважай: як я напудруюся… то ти так само „задуже“ маєш насипати й на се­бе… Ти дуже мудра, Орисько: все на мене зіпхати…
   Це бринить уже, як погроза. Ориська наставляє і свої ріжки:
   – То йди сама – кради в Софійки. Я ще маю час пудрува-тись…
   Але в тім менті закидає стрічку поєднання:
   – Дарко, треба нам, щоб сміялись з нас?.. Скажи сама!
   Лише Ориська відбігла, зайшла дорогу Гафійка: де ставити флакони з квітами?
   Солодко, як кутя з медом, що дівчина не звертається до „пані“ з цією, як-не-як важною справою, тільки до Дарки. Але що вона скаже, як сама на тому ані дрібки не розуміється?
   І знову вуйко Муха, як „добрий дух“ у казці, стає в пригоді: сам перебирає на себе прикрашення кімнат, зокрема вітальні.
   Вуйко бере собі до помочі Гафійку й лише наказує: фотелі з трьома ногами геть! Фуксії від діда-прадіда – геть! Столик – ще з бабиної шлюбної виправи – геть! Розкладану отоману – геть! Вази з Боснії – геть! Фіґури цигана й циганки – пам’ятка по ба­бинім браті – геть!
   Має бути зовсім модерно. Так, як по великих театрах на сцені. Так каже вуйко.
   69
   Мама тільки постогнує по кутках: такий заколот! Дарка щас­лива, ховає усмішки в кулаки й думає собі: що на це все скаже… Данко?
   В неділю рано (хай гнівається Бозя або ні) не стає вже ані часу, ані терпеливости піти на Службу Божу.
   Перед полуднем прибігла ще Ориська з очима, як дві елект­ричні жарівки: Данко мав у церкві нову сіро-зелену сорочку з та­кою самою краваткою. Може, це з нагоди забави?
   Дарка з обережности не допитується багато. І без цього може уявити собі, як відбиває сіро-зелена сорочка від очей, як неза-будьки.
   О четвертій могли вже самі янголи злетіти з неба й проходжу­ватись по вітальні. Таке тут усе було нове, пахуче й гостинне. Із спальні повиносили ліжка. І вуйко одним кивком „чародійної па-лички“ замінив її на „касино“. Малу кімнатку, де ночує Дарка з бабцею, призначено на ґардеробну: ану ж схоче якась панна по­правити собі панчішку або припудрувати носик?
   Коли Дарка відчиняє шафу, щоб сягнути по суконку, мама передає їй невеличкий пакуночок і відходить до кухні, бо дуже занята і часу на лік не має. Дарка скоренько розгортає папір: ясно-сталеві шовкові панчохи.
   За годину стоїть Дарка перед дзеркалом готова зустрічати гос­тей. Але тому, що вказівки годинника здоганяють щойно п’яту, Дарка стоїть і дивиться на себе. Дивиться на себе й – чи не сміх людям казати? – не може надивитись…
   Що ж вона винна, коли їй так подобається ця дівчина в дзер­калі в білій, як піна на тістечках, суконці, з цими кольору гре­чаного меду косами понад чоло, з цими темно-сірими великими, щасливими очима, з цим здоровим, прирум’яненим, як пшеничний разовий хліб, лицем?
   Нехай! Нехай веснянки занадто зухвало визирають з-над наса­ди носа. Хай ніс трохи „завеликий пан“ у відношенні до уст. Хай усміх відслонює горбаті, покручені зуби. Але ж бо ті очі й рум’янці на щічках затирають те все, притемнюють, відсувають десь аж на третє місце. Зуби, навіть ті криві зуби, білі й здорові, як шуль-ки „канарки“, і нема чого соромитись показувати їх людям. Дарка стає навшпиньки й обкручується колом перед дзеркалом. Сміятись
   70
   мусить тепер зі своїх думок (тепер вони від неї за дев’ятими гора­ми, за дев’ятими ріками), що стільки клопоту приспорили її мало­му жіночому серцю.
   Перші з гостей прийшли панство Підгірські. Дарка не відва­жилась запитати, де Софійка, Стефко й Ориська, хоч вказівки годинника досягнули вже чвертки з сьомої години.
   Трохи вкололи серце надто галасливі, занадто масні похвали пані Підгірської: ай, ай, яке тут все елеґантне, яке зі смаком! Чи не Дарусина голівка видумала це все?.. Ніби, як Дарчин татко не священик, тільки вчитель, то в них вже елеґантно не може бути? Або чого то питатись, чи це Дарчина праця, коли, напев­но, знає, так напевно, як два рази два є чотири, що це вуйка Мухи вигадка? Що то Орисина мама когось за дурного вважає, чи що?
   Це були „мамині гості“ (слава Богу!). Мама завела їх до ві­тальні, моргнула на тата й вуйка, щоб ішли помагати бавити гос­тей, і „мамина“ забава почалася.
   Дарка стала собі на порозі „ґардероби“ й незамітно, але з ве­ликою уважливістю, закидає сіті на слова з вітальні… І так має виглядати „забава“!? Ну, то дякую красно. Бо, прошу уявити собі, прошу тільки уявити: вони говорять про сіно! Дарка вдирається нігтями в одвірок, як кітка пазурами, і аж шкрябає ними спересер­дя: то на це, щоб пожуритись, чим корови і телята годувати взимі, потрібно було аж цієї переобстановки в домі, потрібно було три милі за ледом до містечка гнати?
   Дарка вихиляє голову у вітальню і, хоч їй не до сміху, мусить сховати лице, щоб не образити самим виразом його маминих гос­тей: вони так „вдають“, що аж смішно! Слово чести!
   Хіба ж це та сама Орисина мама, оця пані з підпертою про­сто, як патичком, спиною? Навіть мама, навіть, направду, той світовий вуйко Муха, що десь пів світу облетів, пушиться між ни­ми, як індик!
   Якщо має так виглядати „забава“ з її гістьми, то краще було сидіти тихо й не починати нічого!
   В саді за вікном знову зойкнула тихенько, на осторогу, хвіртка. Нарешті! Дарка відскакує від одвірка й втікає з „ґардеробу“: не треба, щоб вони всі відразу втопилися в її ожиданні. Та хвіртка
   71
   хіба забулася, чи що? Замість гомінких громадних кроків, чиїсь не­чуткі, як котячі. Ах, це лише панство Данилюки… самі.
   Пані директорова, з лицем, як гарна, засушена квітка, звер­тається просто до Дарки своїм німецьким, що від нього аж вуха болять, голосочком:
   – Ов, то Лялі ще нема? Ані Данка? Ані панни Софії? Ані Ориськи… Ще нікого з Дарчиних гостей нема?..
   Що за неделікатність, швабська1 неделікатність от таке питати: хіба очі не бачать, що нікого нема, і… не знати, чи вже прийдуть? Мама похапцем (ніби вона роками не бачила пані директорової чи пана директора!) загортає своїх гостей до вітальні. Тамті теж аж „заакали“, що їх побачили (навіщо вони всі так удають?), а Дар-ка остається сама й уже знає, так, напевно, знає, що не завагала­ся б і присягнути: „вони“ не прийдуть. Це Костикова помста. Годинник, як янгол смерти, вибиває своїм смертоносним крилом-вказівкою: пів до восьмої. Поволі, хоч цього зовсім не потрібно було, бо на неї і так не звертає ніхто уваги, висувається Дарка у півсмерки ґардероби і, не думаючи про ніщо вже, затикає кула­ками очі і паде, як в пропасть яку, на ліжко. Не в голові, що волосся збуриться, не в думці тепер, що накрохмалені закладки суконки покрушаться на кусники, цілий світ пішов тепер стрім­голов, хай іде і це.
   Але вона не плаче. Чому вона не плаче? З вітальні напирають на вуха, хоч прикрила їх подушкою, голоси й сміхи „маминих“ гос­тей. Тепер, певно, вже не про сіно говорять!.. Може… може… зовсім не завважать, що її гості не прийшли? – вговорює в себе до сміху неймовірну думку Дарка.
   А тут мама вже за порогом „касина“ – у малій кімнаті.
   – Бійся Бога, дівчино, як можна було положитися в суконці? Як же ти виглядатимеш?
   Боже, мамі може бути ще суконка в голові! Та ж вони й так не прийдуть, хіба не все одно?
   Та про них саме йде мамі.
   1 Шваби – німецький субетнос, населення колишнього герцоґства Шва-бія (південно-західний реґіон країни). Так у Центрально-Східній Європі зневажливо називали всіх німецьких колоністів.
   72
   – На котру ти просила своїх гостей?.. Вже доходить три на восьму, а я не знаю… як з вечерею розпорядитись…
   – На шосту. Точно на шосту були прошені, мамо. Але вони не прийдуть. Не прийдуть, мамо! Тому не питати… нічого не пи­тати тільки…
   „Боже єдиний, нічого, нічого на світі – тільки знайтися тепер у своїм ліжечку, у самій сорочині, в маминих обіймах… Не треба забави, не треба гостей, не треба „панування“… не треба четвер­тої гімназійної… тільки лежати тепер з накривалом вище вух у своїм ліжечку… і ні про що не знати!
   Мамо, рятуй!“
   Але мама сама, сама мама ніяковіє:
   – Дарчику, що сталося? І… для кого я стільки напекла? Дарчику, признайся мамі: ти, може, погнівалася з дівчатами? Може, образила кого з хлопців?
   Дарка хитає головою вліво, потім вправо: п е р ш а не образила нікого.
   – Михайле, – прошу сюди, – взиває помочі мама.
   І, як на картах, викладає Дарчин сором: так і так. Були запро­шені і не прийшли. Що тут робити? Вуйко скручує уста в тунель. Наче б тим каналом мала якась спасенна думка влетіти до голови. Гм, що робити, що тут робити?..
   І нагло, як весняний дощ – раптовий, здоровий, жвавий – під вікнами вітальні: „Многая літа“.
   Мама з вуйком вибухають вдоволеним сміхом, а Дарка слабне від несподіваного спаду температури. Зовсім-зовсім ослабла в од­ній хвилині. Але тільки на манісіньку мить. Коли хор з урочисто­го гимну перескакує на пісні, Дарка оживає. А коли аж вікнами стрясає „Добрий вечір, дівчино“, Дарка не видержує і вибігає надвір. І падає просто на квіти, що їх наставив Костик. Це для неї. З нагоди її спізнених уродин.
   Знадвору майже вносять „вони“ Дарку на ліктях і руках у хату. На порозі вітальні ще одне „Многая літа“. Тепер пристають до хо­ру й старі зі своїми надщербленими голосами.
   Мама гукає на Гафійку, щоб скорше, скорше звивалася! По­запалювати лампи в спальні, в малій кімнаті. Хай буде ясно. Так ясно у кімнатах, як у серцях. Та вуйко завсіди має якісь нові думки
   73
   про запас: у вітальні непотрібно стільки світла. Зараз буде музика грати. Музика й таке язикате, недискретне світло? Ні, ніяк! Він віднаходить старий мамин червонаво-фіолетний шаль й закидає йо­го на тінник лампи.
   Язикате світло вмовкає. І всі приявні з людей перемінюються в якісь фосфоричні тіла, що, порушаючись, видають з себе червоні й фіолетні проміні.
   У спальні грають вже тарілки з ножами в цимбали.
   – Музики … хочемо музики… – за всіх і себе домагається вуйко.
   – Панство… панство… – хоче прийти до слова мама з сво­єю вечерою, але її вже заглушують переклики строєних інстру­ментів.
   Ляля й Празький – скрипки („перша“ й „друга“ – хоч обидві скрипки подібні, як близнючки), Данко – гітара. Наймолодшому все, що найгірше. Дарка присягнути могла б: Данко має більше чуття в мізинному пальці, як той Празький в обидвох коморах сво­го серця.
   Скрипки зразу торгуються тільки між собою. Гітара час до ча­су бренькне на них і на мінутку опам’ятається. Потім вже почина­ють сваритись. Що одна, то голосніше. Нарешті погодилися: сми­ки насторожились в одній висоті в поготівлі, як змагуни на старті: раз, два, три і… готові!
   Аніконей, ніовець…
   – зірвались своїми голосами скрипки: дрібно, жваво скочно, ско-ботливо.
   Аяхлопець–молодець…
   – це голос Костика. Його вирвала музика з-під стіни, кинула ним на саму середину вітальні й викручує йому на всі застави: голову, язик, ноги…
   –Гейдівчєта, небожєта…
   – обертає Костик язиком і прищухає: якби надслухував, що йому хтось до вуха шепче. Кидає головою: ага, вже знає!
   – Дарко, в данец, – наслідує мову сільських парубків. Стеф-ко десь аж з порога малої кімнати кричить:
   74
   – Що з ним? Він п’яний!
   Але з Стефка тільки сміються: дай, Боже, щоб всі були зараз тут такі п’яні. Щойно тоді була б забава! Тільки не від Дарки починати. Дарка прискалюється, звивається й ховається за плечі Софійки: ану ж той шалений Костик схоче виконати свою погрозу, кинену тоді в школі на „перепросини“.
   Так, він, власне, це мав на думці. Продирає півколо і стає пе­ред Даркою розгуляний, червоний, небезпечний.
   – Дарочко, до першої коломийки… прошу дуже…
   Кажеться „прошу“, але видно по ньому, що він тепер щойно не знає жартів. Дарка невиразно, крізь густу сітку свойого пере­страху, показує йому свої зуби:
   – Що? Я перша? Ой, ні… ні… ні… – Трохи сміється, а тро­хи проситься в нього. Коли це не помагає, Дарка висуває на саме чоло правду:
   – Я… не вмію ще танцювати…
   – Вона тільки так каже… – під’юджує злобно заздрісна Ориська. І це переважає. Костик тягне її на середину вітальні, об­кручує, як вужівкою, навколо себе, кидає музиці „грай“ й пускає її перед себе, як забавку.
   Музиці не треба два рази казати. Дарка хвилину стоїть, ніби сильно заспана, потім дає ногам знати. Як забава, то забава!
   Пускається наперед з розпростертими руками, розкидає нога­ми на всі боки, щораз то скоріше, щораз то химернішими скоками. Напівпритомна, розгарячкована, п’яна. Хтось за плечима душить­ся від сміху. Ориська чи Софійка – щось вимахують руками, щось показують. Мама продирається над сам круг кола, де танцюють, і щось хоче пояснити, спростувати. Та музика вже вхопила Дарку в свої зубчасті триби й не випустить так скоро. Всі мами – Со-фійки, Ориськи, Стефки – тепер тільки мигають перед очима, як телеграфічні стовпи від скорої їзди потягом. Вона ледве може пам’ятати, що вона – є вона, Дарка.
   Раптом музика урізує в половині тона. Слава Богу, бо ще тро­хи – й ноги повідпадали б.
   Мама знову пригадує свою вечерю. Знову наводить всім на думку, що забава – це не тільки музика й сміхи, але й качка печена. Властиво, вечеря щойно за мінуточку, але мама прохає
   75
   не танцювати більше. Щоб відпочили музикантам пальці, а танцю­ристам ноги.
   – А старим очі, – пускає смішку в свою золоту, як у Хрис-та, бороду о. Підгірський.
   Дарка спітніла, як по пригодах з одноокими смоками в сні. Аж ноги в колінах делькотять. Костик, якби знав, чого треба: бере її попід руку й саджає на отоманці коло Ориськи.
   – Добре було… – каже, – трохи „май“ інакше, як у людей, але здорові! Дівчина при коломийці, запам’ятай собі, Дарочко, танцює взад, а хлопець вперед… У нас було навпаки… Я трохи собі ніг не повикручував тією дрібушечкою взад… На другий раз поправимося, що? – Костик говорить тепер знову їй на „ти“, але це не ображає Дарки, бо голос Костика сьогодні такий гладкий, такий без колючок, якби позичений в когось дуже сердечного.
   Заледве він скінчив, Ориська захіхотала, як дурний до сира:
   – З тебе всі сміялись, як ти танцювала вперед… Ти не бачила?
   – Але таки танцювала! А ви всі сиділи… як на виставі.
   Ориська змовчала: це була правда.
   Дарка поволі відходить від танців, як потопельник після води. Розсіває очі по всіх чотирьох кутках кімнати: де Данко? Хто з ким говорить? Хто сміється? А… хто сам? Данко стоїть самий. Зако­тив брови під гору, звив чоло в кілька звоїв і дивиться на всю за­баву, як на театр. Тільки цей театр так мало його обходить… Так мало, що аж це болить „когось“.
   Грається сміхом Ляля. Трясе кучерями Стефкові над вухом і оком, як дзвіночками. Він заворожений, безвільний, пришпилений до тих кучерів, тільки дивиться, дивиться на неї.
   – Так виглядає любов, – міркує собі Дарка, – одно сміється, а друге мову тратить…
   Софійка говорить з Празьким. Та чи це Софійка? Дійсно, чи це Софійка, ця жінка, в чорній, такій скупій, що, як на пластичній мапі, видно всі заглибини й випуклини тіла, суконці, обведеній ви­соко, аж під саме підборіддя, з гладким, як примащеним (ніби не можна було вже хоч би з огляду на забаву потягти кілька разів залізком по волоссю?) чорним, аж неспокійним волоссям, з цими подовгастими, як каюки, а чорними, як смертельний гріх, очима,
   76
   з цією визовною безсоромною, одною-однісінькою айстрою на вузькім, як межа, рамені?
   Якийсь злий дух, чорний, злий дух – не Софійка.
   Дарка не може розуміти, про що вони можуть говорити: вона, як дух, і він, здоровий, як майстер різницький?
   Мама цим разом таки рішуче просить до вечері. Нова неспо­діванка навіть для Дарки: коло кожної тарілки картка з прізвищем. Гості перші витягають шиї за своїми картками. Гості все й всюди мусять бути перші!
   Ляля бринить від тарілки до тарілки, як бджілка. Ах, ось во­на! Хтось дуже „мудрий“ розкинув карточки: по її лівиці якраз картка Стефка Підгірського.
   Софійка вже теж віднайшла себе. Підводить картку до очей, оглядає, потім спокійно (прецінь, цього не вільно робити, прецінь, це образа для мами!) перекладає картку на чотири місця. А з того місця картку ставить коло себе. Улянич, хто б то подумав, що він такий цікавий, цей Улянич, підглядає. Ага, вже піймав! Бо сіріє на всьому лиці й каже, але так, якби грозив:
   – Добре, приймаю до відома.
   У відповідь (як можна бути таким невихованим?) Софійка обертається до Празького й каже так, щоб і Улянич міг чути:
   – Як добре… ми сидимо разом…
   Вже такий час, що й Дарка без ущербку для „доброго вихо-вання“ може розглянутись і за своїм місцем. Ось воно, те її місце: між вуйком і Костиком. Напроти неї – Ориська. Між Уляничем (мала бути між Празьким) і Данком.
   І кажеться, що ніхто так не розуміє своєї дитини, як мама. І кажеться… аякже, що ніхто так не може відчути болю дитини, ніхто так не може відгадати її думок, як мама. Дуже, о, „дуже“ відгадала мама її думки, саджаючи Дарку між Костиком і вуйком.
   Хоч вуйко хотів би, щоб вона чулася в його товаристві якнай­краще. Забігає коло Дарки то з одної, то з другої сторони. Аж злостить.
   – А ку-ку? – хочеться покривитись вуйкові.
   Дарка посилає очі від одної пари до другої, третьої, четвертої і всіх питає:
   – Ти щасливий цього вечора? Ти вдоволена? Не хочеш, щоб щось змінилося? Щоб коло тебе хтось інший сидів?
   77
   І всюди дістає одну й ту саму відповідь: так, ми вдоволені тим, що є. Тільки, як стає перед Улянича очі, ті заперечують: ні, ні, ні…
   Улянич, Дмитре, – питають Дарчині очі, – де болить? Софій-ка винна? Вона? Та переставлена картка? Так, Дмитре?
   Та на співчуття й сердечні запити нема місця в цьому ярмар­ковому гаморі. Промови, переклики, дотепи й співи змітають усе, як повінь. По вечері вся ця повінь людських голосів знову заливає вітальню. Розпливається по кутках ста відногами, клекоче, гудить. А все по двоє. Все парами. Роззухвалені, свавільні, молоді. Дар-ка сновигається від одної пари до другої, нікому не потрібно тре­тього. Навіть там, де троє, не потрібно четвертого, нового.
   Празький трохи що не стелиться перед Софійкою своїми ши­рокими, як брама, грудьми. Його заборча рука за спинкою Софій-чиного крісла ось-ось діткнеться її плечей.
   Ляля забилася в найтемніший куток зі Стефком і тільки, як перепелиця скиглінням, так вона сміхом, дає про себе знати.
   А Данко?
   Данко передав Орисю теплій опіці Улянича, а сам стоїть на дверях, як вартовий, – мовчазний, скупчений, одинокий.
   Дарка мусить добре комбінувати, щоб не наткнутись на вуйка, висмикнутися якось з-під рук Орисьці та обдурити Костика. На­решті кривульками… кривульками й добилася до входових дверей вітальні.
   – Вам… не подобається забава? Чого ви такі… такі якісь задумані?
   – Мені не подобається те… що ви такі сьогодні від самого по­чатку… такі „зайняті“, що не маєте часу на два слова для мене…
   Що це? Люди добрі, що це? Заздрість? Докори? О, тричі будьте благословенні, докори, і вшестеро благословенна будь, заздросте, що родиш ті докори.
   Сині очі такі сумні, такі кохані в своєму терпінні, що хочеться взяти їх у долоні й гасити ними свою спрагу, як джерельною водою.
   – Я не могла… інакше… бо забава в нашім домі… А до то­го… я думала, що вам приємніше… з Ориською… Вона так гар­но співає…
   78
   Маленька жіночка робиться захланна: хоче все, все відразу знати. Він ще замало досвідчений, щоб впізнати підступ.
   – Ну і що з того, що співає? Ви думаєте, що як хтось має голос, то вже… все?
   Смішака! Власне, що вона, Дарка, так ніколи не думала!
   Данко несподівано зачерпує з іншого ведра думок.
   – Дивіться, які вони всі залюблені… панна Софійка…
   Дарка дивиться: рука Празького вже от-от торкнеться плеча Софійки. А лиця їх так близько коло себе, що межа поміж ними не ширша за нитку. Навіть Ориська й та кокоче коло Костика, як курка коло яйця (де би Улянич дівся?), хоч той бавиться нею, це ж видно, як песятем. Дарка оглядає Ориську й віднаходить ще один „тайних хід“ в її душі, про який досі не знала: їй однаково, хто коло неї Данко чи Костик. Щоб тільки хлопець у   штанах.
   – Бачите? – питає третій раз одне й те ж саме Данко. І в той сам час міняє голос і мову очей. Каже щось зовсім інше:
   – Я не міг би при стільки свідках показувати своїх почувань… Якби я мав колись… комусь про свою любов говорити, то мусіло б бути так тихо, як… у церкві, коли о. Підгірський підносить св. Тайни до неба. І так мусіло б бути самітньо… щоб ніхто крім „неї“ й Бога не чув моїх слів… А ви як думаєте?
   Дарка думає розсудніше:
   – Наперед не можна нічого казати. Ніколи не знати, як воно статись може. Наприклад, хтось від’їжджає на війну і конче ще хо­че сказати своїй дівчині, що її любить. А тут… ніяк не може зустріти її на самоті… Що тоді робити?
   – Хто їде на війну, тому любов не в голові, – перетинає він пряжу Дарчиної фантазії. Данко подається кроком за поріг віталь­ні: двері від веранди просто в сад.
   – Ходім, перейдімося по саді… – не то дораджує, не то про­сить Данко. Дарка здвигає раменами.
   – Ви боїтеся? – хіба жартує він, бо ніч ясна: гола-голіська.
   Дарка ще вагається.
   – Прошу… дуже прошу… – і тим своїм „дуже прошу“ виби­ває всю оборону з Дарчиних рук.
   Дарка глипає у вітальню, потім на Данка, а ще потім ступає за поріг веранди – у сад і голу ніч.
   79
   З неба скапують зорі на голови, з землі паде роса на ноги. І місяць так близько над землею, що ще крок – і зійде по драбин­ці подивитись, як тут люди бавляться на уродинах.
   – Вам мусить бути холодно… ви так легенько вбрані… – кло­почеться Данко голосом, що від нього на морозі стало б тепло.
   Дарка заперечує головою. А в душі, куди не можуть досягну­ти, хоч і які прозорі, Данкові очі, каже собі:
   – І що з того? І що з того, що трохи зимнаво? Та ж коли б я навіть цю ніч мала пізніше в ліжку відлежати, то я все одно не завернула б тепер до хати… Хіба… хіба ти зробив би це, Данку?
   – Як тепер… на наших очах… спаде зоря з неба, то буде знак… що нас чекає велике щастя, – ворожить Данко.
   А Дарка думає: „Якби це мала правда бути… то зараз поси­палося б звізд, як граду. Така… я щаслива тепер…“
   Вони обійшли вже раз весь сад і завертають вдруге.
   – А якби так ця ніч мала ніколи не скінчитись… ані цей сад не мав би межі, ви… пішли б зі мною?..
   – Так.
   – Всюди, Дарко? Навіть, якби ми вже мали ніколи додому не вернутись?
   – Я не знаю, чи й тоді… – вже вагається Дарчина готовність. Перед очі появляється та зухвала дівчина з книжки, що то сама світ об’їхала, і Дарка каже вже певно:
   – Так, навіть тоді…
   Але тепер Данко хотів би щось інше знати:
   – Чому так, Дарко?
   Чому? Чому? Хто ж це може знати. Зрештою, може, й є десь хтось такий, що знає, але Дарка не знає. І Данко не допитується вже. Він просить:
   – Ви ще ніколи не звертались до мене по імені… Скажіть тепер… о, дуже прошу, скажіть тепер мені „Данку“…
   Він задержує її в ході, бере обіруч за ремена, перехиляє її го­лову взад і грозить жартома:
   – Скажіть… бо…
   Нехай уже раз станеться те, що мусить статись. І Дарка згор­тає всю свою самопевність, всю розлиту по цілому серцю сер-80
   дечність до Данка докупки й каже йому найкраще слово над сло­вами:
   – Данку… мій Данку…
   Він пускає її з своїх рамен, а сам аж подається взад від горячі, що вдарила на нього від цих слів.
   – Від сьогодні „ти“ аж до кінця життя… так? Так, Дарко? Тільки про це не має ніхто-ніхто знати… Ти… ти… Дарка… – любується він тепер тим словом, що його „винайшла“ вона.
   Їхні уста вже так близько себе, що дихають з одного струмоч­ка повітря, але він знечев’я пускає її руки: думки його вже знову не при ній.
   – О, цього року, татко казав, запишуся вже до державної музичної школи… А потім… Може, Відень навіть… Прецінь, мо­жу там мешкати зразу в маминого брата так, як Ляля…
   Дарку це все анітрохи не турбує, крім того „Відня“, але не хоче чужим думкам дозволити пірвати його за собою і питається тільки, щоб пригадати йому свою приявність:
   – Скажи мені, на чому легше вчитись грати: на скрипці чи фортепіяні?
   – О, річ певна, що на скрипці без порівняння трудніше вивчи­тись добре грати… Фортепіян що? Вистане техніку опанувати. А це можна й без слуху.
   Дарчина увага аж присідає: що? що? До фортепіяну не конче слуху? Але він пригадує собі щось знову інше:
   – Моя жінка мусить вміти на фортепіяні грати…
   – Якось то буде, – потішає його в дусі Дарка. Тепер маре­во фортепіяну блідне в її очах, як місяць. Вже якось ми дамо собі раду з тією технікою, коли можна при цьому без слуху обій­тися.
   – Ти… – ластиться головою до його рамени. Хоче йому щось сказати, щось таке таємне й особливе, коли нараз шорох на стежці перериває їхні думки. Безпотрібно злякались: адже це мама! Дар-ка лише збирається гукнути мамі, що вона тут, як мамин голос випереджує її:
   – Дарко! – голос мами аж корчиться від надміру злости чи остраху. Щось мусіло там у хаті статись. Оставляє Данка і біжить направці до мами:
   81
   – Мамухо я… тут… Що сталося? Чого мамуха така подрато­вана?.. Мамухо!
   Хоче заспокоїти, розговорити маму й закидає руки на шию, але мама (на Бога, що сталося?) відкидає її руки геть від себе:
   – Ти ще питаєш, чого я подратована? Що сталося? Ти… фальшиве, облудне сотворіння!
   Дарка виставляє свої здивовані, перелякані очі наперед, як сли­мак ріжки, й мовкне. Щось мусіло трапитися дуже неприємного, коли з мамою навіть говорити не можна.
   – Пішла мені зараз до хати… Гафія постелить тобі в кухні спати… хто не вміє, як слід поводитись, то хай спить у кухні з службою…
   Тихше, тихше, бо йде Данко. Потім будете сварити, за що самі схочете і скільки самі загадаєте, тільки тепер мовчати… мовчати… Але мама вже і Данка побачила.
   – Дуже гарно „пане“ Данилюк… Так робить пан гімназист? Ученик шостої гімназійної? Вимкнутися з-під опіки й бродити по саді. Гарні речі!..
   Ах, то мама це має на думці! Нічого не сталося. Обидвоє вони цілі й здорові, навіщо цей крик й галас? Направду, Дарка навіть не змерзла… зараз перезує мештики від роси й навіть катару не буде. Хто ж видав на самі уродини так ганьбити когось! Та в тім – чиясь рука… Не видно виразно – Марцина чи котроїсь із дівчат-служниць, у всякому разі, якась всеприявна і всесвідома, просувається зі смолоскипом по притемнених коридорах Дарчи-ної свідомости: „Дурна, хіба мама не бачить, що ви обидвоє цілі й здорові? Чи думаєш, що мама задля „дурного“ катару стільки крику наробила б? Мама що інше має на думці… Мама, певне, в „тім“ нас підозріває… Ану, скажи, попробуй сказати, що він тебе навіть не поцілував, чи мама повірить… Дурна, сліпа ще ти, Дарко“.
   О ні, вже не сліпа! Обертається до мами такими гарячими від ненависти очима, що тій аж слова на устах в’януть. Так! Потім шукає за Данком, щоби попрощатись ще з ним мамі навмисне, але його вже нема коло неї: саме тепер вийшов на дорогу. Значить, таки пішов додому. Ну, тепер може вже діятися, що хоче!
   – Іди до кухні, – наказує мама.
   82
   – Я не піду до кухні. Сяду собі під хату на лавку й там буду сидіти… доки мені самій схочеться, – відповідає тим самим голо­сом Дарка. – Хліб за хліб.
   Мама не договорюється більше, й Дарка сідає собі на лавці під хатою. Буде от так сидіти, хоч би до рання. Хоч би й поза „ра-но“. У вітальні грає музика, як би нічого не сталося. По якімсь часі відчиняється вікно над лавкою, на котрій сидить Дарка.
   – Дарко, іди до хати… бо перестудишся…
   Мама вже не наказує, а майже просить. Вона це вміє, та ма­ма. Насварити, кинутися, а потім хоче, щоб в одній мінуточці вже все можна було забути.
   – Дарко, ти чуєш, що я кажу?..
   – Ні, не чую, – відповідає Дарка зухвало, як Марці. Кулить­ся вдесятеро, бо холод без жартів добирається до плечей і рамен, і далі сидить на своїй лавці. Цікаво знати, котра тепер година може бути: чи далеко ще до дванадцятої. Хоч із кухні світло досить великим клином врізується в сад, але цього замало на оборону про­ти духів. Знову за якийсь час відчиняються двері. Хтось не сту­пає навіть поза поріг.
   – Дарцю, ану-ко ходи сюди.
   Бабця! Дарка іде: бабця найменше тут винна.
   – Що сталося, Дарцю? Чому не йдеш до своїх гостей?
   Перед Дарчиною пам’яттю затанцьовують тепер мамині сло­ва: „Ти ще питаєш, що сталося? Ти фальшиве, облудне сотво-ріння!..“
   – Я буду собі тут сидіти, бабцю… Прошу, замикати двері.
   Тепер вилазить правда, як шило з мішка: бабця прийшла сю­ди в змові з мамою.
   – Іди до хати, дитино, та й не роби мамі прикрости. Де ж бо… Мама перестрашилась, що тебе ніде нема… Схвилювалася та й мусіла трохи насварити. Але сама знаєш, що це твоя забава, і не випадає, щоб гості бавилися, а господиня сиділа собі десь надворі. А втім, я тобі скажу, дитинко, що так не робиться, як ти зроби­ла. Або беремо всіх гостей з собою на прохід до саду, або нікого. А одного взяти, а всіх оставити… це ні! Ну, ходи до вітальні!
   Дарку якби хто шпанівками пришпилив за фальбанки суконки до лавки. Ані не в гадці рухатись. Неправда… неправда те, що го-
   83
   ворить бабця. Мама інакше думала. Змовилися обидві, а тепер бабця „закручує“ всю цю неприємну справу. Якраз бабця на­дається до цього! Дарка не рушається з лавки, а бабця – з поро­га. Одно жде на друге.
   – Бабцю, я не знала, що це щось „злого“, що ми пішли з Дан-ком перейтися по саді… – Дарка не оправдується (ніби за що?), хоче тільки показати бабці, що вона ніякий „турок“, що можна їй закрутити „юра“, як самі хочуть; вона знає, в чому справа.
   Бабця, „притиснута до муру“, вже не має куди боронитись.
   – Гай, гай не договорюй багато, але ходи у хату…
   І Дарка іде. Тільки тому, що бабця призналася до крутійства. Тільки тому.
   Дарка повільно, з великою обережністю всувається поза поріг вітальні. Всі вже знають про її пригоду, всі вже добре „намовлені“, бо ніхто ніби навіть не запримітив, що вона вийшла, а тепер зно­ву прийшла.
   Забава дальше підстрибує своїм трибом, і нікому навіть не в голові, що нема когось, для кого вся ця забава була придумана й намріяна.
   Дарка стоїть на цій забаві, як заблукана сирітка на багацькім весіллю: неважна, нікому не потрібна ані не цікава.
   – А прецінь, „це моя забава“, – розважає і стримує заразом себе… – моя! І якби я хотіла грозити їм всім – якби я хотіла… то могла б зараз всіх на сто чортів розігнати звідси геть! Хоч потім і вбили б мене дома… але показала б їм, як то забувати про мене на моїй власнісінькій забаві…
   І від цього пожару в серці наче свобідніше стає в грудях. На­че добачує себе саму в світлі цієї луни й притомніє: „Що з нею? Хай бавляться… О, навіть „старі“ розтанцювались. О!.. о!.. Татко танцює з Орисиною мамою! Як дивно якось виглядає тепер татко в цьому своєму трохи старомодному, залежаному чорному убранні. Зовсім, як на портреті шлюбнім. Боже, і танцює якось інакше від усіх… Що він собі думає тепер, що він може тепер собі дума-ти…“ – б’ється Дарчина думка.
   Вона обсипує очима Орисину маму і вже напевно знає, що татко собі думає: йому здається, що він ще до школи ходить, такий ще молодий…
   84
   Орисина мама зовсім подібна до Софійки, тільки вища й худ-ша, вже з сивавим волоссям, тепер у вогнях цього червоного світла в танці виглядає, як підліток.
   І раптом звідкись несамовита думка: „Татко повинен був оже­нитись з Орисьчиною мамою…“
   Щось стрілило музикантам до голови, й вони ні з Сього, ні з того з дунайських хвиль перелітають на нашу верховину.
   Тато, низинин, не має що тепер шукати в танці. Він трохи що не втікає з панею Підгірською під стіну: місце молодим! Празь­кий – великий і незграбний – звивається у коломийці, як фуркало. Софійка повіває коло нього, як хоруговка. Ориська, так, Ориська іде рівненько, пишно (не сягає навіть Костикові по пахи) в танці, як та дівчина, що „ходила бережком, заганяла качурика батіжком“. Стефко Підгірський напосівся Дарку витягнути насередину (якби Ляля не мала скрипкою спутані руки, то інакше було б), але Дар-ка рішуче, аж нечемно відказується: хай інші бавляться! Її забава вже скінчена. Нагло Костик задержується в танці і кричить:
   – Панотець нам спаської затанцюють!
   – Просимо! Просимо! Панотченьку! Прошу… ану… проси­мо… – сипляться на голову отця, як град, з усіх боків. Отець від­махується руками і головою, але не обурюється на це зухвальство. Ціла вітальня аж гуде, аж ногами тупотить: отець мусить пока­зати, як у Спасі танцюють! Отець Підгірський вже тільки від­прошується: хіба ж лицює йому? Потім, якби його хто добре штовхнув, підкасує реверенду, піддирає голову і йде метелиці, що аж страшно очам дивитись! Дивіться тепер всі: оттак танцювали колись у Спасі за моїх парубоцьких часів.
   Дарка приперлася до одвірка дверей і не може собі ради дати з власними думками: одне конечно хотіла б знати. Але то таки конечно! Чи всі ці люди будуть такі самі і завтра, як сьогодні? Чи отець не буде соромитися, що дав себе намовити на цю, у вихра запозичену метелицю, чи Орисина мама схоче признатися, що підскакувала з її татком, як дівчинка, чи Софійка буде й завтра, і позавтра, і все вже від сьогодні обійматись із Славком Празьким, чи Ляля десь там, у Відні, пам’ятатиме те все, що надзвонила сьо­годні до вуха Підгірському, і чи Данко не забуде завтра того, що сказав їй сьогодні в саді?..
   85
   Маленький, кошлавенький, сірий сум підкрадається на рачках до Дарчиного серця. Байдуже, що Лялина скрипка заводить, якби хто жили з неї висотував. Байдуже, що Костикові мало що пипоть не виросте із безнастанного співання.
   Все це якесь таке далеке, якби не в цей вечір, а колись… ко­лись творилося.
   Дарка пильно вважає, чи хто не дивиться на неї і поволеньки, поволеньки, по пів, по чверть крока висувається з забави: направ-ду, не має чого більше тут шукати. У темній „ґардеробі“ хоче дібратись до ліжка, намацує і скрикує зі страху:
   – Хто тут!?.
   – Не бійтесь… То я, Дарочко.
   Ах, Улянич! Він теж, видно, має тієї забави „досить“.
   – Ви за чимсь шукаєте? – питає якось змучено, ніби рад, щоб Дарка зараз винеслася звідси. Так Дарці здається.
   – Ні… я прийшла посидіти. Мене щось голова розболіла, – якось мусить закрутити Дарка.
   – Так, як мене… – каже і собі Дмитро. Дарка думає: „Якби я була сказала правду, то він теж признався б. Як то завсіди на зле виходить неправда. Він думає… Він може щось подібне при­пускати, що я не знаю, чого він втік з забави. Якби я була сказа­ла правду… Та тепер вже запізно“.
   Але її мале жіноче серце не може вдержати, щоб не потішати. Воно торкається кінчиками пальців його чола й каже зі святим пе­реконанням:
   – Я, і Ориська, і Данко, направду, навіть мамця, сто разів більше любимо вас, як Празького.
   Чи це признання нічого не значить? Мабуть, небагато, бо Уля-нич не відзивається. Тоді каже Дарка тоном дорослої жінки:
   – Слово даю, що не знаю, що сьогодні тій Софійці сталося.
   Ага, тепер Улянич вже чує, що хтось до нього говорить!
   – Дарочко, я вас дуже люблю, вірте мені, але дуже прошу не втручатись не у свої справи. Ані панна Софійка, ані товариш Празький тут при нічому. Зрештою, ви ще замолоденькі на подібні здогади чи помічення. Вас не цікавить забава?
   – Ні не цікавить... Так само, як і вас, – грає ще молодшої Дар-ка. І вони знову не відзиваються до себе. Але ж бо Дарці жаль його.
   86
   Вона присувається ближче до нього, злегенька кладе свою ру­ку на його плече і питається, бо не може дивитись на його сум:
   – Я не розумію… Прошу не гніватися на мене, але я, бігме, не розумію, як може Софійці більше подобатися Празький, як ви. Я вже не говорю про те, що ви маєте таке добре серце, але ви й багато… це кожний видить… багато… ну… гарніші від нього.
   Що вона таке сказала, що він схоплюється раптом, якби на шпильку сів, притулює її до себе й каже вже без удавання, просто, як своїй рівні:
   – Я теж не розумію цього, Дарочко. Я теж нічогісько не розу­мію, дитино, і це… мене найбільше болить/
   Дарка хоче ще щось запитати (чому не використати хвилі, коли він розговорився?), як влітає Костик, якби сто чортів за ним гнало:
   – Ану „ґеравс“ звідси! Ми закладаємо тут пошту!
   Що за „пошта“ в хаті? Чи той Костик здурів до решти? Уля-нич бере її за руку:
   – Ходіть, Дарочко: „наші“ хочуть бавитись.
   І Дарка не допитується більше. Виходить разом з Уляничем і стає собі у вітальні разом із ним в однім кутку. Акт приязні, такої сердечної, яку лише нещастя приводить на світ, що його в такім важнім менті перервав Костик, доконується тепер сам собою. Дар-ка стоїть собі коло цього Улянича, цього найліпшого з усіх людей на світі, Дмитра Улянича, – горда, вивищена, наділена ласкою, що про неї навіть найближчі ані не догадуються. Ориська строїть до неї якісь чудернацькі міни, але що ж може тепер зв’язати її з Ориською?..
   Стоять собі з Уляничем, як не з цього світа, і приглядаються всьому, що твориться, як крізь закіпчені шкла: таке те все якесь невиразне й нецікаве.
   Бо прошу, що ж у цьому цікавого, що одно піде до темної кімнати й ніби „надає“ до другого „неоплачений“ лист. Те друге йде викуплювати той „лист“, і знову наново, і знову наново. За­бава добра для дітей, що ще до школи не ходять, а не таких стар-цунів!
   Але вони всі, як пияки, що перебрали міру і тепер вже кожний новий лик горілки насвіжо замакітрює їм голови, вони просто шаліють від цього дурного „листоноші“. Ось Ляля вибігла з тієї їх
   87
   „пошти“ з розбурханим волоссям, з червоними плямами, ніби саме безумство.
   – Свинство… Що за свинство! – обурюється Улянич. Дарка трохи не розуміє його: чому аж „свинство“? Ні, скорше, глупота… Неоправдана, смішна глупота.
   Коли викликають Дарку на „пошту по лист“, вона не відразу летить. Без жалю відпустила б це Орисьці: їй аж очі світяться! Та на „пошті“ вуйко і міг би образитись (хоч ніяк не може розу­міти, що й вуйко дався на ці дурниці намовити!), якби вона кого іншого „підміняла“.
   – Вуйку, я викупила свій лист. Тепер прошу звідси забиратись. Я маю до когось надати лист.
   – Це не важне. У нас справа не полагоджується з порога, – горлає Костик і силою тручає її до темного покою. І ще (дурний „Костище!“) замикає двері за нею, щоб, не дай Боже, не втікла з „пошти“.
   Зразу Дарка не бачить ані стін, ані вуйка. Потім скорше, ніж вуйка, чує коло себе неприємний, омліваючий сопух переферменто-ваного з квасами жолудковими вина. „Вуйко п’яний“, – проясню­ється їй у голові і хоче втікати звідси. Втікати! Але скорше, як вона за клямку, хватають її сильні, безоглядні, заборчі рамена. „Він мене вдусить…“ – звідкись така думка. „М-м-м“, – вона хоче кричати, але тугий, слизький і якийсь такий неприродно великий, як у корови, язик безлично привалює їй уста і добирається до се­редини уст. Дарка кидається головою вліво, щоб оборонити уста… аж чує, що чужа рука повзе по її тілі. Поволи, з притиском повзе щораз вище, щораз вище, аж намацує груди. Це вже болить! Во­на відривається якось від того язика і з усією злістю, з усім стра­хом впивається своїми здоровими зубами в ту руку на грудях.
   Аж тепер звільняють її кліщі його рамен, і вона прожогом влі­тає до вітальні, з червоними плямами на лиці, задихана, перелякана і переможна. Костик загороджує їй дорогу якимсь глупим жартом, але Дарка бачить тільки мамине обличчя під тінником лампи. За­бута вже образа й гнів, все, що накипіло на серці, а тільки мамині обійми, що в них можна все виплакати.
   Мама тулить її здивовано до себе. Дарка хлипає і ховає голо­ву в мами на грудях. Але коли зводить свої розбиті, затроєні стра-
   88
   хом очі, щоби шепнути мамі, в який нелюдський спосіб її обдуре­но, як нечувано, підступно зневажено її там, за дверима, то, вра­жена до крови, відвертає очі від маминих; мама сміється чогось!
   – Ох, ти моя дикунко мала! Я думала, що Бог зна, що стало­ся… Ей, ти, моя панно, панно, де нам ще до забави! Що стало­ся? Вуйко відкусив кусник носа?
   Як то, Боже єдиний, мама знає, що з нею там робили, і може так спокійно, з такою посмішкою, що від неї аж серце умліває, говорити про те при всіх? Це хіба якесь непорозуміння, якесь страшне, смертельне непорозуміння… Дарка вже не тулиться, а ховається у мамину стать. Проте бачить просто себе спітніле, аж масне вуйкове обличчя, що дивиться на неї з безличним сміхом, відвертає голову в іншу сторону і натрапляє на друге, третє, чет­верте обличчя. Всі ці лиця, як маски з гарбузів, сміються з неї… Всі тут сміються з неї, а мама, рідна мама, замість взяти її в обо­рону, замість розторощити кожному голову, хто відважився б посміхнутися з її горя, сама притакує їм!
   Чи вони подуріли всі, як мама з ними разом?
   Дарка шарпає маму за плечі, як вуличник який (може, так опа-м’ятає її!):
   – Мамцю, мама… чує? Мамцю, ходім звідси. Я хочу вже спати, – вишукує якусь причину, щоб тільки витягнути маму.
   – От тобі й на! – сміється мама. – Прошу панства, не пере­ривайте собі забави. Таке з „паннами“!
   В кімнатці жде вже на неї бабця. Обидві з мамою розбирають її. Коли мама поправляє собі розбурхане цією переправою волосся, Дарку нападає сам з себе плач:
   – Хай мамця нікуди не йде від мене. Я не хочу, щоб мамця йшла до них… Ой, мамцю, як мама могла… Як мама… – плач скаче по словах, як сухе колесо по нерівних вибоях вулиці. Мама щось переморгується з бабцею, здвигає бровами, дуже зачудована, але остається з Даркою. За десять, може, хвилин лежить уже Дарка в ліжечку, ще своїм дитячім ліжечку, у своїй нічній соро­чині з маминою рукою на грудях. На столі світиться притемнена лампа. Ніби в хаті хтось хворий. Дарка прикріплює мамину руку сильніше до своїх грудей. А, може, це не мамина рука? Іде вище по  цій  руці  своїми  пальцями  і  натрапляє  на  гладку  випуклину
   89
   підборіддя: значить, таки мама коло неї… Музика починає тепер на переміну в лівім усі гудіти. І якось так дивно: скочні коломий­ки перев’язуються всуміш з довгими тонами наддунайського валь-са. Крутнула головою… де мама? Де мама?! Ага… ось де мами­на рука, і знову чує, як хтось м’який обводить теплим, замоченим у сон, пензлем по повіках… Потім вона біжить сходами в гімна­зійному будинку. І так добре пам’ятає, що це, прецінь, їй так сниться… А ще потім… не може вже вловити границі між сном і явою… Музика гудить в усі що раз то тихше, щораз, то дальше, аж заглушує її зовсім сонне хропіння Дарки.
   Дарка пробуджується від важкого почуття, що дома хтось захворів. Згодом здає собі справу, що це тільки сіре світло світан­ку пробивається крізь завіски. В ухах дзвенить ще музика, й силь­но пити хочеться.
   – Мамцю…
   І зараз десь, напричуд скоро, з’являється мама, заспана, сто­рожка мама:
   – Мама тут, коло тебе. Що донечко?
   – Води, мамцю.
   – Зараз, дитинко, зараз.
   Але Дарку мучить тепер інша вже думка: чи мама знає вже, чому я хотіла, щоб вона ночувала коло мене?
   І сідає на ліжку відразу твереза й свідома подій, що тільки пе­ред часом висмикнулись у минуле. Прецінь, треба тепер… тепер, заки ще ранок не показав свого носа у шибах, заки ще в хаті ти­хо, що можна думати, що Господь тільки маму й доньку сотворив на світі, завернути ще раз те, що сталося, задержати, і враз з ма­мою, тільки з нею одною, приглянутись йому, розпізнати, розтря­сти все до стебелини і… розвіяти, щоби спомину не осталося. Але тільки мамусі можна відслонити свій сором. Тільки їй одній зі всіх-всіх людей на світі. Але мама зараз вияснить і це: прецінь, не мог­ла аж „те“ про неї і Данка подумати.
   – Мамухо… – вона простягає свої руки до маминої шиї: найбільше скажеться тоді, коли голос потребує якнайменше доро­ги зробити від уст до вуха.
   І мама це розуміє. Завиває її своїми раменами, як теплим ша-лем. А тепер тільки говорити, говорити… замкнути очі з сорому
   90
   і говорити, щоб так стало легко на серцю, що аж плакати захо­тілося.
   – Мамухо… Я з Данком тільки походила по саді. Чому маму-ха думала…
   Мама ніби цілує їй в уста, якраз тепер в самі уста, і це вигля­дає, ніби мама хоче, щоб вона не говорила про те, що зайшло. Ні, це не „ніби“, мама таки, направду, не хоче про ніщо чути.
   – Спи, донюсю, ти моя „велика панно“, що вчора мамі лише сорому наробила і пусто перелякала маму… Хто ж бачив так по-дикому поводитись, як котеня яке? О, спи вже, спи. Вуйко не гнівається на тебе. Но, спи, і не думай багато.
   Як? Як? Як має вона не думати про це? Як може вона забути… так відразу? З ким, на милість Божу, має вона погово­рити про це, коли мама, її мамуха, не хоче вислухати її?
   Мама ще раз просить „спати й не думати“, потім накриває Дарку ковдрою і йде спати. Дарка каже повікам спуститись над очі і дає волю кожній наймізернішій думці! Кожна тепер може прийти до слова, і кожна буде вислухана, коли для Дарки рідна мама не хоче мати дрібку зрозуміння.
   Якась чужа, заблукана думка скидає шапку перед Даркою і просить і собі слова. Прошу! Думка кланяється і каже:
   – Ти дурна, Дарко, коли думаєш, що мама стане з тобою про такі справи говорити, або, коли тобі здається, що мама хоч словеч­ко скаже вуйкові за тебе. Ні, ні, так не буде! Мусиш забути, небо­го, про ті часи, коли ти з найменшою „бубою“ бігла до мами на пожалування. Тепер ти вже „велика“. Хіба ти не бачила, що вчо­ра мама сама сміялася з твого сорому?
   Дарка не на все дає свою згоду, бо думка з шапкою набакир переходить на інші струни:
   – Бачиш, у „них“ можна все робити… найпоганіше… навіть те, що вуйко з тобою витворював, щоб тільки… під „їх оком“. Розумієш тепер, чому мама сварила на тебе, як ти вибралася з Данком сама в сад? „Так не робиться“, – казала бабця. Але „це“ можна! Це забава. І це можна. Так, так, Дарко…
   – Може бути, може бути, – не відразу пристає Дарка. Заслу­ховує і чує, що мама вже спить. Підводиться на лікоть: мамине лице бліде в ранішньому світлі, як у небіжчика.
   91
   „Ще вчора була б присягнула, що це моя мама. Ще вчора здавалося мені, що ще маю маму“, – свідомо крає на кусники власне серце.
   „Тепер я вже, направду, велика“, – формує словами весь свій досвід, всі прикрі розчарування, всі свої помічення, своє сирітство і солодкі надії. Все, все, що пережила й побачила в той вечір, змістилося в тому одному слові.
   Та думка з шапкою набакир мала рацію: „вони“, справді, наче б якусь курячу пам’ять мали. Забули, а, може, тільки вдали, що забули, все, що того вечора було. Дарка здурніла, і вже тепер сама добре не знала: було так чи тільки снилося?..
   Тільки Ориську поскоботів язик і спитала:
   – Дарка, ти оповіш мені, що з тобою і „вуйком“ було на тій „пошті“?..
   Тепер мусіла й Дарка собі короткопам’ятної вдати:
   – Що тобі Бог дав? Що мало бути… Смішака!
   І вийшло на те, що Ориська здурніла і теж вже путала дійсне з уявним. Дарці видався світ, як одна велика саля, де люди цю-цюбабки з собою граються: одно ховає правду перед одним і ра­де, як вдається йому збити з сліду іншого.
   IX
   Потім сталося щось, що всіх засмутило і за одним махом гепнуло всіх у інший бік: румуни заборонили давати виставу. Чому? А чому не хочуть, щоб в церкві по-українськи правилося? А чому кажуть вже навіть і історію всесвітню здавати по-румун-ськи? Бо їм так хочеться!
   Як поїхав татко до префектури, то сказали, що ніби тому за­боронили, бо там Улянич грає. Виходило б на те, що треба було б Улянича викреслити, але це неможливо. Вистава без Улянича, як пава без хвоста. Нехай хтось скаже, що варта пава, як хвіст їй обітнуть?
   Як Костик поїхав, то вже іншої заспівали: буцім тому відмови­ли, що на сцені малося б виступати в козацьких строях. Не вільно селу пригадувати козаків.
   92
   А як Празький поїхав, то вже треба було тільки кілька тисяч леїв. Але хто мав дати тих кілька тисяч?
   Якби не те, що була дійсна заборона на козацькі строї, то по-зволення можна було б вже „купити“ за кілька соток. Але з забо­роною коштувало воно дві, а може, й три тисячі леїв. Може, по торзі можна було б дістати його навіть за тисячу леїв, але хто мав їх зараз таки вродити?
   „А все ж таки. ці козацькі шаравари поєднали їх… краще, як моя забава“, – міркувала Дарка, дивлячись, як всі вони клопота­лись тією забороною, як метушились, бігали, нараджувались, скла­дали гроші. І не було: Улянич не Улянич, Софійка не Софійка, Празький не Празький – ніхто тепер не думав про це, нікому не могли бути тепер в голові особисті справи й порахунки.
   Дарка одне тільки була цікава знати: чи всі вони так метушать­ся тому, що село не побачить козаків, чи тому, що жаль їм, що ролі на бляшку повиучувались? Якось підійшла з цим питанням до Улянича. Він відповів таке, що соромитися мусіла своєї корот-козорости.
   – З вас ще дуже велика дитина, Дарко. Нам ішло про те, щоб пригадати, бодай пригадати людям, що вони ще українці…
   Того дня признала Дарка Улянича „святим“. Дарка ніколи не думала про те, що вона українка. Ніколи-ніколи її не обходило те, що люди можуть забути, хто вони. Сказала собі, що це сумне, ні, ще не так, це страшенно сумне, що наші бідні люди навіть вже на сцені не можуть побачити козаків (а звідки ніби вони мають зна­ти, що в нас колись справді козаки були?), а все ж таки… не мог­ла обігнатись від радости, що її обсіла на саму думку, що вже оста­точно прийшов раз кінець тим пробам, тим співам, тим вічним схо­динам, що тільки забирали Данка, а куди вона приступу не мала.
   Розіпніть її, а вона не могла тим не радіти. Розуміла, Боже мій, ще й як розуміла, що треба було інакше думати, і думала так, як треба, але серце потихеньку співало свою пісеньку. І що з ним вдієш?
   Коли трохи всілося, Данко приступив до неї:
   – Що поробляєш? – спитав, а Дарці стало смішно, що, пре­цінь, міг краще речення видумати, де б теж могло приходити „ти“.
   Вона хотіла показати себе в курсі справ:
   93
   – А вистави таки не буде… І ти не будеш виступати… ані співати…
   – Ми могли б якусь салонову штуку взяти. Але там нема стільки співу і музики. А це хіба найважніше.
   І ще раз Дарка утвердилася в тім переконанні, що тільки один Улянич думав про село і козаків. Ще й цим разом мусіла собі сказати, що коли б розділювано нагороди за те, хто є найбільшим українцем, то першу нагороду дістав би тільки Улянич.
   Данко відвів її поза „громадську криницю“ і попрощався; ішов дорогою похорон, і він не хотів, щоб о. Підгірський зустрів їх ра­зом. Дарці не треба було два рази казати, що це значить: в кого сумління „чисте“, хто не потребує зі своїми думками ховатись, то може на нього і десять отців Підгірських дивитись.
   І як це воно сталося!?. І чому досі він ще не сказав їй того? Прецінь був вже один такий вечір, де не було нікого, крім них двох і дерев…
   Місяця не можна було брати під увагу, бо він був зависоко. Ще раз повертає до думки, чому, властиво, вже раз Данко не ска­же їй, що її любить, коли вона й так уже знає про те… Ніби чо­му зволікати?
   Питає себе і відразу знає відповідь: прецінь це має статися там, у Чернівцях, як вона буде на станції. Може, їй буде скучно за домом (цього ніколи не можна наперед знати), може, не вийде так відразу знайти приятельку (на Ориську ніколи не можна пев­но числити), а тоді, як їй буде дуже смутно і самітньо, він скаже їй про свою любов. Вона затаїть перед ним, що про це вона вже давно знала, і ніби вдасть дуже зачудованої, щоб його визнання виглядало на несподіванку.
   За десять днів вже від’їзд… Направду, не знати, що більше годиться: сумувати за домом чи радіти тим, що має там, у тих Чернівцях, від Данка почути?..
   Чогось згадалася тета Тіна: така гарна, може, навіть краща від Лялі і Ориськи, а така нещаслива… Чому так?
   І раптом звідкись тверда постанова, майже присяга: вона, Дарка, хоч на четвертину менше гарна від тетки Тіни, мусить бути завсігди дуже щаслива. Аж щоб їй інші завидували. Так!
   94
   Підсміхнулася до своїх міркувань: прецінь, все щастя в житті – це те, щоб Данко завсігди був до неї такий добрий, такий ласка­вий, як у той вечір на забаві…
   Доглянула чубчик батьківського дому і пригадала собі, що ос­тання пора поговорити з мамою про лекцію фортепіяну.
   Дома застала всіх при підвечірку. Зробила байдужнісеньке ли­це й заговорила ніби „між іншим“, от, як добра дитина, що хоче все пригадати:
   – Мамця знає… Ми ще одного видатку не вчислили, як ви­раховували мою „школу“. Та ж я, прецінь, буду ходити в Чернів­цях ще й на музику, на фортепіян, хочу сказати, – поправилася скоренько.
   Татко трохи кавою не захлиснувся:
   – Ну, знаєш, Дарцю, ти і музика! Дай мені спокій! Та ж ти, дитино, зовсім слуху не маєш…
   – А я тобі скажу, – вмішалася бабця, – що до фортепіяну і не конечно такого дуже слуху. А все ж одно гарно, як панночка вміє бодай щось із нот заграти…
   – Це колись так було, – перебила без серця мама, – що кож­на з „порядного дому“ панночка мусіла вміти кілька слів по-фран-цузьки і на фортепіяні „бомкати“. Тепер кожний береться до того, до чого має вже вроджені здібності.
   Мама налляла склянку молока й поставила перед Даркою.
   – Пий, бо мама хоче ще сьогодні вимірити і попришивати тобі раменця до твоїх нових сорочинок.
   І ніби хоче цим сказати, що справа фортепіяну вже згори відки­нена, пересуджена, недійсна. Але цього не може бути! Прецінь, вона мусить вміти грати на фортепіяні! Та ж від цього, чи мама пішле її на музику, залежить все її щастя, все її життя! Чи вони цього не можуть розуміти? Чому не хочуть розуміти, що вона мо­же весь рік в одній суконці ходити, може подарувати їм ту нову торбу на книжки, може весь рік одного цукерка, одного яблучка не мати в устах, тільки нехай стане грошей на ту музику.
   Але цього не можна сказати так просто з серця, бо Дарці щой­но чотирнадцятий рік. Тому вона насильно придержує обіруч мас­ку байдужности на своїм лиці і каже спокійно:
   95
   – А мамуха знає, що слух можна собі виробити? Ориська бу­де ходити на музику… і я певна, що всі дівчата в класі теж бу­дуть вчитися музики… лише я одна… Мамухо, я, може, б я таки ходила?..
   Вона дивиться на бабцю благально: прошу їх переконати, упро­сити, перемовити, сказати їм, що це не моя химера, оця музика, але мус, страшний мус, бо я хочу щаслива бути… Але її прохан­ня тільки розсердило маму:
   – „Ориська“! „Ориська“! Ориська має слух і голос. І гріх від Бога був би, якби панство Підгірські її не післали вчитись. У цім випадку ніяк не можеш порівнювати себе до неї. Дивує мене, Дарко, що ти, така розумна мамина доня, тепер так по-дурному впираєшся при тій музиці. І навіщо тобі тієї науки, як ми в хаті фортепіяна не маємо? То лиш пусті дівчата наслідують одні одних, як мавпи. Розумна дитина буде тільки за те братись, до чого має талант. Ну, пий молочко, бо мама хоче ще сьогодні зміряти суко­ночку і сорочинки.
   Але молоко не смакує. Тривога, стоока, зелена тривога, що й ця остання нагода може висмикнутися з рук, зовсім затамувала просмик до горла.
   Та коли таки нізвідки помочі, а нагода на очах пакує свої манатки й хоче раз на все втікати, Дарка мобілізує всю свою відвагу, всю зухвалість предків і таки не дає так легко виховзну-тись їй із рук.
   – Я мушу ходити на фортепіян… Я мушу… – вона зразу просить, але аж сльози вирвались і потекли так, що всі вже вспі-ли доглянути їх, Дарка аж тоді усвідомлює собі, що справу посу­нула задалеко, й з остраху і сорому за свої сльози, починає кри­чати вже:
   – А я таки буду… вчитись на фортепіяні, таки буду! Ой… бо я мушу.
   Вона тепер сама не знає, чим більше в них виблагає: терором чи проханнями – тому кидається собою на всі сторони і дуже докладно нагадує тепер собою Дарку, як було їй чотири роки. Тоді теж, коли пішло не по її, кидалась на землю, била ногами, повто­рюючи безнастанно своє:
   – Таки буду… Таки буду…
   96
   Та тепер не сподівалася мама щось подібного по панні з чет­вертої гімназійної. Зразу ніби не пізнає рідної дитини, а потім, впізнавши, що це та сама Дарка, що колись була, б’є кулаком до стола й ще голосніше, як Дарчин лемент, кричить мама:
   – Тихо! Що то має значити?! То ти вже відтепер будеш мені свої „панянські“ фохи показувати? Ти, шмарката! Ти!.. Ані слуху, ані голосу, немузикальна, як пень, а забагається їй якогось фор-тепіяну… Розуміється, вона вже тепер числить на те, що буде ма­ти чого, „здувши“ ноти під паху, пополудні до міста вибігти… Ми­лишся, донечко, ми посилаємо тебе до міста на науку, а не на якісь витребеньки. А ту музику вибий собі з голови. Агі, як роззлости-ла мене сьогодні. Фе, Дарко, повинна вже ти раз розум мати. Ну, пий, пий вже раз те молоко, хай Гафія з стола збере.
   Дарка вже не пам’ятає акуратно, як воно до того дійшло, що склянка, яку мама підсунула їй під ніс, тільки подзвенькотіла по підлозі. Зараз потім побачила білу пляму на хіднику і краплі молочної роси на маминій суконці.
   Ані трохи в порівнянні до того, що накипіло в серцю, не боліло те, що мама потовкла нею кілька разів до стіни і витраскала доло­ні, що аж пруги подіставали. Чогось смішними видавались батькові погрози, що вона, замість до школи, піде гуси пасти, бо там місце дикунці. Навіть не зворушив образ бабці, як зігнута вдвоє, вима­цувала кусники шкла по долівці і витягала платком молоко з хідни­ка. Стояла під стіною, куди трутила нею мама, далека від того всього, що коло неї творилося, байдужа до отупіння.
   Автоматично приймала все до відома, що доходило до її вух: і гуси, і „дикунку“, і бабцину покору, і мамині удари.
   Данковою жінкою і так вже ніколи не буде. Все проче може ставатись або ні: їй однаковісінько.
   Як осталися тільки удвох з бабцею в кімнаті, та пробувала (бо бабця все когось годила б) склонити Дарку, щоб таки перепроси­ла батьків. Але Дарка стояла твердо при своїм, як дуб у землі:
   – Не буду, ну, не буду. Нікого не буду перепрошувати. Нехай насамперед перепросять мене, – вихопилася з-поза ґрат серця думка, але Дарка зараз завернула її. – Вони ще колись попам’я-тають цей день… Буде бабця бачити… Колись не знати що схо­чуть дати, щоб я вміла на фортепіяні грати, але буде запізно…
   97
   Бабця небагато звертає уваги на ці грозьби без змислу і ос­нови. Але Дарка думає своє: докори совісти татка і мамці за те, що могли ущасливити свою дитину, а не зробили того, будуть ко­лись найкращою помстою і відплатою за сьогоднішній її біль. І во­на так само рішуче і з переконанням, як заприсягала собі завсігди бути лише щаслива в житті, постановляє все своє життя бути не­щасливою. Колись будуть говорити про неї подібне, як про тету Тіну:
   – Ця Дарка любилася колись з одним, але мусіла розійтися, бо її батьки були такі „скупіндри“, що пожалували для неї на на­уку музики. А „він“ хотів тільки музикальної жінки.
   І всі будуть оглядатися за нею з сердечним співчуттям, а маму і тата будуть на кожнім кроці проклинати. Ну, може, не прокли­нати, але любити не буде їх вже ніхто.
   Мама ніби ненароком совгається попри двері кімнати, де роз­думує Дарка.
   – Нічого з того не вийде – шкода чекати. Я таки не перепро­шу, – бурмоче в дусі Дарка. Не було іншого виходу для мами, як у гніві вимірити суконку.
   Бабця знову підбігає за Даркою, як курчатко за квочкою: пе­репроси та й перепроси маму. Бабця цього ніяк не розуміє, що кривда сталася не мамі, а їй, їй, Дарці, а вона не вміє це сказати так, щоб бабця зрозуміла й дала врешті їй святий супокій.
   Мусить аж на двір, за стодолу, втікати від бабці. В хату при­ходить аж по вечеру. Гафія поставила тарілку і для неї, але ніхто їй не накладає ані не каже сідати. Добре. Дуже добре. Може спокійно постелити собі постіль (теж ніколи цього не робила досі сама) і думати, про що гадки самі захочуть.
   Тонконогий, анемічний жаль закрадається до Дарчиного серця:
   “Боже… Боже… „Дурної“ склянки не можуть переболіти, а я маю забути їм, що через них, через рідну маму ніколи його жінкою не буду. Боже… Боже…”
   98
   X
   „Рано“ збудилася Дарка досить пізненько: сонце вже закоти­лося за другу половину вікна. Думка була за тим, щоб відразу встати, але голова ваготіла й не могла розлучитись із подушкою. В устах було якось так, як по добре невиспаній ночі, хоч цієї ночі спалося а спалося…
   З подвір’я затарахкотів віз на снопи: мусів вже зо три рази обернути.
   Стала по своїй любій звичці в ліжку відразу на ноги (скільки було вже не раз балачки про те, що пружини з ліжечка повиліта­ють!) і відразу присіла, задихана з страху: з лівого боку на сорочці червона, ще свіжа кров…
   Метнулася до простирала: ті самі ще свіжі сліди…
   Впала на ліжко, скорчивши під груди коліна і так перечікува­ла, аж прогуде гураґан першого страху. Думки і собі розбігалися всі до одної, поховалися по кутах, нездібні з переляку до ніякого діла.
   Тільки в передсінку свідомости змагалися зі собою неясні відо­мості з певними здогадами…
   „Таке“, а може, тільки йому подібне, з жінками буває. Але чи вже так завчасу, чи в пізнішім віці, невідомо. Нема теж певних відомостей про те, чи таке трапляється з всіма жінками, чи тільки з тими, що мають родити дітей… І чи „воно“ приходить постійно, напевно, з літами, чи тільки як злий знак, випадково…
   Але роздумування на пізніше. Тепер треба чину. Вже. В цій хвилині. Перш за все – затерти сліди своєї ганьби. Сорочку мож­на випрати. Взяти нишком з собою і у ставку випрати. Адже бу­вали вже випадки, що пів дому шукало за Дарчиною нічною сороч­кою, а вона преспокійно лежала собі, наприклад, у вітальні на фо­телі. Зможе й цим разом кудись „задітися“. Плями з простирала найкраще виловити щіточкою від зубів. Знову ж – неясного по­ходження, розпливчасті, вогкі плями на простиралі можуть кинути й інше підозріння. Нехай. Все інше краще від „того“.
   Далі: кров тамується холодними металами і окладами з холод­ної води (вода з їх криниці зимна-зимна). Це вона знала. І це во­на зробить.
   99
   Все ж таки ці заходи не багато помогли. Кров вправді спини­лася, але взяли такі сильні болі, що здалося, сама смерть стала з косою перед очі.
   Ціле щастя, що дома було власне „по сварці“, без перепросин, і ніхто не звертав на неї уваги.
   І добре, що можна було їсти й бути певним, що за тобою ніхто не слідить.
   Та від цього анітрохи не змаліло нещастя. Навпаки, чим біль­ше старалася злегковажити цей випадок у своїх очах, тим зростав він до більших розмірів. Як навмисне. Кров, жива кров – це не жарти.
   Соромно і боляче (дійшло до того, що вона, Дарка, мусить в Ориськи „радитись“) було ж говорити про це з Ориською, але кому мала розказати Дарка своє горе, коли з мамою була у „гніві“?
   Ориська вислухала її очима й вухами, а потім сказала свою думку:
   – Ти будеш мати дитину.
   Дарка зблідла, але скоро зарожевілася й засміялася: прецінь, дитини не мається ні з сього, ні з того. По-друге, в ту справу все мусить бути якийсь мужчина вмішаний. Ні, ні… Ориська поми­ляється. Це мусить бути щось іншого.
   Та Ориська таки стояла при своїм.
   – А я тобі кажу, Дарко, що таки будеш мати дитину. Ти все думаєш, що я нічого не знаю, а я, може, більше від тебе бачила. Так. В нас заки корова мала мати телятко, то з неї кров ішла, слово чести.
   – Ой, Ориська… Або я корова? – хотіла відразу перебити цю пусту балаканину Дарка.
   – Добре, а чи ти знаєш, що з жінки теж іде кров, як вона має мати дитину? Ти знаєш, раз післала мене мама до Петрихи по квасне тісто. Я влітаю до хати, а вона якраз має дитину. Кажу тобі, вся постіль від крови, аж по хаті було нею чути… Так, як­би свиню зарізали…
   Ориська така дурна. І хоч чваниться, що все знає, видно, що нічого не розуміє. Ну, як дитина? От так собі – заболіло в жи­воті, і вже дитина?
   100
   – А „від кого“ мала б я мати дитину? – спитала зачутим у селі, хоч і незрозумілим щодо свого змісту, терміном.
   Ориська аж очі вирячила. Ага, вона певно „забула“, що дити­на може тільки „від когось“ бути! Ну, а що ж тепер? Але й Ориська і на це питання має відповідь. Жива кров мусить бути передвісником народин живої людини.
   – Дарко, ти так все „пискуєш“ до мами. Чи ти думаєш, що Бог не міг за кару так зробити, щоб ти без нікого мала дитину?..
   – Іди, іди, такого ще відколи світ світом не бувало, – боро­ниться самопевно Дарка.
   – Не вір, добре, не вір, що Бог, як хоче, то може все зроби­ти… – остерігає і загрожує водночас Ориська. Дарка не відва­жується заперечити Божої могучости й гніву. В її очах вони наро­стають, укладаються у піраміди: одна вища другої, а та ще вище третьої, і так без кінця.
   Акт прогнання прабатьків з раю блідне перед чудом планетар­ної системи. Звізди ховаються в тінь перед загадкою безсмертно-сти душі. Безсмертність душі зводиться до природного явища пе­ред тайною самого Бога в трьох особах.
   Справді: той Бог все може. Добре і зле. Ще одно, може, вже останнє прохання до приятельки:
   – Орисько, я тебе дуже прошу: не кажи нікому, що я, може, буду дитину мати. Навіть якби я вмерла, то не кажи нікому, чому.
   Орисьці стають сльози в очах.
   – Що ти говориш, Дарко? Боже, що ти говориш! – Вона хоче розрадити її своїм цілунком, але Дарка не допускає до нього:
   – Що ти мені поможеш? Що можеш ти мені помогти?
   Не договорює багато, іде собі навіть без „па“ – самітня, недо­ступна, майже горда у своїй самоті. Ориська не задержує, не забі­гає, лише стоїть і дивиться: хто б то подумав, хто б то подумав, що Дарка за свою зухвалість до мами піде так марно зі світа?
   За ясенями попівства нова хвиля тверезости вдаряє на розга-рячкований Дарчин ум: це неможливо, що вона мала мати дитину. Таки ні… Хоч – згадує всі надприродні сили – це правда, що Бог може зробити все, що захоче. Це свята правда.
   Ні, ні, сто разів ні. Це не буде дитина. Але що саме – вона не знає. Одно лише знає певно: це щось, чого треба соромитись.
   101
   Сльози товпляться до очей, і серце таке маленьке, як порошин­ка. Аж жаль того власного, бідного серця.
   Нещастя цілих вакацій збігаються тепер до одного роздоріжжя, в’яжуться в один вузол і давлять, ой, як давлять те бідне, малень­ке, як порошинка, серце.
   І те, що вона вже ніколи Данковою жінкою не буде, і те, що, замість до гімназії, піде на громадську толоку гуси пасти (навмис­не не хоче пам’ятати, що мама вже після того, як татко таке сказав, приміряла її суконку, яка, прецінь, тільки для гімназії шилася), і те, що мама не мала ані вуха, ані серця для її нещастя, і тепер це страхіття звалюється на те, що їй нічого додому вертатись. Стає і заслуховує хвилину: може, знайдеться хоч одна така думка, що промовить слово за домом, але коли нема ні одної такої, запа­дає постанова: додому більше не вертатись.
   – Адже, – підлабузнюється і визиває Бога, – Бог може зро­бити так, щоби того всього в одній хвилині не було. Стою тут на вулиці без дому й мами, а може так статися зараз, якби тільки Бог схотів, що можу знайтися дома, в ліжку, з мамою, і можу бути відразу вже й на музику записана…
   Вона знає, що так не станеться. Але хоче тільки, щоби там, в небі, знали, як вона вірить в їхню силу. Просто хоче перекупити їх своєю вірою і забезпечити себе перед їх гнівом. Тепер, коли вже певна, що віддала себе вищій опіці і нічого „дуже злого“ їй не ста­неться, ще раз закріплює свою постанову: додому ніколи вже не вернеться.
   Вечір уже закидає свої сіті над землею, і чути десь зітхання вмираючого дня. Пахне солом’яним димом по селу і парою зготов­лених вечер. Чути бренькіт дзвіночків худоби, що повертає з поля, і м’який відгомін босих ніг по битих стежках.
   Людські переклики і чергований гавкіт псів нагадують, що ро­бітники вже вернулися з поля. Значить, вечір таки на добре роз-паношується по землі.
   Дарка йде дорогою, що веде до сусіднього села, і думає:
   “Мушу відтепер більше, як досі любити небо й траву, бо тепер вони будуть моїм „домом“.
   За хатами надбігає з піль теплий вітерець і аж до ніг стелить­ся, щоб дальше, тільки дальше йти… І хоч уже давно забулося,
   102
   коли сонце замкнуло двері за собою, з страху – ані сліду. „Новий дім“ – небо засвічує всі лампи до одної: так ясно, що можна розпізнати якого кольору придорожні квітки.
   Якісь люди минають і йдуть далі. Це тільки утверджує в тому переконанні, що нічого незвичайного не твориться: люди навіть не дивуються, що вона йде сама полем. Видно, так уже мусіло бути й буде.
   Перші, невиразні світелка з сусіднього села чогось приспішу-ють биття серця. Вона ж вже за „готарем“, в чужім селі, між чу­жими людьми. Доходить до села й відразу почуває, що вступає в новий, досі тільки з оповідань бувальців знаний світ.
   Треба буде проситися „на ніч“. Треба буде видумувати історії про злу мачуху або батька п’яницю. Треба буде на „службу“ го­дитись. Ах, треба буде забути, чим досі булося.
   А ніч вже на п’яти ступає. Страх перед чужим селом і людь­ми заходить з одної, то з другої сторони коло Дарчиного серця. Лапне за душу, що аж мурашки побіжать спиною від того дотику, причаїться, потім знову на іншому місці дасть знати про те, що він ані на крок не відступає від Дарчиного серця. Пошуки нічлігу з ро­мантичної пригоди переходять у прикру конечність.
   Хат у селі, як муравлищ на зрубі: до котрих дверей застукати?
   Дарка числить до десяти: до десятої хати підійде. Десята хата, мало що інша від прочих дев’ять: під ґонтами і з одною лише освітленою половиною.
   Дарка заходить у браму на подвір’я, а звідти – просто через відчинені наростіж двері – до хати.
   Якась жінка, молода й непривітна, порається коло кулеші на кухні; решта родини розкинена по всіх кутках хати.
   – Що скажеш, дівчино? – питає, якби спішилася в роботі, молодиця.
   Тон голосу молодиці онесмілює Дарку, вибиває за одним ма­хом весь порядок слів.
   – Чи не могла б я у вас переночувати? – питається якось подурному, ніби заздалегідь було так умовлено, і вона тільки для певности питає ще раз.
   – А ти чия? Ніби звідки? – втручається з цікавістю, хоч теж не дуже привітно, ґазда. Невідомо, батько чи чоловік молодиці.
   103
   Дарка неприготована на таке питання на самому вступі. Ще не може рішитися, котрого концепту вхопитись (мачухи чи батька п’яниці), як молодиця вже за неї відповідає:
   – Іди собі, небого, звідкись прийшла, та й не сновигайся по чужому селі… По тобі видно, що зле тобі не діється. Іди, іди…
   Не дає змоги відповісти, бо відразу повертається спиною до Дарки, а лицем до чавуна з кулешою, як би нікого чужого в хаті й не було.
   Все ж таки здається чомусь Дарці, що якби вона попросила ґазду, сердечно попросила, то він позволив би переночувати десь у кутку. І відразу знає, що хоч би мали вовки на полі роздерти, нікого не прохатиме з цієї хати. Не схиляється, не кулиться, по звичаю бездомних, тільки природною ходою іде за поріг. Без „до-браніч“.
   – Слухай… гей, дівчино, – гукає за нею голос ґазди, – ану-ко вернися – маєш букатку хліба.
   Дарка має вже на кінчику язика просту відповідь: „Подавіться ним“, – але неждано для себе самої відповідає так, як її вдома на­вчили:
   – Дякую! Я не голодна.
   А за порогом цього негостинного дому знову ніч і знову гострі дотики страху. Боже, Боже, ані додому в цій порі вертатися, ані ночувати тут, серед вулиці. Дарка вишукує всі призабуті слова давніх молитов і засипає ними всіх знайомих святих в небі. Зокре­ма прохання, щире, як сльоза сироти, до Ісуса:
   – Зроби так, щоби хтось прийняв мене на ніч… Тільки на цю одну ніч. Завтра, як ти цього захочеш, Ісусе, вернуся навіть додому.
   І від цієї молитви вступає віра така ясна, як ранок, у серце, і Дарка сміло входить у пороги якогось нового, бо тільки на поло­вину викінченого, дому.
   І знову питання:
   – А ти чия?
   Тепер питається вже якась старенька жінка. Молода жінка, що присипляла дитину, повертається до Дарки і каже до мами чи свекрухи:
   – Лишіть, най ночує. Кажу вам… – замикає остерігаюче уста старшій жінці, і та покірно робить їй місце коло себе на постелі. Їй
   104
   підсувають миску з молоком і кулешею, але Дарка цим разом вже не може лише подякувати. Бере за ложку – і молоко смакує, як ніколи досі.
   В хату приходить молодий ґазда. Щось хоче питатись чи розвідуватись, але молодиця шепотом просить його мовчати, й він ніщо не питає Дарки. Ніби її зовсім нема в хаті. Дарці стелять на лаві під намисником.
   Молодиця поправляє їй „подушку“, стару кожушину під го­ловою, а Дарка, перейнята вся вдячністю до своїх незнайомих добродіїв, думає: „Остануся вже в цих добрих людей. Завтра розповім молодиці всю свою біду й залишуся коло дитини…“
   Їй здається, що про її постанову знають вже всі в хаті, і вона вже не почувається їх довжником. Навпаки, вони повинні оцінити як слід її рішення.
   Потім, можна сказати, що таки зараз потім, як заснула, збу­дилася від якогось раптового світла. Коли відчинила очі, усвідоми­ла собі, що мусіла збудитись від того галасу, що зчинився в хаті. І заки могла з’ясувати собі, що куди, чого ці люди схопилися вночі і бігають з хати на двір, а знадвору до хати, була вже в татка на руках.
   – Татусю… – ніби втішилася, ніби здивувалася.
   Ще чула, як татко ще раз дякував молодиці, що „дала знати“, потім знову вчула людську мову, аж як стали в себе на подвір’ю. Мусіла заснути по дорозі і збудитися від того, що віз перестав на­гло тарахкотіти.
   З хати вийшла сплакана, з перекривленим лицем мама і відра­зу стала докоряти Дарці. Аж тато мусів спам’ятати маму:
   – Дай спокій: дитина перетомлена... Завтра будеш розпитувати...
   Тато (Дарка ніяк не могла зрозуміти, що йому сталося, що він так нагло подобрів до пастушки від гусей) заніс Дарку сам на руках до ліжка. Дарка хотіла чимскорше чкурнути так, як сто­яла, під покривало, але мама, що теж нагло зробилася добра, як би хто її медом намастив, конечно захотіла сама розібрати „свою донцю“.
   І в цей спосіб вийшла на яву ганебна Дарчина тайна.
   Мама вже навіть не допитувалася багато, чому вона з дому вті­кала. Кожний тепер розумів причину.
   105
   Дарці розклеюються зовсім очі, і вона не може так скоро зно­ву заснути. Мама просить, щоб вона, прецінь, таки заснула: про все поговорять завтра. Дарка хоче послухати мами, стулює повіки, але таки не спить. Мама це бачить, тому сідає на край ліжечка, гладить легенько Дарку по лиці і починає розказувати.
   Страшні неймовірні речі розказує мама. Що пережила мама, як пішла до Ориськи й довідалася, що Дарка пішла звідти кудись. Як шукали її по всьому селі. Які страшні думки приходили мамі до голови. Не знати певно, чи мама не захворіє від того всього. Стежечками, стежечками і мама заходить аж до Дарчиного соро­му. Дарка завмирає. Можна сказати: перестає існувати. Як ще й мама скаже щось подібне, як Ориська видумала, то хіба більше не жити їй.
   Але що це? Мама сміється з її переляку: прецінь, це звичай­нісінька річ, що ні одної жінки на світі не минає. А кров? – хоче знати Дарка.
   Кров у цьому випадку природніше явище, як кровотеча з но­са… Тільки от що: дівчатка мусять у тому часі вважати на себе. Боже борони, перестудитись, мочити ноги в зимній воді, бо мож­на захворіти на все життя.
   Дарка скліпує очима, як би хотіла відігнати думки від себе: що? що мама говорить про зимну воду і каліцтво на все життя?
   Напружені весь довгий день нерви не видержують, і Дарка вибухає плачем:
   – Чому… Боже мій… чому мама не сказала мені цього всьо­го два дні скорше?..
   І на таке просте, природне питання мама не знає, що відповісти.
   XI
   З поля довожували останні, спізнені снопи. І скрип возів чо­мусь нагадував клекіт бузьків перед відлетом у вирій. На ясній тканці бадьорого ще сонця привиджувалися вже білі нитки баби­ного літа. Заносило вже запахом осені, і було сумно без очевидної причини.
   106
   Мама купила нову, спеціяльну для Дарки на „довіз“ із дому, валізу. Як рекрутові. І від цієї нової валізи, від цього осіннього за­паху в повітрі родився сум і сотками тоненьких ниточок зв’язував Дарчине серце з домом, селом і ще чимсь, чого вдома не відчува­лося, а чого так дуже бракує між чужими.
   Заборона вистави якось розігнала братію. А може, сходилася поза Дарчиними плечима?
   Ориська переказувала, що вони зустрічаються всі щовечора на пероні, перед приїздом вечірнього поїзду.
   Дарці ніхто не говорив про те. Ніхто не запрошував на ті зу­стрічі, ніхто, з того видно було, не відчував її неприсутности, а во­на була горда, щоби сама налазити їм на очі. Гафія любила часом похвалитися, що здибала директорового „панича“ в селі, але Дар-ка якось не мала цього щастя.
   Але сьогодні припадком зустрілася з Лялею на пошті. Дарка збентежилася так дуже, що готова була вдати, що не завважила Данилюківної. Але Ляля відразу підійшла до неї з сміхом і тією фальшивою щирістю, що муситься їй вірити наперекір здоровому розсудкові.
   – О, Дарка… Ви теж надаєте лист? І теж „рекомандо“… У вас уже був Улянич?
   Дарка заперечила. Чого мав би в неї бути Улянич?
   – Ох, то ви нічого не знаєте? Ми робимо в четвер „прощаль-ну“ прогульку до „скали“. Я вже від’їжджаю у п’ятницю „nach Wien“*. Улянич мав вас попрохати на ту прогульку. Ви знаєте, що він дістав вже посаду в гімназії в „реґаті“1.
   – То добре. Він, певно, буде тішитися.
   – Думаєте? Ні, він не тішиться. Ви знаєте, як він не любить румунів, а тепер має йти вчити малих румунчат. Хоч ніби чому? Я не розумію. Чи вам щось злого зробили румуни? Правда, що нічого? Бо мені вони теж нічого не винні. А він трохи не казить­ся, як я співаю румунські пісні. Що йому це може шкодити? Ну, ні? Я не розумію Улянича, а ви?
   *До Відня (нім.).
   1 Реґат – давнє румунське королівство. Йдеться про власне румунські етнічні землі на відміну від української Буковини, яка після I світової вій­ни була приєднана до Румунії.
   107
   Дарка побоялася вразити Лялю тим, що вона все ж таки тро­хи розуміє Улянича, і тому відповіла дипломатично:
   – Він дуже добрий хлопець…
   Вони вийшли вже разом з поштового уряду (Ляля підождала на Дарку).
   – Знаєте, – задержалася Ляля, – що я собі подумала? Я по­думала собі, що ми так добре знаємося, а ви ще ані раз у нас в хаті не були. А я у вас вже кілька разів була. Знаєте що? Ходіть те­пер, зараз до мене. Добре?
   Дарка подивилась пильно Лялі в очі: сердечність несподівана чи засідка?
   Ляля обняла її за рамена:
   – Ну, ходіть, „братово“.
   Дарка спаленіла й відразу сіпнулася вбік:
   – Я не хочу… Я мушу додому.
   – Дарко, що вам? Чого ви не хочете? Не хочете моєю „бра-товою“ бути?
   – Ні, – відповіла напівм’яко, напівтвердо Дарка, бо ще досі не знала, з ким має діло.
   – Шкода, – засміялася Ляля так, що Дарка відразу дога­далася, що вона ще щось більше знає, – бо ви… моєму братові подобались. Конечно наказував мені, щоб вас на ту прогульку ви­тягнути. Що ви на те, Дарко?
   „Тільки не дати себе збити з пантелику. Тільки не виговори­тись. Напевно, Данко нічого не говорив… (хіба ж не мала це їх „тайна“ бути?)“, – підбадьорює свою завзятість Дарка.
   – Що я можу на таке казати? – питається невинно, – ваш брат нічого мені не говорив. Звідки я маю щось знати?
   Але до помешкання Данилюків іде без пручання. Завсігди хотіла подивитись бодай одним оком, як Данко мешкає. На порозі кухні паде відразу в німецькі рамена пані директорової.
   „Не знати, – мигнула думка, – чи пані директорова так само широко відчинили б мені рамена, якби знала, що я її синовою буду…“
   Ляля трохи образливо для Дарки (ніби де Дарка виховува­лась: у джунґлях чи де?) показує кімнату за кімнатою (з канце-
   108
   лярією їх чотири): які в них квіти, як завіски на взір віденських, яка в них модерна шафка на книжки… Дарка оглядає те все ли­ше настільки, щоб не образити своєю байдужістю Лялі: думки її зовсім при чімсь іншім. Тільки коли Ляля зупиняється перед яко­юсь отоманою, що нагадує передню часть ґондоли, зі словами: „А тут Данко спить… – а потім ще: А це його етажерка і його „спеціяльні“ книжки…“ – Дарка задержується з увагою, розгля­дає, трохи що пальцями не доторкається того місця, де він спить. Тільки рукою погладити по подушці, тільки злегенька приложити лице до його подушки… – проситься неймовірне, фантазійне ба­жання.
   – Ходім уже, Дарко, – приводить до дійсности Ляля. Дарка притомніє: прецінь, це все й так колись буде „її“.
   Ляля має вже досить цієї хвальби: може б, Данка десь коло хати пошукати.
   „Власне… власне…“ – підхоплює скоро цей проєкт Дарчина думка.
   Данко лежить під грушкою, босий, в розстібнутій сорочці з книжкою під головою. Зачувши шелест трави, він схоплюється й відразу розсипається радісним сміхом:
   – А… а… вітаємо, що за незвичайні гості…
   Дарка наслуховує пильно: „ви“ чи „ти“ – при Лялі. Ніяк. Оминає, трохи зручно, а трохи – ні, всі такі місця в реченнях, що конечно потребують того „ви“ чи „ти“.
   Ляля ніби на це тільки ждала, щоби вони зійшлися. Вона за­зирає за грушками, зимовими, твердими грушками, що можна тепер собі зуби до них повиломлювати. Потім ніби раптом полони­ли її увагу квіти: вимучені, анемічні айстри, які сьогодні, певно, інакше виглядали б, якби так Ляля на початку ферій хотіла звер­нути на них свою увагу. Все ж таки простір між ними й Лялею такий, що можна заризикувати на шепіт: може, легіт не донесе його аж до неї.
   Данко карткує якусь книжку про далекі краї і, ніби пояснюю­чи Дарці образки в тій книжці, шепче скоро, нетерпеливо, дуже тепло:
   – Недобра Дарка… Чому тебе ніде не видно? Я не можу так, Дарко. Я кожного дня хотів би тебе бачити. Ти будеш сміятися,
   109
   але я коли три рази на день переходжу попри трафіку*, ніби та­ткові по тютюн ходив, бо все думаю, що, може… може, тебе поба­чу. А як прийде вечір, і я вже не маю надії тебе зустріти, я граю, так довго граю, що мене аж з хати виженуть, Дарко, ти, Дарко, як би тепер не було Лялі коло нас, я показав би тобі, що то зна­чить цілий тиждень давати на себе ждати. Ти, ти, дівчино моя…
   Дарка з уткнутими нерухомо в образок книжки очима, черво­на по вуха, захлистується його словами і моментально ще раз і ще раз переживає наново кожне його слово в своєму серці:
   „Те саміське і зі мною твориться… Так самісько і я без ці­лі блукаю по селу, щоб його зустріти. Такий заміський жаль і я до нього маю, що він забув мене. Навіть так само хочу, щоб тепер нікого не було в цьому садочку, крім нас. Які однакові думки… Ні, хіба таки, направду, має бути… моїм чоловіком“. Хоче йому переказати бодай щось зі своїх думок, але вже не встигає, бо Ля­ля наближається до них із блідо-фіолетною айстрою в руці.
   – Я вже піду додому, панно Лялю, – ніби оправдується Дарка. В дійсності аж тепер не розуміє, навіщо Ляля запросила її сюди, а запросивши для себе, відступила її Данкові.
   Ляля навіть не задержує її занадто:
   – О… о… вже хочете йти до дому? Але на прогульці буде­те? Певно? Ну, то до побачення… па!
   Данко задержує довше її руку у своїй дивно гнучкій долоні:
   –   До побачення, – каже з натиском.
   Вони обоє (Данко смішно викривлює ногами до камінців) відпроваджують Дарку аж поза браму школи.
   Ще раз прощаються, але цим разом тільки дівчата між собою. Данко стоїть збоку з ясним, як його очі, лицем, вирозумілий, ви­бачний: він знає, що Дарка десять разів воліла б подержати його руку, як сестрину.
   Дарка пускається скорим кроком, але небавом з вирахуванням звільняє. Оглядається обережно поза себе: так, як думала й хотіла. Данко стоїть ще на брамі і сміється до неї. Тепер може вже йти, не оглядаючись.
   трафіка – тютюновий кіоск. – Прим. авторки.
   110
   XII
   На четвер випав дещо вітряний, але чистий, як роса, ранок. До Дарчиного вікна застукав Улянич, і вона трохи що не настра­шилася його вигляду: бліде, аж сіре того ранку лице Улянича, обведене смертним, білим рантухом коміра сорочки, на тлі чорно­го, зовсім не „прогулькового“ убрання, з близького приятеля роби­ло його якимсь чужим, з „теплих країв“ місіонером.
   – Вже всі ждуть, – сказав коротко.
   І так було. Угледівши Данка, відразу віджила: був свіжий і ви-хуханий, як курятко, яке щойно обсохло з яйця.
   „Мій Данко“, – попестила його в думці і зараз станула собі коло нього, певна своїх прав і його взаїмности.
   – Данку… пане Данку, – відразу зорієнтувалася в ситуації, – йдемо на прогульку!..
   – Я перепрошую вас, – була відповідь, – але я хотів би з то­варишем Празьким щось поговорити.
   І він, Данко, лишає її на боці, саміську одну, бере Празького попід руку і щось шепоче йому. Дарка не може чути слів, але присягнула б, що Данко оправдовується, що має „тих дівчат“ (а може ще інакше каже – хлопці між собою не дуже перебира­ють у словах!) вже „по вуха“ досить.
   Дарка іде якось так між Ориською і Костиком, ніби з ними, ніби сама, щоб не занадто впадала в очі її самотність, і одне не мо­же розуміти: як можна так галасувати, так некультурно, крикливо поводитись тоді, коли комусь, хто йде в тому самому гурті, так страшенно боляче, що світ Божий не милий… Ні, справді, ті всі „приязні“, що ними нашпікована кожна читанка від першої класи аж до матури, – це тільки казки із тисяча і одної ночі…
   На „скалі“ треба було перейти вузенький просмик тільки на од­ного чоловіка.
   Попереду пішов Улянич, а за ним з вівкотом і вереском посу­вались дівчата. Дарка стала собі остання з дівчат, бо перший з хлопців ступив у просмик її Данко.
   – Вам не крутиться в голові? – спитала тоном, що дослівно говорив: „Чому ти сьогодні недобрий до мене? Чому…“
   – Ні, – відповів Данко. І те „ні“ – не означало нічого більше, як „ні“.
   111
   Дарка ще підождала хвилечку по тамтім боці на нього, але він заледве досягнув ногою певного ґрунту, зараз оглянувся за Празьким:
   – Пане Празький, ми ще не докінчили своєї теми.
   – Як хочете, – відповів недбало Празький, і по тім Дарка пізнала, що це ніяка „тема“, тільки свідоме маневрування зі сторо­ни Данка, щоби з нею не говорити.
   Так, і це називалася „прощальна“ прогулька! І це мало бути тим милим, останнім завершенням всього, що пережилося за ва­кації!
   Хіба сам сатана в пеклі міг придумати такий кінець, а не лю­ди з серцем і назвою „приятелів!“
   Ляля розложилася на траві білою плямою і плете вінки з ро-менів, що її засипує ними „дурний“ Стефко. Дурний Стефко, що вірить Данилюківні, її сміхові, її пальцям, як гадючки… Дурний Улянич, так, Улянич теж, що так скоро переболів, вибачив (може, ще навіть сам просив того вибачення?) Софійці її поведінку з Празьким тоді, на Дарчині уродини, дурна й вона, Дарка, аякже, дурна, як перша-ліпша гуска з толоки, що повірила Данилюкові. Прецінь, могла знати, що фальшива сестра не може мати щирого брата. Стільки вже повинна була знати.
   Ляля виплела віночок, а Стефко аж розпинається, щоби вона сама вбрала його на голову. Щоб бодай дотулилася ним чола. Ляля борониться руками й ногами:
   – Ні, ні, що вам Бог дав? Орисько, ану ходіть сюди, Орись-ко… я хочу вас у вінок вбрати.
   І Ориська, те теля на мотузку, валить до Лялі під вінок, як у дим. Ляля насуває їй вінок ген на чоло і обертає нею лицем до всіх:
   – Дивіться!
   Всі подивились, а хтось (чи не Костик?) аж цмокнув із зачу­дування: Ориська виглядає, як дівчинка на образку.
   – Мавка, чиста мавка, – вирвалося Уляничеві. Але Ориська вже засоромилася і конче хоче стягнути вінець із чола:
   – Хай і Дарка вбере, – борониться по-дурному.
   А тоді Данко:
   112
   – О, не скидайте його ще, дуже прошу, вам так прекрасно в ньому! Дарка, панна Дарка має ясне волосся, і їй не буде добре
   в роменах. Для неї хіба волошок треба би пошукати. Ні, ні, не ски­дайте.
   Розуміється, і вона не скидає, коли її Данко просить! Чи той Данко сьогодні вже й осліп, не тільки оглух? Чи він не бачить, що вона, Дарка, стоїть і дивиться на це все?
   Мабуть, таки осліп і оглух.
   Дарка хоче відвернути, кудись сховати свої очі від Данка й Ориськи, стріляє ними в протилежний бік і натрапляє на другу па­ру: Улянича і Софійку. Що за фальш, що за безсоромний, „по-півський“ фальш: Софійка притулилася до Улянича, як приліпочка до паски, і гладить йому волосся, яке вітер раз у раз роздуває на боки. Але треба бачити її очі, треба бачити, як вона водить тими своїми пальцями по його голові!
   „Ох, – засвічується Дарці в голові, – ці ласки звідти, що Уля-нич вже посаду дістав!“
   До переповненої чарки власного нещастя доливається ще кілька крапель співчуття для приятеля, і воно мусить вилитись поза бере­ги. Мусить…
   Дарка підповзає до Улянича і шепче йому над вухом:
   – Пане Дмитре… я маю вам щось сказати…
   Улянич дивується, трохи нерадий, що мусить зняти Софійчину долоню з своєї голови, але встає все ж таки і відходить з Даркою набік.
   – Не вірте панні Софійці… бо вона фальшива… – викидає одним душком з серця Дарка.
   – Прошу… прошу… що ви сказали?.. – ніби недочуває Уля-нич, хоч Дарка дуже виразно сказала перший раз.
   – Я кажу… що Софійка трохи фальшива для вас… – вже злагіднює свою думку.
   Улянич хвилину мовчить заслухано, ніби ще не зрозумів добре Дарчиних слів, потім розрегочується на всю „скалу“, пориває Дар-ку за лікті вгору і при всіх цілує в чоло.
   – Що сталося? Улянич… що це має значити? – гуде зі всіх сторін.
   А Улянич вже знову тільки „місіонером“ з далеких країв:
   – Нічого… кажу вам… діти й дурачки говорять завсігди прав­ду… Хіба ви цього не знаєте?
   113
   Улянич знову повертає на своє місце, а на Дарку ззираються всі так, що вона, слово чести, не знає, чи вважають її за дитину, чи за дурака.
   Під гострі шпильки цікавих поглядів сідає собі плечима до Данка і Ориськи і… і… числить зуби скали.
   – Ваш светер, – підсуває їй під очі загортку Данко, що її ли­шила Дарка коло них.
   Дарка бере лівою рукою, навіть не повертаючи голови в той бік, і раптом здригається вся, але зараз опановується: тільки не зрадитись, бо з светером завандрувала до її руки записка.
   Обережно-обережно розгортає звиток паперу з марґінеса часо­пису. Там стоїть написано його рукою:
   „Як підуть всі в ліс, я остануся коло речей… Ти піди й повер­нися, бо я маю тобі щось сказати…“
   Коли вони, нарешті, тільки двоє перед купкою тих речей, Дан-ко бере її за обі руки й каже:
   – Дарко… я мусів так… Ляля розбубнила всім, що ми люби­мося… і всі мали на прогульці слідити за нами… Так, Дарко… ти ще її не знаєш. І тому я ніби уникав тебе. Ти не гніваєшся на мене за це? Не гніваєшся? Скажи…
   Він нахиляється до неї і шукає того вибачення по всьому лиці.
   Дарка хоче, щоб він знав, що вона вже не гнівається, може, навіть ніколи не гнівалася направду, тільки жаль почувала до ньо­го, хоче, щоб він це все знав і тому закидає свою праву руку на Данкову шию і каже так, як думає:
   – Я не гніваюся. Я на тебе ніколи не буду гніватися, що б ти не знати, яку прикрість мені зробив…
   Данко, втішений цією вісткою, розіскрується з радощів, може, хоче подякувати Дарці за її добре серце так, як ще ніколи нікому не дякував, обіймає її за рамена, перехиляє через свою руку її го­лову й поквапно пускає, можна сказати, відтручує від себе: хтось над ними на скалі зашарудів ногами.
   Дарка почервоніла, переловлена, збентежена, кинулась і собі ніби до клунків: не має відваги підвести вгору на скалу очей, бо, може бути, це хтось із чужих, навіть і не з їх села, але… але мо­же бути, хтось і з своїх прогульківців.
   114
   Данко мусів вже доглянути нахабу і пізнати, бо стоїть, як вму­рований у землю. Дарка підводить очі і трохи не паде з ніг: на ске­лі над ними стоїть, наче з землі виріс, Улянич. Він мусів бачити всю сцену згори, бо дивиться на них грізно, як батько, що зби­рається дітей карати.
   – Данку, Дарко! – каже голосно, – чого ви скриваєтеся зі своїм серцем, як злодії? Чому ви, Дарко, не підійдете до нього щиро, одверто і не спитаєте, що сталося, але душитеся, дитино, від болю і інших зачаджуєте тим димом? Ох, діти, згадаєте колись мої слова, що дні ці згадуватимете ще колись як найкращі у своїм житті…
   Він підійшов ще ступінь вище, так, що видно було його тепер всього, подивився по горах і задекламував, як би ті каміння перед ним, то не каміння, а сотки соток молодих залюблених, що мусять скриватись із своїми почуваннями перед старшим від себе:
   Юнихднів, дніввесни Нестидайсь, негуби…
   Вітер термосив його волосся, а він стояв із простягненою перед себе рукою, як найкращий квіт землі, який коли-небудь виріс із неї і говорив, говорив… так, що вкінці не знати було, до кого він гово­рить: до них, до того каміння, що являло собою в тій хвилині ранню молодість і перше кохання, чи до своїх днів, що вже ми­нулися.
   – Данку, – звернувся він несподівано по імені, якби пригадав собі, що вони слухають його:
   – Не зрадь мені ніколи цієї дівчини, хлопче, бо таких, як вона, небагато між ними… – А за хвилю додав: – Я прийшов помогти вам, Данку, перенести клунки, бо переходимо на інше місце.
   Але сам забрав усі клунки на голову і рамена, як вантажний верблюд, а Данкові лишив одинокий тягар – Дарку.
   Данко взяв Дарку попід руку і перший раз за їх ближчого знайомства не випустив своєї руки з її рамени й тоді, коли підійшли до гурту.
   Ляля, доглянувши на цю малу каравану, хотіла щось дотепно­го сказати, але подивилася на Улянича й попристала тільки на знаці Стефкові.
   115
   – Знайомтесь: це „ви“ – а це „вони“, – заговорив поважно, майже врочисто Улянич.
   І ніхто не відважився підняти на сміх тієї нової освяченої Уля-ничем пари.
   Прогулька ця була, дійсно, милим, незабутнім завершенням всього, що пережилося за вакації.
   В п’ятницю, о третій пополудні, від’їжджала Ляля вже до Від­ня. Так, треба було погодитись із тим, що вакації числилося вже трохи що не на години. Дарка не могла увільнити свого серця від якогось настирливого, аж липкого смутку, що обліпив серце з при­воду цього від’їзду до Відня.
   І коли Ляля надбігла на перон перед самим від’їздом потягу, в подорожнім плащику, в якійсь чудернацькій, на Дарчин погляд, із шкоцького матеріялу шапці, якась чужа, ані на волос не подібна до тієї ясної Лялі з літа, Дарка відразу відчула, що всьому при­йшов кінець. Так, усьому. Ось від’їжджає та, що всіх віднайшла, згорнула в одно, що дала їй Данка, а Стефкові – себе, що зроби­ла ці вакації незабутніми по кінець життя…
   А тепер від’їжджає собі усміхнена, вже думками не з ними. І все, що було, має забутися, розлетітися по закамарках часу, розплистися в небутті. Коли потяг свиснув до від’їзду, Дарка дізнала такого гострого почуття болю, якби хто кусник живого м’яса вирвав з її тіла і кинув під колеса тієї потвори.
   Па… па… Auf Wiedersehen!* – замахала хусточкою ще раз Ляля.
   Дарка подивилася по всіх: ніхто не переймався занадто цим від’їздом. Чи ж би справді не розуміли вони того, що вже все минається, і що на другі вакації, напевно, всі вже якимись інши­ми будуть, і що те, що було, вже ніколи-ніколи не повториться вдруге.
   Від потягу надбіг Стефко. Дарка мимоходом оглянулася за ним і щось наче тьохнуло їй в самій середині серця: Стефко теж ніко­ли не забуде цих ферій.
   До побачення! (нім.).
   116
   Тільки він і вона, так, тільки їх двоє, коли у всіх прочих і нит­ки спомину не останеться з цього літа, пам’ятатимуть з нього кож­ний захід сонця, кожне слово, кожне його зітхнення.
   XIII
   А у вівторок був вже останній день від’їзду до школи. Дарка зодяглася з самого ранку у новий, ще не пристосований до форм тіла, шкільний мундурок і почувалася в ньому менш-більш так, як засудженець у сірому арештантському одязі.
   Валізки наїжились, одна поверх одної й робили весь цей від’їзд до смутку важким. Єдиною ясною доріжкою в цьому хаосі почу­вань була та легка думка, що на станцію має її сам Данко відвез­ти. Так зурядив татко, бо сам не міг лишати вписів дітей у своїй школі, а про маму й мови не могло бути тепер. Станцію татко зго­див ще раз по іспиті.
   Тому Дарка твердо постановила собі не плакати, як буде від’їжджати. До потягу, щоб не навиватись мамі на очі, блукала по подвір’ю і вмовляла в себе, що, прецінь, на Різдво буде знову дома. Цілих два тижні буде дома набуватися. А все ж таки, як подивилася на квіти в городці й усвідомила собі, що оставляє їх у повній пишноті, а застане вже під снігом, не могла опертися якомусь болючому почуттю – прилягла до квітів, понюхала кожну зокрема:
   – Мої малюсенькі, на Різдво вже вас не застану, – проше­потіла й прилягла лицем до фіолетних голівок айстр.
   – Дарцю, коні вже ждуть, – закликала бабця.
   Дарка твердо приступила до мами. Та вхопила її у свої раме­на й наборзі обцілувала все лице, не виключаючи і носика. Бабця пригорнула її статочніше, але на стародавні благословенства теж не стало часу, бо коні були вже в руху.
   Дарка так само рішуче вскочила на віз: коби тільки минути браму дому, а на вулиці може вже бути безпечна перед слізьми. Але, власне, так не сталося, бо заледве візник ляснув батогом, як Дарка наперекір своїй постанові й волі мусіла крикнути:
   – Мамухо!.. Ой мамухо!..
   117
   І сльози, як навіжені, потекли нараз з обидвох очей, аж спер­ли Дарці дух.
   – Задерж коні… – наказала й собі схвильована мама, – за­держ коні, Іване. Я їду з вами.
   Коні задержано, бабця побігла по нагортку для мами, бо мама була тільки в домашній суконці, як коло хати.
   І тепер прийшло щось, чого ні одне з них не передбачувало: мама не могла вилізти на віз.
   – Нехай мамуха останеться дома. Я вже не буду плакати… О, я вже не плачу.
   Але мамі таки було дальше жаль Дарки, й вона старалася за допомогою бабці ззаду вилізти на віз.
   – Мамухо, нехай мамуха уважає… Боже, мама хоче, щоб… – Дарка не потребувала кінчити своєї думки, бо мама й так зараз відступила від воза, почервоніла, ніби засоромлена, але щаслива, аж ясна.
   – Ну, їдь з Богом. Мама останеться дома.
   І коні рушили.
   На двірці застали вже Ориську, Стефка, ну, і Данка, розумі­ється. Данко, може, тому, що сам татко просив його зайнятись у дорозі Даркою, а може, тому, що він Данко, а вона Дарка, ки­нувся скоренько до її валізок і перші примістив у вагоні. Татко міг тепер із спокійним серцем попрощатись із Даркою.
   – Ну, будь здорова, дитинко, і зараз напиши, як заїхало-ся… – Він якось так сердечно поцілував Дарку й пригорнув до се­бе, що очі знову виповнились по береги слізьми.
   Татко діставав уже ногами перону, як Дарка гукнула через вікно:
   – Татусю! Татусю!
   Татко завернувся.
   – Татку, якби нам народився маленький хлопчик, то, прошу, мені зараз написати про це.
   – Добре, – відповів зовсім серйозно татко.
   Дарка сіла собі між Стефка й Ориську, зніяковіла, придавлена тим всім, без охоти до зацікавлення своїм окруженням і думки. Ученики й учениці всідали за кожною новою зупинкою поїзду. Дарка окидувала кожного нового прихожого одним півпоглядом і знову верталася до своїх настроїв.
   118
   Не був це навіть жаль за домом. Чого? Адже тепер, коли пі­знала Данка, зима, а потім весна без нього тут, на селі, були б просто неможливі. Ні, цього навіть тепер уявити собі важко. Ос­таточно не був це й страх перед містом і всім новим, зв’язаним з цією зміною місця.
   Боже мій, татко буде, прецінь, щомісяця приїжджати. Подума­ти б тільки: скільки соток дітей на світі живе по станціях на всьо­му світі і… якось живе та кінчить школу.
   По-друге, що найважніше, їде з нею Данко, Данко буде з нею, а цього досить, щоб дивитись на все, як на іграшку.
   А проте було важко. Не то сумно, не то тужно, а якось так на-розумно, на-холодно важко. Мовляв, від’їжджає здому тільки на чотири місяці. Тільки до Різдва. А, властиво, покидає дім раз на все, на ціле життя, можна сказати. Відтепер тільки гостем до­ма, тільки прихапцем на тих кілька місяців на вакації на Різдво і Великдень і завсігди відтепер між чужими, тільки між чужими… Де Данко? Данко стоїть, припертий до дверей, байдужий, однако­вий, як бувалець, адже не першина йому оце подорожування. Все ж таки доглянув її погляд.
   – Що ж, Дарко, – спитав якось без співчуття, наче з вищіс­тю опікуна, – жаль за домом?
   – За домом? Ні, але, але якось так, думаю, що відтепер вже, властиво, не зможу сказати, що маю „дім“…
   І зараз подумала: „Бо мій дім відтепер там, де ти“.
   Данко скривився:
   – Що за думки непотрібні… Як я від’їжджав до школи, мав всього одинадцять літ, але держався бадьоріше від тебе.
   – Ти мене не розумієш, – поскаржилася тихенько сама собі. – Ти мене не розумієш, Данку. Це не те, що ти думаєш. Коли від’їжджаєш з дому до першої класи, то ще нічого не розумієш, над нічим не застановляєшся. Це якось легше, якось інакше…
   – Думаю, що мені було б однаково, – урвав Данко. Але по­дивився на неї уважніше і заговорив вже з теплом:
   – Може, станеш собі коло дверей: доїжджаємо до Чернівців.
   Дарка пішла за його радою. Встала, глянула на обрії міста і всміхнулася сама до своїх думок: з Данком може „дім“ і на краю світа бути. Всюди з ним буде радісно й щасливо.
   119
   XIV
   Пані показала Дарці ліжко:
   – Тут будете спати…
   Ліжко було застелене білим покривалом, чуже, холодне й за­хмарене.
   – А тут можете складати свої речі й книжки.
   Те, на що вказала тепер пані, була старомодна комода. Стара, пережита й байдужісінька до всього, що кругом неї діялося.
   І ці обидва кутки в хаті – ліжко й комода з її речами, ці два предмети на всю хату, що мали „її“ бути, замість того, щоб стати­ся найближчими, відразу сталися чужими, аж ворожими.
   Дарка розкинула очима по кімнаті: було старосвітсько й чисто, як би в ній роками ніхто не жив.
   „О, я тут не буду, бігме, я тут не буду…“ – щось бунтувалося, аж кипіло в ній. Проте на запити пані відповідала зовсім спокійно й чемно. Рішила завтра ранком написати додому, щоб забрали її на іншу станцію, бо тут не буде. Чому? Бо не буде!
   З’їла підвечірок (дома все пила молоко, тут дістала каву) й взялася до розпакування своїх речей до тієї ненависної комоди.
   Згадалося, що вона перший раз в житті має самостійно ріша­ти, в якому порядку розвішувати суконки, котру за котрою носи­ти, яку стрічку в’язати до блюзки, рішати, котрі хусточки на бу­день, котрі про неділю…
   „Я таки вже справді доросла, коли так самостійно можу роз-поряджувати собою…“ – подумала. По суконках взялася до бі­лизни. Розложила насамперед все по підлозі (підлога в цьому мертвецькому домі чиста, як стільниця), а потім одно за одним укладала в комоду. Раптом аж в голові закрутилося від наглої при-гадки: Господи Боже! Та ж вона забула (як можна було щось подібне забути, як можна!) спитатися Данка, де він на станції… Розійшлися от так, ані умовилися, де мають зустрітись, чи він до неї, чи вона до нього має прийти, коли, де… І що ж тепер буде? Як відшукає вона його в цьому триклятому місті, де кожна вули­ця має інших п’ять в собі… Боже, Боже, і що тепер буде? Вона копнула від себе купку білизни,  що та  аж відразу повалилася,
   120
   як довга, й зовсім зломана впала на отоману. Клацнула клямка. Дарка зірвалася. Ох, це пані ще з кимсь. Той „хтось“ з панею: була чорнява, як циганя, дівчина.
   – Познайомтесь, це „наша“ панночка, Лідко, а це моя донька, панно Дарко.
   Сказавши це, пані вийшла з кімнати. Лідка фамілійно розсіла­ся на отомані:
   – Ви скоро привикнете до школи й міста. У нас у класі так ве­село… Як хочете, то можемо разом сидіти.
   Дарка, похилена над рушниками, думала лише: „Ой, забирай­ся… так, як твоя мама зробила. Мені якраз тепер твоє „сиджен-ня разом“ в голові… Боже, Боже, як я зустрінуся з Данком?“
   Якась фірточка відчинилася раптом в голов,і й нова думка влетіла до неї: „Ану ж, ця „цигановата“ Ліда знайде якусь раду?“
   Дарка витиснула на лице сяку-таку усмішку й сказала ніби бай­дуже:
   – Знаєте, маю клопіт… Тут один з нашого села… Він привіз мене до вас. Має мої гроші. Я дала йому в поїзді сховати, а потім забула відобрати. Я якось не спитала, де він живе, і тепер не знаю, як то буде…
   Ліді тільки очі заграли.
   – А він, може, ходить до гімназії?
   – Але ж так! Він шостак!
   – Ну, то не маєте чого боятися, – розрадила Ліда, – мужесь-ка гімназія має науку в тому самому будинку, що ми. Вони мають науку рано, а ми по обіді. Можете прийти котрогось дня скорше і зустрітися з ним, як буде зі школи виходити. А ви вже настра­шилися, що гроші пропали?
   Вона усміхнулася, не розкриваючи зубів, і Дарці відразу потепліло на душі від тієї усмішки й ради. Вона приступила до ото-мани, сперлася обіруч на її край й сказала щиро, по береги свого серця:
   – Прошу… сидім разом в одній лавці.
   Приязнь зав’язано. І від урочистости цього акту наче стіни по­ясніли. Навіть стародавня комода й ліжко із білим покривалом зро­билися якісь знайомі, трохи ще не свої.
   121
   Першої ночі на новому місці видалося Дарці, навіть не снило­ся, а якось так видалося, що той дім, та комода, ті паяци на ото-мані, що ті вулиці з десяткою інших побічних, ті всі люди, що ку­дись спішились перед себе, що ті безнастанні гудки самоходів і дзенькіт трамвайних рейок, що та пані, та ціла Ліда, що навіть ті гілляки яблуні, що зазирали з саду в Дарчине вікно, що те все – це один велетень, що простягнув Дарці свою руку. Чужий, неми­лий, страшний велетень, з яким, коли раз подасться йому руку, треба жити на все життя…
   Важко з ним, як із нелюбом, жити, але треба привикнути. Бо так мусить бути.
   Лідина рада, така, на перший погляд, спасенна, показалася в ділі не зовсім така легка. Перший день у школі почався церквою. Прогудів, обкрутився на п’яті й, як би ніколи його не було, відра­зу шусьнув у вечір. Як випустили їх із клас, то по мужеській гім­назії лише стовпи пороху осталися на коридорах. Може, вийшли пів години скорше, може, тільки чверть, але досить того, що Дан-кові не прийшло на думку заждати на неї. Само собою, що Дарка не могла того дня веселої вдавати.
   – Як не маєте грошей на зшитки, то мамця вам позичить, – хотіла потішити Ліда.
   – Дякую, я ще маю трохи, – спекалася Дарка з новою дум­кою в голові.
   Чергового дня з самого ранку вибралася сама-одна в місто. Пані ніби не хотіла пустити її самої. (Хтось би справді думав, що їй так дуже залежить на тому, чи Дарка заблудить, чи ні). Але Дарка вперлася при своєму: нехай ніхто не боїться за неї. Дорогу до школи вже знає. А з школи просто-просто, аж на ринок мож­на зайти. Може, ні? Ні, ні, вона таки раз сама хоче попробувати піти до міста. Що ж осталося пані, як не згодитися на Дарчину пропозицію?
   Та Дарці зовсім не потрібно було ані міста, ані ринку. Їй ішло тільки про гімназію. Адже мусить врешті якось зустрітись із Данком і умовитись на майбутнє. Вона станула собі напроти входової брами на горбочку й ждала, ждала, аж відчиниться та брама. Як врешті задзвонили, і брама розкрила свою пащу, Дар-ка аж зойкнула: де ж вона відшукає його в цьому плесі голів?
   122
   Збігла під гімназію і розігналася в той живий мур, але, пере­можена, відійшла на бік: нічого не може бачити перед собою, тіль­ки темно-сині плечі, плечі й груди, груди й плечі… В розпуці знову підбігла на горбок. Глянула й, задихана, пустилася в одну сторону… „Данко!“ Гатила перед себе, промостуючи собі ліктями дорогу, готова з зубами кинутись на того, хто задумав би її зупи­нити. „Данко!“ Хлопці почали вже врешті самі вступатись їй з до­роги: може, загубила що дівчина?
   Вже, вже і здається, досягне його рукою… Але скоро, скор­ше, бо він збирається з якимсь хлопцем відходити.
   – Данку… Данку… – кричить вона на весь голос. Ради Бога, щоб тільки почув її та задержався хоч мінуточку ще.
   Він мусів зачути її голос, бо відвернув голову, переконався, що то вона, і подав товаришеві руку на прощання.
   Задихана, спітніла допала врешті до нього:
   – Данку, – видихала з себе, – Данку, ми не умовилися, ко­ли зустрінемося. Ані ти мені не сказав, ані я тобі, коли при­йдемо до себе. Данку… – шепнула вже зовсім тихенько, як пес­тощі.
   Хтось з гурту хлопців гукнув:
   – Хлопці, Данилюк романсує!
   І Данко подивився на неї злий, аж побілілий.
   Але чи це, що хтось там з глупоти вигукнув собі, було таке важне, таке важне, щоб аж захмаритися на неї? Видно, що це було для нього дуже важне, бо спитав сухо, аж образливо:
   – Ти мені мала щось сказати?..
   – Я… ми… не умовилися, коли ми… Я не знаю, де ти меш­каєш, і чи ти цього тижня… прийдеш до мене…
   – Ет, – сіпнувся Данко, – то ти задля таких дурниць маєш мене перед всією гімназією соромити? Ти, – він тепер шептав їй до вуха, але здавалося, що якби міг, то кулаками втовкав би свої слова їй до голови: Ти думаєш, що це село, що можна собі, з ким хочеться, ходити? Ти не знаєш, що нам… невільно з дівчатами хо­дити? Ти хочеш, щоб через тебе мене вся гімназія взяла на сміх? Ти ж… – але доглянув, як на її віях тремтіли краплини сліз й за­говорив вже з серцем. – Більше не роби цього, Дарко. На цей раз я збрешу, що ти моя кузинка. Як буду мати час, то прийду колись до тебе… Ну, „сервус“…
   Він вимкнувся і скоро переплівся в останках синіх плечей і гру­дей. Дарка постояла ще мінуточку, потім довгим поглядом огляну­лася за ним і пішла своєю дорогою.
   Це звалося місто й початок нового життя в ньому. 
   

