Українець який відмовився бути бідним

ЗЕРНИНА У КОСМОСІ Й ЛЮДИНА НА ЗЕМЛІ............................................................................................ 1

«МІЙ БАТЬКО ХОДИВ У ЛИЧАКАХ І ЇЗДИВ НА КОНЯХ»....................................................................... 9

КРОКИ ЗА РІДНИМ ОБРІЄМ............................................................................................................................ 17

БІЗНЕС..................................................................................................................................................................... 27

ЩЕ РАЗ ПРО ЕТИКУ БІЗНЕСУ ТА ПРО БАГАТИХ І БІДНИХ................................................................. 44

УКРАЇНСЬКА МЕНТАЛЬНІСТЬ ЗА ПЕТРОМ ЯЦИКОМ.......................................................................... 55

«ЯКБИ ВИ ВЧИЛИСЬ ТАК ЯК ТРЕБА...»....................................................................................................... 74

ЛОГІЧНА ПІСЛЯМОВА (ЯКА МОГЛА БУТИ Й ПЕРЕДМОВОЮ) ДО СПРОБИ ПОРТРЕТА ПЕТРА ЯЦИКА В ЙОГО ЗВИЧНОМУ ІНТЕР'ЄРІ.............................................................................................................................................................. 100

 

ББК 84УК7 С47

Як стати людині багатою, а державі сильною — над цим питанням роздумують автор книги і його персонаж — видатний український бізнесмен і меценат Петро Яцик (Канада).

Книга зацікавить не лише молодих честолюбців, що з грандіозними планами кидаються у вир бізнесу, чи політиків, соціологів і філософів, а й усіх читачів біографій славетних людей, оскільки в ній яскраво змальовано подвижницьке життя однієї з найвизначніших особистостей сучасного українського світу.

ISBN 5-7707-5027-8

(c) М Слабошпицький, 1994 (c)Художнє оформлення О Коспа, 1994

 

Кожна істина, яку відкриваємо ми,— Іде перший крок до тих істин, які нам лишилося відкрити.

Клод Адріан Гельвецій

Християнин має любити всіх людей. Одначе це зовсім не перешкоджає йому найпершою любов'ю любити свою родину і свою Батьківщину.

Митрополит Андрей Шептицький

Люби Україну до глибини своєї кишені... Євген Чикаленко

Чи ви можете уявити повноцінне існування краси без її опертя на силу?

Петро Яцик

ЗЕРНИНА У КОСМОСІ Й ЛЮДИНА НА ЗЕМЛІ

Отак і живу між двома світами... Петро Яцик

 

Рідкісна, блискуча життєва кар'єра: селянський син з України став на канадській землі мільйонером. Сягнув вершин успіху та благополуччя, здолавши чимало несприятливих для нього обставин. Адже судилося йому в двадцять сім років починати в чужому краю своє життя заново, як мовиться, з чистої сторінки. І не мав він тоді нічого, крім власних рук та світлої голови.

 

Сьогодні, з вершини успіху й багатого життєвого досвіду, йому добре видно на всі боки. Він оглядає перейдений шлях, осмислює все те, що допомогло йому стати тим, ким він є.

 

Я певен, що досвід видатного бізнесмена, його конструктивні життєві настанови, успішно перевірені щоденною практикою, знадобляться всім тим, хто за його прикладом почуває в собі зухвалість і силу, аби відмовитися бути бідним і стати господарем своєї долі.

 

Найлегше оповісти факти цієї цікавої біографії. На моє переконання, мислячу людину вони теж багато чого навчать, бо за ними вгадується логіка вчинків, окреслюється пунктир характеру. Важче проаналізувати все це життя в контексті не тільки побутування української еміграції в Канаді, а й особливостей її ділового світу, де Петро Яцик почувається, мов риба у воді, в своїй органічній стихії. Але без такого аналізу розуміння механізму успіху видатного бізнесмена буде неповним, оскільки перед нашими очима постане тільки те, що лежить на поверхні й через свою самоочевидність не вимагає додаткових коментарів.

 

В будь-якому успіху є не тільки технологія його досягнення, а й психологія людини, що його здобуває (або через цю свою психологію не здобуває). Для польоту, як відомо, потрібно двоє крил. Однокрилий політ уявити важко. «Багаті люди не схожі на нас з вами»,— сказав свого часу американський письменник Скотт Фіцджеральд, маючи на увазі передовсім їхню психологію. Тому в розповіді про Петра Яцика ніяк не обминути й суто психологічних нюансів, з яких і складаються його стосунки з людьми і взагалі — зі світом, де йому судилося жити й здобувати успіх, лишаючи на шляху до нього багатьох позаду. Психологія лідера — один із загадкових феноменів лідерства. Наука успіху — не тільки наука як робити, а і як жити, аби нерозумними вчинками не перекреслювати зроблене.

 

Я запрошую читача подумки ступити в Яцикові сліди і перейти той шлях, який привів його до успіху. Й, уявно долаючи цей маршрут, пам'ятатимемо доречну тут сентенцію філософа: «Суть не в тому, щоб якнайшвидше прийти до мети подорожі, а в тому, щоб якнайбільше побачити в дорозі»...

 

—  То це ви — пан Яцик? — запитав я високого, поставного чоловіка з сивою чуприною.

 

— Я,— глянув молодооко й усміхнувся доброзичливо.

 

— А я гадав, що побачу безнадійного патріарха.

 

—  Багато людей бачать те, що вони хочуть бачити.

 

—  На знімках в українській пресі ви — трохи інший...

 

— Який же?

 

На знімках у газетах він — аж надто статечний, чи то пак, респектабельний. А може, таке відчуття створювалося через те, що я тоді ще не бачив його самого. А тут одразу ж відчув у ньому особливість, яку важко передати фотографіям,— від нього враз війнуло рідкісною внутрішньою силою. Статичне враження від фотографій — і так не дуже виразне — геть потьмяніло перед цим дуже живим у кожному впевненому жесті чи іронічному зламі брови чоловіком.

 

—  Який? — перепитую, аби мати трохи часу, щоб знайти точне визначення враженню, але, так і не знайшовши його, відповідаю приблизно: — Не дуже на вас схожий.

 

—  Може бути,— відповідає він, думаючи про щось зовсім інше.

 

Мій приятель Олександр Харченко, добра душа і відомий журналіст, напружено роздумує, як би схилити пана Петра Яцика до ближчого знайомства зі мною, оскільки ця випадкова зустріч у домі Прокопа Наумчука — випадковий епізод, а так зване знайомство — звичайна данина етикету. Вийшовши звідсіля, Яцик може відразу ж забути гостя з Києва.

 

Але доки Олександр сушить собі над тим голову (він уже, здається, й зібрався щось таке сказати), пан Яцик несподівано пропонує:

 

—  Поїхали до мене вечеряти. Хто б відмовився?

 

їдемо. Перебираю в пам'яті, що я знаю про Петра Яцика: бізнесмен, меценат, чоловік своєрідного характеру (це під впливом полярно протилежних характеристик, які давали йому різні люди); має дружину, трьох доньок...

 

Мізерно мало, щоб скласти більш-менш докладне уявлення про людину.

 

—  Він буває крутим чоловіком,— каже Олександр. Ми вдвох їдемо його машиною. Яцик — своєю. Трохи перегодом Харченко додає:

 

— Але має на те право — ніхто тут стільки не зробив для української освіти.

 

А мені раптом згадалося те рідкісне відчуття спокійної

 

доброзичливості і внутрішньої сили, що пішло потужною хвилею від нього у передпокої дому, де ми випадково зустрілися. І я подумав: так, я не знаю про Петра Яцика майже нічого, але, здається, збагнув одну з найголовніших особливостей цієї натури. І вже ніхто ніколи не переконає мене в тому, що його не можна назвати сильною, вольовою індивідуальністю. Та, зрештою, слабак ніколи не досяг би того, чого досяг він. Отже, мене опановує впевненість, що я не помиляюся.

 

Машина в'їздить у просторий двір перед великим двоповерховим будинком, що нагадує витвір мистецтва.

 

Я вражено дивлюся на нього, а Олександр, перехопивши мій погляд, лаконічно пояснює:

 

— Панові Яцикові не можна мати гірший будинок. Адже він — будівельник...

 

Логіка переконлива. Але ж часто буває й так, як сказано у відомій українській приказці про те, що чоботар без чобіт ходить. Хоча то — «домашній» досвід, а тут — інший світ, інші люди, інша ментальність. Той досвід мало що зможе пояснити в Канаді. І в цьому я не раз згодом переконувався.

 

Господар уже вдома.

 

Привітним жестом запрошує заходити.

 

Дружина гостює на різдвяних святах у мами в Едмонтоні. Повідомивши нас про це, Яцик каже, що зараз зготує вечерю.

 

На мою пропозицію про допомогу махнув рукою:

 

— Я сам.

 

—  Можна, я почну свої мемуари з такої фрази: «Мільйонер готував мені вечерю...»?

 

—  Можна, якщо вам так хочеться.

 

Потім обережно відсунув убік порцелянового чайника.