  

 
  

   Б'Є ВОСЬМА
  

  

   

    

    В коридорах шкільного будинку чути запущеними підлогами, сирим вапном і свіжопомальованими вікна­ми. Лідка пхнула двері четвертої класи і пустила Дар-ку першу.
    – Це та, що здавала в нас перед вакаціями, – представила Дарку кільком товаришкам у класі, але ні одна з них не сказала бодай слова на це. З коридора через розхилені двері виглянула Ориська – з роз­губленими, заляканими очима, чистенька, вичепурена, як помадка на ялинку.
    – Ориська!
    Більше не мали собі нічого сказати. Як люди, що несподівано по   літах   розстання   зустрічаються   на   чужині.   Згодом   запитала Ориська про щось, що було самозрозуміле. – Сидимо разом?
    Дарка мусіла пожалкувати через свою похапність: – Чи я знаю, як то буде? Я вже обіцяла Лідці… знаєш, тій, що я в них на станції.
    – Видиш, Дарко, яка ти!
    Дарка подивилася з серцем на Ориську, потім звернулася про-хливо до Лідки:
    – Може б, ми сиділи втрійку в бічній лавці? З нами сиділа б і Підгірська… Ориська.
    Лідка покрутила своєю тоненькою, як стебелинка, неприємно чорною шиєю:
    – Нє-е… – я буду сидіти з Кентнер, а ти сиди з нею… Си­ди вже, сиди… Ті, що приходять з одного села, завжди мусять сидіти разом. Можеш сидіти собі з „своєю“ Ориською.
    Обернулася до вікна і почала рисувати гострим, як рильце, нігтем якісь  фіґури на свіжополакерованій віконній  рамі.  Дарка
    126
    відчула в цих словах глибше, як Ліда могла собі бажати: погорду до себе, Ориськи, села і до дрібки того сентименту, який дало їй село на дорогу. З ніяковістю роздивилася по класі. Якась товариш­ка з червоними щічками (напевно, найбільше важила в цілій кла­сі), блондинка усміхнулася до Дарки: „Не роби, мовляв, собі ні­чого з Ліди Дутківни, нова товаришко! Вона так далеко без так­ту, що вже навіть ніхто не ображується тим, що меле її пустий язик. Переконаєшся сама, товаришко!“
    Тоді приступила до Дарки й Ориськи учениця, що досі стояла непорушно, сперта до печі. Ця висока дівчина, з плоскими грудь­ми й лицями, сказала нагим, без якого-будь чуття, голосом:
    – Як хочете, можемо сидіти втрійку в бічній лавці.
    Дарці не подобалася нова товаришка: не мала нічого такого в цілій своїй постаті, на що можна б було з приємністю подивити­ся або чого хотілось би з приємністю рукою доторкнутися. Вигля­дала, хоч яке це неправдоподібне, – як засушена риба. Напевно, навіть її тісно злиті в одно губи в поцілунку мусіли залишати по собі солоний посмак. А очі – то вже зовсім, як у риби, що конає. Ні, Наталка Оріховська не подобалася Дарці. Але в дуже неприємнім моменті для Дарки вона виявила так безко­рисно свою приязнь, що не годилось її не прийняти. Тим паче, що Ориська, як метелик, від якого не можна вимагати, щоб був вірний тільки одній квітці. Де більше меду.
    – Добре, сидім разом! – простягнула Дарка руку до Наталки Оріховської. Ориська пішла за її прикладом.
    Оріховська взяла свій чорновик (у чернівецькій гімназії не мав він іншої назви, як „шмірґефт“), щоб з останньої перенести його до бічної лавки. Ориська за той час шепнула Дарці:
    – Коби хоч яка добра учениця була ця…
    Лідка переловила цю заввагу й виїхала з нею наголос:
    – „Ни бійси“, будете сидіти коло першого „форцуґа“* в класі!
    Це був черговий нетакт Ліди Дутки. Дарка впорядкувала своїх кілька принагідних спостережень про Ліду, зсумувала їх, підкрес­лила вислід, і думка про Ліду Дутку, доню по спенсіонованому залізничнику, була вже устійнена.
    „форцуґ“ (нім.) – відмінник. – Прим. авторки.
    127
    Двері з класи стояли тепер настіж, як віко вулика: ними вліта­ли щораз то нові учениці. Займали свої тогорічні місця з усміш­кою, яку може дати тільки добрий відпочинок і свідомість – та не­заперечна свідомість, що на першій з перших годин ніяким чудом не загрожує учениці яка-небудь небезпека. Всі були однаково одяг­нуті в мундирки – чисті, свіжовипрасувані, ще з слідами дбайли­вих маминих пальців. Були, як жовніри одної ранґи. Тільки по че­ревиках і панчохах, вибагливих, коштовних, не облічених на час і гроші або важких, грубих, на „ріст“ і час, можна було вичитати щось про соціяльне становище батьків учениць.
    З-поза лівої рами дверей показалась чиясь голова. Перше, що Дарка побачила, – це був вірлиний, але товстий, якби окремо годований, ніс. Щойно потім помітила пару чорних, подовгастих очей під густою, блискучою гривкою. Голова витягнулася сміліше направо, і в цей мент хтось скричав високо?
    – Міці! Ходи, ходи… ще нікого нема!
    Міці вдає дуже перестрашену і обережно, з пальцем на устах в трубочку, всуває до класи наперед одну ногу, потім замашистим рухом дотягає другу і врешті вибухає таким милим, щирим сміхом, що Дарка мусить признати її в думці за найсимпатичнішу дівчину з усіх сімнадцятьох учениць. Вона не має на свому лиці нічого та­кого, що можна б його окремо гарним назвати. Єдине, що з’єднує і одним махом підбиває на її сторону, – це зуби: досить великі, однакової міри, бездоганно чисті, білі, молоді зуби. Міці – єдина в суконці. В білій з сирого шовку, з чорним оксамитним поясом. Згодом помітила Дарка, що вона за спиною ховає ще й солом’я­ний, з широчезними крисами капелюх.
    Міці мусить насамперед з кожною привітатись. Дарці каже:
    – Хто хоче зі мною в згоді жити, той мусить підповідати мені. Так вже є… Уважай собі!
    Щойно тепер можна розказати дещо про себе.
    – Kinder, stellt euch vor*, ви тільки уявіть собі: їде нас цілий вагон з Лужан до Дорна Ватри… Я не знаю, як могла моя тета не подумати над тим, що сьогодні перший день навчання і пусти­ти мене на прогульку?
    Діти, уявіть собі (нім.).
    128
    – Міці, ідім об заклад, що твоїй теті навіть не снилося про те, що ти їдеш до Дорна Ватри? – не дає розмахатись бесіді Коляс­ки Лідка.
    – І чого ти така дурна, Дутка? Я говорю вам, що я маю татові сказати, розумієш? Отже, я скажу, що тета вирядила мене на про-гульку.
    – І як то було з тим вагоном? З ким ти їхала? – домагається решти Косован, в ясних, майстерно оправлених льоках.
    – Та ж я кажу… Їдемо ми всі, – Міці не подає, хто ті „всі“ – і в Жучці Едвард, свояк мойого шваґра, менше з тим, отож Ед-вард дивиться, яке ми маємо сполучення, і я при нагоді, тільки зовсім zufllig*, випадково, довідуюся, що сьогодні нещасного дру­гого вересня.
    – І що? І що, Міці? – не може стерпіти мала Кентнер.
    – Розуміється, що я вискакую в Чернівцях, як ошпарена, з ва­гону… Я уявляю собі, ой, я уявляю собі, як мій тато збирався сьо­годні до бюра! Там десь дома була ціла революція, чому я не приїхала на час… А мама! Бідна мама, вона завжди мусить бути замість мене Blitzableiter-ом**!
    – А що з тим Едвардом? – не дарує свого Ольга Кентнер.
    – Зрозуміло, що бідний Едвард мусів повезти мої речі додо­му… а я побігла з виваленим язиком до школи… Приходжу… а то ще… чотири мінути до дзвінка… Чи не може людині серце тріснути з жалю? Та ж я могла бодай по-людськи попрощатися з ними, хіба ні? Діти! Я вам кажу, мої діти, як я буду колись мамою, то я буду доброю мамою… найму своїм дітям домашньо­го вчителя, а не буду їх замучувати якоюсь школою… Але мої діти ще далеко. А тепер кажіть… кажіть, що то буде, як на першу годину схоче притаскатися „Альзо“ і застане мене в цій суконці?.. Це щось страшне, що нікому з вас не прийшло на думку убрати сьогодні фартух? Ти, Косован, цілий рік ходиш до школи у фар­тусі, а сьогодні… ні, це страшне! Думайте щось! Равлюк, як ти можеш про щось собі там шептати, коли твоя товаришка в такім клопоті?
    *випадково (нім.). **громовідвід (нім.).
    129
    Нараз звертається до Дарки своїми прекрасними зубами:
    – Ану ходи сюди… тут… так, ану, стань собі коло мене… Вона однакової височини зо мною! Слухай, я тебе прошу… ще час… ти нова… тобі нічого не скажуть… Дай мені свій мундирок, а сама вбери мою суконку… Я тебе прошу! Діти, зробіть живий параван… Ти не бійся, слово чести, це нічого, якби хто інший прийшов не в мундирку, то, може б, навіть не запримітили вчи­телі… але я… тому саме, що це я… мені вже п’ять років грозять, що викинуть із школи… ти… Слухай, чого ти надумуєшся, тобі ж все одно!?
    Дарка зам’ялася. Певна річ, що вона хотіла б жити в дружбі з цією милою дівчиною, радо помогла б їй навіть, коли це таке важне для неї, але чей же не може так при всіх роздягатись. Див­но, що ця „Міці“ цього не розуміє. А до того, ще Дарка не має нічого більше під „сподом“, як сорочку й чорні трусики. Якже ж буде виглядати ця біла суконка поверх чорних трусиків?
    – Ой, ти поки надумаєшся, то вже дзвінок буде! – вже „на серйозно“ знетерпеливилася Міці й нервовим рухом сіпнула за Дарчин мундирок при вирізі шиї. Рух цей майже завжди пев­ний: мундирок розстібнувся від шиї до останньої застібки пониж-че пояса.
    В той мент десь внизу запищав коротким, уриваним звуком дзвінок. Звук цієї малої потвори так подіяв на Дарку, що вона від страху втратила контроль над своїми пальцями. Вона почала ско­ро, хапливо застібувати мундир, у половині доріжки його розстібнула, бо здавалось їй, що пропустила одну затріску, і знов почала спочатку, так само нервово і безладно. Оріховська смикну­ла її за спідничку до лавки, бо професор Мірчук був уже в класі. Учениці встали з місць. Рівно, акуратно й цим відразу зазначили своє відношення до цього професора: було очевидне, що вони по­важають його.
    – Помолимося!
    Професор зложив руки на грудях, а сам задивився у вікно: „Отче наш, іже єси…“
    Дарка зважилася глипнути на лице професора Мірчука. Раз. Професор не відривав очей від клаптика голубої хмаринки у вікні. Дарка перечекала і знов, тепер уже певніше, приглянулася цьому обличчю: все на ньому було розміщене в такій ідеальній пропорції,
    130
    що можна було подумати: Бог сотворив професора Мірчука на зразок, як повинні виглядати нормальні людські істоти. Тяжко було уявити собі, щоб той до бережків ніздрів викінчений ніс міг мати до свого товариства інші уста, як саме ті, що були на моде­лі – ні затонкі, ні заповні, майже одного кольору з лицем. Напев­но, теж до того щітинного лісу на голові не підходили б ніякі інші очі, як саме такі буро-сірі, ніби трохи приховані в очодолах.
    Професор рушив головою, і Дарка спустила очі на лавку. За­знала неприємного вражіння, що професор дивиться саме на неї. Безвільно підвела очі. Почервоніла й сіла за кілька хвилин перед „амінь“. Професор дивився просто на її розстібнуті груди. Біла сорочка з зубчастою мережкою світила на цілу класу. Застібнула скоренько мундирок і крадькома глипнула на професорову міну. Але професор записував уже щось у журналі і не звертав уваги на нову ученицю Одарку Попович.
    – Всі присутні?
    – Всі! Маємо дві нові!
    Мірчук дав знак рукою „спокій“. Потім обережно здув невид­ний порох з стола, перемінив „лікті“ на рукавах сурдута, сперся на стіл і почав говорити про обов’язки учениць української приват­ної дівочої гімназії в Чернівцях.
    Говорив, говорив своїм рівним голосом зовсім так, як би хтось читав без граматичних знаків, а Дарка слухала, слухала, аж доки та намріяна, виобіцяна гімназія не видалася їй якимсь монастирем з заґратованими вікнами, звідки нема ані виходу на світ, ані надії на промінчик сонця.
    – Ти чуєш? – шепнула Дарці Ориська до вуха, хоч навіть це було під час години „заборонене“. Дарка вирвала клаптик папе­ру з чорновика й написала великими, протестаційними літерами: „Вже краще було приватно вчитись“, – і підсунула Орисьці під сам ніс. Ориська оббігла записку очима й, перелякана, зім’яла її, мало що не проковтнула. Нехай би попала така записка професо­рові в руки – бувай здорова, гімназіє. На віки вічні!
    Професор піднявся рівночасно із дзвінком. Вже з рукою на клямці він обернувся до класи і проговорив тим самим, під міру рівним голосом:
    – Коляска прийде завтра в мундирі до школи, а Поповичівна встане пів години раніше, щоб дома одягтися як слід!
    131
    Дарка неспокійно заплітає і розплітає, не знати вже який раз, хвостик лівої коси. Слова професора зовсім спантеличили її: не знає ще шкільних звичаїв, не знає цього професора, тому й не може знати, чи те, що він сказав, – це тільки товариське напімнення, батьківський докір чи догана, пересторога, погроза?
    Шукає очима за співвинною. Коляска виблискує своїми свіжи­ми зубами:
    – Угу! Попович! Можемо собі руки подати!
    І знову не збагнути, що ховається в цьому вигуку: легковажен-ня до дрібної події, над якою не варта зупиняти думки, чи насміх з власної небезпеки.
    – Чи мені… за це щось може бути… що професор так ска­зав? – питається „засушеної рибки“ Оріховської.
    Наталка Оріховська рисує якісь фантастичні профілі на внут­рішній сторінці обкладинки, поволі, з увагою й любов’ю. На Дар-чине запитання вона відповідає не зараз. Говорить, не відриваючи очей і руки від рисунку:
    – Гм… і ще один звій волосся більше на недійсній голові… Гм… як би тобі сказати?.. Мусиш тепер дуже „сокотитися“… Можеш тепер дістати двійку за пляму на латинському зошиті… Гм… я тобі раджу… відтепер латинські книжки, зошит, руки й го­лову мусиш мати все в якнайбільшому порядку… Спитай Дутківни, за що вона минулого року була виказана з латини? Це називалося „двійка з розчухраної голови“.
    Дарка ненавидить Марію Коляску. Прийшла в оцю школу, в оці мури з найліпшими думками, з найкращими обітницями і вже на самому початку, так, зовсім без своєї вини і співучасти, стягну­ла хмару господаря класи на свою голову.
    Лідка наблизилася до Дарки. Вже подобріла, байдужа на те, що зайшло між ними.
    – Ну, і як тобі подобається в школі? – спитала відразу, наїже­на на захоплення Дарки.
    – Ет, „така“ школа! Далі дихнути не буде „вільно“, – ані кри­хітки не стримувала свого розчарування Дарка.
    Лідка скривила уста в півмісяць, ріжками вниз:
    132
    – Знаєш? Пізнати, що ти перший день у школі! Ну, що з того, що професор собі говорить! Він мусить так говорити, бо це його
    „служба“! Ти якась така смішна… слово чести! Ти думаєш, що ми справді до театру не ходимо? Чи гадаєш, що гімназисток хлоп­ці після навчання додому не відпроваджують? Побачиш! Коби тільки наука „на добре розпочалася“! Ого, скільки то навіть у на­шій класі таких, що з хлопцями ходять! Дивись, та з льоками Ко-сован… на неї і сьогодні чекатиме Равлюк з „сьомої“! Зрештою, переконаєшся сама!
    Хтось обвиває її рукою за стан. Стрепетливо оглядається ско­ренько поза себе: Ориська.
    – Дарко, ти не хотіла б уже додому їхати? Кажи, Дарко! – питає Ориська тихенько, в таємниці перед злорадісними вухами учениць, втягнених вже у шкільний візок.
    – Ще питаєшся!
    Дарка поривчасто притулює Ориську до себе:
    – Орисько, будьмо собі і тут дві найліпші товаришки! Ти видиш, як вони зглядаються всі тут на нас, ці, вже „бувалі“ в школах?
    Дві дівчини, чорна і ніби (тінь тамтої) чорнява, сплетені за ра­мена, приступають до Дарки й Ориськи:
    – Я пригадую собі „на“ тебе і „на“ тебе, – каже чорнява та­ким наголосом, якби українську мову знала тільки з книжок, – як ви здавали іспит.
    – Я нікого не пригадую собі! Ми були тоді такі перестраше­ні! – признається Дарка на те, щоб розмова на цьому слові урва­лася і вона могла залишитися сама з Ориською, яку щойно в цих мурах оцінила.
    – Ти, може, з Веренчанки? – питається чорна ласкаво Ориськи.
    – Ми обидві з Веренчанки, – пригадує Ориська товаришкам і Дарку.
    – То твій тато – священик, правда? – питає знову тільки в Ориськи чорна.
    – Так, а ти звідки знаєш? – аж розіскрюється Ориська.
    – Бо мій тато теж священик… і її теж, – кивнула на чорня­ву, – а я знаю твого татка!
    – А її татко – вчитель в нашому селі, – знову намагається Ориська ввести на рейки розмови і Дарчину постать.
    133
    Чорна та її тінь ніби не дочувають її завваг.
    – З тобою, Підгірська, буде нас у класі п’ять дочок свяще­ників. У нас є і дочки народних учителів, – докидає свій клаптик чорнява і Дарці.
    А на цьому клаптику і кінчиться вся увага дочки священика до дочки народного вчителя.
    – Ходи з нами на коридор, – звертається чорна тільки до Ориськи, і вони обидві тягнуть її за руки за собою.
    До Дарки ніхто не звертається. Ніхто не запрошує її з собою. І вона стоїть між тими обидвома, захитана в своїй рівновазі, вра­жена до найтонших клітин своєї гордости, на порозі вибуху чи скандалу. Стоїть без слова і тільки дивиться на Ориську. Дивить­ся, якби ковтала її кусниками: піде вона за дочками священиків чи залишиться з нею?
    Ориська заслонюється нерішучою, дурненькою посмішкою, як незручним віяльцем, і безрадно вертиться в рамках цього трикут­ника.
    – Ну, ходи, бо зараз задзвонять на годину! – нетерпеливить­ся чорна і довірено закидає Орисьці руку за шию.
    Ориська в останній хвилині, як нагороду за те, що робить, висипає на Дарку рештки посмішки, повертає до неї ще раз і ще раз своє вузеньке личко кунички і… іде з тими.
    Дарка стоїть рівненько, мов з олова вилита, важка, застигла якусь хвилину, потім обертається різко на п’яті і сідає на лавку.
    „Добре знати, – вибиває рівно такт тільки ця думка, – добре знати, добре знати“.
    Ориська повернулася до класи хвилиночку вже після дзвінка. Шубовсьнула, як лисичка в нору, на своє місце і зараз ткнула пе­ред Дарку червонобоке яблуко.
    – Дарко, ти гніваєшся? На, маєш… Аглая дала мені два, а я тобі одне принесла.
    Дарка сипнула на неї гарячим поглядом, але слова зупинила при собі, бо на коридорі десь роздався дзвінок, що заповів ру­мунську годину.
    Ориська підсувається ближче до Оріховської:
    – Чи ви… багато вмієте румунської?
    Дарці від цього зудару з „дочками священиків“ ніби щось роз­билося в серці до Ориськи. Щось ніжне, прегарне, як кольорова куля, не видержало удару і розлетілося на кусні. Нема вже Орись-134
    ки-приятельки. Є тільки Підгірська. А ми знаємо, хто така Ори­ся Підгірська. Вже випитує, вимишковує, як задалеко класа за­авансована в цьому найнебезпечнішому, найнепевнішому предметі. Буде ночами нипати, щоб тільки зрівнятись з ними, щоб перегна­ти їх. Чому ж би ні? Чому не мала б перша прихилити собі ласку професора, чому не мали б на її першу спливати його похвали?
    Оріховська не дуже захоплена таким питанням нової това­ришки:
    – Напевно, не вміємо більше від тебе і Поповичівни! Мину­лого року перший раз описували ми у шкільній задачі весну з пам’яті. Не бійся, напевно, не будеш остання з румунської… Як вмієш відміняти „о каса“*, то вже добре!
    Це скидається вже на насміх, бо відміну „о каса“ вимагають уже в другій народній1, але Ориська не похоплюється. Відходить задоволена, що вона все ж трохи більше щось уміє з румунської.
    Дарка дивиться через вікно на виснажене лапчасте листя каш­тану на скверику проти гімназії. Навіть каштани старіють перед­часно у цьому місті. Їх теж перевели сюди проти волі з їх бать­ківщини і кажуть їм тут жити, цвісти, родити і старітись перед­часно.
    Перехиляє голову через вікно і бачить, як під гімназією бігає то сюди, то туди багато маленьких „ґранатових“ чоловічків.
    Ах, та ж одним з цих „гранатових чоловічків“ може бути й Данко! Данко… так близько Данко… Кількадесять ступнів униз – і можна торкнутись його долонею, і бачити порухи його уст, і чути його слова.
    Але в ту саму мить виринає з-поміж іще свіжого болю та пер­ша їх зустріч тут, у місті, під цією самою гімназією, і гострі Дан-кові слова, щоб вона не чіпала його при товаришах, бо учням гостро заборонено ходити з ученицями. І звідкись новий здогад виколюється із мряки сумнівів, що його вже ані приховати, ані здавити в собі, ані зачинити перед ним очі. Він стирчить понад усім голий, аж боляче стає: тут, у місті, де стільки чистеньких, як пелюстки лілеї личок, Данко соромиться її веснянок. Вона хоче
    *будинок (рум.).
    1 другий клас початкової школи.
    135
    не дивитись навіть на Данкових товаришів. Підводиться від вікна і попадає на Ориську, що, несміла і покірна, заступає їй дорогу.
    – Може б, ми сьогодні пополудні пішли купили собі атласи? – питається Ориська.
    Очі в неї аж на самих носиках черевиків і пальці так мучать себе взаємно, що якби Дарка мала комусь прощати, то простила б уже за саму цю поставу, повну покори й каяття.
    Але Дарка не може так скоро, за годину, переболіти – вдати, що не пам’ятає свого упокорення перед „дочками священиків“.
    – Дарко, ти гніваєшся на мене? Дарко? – малі, запобігливі, сердечні Орисьчині руки добираються до Дарчиної шиї і хочуть на­гнути Дарчину голову до своїх уст.
    – Дай мені спокій, – не дується Дарка, тільки скидає ті руки з себе, як щось непотрібне. – Я з тобою більше не маю що…
    Ориська червоніє. Дарці хотілося б, щоб вона розплакалась, але вона тільки червоніє від сорому чи люті. В лавці сідає собі Ориська на сам крайчик. Оріховська приходить рівночасно з уда­ром дзвінка і зовсім не знає про те, що зайшло між обидвома най-сердечнішими подружками.
    Вже прогудів і відгомін дзвінка, а вчителя від румунської нема. Кожної хвилини може він з’явитися на порозі класи, а його нема ще. І як нема, так нема. Дарка починає тремтіти від очікуван­ня. Напруга така велика, якби цей румун мав принести їй смерть. Так їй і здається: як він тільки покажеться у дверях, вона пере­стане жити. Задушить її страх, мов анґіна. В пам’яті, як від до­тику електричної палочки, збігаються в одно всі ремствування на румунів (на „постолаків“, як казали в хаті її батьків), спогади про ті прикрі вістки, які після кожного „першого“ привозив татко з Чернівців, неймовірні, жахливі історії односельчан-рекрутів про знущання в румунській армії, самовільні, безкарні вибрики румунських жандармів супроти селян у самій Веренчанці; все це доводить до того, що Дарка примліває від страху і надто довгого очікування.
    Напружує пам’ять, щоб пригадати собі, хто питав її при іспиті з румунської, але ніяк не може з тих мрячних рисок зліпити яко­гось одно цілого образу. Знає тільки, що він називався Тудуряну, а той, що має ввійти, називається Мігалаке. Мігалаке… Мігала-
    136
    ке… що може нагадувати цей звук? До чого можна порівняти, причепити це слово?
    Раптом відхиляються двері, Дарчин страх доходить до того ста­ну, що вона перестає боятись. Може, очі мають трохи завеликий білий обруч навколо дугівки. Тільки всього. Учитель Мігалаке ки­ває головою на привіт, „класа“ сідає. Сідає й Дарка, але не має кого запитати, чи це можливо, чи, справді, цей гарний, ох, Боже, який гарний, молодий хлопець буде їх професором від румунської? Не хочеться повірити, щоб він називався Мігалаке. Адже ще перед хвилиною звук цей нагадував щось зовсім інше. Смішно і якось неймовірно було б цій стрункій, чорнявій, кучерявій голівці, як у молодого ягнятка, приписувати якісь недобрі заміри. Просто не хоче погодитися думка з тим, що цей прекрасний молодий про­фесор може бути румуном. Ориська забуває, що вони гніваються з Даркою. Вириває картку з чорновика й підсуває Дарці видними буквами:
    „Він такий гарний, що хочеться його з’їсти!!!“ – і багато ок­ликів.
    Дарка теж забуває про свій гнів і відмахує Орисьці головою: „Це правда“.
    Гарний учитель посміхається до класи, і Дарчине серце, як по дроті, біжить до нього і паде йому під ноги. Тільки Оріховсь-ку не може роз’яснити це сонце в класі. Вона рисує похмуро профілі уявлених красунь.
    – Чи це Мігалаке?.. – насмілюється тихше від бренькоту кри­лець мушки запитати Дарка, коли професор записує у журналі.
    – Ага, – відбуркує Оріховська, – не має ще навіть закінче­ного університету. „Їнгач“, але добрий шовініст, та й тому дали йо­го до нашої гімназії.
    Дарка з цієї відповіді не розуміє аж двох слів, та, про що во­на хотіла впевнитись – довідалася. Вірлині очі вчителя відразу помічають два нові обличчя.
    Учитель міряє класу від вікна до дверей і вже за другим пово­ротом зупиняється біля Ориськи:
    – Cum te chliama? (Як вас звати?)
    Голос у цього гарного румуна привітливий, і питання виходить зовсім по-товариськи.
    137
    Орися рожевіє, як досвітнє сонце. Вона щаслива, очі бачать, яка щаслива, що вчитель на неї перший звернув увагу.
    „Так повинно бути… адже Ориська найкраща в класі… дур­ненька, але найкраща…“ – упоминає своє серце Дарка, що почи­нає бунтуватись проти цього упривілеєння.
    – Stii bine romaneste? (Багато вмієте по-румунськи?) – питає далі довіреним, товариським тоном Мігалаке.
    На це питання вміла б з певністю відповісти Ориська, бо „ні“, значить по-румунськи „ну“, але як же ж може дати Ориська таку відповідь? Вже краще мовчати засоромлено. Та вчитель і без цьо­го „ну“ догадується, що приватистка не може багато румунської знати: тому питає по-румунськи без найменшого гніву:
    – Але ви схочете навчитись добре, як слід румунської мови? Я розумію, що це вам трошки трудніше прийде, але згодом, сподіваюся, опануєте предмет… і всі „ми“ цього року зробимо гар­ний поступ!
    Хто як хто, але Ориська, напевно, зробить поступ. Коли страх минається, то з любові до вчителя.
    – Будемо любити предмет румунської мови, Поповіч? – ви­мовляє зрумунська Дарчине прізвище вчитель.
    – Так, – мало що не вирвалося Дарці: таким проникливим, ласкавим голосом запитав Мігалаке.
    – Прошу сідати, панни! Маю надію, що житимемо в найкра­щій згоді з собою. Як ваші товаришки знають про це, крім знан­ня предмету, я вимагаю ще й замилування, любові до нього. Цьо­го року читатимемо найбільших румунських поетів. Речі, яких найбільший варвар не міг би не любити. Найкращим доказом за­милування учениці до предмету я вважаю зацікавлення ним поза шкільною програмою.
    – Ага, – досить голосно шепотом бренькнула знову Оріхов-ська, – вивчити Емінеску напам’ять!
    – Хто з домнішор (панночок) має гарне, чітке письмо? – спи­тав професор.
    – Романовська! Наталка Романовська!
    Учитель роздивився по класі, котра учениця збентежилася. До­глянув спаленілу Романовську:
    138
    – Домнішора! Прошу до таблиці! Підпишіться, – сказав ла­гідно, як би просив.
    Романовська виписала геометричними, чепурними буквами:
    „Наталка Романовська“.
    – Я просив підписатись по-румунськи, – завважив професор.
    Романовська стерла губкою написане і написала, як бажав про­фесор.
    Учитель нахилився до підпису, а потім пильно подивився на Романовську:
    – Чи ви справді так мало знаєте румунської?
    Романовська з острахом оглянулась по класі: що знову? Учи­тель посміхнувся. Догадався, очевидно, що учениця не розуміє натяку. Взяв кінчиками дуже випещених пальців крейду з Натал-чиних рук, перекреслив те, що вона написала і, похитуючи головою в Наталчину сторону, написав присадкуватими буквами:
    „Наталія Романовскі“
    – Це в дусі нашої мови, і прошу так підписуватись у мене. Це відноситься до всіх учениць. Звертаю ученицям увагу, що всякі м’якшення, всякі незгідні з духом румунської мови закінчення на „а“ при прізвищах уважатиму за орфографічні помилки і відповідно до них буду класифікувати. Список учениць попрошу приготувати мені домнішору Сидір. Романовська, сідайте на місце.
    Наталка Романовська поплелася до лавки. Глянула на свій ка­ліграфічний підпис на чорновику і закрила лице долонями.
    Учитель був несправедливий. Наталка Романовська була пер­шою рисівничкою на цілу класу, може, навіть на цілу дівочу гім­назію. Видно було, що вчителеві ані в голові обурення класи про цей випадок. Усі знали, що вчитель не має рації ані правди за со­бою, а проте мусіли прийняти до відома й погодитися з тим, що завжди буде не так, як вимагатиме справедливість, але так, як захоче вчитель Мігалаке.
    Відвічна справедливість зсуває пов’язку з очей і моргає до Дарки голим, глумливим, хитрим оком.
    Мігалаке виписав на таблиці назви нових підручників і лектур для четвертої класи. Дарка відписувала, як і всі, до свого чорно-вика. Година добігала кінця. Вражіння з першого дня навчання в школі не були ані прикрі, ані милі. Були тяжкі. Так говорило Дарці її серце.
    139
    II
    Перша неділя в місті розцвіла, як цвіт кактуса. Гойдалося сон­це над землею, і серце у грудях було вистелене чимось м’яким, ніби мохом. Лідка вертиться по хаті, як бджола по леваді, Дарка при­водить до порядку своє довге, бунтівниче волосся.
    – Ти не зав’єш собі волосся? – питається Лідка, вся в куче­рях, як молодий жид у пейсах.
    Дарка тільки видивляється на неї:
    – Пощо?
    Хотілось би сказати Лідці, що вона не потребує припікати свого волосся, бо Данко і без того назвав її коси „прекрасними“. Погладив їх своєю рукою і сказав, що вони дуже гарні, прекрасні, але чи може це хто зрозуміти, що це значить?
    Тоді пані, Лідчина мама, каже своїм білим, якби щохвилиноч-ки купаним, обличчям:
    – Панна Даруся має таке гарне волоссячко, гріх був би псу­вати його руркою… еге, гріх.
    Пані по цих словах виходить з кімнати, а Дарка мало що сліди не заціловує за нею з вдячности.
    – Слухай, ти не маєш пильника до нігтів? – знову вертиться Лідка.
    І знову аж проситься, щоб сказати цьому вертюхові, Лідці, що „хтось“ цілував ці руки з такими нігтями, як тепер мають. Хтось, хто до того часу ні одної дівчини не поцілував у руку.
    – Слухай, – каже Лідка, – ти повинна трохи більше дбати про себе. Дивися тільки на свої панчохи! А твої пальці! Дивися на свої пальці! Слухай, чому не купиш собі рожевого лаку до них? Мой, якби я так була на станції, як ти, і могла мати свої гроші, то ти побачила б, що за dame була б з мене!
    Дарка не відзивається: якась порошинка правди є в Лідиних словах.
    По дорозі до церкви (а Лідка любить говорити, ах, як любить!) довідується Дарка від Лідки поміж новинкою, що професор Гушу-ляк має скляну рурку в горлі, і те, що Оріховської старший брат вчиться в Галичині, у Львові, і те, що дівоча гімназія ходить до церкви з хлоп’ячою.
    140
    – Данко… Данко… Данко… – заспівало дорогу мелодію Дарчине серце. Як тільки побачила під гімназією гуртки синіх мун­дирчиків, а вже співуче серце відразу пурхнуло з грудей і пішло шукати за Данком.
    Але Данка не було.
    – Він усе той сам, – вколихувала Дарка гриву своїх думок, – ніколи не спізняється, але й ніколи не приходить раніше.
    Данко надійшов сквериком, і Дарці хотілося впасти навколішки, вгледівши його: навіть у цьому морі синіх мундирів був він з усіх найгарніший. Може, навіть гарніший, як там, у селі, бо щойно те­пер, на фоні всіх цих чужих обличчів, можна було побачити та оці­нити, яким чудовим він завжди був і є. Данко зразу угледів Дар-ку і вже здалека вклонився їй серйозним поглядом.
    Дівчата йшли перші парами до церкви, а за ними хлопці. В церкві теж стояли розділені одні від одного так, що Дарка не могла доглянути навіть Данкової тіні. Як скінчилося богослужіння і почали виходити з церкви, Дарці здалося чомусь, що треба кон­че заждати на Наталку Оріховську.
    І коли чекала, застав її Данко, що, як завжди, не вийшов з церкви ані з першими, ані з останніми.
    – О, Дарко, – сказав ніби здивовано. Дарці зразу стала пе­ред очима Ляля, Данкова сестра з Відня. – Що поробляєш? – спитав своїм звичаєм. А коли Дарка не могла навіть відповісти дурним „дякую“, він заговорив далі:
    – Ну, привіт, бо я вже мушу йти! Грає „Довбуш“ і я спішуся на матч! Ти не йдеш на матч подивитися? Має бути „пріма“ гра! Па! Я колись прийду там до тебе! – крикнув і побіг за громадою товаришів.
    Показалась в тіні клена Лідка і Дарка прискочила до неї, вся задихана.
    – Лідко, що ми тепер робимо? Що ми тепер робимо? Лідко! Кохана, дорога, я тебе прошу, ходімо на той якийсь матч, що йо­го дає Довбуш! Я ще ніколи не бачила Довбуша! Лідко, але ско­ро, щоб ми не спізнилися!
    Лідка аж руками замахала спересердя:
    – Слухай, ти якась дурнувата трохи! Маєш гроші при собі? Ти гадаєш, що хто це „Довбуш“? Ти думаєш, що матч – це театр
    141
    чи кіно? От будуть вганяти хлопчиська за футболом і більш нічо­го! Краще ходім до парку… може, „когось“ побачимо…
    Досить. Досить. Цвіт кактуса сумно стулює свої пелюстки. Неділя того дня тривала тільки до пів до десятої зранку.
    На обід була кминкова зупа, яку Дарка вдома їла тільки після доброї сварки з мамою і бабунею. Але „то“ був „дім“, а „це“ стан­ція. З мішечка навчань, якими так дбайливо засобила мама Дарку на дорогу до міста, висипалася мамина пригадка, майже погроза, що „на станції треба все їсти“.
    Дарка заплющувала очі і ликала кминкову зупу, ложку за лож­кою, як власну кров. Пані налила тієї зупи (о, крему чи компоту, напевне, не налила б стільки!) по самісінькі береги. Ніби це мало означати, що Дарці трапилась така „порядна“ станція. Після обіду, коли Дарка хотіла написати лист до мами, пані загадала, що йде з Лідкою до своєї сестри, Лідчиної тети, геть аж на Манасти-рисько. Що буде Дарка сама робити? Може б, Дарка пішла з ни­ми? (Це теж мало йти на рахунок „доброї станції“ і „совісної опіки“). Там у тети є панночка гімназистка. Правда, вже з шос­тої класи, але з Лідкою вони дуже добре розуміються. Дарка зир­кає очима на розкладений листовий папір і не дуже рветься в гості до „тети“.
    Тоді Лідка шепнула для заохоти:
    – Слухай, не будь дурна! У тети є на станції товариш Ґин-ка, ніби мого кузена, – Орест Циганюк. Щось чудове, як він грає на скрипці! Часом в неділю назбирується нас „май“ більше: до Ґинка приходять хлопці, до Олімпки товаришки. Мой, я тобі кажу: не пережалієш, коли не підеш!
    Дім „тети“ Іванчукової на передмісті нагадував хату багача на селі, що повернувся з Канади. Хата була низька, але під бляхою, з ґанком, садом і грядками. Назустріч гостям вибігла „кузинка“ Олімпка. „То вона „Олімпка“ називається?“ – пригадала собі Дарка зустріч із коридора гімназії: струнконогу, рудяву, з мідяним лицем і зеленкуватими очима.
    – Was hrt man neues?* – спитала її Лідка по-німецьки.
    Що нового чувати? (нім.).
    142
    Дарка перелякалася по саму горлянку: а що буде, як вони за­хочуть тільки по-німецьки говорити між собою? Що то буде? Вона так мало знає, так незграбно в’яже слово із словом, так непевно почувається при кожному відмінку в цій мові!.. Це ж сором, ще й який сором, при першому знайомстві показати себе простою се-люшкою, болваном з якоїсь там Веренчанки, що навіть по-німець-ки не вміє говорити!
    – А може, – мигнуло їй щось почерез страх, – може, їм зда­ється, що вона загалом по-німецьки не розуміє! А воно ж не так… адже ж…
    – Очевидно, що щось буде, – відповідає Олімпка по-україн­ськи, – хлопці пішли по гітари. А як не буде, то ми хіба не вміємо й без хлопців забавитися? Nicht wahr?* – закінчує по-німецьки й звертається з цим до Дарки.
    Богові дяка: ніхто не думає аж так погано про неї. Навпаки, думають задобре. Їм здається, що вона, дівчина з інтеліґентного дому (як то кажуть), повинна вміти по-німецьки говорити.
    Тета Іванчукова, товста, мов бочка для капусти, погладила Дарку під бороду, ніби телятко:
    – Ну, як іде в школі? Все гаразд? – спитала теж по-німець-ки, але тому, що останнє речення закінчила по-українськи, Дарка могла без шкоди для своєї гідности відповісти по-нашому.
    – Дякую, добре.
    – Лідко! – щипнула Дарка товаришку в плече, – чи твоя рідня – німці? Чи що?
    – Слухай! – розсердилася Лідка на весь голос, – який з те­бе ще Матвій з села! Файні мені німці – „Іванчуки“! Ага, що по-німецьки між собою говоримо? Ет, не завертай мені голови, або я знаю, чого ми по-німецьки говоримо? Бо так навчилися… або що?
    – Нічого, – зітхнула Дарка і почала в душі молитися, щоб цей візит якнайскоріше скінчився.
    За скляними дверима, де мешкав кузен Ґиньо з товаришами, почувся шелест кроків, мовби хтось ставив ноги дуже еластично, і бренькіт інструментів.
    Чи не правда? (нім.).
    143
    Лідка підморгнула Дарці: хлопці вже вернулися!
    – Kommt schon, kommt!* – звала своїм підбасовим голосом „тета“ Іванчукова.
    Показуються три хлопці, ні, спершу тільки три голови. Руда-ва, без сумніву, належить до роду Іванчуків. Друга – циганська, розчухрана, то хіба того скрипаля Циганюка. Третя голова русява, з біленьким лицем і ріденьким переділом посередині – якогось селянського сина в білій сорочці з пазухою і защіпками.
    – Ви ще не знаєтеся? – чогось питається хлопців і Дарки Олімпка, хоч дуже добре знає, що обидві сторони вперше бачать себе.
    Дарка чує насамперед м’ясистий, бездушний дотик Ґинєвої великої руки. Потім міцний потиск костистих пальців Циганюка. (Данко теж грає на скрипці, але рука в нього еластична!), наос­танку вітається з нею Івонко Рахміструк. Несміло і невиразно.
    – Пане Оресте, – озивається тета Іванчукова, – придивіться добре панні Дарці! За весь час вона ні словечка не сказала по-ні-мецьки. Щось, як ви… пане Оресте, – повертає повним кутом своє лице до Дарки тета, – хоче з нас, старих австріяків, україн­ських патріотів поробити! – сміється, якби щонайменше принесла вістку, що від сьогодні всі чоловіки ходитимуть у спідницях. Орест, здається, дивиться на Дарку, бо повертає в її бік голову. За оку­лярами Дарка не бачить його очей. Тільки два світелка в пенсне.
    – Цікаво… о… о! – якось насмішкувато дивується Орест. Голос в нього низький, наче б переходив насамперед крізь оббиті ватою двері, але якийсь такий… такий…, що саме підходить до ці­єї голови із шклами на місці очей.
    Дарка не відповідає на цей визов. Її мовчанка – це найкраща оборона: чи ж не думають вони всі, що вона знає (ого!) і свідомо не хоче говорити по-німецьки? Чи ж не підносить її ця обставина на подвійну височінь, хоч би в очах цього незнайомого Циганюка? Дарка не дивиться на нікого, але чує, як всі розглядають її з ці­кавістю. Навіть перестали говорити. Тоді Лідка протинає цю тишу гострим сміхом. Нічого не говорить, тільки сміється. Перехилилася
    Ходіть уже, ходіть (нім.).
    144
    через спинку крісла і сміється. Ледве можна розуміти те, що вона хоче сказати поміж вибухами сміху:
    – Ой… Боже… та ж… Дарка… ой, які ви… приїхала з се­ла… і не вміє слова по-німецьки… а ви думали… ви, певно, дума­ли… – і сміх заглушує кінець речення.
    Але всі зрозуміли, що вона хотіла сказати, і в кімнаті стає ще тихіше, як раніше. Ніби всі зрозуміли свою короткозорість і засо­ромилися тепер. Брови над окулярами підводяться кілька міліметрів угору і повертаються без слова до Дарки.
    Тоді Дарці хочеться плакати від зовсім незнайомого їй досі бо­лю і кричати, щоб аж шиби у вікнах дзвеніли:
    – Неправда! Неправда!
    Проте вона стоїть собі на боці, так підступно переможена, з єдиним почуванням на все серце. Тут її висміяли! Поглузували з неї люди, яким мама платить за те, щоб мали до неї добре сер­це. Люди, що їх обіцювала собі полюбити!
    І раптом зазнає вражіння, ніби трапилося якесь нещастя. Еге, трапилося якесь нещастя, і мама просила її перечекати якийсь час у цих чужих людей. Тільки якусь часинку, поки все заспокоїться, а тоді зможе вона знов вернутися додому. Бо ж як інакше пояс­нити собі цю обставину, що вона стоїть одинока серед цих людей, принижена, висміяна, і – ні мама, ні тато не йдуть оборонити її перед ними?
    Пані заговорює до неї ласкаво. Так преласкаво, що хочеться прискочити до неї, заткати долонею уста і гукнути над самим вухом:
    – Досить! Досить! Не треба до цього всього ще й фальшу!
    Олімпка тягне її за руку до сусідньої кімнати. Зараз буде музи­ка, може, й танці!
    Дарка виривається безцеремонно і заявляє зухвало, зовсім без „виховання“:
    – Не треба мені ніякої забави тут! Іду, зараз додому іду!
    Всі зворушилися. Чого? Ну, чого вже додому? Що сталося! Хіба Дарка на жартах не розуміється? Дарка має під рукою відповідь, що нею могла б усіх, як вони тут є, образити, але стя­гає віжки:
    – Маю листа додому писати.
    145
    Смішне! Хіба це таке негайне! А завтра? А позавтра?
    Ні, стоїть кріпко при своєму Дарка. Лист вона мусить писати ще нині.
    Але Дарка може заблукати з Манастириська на Руську.
    Це правда.
    – Я вас підведу, – хоче Олімпка взяти на себе роль провід­ника.
    – Ні! ні… не треба! – з місця не приймає такої чемности Дарка.
    Лідка хихоче в кулаки:
    – Хай „доктор“ Івонко відведе Дарку! З них добра пара!
    – Лідко, дитинко, дай спокій! – дуже по-материнськи лає пані свою язикату доньку. Дарка роздивляється по приявних і бачить, виразно бачить, що тета Іванчукова надута від сміху, як капшук, що ось-ось вибухне голосним лоскотом.
    А Циганюкові окуляри націлені просто на її очі. Яка думка ховається за цими скляними очима? Чи він сміється з неї, чи стоїть на її боці? Івонко схилив голову до грудей. Він, мабуть, дуже чер­воний, дуже збентежений, коли аж на сорочці від лиця відбилася рожева смуга. Чи цей мужицький син чує, що тут сміються і з ньо­го? Підібрати їх, обидвох селюхів, у „пару“ – чи це ніщо інше, як сам глум?
    – Може б, я показав дорогу панні Дарці? – обзивається низь­кий, лінивий голос Циганюка.
    Дарка не знає, чи це доказ лицарськости, симпатії, чи спів­чуття, чи гасло до нового глуму. Не знає. Звідки може знати?
    – Я не хочу… не хочу! – огризається. – Коли вже мене має хтось провести, то… попрошу пана Рахміструка!
    Так! Навмисне так! Навмисне всім, що хотіли її збентежити, що хотіли її засоромити, що хотіли показатись вищими, „ученіши-ми“ від неї! А що тепер?
    Тепер ревуть всі, як божевільні:
    – А-а-а-а-аа!
    Це вже не бентежить Дарку. Тільки бідний Івонко купається ввесь у власному поті.
    На вулиці, за брамою відгомону цих ненависних голосів, Дар-ка звільняє ходу. Ні від кого їй тепер утікати, і ні до кого спіши-146
    тись. З сизих лісів Цецину1 долітає голубий легіт. Дарка настав­ляє під його крильця-віяльця своє гаряче, збунтоване лице і чує, як враз із цими свіжими, холодними поцілунками вливається і струм рівноваги в її серце.
    Ще, ще вітрику-дударику! Ще – так добре від твого дотику!
    Сонце після гарячого обіду зсунуло ліниво кашкет на очі і те­пер гріє, але не пече. Івонко пропонує дорогу „через горб“, навпрямки. Чи добре буде? Бо горб стрімкий. Нехай. Входять на саму голову горба, і Івонко пускається перший по карколомних гли­няних ступнях.
    – Зараз. Зачекайте! – стримує його рухом руки Дарка.
    Звідси, мов із літака, видно ціле Манастирисько, з його ряс­ними, густими садами, кукурудзою в обдертій від вітру і граду одежині, хатками з низькими віконцями, як перелази.
    Видно ще дальше, ще більше… Писані, як буковинські „скор-ци“, верхи Метрополії… вежу ратуші на довгій шиї… „Шілєр-парк“, і все – зелень… зелень, аж мерехтить в повітрі від неї. Справді, з цього горбка Чернівці виглядають, мов якийсь праліс, де для забави пустотливі карлики понаносили кольорових домиків-скриньок.
    – Божечку, які гарні Чернівці! – у захопленні схрещує Дарка руки на грудях.
    А над усе, над писані верхи Метрополії, над кам’яниці з чер­воними дахами, мов мухомори, над ці зелені гори й долини, над те все – ця безмеж простору, що її ніколи не відчуєш на долах, ця безпосередня близькість людини з небом.
    І зелень, і синява неба, і простір без меж, і Бог десь так близько.
    І Івонко, що вже нетерпеливиться чеканням.
    – Ходім уже! – пускається Дарка навмання вдолину.
    Згодом переходять на тротуар, і Дарці починає смішним вида­ватись те, що побіч неї дуднить (закаблуки в нього, напевно, з залізними підківками!) цей німий хлопчисько з великими руками, мов дві сковородки по боках.
    Гірський масив на Буковині.
    147
    – Чи ви в Дутків на станції? – починає вкінці Івонко розмо­ву. Дарка не дивиться на нього, але пішла б об заклад, що він знову блищить від поту.
    – Так, я ж ходжу з Лідкою до одної класи, – трохи дивується Дарка, як можна питати про щось таке, що всі знають.
    – Я бачив вас в Лужанах… як ви пили воду коло криниці на вокзалі.
    Ах, сцена зовсім не така мила, щоб аж пригадувати її. Але вже саме те, що він запам’ятав собі її, настроює Дарку прихильніше до нього.
    – Це, певно, було перед вакаціями, як я верталася від іспиту… Так… так… ми з Орисею пили тоді воду в Лужанах.
    Дарці здається, що вона повинна щось з чемности для нього запитати:
    – А ви з котрого села, товаришу?
    Аж дивно, як цей хлопець оживає на це звичайне запитання – запитання з чемности.
    – Я з Жучки. Ви, мабуть, чули про таке село… зараз коло Чернівців, – і дальше розповідає сам, не питаний:
    – Шість років доїжджав я до школи… а цього року пішов уже на станцію. Треба сьому і восьму класу добре підробити… бо це вже матура.
    Чи не вимовив він цього слова „матура“ з особливою насо­лодою?
    – А після матури, що ви гадаєте студіювати?
    Це питання вже цікавить Дарку. Справді цікаво, які замилу­вання може мати цей селянський син.
    – Я? Ви питаєте, що я буду студіювати? Медицину… в Бу­харесті. Я маю вуйка в Канаді, що обіцяв мені послати на меди­цину… але… коли за першим разом здам матуру. Інакше він допомагатиме моєму двоюрідному братові в Канаді, хоч той сам багацький син. З мене сміється Циганюк, що я вчуся… а я мушу здати за першим разом матуру, бо інакше… все пропало!
    Дарку свербить язичок, щоб запитати:
    – А коли б ви не здали за першим разом матури, то що? Світ завалився б, думаєте? – але серце рішуче ставить опір такому не­людяному питанню.
    148
    Воно й без цього посумніло раптом, це мале, спочутливе сер­це. Сумно, що доля людини, може, не доля, може, тільки кар’єра (інколи це все одно), залежна від химер якогось там неграмотного багатія. Невеселе й те, що сміються товариші з цього хлопця, а для нього це найважніше, єдино вартісне. Якесь прикре і те, що цей рослий хлопчисько, учень сьомої гімназійної, не вміє сказати дів­чині ні одного розумного речення. Ет!
    – Я піду вже сама, товаришу! Я потраплю… слухайте, чи не так: тепер ліворуч, а потім просто… просто Гауптштрассе* – аж на ринок!
    Івонко не розуміє її. Його гарні, морсько-голубі очі здивовані.
    – Адже я повинен вас аж під хату провести!
    – Ні, я піду сама. Кажу вам… ліворуч, а потім просто… просто. Я не заблукаю.
    – Але ж я…
    – А я хочу сама йти, товаришу! – поставила справу вже зовсім рішуче.
    – Так, а перше ви хотіли, щоб я вас проводив, а тепер уже…
    Він ображений і непорозуміння вилазить, мов шило з мішка. Тільки шило це не коле, а розсмішує. Подумати тільки: цей золо­тий Івонко з довгими руками думав, міг допустити таку думку у своїй наївності, що вона вибрала його з симпатії для нього!
    Ні, це можна задушитись від сміху!
    – До побачення, товаришу! – сміється Дарка.
    – До побачення, товаришко, – якось не докінчує він думки на цьому слові. Ніби має Дарці ще щось сказати. Може, хотів по­просити дозволу в Дарки ще колись зустріти її. Може, хотів про щось запитатися. А може, тільки так Дарці здавалося?
    Дарка йде перед себе і з приємністю помічає, що весь той вуличний хоровід незнайомих людей, будівлі, вікна в каварнях, трамваї – все це багато цікавіше, багато-багато принадніше, коли оглядати його без провідника.
    Десь прокидається з лінивої, пополудневої дрімоти вулиця. Елеґантний, напарфумований, підмальований і причепурений вечір
    Головна вулиця (нім.).
    149
    ступає по міському бруку. Здається, що перед кожним дзеркалом тепер чепуриться якась гарна жінка. Сонце ще запалює червоне, останнє світло в шибках. Знак – що вечір за плечима.
    Дома застає Дарка вже сутінки і цей немилий, домовинний запах, яким хворіють всі житлові кімнати, коли позачиняти вікна і вигнати з них живу людину!
    Дарка лягає на отомані і уявляє собі, що вона лежить на хребті малюсінького човника, а під ним і навколо неї граються теплі, білі хвилі. Це дивне, бо в морі вода холодна і солона, але ці хвилі теп­ленькі… Дарка хоче, щоб вони були такі, і уява робить їх такими. Хвилі біжать одна наперед одну, заглядають собі у вічі, то знову зрадливо наскакують одна на одну, перевалюються, підіймаються і женуть далі…
    І цю милу гру перебиває грюкіт у двері, а потім високий, незрівноважений голос пані:
    – Що ви наробили, панно Дарусю? Як же ж можна було так? Мені здавалося, що ви кудись вийшли і зараз вернетеся… аж тут каже мені Лідка, що ви образилися… та чим? Чого, властиво, ви так раптом втекли… якось так, не знаю, як це назвати?
    Дарка найрадше мовчала б, але треба щось відповісти, коли пані питається:
    – Я не можу… щоб з мене сміялися…
    Пані тільки руки схрещує над Даркою:
    – Що вам, дитино? Хто з вас сміявся? Ви дуже перечулені, панно Дарусю, дуже розпестила вас мамця… так не можна… Та де ж би я дозволила на те, щоб з вас хтось сміявся? Не розу­мієтеся ви на жартах, панно Дарусю, от що! Щось такого ще мені не траплялося!
    Пані іде готувати чай, а тоді Лідка присідає на край отомани.
    – Слухай! Ти чого втекла з забави? Я казала тобі, що не по­жалієш! Я тобі казала! Ану вгадай, кого ми з мамою стрінули тепер? Не можеш вгадати? Слухай: твого „свояка“ Данка… Дан-ка Данилюка… з панною Джорджеску… з дочкою самого пре­фекта… ти знаєш, яка це „риба“?
    Дарка не озивається. Нехай Лідці здається, що ця вістка прогуділа в неї без вражіння. Нехай… тільки залишать її в су­покою.
    150
    Того дня не написала листа до мами. Зате вночі приснилася їй дочка префекта і клаптик Веренчанки. Данка у сні не було видно. Але він десь мусів бути. Конче мусів бути, бо коли вранці збуди­лася, то серце заваджало в грудях, як порошинка в оці, а подуш­ка навколо була зовсім мокра.
    III
    Потім Дарка якби розкололася надвоє: одна половина зали­шилась їй, друга помандрувала між люди. Обидві ненавиділи себе і безупинно воювали одна з одною.
    Бо ж і як було їх погодити, коли одна вибачила Лідці та Орисьці їх прогріхи, друга – самітня і горда, як вершок із снігом серед літа, – давно вимазала їх із списку своїх приятельок. Од­на – покірна і закохана – задовольнялась самою тінню від Дан-кової постаті, друга – горда і непримирна – ненавиділа його за зарозумілість і замкнутість у собі. Одна – дитина ще, друга – вже жінка з пробитим серцем. Обидві вони вплітались у дні, що діли­лись завжди надвоє: на школу й квартиру.
    Данко ніколи не мав часу. Може, тільки для Дарки? Завжди біг кудись. Кудись квапився, ніби ціле його життя залежало тільки від стрілок годинника. Вістка про дочку префекта, що її тієї неділі так легко кинула Лідка, в’їлася в Дарчине серце, мов куля в тіло. Лежала там притаєно, поки що без великого болю, хоч завжди не­безпечна, і кожного дня могла спричинити смертельну недугу. Тре­ба було б поговорити з Данком віч-на-віч, щиро, від серця, але на це в нього ніколи не було часу. Вічно якісь музичні репетиції, якісь уроки… Двічі чи тричі зустрілася Дарка з Данком під гім­назією. Ледве кинув кілька слів і вже гнав кудись далі з хлопчись­ками, що мали широкі плечі і довгі руки та сміялись з чого-небудь довго і грубо.
    Осінь була вже так близько, що навіть у тихі дні було чути шелест її сухих кроків. Тільки тут не була це та осінь, що там, в селі, у любій Веренчанці. Тут – це не багата „молода“, що в’їздить у село з весільними музиками і з охочими співами по „кла-ках“ ген поза пів ночі, що привозить з собою у приданому повні,
    151
    аж до ластів’яних гнізд під кроквами, клуні золотистого збіжжя, що розсаджує кошниці жовтою, як шафран, кукурудзою… Ой, ні. Тут скимлить вона десь під муром, мов жебрачка, а її дім – куп­ка сухого листя, залишена через неувагу замітачем у парку. А кам’яниці та електричні дроти заслонюють собою небо, щоб не видно було, щоб не було чути, коли птахи відлітають у вирій. І як тут не тужити за селом, і як тут має щодругий день не сни­тись Веренчанка?
    Котрогось понеділка влетіла до четвертої класи Герасимович з шостої:
    – Почекайте після цієї години трохи в класі, бо професор Іван­ків буде голоси для хору випробовувати!
    Влетіла, кинула цю кошмарну вістку і вилетіла, а Дарці аж віддих спинило.
    – Чи той хор обов’язковий, – злякалася Дарка і звела свої очі на Оріховську. Ця, здається, не дочула запитання, бо не відповіла. Хоч відомо: Оріховська рідко коли чує те, що коло неї діється. Завжди осторонь гурту (улюблене місце коло печі), мовчазна, ніби заслухана в якісь голоси у собі. Немає навіть чого дивитись на неї і чекати на відповідь, бо її очі і так десь блукають понад голови та турботи „юрби“. (Раз навіть так висловилась про „класу“ ця Оріховська!) Але… але… як воно буде з цим хором? Чи схоче професор і її голос пробувати тут, перед цілою класою, перед ци­ми всіма чужими очима?
    Та ж вона не має слуху. За шеляг не має слуху! Зате, так уже хіба Бог дав, має вона на мільйон гордости з того, що завжди ви­сувають її, коли не на перше місце, то бодай близьке до нього. Дарчина натура не терпить, просто так не терпить, як деякий шлу­нок квасів, того, щоб вона чогось не в м і л а тоді, коли всі інші мо­жуть цим похвалитись. Ні, ні, не йде тут про шкільну, класову кар’єру, до якої треба лізти по драбинці, підлабузнюючись профе­сорам, лізти ідіотською пильністю і нехіттю всіх товаришок у класі! На цьому полі Дарка не буде побиватися за першенство. Може відступити його своїй товаришці Орисьці. Дарчина гордість стоїть на високих скелях, куди треба дряпатись без компасу і карти.
    О, навіть Чернівці вже навчили її не кричати, коли болить. Урок німецької в „тети“ Іванчукової був добрий. Дуже добрий.
    152
    Дарка не сказала ані слова по-німецьки. Не вміла? Не хотіла? Щира українська патріотка? Це її справа. Прошу, можуть вірити Лідиним словам! Можуть навіть сміятись разом з нею з Дарки! Але вона ще заговорить з ними по-німецьки! Так само свобідно й плавно, як вони. Напевно! Може, не за тиждень, може, не за мі­сяць, може, навіть не за два… але вже йде до того. Щораз ча­стіше трапляється, що Лідка по дорозі із школи чи до школи на-кидується на неї, що вона не відповідає на її запит, йде як мумія, що води в рот набрала (в Лідки можливе навіть те, щоб мумії держали воду в роті!) і не знає, не знає, що Дарка, коли найзав-зятіше мовчить, то власне тоді говорить! Говорить… по-німецьки! Виучується цілі абзаци напам’ять, зафіксовує в пам’яті, а потім повторює десь зачуті фрази, розповідає собі події дня, а все по-німецьки!
    Але… але… слуху не можна придбати. І тому так дуже, так дуже не хотіла б вона виходити перед усіх із своїм духовим ка­ліцтвом.
    – Ти не любиш співати? – кладе хтось руку на Дарчині плечі. Дарка підносить голову: Стефа Сидір. Знову ця гарна дівчина при­ходить, як добрий дух, що з’являється у найприкріші хвилини людського життя.
    – Я не маю слуху, – паленіє Дарка.
    – І нічого вже не можна зробити? – питає привітливо Стефа.
    Дарка заперечує головою.
    – Професор Іванків дуже добра людина… Не журись! Він, на­певно, не буде примушувати тебе до співу, як ти не маєш охоти!..
    Вдаряє легенько Дарку пальцями по плечу і відходить до своєї лавки.
    Стефа Сидір не сказала, що професор не буде випробовувати Дарчиного голосу. Не зробила надії, що слух можна собі вироби­ти. Не потішила навіть, що у школі не вважають за сором, коли хтось не вміє співати. Не порадила втекти з години. Вона не ска­зала н і ч о г о . Але те, що сама відчула Дарчин неспокій, що заго­ворила тоді, коли всі мовчали, що присвятила стільки уваги Дар-чиним справам, що аж з лавки вийшла, щоб її розважити, сповняє Дарку такою нелукавою вдячністю для цієї дівчини, що хотіла б побігти за нею і – при всіх її поцілувати.
    153
    І, наче для підсилення цього вибуху симпатії чи новонародже­ної любові приходить їй на думку сцена з учителем Мірчуком і тим нещасним словником. Дарка сьогодні ще бачить той лиховісний блиск у вчителевих очах, коли він запитав Дарку, чи вона оправ­ляє свої зошити. Хтось відповів „так“ і Дарка притакнула. Потім, досі не може цього збагнути, не знає, звідки і як, поміж тунелі лавок з’явився на її лавці гарно оправлений словник з великою трояндою на сніжно-чистій обкладинці. Дарка подала словник учи­телеві. Він не взяв його, тільки задоволено махнув рукою: мовляв, так і слід.
    На перерві довідалась Дарка, що це Сидір вирятувала її з оче­видного клопоту.
    Тепер ця подія з-перед чотирьох днів виростає нараз до тако­го сердечного і ніжного жесту, що Дарці аж стають сльози в очах. Стоїть, як зачарована, і тільки дивиться в подиві на Стефу.
    І ніби щойно тепер вона бачить, що обличчя Стефи – кольо­ру чайної троянди – таке чисте, що можна було б на ньому вгле­діти тінь від крильця комашинки. Все раптом у цій Стефі починає їй страшенно подобатися. І цей простолінійний, як цяцька з цукру, ніс, і ця синяво-чорна, гайворонська гривка над зеленими, мов ба­говиння, очима, і ці уста, бліді, але такі солодкі своєю формою, що вся вона нагадує дашок якогось мініятюрного домика. Дарка по­мічає навіть аж тепер, що ця Стефа приходить щодня до школи у свіжовипрасованому, чистому, як великодня скатерть, комірчику.
    І раптом, як ще щось дивніше, ще більше непередбачене, з’яв­ляється гаряче бажання чи молитва:
    – Зроби так, Боженьку, щоб вона хотіла бути моєю подруж­кою. Моєю „найліпшою“, єдиною подружкою!
    – Галло! Будемо пробувати голоси! – і вчитель Іванків, нічого собі черевань (чи не сам Данко казав раз, що всі співаки добре виглядають?), всувається до класи.
    – Чи торік співав хто з вас у хорі?
    – Ніхто!
    – Ага, це тогорічна „третя“! Ну, то почнемо за азбукою! Ан-дрійчук, до мене!
    І так якось відважно за прикладом цієї Андрійчук за чергою одна за одною вставали, підходили до стола і затягали:
    154
    – До-ре-мі-фа-соль-ля.
    Черевань прикладав долоню до вуха і розділював їх з легким серцем:
    – Сопран. Альт. Другий сопран.
    Або: „Ти, доню, прийдеш на другий рік“. (Дивне, що говорив „ти“ дівчатам).
    Або й ще гостріше:
    – Слухай, тобі мама не співала до колиски?
    Дівчата не дуже брали собі до серця його приємні чи прикрі слова. Ті, що їм мама не співала до колиски, повертались від сто­ла, показували класі великий язик, призначений в дійсності для вчителя. Дарка цього не могла розуміти, як можна так сорому не мати? Оріховська зовсім не пішла до стола. Вона завжди любить щось таке, як не всі!
    Заявила з лавки, що співає першим сопраном і професор по­вірив їй. Тепер неминуча черга на Дарку.
    – Попович!
    І Дарка не встала. Не могла.
    – Нема її у класі? – спитав учитель.
    Зараз загуло:
    – Є… є… о, в бічній лавці сидить! Коло Оріховської!
    – Чому ти не встаєш, коли тебе кличуть? – не розсердився, тільки дуже здивувався професор. Дарка мовчала.
    – Ти перший рік у школі?
    І знов класа відповіла за Дарку хором:
    – Перший! Перший!
    Хтось докинув з задньої лавки:
    – Вона з села приїхала!
    – Що тобі? – спитав професор і підвів Дарчине підборіддя вгору.
    Дарка примкнула повіки і мовчала.
    – Що з нею? – звернувся вчитель до класи. Класа, яка гуділа досі, мов заведена, тепер не знайшла, що відповісти.
    Тоді встала Ориська (а таке невидне у Веренчанці виглядало!) і, трохи загикуючись, виложила:
    – Вона не має слуху, і через те їй соромно перед паном про­фесором. Але вона дуже хотіла б співати в хорі.
    155
    Учитель засміявся десь аж з черева:
    – Хто сказав тобі, що вона не має слуху? Ти чула, як вона співає?
    Ориська призналася, що вона ще не чула, щоб Попович співа­ла, але кожний знає, що Дарка Попович не має слуху.
    – Хто тобі це казав? – спитав учитель самої Дарки.
    – Татусь. Як мене вчив.
    – Ага, зараз побачимо… Тра… ля… а… Ану, співай за мною.
    Дарка вже не прошена, а сама певна, що вона теж потрапила б так заспівати, відкрила рот і затягла собі: Тра-ля.
    І вчитель – не брат, не сват, а цілком чужий, незнайомий чоловік – зрадів:
    – Ану ще раз спробуй… ану ще раз… – підганяв Дарку. Дарка завмерла: вона вже не зуміє вдруге так заспівати. Цілком певно – ні! Чому він не хоче цього зрозуміти? Чого так настоює, коли це тільки погіршить перше вражіння.
    – Тра… ля… ля…
    Цей раз учитель вже не зрадів. Навіть повертів головою. Хіба Дарка не знала, що таке буде? Але глянув на Дарку і, може, жаль йому стало її, бо сказав:
    – Твій тато трошки помилився. Знаєш що, мала? Я тебе візьму поки що на пробу до хору, себто ти пів року будеш тільки прислухуватися, як ми співаємо, а потім попробуємо знову? Зго­да? Задоволена?
    Учитель викликав уже на букву „р“.
    Дарка прилягала до лавки, напівпритомна від виру почувань. Найрадніше вибігла б кудись за місто і впала в суху траву, і ка­чалась би по ній, качалась би, як молодий, щасливий звір. А так – тільки щипала себе за руки та литки, щоб зрозуміти цю радісну новину, що вона, вона співатиме у хорі! І, хоч як це непристойно, вона заплющує на годині очі, щоб тільки побачити в своїй уяві Данкове здивоване, мило розчароване обличчя, коли вони зустрі­нуться на репетиції хору. Щось якби полоскотало Дарку на поти­лиці. Повертає голову: Стефа Сидір посміхається до неї тріюм-фально. Дарка дивиться на неї закохано, а її великі блискучі очі, аж вогкі від великої радісної новини говорять:
    156
    „Ти гарна… гарна, подружко, ти навіть не догадуєшся, навіть не думаєш, що для мене значить те, що я буду близько до тих, які мають з музикою до діла… Звідки ти можеш знати про це, гарна квітко, що ця музика… це єдине, що мене може розлучити або поєднати з Данком? Але ти нічого не знаєш про Данка… ніхто тут не знає про Данка…“
    – В середу хор жіночий, а щоп’ятниці – мішаний, – закінчує професор.
    Дарка не має відваги зачекати на Стефу Сидір і разом з нею зійти із сходів гімназійного будинку. Ніколи цього не робила досі. Стефа одягає шапочку до шибки у вікні. Дарка у припливі вели­кого, переможного задоволення хапає Лідку за шию:
    – Лідко, хочеш повернемо із школи на морозиво… хочеш? Я маю тридцять і п’ять леїв.
    Лідка думає практичніше:
    – Краще халви купи!
    Буде і халва! Будь ласка! Може, ще хтось має якесь бажання? Може, ти, Орисько? Може, ти, „рибко“ Оріховська? А може, ти, гарна Стефо, хочеш ущасливити мене і прийняти що-небудь від ме­не в цей небуденний день? Всі, всі дістанете, що хочете! Дарка в такому п’янкому настрої, що зняла б себе сорочку, дерла б на кусники і дарувала б кожному стрічному по шматинці.
    Лідка з Ориською беруть Дарку всередину (справді треба ува­жати на цю дівчину, бо вона, як непритомна), беруться під руки і так ідуть утрійку тротуаром, розгукані, як хлопчиська, шукати крамнички з халвою і морозивом.
    Ориська хоче відлучитися від них: не лицює ж так дівчатам по­водитися на вулиці! Якби так, не дай Боже, хтось із професорів побачив їх у такому стані?
    Але Дарку і Лідку обурює це: т е п е р вертатися додому? Дарка просто ображена: у т а к у хвилину думати про професорів і станцію?
    Ориська, найбільше бувала, заводить усіх до якоїсь крамнички „через сіни“. Тут так темно, що, звиклі до сонячного світла, очі не в силі помогти ногам і ноги попадають на якийсь столик. Мало що не перекидають його. Хочуть направити свою помилку і попа­дають на якогось чолов’ягу при ньому. Дарка чує чиюсь заблукану,
    157
    чужу руку під своєю пахою і скрикує голосно. Господиня „цукорні“ підносить штору з єдиного вікна, і Дарка бачить, що вони потрапи­ли на якихось „ґранічерів“*. Хлопці (якісь такі ще молоді, що аж дивно, що вже військові!), нітрохи не збентежені тим, що трапи­лось (Ориська перекинула одному з них якусь оранжаду чи якусь там біду!), сміються до дівчат і просять, так сердечно просять по-румунськи залишитися з ними і випити по склянці холоднику. На дворі така пекельна спека. „Poftim, poftim, frumoase domnisore“ („Прошу, прошу, гарна панночко“). В Дарку вскочив уже бісик, і вона… хоче залишитися. Так! Хоче залишитися з цими незнайо­мими хлопчиськами і випити склянку холоднику! В неї сьогодні та­кий день, що нехай і весь світ стає догори ногами. Тоді Ориська (яке щастя, – думала пізніше Дарка, – що Ориська одна не здур-ніла!) підносить свою гарну голівку і питає, як тільки в Підгірських це вміють:
    – І ти сідала б з гранічерами до одного стола, Дарко?
    Дарка хапає Лідку за руку, і вони вибігають з таким же гомо­ном, як і раніше, на вулицю.
    – Ориська мала рацію – тільки ні слова кому-небудь про це!
    Тоді Лідка погоджується завести їх до цукорні Крамоліна, на Руську. До цього льоху повела б їх радо, бо… бо… там завжди можна за п’ять леїв „фіру“ морозива дістати.
    – Добре! Гаразд! Ідемо до Крамоліна!
    В половині Головної вулиці пригадує собі Дарка, що тут десь під номером „77“ живе її добра знайома пані Робертова. Може б, дівчата хотіли з нею відвідати її? Ориська знов стає в опозицію: як, тепер, саме опівдні? – Нічого. Дарка тільки подзвонить, спи­тає її дві слові і більш нічого. Вкінці Ориська погоджується. Дар-ка веде їх на перший поверх ліворуч.
    – Тут вона живе!
    – Бійся Бога, Дарко, – опам’ятовує її Ориська, – та ж тут живуть якісь Енґлі. Не бачиш таблички?
    Але Дарка вже подзвонила, і тепер не залишається нічого, як тікати сходами з першого поверху, і то не як-будь утікати, але аж
    Ґранічери – румунські прикордонні жандарми. – Прим. авторки.
    158
    так, щоб „патинки губити“. Адже хтось відчинить двері і впізнає, що це учениці з „лічеул україньян“* з „у. л.“ на беретиках.
    Ориська близька плачу. Вона дякує за таке частування, дякує за товариство. Це нічим добрим не скінчиться. Недаром то кажуть:  bermut ist nicht gut**.
    Дарка ледве переблагала її, щоб ще пішла з ними до Крамоліна на морозиво. Вони будуть уже поводитись зовсім серйозно. Доб­ре? Ну, добре? Певно, що „добре“, бо й нема що казати, морози­во морозивом, і нагода піти поласувати не трапляється щодня.
    В цукорні Лідка „по-панському“, по-німецьки замовляє три великі порції. Ориська хвилинку ще слідкує з недовір’ям за Дар-чиною поведінкою, але, переконавшись, що Дарка зовсім серйозно збирає язичком з ложечки рожеве морозиво, заспокоюється. Лідка з Даркою за кожним разом, як хтось минає їх столик, починають балачку „Wenn ich in Wien war“***, але це тільки бавить Орись-ку. Треба платити – аж тут Дарка не може знайти своїх грошей. Перекарткувала всі книжки, повитрясала з торби все, що було, включно до вчорашніх окрушок із хліба, обмацала всі кишені, а грошей нема. Нема і кінець, гроші ж не шпилька.
    – І що тепер буде? – спитала Ориська.
    Дарка доброї думки:
    – Я, певно, згубила їх або там, в тій пивничці, або, як ми летіли з сходів… Нема іншої ради, тільки, ти, Орисько, мусиш заставити один свій золотий кульчик.
    Орисьці стають сльози в очах:
    – І треба було цього всього, Дарко? Я ж не можу заставити кульчик… бо раз, що його не можна зняти, а, по-друге, це пам’ят­ка по моїй хресній мамі… Я не можу, Дарко!
    – А ми тут до вечора не можемо сидіти! Я кличу панну, Орисько!
    Дарка дзенькнула ложечкою до підставки – і вмить з’яв­ляється коло їх столика панна, вся у білому, мов медична сестра.
    *„українського ліцею“ (рум.). **Пустощі – це не добре (нім.). ***„Коли я був у Відні“ (нім.).
    159
    – Ми платимо. Три великі порції.
    – Тридцять леїв!
    Ориська схоплює Дарку за руку:
    – Дарко, я не буду!
    – Вибач, – звільнює Дарка свою руку, виймає з кулака виму­чені банкноти і платить.
    – Ти свиня! – не може стриматися „добре вихована“ Ориська.
    – Ні, Орисько, я тільки дуже, дуже щаслива!!!
    Ориська миттю прощається з ними, бо Лідці і Дарці до хати лише кілька кроків.
    – Що ми скажемо твоїй мамі, де ми були дотепер? – запитує Дарка.
    Лідці не треба довго шукати за викрутом:
    – Не знаєш що? Мали задачу на останній годині! Слухай – звертає Лідка мову на щось інше, – я не радила б тобі дружити з Сидір.
    – Чому? Що ти маєш проти неї? – вражена й здивована пи­тає Дарка.
    Лідка сміється своїм небезпечним сміхом:
    – Вона може бути небезпечна для тебе!
    – Що ти кажеш? – не розуміє Дарка.
    – Те, що чуєш! – сміється ще дужче Лідка.
    Дарка не має охоти розпитувати більше. Не хоче псувати собі цього безтямного, прекрасного дня у своєму житті.
    IV
    Перша година у вівторок – румунська. Кожного вівторка Ориська має матовий ніс і широку оксамитну стрічку попід коса­ми на голові. Ориська обожає вчителя Мігалаке. На годині, як вірний пес, вона дивиться йому у вічі, і кожна зміна на його лиці чи в його голосі віддзеркалюється в її покірних очах. Дарці роз­повідає, що їй по ночах сниться та кімната і хата, де він живе: там стіни з червоного оксамиту і під стелею високо співають золоті пта­хи. Дарка не має зрозуміння для таких слів і не може приховати свого обурення:
    160
    – Орисько, я тебе знаю, переді мною не маєш потреби „вда-вати“! Тобі так залежить на Мігалаке, як на торічному снігу! Хочеш мати „форте біне“* з румунської, а перед класою граєш турка!
    Тоді спокійна, побожна Ориська (кожне друге слово – це в неї „гріх“) вибухла святим гнівом, майже грішним обуренням:
    – Як ти можеш таке говорити! Як ти можеш про мене так ду­мати! Так, так… я хочу мати в нього „форте біне“, але не тому, що ти думаєш. Зовсім не тому… Може, як я буду пильно вчи­тись, він заговорить колись до мене під час перерви… Може… Яка десь щаслива його мама, що може щодня бачити його за обі­дом, що стелить йому ліжко…
    Тоді Дарка замовкає. Не може брати слово у справах, на яких не розуміється. Бо ж темною, як комин, є для неї сама можливість захоплюватись своїм на кільканадцять літ старшим „професором“, а що важливіше від тих кільканадцять літ, – то це факт, що це ж „бельфер“, який ніколи не то, що не відзаємнить її почувань, але навіть, може, і не заговорить до неї іншим голосом, як до кожної іншої учениці.
    Румун і цього вівторка приходить на хвилину перед дзвінком. Перші його слова до класи – справжня новина:
    – Професор Міґулів повернувся вже із з’їзду істориків і сьо­годні буде вже у вас нормально – історія – на другій годині.
    Дарка навчилася вже оцінювати вартість учителя, себто, чи він „добрий“, чи „злий“, на підставі того, як його приймає класа. Кла-са прийняла цю новину з радісним вигуком. Це незаперечний знак для Дарки, що цей „новий“ – добра людина і неуважна до свого предмету, досить байдужа на шкільні приписи, милосердна чи без-радна. Класа, видно, воліє його годину від заступництв, а заступ­ництва – це були або години самого Мірчука, або Порхавки – від природи, або Мігалаке – всі „з ласки“, і ніхто не брав їх сер­йозно.
    Учитель впхав руки до кишень і став широко, ніби подвійна драбина:
    „дуже добре“ (рум.).
    161
    – Це гарно, домнішори, що так радієте приїздом професора Міґулева, але я думав, що знайдеться бодай одна між вами, яка буде жалувати за „Ballade i Idile“* такого гарного, великого по­ета, як Кошбук1. Я не хочу вірити, щоб ні одній домнішорі не по­добались його балади. Я навіть певний, що знайдеться хтось між вами, що їх прочитає і на годині колись розповість товаришкам, може, й по-українськи, про творчість поета. Такі невразливі домнішори на поезії?
    Це був визов, водночас глум і погроза. Признатись до правди, признатись, що не можуть подобатись поезії, будь вони собі ідилії чи балади, хоч би не знати і якого великого поета, коли не ро­зумієш як слід їх змісту, це ж було рівнозначне із двійкою при кінці цілої четвертої класи.
    – Як то, в цілій класі не подобаються нікому поезії Кошбука? А це що?
    Він ще з посмішкою на устах, але вже забарвлений тою чер­воною люттю, що в ньому накипіла, зробив салонний півоборот вліво і вправо. Фальшива посмішка, що показувала нічого більше, тільки кінчики зубів, наче в мерця, була страшна при цих очах, що не ховали зовсім свого глуму і бажання помсти. Дарка при­лягла грудьми до лавки і тремтіла.
    „Це нічого… зараз котрась встане і скаже, що ми не розуміємо по-румунськи так добре. Адже не я одна, що не розумію… адже я не одна в класі“… – хотіла заспокоїти саму себе, але вмить відчула, що вона, мабуть, тремтить мимоволі. Ціла ж класа трем­тить, і її трепет – це тільки рух малого коліщатка в загальному механізмі. Професор стоїть далі в цій салонній, але загрозливій політурою чемности, позі і чекає: „Нікому, нікому не подобаються такі високомистецькі поезії?“
    Класа мовчить спантеличена. Дарка відчуває в цій ніяковій, ніби збайдужілій мовчанці якийсь ледве чутний акорд бунту: для чого саме вони мусять вчитися надобов’язково цих поезій? Звідки,
    * „Балади та ідилії“ (рум.).
    1 Кошбук Джордже (1866–1918) – рум. поет, у його творчості домі­нують селянські та патріотичні мотиви: зб. „Пряжа“, „Пісні відваги“.
    162
    до біса, має взятися замилування, чи симпатія до цих румунських, незрозумілих віршів?
    В серці тліє дуже слабкий вогник надії, що може, може… з третьої лавки „вибухне“ Коляска якимсь дотепом і розпорошить цю напружену атмосферу, рятуючи себе та всіх? Але навіть Ко­ляска – тепер тільки маленьке коліщатко, що обертається разом із головним мотором. Учитель рвучким рухом, безсилий, щоб бодай про око запанувати над собою, повертається до стола. Тоді, якби звільнена від безпосереднього впливу його лютих очей, встає рап­том Оріховська. Ще не вхопила вона як слід рукою лавки, як вста­ла за нею й Орися Підгірська. Учитель повертає голову до Орі-ховської:
    – А, домнішора… – його гарне обличчя стає ще гарніше від широкої усмішки. – Слухаю вас.
    Оріховська відкидає своїм рухом голову взад і обзивається по­важно, без спеціяльного натиску, по-німецьки:
    – Прошу пана професора, ми дуже мало розуміємо вірші Кошбука і тому прошу нам не дивуватись, коли ми не захоплює­мося ними.
    – Так? – спитав по-румунськи. – Так? То прошу сідати, домнішоро Оріховська.
    Оріховська говорила в імені цілої класи, і виразно було чути, як вона своїм виступом бере всю цю безвинну провину тільки на свої плечі і що тільки вона одна приймає всі її наслідки. Учи­тель дав знак рукою, щоб сідала, і лютим поглядом дав їй зро­зуміти, що він не забуде їй цієї „послуги“.
    Ориська чекала на свою чергу.
    Дарка зразу відгадала зміст Орисьчиного слова. Стиснула міцно, аж до кісток, кулаки під лавкою і думала з напругою, аж до непритомности, уперто переконана, що її думка та її сильна во­ля просвердлить Орисьчину свідомість і спам’ятає її.
    – Орисько! Не роби цього… сідай… уже сідай… сідай, Орисько! Не говори нічого!!
    – Що ви скажете? – якось безбарвно запитав Мігалаке Ориську.
    У класі настає така закаменіла тиша, що чути, як п’ятнадцять дівчат вдихає і видихає повітря із своїх легенів.
    163
    Дарка не бачить Орисьчиного лиця, але воно не переказало б їй краще мук, які терпить її серце, ніж це роблять її долоні. Вона стискає їх до болю і корчить так, що не видно пальців, тільки малі кулаки якось конвульсійно вгризаються в себе.
    – Я слухаю вас, домнішоро Підгірська, – ніби заохочує, але в дійсності нетерпеливиться і підганяє Ориську Мігалаке.
    – En vrean*, – заговорила вкінці Ориська. В той мент Дарка так раптово сіпнула її за спідничку, що Ориська аж захиталася. Хтось просвистів застережливо чи, може, в подиві від відваги Дарки: „Пссс!“
    Учитель не помітив цього руху.
    – Коли вам тяжко по-румунськи висловитись, то можете це зробити по-німецьки так, як домнішора Оріховська, – додав з іронією.
    Дарка кусала собі губи.
    – Орисько, не говори… сідай, бійся Бога, сідай.
    Але запізно. Запізно думати, запізно просити та погрожувати, бо ось Ориська говорить вже по-румунськи:
    – Я розумію „Балади та ідилії“ Кошбука, і вони мені дуже подобались!
    Сталося. Стеля не впала нікому на голову, учениці сидять всі на своїх місцях.
    Образи короля і королеви висять на стінах там, де висіли. Дійсно, нічого не сталося. Одна тільки зміна зайшла, якої не було ще перед секундою: кожна учениця дивиться просто себе й не має відваги глянути в очі своїй сусідці.
    Мігалаке не каже сідати Орисьці, не дякує їй за цю небувалу увагу до румунської поезії, тільки регочеться. Так фальшиво (на­віть Дарчине немузикальне вухо вловило цей фальшивий тон), що Ориська присідає відразу в лавці, як печеричка.
    Мігалаке ще регочеться і питає серйозно Оріховську:
    – Домнішоро Оріховська, а що ви скажете на це, ви, що маєте самі „дуже добре“ на кожному свідоцтві? Як ви собі це пояснюєте, що домнішора Підгірська, приватистка, вміє і розуміє більше від
    Я хотіла (рум.).
    164
    вас румунську? Ну? – це його жидівське, улюблене „ну“ робить у цьому місці заворотний закрут.
    Оріховська встає. Тільки на пів тона блідіша, як звичайно:
    – Прошу пана професора, я не вмію менше, як наші учениці вміють, – підкреслила це слово „наші“.
    Румун ударив себе рукою по чолі:
    – Чи ви хочете сказати, що я не вмію добре вчити? Домнішо-ра Поповіч, ви теж училися приватно, чи ви розумієте Кошбука? Стривайте, ви, здається з одного села? Обидві з Вренчені? І той сам учитель вас учив. Ну, д а. Скажіть мені, ви розуміли те, що ми читали з „Балад і ідилій“?
    Оріховська, як уже зайва, сіла. Встала Дарка і зразу відчула чотирнадцять гострих вколень по цілому тілі, ніби всі ці пари очей, що пробили її, були, як кинджали. Вона була майже приготована на це запитання і згори знала, що заперечить йому. Щоб рятува­ти класу? Щоб поставити вчинок Ориськи в ще поганіше світло? Щоб відмежувати її, врешті, при всіх від себе? Ця обставина, – що вони з одного села, – незважаючи на всі їх різниці, робила їх в очах класи якимись сіамськими сестрами. Ні-ні. Вона не задуму­валась аж так над цим. Просто йшла за найближчим голосом своєї вдачі, яка не терпіла лизунства та брехні. На таку відповідь наста­вилася Дарка ще перед хвилиною. Але тепер одне оте презирливе Оріховської „наші“ смагнуло її гордість, як батогом. Не підлабуз­нюватись, бо й так скоріше чи пізніше вийде на денне світло те, що вона менше вміє румунську від найгіршої в класі! – не бреха­ти у власній обороні, а тільки показати, що ці дві з Веренчанки, ці „чужі“ своїм знанням можуть всіх „наших“ за пояс заткнути. О, насолодо перемоги! – горять Дарчині очі. – „О, помщена знева­го, що є солодше від вас?“
    – Ну, домнішора?
    Їй здається, що чотирнадцять пар очей збіглося в одну точку і печуть, так печуть, що хочеться закрити руками голову і втікати кудись чим скоріше від цих тортур. Дарка не впізнає свого голосу – такий чужий він їй видається:
    – Я теж мало що розуміла з того, що ми читали.
    Сказала і відразу впала на лавку. Так миттю покинули її всі сили. На все її тіло вдарив рясний піт, і вона зразу стала легко
    165
    безвільна від нього. А може, тільки від тієї замряченої свідомости, що сталося так, як і слід? Вже з заплющеними повіками чула, як наче з якоїсь віддалі румун питався:
    – Що вона сказала?
    Хтось (чи не Коляска?) перекладав йому Дарчині слова по-німецьки, потім ще хтось повторив по-румунськи. Щось холодне й тверде стиснуло її за руку: рука Оріховської. Не віддала їй цьо­го привіту, але чула, що по ненависті до Оріховської вже й місце застигло. Румун говорив до класи (чи це могло ще Дарки торка­тися?).
    – Домнішора Оріховська зробила мені перед цілою класою до­кір, що я не вмію вчити. Можливо. Це другий рік моєї шкільної практики. Але ми перед хвилиною довідалися ще про щось: ми мали класичний приклад того, що найкращий професор не зможе багато зробити, коли учениця не любить предмету і не х о ч е на­вчитися його. От маємо приклад – домнішора Підгірська і дом-нішора Поповіч. Панове професори такої думки, що Поповіч кра­ще орієнтується в навчанні, а проте вона не любила румунської – і що з того вийшло? Вийшло з того таке, що слабша учениця на ці­лу голову переросла в цьому предметі цю ніби то кращу. Пан коре-петитор, може, був молодий „кавалєр“, і йому не годилося „панні“ Дарці звертати увагу… до того йому платили за те, але в школі… в школі трохи інакше дивляться на ці справи.
    Дарка слухала цього базікання з деяким здивуванням: „Пощо ще ці кулі, коли ворог впав уже, смертельно поранений від першо­го удару?“
    Мігалаке ходить еластичними кроками в нових лакерованих туфлях, і нема способу заткати йому рот:
    – В школі є прості, дуже прості засоби на учениць, яким не хо­четься любити якийсь предмет. Тут не те, що вдома – мама і та­то, тут ніхто не буде примушувати до науки… Домнішора Поповіч переконається про це сама. Так, так…
    Чи для погрози іншим, чи знов посилаючи одну кульку у плечі покійника, він заглянув у свій записник, посміхнувся до себе і схо­вав його з міною: „запам’ятаємо собі!“
    Урок тягнувся довго і безнадійно. Учитель „вирвав“ Ориську кілька разів. Вона за кожним разом відповідала, дійсно, краще
    166
    за інших, але так і видно було, що це не давало їй великого задо­волення. Рівно з дзвінком Мігалаке виховзнувся із класи.
    Класа на один миг зберігає спокій, як їздець, що пускається чвалом. Потім знімається такий галас, така курява голосів, що Дарка не може розрізнити, котрий вигук до кого належить. Понад усі „фаґаси“, „підлизайки“, „паршиві вівці“, „бойкоти“ пробива­ється один високий, по-німецьки забарвлений голосок:
    – Пфуй! Пфуй! Пфуй!!!
    Ориська сидить на своєму місці – червона від того кип’ятку, що ллється на її голову, і зовсім не захищається. Її очі, кольору старої бронзи, мають вираз людини, що страждає не за власні провини. Вони в якійсь екстазі болю дивляться перед себе, так не­земно, якби удари сипались на неї тільки тому, що подружки не бачать її очей, тільки її згорблені плечі.
    Класою стрясає громовина, коли мала Кентнер стає перед Ориською і з погордою плює на бік. Хоч не на Ориську, але перед самим її лобом. Тоді Ориська вибухає призбираним плачем:
    – Чого хочете від мене? Чого ви напосілися на мене?
    Може, якби тепер, коли хмара обурення пересувається понад голову Ольги Кентнер, Ориська призналась, що вона зробила це тільки єдино з любові до Мігалаке, справа прийняла б інший характер. Але Ориська цього не сказала. Тоді Оріховська коло печі заплескала в долоні:
    – Товаришки! Вчинок Кентнер був не гідний гімназистки. То­му, що Оля не має кого перепрошувати, я пропоную, щоб як штраф за невідповідну поведінку ні одна з нас ані словом не віді­звалася до Кентнер три дні. Хто за цим?
    Більшість була за Оріховською. Більшість схвалила думку, що „нема кого перепрошувати“. І знову Оріховська як одна з тих, що стояли у проводі класи, провела мур між „своїми“ і „новими“. „Свою“ можна було покарати, але „своїй“ треба теж і простити. На зайду можна плювати, і „не буде в кого“ просити пробачення. Ориська вже не плакала. Сперлася обидвома ліктями на лавку і схлипувала. Очі її знову не були в класі. Стефа Сидір моргнула до Дарки:
    – Ходім трохи пройтися, бо тут можна здуріти!
    167
    Але проходитись не було вже коли, бо на першому поверсі роз­дався дзвінок, і треба було з порога завертати до лавки. За якийсь час втихло на коридорах. Тепер знову дудонять кроки вчителів – тих, що поспішають, і тих, що мають час. В напрямі четвертої кла­си довго не чути ніякого стукоту. Врешті дуже повільні, ведмежі кроки.
    Клямка цокає, відхиляються двері, але вчителя не видно ще. Що, він поправляє собі шкарпетку під дверима чи що? Вкінці стає у дверях велетень, що закриває собою вхід аж до горішніх одвірків. Дарка ще ніколи не бачила такого велетня. Вона не бачить нічого, тільки рухому сіро-буру скелю перед собою, що поволі посувається до стола. Згодом набирає відваги придивитись уважніше шпилеві цієї гори. І диво: лице в цього велетня, як у кожного іншого, ясно-сині, ще синіші на червоному тлі обличчя, очі, може, навіть сим­патичні.
    – Сідайте, та й дайте мені трохи спочити.
    – Прошу пана професора, ми вже так затужили за паном про­фесором!
    – Дайте спокій, Коляска… Я тільки раз повірив у щось таке, і тепер каюся до самої смерти.
    Вийшло дотепно. Але не можна сміятись із професорової жін­ки! До того ж, не була це для нікого тайна, що між Міґулівими „не було життя“.
    – Прошу пана професора, а було багато істориків на з’їзді?
    – Чи Яси більші від Чернівців?
    – Прошу пана професора, чи то правда, що там виноград по п’ять леїв кіло?
    – Прошу пана професора, чи дійсно там жінки лакерують собі нігті на зелено?
    Учитель витер краплистий піт з лиця.
    – Раджу вам, а спеціяльно вам, Коляска, свої дотепні запи­тання сховати на іншу годину. Мені не закрутите ними голови, і я й так не подарую вам уже ані мінути з години історії. І так я му­шу подумати… гм… як би то зробити, щоб наздогнати занедба­ний матеріял? Гм…
    Він заклав руки на спину і почав у задумі міряти класу від таб­лиці до вікна.
    168
    Дарка глянула на Стефу Сидір і перехопила себе на чомусь, про що досі не знала: обидві і тільки вони обидві мали на­вскіс пов’язані бантики на мундирах. Здавалося їй, що це її влас­на ідея в’язати так бантик, а тепер бачить, що це – запозичене у Стефи. Ба, що більше: навіть цей закрут волосся поза вухо – Стефин.
    „Коли хтось когось любить, то все хоче мати щось від ньо-го“, – думає Дарка. Для неї немає вже вагань, що вона Стефу любить з усіх подружок найбільше. Це незугарна думка, бо те, що вона відчуває до Стефи, не можна порівняти з нічим. Так, як сон­це не має для себе порівняння.
    Учитель уже щось задумав, бо зупиняється коло стола. Гора мусить опиратися, щоб не схитнулася.
    – До історії треба купити собі підручники. Ви знаєте, що я навіть не питаю учениці, яка не має книжки. Я радив би вам, – Міґулів любить „радити“, – теж не пускатися на штучки, як ви це вмієте: що вас по дві вчиться „разом“ з одної книжки. Це нічо­го не поможе, бо книжка мусить бути. Цього року будемо вчити всесвітню історію. Гм… матеріял великий, а ми і так уже майже місяць пропустили. Треба буде щось придумати. Є підручник, навіть дуже добрий, українською мовою, але він і задорогий, і за­великий для вас… а ми мусимо поспішати… Може, порадимо собі ось як: ви купіть собі підручник румунською мовою Ніколіци, ча­стина третя.
    Як би хто сипнув порохом по класі – таку він зняв метушню:
    – Ми не будемо розуміти по-румунськи!
    – Прошу нам задати побільше, але з українського підручника!
    – Не хочемо… маємо досить румунської команди при фізкуль­турі! – гукнула Оріховська так неопановано, що кілька учениць оглянулись на неї. Учитель вдав, що не чує ані не знає, від кого походять ці слова, і дивився на класу добросердною усмішкою. А класа, втративши дійсну причину до занепокоєння, втихла.
    – І чого ви підняли такий рейвах? Я прекрасно знаю, що ви не будете розуміти з румунського підручника. Небагато ви „розу-мієте“ і з української книжки, чи як думаєте, Кентнер? Чи ви мене розумієте, що мені краще було б викладати по-українськи, але не дамо собі ради і тільки! Щодо того румунського підручника, то я
    169
    думав таке: я розповім вам спершу по-українськи, про що йде мова, щоб ви мали загальне поняття про справу, а в румунському підручнику підкреслю вам тільки три-чотири найважніші речення, і ви їх завчите мені напам’ять. Це було б усе! Коли прийде пан візитатор, то я вже так буду вас питати, щоб ви вміли відповісти. Я раджу вам погодитися на це ще й з такої причини: на з’їзді істо­риків тепер, в Ясах, був і чернівецький візитатор, та він заповів при всіх, що цього року буде класти спеціяльний натиск на історію. Коли прийде пан візитатор, то, хоч законно ми маємо право вчи­ти історію українською мовою, проте ви мусите відповідати панові візитаторові по-румунськи. Хто не зможе чи не схоче, то буде мати справу з паном професором Мігалаке, бо візитатор запитає пана Мігалаке, як він навчає румунської, що учениці не вміють склеїти ні одного речення. Я радив би вам послухати мене. Тільки ви не думайте, що ці речення, які ви мусите визубрити напам’ять, змо­жете мені калічити чи стогнати… О ні, панни! Це вже мусить дійсно напам’ять бути!
    Це була остання точка умови. Учитель подивився по класі: сло­ва його зробили своє. Примана була завелика, рахунок у користь класи очевидний, точки умови заясні, щоб боятися якогось підсту­пу. Риску ніякого, навпаки, певна виграна.
    Лідка хоче ще щось наддодатково спитати:
    – Прошу пана професора, але ми маємо вміти тільки те, що ви нам зазначите в книжці. Не, щоб ви нас двічі питали: раз по-ру-мунськи, а потім ще раз, ширше, вже по-українськи.
    Цей запит виходить по-дітвацькому, і від нього стає несмачно. Класа одержала такі добрі умови, що торгуватися ще – це вже хамство. Виходить ще й таке, що вчителя „хапається за слово“, чи як? Ні, ця Дутка дійсно вже забагато дозволяє собі! Так, певно, думав і вчитель:
    – Мені здається, Дутківна, ви гаразд чули те, що я говорив. Це повинно для вас вистачити.
    Лідка сідає засоромлена. Тоді знов встає Оріховська. Ця теж має червоні плями від скронь до вух. Класа насторожується. Оріховська скаже щось нове. Мала Кентнер морщить чоло: „хай би вже так було, як постановлено“. Голос Оріховської не виходить так рівно, як звичайно, коли вона говорить:
    170
    – Ми будемо пильно вчитись історії, прошу пана професора, але ми просили б таки, щоб ви викладали її нам по-українськи.
    Класа заворушилася: „Що? Що?!“ Коляска кидається туди і сюди: „Де більшість? Як більшість думає, бо ж вона не знає, яке їй становище зайняти? Хоче бути з тими, що виграють, а не про-грають!“
    Лідка не тільки не приховує свого незадоволення від цього нерозумного виступу Оріховської, але, навпаки, шепотом і неспокій­ною, повною обурення поведінкою розсіває його, де тільки може. Хоче завербувати якнайбільше однодумців, щоб врешті дати по ло­бі цій нерозумній думці. Здуріла Оріховська? „Рватися“ до книж­ки тоді, коли сам професор дає нагоду легше завчати предмет.
    Стефа Сидір цвіте. Її очі, як два соколи, в’ються десь понад класу, понад голови всіх незадоволених, розчарованих, щоб тільки не каламутити собі радости та тріюмфу від геройського виступу Наталки. Так повинно було бути. Так сталося. Гаразд. Дуже добре.
    Романовська, яка весь час промови вчителя, поводилась байду­же, тепер шукає Наталчиних очей, щоб переказати їй, що вона з нею і за нею. Може, вона повинна була зразу заявитись за цією думкою, але, Господи, ніхто не зможе їй закинути, що притакува­ла словам Міґуліва. Вона від самого початку була „проти“, тільки просто не була певна, чи ще хтось тієї ж думки, що вона. Учитель заклав руки за спину і дивиться по класі. Видно, лихий. Дарці аж дивно, як те обличчя змінилося. Все ж говорить він спокійно, але тільки до Оріховської:
    – Якби всі були такі здібні, як ви, Оріховська, то будьте певні, що я й не починав би був з підручником Ніколіци. На жаль, не можна всім пристосовуватися до одиниці, тільки одиниця мусить погодитися з вимогами більшости. Так є і завжди так буде, Орі-ховська. Вважаю, що справа вже вирішена, і немає чого більше говорити на цю тему. Прошу сідати!
    Коляска, яка ще перед хвилиною, вагалася, тепер уже рішила­ся. Вона блискає своїми дорогоцінними зубами до Лідки, мовляв, можна було передбачити, що „ми“ виграємо. Дарка глянула на Оріховську. Що це? Що з нею? Та ж її справа впала, чого ж во­на з таким тріюмфом дивиться на всіх? Дивно. Дуже дивно!
    171
    Під час перерви підходить Стефа до Дарчиної лавки. Дарці по­чинає живіше стукотіти серце:
    – Коби я тільки не почервоніла… – вговкує себе Дарка. Та Стефа не до неї цим разом. Ні. Обіймає Оріховську (Оріховсь-ку?!) за шию і каже впівголоса:
    – Добре казав Орест, що то не з’їзд істориків, а сіґу…
    – Псс! – моргнула на неї Наталка так, що Дарка зразу дога­далася, що вона застерегла Стефу перед її приявністю. Зараз вий­шла з класи і пішла собі на коридор. Зробила, може, це явно під­креслено, але ж хіба вона могла інакше? Коли Стефі миліша, ближча за неї Оріховська, то вона, Дарка, не буде накидатися із своєю приязню. О ні! Вона не дозволить себе теж ображати: об­ривати з пів слова перед Даркою, мов перед дитиною! І так завжди… так завжди… – там, де ми любимо, там нас не люб­лять. Стефа обіймає Оріховську, яка, напевно, погорджує нею, а боїться відкрити крайчик свого серця перед Даркою, яка любить її, як ніхто, може, в класі. І чи не смішно назвати людське серце „чуйним“?
    До класи повертається Дарка з таким „важким“ серцем, що від цього тягару у грудях починає аж голова боліти. Немає майже ніякого значення навіть те, що вчитель природи Порхавка поста­вив Дарчин зільник за зразок цілій класі.
    – Попович забере нам усю любов пана професора до нас! – так сказала Коляска.
    Учитель Порхавка був у доброму настрої того дня:
    – Тобі, Коляска, мабуть, буде досить любові того чепурного панича, що з ним я бачив тебе попід руку.
    Учитель Порхавка виговорює слова поволі, поокремо, відповідно наголошені. Вражіння від цих слів повинно бігти східця­ми догори, догори і дійти аж до того ступня, звідки нема вже куди йти далі. Тоді учениця Коляска мусить каятися й просити проба­чення. Але всі відчувають найважніше, як і сама Коляска це відчу­ває, що вчителеві зовсім не йдеться про нарушення шкільних пра­вил чи оборону доброї слави гімназії. Яке може бути відношення до цих справ у природника! Можна сподіватись, що коли б він міг висловити свою думку, то вона теж відбігла б від шкільних правил і моралі для дозріваючих дівчат.
    172
    Учитель Порхавка має щось інше на меті. Щось зовсім інше. Ціла класа, разом із Коляскою, знає про заміри вчителя і хоче допомогти йому в його бажанні. Чому ж не мала б раз заграти комедію учениця Коляска, що вона боїться вчителя Порхавки, що тремтить перед ним, щоб він не зрадив її тайни перед директо­ром і батьком? Добрий вчитель Порхавка не скоро матиме нагоду зазнати того приємного почуття, що і його також хтось боїться. Коляска робить такі перелякані очі, що Дарка сама не знає вже, що думати про справу, й так сердечно, нахабно, благає допомоги в учителя.
    – Прошу пана професора… я дуже прошу вас… не говорити нікому про це. То був кузен мого шурина… прошу пана професо­ра, якби ви зустрілися з татком… прошу нічого не згадувати… ані панові директорові… Мені зараз обнизили б поведення… Прошу пана професора… я дуже прошу…
    Порхавка хотів би, ой, як хотів би, якнайдовше любуватись таким станом, але ця Коляска так благає, так розпачливо благає, що йому стає жаль дівчини.
    – Ну,… сідай… уже… сідай… і не думай собі на другий раз… що мене тільки комахи інтересують, що я не бачу, не чую, що навколо діється. Що? Ти хочеш тепер мені концерт влаштува­ти? Ну, обітри ніс і сховай хустину… Ти чуєш, Коляска? Ну, не плач… Якось то буде… Ну, не бачив тебе я загалом в Дорна Ватра, згода?
    Але Коляска ніби зразу не може повірити в таке щасливе закінчення справи. Хоч вона вже сіла, але не відриває хустини від очей. Щоб не перешкоджати в навчанні, вона падає грудьми на лавку і довго ще „відхлипує“ свій страх і сльози.
    Учитель Порхавка має вже досить доказу свого авторитету в класі. Так. Не треба знову ж, щоб учениці вважали його за лю­дину без серця.
    – Коляска… та ж кажу тобі, що я тебе не „бачив“ в Дорна Ватра. Розумієш?
    Його рожеве, як у новородка, лице моргнуло до Коляски, мов­ляв: „Дурненька, чого ж ти не хочеш повірити мені?“
    Дзвінок застає всіх у найкращій гармонії. Навіть Колясці по­вертається рівновага духу. Коли професор забирає свій плащ, вона хоче ще одне знати. Тільки це одне:
    173
    – Прошу пана професора, а вам сподобався кузен мого шваґра?
    Порхавка погрожує їй по-батьківському рукою. Коляска вже за його спиною посилає йому повітряний поцілунок.
    V
    Після останньої години Стефа підійшла сама до Дарки:
    – Ти мусиш колись прийти до мене, – сказала сердечно. Не були це ані перепросини за попереднє, ані залицяння, ані чемність. Це була дружба, така, що думка і слово тримає в одній долоні. Дарка зразу це відчула:
    – Добре. Як хочеш, то я прийду сьогодні до тебе. Виробимо собі математичну задачу на п’ятницю.
    Стефа потягла своїми гарними пальцями по лобику:
    – Ой! Сьогодні ні.
    – Чому? – вихопилося Дарці, й вона зразу пожалкувала цього.
    Стефа обняла Дарку за плечі (як вона пахне, вся ця дівчина!):
    – Коли ми маємо бути добрими приятельками… то я не хочу тобі неправди говорити… Я це кажу до того, що я не можу тобі сказати, чому ти не можеш прийти сьогодні до мене.
    Дарчині очі вже зовсім стали вогкі від нового розчарування: „Коли сьогодні не можеш прийняти мене, то пощо було згадувати про це?“ – дорікають Стефі. Все ж Дарка не хоче, щоб Стефа догадалась про ранку в її серці, і сміється:
    – Я знаю, яка це причина. Ти маєш „рандеву“ з якимось хлопцем.
    Стефа не бентежиться:
    – Ти помиляєшся… це щось серйозніше. Колись може зможу і з тобою про це поговорити. Поки що це тайна, якої мені не вільно зрадити.
    – Але як буде можна, то скажеш мені, яка це тайна… так? – не питає, а просить Дарка. Для Стефи це зовсім природне:
    – Ясно, що скажу тобі! Бувай!
    Стефа збігає із своїми книжками, але на передостанньому ступ­ні зупиняється, бо згори дає їй якийсь знак Оріховська. І Дарка
    174
    чує на власні вуха, бо не може не чути, стоячи за спиною Оріховської, як та передає їй:
    – Отже, о шостій!
    Значить, цю „тайну“ Оріховська таки знає. Значить, Оріховська ближча її серцю. Значить, на п’ятнадцять дівчат у кла­сі Дарка не має ані одної щирої душі. А це все разом значить, зна­чить… що „людина“ найрадше втікла б від цієї школи, від цих товаришок, від цих Лідок, Орисьок, навіть від цих гарних Стеф кудись у світ за очі.
    Дарка хоче сама йти додому, тому виходить остання з класи. Під тягарем своїх думок сходить униз поволі, ступінь за ступнем, але зараз на п’ятому ступні зупиняється, втягає віддих на запас і швидко перескакує по два ступні нараз: Данкова ясна чуприна тільки що вийшла з класи і подалася до входових дверей.
    Сьогодні такий лиховісний день. Що то буде, Божечку, що буде, як ще й Данко чкурне тепер у браму, ніби не побачив, не впізнав її? Вже ж раз говорив їй, що учням заборонено заводи­ти балачки з дівчатами! Та Данко не втікає від неї.
    – О, Дарко! – каже своєю звичкою і зупиняється. – Скільки ви годин мали?
    Дарці застряв віддих у грудях, і вона не може відповісти на таке звичайне питання.
    – Можна тебе провести кусник? – питається Данко.
    „Може йому здається, що він не зі мною говорить“, – думає здивована Дарка.
    – Спізнишся на обід, як підеш зі мною, – дивиться на його втомлене лице ніжними, материнськими очима Дарка.
    – Дурниця, – каже він рухом голови і руки водночас, але та­ким, що Дарка признає йому рацію: це дійсно дурниця.
    – Ти не гніваєшся на мене, що я до тебе не показуюся? – запитує і зараз оправдується: – Ці репетиції в Музичному інсти­туті страх, як багато часу забирають мені!
    – Коли ти дійсно не маєш часу, то чого я маю гніватися на те­бе? – каже обережно Дарка. Слух Данка став вразливіший, як колись.
    – Зіпсувало тебе місто, Дарко, – сміється Данко, – і ти вже не віриш мені.
    175
    Дарка воліє про це не говорити. Вона ще трохи і готова роби­ти собі докори, що не він її, а вона його занедбує. Що знає вона, наприклад, „тепер“ про нього? Що вона знає з його думок і планів?
    – Знаєш, з дому писали, що на Великдень буде шлюб Улянича з панною Софійкою. Погуляємо собі, Данку? А ти хотів би бути гімназійним професором так, як Улянич? – закрадається до схови­ща його думок Дарка.
    Данко на таке запитання має тільки пригорщі сміху:
    – Що тобі Бог дав? Я… я… мав би колись бельфером бути? Ти часом щось таке смішне скажеш, Дарцю. Знаєш, чим я хотів би бути? Я хотів би колись бути мандрівником! „Глобтретером“ – обходисвітом! Розумієш, що це значить?
    Дарка не розуміє цих двох нових слів, хоч виразно вичуває їх безодню. Обходисвіт? Вічний мандрівник? А що з нею буде?
    Та Данко сам уже спростовує сказане:
    – Це тільки така моя мрія. Кожний мріє про щось таке, що ніколи не станеться. Хіба ти ні, Дарцю? Я буду музикою-скрипа-лем. Я вже сказав це собі, і так воно й буде. Ти побачиш… колись будеш про мене в газетах читати!
    – Я повинна і без газет знати про тебе, – злегенька натякає Дарка.
    – Авжеж! Ми завжди будемо собі друзями, хоч би я і від’їхав звідси. Завжди писатиму до тебе з дороги.
    „Тільки це… з усіх моїх мрій тільки це?.. Данку золотий“… – починає пхинькати Дарчине серце.
    – І що тобі з того прийде (не зважується сказати „нам“), як ти будеш славним скрипалем?
    Теж питання? Данко мало що не розсердився за нього на Дар-ку. Ще питатися, що йому з того прийде, як він буде славним скрипалем! А те, що про нього говоритиме і писатиме цілий світ! А гроші? А подорожі від столиці до столиці? А багаті бенкети на його честь? А те, що його ласки запобігатимуть найбільші достой­ники? А музичні вечори по королівських дворах? Знаєте! Ще питати, що йому з того прийде!
    – О, будь! Будь славним скрипалем! – вже сама штовхає йо­го Дарка на цей шлях слави.
    176
    – Ти думаєш, що це так легко стати славним? І що ти можеш розуміти з цих справ? – заслонюється Данко перед її допомогою й порадами. Може, навіть тому, щоб пізніше не мав потреби діли­тися з нею своїми успіхами. А може, – гордий – хоче сам прой­ти цей шлях. Треба знати Данка Данилюка! І Дарка не напи­хається більше із своїм голосом у цій справі. Вона знає, що тепер треба мовчати. Мовчати і чекати, а там якось усе складеться. Так поступають усі розумні і благородні жінки.
    – О, Дарко, відколи ти співаєш у хорі? – пригадує собі Дан-ко раптом їх зустріч на репетиції і своє здивування: – Чого ти ска­зала мені тоді на вакаціях, що ти не маєш слуху?
    – Бо так уже є, що я не можу співати на сцені, – дає Дарка відповідь, що однаково добре може підходити до правди, як і до брехні.
    – Я десь у лютому, а може, і скорше маю виступ у Музично­му інституті. Раз граю у квартеті, а другий раз тільки в супроводі фортепіяну. У квартеті грають самі хлопці. Фортепіянний супровід дали одній учениці з „Лічеул ортодокс“*. Румунка. Вона вже тепер боїться. Дівчата ніколи не є відважні.
    Дарці пригадується одне сумне недільне пополудне:
    – Чи вона, ця учениця, називається Джорджеску?
    Данко не любить, коли добиратися до його справ, але цей раз він задоволений, що Дарка знає:
    – Так, ти може знаєш її? Так, її звати Джорджеску, Лучіка Джорджеску.
    Дарка хотіла б щось більше довідатися про цю ученицю, але не має відваги спитати.
    Така перелякана своїм щастям, що боїться його сполошити одвертим запитанням.
    – Вертайся вже, Даночку, – каже з виглядом закоханої дівчи­ни. Може, ця зустріч, коли тепер перерветься, видасться йому за­коротка, і він схоче перенести все недоказане на інший, умовлений час… Але Данко не розуміє її. Ніколи не розуміє її. Як же вони зможуть колись жити?
    „Православного ліцею“
    177
    – Я підійду ще кілька кроків і вернуся. Не хочу, щоб ти через мене на обід спізнилася. Добре тобі на станції, Дарко?
    – От, як на станції, – зовсім прив’яла Дарка.
    – За Веренчанкою не тужно тобі?
    – Вертайся вже, Данку, я піду сама. Чого ти маєш через мене спізнятися?
    – Дарко!
    Дарка хватає його за обидві руки, хоч на дворі білий день:
    – Я тільки так кажу… я тільки так, Данку… Я ж хотіла б, щоб ти ніколи від мене не відходив, але так не можна… Сам знаєш, що не можна.
    Данко звільнює свої руки від Дарчиних пальців, але очі в ньо­го розкохані та уста тремтять від хвилювання.
    – Моя маленька дівчинка, – шепче їй пестливо, – іди тепер додому і будь доброї думки.
    Вони подають собі сердечно руки, якусь хвилину тримають свої долоні міцно одна в одній, врешті розлучають їх. Щасливі, ще із слідами тепла на своїх долонях.
    Дарка за звичкою глянула на ратушевий годинник. Не повіри­ла своїм очам. Пристала, розглянула уважніше. Потерла рукою по лобі й повіках: як це сталося, що вже три чверті другої? Адже так вони мало сказали одне одному, майже нічого не сказали, а кудись пів години втекло! Поки забіжить додому – на три четвертини спізниться. Нехай там. Уже заходить у хвіртку і ще не знає, що має відповісти, коли її спитають, де була. А, може, і з ким була? Це ще гірше. Це просто страшне! Бере за клямку від кімнати і ще не може намацати в пам’яті хоч би одного, дрібного, як макове зерно, оправдання. Аж коли відчиняє двері і потрапляє на приго­товану на сенсацію Лідчину міну, знає відразу: не буде ні перед ким оправдуватися.
    – Цілую ручку!.. – Дарка дуже бажає собі, щоб голос вий­шов, як звичайно, але він якось не виходить.
    Пані, замість відповіді на привіт, запитує, ніби про якусь дрібничку, що про неї тільки мимоходом згадується:
    – Овва, а ви де так засиділися, панно Дарусю?
    Дарка не дивиться на пані, але уявляє собі, що з неї мусить десь аж пара бухати від досади:
    178
    – Я бачила, як вона… – уже летить з виваленим язиком Лідка. Дарці щойно тепер приходить на думку, що ця мавпа мусіла за нею підглядати. Пані замахується руками:
    – Лідко, дай спокій, я тебе не питаю.
    (Ніби Лідка не розповіла їй усього!)
    Потім знов до Дарки:
    – Де, де ви були, панно Дарусю? Бо, бачите, коли татко давав мені вас на станцію, то просив, щоб я уважала на вас. Тому хотіла б я знати, де ви були цілу годину після виходу з школи.
    „Ну, ну, – поправляє Дарка її в думці, – тільки не перебіль­шуйте. Не годину – тільки три четвертини“.
    – Я була з „кимось“ з нашого села, – зухвало цідить слова Дарка.
    – Що значить з „кимось“, панно Дарусю? – Я хочу знати: з ким і де?
    Лідка перелистовує якусь книжку, але Дарка добре бачить, з якою притаєною цікавістю слідкує вона за її словами. „Що за фальш“! – думає.
    Та цього досить, щоб зразу стати у простій поставі, зухвало, самопевно, аж до нахабства:
    – Яка комусь справа до того, з ким я була? Я напишу про це мамці… знають його.
    Одним махом скидає з себе опікунчу руку пані й, визволена, зловтішно усміхнена, сідає собі навпроти на отоману. „Овва, можуть тепер її і на двір викинути!“ Панині лиця бліді, мов з тіста, наливаються вмить червонилом:
    – Дуже гарне свідоцтво даєте про себе, панно Дарусю! – го­ворить пані і виходить з кімнати, затріснувши за собою двері.
    Дарці враз стає прикро: не повинна була так скипіти. І що тепер буде? У пані вона не буде просити пробачення, хоч би її за те і з хати прогнали. Таку вже має вдачу, чи ж це її вина? Скорше, це вина матері, що її такою народила. Ні, пробачення во­на просити перша не буде, але як пані заговорить, хоч би одне сло­во, то буде вже чемна і привітлива. Це повинно вистачити. З рідною мамухою починалися від цього всякі „перепросини“. Та ось пані повертається з кухні з листом у руці і кладе його пе­ред Дарку:
    179
    – Листонош ще зранку приніс…
    Дарка бере лист до рук, але не може його відчинити, бо пальці відскакують від нього, мов від кларнета: лист заадресований бать­ковим письмом. Досі завжди писала мама. Навіть коли тато допи­сував щось в листі, то адрес був завжди мамин. Що ж тепер ста­лося? Боже, що сталося там, дома? Врешті якось відчинила кон­верт, і випав з нього лист. Такий малюсінький, як візитний білет. Дарка прижмурила очі, аж кров затанцювала на її обличчі.
    – Що сталося! Хтось, може, дома хворий? – кинулась пані.
    – Дарко! Дарко! Що сталося? – гукала над вухом Лідка і ки­нулася до листа. Дарка мусіла признатись, бо й так були б видер­ли лист з рук і самі прочитали.
    – Я мушу мерщій додому їхати…
    – Але чого? Чого?
    – Бо мені народилася маленька сестричка.
    – І татко пише, щоб ви зараз приїхали? – ніби дивується пані.
    – Татко цього не пише виразно, але я ж мушу побачити, яка вона, сестричка. Хоч це мав бути хлопчик…
    Тоді пані, може, навіть із заздрости, що їй не народилася ма­ленька дівчинка, сказала щось зовсім недотепне.
    – Нема на що ще дивитися! Як приїдете додому на Різдво, то буде вже сміятися до вас.
    – А я таки сьогодні поїду! Може, для „когось“ нема на що дивитися, а мені цікаво, яка моя сестричка на вигляд!
    Цього пані було вже забагато, і вона гримнула гостро:
    – Не говоріть дурниць! А втім, поїзд гроші коштує, звідки їх візьмете? Я не маю, щоб вам позичити.
    І хоч Дарка знала вже, що не поїде, вона ще стояла на своєму. Таку вже якусь цап’ячу вдачу має.
    – Але ж я мушу їхати!
    Та Дарки ніхто вже не слухав. Пані пробурмотіла щось під но­сом по-німецьки, що мало означати в перекладі на нашу мову: „Піп у дзвін – чорт в калатало“ – і вийшла з кімнати. Тоді Дарка з розмахом (щоб Лідка бачила!) розклалася писати лист до мами. Хотіла тільки настрашити Лідку, що пише „скаргу“ до своїх бать­ків на неї і на її маму. А в дійсності вона вже зовсім розтаяла від вістки про народження сестрички.
    180
    НайдорожчаМамухоідорогий, коханийТатусю!
    Дужехотілабяпобачитинашумаленькудівчинку. Дуже-дуже, алеязнаю, щопоїздкоштує, інеможемотаквитрача­тигрошей, томунавітьнедумаюпроте, щобпоїхатитепер додому.
    Прошуменізаразвідписати, накоговонапохожа. Якімає очка. Якавонавелика. Чидужеплаче? Яхотілабїйщоську­питивідсебе, колиприїдунаРіздво, тількинезнающо. Мені доситьдобре. Дваразинатижденьєлєґуміна, авнеділю– завждищосьсолодке. ЗЛідкоюнесварюся, алевонанеємоя товаришкавідсерця. Мамо, Винаменеінодінарікали, алеяк­бивималитакудочку, якЛідка, тоажтодібулиббідні. ЗОриськоютежнеживувдружбі, боніхтовкласінехочеїї затоваришку. Вонапідлизуєтьсяпрофесоровівідрумунської івсіхчерезтепхаєвбіду. Незнати, щознеюбуде, бодосі майженіхтодонеїневідзивається. Прошупроценезгадува­типаніПідгірській, бощескажуть, щоянавмиснетакнаго­ворюю. Менелюблятьвсіпрофесори, анайбільшепрофесорПор­хавкавідприроди. Тількитомурумуновінеможудогодити. Яходжуспівати, боменесампрофесорвибравдохору. Щете­перневільноменіспівати, ажпопівроці, алевсідумають, що ятежспіваю. Данкодужездивувався, колипобачивменеміж співачками. Якбимамусябачила, яківінмавздивованіочі! Ая такащаслива, такащаслива, щоянегіршавідінших. Прошу тількинезрадитисяпередпанеюДанилюковою, щоя„ніби“ співаю.
    ТеперхотілабяВам, мамусю, сказатищосьнавушко, алевлистіценеможливе, томувжемушунаписати: унас вкласієоднадуже-дужегарна(кращазаОриську, краща навітьзаЛялюДанилюк!) дівчинка. ЗватиїїСтефаСидір. Мамухо, янезнаю, щоядалаб, щобвонатількизахотілабу­тимоєюнайліпшоюподружкою. Аленетакою, якОриська, чиякМарцябула. Алетакою, мамухо, націлежиття, доса­моїсмерти, такою, якячиталавтійкнижці, знаєш, що привізбувменіпідялинкувуйкоМуха? Стефаприхильніша домене, якдоінших, алемаєякісьтайни, якісьпобачення, що
    181
    пронихнехочечинеможеменісказати, ацевсеменеболить. Мамухо, все, щотискажеш, такстається. Справді, щенебу­лотак, щобнесталосятак, яктипередбачила. Прошутебе, скажи, щоСтефабудемоєюнайкращоюподружкою. Чибабуся зібралатак, якяпросила, насіннязтихфіолетовихайстрів? ПрошупоздоровитивідменеМарцю. Цілуюручкимамусі, ба­буніітатові.
    Дарка.
    Лідка стоїть при тому самому столі, що й Дарка, і з сумом ди­виться на оцю Дарчину писанину. Скільки разів Дарка підійме очі від паперу, її погляд завжди наколюється на смуток у Лідиних очах.
    „Вона боїться, щоб я на іншу станцію не пішла. Де тепер її ма­ма візьме серед року нову квартирантку?“ – злорадісно пестить свої думки Дарка. Вже послинила краї конверта, вже рукою при­била, а Лідка все ще не знає, що в цьому листі і пів словечка скар­ги немає. Ще тільки побігти до поштової скриньки. Дарка, щоб нагнати більшого страху Лідці, сягає вже рукою за двері шафи по шапочку…
    – Лідко, – не витримує вкінці, – мені добре у вас на станції. Я не хотіла б іншої станції.
    Замість належних поцілунків і якогось дуже теплого слова, Лідка, не міняючи пози, проціджує крізь зуби:
    – Дай мені спокій… Ти думаєш, що я не маю про що дума­ти, тільки про тебе? – З цього зрозуміла Дарка, що з нею ніде не рахуються. Навіть на платній квартирі.
    VI
    Як кожного, так і цього ранку сонце після сьомої висихає ос­танні живі кольори із скатерті на столі. Пахне свіжою („правди-вою“, а не якоюсь там Кнайпа) кавою, і пані в нічному кафтани-ку мастить хліб маслом до школи та наказує, щоб не залишати па­перу від хліба в школі. Папір – пергаміновий, купований на арку­ші, тож треба зберегти його.
    182
    Дарка плює в коробочку, щоб рештками пасти почистити чере­вики, і вперше, відколи ходить до школи, має велике, сердечне бажання запізнитись. Хоче прийти до класи в цю пору, коли вже всі в лавках, коли заборонено голосно вітатись і повертатись до своїх сусідок. Дарка боїться зустрічі з Ориською. Боїться її ласкавих, наївних очей. Сама має страх перед тією зміною, що зайшла в її відношенні до Ориськи за того пів дня і неповну ніч. Дарка не забобонна. О ні. Чи ж не виграла три роки тому двад­цять і п’ять леїв від вуйка Мухи за те, що принесла йому вве­чері цвіти з бабиного гробу? Але тепер починає вірити, що сли­на малої Кентнер має силу закляття: Ориська вмерла, перестала існувати з тої хвилини, коли Кентнер плюнула на неї. Ніколи Дарка не зможе довірити тайни свого серця людині, на яку хтось плюнув. Ніколи не зможе почванитись своєю товаришкою, мо­вляв, оця гарна дівчина з кучерявим волоссям – це моя найкраща подруга.
    Татусь оповідав (аж дивно, чому то тепер на станції так часто згадують про те, що колись випадково розповів тато чи мама?), що один його товариш застрелився від сорому, коли брат вдарив його в лице при якійсь жінці, – Дарка підозріває, що, річ ясна, він у цій жінці кохався.
    „То був „гоноровий“ хлоп“, – похвалив його безумний вчинок тато.
    Та хто на станції не може спізнитись до школи. Пані буде так довго крякати, що час утікає, так довго буде тобі ступати по п’ятах, що для святого спокою вилетиш з хати, мов камінь із пращі.
    Дарка, хоч як вона бажала собі цього, таки не запізнилася до школи. Здалека побачила Стефу Сидір, оперту до одвірка четвер­тої класи.
    – Я маю тобі щось сказати, Попович, – і відділила Дарку від Лідки.
    Дарці мов би хтось поклав на плече дуже важку руку. І те офі­ційне „Попович“, те причікування і ця серйозна міна не ворожили нічого доброго.
    Сидір відводить Дарку на сам кінець коридора.
    – Чи ти знаєш, що ми (хто „ми“? – питає себе Дарка) ріши­ли бойкотувати Підгірську? Це твоя найближча подруга… Я не
    183
    знаю… бачиш… але я радила б тобі піти за класою… бо інакше це може погано для тебе вийти…
    Дарка, задивлена в Стефу, думає про щось зовсім інше: „Ти… ти… будь моєю найближчою подругою… Ти… я більше нікого не хочу…“
    Але Стефа чекає діловито на відповідь.
    – Чому? Чому не бойкотуєте Кентнер, що плювала на неї? Я знаю Ориську… вона направду не думала зле… вона тільки дурна з тим своїм Мігалаке… чого ви збираєтеся її так карати?
    Стефа схрещує свої пальці:
    – Боже, як ти нічого не розумієш… Чи ти не розумієш, що якби вона була таке зробила на годині Мірчука, Порхавки, Спіло­го чи навіть Міґуліва, то ми тільки сміялися би з дурної кози? Але так, хіба ж ти не розумієш, в яку біду впхала вона цим своїм виступом цілу класу? Ти хіба не знаєш Мігалаке! Та ж він тепер дихати не дасть тобі й Оріховській! Якби це зробила німка, то чорт бери… але українка – це щось нечуване! І це в нашій гімназії.
    Стефа така обурена Орисьчиною поведінкою, що її гарні пальці тріскотять у суглобах, мов би хтось ламав білі палочки.
    Дарка застукана Стефиним обуренням. Вона напружує свою думку, щоб збагнути суть цілої справи. Стефа, вся обурена, ка­же їй зробити, як усі. А Дарка не може (її п’ятнадцять років занадто підзорливі, занадто недовірливі, занадто самопевні) обу­рюватися злом, коли вона сама, вона сама, не визнала це за зло, не відчула до глибини душі. Ясно, що це негарно виломлюватися з-під товариської солідарности, безперечно, що такий вчинок за­слуговує на кару, але… але, як їх зрозуміти, буцім то якби Орись-ка таке саме зробила на годині хоч би Мірчука, то тоді такий прогріх був би тільки смішний. Гріх – і смішний! П’ятнадцяти­літня Дарчина душа живе в домику з простих ліній і не розуміє, як то гріх може мати два обличчя. Може бути тільки одна правда, тільки одна мірка на цю правду, як одна тільки справедливість на землі!
    Стефа бере її за плечі:
    –Ти не розумієш, що так, як вчинила Підгірська, не повинна зробити ні одна українка? Не розумієш, що це ганьба для всіх уче-ниць-українок?
    184
    Ах! І заки її думка, незвична до широких доріг, може зважити тягар провини Ориськи супроти учениць-українок на цілому світі чи тільки у самих Чернівцях, перед її очима стає у повному світлі власна кривда, якої вона зазнала від Мігалаке. О, тепер вона вже все розуміє! Аж тепер розуміє, як непростимо провинилася Орись-ка, підлабузнюючись такому, такому „постолакові“, такому… Мі-галаке!!
    – Нічого мені і не кажи… Я так, як усі…
    Стефа дивиться на мить їй у вічі:
    – Я хотіла б з тобою колись серйозніше поговорити про деякі справи… Тепер іди до класи і вважай!
    Дарка не встигає запитатися, коли і про що хоче побалакати з нею Стефа, бо ця штовхає її до класи. Дарка миттю зміркувала, що гамір класи пливе собі безжурною річкою, оминаючи Ориську, мов острівець. Усі, якби дістали раптом більма на очі, не бачать, що в бічній лавці сидить ще вчора їх мила (гарних всі люблять!) товаришка Орися Підгірська.
    Ориська сидить на своєму місці рівно, складно, мов порцеля­нова лялечка. Дарка сідає на своє місце між Оріховську й Орись-ку. Нічого не хоче, тільки, щоб тепер задзвонили на годину. Та ба! Шкільний дзвінок тільки тоді вміє спішитись, коли треба під час перерви математичну задачу відписати.
    Дарка не розглядається ані ліворуч, ані праворуч. Мов спара­лізована дивиться вона перед себе і бачить, як золотисте (Боже, як нагадувало воно їй „попівський“ сад і Веренчанку!) яблучко мандрує від Ориськи і стає собі на „струнко“ перед Даркою.
    – На, маєш, – шепче ще Ориська.
    Дарка любується якийсь час виглядом яблучка, пригадує собі в уяві його смак, нагадує собі місце в садку, де живе мама і сест­ри цього яблучка, бере його за кінчик і пересуває пів метра по лавці ліворуч, перед сам носик Ориськи.
    – Ти гніваєшся, Дарко? – тривожно смикає її Ориська за лі­коть і заглядає у вічі.
    – Дарко! – голос Ориськи скаче з таких нерівних височин, що, здається, ніби ось-ось розіб’ється на дрібні сльозинки.
    – Дай мені спокій, ти… підлизайку! – сіпнулася Дарка, і в той мент хтось скричав:
    185
    – Попович, не обзивайся! До кого ти говориш?
    Ориська якби щойно тепер зрозуміла своє становище в класі. Вона рвонулася на ноги, спалахнула багром, мов би вулкан вибух в її нутрі, підняла руку і, як стояла оперта об лавку, так зсунула­ся на неї. Потім уже, не дивлячись ні на нікого, з долонями при скронях, вона заговорила якимось визволеним голосом:
    – Плюйте… плюйте всі на мене… можеш і ти, Дарко, плюва­ти… Плюйте, я все стерплю…
    У класі раптом стало тихо, аж страшно. Хтось, здається Ко­ляска, гукнула:
    – Комедіянтка! – але слово це не сполошило тиші, а ще й під­несло всю її повагу.
    У Косован такі очі, якби дивились на божевільну. Ні, Орись-ка не божевільна. Дарка це найкраще знає, тільки як вона пояс­нить це їм усім? Вони всі аж скакали б з люті, коли б знали, з якою радістю, з якою насолодою, можна сказати, приймає Ориська всяке терпіння.
    Навіть не тому, що Орисьчин батько – священик, навіть не тому Ориська така побожна.
    Вуйко Муха сказав був раз, що всі музикальні люди є дуже близько Божества, бо ніщо так не нагадує молитви, як музика. Ориська грає на фортепіяні з дитини. Але це „дивне“ почало тво­ритися з нею щойно в Чернівцях. Це теж тільки Дарці відомо. Може, колись-колись Дарка розкаже мамі, як то вони з Орись-кою заблукали були одної суботи до уніятської церкви, на саму проповідь священика-ченця. Зразу було смішно так! Хоч як це не­гарно, а таки смішно, що сотні людей навколішках слухають про­повіді. Ориська штовхнула розсіяну Дарку, щоб подивилася, як якась жінка товче головою об кам’яну підлогу… Але згодом були вони обидві навколішках, а по Орисьчиних лицях плили неперерв­ним струмком сльози. Коли опинились на вулиці (було вже зовсім темно), тоді вперше призналась Ориська, що хотіла б так терпіти, як Христос. Дарка більше налякалася, як здивувалася:
    – Ти не видержала б тих мук. А найгірше, що якби ти раз вмерла, то вже не воскресла б.
    Та Ориська не хотіла вмирати. Хотіла жити і терпіти за Хри-ста. Спитала ще Дарки, чи жиди справді беруть християнську кров
    186
    на маци? Вона не має багато тої крові. Ціле життя пила тран (а це хіба найкращий доказ), але якби жиди хотіли її схопити на маци, то вона не боронилась би. Коли Христос міг за нас життя своє віддати, то вона може жертвувати кількома чарками своєї крові.
    Так казала Ориська. Може, й тепер їй здається, що своїми терпіннями здобуде таку ласку… таку ласку в Христа, що він натхне Мігалаке прихильністю до неї?
    Звідки можна знати про чиїсь думки, коли уста мовчать? Ориська підіймає голову, роздивляється по класі: ніхто, ніхто не збирається плювати на неї?
    В класі поволі зростає гамір. Звідки взявся цей переполох, ця скам’яніла тиша? Кому здавалося, що Підгірська збожеволіла? Може, грає комедію, може, хоче своїм горем викликати в них співчуття і пробачення… Але ж це не така важлива причина, щоб аж звертати увагу на неї!
    Дарка стоїть на межі гамору, що закреслює щораз то ширші круги, й Ориська, яка не рухається з місця. Вона зазнає дивного вражіння, ніби сидить на червоному конику на каруселі, а той кру­титься все скоріше… все скоріше… аж до втрати свідомости…
    Зате на станції (тепер уже каже вона – „вдома“) чекала Дар-ку приємність: коло тарілок одним ріжком під шматком хліба лежав лист від мами.
    – Зупа стигне, панно Дарусю!
    Дарка торкнулася пальцями листа, і пальці почали тремтіти. Вона досягла очима змісту листа, й очі заповнились по береги сльозами.
    – Мама… мама моя… мамуха!.. – заспокоювала себе в душі цим найсердечнішим з усіх словом. Мама писала своїм гарним, зрівноваженим письмом про все, що діялося вдома. Так точно і справедливо, як тільки мама це вміла. Все, що мама написала, все це була правда. Ні кришки перебільшення чи недоговорення. Тому кожне мамине слово так просто трапляло до серця. Мама радіє, що її доня, Дарка, погодилася з новим життям у місті. Так треба для Дарчиного добра. Та мамина дитина не повинна відчувати себе там самотня. О ні! Мама завжди думкою біля неї. Увечері, коли вже вся хата спить, мама просить Дарчиного янгола-хоронителя, щоб опікувався нею. Із Славочки (це нічого, що замість хлопчика народилася дівчинка!) – велика красуня. Має Дарчині ясні очі й
    187
    таткове чорне волосся. О, цей малий „ціпендрак“ – це велика пані! Уявіть собі тільки: вона потребує для себе окремої кімнати! Треба було випорожнити „малу“ бабусину кімнату. Колись, так, колись, як Славочка підросте, мама буде обидві свої доні однаково одяга­ти. Одне тільки мама від цілого серця бажає собі, щоб її доні, її діти, завжди у згоді жили й любили одна одну. Пані треба слуха­ти і не вередувати. Треба привикати в житті і до невигід. Розумі­ється, що бабуся зібрала насіння з фіолетових айстрів. Не радує маму те, що доня так мало згадує про Ориську. Хто ця нова то­варишка, ця Стефа? Що ж мама може радити, коли мама не ба­чила її на очі? Одне тільки мама, напевно, знає: недобре зміняти часто товаришок. Минулої неділі було весілля Марійчиної Докії. Поздоровлення Марці мама передала. Ні, ні, як доня не бажає со­бі, то мама не говоритиме про Дарчин спів. Чи Дарка зустрічаєть­ся там з Данком? У школі, певно, пригадували, що професори не­радо дивляться на те, як учениці ходять з учениками, навіть коли вони добрі знайомі, як Данко з Даркою. Нехай і Дарка цього не робить. Буде час на балачки, як приїдуть на Різдво. Добре? Чи Дарка церує панчохи? А чорний фартушок, чи ще не принищився? Потім багато-багато щирих поцілунків. Маминих поцілунків.
    – Панно Дарусю, зупа…
    Дарка без надуми сьорбнула ложку зупи, але ледве-ледве про­ковтнула, хоч зупа була зовсім „до людей“.
    – Я не можу їсти… дякую…
    Пані схвилювалася:
    – О, це вже знов щось нове, панно Дарко? Чому не можете їсти? Де ви обідали? Прошу тільки…
    Може, хотіла сказати „без комедій“, але зиркнула на Дарку пильніше й урвала:
    – Ви чого плачете? Лідко, що сталося?
    Дарка прикрила засоромлено долонями очі:
    – Прошу мене лишити… Мамця до мене писала… Я не можу тепер їсти. Я пізніше… – вона сміялася, щоб доказати, що це ні­які химери, і плакала, бо не могла опанувати свого розніжнення. Не силкуючись навіть опанувати своїх нервів, Дарка сперлася головою до стола і стрясалася ціла від недалекого внутрішнього щасливого плачу. Пані з Лідкою на пальцях вийшли з кімнати.
    188
    VII
    Хтось ляснув батогом, і дні рушили перед себе, як жваві ло­шаки, залишаючи тільки мутний порох за своїми копитами. Порох цей звільна присипав загострені контури не одної події. Не одну чорну годину припорошив сивий пилок забуття. Ориська наче далі плила самітнім острівцем посеред класного озерця. Але вже ніхто не обурювався, ніхто не ламав рук, навіть не дивувався, як та чи інша товаришка позичала в Підгірської ножик чи спитала, до кот­рого речення Міґулів велів вивчати історію.
    Ориська робила таку чи іншу товариську послугу в покорі і не шукала стежок, якими могла б знов наблизитись до класи. Не потребувала тепер їх, може, ще більше, як вони її. Мігалаке приходив, як завжди, на уроки, напарфумований та елеґантний, як „фордансер“. Години свої він провадив на досить свобідній мотузці. Оповідав дотепи і питав звичайно тільки тих, що самі зголошувалися до відповіді. Були такі години, на яких було чути тільки покірний Орисьчин голос. Мігалаке, що зразу не помічав цих жертвенних доказів обожання, тепер приймав з явним задо­воленням Орисьчине хвилювання і запобігливі, послужливі від­повіді.
    Стефа Сидір відповідала усміхом Дарці, скільки разів та повер­тала на неї свої розніжені очі. Їх приязнь дійшла вже до того, що Стефа запросила двічі чи тричі Дарку до себе додому. У „гоф-ратів“ мерехтіло все блиском і достатками.
    „В такому багатстві тільки родяться такі королівни, як Сте-фа“, – подумала Дарка.
    А все ж, те щастя, яке давала їй приязнь Стефи, ніколи не бу­ло повне, ніколи не було хоч би без легкого болю.
    – Я прийду до тебе завтра, – впросилася раз Дарка.
    І Стефа зраділа. Видно було, як вона щільно пригорнула Дар-чину руку до себе, але зараз задумалася:
    – Завтра у мене зайняте пополуднє… Хіба позавтра, добре?
    Ці недоскази, ці за сімома замками тайни шукали виходу на денне світло, підкопувались, як підземні джерела. Дарка, може, була  б  уже   рада,  якби  переловила  Стефу  на  якійсь  неправді,
    189
    якійсь підмаскованій нещирості. Але годі було. Раз якось просила Стефа Дарку піти з нею до парку. Хотіла назбирати собі осінніх листків до моделів на годину рисунків. Жовтень докочувався вже до половини. З парку пахло леготом осені і першими позлітками дерев. Містом поміж мурами із дзенькотом трамваїв пробігала осіння туга. Дівчата йшли попід руки і мовчали. На Семигород-ській, проти шпиталю, протяв їм дорогу Данко із скрипкою під па-хою. Він ледве доглянув Дарку в поспіху. Уже пройшов, але вмить обернувся й привітав її, весело усміхнувшись.
    – Ти його знаєш? – ніби здивувалася Стефа.
    – Або що? – не знати чого стривожилася Дарка.
    Стефа загадково похитала головою:
    – Нічого… Гарний хлопець і гарно на скрипці грає… Я тільки раз його чула, але… – урвала якось несподівано так, що можна було собі самому доспівати: „ніколи вже не забуду його гри“.
    Дарка не питала більше. Дарчин турботливий голос міг би зра­дити її. Стефа сама докінчила.
    – Але волочиться з тою румункою… і шкода, якби мав він для нас пропасти.
    Вістка вбиває Дарку так, як убиває людину грім чи наглий параліч: їй не стає віддиху, і вона нездатна до якого-небудь руху. Ще кілька кроків тягне за собою ноги. Потім пристає, щоб по­правити собі комір коло плаща. Ніби-то мусить віддихнути і від­почити.
    – Та румунка… вони вчаться разом… більше нічого, – оправ­дує Дарка несміло перед Стефою і своїм серцем.
    Стефа немилосердна (хіба її це болить?!):
    – Чого захищаєш його, коли добре не знаєш справи? Як то… щодня вчаться? А тепер, гадаєш, куди він полетів? На „Ґартен-ґассе“*, до вілли Джорджесків! Все, що трапиться у нас щось здібніше… щось краще… обов’язково йде в чужий табір.
    Ця заввага тільки підсилює Дарчин біль: невже ж аж так по­гано з Данком? Невже ж аж така небезпека?
    – Звідки він? – хоче знати Стефа.
    вулиця Садова (нім.).
    190
    Вона не розуміє, що Дарці тяжко тепер говорити, що вимо­вити одне слово тепер для неї так, як постріленому в легені:
    – Таки з мого села. З Веренчанки.
    – Його батьки – українці?
    – Тільки батько, бо мама німка.
    – А твої?
    – Мої? – в найбільшому здивуванні питає Дарка. – А хто мали б бути мої батьки?
    Стефі забаглося тепер говорити про щось, що анітрохи не під­ходить до Дарчиного настрою:
    – Бо, видиш, можна зватися українцем, а ним не бути… От, хоч би як Підгірська. Що інше свідома українка… та ніколи б так не зробила…
    Дарка отетеріла: що за нова напасть?
    – Адже мій татко – свідомий українець, чого ти таке мені говориш?
    – Звідки ти знаєш, що твій татко – „свідомий українець“? – засміялася Стефа.
    Дарку вкололо це насмішкувате питання. Її особисте горе, що спало так несподівано на неї, не дало їй змогу проаналізувати змісту цього слова „свідомий“ і „несвідомий українець“. Знала так само, як, наприклад, що плюс і мінус в електриці притягаються – і кінець, знала без пояснень, що бути несвідомим українцем – це щось ганебне. Запам’ятала собі, хоч ген пізніше дочовпалася змісту сцени, як на самому початку приходу румунів на Буковину, десь у дев’ятнадцятому році, пан Хорвацький, друг і товариш батька, сидів у них в кімнаті і з розпукою питався раз у раз:
    – І скажи мені, Миколаю, чому вони мене не арештували? Скажи сам? Та ж я не маю тепер лиця до Чернівців показатися! Ні, ти скажи мені, чому вони саме мене не арештували? Я тебе прошу, друже, якби ти часом почув, що щось говорять на цю те­му, то, ради Бога, роз’ясни людям, що я в цьому нічого не винен. Тяжко, чоловіче, на старі літа з порядної людини помелом става­ти… І мусіли вони мене якраз не арештувати!
    Сцена ця мигнула тепер через Дарчину голову, вона відповіда­ла зухвало Стефі:
    – Адже мій татко був арештований, як прийшли румуни. Як не віриш, можеш спитатися кого хочеш!
    191
    – Татка арештували були румуни, а ти так легко пристала на те, щоб Міґулів замінив українську мову на румунську?
    Дарка отетеріла: що за нова напасть?
    – А ти не дозволила? – спитала вже з люттю.
    – Ні, я була проти. Ти забула? – але вмить, якби зміркувала щось, заговорила привітливо:
    – А ти хотіла б учитись української історії? Про козаків, про гетьманів… про українську літературу… одержувати до читання історичні повісті по-українськи… Хотіла б?
    – Хто б цього не хотів!
    – Коли так, то гаразд… Я тебе познайомлю з людьми, що будуть давати тобі такі книжки… тільки ані слова нікому про це… Ані слова, Дарко!
    – Я нікому не скажу. Можеш мені вірити… А тепер я вже піду, – мусіла відправити Стефу, бо ранка в серці знову відкри­лася, і так хотілося, так дуже хотілося бути самій.
    *
    Бувають такі дні при кінці жовтня, що здається, ніби дні ці поскидали з себе осінні плащі і проходжуються тільки в літніх, з розстібнутим коміром сорочках. Тоді вдруге випускає парості трава і людське серце живіше оббігають хвилі неспокою. Про сон­це в такі дні й не згадувати. Воно таке лагідне та сумирне, що, приплющивши повіки, можна чути на обличчі дрібненький біг йо­го мікроскопічних ніжок.
    У такий день прийшов Данко до Дарки. Так несподівано, як приходить гарний сон до людини, а потім зникає, залишивши тіль­ки тугу за собою. Дарка попросила Данка на балкон. Вона хотіла, щоб ні одна його частина, ні один звук чи навіть відгомін його голосу не дістався чужій хаті і чужим людям, для котрих він тільки „перший-ліпший“.
    – Я думала, що ти вже не схочеш мене бачити… – щось ніби докір, ніби визов. Данко пошукав за її очима, а, знайшовши їх, націлив простісінько свої в них:
    – Чому ти таке думала? Ми маємо тепер нового професора від математики. Потім ці репетиції в Музичному інституті! Дивись на мої пальці… Вони геть задубіли від струн!
    192
    Дарка торкається дійсно згрубілих на пушках пальців його рід­них, коханих рук і чує водночас, як хтось стукає у віконце її серця:
    „Донька префекта… донька префекта…“
    – Ти дальше граєш із тією Джорджеску? – питає на око спо­кійна, пам’ятна на кожний тон Стефиної балачки про доньку пре­фекта.
    Та Данко відповідає так спокійно, як вечір приймає ніч у свої обійми.
    – Очевидно! Я ж казав тобі вже, що виступ відбудеться десь аж з початком лютого.
    Дарка забуває за свою жіночу обережність, яка ніколи не по­казує своїх цілих ріжків, і питає:
    – І ти приходиш до неї до хати? Вона – дуже гарна?
    Данко сміється дрібним, як морський пісок, сміхом:
    – О, це „велика пані“! – Але докінчує серйозно: – Але вона грає! Ти мусиш колись послухати її! Вона так смішно по-німецьки говорить!
    – І тому ти її любиш? – хоче засміятися Дарка, але сміх відби­вається об серйозне Данкове лице і засоромлено ховається в кут­ках очей.
    – Я тільки люблю слухати, як вона грає. Не бійся, знайдуть­ся такі, що будуть її любити!
    Стефа говорила правду про Данка й Лучіку. Він навіть не за­перечує того. І ця його правдомовна, нічим не приодіта одвертість болить її найдужче. Боїться вже запитати, чи він, дійсно, так, як говорила Стефа, буває у Джорджесків щодня. Бо коли скаже „так“, то це не буде ані їй навмисне, ані на те, щоб увести її в заздрість. Це буде сама правда.
    Дарка напружує кінчики свого серця і торкається ще одної струни Данкової душі, яка повинна б озватись бажаним голосом.
    – За мною взявся бігати той Рахміструк з сьомої… Знаєш його?
    Струна, шарпнута по самій середині, навіть не бренькнула.
    – Чого не знаю? Такий русявий, в селянській одежі. Прав­да? – відповідає без волоконця заздрости Данко. Далекий від то­го, щоб бодай на мить припустити, що Дарка, саме Дарка така, як вона є, може подобатися ще комусь.
    193
    – Що робить Ориська? Як ти почуваєшся в школі? Зжилася з товаришками? – ставить такі питання Данко, що Дарка почи­нає тривожитися, чи він не нудьгує в її товаристві. Та коли питає, треба відповідати.
    – Ориська? Ориська так поступила, що її ціла класа не хоче знати. Страшний з неї підлизайко, і ще знаєш до кого? До Міга-лаке! Мені направду аж сором, що вона з Веренчанки!
    – Дійсно Ориська так провинилася? – занадто зацікавлюється Орисьчиною долею Данко. Тому власне Дарка буде про інше го­ворити:
    – Моєю подругою є тепер Стефа Сидір. Знаєш, котра це?
    Данко прищурює око так, як любить робити це вуйко Муха, коли „під гумором“.
    – Еге ж, знаю. Можеш їй навіть передати поклін від мене.
    – Ви знайомі? – питається скоро Дарка, бо пригадує собі зу­стріч їх усіх трьох в парку.
    – Майже знайомі… Панна Стефа хотіла мене пізнати… а я такий нездара… якось проґавив нагоду.
    Данко дивиться в серйозне, збентежене Дарчине лице з такою самою напругою, потім розсміюється примирним, щасливим сміхом:
    – Ой, ти… ти… дітваку!
    Дарка відвертає тепер голову й очі від нього. Данко бенте­житься.
    – Що тобі? Дарко, ну, що таке?
    – Нічого… направду, нічого… я така дурна!
    – Ти мусиш мені сказати, – каже він голосом, що зразу ро­бить його на десять літ старшим.
    Дарка силкується посміхнутись:
    – Що я тобі скажу? І пощо тобі казати? Щоб ти сміявся з мене?
    – Дарко!! – вже погрожує він, і вона аж тепер признається.
    – Бачиш, ти знову… добрий до мене, а я думала… – дурні сльози знову заслоняють світ перед очима, і Дарка не може докінчити йому своєї думки: „Бо я думала, що ти зовсім пристав до тієї румунки“.
    194
    Дарці чогось тепер уже не соромно за свої сльози. Нехай Дан-ко бачить і знає. Якби могла, то серце своє вирізала б з грудей,
    щоб він сам міг подержати його у своїй руці і почути, як воно б’ється для нього. Данко виймає з грудної кишені злежану, невжи­вану шовкову хустину й м’яко, ледве торкаючись срібних кульок, виловлює нею Дарчині сльози. Обидвоє сміються при цьому доб­росердною усмішкою, що вибачає й обіцяє. Дарка дивиться на ньо­го своїми чистими, промитими слізьми, розжалобленими очима і хоче, щоб він сам догадався те, чого вона йому не сміє сказати:
    – Дай собі спокій з тією румункою, Даночку… Ти, може, сам не догадуєшся, чого ти її щодня мусиш додому проводити… Я бо­юся… я чогось боюся, що ця донька префекта стане твоїм і моїм нещастям, Даночку.
    Данко впізнає, що Дарчині очі переживають щось:
    – Не вільно дівчині бути сумненькою тоді, коли нема причини для цього… Подивися на мене, Дарцю. Так! А тепер усміхнися!
    „Будь тихо, дурненьке, – каже Дарка свому серцю – будь тихо! Він не полюбить тамтої, хоч би тому, щоб мені не зробити прикрости. Хіба ти не бачиш, як він дбає про твій спокій, дур-неньке?“
    – Що ти думаєш в неділю робити? – питається Данко.
    Дарка боїться вийти з якимсь готовим планом. Ану ж Данко схоче умовитися з нею на неділю?
    – Бо я вибираюся з товаришами на прогульку на Цецин. Їде­мо роверами!
    – Хто ці товариші? – цікава Дарка щось більше знати.
    – Мої товариші? О, це „файні“ хлопці!
    І Дарка знов мусить погодитись з тим, що існує багато справ, багато людей, багато часу, які належать виключно до Данкового світу – до „його“ власного світу, що розділює їх одне від одного.
    Надвечір’я золотою драбинкою спускається на дахи міста. Ву­лиця спроквола переходить у шепіт. Данко підіймається і каже собі шепотом:
    – Я вже піду.
    І Дарка відчуває, що з цим словом відривається один за одним атом її серця, але не має сміливости пробувати затримати його.
    – Сервус!
    – Сервус! – і не проводить його навіть на коридор. Не хоче зустрітись із ким-небудь з домашніх.
    195
    Спирається обіруч на балкон і бачить, як Данко на порозі ву­лиці поправляє собі комір, завертає на п’яті і пускається вниз Руською. Перед церквою скручує праворуч. „Ні, дорога до Джор-джеску не сюдою“, – зітхає з полегшею Дарка. І раптом звід­кись – несподіваний приплив гарячого жалю, хвиля докорів і каят­тя: „Як могла вона відпустити Данка від себе так без одного сер­дечного слова? Чому не гукнула ще з балкону до нього? І потім дивуватись… дивуватись, що Данко шукає товариства тієї румун­ки! Тієї… по-циганськи музикальної румунки! А Стефа… ні, ще ближча, ще рідніша, ще більш пожадана стала вона для неї. За те, що звернула свою увагу на Данка. Хіба ж це не говорить про спорідненість їх душ?“
    – Дарко! Де ти? – шукає її Лідка.
    Дарка прилягає до поруччя. У півсутінках майже зливається з ними. Лідчині кроки дуднять в коридорі, а потім зовсім стиха­ють. Ніч тихенько розсуває засув від своєї комори.
    VIII
    Перше листопада з голими галузками обчімханих дерев ви­гулькнуло якось так поквапно, що якби не приїхав був тоді татко, то Дарка не повірила б, що вже 1-е!
    Татко, як усі інтеліґенти, що живуть на селі, урвав пів дня від господарки, хати, школи й землі і хотів за того пів дня привезти з собою в село пів міста. Так! Треба було за тих кілька годин, від ранішнього до пополудневого поїзду: оббігти кілька разів вгору і вниз сходи в „шульамті“, повідвідувати всі українські редакції (це ті вістки з села, що їх до звичайного громадянина не допуска­ла цензура), заглянути до єдиної української книгарні Гливки, ви­пити чай в українському ресторані в надії, що, може, зустріне там когось з давніх товаришів, потім мамині справи (довгий-довгий список), а при самому кінці – Дарка. Тому, що Дарка була на са­мому кінці у списку всіх важних справ, для неї залишилося най­менше часу.
    Татко на тлі чужого середовища і відмінних обставин був зовсім інший від того татуся у Веренчанці. Якийсь несміливий чи,
    196
    може, тільки робив таке вражіння. Дарка помітила, що тут, де стільки чепурних старших панів, якось занадто виразно світив го­лим хребтом татків хутряний комір. І капелюха з такими широки­ми крисами не носить тут ніхто з добре одітих, старших панів. Давніше це відкриття розсмішило б Дарку. Вона не завагалася б жартувала з татком на цю тему. Сьогодні болить її оця таткова бідність. Проте їй анітрохи не соромно за таткову немодність. Навпаки! Якби від цього стало легше таткові, якби це мало яке значення для нього, то вона готова була б узяти його під руку, піти з ним на саму Панську увечері, коли найбільше елеґантних пань і панів проходжується там, і говорити кожному:
    – Дивіться… цей немодний пан – це мій татусь… Але я не соромлюсь його… О ні! Хочете, то я поцілую його!
    – Прошу дуже-дуже поцілувати від мене мамцю, бабцю і… Славочку, – передала свій привіт додому. Прощаючись на вулиці, не могла притулитися до татка, тільки погладила рукою витертий комір таткового футра так, якби це було його серце.
    Відчула вперше жаль до Славочки, що затримала маму у Ве-ренчанці. Мама теж не має нового футра, але мама має молоде, свіже обличчя, і тому мама ніколи не може нещасно виглядати. Так, це правда. По зустрічі з мамою завжди якось веселіше жи­ти. Ціле щастя в тому, що після першого (1-го листопада припало в четвер) була репетиція мішаного хору. П’ятниця – це був єди­ний день у тижні, що мав за собою шість попередніх днів і ночей, переповнених сподіваннями і всякими можливостями. День, що хвилював, доводив до безголов’я і обіцював так багато, що майже завжди обманював, бо майже кожної п’ятниці Данка тягнули това­риші за собою, а Дарка мусіла задовольнятись товариством Лідки, що плела цілу дорогу ні пришив, ні прилатав. Та, проте, це най­більше очікуваний, вимріяний день в цілому тижні. Було так роз­кішно стояти собі з вухами, як два вогники, і любуватись думкою, що там десь, за десятками плечей і голів, є хтось невимовно доро­гий, що дивиться на ці самі, що і ти, предмети, слухає цих самих голосів, дихає цим самим повітрям. І від цих почувань збиралася вдячність до світа і людей. І вдячність до вчителя Іванківа, що доз­волив їй приходити сюди, що зрівняв її з усіма тими, яких доля обдарувала слухом, що хоче з неї „людей“ зробити.
    197
    Сьогодні вчитель Іванків якийсь інший, як кожної п’ятниці. Не квапиться роздавати голоси. Він виходить на підвищення поодалік фісгармонії і жде. Та вже міг би починати говорити, бо в класі ста­ло зовсім тихо. Може, більше із здивування до дивної поведінки вчителя, як з пошани до його особи. Відомо, що спів – це не та­кий предмет, щоб за нього аж поважати вчителя.
    Учитель Іванків спирається правою рукою об стіл і каже (не­звичайним відгомоном відбиваються його слова):
    – Коли я ще був учнем, так, це було в сьомій класі, дове­лось мені брати соло в шкільному концерті, на якому був присутній сам президент. За Австрії Буковиною правив президент так, як у Галичині намісник. Я дуже боявся тоді за себе. Але коли я від­співав свою партію, я зараз відчув, що мій спів зробив вражіння. Мій професор від співу сам прийшов і подякував мені. Тоді хтось із товаришів доніс мені, що зі мною хоче говорити сам президент! Я догадався, що йому подобався мій спів і він хоче сказати мені слово признання. Я хотів, щоб президент якимось чином довідав­ся, що це співав українець. Тоді ще не було української гімназії. І я рішив, навіть якби мене не питали про це, сам розказати пре­зидентові, хто я. Я був такий перейнятий цією думкою, що вида­валася мені майже зухвалою – заговорити до президента непита-ним, що коли президент спитав мене: Wie heisen Sie?*, я відповів одним душком: Ruthene**.
    Спростовувати не було часу. Коли сьогодні опівдні довідався я від директора, що до нашого міста має приїхати пан міністр освіти і наша гімназія має разом з іншими привітати міністра співом і показати, що вона може дати з себе, мені прийшов на думку цей інцидент з моєї молодости. Я ще скажу вам щось таке, що вас, на­певно, не тільки порадує, але й наповнить гордістю так само, як і мене: наша гімназія – єдина школа з усіх національних меншин, якій дозволено на тому святі відспівати свої народні пісні. Я хочу, щоб наші пісні не тільки сподобалися панові міністрові, але щоб ми зачарували його красою нашої пісні, і щоб вона дзвеніла йому вічно
    *Як вас звати? (нім.). **Русин (нім.).
    198
    в вухах, і щоб він там, у столиці Великої Румунії, оповідав казки про нашу пісню, щоб ті казки дістались до вух самого його велич-ности короля! Я хочу, щоб вашими устами Буковина дала знати про себе його величності королеві. Говорю це до вас як українець до українців і думаю, що ви зрозумієте мене! На це свято проєктується конкурс одної румунської пісні. Я, ваш професор, кладу вам в обов’язок вийти першими на цьому конкурсі! І те пер­ше місце має здобути не „лічеул патру“*, як офіційно називається наша гімназія, але „лічеул україньян“! А тепер до праці!
    Іванків був схвильований. Захопився власними словами. Захоп­лення це розлилося теплими хвилями по класі і затопило, здавало­ся, собою мозки й серця учнів. Вони не обіцювали, не вигукували своєї згоди, не присягали, але це видно було по тій збитій в одно густій лаві, по їх рішучій поставі, що вони зуміють постояти за честь своєї гімназії і добре ім’я українського народу. Дарка почу­ла, як по спині пробігло в неї дрібними, мурашковими лапками щось гаряче. Це був сором. Сором, що вона не зможе своїм голосом спричинитися до перемоги. Це ж ганьба – в такий момент не мати голосу!
    Учитель зійшов з підвищення, наблизився до фісгармонії і роз­дав ноти конкурсової пісні.
    – Але ж це зовсім легке! – вилетів звідкись оклик.
    – Побачиш, яке це буде важке, коли схочеш бути першим! – відповів учитель.
    Репетиція того пополудня пройшла в поважному, як ніколи, настрою. Всі старалися уважати, і вчитель не потребував сердити­ся, ні впоминати в половині такту.
    Данко із цієї репетиції пішов негайно з товаришами (хоч як дуже хотіла розпитати його Дарка, як було на тій прогульці!), але сьогодні менше її боліла така неувага з його боку. Думки були зай­няті чимось іншим: ішлося про престиж всього українського наро­ду на Буковині!
    На розі Головної Дарка вгледіла Івонка у склепінні одної бра­ми. В сердачку, притулений до одвірка, чекав на когось.
    четвертий ліцей (рум.).
    199
    Торкнула Лідку за плече.
    – Перейдімо на другу сторону вулиці! Там є Рахміструк… не хочу з ним зустрічатись!
    Лідка з недовір’ям заглянула Дарці в очі:
    – Не вдавай… не вдавай, Дарко… адже це твій хлопець. От, не тріпайся… „бери“ Івонка, бо сама знаєш, що на Данилюка нема що розраховувати. Рахміструк, бігме, „взявся“ за тобою… чого хочеш? Зле тобі колись „докторовою“ бути?
    Дарка увільнила свою руку і навскоси перейшла вулицю на другий бік. Звіддалі чула на собі Івонкові очі.
    „Може, колись і Данко вистоюватиме так безнадійно по бра­мах, – мигнула думка, – тільки не для мене“…
    *
    На другий день, як би хто підпалив на всіх чотирьох рогах гім­назію вісткою про приїзд міністра. Вона оббігла наспіх всі класи, лавки, від учениці до учениці. Термосила за вуха, відчиняла очі, розбурхувала цікавість, піддмухувала самолюбство, воскрешала надію на успіхи, шуміла, гула і клекотіла по всіх закутках гімназій­ного будинку. Вона вивалювала гуртками учениць на коридори: тут ішли наради, зарисовувалися проєкти, виринали способи оборони.
    Дарка бачила, як нерухомі очі Оріховської просвердлювали кожний гурток, а вуха, здавалося, видовжувались, щоб схопити нитки розмов поодиноких гуртків і пов’язати їх в один узол. Вона ані не підтримувала радости учениць, ані не гасила її. Ходила по­між учениці штивна, замкнута в собі, з глибшою, як звичайно, рискою на переніссі. Дарка випадково перехопила її повний поро­зуміння погляд з Стефою Сидір, і в ту ж мить стало їй ясно, що існує якийсь дуже близький зв’язок між оцим стриманим відно­шенням до справи Оріховської і цікавістю, з якою розпитувала про ці речі Стефа Сидір. Щось таємне (зрештою, як і ціла Стефа) ховалось перед Даркою між цими двома дівчатами, чого Дарка не могла ані догадатись, ані дослідити.
    Дві учениці, добрі співачки, що перестали ходити на спів через якесь непорозуміння з учителем, тепер під натиском товаришок мали знов записатись до хору. Адже українська гімназія мусить
    200
    виграти! Серед проєктів виринуло цікаве питання: хто буде брати соло? Відомо ж, що в одній українській пісні приходить сопрано­ве соло.
    – Ох, Попович, – примліває Гірська з VI-ої, – ти знаєш, що сказала Шнайдер вчора? Вона каже… – це неможливе, але вона так каже! – що я могла б теж те соло взяти.
    Очі Гірської вже не питаються, але просять підтвердження цьо­го здогаду.
    Дарка не розуміється аж так добре на музиці. Не може перед­бачити всіх вимог такого репрезентативного соло і тільки спочут­ливим серцем відповідає:
    – Але ж, напевно, будеш ти співати, хто ж би інший?
    – Ох, Попович! – і більше нічого, але хіба ж цього мало?
    Учитель співу подає до відома, що до оркестри, складеної з найкращих музик усіх гімназій, з української піде Ілюк і Дани-люк Данко…
    Дарка не може не чути, як за спиною шушукаються всі неза-доволені, всі зависні: чому тільки два скрипалі з цілої гімназії? Чому тільки ці два?
    Але ці холодні бризки незадоволених не в силі пригасити того вогню сподівань, що спалахнув у Дарчиному серці. Вона захи­щається перед цією неймовірністю, прищурює очі, але „воно“ за заслоною повік перед дійсним світом виростає до казки: міністр звертає увагу на особливого, русявого скрипаля. Хіба ж не будуть відбивати Данкові очі на фоні смаглих облич румунів? Смичок у білих пальцях цього скрипаля хвилює міністра. Він хоче особис­то познайомитися. Говорить з ним і відразу відчуває в ньому май­бутню славу. Тепер нема вже чого шукати Данкові в Чернівцях. Мусить їхати у світ. Бухарест, а потім – переїзд із столиці до сто­лиці, бенкети…
    Дарка захищається перед цими огненними мріями, вертить го­ловою вліво, то вправо, але це нічого не помагає: добра русалка накладає їй на голову корону з самих самоцвітів. Дарка дивиться в дзеркало: та ж вона Данкова жінка! Господи, яким прекрасним можуть зробити життя бідної учениці оці добрі русалки!
    201
    IX
    Добра русалка таки не в силі відвернути чорного крила, що нависло над гімназією. Події, що зарисувались були на гімназій­ному небі на початку самого шкільного року, тепер оживали, вста­вали і наступом ішли на гімназію… Конференція!1 Конференція! Конференція!
    Слово це наганяло стільки страху, що його, на думку Дарки, можна було б заступити словом „татари! татари!“.
    Учителі, ці самі „кохані професори“, що досі тільки читали (хоч це і негарно, але дійсно можна було їх порівняти до „гицлів“, як засідались з арканом на невинних собачок!), щоб „вирвати“ учени­цю, тепер ходять з бундючно-діловими мінами, і треба їх аж про­хати, щоб хотіли питати перед конференцією.
    Щось неймовірне!
    Коляска вже третю лекцію ходить за професором Мірчуком, як курчатко за квочкою, і безнастанно ціпкає:
    питати
    – Прошу пана професора… прошу мене питати… прошу мене
    Професор Мірчук, буває (не за кожним разом), поверне своє залізне лице і відповість таким самим залізним голосом:
    – Коляска була вже питана. Записано. Вистачить.
    – Я все вмію. Маю всі слівця, – проситься Коляска і, ніби ненароком, висуває перед нього зошит з гарячими, як кров живої людини, маками.
    Мірчук відвертається від порога:
    – Учениця, яка не вважає за відповідне держатися шкільних приписів і першого дня науки приходить собі в суконці до школи, найкраще, якби перестала ходити до школи.
    Колясці не до жартів від цих слів. Вона з розпукою обер­тається до класи:
    нього разу питана? Що я не вміла? Я вам кажу, ну, я вам кажу
    Що я не вміла? Я вам кажу, ну, я
    

    – Кіндер*, може, пригадує собі котра з вас, коли я була остан-
    1 Конференція – підсумкові іспити в гімназіях. *Діти (нім.).
    202
    що той бельфер готов ще мені двійку всадити… Здурів старий! Кіндер, я не можу принести додому більше, як дві двійки. З історії й фізики – буде з мене… Попович, ти була вже у нього питана на конференцію? – хоче знати Міці, як стоїть справа її товариш­ки недолі.
    Так, Дарка була вже питана. Це пригадує собі ціла класа. Дар-ка нагадала собі ще щось більше: таємний зошит з рожами, що по­мандрував до неї аж з третьої лавки і врятував її із становища, в якому тепер знаходиться Коляска.
    Стефа без слова йде до таблиці й певними, спокійними штри­хами рисує грізного, з бровами, як у казкового Прудивуса, профе­сора Мірчука.
    Під цим образом друком два слова, параграфи з Мірчукового кодексу:
    „Записано. Вистачить“.
    – Додай йому ще роги! Я тебе прошу: дорисуй йому ще ро­ги! – захлистується сміхом Кентнер.
    – Нарисуй мені копію в чорновику. Я мушу його такого ма­ти! – просить Романовська, колекціонерка фотографій кінових ар­тистів і карикатур учителів.
    – Роги! Конче ще роги! – аж тупотить ногами Кентнер.
    – Achtung!* – скрикує пів хвилини запізно Косован, бо Мір­чук уже бачить себе.
    – Хто це нарисував? – питається ділово.
    Ті дві, що були при таблиці, як сполошені горобці, пурхнули на свої місця.
    – Я витягну з того наслідки, – заявляє нарешті Мірчук. Ніхто навіть не дивується такій заяві. Само собою, що так повинно бу­ти. Мусить навіть бути.
    – Чи учениці знають, що це рівняється зневазі вчителя?
    Певно, що знають, чого ж би інакше „зображували“ шановну особу вчителя.
    – Як авторка не признається, то я піду до директора і наслідки впадуть на цілу класу.
    Увага! (нім.).
    203
    У класі стає моторошно. Сидір повинна б признатися, до біса! Дехто повертає голову в її сторону. Мірчук не знає жартів!
    Що ти на це, Сидір? Нічого. Вона має свідків, що схоплюва­лася двічі, щоб признатись, але Міці Коляска моргнула, щоб не рушалась. Знаками натякнула їй, що „в разі чогось“ вона всю вину візьме на себе. Як має вже мати двійку з латини, то бодай нехай знає за що!
    – В такому разі, нехай директор подивиться на таблицю (якось тяжко йому вимовити „на мене“) і сам вирішить, до яких вибриків допускаються в класі типи, що давно повинні знаходитися поза скобками шкільного життя!
    Натяк виразний, як білий день. Коляска зухвало висуває голо­ву вперед і дивиться просто на Мірчука своїми скісними, визовни-ми очима: „Прошу, дальше, я слухаю! Прошу!“
    Але професор не має що більше говорити. Встає і з розгоном виходить з класи, не зачинивши навіть дверей за собою.
    Тоді схоплюється Стефа і кількома помахами губки стирає з таблиці карикатуру.
    – Ах! – зойкнула Романовська, – ти, певно, не вдаш уже мені такого в зошиті!
    – Тепер нехай приходить директор! – набирає відваги аж те­пер мала Кентнер, – Що побачить?
    – Чекай, здається вже йдуть.
    Тоді миттю Коляска перескакує через лавку і похапними, недоладними рухами на свіжій ще від вогких язиків губки табли­ці накреслила осла з вухами, такими довгими, як ноги. На хвіст уже не стало часу, бо в коридорі було чути голоси Мірчука та ди­ректора.
    – Рятуй нас, Мати Божа, – заголосила Ориська і закрила ли­це долонями.
    Перший до класи ввійшов директор (Мірчук – схвильований, злий – став собі поодалік). Елеґантний, як закордонний дипломат, він із суворими бровами приступив зразу до речі. Був уже по­інформований про суть провини, не мав сумнівів щодо того, хто з учениць допустився цього каригідного вчинку. Директор дивився непримирно просто на класу. На таблицю не глипнув ані разу. Видно було, що в нього не має двох думок щодо того, що Коляс-
    204
    ка встигла вже стерти сліди свого злочину. Зрозуміло, що він довірятиме словам пана вчителя, навіть якби тепер на таблиці не було ні одної риски.
    – Хто дозволив собі цей жарт на особу пана професора? Ко­ляска, може, ви скажете нам?
    У класі стало тихо, що можна було не мак, а полову сіяти.
    – Я питаюся вас, Коляска, хто дозволив собі цей грубий, каригідний жарт?
    Він зробив рукою рух у сторону таблиці, і класа завмерла.
    – Це ж нечувана нахабність – брати собі за предмет своїх пустот особу пана професора! Я вас навчу!
    Директор не докінчив речення, бо рівночасно з його останнім словом рознісся спазматичний, довго, насильно стримуваний сміх. Це сміялася мала Кентнер. Затикала собі уста і ніс, душилася, щоб не вибухнути. Нарешті все те прорвалося, і вона, пірвана цим смі­хом, не могла вже опанувати себе.
    Директор і Мірчук крутнули головами на таблицю. Дарці ви­далось, що Мірчук в одній секунді замінився в сіру піраміду піску, що на очах розсипається в порох. Директор порскнув сміхом (і справді не можна було не сміятися з цього осла з вухами до зем­лі і без хвоста), але миттю заволодів собою, ніби затягнув його ка­шель, він відкашельнувся, стягнув грізно брови і, поки відчинив рот, Коляска вже сама встала:
    – То я нарисувала, прошу пана директора.
    – Я з вами не маю нічого більше говорити, бо від сьогодні не вважаю вас ученицею нашої школи. Забирайте свої книжки та йдіть додому. Поговорю з вашим батьком. Завтра нехай він прийде до мене до канцелярії.
    – Завтра неможливо, прошу пана директора, бо завтра татко має комісію. Може, позавтра?
    – Мовчіть і виносіться геть з класи! – директор був щойно тепер направду лютий.
    Коляска в покорі зібрала книжки (виглядало так, що вона давніше спакувала собі їх), поклонилася чемно обидвом панам, а вже від дверей гукнула товаришкам досить голосно:
    – До побачення, кіндер!
    205
    Директор стиснув кулак, ніби хотів дати ще штовхана на доро­гу цій роззухваленій учениці, але згодом спокійно розтулив кулака. Певно нагадав собі, що оце „до побачення“ могло бути звичайною формою прощання.
    – Поводьтеся спокійно! Я маю з паном професором дещо пого­ворити, – наказав ученицям з четвертої класи і вийшов, забравши розболілого від обурення Мірчука.
    Тепер класа „кинулася“ на Кентнер. Вона вже не сміялася. Стояла з винуватими, ще вогкими від сміховного плачу очима й оп­равдувалася, як уміла:
    – Забийте, заріжте… посічіть мене на кусники, я не могла… Слово чести, я не могла… як я подивилася на того осла, а дирек­тор ще як сказав, що то „пан професор“, то в мені щось трісло.
    – А тепер через твій сміх виженуть Міці зі школи. Приємно тобі буде?
    Кентнер приблідла.
    – Не бійся, Ольго, – з серцем заспокоїла Стефа Сидір малу гріховницю, – не виженуть Міці! Пан Коляска дасть тисячу леїв на фізичний кабінет, Міці перепросить Мірчука, і все буде гаразд.
    – Ая, буде гаразд… – по-дитячому опиралася при своїм не­щасті Кентнер, але сама бачила, як дуже заспокоїли її і всіх слова Сидір.
    – Це янгол, не дівчина, – шепнула Романовській Дарка про Стефу. Стефа, мабуть, почула цю заввагу на себе, бо почервоніла раптом. Наблизилася до Дарки, закинула їй руки на шию і приту­лила її до своїх запашних, як свіже сіно, грудей.
    Дарка почула, як її гарячого лиця торкнулося щось гладке, оксамитне, і цей поцілунок, навіть не устами, а тільки поверхнею лиця, значив для неї більше, як усі слова, більше, як присяга.
    Здавалося Дарці, що над їх головами злетіли два білі голуби і замість них обмінялись поцілунками, шепнули-воркнули собі щось до вушка і полетіли далі…
    Справді, так виглядало, якби Дарці хтось украв мову. А про­те її перші слова до Стефи, „найліпшої товаришки“, не були такі ясні, як вони обидві бажали б собі цього.
    – А тепер уже скажеш мені, куди ти ходиш у четверги попо­лудні?
    206
    Стефа заткала їй уста долонею. (Дарці знов пригадалося свіжо-скошене сіно. Чи є на світі така колонська вода?).
    – Не говори так голосно! Тепер уже не буду мати тайн перед тобою. У четвер будеш уже все знати, а поки що – мовчи. Мов­чи, як гріб, – кладе ще раз свою долоню на Дарчині уста гарна Стефа.
    Тепер Стефа бере Дарку за стан і заводить її до своєї лавки. Чергові й останні дві години – рисунки. Єдині години, коли мож­на міняти місця. Професор рисунків, відомий у Чернівцях худож­ник, займається тільки тими ученицями, які цікавляться цим пред­метом. Учениці рисують з довільних моделів.
    – У нас так, як в академії, – каже Стефа, що і там була з батьком.
    Дарка з цікавістю, що межує з подивом, дивиться на виповне­ну Стефину теку з рисунками.
    – Так багато… Коли ти все це нарисувала?
    Стефа розв’язує блакитні стрічки теки:
    – Нема такої днини, щоб я не рисувала… Нічого іншого не роблю… Тільки рисую та малюю. Хочеш подивитися на мої шкіци?
    І вона розкладає здовж цілої лавки обличчя людей, дерева, доми, звірята, цвіти, людські руки, самі профілі, роги вулиць, далекі обрії…
    – О, яка гарна! Хто це? – займає Дарчину увагу голівка яко­гось дівчатка.
    – Це татко купив раз на вулиці в одного хлопця гіпсову голів­ку… Я її відрисувала… Татко купив її, бо хлопець казав, що го­лівка зветься „Сліпа дівчина“. Дивне, правда? Адже всі людські обличчя з гіпсу виглядають так, наче б були сліпі…
    – А це? Хто це? Стефа!! – аж скрикує голосно Дарка і ди­виться просто Стефі у вічі, щоб та не мала часу підфальшувати, підміняти правди.
    – Ти впізнаєш? – радіє Стефа-художниця.
    – Так, це ж профіль Данка.
    Аж тепер Стефа бентежиться, аж тепер, коли промайнула пер­ша радість молодого художника, радість, що твір так живо нага­дує ориґінал, аж „впізнати“.
    207
    – Данилюк брав уроки гри на скрипці в професора Лєві. Від нас з першого поверху було добре видно, як вони грали обидва на партері. Ти знаєш, де живе професор Лєві? Ні? Просто проти нашої вілли. І мені прийшла одного дня думка нарисувати його профіль. Ти не вважаєш, що Данилюк має дуже характеристичний профіль? Така гострогранчаста борода – це дуже характеристичне для всіх артистів.
    Дарці вихоплюється необережно:
    – Данко казав передати тобі привіт. Він казав, що ви мали по­знайомитися…
    Стефа червоніє так, що аж Дарці стає неприємно.
    – Ні… ніколи так не було… з тим привітом, то хіба жарт. Все одно ти подякуй йому. Ні, не дякуй, не треба… то хіба жарт, ми ж незнайомі.
    І вона скоренько, заки ще Дарка встигла надивитись, збирає людей, міста, руки, профілі, звірята, цвіти, сліпу дівчину, Данка – і ховає до теки.
    – Пусте! – сміється Стефа й бере Дарку за обидві руки. – Правда, що пусте? – хоче перемінити у щось жартівливе своє схви­лювання, свою таку очевидну радість, що раптом спалахнула в ній.
    „Боже! Та ж вона любиться в Данкові“, – усвідомлює собі якось в один мент Дарка.
    І той наглий перестрах, що його підпалює ця свідомість, уже хвилиночку згодом переходить у щось дуже тепле й сердечне: якась незбагнута тайна зависла над ними троїма, тайна, що звела її із Стефою і кинула одну одній в обійми.
    Після молитви просить Стефа Дарку:
    – Проведи мене сьогодні додому. Я пішла б з тобою, але в нас точно о першій обід.
    За брамою школи стає дивно ясно. Тією прозоро-білою яс­ністю, що будить у душі щось незвичайно м’яке. Перший сніжок!
    Безшелесно злітають з висот білі конфетті і, ледве торкнувшись своїми крильцями землі, гинуть в калюжах. Ті, що причепились до рам вікон, ліхтарень, берегів тротуару, як холодний, білий мох, пригадують іще своє існування. Бадьоріші чіпалися гострих голівок залізних штахетів і одягали їй у чепурні, черкеські білі шапки. Дарка відкинула голову взад, наставляючи лице під сніжинки: пер­ший сніг!!
    208
    Перший сніг як перший поцілунок, завжди розколихує в душі людини якусь сумовиту радість, що їй ще поети не винайшли імен­ня. Стефа зняла рукавичку і витягнула назустріч молодим сніжин­кам теплу руку: надлетіла їх пара і, ледве торкнувшись теплої ру­ки, перестали жити.
    На гайворонську Стефину гривку надлітають сніжинки і зна­чать її білим віночком з дуже зрадливого самоцвіття.
    – Боже, як гарно, коли паде перший сніг… як гарно… – ле­пече Дарка.
    Стефа із сніжинкою на віях:
    – Сьогодні якийсь особливий день… чи не так? Все щось но­ве і все таке гарне… Як прийду додому, буду грати… на фор-тепіяні Schneeglckchen*.
    Дарка не розуміє гаразд: чи це назва квітки, чи може, справді, десь є такі дзвіночки, що тільки тоді озиваються, коли паде сніг…
    –Я ні на чому не вмію грати. Мамця думає, що я не маю слу­ху, і не хотіла посилати мене на фортепіяно… Не вмію ані так ма­лювати, як ти (хотіла ще додати: ані половину твоєї краси не маю!), але я все так відчуваю… Так відчуваю, тільки переказати цього не вмію нікому… Та і кому це може бути цікаве?
    Голос Дарки, як цей сніжок, безшелесний і пестливий. Стефа тулить її до свого плеча.
    – Я дуже, дуже рада, що ти моя товаришка. Моя найліпша по­друга. Я завжди мріяла про таку, як ти, дівчину, щоб могла так все відчувати, все розуміти… Правда? Часом так хочеться мати когось близького коло себе… часом так хочеться комусь дещо роз­казати, правда? – і, ніби на доказ, питається:
    – Скажи мені, але так щиро… зовсім щиро: Данко Данилюк направду казав мене вітати? Направду?
    Голос Дарки заломлюється, можна сказати, перестає жити, коли вона вимовляє оце:
    – Так…
    – Так? – ще раз хоче чути потвердження цієї великої, радісної новини Стефа.
    *Пролісок (нім.). Можливо, йдеться про фортеп’янну п’єсу П. Чай-ковського з циклу „Пори року“.
    209
    І Дарка знову добуває із себе оце смертельне:
    – Так…
    – Ходи! – не пам’ятає себе з радости Стефа, – ходи до ме­не… Я заграю тобі Schneeglckchen. Ні, таки ходи…
    Дарка стоїть і дивиться на Стефу. Так дивиться, якби вся її душа злетіла до тих очей і перетопилася там в один сердечний во­гонь. Врешті спромоглася на слово:
    – Не піду тепер до тебе… у вас, десь тепер, обід… Па! Іншим разом, добре?
    – Не йди! Не йди ще! – гукає Стефа, – Зачекай, я тобі за­граю!
    Але Дарка не чекає на музику з Стефиного вікна.
    X
    Таємний четвер має перед собою досить стрімкий поріг – сере­ду. Останній урок румунської. Остання передконференційна годи­на. Тому треба вчитись, вчитись, вчитись… Ще один, ще два дні, а потім, потім попросить Дарка пані, щоб дозволила їй раз виспа­тись дванадцять годин. Ах!
    Румунська читанка з повитягуваними, ослячими вухами, виму­чена і непривітна, наводить тільки сонність. „Міоріца“1 – ця чарівна овечка не може ніяк так заворожити, щоб той вірш з трьо­ма „чабанами“ знайшов собі місце в Дарчиній пам’яті.
    Pe un picior de plai, Pe o gur de rai…*–
    читає
    найменше п’ять літ
    Дарка й думає водночас: „Це мальовило на стінах – має
    Iata vine-n cale,**
    1 Румунська пасторальна балада. Вважається однією з вершин румун­ського фольклору.
    Десь в маленькому краю, / Де земля є райська… (.). ** Ось ідуть стежиною (.).
    210
    – „Мої черевички зовсім втратили форму. В чім я піду на Різдво до церкви“.
    Se coboara la vale.*
    – „Так біло всюди… Десь у нас у садку вже є сліди зайчих ніжок“…
    Вона пересідає від вікна в куток отомани, з отомани – до печі, а звідти – знову під вікно. Але ті три череди овець із своїми ча­банами ніяк не могли зійтися в Дарчиній голові.
    – Вірш мусить влежатися в пам’яті, – вигребує думку, що її не раз повторяв татусь, коли вона ще приватно вчилася.
    За вікном „біла сила“ – сніг – зовсім перемогла „чорну си-лу“ – землю, – думає Дарка, наче б комусь казку оповідала. Вечір, не призвичаєний до засипаних снігом доріг, припізнюється того дня.
    – Лідко, а якби я „здала“ вірш Івасюкові, то мала б з україн­ської „дуже добре“?
    Лідка завжди все знає, коли йдеться про шкільні справи.
    – Так, бо ти мала задачу „дуже добре“.
    Дарка колись-колись вчила для таткової приємности Шевчен-кове „Посланіє до живих і мертвих“. Тепер, аж дивно, у пам’яті мало що пропадає! – повторює його собі ще раз і ще раз, а за третім разом може вже йти перед пана професора.
    На ранок знає Дарка „Міоріцу“ напам’ять згори вниз. Наче добрі карлики за ніч повкладали їй строфи в голову.
    – Лідко, ану питай мене! – не може з дива вийти Дарка.
    – Добре, добре… бо цей вірш, здається, буде питати Мігала-ке „на класи“!
    – Може питати собі. Може до товариства покликати і самого директора. І самого міністра.
    В середу, як звичайно, перша година – румунська. Хоч, власти­во, не повинно так бути, щоб найнеприємніший предмет класти на першу годину і відразу знеохотити ним учениць до решти предметів.
    Лідка добре казала: ще не втихли від скрипоту лавки, як до класи ввійшов Мігалаке із записником. У класі в млі ока стало так тихо, що можна було чути, як за піччю павук пряде свою сітку.
    Сходять вниз долиною… (.).
    211
    Мігалаке скинув плащ (на першу годину в середу він приходить завжди у плащі), вийняв з-під поли румунські зошити. Класа стри­мала віддих. Але це ще не все: він виймає і відчиняє свій запис­ник. Класа завмерла. Цей румун хотів би всіх подушити, бо поволі (яке йому діло, що шістнадцять учениць перестало віддихати!), по­волі відчинив записник, перейшовся з ним по класі туди і назад, підсміхнувся до значків в ньому, підморгнув до класи, хоч нікому тепер жарти не в голові, перечекав і нарешті озвався:
    – Питатиму тільки тих учениць, щодо яких маю сумніви. Не хотів би я, щоб котра-небудь з вас відчувала себе покривдженою. Ті учениці, що понаписували задачі на „дуже добре“, теж не бу­дуть питані… Задача була вже така легка, що коли ще й її не по­трапила котра домнішора написати бодай на „добре“, то я справді не маю з нею про що більше балакати. Тоді поговоримо при кінці року при панові директорові…
    Виклавши своє „вірую“, він розглянувся по класі, яке вражін-ня зробили його слова. Ті, що були певні свого „посереднього“, могли тепер свобідніше віддихнути. Засуджені на двійку з румун­ської були бодай забезпечені перед новими тортурами. Тепер усі муки непевности, всі побоювання за виграну, всі муки очікування звалилися на голову тих кількох „сумнівних“.
    – Домнішора Оріховська!
    Наталка схопилася з червоною, як листок півонії, плямою на лиці. Не тому, щоб боялася чого-небудь. Кажуть, що за чотири роки не було такого випадку в класі, щоб Оріховська не відповіла вчителеві. І не було такого випадку, щоб Оріховську приділювати до ряду „сумнівних“. Дарка глянула на Оріховську: лапчастий ли­сток півонії зазначився ще виразніше на лицях, зате береги ніздрів пожовкли, як у мерця. Руки лежали на лавці, як окремі, відірвані від решти тіла, предмети – штивні, восково жовті.
    – Ви, домнішора Оріховська, на початку року зробили мені докір, що я не вмію добре вчити.
    Всі сподівались, що відважна Оріховська заперечить цій оче­видній напасти. Але вона не обізвалась. Не ворухнула навіть очи­ма. Дивилась, як і раніше, румунові на краватку.
    – Докір такий – дуже немилий для професора… Особливо, коли цей професор має тільки рік практики за собою… Але ви не
    212
    бійтеся, що я буду мститись на вас за це. Між румунами є й шля­хетні, домнішора Оріховська!.. На сьогодні був завданий вірш „Міоріца“. Я знаю, що ви вмієте його бездоганно напам’ять, домнішора Оріховська, але знаю й те, і ви це знаєте, що ви вмієте декламувати. А від учениці з четвертої гімназійної вимагається вже й декламації. Так, домнішора Оріховська, коли б я хотів, то я міг би вам дати „погано“ з самої декламації. Очевидно, я цього не зроблю. Не зроблю тому, щоб доказати домнішорі, що румуни зовсім не такі лихі люди, як вона собі думає. Оцією вашою від­повіддю, коли б я хотів, міг би я попсувати вам ваше традиційне „дуже добре“. Тому ви скажете нам тільки дещо про рід поезії, до якого належить цей вірш, і кілька слів – про його будову. Коли пригадаєте собі, то скажете ще нам і те, де ми знаходимо в ру­мунській літературі його наслідування.
    На око – питання просте і легке. Учитель, що має нагоду по-мститись на учениці за якусь там уразу, несподівано виявляється шляхетним і, як у казці для розумних дітей, за зло платить доб­ром. Все це було б таке звичайне, коли б та учениця вміла бодай говорити свобідно по-румунськи. Тільки ті, що їх примушувано вчитись чужою мовою, знають, наскільки легше вивчити цілу сто­рінку напам’ять, ніж сказати „власними словами“ два речення. Цих кілька фраз, завчених і присвоєних, що ними зверталися учениці четвертої класи до вчителів-румунів, у такій відповіді не можна використати. Навіть, коли б Оріховська пригадувала собі що-не-будь з того, що питає її Мігалаке (в цій хвилині присягнула б на життя батька та матері, що про таке вона не чула з його уст!), то все одно дістала б „погано“ з граматики. Сяк чи так, присуд на неї вже підписаний. За секунду буде виконаний. Все ж її думка шукає якогось виходу. Її мозок працює. Чути в повітрі, що він не сам один. П’ятнадцять істот напружують свою волю і пам’ять, щоб хоч „для себе“ пригадати собі щось з тих річей: коли це було, як?
    Врешті Оріховська з визволенням тре рукою по лобі. Є.
    – Пан професор не згадував про це.
    Класа віддихає. Розв’язка така проста, але на неї може дозво­лити собі тільки найкраща учениця в класі.
    Мігалаке спирається ліктем об стіл так, що його обличчя наби­рає солодку, скісну позицію:
    213
    – Чи ви справді не пригадуєте собі, чи рахуєте на мою корот­ку пам’ять?
    Оріховська вже в першій половині речення схоплює думку і червоніє вся так, якби внутрі її відчинилися жили і залили її га­рячою кровю:
    – Я ніколи не пробувала рятуватись неправдою…
    І, не чекаючи дальших запитань, сідає. Коли б вона цей рух виконала скоро, трохи заскоро, то це виглядало б на визов учите­леві. Відомо ж, що учениці не вільно так довго сісти, як довго вчи­тель питає її, або тільки задумується, чи кинути учениці ще якесь питання. Але Оріховська сідає спокійно. Можна сказати, чемно, без образи для вчителя і самоприниження. І лице в неї спокійне, безвиразне. Може, тільки на один тон рожевіше, як звичайно.
    Мігалаке якось нервово розглядається по класі: „Чи дійсно всіх так покинула пам’ять?“ Ще трохи і він сам попаде в сумнів: гово­рив він про щось таке чи тільки мав намір?
    – Ніхто не пригадує собі? – ще раз питається класи.
    Класа дивиться на нього тупим поглядом. П’ятнадцять мозко­вих апаратів застрайкували, а без них пам’ять безсила. Коли Орі-ховська, сама Оріховська, не пригадує собі, то… цього досить, щоб вимовити у себе, що про щось таке ніколи інші не чули.
    – Домнішора Підгірська, ви теж не пригадуєте собі, що я го­ворив про будову вірша „Міоріца?“
    Ціла класа повертає очі на Ориську. Ця встає бліда, з напів-відчиненими устами, непритомна з переляку. Беззвучно робить кілька порухів губами, наче ловить повітря, і не сідає, а сховзу-ється по побічниці на лавку.
    – Подивіться у свій румунський зошит, – завзявся Мігалаке.
    Ориська бере слухняно зошит, але пальці так тремтять у неї, що вона мусить цілою долонею повертати картку за карткою. Міга-лаке присідається до Ориськи (попліч з ученицею!) і сам слідкує за кожною карткою. Так найкраще, бо Ориська, напевно, не відрізняє букв. Раптом затримує Орисьчину руку, коли та хоче сягнути по нову картку. Чекайте: 2-го жовтня ц. р. професор Міга-лаке пояснював формальну сторінку вірша п. з. „Міоріца“ учени­цям з четвертої класи. Кладе свою випещену руку на Орисьчин зошит:
    214
    – Чи й тепер не пригадуєте собі нічого, домнішора Орі-ховська?
    Оріховська встає і раптом сідає:
    – Ні.
    Зате класу пронизує якийсь промінчик. Іде шепіт від лавки до лавки: „Стривайте, тільки стривайте, чи не було це тоді, перед ру-ханкою? Ага, чи не говорив тоді Мігалаке щось про якісь народні рими? Ах! Можливо. Як же ж, дуже можливо! Тільки це було от так, мимоходом. Навіть не казав записувати своїх слів. Та що там! Половина учениць була вже в гімназійній аулі. А на чергово­му уроці він не згадував навіть про те. Це вже найкращий доказ, як мало ваги прикладав він до цих своїх кількох завваг про „Міоріцу“. Аж раптом сьогодні, коли йшло про Оріховську… Не-чуване!“
    – Домнішора Оріховська, чи не будете відповідати?
    Оріховська знову скоро встає і сідає:
    – Я не вмію.
    На це слово якраз і чигав пан учитель вже цілої пів години. Пів дорогої, передконференційної години він присвятив для того, щоб почути це слово від Оріховської.
    Тепер він з тріюмфальним обличчям звертається до класи:
    – Ви чули, що відповіла мені домнішора Оріховська, яка має претензії до найпершої учениці в класі? Домнішора Оріховська перед цілою класою признається до того, що вона непідготована з матеріялу. Нехай же не має до мене жалю за те, коли я на кон­ференції зроблю згідно із своїм сумлінням. Самі ви бачили, що я хотів домнішорі Оріховській полегшити відповідь, бо я розумію, що значить – не знати іншої ноти на свідоцтві, крім „дуже доб-ре“. Та найкраща воля вчителя може розбитись об таку відповідь, як я оце одержав від домнішори Оріховської.
    Він витирає чогось шовковою хустиною обличчя і нахиляється над журналом. Дарка дивиться на густі мички волосся і думає тро­хи що не вголос: „Тепер Наталка повинна б підійти до нього і плю­нути йому в саме лице“. Але ані Наталка, ані ніхто інший в її за-ступстві не зважуються на це.
    Мігалаке підводить голову і Дарка на мить зникає з лиця кла­си: тепер черга на її букву, на „п“.
    215
    – Домнішора Романовскі, нарисуйте нам ці три шляхи, якими йшли молдован, унґурян* і той, із Вранчі1.
    – Ой, чому ж він мене не питає? – присувається із своїм три­вожним шепотом Дарка до Ориськи. До Ориськи, бо Оріховська відгородила себе від класних справ і товаришок рівчаком на пе­реніссі, мов середньовічним муром.
    – Бо ти маєш „посередньо“, – підшіптує їй Ориська і щасли­ва, що Дарка заговорила до неї, присувається ближче до Дарки.
    – Направду? – торкається Дарка губами Орисьчиного лівого уха.
    – Псс! Так!
    Тепер Дарка повірила. Тепер, коли захистила власну голову (велику правду каже народ: сорочка ближча від кожуха), вона всіма своїми нервами переймається нещастям Романовської. Цей румун хіба збожеволів сьогодні дорешти: казати визначувати шля­хи, якими колись мандрували (а може й не мандрували?) три ча-бани-бурлаки. Так питати може тільки Мігалаке!
    Романовська держить великий, новорозпочатий кусник крейди, як цукерок, і з усмішкою дивиться на вчителя: „Чи вона має таке питання брати серйозно, чи, може, це тільки жарт молодого ще професора?“ Її очі спокійні, усміхнені. Занадто не вірить вона в серйозність запитання, щоб боятися.
    – Що я маю робити? – питається весело.
    Мігалаке відповідає ділово:
    – Нашкіцуйте кордони Роминіїмари**, закресліть Молдавію, зазначіть, де Румунія межує з Угорщиною, визначіть Вранчу, а по­тім скажете нам вірш і покажете на карті, куди мандрували трей чобань***.
    Білий, гранчастий цукерок у пальцях Романовської починає тремтіти. Востаннє посилає запитний погляд Оріховській. Ця зни­зує плечима: абсурд. Всі постаті у вірші леґендарні, недійсні, як же ж можна визначувати їм на карті шляхи?
    *угорець (рум.).
    1 Історичний край у Східних Карпатах. **Великої Румунії (рум.). ***три чабани (рум.).
    216
    Романовська глипає ще раз на Мігалаке. Він чекає. Заклав руку в кишеню, висунув одну ногу наперед і чекає. Тоді непевна рука найкращої рисівнички на цілу школу нарисовує щось, ніби дуже невдалий, розлізлий бублик.
    – Що ви рисуєте, домнішора Романовська?
    – Румунію.
    Мігалаке закладає ще і другу руку в кишеню і поволі з очима вперед, як два роги, підходить до Романовської:
    – Як ви сказали? Я не дочув добре…
    – Румунію, так, як пан професор казали, – ніби дивується, ніби оправдовується Романовська.
    Мігалаке майже вирвав їй крейду з рук:
    – Можете не рисувати. Учениця, яка не знає, як називається держава, в якій вона живе, яка не вміє елементарно означити гра­ниці тієї держави, може йти на місце.
    Але Романовська і думки не має йти на місце. Цупко стулила крейду в кулаці і не поступається. Вона підготована з матеріялу, і її повинні питати. Це її право. Мусить знати, за що має одержа­ти це неминуче „інсуфічєнт“*. Га, розуміється, вона прекрасно знає, так само прекрасно, як і вчитель, за к о т р у відповідь діста­не вона те „інсуфічєнт“.
    Але Романовська належить до справедливих. Хоче, щоб цей акт кари чи помсти відбувся формально.
    – Я підготувала урок, прошу пана професора. Прошу мене пи­тати.
    – На місце!
    – Прошу мені сказати, з чого я дістала „недостатньо“. Мене будуть дома питатися, я мушу знати, що я маю відповісти… – її голос починає вже втрачати свою рівновагу.
    – Ага, ви конче хочете знати, за що? Бо мені так хотілося, бо мені сподобалося виказати вас на конференції з румунської. Мо­жете це переказати своїм батькам. Можете покликатись на мене, я не відцураюсь своїх слів. Розумієте тепер?
    Романовська виконує блискавично відрух, мовби збиралась ки­нути крейду, але за секунду кладе крейду на підставку, повер-
    незадовільно, погано (рум.).
    217
    тається рвучко і біжить до лавки. Очі по береги виповнені слізьми, але ці сльози настільки мужні, що не скапують.
    Класа вже не чекає нових несподіванок: Оріховська і Рома-новська переможені. Що ж може ще бути страшне чи цікаве? Нічого. Справді нічого більше. А все ж приходить несподіванка, коли Мігалаке таким собі звичайним голосом викликує Косован:
    – Домнішора Косован, задекламуйте нам „Міоріцу“, бо якось сьогодні не йде нам з нею.
    Косован декламує вірш рівно, безпристрасно, як зозуля з го­динника.
    – Дуже гарно. Прошу сідати. Тепер, домнішора Підгірська, роздайте румунські зошити.
    Ориська з червоними вушками, зашаріла від щастя, яке її зустріло, безшелесно розносила зошити, як Божі дари.
    Дарка розгорнула свій зошит і зразу закрила його окладинкою.
    – Я маю „форте біне“, а ти? – витягнула шию Ориська.
    Дарка зморщила лоб. Самопевність Ориськи шмагнула її, як ремінний батіг.
    – Я маю „мінус суфічєнт“*, зате з української задачі маю „ду­же добре“! А це важливіше!
    – Пс! – остерегла хвилинку запізно Ориська, бо Мігалаке вже почув.
    – Що ви кажете, домнішоро Поповіч?
    І, не чекаючи на Дарчине оправдання чи вияснення, почав сміятися сам до себе.
    – Сідайте, сідайте, домнішора Поповіч, бо шкода часу!
    – Я маю „мінус суфічєнт“, що тепер буде? – звірюється Оріховській Дарка з усією щирістю свого страху.
    Оріховська бере її під лавкою за руку:
    – Я маю велике „форте біне“, але це одне й те ж.
    мінус задовільно (рум.).
    „Але я не була питана, – заспокоює саму себе Дарка, – ад­же я не була усно ані разу питана… Я могла усно вміти на „ду­же добре“, тож навіть якби я мала задачу „недостатньо“, то він не сміє мене виказати на конференції. Це було б безправство… ні, навіть тому румунові, що нікого не боїться тут, навіть йому цього
    218
    не вільно робити. Татусь міг би звернутись до директора, до візи-татора, до самого міністра. Я ж не була питана… ані разу пита­на, – захищається відчайно перед маревом „недостатньо“.
    – Я не була ані разу питана, – каже врешті впівголоса Орі-ховська і знов чує відповідь, яка нітрохи її не заспокоює:
    – Я ж була питана, і що з того? На одне виходить.
    Чистилище триває аж поза дзвінок. Врешті, коли ноги під лав­ками починають ставати щораз більше нетерпеливі, а лавки зачас-то поскріплюють, Мігалаке виходить. На порозі поправляє плащ, що зсунувся йому з одного плеча і каже, що домнішори не повинні так квапитись. Багато з них має час і ще насидяться у четвертій класі, і нарік. Еге ж!
    Як тільки Мігалаке зникає в коридорі, четверта зала вмовкає. Всі в німому, нерішучому очікуванні дивляться на Оріховську. Їй сталася найбільша кривда, вона послужила за найяскравіший при­клад, як у цій, своїй, рідній школі потоптано постолом всяку спра­ведливість, прогнано правду на очах всіх…
    Але треба бути дитиною Буковини, щоб зрозуміти, що ця ук­раїнська гімназія була інша від усіх на світі. Це був не тільки будинок із шкільним інвентарем і площею. Ті люди, що вчили, – це були не тільки вчителі з дипломами, параграфами і журналами.
    На довгі роки перед війною цей самий будинок був символом централізаційної германізаторської політики Австрії, а люди, що в ньому навчали, безоглядно і послідовно йшли до тієї єдиної мети. Історія нічого не пускає повз вуха: об ці мури розбилося не одне існування, не одне людське світле майбутнє розсипалося на крих­ти, не видержавши напору цісарської політики.
    Потім (історія любується інколи в раптових закрутах), одного дня з нагоди смерти чи вступлення на престол когось з цісарсько-королівської родини, на українській державній гімназії побіч чор-но-жовтого1 замаяв і жовто-блакитний прапор. З того часу війну­ло від цих мурів іншим духом. Сюди почали приїжджати селян­ські діти, ті, що говорили рідною мовою „булька“, але по-німецьки не сказали інакше, як „алзо“*. Приїжджали неприготовані, як слід,
    1 державні австрійські кольори.
    *отже (нім.). Йдеться про пом’якшене (альвеолярне, середнє між твер-
    219
    в чоботях з підковами і залежаних кожухах, але від чого була „українською“ гімназія? Все тут можна було „щось зробити“. Не шляхом протекціонерства і візитних карточок послів (це були ті не­повторні часи, коли записка від депутата вистачала, щоб неприго-товану дитину прийняли до гімназії або пропустили при матурі!), але на основі тієї сердечности і добросердечности, що запанувала тепер в цій школі. Творилися нові сили в народі, народжувалися нові цінності, устійнювалася традиція.
    А потім – приватна гімназія, вже за румунів. Дівчата могли були, коли їх не приймали до державної гімназії, розбрестись по чужих: німецькій, румунській, навіть жидівській школах. Але для чого була традиція? Притулилися в цій самій гімназії, прийнявши тільки для форми назву приватної школи. Залишилися ті самі вчи­телі, ті самі лавки, те саме подвір’я, ті самі звичаї… І раптом хтось, хто по закону не має навіть права навчати, непокликаний, небажа­ний топче традицію кількох поколінь, плює на ту сердечність, яка завжди панувала в цій школі між учителями й ученицями, і нама­гається цю школу зробити чужою, ненависною…
    Ще ніколи самоволя вчителя не була така безоглядна! Правда, в історії української чернівецької гімназії записані чорним вуглем імена кількох учителів – одного філолога, одного математика і ще одного, – які любили долю учня важити у своїй долоні… але навіть у них кожне „погано“ було бодай „про форма“ законне. Ще ніколи в цих мурах не впало з уст жодного професора таке цинічне, визовне:
    – Дав я тобі двійку, бо мені так хотілося, а ти можеш іти на скаргу до Бога.
    Сьогодні від цього румуна-недоучки падає цей удар. Удар, який може викликати тільки дві, протилежні собі реакції: придави­ти до самої землі або роз’юшити до боротьби.
    Тому тепер усі дивляться на Оріховську. Від неї повинен пі­ти знак. Вона, і ніхто інший, має бути тією, що перша має дати гасло.
    дим і м’яким) [л] в українських говірках Буковини і подібне до нього [л] в німецькій мові, яке гімназисти, однак, вимовляли твердо, тобто не­правильно.
    220
    Дарка тихенько, незалежно від подій, питає себе, що буде те­пер з нею і не чує відгоміну на свій запит. Вона теж почуває те саме, що і всі: вона тільки готовий до походу солдат, який чекає на наказ, куди йти… Дарці хочеться ще глянути саме тепер в Орисьчині очі, але їх не видно, бо їх нема. Ориська так глибоко прислонила їх повіками, так міцно, так щільно обгородила чоло і скроні долонями, що Дарка бачить тільки розділ посередині Орисьчиної голови.
    Оріховська підводиться на ввесь зріст, і всі, крім Орисьчиної голови, повертаються до неї. Вона тре рукою чоло, ніби випогіднює його, відвертає голову взад і повертає до класи усміхнене обличчя. Так, Оріховська сміється!
    Але ж це не те, чого чекали від неї. Мала Кентнер з жалісним, розчарованим лицем повертається на всі боки: що це?
    В останніх лавках хтось шарудить папером під лавкою – шу­кає за другим сніданком.
    Вся напруга, все важливе й смертельно небезпечне приснуло від цієї усмішки Оріховської. Навіть Стефа Сидір, зв’язана з Оріхов-ською якимись таємними, нерозгаданими узами, у здивуванні мор­щить свій гарний, як цяцька з цукру, ніс.
    Оріховська, не скидаючи усмішку з уст, промахує собі рукою дорогу до печі. Тут її місце. Звідси, як з балкону, бачить вона перед собою всіх. Тут, з цього місця, хоче вона сказати щось до класи. Винятково тепер хоче вона сказати щось до класи, ота маломовна, вища понад „юрбу“ Оріховська. Вона закладає руки за спину і недбалим, анітрохи не „важним“ голосом питається насамперед Кентнер:
    – Ти хотіла б, Ольго, щоб я плакала? Сміхун з тебе! Та ж Мігалаке не дав мені „недостатньо“ з румунської! Він – „фай-ний хлоп“, правда, Підгірська? І знає, що я вмію те, що він каже нам уміти… Але треба було якось покарати мене за те, що мені не сподобалися румунські поезії… Навіть Романовська по сьогоднішній двійці буде в Мігалаке підписуватися „Рома-новскі“. Мігалаке знає, що робить. Я певна, що якби він зараз повернувся до класи і спитав, кому подобається те, що ми вчимо­ся румунської, мов папуги, то три четвертини класи підняли б до­гори руки…
    221
    – Не маєш права ображати нас! Яким правом говориш, що ми… що ми всі… ти не можеш знати!
    Косован ніколи не була добрим промовцем, навіть тоді, коли урок знала напам’ять, а тепер хвилювання зовсім попутало їй язик.
    Оріховська серйознішає:
    – Тебе направду ображають мої слова, Косован? Це добре… Можливо, що трапиться нагода показати Мігалаке, що ми його любимо так, як він нас. Побачимо, скільки тоді з вас пам’ятати­муть ще про сьогоднішній день. Ти, Романовська, не сміши себе і не посилай батька на скаргу до директора, бо тут директор є Мігалаке – не Кваснюк… зрештою, це все одно…
    – Директор – українець... – замітила скоренько Кентнер. Хтось розсміявся з цієї очевидної правди. Тільки Оріховська здивувалася:
    – Так?
    – І ти будеш мати „недостатньо“ на свідоцтві? – по-лукавому була цікава Лідка.
    – Або що? Ми тільки помінялися нотами з Підгірською. Не дивіться на мене, як на диво яке. Ідіть, провітріться, бо зараз на годину задзвонять.
    Але всі, розчаровані, обмануті у своїх сподіваннях, не рушають-ся з місць. Навіть ті, що люблять спокій і порядок над усе, хочуть впевнитись, що „все буде, як досі“.
    Тоді Стефа Сидір вдарила долонею по лавці в цю цікаву тишу:
    – Що ви позамінювалися в каміння чи що? Гайда на перерву! Наталко!
    Вона бравурним рухом потягла за собою Оріховську. І Дарка бачила, як ця недоступна, горда Оріховська відвернула вбік своє лице й заламала пальці.
    – Коби я могла так терпіти мужньо, як вона… Коби я могла цього навчитися… – подумала собі Дарка. Стояла сперта до од­вірка, і ніхто не звертав на неї уваги. Вона воліла думати про Орі-ховську, воліла гострим рильцем роз’ятрювати своє самолюбство, яке раз у раз ранила Стефа, ніж думати про сподівану двійку, що нависла над нею. Тільки про це – не чути, тільки від цього чим-небудь і ким-небудь відігнати свої думки!
    На „українській“ знову трапилася мала подія. Маленький, нічим незамітний прищик на людському організмі, до якого ніхто
    222
    не прив’язує значення, який навіть не болить, аж – згодом вияв­ляється, що це рак.
    Коли дівчата подали вірші на приватні уроки, професор Мірош ще раз прочитав назви творів та прізвища учениць.
    Тоді встала Оріховська:
    – Зайшла помилка, прошу пана професора, я подала не „При-чинну“, а „Кавказ“.
    Учитель Мірош глянув у список ще раз:
    – Оріховська, ви подали „Причинну“.
    – Ні, прошу пана професора…
    Професор Мірош відклав окуляри і список:
    – Чому не хочете зрозуміти мене, Оріховська? Вам дістанеть­ся доволі на цій конференції і без „Кавказу“…
    Оріховська залишилася непримиренна:
    – Коли так… то прошу мене загалом скреслити…
    Учитель без дальшого слова взяв олівець і одним почерком пе­рекреслив впоперек записник. Потім, не дивлячись на класу, пішов до вікна, сперся руками об раму й так стояв мінуту, дві, три, чо­тири… Класа теж, ніби завмерла. Навіть ті, що нічого не зрозу­міли, ані не запримітили, заховувались із якимсь шанобливим спо­коєм. Класу заповнила тиша, немов при ліжку важко хворого. Є в ній німе порозуміння, взаємне співчуття і підбадьорювання.
    Учитель повернувся до класи зовсім опанований. Урок пішов звичною стежкою.
    – Самі не знаємо, хто нам приятель… – шепнула Оріховська Дарці.
    Дарка глянула на Оріховську: чи це до неї? До неї, до Дарки?
    Еге ж, бо Оріховська, ще раз кивнула їй головою. Дарка по­чула, що Оріховська в цій хвилині зрадила їй тайну і тією тайною зв’язала в якийсь нерозгаданий спосіб себе з нею.
    Давно вже не було таких важких, томливих днів, як ця середа.
    XI
    А втім, не треба бути несправедливим. Скоріше треба думати, що всі милі несподіванки висять в долі на шнурочку, як забавочки
    223
    для чемних дітей. Добрий янгол тільки вряди-годи відірве якусь за-бавочку від шнурка і кине на землю на потіху засмученим людсь­ким серцям. Бо чи ж нема чиєїсь доброї руки в тому, що Данко прийшов до Дарки саме тієї самої важкої середи пополудні?
    Прийшов в мокрих черевиках і довго маніжився в коридорі, по­ки згодився зайти до кімнати: треба шанувати працю господинь. Направду, Дарці в ту мить пригадалася Данкова мама, ця нім­кеня, що більше шанує порядки, як нерви своїх найближчих. Це слова вуйка Мухи. Данко із справою. Так. Прошу: Ляля вже дав­ненько написала була листа до Дарки з Відня на його адресу, точніше кажучи, в його листі, а він досі не мав часу передати йо­го Дарці. Тепер, Богу дякувати, в них уже по конференції…
    Дарка бере маленький білетик до рук і читає ці дрібненькі, як мачок, букви і посміхається. Тій Лялі там, у Відні, хіба здається, що тут цвітуть ще айстри і сонце ані на волос не змінилося з то­го часу, як вона від’їхала. Як можна так втратити почуття часу! А проте… яка кохана, яка золота ота далека Данкова сестра!
    – Що пише Ляля веселого? – ставить дивне питання Данко. В Дарки, мабуть, дуже здивовані очі, коли Данко каже: – Я ніко­ли не читаю чужих листів.
    Тепер Дарка засоромлюється:
    – Ляля цікава знати, як ми всі тут живемо, чи ходимо ще на спільні проходи… а чейже ми роз’їхалися… і зима тепер.
    До хати ввійшла Лідка, і треба було говорити про щось інше.
    – За шість тижнів їдемо додому, Дарцю, – сказав голосно Данко, а потім, ніби придивившись краще їй, зауважив:
    – Ти щось мені змарніла! (сказав при Лідці: „мені“).
    – Вона, може, не хоче чогось їсти? Оця Дарка… – звернув­ся до Лідки, ніби Дарчин опікун, ніби хтось близький, що має пра­во про ці справи розпитувати.
    – Та де там! Дарка дуже чемна!
    Щось у лісі здохло, що Лідка бодай раз похвалила Дарку. На цьому розмова з Лідкою урвалася. Просто носом було чути, що всі троє вони тут не у своїх ролях, не на своїх місцях. Може, тому, що Лідка стирчала між ними, як кістка в горлі: адже вона не ма­ла зеленого поняття про Веренчанку, про Лялю, загалом про те все, що пережилося за минулі вакації. І хоч Лідка зі свого боку
    224
    старалася якось підтримувати розмову, вона рвалася, рвалася, аж нарешті урвалася – не було про що говорити. На щастя, Лідка са­ме тоді загадала віднести ґазету (в тому числі писали про міську раду, куди належав і Лідчин вуйко!) до пана Крамера, бо пан Кра-мер комплектує всі номери „Морґенблят“*, а числа з вівторка не можна вже купити в цілих Чернівцях.
    Тоді Данко (він добре визнається на таких речах!) попросив Дарку:
    – Може, підемо панну Лідку провести?
    Дарка завертілася за плащем. Данко знайшов його і подав плащ раніше Дарці. Намацуючи порожнечу рукавів, почула Дарка, як Данкові гнучкі пальці під плащем в поспіху натрапили на її плечі і палко на одну мить притулили їх до грудей. Шапочку одягала Дарка вже цілком червона.
    Надворі, хоч ще ледве п’ята, ступає м’яко, як кіт по болоті, чорний вечір. Данко бере дівчат під руки, каже одній і другій при­ємне слівце, і так ідуть втрійку охоче, з гумором по цьому білому, пірнастому кожушкові. Щойно тепер відчувають обидвоє веренча-нецькі, які близькі вони одне одному, які пов’язані спогадами і ту­гою за селом. Тільки Лідка з цього всього нічого не може зро­зуміти. Розмова йде про ніщо інше – тільки про конференцію і… недалекий Данків виступ.
    Данко жартує, але тому, що жарт цей нагадує дуже правду, для Дарки він прикрий. Данко каже:
    – Як будеш на конференції мати двійку, то не бери собі її ду­же до серця. До всього треба привикати…
    – Ви, коли будете грати на тому концерті, дивіться публіці понад голови… бо ви чули, що казав Іванків: ми мусимо перші бути. Ви тільки вважайте! – не може стримати себе Лідка, щоб не показати перед Данком, що і вона щось на тих речах розумі­ється! Смішна! Так, якби Данко вперше на сцені виступав… або якби сам цього не знав!
    – Ви вже не журіться, – відповідає Данко з певним себе спо­коєм, – ми, напевно, будемо перші! Напевно! Тоді інакше будуть
    „Ранковий листок“ (нім.) – назва газети.
    225
    на нас дивитися ці румунчики з першої гімназії. Ви знаєте, що во­ни якось не хотіли нас на лід пустити? Було б дійшло до порядної бійки, коли б професори не вмішалися! А тепер їх чорт забере, як ми їх переможемо!
    Він сміється переможним сміхом, і всі троє ні сіло, ні впало приспішують ходу. А все ж на душі стає свобідніше, як Лідка зу­пиняється перед брамою пана Крамера.
    – Ви не чекайте на мене, бо мене там, певно, задержать.
    – Ich glaube, du wirst nichts dagegen haben!* – відповіла Дар-ка. Лідка зупинилася здивована, хотіла щось запитати, але тільки знизала плечима і зникла у хвіртці.
    – Нарешті ми самі, – каже Данко таким особливим шепо­том, що Дарка знає, що цього вечора має статись щось надзви­чайне. Їй починає здаватись, що цей візит, той Лялин лист, той перший, саме той, по конференції, день – це тільки кладочка до того незвичайного і чарівного, яке має у своєму серці для неї Данко.
    Увесь під вражінням якоїсь розспіваної, переможної радости Данко, можна сказати, зухвало бере Дарку за плечі й повертає у протилежний бік від помешкання Дутків.
    – Мені не туди дорога додому, – легенько захищається Дарка.
    – Твій дім там, де я, – сміється Данко, підіймає собі і Дарці вгору коміри від плащів і жене кудись перед себе, розштовхуючи прохожих ліктями так, як це робиться тільки у великій юрбі. Він просто не тямить себе.
    Тільки відступають вони трохи від бистрих очей ліхтарень, як цей божевільний Данко бере Дарку під руку. Забув, що він учень, а вона – учениця, чи що? Притискає так Дарку до себе, що во­на трохи кроку не губить.
    – Йому слава в голову вдарила, – опам’ятовується Дарка, але розлучитись з цим коханим, владним плечем не має сили.
    З бурого неба починають надлітати ліниво мохнаті пластинки снігу. Щораз їх більше, щораз густіше, аж ось перед очима не вид­но нічого, крім мерехтливої заслони. Пластинки заліплюють очі,
    Я думаю, що ти нічого не матимеш проти
    226
    забілюють коміри, вплітаються між хвостички Дарчиного волосся, врешті холодними сльозинками течуть по теплих обличчях. Поміж жовті смуги ліхтарень і виставових шиб дзвенькотять дзвіночки. Дзвіночки тепер нагадують чомусь Різдво на селі. Данко сміється, що вони цілком, як ескімоси. І ці два чернівецькі ескімоси ідуть в цю сніговію – розрадувані, притулені одне до одного, непам’ятні на шкільні правила, заслухані тільки у дзвіночки і стукіт власних сердець.
    Дарка, справді, не знає, де вони тепер. Сніг закрутив світом, що ніяк не розбереш, де ти. Здається, людей поменшало на вулиці. І гамір наче б менший. І доми ніби якісь нижчі, а може, це тільки їх так сніг присипав?
    Раптом Данко обертається, бере обидвома своїми „дорослими“ руками Дарку до себе і тулить її голову так щільно до своїх гру­дей, так щільно, що Дарка чує запах його одягу. Вона не має зов­сім чим дихати. Хоче бодай уста добути на світ. Тоді Данко, на­че тільки чекав цієї хвилини: заслонює знову повітря до Дарчиних уст. Цим разом уже не грудьми, але своїми губами. Натрапивши на Дарчині уста, вони ще за чимось неспокійно шукають по них. Дарка чує їх гарячий, лоскотливий подих у кількох місцях нараз. Вона не пручається, не відриває голови, не віддає їм поцілунків, думає тільки, як за ґратами свідомости: „Вже сталося… Боже, і це вже сталося…“
    Данко врешті пускає її жартливо:
    – Тепер ти вже моя „наречена“.
    Дарку починає боліти цей несерйозний тон. Цей веселий голос! Не повинен він у таку хвилину сміятися. І їй стає раптом, так раптом, якби хтось згасив світло перед очима, сумно. Але він іде поруч неї – її хлопець, її Данко, – і вона мусить вибачити йому його необачний сміх. Думає тихенько, щоб він про це ніколи не до­відався: „Властиво, він добре сказав, що відтепер я вже його на­речена… Коли між нами аж до того дійшло…“
    Хоч їй здається, що Данко в такому розгуляному настрою, що поцілував би кожну дівчину, яка навинулась би під руку в таку дивну хвилину. А все ж: що сталося, те вже є, і цього ані запере­чити, ані завернути не можна.
    227
    Данко теж замовкає. І вони йдуть щораз то поволішим кроком, щораз то ближче попліч так, що Дарка починає зазнавати дивно­го вражіння, ніби їх тіла, їх щоки, їх очі зливаються.
    – Я не знаю, де ми? – запитує навмисне Дарка, щоб пере­конатися, чи її голос належить ще до неї, чи вже теж змішався з Данковим.
    – Я зараз випроваджу тебе… зараз будеш вдома, – відповідає їй Данко тим самим шепотом.
    Тепер Дарка починає лякатися того, що зайшло. Але почуття цього гріха робить її тільки зарозумілою.
    – Боже, що зі мною?
    Іде кудись за Данком ще два кроки, спускає повіки, щоб зно­ву і знову пережити вражіння від свого радісного, зарозумілого гріха.
    „В неділю піду до сповіді… Як я могла… Боже, як я можу ще радіти цим…“
    Данко на прощання цілує Дарку в руку. Не так, як звичайно цілується. Ні, нічого не стається тепер, як „звичайно“: він обертає Дарчину руку й цілує її в саму жолобину долоні. Це майже те са­ме, якби він ще раз поцілував її в губи. Дарка, зачарована цим дивним поцілунком, не може з місця рушитися, хоч вони вже пе­ред її брамою. Данко дивиться хвилинку на неї, потім бере її м’яко за плечі і штовхає в браму. Дарка виразно, зовсім виразно чує, як ці пальці, торкнувшись її плечей, теж втрачають свій звичайний спокій. Особливий вечір, особлива хвилина.
    У півтемній брамі Дарку охоплює такий дошкульний, безпри­тульний смуток, така сердечна потреба плачу, що вона не зважає ні на що, притулюється в кутку до стіни і плаче беззвучно тими гарячими, повними слізьми, що облегшують серце.
    В цьому куточку застає її Лідка. Лідка сприймає її зразу за якусь заблукану жебрачку, бо не впізнає її, а потім лякається Дар-чиного вигляду, коли впізнає її:
    – Що з тобою, Дарко? Що тобі? Ти щось загубила? Зробив тобі хтось щось погане?
    Дарка ховає лице в плечі доти, доки не розкриває їх, як двоє крил і не падає Лідці на шию. Вона обціловує в безтямі все зди­воване Лідчине личко:
    228
    – Лідко! Якби ти знала, Лідко! Якби ти знала, який день в мене сьогодні!
    – Сказав тобі Данилюк, що любить тебе?
    Дарка заперечує головою: „Ні, ні“. А це значить стократ щось краще… П’яна пережитим, Дарка, незважаючи на правила добро­го „виховання“, звалюється у „спільній“ кімнаті на отоману, і їй здається, ніби вона лежить на хмаринках і летить кудись у засвіти.
    Рано Дарка будиться з ясним, хоч не з’ясованим щодо своєї причини, почуттям, що сталося щось важливе. У вразливих людей буває це дуже часто: забувають про причину події, забуваються про неї саму, а відчувають тільки саме вражіння, сам його запах – приємний або неприємний.
    Подивилася через вікно на сніг і миттю собі усвідомила: „Ад­же вчора „те“ сталося між мною і Данком…“
    Потім здивувалася, що за ніч, тоді коли вона спала, коли про ніщо не думала, так багато змінилося навколо. Довго не мала смі-ливости назвати поцілунок його дійсним словом, а думала про „по-дію“, в якій брала участь, про „те“, що зробило її ніби старшою, ніби втаємничило в одну нову загадку природи.
    „Моя мама тільки те знає більше від мене, що мала діти…“ – блиснула думка, і Дарка відчула, що Данків поцілунок вона носить не тільки у своєму серці, але й у своїй крові.
    Лідка бризнула на неї водою, Дарка не віддала їй так, як би це була зробила іншим разом:
    „Відтепер… мушу серйозніше поводитись“, – думає поважно.
    XII
    На дворі трусить той самий сніжок, що вчора ввечір. Зима бродить по коліна у снігу, а сніг той, мов упертий хлопчисько: що його за день зіпхають з тротуарів, то він за ніч знову вернеться.
    Дарка зустрічає, як звичайно в цю пору, учениць і учнів.
    „Вони навіть не догадуються, що вчора сталося… Їм на думку не приходить, що оце вітає і минає їх Данилюкова наречена…“
    Хоче чимскоріше застати Стефу Сидір у класі. Але, коли тільки добачує на тлі плащів на вішалі її мармуровий профіль,
    229
    ховається з своєю радісною новиною в сам глиб серця. Як же ж може розповісти про „те“ дівчині, яка малює Данкове лице! Але і нікому іншому, крім Стефи, не може розповісти про це. Вона почуває, що її похмілля протверезиться, розпливеться, коли не по­ділиться ним з Стефою.
    – Коби ти знала, Стефо, коби ти знала!.. – ховає своє лице поза Стефину спину.
    Але це – не те. Щось у ній горить, щось кричить, щоб усе, все розказати…
    – Скажи мені… ти ж мені можеш сказати… – ніжно притри­мує її голову на своїх плечах Стефа.
    – Я така щаслива, Стефо! Коби ти знала… вчора, – її голос переходить у палкий шепіт, – вчора проводжав мене Данко Дани-люк, і коби ти знала…
    Стефині руки легенько сховзуються по Дарчиних плечах.
    – Не говори мені більше… Ти думаєш, що я не догадуюся?
    „Пощо я їй сказала! Пощо зробила я це!“ – трохи не кусає собі пальців Дарка.
    Стефа намагається, ах, як намагається не дати пізнати по собі ніякої зміни. Звільняється від Дарки і каже звичайним, як до то­варишки, голосом:
    – Сьогодні о четвертій прийду до тебе і підемо кудись… Пам’ятай…
    „Яка я підла… А вона, моя квітка, яка вона шляхетна. Я зро­била їй прикрість, а вона „хоче втаємничувати мене у свої тай-ни“… – карає себе докорами Дарка.
    Пополудні приходить Стефа на пів години скоріше. Зачиняє двері, коли годинник вибиває два рази.
    – Бери плащ і ходи, – каже Стефа коротко. Це значить, що не можна розбалакувати у вухатих стінах.
    На тротуарі Стефа переходить на лівий бік:
    – Ще маємо час, – каже так, мовби Дарка знала про що йти­ме річ.
    І тільки всього. Дарка дивиться збоку на Стефу: „Якби не мій язик, якби не моє дурне серце, що не вміє потихеньку радіти, то я вже все знала б… Стефа не мовчала б так, як тепер…“
    І знову ця дошкульна мовчанка, що не знає секунд, а години.
    230
    Врешті (вони вже при кінці Панської) Стефа бере Дарку під руку (але не є це той теплий, сердечний рух, що колись!), мабуть, хоче мати її ближче себе, щоб вітер не розносив далеко того, що говоритиме:
    – Я маю з тобою про щось поговорити, але ти повинна дати мені слово чести, що нікому про це ані слова…
    – Даю слово чести…
    Мабуть, Дарка заскоро зазначила свою готовність, бо Стефа якось недовірливо глянула на неї:
    – Щоб так твоя мама була здорова і жила, Дарко?
    Мама? Дарка із страхом подивилася на Стефу: чи може бути на світі аж така велика тайна, щоб ручити за неї життям мами? А якби так, не дай Господи, в нестямі вихопилося необережно якесь слівце, то тоді мама… ні, ні!.. на все інше присягне, закле-неться, тільки не на життя мами.
    – Даю тобі слово чести… Ти не віриш мені?
    За другим разом Стефа вже вірить. Бо в Дарки голос серйоз­ніший, відповідальніший за свої слова.
    – Я не буду тобі багато розповідати… Ти бачиш сама, до чо­го йдеться в нашій гімназії… Бачиш (Стефа зовсім забуває про те, що Дарка приватистка, перший рік у гімназії), що з кож­ним новим роком ми втрачаємо щораз більше прав… Минуло­го року мали ми ще двомовні свідоцтва… цього року, кажуть, будуть вже тільки румунською мовою… Навіть така історія… Ми мали тільки румунської історії вчитися по-румунськи… а що зробив з нами Міґулів? Піддурив, підійшов класу. Зрештою, бу­деш бачити, нарік і так запровадять історію у всіх класах по-ру-мунськи…
    – Та ж Міґулів – українець, – намагається зрозуміти Стефи-ну мову Дарка.
    – Дай мені спокій з такими українцями!.. Ти не бачиш, як він і директор запобігають ласки навіть у такого Мігалаке? Як так далі піде, то в нашій гімназії скасують українську як предмет. Тому, бачиш, це страшне було б, якби ми навіть своєї історії… своєї літератури… не знали… Тому є між учениками і нами самоосвіт­ній гурток… Вчимося там української історії… брат Оріховської
    231
    привозить нам українські книжки з Галичини1… Чи ти не хотіла б до нас належати?
    Дарку починає лякати ця сітка протизаконности, а водночас во­на почуває, що цікавіше для неї від рідної історії, від тих таємних, заграничних книжок, те щось заборонене, те небезпечне…
    – Я тебе не примушую, – не накидується Стефа, – коли не можеш, то кажи одверто.
    – Ти, певно, думаєш, що я боюся? – визиває Дарка. В ній уже починає розгорятися фіолетовий вогник сподіваних небезпек і пригод.
    – Коли так, то ходімо скоро, щоб не спізнитися… Сьогодні сходини в Оріховських…
    Дарка проковтує вістку з такою жагою, наче б ціле життя че­кала на неї. Її плідна уява займається від цього вогню, і Дарка вже бачить цю таємну, непривітну для чужих не то хатчину, не то ко­мірчину… десь під чи над мешканням Оріховських… того брата Наталки… того таємного, не впійманого, як духа, брата з Галичи­ни… і книжки, не такі, як звичайно, але більші за Євангелії, більші за всі інші… Стоси, гори… книжок… книжок…. книжок…
    І як же ж мусить вона розчаруватись, коли Стефа веде її до звичайної, мешканнєвої кімнати, коридором, попід вікна сусідів, відчиняє двері до цієї кімнати, і Дарка бачить там майже самих знайомих… Іванчук, Циганюк, Косован з четвертої… Федорович з шостої… Самі знайомі, всі знайомі, крім двох хлопців.
    – Маємо ще одну нову, – каже Наталка, і цього досить. Ні­хто ані не дивується цьому, ані не радіє. Ніхто не підходить до Дарки, не вітається з нею. Наче б її тут зовсім не було.
    „Тепер вони певно відчинять оцю шафу і почнуть з неї вийма-ти…“ – рятує рештки своєї розбитої уяви Дарка. Але не відбу­вається нічого з „Тисячі й одної ночі“.
    Вражає її тільки те, що всі вони поводяться мовчазно. Ніби братство, що присягло досмертну мовчанку.
    1 У міжвоєнну добу Галичина була для Буковини особливо важливим епіцентром національно-культурного тяжіння, оскільки там, в умовах Поль­щі, зберігалися набагато сприятливіші і вільніші можливості культурного розвитку, насамперед завдяки вищому рівню національної свідомости ук­раїнців.
    232
    Дарка починає відчувати себе якось дивно. Так дивно, як у са­мотньому домі, що в ньому „страшить“. Врешті Циганюк проти­нає тишу своїми кроками. Іде від стіни і стає біля столу. І від цьо­го звичайного руху набирає все якоїсь незвичайної важности… Зникають усі знайомі. Їй тільки так здавалося, що цих усіх людей з масками на обличчі вона колись бачила. Всі вони наче скуті з со­бою ланцюгом якоїсь таємної присяги. Циганюк витирає окуляри і заповідає, що він „сьогодні“ (відколи і як довго сходяться вони?) говоритиме про Хмельницького.
    „Це ж урок історії“, – приводить себе до дійсности Дарка.
    Та чи так хтось викладав коли-небудь історію? Циганюк гово­рить про бунт, про повстання так, якби Хмельницький не зраджу­вав і не бунтувався тому більше двісті літ… навіть не вчора, а сьо­годні, тепер, у цій хвилині басує на білому коні з булавою в ру­ках… і кличе за собою… Голос Циганюка стає щораз тихіший, щораз виразніший, і Дарка чує, як у неї починають за спиною біга­ти мурашки.
    Раптом Циганюк перескакує на випадок Оріховської і Мігала-ке. Звідки? Де тут Хмельницький?
    Що таке? Він хвалить… не може бути?! Той самий Циганюк, що захоплювався повстанням Богдана, тепер хвалить спокій Оріховської? Добре зробила Наталка, що не розголосила цієї спра­ви… Її використається в слушніший час… Тоді, коли треба буде піти не тільки проти одного Мігалаке. Ще одна справа. Недобре зробила шоста класа, що бунтувалася проти Міґуліва… Треба не розтрачувати цього дорогого, доказового матеріялу… Нехай іще до якогось часу…
    Дарку осліплює ця сміливість, та самовпевненість, з якою Ци-ганюк говорить про ці справи. На її очах, як вулкани, вибухають нові правди… на очах народжуються з повітря нові поняття, нові закони… Ніколи-преніколи досі не вважала вона українців за влас­ників Буковини, за її політичних власників… Була Австрія, „нале-жалося“ до неї, потім треба було належати до румунів… Потім ніколи якось не могло їй поміститися в голові (скільки років вчи­ли їх географії з інших карт і веліли означувати країни іншими кор­донами!), що назву, саму назву „Україна“ можна віднести і до Бу­ковини… Адже тут можна було вживати тільки саму тінь цього слова, тільки його прикметник: українська мова… українські се-
    233
    ла… але Україна? Тут, на Буковині? Тим часом Циганюк вірить у це… Дарка вдивляється в нього за столом і бачить, як обличчя Циганюка починає змінюватись в якусь фосфоричну кулю, що по­чинає більшати, більшати, аж ось Дарка не бачить перед собою нічого більше, тільки світляні стіни з безліччю очей… Циганюк, Іванчук, Оріховська і всі ті, що прийшли його слухати… це одна людина. Якась одна леґендарна постать, яку румуни намагаються вигнати з Буковини (з України?), але не можуть її знищити, бо во­на по цілому краю має тисячі-тисячі голів, і рук, і сердець. У Ве-ренчанці батько і Улянич також належать до „одної людини“.
    Чому татко? Хто казав, що татко? Ну, так, і татко також.
    Адже ніхто інший, тільки татко оповідав комусь, як то давно, ще перед світовою війною, воювали на одних зборах кількадесять учителів за одне слово „український“. Ішлося про те, чи надіслати телеграму до найяснішого пана від „руського“ чи „українського“1 вчительства Буковини. Перемогли українці, і татко був на боці переможців.
    „Але, – схильнула думка у протилежний бік, – Данко не на­лежить сюди… Він зовсім щось інше… Ні… напевно… вона не помилиться… він не з їх світа“.
    І вперше, вперше у житті відчуває Дарка щось, наче сором, що Данко – той понад усіх і понад усе Данко – не належить до цієї громади.
    Коли раптом починають співати і грати на гітарах, коли той самий Циганюк хапає за скрипку і дістає її десь з-під ліжка, Дарці здається, що в засніжених небесах десь раптом ударив грім. Стефа нахиляється над її рожевим від здивування вухом:
    – Зараз повернуться батьки Наталки… Вони нічого не мають проти того, коли ми трохи поспіваємо й пограємо в їх хаті…
    Дарка не знає, куди ці батьки ходили і звідки повертаються. Її вухо ріже ця блазнювата, „не на місці“, музика, ці відчинені до кутніх зубів уста, такі ще перед хвилиною багатомовні своєю мов-
    1 У Західній Україні етнонім „українці“ витіснив попередню самоназву – „русини“ – щойно на поч. XX ст. Цей процес видозміни національно­го самоозначення означав поглиблення української ідентичності і її уніфі­кацію.
    234
    чанкою. Дарка не може перенести зудару настроїв і тому шепоче Оріховській на вухо:
    – Я хіба вже піду додому, Наталко… я… Мені здається, що я не маю тут уже чого робити…
    – Як хочеш, можеш іти, – відповідає голосно на шепіт Наталка.
    Цей дім, видно, не знає звичаю задержувати гостей. Але Стефа вмить нахиляється над Дарчиним спантеличеним лицем і шепче:
    – Не будь наївна… старі Оріховські ніби „не знають“, чого ми тут сходимося… Але якби що до чого, то їх дома не було, а за­бавитися дітям вони ніколи не забороняють.
    Тоді Циганюк, – Господи, як одна хвилина може змінити лю­дину! Перед хвилиною – це люципер, пекельний вогонь! – тепер Орест Циганюк – у невипрасуваному костюмі, з Адамовим яблу­ком замість краватки – відкладає обережно скрипку й питається Дарки:
    – Чи ви не заперечуєте, щоб я вас до хати проводив?
    Чи Дарка не заперечує? Треба б насамперед запитати, чи за­галом Дарка має тут якесь слово, коли вже і замість неї відповідає Стефа:
    – Добре!.. Проведіть Дарку… та й можемо розходитися вже поволі… Співайте! Ну! „На зеленім мості“!!
    Циганюк сходить перший по сходах, а Дарка за ним, коли хтось не має навіть настільки чемности, то Дарка не настоювати­ме, вона думає собі за Циганюковими плечима: „Коби я ще курку під пахою мала, тоді зовсім виглядали б ми, як пара ґаздів, що ідуть в куми“.
    На тротуарі зрівнюються. Циганюк навіть не помічає, що Дар-ку пустив ліворуч обік себе.
    „Він уже такий… інший від усіх“… – хоче якось оправдати чи, може, зрозуміти його Дарка.
    – Де ви живете? – перше його питання до Дарки.
    – На Руській.
    – Ага!
    Аж десь по якихось п’ятьох, а може, навіть сімох хвилинах нудного та смішного ходу знов озивається Орест Циганюк (голос у нього повільний, аж лінивий):
    – Слухайте (навіть без „товаришко!), яка ваша думка… про участь нашої гімназії… в цій урочистості в честь міністра?
    235
    – Я… я хотіла б, щоб наша гімназія виграла… хочу сказати, щоб вийшла перша! – дає певну себе відповідь Дарка (хоч не можна сказати, що вона гаразд зрозуміла питання). Відповідь, що єдина може заслужити собі на похвали і признання в Циганюка.
    – Слухайте… – говорить ліниво Циганюк, – ви також за те, щоб наша гімназія співала перед цим „постолаком“? Може, вва­жаєте ще це за велику ласку, еге!?
    Дарка ніяковіє. Чи глум, чи гачок для дальших запитань?
    – Так, я за тим. Я хотіла б, щоб навіть сам король послухав наших пісень… Нехай би всі знали, що вони нам не рівня!!
    Заявляє занадто вивчено, занадто напам’ять, може, саме цього від неї хочуть?
    Циганюк пхає обидві руки в кишені (слово чести, аж сором з ним вулицею йти!):
    – Слухайте, а якби так, – але вриває, бо перед ним виросли, мов би з землі виринули, Лідка й Івонко Рахміструк.
    Лідка зразу підняла гамір:
    – Кого я бачу! Е-е! Кого я бачу!
    Івонко, заскочений, розпромінений цією незвичайною зустріччю, мовчав.
    – Ти куди волочишся? – запитала Лідка просто з мосту Дарки.
    Дарка відрухово подивилася на Циганюка. Той, хоч не помітив її безпосереднього погляду, зорієнтувався миттю в ситуації:
    – Я зустрів панну Дарку коло поштової скриньки, як кидала лист до мамусі. Тому, що ти повинна опікуватися панною Дар-кою… то знай, що вона не була сама у місті… Ні… із Стефою Сидір… Тільки я Стефу відправив додому, бо не люблю говори­ти з дівчатами при свідках… Знаєш уже тепер, де була панна Дарка? А тепер я проводжу її додому…
    – То, може б, ми… – хотіла Лідка вгодити Івонкові.
    – О, пробач, – перебив їй Циганюк, – не на те відправив я Стефу, щоб тепер так відступати… товариство панни Дарки Рахміструкові. Ідіть наперед – ми підемо за вами…
    Ледве ця пара віддалюється від них, як Орест Циганюк міняє голос і вираз обличчя, якби зняв маску, і каже незвичайно сердечно:
    – Слухайте… ми довго радились і обдумали цю справу… – про можливість нашої участи в цьому святі з усіх сторін… Зразу
    236
    думали так, як ви. Так зрештою, як більшість досі думає. Дума­ли: заспіваємо і приб’ємо всіх нашою піснею… Але врешті прий­шли ми до переконання, що нам не слід співати в честь румунсько­го міністра! Ми вирішили – ви слухаєте мене? – що не будемо… співати – ані в цьому загальному хорі, а ще менше відзначувати-ся українською піснею перед ним… Це було б чисто по-рабсько-му! Слухайте… не перебивайте мене! В нас хоче вмовити Іванків, що ми цим виступом зробимо пропаґанду українській пісні… може, навіть культурі… Може, він і рацію має, тільки нам не потрібно пропаґанди серед румунів! Нам не потрібно, щоб вони тут нас хва­лили, бо ми… загалом не хочемо їх тут бачити! Слухайте, коли ми навіть цей один раз їм заспіваємо, то це означатиме, розумієте? То це означатиме, що ми погодилися з думкою, що вони мають тут вічно бути панами! А ми свищемо на них! Слухайте! Ми цілими днями вирішували це питання і прийшли до однозгідного переко­нання, що таки не будемо співати! Слухайте… силою нас ніхто не примусить до цього! Овва! Найбільше – можуть нас з гімназії по­виганяти… найвище – можуть нам гімназію розпустити, але факт, слухайте… факт цей перейде до історії, як наш протест проти ру­мунів!
    – Як? Як ви кажете? Розпустити гімназію, і нас всіх повики­дати? – питається зовсім приголомшена Дарка.
    Для Циганюка це не страшне:
    – Слухайте! Це в остаточному разі… хочу сказати, що за це нас на шибеницю не поведуть. Але співати таки не будемо! Що ви тепер на це?
    – Чи всі… всі згодні на цей бунт?
    – В тім то і річ, що не всі… Але це нічого! Вистане, як гур­ток нас збунтується! Слухайте, а ви? Пристанете до нас?
    Що? Чи вона пристає до них? Та ж вона завжди, аж тепер відчуває це, як завжди належала до них! Це ж така близька її крові, її натурі завзятість, що навіть самому королеві не хоче ко­ритися! Але… як це буде? Як це буде, коли виженуть її і Данка з гімназії? Та ж це рівняється перекресленню цілої життєвої кар’єри Данка… А мама, що мама, що батько сказали б на це, коли б її прогнали з гімназії? Це ж була б страшна кривда для тієї доброї,  бідної  мами… Ні,  цього  навіть не  можна  собі  уявити!
    237
    Орест Циганюк і сам знає, що на таку справу не можна зразу рі­шатися.
    – Слухайте, не давайте мені тепер відповіді! Ви тільки поду­майте добре над цим, що я говорив!
    І вони, хоч ще не розстаються, чогось рівночасно подають один одному руки і стискають їх у німому порозумінні.
    – А Мігалаке і Міґуліву не вірте, як псам.
    Дарка не встигла вже запитати, кому, властиво, можна вірити, бо Орест затяг своїм лінивим голосом до тих, що напереді:
    – Слухайте! Ви чого так біжите? Чекайте на нас! Як там у те­бе, Іво, справи, бо я з панною Даркою ніяк не можу дійти до по­розуміння! Лідко, в кому ця Дарка любиться до біса?!
    Лідка (хоч раз перехитрили її хитрість!) не знає, що вся ця ба­лаканина – це тільки маневр для замилення очей.
    – Шкода твоїх заходів, Оресте… Дарка має трохи кращого за тебе хлопця…
    Татоваришкращиймене, віндівчинувідбере…
    заспівав тихенько Орест.
    „Боже, як йому хочеться співати, коли може вже за два міся­ці ми підемо всі попід плоти“… – не може зрозуміти товариша Дарка.
    Вона така стривожена, розшматована сумнівами, що тільки одним вухом слухає, як Івонко Рахміструк хоче крейдою по комині писати про те, що Орест цікавиться дівчатами, як Лідка регочеть­ся чогось на цілу вулицю. Вона притомніє аж тоді, як Орест три­має її за руку і питає тільки їм відомою мовою:
    – Ну, ваше слово?
    – Я дам вам пізніше знати…
    – Люди! – підносить крик Лідка, – людоньки! Він же вираз­но сватається до неї!
    – Ходи… ходи, – тягне її силоміць до хати Дарка.
    – Дарко, що з тобою? – питається Лідка вже на сходах.
    Дарка закриває обличчя долонями:
    – Дай мені спокій… дай мені спокій, бо мені голова тріскає від цього всього…
    238
    XIII
    Останні часи зсилають на Дарку переживання, одні сильніші від одних, і вже нема сили опиратися проти них. Серце її, наче чер­воне кружальце, в яке влучають затруєні стріли.
    Вранці паде нова стріла з гостро нап’ятого лука: прочитано вислід конференції. Ще те, що Міґулів подасть до „більшої пиль-ности“ з історії, і те, що Мірчук дасть замітку, що учениця „не придержується шкільних правил“, можна було передбачити. Навіть те можна було виворожити, що Мігалаке, „зважаючи на ду­же добрі висліди письмових вправ“, дає „посередньо“ Оріховській за „погані“ усні відповіді, і те, що Романовська дістала докір за невідповідну поведінку, але ніхто в класі не міг припустити того, що саме Дарки не викаже Мігалаке, застерігаючи собі „карт бланш“ на піврічну конференцію.
    – Щодо Попович, то пан професор застеріг собі оцінку на пізніше… якось не міг тепер рішитись!
    – Що цей румун тут виробляє! – напівголосно обурюється Оріховська.
    – Як я це маю розуміти, Лідко, що це значить, що я не кла­сифікована в нього?
    Лідка, як завжди, підмальована навесело:
    – А тобі що? Двійки не маєш!
    Стефа Сидір іншої думки (за весь час сьогоднішнього навчан­ня ще ані разу не підійшла до Дарки):
    – Цього не можна сприймати так легко… І нема що рахувати на великодушність Мігалаке!
    В цю мить відчула Дарка, як у червоне кружальце вбилася но­ва стріла.
    Стефа не виходить разом з нею, ані не чекає на Дарку на схо­дах. Не прощається з нею помахом руки. Між приятельками, „найкращими подругами“, став профіль хлопчини на рисунковому папері. Всі жалі в Дарчиному серці збираються тепер над одним джерельцем і шукають собі виходу саме в тому місці, де зробила вилом Стефа своєю гордою поставою…
    За обідом (можна збожеволіти: щосуботи на обід – борщ і жирне м’ясо з хріном) у Дарчиному простреленому сто разів серці проколюється нова ідея: може б… може б, якось захищати Данка
    239
    від того неминучого нещастя, яке нависло над їх школою? Його од­ного. Це ж не погіршить справи, ані не спричиниться до її успіху, як він єдиний на сто… на двісті… на триста не вмішається в цю справу. Та що може знати бідне, знесилене серце? Може, треба і ним жертвувати? Може, потрібні жертви всіх? Поки що мусить Дарка з ним побачитися. Мусить, але…
    – Лідко, я маю до тебе одну просьбу. Скажи своїй мамі, що до мене приходила одна жінка з нашого села і замовила собі мене на сьогодні на п’яту на вокзалі. Добре, Лідзуню?
    Лідка ковтає пальцем по голові, мов дятел дзьобом по дуплі.
    – Сьогодні… гм… субота… гм… п’ята година?
    – Я тобі скажу: я мушу з Данком бачитись. О п’ятій він ви­ходить з „Musik Verein“*. Знаєш?
    – Іди, Дарко, іди! Я знаю той „мус“!
    – Лідко, даю тобі слово чести… видиш, щоб я так щасливо додому на свята заїхала, що це дуже важлива справа!
    – Добре! Вже добре! Зате маєш і ти мені колись в пригоді стати!
    – Ах, і десять разів!
    Музичний інститут має чотири колони і площу перед носом. Перед п’ятою Дарка стоїть собі із своєю справою під пахою й чекає.
    У малому серці починає підійматися ще недозріла жіноча гордість. Як же ж лицює в таку студінь так вистоювати під коло­ною на хлопця! Як „остання“ яка!
    Та бунтівник дістає прочухана від Дарки і вмовкає: це ж така важлива справа, що смішно було б говорити про якусь гордість!
    По вулицях снується вечір і пані в футрах. Золотими ланцюж­ками спускаються зірки одна по одній на небо. Дарка стоїть і че­кає. Сходи видзвонюють: учні інституту входять і виходять. Певні себе, обізнані з цими всіма входами і виходами, як з рідними по­рогами. З коридору знов паде якась тінь. Одна – довга, за нею ще одна – дрібніша. Дарка повертає голову: нарешті дочекалася! Поки показується голова Данка, Дарка розпізнає його голос, що в пустому коридорі (в Музичному інституті все відзначається особ-
    Музичне товариство (нім.).
    240
    ливою акустикою, навіть коридори!) звучить, як електричний дзвіночок. Дарка наставляється на входові двері, але мусить посту­питись, бо замість Данка показується дівчина. З жвавими чорни­ми очима і бантом на грудях, як тропічний метелик. Дарка дога­дується, що Данко, мабуть, робив урок разом з цією дівчиною, і ховається поза колону.
    Дарка нащурює вухо до їх розмови: вони говорять по-німець-ки! Тепер щось відповідає дівчина. Та ж це дочка префекта! Та ж це ніхто інший, як Лучіка Джорджеску!!
    Як вона говорить по-німецьки! Сто разів гірше за Дарку!
    Дарка підожде, аж вони розійдуться. Чей же Лучіка не живе в цій самій дільниці міста, що Данко. Лучіка зараз на тротуарі перекладає ноти під ліву паху і простягує Данкові руку в ясній рукавичці.
    Данко (звідки він може знати, що тут, тут, за його плечима, чекає на нього Дарка?) зовсім не квапиться, щоб стиснути цю ру­ку в своїй долоні та піти собі геть. Він відслонює перед румункою свої прегарні зуби і щось каже. (Мороз вбиває по дорозі його сло­ва так, що вони не доходять до Дарки). Дурний догадався б, що він, він, Данко, Дарчин суджений! проситься в цієї дівчини, жеб­рає дозволу, щоб провести її додому. Лучіка заперечує рукою в яс­ній рукавичці. Очевидне, що їй бракує слів, і вона рухами допома­гає собі. Але таке заперечення – це те ж саме, що й запрошення. Вона показує йому щось на пальцях, з чого вони обидвоє сміють­ся, і ось… ось вона віддає свої ноти під його опіку.
    Дарка чекає ще якусь хвилину, набирає сил і… йде додому. Дуже поволі, хоч перемерзла на варті і тепер слід би їй гнати, як коневі. Та хіба тепер не однаково? Не однаково, коли б навіть за­хворіти запаленням леґенів і вмерти?
    Думки, страшні думки добираються до дверей її серця: оце Лучіка! Оце дочка самого префекта! Оце та румунка!
    Згодом думки, збурені першим вибухом злости, трохи впоряд­ковуються. Дарка нараз бачить, як ця Лучіка виучується німець­кої, як стає панною, майже дамою, як закінчує гімназію, йде на університет, щораз вище… щораз вище пнеться на крилах того метелика в себе на грудях… Господи! А їй самій вилетіти з чет­вертої класи, заперти собі раз назавжди ворота до університету, стояти в одній точці в часі і нидіти десь там, у селі, тоді… тоді…
    241
    коли ці двоє носитимуть студентські шапочки і стьожки на гру­дях… Ні! Ні! Цьому не бути!
    Нехай Орест перестане з нею вітатися. Нехай заборонить всім у гімназії. Нехай ім’я її передають собі на чорній картці з рук до рук – вона не буде вмішуватись до цієї справи так, як від неї ви­магають. Не прикладе рук до неї, бо вона має таке саме право на життя, як Данко, як ця румунка!
    – Поговорила ти про цю „важну“ справу з Данилюком? – цікава вдома Лідка.
    Дарка видивлюється на неї, мов би не розуміла її.
    – Я питаюся тебе, чи ти поговорила з Данком про те, знаєш… про те „важне“?
    Дарка ховає обличчя, мов птиця голівку під крильце, і каже до когось з мукою:
    – Якби тут була мама… вона порадила б мені… вона сказала б мені… що я маю робити… що мені діяти… А так… я не знаю… не знаю, що з того вийде…
    – Я куплю тобі візочок… так краще везтися!.. – кривиться Лідка.
    У школі Дарка на кожному кроці зустрічається з питальним поглядом Оріховської. Стефа посміхається до Дарки, але не підхо­дить до її лавки, як давніше. Дарка знає: це натиск на неї, щоб вона нарешті дала цю відповідь Циганюкові. Оріховської очі так сторожко слідкують за Даркою, що немає сумніву: вони домага­ються від неї притакливої відповіді. І Дарка дасть притакливу відповідь. Серце може тріснути з болю надвоє, мама може вмерти з розпуки, а вона… мусить зробити так, як від неї вимагають. Че­кайте, чекайте, люди добрі! Вони, ці всі Оріховські, ці Циганюки, заворожили, затруїли її, загіпнотизували… зробили з нею щось та­ке… так, щось таке… що вона тепер сама хоче цього нещастя… Це тільки так кажеться, еге ж, це тільки таке оправдання для се­бе, що її змушують… ні, зовсім ні… це тільки вона затруєна вже в своєму нутрі… сама, добровільно наставляє голову під кулі…
    Тут знову, як шпилька в саме серце, дивний лист від мами. Передчуває щось мама? Бачить на милі? Може, чути з Веренчан-ки аж до Чернівців? Господи, що це? Лист мами тремтить, як над-шарпнута струна, від якогось незрозумілого неспокою.
    242
    …Нехай Дарка бережеться! Перед ким? Перед чим? Про це нема згадки в листі. Але кожне слово в цьому дивному листі – це один дотик опікунчої маминої руки над головою Дарки. Нехай до­ня вчиться. Наближається піврік. Це ж буде перше Дарчине свідоцтво. Так, але це буде свідоцтво не тільки з шкільних пред­метів. Це буде заразом свідоцтво витривалости, пильности й жит-тєздатности. Так, донечко. В житті доведеться ще стати не перед одним іспитом, боротися не за одне свідоцтво. Нехай же це пер­ше буде вдале. Потім… жменька теплих слів про Славочку, баб­цю та знайомих. Славочка вже сміється. Мама мусіла їй нігтики вже пообтинати, бо дряпає ними, як маленьке тигренятко. Хто б то був таке сказав! Бабуся простудилася й була трохи хвора. Тепер уже легше. Минулої неділі була у мамці пані Підгірська з панною Софійкою. Мама сама нікуди не виходить: руки й ноги зв’язані отим „тигреням“.
    Дарка повертає лист у своїх пальцях, крутить ним на всі боки і міркує собі: „Найважливіше – це ті завваги… якийсь неспокій за мене. Про Славочку й бабцю – це тільки квітка для прикраси“.
    Дарці стає холодно, хоч обличчя в неї аж пашить.
    Пані дивиться на Дарку й питає:
    – Чи ви часом не хворі, панно Дарусю? Щось таке, наче у вас лихоманка…
    – Ти, може, це ґрипа? Може, тиф? – не знати направду, чи на жарти так вигукує Лідка. Дарка нечемно відмовляється від чаю, аспірину і термометра. Нічого їй не треба! Нічого їй не хибує, але й ніщо їй не поможе!
    *
    Міці Коляска так, як було передбачено, повертається до шко­ли тиждень після конференції. Приходить тиха, сумирна і покаяна. Класа вітає її щонайменше як героя, який переможно повернувся з бою.
    – Урра! Славно! Урра!
    – Ти будеш його перепрошувати? – питається Косован, яка любить, коли в класі „щось стається“, і відразу подає вістку:
    – Дівчата! Слухайте дівчата! Вона буде його перепрошувати!!
    243
    Міці мусить їх розчарувати:
    – Ви так радієте… а мені прикро… що я мушу вас розчару­вати… Нічого з цього не буде… Татко вже перепросив Мірчука за мене… Але… Кіндер! Тихо… я вас прошу… Він сказав тат­кові, що все ж я повинна його перепросити перед класою… від себе… Він мене зараз прожене, але я мушу… Добре, що хоч про­жене, бо якби довелось мені говорити якусь промову, то я не знаю… я або вдушилася б від сміху, або… його би апоплексія вда­рила.
    Вистава вдається. Коляска ледве відкриває рот: „Я дуже пере­прошую па…“ – як Мірчук з такою скаженістю гонить її від се­бе, що Коляска аж ніс морщить, мовляв, поволі, поволі, цього в програмі не було!
    Тільки Мірчук вийшов з класи (аж посинів від злости), Коляс­ка стала на його місце на підвищенні і підняла вгору обидві руки:
    – Слава Богу!.. тепер я маю знов вільні руки… до чергової конференції бодай!
    Дійсно доведеться хіба школу покинути через ці страшні, німі очі Оріховської. Рисочка між бровами в цієї дівчини зарисовується зовсім видно. Таємниця, так щільно бережена, так недоступно за­чинена в цих вузьких, безкровних устах, продирається тепер зовсім явно через оту рисочку між бровами. Дарка не може голови повер­нути, щоб її очі не пробились на ножі – очі Оріховської. Вона вже не чекає, а наказує відповідь.
    Дарка проситься в неї очима:
    „Я скажу „так“… напевно, я це зроблю. Хіба я можу інак­ше… але ще дрібку дайте мені часу, нехай я привикну, нехай зжи­вуся з цією небезпекою. Нехай ще часом… бодай у сні здається мені, що нічого ні мені, ні йому не загрожує. Я прошу тебе, не ди­вись так на мене… я у вашій силі й скажу та зроблю так, як ви хочете, але ще… ще день… ще тільки до завтра“.
    І те відкладне „завтра“ робить кілька оборотів і наче зупиня­ється. Еге ж. Оріховська вже не ріже її своїми очима.
    Потім приходить умовлений четвер, і Дарку ніхто не запрошує на збірку. Тепер сама шукає очей Оріховської, але вони не див­ляться на Дарку. А як погляне часом на неї Наталка, то мов на
    244
    якийсь малоцікавий предмет. Стефа повертає своєю гарною голів­кою, мов соняшник. Тільки він шукає за сонцем, а Стефа уникає Дарки.
    Дарку кидає в новий жар:
    „Господи, за кого вони мене мають! Та ж прийдіть… накажіть, і піду за вами… тільки не давайте так, самій мені вирішувати ці важливі справи… Нехай хоч моїй бідній мамі здається, що це ви мене втягли туди… але ви ж знаєте, що я добровільно піду за ва­ми і з вами…“ Але „вони“ не приходять. Минає день, два, тиж­день один, другий, третій, а вони не наближаються. А час жене, як безголовий їздець. Дарка, та, мабуть, і вся класа, не зчувають-ся, як опинилися перед новим календарним роком: перед новими, ковинами воротами, куди можна дістатись тільки через дуже не­безпечну кладку – останню кваліфікаційну конференцію. Паспор-ти-свідоцтва видаватимуть уже за зеленою брамою.
    Ах, це страшний час у школі. Навіть ті, що мають науку і шко­ли за собою, не згадують майже ніколи його. І ось так знечев’я в Дарці знову прокидається віра у свою щасливу зірку. Учитель українського Мірош, коли заходить мова про свідоцтва, а потім по­головно про кожну ученицю зокрема, каже про Дарку:
    – Бачите, перший рік в школі, а як гарно дає собі раду. – По­тім ще додає звичайно: – Можете взяти собі Попович за приклад, Підгірська! (або Коляска, залежно від настрою).
    Дарці приємно дивитись, як її щаслива зірка горить мерехтін­ням, і вона посміхається. Тоді Оріховська робить один беззвучний порух устами, і Дарка читає з нього виразно: „Дурні тільки тішать­ся такими дешевими похвалами“.
    Але як же тут не тішитися, коли вчитель Порхавка собі:
    – Ой, голубонько, небагато бракувало, щоб я своє „дуже доб-ре“ замінив був тобі на погану ноту. Фе! Фе! Попович! Така здібна учениця – і говорить, що пес належить до копитних! Фе!
    І щаслива зірка розіскрюється, мов на ялинці. Тільки в один куток серця не можуть пробратись ці іскорки: Данко по сьогод­нішній день не прийшов до неї. Чогось була певна, що він прийде і скаже, як своїй дівчині, як судженій.
    – Я мусів провести цю румунку додому. Чи ж ти вважаєш це поганим?
    245
    Але він не прийшов. Чи чекав її першого кроку? Чи ж би вже аж до такого дійшло?
    Замість нього прийшла остання година румунської. Зовсім, як на полі битви: падали трупи, були важко і легше поранені, були такі, що їх захищав протигарматній панцир протекції, а були й такі, що здобували золоті медалі тільки завдяки своїй хороброс-ти (в школі вона носила два ймення: розум і пильність). Оріхов-ська завдяки оцій двоіменній хоробрості здобула тільки бронзову медаль. В кого груди перегинаються від золота, той не може тіши­тися бронзовим буряком! Коли приходить черга на Дарку, вона витирає собі під лавкою долоні від поту, поправляє волосся, що на­хабно пхається в ліве око, і хапається уже за берег лавки, щоб підвестись, коли чує „р“ замість „п“. Учитель переочив її так, як це вже було раз із учителем Спілим. Запитливо, якось ніяково дивиться Дарка по класі: чи треба в такому напруженні чекати, поки помилково запитана учениця не скінчить?
    Але що має означати цей лиховісний шепіт за її плечима:
    – Дарко, що тепер буде? Дарко! Ти знаєш, що ти вже запе­чатана? Ого, Попович!
    Кожне таке слово ніби – штовханець під самі ребра. Подурі­ли чи що? І не чекаючи, заки Романовська скінчить, виступає Дарка сміливо з лавки і, певна своїх прав, питає просто по-україн­ськи:
    – Прошу пана професора, чому я не питана і під час цієї кон­ференції?
    Учитель морщить чоло, що хтось насмілився йому переставити порядок уроку, потім ніби запримічує Дарку на середині класи!
    – Ах, домнішора Поповіч! Прошу повторити ще раз свої дома­гання… але по-людськи так, як люди говорять, щоб і я міг зро­зуміти!
    Так, по-людськи – значить по-румунськи. Дарка розгляда­ється безпорадно по класі: що тепер робити? Чи він дійсно не ро­зуміє ані слова по-українськи? І чи годиться тепер запитати по-ру-мунськи? Та „класи“ нема в таких випадках. Тоді Дарка ще раз, на власну руку, питається по-українськи:
    – Я не знаю, чому я не була питана.
    246
    – По-якому вона говорить? Чого вона хоче? – питається учи­тель таким образливим для всіх українців тоном, що якби дівчата були інші, то ні одна з них не обізвалася б.
    Равлюк перша виривається і пояснює йому не дуже плавною румунською мовою, чого хоче Попович.
    Той регочеться:
    – Як же ж я можу дати „панні“ першу класу, коли „панна“ не вміє по-румунськи два слова склеїти. А може, не хоче… по-ру-мунськи говорити?
    – Я не була ані разу питана! – держиться Дарка вперто своєї мови, як маминої спідниці.
    – І не будеш уже питана! – відповідає учитель, уже без пере­кладача, що означає, що він таки розуміє по-нашому.
    – Поповіч, розуміє? – тиче під очі Дарці свою до гидоти ви­пещену руку. – Амінь, розумієш! – питається по-українськи і ро­бить Дарці своїми пальцями хрест на чолі: – Амінь!
    Дарка отуманена, принижена до самої землі, стримує сльози, що виходять на очі.
    – Попович, перепроси… перепроси, чуєш? – сичить хтось так голосно з класи, що це, мабуть, почув і румун. І вчитель ніби дій­сно чекає на ці перепросини. Всовує собі обидві руки в кишені і дивиться на бідну Дарку з посмішкою, за яку можна тільки… в обличчя плюнути.
    – Чи ти „май“ маєш мені щось сказати? – питається ще, мов на глум.
    – Перепроси… проси! – гуде класа вже двома чи трьома го­лосами.
    І Дарці стає в одну мить зрозуміло, що від класи може тільки така допомога прийти, тільки оце „проси“. Раптом їй здається, ніби хтось бере її за чуб і повертає на бічну лавку. Її очі зустрічають­ся з огнистим, проникливим до самих кісток поглядом Оріховської. Тепер Дарка, пробита цим поглядом, обертається в нестямі облич­чям до класи і кричить, голосніше за свій плач, голосніше за си-чіння тих кількох голосів:
    – Я не буду перепрошувати! Не буду! Не буду! Можу! Можу мати двійку з румунської, нехай!!! – повертається до вчителя і кри­чить йому просто в лице.
    247
    Так. Учитель вислуховує цей напад спокійно. До кінця, хоч видно, що під ним уже також чорт вогонь розложив. Проте каже, ще бодай на око опанований:
    – Мало… мало двійку! Ти одержиш ще й погану поведінку, а як добре піде, то й з гімназії вилетиш на сто вітрів! Fire ia dra­cului, lighioan ce ecte!* – закляв він нарешті духом своєї мови.
    Тут же зачиняє з тріском двері за собою, і чути його скорі кро­ки по акустичнім коридорі аж до канцелярії директора.
    Класа на мить, наче приспана лихим чарівником: ніхто навіть пальцем не поворушить. Дарка застигає із схрещеними на грудях руками, з очима в одній точці вікна. Оріховська перша будить всіх з цього зачарованого сну. Перескакує лавки й незадоволено, але якось тепло, бере Дарку за руки (чому не Стефа? чому не вона?):
    – Чого стоїш на видовище всім? Ходи до лавки… Або ні – підемо на коридор, нап’єшся води!
    Аж тепер прокидається класа: спочатку хоровим шепотом, а за хвилину зривається голосний гомін. Губляться в ньому голоси, які хочуть один одного переконати, доказати, перемогти. Згодом гомін переходить у вуличний клекіт.
    – Ну, ти вже „запечатана“ до кінця року, Попович! – долітає з цього хаосу слів і думок до Дарчиних вух таке „приємне“ слово.
    – Ходи ж на коридор! – хоче оберегти Дарку Оріховська. – Ходи, до дзвінка маємо ще сім хвилин!
    Оріховська не говорить м’яко. Може, навіть не вміє цього. Але кожне її слово щире, нелукаве. Вона закидає Дарці свою худу, але таку дорогу тепер руку за шию, бере її під свою опіку (Стефа тіль­ки дивиться на це все своїми зоряними очима) і виводить її з цієї Содоми та Гомори.
    Йдуть просто під водотяг. Оріховська наливає Дарці води в горнятко (прикріплене ланцюжком до шийки водотягу) і подає їй з своєї руки, як тяжко хворій.
    Дарка промочує губи й віддає горнятко назад: вода без смаку. На коридорі проникливий холод. Мороз розмалював вікна, та з сонця – ані сліду. Оріховська притулюється до Дарки, обнімає
    Натура та бісова, дика тварина
    248
    її своїми довгими руками і так, лице при лиці, рука об руку ступа­ють тихенько на пальцях по коридорі.
    Дарка вичуває в цьому фізичному зближенні з цією, може, найменше принадною дівчиною на всю класу якесь вище, духове споріднення, яке не можна порівняти ані до сімейних почувань, ані до того, що має Дарка в своєму серці для Стефи Сидір. Не є це також одне з тих почувань, яке вона леліє до Данка. Дарці навіть здається, що для неї було б все одно, чи тепер в неї на шиї рука Оріховської, чи була б це рука Циганюка, чи навіть рудого Ґиня. Важне, щоб тільки хтось з них був тепер біля неї.
    Оріховська не потішає і не старається звести тієї сцени до яко­їсь героїчної події. (Хоч, правду сказати, перша-ліпша не зважи­лася б на такий виступ!). Не говорить Дарці крилатих слів. І Дар-ка вдячна їй за цю ніжну мовчанку.
    Коли за четвертим разом повертаються з кінця коридору, Дар-ка рішається:
    – Наталко, можеш переказати Орестові, що я кожної днини можу бачитися з ним.
    Сталося. Наталка Оріховська, хоч цього в неї ніколи не буває, притулює своє чоло до Дарчиного, і це тільки зміцнює Дарку в пе­реконанні, що Оріховська прийняла її слова, як гасло:
    – Я знала, що ти пристанеш до нас… навіть… якби не було цієї історії з Мігалаке.
    Крикливий дзвінок відчиняє пащі клас і випускає з них (поду­мати тільки: з пащ потвори!) здорових і веселих дівчат. Дарка ди­виться, отак стоїть собі притулена до стіни й дивиться на їх рухи, чує їх сміх, бачить навіть зошити з латинськими задачами в їх ру­ках, як щось недійсне, давно минуле, з чим вона покінчила вже раз назавжди.
    Раз назавжди? Хто це сказав? А мама? Що скаже мама, коли довідається, що її доня, її гордість, не закінчить навчання, не до­б’ється ніколи матури, не дістанеться до університету ніколи-ніко-ли! А що скаже на те все… татусь? Чи зуміє Дарка їх перекона­ти, вияснити, влити в їх серце цю незламну свідомість, що вона зробила їм цієї великої, смертельної прикрости з недбальства чи лі­нощів? Чи зрозуміє хоч татко… що так м у с і л о б у т и ? Чи не зга­нить її за цю жертву, за яку платить вона цілим своїм майбутнім?
    249
    „Я хіба здурію від цього всього. Хіба зроблю собі щось…“ – жахається сама себе.
    Відшукує Наталку.
    – Скажи Орестові, що я сьогодні хочу з ним поговорити… Може прийти до мене до хати.
    Так, ще сьогодні! Конче сьогодні. Він так якось уміє звисока дивитись на справи двійок, професорів, школи… Так уміє відділи­ти важливе від усього дрібничкового. Якось так уміє в муровані слова вбрати цю Україну, що коли його слухаєш, то чомусь нічо­го, ані нікого не жаль… Та де там жаль! Тоді стаєш гордим, май­же щасливим, що можеш жертвувати собою для справи! Тільки Орест Циганюк вміє так говорити!
    На останній годині заступає Дарка дорогу вчителеві Спілому:
    – Прошу мені дозволити з своєї години піти додому, бо я на-правду не можу нині вчитися!
    Спілий – єдиний на всю гімназію, якому Дарка говорить завжди правду. І він також, може, єдиний на цілу гімназію, що вірить кожному слову Дарки. Дивиться на неї своїми справедливи­ми очима й каже:
    – Можете йти додому.
    Дома пані ламає руки (Дарка призналася у всьому) над Дар-чиною двійкою і бідкається цілу годину.
    „Вона трохи вдає! Бо ж це неможливо, щоб вона брала собі так до серця мою двійку!“ – не довіряє цим скиглінням Дарка.
    Надвечір (як поєднані „вони“ всі з собою, мов дроти телегра­фічні!) приходить Орест Циганюк. Дарка глянула на це широко усміхнене, забарвлене морозом лице і застигла:
    „Це кат по мою душу прийшов!“ – пробігло щось жахливе її нервами.
    Циганюк у доброму настрої. Він жартує з Лідкою, повторюю­чи якусь заввагу про неї Івасюка з VIII-ї. Івасюк – це Лідчин зачарований край. Тому вона конче-конче хоче знати, при якій на­годі зійшла балачка на її особу і „якими словами“ (дослівно) ска­зав Івасюк „те“ про неї.
    – Слухай… я все переповім тобі… слово в слово… але ти му­сиш щось і для мене зробити…
    250
    – Дарка свідок, що зроблю все, що захочеш!
    – Слухай… я хочу, щоб ти вийшла з кімнати і залишила мене на пів години „сам на сам“ з панною Даркою.
    Лідка пристає (думала, що він хто зна чого вимагатиме від неї!), але при цьому сміється в кулак з дурного Ореста. Як він дав „надути“ себе! Та ж оте Дарчище поза Данком світа не бачить! Добре! Так і треба всім тим „антифеміністам“!
    Коли залишаються вдвоє, Дарці здається, що її серце обірва­лося і підскочило під саме горло. Вона знає, що тепер чекає її по­хвала за свій відважний крок.
    Але Орест говорить холодним, звичайним голосом, ніби купив Дарку і тепер розпоряджається нею по своїй уподобі:
    – Мені згадувала про вас Наталка (які вислови!). Добре. Те­пер слухайте… не буду вже попереджати вас, що це таємниця. Маємо ходити на наші репетиції і ці спільні для всіх гімназій до останньої хвилини! Слухайте, куди ви дивитеся у вікно? Ви розу­мієте мене, що я вам говорю? Слухайте, навіть у день концерту маємо прийти всі гарно одягнені і разом із всіми вийти на сцену. Аж, як дириґент подасть знак відспівати привіт міністрові…, тоді виступить один з нас і голосно, на цілу залу скаже, що українська молодь не співатиме привіту для румунського міністра. Бачите, до такого виступу ми мусимо мати більшість за собою… решта…. тих непевних може й не знати, ані не догадуватися. Після такого скандалу, певно, не скажуть голосувати нам, хто – за міністром, а хто – проти нього… Нам треба, щоб кільканадцять міцних гру­дей гукнули „слава“! Мені говорила Наталка, що з вас не міцна співачка.
    Дарка спаленіла.
    – Це нічого… тут не йдеться про голос… вас люблять у класі, і ви можете мати деякий вплив на настрої класи… Я ще про це поговорю з вами… Поки що є важливіша справа… мені говорила Наталка, що ви близько знайомі з Данилюком, Ви, здається, з од­ного села, так? Те, що він співає в хорі… це нічого… але він грає в цьому симфонічному концерті. З ним тяжка справа… Він упер­тий, а при тім зарозумілий на свій музичний талант. Вхопився цієї нагоди,  щоб похвалитися. Ми  вже різними  дорогами  підходили
    251
    до нього… і не можна нічого з ним зробити. А ми мусимо його перетягти на свій бік. І от Наталка сказала, що коли він ще вас не послухає, то вже нікого… Слухайте, я кладу вам на серце переко­нати цього цапа!
    Дарка поволі приймає його накази, розташовує їх в голові: „Чекай… чекай… зразу… це так у найкращому випадку… всіх з гімназії не проженуть… Може, тільки того, що вигукне цю за­яву… Може, повиловлюють тільки самих організаторів… В тому симфонічному концерті, чи як його назвав Циганюк, тільки два ук­раїнці… Коли… не з’являться вони… ці два… єдині з усіх ук­раїнців… то ж це таке зрозуміле, таке безсумнівне, що на другий день проженуть їх з усіх шкіл в Румунії. Так, треба сказати собі ясно… і Данка проженуть з гімназії… і до цього має причинити­ся вона – Дарка“.
    – Займетеся Данилюком? – В цього хлопця мова складається тільки з двох слів: так або ні.
    – Добре, – каже Дарка, бо що ж їй інше сказати? Водночас думає з цілою свідомістю: „Тепер я підписала власноручно присуд смерти на Данка“.
    Циганюк зробив своє, і немає чого сидіти довше і дивитись на Дарку. А де ж ті підбадьорюючі слова? Чому Орест не хоче її одурманити трохи цими високими словами? Чому вона має все ви­конувати так натверезо?
    Циганюк відчиняє двері до сусідньої кімнати:
    – Лідко! Лідко? – ніби питається, ніби кличе. – Ти собі не думай, небого, що чим довше залишиш мене насамоті з Даркою, то тим більше довідаєшся від мене про Івасюка!
    – О, мені так потрібно про „твого“ Івасюка знати! – моргає одним оком Лідка з порогу, мовляв: „Збожеволів ти, хлопче, чи що? Та ж мама слухає!“
    – Слово чести, тут, мабуть, признавались в коханні! – скри­кує Лідка. – Дарко, що з тобою? Ти ціла гориш!
    Циганюк ніби не помічає, про що мова. Він найкраще знає, чим заткати рот Лідці.
    – Слухай, Лідо, що мені даси, коли я тебе особисто познайом­лю з Івасюком?
    252
    Лідка присуває свій стілець близько до Циганюкового, забуває про Дарку, яка „горить“, забуває про все на світі, і дотикає своїми губами Орестового вуха:
    – Що він казав, Оресте? Я тебе прошу… я тебе благаю… скажи, що він казав?
    Орест встає з стільця.
    – Добре, я тобі все дочиста скажу! Отож слухай… іншим ра­зом, бо тепер кваплюся!
    Він із сміхом трясе руки спантеличеної Лідки, кидає з-за по­рога вже Дарці недбале „До побачення“, і – тільки відгомін зали­шився від грюкоту дверей.
    Лідка стоїть з розчарованими, але вже лихими очима посеред кімнати і з презирливою насмішкою дивиться на похилену Дарчи-ну голову:
    – І ти… ти… цього неотесу проміняла за Данилюка? Знаєш, справді, треба було з першого поверху коміть головою на вулицю злетіти, ніж отаке зробити! А Циганюк ще попам’ятає мене!
    *
    У двері постукав хтось м’яко. Як кітка лапкою.
    – Чи це хтось стукав? – підносячи голову з-над „Царівни“ Кобилянської, спитала Дарка Лідки, яка сиділа коло печі і циру-вала собі панчохи. (Ах, узимку тільки біля печі можна цирувати панчохи!).
    – Тобі тільки так здавалося, – відповіла Лідка.
    Стукіт повторився виразніше.
    – Прошу! – гукнули обидві дівчини водночас.
    Двері відчинилися повільним, несмілим рухом жебрака.
    Ориська!! Жива Ориська у своєму ґранатовому плащику з си­вою смушкою довкола коміра.
    – Прошу тебе! Зачини двері, бо холод тягне по ногах!
    Лідки голос не грішив великою ввічливістю. Дарка й собі вста­ла діловито: мовби над її головою висіла табличка з написом „По­лагодь справу і відходь“.
    Ориська зачинила двері з великою обережністю. Стала коло порога кімнати, як людина, що ступила не на своє місце і відчуває
    253
    своє упокорення. Подивилася на Дарку, потім скоро торкнулася перелетним поглядом Лідки: ніхто? Ніхто не заговорить до неї в тій хаті? Не поспитає навіть, чого вона прийшла?
    Ніхто. Тоді вона простягнула обидві руки до Дарки, не руха­ючись з місця біля самого порога:
    – Я прийшла до тебе, Дарцю… Я маю… я хочу… з тобою про щось поговорити…
    Голос її був зовсім змінений. Зовсім не нагадував собою Ориськи з Веренчанки.
    – Говори? – з вишуканою байдужістю відповіла Дарка.
    Ориська якось клопітливо безпорадно сплела пальці рук:
    – Я хотіла б… чи ти не могла б вийти зі мною на кілька хви­лин?
    – Дарко, зараз підвечірок буде… Ти знаєш, що мамця гні­вається, як нема всіх при столі… – вмішалася вороже Лідка.
    – Кажи тут, що маєш сказати, – підтримала цей сам тон Дарка.
    Ориська із сплетеними на грудях руками ступила кілька кроків до Дарки, під світло. Морозний рум’янець зник із її щок, мов пилок з крильця метелика… Тепер вона була зовсім бліда, аж жовта, при своїй смуглявій шкірі.
    – Дарцю… чого ти не хочеш мене розуміти… що я це маю тільки тобі сказати? – голос її впав ще на кілька ступенів нижче і нагадував стримане ридання.
    Очі Ориськи почали дуже часто кліпати повіками. Дарка мимохіть глянула на Лідку. Ця навмисне підібгала ногу під себе, щоб ще наглядніше зазначити, що їй і не в голові залишати їх на-самоті.
    Дарку розсердило Лідчине зухвальство. Відрухово подивилася на Ориську (ця Лідка, дійсно, багато дозволяє собі!) – і догляну­ла, як сльоза на Орисьчиній щоці покотилася дрібною краплиною і впала на сиву смушку.
    – Я вберуся й піду з тобою, – сказала м’яко Орисьці.
    – Дарко, зараз підвечірок, я тобі кажу… – різко сказала Лідка.
    – То засунь в піч моє молоко, коли б я ще не повернулася, – буркнула вже злісно Дарка.
    254
    На тротуарі Ориська легенько торкнулася Дарчиного ліктя. Ця не відсунула своєї руки, Ориська насмілилася і всунула свою руку під Дарчину. Дарка відрухово притулила її до себе.
    – Ну, кажи, – заговорила перша Дарка.
    Ориська ще ближче пригорнулася до Дарки:
    – Дарцю… Дарцю… – вона така схвильована чи перелякана, що не могла говорити. Слова заломлювалися їй десь у горлі і ви­ходили, як безладні звуки.
    Дарка перечекала хвилину:
    – Я слухаю, тебе, Орисько…
    Сказала без надуми, за давньою звичкою „Орисько“ і аж са­ма стрепенулася від звуку цього слова! Так давно вже звала Ориську по імені (адже в пам’яті вона була вже зафіксована, як „Підгірська“, і тепер це слово сколихнуло душею і збудило в ній щось приспане, ніжне і тепле. Орисьчине вразливе на тони вухо вмить підхопило цю зміну в Дарчиному голосі. Тепер вона зважи­лася заговорити:
    – Дарцю… я не можу так жити. Як же я можу, коли ти… моя найліпша товаришка, гніваєшся на мене, коли половина класи не відзивається до мене? Як можу я з цим усім жити?
    Дарка прикусила губу.
    – Ти дуже добре знаєш, чого я на тебе гніваюся!
    Ориська заговорила швидко, з каяттям:
    – Знаю… знаю, чому ти до мене не говориш, чого я така са­мотня в класі… Так мені й треба… я заслужила собі на таке від­ношення… але я не хотіла нікому шкодити! Дарцю, присягаю тобі… на що хочеш… на маму, на татка… на що хочеш, що я не хотіла нікому пошкодити… я тільки хотіла відрізнитися в його очах… За це, за це одне мене можна карати. Ох, Дарцю, я не знаю, що зі мною було… він хіба був урік чи зачарував мене… він видався мені таким гарним, таким прекрасним. Мені здавало­ся, що я ще ніколи не бачила такої гарної людини на світі… Ти не смійся з мене… або ні… навпаки, смійся з мене, дурної. Він, як поглянув часом на мене, то я… я не знала, де моя голова і що він хотів… бо я завжди боялася, що, коли не послухаю його, то він вже ніколи не гляне на мене… Я знала, що так не слід… я бачила, що всі від мене відвернулися в класі, тоді я говорила собі…
    255
    це кара, кара для мене за те, що я захопилася такою поганою людиною… Бо він поганий, я навіть не знала, що він такий поганий… Як він міг так тебе питати останнього разу, так… глумитися з нас всіх?.. А тепер, коли я зрозуміла, хто він, коли я вже бачу, що… він зовсім не такий гарний, тепер… – вона з риданням повисла на Дарчиній руці, – тепер я не знаю, що я дала б для того, щоб можна було все завернути… щоб мої то­варишки до мене привернулися… щоб, – її ридання почало звер­тати увагу прихожих, – щоб ти, Дарцю, була до мене така, як колись…
    – Орисько, перестань плакати… Орисько, люди на нас згля­даються… ще нас поліція вчепиться!
    Ориська ніби заспокоїлася. Не плакала, тільки відхлипувала глибокими ковтками.
    – Це ще не все, Дарцю, ти ще не все знаєш… Я носила йо­му зошити на квартиру. Адже не раз таке бувало… Він іноді навіть частував мене чаєм… можеш уявити собі, яким щастям це для мене було… аж коли я останній раз віднесла зошити… він…
    Дарка як ішла, так урвала крок. Схопила Ориську руками за голову і силою притягла так Орисьчине обличчя до себе, що їх очі майже дотикали себе віями.
    – Не може бути!!! Орисько, бійся Бога, що ти плетеш!!
    Дарка тремтіла вся. Ориська звільнилася від її рук.
    – Це не те, Дарцю, що ти маєш на думці… Він, ти подумай тільки, він… почав намовляти мене, щоб я слідкувала за товариш­ками і підслуховувала, що говоритимеш ти, Оріховська, Сидір… Ти знаєш, що він навіть… дозволяв мені перед вами говорити на себе, щоб тільки я могла від вас більше витягнути… А я – не Юда, присяй Богу – не Юда… о… о… – Ориська істерично за­плакала.
    Дарка притулила своє холодне обличчя до її розпаленого так, що їх губи майже доторкнулись. Ця близькість заспокоїла трохи Ориську.
    – Я піду собі геть з нашої гімназії… розповім усе таткові, і татко забере мене звідси… З Мігалаке в одній школі я не бу­ду… Я досить гризла для нього румунську… Досить! Можу те­пер і до румунської школи піти… Так, до румунської або до жи-
    256
    дівської школи піду, а з ним разом не буду… Але ти мусиш мені все простити, все забути, Дарцю… добре?
    Дарка знову розцілувала її:
    – Добре, вже добре, Орисько, я не гніваюся… слово чести, що між нами так, як колись було…
    – Боже, – напав знову Ориську плач, – і… бачиш, я не хо­тіла б з тяжким серцем з нашої школи відходити… і зробиш так, щоб товаришки у класі були для мене інші?
    – Зроблю, Орисько, все зроблю… але ти не плач уже… по­бачиш, як ще гарно нам буде…
    Дарка втішала вже тепер без ладу, сама не розуміючи своїх слів. Вона тепер ламала собі думку над одним: чи щирість Орись-ки – досить висока ціна, щоб за неї можна купити в товаришок пробачення для неї?
    – Ти коли їдеш, Дарцю?
    – В суботу.
    – Я зайду за тобою з нашим Стефком і поїдемо разом на вок­зал. Добре?
    Дарка усміхнулася:
    – Очевидно. Як же ж тепер може бути інакше? Хіба ми не їхали разом до школи?
    Але перед очі виринув болючий спогад, що до школи їхав з ни­ми й Данко.
    Дарка звернула розмову на інше:
    – Я вже мушу йти, Орисько. Пані може направду сердитися з цим підвечірком…
    – Па, – подали собі руки і стояли проти себе усміхнені, від­свіжені, обновлені своєю любов’ю, що, як кожна любов по пере­просинах, була ще ніжніша і сердечніша. Ориська притягнула до себе Дарку:
    – Як ти не гніваєшся на мене… як ти дійсно мене любиш… то поцілуй мене, Дарцю.
    Дарка схопила Орисьчину голову в свої руки й поцілувала її кілька разів у губи й очі. Зовсім так, як старші цілують дітей: зібравши все личко дитини у свої долоні, вони не цілують його, а п’ють, ніби джерельну воду.
    257
    Не цілуючи вже, пригорнула Дарка Ориську ще раз до своїх грудей, бо в цю мить вколола її в саме серце туга за хатою. Орись-ка чогось видалась їй і мамою, і хатою, і Веренчанкою, і Данком.
    XIV
    Майже перед самим від’їздом надходить лист від мами і тата. Тато писав, що надсилають рівночасно з листом гроші за кварти­ру і на поїзд, що з дому вже ніхто не приїде цього місяця, бо й так Дарка за кілька днів буде вдома. Дарка нехай розвідається, коли їде Ориська і Стефко (татко добрий, – думає Дарка, – дуже добрий, але він нічого не розуміє. Мама, напевно, додала б до Стефка й Ориськи ще й Данка!) і нехай їде разом з ними. Най­краще дати заздалегідь Стефкові гроші на білет. Нехай він купить Дарці білет і переховує його в себе. На „Дарчиній голові“ має бу­ти хіба одна валіза. В поїзді краще не пхатися до вікна. Можуть натопити в вагонах, а тоді можна дістати катар. Нехай діти не за­будуть купити собі свічки на дорогу, бо це дуже неприємно – їздити впотемки… На станції у Веренчанці, напевно, буде хтось з дому чекати на Дарку.
    Мама… як же ж мама знає, що для „дитини на станції“ най-важніше! Мама дуже радіє, що побачить свою доню. Та ж мама вже шостий місяць не бачила своєї „панни“. Напевно, вона вже десь змарніла! Мама така „стара“, а зачеркує дні в календарі до п’ятого січня, мов школяр. Хоч через того малого ціпендрака вся хата пішла горі дном. Може (коби тільки Славочка дозволила на це!), мама навіть на станцію по доню вийде. Нехай доня, коли бу­де їхати додому, одягне гімназійну шапочку (хіба б дуже великий мороз був, тоді треба на вуха натягнути білу вовняну), щоб у селі всі бачили, що то не хто-небудь, а гімназистка з четвертої класи приїхала на свята додому. Чи Дарчик знає, що ще пів року, і Дар-ка буде вже в „вищій“ гімназії?
    Ну, але мрії на потім. Тепер треба вважати, щоб не забути за­брати додому всі літні панчішки, майточки і літні суконки. Ту, з рижками, і ту, в сині горошки. Мама дома все гарно випере, поцирує, випрасує, і навесні Дарка все, як знайде.
    258
    „Навесні“, – здригається Дарка. – Прецінь вона тоді й так не ходитиме до школи. Мама ще щось пише про якісь гіркі миґдалі і про ще щось, що Дарка має купити й привезти до хати, але Дар-ка не дочитує вже маминого листа, ховає кудись у найменше вжи­вану книжку, щоб тільки якнайдалі відігнати від себе думку-змо-ру, що вона навесні не ходитиме вже до гімназії…
    Про все інше думати, всім іншим займатися – тільки цю дум­ку віддалити бодай на хвилинку, хоч на час Різдва, з пам’ятиі.
    Тепер вона думає про те, як би їй зустрітися з Данком. За­плющує очі на те, що її серце вже звугліло від туги за ним. Не хоче про себе думати. Коли б можна так, то найкраще хотіла б за­бути, на якийсь час забути, що вона загалом живе. Тепер їй тре­ба зустрітися з Данком тому, що так наказав Циганюк (не дума­ти… не думати про цю зустріч коло Музичного інституту).
    І Дарка останньої години (Боже, ще ця справа з Ориською і класою, коли Дарка полагодить її?) навмисне довго одягає шапоч­ку до шибки вікна, навмисне не може позбирати своїх книжок, щоб тільки Лідці надоїло чекати на неї і вона могла сама вийти з кла­си. І Лідці надоїдає (від кого Дарка чула таке порівняння „терпе­ливий, як дзеркало“?) чекати. Нарешті. Дарка кидається вниз (у хлопців кілька хвилин згодом дзвонить дзвінок) і зараз же при вході чекає на Данка. Ось і він. Його високі, як жердка, плечі просуваються між сині плащі і барвисті дівочі шапочки. Почавши від шостої, з хлопцями ходять дівчата-приватистки. Їм не хочеться носити обов’язкових одностроїв. У входовій брамі Дарка замалим не губить Данка, але на вулиці знову відшукує його. Та… Данко не йде сам, а в товаристві двох товаришів. Дарка безсоромно підбігає за ним: чей… чей… оглянеться він, запримітить її і – відлучиться якось від тих хлопчиськів. Але вони марширують всі три і сміються так, як тільки хлопці вміють сміятися на порозі свого дозрівання: безсоромно і багатомовно. По сміху штовхають себе для кращого порозуміння в лікті і далі марширують. І знов Дарка підбігає за ними. Раптом хтось зупиняє її за комір плаща. Точнісінько за комір.
    – Ти куди так біжиш?
    – Орисько. Я мушу з Данком про щось поговорити… конче…
    Чернівці зробили з Ориськи справжню даму.
    259
    – То чому не попросиш його?
    І, не допитуючись Дарчиної згоди, вона енерґійно йде кілька кроків і вже стоїть коло Данка. Данко зразу відправляє товаришів. По грі його лиця можна пізнати, що йому приємна ця зачіпка. Ориська про щось повідомляє його, махає рукою „до побачення“ і відходить. Данко обертається до Дарки з іншим обличчям.
    – Ах, це ти, – в його голосі стільки розчарування, що Дарка готова завернути без слова. Але хіба ж вона для себе оце зачепи­ла його? (Мовчи, серце, мовчи!!).
    Надворі знялася ні звідки, ні звідти така хуга, що з ніг валить. Від цього морозного вітру Данкове обличчя якось стяглося, ніс на-пучнявів від фіолетової морозної поволоки. Данкове прекрасне ли­це стало якимсь негарним, жалюгідним, але тим ріднішим, тим ближчим.
    – Це ти? – ніби усвідомлює собі своє розчарування Данко, але в ту саму мить перемагає в ньому добре вихований хлопець. – Ти знаєш, я думав десь цими днями сам зайти до тебе… хотів тебе спитатися, коли ти додому їдеш? В суботу ввечір чи, може, ранішнім недільним? Наша вся братія (Дарка не знає, хто тепер в нього „наші“) їде в суботу… їдь і ти…
    Це не прохання. Не треба себе дурити, що йому залежить, дуже, смертельно залежить на цьому, щоб вона їхала разом з ним. Ні, це просто та чемність, що каже незнайомим людям робити собі взаємно місце в купе: „Будь ласка, може, присядете, ми посуне-мося“.
    Хоч Дарка уявляє собі, як це, мабуть, приємно стояти з кимсь милим біля вікна у вагоні, прохухувати віконечко в шибці і диви­тись на танець червоних іскор в пітьмі. А поїзд туркотить… і щоб почути слово, треба нахиляти голову до голови.
    – Я теж поїду в суботу…
    – Ти мала мені щось сказати? – пригадує собі раптом Данко.
    І це раптовне питання вириває від Дарки відповідь, яка лякає навіть Дарку:
    – З ким ти повертався минулого понеділка з музики?
    Як же це сталося, що вона спитала саме про те, про що не хотіла, про що заприсягла собі ніколи не згадувати?
    260
    Данко мусить задуматися так, якби не проводжав він Лучіки щопонеділка і четверга.
    – Минулого понеділка? Ах, я проводжав панну Джорджеску додому… цю, що грає зі мною в дуеті.
    Дарка відчуває, що він волів би не торкатися цієї справи. Відчуває і те, що вона мусить, саме мусить про цю Лучіку пого­ворити, хоч кожне питання і кожна відповідь болять її так, мовби хтось розрізував волоконця її серця.
    – Вона сама просила, щоб ти проводжав її додому?
    Данко навіть у цьому перехресному вогні Дарчиних запитань не забуває про своє добре виховання.
    – Що знов? Хіба годиться, щоб дівчина сама просила хлопця?
    Дарка думає: „Мені колись хіба серце трісне від цієї його без­соромної правдомовности. Міг би хоч трохи серця мати і хоч дрі­бочку збрехати мені!“
    – Данку, а чого ти її проводжав додому? Не було ще ані тем­но, ані пізно…
    Данко жмурить очі від сміху, що вже трясе ним:
    – Звідки ти можеш, Дарцю, знати? Може, було темно й піз­но? – але вмить каже по-людяному:
    – Вана така весела, оця „домнішора“ Лучіка! Її всі елеви* з ін­ституту хочуть проводжати, але вона не хоче з ким-небудь іти.
    Коли б не ця болюча Данкова правдомовність, ці слова можна б прийняти за чванькуватість, але, на жаль, воно напевно так.
    – Даночку, я прошу тебе… я не хочу… – але сором, до­шкульний сором стулює Дарці уста, а коли вона знов відчиняє їх, то вони вже щось зовсім інше говорять:
    – Ти не повинен з нею ходити! Це сором, що ти з нею ходиш! Прецінь вона… румунка!
    Данко підносить брови вгору, і від цього ніби розширюються його зіниці:
    – І що з того, що вона румунка?
    Як? Оцей найсильніший, остаточний арґумент, що мав Данка переконати, засоромити, протверезити з цієї небезпечної симпатії до дочки префекта, відскакує від його свідомости, мов горох від стіни?
    учні (рум.).
    261
    – Румуни – наші вороги – знаєш „чому“… – сягає по-ос-таннє Дарка, але це виходить якось завчено, ніби ці слова Дарка позичила в когось. Данкові смішно з цього:
    – О, можеш бути певна, Дарцю, що Лучіка не є моїм воро­гом! Ха! ха! Лучіка – мій „ворог“! Що ти говориш, Дарцю! Знай, що в них жінки не пхають носа в політику. Вони займаються тільки тим, що належить до жінки… Так, вони стараються бути гарні, елеґантні, ведуть дім, бавляться… коли б ти знала, як румунські дами з товариства вміють пити вино! За таких „ворогів“ можеш цілком спокійна бути! Чекай, – пригадує собі щось він. – А мо­же, моя маленька „наречена“ заздрісна?
    Вражена гордість витрискує, мов водограєм:
    – Я заздрісна? До кого? До цієї румунки, що буде колись така, як її мама, як вони всі… тільки коло печі вигріватись! До цієї кітки мала б бути заздрісна? До цієї… „мальованки“?
    – Зате моя Дарця вчепить собі шаблю до боку і піде за Ук­раїну воювати!
    – Данку! – скрикує Дарка. – Як ти смієш сміятися з ц ь о г о ?
    Данко з якимсь непорозумінням глянув на неї: з чого сміяти­ся? Бере Дарку за руку, щоб оправдатися, вияснити, що він не мав на думці її вразити, але Дарка вириває свою руку, майже викру­чує нею, щоб тільки звільнитися від нього:
    – Пусти… пусти… мене… Ти нічого не знаєш… ти не знаєш, що діється… Іди собі Данку… іди собі тепер… ми поговоримо про все дома… у Веренчанці.
    – Як хочеш… я скажу тобі тільки те, що ти стаєш неможли­ва… і з цим треба раз скінчити.
    Знизує плечима, скидає кашкет і відходить.
    Він сказав, що треба скінчити? Він таке сказав?
    І несподівано звідкись мінливий вогник надії: ця балачка у Ве-ренчанці, ніде, тільки в „їх“ Веренчанці, може ще багато на краще змінити!
    262
    XV
    Все сталося буква в букву, як бажав собі тато: Дарка дала Підгірському гроші на квиток і доручила сховати його разом із своїм і Орисьчиним. Гірких миґдалів і рому мамі не купила. Забу­ла. Зовсім забула. Хіба мало має на голові? Нагадала собі про це в останній хвилині перед від’їздом, коли при пакуванні випав ма­мин лист з книжки. Пані потішила її, що миґдалі можна замінити серединками із сливкових кісток. Рому буде можна і в Веренчанці дістати. Хіба немає там корчми?
    Стефко Підгірський заїхав по Дарку саночками під саму кам’я­ницю. Був уже пізній вечір. Голови ліхтарень та скісні пасма жов­то-гарячого світла з виставових шиб просвічували людям доріжки на тротуарах. Десь угорі, як благословення, спускались на землю невпійманими промінчиками зорі. Задзеленькотіли дзвіночки, й санки тільки посунулись по гладкій дорозі. Дарка заплющила очі: отак линути під музику цих дзвіночків і не мати на серці ані двійки, ані маминих сліз, ані свого осиротілого майбутнього.
    Ориська всю дорогу до двірця молола щось безнастанно язи­ком. Стефко поводився тихенько, мов його між ними не було. Дар-ка відчинила очі і вперше за їх приязнь і знайомство глянула Стеф-кові просто у вічі (сидів навпроти неї та Ориськи на лавочці): як багато десь це чоло передумало, як багато ці очі перетерпіли з то­го часу, як Ляля Данилюк виїхала до Відня!
    На двірець приїхали за сім хвилин до від’їзду поїзда. Як вхо­дили до вагону, надлетів з валізкою й високо піднятим коміром Данко.
    – Дан, – зачепив його Стефко: – „Веренчанка“ їде в цьому вагоні!
    – Я пересяду до вас хіба пізніше, бо до Кіцманя матиму това­риство!