 

—  Обережно, не розбийте,— сказав з усміхом.— Він дуже дорогий — коштував мені п'ятнадцять тисяч...

 

— Доларів?

 

— Так.

 

Не вірив власним очам: звичайна річ просто не може мати такої фантастичної ціни. Запитливо глянув на нього.

 

—  Це сталося так,— розповів Яцик.— Один наш митець захотів організувати виробництво таких речей. Кинувся до банку за кредитом, а там йому кажуть: хтось повинен узяти на себе обов'язок гарантії...

 

—  І ви виступили гарантом?

 

—  Так.

 

— А він не зміг кредит повернути?

 

— Так, не пішло в нього підприємництво.

 

—  Отже?..

 

—  Мені довелося внести за нього ті гроші, — відповів і знов усміхнувся несподівано бадьоро — так, начеб не він виплатив за когось гроші, а хтось виплатив за нього.

 

...Пізніше, сідаючи до столу, я боявся на чайник навіть дихнути. Ні, господар ним анітрохи не дорожив. І ту історію оповів як звичайний життєвий курйоз, а не як застереження бути дійсно обережним з цією річчю. Але чайник справді викликав у мене майже побожний острах.

 

Доки Яцик клопочеться з вечерею, оглядаю дім: добротні антикварні меблі дібрані з великим смаком, зручні, вони служитимуть ще тисячу літ (їх можна виставляти і в музеї). Багата бібліотека, в якій зосереджено здебільшого видання енциклопедичного характеру й мистецькі альбоми. Колекція живопису й графіки: Васильківський, Левченко, Їжакевич, Бурачек, Гніздовський, Патик... Є й полотна канадських художників, китайських. Усе це надає величній і просторій оселі особливої емоційної атмосфери, затишку. Пізніше я переконався: в такому домі справді приємно жити.

 

Якщо не знати роду занять Петра Яцика, то в розмові з ним важко відразу вгадати бізнесмена. Він може цікаво аналізувати творчі біографії і мистецтво Олександра Архипенка, Василя Курилика, Никифора Дровняка, має справді оригінальні міркування про Євгена Маланюка чи Тодося Осьмачку, охоче говорить про особливості різних етнічних масивів Канади, може перевести будь-яку тему в філософську площину, щоб одразу ж сипонути несподіваними парадоксами. 1 в тій стихії почувається звично, бо щедро надарований нетрадиційним поглядом на речі, а також отією невситимою допитливістю, яка змушує шукати у всьому самої суті, наполегливо продиратися до неї крізь частокіл поверхових уявлень і звичних стереотипів. Яцик не сприймає сліпо на віру загальноприйняту думку. Він неодмінно піддає її аналізові, препарує,

 

виважує на терезах логіки й іронії. Він мусить сам допевнитися в справедливості її. Гадаю, що в цьому — теж одне з пояснень його підприємницьких здобутків, бо саме та особливість характеру дозволяє Яцикові знаходити найраціональніші методи ведення повсякденної справи й досягати у ній успіху.

 

Вже за першого знайомства він ущент зруйнував мої уявлення про бізнесмена як про обмежену людину, котра нічого, крім свого бізнесу, не знає і знати не хоче. Навпаки — його духовний портрет нічим на те не схожий, бо за ним стоять і знання, і серйозна людська культура.

 

Недавно я вичитав у газетах вражаючий факт. Космонавти брали для експерименту в політ проросле зерно пшениці. Посадили, якщо це можна так назвати, його там, де панує стан невагомості. Тобто випустили в плавання по кораблю зернинки, з яких уже повитикалися бадьорі паростки. Того, що сталося, космонавти не передбачили. Паростки збунтувалися. Позбавлені відчуття земного тяжіння й грунту, вони поповзли назад у зернини, а потім із середини розірвали їх.

 

Цей факт мимоволі спроектував ся на біографії українських емігрантів. Очевидно, декого з них опанував у чужому середовищі стан того зерна в невагомості. Один із таких трагічних прикладів мені постійно стоїть у пам'яті. Це — гнаний демонами страху й переслідування поет Тодоса Осьмачка. Він не прижився в Новому Світі. Його психіка вибухнула, і, позбавлений відчуття живлющого грунту й рідного тяжіння, він загинув, мов те зерно в космосі.

 

Ця аналогія між зерниною в невагомості й людиною в еміграції має одну істотну корективу. Довкола зерна об'єктивно існував фактор, що вбивав його. А щодо людини, то цей фактор — суб'єктивний; він може бути в ній самій, виражений в одній сильніше, в іншій помірніше. В одних вистачає волі, щоб його здолати, в інших — ні.

 

У Яцика — вистачило. Адаптація в новому середовищі минула загалом безболісно, без помітних втрат. Він стояв на землі. Його внутрішня сила допомагала силі земного тяжіння.

 

Наполеонові належить такий парадокс: «Кожна битва виграється чи програється ще задовго до початку її».

 

Він належить до того рідкісного типу людей, які вже з першого погляду викликають глибоку довіру. Ще не знаєш, хто і що ця людина, ба навіть і приблизно не здогадуєшся про те, але вже відчуваєш: вона не прагне видаватися якимось кращим чи значнішим, аніж є насправді. Спокійний, само зосереджений і доброзичливий, Яцик справляє враження чоловіка справді надійного. Як кажуть, на таких можна покластися; вони мають тверде слово, не щедрі на всякі обіцяння й запевнення, але вже пообіцявши щось, неодмінно виконають, хоч би яких зусиль це їм коштувало (шкода, що ця обов'язковість поміж нас не менш рідкісна, аніж талант; такої внутрішньої дисципліни і справді повсякденного, повсякчасного дорожіння своїм реноме нам бракує і бракує).

 

Вже потім я не раз переконувався в справедливості того першого враження від Петра Яцика. Єдине тільки, на що не міг для себе відповісти: це в нього вроджене чи вироблене життям? Так, він творив себе, наче писав книгу чи ліпив скульптуру, прагнучи довершеності, орієнтуючись на еталони культури ділового світу, відсікаючи в собі такі анахронічно-карикатурні риси, як розхристаність душі, безвідповідальна й пустопорожня балаканина й усе до цього подібне, що так прикро вражає нас у багатьох людях. Але якби Яцик не мав вроджених даних отієї діловитості й відповідальності, то важко повірити, що він так далеко просунувся б у процесі самовиховання й самовдосконалення. Це б нагадувало будівництво хати без фундаменту. Хоч яку б архітектурну вигадливість споруда мала, хоч який добротний матеріал для неї було затрачено і хоч як старанно її збудовано, однак саме через відсутність надійного фундаменту вона ніколи не змогла б дорівнятися в досконалості й надійності тим, які це мають.

 

Передумуючи його багате на складні перипетії життя, я не раз допевнювався: він — людина, яка не губиться за несприятливих чи й критичних для нього ситуацій, а навпаки — змобілізовується, збирає всі свої інтелектуальні й моральні сили для рішучих дій. Слабший нітиться, деморалізується, що й може стати початком програшу, внутрішньої готовності примиритися з поразкою ще тоді, коли об'єктивно зберігається шанс виграти, — але він уже "опустив у безнадії руки. Яцик же не припускає й думки про капітулянтство. Він бореться до кінця, прагне скористати кожен — бодай і найменший — шанс. 1, певно, саме тому здебільшого перемагає.

 

У цій життєвій історії мені найменш хотілося б впадати в монотонну дидактику й читати абстрактні лекції на теми Петра Яцика. Прагнеться передовсім збагнути своєрідність духовної еволюції цієї особистості, оголити механізм його підприємницької діяльності, окреслити широкомасштабність меценатства, якому немає жодної аналогії в сучасному українському світі, а також оповісти про визначальні самонастанови Яцика в його стосунках з дійсністю, де є особливо важливі для нас, українців, уроки і реалістичного, і рідкісно творчого підходу до життя. Але в цій розповіді не обійтися і без моментів узагальненого плану, які допомагають концентровано виразити суть небуденної людської особистості. Як відомо, про одне й те ж явище можна поінформувати і його стислою формулою, і конкретною, точною деталлю. І в обох розрізнених випадках мети буде досягнуто лише почасти — краще поєднувати їх, подаючи два виміри явища: узагальнено-конспективний і рельєфний, органічно деталізований «зріз» того чи того важливого в біографії підприємця і мецената епізоду.

 

Отже, Петро Яцик — здалека і зблизька.

 

Яскравий індивідуум суспільства — і жива, конкретна людина.

 

Хочу розповісти про те і про те, щоб уникнути однобічної схематичності зображення.

 

З цією ж метою в своїй розповіді надаватиму слово й іншим людям, а також самому Петрові Яцику, послуговуватимуся його коментарями різних життєвих явищ і проблем. Як відомо, людина, говорячи навіть про щось од неї далеке, значною мірою говорить тим і про себе.

 

А ще в цій розповіді не уникнути шляху від життєвого й інтелектуального обрію самого Петра Яцика до наших загальноукраїнських обріїв. Це — та дорога, в якій можна спостерегти справді багато. (Якщо дивитися без міфічно-патріотичних перебільшень та перечулень, а спокійно-тверезим поглядом людини, яка хоче докопатися до суті речей). І — в зовсім несподіваному світлі.