    Ориська подивилася пильно на Дарку. Хотіла про щось спита­ти, але, мабуть, вразило її Дарчине нещасливе обличчя, бо тільки шепнула із сердечним співчуттям:
    – Не бери собі так до серця, Дарцю… він тільки тобі навмис­не так робить! А ти знаєш, що кого любиться, тому завжди хо­четься трохи дошкулити.
    263
    – Ой, Орисю!
    Поїзд туркотів, і летіли десь, мабуть, іскри з паровоза. Тільки не було з ким прохухувати в замерзлій шибці віконечка й подив­ляти їх крутий танець. Як поїзд рушив із станції Кіцмань, до ва­гону, що в ньому їхала Дарка, ніхто не пересів.
    У Веренчанці чекали на Дарку: тато, мама і свої коні. Мама видалась Дарці якась така відмолоджена, така свіжа, що вона кинулася їй на шию, щоб тільки вицілувати це молоде, як у дівчин­ки, гарне личко.
    – Мамціка мене з’їсть, як про щось довідається!
    – Що таке, Дарчику? – вже стривожилася мама.
    – Ви знаєте, я не купила ані миґдалів, ані рому!
    – Дурниця! – засміялася мати, що була, видно, на гірше при­готована. – А з татком чому ти не привітаєшся?
    – Ах, правда!
    Татко стояв збоку з батогом.
    – Я маю вам, татусю, так багато розповідати, – притулилася Дарка до рапавого таткового лиця.
    – Дитино моя! – і татко поцілував ще раз Дарку в чоло.
    Вдома світилося аж у двох кімнатах. Це безсумнівно – на Дарчину честь. Бабуня не могла вийти проти Дарки навіть тоді, коли санки заїхали під хату. Зате, коли Дарка проходила повз вікно, бабуня підняла вгору до вікна велику, в синій перинці до пах ляльку. Перше, що смикнуло Дарку за всі мотузки серця, це те, що Славочка при ближчій зустрічі показалася гарна, як мальова­ний янголик. Дарка заговорила до неї, і цей малий янголик посміхнувся. Так вони при першій зустрічі признали себе рідними сестрами й визнали собі взаємну любов.
    Але за хвилину той янголик починає кривити свої беззубі ус­тонька, ніби настроює їх до щораз більшого плачу. Врешті той плач переходить у вереск, і всі – мама, бабуня, Гафія – навіть забува­ють про Дарку і всі „кудкудакають“ коло Славочки. Татко роз­прягає коні, і Дарка стоїть сама, неначе зайва в цій хаті. Навіщо її тут? Хто нею займається? Кому в голові, що вона приїхала із школи додому, де не була більше, як пів року? О, яка вона дур­на, Дарка, уявляючи собі, що тут її чекають, що всі будуть нави­передки розпитувати її?
    264
    Вкінці Славочка, втомлена плачем, випила своє молочко і пішла спати.
    Тепер мама пригадала собі, що приїхала додому її старша доня.
    – Як тобі там на станції, моя донечко? По твоїх личках не вид­но, щоб тобі там погано було. А як там з свідоцтвом? Буде двійка?
    Тато не зрозумів маминого жартівливого тону (мама жартує собі, а це – правда, страшна правда!!) і скипів:
    – Що ти говориш? Наша Дарка – і двійка! Також щось! Та ж я був на останній конференції („Саме перед самою пригодою з Мігалаке“, – пригадує собі Дарка).
    – Та ж професор Спілий не мав для неї слів похвали! Прав­да, наша доня ніколи не була міцна в математиці, а професор Спілий, хоч як хвалив її простолінійний характер, не дав їй кращої оцінки, як „посередньо“. Зате з інших предметів, будь ласка: з ук­раїнської – „дуже добре“, з природи – „дуже добре“, з руханки (жартує собі татко) – „дуже добре“, з німецького – „добре“, з латини – „посередньо“… Здається мені, не було ще оцінок з фізики, румунської і ще з чогось, чи не з історії… Ти знаєш, – звернувся тато до мами – що оце „дрантя“ – всі професори люблять!
    Мама відгортає пасмо неслухняного волосся з-над лівого Дар-чиного ока:
    – Чекай, тату, чекай! Це тільки перший рік так! Доня ще не освоїлася із школою… але я можу з тобою піти об заклад, що до матури вона виб’ється на відмінницю.
    („Про чию вони матуру говорять? Та де я буду якусь матуру оглядати?“).
    – А поки що, – мама робить міну малого пустунчика: – тому що перше свідоцтво в гімназії без двійки, то ти, тату, маєш ще цього тижня поїхати до Заставної й купити доні гарні совгани.
    Дарці починають палати лиця, мов від міцного поличника, так обманювати своїх батьків! своїх найдорожчих, найкращих під сон­цем батьків!
    – Ні, мамціку, мені не треба совганів! Направду! Пощо такий видаток? Краще за ці гроші купіть щось Славочці, – намагається облегшити свою совість Дарка. Мама пригортає щиріше доню до грудей:
    265
    – Це гарно, донечко, що ти така добра й ощаджуєш нас. Це тішить маму, що має таку вирозумілу дитину, але скажи сама: чи не скортить тебе побігти на лід? А це вже трішечки не лицює панні з четвертої гімназійної совгатися з хлопчиськами на одній дерев’яній дошці. А щоб ти не думала, що ти в мами вже нічого не значиш, то ходи за мною! – мама тягне Дарку силоміць до дру­гої кімнати, відчиняє шафу і виймає з горішньої полиці пречудо­вий, як блакить, синій, ручної роботи светер, таку саму шапочку, шалик… навіть такі самі сині рукавиці.
    Цього вже забагато. Дарка, замість подяки, падає, хлипаючи, мамі на груди:
    – Я не варта, мамціку, вірте мені… Я не варта вашого добро­го серця… не гідна того, щоб ви мене так любили!
    Ридання вихоплюється з грудей таким стогоном, що з кухні прибігає з ножем від цибулі бабця: що сталося?
    Надбігає звідкись Гафія: а гей, що сталося?
    Мамі тремтять руки. Вона на миги показує, щоб мовчали. Са­ма бере Дарку попід пахи і веде до ліжка. Тут знову схоплює Дар-ку корч спазматичного плачу. Тато береться за голову і, замість щось порадити, бігає від стіни до стіни. Бабуня намочує рушник в оцті, і мама добре стирає ним Дарчині скроні. За якийсь час Дарка зводить на маму свої „мишачі“, запухлі від плачу очі:
    – Мамціку, прошу забрати лампу, бо я хочу вже спати…
    Мама виконує слухняно Дарчине бажання. Дверей, мабуть, з уваги на Дарчині нерви, не зачиняють. З кімнати, де говорять півшепотом, паде до Дарчиної кімнати вузенька смуга світла і го­лос тата (який же він стурбований!):
    – Занадто перемучена дитина!
    Бабуня не вміє шептати і говорить зовсім голосно:
    – Ти, Климцю, сама винна цьому! Скажу тобі щиро, не хотіла я до цього втручатись, бо не моя це справа, але тепер скажу тобі, що до дитини ніхто не пише таких сентиментальних листів. Дити­на і без того вразлива, а ти ще її розчулюєш. Чи писала я щось таке до тебе чи до хлопців, як ви були у місті? Написала: посилаю стільки і стільки на станцію, решту на підметки до черевиків, вчи­ся, бо як буде зле, то тато приїде на твою голову і кінець. І муси­те признати, що ви мали здоровіші нерви від Дарці. А чей же ніхто
    266
    не може сказати, що, може, я не любила своїх дітей. Але моя лю­бов, не гнівайся Климцю, була таки розумніша.
    Голос мами обурюється:
    – Саме тому, що Дарця вразлива дитина, я повинна бути для неї ніжна, бо всяка шорстка поведінка може довести до ката­строфи.
    „До якої катастрофи? Що значить „катастрофа“? І Дарка ба­чить два поїзди, як зударяються, її думки плутаються.
    З кутків підходить навшпиньках лукавий сон і обережно кладе Дарку в дуже тепленьку і дуже дрімливу колисочку.
    *
    Хоч Дарка дістала під ялинку свою мрію – прегарний „штам-бух“ з розумною головою білого коника, хоч і колядники кожну колядку закінчували „ґречная панна на мнє Дарка“ – і Дарка власноручно виносила їм поколядне, то все ж цей Святвечір не мав тої святкової поволоки, що попередні. Славці заманулося зараз за борщем плакати, а потім спати, і все пішло стрімголов. Дарка пішла спати із своїм новеньким пам’ятником і глухим жалем до своєї сестрички за те, що зіпсувала вечір, на який треба було чекати пів року.
    На Різдво Данко дириґував хором у церкві. Дарка стояла собі з бабунею і татком (мама знову через Славочку залишилася дома) ліворуч від вівтаря, „між панами“. Могла так дивитись на Данка без образи для стареньких святих. Ориська обійшла Софійку і ста­нула собі коло Дарки.
    – Коли виходитимеш з церкви, то зачекай. Стефко хоче з то­бою про щось говорити.
    – Зі мною? – здивувалася Дарка.
    – Так! – так голосно викрикнула Ориська, що аж о. Підгір­ський, Орисин тато, відвернув голову від Євангелії і поглядом, повним догани, глянув на Ориську. Вона запізно сховалася за Дар-чині плечі, але ще шепнула Дарці на вухо:
    – Я вже добре буду матися вдома від татка!
    Після відправи Стефко сам відшукав Дарку. Так воно і слід: не вона до нього, але він до неї має справу.
    267
    – Ти будеш бачитися з Данком, Дарко? Та що я таке дурне питаю! Певно, що будеш! Я маю до тебе одну просьбу… мені незручно з цим звертатися до Данилюка… Своїм сестрам також не можу сказати цього. Бачиш, я хотів би побажати Лялі у Відні веселих свят. Спитай Данка про її адресу… ніби ти сама хочеш до неї написати… Тільки, прошу тебе, Дарко, не кажи, що це для мене! Добре, Дарко? Коли маю прийти до вас по адресу? Я хотів би, може, ще сьогодні. Поки листівка дійде до Відня, то вже й по Різдві буде.
    Дарка знизує плечима:
    – Хіба я знаю, чи я зустріну десь Данка… Сьогодні має приїхати до нас тета… ні, сьогодні неможливо… Знаєш що? Ска­жи йому, що я завтра о десятій буду на льоду. Ти знаєш, мені тат­ко купив нові совгани!
    Стефко не звертає уваги на цю новину, і це ображає Дарку: чи він собі думає, що тільки коло нього має весь світ вертітися?
    – Дарко, а може б, ти таки сьогодні зустрілася з Данком?
    – Ні. Я вже сказала, що сьогодні неможливо, – каже на злість Стефкові, який знає тільки себе і свою Лялю (Ех, дурний хлопчище! Вона там, у Відні, якраз пам’ятає за нього!).
    XVI
    Вранці Дарка прокинулася з чимось терпким в устах. Пізно поза північ роз’їхалися гості, і голова тепер тяжіла на карку, мов дороблена.
    На поруччі крісла, замість мундирка, висить по-домашньому „шляфрочок“. Так, це „дома“: можна вставати о дев’ятій, надяга­ти на нічну сорочку шляфрочок і ходити „голландськими“ ногами по хаті у великих старих капцях. У кімнаті нема нікого. Татко, за-певно, спить ще, а „жіноцтво“ – в кухні, мабуть, Славочку купає, бо чути звідти плюскіт води і приговори: „А хто то буде робити купці-кіпці? Ой, мої гостоньки-ростоньки… Ой так… так… ди­тина хоче розпростерти ніженьки…“
    Щось, ніби заздрість, легенько вкололо Дарку в серце: чи во­ни так цілий рік панькаються коло цієї Славочки?
    268
    Не може чогось тепер піти до кухні й прилучитися до того хороводу, що танцює на честь ясновельможної пані Славки. Ти­хенько відхиляє двері до кімнати, де спить татко. Татко лежить з закладеними за голову руками, якийсь перевтомлений.
    – Дарцю, ходи, до тата!
    Ця фраза збереглася ще з тих часів, як Дарці було півтора року. Пізніше це саме „ходи до тата“ означало приходити до та­тового ліжка із псом Циганом у неділі та свята, ставати навколішки коло татового ліжка з головою на його грудях. Потім Циган по-старівся, а Дарка підросла. Вона стала ледаща і спала у свята най­довше за всіх.
    І тепер, хоч не було Цигана і час давно замів дрібненькі ди­тячі сліди, ця фраза якимсь теплим відгомоном вдарила Дарчине серце.
    – Ходи до тата, донечко, і розповідж щось… як тобі в школі, які твої подружки…
    Дарка думає: „З яким легким серцем питаєш про це, тату?“
    – Мені там добре, татусю, але… приватно вчитись було краще.
    Тато гладить поблажливо Дарку по лиці:
    – Що ж ти говориш, дитино! Ти ще не звикла до школи, то­му тобі так здається… Чекай, колись згадаєш мої слова: шкільні часи будуть найкращі у твоєму житті. Гай… гай… а може, там тепер інший дух панує по школах, як за моїх часів…
    Тато задумується.
    – Татусю, прошу мені сказати… як це було за таткових часів у школі?
    – Подай мені коробку з тютюном. Там, Дарцю, на етажерці… на горішній полиці… там, там, під „Каменярами“.
    Татко крутить папіроску, потім захлипується її димом:
    – По-перше, я ходив ще до німецької гімназії.
    Дарка робить „великі очі“:
    – То татко ходив до гімназії?
    – А ти не знала цього? А звідки ж би тато знав всі кон’юґації і деклінації з латинської граматики?
    269
    Дарка чекає. Не зважується запитати батька, чому він не закінчив гімназії. Вважає таке питання за непристойне.
    – Це так, – говорить тато за себе і своїх далеких товаришів, – ми були тоді у восьмій класі, перед саміською матурою. Тоді саме йшли вибори до віденського парламенту… Так, рік дев’ятсот пер­ший. Нас попросили галицькі товариші, щоб ми допомогли їм поаґітувати по селах за українського кандидата. Роздобули нам му­жицький одяг, поперебирали нас… і порозвозили по селах. Гай… гай… коли б ти чула, як твій тато говорив! Капелюхами підкида­ли вгору ті, що слухали мене. Та, донечко, це були інші часи. Ми тоді мусіли зводити бої за саме слово „український“. І знаєш, що мене зрадило?
    Дарка затримує віддих.
    – Руки. Я мав „панські“, дуже випещені, як на мужика, ру­ки… Це впало жандармові в очі, і так, від клубочка до нитки… аж мене і сімох моїх товаришів вигнали з гімназії. Мусиш знати, що тоді учень у восьмій класі був уже парубок під вусом… В нас були такі, що їх уже з п’ятої класи брали до війська! Гай… гай… ми в ваших роках вміли вже ідеями жити!
    Дарка наслуховує, чи не озветься де хоч нотка жалю, хоч відгук каяття за звихнену кар’єру? Може, тепер… з перспективи двадцяти і кілька років тато візьме цей порив за солом’яний вогонь?
    – Так, донечко, так колись у нас молодь жила!
    Це вже гордість. Ні, це щось більше: це докір сучасній молоді, отій, що до неї належить і Дарка. Докір, що сучасна молодь не вміє жити тим, чим вони колись.
    – Татусь… мій коханий… дорогий… єдиний.
    Дарка в нестямі від великого захоплення і сердечної, з-під са­мого серця вдячности обціловує таткове здивоване обличчя, руки, навіть шию.
    Та ж сьогодні оцією татковою сповіддю сплило на неї велике визволення! Освітило її, мов сонце, і очистило з усіх провин су­проти тата й мами. Хіба ж тато сам не сказав, що діти повинні наслідувати великі вчинки своїх батьків?
    Мама буде товкти головою об стіни з горя, що її дитина не кінчатиме шкіл, що дитині цій не суджено п’ятись все вище і ви­ще по драбині кар’єри і добробуту?
    – Яка я вдячна вам, тату… яка я дуже вдячна!
    270
    Тато підводиться на лікті. Дарка бачить з його піднесених вго­ру, як дві кочергочки, брів і опущених кутиків уст, що він по­боюється за Дарчин розум. Нагадується клопітливе таткове слово в день Дарчиного приїзду про надмірну її вразливість, і тепер вона думає з радісним сміхом: „Татко готов подумати ще, що я збоже-воліла!“
    Дарці замало самого священного докору за її безідейність. Їй хочеться ще батьківського благословення на цю справу.
    – Татусь… а коли б я зробила щось таке, що всім українцям принесло б честь, але за те мали б мене зі школи вигнати, то… ви сердилися б на мене?
    Дарчині очі горять, як у наркотника.
    Тато не звик іще брати Дарчинних слів поважно. Все ж йому мила Дарчина мова, бо він пригортає Дарку до своїх грудей:
    – Та що ти можеш, крихітко, зробити? Що ми всі тут може­мо і значимо?
    *
    Лід у Веренчанці має форму плетеника. Це порівняння добре для малих дітей. Для Дарки вже це два озерця, сполучені з собою вузьким просмиком. Далі все так, як на оліодруку з минулого сторіччя: високі береги і шувар, гать і млин. Дарка підходить ближче під високий берег і мусить признати, що Данко досить штудерно їздить на совганах. І зараз постановляє: не візьме при Данкові так довго совганів, аж не навчиться так їздити, як він. Данко зробив кілька дійно королівських луків на Дарчин привіт і в совганах видряпався на берег:
    – О, ти маєш нові совгани? – його рука була гаряча. – Ти їх не гострила, правда? Коли так, то навіть нема що взувати… лід тут нідочого!..
    „Слава Богу“, – тішиться Дарка.
    – Хочеш, може, по льоду пройтися? – прищурює Данко очі від ясного снігу та сонця.
    – По льоду? Ні… ходім краще берегом повз шевця!
    Данко нерадо розкручує свої совгани:
    – Ти мала мені щось важне сказати, – якось зухвало починає Данко.
    271
    – Я хотіла б знати, що Ляля з Відня пише, і ще хотіла попро­сити в тебе її адресу.
    Данко перекладає зуби язиком. Дивиться так хвилинку на Дар-ку, потім питає дуже протяжно:
    – То це те „важне“, що заради нього я мав сьогодні аж сюди прийти?
    Дарка червоніє:
    – Ні! Адже про Лялину адресу я могла спитати тебе ще в Чернівцях.
    Тепер Данко бачить, що його самопевність трохи за широко простягла крила:
    – Ляля? Ляля задоволена… Її адреса: Відень, Зайзґассе, п’ят­надцять, партер, бай фрау Гезе. Вона підготовляється тепер до самостійного концерту. Ти знаєш, що вона вже плутає в пам’яті Улянича із Славком Празьким?
    – Ах, так! – виривається в Дарки оклик співчуття для Стеф-кового закоханого серця. І знову чекає.
    – Дівчата завжди мають дуже коротку пам’ять, – філософує Данко. Дарка не розуміє, до чого він прикладає цю думку. Тоді, за своєю звичкою, перехиляє голову на один бік і питається:
    – Циганюк не приїде на свята трохи до Веренчанки?
    Дарка лякається цієї підозри, а потім нагло спалахує радістю: „Господи, це ж ніщо інше, тільки заздрість, звичайна заздрість за-коханих…“
    – Даночку, ти думаєш…
    Данко віддуває презирливо губи, але тому, що вони в нього тонкі, в цій ґримасі виходять зовсім, як дзьобик пташки:
    – Я нічого не думаю… ходиш собі з Циганюком, ну й ходи… це ж твоя справа! Що ти мала мені важливе сказати?
    Дарка стежить за слідами якихось великих чобіт понад берегом ставу, схиляє голову так низько, що борода із грудьми творить од­ну лінію.
    „Він мене вже не любить“, – дуже обережно, щоб не зранити занадто свого серця, приміщує цю вістку у своїй свідомості.
    – Дарцю, чому це ти нічого не говориш? Я чекаю на те твоє „важливе“, – Данко починає вже нетерпеливитись. І Дарка гово­рить без вступу:
    272
    – Ти знаєш, що має приїхати до Чернівців міністр, і наша гімназія збирається його також вітати. Ти знаєш про це. Але на­ша гімназія не буде його вітати, – говорить таким наказним тоном Дарка, щоб зразу наставити Данка на цю справу, як на щось, що неминуче повинно статись, від чого, як від смерти, не може бути викруту.
    – Ціла гімназія, всі наші учні та учениці виступлять проти цьо­го концерту, – і сама не розуміє Дарка, що вона говорить про щось, чого ще немає, – всі як один, навіть найбільші боягузи при­стали до нас…тільки про тебе одного говорять, як про непевного… Чи не сором це для цілої Веренчанки? Ти знаєш, як мені це ска­зали, то я не хотіла вірити… не могло мені в голові поміститися, щоб ти… ти…
    Вона ще сильно під вражінням розмови з татом, ще свіжо кри­вавить її сердечна рана, і вона хоче зразу забагато передати йому думок. Данко не розуміє її хвилювання.
    – Я ж казав уже „твоєму“ Циганюкові, що з цим виступом товаришів не погоджуюся. Ти несправедливо хотіла назвати мене боягузом. Я не боягуз. Можеш повірити мені. Я тільки маю таке переконання, що цього непотрібно, бо це ще більше пошкодить нашій гімназії, ніж допоможе. Чого я маю бути нещирий? Я бачу, що ти дуже перейнялася цією справою… але щодо мене, я нічого не пораджу – це є проти моїх переконань, і я таки не погоджую­ся з вами всіма. Зрештою, правду сказати, не я сам один, як ти кажеш, – таких, що думають так, як і я, є більше, Дарцю.
    Раптом звідкись родиться в Дарчиній голові переконання, що весь її запал, вся її віра, всі незабутні таткові слова, ба, навіть весь успіх справи обернеться внівець, коли Данко не змінить своєї дум­ки. Справді, аж долоні сверблять, щоб схопити його за комір і тря­сти ним, трясти аж до безтями і кричати над самим вухом: „Як ти можеш цього не розуміти?“
    Дарка обертається до Данка повним лицем, аж труситься від хвилювання:
    – Як ти можеш таке говорити? Як ти можеш не розуміти, що так конче треба зробити? Адже ж ми мусимо, щоб навіть нас на сто вітрів з гімназії прогнали, ми мусимо показати румунам, що ми їх не хочемо, не любимо і ніколи, ніколи не будемо любити їх, як панів на Буковині!
    273
    Ці слова з самого серця майже не роблять на Данка ніякого вражіння. Він дивиться на це, як на якусь гру. Тоді Дарка попа­дає в якийсь стан екстазу і починає піднесеним, аж образливим тоном кричати:
    – Так, ясно… ти не можеш цього зрозуміти… ясно, бо який з тебе українець? Дома у вас говориться по-німецьки… не запере­чуй, я знаю! Сестра твоя навіть добре говорити по-українськи не вміє… Тебе оплутала румунка! Так! Так! Шкода, що хвалишся завжди своєю гордістю… а тепер сам бігаєш за цією румункою, як цуценя! Так! Так! Усі це знають і сміються з тебе, сміються з такого дуже „гордого“, неприступного Данилюка, якого дочка пре­фекта взяла під ноги, і тепер, коли ти не пристанеш до товаришів, то щоб ти знав, всі, навіть я, так, я також буду всім розповідати, що ти заради дівчини зрадив товаришів. Можеш не приставати до нас… Пан префект Джорджеску, напевно, постарається, щоб тебе прийняли до румунської школи…
    – Чекай, Дарко! – Данко намагається вдержати рівновагу, але голос у нього вже хрипкий, – не говори так багато. Скажи мені щиро, але зовсім щиро: направду говорять, що я не хочу приста­вати до вас через дівчину?
    Кохані, єдині на світі очі, такі стурбовані, такі сполохані, що Дарка примушена дивитись собі на носики черевиків, щоб при сонці і людях не впасти йому з плачем на груди і не сказати: „Я все це видумала, коханий… Ніхто не думає про тебе аж так погано“.
    Та хіба татусь не пожертвував для такої самої справи своєю кар’єрою! І тому вона також мусить бути тверда:
    – Так, це правда. Це говорять про тебе, і тому мені такий сором за тебе.
    Данко підносить голову.
    – Від кого ти чула таке про мене? Хто тобі казав? Дарко, я не пущу цього плазом! Я тобі кажу!
    Дарка знов коло нього добрим янголом:
    – Чи добре буде, як ти зробиш цю справу голосною? Зараз розійдеться по гімназії „слава“, що ти бешкетничаєш за дівчину, та ще й румунку. Найкраще буде, як ти без крику скажеш Циганю-кові, що… ти вже не будеш грати в оркестрі… Скажи сам: чи не
    274
    краще, хоч би й з гімназії вилетіти, ніж щоб на тебе всі пальцем показували?
    Данко притихає. Його лице в якомусь корчі задуми. Так ідуть вони аж „коло шевця“. Дарка сама завертає, бо його задума по­несла б хіба на край села.
    Врешті Данко каже:
    – Може, ти й маєш рацію, що не треба розголошувати цієї справи… Але я сам до Циганюка не піду. Коли він ще раз звер­неться до мене з цією справою… то я, як треба буде, не гратиму в оркестрі. Невелике нещастя, коли закінчу гімназію у Відні. По-німецьки я говорю так добре, як і по-українськи… Чи ти… таки не хочеш мені сказати, хто таке говорив про мене? Знаю, що я не можу тебе примусити, щоб ти мені сказала… Ти вже більше три­маєш з Циганюком, як зі мною… Воно інакше й не може бути. Я тобі щось скажу, Дарко (вже не „Дарцю“), я не сміюся… впер­ше мені щось таке здається… що дійсно… я розумію, чому тобі Циганюк більше за мене подобається. Хто знає, може навіть так краще для тебе…
    Як? Він каже, що так „краще для неї“? Уста мимоволі почи­нають в неї тремтіти, і вона мусить схилитись за грудкою снігу, щоб Данко не догадався про те, що діється в її серці.
    Данко думає ще про Лучіку.
    – А щодо тої румунки, то вони дійсно смішні! Що це все має спільного з їх бунтом? Певно, що мені дуже залежить на тому, щоб мене не вважали зрадником. Я можу навіть при самому міністрі сказати, що мені не хочеться грати на його честь, але при чому ж тут ця Богу духа винна дівчина? Цього я, бігме, не ро­зумію!
    Зате Дарка дуже добре розуміє. Аж тепер розуміє „зовсім певно“, що в його серці вона програла останню ставку. І їй тепер уже однаково, як людині, що програє все своє майно.
    – Бо ми загалом не повинні дружити з гнобителями… ніде і ніколи. Наші дівчата не повинні ходити з румунами, а хлопці з ру­мунками, бо привикаємо до них, привикаємо до їх мови, а потім… уже відчуваємо симпатію до цілого їх народу… – повторює вона все те, що навчив її Орест Циганюк, і тому це все не виходить та­ке природне, як вона відчуває.
    275
    – Ти знаєш, що я тепер добре живу з Циганюком… і я не заздрісна за цю якусь Лучіку, але я тебе також прошу, дай собі спокій з цією румункою!
    І сама не знає, звідки в неї сили ще на одну, найвищу жертву для нього:
    – Є одна дуже гарна дівчина… українка… вона тебе любить нишком. Як хочеш, то я познайомлю тебе з нею.
    Данкове лице вкривається поволокою якогось незрозумілого для Дарки суму:
    – Ти добра дівчина, Дарко, але пощо мені знайомитись з тією дівчиною? З Лучікою (вперше назвав її тільки по йменні), я ще не женюся, і хто знає, чи загалом колись оженюся… Я тобі кажу: роблю це для товаришів, може, навіть проти свого переконання, виступаю з оркестру, але до моїх приватних, чисто особистих справ я також не дозволю нікому втручатись! Зрештою, ти вже настільки знаєш мене, щоб повірити, що так буде, як я говорю.
    Так. Настільки вже знає його. А коли ще не знала, то сьогодні пізнала його до останньої межі.
    „Він для мене не відцурався б, – думає, мов про якусь казку дуже давніх днів, – так своїх товаришів, як це робить для неї… Ніколи не любив він мене так, як її! Ніколи!!“
    – Я вже хіба піду, Данку, – пробує навіть посміхнутися.
    – Коли хочеш, то я проведу тебе трохи…
    Цього вже забагато на сьогодні.
    – Дякую тобі, але я хочу сама йти… Я не кажу, – не дивись так на мене, Данку! – що я не хочу з тобою йти… хочу тільки бути сама…
    Краще б сказати йому ясніше: „Залиши мене саму з моїм болем. Не бачиш, як мене дуже болить це все?“
    – Да буде воля твоя, – каже Данко поважним, біблійним тоном.
    Руку, яку подає йому Дарка на прощання, він тримає міцно та довго у своїй долоні, потім, мов би після надуми, підносить її до уст. В цьому такому глибокому і водночас такому безпристрасно­му поцілунку є щось з прохання пробачити і бажання попрощатись.
    Дарка хотіла б тікати від цього місця і цього хлопця, але ноги її ступають по снігу важко й поволі.
    276
    „Аж тепер вже все неповоротно скінчилося. Але чому я не пла­чу? Чому я не кричу?“
    Боїться сама цієї закам’янілої тиші свого серця. Тільки на пле­чах і в грудях осідає щось важке так, що вона примушена часто зупинятись, щоб відпочити й набрати віддиху.
    – Хоч татко і не закінчив гімназії, хоч він, сердешний, мусів піти на найчорніший хліб у світі, то я все ж таки… дорожче за­платила, як він, за цю нашу Україну.
    XVII
    Життя оре своїм невблаганним плугом чорні, сирі дні, й нема іншої ради, як іти за цим плугом та ще й приспівувати.
    Доводилось радіти совганами, примірювати їх кілька разів у ха­ті й мерщій бігти на лід, щоб своєю байдужістю не засмутити бать­ка і матері. І так у всьому. Підійме Славочка ніжку до ротика – треба плескати в долоні і сміятися з цього. Прийде бабуня знадво­ру й задріботить по хаті від морозу – треба й собі тупотіти з ба­бунею.
    В хаті о. Підгірського, де Дарка щоденний гість, вибухає подія і своїми відламками ранить тих, що найближче до неї. Отець Під­гірський за ніяку ціну не хоче віддати Ориську до румунської гім­назії. Мама, з сивавим від чола волоссям і нерішучим, дитячим носиком, плаче. Їй гірко бачити свою дитину у шкільному році дома за пір’ям чи вишивкою. Тим більше боляче, що її розум не збаг­не, чому Ориська не може кінчати румунської школи. Чому? Від цього ж вона ще не стане румункою. Але лагідний завжди о. Підгірський стоїть твердо на своєму: з яким лицем він показав­ся би до Чернівців між своїх? Ні, хай ліпше Ориська так довго сидить дома, доки Мігалаке не піде з української гімназії. Орись-ка чіпається Дарчиної шиї:
    – Я хіба збожеволію з туги, як ти від’їдеш…
    Дарка гладить рукою Орисьчине горіхове волосся і потішає її:
    – Нічого… нічого… незабаром і я також приїду до Веренчан-ки і вже не поїду звідси.
    Останнього дня перед від’їздом надійшла заблукана, спізнена листівка від Івонка. Галузка сосни з одною-однісінькою заплака-
    277
    ною свічечкою. Листівка вимучена, з багатьма слідами брудних рук… Може, тому Дарка зустріла її тепло, як зустрічається втом­леного мандрівника. Здавалося їй, що дала б багато, коли б… могла полюбити Івонка, але вмить спохватилася, що цього ніколи не буде. Не знала Дарка, як і коли це сталося, що тільки недавно викинула брудну білизну з валізки, а тепер вкладає свіжу, ще з за­пахом мила і від’їжджає вже з дому. Мама поклала в пергаміно-вому папері поверх білизни кусник торта. Це мало ще бодай якийсь час нагадувати донечці хату і трохи присолодити гірку тугу за нею.
    „Я не смію плакати при прощанні… Мушу бути мужня… бо інакше“… – щипала себе Дарка і трималася мужньо, поки мама не простягла до неї свої руки і не сказала:
    – Бувай здорова, донечко!
    Дарка не плакала. Справді не плакала. Вона тільки оповила ма­му своїми руками, як ссавцями, втиснула лице в мамину шию і з острахом, якого ніхто не розумів, просилася:
    – Мамціку… не пускайте від себе. Мамціку… не веліть мені їхати.
    Мама розридалася вголос, притулила ще щільніше Дарку до се­бе і сказала в зворушенні, що не пустить своєї дитини від себе. Нічого не допомагали таткові несміливі перестроги і просьби або погрози. Аж бабуся розвела їх міцною рукою. Маму вона виштовх­нула до Славчиної кімнатки, а тато заніс Дарку на руках на сани.
    На двірці чекала на Дарку Домка, наймичка о. Підгірського. Вона впхала Дарці в руку записочку. Ориська писала дрібненько:
    „Бажаю тобі всього найкращого і прошу тебе, не гнівайся, що я не вийшла тебе проводжати. Але з жалю, що ти їдеш до школи я, мабуть, кинулася б під поїзд. Вітай від мене всіх подруг і напи­ши, хто з професорів буде питати за мною. Па, Дарцю. Цілую те­бе дуже-дуже, твоя О. П.“.
    Надійшов Данко та Стефко Підгірський. Треба було попроща­тись з батьком. Спокійно закинула таткові руки на шию, спокійно прийняла та віддала поцілунок. Може, до татка не було в неї та­кої ніжної сердечности, як до мами. Є думки, що з ними мусить Дарка ховатись перед мамою, мов з поганим учинком.
    Поїзд ухнув, мов парубок напідпитку, і татко збирався вже відходити, як Дарка закинула йому ще раз руки на шию, притули­ла своє личко до нього і сказала ще останнє:
    278
    Батько зупинився трохи здивовано. Може, він сподівався, що вона має йому щось важливіше сказати? Та якось так склалося, що в те одне слово змістилося все важливе, болюче й надійне. Данко підійшов до Дарки (він теж не міг ще призвичаїтись до того, що Дарка йому чужа):
    – Ідемо, Дарцю, бо поїзд втече нам з-перед носа! – вхопив Дарчину валізку і помістив зверху на своїй. Дарка замахала до тат­ка крізь шибку вагона, поїзд клацнув і покотився.
    Данко примістив Дарку на найкращому місці – біля вікна, а сам вийшов із Стефком на коридор. Дарка чула тільки їх сміх, безтурботний і свавільний. В Кіцмані всіло багато учнів. Попере­ду продирався з пакунками, мов перекупка з кошиками, Данків товариш Кудла.
    – Сервус, колєґо! – зрадів Данко. Кудла відхилив двері до Дарчиного купе. – В останньому вагоні їде ваша подруга Косо-ван… Тут стоїть сім хвилин, коли хочете…
    – Ні, дякую.
    Дарка нічого, ані нікого не хоче. Данко нахилив шию до Дар-ки:
    – Дарцю, вважай на мою валізку, бо я йду з товаришем шу­кати місця.
    Дарка зітхнула, мовби її щось заболіло, хоч усі болі та радощі, зв’язані з Данком, і так були вже за рогачкою.
    За якийсь час притемніло в вагонах. Міст на Пруті пригадував подоріжнім, що вже пора знімати клунки з полиць. Дарка вигля­нула до другого купе:
    – Данку!
    Данко ще не наговорився.
    – Я зараз поможу тобі зняти валізку, бо ми з Кудлою їдемо трамваєм!
    „Вже краще Кудла, як Лучіка“, – подумала механічно. Підня­ла високо комір плаща. З відчинених дверей вагону била їдка мря­ка. Чернівці вийшли назустріч подорожнім яскравим, велико-міським світлом. Люди і назви залізничних контор зарисувались на двірці зовсім виразно. Серце в грудях боліло також цілком виразно.
    279
    XVIII
    Перший день навчання після різдвяних вакацій нагадував со­бою небуденну гостину. Дівчата вітались довгими, радісними вигу­ками, всі були раді кожній новій, що ввійшла до класи. Із дому привезли свобідну, родинну атмосферу. Навіть на найбідніших бу­ли випрасувані нові або старі мундири з майстерно прихованими цирами. Кожна мала в папері під лавкою „щось із свят“. Це теж зміцнювало гостинний настрій. А скільки привезли вони новин! Адже час стояв у цій школі два тижні на місці! Дарка подала по­другам до відома, що Ориська Підгірська в цьому році не ходити­ме до школи.
    Ніхто навіть не пожалкував за цією втратою. Мала Кентнер, якої мозковий апарат не вміє тримати думок, тільки зразу пре їх на лотоки язика, гукнула:
    – Добре, що пішла геть!
    – Чому Підгірська не буде ходити до школи? – мусіла і цей бік медалі оглянути Лідка. Дарка вдала, що не дочула цього питання. Її відновлена любов до Ориськи страждала від такої байдужности товаришок. Дарка не мала до кого прихилитись: ані Оріховської, ані Стефи не було ще в класі. Лідка обіймала Ко-сованку: розповідали собі щось, сміялися і знову шептали.
    Дарка вийшла на коридор. Ох, неправда, що в гаморі легше чекати на когось. Тут застав її сторож: ви часом не знаєте, чи є вже панна Оріховська і панна Попович? Пан директор веліли за­раз після дзвінка прийти до них. Попович – це вона. Так. Оріховської ще нема. Може, ще не приїхала, а може, тільки на го­дину спізнилася. Добре. Зараз після дзвінка вони прийдуть до па­на директора.
    – Мене й Оріховську чогось кличе директор! – впадає наля­кана, безголова до класи, забуваючи про те, що в такому складі класи, як тепер, нема ні одної близької душі.
    Лідка сміється:
    – Але ж ти перестрашена! Чекай, підвищить вам так оплату, як мені та Равлюк! Нас також звав директор до себе. Певно, що так! Ніби, чому ми мусимо більше за вас платити? Але з тебе боягуз!..
    280
    Лідка говорить з такою байдужістю, що можна б повірити їй, коли б… не ця багатомовна випадковість… що саме Поповичівну та Оріховську викликають разом!
    – Доленько, не покидай мене! – зітхнула Дарка і нишком у куточку перехрестилася.
    – Чого учениця бажає собі? – забув директор, що викликав Дарку.
    – Я – Попович, пан директор веліли…
    Лице директора скривилося, якби хтось йому капнув на кінчик язика оцту. Він глянув на записочку перед собою і спитав:
    – А де Оріховська?
    – Ще не прийшла. Дівчата говорять, що її поїзд приходить аж о восьмій.
    – Ага, могла вчора приїхати. Пане професоре, – звернув директор свою товсту, як у буйвола шию, в другу кімнату. Ру­мун, мов на сцені, тільки чекав цього виклику, щоб вискочити з-за дверей.
    – Ось тут ваша учениця, пане професоре, – сказав по-ру-мунськи, а Дарку питав далі по-українськи:
    – Чи ви, Попович, знаєте, що маєте погану оцінку з румунсь­кої мови, а крім того, лихі обичаї за невідповідну поведінку супро­ти пана професора?
    – Так, – призналася Дарка до гріха, бо не було куди крутити.
    – А ваші батьки знають уже про це? – директор завісив од­ну брову високо над оком, а другу спустив низько так, що вони виглядали, як журавель коло криниці.
    – Еге ж, – заговорив своїм голосочком румун, – чи батьки знають, як учениця поводиться тут супроти своїх зверхників?
    – Так, – відповіла Дарка самовпевнено, нітрохи не задумую­чись над тим, що говорить неправду. Десь під порогом свідомо-сти блимнуло, що тим викрутом вона захищає не тільки себе, але й батьків.
    – І, – витягнув директор шию, як кіт до шматка сала на шну­рочку, – і що вони на це?
    – Що тато й мама на це? – розв’язався румунові язик по-ук­раїнськи, хоч здавалося, що він кожну нашу тверду шиплячу пиль­ником надпилював.
    281
    – Говорили, що ти добре робиш? Наказували не вчитися ру­мунської й не слухати професорів? Га? Може, ще раділи, що ти така велика патріотка, що з румунської двійку маєш?
    Директора раптом задряпало щось в горлі, він закашляв і ру­мун урвав. Наче перелякався, щоб директор не захлиснувся.
    – Пан професор жартують… Я не думаю, що можуть бути такі батьки, які хвалили б дитину за те, що принесе до хати пога­ну оцінку. Ким є ваш батько, Попович?
    – Чи мама також учителька?
    – Так, але мамця не вчить.
    – Прошу дуже, – бідкався щиро директор, – і такий народ­ний учитель з малою платнею стягується з усіх сил, щоб утрима­ти дочку в гімназії, а ця дочка з вдячности за ці всі труди обра-довує батьків двійкою. Ну, і має батько чим тішитися! І що тут найсумніше! Ви, напевно, не розказали батькам, що самі ви бажа­ли одержати таку оцінку. Я переглядав румунські задачі учениці. Є там одна щоправда „недостатньо“, але можна було усно гарно відповісти і таки заробити собі на посередню оцінку. Але коли уче­ниця зухвало, перед цілою класою заявляє, що з румунської мови може і двійку мати, тоді вже і сам Бог не може нічого порадити. І ще одно мене цікавить: я переглядав ваші оцінки з інших пред­метів і бачу, що Попович – розумна, здібна дівчина. Цікаво, хто підсунув вам такі думки, що румунська мова така маловартна, що з неї можна навіть двійку мати? Бо ж ви самі вже розумієте, що ми живемо в Румунії, є ми румунськими громадянами, і румунська мова в наших школах мусить бути найважливішим предметом. От­же, хто навів вас на цей фальшивий погляд щодо значення ру­мунської мови? Прошу не боятися… я не витягну з цього на­слідків! Я хочу тільки знати, хто це такий „розумний“? Отже… хто це говорив, Попович?
    Дарці наче б піском в очі сипнув: дійсно, хто це говорив їй, від кого і де вона чула, що румунська мова без граматики і літерату­ри? Хто?
    – Учениця не може відразу пригадати собі… Це нічого… – директор оглядається за румуном, а той відразу розуміє, що він тут уже зайвий, і виходить до другої кімнати. Ще й двері зачиняє за собою.
    282
    – Прошу сідати, – говорить директор так ввічливо, що Дарка вмить розуміє: бідний директор! Він теж боїться перед цим руму­ном заговорити тепліше до своєї учениці.
    – Прошу сідати, – просить ще раз директор. Дарці якось ніяково сідати перед ним, як перед рівним.
    Хоч він і директор, а Дарка тільки учениця, хоч провина по Дарчиній стороні, та він забуває це все. Пам’ятає тільки, що вони обидвоє українці і розмовляють без свідків.
    – А що то обіцяли вам батьки за гарне свідоцтво? – питається директор по-батьківськи.
    М’який, лагідний тон цієї доброї людини відкриває перед Дар-кою всю глибину її негідного вчинку супроти батьків. Як сміла вона прийняти подарунки за гарне свідоцтво, коли так напевно, знала, що свідоцтво буде із двійкою? Її напружені, спрацьовані нерви не в силі довше опиратися. Щаслива, що знайшла когось, кому може довірити найболючіше місце у своєму серці, Дарка напівшепотом, напів із плачем признається:
    – Прошу пана директора. Татко не знає, що я маю двійку… вони мені стільки подарунків накупили, що я не могла признатись. Але, прошу пана директора, я направду не винна за цю двійку.
    – Так!? – порушується директор, аж стілець поскрипує під ним.
    – То ви через те не мали відваги признатись батькам до пога­ної оцінки, щоб не робити їм прикрости? Так? Чи це аж так ду­же боліло б батьків? Чи, може, ви боїтеся кари? – хоче все-все знати цей батько – не директор.
    І Дарка признається у всьому:
    – Мене ніколи дома не карають. Може, навіть не лаяли б ме­не за це. Тільки мамі було б дуже прикро… і татові.
    Директорові робиться жаль Дарчиної мами:
    – Гм, можна б ще направити лихо. Я міг би, може, ще якось впросити пана професора, щоб подарував вам таку невідповідну по­ведінку в класі… гм… А з самого предмету… чи ви з румунської усно добре підготована?
    – Я все… все… кожний уступ, кожний віршик знаю, – дуже зраділа Дарка.
    Дарка погодилася вже з цим і звикла до думки, як, зрештою, звикаємо до кожного нещастя, коли воно тягнеться довго, що це
    283
    свідоцтво – останнє в її житті. Але тим упертіше проявляється та­ке близьке Дарчиній вдачі себелюбство, щоб мати це останнє сві­доцтво „чисте“. Свідоцтво, коли воно перестає бути перепусткою до вищої класи, піврічне свідоцтво – безвартісне. І це Дарчине останнє свідоцтво теж втратить свою фарбу, і для всіх буде важне тільки те, що Дарка не ходить більше до школи. Ніхто, може, й не спитає про оцінки її останнього свідоцтва. Це Дарка розуміє. А проте – це свідоцтво мусить бути без жодної двійки. Страх, смертельний, білий страх перед маминим докором, що Дарка, ма­мина дитина, обманула маму, спалює Дарку на вугілля.
    Дарка знає і те (Господи, чого то вже не знаємо в тому віці!), що багато дітей оббріхує своїх батьків. Дарка, якби цього конче хотіла, могла б навіть із свого життя пригадати чимало таких ви­падків, коли то треба було… змалювати мамі трохи інакше ту чи іншу справу, як вона в дійсності була. Але перед самими народи-нами Славочки виринуло між мамою і Даркою щось таке, що за­мало сказати спаяло їх між собою – воно відкрило їм жили і змі­шало разом їхню кров. Є такі хвилини в житті людини, коли сер­це з серцем зливається так, мов крапля води з своїми посестрами. І в таку хвилину мама з Даркою присягнули собі одна одну ніко­ли в житті не обманювати. Ніколи-преніколи. І тому Дарка менше боїться смерти, ніж почути від мами:
    – І ти знала заздалегідь про двійку і замовчала про це переді мною? І ти оббріхувала свою маму?
    Ніколи не зрозуміє її мама, що ця брехня, що ці муки, які во­на перетерпіла – це все було тільки для спокою маминого серця. Дарчине серце не знає дешевих жертв. Не знає половинчатости у своєму захопленні, стриманости – у своєму відданні. Вона хоче такий самий княжий дар кинути на жертвенник справи, як і татко. Якою дешевою ціною є, мабуть, свідоцтво з поганими обичаями та двійкою! Чи ж не мав би права перший-ліпший зробити їй докір, що вона тільки тому дала себе втягнути в цю змову, щоб з честю вийти із своїх двійок? О, Дарка Попович мусить мати право – хоч би довелось його зубами вибороти – сказати тим усім, що пита­тимуть, чому вона не ходить до школи: „Дивіться! Ось тут моє останнє свідоцтво. Воно бездоганне! Я могла б з ним перейти до вищої класи, але… я жертвувала його і себе для справи!“
    284
    Директор, здавалося, передумав щось:
    – Гм, можливо, що можна буде ще щось зробити. Але учени­ця мусить пригадати собі і сказати мені, зрозуміло, тільки мені… хто наговорив вам на румунську державу? Властиво, що румун­ська мова буцімто маловажна, що з неї українка може навіть двій­ку мати. Не пригадуєте собі, хто говорив таке? Де ви щось таке чули? Це не мусіло бути в школі. Могло бути і поза школою…
    Дарка похнюплює голову: смішний цей директор. Та ж це її та­тусь назвав румунську мову циганською, без літератури і грамати­ки. Та хіба тільки татусь? Дивно, дійсно дуже дивно, що дирек­тор не знає, що всі такої думки про румунів… Дуже дивно і якось підозріло звідкись приймає вона вістку, що аж тепер не сміє собі нічого „пригадувати“.
    – Десь я чула щось таке, про що пан директор говорять, але не можу пригадати собі. Ніяк не можу… думаю і не можу.
    Може, нарешті скінчаться ці допити. Чого він хоче від неї? З великої прихильности до Дарки позбавити татуся посади? – виповзає з-під Дарчиного серця вузька гадючка підозріння. Тому, що директор мовчить, Дарка підводиться з крісла: отак чкурнути з цієї канцелярії, щоб аж закурилось за нею. Директор знову садовить її в крісло:
    – Ви – вільна на цю годину, не кваптеся.
    Хтось стукає у двері. Це сторож:
    – Панночка Оріховська з четвертої вже є.
    – Нехай зачекає в кабінеті.
    Дарка зривається мимохіть: Наталка! Хоче одним словом пе­рекинутися з нею, хоч би тільки крізь шибку побачити вираз її обличчя. Дарка не вміє пояснити собі цієї внутрішньої конечности побачити Оріховську, не знає того зачарованого слова, що хотіла б його переловити від неї. В неї тільки замрячене передчуття, що невблаганне, невідкличне нещастя спаде на їх голови без цього по­розуміння.
    Директор бере Дарку за підборіддя (гадючка під серцем почи­нає сичати: уважай, уважай!):
    – Чи ви, Попович, не чули десь про те, що українська гімназія не має брати участи в концерті на честь пана міністра? Не було мови про щось таке в нашій гімназії?
    285
    Ще малою дитиною Дарка впала раз з яблуні. Тепер з цілою виразистістю відновилися ці вражіння: перед очима замиготіли чорно-жовті плями, уся кров що до краплинки з лиця і рук збігла в ноги. Дарка відчула холод, що вдарив на неї від її безкровного лиця. Директор в ту ж мить, мов гачком підхопив Дарчине збен­теження:
    – Я бачу, що й ви чули про це! Правда, яке дітвацтво! Пан міністер цікавиться станом шкільництва і тим, як ученики вчаться. А не музикою! Га… га… чи це не смішне? Не співати в хорі! Що мені за співаки! Їм здається, що пан міністер був би хоч запри­мітив, що їх група не співає. Я цікавий, хто це придумав таке „мудре“? Але мені щось інакше здається. Мені здається, що хлопці інакше говорили, а інакше були б зробили на самому кон­церті. Вони, певно, хотіли тільки до цього нерозумного кроку на­мовити дівчат з нашої гімназії, щоб їх осмішити перед паном міністром. Мовляв, в українській дівочій гімназії немає ні одної музикальної дівчини. Го-го, ці хлопці не раз беруться на різні хи­трощі, щоб тільки дошкулити дівчатам! Я ж сам був колись уче-ником! Як… як він зветься цей ученик, що й вас намовляв до цьо­го? Хтось мені казав… я вже знав прізвище того „махера“, але якось вилетіло мені з голови.
    Дарка не знає вже, чи це вона сама конає на кріслі, чи тільки стоїть коло когось страшенно перетопленого острахом і мучиться від того, що не може йому допомогти. Чує тільки, як щось тепле з-під пах котиться вниз по тілі. Рештками зусилля, якого ще не поглинув страх, вона повторює собі тільки одне:
    „Орест… Орест… не скажу… не скажу… не скажу…“
    – Чи ви скажете мені нарешті прізвище цього збиточника? – допитується директор, нібито й не дуже серйозно.
    – Я не знаю… я… – якось так незручно почала захищатися Дарка, що зразу сама відчула, як видала себе.
    Він засміявся тільки з такої незугарної гри:
    – Чи це така велика тайна? Я ж кажу, що я вже знав це прізвище, тільки тепер воно вилетіло мені з голови. Ой, ви, дівчата, не маєте на шеляг амбіції! Хлопці змовилися, щоб вас у дурні пошити, а ви ще бороните їх! Отже, як зветься цей „герой“?
    286
    Дарка примкнула очі, знітилася в каблучку і тільки вистуку­вала в своїй пам’яті рівно до ритму: „Не скажу, не скажу, не скажу“.
    Директорові, видно, було вже забагато цієї телячої впертости. Він насупив брови, як казковий Прудивус, і запитав ще раз по-доброму:
    – А як я попрошу пана професора, щоб скреслив вам невід­повідні обичаї і ще раз запитав румунську, і… як пообіцяю вам, що навіть панові директорові з чоловічої гімназії не виявлю прізви­ща того учня… ви тоді скажете мені, хто це?
    Спокуса така велика, що Дарка відвертає голову вбік, щоб не чути цього голосу, щоб не бачити тих очей, що так багато обіцю-ють. Вона вже нічого не бачить перед собою, тільки два тунелі ма­миних очей в заломаному світлі. Раз, як ті очі дивляться на неї, коли Дарка кладе перед них те нещасне свідоцтво. Другий, як ті очі мерехтять, коли читають ще раз і ще раз Дарчине свідоцтво без двійки. Ці тунелі підсуваються під Дарчині очі щораз ближче, і щораз яскравіше видно цю різницю в заломаному світлі. Дарка на мить закриває свої очі ліктем, щоб розвіяти примару маминих очей. Вона повертається лицем до директора, хоч очима не сягає вище своїх черевиків і каже:
    – Я не можу його назвати…
    Тільки це сказала і зразу, якби визволена, відчула, що кинула останню ставку – свої останні сумніви й вагання. Тепер вже, на­певно, нічого не зрадить. Щось, наче автоматичний замок, заско­чило там, усередині, викинуло всі її думки й волю по той бік ди-ректорової кімнати. В одній хвилині зрозуміла, що має перед собою ворога. Директор тепер розлютився: гримнув долонею по столі, аж папери на ньому і Дарчине серце в грудях підстрибнули.
    – Що значить „не можу“? Чи ви знаєте, що тут школа і уче­ниця мусить сказати, коли її питають? Нечуване зухвальство так відзиватись до свого зверхника! Я наказую вам зараз же сказати прізвище того учня!
    Дарка мовчить.
    – Ти чуєш, що я тобі кажу? – крикнув директор з таким ре­вом, що аж румун вибіг із сусідньої кімнати. Вибіг запінений, заку-курічений, прискочив до Дарки, вхопив її своїми руками, як яструб
    287
    кігтями, й потяг нею аж до шафи, аж скляні ампулки на ній зад-звенькотіли.
    – Ти кажеш чи ні?
    – Я нічого не знаю… ніхто мені нічого не говорив… і прошу тут не битися, ніхто не має права тут термоситися! – Вона чує, що ще один рух до цієї худенької шиї, неначе в курки-голошийки, і вона перемогла б.
    – Lasati, domnule, lasati (Залишіть, пане професоре, зали­шіть), – опам’ятовує його по-румунськи директор. – Ми знайде­мо на таких упертих учениць свій спосіб.
    – Можеш іти геть! Забери свої книжки і більш не показуйся мені на очі! Можеш уже не приходити до школи! Ми зуміємо при­боркати таких упертюхів! Марш звідси!
    Директор власноручно виштовхує Дарку за двері! Сльози не знають (звідки вони можуть про це знати?), що Дарка ще від Різдва носить у серці, мов тернину, думку про те, що її мають про­гнати зі школи. (Але ж не так! Не так, як пса, але спокійно, гідно, достойно!).
    На коридорі тихо, як у домовині. Від канцелярії відбиваються слабкі відгуки чиєїсь розмови: „Тепер черга на Оріховську“, – пригадує Дарка і припадає безсила до стіни. І знову ця лиховісна, мертвецька тиша. Від неї ще голосніше клекотить якийсь заблука-ний біль у серцю.
    Аж ось чиїсь кроки дудонять на другому кінці коридору: „хтось“ іде, дальше прискорює ходу, видно помітив Дарку на стіні. Дарка чує тикання якогось годинника, запах тютюну від якогось віддиху.
    – Що сталося? Чого плачете, Попович?
    Дарка по голосі впізнає вчителя Спілого, „свого“ професора. Здіймає долоні з очей.
    – Що з вами? Та ж ви зовсім підпухли! – говорить шепотом професор. – Ходіть зараз під кран і обмийте собі лице!
    Холодна вода справді допомагає. Дарка бодай очуняла на­стільки, що може хоч п’яте через десяте розповісти вчителеві про свою пригоду з директором.
    – І ви… не сказали прізвища того учня? – очі вчителя див­ляться в Дарчині так безпосередньо, аж їй дивно, чому він перед нею називає Ореста Циганюка – „тим учнем“?
    288
    – Ні! Ні!!!
    – А чи ви певні, що ваші товаришки… теж будуть так трима­тися? – нахиляє вчитель свої уста до Дарчиного вуха і питає тим шепотливим голосом, що в’яже і зближує, як присяга.
    – Ні! Ні, напевно, ніхто не зрадить!
    Учитель остережливо хапає її міцно за руки:
    – Тихіше, вже хтось зрадив вас, але тихо про це… Ті там добре тримаються.
    Дарка не знає, про кого мова.
    – Чи ви знаєте, що ваших товаришок з п’ятої допитують у чо­ловічій гімназії?
    Ні, вона нічого не знала. Все зааранжовано на першій годині так, щоб не було часу порозумітися. Навіть Оріховську відділили від неї.
    Учитель Спілий похитує головою. І в цьому журливому русі є і докір за брак довір’я до нього, і співчуття до їх невдачі, і журба за їх долю. Дарку знову огортає страх. Вже не за себе, але за тих незнайомих співтоваришок, співвинних у цій справі: чи досить опа­новані, досить завзяті, щоб не сказати правди, коли товктимуть ни­ми об стіни?
    Немов шукаючи оборони перед ворогом, вона хапається руками вчителевих плечей. Чи можна думати в таку хвилину про те, чиї це плечі? Є тільки те підсвідоме, інстинктивне відчуття, що тут мож­на безпечно сховати свою голову й серце, що тут тебе не видадуть.
    Учитель пригортає її на мить до своїх грудей, віддає Дарці її сердечний відрух і вмить відсуває її на пристойну відстань, як і слід між учителем і ученицею. Це сталося так неймовірно швидко, що Дарка, може, була б і не повірила в це, коли б не очі вчителя, які дивилися на неї восковим, довірливим поглядом:
    – Будьте спокійні. Нічого злого не станеться.
    – Як не станеться! Та як не станеться, прошу пана професора?
    Учитель не любить, коли учениця перечить його словам:
    – Кажу ж вам, Попович, що нічого не станеться. Іду з чолові­чої гімназії – бачите – без капелюха, – і ще раз кажу вам: нічого поганого не станеться. Можете мені вірити. Тепер спокійно йдіть до класи, і – я вас не бачив коло крану ані не говорив з вами. Розумієте?
    289
    Дарка заслонює долонями обличчя:
    – Як я можу така до класи іти… що я їм скажу, як будуть питатися? – її нітрохи не бентежить такий змінений тон учителя. Її серце сприйняло, як подарунок, його довірливий погляд і тепер не дасть себе вже обдурити офіційним голосом.
    – Скажете правду товаришкам. Скажете, що маєте двійку з румунської… – так відтінює вчитель слова, що навіть Дарчине немузикальне вухо може доспівати собі решту:
    „Тільки про двійку говорити, решту мовчати… мовчати…“
    Все ж він не хоче, щоб його Дарка погано розуміла: кладе свою руку на її голову. Потім ця рука посувається ласкаво по Дарчино-му обличчі і повертається знов до вчителя.
    Дарка всувається в класу з похнюпленою головою та очима на підлозі. Хоч Мірчук в самому розпалі латинської граматики, хоч це година не кого-будь, а самого Мірчука, – та всі очі й голови повернулися на Дарку. Ці очі аж іскряться з цікавости вловити щось з того, що діялося там, у канцелярії. Дарка обганяється головою вліво і вправо: ще трохи терпеливости! Потім вона все розкаже. Під час перерви тільки двері зачиняються за вчителем, як Дарка біжить на підвищення. Класа, як у марші, вриває на од­ному такті віддих.
    – Слухайте! Я маю двійку з румунської й невідповідні оби-чаї, – вже опановано складає Дарка звіт із свого горя. – Дирек­тор хотів, щоб я дуже просила Мігалаке, він казав, щоб я…
    – Дарко! – скрикує за її спиною Стефа. Перестрога, щось більше, як перестрога, погроза, жах вихоплюється з її задиханих грудей. Вона не має навіть часу знайти якесь потрібне слово, щоб її спам’ятати. Одним стрибком опиняється коло неї, схоплює її за плечі і термосить Даркою цілою:
    – Що ти робиш, ти божевільна!
    Дарка заспокоює її усмішкою, мовляв: „Не бійся! Я не скажу більше, як треба“.
    Щоб не стягнути підозріння, вона відсуває від себе Стефу і го­ворить далі:
    – Він казав, щоб я ще раз переробила матеріял, може, ще раз Мігалаке запитає мене.
    290
    – А ти? Ти його перепрошувала? – хоче знати кінець справи Лідка.
    Дарка розмахує руками, але ховає їх скромно при собі, бо місце на підвищенні треба відступити Міґуліву – господареві класи. Класа не вибухає радісним гомоном, як звичайно, коли любимий учитель загляне до неї поза службовими годинами. Міґулів сьо­годні строгий і недоступний: здається, навіть голос має підміняний, якийсь чужий.
    – В нашій школі зайшли деякі події, які треба глибше обгово­рити. Тому, що всі панове професори будуть два дні зайняті на конференціях, – два дні не буде навчання. Прийдете до школи аж у п’ятницю. Але не розходьтеся по класах, тільки зберіться разом з учнями чоловічої гімназії в гімнастичній аулі. Тепер помолимося!
    Стефа шепнула Дарці:
    – Не йди разом зі мною. Пополудні буде хтось в тебе.
    Після молитви ніхто вже не цікавий на Дарчине оповідання. Навіть Лідка витупцьовує за себе і всіх:
    – Додому, додому!
    Стефа збігає сходами перша. Після неї сходить Дарка. Вона чекає на Лідку і, як звичайно, йдуть разом додому. Як щодня.
    XIX
    Коло четвертої пополудні прилітає „тітчин“ Ґиньо. Краватка перекрутилася в нього глузливо набік, а на долішній губі так і за­костеніла від обіду чи підвечірку плямка від жовтка. Його руда чу­прина та очі горять. Слухайте! Слухайте всі! Сьогодні в їх гімназії були теж допити. Сякі-такі сини влаштували це так зручно, що не можна було порозумітися ані з тими, що входили, ані з тими, що виходили з директорової кімнати. Ґиньо бігає по кімнаті і плює, де попало (пані навіть нічого не каже тепер йому за це!). Найгірше те, що не знати, хто що говорив! Га! Розуміється! Тепер кожний клянеться, що мовчав, як скеля. „Але як же ж це до холери (збо­жеволів Ґиньо сьогодні чи що?!), пояснити собі, що за той час, коли в гімназії велося слідство, зроблено трус у мешканні в шістьох учнів? І знаєте що? Навіть не можна догадатися, що в кого за-брали“. Чи в нього і Ореста був теж трус? Ґиньо хотів заклясти „а бодай же вас“, але стримався впору, вдаривши тільки з досади
    291
    себе по стегнах. Питатися, чи в нього був трус?! В кого ж він мав би бути, як не в нього і Ореста? Він більше вражений таким за­питанням, ніж тим, що сталося в гімназії. Чоловіка може „шляк трафити“ від такої дурної бесіди! Питатися, чи і в Ореста теж був трус… а нехай же тебе!
    Та горе буде тому, що зрадив їх, як уже попадеться в „їх“ руки!
    Пані тільки руки ламає:
    – Що ти говориш, Ґинцю? Лідко, дитинко, не слухай того, що він говорить! Ти нічого не чула, нічого не знаєш… Боже мій, Боже, що це робиться!
    – Що ви! – визвірюється на рідну тету Ґиньо, – ви хочете, щоб ми це так-о пустили?
    Він аж упрів від такої можливости! Дарка дивиться на цього відважного, рудого хлопчиська, і нова, полохлива думка назріває в її мозку:
    – А на кого є найбільше підозріння… хто, на вашу думку, міг зрадити товаришів? – Ґиньо блиснув на неї таким лихим оком, що Дарка дійсно відчула страх перед цим роз’юшеним хлопчиськом.
    – „Зараз“ я так вам і скажу, а ви в тайні похвалитеся перед своїми товаришками і так… га… ніхто, тільки дід та баба і ціла громада… Я казав, щоб справи не розголошувати? – говорить він наче до когось невидимого. – Чи я не був проти дівочої гімназії? Чи я не був проти… – вриває на половині слово, весь засапаний і спітнілий.
    – Але з нашої гімназії ніхто не видав? – не так захищає честь своєї школи, як провокує його до дальшої щирости Лідка.
    Але хто з Ґиньом договорився б сьогодні?
    – Іди, Лідко, не сердь мене! Та що ви могли „зрадити“, коли самі фіґу з маком знали? Ет, що я буду з вами про це говорити!
    – Ви мене не зрозуміли, – починає злегенька Дарка, – я хо­тіла вас про щось інше запитати, а ви злоститеся. Я хотіла…
    – То питайтеся, – добріє Ґиньо, – питайтеся, панно Дарко!
    Маючи дозвіл, Дарка ще більше ніяковіє:
    – Я хотіла вас спитати… бачите, ми з одного села… Чи нема підозріння, чи ніхто не думає, що товаришів зрадив… Богдан Данилюк?
    292
    Ґиньо зразу заперечує авторитетно головою:
    – Ні… це вже ні! Правда, Данилюк, то така собі „чіча-ляля“, що поза твердим комірцем і скрипкою світу не бачить, але на та­ке він не здатний. „Нів!“ Данилюк цього не зробив! Я сам вилу­пив би по морді кожного, хто відважився б таке на нього сказати! Ні! З Дана хороший колєґа!
    Слава Богу, слава Богу! Дарка тре себе по лобі, щоб розтер­ти дорешти цей страшний здогад. Ґиньо пригадує собі якусь нот­ку з Дарчиного питання, що зацікавила його мимоволі.
    – Данилюк, може, ваш хлопець?
    – Та звідки? – червоніє Дарка. – Ми тільки з одного села.
    – Правда, – б’є себе Ґиньо по коліні, – ви односельчани з Данилюком! Справді недоречне питання! Та ж Дан оту румунку водить!
    „Навіть він про це знає… цілий світ про мій сором знає…“ – шкрябає щось болісно в Дарчиному серці.
    – Ти бачив її, Ґиню, цю румунку? Гарна? – аж іскриться від злорадности Лідка.
    – Ет, – уриває зневажливо Ґиньо. – Тепер це таке третьо­рядне, оце кохання! Коли я щось довідаюся, то дам вам знати, – забуває Ґиньо, що говорить з дівчатами з дівочої гімназії. Без „будьте здорові“ він вилітає з хати, ніби на дорозі чекає його кри­латий кінь і він ще до заходу сонця має обнести по цілому світу вістки про те, що сталося в українській гімназії.
    З Ґиньом, з його рудою чуприною і плямкою жовтка на губі, втікає щілинами заватованих вікон бадьорий настрій з хати.
    Пані стає посеред хати з руками на животі і питає отим без­надійно-вбивчим висновком:
    – І що ж тепер буде?
    Ніхто не знає, що буде далі. Навіть такий всезнайко, як Лідка, не вміє знайти відповіді на це питання. Дарка звивається в клубо­чок і просить сама себе: „Не думай, не думай… не думай“.
    *
    Аула набита до самих стін – до самих заглибин і вирізів під вікнами. Голови без шапок грають-міняться у всіх відтінках ясно-сонцевого і чорно-горіхового кольору. Зала хвилюється злегка, мов
    293
    лан гречки під косу. Підвищення спереду, портрети короля і коро­леви, два фотелі в ряді крісел роблять з цієї, колись веселої зали, приміщення суду. Ще тільки чорного Розп’яття бракує.
    Дарка оглядається позад себе (спереду тільки плечі й потили­ці): всі обличчя наче у масках. Навіть ті щоденні ледве можна впі­знати. Густа атмосфера вичікування й гарячкової непевности обліпила їх якось поволокою, що ніби мряковина припорошила від­битки душі на цих лицях.
    Всі очі зливаються в одне велике, барвне око. Всі лиця збіга­ються в одно велетенське, як у місяця зблизька, обличчя, що міняється – визовне і боязке, бундючне і покірливе, безнадійне і самовпевнене.
    А понад усім, десь з самої стелі, спадає на голови всіх таке душне повітря, що треба раз у раз відчиняти уста, мов риба на березі.
    Раптом передня частина зали затихає. Передні ряди вгледіли вчителів на порозі аули. Тиша жвавими хвилями докочується до задніх рядів. У дверях якесь чергування. Ніби запросини. Вкінці директори обидвох гімназій входять рівночасно. Вчителі, як прибіч-на варта, стають обабіч підвищення. Приймають між себе на по­чесне місце і директора дівочої гімназії. Директор чоловічої гімназії виходить на підвищення. Хоче всіх мати перед собою і щоб усі могли його бачити. З його спокійного, поважного вигляду не мож­на відчитати ані одної скритої думки. Якось смішно і водночас не­безпечно стоїть він проти такої збитої лави учнівських голів і гру­дей. Директор оком не моргне – чекає. Одну, дві, три, кілька хви­лин. Дехто витягає руку з цього рівного лісу, щоб поправити собі чуприну на голові чи відтягнути трохи краватку від шиї. Аж ось директор підносить угору руку – аула кам’яніє. Директор тримає хвилину підняту вгору руку, опускає її спроквола і посміхається до своїх учнів. Цією добре обдуманою усмішкою він дивує всіх. Од­них спантеличує, інших обеззброює. Тепер сплітає руки на висоті грудей і говорить лагідно та вибачливо:
    – Діти мої! До мене дійшла вістка, я не шукав за її автором (по залі проходить ледве чутний шелест обурливого здивування), бо не хотів роздмухувати цієї справи… отож до мене дійшла вістка, наче б то кілька з вас не хотіли брати участи в концерті,
    294
    який влаштовують середні школи на честь пана міністра. Діти мої! Мені здається, що це якийсь великий ворог ваш і наш кинув між вас цю думку. Хтось, хто, мабуть, дуже ненавидить нас, українців, коли прагнув позбавити добродійства науки понад триста україн­ських дітей. Задобре я знаю вас, щоб підозрівати, що ця думка могла зродитись в кого-небудь із вас. Ви, може, навіть найкращі з вас, впали жертвою лихих, та, мабуть, і підкуплених людей і, як­би не Боже провидіння, що впору перестерегло нас, були б ці ваші дорадники привели всіх вас до нещастя. Не згадую вже про те, яку велику кривду, який великий біль були б ви завдали своїм бать­кам, які, може, з останнього стягаються для того, щоб вивести вас в люди. А проте, я не можу не покарати вас за вашу легкодуш­ність. За кару ні одна, ні друга гімназія не візьмуть участи в кон­церті, на якому будуть виступати всі середні школи Чернівців. Вас там не буде. Вас не буде в цих культурних змаганнях, бо ви не до­росли ще до них! Вам радимо ще – не радимо, але наказуємо – не розголошувати цієї справи поза стінами гімназії. Не забувай­те, – лагідний голос директора починає корчитись і хробачковим рухом п’ятись щораз вище і вище, – не забувайте, що ми рятуємо вас тепер своєю честю! Майте на увазі, що це ми вперше і вос­таннє беремо вину на свої плечі. Як ще раз трапиться хоч наймен­ший натяк на таке, ми не поступимось уже жодним сентиментом. На це даю вам ось при панах професорах слово чести. Тепер розійдіться без галасу додому, а завтра – наука, як звичайно.
    Хтось за Даркою говорить досить дзвінким шепотом:
    – Іди, ідіоте! Ти гадаєш, що вони це для нас зробили? Хочуть рятувати свої шкури, тяжкий ідіоте!
    Лава веселим шумом посувається до дверей. Здається, що хтось зняв стелю в аулі і кинув нею у безвісті.
    Збоку над Дарчиною головою хтось закашлявся:
    – Ой, братіку, але ж я висплюся, вис…плюся!
    Де Орест? Що Орест на це?
    Орест втискає вуха під шапку і регочеться з кимось до спілки, аж очей йому не видно.
    Дарка стовпіє. Зупиняється раптом і на мить завалює собою ввесь похід лави до дверей. Хтось відштовхує її набік, і похід знову рушив гусаком, посуваючись по пів кроку. Дарка стоїть тепер біля
    295
    самої стіни і з розпукою розглядає кожне лице: „Як то, ніхто – ніхто не ставиться серйозно до цієї справи? Як це, Господи, як це… всі ці таємні збори, всі погрозливі „слова чести“, ввесь цей виступ… ніхто ніколи не брав на серйозно? А вона, дурна… вона готова була за те, що для них було тільки забавкою, життям пла­тити! Яким правом, хто дав їм до цього право знищити її життя? Як посміли вони так підло, так підло використати її довір’я, її свя­ту віру, її добре серце! Нарешті, і все це горіння – стільки думок, поривів, сумнівів, самовідречення, жертв і болю – обернеться тіль­ки в жменьку попелу, яку можна взяти у пальці і розвіяти з віт­ром? І тепер знов повернеться все до старого русла? Ні, довір’я її мами і Данко ніколи вже не повернуться до неї! Ніколи вже Дан-ко не підійде до неї і не спитає своїм притишеним, таким пестли­вим на кожній твердшій приголосній голосом: „Скільки ви годин мали, Дарцю?“. Буде вичікувати на Лучіку Джорджеску і буде її проводжати додому. І мама, ця найдорожча за всіх на світі, єдина мама вже ніколи не візьме Дарчиної голови у свої долоні з таким безкраїм довір’ям, як колись, як ще недавно це любила робити. А в Чернівцях (що за глум!) говоритимуть, що справа з концертом „для всіх закінчилася щасливо!“
    XX
    Згодом трапилася подія, яка пересунула в Дарчиній душі всі ті вражіння, що залишав у ній зверхній вигляд Порхавки – учителя природи. Ніби якась невидна рука пересунула сочку в Дарчиному оці. Дарка полюбила професора Порхавку. Була це любов безко­рисна і романтична, якою юнаки люблять героїв повісті чи славних мужів з рідної історії.
    Сталося це майже безпосередньо після „ліквідації“ справи з кон­цертом. У школі від учителів віяло духом невпинного зусилля „знор-малізувати“ відносини між учениками і вчителями: щоб, якомога швидше показати світові, що в українській гімназії „все в порядку“.
    Одного четверга прийшов Порхавка на годину до четвертої з книгою, в якій дирекція записувала всякі милі і сумні оповістки для учениць. Був, як завжди усміхнений.
    296
    – Що нове? Прошу пана професора, що нове? – заворушила­ся класа. Учитель зачинив книжку:
    – Заспокійтеся, тоді вам прочитаю.
    Розгорнув книжку і почав читати: „Від товариства румунських скаутів „Черчеташ“* прийшло через дирекцію гімназії запрошення до учениць нашого заведення вступати в члени товариства. Місяч­ний внесок – мінімальний. Організація сама подбає про однострої. Буде знижка на всіх залізничних лініях в цілій Румунії. З весною проєктується безплатна прогулька до Констанци, над море. Від ди­рекції дівочої гімназії була коротка замітка, що закликала учениць покористуватись цим і масово записуватись до цієї організації. На­года безплатної поїздки над море не трапиться так скоро“.
    Дарка слухала цих слів, як скам’яніла.
    Море… не збагнуте, таємне, величне море, усміхається і ма­ниш… Невже ж ти дійсно так близько мене, море?
    – Я записуюся, прошу пана професора! – вихопилася перша Коляска.
    Професор протер долонею очі:
    – Ви, Коляска? Ви… хочете безплатно поїхати? Треба раніше порадитися батьків, Коляска!
    – Я теж вступаю, – підвелася Романовська.
    – Хто? – спитав Порхавка – Романовська? Романовська! – гукнув на Зоню Романовську таким тоном, що вона мусіла гляну­ти йому просто у вічі.
    І Дарка, яка не спускала очей з учителя, бачила зовсім ясно, виразно, як учитель заперечливо похитав головою. Романовська збентежилась і зразу ж сіла:
    – Я ще надумаюся, – сказала.
    – Я хочу записатися до „Черчеташ“, – озвалася Лідка.
    Учитель засміявся:
    – Ти? Та ж це спортивна організація… Там треба мати вій­ськові ноги… Сідай, сідай, Дутка, та й сиди коло мами, як тобі добре.
    „Розвідник
    297
    Коли година закінчилася, Порхавка вийшов із класи з чистою карткою паперу. Ніхто з четвертої не виявив бажання вступати до цією організації.
    Дарка приховала дійсний світ долонями і мріяла з тугою в сер­ці: „Прощай, прекрасне море! Ще багато, багато років доведеть­ся чекати, поки я тебе побачу… А як не побачу тебе ніколи, то знай, море, знай, прекрасне Чорне Море, що я ціле життя ту­жила за тобою!“
    Плюскіт морських хвиль затихав, міняв звуки, міняв, аж зго­дом перейшов у гамір, що лунає в кожній класі на перерві.
    Любов до вчителя Порхавки прийшла аж згодом. Аж коли Ґинько Іванчук розповів їй про політичні цілі й завдання румунсь­ких „черчеташів“.
    *
    Дарка відчуває одного дня так несподівано, як людина, що довідується про рака у своєму організмі, що її серце давно вже під’їдає бажання побачити Лучіку Джорджеску. Так довго не ма­тиме спокою, доки її очі не побачать зблизька суперницю. Дарка прагне розглянути її кусень по кусникові, прагне почути її голос, побачити її рот в усмішці. Хоче приглянутись її очам, зачісці, чо­лові, її рухам. Мусить збагнути, віднайти те „щось“, що захопило Данка. Бо серце не хоче, не може погодитися з тим, що Данко вже ніколи не вернеться. Це ж неймовірне, щоб між ними вже ніколи не вернулось до давнього. Чому? Чому, коли все інше таке, як і раніш, коли Дарка ця сама, що була на вакаціях? Її коси, які колись йому так дуже подобались, що аж „прекрасними“ назвав їх, такі самі, що й тоді, у Веренчанці. Ще навіть кращі. Лідка пора­дила Дарці мити їх у ромені, і вони тепер, мов сонце. Чи її очі, де він так багато разів шукав правди, змінилися? Може, ще виразні­шими зробили їх ці всі болючі переживання. А серце, те бідне сер­це, хіба воно не те саме, що на вакаціях було?
    Боже далекий! Та ж Дарка сьогодні ще відчуває тремтіння кожного Данкового слова. Вона досі чує запах тієї ночі, коли Дан-ко вперше поцілував її.
    Це неможливо, щоб він цього всього не пам’ятав.
    298
    Гарна Стефа також відлетіла від Дарки з хвилиною, коли збаг­нула, що Дарка не може послужити їй за хвірточку до Данкового серця. І ця Стефа також ніколи не довідається, до якої великої жертви піднялося було Дарчине серце. Ніколи не знатиме Стефа, що Дарка готова була своє місце в Данковому серці відступити Стефі. Але було вже запізно. Там царювала вже Лучіка.
    Дарка ніколи не згадувала про те Стефі. Приспала це у своєму серці, як могилу по неповоротному минулому.
    Тому Дарка дивується, коли Стефа підходить до неї раз у школі і питається дивно-ласкавим голосом:
    – Ідеш, може, на виступ випускників Музичного інституту? Я можу дістати для тебе квиток.
    Дарка ніколи не розуміла чисто музичних вечорів. Не манили її. Вважала їх скучними (особливо фортепіянові продукції) і шко­дувала б одного лея на них. І тому, здивована цим питанням, викривлює уста:
    – Я?
    Стефа нахиляється над нею:
    – Ти не цікава почути, як Данилюк грає?
    Досить. Досить!
    *
    Насуплена зала з темними, немилими для ока та носа коридо­рами, із безліччю непевних дверей. Червоні оксамити і майстерні свічники нагадують „страшні двори“ з дешевих книжок.
    Стефа шепоче:
    – Оці всі, що бачиш, – це сама рідня випускників. І симпатії їх. Публіка не ходить на такі виступи.
    Дарка хотіла б відгадати, де сім’я Джорджеску. Напевно, десь між цими мамами є й мама Лучіки. Але це неможливе. Забагато в залі добре одягнених, елеґантних пань сидить на тих самих міс­цях, де може сидіти й сім’я префекта.
    Виходять на сцену, грають і сходять з неї щораз то нові учні. Дарка пізнає вартість їх музики чи майстерність її виконання тіль­ки по довгій, чи короткій хвилі оплесків. Сама не розуміє нічого. Зрештою, що їй до тих хлопців і дівчат на сцені? Коли невідомо
    299
    вже за котрим разом знову підноситься завіса вгору, на естраду входять Лучіка й Данко. Дарка відчуває тільки якийсь холод за спиною, який згодом перемінюється в жар. Вона дивиться перед себе, але чим більше напружує свої очі, тим менше виразний об­раз передають вони свідомості. Врешті Дарка нічого не бачить, тільки жіночу сильветку з ясною плямою замість обличчя. Чи світло так падає, чи дійсно ця румунка така біла? Данко робить щось коло скрипки, потім прикладає її до бороди. Смичок сторож­ко стоїть напоготові. Лучіка сідає за фортепіяно. (Усміхнулась до Данка, чи тільки так здавалося?). Торкається поквапно кла­вішів. Ніби насміх повідомляє їх, щоб були готові. Підносить го­лову і тепер вмішується скрипка. Бадьоро, визволено сягає вона найвищих тонів.
    …Пташня зривається з вереском і розлітається на всі чотири сторони. Чути, як крає повітря крильми і як сколихує галузками дерев…
    І ніби жартуючи, самовпевнена скрипка бере буркотливі, гнівні, низькі тони.
    …Олень біжить і зупиняється над плесом озера. Сухим листям повзе вуж…
    Знов зривається до свого льоту скрипка.
    …В небесах ударив несподівано грім і перші важкі краплі до­щу спадають з відгомоном на верхів’я дерев… Десь закувала зо­зуля… Що це, весна вже?..
    Пісня здіймається ще вище… ще вище… аж раптом – що це? Ця сама скрипка, ні, вже не скрипка, а сам Данко з плачем і ка­яттям таким, від якого серце розколюється, стелиться цій румунці до ніг.
    Вона, непримиренна, кількома гострими ударами по хребті чор­но-білої потвори відштовхує його від себе.
    Вона його відштовхує?!
    …Гордий орел зривається до останнього льоту. Ще раз його пісня досягає небесних висот. Ще один тріюмфальний акорд – і птах чи пісня? – з простреленим серцем паде перед Лучікою.
    Зала здригається від грімких оплесків. Ці двоє втікають з ес­тради. Зала починає наново плескати. Далі юнаки зачинають тупо­тіти ногами. Хтось свище, що аж треба вуха затулювати. Підно-
    300
    ситься вдруге завіса. Данко бере на очах всіх її за руку, і вони кла­няються публіці. Не відриваючи своїх рук від себе, вони втікають з естради. Завіса спадає, зала приходить поволі до рівноваги.
    – Знаєш, що вони грали? – „Весняну сонату“ Бетховена, – шепоче Стефа.
    Дарка притакує головою. Не розуміє, чого Стефа хоче від неї. Коли завіса піднялась, вона, без попереднього порозуміння з Сте-фою, виходить із зали під незадоволений шепіт аудиторії. Ясно, що не знаходить потрібних дверей. Якийсь чоловік сердито провадить її вниз і виводить на мороз.
    Гостре повітря й діловий (може, від морозу?) рух на вулиці спинює розбурхані почування.
    Дарка не дивується, що Данко вибрав Лучіку. І вдома ніхто не здивувався, що Дарка не висиділа до кінця на музичному вечорі.
    XXI
    Раптом час зупиняється. Він вискакує несподівано із своїх ре­йок і мало що не доводить до катастрофи: роздачу свідоцтв при­скорено з волі „вищих“ на цілий тиждень. Вістка ця застрягла, мов кістка в горлі. Не можна було її ні проковтнути, ні вийняти. Відби­рала охоту до їжі і спокій для сну. Дарка скидала вечором панчо­хи і одягала їх вранці з одним і тим самим непевним: „Що тепер буде?“
    Звідкись приблукана надія на те, що Мігалаке для „святого спокою“ подарує їй двійку і „погану поведінку“, нікчемніє щораз більше.
    І знов мама перед очима. Найстрашніше, що Дарка може собі так виразно – до гри тіней і світла, – уявити мамине обличчя в цю мить, коли вона братиме Дарчине свідоцтво у руки. Мама не бу­де кричати. У неї загарне для цього обличчя. Не буде також лая­тись. Вона тільки скаже:
    – Ну, й підлий же ти обманець!
    Мама не хотітиме пригадати собі, як Дарка захищалася від тих совганів, що їх подарував їй татко за „добре“ свідоцтво, як вона мало не відхворіла того блакитного светра. Мама все це забуде.
    301
    Так! Люди, навіть коли цими „людьми“ є рідні батьки, дуже ско­ро забувають усе невигідне для себе і справи, які вони боронять.
    І Дарчин страх перед двійкою набирає якогось фосфоричного блиску. Дарка прокидається вночі від цього кошмарного світла й не може вже вдруге заснути. Сон-волоцюга приходить вже десь над самим ранком. Саме тоді, коли треба вставати і збиратися до школи. Розчісуючись перед дзеркалом, Дарка, не вважаючи на гіркий, неприємний посмак в устах, не має відваги показати дзеркалові свій язик. Він тепер аж згорбатів від білого осаду. Очі, мов дві олив’яні кулі, давлять і заважають в очодолах. До цього з’являється ще звідкись у Дарки така далека її вдачі замкнутість у собі. Воліє сама в собі спалюватись від сумнівів і страху, ніж кому-небудь виявити їх. Коли приходить день роз­дачі свідоцтв, Дарка одягає новий мундирок, як і Лідка, хоч – як це всім відомо – Лідка вийде на цьому півріччі „чиста“ – вона може дозволити собі причепуритись до свідоцтва. Проте вся класа приходить у парадних мундирах. Навіть такі нещасні, як Дарка, дівчата прийшли в цей день причепурені до школи. Майже кожна учениця мала під пахою тільки одну (із твердими обгортка­ми!) книжку для свідоцтва. Поважний, з насупленими бровами настрій розсідається на підвищенні і чекає на вчителя. Навіть від­мінники мало сміються. Чи ж би… і вони не відчували себе впевнено?
    Дарка стає собі осторонь всіх, під самим вікном. До голови підлазить рачки, трошки із смішкою, трохи „направду“ думка: „Найлегша смерть, мабуть, від зачадження…“ І згодом нове: „Хто казав… хто розповідав про якусь жінку, що вбила себе запахом ясмину?“
    І Дарці здається, що це, мабуть, дуже-дуже приємно вмирати від квітів. Після цього приходить незрушна постанова: ніколи в сві­ті не покажеться вона мамі перед очі з плямою брехунки та двійки під пахою. Ніколи!
    Професор Міґулів заходить в чорному строгому костюмі. Під пахою у нього портфель, а в ньому доля шістнадцятьох учениць.
    – Ось… ось… зараз… – із тремтінням думає Дарка.
    Та це „ось“ не приходить зараз. Пан господар класи хоче ска­зати ще кілька слів з цієї нагоди. Мова його примирлива, спокійна,
    302
    ніби батьківська: треба вибачити і вміти самому признатись до ви­ни. Кінчає акордом примирення. А тепер до діла:
    – Андрійчук!
    Учениці виходили в азбучному порядку з лавок, зупинялись пе­ред столом, вислухували по одній-дві завваги про свою успішність, простягали руку за свідоцтвом, прочитували мигком в дорозі від столу до лавки початкові склади оцінок і усміхнені або зажурені сідали на місця. За часинку чути було тут, то там шелест паперу (це ті, з добрими оцінками, не могли нарадуватись ними й не зна­ти котрий уже раз виймали свідоцтва з книжок і знов, знов про­читували їх!) та стримані хлипання розчарованих і покривджених. Мала Кентнер не може стримати своєї радости:
    – Дивіться! Дивіться на моє свідоцтво!
    Міці Коляска не йде, а біжить по свідоцтво. Та ледве тор­кається його очима – гасне вся. Вона знизує плечима і, незважа­ючи на приявність вчителя, питається класи:
    – І що їм шкодило хоч раз дати мені свідоцтво без двійок? Щоб уже нарешті одержала я цього срібного лиса!
    – Коляска! – гримає на неї вчитель. Коляска ще раз знизує плечима і, зламана своїм горем, паде у лавку. Оріховська не до­слухує догани; вона тільки одним оком зиркає на своє свідоцтво, складає його ввосьмеро, як трамвайний білет, і всуває до кишень­ки. Тепер черга на Дарку. Встає. В голові чує якийсь свист і шум. Вся кров втекла їй з обличчя, і тепер вітер свище по порожніх жилах. Міґулів розтягає на всю довжину свої губи з докором:
    – Попович одержує таке свідоцтво, на яке вона собі своєю пильністю і поведінкою супроти панів професорів заслужила.
    Цього досить. Дарка бере свідоцтво за кінчик, мов дитину за ручку, і так іде з ним у лавку. Заплющує очі, відкидає голову взад, а свідоцтво кладе, мов довге, перед себе на лавку. Лідка (хіба ж це не її обов’язок?) перехилюється в Дарчину сторону і скрикує з перестраху на весь голос:
    – Бійся Бога, Дарко, та ж ти маєш і з історії двійку… і обичаї!
    – Дутківна! – гримає на Лідку вчитель, але це небагато пома­гає. Вона через лавки на миги намагається розважити Дарку, але ця сидить цілком спокійно, і Лідка повертається знов до свого сві­доцтва. Класа також мов розчарована спокійною Дарчиною поста-
    303
    вою. Свідоцтво лежить перед нею, а вона навіть, здається, не гля­нула на нього, як слід.
    Від „п“ до кінця азбуки – вже недалеко. Вчитель дає знак до молитви. Нагороджені і покривджені, всі встають, щоб подякува­ти Богові. Тільки Дарка не підводиться. Тоді увага всіх паде на Дарку.
    – Що з нею?
    Нічого. Дарка сидить цілком спокійно. Не хоче тільки обзива­тись ні до кого ані встати молитися. Не хоче рушитись із місця. Приходить сам директор. Приходять товаришки з інших клас, але їх вмить проганяє вчитель Міґулів. Усі говорять до Дарки водно­час різними голосами. Просять відізватись. Погрожують. Хочуть Дарчин опір замінити в жарт. Обіцюють „щось“, але Дарка все одно не відзивається. Повертає спокійні, задумані очі до кожного, хто говорить до неї, але сама – ані слова. Тоді директор не зна­ходить іншої ради, як покликати візника і наказує Лідці та Орі-ховській відвезти Дарку на квартиру.
    Пані, зваблена туркотом перед хатою, вибігає розпелехана і здивована. Дарка перша вискакує з дорожки.
    – Нічого не сталося… не заглядайтеся всі так на мене… На­талю, іди… іди собі додому.
    Пані перелякана:
    – Панно Дарусю, що сталося!
    – Боже мій… нічого не сталося… Маю двійки… Двійки маю!! – гукає Дарка, затулюючи водночас кулаком уста, щоб стри­мати плач, який стогоном намагається прорватися з грудей.
    Пані застає Дарку в кутку з лицем до стіни. Вона вся стря­сається від сліз, що пливуть у неї з очей, мов із гірського джерела.
    Пані кладе свою руку Дарці на плечі.
    – Заспокойтеся, панно Дарусю, маєте тепер кілька днів вільно­го… поїдете додому… відпочинете коло мамусі… Не ви перша і не остання, що несправедливо…
    Дарка відриває долоні від своїх, підпухлих під самі зрячки очей:
    – Чого пані добродійка, хочуть від мене? До ніякого дому я не поїду… Ой, прошу залишити мене в спокої… ніколи… ніколи з таким свідоцтвом я не покажуся мамі на очі… бо… я ніколи… я не хотіла оббріхувати своєї мами… я…
    304
    Пані не відходить:
    – Не будьте дитиною, панно Дарусю! Додому мусите поїхати на ці малі вакації… Аж тоді б ваші батьки Бог зна що подумали собі про вас!
    Дарка затикає долонями вуха:
    – Спокою… ой, спокою… нікуди я не поїду…
    Заходить по неї Стефко Підгірський: як то вона не їде? Що ж дома переказати? Нічого. Нічого? Еге ж, нічого. Першого дня ферій Дарка встає вранці, як звичайно до школи, одягається і ви­ходить з дому. Ніхто не допитується куди. Коли повертається на обід, господиня, ображена такою самоволею, не питається, звідки Дарка вернулася. Але вже наступного дня вполудне застає Дарка тата на квартирі. Вмить догадується, хто викликав його сю­ди. Тато, мабуть, тільки що приїхав, бо на шиї мав ще шалик і не встиг іще навіть чаю допити. Дарку вдарило і заболіло таке татко­ве нещасне, почорніле обличчя.
    – Татусю! – скрикує Дарка з такою нелукавою радістю, з та­ким глибоким чуттям у тій радості, що зразу попадає в таткові обійми. Тато схвильований, щось не досказує в півсловах, тулить Дарку до грудей і обціловує кожний волосок на ній.
    – О, татусь! – виривається Дарці десь під серцем прихована правда, про яку вона сама не знала. – Я так хотіла, щоб ви при­їхали… ніхто, тільки татусь… Не треба багато говорити, бо пані й так уже майже все розповіла татові. Тато ще обов’язково пого­ворить про цю справу з паном директором. Навіщо їй це знати? Для неї досить тієї солодкої певности, що кожне таткове слово бу­де сказане для її добра.
    – Пакуй свої речі, донечко, може, нам вдасться ще сьогодні захопити поїзд.
    Дарці починають тремтіти губи, і вона вже не має сили стри­мати новий потік сліз:
    – Татусь… як я покажусь мамі на очі з двійкою?.. Що поду­має собі мамуся?
    Тоді татко, цей лагідний, сумирний тато підіймає голос і почи­нає сварити Дарку. „За кого вважає Дарка свою маму? Хто на світі зуміє краще дитину зрозуміти, як мама? Мати таку золоту маму, такого янгола, як має Дарка, і сумніватись у великому серці мами? Ой, Дарко… Дарко!..“
    305
    Дарка мовчить засоромлена і… дуже щаслива. Не уявляла собі навіть досі, що під їх скромною стріхою живе аж таке королівське щастя. Ніколи не припускала, що тато, цей вічно запрацьований, так рідко коли усміхнений тато, потрапить аж так любити!
    Не важиться розпитувати татка, про що говорив він з дирек­тором. Задовольняється самою новиною, що поїде з татком додо­му і повернеться до школи аж першого березня. Вночі таткове ліжко мусить бути поряд з Одарчиним, щоб можна вишептати, ви­трясти з наболілої душі всі болі й сумніви.
    Вранці, як Дарка від’їжджає з татком до Веренчанки, на місто опадає непомітно, мов сон, сива мряка. Електричні дроти в памо­розі виглядають, як срібні ланцюжки на ялинку. Ворони літають понад дахами кам’яниць і не крячуть…
    XXII
    Пані, як краяла бурячки, так і здивувалася, коли побачила Дарку на порозі своєї кухні за п’ять днів перед першим березня. Але тому, що пані завжди навчала доброї поведінки, тобто без­сумнівно сама була „добре вихована“, вона миттю перемінила своє здивування в радість:
    – Кого я бачу? Кого я бачу? Та ж ми вас десь аж за тиждень чекали, – наборзі обтерла пані мокру руку об фартушок, щоб при­вітатися з Даркою. Дарка мала обсмалені березневим сонцем по­маранчеві щічки і кілька зухвалих, березневих уже, веснянок на на­саді носика.
    – Я вже не могла витримати. Що мамця, що бабця, що татусь наговорилися мені: побудь, побудь ще… а я не могла! Так уже тягло мене сюди… до школи й подружок… Мамця? Дякую, як звичайно мамця… цілий день працює коло Славочки… вона тепер щось вередує… Бабця каже, що то на новий зубок.
    Пані провадить гостю (ніби Дарка тут перший раз!) до її кім­нати. Дарка дивується:
    – Тут щось наче змінене… щось змінилося за той час, як ме­не не було… якось так дивно…
    306
    – Це вам тільки так здається, панно Дарусю. Що мало б змі­нитися? От скидайте плащик і ходіть до кухні чаю напитися!
    – Дякую… я дуже дякую… я зараз… тепер щойно три чверті на першу… я побіжу ще під гімназію.
    – Чекайте… сідайте… Лідка не скаже мені того, про що я хо­чу знати.
    Ніяково й соромно в будний день іти до гімназії без книжок. Так ніяково, що Дарка вже кається, що не послухала пані і не за­чекала до завтрашнього дня. На коридорах пусто, і такий тут діло­вий спокій, що Дарка не зважується кашляти голосніше. Тільки краплини з водотягів цяпають одноманітно. Дарка навшпиньки ді­стається під свою „IV-у“. Прикладає вухо до дверей: Мірчук! Хто ж би інакше розповідав про якусь пригоду на Клокучці латин­ською мовою. На голос дзвінка Дарка відскакує від дверей: ще чо­го доброго дістане на привітання по носі клямкою!
    Перша вилітає з класи Шнайдер в окулярах. За нею викараб-кується із своєю латиною вчитель Мірчук, а за ним уже всі, хто тільки був того дня в школі. Лідка, Стефа, Міці Коляска не ви­пускають собі Дарки з рук.
    – Кіндер, вона вигарніла! Слово чести, вигарніла! Веснянками ти не журися! Я дам тобі такий рецепт, що в руку поцілуєш мене за нього! Я тобі кажу! – перекрикує всіх, як звичайно, Міці.
    Стефа проводить своїми одуховленими пальцями легенько по Дарчиному обличчі.
    – Вже підсніжки цвітуть… Колись виберемося вдвох за ними, добре?
    Дарка бере ті пальці в руки, стискує їх таким теплим дотиком, що передає більше, як поцілунок.
    – Добре, Стефко!
    Дарчині очі шукають за Наталкою Оріховською. Ця стоїть на своєму місці, під піччю, і ледве відсміхається на Дарчин привіт. Тоді Дарка залишає всіх і йде до неї:
    – Ти, що чувати між „нашими“?
    Оріховська ліниво знизує лівим плечем:
    – Нічого цікавого… Зрештою, прийди сьогодні пополудні до мене.
    307
    – Що там Підгірська робить? Ще не знайшов для неї татко якого-небудь богослова? – питається хтось на глум.
    Лідка бере Дарку попід руку (інколи добре побути трохи да­леко від людей!), ніби Дарка до нікого, тільки до неї належить, і так ступінь за ступнем вони зіскакують вниз.
    Лідка вмерла б, якби не говорила:
    – Що чувати? Ну, говори, розказуй! Що вдома казали на це все? Як мамця прийняла твоє свідоцтво? Правда, що не вбила ані не повісила тебе за нього… Ой, ти… ти боягузова донько! Ну, говори… та ж ми більше як місяць не бачилися!!!
    – Лідко, май сумління! Не так зразу все, і то про те – най­прикріше!
    – Вдома… ти ж знаєш, як дома… кожні батьки хотіли б, щоб їх діти мали матуру. Татко якось більше розуміє від мамці… Мам­ця… але що я буду про себе говорити? Коло тебе більше нового!
    Лідка навіть не догадується, що Дарка хотіла б деякі справи промовчати.
    Вона рада, що знову при слові:
    – В нас була математична задача, і знаєш… всі, крім Шнай-дерівни та Оріховської, виробили її на „недостаточно“. Ага, Міга-лаке питався, чи „домнішора Поповіч“ знає, що має надробити по­езії Емінеску. Це ті, що ми брали, як тебе не було.
    – Певно, що знаю. Я всі предмети вдома переробляла з тат­ком так, якби до школи ходила з урока на урок…
    – Чекай, Дарко, ще одна новина! В нас у школі на всю пару йде праця до „сербаре унірій“1. Не знаю, щось говорять ніби Стефанович із сьомої візьме соло, хоч… всі є за Ілюківною… як не як…
    – Що за „унірій“? Що це таке? – не може зорієнтуватися Дарка.
    – Як, ти не знаєш, що на 12 квітня припадає державне свято злуки Буковини з Румунією? У вас на селі не святкують цього?
    – Ах, правда?
    1 „Свято єдности“ – свято соборності румунських земель, які століття­ми перебували під владою інших держав.
    308
    – Ага, ще щось, – пригадує собі Лідка новину, – Орест питався за тобою. Так, прошу! Якось перестрів мене, коли я ішла з школи і поспитав, де ділася „панна“ Дарка, що її ніде не видно. Не паленій, не паленій, Дарко!
    Дарка і не паленіє, але Лідці, видно, хочеться, щоб ця новина зробила таке сильне вражіння на Дарку. На кінець приходить і Лідчина особиста сповідь:
    – Дарко, ти знаєш кого я особисто пізнала? Вгадай, ану, вгадай!
    На превелику Лідчину радість Дарка вгадує за першим разом.
    Хоч добрий і гарний вигляд говорить щось зовсім інакше, про­те до першого обіду „на станції“ Дарка сідає без апетиту. Пані об­ражена (Боже, навіть цим „ображатись!“):
    – Ви, панно Дарусю, привикли до маминої вибагливої кухні, і не смакує вам наш простий харч…
    – Ой, що це ви, пані! Як можна таке говорити! Це ж моя страва… борщик з часником, але… я направду не можу сьогодні нічого їсти… Стільки вражень, стільки… вражень…
    – Ну, ну, якось то буде, – вже сміється вибачлива пані.
    XXIII
    Наталка Оріховська мешкає на „Лілієнґассе“*. По вузькій, за­порошеній вулиці, що не має нічого спільного з такими чистими квітами, як лілеї. У вікнах Оріховських цвітуть пеларгонії. Натал­ку застає Дарка горілиць на отомані з руками під головою. Натал­ка каже Дарці „сідати десь“ і лежить далі з очима на стелі.
    – Мені казала Лідка, що Орест питався за мною. Не знаєш, чого він хотів від мене?
    Мовчанка. По добрій хвилині Наталка:
    – Не знаю. Напевно, нічого важливого, бо інакше і я знала б щось про те.
    Дарка має ще одну справу до Оріховської. Стократ важнішу за це:
    Лілійна вулиця (нім.).
    309
    – Чекай, я хотіла тебе щось спитати… щось мені нателеніла Лідка про те свято на 12 квітня… Що каже на це Орест? Маємо брати в ньому участь чи ні?
    Наталка виймає руки з-під подушки і приглядається своїм пальцям:
    – Орест нічого не казав. Зрештою, що він може говорити, коли сам ходить на репетиції хору?
    Дарці не може поміститися ця відомість в голові:
    – Це хіба неможливе, щоб Орест… ні… ти хіба жартуєш, це неможливе…
    Наталка не почувається до обов’язку захищати свій погляд пе­ред Даркою. Підводиться з отомани бліда, з підкруженими очима і сідає навпроти Дарки.
    – А Ґиньо? – вистогнує з себе Дарка.
    Наталка якась така втомлена сьогодні, що ледве говорить.
    „Вона, напевно, вмре на сухоти“, – думається Дарці.
    – Ґиньо завжди тієї думки, що Циганюк.
    – То й він тієї думки, що ми повинні… разом з румунами радіти, що Буковину прилучено до них? Наталко!
    Наталка зривається на ноги.
    – Чого ти хочеш від мене? Іди до Циганюка, іди до Іванчука, їх питай! Звідки я можу знати, що вони думають? – але за хви­лину вже каже іншим голосом. – Так страшно болить мені го­лова, що не знаю… Ти збираєшся вже йти? Посидь ще, Дарко. Я засвічу, коли тобі неприємно у потемках.
    – Ні, ти лягай… я піду.
    Незважаючи на дрібку тепла, що з’явилося звідкись і огріло голос Наталки, розстання подруг було повне непорозуміння й не­добрих здогадів.
    У темних сінях Дарка спотикається об витирачку і мало що не паде стрімголов на сходи. Потім зразу потрапляє на освітлені вулицею входові двері. При брамі минає її якась ґалантна, у футрі під кінчики вух пані, з прекрасним собакою-сенбернаром. Дарці блискавкою пригадується те, як їх Циган плив раз за човном у ве-ренчанському ставку. Потім з’являється думка, що ціле її життя в цьому місті – це одно пасмо неприємностей і страждань. Еге ж, ніби стояла вона на самому краю дошки над водою, і раптом хтось
    310
    після цієї розмови з Наталкою вибив їй з-під ніг це єдине опертя. На небі з півночі на південь паде зоря і значить свій шлях хвос­тиком.
    *
    Життя помахує рівномірно своїми крильми, як і раніше, як сто років тому: спекується днів і викликує нові. І комусь сторонньому, могло б здаватись, що немає ніяких змін ані в школі, ані в Дарчи-ному житті.
    Міґулів питав з однаковим спокоєм і ласкою історію тих з „фор­те біне“, як і засудженців з „інсуфічєнт“. Мігалаке теж без вели­ких труднощів пригадував собі, що „Поповіч“ є в класі. Правда, питав її тільки в четверги, тобто тільки в дні граматики і правопи­су, але хоч признавав її в класі. Добрі очі вчителя Спілого, може, трохи частіше, як давніше, спочивали на Дарчиній голові. Мамині листи, як і раніше, були сердечні й ніжні. Мікроскопом не доглянув би ніхто в них порошинки докору чи жалю. На станції, як звичайно, в неділю були на десерт налисники з конфітурами. Навіть о. Лу-ців однаково, як сорок років тому, закінчує урок релігії словами:
    – А тепер помолимося, діти!
    Навіть Данко, коли вряди-годи натрапить на Дарку, вітає її, як завжди своїм улюбленим:
    – О, Дарко! Як маєшся?
    Підготовка до „свята злуки“ без поспіху й гамору, але посу­вається вперед. Поза тим, усе „як звичайно“ і „як раніше“.
    Тільки Дарка одна в цьому завороженому світикові спалюється від таємного вичікування. Щось діється і назріває поза її плечима і свідомістю. Смішно, що ці всі Циганюки, Іванчуки, Оріховські хочуть це затаїти перед нею. Воно промінює силою свого існуван­ня з їх мозків, з їх конспіративно затиснених уст і невидними, без барви і запаху, проміннями дістається до Дарки. А Дарка чекає. Чекає, що одного дня перейде їй хтось з них дорогу й скаже:
    – Вже все готове. Коли хочеш, щоб ми перемогли, приставай до нас.
    Навмисне лізе Циганюкові на очі, щоб пригадатись йому, натякнути, що вона готова на його поклик. Вертається з Лідкою
    311
    із школи і раптом зупиняється біля крамниці з ременями та сід­лами.
    – Зачекаймо трохи… Там іде Орест, він має мені щось сказати!
    Орест вітається і без слова йде далі. Тоді Лідка з сміху падає в лють:
    – Ти якась божевільна, Дарко! Кажу тобі, що ти терпиш на манію переслідування!
    Тепер Дарка за кожним поворотом із школи додому приспішує ходу.
    – Скоріше, Лідко, скоріше… або ти лишайся, а я побіжу ско­ріше… до мене, запевно, лист прийшов!
    Але листа нема. Не було його ані вчора, ані позавчора; напев­но, не буде завтра ані позазавтра. Вночі зривається Дарка і пере­ляканою сідає на ліжку:
    – Здається мені, що хтось стукав у вікно!
    Приходить пані в нічному кафтанику із свічкою в руці. Ніхто не стукав. Нехай панна Даруся відмовить молитву за спокій по­кійників і йде спати.
    Згодом приносить хтось до класи у болотистий день (коли до­роги ще, мов котики в біло-чорні латки) перші проліски. Миттю розхапують їх. Бідні проліски розлучені, проколені шпилькою в са­ме серце або здушені бутон’єрками, гинуть скоро. Все ж їх смерть нітрохи не міняє факту, що весна вже явилася. Вона ще тільки при­чепурюється у передпокої химерного березня.
    Свято злуки, офіційно „сербаре унірій“, вже не за плечима, а побіч них. Дарка не може опанувати себе, щоб не звіритися Оріховській.
    – Ти не хочеш мені щось сказати, але я знаю?.. Щось ста­неться на цьому святі… Орест, мабуть, не пропустить цієї наго­ди… будеш бачити… будеш бачити, що з того вийде! – повторює Дарка, хоч і не вміє детально передати словами картину своєї уяви. Оріховська не падає в лють на цей раз. Вона бере Дарку за плечі (Наталка майже на три роки старша за Дарку, тому й рух цей ви­ходить якийсь такий материнський):
    – Нічого не станеться, Дарко… Так тепер треба… Ти будь з розумом і зрозумій це.
    312
    Дарка не вірить Оріховській. „Вони“ вважають її за шмарка­ту. Ось і все.
    XXIV
    День на 12 квітня трусив дрібненьким дощем. Був понурий і холодний. Проте, незважаючи на химерні настрої дня, прийшли учениці та учні всіх клас. У фізкультурній аулі, в трикутнику між дверима і стіною, виріс цілий ліс парасоль. Парасолі поплакували товстими краплинами. На підлозі сльози всіх парасоль пливли кри-вулькуватими, брудними струмочками. На передній стіні, обрямо-ваній сосниною і триколором1 – задумливі портрети їх величности короля Фердинанда і королеви Марії. Всі діри від дрючків і знаки від драбин на стіні прикривав великий перський килим, який так нагадував Персію, як осел поїзд.
    Дарка хоче пропхатись на сам перед, але сильніші плечі спиха­ють її в найбільш глуху і тісну середину зали. Звідси вона не змо­же бачити навіть Орестового обличчя. Здається їй тільки, що він повинен бути десь напереді і, напевно, там є. Приходить їй на дум­ку (мозок любить інколи в найсерйозніші хвилини відчиняти такі комірки) те, що колись оповідав о. Підгірський про юрбу. Він був тоді ще студентом, і на одному вічі чи цісарському параді дійшло до такого натовпу, що о. Підгірський, щоб дістатись на вулицю, мусив іти по головах і плечах юрби. Дарці стає смішно: як вона буде марширувати по плечах і руках цих хлопчиськів?
    Але в цю ж мить серйозніє її душа: зараз це почнеться. Їй важко навіть уявити собі, як це почнеться. Чи Орест вибіжить наперед, скине з підвищення директора і крикне „ганьба румунам“, чи хтось на даний знак жбурне каменем у портрети королівської пари, а вся зала почне свистати, і чи всі схвильовані такою іс­торичною хвилиною встануть, випростують голови і в один голос заспівають?
    синьо-жовто-червоний румунський національний прапор.
    313
    Виходить чистенький, парадний, чорно-білий, мов сорока, ди­ректор і починає святочну промову. Знак, що „це“ пересунено на іншу хвилину. Може, на сам кінець свята. Директор говорить пере­конливо, авторитетно, виразно. При кінці („Про що він оце базікав?“ – запитує себе Дарка) директор дякує від себе, учнів та всього, мовляв, українського народу на Буковині королеві за те, що взяв українців під свою „ласкаву опіку“. Директор кінчає і злегка, з статочністю похиляє голову. Вчителі плещуть у долоні. В залі тільки тут то там виривається заблуканий оплеск. Мігалаке стає на пальцях і витягує червону, набряклу шию: „Хто там посмів не бити „браво“?“
    Але тих, що оплескували, було так мало, що легше було запам’ятати собі тих, яким подобалося директорове слово.
    Інші точки програми проходять рівно, як по металевому дроті. Тільки Косарчук з VII-го плутається при декламації і з перестра­ху декламує двічі ці ж самі строфи. Зала аж куриться від оплесків. Мігалаке вискакує на крісло, як молодий півник на драбинку: „Що там знов?“
    Директор ще раз виходить на підвищення. Дарка згинається в каблучку і вужем просувається допереду. Тепер, при державно­му гімні, „це“ почнеться. Увага! Увага, хлопці! Увага, дівчата!
    Директор закладає руки за спину. (Чи він гадає в такій поставі співати гімн?) і передає на всю залу:
    – Тепер прошу задніми дверима, спокійно, поволі виходити на город. Там, на пам’ять вічної злуки Буковини з великою Руму­нією, ми посадимо молодий дубок, як символ сили і тривкости цієї злуки. Прошу тільки виходити спокійно й без гомону.
    Свіжо розкопана земля, як маленька могилка. Учні шикуються навколо цієї свіжої рани землі й чекають. Саме проти Дарки, по той бік цієї могилки, стоїть Орест. Його обличчя на тлі заплака­ного неба таке бліде, аж неприємно дивитись. Уста також якісь такі, що цілком затирається границя між ними й лицем. Дарка вдивляється в Ореста з такою напругою, що аж її праве око починає сльозити. Орест вертить головою, наче відмахується від чогось і зустрічається з її поглядом.
    „Я готова. Я на все готова. Чекаю тільки знаку від тебе“, – сигналізують   розпалені   Дарчині   очі.   Орест   втомлено   зачиняє
    314
    повіки і вмить знов відчиняє. Значить, прийняв Дарчину готовність до відома. Дарка так прошита тим, що має ось статись, своєю близькою вже участю в ньому, що на все це свято дивиться, мов крізь закопчене шкло. До їх вух, немов воском залитих, долітають поодинокі слова нової промови (говорить тепер директор з дівочої гімназії) і всі до одного задержуються в ушній мушлі. Ніяк не мо­жуть перелізти через поріг свідомости. „Це“ вже так близько, що Дарка перестає дихати. Професор співу підносить руку вгору. Дар-ка скрикує раптом якимсь безголосим, внутрішнім зойком і так за­стигає з відкритими очима: Орест перший починає співати ру­мунський гімн…
    Могилку засипують. Півколо рідшає. Грабарі розходяться. Тільки Дарка стоїть на цьому самому місці, в болоті й на дощі.
    – Дарко, ти глянь на себе… ти ж вся в болоті, – сіпає її за рукав Лідка, – вступимо за парасолями і ходім додому.
    – Я не знаю, – відповідає майже непритомна Дарка, йдучи за Лідкою.
    На другий день промите небо таке синє і прозоре, що здається, якби лягти горілиць до нього, то можна б бачити стопи янголиків у танці. Повітря переповнене тим ніжним запахом, який може ви­дати тільки насичена весняним дощем земля. Небом, понад дахи кам’яниць, мовби торкаючись червоними ногами димарів, пливе самотній бузько з широко розпростертими крилами.
    Весна іде і сміхом своїм бере в полон людей і природу.
    Дарка з Лідкою приходять до школи в літніх плащах. Це смішне, але незаперечне: ніщо нам так не нагадує весни, як літній плащ після футра. Під гімназійною брамою дівчата здивовані див­ляться одна на одну: що це? Прийшли аж так пізно, чи ще так по-дитячому рано з’явилися „мури підпирати“? А, хіба незавчасно, бо ж по дорозі зустрічали майже всіх тих, з якими щодня схрещують­ся їх стежки. Прожогом кидаються до входової брами.
    Тільки переступають її поріг, як від стін вискакують якісь не­знайомі панове.
    – Віддати книжки, йти до зали, – командує один з них по-румунськи безоглядно.
    Лідці торба сама впала на сходи. Дарка притулила свою міц­ніше до грудей:
    315
    – Що це таке? Я нікому не даю своїх книжок! Я нікого не знаю!
    – Не базікати. Ми з „Сіґуранци“1. Ніхто книжок не візьме. Мусимо їх тільки переглянути. Тепер просто – до аулі.
    По дорозі до аулі ще одна варта тайної поліції. При самих две­рях – пара вмундированих „сторожів громадської безпеки“. В аулі гамірно. Можна сказати, навіть весело. Роз’юшеним чмелем гуде тільки одне питання:
    – Що сталося? Що сталося?
    Хоч гинь, ніхто не знає. Приходять щораз то нові, але в їх очах і на устах теж тільки одне:
    – Що сталося?
    Біжить чутка, що хтось шиби вибив директорові. Може, й так, він заслужив на це. Але по дорозі перехрещується з нею новий здо­гад: хтось з даху гімназії скинув державний трикольоровий прапор.
    Це вже серйозніше. Думка про директорові шибки падає, як смішна і нікчемна.
    – Слухайте, це все пусте… слухайте… слухайте всі, – біжить десь з лівого крила задихана нова вістка. – Все це небилиці… Хтось надіслав погрозливу телеграму до самого міністра.
    Ах!!
    Так! Але за хвилину і ця концепція бере по чолі. Яке ж діт-вацтво так думати. Адже міністр під цю пору перебуває у Франції. Дурний сторож дзвонить на першу годину, якби нічого ніколи не сталося. Та дзвінок цей, здається, пригадав директорові, що вже всі зібралися. Він входить до зали в товаристві кількох учителів, дуже діловий, і ціла зала видихує широкий, визвольний віддих. Відомо: краще найгірше лихо від непевности. Нарешті директор скаже їм, в чому справа і що це все за комедія. Директор відкаш­люється, стає перед учнів. (Дарка бачить його обличчя тільки до очей) і каже голосом, якого вживають до промов над могилою заслужених, але ненависних людей:
    – Цієї ночі чиясь злочинна рука допустилася нікчемного, кари-гідного вчинку. Хтось зрубав попри сам пень дуб, який ми вчора
    Служба державної безпеки Румунії.
    316
    спільно посадили, як символ вічної злуки Буковини з Румунією. Є певні підозріння, що цього ганебного, нікчемного, каригідного вчинку допустився хтось з учнів цього закладу!!!
    Дарка ховає лице в долоні. Їй здається, що румуни були б у праві повести її на шибеницю за сам цей радісний вогник, яким спалахнули її очі від тієї вістки. Директор пригадує свою останню перестрогу і погрозу. Він закликує винуватця добровільно призна­тись, бо тільки ця єдина обставина може врятувати обидві гімназії перед їх розпуском. Тому обидві, бо обидві вони користались го­родом, де був дубок.
    В аулі тихо-тихо.
    Директор підносить голос і тепер згори натискає ним на ви­нуватця:
    – Винуватець є в залі. Поліція теж. Кожної хвилини директор може його веліти арештувати, але тоді співвина падає на всіх зібра­них. Ніхто не вірить і не повірить, щоб винуватець у своєму зло­чинному ділі був сам. Він мусів мати спільників, таких, що з ним були у змові. Коли ж він сам признається, то хоч врятує своїх то­варишів. Коли він був такий відважний, що вчинив таку ганебну справу, то невже тепер не стане у нього сили і відваги взяти від­повідальність за свій вчинок? Чи, може, цей „герой“ хоче рятува­ти себе долею кількадесяти товаришів? Нічого йому це не допомо­же, бо його прізвище вже відоме поліції. Ідеться тільки про ряту-нок гімназії.
    І директор ще раз говорить авторитетно: „Тільки єдина обста­вина, коли винуватець сам виявить себе, може врятувати обидві гімназії“.
    Декілька учнівських голів оглядаються поза себе. Не кожний має охоту прощатися з школою. Де ж той, що повинен признати­ся і рятувати своїх товаришів?
    Ніхто не признається.
    Директор ще чекає. А згодом говорить твердим, пошарпаним від хвилювання голосом:
    – Ось вам моральна вартість ваших „проводирів“! Знає, що його прізвище вже відоме поліції! Знає, що це єдиний засіб вря­тувати дві гімназії від ліквідації… – директор не може говорити
    317
    далі з обурення. Він заспокоюється на хвилинку, потім починає вже іншим тоном:
    – Дівоча гімназія може йти додому. Про всякі свої дальші роз­порядження дирекція оголосить на „чорній дошці“.
    Дівчата заколихуються лавами, вони відділюються від хлопців. Біля дверей стають учителі і бачно стежать, щоб із спідничками не висунулися якісь штани. В коридорі треба під оком „сіґуранщика“ провірити свою торбу й на запит, чи чого не бракує, відповісти „ну“, що українською мовою значить „ні“.
    На дорозі Дарка пригадує собі щось і звертається раптом до Лідки:
    – Я маю латинську граматику Оріховської. Іди сама… я по­біжу, може, ще дожену Наталку і віддам їй книжку.
    Це розсерджує Лідку:
    – Бігме, Дарко, ти якась трохи дурновата! Ти гадаєш, що ко­мусь тепер латинська граматика в голові! Але як хочеш її дігнати, то лети, бо Наталку ледве вже видно!
    І Дарка біжить:
    – Наталю… я маю… тво…ю граматик…ух-х.
    Дарку сперли якісь болі під грудьми, і вона мусить вхопити духу.
    Оріховська зупиняється. Тоді Дарка, замість сягнути в торби­ну за граматикою, чіпляється рукою Наталчиного коміра, притулює її до себе і питає переляканим, тривожним шепотом:
    – Наталко, я тебе благаю… скажи мені… це зробив Орест?
    Наталка аж подається взад від такого запиту. Вона міряє Дар-ку грізними бровами, посміхається ледве помітною, легковажною усмішкою і йде далі. Дарка дозволяє їй іти кілька кроків, але вмить наздоганяє її і, чіпляючись її рук, починає оправдовуватись:
    – Я знаю, що про такі речі не можна питатися, ані говорити, але я так хотіла б це знати… Ніхто не знає, яке це важливе для мене… для цілого мого життя…
    Наталка мовчить. Тоді Дарка нахиляється до її вуха:
    – Коли не хочеш про це говорити… кліпни тільки оком, що „так“.
    Наталчині очі дивляться просто і непорушно, мовби її повіки та вії були з бляхи. За кілька кроків посміхається. Наталка Орі-ховська посміхається!!
    318
    – О, Наталю! – Дарка хоче поцілувати товаришку, але та ухи­ляється від поцілунку і каже лагідно:
    – Не роби дурниць на вулиці! Дивись, хліб вилітає тобі з торби.
    І поки Дарка вовтузиться з другим сніданком, Наталка Орі-ховська переходить на іншу вулицю.
    XXV
    В повітрі літають такі поголоски, що ані їх тотожности, ані джерела схопити не можна.
    Обидва директора їздили буцімто до Бухаресту і були на ав-дієнції в самого міністра освіти.
    З Бухаресту приїздила комісія до Чернівців.
    З того всього певне одне, що арештували Ореста Циганюка та перевели з поліційних до судових арештів.
    Чи ще когось арештували з учнів? Теж не знати. Поголоска сіє, що „в’язниці переповнені українською молоддю“. Тим часом усі бачать, що багато цієї молоді спокійно грає собі в футбол.
    Лідка з Даркою надвечір забігають до гімназії під „чорну дошку“. І за кожним разом висить собі та дошка чорна й таємна з одніською перестарілою оповісткою, яка закликає (хто тепер слу­хає її голосу!) всіх учениць, щоб віддали книжки до бібліотеки.
    В середу (і хто б то подумав, що вже п’ять днів перекотилося в минуле від того пам’ятного дня!) Лідка й Дарка знов біжать до гімназії. На „чорній дошці“ велике, виразисте оповіщення. Про­читують навшпиньках, задихано: тут стоїть синє на білому, що українську дівочу гімназію розпущено!!
    – А щоб він не повернувся з тюрми! – закляла на весь кори­дор Лідка Орестові: це все через нього!
    Дарка буркнула:
    – Не клени, дурна, але читай далі!
    Кілька рядків нижче оголошують вписи до нової гімназії. До цієї „нової“ можуть бути прийняті тільки ті, які складуть потрібну заяву та присягу і що… „на думку дирекції підходитимуть для цього
    319
    заведення“. Вписи до нової гімназії в п’ятницю та суботу від 8-ї до 12-ї перед полуднем.
    – Ти… не бери мені за зле, що я так сказала на Ореста, Дар-ко. Я думала, що вже по нашій школі… чуєш? Дарко! Але тепер бачу, що все в порядку…
    Дарка дуже здивувалася:
    – Як то „все в порядку“? Та ж тут пише, що треба якісь при­сяги складати…
    Лідка сміється вже навіть весело:
    – Ну і що з того, що „пише“? Ти думаєш, що будуть тебе перед свічками заприсягати? Певно, треба буде вислухати „наук“ директора і підписати якесь зобов’язання, і по всій параді! Ет… добре, що поки що „людина“ відпочине ще собі трохи. Так уже пахне весною і… так не хочеться вчитися…
    Дарка мовчить. Завелика віддаль між ними, щоб Лідка могла зрозуміти Дарчину відповідь.
    На вулиці повіває леготом з заходу. Сміється якась дівчина ба­гровими устами до свого хлопця в офіцерському мундирі. І якийсь чорнобровий, як буковинська писанка, вуличник вигукує:
    – Велика залізнична катастрофа коло Плоєшті!1
    Життя не зупинилося на мить від того, що в Чернівцях розпу­щено обидві українські гімназії.
    *
    В четвер зранку (четвер у школі: математика, румунська, лати­на, історія, природа, рисунки) надходить лист від мамці. Про не­щастя, яке зустріло українську молодь, довідалися у Веренчанці щойно з газет. Нехай доня буде розумна. Дасть Бог, все буде добре. Додому треба писати, що б там не було. Пам’ятай про це, донечко. Вдома усе гаразд.
    Лист короткий, нервовий і дуже обережний. Ніби конверт його з прозорого паперу.
    – Мама не написала всього, що думала. Які ми всі тут пере­страшені… – відразу відгадала Дарка, і стало сумно.
    Місто в Південній Румунії.
    320
    Надвечір того сумного четверга прибігає сплакана „тета“ Іван-чукова. Її здоровенні груди підіймаються й опадають, а за кожним таким важким опадом – новий приплив сліз. Дарці згадалася чогось якась помпа з фізики…
    Тета прикладає і так мокру вже хустину до очей, щоб стрима­ти сльози. Подумайте собі тільки, тільки уявіть собі (але що? що уявити собі? – нетерпеливиться Дарка): вона ноги свої сходила, вона груди свої зірвала (ну, ну, ці груди хіба пилою „надірвав би!“), поки дістала обіцянку, що Ґиня приймуть при нових вписах, а цей дурний, навіжений хлопчисько зранку робить дома таку пе­кельну авантюру, що хоч хати й дітей відцурайся!
    На Іванчукову находить нова хвиля розпачливого плачу… Це просто збожеволіти можна: він каже, що його хіба зв’язаного на візнику повезуть до вписів, бо він добровільно не піде! Та ж тато його з хати прожене, коли він не впишеться до школи! Вона знає свого чоловіка. Пропаде дитина… ох!..
    – Чекай… чому він не хоче вписуватись? – хвилюється Лідчина мама.
    Тета хапається за голову й колише її у своїх руках, як щось дуже зболіле:
    – Боже, за що так караєш мене… Боже!.. Кого я собі до ха­ти прийняла? То якийсь лихий дух – цей Циганюк… якийсь лихий дух оплутав мою дитину… Та ж він не має чого на очі по­казуватися батькові, коли не впишеться… Ой, Боже, коли я ще з цього нещастя якось вийду… то ще сто років житиму…
    – А що з Циганюком чувати, тіточко? – якось не дуже бере собі до серця Лідка розпуку маминої рідної сестри.
    Тету тільки зачепи за Циганюка!
    – Не бійся… лихе не загине! Держать його в арешті… він… ясно, йому що? Коби чужі діти впхати в біду! Ні до чого не по­чувається, ні до чого не признається – і що? Подержать і ви­пустять, а моя бідна дитина скапариться на все життя через того чорта. Бодай я була його на очі не виділа, та не виділа! Чому Івон-ко… вже написав до старого по гроші… і впишеться… Закінчить гімназію і такий мужичок – буде доктором, а моя дитина… буде поневірятися по світі недоуком?
    –Чекай, але чого це Ґиньо не хоче вписатись? – ще не розу­міє Лідчина мама.
    321
    – Чого? Того, що Бог йому розум відобрав. Треба там при вписах, жінко добра, якусь заяву підписати… розумієш?.. а він з цим усім, – каже, – не має нічого спільного… Раз махнути пером… а він каже, уяви собі, що він цього не зробить!
    Пані і собі лякається. Перелякана кличе Лідку до себе, перед очі:
    – Лідко, дитинко, скажи мені… може, й ти якісь лихі думки маєш?
    Ні, Лідка не має поганих думок.
    – За мене прошу не боятися, я не така дурна! Вписуюся зараз першого дня! Прошу тільки дати мені гроші на вписове.
    Тоді пані пригадує собі, що ще й Дарку має в своїй опіці:
    – Панно Дарусю, а ви? Я не хочу брати відповідальности за вас перед батьками!
    – Моя буква припадає аж на суботу, – дає Дарка дуже дип­ломатичну відповідь.
    – Я вам кажу, панно Дарусю, ви уважайте, щоб потім ваші батьки не мали жалю до мене. Щодо чого, то я можу вам пози­чити гроші на вписи.
    – Добре, – приймає до відома цю готовність пані і виходить до своєї кімнатки. Вже їй досить плачів Ґинєвої мами. Вже їх навіть більше слухати не може. Зразу це було якось смішно, коли ця доросла жінка скаржилась, що ноги свої „сходила“… а потім… потім щось стукнуло в серце: та ж це Ґинєва мама плаче… У Веренчанці є ще одна мати, яку таке саме чекає. Чи також буде смішно, коли та з Веренчанки мама товктиме головою об стіни?
    Досить. Досить…
    XXVI
    Вночі, з п’ятниці на суботу, ніяк не приходить сон в Дарчи-не ліжко. Дарка перекидається з боку на бік. Лягає горілиць і хоче уявити собі, що пливе по поверхні води. Десь звіддалі чу­ти шум водоспаду. Цей рівномірний, дрімливий шум вмить заколи­ше її. Але й ця примара не зваблює сну. Дарка перекладає подуш-
    322
    ку під ноги. Ніщо не помагає. Обертає ковдру простиралом наверх, а сон, як заворожений відьмою, не може потрапити в Дарчине ліжко.
    Засинає далеко за північ, але небавком будиться. Мусить за­світити світло. Снилося їй зовсім виразно, що мама приїхала з Ве-ренчанки. Такий близенький до дійсности сон, аж моторошно. Га­сить лампу (Лідка починає бунтуватися) і в пітьмі ховає голову в подушку:
    „Завжди з’являєшся, мамо, в рішальній хвилині мого життя. Завжди, коли моє серце не може знайти спокою… ти чи сонною з’явою, чи несподіваним листом даєш знати, що ти зі мною. Чи те­пер хочеш перестерегти мене, мамо, чи… помогти мені? Я знаю, знаю, мамо, як дуже це болітиме тебе, але я не можу… ти по­винна зрозуміти, що я не можу відцуратися того, чого татусь і ти сама вчили мене любити… Чого ти нічого не говориш, мамо? Мамо!“
    Згодом мамина постать поволі зникає, розпливається… аж на місці, де стояла мама, залишається тільки біла хмаринка.
    Вранці пані не може добудитися Дарки.
    – Бійтеся Бога, панно Дарусю! Та ж то вже десята доходить. Ми були вже в страху, що ви так спите і розбудити вас не можна!
    Дарка не зараз усвідомлює собі, що сьогодні за день і чого від неї хочуть. Помічає і те, що пані не виходить, як звичайно, з кім­нати після того, як збудила Дарку. Ні! Пані тепер чекає аж Дар-ка на її очах одягнеться, вип’є вже зовсім холодне снідання, візьме на голову шапку, сховає гроші і піде вписуватись.
    – Панно Дарусю, ви вважайте, не задивіться на Ґиня! Я вам кажу! Ідіть впишіться і вертайтеся додому щасливо.
    – Добре, – на все погоджується Дарка. Але коли Лідка на не зовсім зручний кивок маминої брови пропонує Дарці своє товари­ство, в Дарці бунтується щось, і вона рішуче відмовляється:
    – Я піду сама… я тебе, Лідко, не водила і сама не хочу „водія“.
    – Уважайте, що робите, панно Дарусю! – ще раз перестерігає пані.
    – Добре, – відповідає таким самим тоном Дарка.
    На балконі першого поверху двоє дітей у білому, мов двоє по­лярних ведмедиків, чіпляються лапками поруччя балкону і щурять
    323
    очі від сонця. На Дарку находить те розкішне безвілля, яке мо­же дати тільки провесняний, по коліна в сонці, ранок. Їй не хочеть­ся кудись іти, про щось думати, з кимсь ставати на розмову. Хочеться стояти отут на тротуарі, моргати до сонця, як тих двоє білих ведмедиків на балконі. Але на вулиці не можна стояти без-рушно та бездільно. І Дарка рішає: „Піду туди, куди мене ноги понесуть“.
    Ноги, привчені до одної і тієї ж дороги, заводять Дарку під гімназію. На перехресті двох тротуарів коло гімназії стоїть гурток учнів. Здалека вже палає руда Ґинєва чуприна.
    – Це, певно, з тих, що не хочуть вписуватись, – здогадується Дарка, і її серце сповняється такою сердечною теплотою до них, що вона думає, чи не підійти їй до них і не гукнути: „Гаразд, то­вариші! Я теж з вами!“
    Але саме тому виминає їх та йде просто до гімназії. Тоді хтось кричить за нею товстим, сердитим басом:
    – Щасливо!!
    І ціла група сміється коротким, умовлено глумливим сміхом.
    – Господи! Їм здається, що я йду вписуватись! – паленіє аж до краплин поту Дарка.
    – Ах, ти тут! – налітає з гімназії просто на Дарку Стефа Сидір. – Я по всій школі розбиваюся за тобою. Ну добре, що ти є! Ми, дівчата, умовились зійтися о пів до одинадцятої коло па­м’ятника Шиллерові. Ходім!
    – Які дівчата?
    – Як то „які“? Наші! Ті, що не йдуть до вписів… Чекай… ти хіба?
    – Ні, ні… я не вписуюся! – відповідає скоро Дарка.
    Стефа бере Дарку під руку, і вони скручують зразу праворуч, до парку.
    – Та ж це вже справжня весна! – скрикує Дарка на вид чу­прини парку – кольору молодого горошку.
    – Еге ж! – сміється Стефа. – В парку заспіваємо собі!
    Коломия, 1935 р.
    

    

   

   
    

     ПОВНОЛІТНІ ДІТИ
    

    

     Моєму батькові
     Дмитрові Макогонові
     присвячую
     Дарка скинула валізку під двері, коліном піддержа­ла клунок з постіллю і, заки подзвонила до мешкання своєї  колишньої  „пані“,  заплющила  очі.  Не  ставало віддиху, як рибі в саці. Тільки не думати, що це від тягару валізи і того клунка… Ого, в Дарки біцепси такі, що і вщипнути не можна. Добра фізична справ­ність Дарки давала не раз товаришам притоку до жар­тів,   не   завжди   дотепних,   наприклад,   буцімто   закладались   між собою при ній, хто з них положить її на обидві лопатки. Так то вже буває: молодики лоскочуть собі піднебіння перченими дотепа­ми, а дорослі мужчини – ікрою.
     А тепер в цієї сильної дівчини серце сіпається так, що Дарка бачить, як навіть блузка „дихає“ в неї. Сміх людям сказати: Дар-ка аж така схвильована! Нарешті дзвонить. Потім стоять одна про­ти одної: по цей бік порогу задихана Дарка із своїми клунками, а по той бік – Ліда Дутка. Сорокато-вичепурена, з великими зо­лотистими обручами в ухах, з блискучими, визивними очима, ніби живий образ синґалезки1 на етикетці пакету цейлонського чаю.
     – Дарко! Що за berraschung!* Звідки ти тут? Що? З Буха­ресту? Мамо! Мамо! Дарка приїхала з самого Бухаресту!
     Обіймам Ліди, як освоєному леопардові, не можна занадто вірити. Дарка знає про те, але в такому дурнуватому моменті (чи людина схвильована не видається трохи смішна для тверезого довкілля?) вони дуже близькі й пожадані.
     Десь з кухні причалапує мама Ліди. „Пані“ приносить з собою пах перестояної оливи і прудко, більше зі звички, як з дійсної по­треби, витирає руки об фартух.
     1 синґальці – основне *несподіванка (нім.).
     населення о. Шрі-Ланка (Цейлон).
     326
     І ці обійми, хоч і на перестояній оливі, смакують Дарці знаме­нито. Тепер загалом все – Ліда-моторуха, і пані з блідим лицем, і стара комода з кольоровою кулею (як це гарно з їх боку, що вони за вісім років навіть місця свого не змінили!), і окравок краєвиду за вікном (фасада кам’яниці навпроти), і такий знайомий скрип підлоги на лінії: вікно – все зливається в один барвистий, радісний хаос, якому на ім’я „нарешті“.
     Нарешті чоловік знову між своїми… нарешті знову в Чер­нівцях, а це найважніше. Розказувати про себе? Дарка сіпким ру­хом скидає берет з голови. Лідка скрикує:
     – Як ти не змінилася нічого! Навіть твої веснянки на носі ті самі, що колись…
     Дарка думає собі: „Ти теж не змінилася…“
     – Говори, Дарко, говори!.. Я не розумію… Ти покинула Бу­харест і перенеслась сюди, на університет? Мама hrt*? Вона пе­реміняла Бухарест на цю діру!
     Ой, ти… ти… „cap di bo“**. Бухарест… ох!
     Цілий світ фантастичних образів і мрій тремтить у цім однім зітханні Ліди Дутківни. Але хай Дарка вже раз розказує!
     Направду, нема про що розказувати: історія зовсім куца. Тому два дні довідалася Дарка у „Студентській Громаді“, що уряд у сво-му передвиборчому розгоні скасував декрет свого попередника, яким заборонялося всім „бунтарям“ і „большевикам“1 з бувшої ук­раїнської гімназії студіювати на чернівецькому університеті. Вона спакувала свої манатки, сіла на залізницю і оце мають її пані Дут-ка і Ліда в себе.
     Пані Дутка хитає поблажливо головою:
     – А панна Дарця все такі гарячі, як були… галь-паль і шлюс! Але прошу так не казати… Я, – пані Дутка встає і йде подиви­тись, чи за дверима на коридорі не підслуховує хтось, а потім зни-
     *чує? (нім.). **цап’яча голова (рум.).
     1 Румунська пропаґанда часто фальшиво подавала український рух як тенденцію большевизму, спираючись на факт перебування більшості ук­раїнських земель в СРСР.
     327
     жує голос, – буду панні Дарці щось казати. Я була в неділю… панна знають, що я не бавлюся в політику, але Крамерова мене затягнула… на Versammlung-у* в ратуші. Там говорили пани… такі, що розуміються на справі, що тепер уряд нам усе дасть… і школи для міноритетів… і до служби буде приймати… і всім пенсіоністам будуть Gehalt** точно виплачувати… Навіть податків трохи скасують, але нарід мусить за урядом іти.
     Дарці стає гаряче. Найрадше подула б собі трохи під ніс, але боїться цим образити паню Дутку.
     – Мамо! – наказно перериває одним словом Ліда балачку на цю тему.
     Пані, моргнувши до Дарки багатомовно, вмовкає покірно. Ще одне тільки: чи панна Дарця знають, що „наша Лідка“ за­ручена?
     – Мамо!!
     Пані Дуткова вже недобра:
     – Агі, „мамо“ та „мамо“! Панна Дарця може похвалитися ма-турою, університетом… ади, академічка… а я хочу і своєю дити­ною похвалитись. Чому люди не мають знати, що ще трохи і, як Бог поможе, докторовою будеш… Панно Дарцю: або то не пасує їй докторовою бути?
     Дарчині великі, сталеві очі стають майже білі від зачудування.
     – Мої ґратуляції, Лідко! Хто твій наречений?
     Ліда маніжиться:
     – Вгадай!… студіює в Бухаресті…
     – Чекай… чекай… нехай нагадаю собі, які там медики у „Гро-маді“…
     Пані Дутка перериває Дарчині думки, невдоволена, як би ображена.
     – Навіть, прошу, не вгадувати надурно… він не з „фіфаків“, щоб там до якихось „громад“ належав. То порядний хлопець… Зрештою, панна Дарця не від сьогодні знає його… Гансі Рахміструк.
     *збори (нім.). **утримання (нім.).
     328
     – А… а… – і тут Дарка трохи закашлялась. Ніби краще тро­хи підозрілий кашель, як бомба сміху. До біса, як вона не може опанувати себе в таких хвилинах!
     Ну, з „Івонка“ в біленьких, сопівковатих поркіницях1 зробити „Гансі“ в „габіку“ – це справді тільки така хитрунка, як Ліда Дут-ка вміє. Іван Рахміструк, напевне, ще й „габік“ носить – це ж міжнародна відзнака всіх снобів. Про те, як грубо не раз ця сама „докторова in futuro*“ висміювала Івонка за його „мужицтво“, донька і мама чемно забули.
     („Або не пасує їй докторовою бути?“)
     За чаєм виявляється, що у пані Дуткової є вже на станції то­варишка Ліди та Дарки ще з української гімназії – Оля Кентнер.
     – Що? „Мала“ Ольга? Пригадуєш собі, Лідко, як вона раз була плюнула в класі на Ориську Підгірську?
     Чудесно! Вони можуть всі три разом спати в малій кімнатці, що її колись займала Дарка з Лідою. Пані робить рух рукою, який має означати „пусте“!
     – Спати, Богу дякувати, є де… Панни будуть мати вигідно, бо відколи мій небіщик помер, то Лідка спить зі мною, бо як я тільки пробуджуся вночі і помацаю рукою, що коло мене нікого нема… зараз нагадую собі все і вже дораня не можу заснути. Пан­на Оля теж „офіра“… чотири рази ставала бідненька до матури, а тепер, „з того всього“, ходить на гандлеві курси… а все, – зідхну-ла пані, – через ваш нерозсудливий крок з тим бунтом… Не кож­на мала таке щастя, як моя Лідка…
     Небавом з’являється й сама „офіра“: мала, звинна жіночка, яку природа, напевно, вже для самої гармонії прикрасила дрібними, м’якими рухами. Але… хто носить вузьку, вище колін спідничку, хто в’яже краватку а la suffrage**… хто ходить у широконосих че­ревиках на низьких „обцасах“… хто має „бубі-фризуру“, хто но­сить олівці на грудній кишені – той, ясно, мусить робити широкі,
     1 полотняні селянські шаровари. – Прим. авторки.
     * у майбутньому (лат.).
     ** як суфражистка, феміністка (фр.),від англ. сл. „suffragism“ – вибор­че право. Так називався рух у Великій Британії і США, що виборював рівні права жінок.
     329
     недбалі кроки, мусить мати кантовисті рухи і стояти з руками в ки­шенях, широко, по-мужеськи, розставивши ноги.
     Тільки ті круглі, як у квітки, очі, з неприродно великими чо­ловічками, тільки той короткий, збиточно втятий носик з недис-кретними тунелями ніяк не хочуть гармонізувати з цією позою на вчену і на ділову особу!
     Оля Кентнер втішена Даркою галасливо і щиро:
     – Vai de mine*, кого я виджу? (Мала Кентнер – буковинка з крови й кости).
     При цім привітанні обходиться без поцілунків і обіймів. Хоч Дарка розпростерла була рамена, якби хотіла здушити в них „ма-лу“ Олю Кентнер, але та вислизнула і стиснула тільки Дарці руку сильно, по-спортовому. Ми – сучасні, ділові дівчата – чхаємо на сентименти!
     На стіл приходить ще одна склянка чаю, ще одна ложечка, ще одна підставка, а потім багато… багато… питань. Нараз Оля кидає, здавалось би, оттаке звичайне питання:
     – Варе**, чи то правда, що ти за першим разом здала мату-ру? – і Дарка ніяковіє. Такі плітки про неї – це, як кажуть у нас, на Буковині, „жаден“ комплімент. Навпаки! Матуру ж при спри­ятливім складі іспитової комісії можна в Румунії так само купити, як ступінь „доктора“ чи посвідку на умовно недужого, але в цій трансакції обов’язують теж якісь форми. За першим разом, хоч би згори оплачену, здають матуру тільки, нікуди правди діти, підозрілі типи, які зараз після неї дістають посади при „Сіґуранці“.
     Властиво – це нахабство розсівати щось подібне про Дарку! Адже двічі сідала до матури – вона має докази на це. Крім того (зрештою всі учні й учениці бувшої української гімназії перейшли те саме), заки добилась до тої матури, мусіла перекидатись з гім­назії до гімназії, з міста до міста, бо всюди „не було місця“ для таких, як вона. Стара історія!
     – А най то качка копне! – запалює папіроску Оля Кентнер, як би не хотіла торкатись того, що вже пропало. – Говорім про що інше!
     *Ой лишенько мені! (рум.). **кузина (рум.).
     330
     Оля пересуває зубами папіроску в один кінець уст, а другим насвистує козир з останнього тижня: „Ist die Banane krumm, oder
     nicht?“*
     Ми, сучасні дівчата, вміємо не тільки свистати, але й не з од­ного в житті посвистувати собі. Ми, сучасні… Досить! Дарка на-правду не знала, що ті „без матури“ не перейшли так легко до ден­ного порядку над своїм станом, як це здавалося збоку.
     Оля перша починає із зовсім іншої бочки. Дарка своєчасно приїхала до Чернівців.
     – Слово чести! Тепер, чоловіче, після скасування стану облоги запульсує нове життя на нашій Зеленій! То останній ідіотизм – припускати, що уряд (Оля каже „правительство“) пішов на уступ-ки тільки зі страху перед непевною вигрою у цих виборах, що ма­ють відбутися в січні чи лютім, хоч – Оля струшує недбало мізин­ним пальцем попіл з папіроски – цараністи1 мобілізують дуже сильну контру рядову виборчу кампанію. Але це не те… тут загра-ниця ткнула свого носа в меншиннєву політику Румунії!2
     Слова „Ліґа Націй“, „Антанта“, „Лойд Джордж“ мигають в Олиних устах, як кольорові, дугасті кулі в руках циркового жонґлера. Дарка просто не пізнає малої Олі Кентнер, що у чет­вертій класі плюнула була на Ориську Підгірську.
     „Холерно файно“, що Дарка саме сьогодні приїхала. Сьогодні ж перші студентські сходини. Перші від дев’ятьох місяців. Наші в реґаті поняття не мають про те, що то значить жити в стані облоги.
     „Ist die Banane krumm, oder nicht?..“
     Дарка перекладає білизну з валізи у шухляду в комоді. Ста­ранно, з любов’ю випростовує власноручні гапти на сорочках. У кожну з тих робіток вплетена нитка часу, що, заворожена гол­кою, зберегла свою свіжість і запах.
     *„Чи банан кривий, чи ні?“ (нім.).
     1 Члени селянської румунської партії, однієї з найсильніших у країні
     (від слова „цара“ – земля).
     2 В Румунії тоді значними меншинами, що боронили свої етнічні пра­
     ва через демократичні інституції Європи, були угорці, німці, українці
     і болгари.
     331
     Чиста, запашна білизна – це щось більше, як гігієнічна скла­дова частина нашого одягу. Це щось, про що мріють вояки на фронті, щось, що нагадує сиротам маму, щось, що усвідомлює жінкам їх властиве призначення.
     – Не знаєш, котра з наших товаришок уже віддалася? – пи­тається Дарка у лоґічному зв’язку зі своїм вражінням.
     – Я не цікавлюся цими справами занадто. Здається мені, що одна Міці „переспацерувалася“ під вінець… А ти, Дарко, маєш якого „штанятника“?
     Дарка з комічною повагою притакує головою.
     – Направду? – чомусь незрозуміло здивувалася Оля. – По правді скажи мені, чому ти… хочеш віддатися?
     – Як то „чому“? – з черги дивується і собі Дарка.
     – Ні… ти сконкретизуй мені відповідь… Адже студіюєш… будеш колись мати свій власний хліб… я думаю, посаду… пощо ж тобі причепихвоста?
     Дарка задумується. Питання поставлене занадто гострим кінцем. А втім – це свята правда, що можна мешкати десять літ в одній кам’яниці і не знати, на який колір вона помальована. Таке й з цим „чому“? Ніби чому має заміж іти за Стефка Підгірського?
     – Видиш, мені здається… ні, напевно, так є… головно тому, що я хотіла б колись мати дитину… свою власну дитину. Я вже такого ґатунку дерево, що або родить, або всихає…
     Оля висуває долішню губу в ґримасу, що надає її обличчю ду­же легковажний вираз.
     – Нагадуєш мені собою німецьку корову, вибач за слово.
     – Чому саме „німецьку“ корову, Ольго?
     – Бо я бачила в Молдавії, як шваби визначують на пасовись­ку по кілька метрів квадратових кожній корові, прив’язують її до гака, що ледве вистає з землі і „розмалюй“ собі: довкола море трав і квітів, а дурна корова тупцює безнастанно на своїх кількох метрах. Світ повний прекрасних, великих можливостей, і я не мо­жу зрозуміти, як сучасна жінка може це широке поле міняти за за­городу з телятком.
     – Ах, якби ти знала, який милий вираз очей мають малі телят­ка! Розцілувати можна їх. А діти… це ще щось приємніше, як малі телятка…
     332
     Оля Кентнер знизує раменами: що за примітивізм життєвої програми!
     Коло восьмої Дарка й Оля виходять на студентські сходини. Пані не наказує, як колись бувало, „не волочитись вулицями“, а урочисто, з підкресленням „ваги моменту“, вручає Дарці ключ від сінешніх дверей. Повнолітні мають свій розум і своє право.
     II
     З Руської, тепер уже „Римської“ (нарешті Рим і Крим віднай­шли себе!), через ринок пірнули дівчата в Панську. При цій ре­презентативній вулиці буковинської столиці примістились в якійсь суперечности найелеґантніші салони жіночих мод і найбагатші кни­гарні.
     Вулиця пливла ліниво у свіжому, нарошеному холоді проосін-нього вечора. Десь за містом, на чагрівських полях, де асфальт не давить до землі грудей, дихає вона в цю годину сизими, пухкими мряками.
     Вгорі за ґратами електричних дротів і антен крешуть іскри зорі. Від дальніх зір невидними хвилями спливає неспокій на землю і оч-манює людей. Вулиця змійковато міниться східними, крикливими кольорами. Хвилюється причаєно. На Дарку теж починає перехо­дити оте приємне для нервів хвилювання від червоного кольору рекламових світел і ритмічного пульсування людської маси. Дарка думає: „Яку велику помилку роблять поети, називаючи вуличну юрбу бездушною! Скільки ж замаскованих пристрастей, гону до пригод, туги за незвичайним, скільки підступу, чеснот і гріха хо­вається під ослоною ночі і шмінки!“
     Направду, Чернівці мають в собі щось більше зі Сходу, наче східноєвропейський час! Славні географи з розумними окулярами на носі навіть не припускають, який двобій між Сходом і Заходом іде на цім клаптику землі. Яка шалена конкуренція панує тут між косметиками з Парижа і Стамбула!
     Дарка під свіжим вражінням зустрічі з Чернівцями повна роз­співаної свідомости свого прив’язання до „коханих Чернівців“. І як це буває в кожному коханні, – любимо найсильніше за найбільший
     333
     гріх (вибачте нам, усі правовірні), вона любить оце місто за його міжнародний характер.
     Що ж! Повоєнна людина навчилась обходитись без гроша, без вигоди, без емеритального забезпечення, але тяжко їй обійтись без романтики. Так воно вже якось є. А це ж романтика: вийти собі ввечір на Панську, вплестись у барвистий хоровод, почувати себе якоюсь частинкою цього напарфумованого колективу, бачити дов­кола себе типи різних рас, ловити звуки бодай п’яти мов і… мати ту ілюзію, що проходжуєшся вулицями Касабланки1.
     Після мозаїки на Панській – вулиця Петровича видається ти­хим, сірим чоловічком. Але цей тихий, сірий чоловічок має душу: Народний Дім. Це одно велике, кам’яне (але яке чутке) серце, до якого збігаються артерії цілого українського життя на Буковині. Народний Дім при вулиці Петровича – це історія буковинської України.
     У тих всенародних мурах примістили свої вивіски всі товарист­ва й установи буковинських батьків і дітей. Найзавзятіших ідео­логічних ворогів ділив не раз у Народнім Домі тільки вузенький коридорчик. І тоді, коли перед лицем світа ті люди не признавали один одного і кидали друкованим каменем у свої голови, як комір­ники Народного Дому, вони позичали собі взаємно по-сусідськи мітли і цукор. (Так і надзвонює в ухо гекзаметр: „Будеш колись в Чернівцях, шукай там Народного Дому“).
     Оля відчинила двері до „малої“ зали, Дарка, як „homo novus“*, ступила за нею. Зразу за клубистими сувоями диму, за миготли­вими рухами людських голів і рук, за гамором вона не бачить і не чує нічого виразно. Спроквола вилонюється з цього хаосу пе­редовсім стіна. Може, тому, що нерухома і німа. На ній високо, під стелею, трохи пролинялий, та ще імпозантний, великий жовто-блакитний прапор. Під ним – у формі щита, як символу оборони – велика знимка живих і мертвих членів студентської корпорації „Січ“   (козацтво   кажеться),   а ще   нижче   (Дарка   бачить   тільки
     1 місто  в  Мароко  –  великий  порт,  символ  зустрічі  різних  народів і культур. *нова людина (лат.).
     334
     до половини, бо народ заслонює плечима) – дві вислужені шаблі навхрест і емблеми товариства.
     На кріслах, столах, побамкуючи ногами, на футринах вікон, по кутах – сидять, стоять, курять, спльовують на „ніби“, поштовху­ють себе ліктями, спорять між собою і сміються студенти. Дівчата сидять обарінком осторонь і шепчуть щось між собою. Тільки кіль­ка з них замішалося в гурт товаришів. Ті перекрикують хлопців.
     Від шепоту, сміху, крику, скрипу підлоги і пересуваних крісел в ухах дзвенить. Поодинокі слова пропадають, розбиваються на атоми звуків так, що їх вловити вже не можна.
     Дарка йде з середини зали і припирається до стіни, провірив-ши попереду, чи ця не пускає фарби. Не почуває себе усамітнена, хоч поки що ще ніхто зі знайомих не підійшов до неї. Та тих зна­йомих майже і не бачить на залі. Зате її цілу починає осотувати миле почуття безпеки (хоч нізвідки нема загрози), що так часто сповняє нас, навіть без порозуміння з нашою свідомістю, тоді, коли ми знаходимося в сильному перстні своїх однодумців.
     Дарка чує, як щось в її нутрі розпайковує її на частинки, як частинки, як кожна така частинка виділюється від неї і пристає до когось з цих незнайомих, а таких близьких людей. Любов до сво­го народу така природна в людині, як половий гін. Ніхто не знає, як це солодко після кількох років примусової мандрівки по реґаті стояти собі під стіною в „малій“ залі Народного Дому і відчувати в жилах гарячу свідомість, що за кожним новим клацом клямки входить до гурту хтось „свій“, якийсь брат…
     А ввесь цей збір людей – це ми, студенти! Ви знаєте, хто це студенти? Це ті, що вміють бунтуватись для самої насолоди бун­ту! Це ті, що сміються з перестарілих правд і поліції! Це ті, що мають відвагу критикувати законами освячений суспільний лад. Це ті, що штовхають поступ уперед! Це ті, що вміють кохати до за­гину і покидати без сліз!
     Це ми – студенти! Будівничі нового ладу! Носії нових, сміли­вих ідей! Пробоєвики в хащах консерватизму!
     Коли хочете знати, то наш стан кращий від лицарського: ми вступаємо в нього напровесні своєї молодости, а покидаємо, заки ще життя встигло поробити нас занадто розсудливими. Тому ми – молоді, безумні, одчайдушні! Ми – студенти!!!
     335
     – Сервус, Дарко!
     – Наталко!!
     Дві руки сердечно стискають одна одну, а потім ще одним за­воротом відшукуються і прилягаються взаємно, мов би збагнути хотіли, чи не підміняв хто котру з них за ті довгі роки. Ні, ті самі, що колись: Наталка Оріховська і Дарка Попович. Вогка Наталчи-на рука аж парує гарячкою, її сірий, тонкий ніс прибрав таку ха­рактеристичну для сухітників гачкувату форму, але тут це не змі­нює нічого. Наталка Оріховська ніколи не була для Дарки живою, реальною людиною, а тільки символом.
     Напровесні життя людини буває така благословенна пора, коли кожне кинене зерно приймається в душі. Знайомство Дарки з Наталкою припало власне на ту пору.
     Наталка Оріховська за кожним разом, як збирається їй на ка­шель, скоренько прикладає хустину до уст. Ця уважлива її обе­режність до здорових зворушує Дарку.
     – В нас на хемії дуже погано уладжені діґесторії…
     Пояснення чи виправдання? Одно і друге зайве, бо Дарка від Лідки Дутки знає, що Наталка Оріховська догоряє на туберкульоз.
     – Що ти студіюєш?
     – Я? Історію і, як побічний предмет, – французьку.
     – Дивуюсь тобі, – не повертаючи в бік Дарки голови, каже спокійно, однобарвно Наталка. Дарці досить цього.
     – Так тішуся, що я знову між вами всіма… Уяви собі: сьо­годні приїхала і відразу попала на сходини… – важко Дарці спро­могтись на стриману поведінку навіть у відношенні до „символу“.
     – Такі сходини, як оці, – блеф.
     – Ні?.. Чому? – боляче вражена такою терпкою увагою Дарка.
     Наталка Оріховська не має звички квапитись з відповідями. В гімназії була така саміська. „З Наталкою Оріховською, – думає Дарка, – як з променями Рентґена. Тих, що на короткий час під­дають їх діянню, лікують. А ті, що постійно перебувають у полі їх впливу, затруюються ними або вмирають від рака“. О Господи, Дарка відчуває тільки те, що нарешті вона між своїми, що цей гомін, і ця солодка свідомість безпеки, і цей брак чистого повітря, що це все – від них. Про все інше Дарка поки що не хоче чути, не хоче думати.
     336
     – Дарко, – надтягає звідкись Оля Кентнер з якимсь старша-вим вже студентом, – цей тип має відвагу твердити, що ти з ним близько знайома.
     Ні! Звідки? Дарка, здається, перший раз бачить цього трохи лисавого типа з прищуленими у сміху очима і політурованими ніг­тями.
     Тільки справжня жінка у своєму нахилі до дрібничковости мо­же за першим поглядом рівняти вираз очей з політурою на нігтях!
     – Це хіба якась помилка, – борониться сміхом перед таким нападом Дарка.
     Коко Мірош робить на Дарку вражіння чоловічка, який вро­дився на те, щоб бути студентом „гоноріс кавза“*. Для його ґатун­ку людей „студентський стан“ – це еліксир молодости. Такі збе­рігають свій молодечий зверхній вигляд, життєрадісність, змисл гу­мору та гостроту дотепу, як довго є студентами. У сорок п’ятому році як студенти, вони ще розгукані, ніби молоді лошаки, а у три-цятці, вирвані з цього середовища, – пригасають зовсім.
     – Ні, Дарко Попович, – кланяється елеґантно Коко Мірош, – ми з вами справді дуже близькі. Дозволь, – звертається ввічливо до Олі Кентнер, – що я в чотири очі пригадаю панні Дарці об­ставину, серед якої я мав приємність пізнати її.
     – Не блазуй, Коку! – погрожує йому ще панібратно Оля.
     – Ви з Веренчанки, Дарко Попович?
     – І що з того?
     – Я раз у свому житті був у Веренчанці. Празник, іменини чи щось подібне відбувалося тоді в о. Підгірського. Досить того, що ціле товариство, скільки нас там було, вибралося городами до ста­ву. Зайшовши знечев’я, ми сполошили дві дівчинки, дев’яти-деся-тилітні, зовсім голенькі, які плюскались у ставі при березі. Діти співкотіли, схопили свої сороченята і повтікали. Одною з тих дівча­ток, навіть не важтесь перечити мені, Дарко Попович, були, влас­не… ви. Я сказав собі тоді в дусі, що пес нехай буде моє ім’я,
     *буквально: „для шани“ (лат.). За традицією університети надають вченим з інших університетів, політикам, громадським діячам звання „доктор гоноріс кауза“, тобто „почесний доктор“. Тут слова „бути сту­дентом „гоноріс кавза“ звучать іронічно.
     337
     як з тої рудавенької дівчинки, такою видались ви мені, не розів’єть­ся колись жінка, що буде гріху варта. Розуміється, якби не мала Кентнер, то я не пізнав би вас. Все ж мусите признати деяку пруживість моїй пам’яті, коли на звук вашого імені я пригадав собі зараз Веренчанку.
     – Ви цинічні, Мірош. Моя пам’ять не така еластична, як ваша.
     – Без компліментів, Дарко Попович. А щодо вашої пам’яти, то я застарий виґа, щоб повірити, що ви собі не пригадуєте того інциденту. Дівчатка в тім віці вже добре пам’ятають.
     Дарка задумується: чи не цікавіші були б балачки з людьми, з якими вперше в житті зустрічаємося.
     – Скажіть мені, Мірош, чого ви, властиво, хочете від мене? Чей же ви не познайомились зі мною на те тільки, щоб пригадати мені той неприємний інцидент, який, направду, я давно забула? Боюся, чи ви не на фальшивій дорозі.
     Коко Мірош не зводить з Дарчиних чоловічків свого гострого погляду:
     – Чи у вас… до всіх мужчин… такий безполовий тон, Дарко Попович?
     – Здебільша. Я – „тяжка кавалерія“, Мірош.
     – Автореклама, Дарко Попович, ще й перестарілою методою. Ви не образились, Дарко Попович?
     – Прикро мені, що мушу вас розчарувати. Чекаю відповіді на своє питання.
     – Пардон! Ви питалися, чого я від вас хочу… Від вас… нічо­го. Я, власне, хотів запропонувати вам свої послуги… Може, тра­питься таке, що треба буде вам партнера на файф, до театру, до бріджа, на совги… на лещата… я служу вам своєю особою. Не робіть таких гарних, здивованих очей, Дарко Попович! Від деся­тьох років я не роблю нічого іншого, як… впроваджую своїх гар­них товаришок у світ. „Перевізник гарних дам“… з подібним на­головком є десь новела у Пітіґрілі1… І можете мені вірити, що маю щасливу руку… Вам, Дарко Попович, з особливою насолодою служитиму. Диспонуйте мною, як власною кишенею.
     1 Пітіґріллі (справжнє ім'я Діно Сеґре) (1893–1975) – популярний італійський письменник, автор еротичних романів і новел.
     338
     – Добре, Мірош. Роблю перший ужиток зі своєї влади: за­лишіть мене саму, хочу розглянутись по людях.
     – Наказ! При виході чекатиму на вас і на малу Кентнер.
     Дарка думає услід за Коком Мірошем: „Інтеліґентний блазень буває цікавіший від філософа“.
     Ґиньо Іванчук, не виймаючи своєї англійської* (на „Австрія-пляцу“ – по п’ятнадцять леїв штука), хитає Дарці головою з про­тилежного кінця зали.
     Іванчук з глумливо-поблажливою посмішечкою „старшого сту-дента“ нахабно розглядає якусь „новичку“. Дарці добре знайомий цей тип визискувачів і самозванців, які в кожній студентській гро­маді „а пріорі“ загарбують для себе всі права, звалюючи всі обов’язки на своїх молодших, менше поворотних товаришів.
     „Ми, старші студенти“, – звичайно починають вони кожному свою промову так, якби хотіли тим сказати: „Ми, заслужені, воєнні ветерани“, або: „Ми – стара война“…
     „Ми, старші студенти, безліч способів маємо на те, щоб обдер­ти своїх молодших товаришів з харчових запасів, щоб виполоти з їх сердець перші пагінці Ероса (хіба що молодші товариші хочуть відкупитись від нас, тоді лояльно залишаємо у спокою їх і предмет їх зеленого кохання), щоб зі зручністю дикого кота вискочити завсіди на такий щабель студентської єрархії, звідки можна нака­зувати, хапати допомоги і видирати собі почесті“. Дивне й те, що про аванс на „старшого студента“ не завсіди рішає вік чи роки студій.
     „Старший студент“ Ґиньо Іванчук щойно минулого року здав матуру. Він тільки тому пішов на цю уступку (!) супроти батьків, як оповідала Ліда Дарці, що мама загрозила, що „щось зробить собі“, як він не змудріє і „не зробить“, нарешті, тої матури. Тоді Ґиньо зрезиґновано вибрав матуру. За неї вже заздалегідь запла­тили вдвоє і втроє більше, ніж коштував бакшиш на неї. Треба бу­ло тільки для формальности раз зголоситись за нею у провінціяль-нім містечку Молдавії перед феріями і раз в зимовім речинці і – „die Sache erledigt“**, як кажуть на Буковині.
     *В оригіналі прпущене слово. – Ред. **справа залагоджена (нім.).
     339
     Заковика була в тім, що Ґиньо Іванчук не хотів купованої ма-тури в молдавськім містечку, а хотів складати її законно і в Чернів­цях. Одне і друге було до того ступеня неможливе, що сама вимога чогось такого кидала непевне світло на особу Ґиня Іванчука. Такий уже той Ґиньо Іванчук, такий саміський сьогодні, як був тому вісім років, коли тато віз його зв’язаного на фіякрі підписувати заяву ло-яльности для нового управителя гімназії – румуна.
     „І яке це дивне, – думає Дарка, – тоді він видався нам усім героєм, а тепер цей сам Ґиньо, з цими самими життєвими заса­дами, з цією самою непримирною поставою до життєвого мусу, видається чомусь в найкращому випадку Дон Кіхотом, якого не бе­ремо поважно. Хоч єдине його чудацтво – це те, що він один з-поміж нас усіх залишився вірним собі і тим „фатаморґанним“ ідеалам, що колись спалювали нас…“ Дивуватися, що ми своїми змислами не годні схопити обороту землі тоді, як ми не помічаємо руху, яким життя пригинає нас з висот до своїх повсякденних ви­мог. „А прецінь, – ворушиться в Дарчинім серці спогад, як ле­гіт, – оцей самий веснянкуватий, з рудими бокобородами, з набік перекривленою краваткою, зарозуміло недбалий Іванчук – це вті­лення наших найкращих поривів, нашої янгольської віри. Адже цей Іванчук – це мої чотирнадцять літ…“
     І раптово хочеться Дарці першій підійти до нього і кріпко-кріп-ко стиснути його рудаву, веснянкувату руку.
     Хтось знечев’я почав сильно товкти кулаком об стіл, і Дарка зупинилася на місці.
     Починалася головна програма сходин – промови. Хтось з по­шани до урочистої хвилини (висунули вже стіл на середину зали, поставили карафку з водою на ньому) зіскочив з футрини вікна і підійшов ближче до стола. Хтось інший зітхнувши благословенно, зайняв те вигідне місце. Голова корпорації і проводир студентства Аркадій Козачок сперся одним кулаком об стіл. Кулак на столі, сувора лінія уст і брів, самовпевнена постава „голови“ – все це складалося на гарний, живий образ молодого проводиря. Тільки його богохульно гарне лице не гармоніювало ні з його поставою, ні з повагою хвилини.
     Надмірна краса в житті мужчини може бути такою самою за­вадою, як надмірний брак її в житті жінки.
     340
     Почали з усіх сторін накликувати до спокою, а це знову підси­лило гамір. Посипались пшикання. Молодші почали напирати на стіл. Старші студенти з образливою чемністю уступали їм дорогу. („Але ж прошу, пане-товаришу, прошу!“).
     Навпроти Дарки, по той бік стола, станув якийсь русявий, ане­мічний хлопчина, ввесь у напруженому вижиданні. Дарка бачила, як до нього звернувся хтось з запитом і як він нетерпеливо, не від­повідаючи, відмахувався руками. Його на синьо підбиті очі, його уста, ціла його постава зосередилась на Аркадієві Козачкові.
     – Товаришки і товариші! – почав молодий проводир свою про­мову спокійним, але незвичайно виразним, якби різьбленим голо­сом, – після дев’ятьох місяців примусової перерви ми знову почи­наємо свою працю. Починаємо її серед сприятливіших умовин. Не дуримо себе занадто великими надіями ані не дамо осліпливими обіцянками приспати своєї чуйности, чуйности, яку завжди у відно­шенні до ворога треба мати. Timeo Danaos et dona ferentes!*
     (Аркадій, як кожний буковинець, будував речення на німець­кий лад, так, що присудок ставив на кінці).
     Залопотіли „брава“. Аркадій махнув рукою, мовляв, „нема ще за що“, і продовжував:
     – Ми, українське студентство Буковини, вміли гідно всі репре­сії уряду супроти нас перенести, і ми в найскрутніших для нас хви­линах нічого в уряду просити не ходили. Та коли ззовні полегші приходять, коли уряд під загрозою небезпеки для своїх власних інтересів сам на уступки йде, то ми зуміємо цю ситуацію на „сто процент“ для своїх цілей використати. Ми це зуміємо! Я взиваю всіх товаришів і товаришок до праці і остерігаю водночас: майтеся всі на увазі, бо гідра не спить, а тільки причаїлася!
     – Браво! во!! о!! Славно! Славно!! – посипалося таким рясним дощем, що аж порох знявся. Коло Дарки якийсь незнайомий сту­дент, замість бити в долоні, вимахував смішно обома руками собі над головою.
     *Боюсь данайців навіть із дарами (які дари приносять) (лат.). Про недовіру або підозрілість щодо чиїхось учинків, які здаються доброзичливими. (Вислів з поеми Вергілія „Енеїда“ – слова жерця Ла-окоона, який запідозрив підступність данйців (греків), що залишили біля мурів Трої велетенського дерев’яного коня.)
     341
     Аркадій Козачок давав знак рукою, але оплески не вгавали. Молоді люди, які дев’ять місяців не мали змоги покричати собі громадно, тепер збивали галас для атавістичної приємности руху й крику. Людська душа, як земля, складається з тисячі шарів, фор­мованих не одним віком, а століттями.
     Та проводир був замолодий, щоб зрозуміти інстинктивні потре­би своїх ровесників, які не були головою організації і не провади­ли зборами. Він нетерпеливо стягнув брови і почав говорити всуміш з галасом. Тоді почало втихати. Ще кілька. Ще два. Ще один оп-леск і – „позір“.
     Бесідник змінив напрямні своєї промови. Від зазиву, який мав на меті з’єднати собі їх і розпалити, він перейшов до планів реаль­ної праці, яку він намітив для товаришок і товаришів. (Хоч, прав­да, товаришки, що творять автономну одиницю при корпорації, дістануть подібні вказівки своєї праці від проводу секції). Він спо­кійно вийняв записник, перекарткував його, а знайшовши потрібне, зупинився на ньому. В іншому випадку таке недовір’я до своєї пам’яті розхолодило б вражіння від гарячого вступу. Цим разом було навпаки. Ця обставина надала ще більшої ваги словам і намірам бесідника. Було ясно, що Козачок думок не сіяв на вітер ані не знаходив їх у красномовному запалі. Тут, в записнику, був із математичною точністю накреслений план праці на цілий рік, себто в той час, як студентство байдикувало, провід думав і укла­дав плани…
     – А тепер перейдемо до конкретних фактів, – сказав Аркадій Козачок і запитався товаришок і товаришів, чи їм відомо, що на дванадцяти абсольвентів-українців цього року в Чернівцях, до їх організації вписалося тільки двоє.
     – Що? Хто? Де? Що? – заскрекотали коло Дарки. Ззаду наднеслась вістка, що один з тих двох – це анемічний русявий хлопчина проти Дарки. Литвин? Так! Теофіль Литвин назива­ється. Шиї всіх витяглись у сторону Теофіля Литвина. Русявий, почервонівши важко, розгублено ловив щось устами. Дарці стало жаль товариша Литвина. Він робив вражіння хлопчика, якого силу­ють декламувати перед гостями.
     – Цих дванадцять абсольвентів (хтось допитувався Дарки за плечима за прізвищем того другого юнака), – продовжував Арка-
     342
     дій голосом, – це перший випуск чисто румунських чернівецьких гімназій. Два з них записалося до „Січі“, а сім (сім! – стукнув го­лова олівцем до стола) опинилося в румунських організаціях! Хай цей факт буде грізним мементо для тих всіх товаришів і товари­шок, що в цьому році стануть до праці над національним освічен­ням середньошкільної молоді.
     З черги торкнувся голова проблеми міщанства. Цей преважний елемент, розсипаний по чотирьох чернівецьких передмістях, в ос­танньому часі жахливо підпав під денаціоналізаційні впливи сусідів. Скупі, дуже обережні в тактиці (в залі багатомовне, веселе бур­мотіння) спроби нашого старшого громадянства нав’язати який-не-будь контакт з міщанством, головно з Манастириськами і Клокуч-ками, не дали ніякого висліду. Опортуністичний підхід до справи там, де треба смілого й одвертого виступу, згори виключив всяку можливість успіху. Ми, буковинські корпоранти, на яких лежить почесний обов’язок продовжувати традицію наших славних предків, ми, що на свому прапорі маємо золотими буквами виписане „честь народу й козацтва“, тепер трохи „май“ інакше візьмемося до гро­мадянської праці. В найближчих днях у нашій корпорації відбу­деться урочисте свято призначення юнаків-фухсів на козаків. По козацькім іспиті, згідно з традицією, після присяги відбудеться бенкет. По забаві – козацтво, до праці! Народ чекає нас. Готові на його поклик – ідемо!
     Кінець промови був ефектний. Аркадій Козачок викинув руку вперед, ніби булаву, і на хвилину застиг у тій позі. І знову збилась радісна курява оплесків. Дарка, яка саме в тій часинці намірялася витерти носа, блискавично всунула хустину під паху і так била „браво“, аж долоні напучнявіли. „Старший“ постояв ще достойно хвилину при столі, а потім повагом, не кваплячись, відступив від нього. Тоді на середині зали зчинився рух. Хтось напирав на хви­лю людських плечей у напрямі стола. Нерадо розступаючись, „за-ла“ обертала голови поза себе: хто? чого?
     Стягнувши голову в рамена так, що вона, як на рисунку в ді­тей, виростала просто з кадовба, товариш Зазуля Микита правцю-вав до стола. „Слухайте! Гей, слухайте там!! Товариш Микита За-зуля просить голосу!“
     – Не дати говорити! Нема ніякого голосу! Не дати говорити!!
     343
     Сипнулись з кількох сторін нараз протести, які, по правді ска­зати, звучали досить весело. Студентський народ був уже легко п’яний від почуття власної важливости, і йому хотілося, щоб Зазу-ля почав говорити, щоб хтось з його однодумців станув в обороні Зазулиного світогляду, щоб врешті… ех, щоб можна було трохи наглядніше виявити свою готовність до боротьби. Та голосу просив Зазуля, і треба було з принципу, хоч би зі шкодою для власної приємности, протестувати проти цього.
     – Не дати говорити! Не дати!!
     Голова стукнув олівцем до стола:
     – Спокій там! Товариш Зазуля має голос!
     Товариш Микита Зазуля, присадкуватий, з атлетично розвине­ними раменами парубок, засунув руки в кишені від штанів і чекав аж зала успокоїться. По його квадратовому, густо поприщеному лиці грала ледве схопна, задоволена усмішечка.
     – Гов! Чекайте, товариство, – загудів врешті сильним, як го­лос підземних ковалів, басом, – похрипнете зовсім і не зможете кричати тоді, як я зачну говорити! Га? Може, як на початок, то до­сить. Тепер дайте мені сказати дві слові… я буду відпочивати, а ви будете кричати… а як змучитеся, тоді я знову скажу дві слові. Га?
     В залі зробилося зовсім весело. Хто тупав ногами, хто свистав для кращого настрою. Тоді Аркадій Козачок, збитий з пантелику, з усієї сили вдарив якимсь бляшаним предметом по столі:
     – Спокій! Що це має значити? Товариш Зазуля має голос!
     – Дякую, – звернувся в сторону Аркадія Козачка Зазуля, а потім, повівши декілька разів по бороді рукою, почав нарешті:
     – Товариство! Наш старший, Аркадій Козачок, познайомив нас з планами праці, яку він у своїй бистроумности упланував.
     – Ти, не так квітисто! – гукнув хтось погрозливо.
     Зазуля роблено здивованим лицем подивився довкола себе: чи він сказав щось недоречне, висловлюючи свій подив до великого ума голови товариства?
     – Конкретно! – буркнув хтось недобре.
     Зазуля, по-театральному піднявши брови вгору, буцімто дума­ючи сильно, врешті почав від самої „конкретної“ справи, від тої паради товариства, яку заповів голова.
     – Дозволю собі назвати це ґротескою. Сьогодні, в добі вели­ких соціяльних перебудов, в добі кардинальної переоцінки всіх цін-
     344
     ностей, в добі, яка вилонює з себе нові права для людини, – се­редньовічна парада з лисячими хвостами і ґлянцпапером вичищени­ми шаблями мусить видаватись ґротескою!
     Останнє слово товариш Зазуля викричав вже з себе, бо зала тряслась ціла від тупоту. Зазуля піднявся на пальці, як би хотів ще про щось умовитись, але, зміркувавши, що не перекричить зали, спокійно прибрав позу, як на „спочинь“. Адже було умовлено, що за той час, як опозиція буде кричати, він має відпочивати. Поста­ва Зазулі трохи збентежила залу. Остаточно можна було дозволи­ти товаришеві Зазулі грати ролю блазня, але дати себе втягнути в ту комедію? Тупоти втихали, а товариш Козачок звернувся різко до Зазулі:
     – Як не будете говорити поважно, відберу вам слово…
     – Ще хвилиночку уваги, панове, товариство! Мені і без вашо­го тупоту товариш Козачок відбере голос. Шкода ваших грудей. А ви не вірте, що мені тому не дають прийти до слова, бо плету дурниці. Чесне слово, що чи помиляєтесь, коли так думаєте… Мо­жу вас згори запевнити, що чим розумніше говоритиму, тим ви дужче кричатимете… Видите… я ще не сказав нічого мудрого, а ви вже знову кричите… Га? Чи маю знову відпочити собі…
     – Дайте йому виговоритись! Гей там! Забавимося трохи! – сипнув хтось під гумор.
     В залі зробилося весело. Зазуля похмурнів. На противника, що тупав ногами спересердя, він мав свою маску блазня. На сміх ма­си досі ще не винайшли охоронної маски, тому треба з нею бути дуже обережним.
     – Говоріть, Зазуля, маєте голос! – визивно кинув в його сто­рону Козачок. Зала насторожилась, сподіваючись чогось веселого.
     Тоді Зазуля, переморгнувшись з кимось із своїх однодумців в залі, з кумедною безрадністю розвів руками і сказав фальшивим, наколеним іронією і тріюмфом голосом:
     – Дуже вибачте, товариство, що не скажу нічого веселого, але – я скінчив. – Всадивши голову в рамена, він, підсміхаючись, поплентався в кут, з якого вийшов.
     З різних місць зали вихопилися три чи чотири пискливі, палкі оплески. Відразу стало ясно, що виступ Зазулі і спілки мав чисто демонстраційний характер.
     345
     – Геть з Москвою та її експозитурою! – крикнув хтось тонким голосом за Зазулею, але цей вигук не знайшов відгомону. Вичува-лося в повітрі немило-смішну ситуацію.
     Зараз з’явився біля стола Ґиньо Іванчук, вимахуючи високо по­над головою аркушем записаного паперу. „Увага! Увага там! Відчи­туватимуть резолюції!“
     Хтось підсунув Іванчукові крісло, і він палав на ньому своєю червоною чуприною, ніби квіт шафрану.
     Слова на білім папері були вогнисті, прерозумні і безапеляційні.
     Рвонулись оплески, але їх скоро проковтнули бунтівні й безо­глядні тони революційної пісні, яка не хотіла нікому уступати, ніко­го боятись, а гатила весняною повінню направці, почерез всі забо­рони і закази.
     Хтось розсудливий кинувся примикати відчинені вікна. Та ж там, кілька метрів від мурів Народного Дому, на кожному квад­раті хідникової плити, чигає „Сіґуранца“, воєнні суди і законом освячене насильство.
     Май, Боже, у своїй опіці цих молодих й безумних!
     А пісня революціонерів розгорівалася. Набухала вогнем, що від нього займались глибоким багром лиця і набрякли фіолетом жили на шиях. Товариш Литвин, абсольвент румунської гімназії, не зна­ючи ні слів, ні мелодії пісні, кричав щосили в її ритм. Зникли йо­го анемічною синню обведені очі, сховались уста, а видніла тільки червона, свіжа, як у малого котика, усна яма. Товариш Зазуля не переставав усміхатись, хоч його однодумці були приписово насуп­лені. Він сам поводився, як глядач на веселім видовищі, за яке заплатив білет і з якого він зовсім задоволений. Та тепер ніхто не звертав уваги на його визивну поведінку. Що значив Зазуля разом із своєю ідеологією в порівнянні з солодким риском забо­роненого революційного гимну?
     – Провокація!.. Не датися спровокувати!!! – кричав хтось роз­пачливо, але хто б тепер звертав увагу на якісь перестороги! На­впаки. Від цього жалюгідного наклику ще вище, ще зухваліше піднялись гриви голосів.
     Прорвалась довго назбирана гать, і тепер не було стриму мо­лодим грудям. Дарка теж співала так голосно і відважно, як усі. Перший і чи не єдиний раз у свому житті вона забула, що вона
     346
     не музикальна і, пірвана хвилею, кричала в ритм пісні так само, як товариш Литвин. Було щось несамовито гарне в тім безумстві і невгамовній збірній волі розсадити власні груди та мури Народ­ного Дому.
     На Дарку найшло таке гарне у своїй напрузі почуття небез­пеки, а в парі з тим таке сильне почування органічної єдности з рештою в залі, що їй, із природи готовій до пожертв, хотілося серце своє жертвувати за їх… за її… за чиюсь там правду. Коли опам’яталась, була повна вдячности для всіх довкола. Давно-давно не зазнала такого схвилювання.
     Бухарест цього не дав би їй. Навіть нема що казати…
     – Одного щиро завидую вам, Дарко Попович, – сказав Мірош, коли вони опинились на вулиці.
     – Чого?
     – Хисту так глибоко захоплюватись і переживати. Я обсерву-вав вас під час співу. Ви цілі горіли…
     Дарка зітхнула:
     – Я вже така, що не вмію розмінюватись на дрібні… і це ко­лись принесе мені якесь нещастя. Ви можете сміятись з мене, але я не раз не можу погамуватися від радости, що… просто, що жи­ву. Знаєте, Мірош, життя – це страшенно цікавий процес.
     Оля Кентнер пхекнула під носом:
     – Теж джерело вдоволення!
     Коко Мірош (держав обидві дівчини попід руку) скрутив пра­воруч, підвів дівчат під світло, уважно заглянув в Дарчине лице і не сказав ні слова.
     Всі троє вибухли сміхом, кожне з іншої причини.
     На розі Панської в „Європейській“ грала музика. Нерви після недавньої гарячої купелі були особливо чуткі на неї.
     – Може вступимо? – напів поважно запропонував Коко.
     – Ти вдурів? – спитала Оля.
     Проте всі пристали біля зажовтеного вікна і слухали. Оркестра грала так звану „легку пісеньку“ про тугу, кохання і жагу. Скрип­ка так боляче ридала, що насправді можна було повірити, що ко­хання і жага – це дві найважніші справи у світі.
     – Гарна музика, – шепнула заслухано Дарка.
     – Легка… для пересічної публіки. Щойно від одинадцятої по­чинаються тут концерти, – відозвався Мірош без думки вразити
     347
     Дарку. Дарка подумала собі, що з музикою, як з літературою: ба­гато людей воліє легкі романи від поважних творів, а соромляться признатись до цього.
     – Як Данилюк відійде, то не знаю, чи зможуть вони давати концерти, – додав ще Мірош, а Оля запитала на додаток:
     – Куди він іде?
     – По першім від’їжджає до Відня.
     Це було все. Щось упало з висот на землю, ніби вигасла зоря і стануло навпоперек Дарчиної дороги. Не зачепило її, не зранило і не буде боліти, але вже заважає. Луска з серця яблука теж не болить між зубами, а проте стерпіти її не можна.
     Роздягаючись до вечірньої руханки, Дарка з окликом пригада­ла собі щось:
     – Mater Dei!* Та ж я ще додому не написала, що я втікла з Бухаресту!… Не знаю, що мої на це скажуть…
     – Напиши „старим“, що новий уряд буде виплачувати всі за-леглі платні і цим відразу прихилиш їх серце.
     Дарка, не вичувши насміху, признала в душі, що ця вістка повинна бути для батьків дійсно радісна. Але писати того вечора листа додому не було під силу. Чула, як еманує ще з неї гаряча атмосфера зборів. Схильна до самоаналізи і майже нездібна повер-ховно сприймати життєві явища, Дарка поволі виплекала в собі рідку людську прикмету: вміти дивитись на себе очима особи не-заінтересованої.
     І тепер здавала собі справу з того, що для неї особисто чомусь важнішим від того сутнього, що обговорювали на зборах (чи Ко­зачок, часом, не позує трохи?), стало саме її індивідуальне захоп­лення. Впало це на неї раптовим золотим дощем так, що від­дихнути не було часу. Це було щось, чого вона досі майже не пе­реживала: до тої міри забутись в пориві захоплення, щоб аж по­чати прилюдно співати! Вона, що своєї немузикальности сороми­лась, як інші – бородавки на носі, і ніколи не могла погодитись з цією органічною хибою одного зі своїх змислів.
     Ні! Це була прекрасна хвилина. Чи не скоїлося в тій хвилині з нею щось нове, ніби почула рух незнаної досі правди у своїм ло-
     Мати Божа (лат.).
     348
     ні? Чи не було так досі, що кожне захоплення, кожна хвилина екстази, кожна молитва душі мали своє джерело в чомусь чисто особистім? І раптово з’являється щось, що викидає її далеко поза орбіту її еґоїстичних справ і одурманює її так, що вона на мент перестає бути собою. „Боже, – думає, мило спантеличена, – та ж могти електризуватись чимось, що не стоїть в ніякому зв’язку з на­шими еґоїстичними мріями, – це один із ключів до безсмертности людської душі!
     В ухах бриніла якась хаотична музика. Звуки, ніби малі, світляні нетлі, налітали з усіх сторін, обсідали думки і паралізува­ли кожний їх рух.
     – In sufletul mau rpit de tine…* – співала з серцем Ліда за дверима. На першім поверсі немилосердно плакала дитина.
     Дарка, не маючи волі обігнатись від настирливих звуків хаотич­ної музики, поволі заснула, вколисана ними. Того вечора забула накрутити свій ручний годинник. Десь біля півночі перестало би­тись його металеве серце.
     III
     Дарка якийсь час пізніше любила покликуватись: „Це було в тому часі, як я пізнала Зою Тимішеву“.
     Сам акт знайомства записався чітко на тлі часу події, якій Дар-ка надавала особливий зміст.
     „Це було в тому часі, як я пізнала Зою“, – ніби з тим мен­том зазначилась нова границя в Дарчиному житті.
     Раз, у Бухаресті, Дарка була свідком, як один сноб сказав:
     – Це приблизно було в тому часі, як я їздив зі Штравсом до Абації…
     Очевидно, що в цім випадку остемпльований датою час, що мав ніби тут бути найважнішим, послужив тільки за підрядне тло до того, щоб на нім розгорнути сам факт знайомства сноба з великою музичною особистістю.
     Мов душа ридає за тобою (рум.).
     349
     У Дарки зі Зоєю, товаришкою з романістики і жінкою „російського“ танцюриста, це мало інтимніше значення.
     Зустрівши Зою, Дарка якось майже рівночасно збагатилась на одне пізнання більше: в людині є чимало вроджених, тобто дідичних чи згори природою накинених нахилів, яких вона доти несвідома, доки не побачить припадком рефлексу їх у когось з-по­за себе. В той припадковий спосіб, освітлені рефлексом чужої душі, люди віднаходять нагло в собі нахил до пластичного мистецтва чи любов до музики, яких вони досі не відчували, хоч носили їх у собі від першого дня свого життя.
     Так само, завдяки появі Зої Тимішевої, Дарка відкрила в собі схильність до фантастичного елементу, до поетизування не наст­роїв, а самого щоденного життя.
     Досі Дарка сама себе і всі її знайомі уважали за велику ре­алістку, зі здоровим господарсько-практичним змислом.
     – Як в’язати собі голову, то тільки з такою, як Поповичівна, – казали не раз Дарчині товариші, що залюблені в дівчата „не для подружжя“, дивились на нього, як на конечне зло, яке, як лисина, скорше чи пізніше мусить впасти на голову, і тільки вибранці охо­роняться перед нею (і то часто перукою!). Зою Тимішеву пізнала Дарка на викладі професора-романіста Аврелія Анджилеску. Цей сивавий пан з безсмертним червоним гвоздиком у бутоньєрці і по­диву гідною еластичністю в ході і мові був такий симпатичний і недбалий там, де йшло про шаблон порядку, що йому єдиному студенти-українці вибачали його румунство (з яким він, зрештою, ніколи не виїздив). Одне слово, професор Анджилеску належав до людей, що їх іноді кидає природа на життєвий ринок для рекла­ми власної продукції. До того ж Дарка мала окрему причину відчу­вати симпатію до професора Анджилеску. Приїхавши з Бухаресту, настрашилась надобре, як довідалась між товаришами, що на семі­нарі французької мови нема ні одного вільного місця.
     – Фреквенція і так переходить норму, – потішив її асистент Лемарк і чемно замкнув їй двері перед носом.
     Дарка була в розпуці: заносилось на те, що доведеться трати­ти щонайменше пів року студій з цього предмету. Гарна перспек­тива!
     – А може б, піти просити до самого професора?
     350
     – Це безнадійне, – упевнила її, мабуть, з власного досвіду, якась жидівочка. Проте Дарка „взяла на відвагу“ і пішла до професора.
     – Ви слов’янка чи румунка? (Ах, те її двозначне прізвище!)
     – Українка.
     – Я не політик, – посміхнувся свобідно професор, – по-польськи розумієте?
     Дарка з практики вже знала, що в таких випадках ніколи не треба заперечувати.
     – C’est bien*. Будете мені збирати матеріяли про Бальзака в польській мові. Ви хіба знаєте про те, що цього донжуана загна­ло кохання аж на „вашу“ Україну… C’est bien… Прийдіть яко­гось четверга до мене до бібліотеки…
     – Я інформував вже мадемуазель Поповіч, що фреквенція на семінарі і так вже понад норму. Нема ні одного вільного міс­ця… – підвівся раптово з-над свого бюрка асистент Лемарк і по­чав шкородити плани. Дарка мала охоту роздушити його в пальцях, як влізливого комаря.
     – Як то, – засміявся весело Анджилеску, – в цілім універ­ситетськім будинку не можна буде дістати ще одного крісла? З вас
     занадто великий песиміст, mon ami**.
     Це була насправді соломонівська розв’язка того клопітливого для Дарки питання. Ще й той суто французький легкий жест, з яким професор Анджилеску розв’язав його. Власне, про те одне крісло йшло. Дарка була вщерть наповнена вдячністю до такого любого джентльмена і постановила собі не пропустити ні одного його викладу.
     На викладі Анджилеску про провансальську ритміку познайо­милась Дарка зі Зоєю Тимішевою. Обговорюючи ориґінальність і музичну звучність мистця „темної манери“ і „рідких рим“ (рімас рарас) Данієля Арно з Періґорду1, професор замітив, що, бажаю­чи почути шум, брязкіт, підскоки ритму і дивний добір рим його творів, треба його твори читати голосно і в ориґіналі, і для прикла­ду прочитав одну фразу.
     * Це добре (  .). ** мій друже (.). 1 історична провінція на півдні Франції.
     351
     – Ні чорта не розумію! – роздався зліва від Дарки приємний півголос рідною мовою. Дарка повернула голову в ту сторону, і то­ді очі її зустрілись з неправильним, темним, але на свій смак гарним обличчям. Обличчя усміхнулось до Дарки й показало їй свої масивні, здорові зуби. Щойно тепер Дарка помітила, що то темне обличчя має ясно-зелені, круглі, як монети, очі.
     – Ви українка? – шепнула Дарці над вухом Зоя по-українськи.
     – Еге ж.
     Після викладу Зоя взяла Дарку попід руку і спитала звичайно:
     – Може, зайдете до нас, моя хороша?
     Пропозиція паде так несподівано і так дико, що Дарка не має часу, щоб здивуватись.
     – Розуміється, колись при нагоді.
     – Та що ви? – ніби почула себе особисто враженою Зоя Ти-мішева. – Ви будете ждати аж на нагоду? От ви просто заходь­те сьогодні ввечір до нас, і це буде вам найліпша нагода. Ми жи­вемо на Високій, номер сто п’ять. Запам’ятайте собі, моя хороша: сто п’ять. З сіней – відразу праворуч. Вікно в нас виходить прямісінько на ліс, от ви б не няли віри, в нас з Сергієм сливе кожного дня суперечка, чи Домник – ліс чи парк? По-мойому, клаптик ліса, от комедія, з тим Домником. А знаєте, коли дні бу­вають дуже погідні і повітря дуже прозоре, то чути, як там, вни­зу, шумить Прут. Я завсіди так і мріяла: жити десь високо нагорі, серед лісу, а внизу – щоб бурхливо котила свої хвилі ріка. От в сам раз сьогодні складається. Серьожа, Сергій, – поправилась з милою усмішкою, – має сьогодні вільне. Обіцяв Аскольд Дотко зайти, ви знайомі з Аскольдом Дотком? Ні? Та хіба? Та ж він до „Січі“ належить, син відомого музики-цигана. Ага, тобто ви „осо-бисто“ не знайомі. Ой, леле ж, які формальності! От загуляємо сьогодні, тільки, хороша моя, не одуріть і прийдіть неодмінно! Я попереджу наших хлопців, що ви прийдете, – ждатимуть, всі ми ждатимемо!
     Ще кілька дотиків її малих, тріпотливих ручок до рамен, во­лосся і лиця Дарки, ще декілька бризків її металічного сміху, і Зоя віддаляється вся всміхнена. На закруті вулиці оглянулись обидві. Зоя зробила навхрест якийсь рух руками, що, напевно, означав: „Прийти неодмінно і не забути номер сто п’ять.
     352
     Дарка повертається додому нога за ногою. Вщерть наповнена милим здивуванням, безвольна зовсім супроти цього незвичайного явища.
     Колись дитиною вона знайшла була біля церкви в пилюці кус­ник шліфованого голубого скла. Її мала душечка-фантастика уважа­ла це за „добрий знак“ для всенького свого майбутнього, і її ра­дість не мала стриму з цього приводу. Тепер ненадійно вона знай­шла живу людську істоту, яку теж можна б порівняти до рідкої шліфованої цяцьки: чи ж не має причини для радости? Найприєм­ніше з цього клубка подій і вражень є те, що Зоя – з „Великої України“, а водночас – така, як всі інші дівчата, що ходять на уні­верситет. Її одяг (гнило-зеленавий френч і червона беретка) не має в собі нічого з „приношеної“ бідноти, ні з визивної пишноти, що нею так часто визначаються еміґрантки серед нових життєвих і культурних умовин. Тільки мова Зої, колисанково мелодійна, зра­джує її „нетутешнє“ походження.
     Зоя майже біжить, Дарка йде поволі, задумливо у дзвінке осіннє полудне. На хідники висипалась з будинків шкільна дітво­ра. В чоловічках очей, на темних і русявих кучерях, на апетитно звогчених, неспокійних устах тремтять дугасті блиски осіннього сонця.
     На рум’яну молодість прижмуреним оком світить сонце. Вона біжить, галасує, пливацьким рухом промощує собі дорогу, сміється і щулить очі до сонця.
     В заглибинах брам, на межах площ, на сходах пивничних крам­ниць, при входах до садків, під орґантиною і в пилюці, свої і чу­жі – продають виноград.
     – Struguri!* Weintrauben!** Ану, виноград!
     Від веселого вигуку чорно-блискучих облич, від руху ніг, що запопадливо тупцюють біля свого краму, від фіолетно-селединових плям на стиртах винограду стає життєрадісно.
     – Struguri! Weintrauben! Ану, виноград!
     Дарка купує ціле кіло винограду. Потім лежить він собі з фан­тазією зложений в лозовім кошичку на обіднім столі і викликує
     *виноград (рум.). **виноград (нім.).
     353
     в хаті святковий настрій. Чому? З якої причини появився він у зви­чайну, пісну середу на столі?
     Дарка посміхається до своєї таємниці і нічого не говорить. Чо­му? Вона таки вміла б відповісти на таке питання. Є хвилювання душі, що їх можна б порівняти до поцілунку: вони солодкі тільки тоді, коли про них світ не знає.
     Оля зараз по зупі закурює папіроску і філософує: ввесь наш суспільний лад страшенно по-штубацьки зложений. Химерні ко-лісцятка диму більшають, викривляються, врешті розпливаються. Слухайте, що їй, Олі, трапилось. (Ліда відкладає вилки на беріг тарілки). Вчора до півночі студіювала вона Єрінґа „Боротьбу за право“. (Ліда перестає чекати і береться дальше до пирогів). Тоді Оля з притиском:
     – Це страшенно глибокий твір, перекладений на всі культурні мови світу (якого, очевидно, не зрозуміла б Дарка, тим паче така Ліда), а сьогодні на товарознавстві одержала „цваєра“ за таку марницю, як те, що вона не могла нагадати собі, яке дерево най­краще надається на оправу олівців. Треба було сказати два глупі слова: „Juniperus Virginiana“*. Але вона власне цих двох слів тоді не мала під рукою. Пхе! „Juniperus Virginiana“! Якби наші суспіль­ні відносини спирались на будь-якій етиці (пхе! „якби“), то вона могла б сказати просто професорові:
     – Той час, що я мала його зужити на вивчення ваших лекцій з товарознавства, посвятила я багато суттєвішим, глибшим і по­важнішим речам.
     – Бо ти випримхувала собі, що ти – berhaupt**… якийсь bermensch***… Я тебе не розумію, – кидає грубо Ліда.
     Людина, якої не в силі зрозуміти власне окруження, встає від стола і йде до вікна. Обертається плечима до хати і насвистує собі злегка немодний, ще з літнього сезону, „козир“.
     „Нас не розуміє світ“. Загальникова назва дуже поширеної, симпатичної недуги серед молоді. Першим її проявом буває зви­чайно нехіть молодої людини до товариства живих людей. Пхе!
     *ялівець дівочий – сорт рослини (лат.). ** загалом (нім.). *** надлюдина (нім.).
     354
     Що можуть їй дати оті всі „Kartoffelfresser-и“*? Довкілля живих істот заступають тепер молодій людині книжки. Скажімо – „кни-ги“ – для глибшого змісту цього слова. Молода людина так сильно погорджує своїми сучасниками, що навіть твори живих ще авторів не мають для неї того авторитету, що голови людей з-поза гробу. Після високої голодової гарячки знання звичайно приходить криза, і ця недуга десь коло тридцятого року життя минає сама від себе.
     – Панно Олю, а пироги!? – злякано чи ображено скрикує пані Дуткова.
     Дівчина коло вікна знизує раменами.
     Ліда хихоче в батистову, претензійно обмережану хустину. Дарка думає, що зробила собі непотрібний видаток з виноградом. Гарний настрій і так пси з’їли.
     IV
     Від Домника несе запахом опалого листя під першими холод­ними росами. Єдиний розкладовий процес у природі, що може нас сентиментально настроїти. Справді! Пах гнилого листя пригадав околиці Бухаресту і виправи на осінні підпеньки…
     Повздовж вулиці Високої тягнуться гандрабаті, тандитні руде-ри, обчислені на якнайбільше число переділок („убікацій“ – ка­жуть власники рудер) і льокаторів. Всі доми однаково незугарні, бо ж у цій околиці і так ніхто не рахує на „ліпших“ льокаторів. Тільки де-не-де вихоплюється чепурний домок з упорядкованим квітником напереді. Це домики „для власного вжитку“.
     Коло брам, на парканах, у вікнах, на вулиці повно дитячих го­лів. Дарка думає: „Та мала Кентнер часом має рацію, коли бун-тується проти „штубацького“ суспільного устрою. Чим менші кімнати і вужчі вікна, тим більше дітей. Де тут пропорція?“
     Номер 105 має один поверх і два обручі з дерев’яного рунду­ку. Дарка боїться, що її обсервуватимуть з одного вікна цього до­му і тому для самовідваги посміхається.
     поглинач картоплі (нім.).
     355
     Дарку бачили вже з вікна, бо ледве вона поступає в сіни, як справа відчиняються двері. Не випускаючи клямки з руки, стоїть у них на ввесь зріст мужчина. Такий високий, що Дарці в першій хвилині стає аж неприємно. Перша думка, що в Зоїного чоловіка сумний вираз лиця. Дитяча гривка над чолом, подовгасті, трохи скісні, жалібні очі і замкнуті в собі уста, не знати чому, збіглись в Дарчиній уяві з образом журливого чумака, що його ще колись в дитинстві бачила на якійсь ілюстрації.
     Пів години пізніше, як Сергій наслідував маску директора ба­ру, де Сергій працює, як той вітає „грубі риби“ (нібито вітаючи Дарку), Дарка прийшла до цікавого висновку: „Сергій Тимішів не має власного виразу обличчя, він – характеристичний танцюрист, міняє відповідно до настрою маски в житті, як на естраді“.
     Ген пізніше Дарка не раз завдавала собі труду, щоб схопити його властиве духове обличчя, але завжди без успіху. Підозрюва­ла, що Зоя теж не глибше знає свого чоловіка. З того приводу майнула була Дарці кошмарна думка:
     – І та жінка щораз кого іншого приймає у своєму ліжку…
     Легкість (яку так високо цінують у його професії!), з якою Сергій Тимішів влазив в чужу шкуру й душу, здається, спричини­ла те, що він згодом затратив почуття межі між дійсним і уявним. Забагато існувань надробилося з одного Сергія Тимішіва так, що він серед їх хороводу згубив своє. Він мав усякі хиби, крім одної: він ніколи не був нудний. В очах жінки ця чоловіча прикмета – одинка перед зером. Дарка вважала, що Сергій свідомий цієї своєї щасливої „одинки“ і знав свою ціну за властивим курсом.
     Переступивши поріг мешкання Тимішевих, Дарку здивувала дивна його обстановка. Досить велика, прямокутна кімната одною своєю стіною входила в нижу. Нижу від кімнати відділяв параван сірого полотна з гумористичними ілюстраціями з життя богеми. Поодинокі особи і предмети були повитинані з чорного суконця і попришпилювані до полотна так, що можна було міняти зміст ілю­страцій, відповідно переставивши їх.
     – Життя без фантазії було б тим, чим кохання без партнера, – сказав Сергій, як Дарка хвалила його дотепний ілюстрований параван. – За часів Шекспіра люди мали більше фантазії, як тепер.
     356
     Попри цілу протилежну до нижі стіну тяглись на півтора мет­ра завширшки не то тапчани, не то леговища, покриті пухнасти­ми ясними ліжниками. По хаті – асиметрично-богемічно розло-жені валізи. Кожна валіза мала чепурну плиту з дикти. Дві валізи сторчма імітували столики, решта – кріселка, чи пак канапки. (Господарі відразу застереглись, що та обстанова – це більше „мистецтво для мистецтва“, як для ужитковости). На стінах у ци­ганських стрічках висіла гітара, мандоліна, скрипка в сильно про­тертім футералі і тамбуріно.
     – У вас дуже ориґінально, – пропускає нарешті це речення че­рез горло Дарка.
     Сергій сміється лукаво:
     – Та хіба? Мені здавалося, що ви зразу перестрашились були цієї „ориґінальности“!
     Зоя бере це майже за прикрість для гості.
     – Моя хороша, ви справді такі здивовані? Ой, леле, я ж по­винна була вас попередити, що в нас, як не в людей.
     Дарка сердечно заперечує: та звідки? Вона захоплена їх меш­канням. Направду. Тоді Зоя обіймає своїми маленькими ручками Дарчині дужі рамена: чи Дарка йме їм віру, що вони не можуть жити в так званій „умебльованій“ кімнаті? Ой, леле, спати в ліжку, де хтось чужий умирав чи родився, їсти з стола, при якому незнані люди їли, сварились, а, може, що гірше, цілувались заслиненими устами – брр! Це те саме, що ночувати в домовині. Далебі Зоя знала одного бідного, що ночував у домовині, заздалегідь придбав­ши собі її. От комедія була з ним! Люди кажуть „предмети“… не мають душі.
     – Це сказав, Пітіґрілі, Зойко.
     Зоя кинулась:
     – Моя хороша, ви чуєте? Ви чуєте, що ця моя дурепа вигово­рює? Наче б то я хотіла покористуватись чужою думкою, не навівши автора. Пітіґрілі… він це дуже хорошо сказав „Струпішілі доми і старі меблі мають душу, що повстала з еманації часу“.
     Тому Зоя і Тиміш не можуть користуватись умебльованою кімнатою і тому в них обстанова така, що від біди можуть її влас­норучно перенести.
     Відблиск заграви на заході коле червоно-золотистими прутика­ми струни гітари. Від цього йдуть якісь звуки…
     357
     Чай п’ють Дарка та Сергій із склянок. Зоя п’є з „блюдечка“, з прикускою. Тепер вона не дає часу Дарці здивуватись: не ви­гідно так? Ой, леле! Та колись, як Зоя була ще малою дитиною і мала все те, що люди вміщають в поняття „родинний дім“, вона пила чай отак з мищинки. Тому, що так робив їх візник Вася. А тепер п’є тому, що так робила колись мала Зоя. Це єдине, що залишилось їй з минулого. Зоїні круглі очі стають вогкі. Вона обіймає Дарку і Сергія за шию і намагається сміятися:
     – Їй-бо, збирається мені на плач, а я давай заспіваю вам, мої любі… Серьожа, візьми гітару!
     Зоя схопилась з леговища і, припершись до стіни, почала співа­ти під акомпанемент гітари якусь сентиментальну пісеньку про степ і далекий рідний край. Голос у Зої слабенький – це навіть Дарка зміркувала. А проте… проте вражіння від Зоїної пісні єдине у своєму роді, безприкладне. Зойк серця, що затруює людей і по­вітря. Плач риби, з якої живцем здіймають луску. Стогін людини, похороненої в летаргу. Хай хтось скаже: що це „батьківщина“? По довгій, важенній мовчанці Дарка прошептала:
     – Ви… поет, Зоє.
     Зоя, зовсім збентежена, струшує головою і борониться:
     – Та що це ви? Я тільки високо ціную поетів і люблю їх з усіх людей на світі найбільше. Правду каже ваша Кобилянська: це бо­ги на землі. Ви знаєте, що на одному концерті у Празі сам Олесь подав був мені руку. Їй-бо. І ви знаєте? Я і досі жалкую, чому я не поцілувала тієї руки? Ви скажіть мені: чому?
     – Недавно тому, – каже Дарка, – сказали мені, що я маю дар захоплюватись, але тепер бачу, що ви мене побили, Зоє. Я теж дуже люблю Олеся.
     – А Тичину? – прудко вирвалась Зоя.
     Дарка посміхнулась ніяково:
     – Я його не знаю… не читала нічого цього письменника… Він із сучасних?
     Зоя тільки руками сплеснула з дива:
     – Ой, леле! Не знати Тичину?.. Я вам неодмінно „Золотий гомін“ позичу. І де б то я могла бодай у думці припустити, що ви Тичину не знаєте! Ні… що не кажіть, а цього я була б ніколи не подумала! Та ж я вам пів „Золотого гомону“ знаю напам’ять… Ви
     358
     тільки слухайте, що це за поезія… „Не милуй мене шовково, яс-носоколово…“
     – Зойко, наша гостя це все дома сама прочитає.
     – Серьожо, ти мій добрий дух. Ти все мене спам’ятуєш, зо­лотко! Давай засвічу. Хай буде світло!
     Сергій стримав її за руку:
     – Стривай!… Здається мені, Аскольд іде. Хай ще заграє нам. Ти знаєш, що його муза лякається світла…
     Аскольд Дотко, стукнувши умовлено, входить з випростованою головою. Розуміється, Дарка знає з бачення цю наскрізь типову циганську дитину. Чорно-білі блискучі очі, здорові, дуже білі зу­би, трохи заповні уста, чорне кучеряве волосся, стрункий стан – усе це аж занадто типове. Нема нічого ориґінального на товари­шеві Доткові. Нове і ориґінальне щойно креслиться химерними лініями на прозорому вітражі душі цієї дитини, а перший його ри­сунок – це студентська стяжечка на грудях молодого циганчука. Хтось дивувався, що цигани на Буковині такі зарозумілі і сміливі. Ніби чому не мали б такими бути? Залюднили цілі села, мають своїх королів, видали з себе найкращих музик, найліпших майстрів ремісників, а недавно взялись за новий продукт – інтеліґенцію. Музці Доткові подобалося приділити себе до української нації, і він дав їй двох синів студентів: Аскольда і Дира. Дир студіював медицину в Бухаресті. Вже самі імена вказують на те, що батько насамперед перестудіював історію народу, якому зважився подару­вати своїх дітей. Видно, що руські князі зробили добре вражіння на короля-музику, коли синам своїм дав імена двох найстарших дружинників Рюрика.
     Угледівши Дарку, Дотко відрухово подався взад, гейби хотів завернути. Стало ясно, що не сподівався інтруза, а заставши його непідготований, не був йому рад. Аскольд Дотко, ніби слимак, схо­вався у свою хатку і не проявляв охоти показати бодай ріжків. Замість розпроміненого хлопчини, що ще перед хвилиною відчинив був двері до кімнати, сидів хтось штивний, зі схрещеними руками, зі застиглою, нещирою усмішкою на устах. Фіґурка з мандрагори проти вроків.
     Така постава Дотка була для Дарки фізичною прикрістю. Во­на вирішила піти додому, але власне в тій самій частинці став Сергій намовляти Аскольда, щоб той заграв.
     359
     – Заграйте, Аскольде, „танок Анітри“1.
     Дарка дивилась на Аскольда. Всі троє мали в ту хвилину голови звернені в його сторону. Всі помітили, як його очі раптом обвелись білими, лиховісними обручами і блиснули раз за разом. Очі первісної людини в обличчі небезпеки. Потім він прикрив їх повіками і затрусився від бурі, що шаліла в ньому.
     – Аскольде! – кликнуло котресь з Тимішівих.
     – Чого ви хочете від мене? – голос його, неприродно низький і повільний, більше благав, як погрожував. – Чого ви причепили­ся до мене? Я… ніякий музикант… музика – це не мій фах… я з тим усім нічого спільного не маю… і не хочу мати!
     Він був на порозі вибуху – такого своєрідного для дев’ятнад­цятилітнього мужчини.
     Бо сльози мужчини в дозрілім віці перестають бути смішні, а розбуджують таке саме шанобливе співчуття, як жалібний серпа­нок на лиці жінки.
     – Аскольде, що вам сталося, хороший мій? От комедія сьо­годні з вами? Хіба це наш перший вечір? Їй-бо, я вас не розумію!
     – Мовчати, Зоє, мовчати! – трохи не затулила їй Дарка уст долонею. Якимсь праматеринським інстинктом вона зрозуміла рап­тово все: Аскольд Дотко соромиться свого циганського походжен­ня. Навіть ґеній його батька не може протиставитись приниженню, що ним натаврована його раса. Аскольд хоче втекти від неї. Вже втік, так йому здавалось. Відгородив себе від „них“ освітою, нови­ми формами, товаришами, ідеями, цілим муром того „інакшого світу“, до якого вони не мали вступу (за яким по правді зовсім не побивались). Мають же і цигани свою расову честь! Тільки Ас-кольд Дотко не хотів її мати. Не хотів. Що ж тут дивне? Дев’ят­надцятилітні вірять ще в гарну крилату фразу, що хотіти – це те саме, що могти.
     Аскольд не хотів бути циганом і тому соромився своєї слабос-ти до музики, як прикмети, такої притаманної своїй расі. Проте слабість ця показалась сильніша за його волю, за ввесь його но­вий, неорганічний світогляд. Він соромився її, ненавидів її в собі, а водночас не міг опертись її спокусі. Крадькома від своїх това-
     Йдеться про п’єсу із симфонічної сюїти Е. Ґріґа „Пер Ґюнт“.
     360
     ришів, серед яких грав ролю спортового туза, він забігав сюди на годинку музики в сутінку, ніби на потайну зустріч із милою. Між цими циганами по душі мав він право не соромитись і свого ци­ганського походження. Так виглядало подвійне життя малого Ас-кольда Дотка. Бідне, мале, роздвоєне серце. Дарці стало жаль цього хлопчини. Та де там! Це було глибше і повніше, як звичайне співчуття. То знову так з-поза вугла, так по-злодійськи дав знати про себе Дарчин голод за дитиною. Заволоділа собою, щоб не про­стягнути своєї руки і не погладити Аскольда по голові. Чула, що обидвох їх успокоїло б це трохи, якби могла бодай потримати йо­го руку. Рівночасно (жахлива інколи буває ця рівночасність проти­лежних думок у мозку), боронилась перед чимсь несуттєвим: „Я не хочу, щоб мій син був такий чорний“…
     Заблуканим звуком озвалося в Дарці одне почування, що на­лежало вже до минулого, і вона сказала:
     – Колись я була б дуже багато дала за те, щоб бути дитиною музикальних батьків і мати по них цей Божий дар.
     Аскольд повернув голову в Дарчину сторону і хвилину держав її так непорушно, як перед фотографічним апаратом. Потім узяв з рук Зої гітару і почав строїти. З неба світляним луком впала зо­ря. Між Даркою і Аскольдом зійшов блідо-голубий квіт приязні.
     А все ж того вечора ні Сергій не заспівав, ні Аскольд не за­грав. Химерний хлопчик „настрій“, закопиливши губку, відійшов собі (діти все чинять „собі“), і хоч кликали його на різні лади, не хотів уже вернутись.
     Тоді Зоя, втративши надію на його поворот, засвітила лампу.
     При світлі люди не говорять пошепки. Прийшли нові порції чаю, сміх, Сергієві пантоміми і баклажани на оливі в помідоровім соусі.
     Подаючи покраяні в кочільця баклажани, Зоя зітхнула:
     – Останні вже, – і всі відчули, що це справжня осінь наста­ла. Тоді якось так сама від себе зродилась думка зробити в най­ближчу неділю прогульку в лісок, на Горечі.
     – Підемо в гості до осені, – сказала своїм мелодійно-колисан-ковим голосом Зоя.
     Організацією прогульки мав зайнятись Дарчин новий при­ятель – Аскольд Дотко.
     361
     V
     В суботу, напередодні прогульки спровадилась до Дуткової на „станцію“ Муха Манастирська.
     Причина зміни мешкання посеред місяця була досить незвичай­на: донька Мушиної господині вродила дитину, а Муха ніяк не могла перенести плачу немовляти і випару пелюшок, що заносили перекислим рум’янком. Каву чути було їй рум’янком, зупа була рум’янкова, та навіть хліб з маслом, що його брала собі на друге снідання до крамниці, теж був пересякнутий тими випарами. Бо треба знати, що Муха Манастирська – прегарне, рідко подибува-не, золотисто-каштановате, буйне, кучеряве волосся і темно-голубі, в дорогоцінній оправі очі, все інше – пересічне, аж занадто „по-пулярне“ – мала „сім клас“, очевидно гімназійних (на Буковині це умовна фраза, що не потребує ближчих пояснень). Вона була одною з перших інтеліґентних дівчат з доброго дому, що пішла до крамниці на практику.
     Це нікого дуже не здивувало, бо після війни дивуватись тако­му – належало до поганого смаку. Чи американські місіонери не починали від того, що чистили черевики на вулиці? До того, коли хтось без матури, то, властиво, чого більше може сподіватись від життя, як стояти за прилавком? На Буковині, Богу дякувати, не було ще такого безголов’я, як у Галичині, де, як кажуть, дипломо­вані інженери продають свічки… Проте Муха Манастирська мусіла якийсь час затискати уста, заки звикла до питань своїх знайомих. Ті питання були переважно такі: „Чи це правда, що вона кожному гостеві мусить кричати „kss die Hand“*? Чи вона мусить замітати крамницю? Чи як вони йдуть додому, то ревідують їм ки­шені? (Муха працювала в дроґерії). Чи вона мусить відносити па­ням закупи додому? Чи це правда, що решта персоналу, навіть ті, зовсім прості, з нею „per Du“**?“ В цих ласкаво-наївних питаннях було всього потрохи: і тонка шпилька, як волосинка, і подив (жінки завсіди схильніші подивляти чийсь упадок, як осуджувати), і щось,
     *цілую руку (нім.). **на „ти“ (лат., нім.).
     362
     наче товариський, доброзичливий натяк на нові соціяльні різниці, які накреслюють самі з цього приводу, і наші дні пролетаризації… переоцінка цінностей, як каже товариш Зазуля… це все правда, але й вона не змінить суті речі: студентка, хоч у полатаних чере­виках і немоднім капелюсі, буде все студенткою, а „Ladenmd-chen“*, хоч би нею була й така, як Муха, дівчина з доброго дому і сімома класами, буде все… тільки… „Ladenmdchen“. Хто го­ворить інакше – не думає щиро. А втім, хвалити Господа, в нас на Буковині – ще не большевія. Це повинна й Муха розуміти. Так, Муха розуміє це. Їй передівсім прикро, що всі її колишні то­варишки перестали купувати косметику в фірмі, де вона працює. Власник фірми цим огірчений.
     – Тепер так часто пишуть по газетах про вас, українців, що я думав, що зроблю „золотий інтерес“, як прийму вас на практику, панно Манастирська…
     Мусі це, направду, дуже прикро слухати, але що вона має ро­бити? Іти до кожної з них і присягатись: „Ради Бога, приходь, як давніше. Присягаю на що хочеш, що не дам пізнати, що ми з то­бою знайомі?“
     Навіть при своїй вдачі типового „фулея“, як кажуть на Буко­вині, не може цього зробити. По-друге, коли ж таку справу вже поставили, то прошу прийняти до відома, що „ляденмедхен“ має теж свою амбіцію. Вона зі сміхом розповідала про це явище деко­му з близьких знайомих. Тоді знайшлись відважні (о Боженьку, вони вважали себе, певно, за героїв!), що приходили до фірми „Шмід“ зі студентськими відзнаками, з розмахом відчиняли двері і з порога кричали остентаційно:
     – Сервус, Мухо!
     Але ці героїні звичайно мало що купували, а від їх самої доб­рої волі не міг поправитись гумор добродушного пана Шміда. По-правді, то для Мухи такий вияв солідарности був більше при­низливий, як той замаскований бойкот. Тут в ім’я правди треба ствердити, що товариші виявили себе більш демократами від щи­рих приятельок.
     продавець-учениця (нім.).
     363
     А потім якось звикла до цього і того. А ще згодом замість хо­дити з затиснутими, стягнутими корчем болю устами, вона смія­лась, і то таким стихійним, здоровим сміхом, що умлівіч заражува-ла ним усіх довкола. Муха не від сьогодні була знана з того, що люди боялись в її товаристві йти на похорони чи поважні концер­ти. Вона попросту небезпечна з тим своїм сміхом. А коли хтось сварив її з того приводу, вона робила покірні очі (ну, очі мала вона, дійсно, такі, що їх подибаєш одну пару на тисячу) і виправдовува­лась, як уміла:
     – Та слово чести, що я не хотіла. Якби-м могла, то пришпи-лила-м би собі шпилькою язик до піднебіння, щоб не сміятися… Але світ такий смішний…
     (До біса! Ті, що мають тільки сім клас, – не потребують собі викручувати язика літературною мовою, якою зрештою і ті, „вче-ні“, послуговуються тільки про свято).
     Еге ж! Світ такий смішний, а Мусі від цього так весело на ньо­му… Тільки перед двома речами мала Муха пошану: перед ста-родівоцтвом і родженням дитини. Суперечність цих двох функцій не збивала її зовсім спантелику. Вона хотіла вийти добре заміж (ніби, чому ні?) і не хотіла родити. Хто мав право заборонити їй те, проти чого вона боролась руками і ногами? Коко Мірош, який з кожної європейської мови знав вигідні собі одну дві фрази, ска­зав просто з моста: „То так, золота Мушко, chciaabym lecz si boj…“*
     Муха розсміялась: „Аби ні двері притисли, що так“.
     Але запрошення на прогульку прийняла з поважною міною, на-правду, не сподівалась його від товаришок…
     VI
     Неділя, визначена на прогульку, була, як золота ренета: запаш­на і золотисто-червона. На толоці, за міським цвинтарем (гордощі чернівецьких небіщиків і буковинської культури), блідо-фіолетовим
     хотіла б, але боюся (польськ.).
     364
     пахом курилась материнка. Молоді щипали її блідий, з цікавими, чорними очками цвіт, розтирали його в пальцях і вдихали повним носом. Так вони демонстрували свою тугу за селом, якої поправді вже не відчували. Ліс горів жовто-червоними, нефоремними пля­мами і, як на образі, здалека був кращий, як зблизька. Було так тепло, що молоді зараз за містом поскидали плащі. Маршерували, з плащами почерез рамена, з розкудовченою вітерцем чуприною, запорошені, із блискучими від поту чолами, і співали, на яку ноту кому вигідніше було:
     Дуб…наду-бапохи-лився… Упавко-мартай…роз-бився…
     З горба Чернівці в сонці видались цілі під червоними дахами.
     – Як Єрусалим! – вихопилось Доткові, але він скоро, посоро­мившись свого захоплення, додав з трохи рубаним сміхом спортовця:
     – …на сіоністичній афішці…
     Зоя дивилась на місто на горбочку широкими, теплими очима:
     – Ви тільки погляньте, мої хороші, і що воно таке? Яка кра­са… а живеш у цьому ж самому місті і не помічаєш нічого, крім сірих кам’яниць, що хочете, а життя було б багато поетичніше, як­би ми могли дивитись на деякі речі… трохи звисока…
     – Слухайте, – знечев’я обернулась веретеном Муха до Ас-кольда, – ми всі тут стоїмо і подивляємо, а ваш Литвин почимчи­кував далі. Він сліпий чи глухий?
     – Одне й друге. Він антифемініст.
     Ліда порскнула сміхом, що аж слина прозорою кулькою за­висла їй на бороді:
     – Що-оо?!
     – Та хіба ні? – чомусь боронилась проти цієї вістки Зоя. – Ви тільки пригляньтесь його обличчю… Та ж в нього ще так силь­но працюють лоєві залози, що я не знаю, чи він… – вона урвала поважно і заакцентовано вважаючи, що її і так розуміють.
     – Власне, – так само поважно відповів їй Коко Мірош, – власне, люба пані Зоє. Є дві форми, в яких молодики люблять проявляти свою „Mnnlichkeit“*: або пишуть еротично-порноґрафіч-
     чоловічість; мужність; стійкість (нім.).
     365
     ні вірші, або доказують, що жіночий мозок менше важить від му-жеського…
     – Дайте спокій, – знеохотя вмішалась в балачку Оля Кент-нер, – я ще не бачила дурня, щоб не був антифеміністом.
     Кома-рику…ріднийбра-те, Чимжежте-беряту-вати?
     – затяг Ґиньо Іванчук, і товариство рушило вперед. Підміські рес­торани – з пузатими консументами вина на рекламових табли­цях – гостили в цю пору дня головно селян з поблизьких сіл, що після парадної Служби Божої в місті вступали сюди на перекуску й звичайно засиджувалися за вином поза полудне. Відпочинкові доми з зеленими віконцями і штахетами тепер світили пусткою. Позачинювані віконниці відбирали їм реалістичний вигляд, і вони скидались тепер на побільшені домики для забави дітей. Тільки тут то там вікно дивилось видющим оком на світ. В його рамах стри­міла звичайно якась людська усміхнена голова. Безперечно, ці лю­ди були або мрійники, або хоровиті людські сотворіння, яким шко­дило занечищене металевим пилом міське повітря. В ярі соромли­вим, боязким цвітом зацвіла вдруге тернина. Є щось безмежно сумне в тім, як дерева починають вдруге під морози цвісти. Май­же таке безнадійне, як друга молодість людей. Дарка нахилилась над безпретензійним цвітом, що заносив слабо мигдалевою олійкою і нагадував чомусь жіночі тіла на пляжі.
     Десь за вітром декламувала Зоя своїм мелодійним голосом:
     Есть в осени первоначальной короткая, но дивная пора – весь день стоит, как б хрустальнй, и лучезарн вечера…
     Зашаруділо в кущах, і Дарка стрепенулась.
     – Я гадала, що то гадюка, – засміялась, обернувшись лицем до Кока Міроша.
     – Не говоріть символами, Дарко Попович.
     Він стояв у кущі, ніби виростав з його серця, задивлений у Дарку, сказав би хто, украй зачудований її появою.
     Ліс, як ніч, очманює молоду кров та чигає притаєною пристра­стю на неї. Очі Кока – невиразні і дивні – вперто, широко диви-
     366
     лись на Дарку. Нічого, тільки дивились. Уста мусіли мати спрагу, бо він раз у раз звогчував їх язиком. В цілій його поставі було щось з голодної звірюки: ця думка мусіла острахом віддзеркалю­ватись на Дарчинім лиці, бо Мірош сказав, якби прохаючи виба­чення:
     – Я дурень, Дарко Попович…
     Обтер хустиною чоло і скрутив у напрямі голосів, що наближа­лись десь від заходу. Це йшли, збиваючи порох із сухого листя, Манастирська з Дотком. Перехиливши уважливо голову в сторо­ну Аскольда, Муха з повагою вислуховувала його пок. Він „не-одмінно“, як каже Зоя, повчав її. Це пізнати було по його зосере­дженім виразі обличчя і переконливих рухах. Роля апостола – це в наші нескромні часи ще досить культурна форма автореклами.
     До Дарки долітали поодинокі слова його викладу… Фрідріх Людвік Ян… не фізіологічні наслідки… наполеонівські війни… і сильна Німеччина. Дарка догадалась, що Аскольд мав виклад про творця так званої „німецької системи“ у фізичному вихованні. Ас-кольд Дотко, правдоподібно, переконував Муху, що вона для до­бра України повинна б займатись спортом, а Муха… ну, Муха цим разом не сміялась з такої вимоги до неї.
     – Що ж? Часи змінюються… а в них міняються і методи жіночої кокетерії. Наші прабабуні мусіли уживати „мушок“, нам, сучасним, вистане активна увага до того, що займає наших хлопців. Адже йде тільки про те, щоб в якийсь, згідний зі стилем часу, спосіб схлібляти їх мужеській порожнечі.
     Дарка вистрибнула на горбок і оглянулась довкола себе. Лю­дей не було видно, тільки – тут, то там – відбивались лунко їх голоси та чути було тріскіт сухого галуззя під ногами. Зійшовши вниз, вона наткнулась на Олю Кентнер. Сиділа на пеньку проти сонця з розгорнутою книжкою на колінах і дивилась кудись перед себе. Зачувши Дарчині кроки, Оля хапливо похилилась над книж­кою. Дарка, підсміхнувшись, вчула, як щось приємне розлялось по її жилах.
     Ах, як вигідно могти завсіди і всюди бути собою… Благосло­венна будь, Веренчанко, що випускаєш у світ прості, як коробка від сірників, людські душі…
     Обійшовши Олю на її постументі, Дарка вийшла на голе, в без­посереднім контакті з сонцем, місце в лісі, на горбику. Підстелив-
     367
     ши собі плащ, лягла горілиць і в якомусь п’яному безвіллі віддава­лась сонцеві. Його промені проникали шкіру її лиця, рук, шиї, ніжно кололи повіки, лоскотливо дотикались уст. Вона чула, як че­рез одяг добирались до її тіла. Щоб улегшити їм дорогу, відіп’яла панчохи і лежала отак, з голими, бронзовими ще з літа ногами, лег­ко сонна, знаркотизована сонцем.
     Жити… жити… як рослина: мати свій перший розцвіт… своє літо… пити соки землі, випустити з себе нові, здорові гони і по­волі всихати.
     Нараз почула якийсь неспокій у собі. Не підводячись, відрухо-во, по-жіночому прикрила передовсім голі коліна.
     – Чого ви знову, Мірош? Хочу бути сама…
     – Вийміть з уст стеблину, Дарко Попович.
     – Я прошу вас, Коку, йдіть своєю дорогою.
     – Перестаньте бавитись тим стеблом, бо мене денервує слина на ваших устах.
     Дарка схопилась і сіла. Їй не подобався його голос. Мірош, не спускаючи з Дарки очей, підійшов ближче. Тоді Дарка встала і злісно станула проти нього. Була обурена до глибини душі. Бай­дуже їй було те, що він, властиво, досі ще нічого не сказав і не зробив нічого такого, що могло б стати причиною образи. Йшла дика боротьба на інстинкти, а ті прекрасно розуміють себе без пре-людійних рухів і слів.
     – Мірош!! – хотіла спам’ятати його і наблизилась кроком до нього. Сталося. Зробила стратегічну помилку. Віддаль між ними стала саме така, що він міг досягти її руками. Брутальним, хижаць­ким випадом свого тіла дістав її. Дарка вчула тільки болячий скрут голови взад, а потім гарячу печатку в околиці шиї. А проте, коли пізніше верталася у спогадах до цієї пригоди, завсіди в її аналізі спотикалась об одно темне місце: чому вона не зареаґувала тоді як стій на його напад? Не могла вмовити в себе, що в цій реакції не було нервово підготованого підсвідомого опізнення. Чому? Таке са­ме питання можна б поставити і Творцеві всесвіту: чому не улаш­тував так, щоб Адами родили Адамів, а волів створити Адама і Єву? Ясно, що тоді вона не аналізувала так того припадку. Мож­на сказати, що спам’яталась щойно тоді, як Коко Мірош відрухо-во схопився одною рукою за лице. Першим відрухом її душі був жаль: „Це десь мусить його дуже боліти… Що я зробила?“
     368
     А проте озвалась шорстко:
     – Ви, мужчини, мусите все по-свинськи поступити… Ну, а те­пер що?
     Коко Мірош усміхнувся сумовито:
     – Соромно мені перед вами. Соромно, що я такий шаблоновий, але це єдиний спосіб зробити моє відношення до жінок ясним і не­двозначним. Не терплю напружених, нероз’яснених ситуацій. Те­пер мені ясно. Дайте руку, Дарко Попович, – від сьогодні буде­мо направду два… колеґи.
     – Ви поважно, Мірош? – спитала, гей би з недовір’ям, не кваплячись з рукою.
     – Бігме, поважно. Що мене може чекати від вас, крім ще од­ного поличника? Якби ви мені лице подряпали були в тій хвилині, розплакались бодай чи втекли від мене, загравши нагнівану… то я міг би не одного сподіватись. Але той вимірений солідний полич-ник – не ворожить нічого доброго… Краще відразу скапітулюва-ти. Одно можу попросити вас… хай він буде актом „брудершаф-ту“ між нами.
     Дарка щедрим жестом простягла йому руку, якою Мірош міцно, по-товариськи струснув кілька разів.
     – Колеґи?
     – Муровано!
     – Ой, ти, „silene nutans“1.
     – Я не визнаюся на зоолоґії, Коку.
     – То ботаніка, Дарко Попович. Є собі така рослина, яка при­знає тільки одного любчика між комахами…
     – Ага!
     Десь закувала чи, краще, „закукала“, стара зозуля. Це Сергій Тиміш скликав товариство.
     – Здається, міняємо місце, – сказав Мірош, і удвох з Дар-кою рушили в напрямі поклику. Та міняти місця ніхто не думав. Навпаки, товариство розташувалося до підвечірку.
     1 смолівка поникла (смолянка) – багаторічна трав'яниста рослина ро­дини гвоздикових. Має різкий запах, який відлякує комах.
     „Антифемініст“ примістився скромно осторонь. Муха спорила з Зоєю про те, чи спортовці мусять з’їдати подвійні порції, і влас-
     369
     норучно накладала Доткові шинки на булку. (З таких випадків можна б скласти формулку: хлопче, хочеш мати вільне серце, – не дозволь ніколи жінці опікуватись собою). Поки що Аскольд пожирав очима їх обидві – Муху і булку з шинкою.
     Сергій, убгавшись між дві гілки ліщини, висвистував по-мис-тецьки якусь південну жагучу мелодію. Серцем блукав в іншому світі. Олина нещасна книжка, здається, та сама „Боротьба за пра-во“, стала притокою до того, Ґиньо Іванчук почав з нею філо­софічний диспут. В дійсности була це атака і відбій. Причепившись якогось Адлера1, як сліпий костура, Іванчук намагався вмовити в Олю Кентнер, що вся її „задриносна“ (так висловився!) по­ведінка „вищої духом людини“ – це ніщо інше, як втеча від жіно­чої ролі. А індивідуальна психолоґія Адлера називає цю втечу од­ною з форм протесту жінки проти вищости мужчини, якому жінка, тим самим і Оля, намагається, але не може, дорівняти.
     Він, пакнувши зі смаком своєї люлечки, прискулив лукаво око. Тріумфував: „Ми, старші студенти“, в дискусії з жінками не по­требуємо важити на грами їх мозок…“
     Оля була зла, головно зла. Нишпорячи гарячково в пам’яті за… за чимось, чим можна б відбити цю нахабну атаку, мала Кентнер тільки скліпувала очима. Бідна, була зовсім перестраше­на. Найгірше з усього було те, що вона не знала, до якої міри той цілий Адлер „заважний“ в науковому світі. Попросту не мала по­няття про те, як багато „годиться“ знати про нього освіченій лю­дині. Це було страшне. Дослівно впріла зі страху. До того всього почувалась, як би її обманули: мала чомусь переконання, що в су­часну пору в науковому світі не було нікого моднішого, а за тим і важнішого понад Фройда з його психоаналізою. Так багато тепер говорить про підсвідоме в людині і різні комплекси… Направду, звідки цей Адлер узявся?
     – Чекайте, Іванчук, – не втерпіла Дарка, щоб не вмішуватись між них, – мені здається, що ви свідомо викривлюєте думку Ад-лера. Мені здається, що індивідуальній психолоґії в цьому випад-
     1 Адлер Альфред (1870–1937) – австрійський психоаналітик, учень З. Фройда. Поглиблював і переосмислював деякі положення свого вчителя.
     370
     ку йде про „гін до значіння“, який і в мужчин прибирає не раз дуже карикатурні форми.
     Оля нітрохи не втішилась цією рятунковою акцією. Навпаки, посумніла. Стало прикро і зовсім ясно: університет університетом, а торговельні курси, то таки „товарообман“.
     Іванчук не встиг відповісти, бо Зоя, випустивши ніж з рук, почала галасливо плескати в долоні. Вмить всі посхоплювались на ноги. Смішний отой цивілізований сучасник. Ледве сховався в кущі пів милі від міста, а вже залюбки грає ролю „дикого чоловіка“, що попадає в танець св. Віта1 на вид новітньої комунікаційної машини.
     Дорогою, долом попри ліс, рівним шнурком котилася, і з від­далі виглядало гей би пливла над поверхнею землі, не торкаючись її, ґрупка заколесників. Раптово переднє колесо захиталося і скру­тило вбік.
     – Дефект!
     – Ні, здається, хочуть відпочивати…
     – Але куди! Нараджуються, чи їхати попри „двір“, чи чагрів-ською дорогою…
     Зоя, виміривши лорнетку, скрикнула втішно:
     – Їй-бо, між ними є і Богдан Данилюк! Серьожа, золотко, ти найвищий між нами… махни йому хустиною!
     Тоді з Даркою щось сталося. Так нагло й непідготовано наско­чило на неї, що не було часу застановитись і вибрати щось роз-судніше. Чи мусіла так шарпко, можна сказати, перелякано кину­тись обіруч до Зої?