 

Мені пощастило бути поряд з ним півтора місяця. Спостерігав його в різних ситуаціях, поступово відкривав нові грані цього цільного характеру.

 

Ось Яцик, як завжди, внутрішньо зібраний, спокійно зосереджений на тільки йому відомих думках, перед дев'ятою ранку (точність — годинник можна звіряти!) відчиняє двері канцелярії фірми. Рівний у стосунках з працівниками (за весь час я так і не помітив у ньому різких перепадів настрою), він чимось нагадує досвідченого капітана корабля, який, добре знаючи навігаторську справу, маршрут і вірячи в свою команду, впевнено веде судно до мети.

 

Просторий кабінет на другому поверсі. Фотографії доньок і внуків перед очима. Традиційна вранішня кава. Телефонні дзвінки. Стосик свіжої пошти (листи до фундації, ділові папери, англійські й українські газети, політичні й економічні журнали...) — усе це перегляне впродовж дня, важливіше відкладе на потім, щоб ознайомитися докладніше. Відвідувачі. Часом найнесподіваніші, оскільки бізнес, як відомо, справа вельми багата на непрогнозовані повороти.

 

Я бачив, як він веде ділові переговори. Незмінно доброзичливий, уважно слухає слова тих, хто забажав цієї зустрічі, а його зосереджено-непроникне обличчя не виказує думок, які народжуються у відповідь на ті слова. Можливо, він спокійно аналізує те, що може стояти за словами, оскільки, як людина конкретна, легко знаходить найкоротшу дорогу до суті. (Мені здається, його важко заплутати в хащах багатозначних фраз). Лиш інколи обличчя йому проясніє усміхом, коли кине дотеп чи лаконічний коментар.

 

Не поспішає негайно давати відповідь навіть тоді, коли" є спроба спровокувати його до цього. Він ще не раз передумає почуте, виважить на терезах логіки й досвіду і лиш по тому прийме, рішення. Хаос чи поспіх у прийнятті рішень несумісні з ним. Принаймні я цього не можу уявити. Яцик у моєму уявленні — це спокійний аналіз («калькульований ризик» — не випадковий його вислів) і рішення — як його логічний підсумок.

 

Ось Яцик, по-домашньому зодягнений, клопочеться біля басейну чи квітів на крихітних охайних клумбах. З усього відчутно, що він любить свій дім, який мовби виступив з лісової гущавини за ним ближче до вулиці й назавжди завмер на тому місці; любить свій просторий двір, облямований зеленими килимами традиційних тут газонів.

 

У такі хвилини він видається абсолютно відстороненим од мирської суєти, цілковито зосередженим на тій нескладній роботі. Спостерігаючи за ним, навіть можна було подумати: як уміє переключати свою увагу від щоденних бізнесових клопотів. Але згодом Яцик казав: нарешті до мене прийшло рішення. Виявляється, дрібні побутові заняття не тільки приносять йому задоволення можливістю трохи розслабитися, поспостерігати за життям природи (а вона ж — у його дворі!), насолодитися простотою, а й дають дорогоцінну змогу нехапливе передумати всі ті проблеми, що обступають підприємця щільною стіною майже день при дні. Як, скажімо, і письменник чи художник, він працює навіть тоді, коли, власне, не працює. Тобто — не сидить за робочим столом у канцелярії, як мовиться, не перебуває безпосередньо при виконанні обов'язків.

 

Ось він — на котеджі (так називаються тамтешні дачі) косить траву чи обрізає гілля дерев. По-спортивному одягнений, цілковито поглинутий роботою, анітрохи не нагадує благополучного бізнесмена. До нього приходить сусіда. Починається розмова про українські справи. Спершу вона тече мирно — йде обмін новинами з Києва. Далі (коли мимоволі починаються узагальнення почутої інформації) Яцик, оперуючи спостереженнями природи українського характеру і новими фактами, знову говорить про наболіле: ми не хочемо ставити перед собою завдань здобувати найвищі вершини, ми задовольняємося пересічними досягненнями; де наші банки? де велетенські виробничі корпорації? де наш бізнес міжнародних масштабів? де, зрештою, національне примирення в ім'я вільної, незалежної України? Градом сиплються різкі й дошкульні слова. Співрозмовник або намагається кволо щось заперечити, або мовчить, не маючи аргументів. (Потім він мені сказав про Яцика: «Великий патріот і меценат — мільйони дав на українську справу,— але дуже різкий на слово й гордий, якби не це — у нас би його на руках носили...»

 

І саме в тому я дозволив собі трохи засумніватися, бо тут, як і скрізь поміж нашого брата, не дуже схильні вибачати життєвий успіх і популярність). Ось він, то глибоко зосереджений, то іронічно усміхнений, відповідає на запитання журналістів. Має нагоду сказати про найголовніші свої життєві самонастанови, поділитися спостереженнями про роль української еміграції для української справи. Відзначаючи заслуги її в збереженні національної ідентичності, докладно говорячи про справи громад, церкви, просвітніх інституцій, як завжди, ставить принципово важливі, глобальні за масштабами проблеми стосунків українства зі світом, конкретизує те на різних прикладах. І знову все зводиться до ключового моменту: ми здебільшого прирікаємо себе на роль робочої сили в чужих руках, під чужим керівництвом і традиційно звинувачуємо за цю невиграшну роль когось іншого, хоча нам треба визнати тут свою ж вину.

 

Петро Яцик:

 

Наша еміграція псує багато енергії, часу, грошей, паперу на так звані політичні суперечки. Красномовство заступило зміст поняття «політика». Навіть не питаємо себе, яка політика. Міждержавна, державна, провінційна, регіональна, шкільна, церковна, економічна чи яка інша?!

 

Засобів до роблення правдивої політики еміграція не має. Можна лише координувати групову політику. При помочі освіти можна підносити інтелектуальний рівень, включно з піднесенням рівня координуючих чинників. Нормально на провідника ця група що кілька років вибирає кращих людей з-поміж себе. Якраз через брак піднесення інтелектуального рівня наших груп вони залишилися із старими, примітивними не провідниками, а відумираючими монархами. Ще більше нещастя в тому, що цих груп так багато. У 1963 році на приїзд нашого Блаженнійшого привіт для нього склали 167 організацій міста Торонто. Переглянувши той реєстр, я собі подумав: якби з якоїсь причини 160 тих організацій з їхніми головами перестали існувати, чи була б з того користь чи шкода для України? По деякому часі я погодився, що це була б тільки користь, бо залишених сім організацій мали б добрих, талановитих, добре платних людей, які керували б громадським життям. Не було б стільки жебранини, продажу квитків, банкетів. Тих сім, роблячи конкретну працю, не мусили б витрачати енергії на суперечки 160-х, на докази, хто з них кращий гіпокрит, називаючи сьогодні свою діяльність українською політикою...

 

Змагання до висот є одиноким здоровим оправданням на існування. Змагання за життя є одиноким реальним оправданням життя.

 

Ті люди чи народи, які нездібні змагатися до висот, підсвідомо перестають боротися за своє місце на землі, за своє місце між людьми. Вони нидіють, тратять право на життя і відумирають. Саме говорення про змагання не є, по суті речі, змаганням. Від кожного з нас особисто залежить, який приклад з обох названих виявів ми виберемо; що досягнемо.

 

Бо тільки те, що кожний з нас окремо і всі ми разом здобудемо і залишимо по собі, принесе добро Україні у країнах нашого поселення, як також і на рідних землях...

 

Те, що Яцик говорив понад десять років тому, анітрохи не втратило своєї актуальності й сьогодні. Коли він нагадує про це, в його голосі немає жодного натяку на торжество, що так часто буває в людей, які пишаються своєю прозірливістю і не втомлюються всім нагадувати: бачте, я не помилявся І Яцик хотів би помилятися, коли висловлює докори на адресу своїх земляків, він справді зрадів би, допевнившися, що помиляється. Йому не потрібні лаври Кассандри. Йому потрібні благополуччя й процвітання українства в його рідній державі. Аби це досяглося, Яцик сприйняв би те як найбільше особисте щастя.

 

Ось він, веселий і приязний до товариства, оповідає гуртові людей у домі пані Марії Голод про свої молоді роки на канадській землі. Дотепні історії з несподіваними комічними ситуаціями так і сиплються з нього. То згадує, як з небіжчиком Романом Голодом і незмінним Богданом Бігусом упродовж доброго десятка літ ходив колядувати (всі наколядовані гроші передавали в фонд «Енциклопедії Українознавства»). Володіючи артистичним хистом, уміло шаржує своїх співколядників, легко відтворює їхні жести, міміку, інтонації, переповідає сюжети тодішніх пригод. 1, дивлячись на нього, життєрадісного, сповненого енергії та оптимізму, ніяк не можеш повірити, що йому вже повернуло за сімдесят. Згадуєш десь чуте: «Людині стільки років, на скільки вона сама себе відчуває». Не випадково Яцик якось мовив про одного свого сусіду, молодшого за нього, може, на п'ять-шість літ: «Безнадійно старий чоловік»,— маючи передовсім на увазі не календарну різницю свого і його віку. Чоловік був якийсь геть обважнілий, апатично-млявий; він, сказати б, капітулював перед життям, емігрував з нього в розмови про своє здоров'я, в нарікання на свою долю і долю народу, в звичайнісіньке неробство. Цього Яцик і не приймає, і не хоче розуміти.