     – Дайте спокій, Зоє… ні…
     – Що вам сталося, моя хороша?
     Цей завсіди такий безпосередній, одвертий голос тепер прозву­чав насмішкувато. Сталося це вперше за знайомства Дарки з Тимішевими. І це, може, не заболіло, але принизило Дарку. Що вам сталося, моя хороша?
     1 Так називалася нервова хвороба, яка виявлялася у хаотичних, спон­танних рухах людини. Від імені св. Віта (IV ст.), який вважався збав-ником від цієї недуги. У переносному значенні: різкі, неконтрольовані ру­хи людини.
     371
     Нічого. Тепер Дарка думає, що коли людина інколи, часто навіть несподівано для себе самої зробить щось, чого пізніше не може ніяк виправдати, то діється це тільки тому, що в людині, крім її питомого „я“, живе ще хтось один чужий. Чужий, невідповідаль-ний і крайнє нам ворожий, що лише чигає на нагоду, щоб нас осмішити чи нанести нам шкоди. Теорія хвостатих чортів не така безосновна, як нам, мудрагелям, здається. А те, що той „щез би“ міняє свою подобу, щокілька сторіч, то зовсім згідне з біблійною характеристикою його особи. Остання його подоба – „підсвідома воля“ – навіть… дуже поетична.
     Заколесники, остаточно рішившись на дорогу „попри двір“, від’їхали. Ще тільки майоріли їх блакитні сорочки. Був справді між ними Данко, чи Зої привиділося? Тепер це не має значення. „Бог­дан Данилюк“ – знову тільки етикетка на шухлядці означеної гру­пи спогадів з Дарчиного раннього дитинства. Знову пливе між ним і Даркою спокійна, холодна ріка часу. Все по-старому і на своєму місці. Дарка Попович, виразившись стилем товариша Аскольда, „знову у формі“.
     Лише охота волочитись довше по лісі згасла в Дарки зовсім.
     – Слухайте! Слухайте!! Я підношу голос за тим, щоб вертатись вже до хати. Хто за мною?
     Всі, крім одного Філька Литвина, замахали руками на знак протесту. Литвин, здається, був теж за поворотом, але „з принци-пу“ не підняв руки за жінкою.
     – Що вам? – поставила вдруге це питання Зоя, але тепер во­но звучало зовсім інакше. Так інакше, що Дарка аж обняла Зою.
     – Нічого мені, Зоє… що мало б мені бути? Чогось мене додо­му тягне… не знаю, що це таке.
     – Ви химерні, Даро, – стягнув брови Сергій, і то цим разом, мабуть, навіть не удавано.
     – Знаєте, що? – хотіла Дарка якось мирово розв’язати це пи­тання. – Ви не псуйте собі забави і лишайтесь всі тут… а я… піду сама додому. Та чого дивитесь так усі на мене? Кажу вам, що так буде найкраще…
     – Який тебе ґедзь у лісі вкусив? – запитала Муха без обиняків.
     – Бігме, з вами не можна договоритися… Я хочу йти вже додому… щось мені каже йти додому… а вас тягне до ліса… то лишайтесь.
     372
     Тоді Ґиньо Іванчук, пригадавши собі, що статут корпорації пе­редбачає, між іншим, і лицарскість супроти жінок, підвівшись не­радо зі свого леговища, заявив:
     – Як так, то я вас проведу, товаришко…
     При тім Ґиньо не забув лупнути злісним оком на Аскольда: властиво, цей обов’язок повинен був перебрати на себе „профухс“.
     VII
     – І ти лишила всіх і прийшла? Так, Дарочко? Так, кохана? – питається лагідно, з милим зачудуванням Стефко Підгірський і з такою самою лагідною відданістю цілує набожно одну, а по­тім другу Дарчину руку. Потім ще долоні.
     Дарка вкрай збентежена його ненадійною появою, майже схильна до того, щоб уважати її за якийсь надприродний „знак“. Звідки Стефко в Чернівцях, у неділю (місто зі спущеними ролета-ми для людей з провінції не значить багато), саме в тій порі, коли над її головою прошуміла була та буря?
     – Стеф, я аж не можу вірити, що ти приїхав! Ти… ой, ти на­віть не знаєш, як… як добре, що ти саме тепер приїхав!.. Так мені треба було тебе…
     Вона покриває його руки на столі своїми, а наверх кладе ще свою голову.
     – Добрий… коханий… Стеф.
     Підгірський незграбно і саме цим ніжно гладить її волосся сво­єю, трохи рапавою від осінніх робіт у саді коло щеп долонею. Да-рочка загарно про нього думає. Не треба так, бо від цього сором­но. Його приїзд зовсім припадковий. Чому він має крутити своїй коханій дівчині голову і говорити, що справа стоїть інакше? Прав­да – це великий чоловік, Дарочко. Прошу слухати: десь тато Підгірський винишпорив, що у луківської дідички має бути на про­даж у зовсім доброму стані, майже нова молотарка. Стефко зараз, о сьомій, має поїхати до Луківців з сестрінком дідички. У поне­ділок зранку огляне і випробує молотарку, а коло полудня вернеть­ся назад, щоб ще захопити веренчанський поїзд.
     Інтереси… інтереси… інтереси… – думає розжалоблено Дар-ка, – яке ж це притаманне для крові Підгірських! І пощо ці люди
     373
     йдуть у священики? Але Стефко – інакший. Може, тому, що його рука притулилась до її лиця і разом з ним дихає і б’ється одним ритмом. А може, просто тому, що це – „її Стеф“. Давніше, ще в тих часах, коли вона була зайнята Богданом Данилюком, а Стеф-ко – Лялею Данилюківною, Дарка, як і всі інші з її окруження, зводила характери всіх Підгірських під один спільний знаменник. Незвичайна зверхня схожість між батьком, сином і обидвома донь­ками саме наводила на цей фальшивий слід. Витворилося абстракт­не поняття „Підгірські“, що зосереджувало в собі самі суттєві ри­си їх характеру. Належати до родини Підгірських – згори озна­чало: носити голову кілька центиметрів вище від свого окруження (якої б воно барви не було!), бути однаково стриманим у вияві своїх почувань і думок, любити у всьому передовсім гарну форму, якомога здалека триматись від чужого нещастя і всякого вульґариз-му і не пропускати ні одної нагоди, щоб вибитись на видне місце. При тім усі Підгірські любили музику, гроші й були, як рідко на наші часи, нелукаво побожні. Чи це були злі прикмети характеру? Чи були вони такі, що їх треба було соромитись? Аж соромитись? Ні. Але і хвалитися, властиво, не було чим. Уявленою моральною вищістю панувати над окруженням у такій Веренчанці – це було доволі легко, і, хоч не всі їх любили, зате всі старались бути з ни­ми в товариських взаєминах.
     Такі були Підгірські. Тільки Стефко, перебравши всі зверхні риси їх роду, включно до манери говоріння, своїм внутрішнім світо-твором схилявся до мистецької, талановитої родини Воробкевичів по матері. Він не мав у собі вродженого мистецького хисту, але мав серце. Оте серце, на яке ніколи не „хворувало“ ні одне з Підгір­ських. Розчарування, що йому принесла легка й змінлива, як ме­телик, Ляля Данилюківна, він пережив дуже глибоко. Могло ви­даватись, що його серце вже ніколи після того удару не прийде до здоров’я.
     Саме в тому часі, як Стефко скінчив теологію і остаточно до­відався від Лялі Данилюківни (листовно, бо тих вакацій вона за­галом не приїжджала до краю), що для неї „hat es ja keinen Sinn“* іти заміж за сільського священика, Дарка приїхала на ферії до Ве-ренчанки з вислуханим роком „філософії“ і трьома колоквіями.
     немає сенсу (нім.).
     374
     Він був такий дуже нещасливий…, а вона мала таке спочутли­ве, жіноче серце… І з того воно, як звичайно в таких разах, по­чалося. До того ще й атмосфера сприяла цьому любовному зав’яз­кові. Обидві родини (байдуже, що з різних мотивів) бажали собі цього подружжя. При гармонійній співпраці та очевидній допомозі „старих“, справа посувалась щасливо вперед до моменту, коли Стефко Підгірський офіціяльно „попросив руки“ Дарки у старих Поповичів. Розуміється, що вони дали йому не тільки Дарчину ру­ку, але навіть її цілу. На святковій вечері у Поповичів мама Підгірська (середніх літ, гладко зачесана, дрібна жінка, яка своїм перестрашеним виразом лиця, несмілими рухами і тим, що трохи загикується, нагадує собою дванадцятилітню дівчинку з сиротин-ця), червоніючись і загикуючись, висловила свій здогад, що хіба Дарця, тепер, як наречена богослова, не піде більше по вакаціях на студії. Вона „перепрошає“, що порушує цю тему, але їй здається це самозрозуміле, що для дівчини, яка заручилась, найкраще – то­вариство мами…
     „Ага, передподружня кварантанна!?“ – подумала собі тоді Дарка.
     Мама Поповичева (це направду велике щастя мати „собі“ таку маму… товаришку), переморгнувшись крадькома з донею, ласка­вим, але рішучим голосом відповіла мамі Підгірській, що вона вва­жає, що в сьогоднішніх непевних часах жінка, в додатку – жінка священика, мусить мати якесь забезпечення. Тому Дарка буде таки кінчати філософію, навіть вже як заміжня. (Дарка за таку оборо­ну била мамі „браво“ під скатертю стола).
     Дівчинка з сиротинця на диво всім підняла голос і заявила, що вона не розуміє, як уявляє собі цю справу мама Поповичева? Во­ни мають по шлюбі сидіти обидвоє в Чернівцях? Сама Дарця має поїхати туди, а Стефко залишитись у Веренчанці? Чи не дасть та­ка сепарація безпосередньо по шлюбі притоки до різних спліток?
     Мама Поповичева доброзичливою усмішкою злагіднює конту­ри цієї делікатної справи. Дарка, навіть якби шлюб мав бути вже на Великдень, матиме нецілий рік до абсолюторії. А там прийдуть три місяці літніх вакацій; по-друге, чи Чернівці за горами-морями?
     І так поки що реченець шлюбу завис у повітрі. Це була тим­часова уступка, на яку погодились обидві родини. Молоді теж не
     375
     мали нічого проти такого продовження реченця їх шлюбу. Причи­на була така дражлива, що навряд, чи можна про неї багато ска­зати. Їх любов, оте ціле їх зближення (як кому догідніше) досі ще не вийшло поза сферу чисто психічного настрою. Це неправда, що любов найменше має клопоту з тими, що знаються від дитинства. Таке знайомство чи приязнь від дитячих літ, крім глибокого при­в’язання і великої духової близькости, вносить ще між двох людей якийсь „безполовий елемент“.
     Живим прикладом цього – Дарка і Стефко Підгірський. Стеф-ка знала Дарка з різних фаз їх спільного життя. Бачила його безліч разів у різних, з теперішнього погляду, неприємних ситуаціях. Чи не бувало й таке, що Дарка з Ориською купались у ставі, а Стеф-ко зайшовши з іншого місця берега, поринав під воду і, наслідую­чи морську потвору, щипав їх за литки? Після першого перестра­ху дівчата доти гнались з лозиною за ним, голим, доки не посягли нею його бодай раз по задку. Роля Стефка, відколи Дарка усвідо­мила собі її, завсіди була ролею брата. Стефко – це був хтось, у кого можна було попрохати помочі у своїх любовних клопотах, кого можна було попрохати почіхати у плечі „під лопатку“, хтось, кому за комплімент „дурна коза“ можна було зреванжуватись ана-лоґічним – „дурний цап“, тощо. Одне слово – брат. Чи ж треба дивуватись, що вони обидвоє, Стефко й Дарка, тепер підсвідомо хотіли виграти на часі, щоб дати доспіти еволюції їх взаємин? Чи нерозумно це з їх сторони, коли вважають, що їх шлюб не пови­нен прийти скоріше, заки тіла їх прагнутимуть себе без почуття приниження?
     Ось тепер сидять на отомані пані Дуткової, притулені одне до одного головами так, як різьбярі люблять зображувати „брата й се-стру“. Дарка слухає, що Стефко оповідає про Веренчанку: перед­виборча акція, гарячкова підготова до шкільного плебісциту, ага, плебісцит – замість виборчої ковбаси – ну, що ж? Tempora mutantur*. Тепер та бурячана акція – ага, „золотий інтерес“ тата Підгірського. І що далі?
     Нічого далі, бо Стефко уриває нагло, не докінчивши речення.
     часи змінюються (лат.).
     376
     – Дарочко, та… чи на те я захопив цієї дорогої пів години часу, щоб розповідати тобі про речі, які не мають нічого спільно­го з тим, що я хотів би тобі розказати?
     Дарка ще перед хвилинкою справді вражена тим плебісцитом і буряками, тепер під подихом його пестливого, теплого голосу вже не пам’ятає своїх попередніх настроїв.
     – Я вже мушу йти, – підвівся і щойно тоді пригадав собі, що тато Попович поручив Дарці ще перед першим піти до директора Данилюка. (Дарка щось у листі до своїх згадувала про те, по правді сказати, він не поінформований докладно про справу). – Старий Данилюк має шкільного товариша, румуна, в інспектораті. Хай директор поспитає того свого товариша, чи він не міг би так зробити, очевидно, не задурно, щоб тата Поповича з заставнець-кої приділено до кіцманської округи платень. В кіцманській не тільки точніше виплачують, але й половину менше обтягають.
     – Не забудь про цю справу, Дарочко.
     – Я маю йти до Данилюків іще перед першим? Чи добре я зрозуміла?
     – Так. Або що?
     Нічого. Ще нічого поки що не загрожує ні їй, ні йому, ні їх любові. Поки що ще обрії перед ними зовсім ясні. Стукнув тільки в серце, – ніби хтось сіпнув за алярмовий дзвінок, – неспокій. Але зараз за ним, як противага йому, прокинулась у Дарчинім сер­ці беззастережна щедрота до Стефка. Вона була готова ціла жерт-вуватись йому.
     – Стеф!
     Він повинен був у цій хвилині забути про те, що десь чекає на нього сестрінок луківської дідички. Повинен був махнути рукою на ту якусь молотарку, а схопити Дарку у свої обійми і замкнути її раз назавсіди в них. Але він спішився, а поспіх завсіди притуплює людям змисли.
     – Стеф!!
     Поспіх зробив те, що він вчув сам звук, а не вичув його тону.
     Вибігла за ним на сходи. Чула, як спішився, перескакуючи по два ступні нараз. Ще був час. Ще могла гукнути за ним, і він був би почув її. А проте, не вчинила цього. Навіщо було б це зда­лось, коли він сам не відчув, як дуже прагла, щоб він залишився при ній?
     377
     VIII
     На партері, у сходовій клітці, на балконі – всюди чути наф-таліною. Огидний задух, яким звіщає свій прихід зима в місті. На поруччі балкону розчепірилося неозначеного кольору футро пані Дуткової. Від нього теж несе нафталіною. (Хоч, коли йде про фу-тро пані Дутки, то тут нафталіна більше для реклами, як проти молів). В хаті – Дарці пахне, Ліді смердить – норвезький смар до лещат. (Краєвий пса здохлого вартий. Хоч той „норвезький“ фабрикують так само в Румунії, як той краєвий). Оля розігріває його до дверцят печі, а потім з насолодою їде на ньому долонею внутрішньою стороною дощок. Ах, яке це приємне!!
     Можна до цього вжити й шматинки-стирки, але тоді вся ця ро­бота стратила б відразу свій особливий, лише лещатарям із крови знайомий посмак. Ліда Дутка, докторова in futuro*, з меланхолій­ною посмішечкою приглядається цій праці і робить свою увагу що­до лещатарського спорту:
     – Якби я мала такий лещатарський „Anzug“**, як я бачила на виставі у Курца, то я теж пробувала б вчитися їздити… Але я ко­лись ще справлю собі лещата. Гадаєте, може, ні? Ах… Різдво в горах… це тепер щось наймодерніше…
     Ліда має рацію: для половини жінок, що займаються цим спор­том, лещата втратили б свою приману, якби до них не можна було взяти одягу від самого Курца з-за вистави.
     Але сніг щойно надлітає…
     В кутку півметрового городця, між ринвою і огорожею, дожи­ває своїх останніх днів весела, червоно-біла далія. Оля, яка розу­міється на товарознавстві, сказала колись, що цей „артикул жор-жини“ називається „Ballet girls“***. На ґерлз в червоно-білих, густо ришкованих спідничках ліниво налітає сніг.
     От і зима вже…
     В цілій Румунії сьогодні державне свято. Нудний день, який не має в собі ні святкового настрою, ні охоти до праці.
     *в майбутньому (лат.). **костюм (чоловічий); убрання (нім.). ***„Дівочий танець“ (англ.).
     378
     Дарка сидить коло вікна з чорним, череватим котом на колінах і знайомиться з фінансами Франції за Людовика XVI. Кінець семестру наступає на п’яти. Попри звіти мільярдових боргів (в са­мих 1787-9 роках державні борги зросли на 274 мільярди!), є там, сьогодні, з перспективи часу, навіть веселі речі.
     …державний скарб, грузнучи у щораз то нові борги, хапався різних способів, щоб витискати нові податки від зубожілого насе­лення. М[іж] ін[шим], видано розпорядок, який накладав на бать­ків родини обов’язок примусового закупу урядом визначеної кіль-кости соли.
     Дивогляд був у тім, що та кількість далеко переходила дійсні потреби родини, а решту соли, що залишалась від попередніх за­купів, під загрозою адміністраційної кари не вільно було ні прода­ти, ні ужити для власних цілей.
     …тому, що границі податкових округ не були точно визначені, часто бувало таке, що в одній частині округи збирали податки на основі одних розпорядків, а в другій, тої самої округи, стягали по­датки на зовсім інших засадах.
     Тоді французькі селяни у своїй розпачливій боротьбі із „пра-вом“ впали на хитру вигадку: вони поміщували свої комори чи пив­ниці по той бік граничної ріки, дороги, на терені, де їх не досяга­ли податкові приписи частини їх округи. Так виглядала справа дер­жавних фінансів Франції при кінці XVIII століття.
     А вчителі по гімназіях питають підростків: які причини фран­цузької революції?
     – Люди часом такі смішні, – сказала б Муха. Вона саме „впа-дає“ до кімнати, присліпувата від сліз і сміху.
     – Йой… тримайте мене, бо трісну… йой…
     Річ в тому, що вона на сходах почала ще раз пригадувати собі свою пригоду, щоб краще її дівчатам розказати, але вже не донес­ла свого наміру на перший поверх. Муха мусить перечекати, заки заспокояться її нерви.
     – Йой… не можу… гадала-м, що трісну зі сміху…
     Нарешті. „Примкніть двері від паниного покою і слухайте“. Слухайте: припадком вона зустрілась з Міці Коляскою. Пхі! Да­ма… Чоловік – вищий військовий – треба щось більше казати? Говорили між собою по-німецьки. В Міці не було відваги рішитись
     379
     ні на українську, ні на румунську мову. Хай буде нейтральна – німецька. Нехай тобі. Слово по слові, а Міці питає: чи правда, що вона, Муха, на те зійшла, що працює як суб’єктка? Так, це правда. Це мусить бути дуже соромно? – питається зі співчуттям, може, навіть щирим (хто там може знати?) Міці. Ще б пак! – робить зовсім сумне лице Муха. Доводиться не раз такі ситуації переходити, що краще не згадувати про них. Але які? – питає Міці, ще непевна у своїх здогадах. Муха навмисне, якби набрала води в рот. Ну, гола Муха! Які ж ті „ситуації“? Тоді Муха пус­кає першого пробного бальончика: вистане тобі сказати, що Шмід – вдовець. Що? Пані офіцерша бере в білий день суб’єктку попід руку – і що далі? Муха мовчить таємно. Ніби заклята. Пані Садовяну тягне суб’єктку до парку, де нема людей, і що далі? Муха довго викручується від відповіді, а врешті випалює: старий зробив їй „пропозицію“. Ах! – нібито обурюється пані Садовяну. Ну, а що далі? Муха видумує нахабну сцену, на яку тільки може спромогтися її фантазія. Пані Садовяну фосфоризує ціла з цікаво-сти. Ну, а подробиці? Тут вже Муха зовсім „пас“. Що робити? „Не має часу“ – це найкращий вихід з ситуації. Тоді пані Садо-вяну робить пропозицію Мусі: хай Муха заскочить до неї котроїсь п’ятниці по осьмій вечором. Її чоловік завсіди в тій порі в клубі. Пані офіцерша цікава „продовження“ тої історії.
     Але чим ближче до кінця історії, тим Мусі менше весело. Врешті Муха перестає сміятись. Уриває нагло і зовсім замовкає. Брови зводяться високо понад очі. Очі на смерть задумано див­ляться в одну точку. Нараз ті, направду, чудові очі намагаються зберегти рівновагу. Врешті не видержують напору сліз. Муха за­криває лице руками і з невеселим сміхом вибігає на балкон.
     – Та Муха сама собі винна, – хоче якось оформити ситуацію Ліда, – сама видумує різні історії про себе, а потім…
     – Тут не йде про саму історію, – буркнула Оля Кентнер, – а йде про те, що така Міці, такий „цваєрус“ у гімназії, такий ре-неґат, уважає, що їй можна забавитись коштом своєї недавньої шкільної товаришки. Пфуй! Пфуй, яке свинство!
     „Мала“ Кентнер так самісько тому вісім років обурювалась на Ориську Підгірську: Пфуй! Пфуй! Можливо, що якби мала тепер перед собою паню Садовяну, то так само плюнула б тепер на неї, як тоді на Підгірську. Одне слово: свинство.
     380
     На диво всім Ліда проявляє велику порцію такту: більше не чіпає цієї теми. Муха ще щось пригадує собі („я забула“ – це теж одна з органічних Мушиних прикмет!). Правда, не таке веселе, але не менше від попереднього цікаве:
     – Слухайте… Ольго, або я говорю, або пес гавкає! – Отже, слухайте! Була-м з Данилюком. Хлоп – непритомний від щастя.
     – Жениться?
     – Дурна! Виїжджає завтра вполудне до Відня. Але найці­кавіше… „виставте“ собі, що його „старі“ ще нічого не знають про це!
     – Добре має! – басує Оля. – Бо „старі“, напевно, зараз ви­довбали б якесь „контра“. Тим більше, що він уже раз вибирався за границю. Десь „старий“ його мав сипнути солідним бакшишом, а „Сіґуранца“ „збарувала“ й показала фіґу замість пашпорту. До­бре має! А його сестра ніби ліпше зробила? Взяла з кимсь там шлюб у Відні, а старим послала тільки шлюбне повідомлення post factum. Іди! „Чоловік“, якби сам собі не пошукав трохи „рихту“, то ніколи не мав би його. Засихав би разом з тими мамутами.
     – Казав ще, ти чуєш, Дарко? – казав, що якби був знав, що ти мешкаєш на „старім місці“, то був би колись зайшов.
     – Пропало. Нічого.
     – Казав тебе поздоровити… і тебе, Олю… і Ліду…
     – Ага.
     Велике решето неба щораз густіше сіє снігом. В кутку, між ринвою і огорожею, замерзає квітка. Забули з осени викопати її серце – бульву, і воно замерзне узимі. Ще одно життя вмре. Життя вмирає, а матерія безсмертна – як це так? Дурні міркуван­ня. Так, дурні – й що з того? Дарка встає і довгораменним хре­стом лягає на балконові двері.
     – Гей, пані, ви не зі скла! – гукає Ольга.
     Дарка йде від дверей і тихо сідає собі в куток отомани. Так. Тепер нарешті почне своє життя. Завтра, як пополудневий поїзд „Бухарест-Відень“ від’їде на захід, виб’є її година. Було б неспра­ведливо, якби хотіла собі з того приводу робити які-небудь доко­ри. Дивилась тверезо на світ і поводилась korrekt, як тільки мож­на. Ніякої перечулености, ніякого несучасного романтизму, навіть ілюзій ніяких  „на  цім пункті“ в  неї не було.  Життя, особливо
     381
     за останні роки занадто викарбувало її душу, щоб могла дозволити собі такі безужиткові м’якощі.
     Потім, відколи офіціяльно (ми навіть не здаємо собі справи з того, як далеко наша душа шанує всякі „офіціяльно“) зв’язалась з Підгірським, зміст її життя забарвився зовсім інакше.
     – Будеш „добродзійкою“, – пробувала часом покепкувати собі з неї „докторова“ Ліда.
     – Гм… буду мамою. Ви у місті будете придержуватись „Zwei-kindersystem“*, а на селі… ще в попа діти родяться, як Божа худібка. Буду мати повну „резиденцію“ русявих, чорнявих, всіля­ких голівок. Як виведу їх в сад, то як стадо гусенят.
     Це був такий собі жартівливий діялог, який, по правді сказа­ти, ховав у собі не одне найсуттєвіше з Дарчиної психолоґії.
     Та, приїхавши з Бухаресту до Чернівців, з першої днини вона відчула, як заважає їй приявність Данилюка. Подумала тоді: „Як луска з яблука між зубами, яка не болить, але якої й стерпіти не можна“.
     Нарешті дочекалась того, що він покидає Чернівці. Знала зо­всім певно: вросте там у новий ґрунт так, як Ляля, закоріниться там і вже ніколи не вернеться сюди. Тим краще. Данилюк угруз­не там, а вона виплине тут на поверхню свобідна. Ішов угору ніби літаком, а їх усіх залишав під собою. Мусіли йому видаватись малі й непоказні.
     Як добре діє в такі моменти почуття свідомости, що людина має на кого опертись. Коханий, добрий Стеф…
     – Дівчата! Дарка мріє! Туш! Зимний туш на неї!
     Не треба кращого тушу, як сам Лідки голос. Високий і про­низливий, як у павіяна.
     Дарка справді протверезується.
     – Слухайте, дівчата. Я мушу заскочити до Наталки Оріховсь-кої… потім ще в одно місце маю йти. Слухайте, якби до того ча­су, заки я вернусь, приплентався сюди Коко Мірош, то скажіть йому… Муха „забуде“… Олю, ти скажи йому, щоб зайшов за мною десь коло дев’ятої. Маю охоту піти до „Європейської“ трохи покрутитись.
     *система дводітності (нім.).
     382
     – Там Данилюк вже не грає, – хоче кольнути по-жидівськи, „під бік“, Ліда.
     – Ей, що ви кажете? – перекривлюється їй Дарка і скоро одя­гається.
     – Повітря! Свіжого повітря дайте їй! Уф!
     IX
     На вулиці люди подіставали від снігу виразисті, чітко зарисо­вані лиця.“Еге ж, казала колись Стефа Сидір, – щонайкраще пор­третувати взимі, бо тоді „лице має найприроднішу церу“.
     Перший сніг, як перша дитина, – у великих привілеях: прохожі дозволяють йому сідати їм на голову, лізти до очей, плутатись у во­лосся, обтрушувати вуса, заліплювати очі. Пані скидають рукавич­ки й дозволяють йому безпосередньо діткнутись їх безробітної до­лоні. Діти підставляють йому язики і так смакують його. Служниці ловлять його на тарілки й, не чекаючи вечора, скоренько, десь у за­кутку, змивають ним обличчя. (Недурно живемо в добі косме­тики!).
     Міщухи не можуть дати собі ради з першим снігом. На жаль, ця ідилія не триватиме довго. За кілька тижнів (діти не мають го­лосу!) всі нарікатимуть на сніг. Пани нарікають на сніг тому, що він паде їм на дахи кам’яниць, і треба наймати окремого „хлопа“, щоб його струшував… Служниці клястимуть сніг тому, що його заносять ногами аж до хати і роблять з нього сиві плями. Пані з так званого „вищого товариства“ матимуть жаль до снігу, що він паде саме в тій порі, коли їм неможливо виїхати в гори. Проле-таріят ненавидить його як символ нужди. Тільки діти мають з ньо­го потіху, але вони не мають голосу.
     Оріховські мешкають на поетичній „Liliengasse“. Тепер вулиця ця інакше називається, але нарід не забув іще старої поетичної назви.
     Дарка застає Наталку горілиць на отомані в неприємній позі, що нагадує небіщика на параді. Навіть ті худі, пергамінові руки схрещені на грудях.
     – Сервус, Наталко! Я не була певна, чи застану тебе дома…
     383
     Дарка каже неправду. Вона знає, що Наталка тепер, саме в цім „переходовім сезоні“, дістає під вечір температуру і мусить сидіти дома. До того, Дарка приходить на Наталчин зазив. Наталці оче­видячки приємно, що про неї думають, що вона має ще стільки сили, щоб у цій порі, при такій погоді виходити з хати…
     – Гм. Властиво, мала я сьогодні в п’ятій вправи з хемії ко­лоїдів, але не пішла. Є важніші справи від хемії.
     Певно! Наприклад, одною з таких важних справ є те, що Наталка мусить заступати „у справах товариства“ голову секції студенток, товаришку Аврору Смеречинську. Смеречинська має сильний катар (саме той „переходовий сезон“) і лежить у ліжку. Наталка втроє, вдесятеро більше хвора від товаришки Смеречинсь-кої, але Наталка безнадійно хвора, а безнадійно хворих трактуємо майже так, як здорових. Їх переважно залишаємо на ласку Божу. Віддавши їх під цей високий протекторат, перестаємо ними цікави­тись. Хіба не логічно? Однак з Наталкою справа стоїть трохи інакше. З нею батьки і приятелі мають той клопіт, що вона не при­знає, тобто не вірить в ні одного лікаря поза своїм братом Ро­маном. В „їх“ медикаменти теж не вірить. „Їх“ ліки? Хто ж їх фабрикує, оті різні хемічні препарати, як не міжнародні грошові спекулянти, які не мають інших цілей на оці, крім власних зисків? Наталка довіряє тільки вапові, яке сама собі спрепаровує.
     Добре, але доктора Оріховського нема в краю. Він у Відні чи Празі, можливо, навіть в недалекім Львові. Має приїхати до краю нострифікувати. Може, це станеться за тиждень. Може, за два. Може, за місяць. Може, за пів року. Наталка зачекає. Він один поверне їй здоров’я – чи не виплачується зачекати на нього?
     Дарка потай від дівчат на Руській писала навіть до Орисі Під­гірської до Бухаресту: „Ти студіюєш медицину. Стоїш близько до цих справ. Скажи мені, чи автосуґестією можна вилікувати сухоти?“
     Орися підписала за деякий час з авторитетністю двадцять- і дволітнього кандидата лікарських наук: суґестія може витворити сприятливу атмосферу, добрі стани самопочуття, і вони саме мо­жуть приспішити лікувальний процес у хворого, але ніколи не мо­же бути єдиним засобом в лікуванні такої недуги, як „t.b.c.“. Після такої відповіді справа Наталки видалась Дарці зовсім безнадійною.
     384
     Вона пригнічувала її якийсь час, як кожне, навіть далеке нещастя, а потім Дарка звикла до нього, як усі ми звикаємо до кожного не­щастя, коли воно задовго тягнеться.
     Наталка, не підводячись, прохає подати їй склянку із малино­вою водою. Добре. Дякую. Випиває трохи червонавої рідини і від­разу приступає до речі („Боже, – думає Дарка, – та дівчина, ніби об’єкт на фотографічній плиті, без ніякого тла“): чи не казала вона тоді, що такі сходини, як ті, перші, то чистий… „блеф“?
     – Ні, чому? – знову не розуміє Дарка.
     – Прецінь, не можна сказати, щоб справа не йшла в това­ристві. Були вже реферати з того часу… Реферат самого Козачка „Гайдамаччина у світлі історичних фактів“ був навіть дуже цікавий. Тепер Ґиньо Іванчук… смішака і утопіст.
     – Єдина повновартна людина між ними всіма, – перебиває Наталка.
     – Ґиньо Іванчук заповів свій реферат про початки фашизму в Італії… Тепер курси неграмотних на Манастириську… Тепер…
     Дарка не наважується перед Наталкою висловити думки, що серед українсько-румунських обставин на Буковині навіть вечірку з танцями треба причислити до проявів „активности“ даної ор­ганізації.
     Наталці тяжко говорити. До того, вона ніколи не була занадто говірка.
     Тепер голос в неї змучений зусиллям, відпочиває майже за кожним словом:
     – І ти вважаєш, що ті реферати і та забава, на якій попились хлопці – це вже… максимум з того, що… заповів Козачок на тих зборах і що можна серед наших обставин дати?
     Ні, чому? Дарка так не вважає, може (навіщо це облудне „мо-же“), не застановлялася так глибоко над цими справами.
     Мовчать обидві. Тихо.
     Сутінки налягають щораз більше. Годинник тітікає щораз ви­разніше. Наталка сідає. П’є трохи із склянки червонавого, тепер зовсім темного течива, припирається плечима до стіни і з закрити­ми, страшними очима говорить важко й розмірено: „По виборах треба сподіватись нової реакції уряду. Де тоді набрати охочих, а що найважніше – відважних до громадянської праці? Хто схоче
     385
     йти з відкритими очима проти вітру? Молоді? Де вони? Наталка поки що бачить тільки дітей і філістерів. А була така добра наго­да! Козачок не зумів використати її. Призбирана довгим безділлям, вибухова енерґія сама аж перлася, щоб ужити її до чогось поваж­ного, а він що? Розпряжив її забавою з пиятикою і рефератами, від яких ні впріти, ні змерзнути не можна було. Партач! Провідник мусить бути передовсім добрим психологом. Чи не так?
     Дарка не знає, що на таке казати. Найбільше з’ясоване почу­вання в неї тепер – страх. Наталка гарячкує; ніколи не була така балакуча.
     – Я вже піду, Талю. Ти скажи мені лише адресу тих дівчат. Значить, вони знають уже, що я маю прийти і вести з ними лекції? Як так, то добре.
     Рука Наталки мокра і відразливо гаряча. Дарка хоче чим скоріше вихопити свою руку з Наталчиної долоні, але та придер­жує її:
     – Скажи мені, – Наталчині очі, ніби очі поїзду-марива більшають і наближаються до Дарки, – ти віриш у наш нарід… як в ідею?
     Наталчині руки цупко, судорожно вхопились Дарчиного пере-драмени.
     – Я не розумію тебе, – вибелькочує Дарка.
     Наталка, не випускаючи Дарчиної руки, тягне її до себе:
     – Я питаю тебе, чи ти віриш, що всі ті наші пориви… навіть наші визвольні змагання, навіть той наш дитячий бунт, тоді в гім­назії і тепер оце наше шамотання – зв’язаної шнурами людини, – чи ти віриш, але скажи мені правду, – чи ти віриш, що це все – в сумі має якийсь глибший змисл? Що це все якась правда, ідея, яка як не тепер, то за десять-двадцять …сто років… переможе? Чи ти віриш в це?
     Дарка має таке вражіння, якби до її грудей приложили револь-верове дуло і домагались любовного признання. Вона чує холодну росичку на верхній губі й висках.
     – Я думаю, що сьогодні нема українця, який не вірив би у здійснення цієї ідеї… Я думаю…
     – Ти мене не розумієш, Дарко. Я не маю на думці віри-шаб-лону… пасивної віри  баранів… Я питаю  тебе, чи ти маєш те
     386
     внутрішнє переконання, що ця ідея варта навіть того, щоб задля неї жертвувати життям? Про це мені йде…
     Наталка зовсім задихалась.
     – Це зависокі для мене речі, Талю… я сіра людина… Але ко­ли хочеш знати, то я маю те переконання, що та ідея варта навіть людського життя…
     Наталка опускає Дарчину руку. Тон Дарчиної заяви видався Наталці замало переконливий, замало самовпевнений.
     – Але ти свого дорогоцінного життя не жертвувала б? – за­питала по хвилині з їдкістю хворої людини.
     У душі Дарки відрухово щось рванулось – вона хотіла відповісти щось приблизно прикре, але раптово стрималась. Таке питання поставили Дарці уперше в житті так безпосередньо й яс­но. І ще хто! Людина, яка стоїть на межі життя і смерті. Добре – смерть в цьому випадку заприкре слово, – скажімо: людина, яка стоїть на межі земного і незбагнутої таємниці. Чи жертвувала б Дарка своє життя, себто чи добровільно, свідомо захотіла б пере­стати існувати? Чи? Ні. Чому? Брак відваги? Невідкличне прив’язання до так званого життя? Надмірне себелюбство? Страх перед карою за непошанування волі Творця світу? Дарка на ці пи­тання могла б мати тільки одну відповідь, але вона видається їй занадто чудацькою: героїчна смерть не для неї призначена. Їй при­значено жити і ціною свого організму давати життя новим, людсь­ким істотам.
     Можливо, що такі, як Наталка, як її брат, як той фантаст Ґиньо Іванчук уміють, блиснувши метеором на життєвому овиді, зачудувати собою світ і вмерти на тих висотах гарно і велично, як молоді боги. Дарка має багато щирого поживу для них, але вона не може пориватись наслідувати їх, бо її єдина життєва функція – продовжувати людське життя на землі. Але як вона може сказати це Талі? Така щирість викопала б між ними пропасть, якої не можна б пізніше вирівняти.
     – Я думаю, Талю, що… не кожний надається до того, щоб бути… героєм.
     На Наталку найшов напад кашлю, і вона, заслонивши уста хустиною, тільки зводила раменами. Відкашлявшись, вона сказала нібито весело:
     387
     – Одного тільки боюся… що моє життя – піде отак… за ца­пину душу…
     – Та чого? Ти ще набереш сил і будеш здорова… – відповіла якось блідо Дарка і в тій хвилині вичула ввесь свій нетакт. Якби могла, то дала б собі поличник за той тон і за таку „потіху“. Не подаючи вдруге руки Наталці, уважно вийшла на коридор, а звідси майже вибігла на вулицю. Уф! Повітря! Свіжого повітря, бо заду­шиться!
     На вулиці Дарка згортає нагою долонею трохи снігу з бетоно­вої підмурівки огорожі й їсть його замість води. Що за день кар-навалових несподіванок!
     X
     Дівчатка – є їх три – всі з четвертої класи „liceul ortodox“*. Всі у брунатних одностроях з білими комірчиками, однакового рос­ту, видаються такі подібні, як тістечка в цукорні одного ґатунку. Привітавшись з ними, Дарка починає відрізняти їх одну від одної. Кучерява блондинка з міцно зложеною шиєю і випукластими очи­ма нагадує старинні різьби богинь.
     Дарка підозріває, що ця дівчина мусить любити багато говори­ти. Шатенка з вузьким лицем і подовгастими очима, солідно при­чесана, штивнувата, з нерухомими руками, скидається на дитину, якої батьки не живуть у згоді з собою. Остання з трійки – брю­нетка, негарна з лиця, з косматими бровами і зухвалим, тупим но­сом, – робить на Дарку вражіння підлітка, що вирвався з „поправ-чого заведення“. Побачимо. Поки що Дарка рада з того, що Орі-ховська заощадила їй патетичного вступу. Все ж якось сама ситу­ація вимагала того, щоб і Дарка сказала кілька слів „від себе“.
     – Будемо, панночки, переробляти історію і геоґрафію України і дещо найважніше – з української літератури. Розуміється, що вивчення історії чи літератури свого народу – це ніякий злочин, але вам, як ученицям румунської гімназії, цього не вільно. Сподіва­юся, що ви знаєте, панна Оріховська мусіла говорити вам, які
     *православний ліцей 388
     наслідки мало б те, якби ваша шкільна влада довідалась про ці лекції. Я ще раз звертаю вам увагу на те, що вас обов’язує якнай-строгіша таємниця і що ви маєте ще час роздумати над цією спра­вою. Ніхто не втягає вас силою до цієї праці. Далі ви повинні знати і те, що від цих лекцій у великій мірі залежатиме, чи вас приймуть до „Січі“ по матурі. Не знаю, чи вам відомо, що там не приймають без вступних іспитів з цих предметів, які маємо тут переробляти.
     – Як ми вже сюди прийшли, то ми – задумалися, – відріза­ла різко, згідно зі стилем своєї персони, брюнетка. Дарка пустила мимо цю заввагу. Запитала ще формально, чи вміють по-україн­ськи читати й писати. Дві вміли, а третя, брюнетка, не вміла.
     – Даскану, хто ваш батько?
     – Комісар при поліції.
     – А як дома у вас говорять?
     – По-німецьки… часом по-румунськи.
     – В школі ви як записані?
     Ельвіра Даскану нахмурилась неприязно:
     – Я? Як румунка.
     – Я теж записана як румунка, – затарахкотіла, як накручений механізм, „музика“ у старих годинниках, – у нас у школі багато українок, що записані як румунки… Інакше були б до школи не прийняли, а потім – ніколи не можна дістати знижку оплати ані… загалом нічого… Є такі, що бояться признатись, що вони українки дома. Але про мене всі знають, що я тільки записана як румунка. Раз навіть директорка переловила мене, як я на паузі говорила по-українськи, і я мусіла в карцері сидіти, а раз…
     – Добре, вже добре. Як ви називаєтесь?
     – Аглая Стефанюк, бо мій дідо походив…
     – Про це пізніше, Стефанюк. А як ви називаєтесь? – запита­ла тихої, штивнуватої дівчини.
     – Орися Савчук.
     – Ви як у школі записані?
     – Я – „рутяна“, бо…
     – Що „бо“, Орисю?
     389
     – …бо не хотіли признати слова „українянка“. Татко писав аж до міністерства освіти…
     – А хто ваш батько?
     – Ніхто.
     – Як то „ніхто“? Десь працює хіба?
     – Маємо сад. За Австрії татко був при залізниці, але як прий­шли румуни, то татко не хотів присягати їм і так лишився без служби.
     Дарка мимохіть звернула увагу на порядний одяг Орисі Сав-чук. Дівчина переловила Дарчин погляд.
     – Мені в школі помагає тета, – додала ще так само тихо й по­червоніла.
     Дарка записала собі у записнику день і годину лекцій.
     – Ви, Орисю, мусите навчити товаришку читати і писати по-українськи, бо інакше вона не зможе держати з нами кроку.
     – Даскану, – повернулась до доньки поліційного комісара, – звідки ви знаєте, що ви українка? Хто вам казав про це?
     – Хто мав би мені казати? Такі речі чується, – відповіла не-охотно. Була зла чи ображена.
     – Ви, може, непевні за мене? – запитала враз зухвало з нот­кою наче б то погрози в голосі. – Можете числити на мене – на „зіхер“.
     Дарці заімпонував її рішучий, задерикуватий тон.
     – Як мій тато… – почала знову вже лагідніше і урвала, а по­тім почала так, якби те промовчане слово стояло на своїм місці… – то це ще не значить, що й я мушу така бути. Я кажу і вони, – кивнула на товаришок, – знають, що я – українка.
     – То гаразд, – сказала ще тільки Дарка і приступила до лекції.
     Після лекції Аглая Стефанюк скочила скоренько, щоб помогти Дарці натягнути плащ.
     – Панна… такі милі… – шепнула крадькома Дарці над вухом.
     „Любить підлабузнюватись, значить, не зовсім певна…“ – за­писала собі Дарка в пам’яті, а Аглаї сказала вголос:
     – Наші лекції – це теж школа, і на них треба так поважно по­водитись, як на годині у школі. Розумієте, Стефанюк?
     390
     Прощаючись з дівчатками, Дарка залишила собі на останок Ельвіру Даскану. Як прийшла черга на неї, Дарка по-товариськи стиснула їй руку. Ельвіра відповіла так само щиро.
     Дарка, що вперше займалась такою громадянською працею, не могла передбачити, які наслідки це може мати. Одне вже тепер знала зовсім певно: з тих трьох дівчаток найбільше відсотково українкою є донька ренеґата Даскану – Ельвіра Даскану. Здава­лось їй теж, що між нею і тим малим пугачем прийде згодом до приязні.
     XI
     Горять жовті ліхтарні. Обліплені снігом, з великими головами скидаються на струнких, засерпанкованих ґазою жінок. Карнавал так близько…
     Дарка продовжує собі дорогу, йдучи Панською. В лінивім пе­ресуві юрби є щось, що притуплює гостроту думки і діє заспокій­ливо на нерви, як гаряча купіль. Дарка сунула повільно перед се­бе, не нарушуючи гармонії руху юрби. Чула вдоволення від самої постанови піти у цей капосний вечір трохи потанцювати. Вдоволяв її теж такий партнер, як Коко Мірош. Після радикального „шліфу“ тоді, на прогульці, Коко тепер – чистий брильянт. Дівчата на Руській називають його „білим невільником“. Кілька разів на день забігає до пані Дуткової на Руську і за кожним разом виходить звідти з вантажем орудок і припоручень.
     Дарка: „Коку, ти брильянт“.
     Муха: „Я буду молитися, щоб ви не залюбилися де, бо тоді ми пропали б, як руді миші“.
     Оля: „Коку, ти найцікавіший блазень, якого я коли-небудь ба-чила…“
     Коко Мірош на те все з елеґантним поклоном:
     – Рад вам служити, мої дами…
     – Коку!! – скрикує непристойно (бійтесь Бога, та ж це – Панська!!) Дарка, підбігає кілька кроків і вже має його.
     – Сервус, Коку! Уф! Аж засапалася! А я собі думаю: ти чи не ти? Саме в тій хвилині думала про тебе… Ти, може, був на Руській? Казали тобі вже дівчата? Чекай… ти що? Втікаєш від мене чи що?
     Коко розсіяно підшморгує носом:
     391
     – Втікаю? Де ж я втікав би від тебе, кохання? Але бачиш… я спішуся і… буду дуже вдячний тобі… як ти ласкаво схочеш звільнити себе від мого товариства…
     Дарка розтягає свій крок і підбігає за ним:
     – Що сталося?
     – Eine Schweinerei*… пардон… гонорова справа, що вимагає негайно інтервенції… а тепер до побачення.
     Дарка біжить далі за ним. Не може залишити його такого за­диханого і схвильованого.
     – Коку, скажи мені, що сталося властиво?
     – Іди додому, Дарко… вір мені, що це не для тебе історія… Мужеська справа чести, розумієш тепер уже?
     Дарка ще тільки одно мусить знати:
     – А зв’язана з тобою?
     – Ні.
     – З кимось із наших близьких?
     Коко не відзивається. Біжать далі. Нарешті Мірош, щоб увіль­нитись від Дарки (ах, ті жінки з своїми „опікунчими інстинктами“, як потраплять вони не раз замотувати справу!).
     – Чекай… звільнім трохи темпо. Слухай, Дарко! – мур! – ані слова… Справа йде про Данилюка… Якась сфінґована чи дійсна крадіж якоїсь біжутерії… Нічого докладно не знаю… Kurz und bndig** лечу до друкарні „Таґбляту“1, щоб зняти новинку з ма­шини… бо вечірнє видання вже друкується.
     Це був сам вступ. Кажуть, що біль від револьверової кулі при­ходить щойно згодом. Дуже можливо, бо Дарка в першій хвилині не відчула найменшого болю. Зазнала тільки дивного вражіння, що деякі функції в її організмі припинились.
     Пізніше, по півночі, як зібрались всі в Тимішевих на Високій не могла вияснити собі такої простої речі: чому вони з Мірошем не взяли фіякра або не зателефонували до друкарні з першої ліпшої каварні? Поки що вона біжить з Коком до друкарні. Треба теле­фонувати до редакції „Таґбляту“. Чекають. Знову дзвонять. Ніхто
     *свинство (нім.). **одним словом (нім.). 1„Денний листок“ (нім.) – назва газети.
     392
     не відповідає. Телефоністка сердиться в румунсько-німецькім жар-ґоні. Знову біжать. Цим разом до приватного мешкання редакто­ра. Претензійна обстанова з одною плоскорізьбою на стіні. Редак­тор не хоче нічого чути про їх справу. Врешті торги. Ординарні!! Мірош не має стільки грошей при собі. Знову безуспішні торги. Врешті Мірош підписує якийсь клаптик паперу.
     Редактор обертає його критично в пальцях і не спішиться те­лефонувати. Врешті Дарка підписується на тім папері. Тепер ре­дактор ґалантно складає його удвоє і ховає до портфеля. Всі троє йдуть до передпокою до телефону (цинамон… цинамон… цина­мон!!!): „Гальо! Гальо! Новинку на шістнадцятій сторінці – третя шпальта „Золота молодь“ – зняти. Заклиноване вже?“
     Проклін через телефон.
     – „Розклинювати! Так. Що? Так. Фірма „Шуберт“. На п’ять квадратів. Само собою, що без кліше“.
     – А, то ідіоти! – звертається редактор фамільярно до Дарки й Міроша.
     На вулиці бере Коко Дарку попід руку:
     – А тепер, дівчино, я тебе запроваджу до хати і підеш „спай-цю“. Чекай… хай поправлю тобі волосся, бо виглядаєш, як валь­кірія.
     Мірош вернувся вже до рівноваги і має гумор: честь товариша врятована, чого ще більше хотіти від світу?
     – Я не піду додому, Мірош, заки не знатиму, що це, власти­во, значить.
     Мірош пристає, закурює цигарку, потім підносить сірник на висоту Дарчиного обличчя. Подув вітру гасить сірник.
     – Хотів я ближче придивитись тобі. Щось не пізнаю тебе, ти „Silene nutans“. Дарко!
     Дарка встромляє голову в рамена й не відзивається.
     – Дарко! Що тебе в’яже з Данилюком?
     Голос Міроша з поверхневого, веселого тону впадає раптово у глибоку м’якість: звук вечірнього дзвону в сільській церковці.
     – Нічого мене з ним не в’яже.
     – То йди додому, Дарко Попович.
     Мовчанка.
     393
     – Скажи сама: чого ти, властиво, хочеш?
     – Хочу знати всю правду.
     Мірош знову пристає. Зачудований? Недобрий? Нетерпели­вий? Ні одне, ні друге, ні третє. Під якоюсь брамою з неосвітле-ним числом він бере Дарку за рамена й каже сумовито:
     – Шкода тебе, дівчино. Він летить у пропасть і тебе потягне за собою… Варуйся від нього, поки час, – додав буковинською говіркою, – і не грай з серцем, сеньйоріто, – посміхнувся і звіль­нив Дарчині рамена.
     Дарку зворушила ця сцена. Ніколи не підозрювала, що так ба­гато серця може бути в такім вітрогоні. Скинула рукавичку й теп­лою рукою повела по його лиці.
     – Дякую тобі, Коку. Я навіть не знала, що ти… вмієш бути таким приятелем.
     – Тільки без сентиментів, товаришко Попович!
     – Я поважно, Мірош… ніколи тобі цього не забуду, але… ба­чиш… мене не треба остерігати. Я вже маю когось, хто мене без­настанно стереже і в самій критичній хвилині, напевно, сіпне за спідничку, щоб я, як ти кажеш, не скотилася в пропасть.
     – Янгол-хоронитель? – заіронізував собі Мірош, зміривши Дарчину дебелу постать.
     – Може бути і янгол. Тільки він називається в мене „інстинкт“. Я – селюшка, Мірош, а всі селюхи мають…
     – Досить!.. – перебиває Мірош і оперетковим рухом простує собі капелюх: кінець дискусії, бо не тільки починаєш чванитися, але ще й неможливі дурниці плести… Махаймо тепер до Тимішевих. Здаймо звіт зі своєї „діяльности“ і, може, ти там щось більше довідаєшся про цю цілу історію…
     Тепер уже можуть іти повільнішим кроком, але вони далі біжать. Змінився тільки порядок осіб у перегонах. Тепер Дарка біжить попереду, а Мірош підмаршировує за нею великими, зма-говими кроками.
     Сергія немає дома. Від години ухарактеризований, він танцює на естраді в „Gaudeamus“* при Залізничій вулиці. Чи він знайшов би якусь розумну раду? Що можна наперед сказати про такого
     *„Веселімося“ (лат.). Цим словом починається середньовічний сту­дентський гімн.
     394
     характерника, як Сергій Тимішів? Відчувають тільки, що його бра­кує тепер. Така вже людська природа, що у критичній хвилині завсіди чекаєш на порятунок від когось з-поза себе, щоб тільки са­мому вислизнути від обов’язку самовідповідальности.
     Зоя ходить у великій, волохатій, в кольорові павуки, хустці – від дверей до вікна. Від вікна до дверей. Тороки хустки замітають підлогу. Кому це тепер в голові?
     – Пані Зоє, я просив би склянку води…
     Води?! Можна повірити Мірошеві, що він має спрагу. Води? Зоя задержується, не дійшовши до вікна. Ой леле! Як то – бути таким зігрітим та й холодну воду пити? Колеґа Мірош мусить на­питися гарячого, міцного чаю. Хвилинку! Вода в самоварі – пере-киплена, треба тільки підогріти її. Самовар у Тимішевих – „автен-тичний“, російський, старий, з „ферцірунґами“, немодний, але ко­штовний. Зоя стає навколішки перед ним і сердешно дмухає в йо­го серце. Серце починає сміятись полум’янисто. Весело тріскають червоні іскорки. Від цього тріскоту, як від голосу цвіркуна, хата наповняється живим спокоєм.
     – Дивні ви, жінки, – задумано розводиться Коко, – ніхто так, як ви, не потрапить зчинити паніки, але ніхто так, як ви магічно не потрапить вгасити її…
     – Зоє, у чому, властиво, справа? – не знати котрий уже раз питається Дарка.
     На якійсь церковці несміливо вибиває годинник довгу, нудну годину.
     З чого почати? Отож: Богдан тепер на поліції. Стривайте! Мо­же, краще від самого початку. Вчора ввечір він приходив до них попрощатись. Випадково був і Аскольд. Концертували, може, з го­дину. Ах, як Богдан грав того вечора! А проте чути було в повітрі якийсь нервовий підйом.
     – А що далі? – нетерпеливиться Дарка.
     Зоя невдоволено зводить брови. Вона любить про все оповіда­ти широко, вичаровувати перед очима душ слухачів своє оповідан­ня з усіми нюансами, прибирати його в поетичні рамці, одне сло­во, робити з нього свого роду „Meisterstck“*. „Далі“! Зоя мала
     майстерний витвір; шедевр (нім.).
     395
     намір розказати дещо про настрій в Богдана, але коли від неї ви­магають самих фактів, то, будь ласка!
     Сьогодні в полудне, саме Сергій пробудився на обід, прибіг Богдан Данилюк знову до них. Був схвильований. Плащ розіп’я­тий… шалик поверх футра… Чи не міг би йому Сергій позичити дві тисячі леїв? І що ви скажете на це, що в хаті не було двох ти­сяч леїв? Сергій дістає свою ґажу десь аж коло п’ятого. Дуже, ду­же неприємно було, що не могли вистарати для нього такої суми. Це так виглядало б, наче…
     – Але, що далі, Зоє! – трохи не скрикує Дарка.
     – Моя хороша, як хочете знати все, то дозвольте мені розка­зати вам справу по черзі.
     Зоя уриває і робить демонстративну мовчанку. Дарка дивить­ся на неї покірними, благальними очима. Зоя продовжує ласкаво:
     – …І тоді, власне, скаржився Богдан Сергієві, що секретар у префектурі (сестрінок самого префекта!), який „виробляв“ йому пашпорт, в останній хвилині зажадав від нього додаткового бакши­шу (мовляв він мусить в іншім місці „помастити“), отих дві тисячі леїв. Богдан дав йому ті гроші, що їх мав на дорогу до Відня. Ос­танні. – Зоя від себе додає, що на той пашпорт пішли Богданові ощадності за останні два роки. – Тільки уявити собі, тільки поду­мати: заробіток двох літ!! Ой, леле, нічна праця, ще і в каварняній атмосфері – це самовбивство! Секретар узяв гроші, але пашпорту не дав Богданові. Казав йому зайти по пашпорт коло сьомої годи­ни до свого приватного мешкання. Не забувайте, що сьогодні дер­жавне свято й усі уряди були зачинені. Не належала до приємно-сти ця чергова проволока, але що було робити? Зрештою в „нашій“ Румунії бувають такі прерізні містифікації з заграничними пашпор-тами, що якби навіть сказали прийти по нього в дванадцятій годи­ні вночі на цвинтар, то навряд, чи хто здивувався б занадто. Хіба, може, ні? Але дурниця! Досить того, що пополудні, десь коло шо­стої, прибіг знову Богдан: він зробив умовну продаж з одним юве­ліром з вулиці Ратушевої. Продав ювелірові брансолєту за дві ти­сячі леїв з тим, що до десять днів має хтось прийти з посвідкою, яку Богдан дістав від нього і „відкупити“ ту річ за дві тисячі три­ста леїв. Умову зроблено при свідках, так що Богдан з усіх сторін був забезпечений. Хіба ні?
     396
     – Я нічого не розумію, – зважується замітити Дарка, – що то за брансолєта? Чия вона фактично була?
     Зоя нерухоміє від здивування чи недовір’я. Як то? Дарка вва­жає себе за таку добру знайому родини Данилюків і нічого не знає про ту історичну брансолєту? Ах (треба дозволити Зої захоплюва­тись, коли це таке конечне для неї), Зоя мала її раз у своїх руках. Це цяцька з золота і рубінів. Чи Дарка дійсно не знає історії тої брансолєти?
     Дарка дійсно не знає тої історії, але чи це тепер найважніше? Розуміється, Дарка не висловлює своєї думки вголос. Огірчена, вона готова вислухати ще й цю історію. Коко Мірош дістає свій чай. Аромат чаю успокоює навіть тих, що не п’ють його. Зоя за­вивається в хустку й оповідає (Дарка дивиться на її очі й думає: „Як та жінка все переживає!“).
     Прабабка Богдана Данилюка була танечницею. Ох, напевне, не була вона тої міри танечниця, що безсмертна Павлова, але все ж мусіла бути високої міри артистка, коли її ім’я ввійшло до історії німецької богеми в сімдесятих роках минулого віку. Називали її „Der fliegende Star“*. В цю „летючу зірку“ закохався був якийсь пруський князик, батько п’ятьох дітей. Любов його мусіла справді бути глибока і поважна, коли на його дворику почали навіть про розвід перешіптувати. І от одного дня, не знати вже, як і куди, але факт, що „летюча зірка“ опинилась у приватному заведенні для бо­жевільних у Відні, поза границею німецької держави. Тоді справа оперлася об найвищий цісарський трибунал. Танечницю звільнили з дому для божевільних, але вільного вступу до Німеччини вона не мала вже ніколи. Ще раз вона зустрілась із своїм коханим в однім гірськім сільці під Ґрацом. Була це остання зустріч залюбленої па­ри, і тоді саме подарував князь своїй коханій оту брансолєту.
     – Чого ви, колеґо Мірош, підсміхаєтесь так іронічно?
     – Люблю такі романтичні історії, пані Зоє.
     – На жаль, сьогодні… щире кохання… це вже тільки сміху гідна романтика. – Зоя посмутніла раптово. Дарка, перечекавши добру хвилину, спитала несміливо.
     летюча зірка (нім., англ.).
     397
     – Але я таки не розумію, що Богдан на поліції має робити?
     Дарка ще не розуміє? Це таке просте: ювелірові видалась підозріла і ця умовна продаж, і те, що Богдан зажадав за брансо-лєту тільки дві тисячі, тоді, коли вона найменше варта двадцять. Жид скалькулював собі, що навіть якщо ця брансолєта крадена, то він своїх десять відсотків знахідного і так дістане.
     Хіба зле на „чистий інтерес“ заробити дві тисячі леїв? Жид про цілу цю трансакцію дав знати поліції. Що поліція робить? Пере­довсім слідить. Від старих Данилюків (можна уявити собі очі мами Данилюкової, як поліція почала питати за її синцьом!) довідується поліція, що Богдан, як вийшов зранку здому, то ще не вернувся. Справа набирає сенсаційного посмаку. Хіба ні? Поліція починає шукати за Богданом по каварнях і приватних мешканнях його зна­йомих. Прийшли й до Тимішевих. Як мав Сергій повестись? Мов­чати? Сказати всю правду? Видумати що-небудь таке, що могло б Богдана вирятувати? Це дуже трудне питання. Сергій (подумати тільки: Сергій!) вибрав найменше рисковану річ – правду. Пока­зав навіть ту писану умову з ювеліром, що йому передав Богдан. Вона, Зоя, теж зізнала у Богданову користь, що вже давніше ту брансолєту мала у своїх руках. Хіба не було вже ніякого сумніву щодо того, що брансолєта – власність Данилюків.
     – А ви знаєте, що ті з поліції сказали? Один з них сказав нахабно: „Не можемо так узагальнювати справи, як панство це ро­бите. Це дуже важне питання, чия та брансолєта: чи пані Дани-люк, чи її сина? Поліція не дивиться на цю справу такими фамілійними очима, як панство“.
     – Але ж, Зоє, – сварко перебиває Дарка, – ви це могли від­разу сказати, а не… Я певна, що стара Данилюкова, навіть якби не знала про те, що Богдан заставив ту брансолєту, то, напевно, скаже, що їй відомо про все… Напевно!!
     – Ви, Даренько, даремно кричите на мене. Чому ви не дасьте мені докінчити моє оповідання? Я зовсім погоджуюсь з вами, що Богданова мама схоче його рятувати… і я певна, що завтра вранці справа вся виясниться… (завдяки скорій інтервенції колеґи Міро-ша вона не попала навіть до газети), і Богдан міг би виїхати, як­би загалом мав пашпорт.
     – Я вас не розумію… – голос Дарки пригаслий, хоч ще не зовсім безнадійний.
     398
     – Не дали пашпорту!? – Коко кладе склянку з чаєм на підло­гу, схоплюється і стає перед Зоєю.
     Не можна так сказати. Просто ошукали. Сестрінок префекта, та наволоч, той маклер, той талаган (мелодійна Зоїна мова стає пребагата в синоніми), вже тому два тижні мусів знати, що Бог­данові відмовили пашпорта. Але той шахрай, такий-то син до ос­танньої хвилини держав його в шаху, доки не видушив від нього останнього лея. Що не кажіть, а на щось подібне може тільки ру­мунський урядовець спромогтись: ще сьогодні казав йому прийти в сьомій годині до свого помешкання, а тим часом він уже в третій пополудні виїхав зовсім із Чернівців на нову посаду до Хотина чи Кишинева. (Імовірно, перенесли його у зв’язку з подібними, як Богданова, „справками“).
     Зоя тільки прохає вжитись у становище Богдана: без грошей, без пашпорту, без надії одержати його коли-небудь, а якби не ко-леґа Мірош, то був би й без чести. Неужиток, який можна вики­нути на „шмельц“, що? „Вони“ вміють доїздити людям кінця. А при тім той цинізм, за який можна хіба їм між очі плюнути. Чи повірите, що в цій хаті, на цьому ж місці один з тих поліційників сказав, що як домнул Данилюк мав намір коли-небудь виїздити за кордон, то повинен був лояльніше в краю вести себе. Чи чував хто таке? Данилюк і політика! Слон і порцеляна!
     – Я, пані Зоє, вважаю, що лінія проведена дуже лоґічно. Ко­му в таких випадках іде про фактичний стан речі? Тут вистачає факту, що Богдан мав нещастя саме в тім часі, як в українській гімназії вибухнув той бунт, бути її учнем. Я погоджуюсь зовсім з ними, що як претекст, то досить такої притоки.
     Мірош кладе склянку з чаєм на один з імпровізованих столиків, не допивши чаю. У Зої знову починає змагатись неспокій. Вона встає і наново починає свою дорогу від вікна до дверей: що мав Богдан робити? Скаржити того маклера і т. д.? Кого? Королів­ського урядовця? Та ж щодо чого, то він сам скоріше опинився б за ґратами за сам намір перекупити слугу Його Величности Коро­ля. Міг би ще сам зробити собі право і вибити по морді (Зоя так і каже „по морді“) того… того… (направду, не стає їй вже слів!). І Богдан, напевно, був би так зробив, якби той не був утік! Напевно!
     399
     – Стривайте! Серьожа, здається, йде… Що це він так скоро сьогодні? Ні… тихо ж будьте, Мірош!… Ні… це не його кроки.
     Зоя кидається, щоб відчинити двері спізненому гостеві, але в тій самій хвилині мусить відступити набік, щоб зробити місце червонавій, металом кованій валізі, що боком сунеться в хату. За нею ступає Богдан Данилюк.
     – Добрий вечір! – випростовує долоню від тягару і аж тепер помічає Дарку.
     – Ов!
     Радість, глум, миле здивування, неприємне здивування, вдяч­ність, визов, о Господи, чого то не могло містити в собі те вузь­ке, довге „ов“! Дарка бачить, як Богдан акуратно, щоб нікому не заваджала, допасовує в кутику до стіни свою валізу… як уважно складає шалик до бічної кишені футра… як зі зручністю знавця надає форму свому капелюхові і, заклопотаний, якби це питання було для нього тепер найважніше, оглядається за місцем, де б йо­го примістити в спокою. Що це? Що це, властиво, має значити? Ніщо інше, як те, про що згадував Мірош перед хвилиною, – жінки майстри від паніки. Хіба це не вона і Зоя роздули всю по­дію до трагедії тоді, коли головний її герої поводиться зовсім… притомно? Поведінка Богдана нагадує чомусь Дарці всіх „далеких свояків“ на похороні тети: з пристойности достроюючись до загаль-носумного настрою, вони водночас мають в собі настільки тверезої притомности, щоб в останній хвилині, як труну виносять уже з ха­ти, не забути ще раз перевірити, чи шафа з білизною добре замк­нена на ключ.
     Змінився за ті роки? Ні, виробився. Все нехарактеристичне для його „типу“ згубилося з роками, а виступило на перший план тільки основне. Ті рівні, скупі уста, колись по-дитячому повні, що ще у Веренчанці були такі ніжні, тепер ховали в собі якусь суво­рість і виразний глум. Ця гострокантова борода, з тою „артистич-ною“ заломаною лінією, що колись робила з дитини „малого-ста-рого“, тепер підкреслює всю його фізичну мужеськість і ввесь де­спотизм його вдачі. Ніс видовжився. Всім Данилюкам у зрілому віці прибуває кілька міліметрів носа понад норму. Ні, він не вида­вався Дарці тепер такий гарний, як колись.
     400
     І в одній хвилині, коли Дарка так анатомічно розбирає його, гострим зворотом (який знайомий рух!) він повертає голову в її сторону, і очі їх зударяються з собою. Велике здивування, взаємне прохання вибачити і чемно розходиться кожна пара очей в іншу сторону.
     Та цього короткого зудару було досить на те, щоб Дарка зро­зуміла, як сильно він терпить і… як панує над собою. Вчула хо­лодний острах у своїм нутрі. Майже ненормальною видається те­пер Дарці його надута рівновага. Дарка справді не здивувалася б занадто, якби він в однім менті вхопився попід боки і пішов при-сюди по хаті.
     – Ви казали мені колись, пані Зоє, що нагорі є вільна кімна­та… умебльована. Я хотів би там приміститись. Поки що позво­лите моїй валізі переночувати у вас?
     Дивіться! Ніхто не дивується таким намірам Богдана! Всім відняло пам’ять, і вони зовсім забули про те, що в Чернівцях жи­вуть батьки його, батьки, в яких він прожив добрих двадцяти і три роки. По двадцять і трьох роках їх добрий знайомий зміняє меш­кання, господаря і ніхто навіть не спитає: „чому“. Дивні люди, правда? Зоя з увічливістю, яку повинна мати жінка для приятелів свого чоловіка, готова сама поговорити з господарем в цій справі.
     – Але чи буде там місце примістити піяніно?
     – Розуміється, що буде! Кімната простора, ясна, тільки має ту невигідну прикмету, що вліті занадто гаряча, а взимі – занадто хо­лодна.
     – Дурниця!
     Нікому на думку не приходить дивуватись, що Дарка підво­диться і збирається йти. Самозрозумілим здається і те, що обидва хлопці виходять разом з нею.
     Надворі холодна, непорочна ніч. Ніч, в яку, здається, не сила було б навіть комасі відібрати життя. В таку ніч нема наступу на фронтах. Вулиці прихильно настроєні до самотньої людини на ву­лиці.
     Коло університету Коко прощається. Дарка через рукавичку відчуває його співчуття.
     – Смішака, – хрестить його в думці, але признає йому трохи рації.
     401
     „У всьому є трохи рації“ – думає про себе й Данилюка.
     Поки що добре, що від університету до Руської вже недовга дорога. З напряму залізничого двірця над’їжджає якийсь фіякер і, зрівнявшись з ними, пристає спроквола. Вони вдають, що не по­мічають маневрів візника. Хоч чому би не скоротити часу, з яким не знати, що робити і де поїхати? Ах, напевно, в Богдана так са­мо ні лея в кишені, як і в неї. „Весела“ була б то їзда!
     Богдан намагається підтримати розмову:
     – Я щойно сьогодні довідався від панни Манастирської, що ти… – сподіваюся, що ми, як давні знайомі, можемо далі зберег­ти цю форму?
     – Розуміється, – каже Дарка.
     – Що ти… вже в Чернівцях.
     – Так? – питається Дарка, хоч здає собі справу з того, що питання в цьому випадку не має найменшого глузду.
     – Дивуюся Стефкові… я не пустив би так своєї нареченої від себе…
     „Чи це має бути дотеп?“ – запитує його Дарка в думці. Під­носить тільки вище комір плаща і зітхає з полегшою, що вони вже на Руській. Перед брамою дому, де жила пані Дуткова, Дарка по­дала Богданові руку.
     – Можна тебе колись відвідати? – в його голосі не було ні прохання, ні конвенансу, а якась простота, що роззброювала.
     – Не маю означених годин і не можу сказати, коли напевно буду дома. А по-друге, чи не було б це занадто романтично?
     Ужила цього невідповідного до ситуації слова тільки тому, що підсвідомо була ще під вражінням оповідання Зої про Богданову прабабку.
     – Не вважаю, – відповів сухо, підніс її руку вгору, відкотив рукавичку і поцілував без великої сердечности, але й без поспіху.
     Коли так держав її руку на висоті своїх уст, дивно малою видалась Дарці віддаль часу між ними. Богдан порушив зубами, якби хотів ще щось сказати, але не сказав. Тоді зрозуміло, що хтось поза їх волею знову схрестив їх дороги, і відтепер бу­дуть вони не раз зустрічатись. Відчула в серці наче передсмак тої боротьби, що її чекає, і вже тепер знала, що боротьба та не буде легка.
     402
     У брамі обернулась ще раз до Данилюка і усміхнулась до ньо­го. Він не бачив уже того дарунку.
     XII
     Не інакше, як тільки нові Дарчині сніговці були причиною то­го, що Муха й Аскольд не зачули її кроків і впору не відскочили одне від одного.
     Дуже неприємно переловити когось, як цілуються. Ще і в бра­мі, у третій годині сполудня. Хоч на оправдання закоханої пари можна пригадати, що в такій порі року в третій сполудня у брамі зовсім попелясто, а в хаті пані Дуткової не тільки стіни, але і сте­ля та підлога мають вуха. Викрути небагато помагають: просто всі троє не знали, як повестись у тім дражливім менті. Муха чим хут­чіш обернулась до стіни плечима. Хоч виглядало це зовсім по-жі­ночому, але прикмету цю засвоїли собі жінки від американського самця, дикого індика, який теж після любовної невдачі ховається, щоб ніхто не бачив його сорому.
     Аскольд повівся, як дипломат: без одного звуку скинув кашкет перед Даркою. Дарка теж без одного звуку хитнувши йому голо­вою, побігла скоро нагору.
     Вже на першій площадці долетів до Дарки дзвоновий сміх Му­хи. Що залишається молодости, якій брама мусить заступити бу­дуар, як не сміх?
     Дарці стрілило до голови, що книжка, яка мала б заголовок „Соціолоґія кохання“, мусіла б бути дуже цікавою лектурою. Крім цього, сьогодні мала Дарка один із „своїх“ днів. Вже за сніданком сказала до дівчат:
     – Дівчата, прошу вас… уважайте на мене сьогодні, бо я чую, що мені загрожує небезпека… Якось так мені… шампансько на душі, що, слово чести, чую, що сьогодні нікому нічого не відмови­ла б!
     Оля Кентнер порадила Дарці одягти на шию табличку з напи­сом, як по електрівнях: „Позір! Висока напруга! Не дотикати!“
     Після зустрічі з Ельвірою Дасканул Дарчині вольти зросли. Той малий сич (як п’ятнадцятилітня дівчина може мати такі косматі
     403
     брови?) почав дома страйкувати і вже чотири дні не відзивається до батьків, щоб в той спосіб приневолити говорити з нею по-ук­раїнськи. Ну, можна уявити собі, що за „скандал в порядній ро-дині“ вибух у домі комісара Дасканула! Якби не те, що саму при­чину скандалу треба було тушувати, просто спускати штори на вікна, коли мала починала атаку, то панство Дасканули зробили б трохи „інакший“ ужиток з цієї авантюри і постаралися б витягти на світло денне фактичних моральних винуватців такої демонст­рації. А так що? Може бути поки що тільки один вихід, який, між іншим, Ельвіра вже передчуває:
     – Я боюся, панно Попович, що вони мене до якогось інтерна­ту в реґаті впакувати схочуть. А це нічого не поможе. Я буду до вас звідти часто писати, а ви будете такі добрі мені анонімово по­силати різні українські друки, щоб мене чим скоріше вигнали звідти. Добре, панно Попович?
     Уф! Не така легка це справа освідомляти національно такого п’ятнадцятилітнього сича. Сам намір Ельвіри втягнути панну По­пович у свої особисті справи як змовника сильно збентежив Дар-ку. Та важнішою від Дарчиної особи була тепер відповідь для Ельвіри. Відповідь, що мала б її спам’ятати, але не згасити пори­ву, настроїти критично, але не вбити віри в доцільність свого зма-гу. На Дарку дивиться пара темно-зелених бистрих очей і зухвало чекає відповіді.
     Ціле щастя, що панна Попович ще не так далеко відбігла від своїх п’ятнадцяти років і що ще може через їх призму дивитися на світ і бачити, як він, наче на Страшнім Суді, виразно, без проміжних ґруп поділений на два табори: по правій стороні – „ті, що з нами“, по лівій – „ті, що проти нас“. Панна Попович має перед собою тільки дві можливості: або стати праворуч або ліво­руч. Будь ласка: вибір по вподобі!
     Дарка нахиляється до Ельвіри так, що їх носи майже торкну­лись. Ельвіро, ви знаєте, що я з вами. Ви знаєте, що завсіди мо­жете на мене числити, правда? Але ви мусите знати і те, що я маю більше досвіду від вас і в дечому ви повинні послухати мене, як старшої сестри, як приятельки.
     Розуміється, це страшенно глупо (а від того, що Дарка здає собі справу, стає ще глупіше!), але нічого не вдієш: Дарка букваль-
     404
     но має трему, коли так переконує Ельвіру. Серце її міняє свій ритм на саму думку, що ця дівчина може самочинно приділити її до „тих, що по лівій стороні“. Дарка вичуває, що заява вийшла в до­сить матовім кольорі. Але тон, тон її такий, що в Ельвіриних зу­хвалих очах відразу засвічуються два вогники.
     Сором признатись, скільки пінистої радости можуть людині да­ти такі два вогники!
     Зранку – Ельвіра, вполудне – вістка від Наталки, а тепер, о третій сполудня, – Муха й Аскольд. Чи не виглядає, якби сьо­годнішній день завзявся, щоб улаштовувати театральну виставу?
     Ліда малює собі на зелено (останній крик моди з Бухаресту!) нігті.
     – Де Муха?
     Дарка з великого подиву для Лідиної інтуїції замінюється в околіт соломи.
     За час, який вона признала відповідно довгим для того, щоб підкреслити свою незалежність, з’являється Муха.
     – Ти чого сьогодні так спізнилась на обід? – голос Ліди підступно байдужий.
     – „Чого“? Цілуваламся з хлопцем в брамі і тому спізниламся. Знаєш „чого“?
     – Можеш мені чемніше відповідати.
     І Ліда ображено, з подвійною запопадливістю хухає на свої пальці. Ліда Дутко все любить, крім одного: коли хтось хоче з неї дурня робити.
     Муха починає так реготатись, що аж зупа в тарілці хвилюється.
     – Мухо, перестань!
     Оля ніколи не має доброго настрою, коли доводиться їй витра­чати цінний час на вивчення „векселевого права“ чи йому подібних „ідіотизмів“.
     – Тихо, діти, не сваріться, я скажу вам щось цікаве!
     Дарка робить риторичну перерву і цим приневолює звернути на себе навіть Олин поважний погляд.
     – Ну?
     Олин носик, як мініятюрна гарматка, небезпечно наставляється дулами на Дарку.
     – Доктор Оріховський у Чернівцях!
     405
     – Аа… а… а!
     Перша перестає дивуватись Ліда. Справжня дама нічому не дивується занадто.
     – Я собі щось трохи пригадую його. Має такі, як Наталка, на пів метра розстріляні від себе очі і задертий ніс.
     Досить. Чи у доктора Оріховського справді задертий, чи тільки гострий ніс – про це можна б іще посперечатись. Але що ніщо так не осмішує людину, як задертий ніс, – це факт.
     Оля у відповідь на спробу такої характеристики доктора Оріховського посилає Ліді насмішкуватий погляд місяця на землю.
     – Знаєш, Лідзуню, тобі найкраще до лиця, як ти мовчиш.
     Потім звертається виключно до Дарки, якби нікого, крім неї, не було в хаті:
     – Нарешті будемо мати одного європейця в себе. У нас ще страшенна провінція! Ніхто нічого поважнішого не прочитає тобі! Попробуй тільки з кимсь подискутувати на теми міжнародної політики… соціолоґії… філософії… „табуля раса“*!
     – Іди, Ольго, не вдавай, бо слухати не можу… Я вже раз чу­ла, як ти з таким дурнем, як тетин Ґиньо, „дискутувала“.
     „І чого та Ліда мусить бути завсіди така комічно-ординар-на“? – міркує собі Дарка, і в тій хвилині жаль їй навіть такого Івонка Рахміструка.
     Увечір, коли вони удвох, питається Муха Дарки:
     – Добре я взяла ту гниду „на шпіц“ при обіді… як гадаєш?
     Дарка, зайнята сортуванням карток до французько-румунсько­го словника (дипломатична поміч професорові Анджилеску), по добрій хвилині:
     –Ти його любиш?
     – Кого?
     – Ти знаєш, кого я маю на думці…
     – Видиш, – наче б завагалась Муха, чи бути їй зовсім щирою супроти Дарки, а зараз потім рішилась, наче на холодну купіль: од­ним махом і з зажмуреними очима, – видиш… він на три роки молодший від мене, і це головна причина, чому я не можу його… поважати. А в мене вже так, щоб я любила когось, то мушу тро-
     чиста дошка (лат.), чисте місце, де можна вписати все, що хочеш.
     406
     хи його і боятися. Не уявляю собі, як я могла б Аскольда бояти­ся. Чекай… не перебивай мені… я знаю, що ти хочеш сказати… Але видиш… я не обманюю ні себе, ні його в тім, що я… страш­но люблю… просто хочу цілуватись з ним. Кажу тобі, Дарко, той циганчук має в собі щось, що „бере“ чоловіка, як повінь… Не знаю, що зі мною і що це на мене найшло… Видиш, як на спокій­ну голову роздумую над тим, то, як би це тобі сказати?, теоретич­но признаю, що цілуватися для самої фізичної насолоди поцілун­ку… то, як би сказала Оля, „свинство“. Хоч з другої сторони… це в мене засильне, загарне, защире, щоб я могла його „свинством“ назвати. Скажи, чи не маю я рації, коли кажу, що світ холерно смішний? Ти тільки „вистав“ собі: любов пари голубів – то поезія. Любов пари людей – то свинство. Дарко, ти згірчена? Ти маєш нареченого, і я гадаю…
     Дарка скоренько перебиває Муху:
     – Ти нічого лише не „гадай“. Мій наречений… зовсім іншого типу мужчина…
     – І ти рада з того?
     На це Муха не дістала вже відповіді. Можливо, тому, що саме в тій частинці клацнула клямка, і прийшла з курсів Оля. Вдарило чверть на десяту.
     І того вечора пішло все щоденним ладом: вечеря з Олиними коментарями, сизифові змагання Мушині з папільотами, невелич­ка, але послідовно щоденно, суперечка про те, хто останній має перекрутити контакт1, і тиша, якщо не рахувати скрипу пружин і людських неартикулованих звуків.
     Звичайно так буває, що Дарка не чує вже Мушиного хропіння і рано часто з того вив’язується суперечка. Дарка обстає за Му­хою, мовляв, вона „абсолютно“ не хропе.
     – Бо сама засипляєш звечора, як колода… – паде стеоритип-на, Олина відповідь.
     Тепер оця „колода“ чує, як в кухні цяпотить вода зі зле закру­ченого крану (Муха свище в ніс, ніби сирена), як пані Дуткова ще раз іде перевіряти, чи добре позамикані замки у дверях.
     вимкнути світло.
     407
     Якийсь час Дарка лічить гудки авт, згодом починає наслухову-вати: хтось іде сходовою кліткою нагору. Зараз за кроками чути бренькіт ключів. Пізнати, що людина навпроти за дверима без електричної лампки, бо занадто довго вовтузиться коло замка. На­решті, тиша. Враз десь на ґанку від кухні починає м’явкати кіт. Дарка чує, як пані Дуткова, постогнуючи, знову встає, шлапає у тихолазах і впускає кота до хати. Ще кілька слів догани на ад­ресу кота – і тиша.
     – Тепер я засну, – постановляє Дарка і обертається на інший бік, як кожна людина після такої постанови. При цьому необачно розплющує очі і відразу тверезіє: в хаті зовсім ясно. Місяць саме кокетує портрет пана Дутки. Пан Дутка в уніформі залізничника, людина „службова“, яка не звикла з ким-небудь запанібрата, ди­виться з портрета поважно й трохи невдоволено.
     Рукав від Мушиної суконки жалісним, безвольним рухом зви­сає до самої землі. Перестають дзенькати трамваї. Дарка лежить непорушно і бореться уявленими образами зі свого дитинства про­ти одної влізливої думки. Наближається година духів, чого ще чекати? Відважно, Дарко Попович! Чому не признатися б відра­зу, що єдиним спричинником всього хаосу в цілій нервовій системі є одне, з легкої руки кинене, Мушине питання?
     Туга за мужчиною? Спокуса піти за покликом своїх двадцять і двох років і „вижитись“ так, як робить це Муха і десятки, сотні ровесниць? А може, це сумішка з зависти і заздрости, тому що од­на з твоїх товаришок має хлопця, як „повінь“, тоді, коли Стефко Підгірський, як сама знаєш, – погідне, спокійне плесо?
     Ні. Ні! Ні! Дарчині двадцять і два роки ще не знають такої туги. Саму просту цікавість, якої, напевно, не позбавлені навіть євнухи, не можна ще називати „тугою“ чи „жагою“. Туга – це щось, що болить. А втім: чи здорова, нормальна людина може ту­жити за чимось, чого не знає? До того ота сама жага, якій муж­чини приписують смішно велику ролю, – це для більшости жінок „пробка без вартости“ супроти питомої ваги материнського інстинкту. Можливо, що Дарку теж приділила природа до того ґатунку жінок.
     Та в цьому випадку щось інше збунтувалось і прийшло до го­лосу в Дарці: зі Стефком вона ніколи не досягне того, що зветься
     408
     повнотою життя у злім і добрім. Стефко нібито добрий, нібито терпеливий, не гарячий і не холодний. Добре і зле, чорне і біле в ньому має свої означені межі. Це непогана прикмета. Навпаки, дехто зі старших є тої думки, що в наші апокаліптичні часи, коли молодь зовсім тратить голову, така рівновага – то чисте золото. Хто його зна… Тільки біда в тому, що Дарчина природа не пе­реносить половинности так, як хворий на скаженину – самого зву­ку від хлюпоту води. Чи це її вина?
     Стефко… ті старомодні включно до повідомлення у пресі, за­ручини!… (хто тепер з сучасних молодих про такі інтимні справи трубить цілому світові?). Відразу – обручка на палець… чи, по суті речі, вже сама, занадто виразисто підкреслена форма цього акту не була свого роду втечею перед половинністю її почувань до Богдана Данилюка? Хотіла дійти раз до ладу із собою і тому від­тяла собі поворотну дорогу в минуле. Хіба не так?
     – Що зі мною? – спам’ятується і сідає на ліжку. Попід шкі­рою пробігає жаске вражіння, наче ось-ось хтось чужий був у кім­наті і вона говорила з ним про речі, яких не має відваги навіть са­ма собі сказати.
     В кімнаті пані Дуткової заскрипіло ліжко, а вслід за тим почу­лось бурмотіння, яке звичайно видає з себе людина, шукаючи за чимсь спросоння.
     Дарка насторожилась: чи ж би вже ранок, і пані встає печі роз­палювати? З остраху, щоб не застукали її на тім, що цілу ніч не спала, вона поквапно натягла ковдру на голову і зараз заснула.
     Ранок не скоро застукав до вікна.
     XIII
     Дарка проспала виклад Анджилеску („діялекти Північної Фран-ції“), і тому кіт при сніданні замість кусника булки, намоченої в каві, дістав раз по хребті. Кіт м’явкнув (більше з жалю, як із болю!), а пані Дуткова сказала в кухні до Ліди так, щоб Дарка чула:
     – Не знаю, що то буде, як ті „нетерпеливі“ панни повідда­ються!
     409
     Дарка мала тепер перед собою дві можливості: або попросити вибачення в кота пані Дуткової, або вийти з дому. Вибрала те ос­таннє й пішла до університету. Університет! Ну, так: символом народної школи є перше причастя, середньої – „записник“ учите­ля, а високої – її коридори. Оцими вапняними жилами пливе справжнє, непідроблене життя університету.
     Важні суспільні питання, революційні політичні ходи, сміливі філософічні гіпотези (наприклад, така ориґінальна фраза: „Е, що такий каліка, як Борух Спіноза, може нормального сказати!“) і ба­гато дечого велемудрого не вирішується, як би це кому сторонньо­му могло видаватись у просторих, поважних, по-шпитальному ну­мерованих залах, ні! Перевороту світу доконується саме на універ­ситетських коридорах. Коли ж, як не у молодості, можна заграти ролю Ґулівера серед ліліпутів? Ще якби оці самі університетські коридори мали для всіх закоханих тут бодай такі лавки, як у пуб­лічних парках, а всі бездомні студенти, що взимі мешкають тут удень, мали ще право приносити собі сюди на ніч сінники, то тоді, направду, не було б нічого милішого на світі від університетських коридорів!
     Сновигаючись по коридорах („Культура Венеції“ у професора Мори щойно від 12-ої!), Дарка забрела до буфету.
     В університетському буфеті як день, так ніч горить електрична лампка, бо вікна на світ заслонює стіна математично-природничо­го блоку. Траплялося тут таке, що студенти в півсутінках не від­різняли парових ковбасок від реторт. Тепер, коли під стелею горить синява жарівка, а за буфетом – чорні (неприродно довгі вії надають очам вигляд блискучих комах з безліччю тоненьких, чор­них ніг) очі домнішори Моніки, студенти не помиляються, що їдять і п’ють. Ковбаски їдять переважно студенти-жиди. Це з одної сто­рони свідчить про брак їхніх пересудів та зрівноважений бюджет, з другої – притуплює трохи вістря расової ненависти проти них.
     Дарка щиро втішилась, догледівши між студентами в буфеті і Зою Тимішеву.
     – Добрий день, Зоє! Що ви тут робите?
     – П’ю, моя хороша.
     Виявляється, що Зоя не жартує. Почуває себе так, що якби не випила, то мусіла б комусь шиби вибити. А вино, особливо те, що його п’є Зоя, дешевше, як скло в Румунії.
     410
     – Уявіть собі, що в мене теж гумору стільки, що кіт напла­кав… Може, це саме тому, що я зранку посварилась з котом моєї господині…
     Зоя не те, щоб там гумору не мала, а просто якось фізіологічно зле почувається. Недавно так закрутилося їй в голові, що дума­ла – зімліє.
     – Ходіть, Даронько, зі мною на виклад Няґри про східну філософію.
     Чи Зоя цікавиться тими речами? Не зовсім, але Сергій має „легку мишку“ щодо всякої „чорної магії“, філософії йогів, і оце Зоя мусить ходити замість нього на виклади, а потім дома з’ясо­вувати йому те, що чула і встигла записати собі.
     – І це зветься подружжя! – каже Зоя, а Дарка не знає, чи вона хвалиться своїм подружжям, чи жаліється на нього.
     Ах, професор Няґра! Чудесна, протилогічна сполука двох про­тилежних первнів: антрополоґа і філософа. Сьогодні о 10.15 гово­ритиме Няґра-філософ. Невже ж Дарка не знає, що це божок чернівецького студентства? Ідеал, якому поклонялися десятки, сотні студентів і якому поклонятимуться і ті, що після нас прийдуть в оці мури? Ой, леле, скільки ж то гарячих, закукурічених дискусій про­велося по студентських судилищах в обороні професора Няґри!
     Скільки ж то студенток з природничо-математичного і правни­чого відділу приходять на виклади Няґри, щоб тільки дихнути йо­го атмосферою! А по правді, то яке відношення може мати мате­матика до філософії? Те саме, що пес – до вазеліни. („Квітисто-го стилю“ запозичає собі Зоя в Сергія, артиста з „Gaudeamus“). А скільки приходить на його виклади нестуденток? Скільки ж тих запашних, зграбних, як фаянсові статуетки, жінок, що приходять сюди ніби для викладу, з закритими очима віддали себе в рабство професорові Няґрі! Але вони такі далекі його світові, що він на­віть пальцем кивнути не хоче в ту сторону, а не то рукою сягнути за ними!
     („Ну, тут уже трохи переборщуєш“, – міркує собі Дарка, але не перечить Зої).
     Добре каже Сергій, що Няґра – це давка морфіни.
     Справді у IX-ій залі такий натовп, як на сільськім весіллі. Зоя з уваги на те, що Дарка – гість, відступила їй крайчик лавки,
     411
     а сама стала собі під стіною. Увійшов до зали „сам“ професор. Зоя штовхнула Дарку коліном, Дарка притакнула їй очима. Високий, трохи згорблений Няґра скорим, нервовим кроком досяг ступня. Мигнуло правильне (може, колись навіть гарне), висушене, немо­лоде вже обличчя. Професор прислонив долонею очі, природно, без пози. В залі настала молитовна тиша. Професор відслонив очі з поглядом високо понад збиту масу голів і почав говорити вира­зистим півшепотом. Є щось з правди у словах Зої, що Няґра гіпнотизує своїх слухачів, бо от Дарка перша, зачарована тим див­ним півшепотом, починає зазнавати незвичайного вражіння, що між її лавкою і кафедрою, між нею і професором розтяглися дроти яки­хось мінливих променів.
     Що? Наша воля, той недосконалий інструмент є молекульною частиною космічної, всевладної волі, універсального, міжпланетар-ного інтелекту? Інтелект той існує, може, і всім кермує. Увесь світ – космос, це тільки функції того універсального інтелекту.
     (Професор іде до таблиці і будує крейдою по сірій поверхні якийсь розумний, логічний твір). Дарка розуміє правду, замкнуту в силогізмі на таблиці на простіший лад. У людині є молекульна частина космічного інтелекту. Космічний інтелект всевладний. Ergo і та молекульна частина в людині має в собі щось із всевладности. Саме так і думав професор Няґра: незбагненні сили дрімають в людині. Силою своєї волі може людина зміняти закони матерії, може поборювати в собі закони ґравітації. Бо стоїть в „Дхамма-паді“1: „Все, чим ми є, є наслідком того, що ми думали. Воно збу­доване на наших думках, воно збудоване з наших думок. Коли лю­дина говорить або вторить зі злою думкою, то сучасне слідує за ним так, як колесо за слідом вола, що тягне віз. Все, чим ми є, походить від того, що ми думали. Воно опирається на наших дум­ках і складається з наших думок. Коли людина говорить або чи­нить щось із чистою думкою, то щастя йде за нею, як тінь, що ніколи її не покидає“.
     За сорок і п’ять хвилин можна збудувати дуже високу вежу з думок. А коли вежа готова, професор Няґра замикає її на ключ і, на здивування Дарки та ще декого, ховає ключ до кишені.
     1 “Дхаммапада“ („Шлях закону“) – давньоіндійська літературна па­м’ятка, книга висловів Гаутами Будди (VI ст. до Р.Х.).
     412
     „Хай ніхто не пробує дошукуватись, що таке мова. Хай пізнає промовця. Хай ніхто не пробує дошукуватись, що таке запах. Хай пізнає цвіт, що пахне“.
     Як тільки професор закінчив останнє слово і сягнув за плащем, Зоя, розпромінена, звернулась до Дарки:
     – І що ви скажете про такий виклад?
     – Скажу те, що якби я так з семестр походила на його викла­ди, то по якімсь часі почала б ходити догори ногами… Люди ма­ли б мене за божевільну, а я поборювала б тільки закони ґравітації.
     – Ви не захоплені? – спитала ображено Зоя.
     Дарка взяла Зою попід руку і пригорнула до себе:
     – Ви лише не ображайтесь, Зоє, а скажу вам саму правду. Я… бачте… занормальна на такі речі…
     – Ви парадні, Даронько!
     Розуміється, що виклад Мори про культуру Венеції, кажучи стилем наших спортовців, „спух“. Зоя просто обурилась на Дарку, що вона хоче посмак по Няґрі псувати собі таким мимравим Морою. Таки правда, що на викладах старого Мори, ще як забу­де окуляри дома і не може відчитувати своїх записок, цікаве хі­ба те, що в останніх лавках хлопці зчиняють сварку при картах. Тоді Мора підводиться і прикладаючи трубку до вуха запитує ус­міхнено:
     – Чи то, може, який запит у зв’язку з тим, що я викладав?
     Той сам присліпуватий і приглухуватий професор Мора якоюсь „позазмисловою дорогою“ пізнавав і запам’ятував собі всіх своїх слухачів. Вистачало пропустити кілька разів його виклади на се­местр, щоб він починав робити труднощі з підписом в індексі1:
     – На виклади домнішора не ходила, бо професор Мора старий і нудний. Погоджуюсь з домнішорою, але не можу пристати на те, що домнішора приходить тепер по „номен“.
     Дарці, властиво, було дуже незручно пропускати сьогодні виклад Мори, тим паче, що вона мусіла його „прослухати“ і що вже раз (теж з якоїсь пустої причини) висмикнулась була з викла­ду Мори. Зоя, як би передчуваючи Дарчині вагання, почала їй оповідати  дещо про свого  нового  сусіда – Богдана Данилюка.
     Тут: залікова книжка.
     413
     Уважала, що історія її сусіда досить цікава, а Дарка – досить жіноча на те, щоб ті дві причини в сумі перерішили справу викла­ду Мори. Так воно і сталося.
     – Ах, Даро, – починає Зоя, – то була сцена, від якої хотіло­ся впасти лицем до землі і ридати, як печерний чоловік. Везли піяніно, а вона… Богданова мама… йшла за возом серединою до­роги, як за караваном. Достоту так виглядало, бо навіть піяніно прикрили якимись чорними плахтами. Вона знала, що доки той ін­струмент в хаті, доти може бути ще надія, що Богдан вернеться до них. Я стояла у вікні і дивилася на все. Кажу ж вам, моя хороша, плакати хотілося від болю, як та мама стояла збоку й дивилась, як труну з серцем її сина здіймають і заносять нагору. Богдан пере­конував її, щоб вона вступила до нього нагору. Не хотіла навіть, щоб провів її. Бачите, Даро, які тепер діти? І ви після такої сце­ни ще хочете їх мати?
     – Мені здається, Зойко, що в цьому випадку йде гра в одверті карти. Пам’ятайте: „Наготую тобі муки в ваготіннях твоїх, мучив­шись, рождатимеш діти“, чи не досить пророчисто?
     Зоя дивиться любо на Дарку своїми очима, зеленими, як дві недоспілі сливки.
     – Ваша мама мусить бути дуже хороша людина…
     – О, так, Зоє! То моя „мама-товаришка“, а це щось трохи інакше, як мама, Зоє…
     – Я не маю, Даро, мами, але я, мабуть… ніколи не занадто потребувала її. Ви знаєте? Як була я дитиною, мені дуже хотіло­ся бути калиною з людською мовою. Це неодмінно був вплив на­родних пісень, що їх співали покоївки в нас. Даронько, чи ви їли коли-небудь варення (так і не скаже „конфітури“!) з калини?
     Дарка незрозуміло закліпала тільки очима.
     – Ви думаєте, що я п’яна? Далебі, що ні! Тільки от, бачите, згадала про калину – і мені смертельно захотілося варення з її ово­чів. Може б, ми пішли з вами на базар? Може, де дістали б? Га?
     Дарка знизує раменами, але йде. Що має робити? Надворі сі­ро, як від вулканічного пороху. Шиби по вікнах підозріло червоні.
     – Зараз буде метелиця, Зоє. Може б, ви на цей раз зрекли­ся калини?
     Зою така замітка щиро розсерджує:
     414
     – Кажуть, що ми, придніпрянки, скоро запалюємося і скоро остигаємо, але й вам, буковинкам, нічого не бракує!
     – Вибачте, пані Зоє, але я до калини не запалювалась.
     Проте, йдуть. Спішаться, як по лікаря до породільниці. Ще б і не спішитись! На ринку давно вже позамітали по перекупках. З ринку летять на „Austria Platz“*. З цієї (такої милої назви!) площі летять вдолину на „Holz Platz“**.
     – Маєте калину? Може, маєте калину? Чи не маєте калини?
     – Може, сім’я для канарків? Може, солі на хвіст?
     – Зоє, слово чести, що нас взяли за навіжених!
     Нарешті. Уф! Нарешті, Зоя держить в руці три в’язанки по­морщених, червоних овочів. Хапливо впаковує кілька ягід до уст:
     – Брр! Беріть геть то від мене, а то кину у сніг.
     – Про мене – кидайте!
     Але калину все ж бере Дарка: овочі нічого не завинили.
     – Знаєте, що, Зоє? Хоч нам ще кусень дороги разом, то ро­зійдімося тут… на місці… бо я чую, що з нами може зле бути… Ви неможливі сьогодні!
     – Маєте повну рацію, моя хороша. До побачення!
     На єзуїтськім костелі доходить дванадцята. Дарка приспішила кроку (такий довгий, гостро діловий крок, яким молоді додають собі поваги, а старі молодости). Та скоро поневолі почала звільня­ти темпо. Враз закрутилась така хуртеча, що на кільканадцять кроків від себе годі було розрізнити людину від ліхтарні. Світ по­темнів, будівлі позникали, над містом з’явились буро-жовті блудні світла, дерева потратили свої корони, небо впало на землю, людині на вулиці не ставало віддиху.
     – Добрий день, Попович!
     – Добрий день, Іванчук, я… взя-ла була… вас за… ліхтарню!
     – Чули? „Наші“ виграли вибори!
     Дарка розводить по-німацьки руками: не чує! Іванчук скручує голову вбік за вихором:
     – Вибори! Виграли!!
     *„Австрійська площа“ (нім.). **„Дерев’яна площа“ (нім.).
     415
     – Уряд? І що?
     – Свищемо на їх вибори! Чули? Оріховський приїхав!
     Дарка киває головою. Хотіла б щось сказати на те, але не мо­же відкрити уст, бо вихор саме сипнув їй у лице цілим кублом снігових чортів.
     – Що-о? Нє… мені причулося, що ви питали щось мене. Про Оріховського чули? Ого! Аж тепер прийде до bellum domesticum* у „Січі“. Го-го! Ми їм покажемо, як робиться революцію… го! Але „бувайте“, бо… я – жену далі!
     Снігові чорти прискакують до Іванчука з усіх боків: зривають йому кашкет із голови, розстріпують на вітрі його руду, буйну чуприну, підлазять під плащ і надувають йому на спині смішний повітряний горб. А він рухом еспанського бика поре їх головою і йде вперед. Іде робити революцію!!
     У сніговії ще кілька кроків має руда чуприна червоними, стрі-піхатими прапорчиками. А потім ще крок… ще два… ще один, і Дарка не може вже розрізнити Іванчука від ліхтарні, а ліхтарні – від утятого без корони дерева. В руці в Дарки три в’язаночки зби­тих червоних, обліплених білим снігом ягід калини. Дарка струшує з них сніг і думає собі:
     – Що варта була б молодість людини, коли б в ній не сходи­ли і не цвіли на червоно такі „іванчуки“?
     XIV
     – Хтось іде! Хтось чужий! – скрикнула Ліда й поштигулька-ла на взутій нозі до „Даниного“ покою. (Щодня довбати коло нагніток може стати такою самою пристрастю, як ловити риб чи грати в круглі!).
     Дарка відкидає олівець (п’ятий з черги вечір тратить для праці в професора Маниску „Слов’янсько-румунські друки на переломі шістнадцятого і сімнадцятого віку“) і прибирає сторожку поставу:
     – Прошу! Сергій!!! Ох, що сталося?
     до громадянської війни (лат.).
     416
     Сергій – велетень з невеличкою подорожньою валізочкою в руці – трохи наче б спантеличений від трьох Дарчиних вигуків.
     – Даро, підіть до Зої. Бачите, я мусів вийти… маю перший „номер“. Зоя щось нездужає.
     – Ой, чи щось поважне?
     – Так і ні. Самі побачите. Підете, Даро?
     Розуміється! Дарка одягається скоро, як на екрані.
     – До побачення, Сергію.
     – Прощавайте, тільки не накойте мені якого лиха!
     „Мені“ було підкреслене грубою мазкою. Дарка ще бачила, як Сергій зупинив візника і всів до фіякра.
     В хаті Тимішевих досить весело: на лампі – Зоїна червона „апашка“, на підлозі – Сергієва канаркова піжама. В печі охочо тріскотить ялиця. Самовар забавляється в паровоза. Зоя лежить на „quasi“*-ліжку і дивиться на стелю. Не можна збагнути кольору її обличчя, бо від тінника на лампі – все червоне.
     – Що вам, Зоєчко? Я так настрашилась, як побачила Сергія в себе. Дивне, правда? Відколи ми знаємося, він сьогодні уперше був у мене. Але що вам? Ви якісь змінені. Болить вас щось? Мо­же, знову затруєння консервами?
     Зоя замість відповіді прикушує нижню губу так, що на ній видні відтиски зубів. Від цього уста успокоюються і перестають тремтіти. Тоді з очей навпростець висками спливають повільно дві широкі сльози.