 

Це — не для нього.

 

Це — не з його життєвої пісні.

 

1988 року його в Канаді розшукав конверт з України. Шановний Петре, дорогий сусіде!

 

Вирішив написати Тобі коротенького листа, бо ж не можу мовчати далі, коли невимовна радість за Тебе рветься назовні. Не уявляєш собі, Петре, скільки радості приніс Ти мені, та й не лише мені одному, а всім, кому не байдуже все рідне.

 

Не уявляєш собі, Петре, до чого вдячний Тобі за все, до чого гордий за Тебе. Адже не часто такі хвилини трапляються в житті.

 

Хто б міг передбачити 50 літ тому, що з-під солом'яної, прокуреної димом, обшарпаної бойківської стріхи у широкий світ вийде людина з такою величчю душі. Це ж неповторний факт. І хіба ж може зубожіти батьківська та прадідівська нива тоді, коли не перевелись ще такі фундатори-плугатарі!.. Не заросте вона бур'яном, не стане пустирем...

 

Низький, доземний уклін Тобі, Петре...

 

Прочувши з преси про добротворчі Яцикові діяння, обізвався до нього аж із Кривого Рогу Ігор Костишин. Той лист став своєрідним мостом, що з'єднав береги часу, між якими пролягло кілька десятиліть. Світ виявився не таким безмежним, як видавався він, коли між Канадою і так званим соціалістичним табором існувала непроглядна залізна завіса, що за нею губилися не тільки люди, а й навіть імена, лишаючись жевріти десь аж на самісінькім споді пам'яті небагатьох. До нього щодалі частіше озивалися люди з тих безмежно далеких, поглинутих минулим днів. І це свідчило: у світ прийшли благовісні зміни, що матимуть найбезпосередніше відношення до України, до його з нею стосунків. Він може назвати себе щасливим, що дожив до цих днів, став дорогим і бажаним гостем у рідному краю, що тепер може послужити українській справі не лише на еміграції, а й там, удома; ще раз переконатися: його праця — не намарна.

 

Можливо, саме в ті дні він не раз подумки знову проходив увесь свій шлях од батьківського порогу й аж до вершин канадського бізнесу. Людина просто не може не згадувати все, що з нею було, інакше вона просто перестане бути собою.

 

 

 

«МІЙ БАТЬКО ХОДИВ У ЛИЧАКАХ І ЇЗДИВ НА КОНЯХ»

 

У зеленій долині рік Опору та Стрия на Сколівщині лежить село Верхнє Синьовидне, що світиться йому з пам'яті. Сюди часто летить він спогадами. Десь тут, у глибокій безодні минулого, загубилися на землі його босі дитячі сліди.

 

У метричній книзі записано, що 7 липня 1921 року в родині селянина Дмитра Яцика народився син Петро...

 

Петро Яцик про себе (з інтерв'ю авторові книги): Було на світі троє братів. Двоє з них полягло на першій світовій війні. Третій повернувся з підірваним здоров'ям. Він одружився з селянкою, а в них народився я. Батько, мабуть, був неписьменним, бо, оповідали мені, пішов до школи і стався в нього з учителькою конфлікт.

 

То він ударив її, забрав книжки і наступного дня вже до першого класу не повернувся.

 

Мама була набагато вченіша за нього — мала за собою три класи, вміла читати й писати і, до речі, гарно співала. Сімох дітей виховала і якусь освіту дала (нас було в неї три брати й чотири сестри). Найменшому з нас, як батько помер у 1934-му, минуло тільки шість місяців, мені ж — неповних чотирнадцять років...

 

Відомо, яка доля стелилася сироті, на чиї ще напівдитячі плечі лягала відповідальність за всю родину. Тепер він був ґаздою у дворі Яциків. Він мав сушити голову за братів і сестер, брав на свої руки всю ту важку роботу, що досі була батьковою повинністю. Прагнув доточити скромні статки родини. Бачив, як важко вижити з малоземельного господарства. І з юних літ вивчав на практиці все те, що узагальнено називається секретами агротехнічної культури. З тих часів виніс перші важливі спостереження про раціональні й нераціональні настанови в праці.

 

Петро Яцик про себе (з інтерв'ю авторові книги): Батько, пам'ятаю добре, був дуже працьовитий. Але вже сьогодні, з перспективи часу, бачу, який то неконструктивний спосіб господарювання в нашій культурі. Тоді 95 відсотків нашого населення працювало на ріллі, жило з того, що земля вродила. Отож треба було мати коня. Мали й ми. Батько, як їхав до лісу, рубав найбільшу фіру дров, як їхав по сіно чи по снопи, теж брав найбільшу фіру. І виходило так: навесні купував коня, а до кінця року той або здихав, або доводилось його продавати за безцінь.

 

Тоді, в якихось одинадцять років, я повстав проти батька:чого він батожить того бідного коня замість дати йому їсти й відпочити?! Він тягне, як не лопне, хребет йому луком стає, а його б'ють і б'ють... Мій тато не один такий був. Це якась дивна норма в нашій культурі: загнати, замучити все на світі. До речі, таку політику, в основі якої лежала деструктивна метода, проводив весь Радянський Союз. Анітрохи не дбав про робочого чоловіка, а все батожив і батожив. Чи й треба казати про те, що це особливо промовистий приклад саме деструктивної сили...

 

Запам'ятаймо ці слова. Далі Яцик постійно звертатиметься до критеріїв конструктивних чи деструктивних настанов людей у їхній діяльності, в усьому шукатиме й знаходитиме їхні сліди. Це — один із ідейних та аналітичних контрапунктів усіх його монологів на тему свого життя і свого досвіду. Змінюватимуться часи, місця подій, персонажі й сюжети невигаданих історій, але в кожному випадку він знову й знову підсумовуватиме все, виходячи саме з тих критеріїв. Випустивши їх з уваги, значно важче зрозуміти механізм досягнення успіхів і весь процес вивищення Яцика в світі канадського бізнесу.

 

Як відомо, з різними людьми можуть відбуватися абсолютно однакові пригоди, вони можуть потрапляти в однакові життєві обставини, але роблять з усього того не однакові висновки. І передовсім із того народжується суто індивідуальний досвід кожного, який і диктує їхнє розуміння світу і свого місця в ньому.

 

Мені здається, в цій розповіді важливо також не загубити ще одну небезістотну подробицю, яка теж могла мати свій вплив на формування світоглядних засад Петра Яцика о тій порі, коли він, ще зовсім юний, по шию тонучи в нелегкій дорослій праці, устигав щось довкола себе спостерегти й зрозуміти і щось розумне перейняти від старших, набагато досвідченіших за нього у науці життя.

 

Він і сьогодні твердо переконаний: Верхнє Синьовидне було не просто селом з особливим культурно-духовним мікрокліматом. До речі, люди поселилися тут ще в далеку давнину. Принаймні вперше воно згадується в «Галиць-ко-Волинському літописі» 1241 року, коли там побував князь Данило Галицький. Чи не від тих часів збереглися в селі сліди оборонних споруд на горі Городище та фортеці-монастиря святої Богородиці на Золотій Горі.

 

Сюди не раз з вогнем і мечем приходили завойовники. Гинуло й знову відроджувалося до життя Верхнє Синьо-видне. Плодючі ґрунти не раз витоптували копита кримсько-татарської орди й польської шляхти. Звиклі до небезпек тутешні люди як могли боронили свою землю, ставали оружно проти напасників або втікали в гори, щоб перебути там лиху годину, а потім знову повернутися до рідних осель чи попелищ на їхньому місці.

 

Наприкінці минулого століття тут було збудовано найкращі в цих місцях церкву, двоповерхову школу, будинок

 

«Просвіти». У Верхньому Синьовидному не пригасало активне духовне життя. Особливо ж після 1884 року, коли в ньому побував Іван Франко.

 

Звідси вийшло понад 50 вояків Української Галицької Армії та січових стрільців. Напередодні другої світової війни тут були і «Просвіта», і «Пласті», і «Сокіл», і «Січ». А поряд із цими легальними товариствами десятки жителів села входили до ОУН. (Згодом понад 150 їх пішло до лав УПА).

 

Оповідаючи про Верхнє Синьовидне, Яцик неодмінно підкреслює: там жив добрий патріархальний дух, завдяки чому в селі довше ніж деінде трималися такі традиції, як повага до старших, рівняння на народні критерії етики та моралі, що ставало надійним духовним фундаментом для молодших поколінь. Очевидно, багато чого з того мікроклімату поніс і він з собою, рушивши згодом за межі Верхнього Синьовидного у світ широкий,

 

А ще Яцик — і це принципово важливо! — відзначає: в його селі значно більше, аніж у всіх околишніх, культивувалися підприємництво, ремесла й торгівля. Тамтешніх купців часто можна було побачити далеко за межами їхнього краю. Його односельці непогано зналися на тому, як успішно поставити господарство, розгорнути його, не оглядаючись на кількість рук у дворі, ефективно вдаючись до послуг найманих робітників, які охоче йшли до Верхнього Синьовидного на добрий заробіток і не розчаровувалися в своїх сподіваннях.