     – Був лікар, цим разом не затруєння консервами – я вагітна. І побачите… і побачите, що вмру на операційнім столі.
     Дарка від несподіванки стає навколішки коло Зоїної голови. Від схвилювання вже не може знайти відповідного слова і тільки обертає язиком та раз у раз звогчує уста.
     – І ви… ви… будете мати дитину? Та ж це чудесно!! Чого мали б ви вмирати, Зоє? Мільйони жінок на світі родить і не вмирає.
     – Та що ви, Даро? Дурника клеїте чи що?
     Зоя, як забавка – чоловічок з олив’яною кулею – схоплюється і відразу сідає.
     ніби, немов би, майже (лат.).
     417
     – Яка дитина? Ви не розумієте, що я мушу зробити викидень.
     Дарка дивиться на Зою сумними, поважними очима. Нехай ви­говориться.
     Зої аж кров ударяє до голови: „Дитина“! Патріотичний обов’я­зок! Колізія із законом! Гріх супроти Господа Бога! Помста при­роди! Рай-пекло-чорт-дідько-ясна холера і що ще? І що ще? Оче­видно, нема нічого легшого, як стояти собі збоку і трясти морала-ми, як з рукава! Дякую! Зоя це все знає напам’ять! Одне тільки во­на не знає, а дуже цікава знати: де вона мала б примістити ту ди­тину? Дев’ять місяців носитиме її в собі, а потім? А що потім? Ох!!
     Знесилена від власного внутрішнього стрясу Зоя з закритими очима паде горілиць на подушку. Дарка теж не обзивається. Не­хай успокоїться. Попід вікна колядує тонко метелиця. Жартівливі духи з реготом переганяються по коминах. Десь чути дзвінкі і глухі людські голоси, як з того світу.
     По добрій хвилині Зоя відкриває очі. Вони занадто блискучі й занадто рожеві (червоний тінник теж): вона, Зоя, не вирід, поз­бавлений людських почувань. Нехай Дара не думає так погано про неї. Але життя так безжально ограбило її і бідного Серьожу з усього гарного, що вони звикли жити красою тільки в уяві… То­му вони живуть у двох світах водночас і тому вони, може, для де­кого – ненормальні люди. Але дитина – це вже не уява, і тому це не для них. Не можна ж коштом тої неповинної дитинки заспо­коювати свої зоолоґічні, материнські інстинкти. Зоя знала в Україні одну граф’янку, польку, що вродила була дитину без ніг. Так! Зов­сім без долішніх кінчин. І та жінка для свого огидного еґоїзму штучно підтримувала життя каліці, щоб тільки мати змогу говори­ти „Mon cher enfant“*. Ні, ні! Зоя не хоче, щоб її дитина мала колись таке життя, як вона тепер! Що їй з того, що в дитинстві мала вона до себе окрему „Frulein“** і що повозами возили її до церкви? Що їй з того тепер? А ще одно: хіба її і Сергія мож­на назвати „родиною“? Сьогодні він танцює у кабареті і заробляє на життя для них обидвох, а за місяць з’явиться спритніший кон-
     *Моя люба дитинко (фр.). **панночка-гувернантка (нім.)
     418
     курент – і що? Сергій знову вироблятиме рями до образів, а во­на, Зоя, кине виклади і дзвонитиме тими рямами від дверей до дверей. І що тоді з дитиною почати?
     Дарка слухає всього, що Зоя розказує. Зоя має багато рації. Так, це, власне, ті „позакулісові справи“ в житті, що на них тільки побожні й чесні з законом люди мають (варто опатентувати її!) розв’язку: закрити очі й не дивитись в той бік.
     – Це все правда, Зоє, що ви кажете… але ви… все одно не заб’єте своєї дитини. Бо, як могли б ви це зробити?
     Зоєю знову підкинуло щось так, що вона аж сіла:
     – Та яка „дитина“? Вчили вас біолоґії? Знаєте, що таке ембріон?
     Дарка сідає коло Зої і, незважаючи на її пручання, обіймає її за рамена та колихає нею в такт:
     – Зойко, у вас так багато фантазії, чому ж у цьому випадку ви такі скупі на неї? Чому не хочете того „ембріончика“ уявити собі в моменті, як плекаєте його своїми грудьми? Уявіть собі, ви ж маєте фантазію, Зоє, що тоді підходить до вас різун у білім ха­латі з хірургічним ножем у руці і заявляє:
     – Заплатіть мені, а я відітну йому голову.
     – Ідіть геть! – відштовхує від себе Зоя Дарку.
     За хвилину спокійніше вже:
     – Скажіть, будь ласка, Даро, чого ви хочете від мене? Яке вам діло до того, чи я матиму, чи не матиму дитини? Це, вибачте за увагу, неделікатно встрявати у не свої речі.
     Дарка без одного слова встає і починає одягатись у плащ.
     – Вже йдете додому?
     – Хочу нарешті бути делікатною.
     – Ви ображені, Даро?
     – А ви, як думали, пані Зоє Тимішева?
     Тепер Зоя обіймає Дарку:
     – Даронько, не гнівайтесь на мене препогану! Ви моя хороша. У вас золоте серце, але ви… одну третину не перейшли того, що я в житті. І тому так різно з вами дивимося на світ. Але я думатиму над тим, що ви мені сказали. Ей, Даро, Даро! Чи ви гадаєте, що не хотілось би вже раз зажити по-людському? Та це такий крок, що я не можу рішитись на нього без порозуміння з Серьожею. Ой,
     419
     леле, це ж означало б цілу революцію в нашім житті! Але ви не гніваєтесь, моя золота?
     Дарка посміхається лукаво:
     – Під одною умовою будемо знову добрі.
     – Ну?
     – Що візьмете мене в куми!
     – Ох, Даро!
     В таку страшну шквирю, що птахів збивала з дороги, гасила світла в місті, а людьми жбурляла попід мури, як листом, Дарка, мокріська від поту, добивалась до хати при Руській. В ту страш­ну ніч, в захисних, напівтемних брамах, куди доводилося раз у раз заскакувати, щоб зачерпнути віддиху, Дарка завагітніла. Не були це сподівані роди, яких реченець підкреслюють червоним олівцем в календарі, а яких чекають з заздалегідь приготованими (виваре­ними!) рушниками, простиралами й приписаним числом пелюшок. Це були духові народини Дарчиної дитини. Болісні й солодкі. В ту недобру ніч багато дечого зрозуміла Дарка. Знала тепер уже, чому вона могла годинами приглядатись кітці, що плекала своїх малих, чому в парку заглядала під буду кожного дитячого візочка так, що не раз аж няні озирались недовірливо за нею і скоренько скручу­вали з візками в люднішу алею, чому завсіди мала так багато теп­лого спочуття до нефоремних, вагітних жінок. Ще недавно оці всі нахили брала на карб своєї, беркої до того, щоб усім захоплюва­тись, вдачі. Тепер година, що її провела на тій особливій розмові з Зоєю Тимішевою, відкрила їй глибоко очі на себе саму.
     Тепер уже знала зовсім певно, що хоче дитини. Лоно її роз­цвіло й чекало на запилення, щоб видати з себе овоч так, як че­кає на ту хвилину шипшина, як чекає на неї кукла, щоб видати з себе метелика. В її бажанні не було нічого сороміцького, нічого розпусного, нічого нечистого так, як нема цього в бажанні пільно-го дзвіночка завагітніти власним насінням.
     – Але що може світ знати про нашу велику взаємну тугу, ди­тя моє? – міркувала розжалоблено. – Що може він про це зна­ти? Учені лікарі і психологи знають про душу жінки тільки те, що вона сама їм скаже про себе. А бувають тремтіння жіночої душі з такої матерії, що їх не в силі схопити ні око, ні серце мужчини.
     Бо є день і ніч. Жінка і мужчина.
     420
     XV
     Коли Дарка не спить від третьої вночі, а на снідання п’є тільки „чисту“ каву, без кусника булки, ще й настоячки, то це певний знак, що вона того дня вибирається до Веренчанки.
     Пані Дуткова похитує меланхолійно головою:
     – Тепер небагато дітей, що були б такі прив’язані до родичів, як панна Дарця. Моя Лідзуня перша…
     Муха від 6-ої рано не в гуморі. Не тому, що погода сказилась і надворі вже третій день мете снігом, як самум піском на Сагарі, а просто тому, що вона, Муха Манастирська, робить „щось“ на такі святкові ферії. Три голопупі дні дав їй „старий“ з тим, що на Святвечір треба до 6-ої в „буді“ сидіти (тобто приїхати додому аж о дванадцятій уночі!), а третього дня свят, уполудне, треба вже рушати з дому.
     – A zu dem allen*, – я чула, що папа Дотко візвав телефонічно синочка до Глин ниці, – кричить Ліда з позастінного покою. Му­ха й на Ліду робить „щось“, і то зовсім голосно.
     Супроти такого стану речі залишається Дарці з одною Олею (найменше чулою на такі „ідіотизми“!) попрощатись по-людськи.
     – Будь здорова, „Ольґа“, дай писка й не переїдайся на свята...
     – Не блазнуй, бо я не їду додому.
     – Що? Це хіба жарт?
     – Та ні. Я залишаюся тут і буду вчитись. Попробую ще чет­вертий раз сісти до матури. Може, тепер удасться мені, і „ми“ теж досягнемо тої чести, що зможемо перевісити собі „академічну“ стя­жечку почерез груди. – При цьому Кентнер глипнула згорда на Дарку, ніби Наполеон на піраміди.
     Так, шапочка і стяжечки – це були ідеали, що освічували тер­нистий шлях до обітованого берега – матури. Та будьмо справед­ливі: хто трохи знає буковинські обставини, серед яких доводило­ся розбіженцям „б[увшої]“ української гімназії „робити“ ті матури, той признасть, що студентська шапочка мусіла ставати за символ. „Пхе, а по суті, що таке „матура“?“ – питається Ольга, запалю-
     А до всього (нім.).
     421
     ючи папіроску перед сніданням: „Що вона, властиво, має спільне з освітою людини, з її духовою зрілістю?“ Матура, на Олин по­гляд, це така собі карта вільного вступу. Хочеш на університет? Покажи карту вступу. Хочеш дістатися в ліпше товариство? А без карти вступу не пустить тебе лакей за поріг. Є вона в тебе – будь ласка! Але чоловік „без матури“? Що сьогодні уявляє собою та­кий „чоловік“, коли доньки прачок у наших часах кінчають середні школи? А ті упокірливі заміти до твоєї особи, коли тебе хочуть десь „перешварцувати“ без карти вступу!
     Має вісім клас, але через політику… пфуй! Пфуй!! В очах чу­жинців, тих всіх, що свищуть на нашу „політику“, такий чоловік – просто вісімнадцятий туман. Так! І тому Оля хоче вже скінчити раз з цим двозначним становищем!
     Це була Оля Кентнер. Таке мале, якого єдиною пристрастю було (Дарвін мав добрий нюх!) п’ятись по життєвій драбині вище і вище. Але це мале сьогодні ввело Дарку в щирий подив своїм вибухом:
     – Ґратулюю тобі, Олю.
     Дарка вийшла точно з хати, хоч пані Дуткова ще вночі вичи­тала була в газеті, що всі поїзди спізняються. Дарці в очах заме­рехтіло, як прочитала на двірці на орієнтаційній таблиці, що поїзд спізнений на годину з мінутами. Не було іншої ради: треба бу­ло чекати. У вестибюлю пахло млісно мокрими, вовняними одяга-ми. По стінах висіли уривки з людського життя в образах у всій своїй веселій суперечности: туберкулічна афіша з людським кістя­ком і жінкою з червоним хрестом на рамені побіч мертвої реклами на папіроси, туристичні проспекти з чудовими, кольоровими крає­видами в найближчім сусідстві з великою червоною відозвою і за­кликом до масової ощадности.
     – Цілую ручки!
     Дарка кинулась поквапно, якби псові на ногу наступила.
     – Добрий день, Богдане! Їдеш кудись? – спитала отак собі, хоч згори знала, що нікуди не їде. Доглянула чорні, парадні штани з-під футра і догадалась, що прийшов на двірець просто зі „служби“.
     – Нікуди не їду. Вийшов на двірець, щоб тебе „злапати“. Я міркував собі, що ти схочеш від’їхати першим поїздом додому. Така мамина донця, як ти?
     422
     Дарка глипнула на нього пильно, мовляв, чи він невиспаний, чи, часом не помиляється щодо особи перед собою. Зовсім ні.
     – Я хотів тобі свій довг віддати… і ще раз подякувати.
     – Ах, гроші! Дарка прийняла їх розчаровано, майже як особи­сту образу. Відома річ, що жінка завсіди має причину почувати се­бе ображеною: ображується, коли мужчина натякає їй, що прагне її, і почуває себе ображеною, коли він доказує їй, що навіть тако­го наміру не мав.
     В дійсності все заплатив редакторові Мірош, а вона додала від себе тільки дурних сорок леїв. Це правда, але Богдан Данилюк навіть „дурних сорок леїв“ не хоче бути комусь винен, а ще коли вірителем є жінка. Від жінки можна прийняти її честь, здоров’я, в деяких випадках – навіть життя, але сорок леїв? На це не до­зволяє мужеська етика.
     Стоять отак: Дарка – коло своєї скромної валізки, Богдан, спершись об якийсь автомат, дивляться просто одне на одного і мовчать, уперто, напружено. Діло полагоджене, отже?
     За скляними дверима приходять і відходять поїзди. (А може, тільки вдають, що відходять, а за хвилину зі свистом і шумом вер­таються назад?). Поїзди везуть на рейках людей у світ. Везуть де­сятки, сотні дрібних і великих людських існувань. На залізничних вузлах схрещуються поїзди з людськими існуваннями і з їх історія­ми. І так день і ніч. А вчені фізики далі ломлять собі голову над perpetuum mobile*!
     – Мені казала пані Зоя, що ти була на Високій…
     Дарка чує його злі, докірливі очі і знає, як в ньому кипить від того, що перший мусів проломити їх навмисну мовчанку. Але ста­лося, і тепер вже можна все говорити і про все питати.
     – Богдане, чого ти покинув своїх?
     Рух голови, як у вразливого на звуки молодого коня. По хви­лині:
     – Бо не хотів продати себе…
     – Богдане!
     – Тобі не ясно? Мама тою брансолєтою хотіла мене собі ку­пити. О, напевно, подумала собі хитро: тепер я його маю у руках,
     вічний двигун (лат.).
     423
     бо маю його тайну перед татом. Сапрісті! Ювелір мене ошукав, той пес із префектури ограбив, а тепер ще мама хотіла впекти при тім свою печеню.
     Він сміється негарно. Не знати чому, сміх його нагадує спів п’яних вуличниць.
     – Мама, Богдане, – завсіди для нас мама, і я не уявляю собі, як мала б вона купувати у себе свою власну дитину… Не розумію тебе.
     Богдан пустив з вітром Дарчину увагу.
     – Але я перебіг її і сам усе розповів старому. Він зразу не міг зрозуміти такої простої речі, як те, що рідна жінка ошукала його. А як зрозумів – уважай, де логіка у старого! – то почав сварити на мене. Забув старий, кілько мені років, і давай кричати на мене. Смішне, що?
     Дарка чує, що цей гумор вибільника, то тільки притока, щоб виговоритись з того, що обвилось болісним обручем довкола душі. Дан, зрештою, як багато інших його ровесників, уважав, що глум над власним нещастям забезпечує людину перед принизливим співчуттям його середовища.
     – Я навмисне провокував старого, щоб він ще дужче кричав на мене. Мені стало потім уже жаль „фатерка“*, і я хотів з чистого милосердя над ним і мамою довести до того, щоб він мене вигнав з хати. Я знав, що, як піду з дому нібито сам, то мама відхорує це. Але старий передчув мою „Hintergedanke“**. Він устав, відчи­нив двері: прошу! Це виглядало блазнувато, але він запитав, чи мо­же помогти мені спакувати речі. Я подякував йому так само чем­но. Речі і так були вже спаковані. Ти знаєш, як я убрав капелюх на голову, то мама чисто якби завмерла. Ще з порога я хотів за­вернути. Але я сказав собі: „Як тепер піддашся, то будеш зовсім слабою людиною і ніколи нічого в житті не осягнеш“. Щось якби гепнуло мене по потилиці: „Марш вперед“ – і я пішов. І щойно тепер я відчуваю, яка це розкіш могти належати тільки до себе. Розумієш? „Цілий“ належу до себе. Цікаве, приємне вражіння! Часом здається мені, що я ледве тепер на світ прийшов. Не віриш?
     *  татко, вд нім. слова Vater – батько.
     *  задня думка (здебільшого з таємними намірами) (нім.).
     424
     Справді так, як би я, нарешті, відірвався від маминого черева і без­посередньо дихав повітрям.
     Дарці налітають на думку Зоїні слова: „Такі тепер діти… І ви після того бажали б ще їх мати?“
     – Ну, що ж, – каже Дарка, аби якось відізватись, – як тобі добре з тим…
     – Що ти знаєш! Я просто роблю собі такі смішні експеримен­ти: вмисне кидаю ноти на землю і йду собі з хати. Приходжу до хати і… що за розкіш! Ноти лежать там, де я їх покинув! Але ви, жінки, – докинув легковажно крізь зуби, – не маєте ніякого зрозуміння для особистої свободи! Ви щасливі, як можете її стра­тити, що?
     Здається це був натяк на Дарчині заручини. Через те і Дарка відповіла досить роздражнено:
     – Таки так, але без нашої неволі не було б вашої свободи. Твоя мама теж, якби…
     – Ах, мама! – він вибухнув. – Що ти можеш знати про те, як вона мене в’язала собою? На кожнім кроці чув я її тінь ззаду себе. Така „Affenliebe“*, як її мають наші мами до нас, повинна бути поліційно заборонена. Ти ж знаєш, – я мушу все вночі, не раз аж над ранком, вертатись до хати і… ой, я ще не торкнувся клямки, як мама вже збудилась, вже заслуховує, вже намагається з моїх кроків вичитати, в якім гуморі і якому стані я прийшов до хати. Або буває, що так не раз для жарту переїду пальцями по клавіятурі, а вона в кухні перестає вже каву на млинку молоти, щоб мені не „перешкоджати“. Ох, та вічна уважливість… та дурна опіка наді мною, старим хлопом, доводила мене до крайности. Я мусів випровадитися від них, мусів уже перетяти той гордійський вузол!…
     – А я думала, що кожний мистець повинен би мати когось, хто займався б ним в буденнім житті, – каже не дуже переконливо Дарка.
     Данилюк сміється сухо і високо:
     – То ти зле думала, Дарко. Мистцеві найкраще, як він нікого не має коло себе. Все те накупу: мама, тато, наречені, жінка, діти,
     нерозважлива (сліпа) любов; букв.мавп’яча любов (нім.).
     425
     все те – тільки куля при нозі. Так не можна. Або родина, або муза. Ти думаєш, – звернувся несподівано м’яким тоном, – що я відрікся заграниці? Ти думаєш, що я ще не буду там? Я не з „во-люнтаристів“, – зробив натяк на Дарчині ідеологічні переконан-ня1, – я не вмію так гарно висловлюватись про силу волі, як „ваші“, але знаю, чого я хочу!
     Піднесла на нього свої сіро-сиві, вогкі очі. Був у них подив і щось з найкращого ґатунку покори, що його завсіди має жінка для мужеського себелюбства.
     Двадцять і три роки має Богдан Данилюк і знає вже, чого хоче в житті, – чи це не осяг?! І то тоді, коли Зоя нерішена, вагається між хмарами і землею, коли рудий Ґиньо Іванчук не може віднай­ти себе у часі, коли Наталку Оріховську спалює надмір власної, незужитої енерґії, коли всі вони, як весняні води, шукають щойно берегів для себе, – він один між ними, мішанець двох рас, він один бачить виразно свою мету і безоглядно прямує до неї!
     – О, так, ти доб’єшся свого! – подумала вголос. Він нічого не відповів. Саме заїхав засапано Дарчин поїзд. Данилюк скочив за пероновою карткою для себе і провів Дарку аж до самого вагону. Примістив Дарчину валізу на полиці (як висаджував її нагору, Дарка помітила, які в нього червоні, втомлені очі), помацав кало­рифер під лавкою і звернувся до Дарки:
     – Досить тут тепло. Скинь або бодай розіпни плащик, бо ще перестудишся „мені“.
     Нічого більше. Але в цій самій присвійній формі, в цім однім, короткім „мені“ – було все. Брутальність мужчини, його ніжність, влада над жінкою, його покора супроти неї, надія і певність пере­можця. Воно вдарило у Дарку, як заграва пожежі. Збентежена, не дивлячись на нього, подала недбало йому руку. Він і поцілував її безпристрасно. Все це було другорядне супроти того, що зробило­ся перед хвилиною. Вона і не виглянула через шибу, як він минав вікна вагону. Проте мала в серці прикру, боляче-виразну само­свідомість гріха. Чула, що з гріхом на душі йде назустріч Стеф-
     1 Натяк на націоналістичний рух (ОУН), який у 1930-і роки щораз ширше охоплював західноукраїнську молодь.
     426
     кові. Стефкові, який хоч сам сповідник у недалекому майбутньому, ніколи не мав вирозуміння для слабих хвилин людської душі.
     XVI
     Мусіла бути каригідно пізня година (на селі!), як Дарка про­будилася. В кімнаті було чути занадто розпаленою піччю, прибра­ли вже довкола неї, і хтось поскладав Дарчині черевики в по­дружній згоді.
     Уф, як можна спати так безпритомно, щоб аж голова задубіла! Та це і називалося „дома“: виспатись, щоб аж очі підпухли, як у китайця, а потім… потім дістати каву зі сметанкою до ліжка. („Кава до ліжка“ – в нас символ родини, може, і подружньої гар­монії).
     Дарка в солодкому безвладді ліниво розглядається по хаті. Все тут на тім самім місці, як вісім років тому, як іще перший раз виїздила з дому до міста (до „школів“ – казали сусіди). Навіть почорніла і скручена від часу торбина з кольорових гиблівок на щітки, – відколи Дарка пам’ятала, – завсіди висить на тім самім місці: навпроти ліжка, ліворуч від шафи. Один раз тільки, як покійна бабуня лежала наряджена на катафалку, власне, в цім по­кою, зняли ту торбину зі стіни, як занадто веселу. Зісохла і спо­ловіла, за кілька леїв можна б в Заставні набути таку саму, але кому в цім домі впало б на думку заводити які-небудь зміни?
     Життя на селі не любить змін, і здається, що єдина зміна, до якої воно звикло і не противиться їй, – це чергування пір ро­ку. І в цьому домі теж має все висіти. Стояти й лежати на своїм місці, як „колись“. Може, це „колись“ означає ліпші часи, коли то можна було брати платню кожного місяця і кожного „першого“ (не вмре так скоро пам’ять по тобі, солідна Австріє!), а може, воно зв’язане з голубими днями татової і маминої молодости та їх ко­хання?
     Як би воно не було, Дарка знає, яке це незвичайно миле по­чуття, що десь там, у забитій від світу дошками Веренчанці (особ­ливо, коли поневолі доводиться у місті раз у раз зміняти ліжка та господинь!) маєш свій дім, фортецю із глини і спорохнявілого
     427
     дерева, де застряг час і не рухається більше двадцять років з місця. Революції, зміни урядів, голод і страйки десь перемарширували світом, а цей дім у дикім винограді – у Веренчанці на горбочку – стоїть собі безпечний і ненарушений. Хай гудуть світом революції, хай зміняють свою подобу звірі й люди, а тут – все буде так, як „колись“.
     Дарка нишпорить під подушкою і виймає звідти дзеркальце з Рудольфом Валєнтіно1 (вічний спокій його тіням!) і пригляда­ється собі насамперед одним, а потім другим оком. (Жінки забо­бонні – лягають спати із дзеркальцем під подушкою, бо переко­нані, що коли, прокинувшись зі сну, побачать милу особу, то цілий день буде приємний). Дзеркало показує погідне, спокійне, сіро-зе­лене небо. Звідки ж ця заблукана, ніби звук у сні зачутого співу, думка, що від учора до сьогодні так багато зміни в Дарчинім жит­ті? Вчора були Чернівці… докладніше, їх залізничий двірець… сьо­годні – Веренчанка вже, але милий Боже, в якому це все зв’язку?
     В кухні говорять шепотом, щоб не збудити Дарки, і в цій самій кухні, мабуть, Санда з таким завзяттям побиває макогоном м’ясо, що від її роботи йде відгомін, як від каменоломів.
     О, на селі так: почування – своєю дорогою, порядок дня і пра­ці – своєю. Від „бабиного покоїку“ (назва ця безсмертна, хоч са­ма бабця вже чотири роки у землі) скрипнули двері, й тато попро­сив когось досередини. Дарка відгорнула волосся з-над лівого уха.
     – Я! – сказав гість, і Дарка відразу по голосі пізнала Івана Грушку. Свідомість, що за стіною хтось чужий, розбудила її зовсім. Вона сіла на ліжко й почала одягатись, починаючи від панчіх.
     Іван Грушка був для Дарки завсіди жданим гостем. Її відно­шення до цього селянина-інтеліґента мало в собі щось з того, що діти почувають до св. Миколая: подив і поважання, а при тім – якась своєрідна, дитяча інтимність. Історія Івана Грушки була, справді, цікава. Сьогодні Іван Грушка виконує уряд начальника
     1 Рудольф Валєнтіно (Родольфо Валєнтіно) (1895–1926) – американ­ський актор, за походженням італієць. Прославився в німих фільмах 20-х років, створивши образ екзотичного „латинського коханця“, фатального спокусника.
     428
     громади. Єдиний на цілу околицю, вдовж і вшир, начальник гро­мади, вибраний з волі самої громади. Це на буковинсько-румунські відносини така дивовижа, яку хіба можна б прирівняти до леґенди: „Це був єдиний вояка в наполеонівській армії, що не мав обов’яз­ку салютувати перед цісарем“.
     Річ у тому, що село купило собі Івана Грушку на свою виключ­ну власність. Так! Бо треба знати, що Іван Грушка – це один з вояків історичного 113-го полку, що то в дев’ятнадцятому році збунтувався проти румунської влади і в повнім озброєнні перейшов на Наддніпрянщину. Всіх бунтарів військовий трибунал засудив заочно на кару смерти. І от тут „ґудзик“: один із чолових бунтарів живе собі тепер у своїм ріднім селі і провадить ним, як його на­чальник. Просто й ясно: життя Івана Грушки виміняли за смерть трьох хлопців із села, які пішли як рекрути до румунського війська і більше з нього не вернулись. І тоді, коли в селі починало вари­тись з приводу таємної смерти трьох найсвідоміших хлопців, коли заносилося на свого роду самосуд над місцевими представниками влади, тоді та влада сама видвигнула справу повороту до села Іва­на Грушки, який тинявся десь по той бік Дністра, по польськім боці. Почали дипломатичні переговори. Село згороїжилося і поста­вило ще одну точку у своїй громаді. Завдяки тій обставині, що Ру­мунія саме в тім часі робила заходи щодо заграничної позички, се­лянам пощастило переперти і це домагання. Іван Грушка вернувся до села і при найближчих виборах вийшов на начальника громади, хоч не було ні одного дорослого чоловіка у Веренчанці, що був би певний, що Іван Грушка не згине одного дня від заблуканої кулі десь в акацієвім гаї.
     Дарка уявляє собі великого, з широкими, мужицькими долоня­ми Івана Грушку, як він трохи непевно (як усі велетні супроти тендітних предметів!) міститься у бабинім, химернім фотелику. У дверях між кімнатою, де одягається Дарка, і „бабиним покоїком“ висить довга темно-сіра щілина. (Між дверима в домі Поповичів панує свого роду „професійна солідарність“: коли одні двері зачи­нити, то другі, протилежні, автоматично відчиняються самі).
     – Я прийшов вас попередити, пане вчителю.
     Іван Грушка, як усі селяни-інтеліґенти, намагається говорити перебільшено чистою, граматичною мовою.
     429
     Дарка зачуває щось недобре, підходить навшпиньки під самі двері і зупиняється у сторожкій поставі.
     – Інакше ви мені радите, – голос тата скаче шарпко, як пру­жина, – ви мені радите, пане начальнику, признати безправство і скоритись йому. Чи зле я кажу?
     – Я не раджу… я вас попереджаю тільки, пане вчителю. Май­теся на увазі, бо вони завзялися вас знищити. Хіба що… – Іван Грушка уриває, ніби хотів татові підморгнути, – хіба що підете їм на руку, але мушу вам сказати, що вони самі в це не вірять. Ка­жу це вам, щоб вас не заскочило, якби… що до чого…
     Олив’яна тиша. Чи сидять проти себе і дивляться один на од­ного? По якімсь часі чути шелест паперу. За ним безпосередньо голос Івана Грушки:
     – Це „урядова тайна“, і мені, властиво, не вільно вам зраджува­ти її, – в його голосі бринить глибокий, мужицький насміх, – але!!! Прошу! Маєте черговий донос на вас. Цим разом, як видно, з пов­ним прізвищем вашого „товариша“ Манилю. Я маю зібрати дока­зовий матеріял проти вас, пане учителю. Що ви на це скажете?
     Тато не обзивається. Папір пошелестує. Знак, що тато дочи­тує його до кінця. Нараз тато починає сміятись. Дарці в першій хвилині, якби хто снігу поза сорочку насипав: „Ой, Боже, істерія в тата чи що?“ Поки що ще ні. Поки що – це лише природний відрух людини з чистим сумлінням:
     – Та чого той йолоп Манилю знову пхається? Будете бачити, що й цим разом він повишукував на мені такі самі „тяжкі“ прови­ни, як у вересні. Чи видів хто такого йолопа? Він „видів“, як я при „си тріяска“* мав „іронічну міну“!! Знаєте, якби це все, що тут у нас діється, списав і післав до заграничних газет, то люди каза­ли б, що брешемо. Ніхто вірити не хотів би, що щось подібне мо­же діятись у двадцятім столітті в державі, яка рахує себе за цивілізовану й культурну. Агі! Або з тими папірцями на цукерках в кооперативі? Знаєте, то переходить всякі межі! Я, я маю бути винен тому, що крамар завиває цукерки в подвійні папірці. Я по­силав свою малу за тими цукерками. Удень папірці вам жовто-зе-
     *Sa triasca (рум.) – „Нехай живе“. Цими словами починається дер­жавний славень Румунії.
     430
     лені, але при вечірнім світлі – їх рація! – жовто-сині. Але хай мені хтось скаже, при чім тут моя особа? Отакі їх усі „докази“ проти мене. Будуть рити, як кертиці, мишкувати з усіх сторін, але, – вір­те мені, – чорта лисого знайдуть!
     Дарка уявляє собі татове прискулене, з променями зморшок око. Як це кумедно, коли простодушний, як дитина, чоловік, на­магається робити з себе хитруна. Ой, тату Попович!
     – Вони вже знайшли, пане вчителю.
     – „Знайшли“? – голос тата неповажно підскочив угору. – То чому не мають лиця прийти з тим до мене? Як я провинився чи­мось супроти права – прошу! – можуть прийти, заарештувати ме­не й поставити перед суд. Чи зле я кажу? Я ж відразу знав, про що їм іде… го, го!… ще з вересня, ще тільки починалось з тим плебісцитом. Хочуть, щоб я перестав учити тих бідних три години по-українськи в школі? Добре – їх право! Але хай мені службо­во, на письмі, чорне на білім покажуть цю заборону. Хай же я, на милий Біг, маю чим перед людьми у селі оправдатись. „Тайні за-борони“! Хі! Що мене обходять якісь тайні, чортзна-ким ре-даґовані, обіжники? Чи зле я кажу?
     Ні, тато добре каже й Дарка ясно розуміє не тільки його, але і цілу ситуацію, в якій він опинився. Насамперед тло: перший, мо­лодий ще посів новий уряд та його „вдячности“ для населення за переможні вибори. На тому свіжому тлі нова (маймо надію, що успішна) метода боротьби з ірредентою1. Стара, в додатку неори-ґінальна, метода з масовим переношуванням усіх державних уря-довців-нерумунів до реґату, показалась досить непрактична: з од­ної сторони зчинявся довкола справи небажаний галас і розголос, з другої – починав витворюватися нездоровий, можна сказати, навіть шкідливий культ „мучеників“ і „героїв“. Нова метода бага­то спокійніша, коли хто хоче, навіть культурніша. Такого, напри­клад,  народного  учителя Миколу  Поповича  лишають  на  посаді
     1 ірредента – від італ. irredento – невизволений. Ідеться про бороть­бу буковинців за самостійність і соборність України. (Іредентизм – по­літичний і громадянський рух наприкінці XIX – початку XX ст. за при­єднання до Італії прикордонних областей Австро-Угорщини з італійським населенням).
     431
     в його ріднім селі. Він заґаздовується, заводить родину, одне сло­во, живе. Ба, що більше: йому дозволяють навіть перевести в тім своїм ріднім селі шкільний плебісцит (хоч учителям всяка проти­державна діяльність під високою карою строго заборонена!). Ще далі: Миколі Поповичеві дають нагоду заграти ролю героя. Доб­родушний Микола Попович цілою душею віддається тій ролі: за­болочений, зі стиснутим шлунком, пожовклий із перевтоми, від са­мого полудня до півночі ходить від хати до хати й аґітує за шкіль­ний плебісцит. Дія послідовно поступає вперед: Микола Попович „виграє“ плебісцит. Ще не кінець: Микола Попович „виграє“ цілу Веренчанку. Село добре знає (заслуга Миколи Поповича!), що десь там, у самім Бухаресті, є такий закон, який дозволяє в на­родних школах навчати рідної мови дітей, якщо, річ очевидна, за­являються за тим їх батьки.
     Батьки дітей заявились за рідною мовою в школі, як один муж, закон – за ними, учитель – „свій“, отже? Тепер приходить кінце­вий ефект: учитель Попович, який буквально розпинався за тим шкільним плебісцитом, одного дня „добровільно“ не схоче скорис-тати з права, яке йому прислуговує, знехтує закон і перестане вчи­ти дітей по-українськи.
     Досить! Досить!
     Дарці приходить на думку одно оповідання Конан Дойла, де якийсь злочинець так паралізовував свої жертви, що проколював їм тонесенькою, розпеченою голкою один нерв у мозку. Проте ті лю­ди жили, приймали поживу, рухались, спали. Розладдя того одно­го нерву не викликувало майже ніяких змін в їх організмі, тільки спричиняло цілковитий параліч їх духового процесу. З людей вони ставали веґетативними живинами, щось посереднє між людським і тваринним світом.
     – Я розумію вас дуже добре, пане вчителю, але… я таки вва­жав за свій обов’язок…
     – Дуже дякую вам, пане начальнику…
     – … попередити вас, що це тільки пригрив до того, що вас че­кає від них. Ви маєте родину й тому…
     – Ет, – якось роздразнено перебив йому тато, – „родина“! Та певно… але є одно „але“, пане Грушка. Не можна ж кожної людської підлоти оправдувати „родиною“, бо тоді й та родина, до
     432
     якої ми при кожній нагоді відкликаємося, стане сама джерелом людського упідлення. Чи зле я кажу? Хай мені службово, на письмі, покажуть ту заборону, тоді я скорюсь, бо головою муру ще ніхто не пробив, і я його своєю одною не проб’ю, але… осмішити себе перед селом не дам. Не дам і кінець!
     Бідний тато, як він розпачливо борониться проти голки! Герої Конан Дойла скаженіли на її вид, проте голку в мозок теж діста­вали, бо ті (це ж таке просте), що готовили їм її, були сильніші від своїх жертв.
     Так… так… в цьому домі не так-то спокійно і безпечно, як Дарці перед часинкою ще здавалось. От перші хмари стягаються вже над його дахом. Може, „з великої хмари малий дощ“ вийти, але й може знятись така громовиця, що може горі коренем життя перевернути. Чи видержить її оця фортеця з глини? А якби так прийшло до катастрофи, тоді що? Чи досить духово загартовані на неї тих двоє добродушних, наївно-чесних людей? Чи не має вона, їх дитина, що в цьому відношенні мусить уважати себе за „стар-шу“ від них, просто обов’язку освідомити їх?
     Підсміхнулась на таку думку: мабуть, дітям так само незручно освідомляти батьків, як ніяково тим батькам робити це у відно­шенні до дітей.
     З кухні відхилились обережно, ніби при гріховних зальотах, двері, а з них виглянула мамина голова по шию:
     – Чи мій сп’юшок уже встав?
     Мамин пустотливий, легкий тон голосу затривожив Дарку: та мама нічогісько ще не знає про хуртовину, що стягається над го­ловами їх всіх. Дивне, що навіть нічого не передбачає. Напевно, ні, бо голос самиці, свідомої того, що її малим щось загрожує, має зовсім інакшу барву.
     До кімнати жучком влетіла Славочка (мусіли її не пускати, як Дарка спала) і, слинячи Дарці вухо, почала шепотіти скоботливо:
     – Стефко вже другий раз прийшов, а ти спиш та й спиш…
     Дарка не відігнала ще від себе жалю до Стефка за те, що вчора не застала його на двірці. Була переконана, що мав якусь поважну причину, і вже заздалегідь виправдала його, але… чому саме тепер мало це статись? Чому вчора ввесь день, навіть уно­чі, підсвідомо, у сон й сьогодні, відколи пробудилась, мала бути
     433
     в тенетах тільки одного вражіння, вражіння від зустрічі з Данилю-ком? Чому Стефко не може вичути, що над головами їх двох теж ворожить чиясь недобра рука?
     Та, як побачила його винувате, водночас таке дуже щасливе лице, усміхнулась і простягла йому назустріч обидві руки.
     – Даруй мені, Дарціку, що я вчора не міг бути на двірці, але я мусів до млина поїхати. Десь нашому Іванові так чобіт натер но­гу, що аж Ориська перед часом мусіла забавитись в хірурга й про­тяти йому боляк. Я думав, що зараз уполудне вернуся, але перед святами там так завізно, що мусів ночувати у млині. Не гнівайся, кохана.
     Хто так від серця просить, на того не сила гніватись. Та це не перешкоджає тій, що вибачила, зробити собі в дусі терпку замітку: „Еге ж, сьогодні млин… завтра корова родитиме… позавтра вмре хтось в селі і треба буде його поховати – і так день-у-день вири­натимуть якісь справи, завсіди важніші й перші від моєї особи… І за кожним разом треба буде їх розуміти, а йому заздалегідь ви-бачати…“
     Але зараз таки опам’ятала себе: Боженьку, що з нею сьогодні? Звідки ця несправедлива однобічність супроти Стефка? І чому? Адже в житті кожного мужчини є цілий полк справ, важніших від жінки. Ба, що більше! Зле з тим мужчиною, в якого жінка завжди найважніша. Бо, наприклад, що можна добре сказати про лікаря, летуна, машиніста у паровозі, вояка, який віддає першенство жінці перед своєю працею? Хто до таких мужчин має довір’я? Адже всіх мужчин на світі обов’язує один закон праці. (За вийнятком тих на­родів, панно Попович, які такі розумні, що кажуть жінкам працю­вати на себе!). Чому ж Стефко Підгірський мав би виломлюватись з-під цього міжнародного закону?
     Мама переконала Стефка, що він „до товариства“ Дарці пови­нен випити ще одно снідання.
     – Стеф, твоя дівчина неможлива сьогодні. Мусиш бути роз­судливий за нас двоїх, чуєш? Хтось урік мене, – засміялась, але сміх її не мав в собі нічого переконливого.
     – Ти… ти моя кохана… – шепнув гарячо. В кожному іншо­му часі така відповідь успокоїла б її, а тепер, не знати чому, роз­сердила. Почала глузувати собі з нього: зараз, як скінчать пити
     434
     каву, Стефко повтирає собі уста солідно зложеною, чистою хустин­кою і в молитовнім захопленні положить свою руку на її руці. (Єдині пестощі, на які він мав відвагу, коли мама була недалеко). І за кожним разом, як клацне десь клямка, Стефкова рука поволі, з гідністю зсуватиметься з Дарчиної.
     Досі ця поміркована „кімнатна“ температура його почувань чи крови (межа між ними така пливка, як в органічнім світі між фав-ною і флорою) була саме відповідна до того, щоб любов їх поволі дозрівала. Дарка знала терпкий смак штучно виплеканих, звичай­но штучно піднесеною температурою, овочів.
     Тепер, ні сіло, ні впало, почала дратувати її саме ця границя в їх взаєминах. Захлипалась кавою, щоб нарешті допити її і доче­катись хвилини, коли його рука пестливо, але пристойно діткне її. Мала охоту сказати йому тоді тільки одне: „Я знала, що ти вико­наєш цей рух…“
     Та до цього не дійшло. Стефко, здається, підмітив її зачіпну, причаєну поставу. Зміркувавши щось, він скоро допив свою каву, вийшов на середину кімнати і, кланяючись, як при лянсьєрі1, з ру­кою на серці промовив робленим, смішно покірним голосом:
     – Прости ж мене, моя мила, що ти мене била…
     Дарка була роззброєна, і то зовсім. Стефко з економічних ог­лядів майже ніколи не жартує, але коли вже раз дозволить собі на цей духовий люксус, то це означає, що її хлопчисько в золото-ро­жевім гуморі. На знак, що піддається, підняла обидві руки вгору і з так простягнутими руками наблизилась до нього й, ніби поціле­на кулею нешляхетного переможця, повалилась йому на груди.
     І тоді сталося щось, чого Дарка не передбачила. Стефко видав із себе зойк, як людина, якій забракло віддиху. Безпосередньо потім відчула його Дарка цілого на собі. Його ноги, живіт, груди з такою безпам’ятністю тисли її до себе, мов би хотіли розчавити Дарчині кістки і самі влізти в її шкіру.
     Був це вибух найнебезпечнішого ґатунку людської пристрасти, бо пристрасти аскета. В одній хвилині вчула, як сплетені його ру­ками й ногами валяться обидвоє на стіл, як стіл тратить рівновагу і разом з начинням хилиться до землі.
     вид бального танцю (фр. lancier).
     435
     – Бійся Бога! – встигла ще крикнути. Впору пустив її і обид-воє затримали стіл. Одна тільки філіжанка із дзенькотом розсипа­лась по підлозі.
     – На щастя! – крикнула весело мама з кухні.
     Дарка збирала черепки, а він, поблідлий, на середині кімнати, там, де перед хвилиною кланявся їй, і з мукою на обличчі, слідку­вав за її рухами. Пальці так неприємно трусились йому, що не мог­ла дивитись на нього.
     – Вибач мені, – вибелькотав, не наближаючись до неї.
     Підвелась, зложила черепки на столі і без слова підійшла до вікна, плечима до нього. Якби він знав… ах, якби він знав, що не він, а вона має просити вибачення в нього! Він не знає, що цей нагальний вибух нареченого, який утратив терпець, є нічим супро­ти того відкриття, що його зробила вона під час того дикого зуда-ру їх тіл. Він не знає і ніколи не дізнається про те, що у хвилині, коли він горів увесь, вона була холодна, трохи лише перестрашена і не відповіла йому ні одним своїм нервом. Ще гірше: коли його руки так нахабно нишпорили по її тілі, вони видались їй в однім менті смоктальцями морської потвори й тоді вона вчула огиду від тих рук, відразу до нього цілого. Що це? Невже ж це перший алярм того здорового інстинкту, яким вона так чванилась перед Коком? Чи може її тіло відповіло б на те насильне нахабство кож­ному мужчині так, як відповіло Стефкові, свому судженому, з яким за чотири місяці мала „ділити подружнє ложе“?
     Не знала нічого певного. Мала деякі сумніви, здогади, навіть її остання зустріч з Богданом на залізничім двірці вчора збудила в неї деякі передчуття, але все це було пливке і досить неперекон­ливе. До біса? Вона ж має двадцять і два роки, стільки „перей-шла“ за них, а властиво… не знає, як поставитись до такого еле­ментарного, життєвого питання, як взаємини між жінкою і мужчи­ною! Була майже схильна заздрити деяким своїм товаришкам, що „зналися“ на мужчинах і сортували їх, як слоїки з конфітурою. Ро­зумілися на етикетці, знали ґатунок, витривалість на час і смак кожного слоїка.
     Пригадала собі одну свою розмову із Зоєю. Притокою до неї була подружня зрада одної заміжньої (Сергієвої „товаришки по фаху“) жидівочки. Зоя осуджувала не сам акт зради (в Зої все на-
     436
     виворіт), але саме те, так мовити б, його психологічне тло. Вона, Зоя, ніколи-преніколи не хотіла б ще раз з іншим мужчиною переходити ту Голготу приниження і душевної муки, що її мусіла перейти як Сергієва жінка.
     – Ви ж казали, що ви любили Сергія, – здивувалась Дарка.
     Зоя засміялась:
     – А що це має до речі? Переконаєтесь самі колись, моя хоро­ша, як мужчини розуміють любов. Треба буде не раз зуби зціпи­ти, щоб не кинути тому, якого кохаємо, якимсь образливим словом у лице.
     Вона слухала Зою, розчарована й пригноблена.
     – Я собі трохи інакше уявляла подружжя, – призналась щиро.
     Зоя ще дужче розсміялась:
     – Єй-бо, яка з вас ще дитина! Це тільки зразу такий чорт страшний…
     – А потім „звикаємо“ до нього, – терпко замітила Дарка.
     – Ох, ні! Потім справи ті якось самі від себе „реґулюються“, і жінка починає чоловіка ще більше, глибше любити, як перед шлюбом… і… все в порядку. Найважніше, – майте це на увазі, Даронько, як підете заміж, – щоб жінка була досить розумна й досить мужня, щоб не зрадити перед чоловіком тої відрази, що її неодмінно почуває в перших місяцях подружжя. Потім, кажу ж вам, все від себе наладнюється. На мій погляд, річ у тому, що жінка просто дістає стать. Чи вам не здається, що з нас до шлю­бу майже такі безстатеві істоти, як папороті в першому поколінні?
     Так виглядало життя, обдерте з фіґового листка. Було таке, а не інакше, і яка на це могла бути рада? Остаточно Дарка у своїх двадцять і двох роках доходить до тої межі, де ще крок, ще два – і скінчаться всякі недоскоки, щезне лірика, замовкне цокотлива мо­раль, і „гріх“, яким страшили її, відколи почала розуміти що-не-будь, стане обов’язком, а його наслідки благословенством.
     Якби погляди Зої можна було звести до якогось загальника, то виходило б, що Дарка пройшла сьогодні перший етап своєї „Гол-готи“, тобто вкоротила її на кілька ступнів. Була хвилина, що їй навіть подобалась ця героїчна роля.
     Відвернулась від вікна і глянула на Стефка. Він чекав на цей погляд. Подивились просто в очі одне одному і зрозуміли: життя
     437
     в одній хвилині зробило їх на кілька років старшими. Підійшов до неї, ніжно-ніжно обняв її за плечі. І хоч ледве торкнувся її ра­мен, відчула відразу, що сестринно-братерський тин між ними упав.
     – Моя жінка, – шепнув їй до вуха.
     – Мг, – погодилась невиразно по хвилині і вчула, як очі її сповнились слізьми. В ніякому разі не були це сльози радости. По-злодійськи скоро обтерла очі й усміхнулась до Стефка; але весе­лість її не вернулась вже того дня до неї.
     XVII
     Ні, рішуче не можна було прикласти до днів, що ними тепер проходило Дарчине життя, тої гарної, успортовленої і такої сучас­ної фрази: „час летів стрілою“. Він не летів стрілою, хоч і не волікся черепашиною ходою.
     Надворі почав від західно-полудневих вітрів танути сніг, і світ з вікна видавався великим, білим у чорні латки котом. (Доморослі метеорологи заповідали морози аж після Йордану). І хоч цей кіт-велетень видавався заважкий до бігу, він просто перескакував де­які місця в часі.
     Так Дарка пов’язала в один вузол два суперечні поняття: жит­тя на селі взимі було справді нудне, але нудьга та мала в собі рух, що дивно вкорочував час.
     До того мама далі вважала Дарку почесним гостем і не дозво­ляла їй братись за будь-яку „невідповідну“ для студентки філософії роботу. Не було це притаманне типові мами Поповичевої, а запо­зичене із психіки селян, які вважали за нижче своєї гідности доз­волити своїм дітям-„студентам“ працювати попліч з собою. О, во­ни не мали при цьому на оці відпочинку фізичних сил своїх дітей! По-перше, наука в очах селянина – це ще не праця, по-друге, наші селяни не такі знову сентиментальні. Просто діти мали грати ролю „панів“ на славу і „гонор“ своїм батькам.
     Дарка теж мусіла бути завсіди чепурно одягнена, припудрена, сказати б, нероба з виплеканими руками. Можливо, що в цьому випадку важне було в очах мами й те, що Дарка була заручена,
     438
     і наречений міг, бо мав до цього право, з’явитись в них в кожній порі дня. Ах, „міг“ і „мав право“ з’явитись в кожній порі дня, а він день-у-день, тиждень за тижнем приходив завсіди в одній і тій самій порі. Приходив о 4-ій, а відходив о 6-ій сполудня. Дарці ця каригідна точність нагадувала нічне піяння когута. Той теж ніколи не спізняється, ні не помиляється щодо часу. Кожного дня, як наближається четверта, Дарка діставала якби легких памороків. Може… може… нарешті сьогодні він зробить відхил від цієї самовбивчої норми і, може, спізниться бодай на пів години… Може, нарешті, бодай раз приневолить її серце хоч трохи затужи­ти за ним. По двох тижнях побуту дома вона переконалась, що її мрія ніколи не здійсниться. Була це одна з тих мрій, що їх жив­цем закопуємо в могилу. Не раз, дивлячись отак на його спокійне, безпечне лице, вона чула потребу заплакати над ними обоїми. Од­не знала вже тепер: кохання їх ніколи не дійде до розцвіту, а зни­діє перед часом з надміру того лагідного, смертоносного спокою, що омотав їх. Так, як деякі тропікальні рослини надіють в наших вазонках з надміру води, хоч без неї і не могли б жити.
     Іноді знечев’я вдаряла на неї хвиля тверезости й бунту: чому вона мала б іти заміж за Стефка Підгірського? Правда, звичайно так буває, що недужі закохуються у своїх сестрах-жалібницях, але подружжя? Бо і справді, чи в той час, як вона почала була піклу­ватись Стефком під час його „недуги на зраду“ Лялі Данилюківни, чи думало яке з них в той час про подружжя? Та саме тепер, коли так звана „екзистенція“ батька висіла на волоску, такі міркування були найменше несвоєчасні і згори пересуджені. Вона мусіла б спа­литись з сорому, якби тільки себе тут мала на думці. О, маючи за собою такий вдячний предмет, як французька мова, вона дала б со­бі ще раду у світі. Напевне! Але батьків добило б саме почуття безсилля й та страшна для них свідомість, що вони не у силах до­помогти своїй дитині докінчити студії. Вона ж знає добре тих лю­бих своїх „старосвітських людей“.
     Отже, „жертва родини“, що?
     Ні, чому відразу хвататись за самі крайні тони, коли між ними є ще ціла ґама переливних, гнучких півтонів? Не можна ж стави­ти справи самим ґудзуватим рубом: адже вона любить Стефка на
     439
     свій лад. Вона хотіла б, може, тій любові надати трохи штудерної форми? О Боже милосердний, яка жінка цього не хоче? Адже, власне, на цім основується оте приманливе, гірко-солодке „непоро­зуміння статей“. Воно почалось за Адама й Еви і повік так уже буде: жінка буде задивлена у форму, мужчина – у зміст речі, а непорозуміння між ними прийдуть вже самі від себе.
     Ще й приїхали Уляничі на свята, і Дарка мала різкий приклад подружжя, в якому одне з партнерів стратило голову скоріше, заки ще встигло застановитись над важністю такого зв’язку.
     Дмитро Улянич (о молодосте за кедровим мостом!), колись ду­ша їх веренчанецької братії, найвищий суддя в їх гурті, щирий друг-дорадник кожному зокрема, той Улянич, що, здавалось, сер­це своє носив на одвертій долоні, сьогодні, тихий і темно-жовтий, робив вражіння засушеної грушки.
     І слідочку не залишилось по тім Уляничеві. Цей – не декла­мував більше на всі груди прологу до Франкового „Мойсея“, не запалювався в дискусії, не товк кулаком об стіл і не кляв, не об­стоював ніколи своїх засад. (Чи ж би вже їх більше не мав?). Те­пер він уживав пристойної, освяченої законом, назви „румун“ за­мість погірдливого, загальноукраїнського „постолак“. Набрав звич­ки, йдучи вулицею, оглядатись сторожко на всі сторони і говорити пошепки.
     Чи Улянич жив іще? Не було сумнівів щодо цього, як і щодо того, що мозок дістав уже свою голку. А втім, може, для Уляни-ча особисто була краща навіть конандойлівська голка, ніж свідо­мість подружньої трагедії.
     Ще давніше, перед своїми заручинами зі Стефком, Дарка здо­гадувалась дещо. Коли вона стала, так мовити б, членом родини Підгірських, тоді Ориська виспівала все до решти. (Між сестрами Підгірськими існувала здавна якась тупа, ближче не знайома Дар-ці, взаємна нехіть).
     Почалось оте в Уляничі від хвилини, як на світ прийшла Мо-тря. „Офіційні вісті“ родини Підгірських подавали тоді, що порід був незвичайно важкий, так що безпосередньо після нього Софія мусіла піддатись операції, яка поклала раз назавжди хрестик на її дальше потомство. Орися висміяла ці поголоски. Це все – неправ­да. Софія щойно в рік після Мотрі добровільно піддалась небез-
     440
     печному в дальших наслідках й неетичному насвітленню променя­ми Рентґена. Орися висловила зовсім одверто свою думку перед майбутньою братовою: Софія не могла переболіти того, що дівчин­ка не вдалась у маму і зі страху, щоб ще котрась її дитина не прий­шла на світ така погана, як оця, не хотіла загалом більше родити.
     Справді мала Мотря не мала нічого в собі з Підгірських. Хіба очі. Але й ті в товаристві пролетарсько-широких уст і заводіяць-ко-нефоремного носа не мали того чару, що очі на лицях усіх Під­гірських. (Так-то воно: все інше легше перепачкувати, але ніс за-всіди буде свідоцтвом приналежности до означеної раси, ба навіть суспільної верстви даного народу). Здається, ніс Мотроньки і най­більше болів Софію. Хоч не можна було сказати, щоб Мотронька була „викапаний“ батько. Риси обличчя Дмитра Улянича, хоч і на­гадували в грубших зарисах Мотрині, були куди шляхетніші. Од­не слово: Софійка була занадто певна сили „раси Підгірських“ і, як виявилось, перерахувалась. І це зломило її.
     Орися поважно казала, що сестра ненавидить тепер їх обидвоє: чоловіка й дитину. Її власна дитина стала ганьбою для неї, якої во­на соромилась, як байстрюка. Тепер здається, що навіть це почу­вання було завеликим зусиллям для Софії Уляничевої. Від двох років почала Софія страхітливо прибирати на вазі. Ніхто, хто не бачив її кілька останніх років, не пізнав би тепер в цій товстій жінці, з гладкими обручами на шиї, підборіддям і довкола кісток ніг і рук, змійкуватої, в’юнкої Софійки Підгірської. Горішня губа засіялась тепер в неї чорненьким мошком. Деяким жінкам надає це приємного, енерґійного вигляду. В Уляничевої мав цей мужеський поріст всі риси виродження її полу. Навіть голос її змінив свою барву – став такий, як і вона ціла – грубий і неповоротний. Ця жінка товстіла з кожною хвилиною і так напівсонна (тепер вічно подрімувала) вмирала вже за життя „на сплати“. Все ще елеґант-но, хоч, може, трохи переяскравлено одягнена, сиділа звичайно на отомані з подушкою під „крижима“ і апатичними, сонливими очи­ма дивилась на світ, на людей. Бідний Улянич! Чи приємність ма­ти на власність цю статую веренчанецького Будди – варт була ціни всенького життя?
     Проте, єдина річ, чи пак особа, що спонукувала ще Софію Уляничеву до психічного руху, був таки ніхто інший, як Мотронь-
     441
     ка. Вона мусіла на думку своєї мами „компенсувати“, як кажуть психологи, свій брак уроди непересічною елеґантністю одягів і так званими „добрими манерами“. Як не як, а це були затяжкі кайдан-ки на Мотрине семилітнє тільце. Дарці нагадувала собою ця дити­на анемічну рослинку під скляним кльошем. Кльош, хоч охороняв її від негоди, але позбавляв її життєвих сил і всякої відпорности. Мотронька не могла виконати одного руху, сказати одного слова, щоб не почути на собі остережливого, важкого маминого погляду. Усе невідповідне, що тільки Софія перехопила в поведінці доньки, зараз записувала на рахунок „прикмет, одідичених по батькові“. Дитина не так залякана, як втомлена тою безнастанною контролею, для „святого спокою“ майже не рухалась і не говорила. Звичайно присувала собі крісло під вікно, сідала на ньому, як школярі пер­шого дня науки, й цілими годинами дивилась сумно на дорогу, якою мало хто проходив.
     Інколи, дивлячись отак на сумну Мотрину фіґурку, Дарка розпливалась ціла в материнській ніжності до своєї вимріяної, да­лекої дитини. О Боже, як же ж усе приготоване було в її серці на прихід того малого створіннячка! Який лад, яка чистота, яке тепло в тому серці чекало на нього! Навіть якби той жданий гість мав виявити себе малим, губатим муринятком – однако все наготовле­не дісталося б йому, а не комусь іншому.
     Вона не розуміла Софії Уляничевої. Часом прокидався в її на­скрізь материнській душі бунт проти насильства супроти дитини. У такі хвилини наче б змовлялась у помсті на Софію: тоді бажала собі, щоб в неї, Дарки, рік за роком родились самі хлопці, хоч мрією її була завсіди дівчинка з синіми очима. Самі розгукані! Самі здоровезні! Самі шибайголови! Зі зловтішною насолодою уявляла собі вираз обличчя їх тети Софії, як вони, з заболоченими череви­ками, розкудовчені й замурзані, вганяються галасливо з горнятка­ми з милиною по цім мертвецько-чистому домі і наповняють його аж по стелю дугастими мильними баньками.
     Хай живуть хлопчиська-шибайголови!
     Хай живе світ мильних баньок!
     Не раз Стефко, переловивши її усміх, звертався до неї з німим запитом: до кого вона посміхалась? Не зрозумів би, якби сказала,
     442
     що саме змовлялась зі своїми синами. Тому пускалась на невинну брехню і вдавала, що той таємничий усміх був призначений для нього, Стефка.
     З другої сторони, Дарка мала докази на те, що той сум чи по­кора, що її проявляла Мотронька у прияві матері, не були ні за­надто глибокі, ні щирі. У „старих“ очах тої дитини чаїлись завсіди якісь хитрі вогники, які вона подивугідно реґулювала силою волі чи інстинкту.
     Часом (таке свято траплялось дуже рідко і, можливо, що Софія вважала свавільну і розвезену Славочку Поповичів за „замало ви-ховану“ для товариства своєї Мотроньки) приходила Мотронька бавитись до Славочки. Дарка навмисне слідкувала за тим, як Мо-тронька поводиться поза маґнетичним колом маминих впливів. Помітила, що дитина завсіди потребувала якогось часу, щоб очу­няти. Навіть розкутана вже з шаликів, без плаща і сніговиків, сто­яла ще якийсь час посеред хати з опущеними руками і не знала, що почати з собою і зі своєю волею. Тоді Славочка відразу вска­кувала в ролю господині дому і засипувала гостю услужними пи­таннями: „Може би, забавитися у „крамницю“? Може, у „школу“? Може, в „іменини ляльки“?“
     На всі ці чемні питання Мотронька невдоволено заперечувала головою. Дарці здавалося зразу, що та дитина загалом негодна схопити глузду забави. Сама Славочка була до сліз розчарована.
     – Ну, то, може б, ми бавились у „весілля ляльки“? – з роз­пукою вигадала одного разу вже останню можливість. Мотронька, втомлена ввічливістю „господині дому“, остаточно погодилась на те „весілля“. Не беручи ніякої участи у приготуваннях до такого свя­та, як „матка“ сиділа на покуті й задумано дивилась кудись перед себе. Не оживила її навіть роля паламаря, так що Славочка аж спитала стурбовано:
     – Ти, може, гніваєшся, що ти не є панотцем? Але бачиш… то є моя лялька, і я так багато разів давала вже шлюб, що вже все до чиста знаю. Не гніваєшся?
     Посміхнулась блідо і, як би збудившись раптово зі сну, зака­дила скоро кохлею перед молодою і „панотцем“. Весільний бенкет теж не поцікавив її занадто. Пригублювала кожної страви, але не робила цього з такою побожністю, як пристало на такого високо­го гостя, як „матка“.
     443
     – Ти ще ніколи не була „маткою“ на ляльчинім весіллі? – спи­тала підступно ображена Славочка.
     Щойно як заграла музика (Санда – на дримбі, Дарка – на бубні з баняка від білизни, мама Поповичева – на старій цитрі, що мала нагадувати цимбали), Мотронька оживилась і захотіла раптово танцювати. Ледве вговкала її Славочка (не можна ж було допустити до бешкету), щоб опанувала себе, бо в першій парі має піти „молода“ в танець. Піднайшовши собі за той час партнера (палиця старого Поповича), пішла Мотря і собі в танець. Були це навіжені, конвульсійні рухи в супроводі неартикульованих вигуків дикуна. Славочка з очима, повними сліз, ломила собі руки:
     – Йой… йой… і… та хто в нас так танцює? Що вона мені з весілля зробила?
     Мотронька доти викручувала й кидала собою, доки стало їй віддиху. Потім впала на отоману, втомлена і сита. Цього руху ма­ло вистачити її організмові бодай на тиждень.
     Тоді Дарка уперше в житті усвідомила собі, що подекуди ро­зійшлась з своїм званням: не анналів покійників, не хронік мерт­вецьких часів, а такого живого зільника, як Мотря і Славочка, дайте її душі!
     Чому, властиво, не дали її батьки до вчительської семінарії? Ах, правда! Орися Підгірська була призначена до гімназії, а мама Поповичева… мала теж свої амбіції.
     Дарка поділилась своєю увагою щодо Мотроньки з Орисею. Та обрушилась:
     – Дай мені спокій! Дивитись не можу на ту тресуру.
     – Правда? – хотіла відразу вхопити її за слово Дарка. Та хоч потім і мала Орисине слово в жмені, з „визвольної боротьби“ Мо-троньки таки нічого не вийшло. Орисі, хоч діло йшло про її сестрі-ницю, не лежала ця справа занадто поважно на серці. Родина Підгірських, як дерево: здалека творили один моноліт, але коли бу­ло приглянутись тому дереву ближче, відразу впадало в очі, що там кожна вітка росла окремо, в іншому напрямку.
     Розчарована Дарка придивилась ближче Орисі: ні, нерозумно було мати який-небудь жаль до людини за те тільки, що вона за­лишилася вірна собі. Чого хотіти? Це ж була та сама Орися, що тому вісім років, коли йшло про її особисту, пекучу справу, мала силу протиставитись одна – цілій класі. Все в ній і надалі вірне їй:
     444
     її недоступна краса, її зворушливе себелюбство, ледовий темпера­мент, навіть її погорда до всього „популярного“, масового.
     Раз якось, вже після розмови про Мотроньку, похвалилась Дарка перед нею своїми шістьма (ритуальне число, коли йде про шлюбну виправу) лляними, вишиваними ручниками. Орися, не придивившись їм навіть добре, сказала „просто з моста“:
     – Дай собі спокій з тим! Маю вже по вуха того своєрідного примітиву.
     Почула себе немило вражена…
     – Чому… наше народне мистецтво це… „примітив“, на твою думку? Не розумію тебе.
     Тоді Орися спокійно вилущила перед нею свій погляд.
     – Слухай, Дарко, коли якийсь панисько має цілий дім, улаш­тований з модерним комфортом, а для химери чи – хай буде по твому – з пієтизму до народного мистецтва зробить собі одну кім­нату в народнім стилі… з дубовими лавицями… веретками і гли­няними мисками, то, припустім, що можна це ще назвати „народ­ним мистецтвом“. Кажу „припустім“. Але коли когось не стати на форнірований креденс, і він з біди заступає його сільським замис-ником, то даруй, ніхто не вмовить в мене, що він робить це з піє­тизму до „народного мистецтва“. Так само, як ніхто не переконає мене, що той замисник, в якому бідний інтеліґент переховує муку, яйця, цукор і каву, – це „мистецька річ“. Ні, мистецтво повинно й мусить бути люксус, який ані з „популярністю“, ані з „ужитко-вістю“ не сміє мати нічого спільного. Це щось… понад усіх і по­над усе…
     – Не йде тут тільки про саму економію, але і про національ­ний характер дому, в якому живемо, – зробила Дарка натиск на останні слова, пильно подивившись на Орисю. Та підтягла легко­важно рамена вгору:
     – Не маю часу на того рода сентименти! Тепер… якби так вдалося мені дістати асистентуру в Інституті Пастера1, то я мала б праці разом з викладами і клінікою понад дванадцять годин ден-
     1 Заснований у 1888 році в Парижі Луї Пастером (1822–1895) на­уково-дослідний мікробіологічний інститут (пізніше отримав назву Інсти­тут Пастера).
     445
     но… Ти уявляєш собі? Коли по такій гарівці приходжу додому – тоді… ох, тоді… передовсім хочеться вигоди й простоти… так… так, моя люба… простоти й вигоди…
     Дарка не спротивилась поглядові Орисі, і на тім дискусія за­кінчилась.
     Велике, якесь справді праматеринське вирозуміння, що його мала Дарка для кожного живого створіння, завсіди помагало їй, ко­ли вже не виправдовувати, то бодай розуміти деякі неясні людські вчинки та їх спонуки. Вона розуміла й Орисю, яка, безумовно, на­лежала до людей не обтяжених духово так званою „реґіональною батьківщиною“. Чи люди ці нижчого, чи вищого ґатунку від тих, що хворіють на „Heimweh“* – це спірне питання, над яким хай ломлять собі, здорові, голову соціологи та філософи. Цей тип ціка­вий головно тим, що він однаково відпорний на національні, як і денаціональні впливи. Ґиньо Іванчук, напевно, відмовив би Орисі права до назви „українка“. Та Дарка переконана, що ця „не-ук-раїнка“ не стала б ніколи румункою (тоді, коли ця небезпека без­настанно загрожує високопроцентовим українцям!), навіть якби ма­ла ціле своє життя прожити в Бухаресті. Навпаки! Там навчилася б ще одної в тім середовищі, скажімо, найскоріше французької, мо­ви, і в Парижі почувалася б однаково „своя“, як у Бухаресті. Ха­рактеристичне те, що ті люди навіть своїм приватним мешканням надають міжнародний, чи, докладніше, „міжготелевий характер“. Ще більше: вибирають собі навіть звання, які в самій своїй основі є міжнародним здобутком. Наприклад, дико звучить фраза „націо­нальна медицина“, так само, як не підходять до себе такі поняття, як „націоналіст“ і „комівояжер“. Орися Підгірська вибрала меди­цину, щоб посвятити себе праці в Інституті Пастера, добродія всіх народів і племен на земній кулі.
     Так виглядали Підгірські зблизька. Не були ні ліпші, ні гірші, як десятки, сотні родин з суспільної верстви. Вони були собою: кожне з них, починаючи від найстаршого в родині о. Омеляна з „жидівською головою“, до Мотроньки – ніби планети в космосі, відбувало свою окрему дорогу, але всі вони разом творили одну узалежнену взаємно, планетарну систему. І в цьому саме була їх
     туга за батьківщиною (домом); ностальгія (нім.).
     446
     сила. Незгармонізовані духово, наверх вони завсіди виступали од­ною лавою.
     Дарка вже тепер заходила інколи в голову: де й як вона при­містить себе в цьому роді? Чи пристане до когось і разом з ним утворить окрему групу? Чи піде за старим, родовим звичаєм і ста­новитиме разом з чоловіком і дітьми окрему, незалежну вітку Під­гірських з тим, що наверх творитиме разом з ними моноліт їх ґе-неалоґічного дерева? Почувала, що з цієї всієї родини (очевидно, поза самим Стефком) ще найближчий їй Дмитро Улянич. Вона єдина найглибше добачувала зміну, яка доконалась в ньому. Зда­ється, теж була й єдина, що вичувала біль в його душі з того при­воду.
     Найлегше конати непритомному, а Улянич, на жаль, здавав собі справу зі свого стану.
     Одного вечора в Підгірських, як Орися співала в супроводі фортепіяну й очі всіх були звернені на неї, Улянич наблизився до Дарки і по хвилині сердечної, доброї мовчанки чомусь спитав ше­потом:
     – Чи ти думаєш колись… іти на посаду?
     – Чому ні? Як треба буде… то чому би ні? Якби тільки схотіли дати…
     – Дадуть, – підсміхнувся гірко, – але ти ніколи не роби цього.
     – Чи ж би аж так зле було? – спитала просто.
     Ледве зачула те, що він шепнув їй:
     – Дають гроші, а беруть душу з чоловіка, чи ти ще не ро­зумієш мене?
     Відразу зрозуміла, що мав на думці, але саме воно стало тепер в неї якимсь маловартним. Важнішим від усього була тепер хвиля внутрішньої, священної радости, що залила вщерть її серце. Вчула в ньому благословенний дотик живої Уляничевої душі. Дарка опу­стила руку і крадькома пошукала за його долонею. Улянич відповів їй багатомовним, коротким стиском. Так прощаються з собою два мужчини-приятелі в обличчі катастрофи.
     Орися співала далі своїм милим, трохи претензійним голосом:
     Und die Mrchen sind nicht wahr…*
     І казки є неправдивими (нім.).
     447
     Дарка відступила навшпиньки від Улянича, бо чула, що приз­бирується в ній непереможна охота взяти у свої рамена цю вели­ку, добру, а таку покривджену життям дитину. Стефко відступив їй своє місце, а сам став за спинку крісла. Обидві його руки дер­жали її за рамена, ніби вона хотіла втекти йому. Будучи отак уся в силі Стефка, усміхнулась ще раз почерез стіл, крісла й людей до Улянича. Притакнув їй головою. Розуміла, що від сьогодні твори­тиме з ним один „блок“ у родині Підгірських.
     XVIII
     Звідкись здалека надсували „передсвяткові настрої“. Славочка порівняла їх до бородатих, пустотливих карликів, що раптово об­сіли дім і робили в ньому сміху вартий розгардіяш. Нишпорили по всіх шухлядах (навіть по тих „недоторканих“), відчиняли шафи і перетріпували в них кожну річ, здіймали для забави образи зі стін. Розбирали ліжка і витрясали солому з сінників, розсівали по хаті млосний запах свіжогашеного вапна, збивали в хаті порохи і відчиняли вікна настіж, хоч надворі був грудень. Одне слово, так колотили порядком дня, що навіть обіду в цім домі не можна було дістати впору.
     Всі признали одноголосно, що Славочка має буйно розвинену уяву й що цю, як не як, невигідну на сьогоднішні часи прикмету вона одідичила по непоправнім мрійнику – батькові Попови­чеві. Але й це признання не спричинилося багато до маминої рів­новаги духу. Вона була, як завсіди перед святами, роздразнена, сварка і легкозапальна, як водень. Це була теж свого роду тра­диція, оці передсвяткові „гумори“, без яких самі свята виглядали б, напевно, бліді і однотонні. Все мамі заваджало: власне волосся на голові, цяпотіння з ринви, витирачка під ногами, Славочка, тато, пес і кіт. Дарка подумала, що таку передсвяткову високу темпера­туру в кухні можна б легко обнизити на кілька ступнів, якби так кожна господиня казала на всіх дверях, що ведуть до кухні, випи­сати „Заввагу“: „Чоловікам, дітям, псам і котам входити не віль-но“. Та ба! Яка мама в той небезпечний час, де один грюкіт две­рима може спричинити параліч баб у печі, хотіла б позбавляти
     448
     себе таких вдячних громозводів, якими є саме… чоловік, діти, кіт чи пес?..
     На сам латинський Святвечір прийшла листівка від Богдана Данилюка. Галузка ялинки з одною самітньою, до половини ска­паною свічечкою. На відворотній сторінці – ні одного слова, тільки сам досить скромний підпис. Дарка відібрала з порога листівку від листаря, хотіла непомітно перекрастись з нею до кімнати і там замкнутись зі своїми думками, що знялись в ній раптово, як ку­рява. Та втеча не вдалась. Славочка чи мама (не пригадує вже собі) переловили її, і вона мусіла їм показати те, що одержала з пошти. Виминаючи мамині очі, Дарка скоро висмикнулась з рук Славочки до кімнати і замкнула двері за собою.
     Тут вийняла листівку ще раз з кишені (була майже здивована тим, що листівка тремтить злегка в її пальцях) і ще раз уважно оглянула її з обидвох сторін. Що мала означати ота мала, саміт­ня, бідна галузка ялинки? Був це символ чи тільки трохи тонший мистецький смак, що підказав Богданові замість цілої ялинки вибрати тільки одну галузку? Ні… ні… не було це таке просте й невинне, як хотіла вмовити в себе. Чому не виписав стереотип­ного „веселих і щасливих“? Було б тоді ясно все. Адже бувало вже таке, що вряди-годи приходила від нього саме така шабло­нова листівка з нагоди Великодніх чи Різдвяних свят. Хоч, прав­да, останніми часами навіть і так не давав про себе знати. І тому тепер було щось зовсім інше. Зрозуміла й вичула його, як поклик. Він кликав її до себе. Дав їй пізнати, що думки його біля неї, але й на цій межі зупинився. Мала таке дивне вражіння, наче б вивів її на роздоріжжя і жадав від неї, щоб сама добровільно вибрала свій шлях. Не могла бути йому вдячна за це. Чи ж мож­ливе, щоб не знав, що вже сама нагода до вибору родить сумніви й вагання? Ще два тижні тому не припускала навіть можливо-сти такої нагоди, а не то самих вагань… А сьогодні?.. Чи вагаєть­ся вже? Ще ні. Не вільно їй цього. Занадто добре знає себе: якби тільки раз заломилась, то в її дурнім серці прорвалось би щось, наче гать, і воно під навалою тої повені уступило б. Не хо­тіла навіть ніколи порівнювати Стефка з отим другим. Боялась логіки фактів.
     …Шал, божевілля…
     449
     Але чому не мала раз дозволити своїй тверезій голові покрути­тись трохи? Ніколи в житті не їхала на карузелі, а тепер мала таке вражіння. Почувала себе вже трохи наче застара до такої спроби, а проте, було страшно і приємно. Водночас здавала собі справу з межі між дійсністю і забавою, як і з того, що навіть така при­ємна їзда на карузелі не може тривати безконечно. Побачила через вікно, як тато покинув свою роботу коло щеп і правцює до хати. Повела рукою по чолі, якби проганяла звідти спогади, що обсіли її голову, і вийшла до кухні татові назустріч.
     – Що доброго приніс листар?
     Нічого. Властиво, нічого. Бо тільки Дарка одержала святочну листівку від директорського Богдана. Це мама поспішилась з відо­мостями.
     – Та-ак? – процідив тато крізь зуби, а зараз додав насмішку­вато: – Скоро пристосувався молодий Данилюк до „нових“ свят. В цьому випадку яблуко таки досить далеко відкотилося від яб­луньки.
     – Ет, що тебе обходять чужі діти, – бомкнула мама. Татова увага ні для кого не була мила. Тато звернувся до Дарки вже сер­дечніше:
     – Я на твому місці, Даруню, відіслав би йому ту картку і до­писав би йому ще, що наш Святий вечір щойно за два тижні. Крім цього, мені здається, що він повинен би знати, що до зарученої дівчини не конче пасує картки писати. Особливо, коли… та… бай­дуже!
     Дарка почервоніла й задивилась ніби раптово у вікно. По яко­мусь часі, як охолола, сказала:
     – Тато думає, що він задумувався над тим, які це свята… Зрештою, в них, з огляду на маму, і так святкують латинські свята.
     Знала, що говорить неправду. Богдан не святкуватиме цього року зі „старими“.
     – Якось минулими роками краще дописувала йому пам’ять…
     Дарку заболіла ущипливість батька глибше, ніж міг він загалом припускати. Ну, так. Там, де йшло про його „засади“, він був без­доганний. Мама зробила свій висновок з їх діялогу:
     – Николаю („Миколаї“ ще не вродились на Буковині), – її голос був несміливий від вагання – Николаю… а може би, я сьо-
     450
     годні ввечір поставила бохонець хліба на стіл і засвітила свічку… тим чортам? Напевно, Николаю, хтось буде під вікнами сьогодні. Яка твоя думка?
     Тато подивився на маму, потім на Дарку, а потім знову на ма­му.
     – Аж до цього би вже в нас, жінко, дійшло?
     Був це гіркий докір, але в ніякому разі не мамі. Батько при­крив очі до половини повіками і думав. Дарці не тяжко було слідкувати за шаховим ходом його думок. Була це сліпа вулиця без виходу. Вдавати, що святкує новий покинений Святвечір не може. Поки що ще так справи стоять, що вчитель Николай Попович не може цього зробити. Може, з огляду на село. Може, з огляду на свої діти. Може, з огляду на той „моральний закон“, що його ще не позбувся зі своєї душі. З другої сторони, легковажити „нові свята“ він, як державний урядовець, подекуди навіть як представ­ник державної влади, як хтось, хто повинен би бути для села при­кладом, там, де йде про „лад“ і волю „згоди“, теж не може. Особ­ливо тепер, де так нахабно наступають йому на пальці. Отже? Який вихід з цієї сліпої вулиці? Хіба не подушаться в ній всі, як миші в затканій норі? Добре було старинним жидам, що мали сво­го Соломона, який за всіх думав. Гірше, як чоловік сам собі Со-ломоном мусить бути…
     Тато бере маму за рамена і хоче, щоб його голос звучав бадьоро:
     – Знаєш, що, Маню? Не будемо… не будемо і „шлюс“!
     – Про що ти говориш?
     – Я кажу… не будемо зі своєї хати посміховища робити. От як смеркне, то ви з Сандою лягайте спати. Ти й так, бідна, від тих порядків ледве на ногах держишся! Ти лягай спати, а я збираю діти (якби не знати скільки тих дітей було! – думає Дарка) і піду з ни­ми до сватів Підгірських. Там більше кімнат… більше людей… більше руху і… так буде найкраще.
     Бідний тато. Не могло йому пролізти крізь горло „і буде ви­глядати, ніби ми святкуємо“.
     – Або я знаю, Николаю, чи так буде найкраще? Бо тепер можна щось знати?
     – Йой, мама вже хоче сумувати! – Славочці від самої цієї можливости збирається на плач.
     451
     – Будь чемна, Славочко. Ти знаєш, що мама…
     – Для вашого спокою навіть крізь сльози буде сміятись, – пе­рервав тато і щільніше пригорнув дружину до грудей. Між ними було щось більше, як любов. Була дружба.
     Як тато з доньками вибрався до „резиденції“, було надвечір’я і світ мінився рожеваво, як мушля. Червінь сонця на заході лягла червоно-синіми тінями по снігу. Від цього він видавався якимсь не­тутешнім, майже недійсним. По затягнутих крихким склом калаба­нях гралась веселка. Колись з Венеції чи Трієсту привозили собі люди на пам’ятку такі скляні кулі, що в’язнили в собі кольори ве­селки. Була поезія в тому, що можна було заморозити щось, чого в дійсності не можна було діткнутись, наче думки. На великім, споловілім кружку соняшника безнадійно шукав за зерном черво­ний, напушений щиглик. Ледяне скло охоче тріскотіло під ногами. Славочка, вишукуючи калабані по дорозі, з насолодою заспокою­вала свій руїнницький інстинкт. З хат темно-ґранатовим кадилом курився пересохлий гній. (Акацієве паливо ощаджували люди на більші, пойорданські морози). Покинене гніздо бузьків на яворі, коло „попівських воріт“, стриміло високо, ніби схоронище для са­мотніх мандрівників десь на шпилі гори. Світ стояв на переломі.
     З цього рожевого світу ввійшли, неначе у гріб: у „великім по-кою“ на приходстві, в колачі на столі, жалібним вінком горіли свіч­ки. Їх товсті, густі сльози скапували на колач і застигали на ньо­му яскраво-жовтими скапами. Пахло медом і трупом. За столом перед порожніми тарілками сиділи всі мужчини роду Підгірських: о. Омелян, Стефко й Улянич.
     Отець Омелян схопився їм назустріч:
     – Ходіть до нас, пане Попович! Нам з жінками „не возиться“. Я сьогодні зранку розійшовся з своєю… ще й Дмитра намовив на таке „шельмовство“. Не можна було інакше, друже, не мож­на. Люди від ранку, як по свячену воду: як буде з новими свя­тами? „Як“ та й „як“… приходить до мене, між іншим, і такий драбуга, про якого я, напевно, знаю, що він „сіґуранці“ доносить, і мене, свого душпастиря, питається: „які“ свята має він святкува­ти? Він… мене питається!! Було вже мені забагато цього. Я ска­зав їм на розум: „Я, люди добрі, мушу святкувати нові свята, але жінка моя не хоче мене слухати і не признає цих свят. Видите самі:
     452
     нікого змусити до цього не можна. Кажу вам це, а ви робіть як знаєте“.
     – І уявіть собі… вже годину пізніше приніс наш Івон з села вістку, що „піп розійшовся з попадею“. Сідайте, сідайте Николаю з нами, бо, як кажу, нам з жінками не возиться…
     – Та я, братці, з вами, – засміявся тато, – тільки, може б, ми так з нагоди „свята“ заграли собі тарочка? Га? Чи зле я кажу?
     – Та ви добре кажете, але, може б, вікно прислонити? Пара­дуємо отак уже з доброї три четверти години. Хто мав видіти нас, то вже видів! Стефко „хусит“… хай іде собі до своєї дівчини. Орисю! Орисько!! Подай-но там карти та й ходи сама на четвер­того партнера.
     Чи було ще щось, що Дарка могла була переочити? Здається, що ні. Так добре пам’ятає: почувся шуркіт крісла по підлозі, й Стефко висунувся із-за стола. Стефко випрямивсь, усміхнений підійшов до Дарки, і тоді, так, щойно тоді помітила, що він у своїм параднім, чорнім убранні. Мала вражіння, що в очах в неї починає двоїтись. Розуміється, що це була тільки зорова омана, бо вона свідомо торкнулась пальцями його убрання. Дійсно: убрання було нове. Туге і навіть невлежане, як слід.
     – Блазень, – щось заскомліло в ній, – блазень… блазень!! Блазень, який не вміє відрізнити гри від дійсности, глуму над кимсь від власного самоприниження, насильства – від законної бо­ротьби. Блазень, блазень!
     – Кінець. Амінь, – озвалось щось у її серці, як преглибокий звук басового дзвона.
     Стефко взяв її за рам’я, щоб повести до їдальні. Його дотик майже фізично заболів її. Не мала відваги, а може, лише відпо­відного настрою, щоб в цій хвилині спромогтись на повну щирість. Оглядно звільнила своє рам’я від його пальців і, дивлячись кудись убік, промовила прохливо:
     – Мушу за чимось піти в село. Аж тепер нагадала собі про це. Будеш такий добрий і скажеш таткові, що я не вернуся вже по нього і Славочку. Сервус! – Пустилась до дверей, але він досяг її рукою і притягнув до себе:
     – Що таке, кохана? Я не пущу тебе саму… Що сталось? Дарчику!
     453
     Намагався взяти її за підборіддя і зрівняти її очі зі своїми. Бу­ла безсила супроти його сліпоти. Якби не погорджувала ним, то, напевно, зі співчуття до нього залишилась би при ньому.
     – Пусти мене. Я мушу бути сама – зрозумій це. Бодай раз у житті – зрозумій мене… прошу.
     – Прошу… ти вільна. Я і не думав уживати насильства супро­ти тебе. Прошу! – підозріло спокійним голосом сказав ще раз.– Прошу!
     Відчинив їй одні, а потім другі, сінешні, двері. Без слова збігла зі східців і попрямувала чорним пружком стежки до брами. Щось кольнуло її і оглянулась ще раз від яворів: Стефко стояв іще на ґанку. Хотіла кликнути йому, щоб забирався мерщій до хати, бо ще перестудиться, але подумала: „Не моя це тепер справа“.
     XIX
     Землю спокійно окутала темно-голуба, трохи морозна, але сві­жа мряка ночі. Від зір і снігу йшла довірлива, безпечна ясність. Дарка глянула ліворуч на людські городи. Місяць без лихої думки усміхнено рахував заячі сліди по снігу. Видалось їй, що на са­мотніх, засніжених полях за селом вибила година перемир’я між чоловіком і звіром. Всунувши руки глибоко в кишені, Дарка пус­тилась вперед себе, за село.
     Коло фіртки зупинилась. У хаті було темно. Одно із двох: або тато з Славочкою не вернулись ще від Підгірських, або сплять уже всі. Не мала з собою годинника й рішуче не могла зміркувати, скіль­ки часу провела за селом: годину, дві, більше? Не знала. Намаца­ла фіртку. Була солідно, по-господарськи зачинена на гачок, як зви­чайно, коли тато останній виходив з дому або входив до нього. При­гадала собі чомусь тепер, що коло цієї самої фіртки, більше як вісім років тому, Богдан зрадився перед нею зі своїми почуваннями.
     …Був такий один перлистий, літній вечір, і двоє очманілих, за­диханих від стукоту власного серця дітей стояло коло цієї фіртки і тримало одне одного за руки.
     – Поцілуй… поцілуй… тепер мене, – просили безсоромно очі дівчатка, – ніхто не буде бачити… ніхто не буде знати.
     454
     Хлопчина, що вже тоді намагався бути мужчиною-джентельме-ном, сказав лише:
     – Я ні одну дівчину не поцілував у руку, але вас… як хочете, то поцілую…
     Дівчатко дуже хотіло цього, а хлопчина, упередившись щодо його згоди, поцілував його в одну, а потім у другу руку.
     Ніхто не бачив… ніхто не знав про цю зустріч коло фіртки. Гей, спогади… спогади! Вас лише почати снувати, а оснуєте сер­це жалями, ніби павутинням!…
     Відщепивши потихеньку фіртку, Дарка ввійшла на подвір’я. Підійшла під вікно коло маминого ліжка і наче б завагалась: там сплять спокійні, втомлені. А вона зараз розбудить їх, скаже їм но­вину, і вони вже до ранку не заснуть від неї. Чому мала б завда­ти такий біль тим, що їм навіть кусник власного серця не пожаліла б? І що скаже їм, як стануть випитувати її? Що скаже Стефкові, як він звернеться до неї з таким самим прикрим, але таким оправ­даним питанням? О Боже, що відповідатиме тим всім, що, як вкус-ливі мухи, лізтимуть до неї зі своїми жалами? Напевно, всі оті „ближні“, що смоктатимуть тепер з неї кров, скоріше дозволили б їй вмерти напередодні шлюбу, як зірвати з нареченим, якому вони „не можуть нічого закинути“. А найгірше з усього те, що ні одно з цих близьких, безпосередньо заінтересованих не приготоване на таку несподіванку. Ні мама, ні тато, ні його батьки, ні (що просто траґічне) сам… Стефко.
     Добрий, бідний Стефко! Дарка не відчувала вже злоби з при­воду його нещасливого виступу у тому парадному вбранні, і вона тепер із глибоким почуттям справедливости щедро признавала йо­му всі його добрі прикмети. Мав серце, мав характер, любив її, але… Чи це його вина? Чи це її вина, що вони не підходять од­не до одного? Чому? Ах, могла б наводити причину за причиною і нанизувати їх одна за одною на довгу нитку, як коралі. Та (що за насміх долі!) ні одна з тих причин, напевно, не буде в її очах досить сильним арґументом на те, щоб зрозуміли, що її крок – не химера, не настрій, не неопанований відрух, а одна з умовин її жит­тя. Бо і що можуть значити для тих добрих, але таких інакших від неї людей такі сполуки понять, як „внутрішня свобода людини“ чи „радісне світовідчування“, коли для них це лише рідко вживані
     455
     слова, книжкові, неприродні? А для неї вони саме мали зміст життєвої справи. Її життя зі Стефком не склалось би на ідею, за­для якої варто б зав’язувати собі світ. Квітка, птах, камінь – ма­ють свою ідею, а її життя з Стефком не мало б ніякої. Діти? О, борони Боже, щоб її діти мали бути своєю психікою наближені до типу Стефка. Її діти! Го-го!!
     Добре, але передовсім треба розв’язати цей вузол, а це не та­ка легка справа. Стоїть під маминим вікном і розганяється на відвагу, щоб застукати в нього. Не дивується тепер, чому на світі так багато недібраних подруж. Еге ж, їх складають переважно оті всі жалюгідні слабодухи, що стояли колись так, як вона тепер, з пальцями над шибкою, і в останній хвилині забракло їм відваги, щоб затарабанити у вікно та наробити алярму серед ночі.
     Припленталась Дарці на думку одна дрібниця, що в цій хви­лині мала своє значення. Колись у Бухаресті була в Дарки при­ятелька, донька інженера державної фабрики зброї. Батьки її мали за містом власну віллу з плавальним басейном. Моніка Дефонтань часто забирала Дарку до себе в суботу ввечір, а в понеділок зран­ку відвозила її автом назад до міста. Дарка, достроючись до жит­тєвого рівня в тому домі, завсіди жертвувала свій недільний бюд­жет плюс суботню вечерю і понеділковий сніданок „на цукорки“ для покоївки панства Дефонтань. І от одного разу, перед першим, Дарка відмовилась від недільної прогульки до вілли Дефонтанів. Що її тоді не намучила Моніка, щоб бодай подала причину, чому псує їй приємність, а Дарка мовчала, як камінь. Як же мала при­знатись тій багатій француженці, що їй не стає п’ять леїв до суми, щоб залишити для Луїзи на таці? Дослівно не мала цивільної відваги знизити на п’ять леїв норму, яку сама визначила для по­коївки своєї приятельки. А що вже казати про відвагу в такому ви­падку, де йде про самого Дарчиного приятеля, сина приятелів її батьків, де не йде про п’ять леїв, а – про ціле її життя?
     Як же ж тут, коли ціла виправа „молодої“ готовіська до білиз-нярських „зубчиків“, ні сіло ні впало, сказати „ні“?
     І знову найшла на неї хвилина повного безсилля. Побачила зовсім ясно: на однім березі всі вони – приятелі, вороги, близькі й далекі, а на другім – вона одна саміська. А мама? О Боже, а мама? Чи не повинна вона стати по стороні своєї дитини? Так
     456
     завсіди воно: дорослі діти пригадують собі Бога і маму щойно тоді, коли всі інші союзники покинули їх. Уважають, що ці два найвищі опікуни не мають іншого діла, як вичікувати на їх поворот.
     Дарка відчула, як у серці її закололо так, як ні разу за дев’ять років поза домом. Навіть якби вони обидві з мамою хотіли забути про ті роки здаля від дому, то час їм пригадає їх. Час – найбез-оглядніший лихвар у світі.
     Нараз почула, якби якийсь сміх за плечима: притишене, лома-не, хіхікання.
     „Жінки ніколи не мають змислу для особистої свободи… хе… хе…“
     – Марш уперед! – закомандувала собі і застукала з силою, яку тільки могла видержати шиба.
     За часок лежить Дарка з мамою в однім ліжку. Мама тур­бується двома справами нараз: і тим, що досі нема ще Славочки дома, і тим, що Дарка ціла – „один лід“. Може, збудити Санду, щоб загріла пляшку з водою? „Не треба“. Думає: і без них зараз обидві горітимемо.
     Дарка:
     – Я мушу з мамою про щось… трохи неприємне для нас усіх поговорити.
     Мама:
     – Слухаю тебе, дитино.
     Дарка, пошукавши мамину руку:
     – Мамусь, мені все здається, що мама – моя старша товариш­ка. Я навіть перед товаришками називаю маму „моя мама-товариш-ка“. Гм… мені дуже залежить на тім, щоб моя „мама-товаришка“ тепер зрозуміла мене. Бачить мама, я буду зовсім щира: я ріши­лась на щось, і воно вже так мусить бути, мусить! Але я хотіла б дуже, мамусь, щоб мама в цій справі стала по моїй стороні…
     Мама нетерпляче:
     – Досить тих вступів, Дарцю! Про що тобі йде?
     Дарка по якімсь часі задихано і, може, тому дуже поволі:
     – Я зірвала з Стефком!
     Тиша. Ще раз тиша.
     Дарка:
     – Мамо!
     457
     Мама зміненим голосом:
     – Слухаю тебе, говори далі.
     Дарка неопановано:
     – Чи мама мене не хоче зрозуміти? Чи мама не бачить того, що я і Стефко – ми не пара?
     Мама холодно, збоку від справи:
     – Припустім, що я тої самої думки… що Стефко не для тебе. Ти це повинна краще від мене знати… але чому ти не застанови­лась над тим тому два роки? Тому рік? Ти дуже добре знала, що він від самого початку бере справу поважно. Ти дуже добре зна­ла це, Дарко! Ти дуже добре знаєш і те, що як розійдешся тепер з ним, то він буде мати раз на все зламане життя? Я до нічого те­бе не намовляю. Я тобі кажу, як мама: кожна кривда, що її за­подіюємо іншим, з часом мститься на нас самих. Уважай, щоб кривда Стефка не досягла колись тебе саму. Рідко кому вдається безкарно зломити чиєсь життя.
     Дарка подразнено:
     – То мама воліла б, щоб він мені зламав життя?
     Мама сумно:
     – Я воліла б, дитино, щоб цієї розмови загалом між нами не було. Але, коли вже так сталося, то, може, скажеш своїй мамі щось більше про це?
     Дарка з ніжним докором:
     – А кому я маю розповісти, як не тобі, ти моя… „мама-това-ришко“? Але насамперед можна тебе про щось запитати? (Не че­каючи згоди) – Хай мама мені скаже, як мама була в моїм віці, чи мама хотіла так дуже… так свідомо… мати дитину?
     Мама, очевидячки, заскочена таким питанням:
     – В мої часи не дискутували над цими справами. Приходило у свій час подружжя, приходили у свій час діти. А щодо мене, – злагідніла мама тон, – то я була страшенно здивована й перестра­шена, як мені лікар сказав, що то ніяка „простуда“, а – вагітність у третім місяці. Але про що тобі йде?
     Дарка укладає свою голову так, щоб її й мамине лице приля­гали разом:
     – Прошу мене вислухати.
     458
     Мама:
     – Слухаю ж, дитино!
     Дарка:
     – Бачить мама, як я восени перенеслась з Бухаресту до Чер­нівців, то відразу побачила, що тут панують між студентством зовсім інші відносини, як там… Зовсім інші люди мають тут го­лос. Така Наталка Оріховська, мамо…
     Мама зітхнувши:
     – І де той тато пропадає? Дитина, напевно, вже десь заснула там. Ага, Оріховська, кажеш… Ну, яка ж та твоя Оріховська?
     Дарка:
     – Націоналістка, мамо. Але це слово не має нічого спільного з тою політикою, що її робить тато з о. Підгірським. Це слово… воно й поза політикою має свій змисл.
     Мама злегка насмішкувато:
     – Цікава я… який?
     Дарка запально:
     – Може, я це зле сказала, але факт, що наша молодь тепер з новим світоглядом. Є такі товариші з сильною волею… І я чую, що такі Оріховські або такий між нами, мамо, Ґиньо Іванчук, що вони… випередили нас усіх і тому…
     Мама:
     – І що „тому“?
     Дарка:
     – Бачить мама і тому, що я ніколи не зможу дорівняти їм, я хотіла б, щоб бодай мої діти зайшли туди, куди я не зайду. Не знаю, чи мама добре розуміє мене. Я хотіла б… це не такі собі модні, шумні фрази, мамо… але я, направду, цілим серцем, своєю волею хочу, щоб мої діти творили нову, сильну, шляхетну расу.
     (Вона звільняється від невигідної позиції і кладеться горілиць).
     – Чи мама розуміє мене? Нове покоління… здорові, з добри­ми нервами, зрівноважені, щоб знали, чого хочуть. Інакші, як ви… інакші, як ми. Мені здається, що саме ми, моє покоління є чимсь переходовим, ніби кладкою між вами і тими „новими“, сильними, що прийдуть по нас. А тепер нехай мама скаже мені зовсім щиро: чи діти з Стефком могли б бути загартовані, з сильною волею? Чи мама розуміє мене?
     459
     Мама не озивається.
     Дарка тихо:
     – Мамо, я чекаю на твоє слово…
     Мама гірко:
     – Чого хочеш? Розумію тебе. Можливо, що Підгірський не для тебе, але…
     Дарка поквапно:
     – „Але“, що мамо?
     Мама піднесеним голосом:
     – Але і Данилюк не для тебе. Запам’ятай це собі…
     Дарка схвильовано:
     – Але ж, мамо!!
     Мама преспокійно:
     – Мій обов’язок остерегти тебе, моя дитино. А ти вже повно­літня… Маєш свої роки і свій розум. Можеш послухати ради своєї старої, дурної мами або ні. Кінчім дискусію, бо чую, що наші вже чалапають.
     Дарчине серце зойкнуло і безшелесно зсунулось вдолину. Не впало й не розбилось, як цього хотів би поет. Модерні дівчата не­дурно роблять руханку.
     XX
     Коли мама ранком навмисне вдавала, що не пам’ятає вчораш­ньої розмови, Дарка перша зачіпила маму:
     –Я написала листа до Стефка і хочу, щоб Санда віднесла. Може мама прочитає.
     Мама взяла листа з Дарчиних рук:
     – Чи твоя постанова невідклична?
     Дарка видержала мамин погляд:
     – Невідклична…
     Мама повернула Дарці листа:
     – В такім разі пощо я маю це читати? І так робиш усе на свою руку…
     Дарка перебігла листа ще раз очима:
     460
     Мій дорогий Приятелю!
     Ти був завсіди такий добрий і вирозумілий для мене, тож даруй мені і цей біль, що по неволі завдаю тобі, Стефку! Ми мусимо розійтися, бо ми не для себе. Це єдина причина та єди­не моє оправдання перед Тобою: ми не для себе. Коли б ми хотіл ивпертись, пішли наперекір собі і зв’язали своє життя, то змарнували б його. Вчора ввечір я ходила довго сама по пільних дорогах і роздумувала над цією справою. Я розбирала її  з усіх можливих боків і знову опинилась на тім самім місці, з якого вийшла: ми не для себе. Вибач мені, Стеф, що так ганеб­но заводжу Тебе у Твоїх надіях, але моя совість каже мені са­ме так рішити. Ще раз прошу: вибач мені і попереди якось про це все своїх батьків. Не потішаюТебе, бо знаю, що тут тільки час може мати своє слово.
     Будь здоров, Стеф. Будь здоров, мій дорогий, добрий При­ятелю.
     Д.
     Потім, спершись головою об раму вікна, стояла на тім самім місці доти, доки не побачила між акаціями червоної Сандиної хуст­ки, що верталась від Підгірських.
     – Дала листа паничеві?
     – Умгу.
     – Самому паничеві до рук?
     – А панич Стефко, що?
     – Та нічо. Взяли лист і нічо…
     Була невиспана і до краю втомлена останніми прикрими пере
     живаннями,  але  почерез  верству  фізичної  втоми  вже  відчувала
     радісний великодній порив, що якимись мерехтливими променями добувався із глибин її істоти. Ще пригнічували її останні події
     своїм намулом, іще почувала в серці острах перед неминучою, бо­лючою зустріччю зі Стефком, ще бракло їй повітря в грудях, але
     – Таже так, як казалисьте…
     вже бачила, як крізь холодну мряку простягаються до неї нові,
     дужі, свобідні рамена.
     Направду, в житті й молодості людини є щось, за що варт поборотись!
     461
     Поясненняслів
     аби ні (двері притиснули) – аби ня (мене) (двері притиснули) абсолюторія – закінчення університету (без захисту диплому) абсольвент – випускник; той, що закінчує (закінчив) навчальний заклад автосуґестія – самонавіювання акуратно– саме так; точно – тривога
     овий – тривожний; сиґнальний Альзо– прізвисько вчителя; від часто вживаного в німецькому мовленні
     слова also – отже анцуґ (нім.) – костюм апашка– хустка (шийна) аула (авла) – актова зала
     б’ючка – живчик; місце на тілі, де відчувається пульсування крові баба – святковий хліб циліндричної форми з гарного пшеничного бо­рошна бакшиш– хабар бальончик– м’ячик банька– тут: булька (мильна) баньки – банки (лікувальні) бельфер (рум.) – ірон. учителина
     бігме – їй-богу (вживається для запевнення, підтвердження тощо) бокобороди – бакенбарди бомбоньєрія– коробка для конфет брансолєта– браслет братов – дружина брата
     бубі-фризура – вид зачіски (польськ. розм. bubek – молодик, піжон) буката, букарка – скибка (хліба) бутоньєрка – петелька бюрко– письмовий стіл бюро– контора, канцелярія; місце служби
     вакації – канікули
     валькірія – у давньоскандинавській міфології войовнича діва-богиня, що
     допомагала героям у битвах варуватися– берегтися, оберігатися Великий Віз – Чумацький Шлях
     462
     cибoe f кJ6 – викрити, розкрити
     