 

Цілком можливо, що благотворний дух підприємництва й торгівлі, високе оцінювання ваги ремесел у Верхньому Синьовидному зробили свій важливий вплив на нього, дитя рільничої культури, спонукавши згодом шукати свого місця поза традиційними для селюка інтересами. Саме цим можна пояснити подальший перебіг подій його життя там, де вони були спричинені саме його вибором.

 

Він прагнув освіти. Але хлопцеві можливості щодо цього, звичайно ж, були надто обмежені. Мусив попервах удовольнитися традиційною семирічкою, яку доповнив кількома предметами на сільськогосподарських курсах.

 

У сільський побут дедалі владніше починала входити техніка. Передчуваючи її великі можливості, нею активно цікавилися юнаки. Не був поміж них винятком і Яцик.

 

1939 року він успішно закінчив шестимісячні залізничні курси і став працювати помічником машиніста. Нова робота йому подобалася, і він залюбки виконував її. Через якихось півроку уже навіть ходив у «стахановцях».

 

Його намагалися затягнути до комсомолу. Спокушали запевненнями, що, здобувши комсомольський квиток, одразу ж відчує, як перед ним розчиняться всі двері. Годі й казати, яким реальним видавався той шанс сільському хлопцеві. Були вагання, було бажання пристати на цю багатообіцяючу пропозицію (комсомолія Галичини кількісно помітно зросла через аналогічні ситуації в долі юнаків і дівчат). Але стримувала думка: що скажуть люди в селі? Звичайно ж, його засуджуватимуть. Бо на той час галичани вже добре допевнилися, яку правду та справедливість (ці слова точніше було б написати в лапках) принесли з собою більшовики у їхні краї. Отже, не став комсомольцем, не став механіком (а це йому обіцялося на додаток до комсомольського квитка). Життя, здається, не віщувало помітних якісних змін.

 

До речі, оповідаючи сьогодні про те, Яцик іронізує з тодішніх, непримиренних у цьому розумінні, настанов, продиктованих патріотичними імперативами земляків. «Хіба я, ставши машиністом чи й записавшися в комсомольці, був би через те гіршим українцем? — запитує цілком резонно.— Адже все залежить найперше від совісті людини, а не від її становища в суспільстві. Та й, зрештою, посідаючи вище становище, я міг би трохи більше доброго зробити для української справи, аніж неграмотні гречкосії на його самісіньких низах. Отже, треба було використати і цю, й інші можливості, щоб вивищитися над пересічним рівнем у суспільстві, на який ми прирікали себе таким наївним бойкотом. Ми досягли б значно більшого, якби скрізь на вищих становищах мали тоді своїх людей...»

 

У своїх розповідях він не раз повертався до тієї соціально-психологічної атмосфери, яка панувала в його краях напередодні другої світової війни. Люди були твердо переконані: альянс Сталіна з Гітлером тимчасовий і незабаром між ними почнеться воєнний конфлікт. Багато хто жив сподіваннями, що завдяки німцям Україна здобуде державність. Як показав час, то була безмежна пополітична наївність. Німці не могли дати нам державність уже хоча б з тієї простої причини, що в цьому світі ніхто нікому нічого не дає задарма. Такий суворий закон не відступає ні перед якими сантиментами. А особливо ж — якщо йдеться про держави й народи, бо в них немає друзів чи доброзичливців у тому буквальному розумінні, в якому це буває поміж окремими людьми; у держав та народів бувають лише інтереси. Політика — справа, де немає жодного місця для альтруїзму в ім'я чужого народу, якщо в тому немає ніякої вигоди для свого.

 

З підрадянських часів йому особливо вглибилися в пам'ять три такі історії.

 

Перша (1939 рік).

 

Хлопці з загону самооборони, в якому був і він, довідалися, що в їхнє село вже вступила червона армія. Отже, прийшли ті, хто називав себе визволителями. Вони боролися проти поляків. Проти поляків боролися і члени загону самооборони, їхня мета загалом збігалася. І пішли з лісу довірливі партизани врочисто вітати визволителів, понесли їм свою ейфорію та щире бажання брататися.

 

Йшов з ними до села і Яцик. 1 муляла йому якась не зовсім усвідомлена думка. А коли перед очима виступили крайні хати, тільки йому вчутний внутрішній голос сказав: йди додому й не показуйся зараз прийшлим зі Сходу...

 

Так і зробив.

 

За кілька місяців усіх, хто дружно примарширував до так званих визволителів і відрапортував їм про свою боротьбу з ворогом, було заарештовано й репресовано.

 

«Мені пощастило тоді воювати за Україну так, що ніхто мене не зауважив...» Ці слова він говорить з іронією до себе, а я думаю про те, що природа надарувала його добре розвиненою інтуїцією.

 

Друга історія (1940 рік).

 

Він працював тоді помічником машиніста (тобто кочегаром) .

 

Одного разу побачив, як нові господарі безжально обдирали вокзальні туалети й усе начиння вагонів. Цупили все, що можна було поцупити, й кудись вивозили. Після них лишалася пустка й руїна. Скажімо, тих же туалетів у поїздах тепер не впізнати — вони зяяли дірами в підлозі, в них не стало умивальників, поличок...

 

Хлопець не йняв віри своїм очам. Спершу подумалося: може, все знімається для того, щоб замінити новим, досконалішим? Аж потім до нього дійшло: це — звичайнісіньке, безсовісне мародерство.

 

Ось що принесли на своїх багнетах у його край «визволителі».

 

І як тут не згадати навали дикої кочової орди, що нищила на своєму шляху все можливе для знищення.

 

Це — божевільна руйнація в сфері матеріальній; а яким жорстоким, неприховано цинічним потоптом пройшла новітня орда по людських душах!

 

Яцик зробив висновок, на якому непохитно стоїть і сьогодні: більшовизм нічого не будує, а все нищить. Він — сліпа в своїй жорстокості, руйнівна сила. У нього немає майбутнього.

 

Третя історія (1941 рік).

 

Коли розпочалася війна, московське радіо бадьоро передавало: німців уже відкинуто на їхню територію. Щодень, судячи з коментарів репродукторів, червона армія дедалі більше вглиблювалася за кордони ворога, але чомусь усе виразніше звідки фронтової канонади наближалися сюди.

 

Нарешті наказ: усім сідати до вагонів і виїздити на Схід. І — багатозначний коментар до того: радянське командування вдається в такий спосіб до глибокого тактичного маневру.

 

Яцик не був наївним і не вірив ні в які тактичні маневри. Разом з приятелями переховувався в місті, щоб не зловили й не запакували у вагони, які конвоюватимуться в далекий і невідомий край.

 

Якось посеред ночі бродили містом і побачили, як панічно втікає тюремна охорона, полишивши браму, що вела у двір в'язниці, розчиненою.

 

Останній охоронець зник з очей. Вщухли вибухи бомб на станції. У поріділих сутінках під сірим небом застигла тривожна, моторошна тиша, з якої пливли на землю лиховісні передчуття.

 

Яцик кинув поглядом за браму й сказав: «Там — люди... Шукайте щось, аби зірвати замки...»

 

За якийсь час вони вже підважували ломами важкі замки, що ніяк не хотіли піддаватися. Але сила молодих рук здолала залізо. З гуркотом розчахнулися двері. Мов примари, стали хлопцям перед очима неголені, сірі, бліді обличчя в'язнів...

 

В тюрмі Яцик несподівано побачив, що одна з плит у цементованій підлозі трохи піднята над загальним рівнем. Підтяг її вгору й відсунув набік. З-під неї на нього глянуло брудне обличчя людини.

 

—  Ти, Петре?! — вражено запитав знизу чоловік. Яцик напружив зір і впізнав свого двоюрідного брата

 

Адама Кам'янку з Синьовидного.

 

Почав витягати його нагору. Кам'янка кволим голосом попрохав:

 

—  Обережніше — в мені дві кулі...

 

Потім він розповідав: їх розстрілювали у вбиральні й скидали до каналізації. Йому пощастило — тільки поранило і не задихнувся, трохи підважуючи тілом цементну плиту.

 

Кам'янку відпровадили до госпіталю. Лікар розпачливо розвів руками: не може оперувати без наркозу — всі медикаменти прихопили з собою «визволителі». Вони в усьому лишалися вірними собі...

 

Можна багато говорити про тогочасні колізії з проекцією їх на долю й душу Петра Яцика. Але найголовніші і найвизначальніші моменти легко вміщаються в цих трьох історіях. А ще йому глибоко в пам'ять засів етичний постулат, що прозвучав з уст директора Маслосоюзу Хронов'ята. По закінченні молочарських курсів Яцика разом з іще одним юнаком направляли інспектором молочного господарства до Бережан. Це було сорок другого року.

 

Інженер Хронов'ят звернувся тоді до них із такими словами:

 

— Дорогі панове! Розумію вашу радість з приводу того, що вам уже більше не сидіти на твердих лавах і не слухати наші лекції. Ви приступаєте до самостійної праці. Моїм обов'язком при такій нагоді є сказати таку річ. Не кривдить у своїй роботі рідну матір. Ви, звичайно, не підете до себе додому, щоб завдати саме їй кривди. Ви підете в інші міста і села. А там живуть матері ваших колег. Якщо ви не по-людськи вчините з ними, ваші колеги так само вчинять і з вашою матір'ю. Пам'ятайте про це і робіть правильні висновки. А ще пам'ятайте: ви поставлені між молотом і ковадлом, між нашим людом і владою. Як урядники, маєте виконувати наказ влади, що хоче стягнути з людей якнайбільше, аби прогодувати свою армію. Нема вибору — мусимо підкоритися наказові, але й мусимо думати, як не скривдити свій народ. Будь-яку повинність можна виконати з більшими чи меншими прикрощами для людей...

 

Працюючи в Бережанському повіті інспектором, Яцик постійно пам'ятав сказане Хронов'ятом. Неоднораз виявляв тих, хто розводив молоко водою. В такому разі у людей, як правило, забирали корів. Але на Бережанщині за час урядування там Петра Яцика не було забрано жодної.

 

Забігаючи наперед, треба сказати, що тієї етичної настанови він не полишив на рідній землі, а носить її в серці все своє життя.

 

Кмітливий і спостережливий, він зауважував те, на що часто не звертали ніякої уваги його земляки.

 

Ще один характерний приклад.

 

У Бережанах зупинялися пошарпані в боях німецькі частини, щоб, трохи перепочивши, відступати далі на захід. Сорок четвертого фронт стояв у Тернополі цілих три місяці.

 

Оселившись в будиночках, вояки починали споруджувати довкола них парканчики, щось ремонтувати і навіть насаджувати квіти. Було таке враження, що вони поселяються надовго чи й узагалі збираються тут жити.

 

Уже тоді Яцик зрозумів: це — важлива особливість їхнього національного характеру. Німці завжди і повсюдно прагнуть постійності. В цьому — їхня надійність і конструктивна сила. І як було не порівнювати таку особливість їхньої ментальності з національним характером російських «визволителів» та й подеколи навіть своїх земляків.

 

Пізніше, у Німеччині, зірко придивлявся до укладу тамтешнього життя. Незважаючи на всі акценти воєнного часу, помічав, що німці мають менше за українців фантазії, але в них набагато більше реалістичності, а тому вони серйозніше ставляться до всяких життєвих обов'язків — скажімо, до того ж господарювання на землі, понад усе цінуючи емпірику досвіду й знання щонайперше суто прикладного характеру.

 

Все це не забулося з плином літ, бо не раз ставало йому темою для роздумів і зіставлень різних національних прикмет. А ще він не втрачав жодної нагоди вчитися в усіх, і тому може сьогодні з твердою переконаністю сказати, що вже тоді, в роки війни, навчився дечого й од німців. Те, що для іншого — поверховішого в стосунках із дійсністю — проминуло б абсолютно безслідно, в його свідомості лишало глибокі карби.

 

Була тоді в Бережанах ще одна важлива зустріч, якій він, можливо, завдячує життям.

 

Яцикові вже виповнилося двадцять два роки. Отже, його вік підпадав під мобілізацію.

 

Пішов до повітового німецького керівника й сказав, що хотів би служити в українській дивізії «Галичина» (тоді саме розпочався масовий запис добровольців до неї).

 

Німцеві було років під сорок. Він видавався хлопцеві безнадійно старим.

 

Вислухавши Яцика, енергійно заперечив: на вишколення новобранця в сучасних умовах потрібно трохи більше за тиждень, а для навчання спеціаліста його кваліфікації — добрий рік. Тому він забороняє хлопцеві навіть і думати про дивізію. Тут і тільки тут його місце, а не на фронті.

 

Здавалося б: кінець розмові, але, певно, спостерігши в хлопцевих очах блиск незгоди чи непокірності, німець раптом підійшов до нього й поклав руку на плече.

 

—  Ти мав справу зі зброєю? Ти був на фронті?

 

—  Ні.

 

Не випадало Яцикові відповісти, що мав, оскільки вдень був німецьким урядником, а вночі українським партизаном.

 

—  Ти не уявляєш, що таке фронт,— провадив німець далі.— Там — каліцтва, смерть...

 

Певно, відчувши, що його слів замало, раптово задер сорочку й показав страхітливі шрами на тілі.

 

—  Це — фронт...

 

Потім терпляче пояснював: вони силами величезної регулярної армії не стримали наступу росіян, то невже це спроможна зробити якась одна дивізія?

 

—  Ні, Україну ви не порятуєте. Яцик думав, вагався.

 

— Хоч твої плани шляхетні, але вони нерозумні,— сказав німець, закриваючи тему.

 

Так Петро Яцик не тільки не потрапив до дивізії «Галичина», а й одержав ще одну тему для роздумів про раціональність чи нераціональність людських вчинків, що глибоко засіла в його свідомості, час од часу оживаючи бережанським спогадом 43-го року.

 

Улітку 44-го багато людей полишали родинні вогнища й вирушали на Захід — не хотіли більше жити в більшовицькому «раю». Не знаю, чи давав собі Яцик звіт, яка небезпека його підстерігає, коли залишиться вдома. Але він легко підпадав під звинувачення в колаборації з німцями. Працював у легалізованій ними молочарській структурі? Працював. На голову таких сипалися найтяжчі звинувачення. І їм без будь-яких виправдань чи вагань виписувалася путівка в далекий край — аж до «білих ведмедів», на багатолітнє «перевиховання» каторжною працею під опікою конвою.

 

...А вдома мати не раз сідала при вікні й казала його братам та сестрам:

 

—  Чує моє серце — Петро живий. Хоч би колись його побачити!..

 

Нарешті перестали терзати її непрохані гості, що майже день при дні вдиралися до хати і вже від порога кричали:

 

—  Так ти наконєц сознаєшся, старуха, что твой син в лєсу с бандітамі?

 

Витримала все і не втрачала віри. Вже після смерті Сталіна він листовне зголосився до неї. А потім настав день, коли нарешті зміг приїхати до матері.

 

Брати й сестри розповіли, як вона не раз повторювала:

 

—  Не можу померти, доки не побачу Петра. Мала хворе серце і боялася, щоб воно її не підвело. Витримала, дочекалася.

 

Глянув на неї — серце здригнулося. В очах запекли сльози.

 

Посивіла. Помарніла. 1 нижчою на зріст стала.

 

Здається, не жива людина, а саме зболене, задавнене від часу, тривожне чекання.

 

На нього. На сина. На плоть її і кров.

 

— Здрастуйте, мамо...

 

— Здрастуй, сину...

 

Вони так багато хотіли сказати одне одному.

 

Але хіба про все скажеш словами за якихось кілька днів?!

 

Вже від'їжджаючи, відчував, що невисловленого незрівнянно більше, аніж висловленого.

 

Така драма зустрічей після багатолітньої розлуки. І ніхто нічого тут негоден вдіяти. Нема на те ніякої ради.

 

Побув — не набувся в родинному гнізді, зігрів погляд, оживив пам'ять дорогими серцю краєвидами. І — в дорогу. За далекий океан.

 

—  Прощавайте, мамо...

 

— Хай тебе Бог береже, сину...

 

...1 її любов та тривога за нього невідступно, як тінь, були з ним повсюдно, куди ступала його нога.

 

Мати...

 

Доки вона є, доти ми можемо вважатися дітьми. Принаймні для неї.

 

Не стало її. І здається, в світі поменшало тепла.

 

Петро Яцик:

 

— Мій батько ходив у личаках і їздив на конях. Таке було його життя. А в мене — Інше. Ті швидкості мені — замалі.

 

...За якийсь десяток годин літак переносить його на протилежний бік земної кулі.

 

З одного світу — в інший.

 

Лишається тільки з глибоким подивом замислитися над тим, якою примхливо склубоченою вималювалася доля хлопця з бойківського краю. «Таке є життя»,— очевидно, з рішучою категоричністю сказав би він у відповідь, якби почув ту думку. Сказав би, як відрубав. І вглибився б у роздуми про щось тільки йому знане.

 

 

 

КРОКИ ЗА РІДНИМ ОБРІЄМ

 

Поміж тим днем, коли полишав назавжди домівку, і тим, коли прибув на канадську землю, було п'ять років життя в умовах частих переїздів, у шуканні орієнтирів майбутнього, у спробах хоч трохи — наскільки це в його силах — підготуватися до нього.

 

 

 

«Маючи дещо практики, що значить партизанка у відношенні до регулярної армії з танками, літаками, вишколом і організацією позицій, я зрозумів, що у І відношенні сили, яку ми мали у 1944 році, можна було лише умерти, але нічого не вибороти. Не знав я тоді, що можна сподіватися поза границями України, та у своїй голові я вірив в одне: як збережу

 

себе живим, то вже матиму змогу щось зробити для справи, за яку можна лише вмерти на рідних землях. Маючи тоді 23 роки, я вирішив піти за кордон...»