     e3eiiee – фахівець з вибілювання; тут: людина, яка сама себе вибілює
     

     від поганої репутації виґа(польськ.) –бувала людина виповісти(службу) – звільнити випровадитись–вибратись; виїхати вирід– виродок вівкіт– крик, вигукування 3oenво– вийти заміж
     3dod    – мимовільно; машинально, несвідомо візитатор– інспектор восьмак– учень восьмого класу вправляти(ся) – репетирувати враза– образа вуйко – брат матері, дядько
     габік– вид одягу гальо– алло
     галь-паль– швидко і як-небудь (щось робити) гандлевий– торговий
     гапт– гаптування
     гарівка(впольськ.) –важка, виснажлива робота
     гекзаметр– віршовий розмір в античній поезії, шестистопний дактиль
     з постійною цезурою гиблівка– тонка дерев’яна смужка; стружка гицель– людина, що виловлює собак (вживається також як лайливе
     значенні   нікчема ,    негідник   тощо) готар(рум.) - межа; кордон гофрат(шм.) - надвірний радник гоц ( а рм.) - злодій; шибеник do 5e – важлива персона
     (польськ.) –платня
     аза– газ (вид тканини); марля Ґартенґассе(нім.)- вулиця Садова ґеравс(нім.1- геть ґерлз(англ.) - дівчата ;ераї5їапір(нім.) - наждачний папір
     doee – темно-синій; темно-синій з червонуватим відтінком ґратулювати– вітати
     463
     ґратуляція– вітання
     священика
     двірець– вокзал efoро – відмінювання аебаеоїбаи– дружина директора диспоfooe – мати в розпорядженні, розпоряджатися діґестор – автоклав, герметичний апарат для проведення процесів з на­гріванням і під тиском дідичка– поміщиця, землевласниця дітвак– дитина добродзійка– дружина домів– додому домнішора(рим.) –панна домнул( нош) - пан достаточ      – задовільно (оцінка) драбуга– здоровило, негідник; босяк
     – крамничка санітарії і гігієни; аптекарська крамниця другачка– учениця другого класу
     еманувати– випромінювати емеритальний– пенсійний
     Ерос – давньогрецький бог кохання
     жарівка– електролампочка живина– істота жовнір– вояк; солдат
     заборчий(польськ.)–загарбницький; агресивний; хижий заколесник– велосипедист
     газом
     заedooe (впольськ.) - скидатися, бути подібним edooeoe (зба– забити баки, задурити голову закукурічений– розпалений люттю, злий залеглий– затриманий; не виконаний у належний термін заміт– закид зачадження– отруєння чадним
     звашарітися– почервоніти зе3e – розвідка; вісті, новини 5о – нуль
     зиск– прибуток; користь
     –надійно; впевнено; навпевно
     464
     зрiene – почуття; відчуття
     зрезиe новано – покірно, смиренно; з відмовою від чогось
     зрубe ooe – відмовитись, відступитись від чогось
      – місце, де був вирубаний ліс. Спосіб зведення будинків з колод або брусів, які укладають горизонтальними рядами, а в кутах і в міс­цях перетинання з’єднують врубками
     індекс– покбзник, список; залікова книжка інтруз– чужинець; зайда; непроханий гість
     їнгач– від рум. nhrit6 – заводити погані знайомства; співжити; крути­ти любов
     кадовб– тут: тулуб
     кам’яниця– кам’яний будинок
     капа– легке покривало
     караван (зпольськ.) –похоронна процесія
     карафка– графин
     каса( никм.) –будинок, хата
     eoo        – кофточка
     каюк– каяк, байдарка
     кварантанна– карантин
     кертиця– кріт
     кланц – клац (від кланцати (діал.) - клацати)
     клямка– пластина з важільцем, якою зачиняють і відчиняють двері, хвіртку тощо; дверна ручка
     кокетерія– кокетство
     колокій– колоквіум, розмова викладача із студентами з метою вияснен­ня і підвищення їх знань
     колонськавода– одеколон
     комірник– людина, яка винаймає помешкання, квартирант
     коміть(головою) – стрімголов, сторчголов
     кон’юґація – дієвідмінювання
     конвенанс– правила доброго тону, етикет
     консументи– споживач
     конфітура– варення
     корепетитор– репетитор
     кочільце– кружальце
     465
     кошниця– висока вузька повітка, виплетена з лози, куди засипають ку­курудзу в качанах
     крапанистий – цяткований
     крати – ґрати
     креденс – буфет для посуду
     крижі – нижня частина спини; поперек
     круглі (гра) – кеглі
     кукла – тут: лялечка
     кульчик – сережка
     куна – куниця
     лавиця – лавка
     лей – румунська грошова одиниця
     летун – льотчик
     лещата – лижі
     лєґуміна – ласощі; десерт; солодке
     лик – ковток
     Лілієнґассе (нім.) – вулиця Лілійна
     лякер – лак
     льокатор – квартирант, винаймач житла
     льоки – локони
     льонґус – довгий
     май (діал.) – мабуть; більше
     май (рум.) – більше; менше; найбільше; найменше; небагато; майже; ще (і тепер); знову; головно
     майточки – трусики (жіночі)
     мамут – мамонт
     мандрагора – південна багаторічна трав’яниста рослина пасльованих із м’ясистим кореневищем; використовується в медицині
     мари – ноші для перенесення мерців
     матура – іспит на атестат зрілості; атестат зрілості
     махер – ділок, комбінатор; майстер у якійсь справі
     маца – у єврейському релігійному обряді – пасхальний прісний пшенич­ний хліб у вигляді тонких сухих коржів
     мементо – нагадування, застереження
     мент – дуже короткий проміжок часу; момент, миг
     метрополія – будинки крайової церковної влади в Чернівцях
     міноритет – учні молодших класів; національна меншина
     морфіна – морфій
     мушка – штучна темна плямка на щоці
     466
     мушля – черепашка; частина зовнішнього вуха
     муринятко – неґреня
     набакир – з нахилом набік; зсунувши на одне вухо (переважно про го­ловний убір)
     наборзі – швидко; похапцем
     наброїти – накоїти, навитворяти
     нагло – раптово
     нагнітки – мозолі
     направці – вправо
     нрік – наступного року
     недискретний – такий, що не вміє зберігати таємницю; нетактовний, не­делікатний
     ненадійний – тут: несподіваний; на якого, не надіялися (не сподівали­ся)
     нетля – невеликий нічний метелик
     нефоремний – безформний, незграбний
     нижа – ніша
     нів (діал.) – ні
     номен (лат.) – ім’я; титул; слава
     нострифікувати – отримати визнання диплому про закордонну вищу освіту нарівні з дипломом, виданим аналогічним вищим закладом; прийняти на рівних правах іноземний диплом, вчений ступінь
     нота – оцінка (бал)
     обарінок – бублик
     обичаї – поведінка; звичаї, порядки
     обсервувати – спостерігати
     обцас – каблук, підбор
     одинка – одиниця (оцінка)
     околіт – сніп, обмолочений нерозв’язаним або перев’язаний після обмо­лоту
     олеодрук –олеографія (картина)
     оранжада – апельсиновий газований напій
     орґантина – орґанді, тонка матова шовкова тканина
     орудка – справа (перев. незначна, дрібна)
     осотувати – покривати, огортати
     остемпльований – проштампований
     остентаційно – демонстративно; підкреслено; навмисно
     467
     отомана – широкий м’який диван з подушками замість спинки і вали­ками по краях
     офіра – жертва
     охлап (польськ.) – недоїдки, залишки
     очодоли – очні ями
     папільоти – папільйотки, шматки паперу, тканини тощо, на які накру­чують волосся для домашньої холодної завивки
     параван – ширма
     партер – перший поверх
     пауза – перерва (між уроками)
     пергамін – пергаментний, жиронепроникний папір для пакування і тех­нічних потреб
     передпокій – перша при вході в помешкання кімната, де лишають верхній одяг, головні убори тощо
     переферментованний – переброджений, перешумований
     перешварцувати – перепустити “на чорно” (за хабар тощо); від нім. schwarz – чорний
     Періґор – історична провінція на півдні Франції
     пипоть – хвороба птахів – хрящуватий наріст на кінчику язика, тіпун
     піддирати – забирати частину яєць із гнізда, сот із вулика
     підкасувати – підтикти
     пільний – польовий
     плоскорізьба – барельєф
     побічниця – спинка ліжка; бокова дошка ліжка
     позір – увага; струнко (військова команда)
     поличник – ляпас
     половий – статевий
     по-німацьки – як німі люди; німак – німий
     по-штубацьки – по-школярськи, по-дитячому (від штубак – школяр, здебільшого 1-2-х класів)
     претекст – привід
     префект – начальник міської поліції
     префектура – приміщення міської поліції
     прецінь – адже; між іншим; проте, однак
     приватистка – та, що навчається приватно у репетитора
     пригрив – пригравка
     приспорювати – збільшувати
     присюди – навприсідки, присядом
     притока – привід, нагода
     приходство – парафія
     468
     пришпилила-м би – я би пришпилила
     про форма (лат.) – виконання чогось лише задля форми
     проба – репетиція
     прогулька – прогулянка
     просмик – місце, де можна просуватися, проходити між чимось
     профухс – молодший, нижчий “фухс”
     пушка (пальців) – пучка
     пфуй (нім.) – тьху; фу
     рам’я – плече
     рамена – плечі
     рантух – тонка бавовняна тканина
     реверенда – ряса, верхній довгий одяг у талію в духовенства
     ревідувати – обшукувати, ревізувати
     резиденція – тут: садиба священика
     реченець – термін, строк
     рихт [рехт] (нім.) – рація: мати рихт – мати рацію
     ришкований – з рюшами
     рогачка – шлагбаум
     ролета – штора
     ромен – ромашка
     Роминія маре (рум.) – велика Румунія
     рудера – старий, занедбаний будинок
     рундук – ґанок
     рутяна (рум.) – русинка (українка)
     руханка – гімнастичні вправи; фізкультура
     Сагара – Сахара
     саля – зала
     сапрісті (фр.) – чорт його бери; хай йому чорт (біс, дідько)
     селединовий – блідо-зелений (салатовий)
     сервус! (лат.) – привіт!, вітаю!
     сестрінок – небіж, син сестри
     сильветка – силует; фігура; образ
     синґалезка – представниця етносу, який становить основне населення
     Шрі-Ланки сінник– матрац сіпкий– рвучкий скапаритися– занепасти; пропасти скоботати– лоскотати скорц– узорчаста вовняна тканина, яку вішають на стіну як килим
     469
     служба– прислуга
     смар– мастило; олива; паста
     смок(польськ.) - дракон
     сніговці– ботики (утеплені)
     совгани[совги]– ковзани
     neoeoenй– берегтися
     nlreee – вузький, як сопілка
     сопух– сморід
     сорокатий– строкатий
     сп’юшок – сплюшок (пестл. від сплюх)
     спацерувати– проходжуватися, гуляти
     співкотіти– засоромитись
     спочинь– вільно (військова команда)
     ссавець– тут: присосок
     nocrк– квартира з повним утриманням (харчуванням, пранням тощо)
     стрий(о) – брат батька, дядько
     стріпіхатий– недбало причесаний, розкуйовджений
     ступінь– тут: градус, підвищення в аудиторії
     суб’єктка– продавщиця
     сухітник– хворий на туберкульоз
     сфінґований– вигаданий; підроблений; симульований
     схлібляти (в польськ.) - догоджати, лестити
     талаган– бур’ян
     тамбуріно – тамбурин, музичний ударний інструмент танечниця– танцівниця тарочко– гра в карти тихолази– пантофлі, капці тінник– абажур
     тран– риб’ячий (китовий, тюленевий) жир трейчобань(руш.) - три чабани трема– хвилювання; страх; тремтіння тресура– дресирування триба– триб, шестірня
     трут– гніт або висушений гриб трутовик, який займається від іскри і ви­користовується для розпалювання вогню туш– душ
     убікац
     одяг
     ія (.) – клозет, убиральня убрання– костюм;
     470
     уснаяма(зпольськ.) –ротова порожнина
     фаґас(польськ.) - прихвостень, підлабузник
     файф анангл.) - грати на сопілці, флейті
     oeiie – оборка (вузька), шлярка (на сукні, фартушку тощо)
     фатаморґана– фата моргана (італ. fata morgana – фея Моргана) –
     різновид міражу; перен. щось примарне, нереальне, оманливе фатерко – батечко; від кім. Vater – батько ферії– канікули
     – прикраса; оздоблення; орнамент; декорація філіжанка– горнятко, чашка філістер– самовдоволена обмежена людина з міщанським світоглядом;
     обиватель фіфак– пустий, легковажний хлопець або молодий чоловік фіякр– фіакр, бричка; легка карета фордансер– платний партнер для танців фотель– м’яке крісло фохи– капризи фреквекція– відвідуваність фулей– фуле, вовняна пальтова тканина з саржевим переплетенням і
     з трохи ворсистим лицевим боком фуркало– дзиґа футераль– футляр; чохол футрина– одвірок, лутка футро– хутро; шуба фухс(нім.) –лис; перен. хитрун; пройдисвіт
     хідник– доріжка хусит– хасид
     цваєр(нім.) –двійка (оцінка)
     цваєрус– двійочник
     центиметр– сантиметр
     цера– шкіра (обличчя); колір (обличчя)
     цинамон – кориця
     цира– заштопане місце
     цирувати– штопати
     ціпендрак– курчатко
     цюцюбабка– піжмурки
     

    

   


          See more books in http://www.e-reading.me