 

(З автобіографії Петра Яцика).

 

Згадує, як виразно відчував брак знань, спілкуючись під час роботи у молочарському господарстві в Бережанах з людьми, які мали вищу освіту. Тому є своя логіка в тому, що він одразу ж знайшов дорогу до Українського технічно-господарського інституту (УТГІ) на околиці Регенсбурга.

 

До речі, в цього навчального закладу цікава історія. Ще 1922 року поміж мурами середньовічного замку чеського короля Їжиго несподівано завирувало життя. Там з'явилися колишні професори вищих шкіл Росії, високі службовці уряду УНР та вояки української армії. Вони й заснували навчальний заклад, названий Українською Господарською академією, проти якої відразу ж усіма можливими засобами повела війну Москва, що добре розуміла: УГА — не тільки науковий заклад, а й цитадель національного духу.

 

Проіснувавши тринадцять літ, УГА під натиском Москви й Польщі зліквідувалася. Але ще 1932-го зусиллями професури академії було заздалегідь засновано УТГІ, що став спадкоємцем УГА. По закінченні другої світової війни інститут переїздить до Німеччини, де за дозволом американської військової адміністрації в Регенсбурзі відкриває кілька факультетів для стаціонарного навчання української молоді.

 

Яцик записався до УТГІ в ролі надзвичайного студента (він ще не мав середньої освіти) економічного відділу. Спеціально для таких слухачів при інституті було створено матуральні курси, і по двох роках навчання вони склали екзамени за середню школу.

 

«Учись, синку, абись не робив»,— часто чув він у дитинстві слова сільських батьків своїм дітям. І до сьогодні носить ту фразу, мов цвях, у пам'яті, не перестаючи дивуватися безглуздому змістові такого імперативу. Вчись не для того, щоб набути знань, які стануть у пригоді в твоїй роботі і в твоєму житті, а саме: вчись, щоб не працювати чи не працювати тяжко, як твої батьки. Стань, наприклад, якимсь чиновником, що перекладає папери з

 

місця на місце, анітрохи не переймаючись їхнім змістом і не намагаючись хоч щось у них зрозуміти. Зрештою, до цієї симптоматичної фрази нам згодом доведеться повертатися ще не раз, бо до неї в своїх роздумах знову й знову повертається Петро Яцик, коли починає говорити про речі не вельми приємні у нашій національній ментальності.

 

Він навчався не за тим принципом. Він навчався справді жадібно, як це може робити тільки та людина, котра глибоко усвідомила, що вона дуже відстала в цьому від своїх ровесників, яким пощастило своєчасно мати можливості для освіти. Здобуваючи середню освіту, він водночас ходив на лекції з економіки, яку продовжував студіювати, склавши матуральні екзамени. А потім вписався до школи мов, одразу ж узявшись за вивчення німецької, іспанської та англійської. Німецьку, бо вона була потрібна тут, у Німеччині. Іспанську, бо передбачав можливість свого виїзду до Аргентини. Англійську, бо в недалекому майбутньому міг опинитися в Америці чи в Канаді.

 

Тоді ж його викладачі відзначали: з усіх, хто прийшов до УТГІ без завершеної середньої освіти, тільки один Яцик по якомусь часі вже дорівнював знаннями тим студентам, які нормально студіювали в інституті чотири роки.

 

Там же з Яциком відбулася важлива для його світогляду пригода, яка так разюче вплинула і на його мислення, і на його сприйняття дійсності. То було щось подібне до раптового прозріння.

 

Датується воно 1946 роком.

 

Петро Яцик (з інтерв'ю авторові книги): Це була перша моя зустріч із реальним Заходом. Це був урок: не стверджуй чогось, якщо того не можеш довести.

 

А починалося те лекціями з економіки в інституті. Професор Шрамченко нам сказав, що німці вирощують більше пшениці на їхніх пісках, аніж українці на своїх благословенних чорноземах. Ми, такі полум'яні українські патріоти, гаряче обурилися, бо вважали, що годуємо пів-Європи. Дружно накинулися на професора. А він: «Хлопці, не хвилюйтеся  даремно. Я ще матиму у вас лекцію через два тижні. Ви підготуйтеся і доведіть мені,

що все справді саме так, як ви стверджуєте. І я підготуюся також...»

 

Через два тижні він аргументовано довів нам те, що сказав, а ми не мали чим йому заперечити. Отак розвіявся той величний міф. Отак і почався суворий перегляд наших захоплених самооцінок.

 

Я довго думав над тим, бо вмію критично підходити до життя. Не раз згадувалося, як узимку, довгими вечорами, сходилися до котроїсь хати наші господарі і вели нескінченні розмови на різні теми. Я сидів межи старшими чи десь у кутку позаду, жадібно слухав і щоразу дивувався: які то мудрі люди! Вони знали, яка війна була в Італії чи в Греції, хтось згадував Імена Платона чи Арістотеля... А мені, малому, мріялося: от якби знати бодай трошки того, що знають вони...

 

Довелося жити мені в Німеччині у господаря-бауера, рільника. Він не знав і половини того, що знали і про що говорили наші сільські любомудри. Але він знав, як одержати на піску більше пшениці, аніж одержували українці на плодючому чорноземі. Отака повчальна деталь!  / я дійшов переконання: треба опанувати одну справу, одну ділянку життя — і знати її досконало. Тоді станеш  справді кимсь помітним у ній.

 

Тут, на околиці Регенсбурга, юнак із натрудженими руками конспектував те, що відкрив для себе в сфері економіки: «Гроші — це лиш вимінний середник. Правдива й реальна вартість — то власна земля або якийсь на ній вироблений продукт. Ніхто нікому не дає грошей задарма, але коли маєте якусь справжню вартість, за неї можна одержати гроші...»

 

Здавалося, йому нарешті розвидняється в очах, бо він уже починав уявляти неповерхову суть речей.

 

Яцик уже напевне знав, що вийде зі стін інституту трохи іншою людиною, аніж він сюди зайшов.

 

Інколи душу охоплювала тривога за завтрашній день, поселялася невпевненість у ньому — прикрий супутник бездомних людей. Але він усіма силами відганяв їх од себе і знову кидався на бастіони науки. Він інтуїтивно відчував, що вийшов саме на ту життєву дорогу, яка приведе його до чогось справді важливого.

 

...Літак з Європи взяв курс на Північноамериканський континент. Поміж його пасажирів — Петро Яцик. Його майбутнє нарешті чітко визначилося: він житиме в Канаді. Прощавай, поруйнована війною Німеччино, прощавай, перекроєна новими кордонами Європо, і десь у самісінькій глибині її — Верхнє Синьовидне...

 

У літаку йому вперше стало в пригоді знання англійської мови. І — не тільки тому, що допомагав своїм землякам, які теж летіли до Канади, порозумітися з представником цієї країни, що їх супроводжував.

 

Англійська мова допомогла йому внести важливу корекцію в свою долю на тій землі.

 

Він запитав відповідального за розселення емігрантів канадського представника: чи можна не їхати до далекого Едмонтону (туди для допомоги фермерам направляли емігрантів); адже стоїть зима, ніяких польових робіт там поки що немає.

 

Хоч канадець і був приємно здивований Яциковим знанням англійської, все ж трохи насторожився: цей молодий емігрант ще не встиг поселитися в його країні, а вже прагне змінити передбачений для таких, як він, регламент умов поселення.

 

Але Яцик спокійно йому пояснював: він одразу ж знайде собі роботу в Монреалі, куди вони прилітають. Там у нього є добрий знайомий, який при потребі в цьому допоможе. Підкреслив, що не збирається одержувати допомогу для безробітних і жити з неї, бо іде в цю країну не для того, аби бути в ній паразитом.

 

Відповідальний представник йому повірив. Здається, для годиться пострахав Яцика, що потім наведе про нього довідки, чи справді він одразу ж став до роботи, і дозволив не їхати в холодний Едмонтон.

 

Вже в аеропорту канадець на всяк випадок зателефонував на вказану Яциком адресу й перепитав, чи там справді проживає названий чоловік. Господиня відповіла: так. І він, мовляв, чекає свого знайомця, котрий має днями прилетіти з Німеччини, а вона згодна взяти того в квартиранти.

 

Представник не приховував свого задоволення: все сказане Яциком точно збігалося.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                    

 

А Яцик уперше переконався: в цій країні легко порозумітися, якщо чесно і щиро кажеш про свої наміри і маєш розумні аргументи.

 

Інші емігранти, які через лінощі не змогли бодай трохи вивчити англійську, в нових умовах навіть не могли ні обстояти свої інтереси, ні бодай проафішувати свої наміри. Тут вони були майже німі. Ніякого вибору їм ніхто не пропонував, а самі вони його не знайшли. Хотіли чи не хотіли того, а довелося їм ще мандрувати з Монреаля до Едмонтона.

 

А Яцик, який мав за плечима двадцять сім літ, надію і рішучість у душі й сім доларів у кишені, взяв таксі й поїхав за вивченою напам'ять адресою, де він мав поселитися.

 

Два долари — плата за таксі. П'ять одразу ж віддав господарці за квартиру. Тепер у кишенях порожньо, але в нього є руки і голова на плечах. Отже, не пропаде.

 

Робота в ресторані? Годиться. Небагато платять? Нічого, доки руки робитимуть, очі видивлятимуться щось краще. А голова думатиме, шукатиме варіанти, обраховуватиме, водночас уганяючи в пам'ять французькі слова (французька в Монреалі, що належить до провінції Квебек, набагато поширеніша за англійську).

 

Отже, двадцять один долар на тиждень у ресторані на вулиці Святої Катерини й вечірня школа французької мови. За кілька днів уже мав у своєму арсеналі десяток фраз, з якими звертався до господині та її доньки, чим відразу створив про себе враження як про людину, котра вміє зважати на загальноприйняті норми співжиття й прагне в усьому підтягтися до інших, щоб не виглядати неповноцінною чи дивакуватою. Ніби й дрібниця, але в тій подробиці — ще одне свідчення загальножиттєвих настанов, постійної готовності долати будь-які перешкоди, щоб мати змогу активно впливати на перебіг подій, з ним пов'язаних.

 

Уже від перших своїх кроків на цій землі він переконувався: тут де люблять невдах. У цьому суспільстві всі націлені на життєвий успіх. Те йому подобалося й додавало честолюбних надій. Але спочатку повинен був знайти і своє місце, і свою справу в цій країні, яка ще не перестала бути йому чужою. Яцик ще не знав багатьох доконче необхідних для існування тут речей. Але хотів дізнатися, прагнув учитися, умів бачити й слухати. І це давало йому шанс.

 

Ще в Німеччині почавши виходити за межі досвіду людини, яка виросла в лоні суто селянської культури з усіма притаманними їй світоглядними особливостями, він уже був готовий до сприйняття й засвоєння інших знань і стосунків. І це на тому етапі було його відчутною перевагою перед деякими іншими вчорашніми селюками, котрі, опинившись в канадських містах, чи не хотіли, чи не могли переступити через той специфічний досвід, який тут дуже рідко міг їм стати у пригоді.

 

Рідконаселена людьми Канада розбудовувалася, вступала в період індустріалізації, їй потрібні були тисячі енергійних рук і кмітливих голів. Вона охоче приймала емігрантів. Щоправда, вони — за незначними винятками — були не особливо кваліфікованою робочою силою. Зате — дешевою. І — що теж важливо — згодні працювати на непрестижних роботах, бо не мали іншого вибору. Чи й треба казати про те, що ці чужоземці, які приїхали сюди без капіталу, прагнучи стати на ноги й маючи для цього тільки один засіб — роботу, здебільшого перетворювалися на справді старанних працівників. Здобувши більш-менш задовільно оплачувану роботу, дорожили нею. Одне слово, на противагу місцевим жителям, набагато сильніше трималися робочих місць і не хотіли ризикувати ними. Багато хто з них жив за тим обережним законом, який в Україні  сформульований словами «краще синиця в руці, ніж журавель у небі».

 

Він, уже маючи ту синицю, хотів на додачу до неї і журавля.

 

...Стояв лютий 1949 року.

 

Зими лишалося вже небагато.

 

Весна уявлялася не тільки оживанням та невпинним оновленням краєвиду, а й добровісними змінами, які неодмінно з собою принесе.

 

Йому вірилося, що не помиляється у всіх своїх сподіваннях, бо покладався не так на щасливий випадок, як на себе. Повторював собі: «Матиму лише те, що зроблю і зароблю».

 

...Отже, мив у монреальському ресторані посуд і вже думав, як найшвидше звідси вибратися, знайшовши іншу роботу, бо вельми відчував те, що називається великим душевним дискомфортом.

 

Молоді дівчата приносили йому гори забруднених різними соусами й підливами тарілок і, здавалося, підсміювалися з нього. Він закипав гнівом на себе, що не знайшов чогось відповіднішого для чоловіка. Ковзав поглядом на інший бік підсобного приміщення ресторану й бачив старого, низенького, геть зморщеного японця, котрий теж мив посуд і, ввижалося Яцикові, також з неприхованими глузами дивився на нього, мовби хотів сказати: «Мені вже нікуди подітися, а ти, молодий, здоровий, чого нидієш тут? У тебе ж — стільки можливостей! Тільки вийди на вулицю — і відразу ж знайдеш щось вартісніше...»

 

Закінчував працю, виходив на вулицю, скрізь розпитував про роботу.

 

У відповідь на його запитання часто ставили запитання йому:

 

—  Що ти вмієш?

 

— Все можу,— казав він і починав перераховувати, що міг би робити.

 

—  Віримо, що все, але що ти вмієш робити добре? Вже тоді він виразно відчув різницю між тим світом, у якому народився й виріс, і нинішнім. Тут нікого не цікавило, що людина може робити. Цікавило лиш те, що саме уміє робити добре.

 

У справедливості тих вимог невдовзі переконався, потрапивши на різню. Працював поряд з немолодим євреєм, відокремлюючи м'ясо від кісток. Доки Яцик домучив один шмат, у сусіди було вже з десяток. На його роботу страшно було глянути. В сусіди ж кістки лежали мовби відполіровані. Хоч сядь та й плач.

 

Але наполегливий характер виручав його скрізь.

 

Наступного дня прийшов на роботу раніше. Наточив ножа так, що ним легко можна було б голитися. Непомітно придивлявся до сусіда, вивчав його економні й спокійні рухи. Вчився на ходу.

 

Той інколи здивовано позиркував на нього — Яцика раптово мовби підмінили. Він уже мало нагадував того безпорадного чоловіка, який працював тут ще вчора.

 

Ще раз переконався не тільки в тому, що не святі горшки ліплять. Виявляється, дуже часто наші здібності прямо пропорційно залежать од наших бажань і нашої наполегливості.

 

Звичайно ж, робота була марудна. З такої тяжко одержати якесь задоволення. Але якщо не маєш відповідної кваліфікації і не вкладеш у роботу душу, то нічого до пуття не зробиш, а отже — й не заробиш. А Яцикові тоді йшлося передовсім про це, і тільки про це. Без грошей тут, у чужому краю, він не міг би й кроку ступити.

 

Отже, приємна чи неприємна тобі така робота — то твоя суто особиста справа і ніхто тебе про неї не запитує. Мусиш полюбити цю роботу, бо поки що не маєш іншого виходу. А платою за ту вимушену любов стане трохи більша сума доларів.

 

... Згадуючи свої тодішні самонастанови й боріння духу, Петро Яцик обмежується лаконічним коментарем: «Я поклав собі за мету зловити біду за хвіст, доки молодий і міцний, а якщо ні, то постаріюся — і біда зловить мене. Тоді вже від неї не вирвуся. Треба вкластися в цей час».

 

Після того в Яцика була ще робота на залізниці, в молочарні. Збираючи цент до цента, вже мав певну суму й думав над тим, як почати своє підприємство.

 

Повільно піднімався з найнижчих низів канадського суспільства. Уже стояв трохи вище за бездомних пролетарів, які не мали нічого, крім рук і надій.

 

Людину характеризують навіть найдрібніші, здавалося б, абсолютно невиразні вчинки.

 

Нещодавно Яцик зустрівся з багатолітнім знайомим, і почали вдвох згадувати, як вони ставали на ноги в Канаді. Коли скінчився нарешті період, у якому особистий бюджет обох зяяв сумними проваллями, і в них почали трохи водитися гроші, вони по-різному повелися з ними.

 

—  Я не міг жити без машини,— розповідав Яциків знайомець.— Канада — не Україна... Віддалі такі, що голова йде обертом. Та й престиж... Як мені, молодому, неодруженому, що пас очима кожну дівку, без машини бути?! Купив. З нею я став уже майже королем.

 

—  Я теж відчував: дуже потрібна машина,— сказав і Яцик.— Але прикинув собі: машина швидко зношується ; і з кожним днем стає дешевшою, отже, це — не перспективне вкладення грошей, а навпаки... А я ще не настільки багатий, аби так чинити. Значно вигідніша річ — будинок:

 

і свій притулок нарешті буде, і вигода з нього. Я побачив,

 

що ціни на нерухомість у Канаді невпинно зростають. Вкладеш у неї гроші — завжди можеш повернути їх із серйозними процентами.

 

— Якби ж я тоді це розумів?! І якби не був рабом своїх примх! — з жалем і докором собі сказав Яциків знайомець.— Але в минулому вже нічого не виправиш. А наслідки... Наслідки такі, що ви — мільйонер, а я — нижче пересічного рівня.

 

Яцик, здавалося, задивився в далекі спогади й мовчав.

 

—  Ви, певно, вже й тоді добре знали, чого хочете,— сказав співрозмовник.— Бо в таких людей, як ви, незважених вчинків не буває.

 

—  Просто я хотів якнайраціональніше жити. Придивлявся до того, як живуть інші (і не тільки — українці, а й німці, італійці, англійці, євреї...), особливо ті, хто досяг високих статків. Бачив, що в них у всьому панує логіка вчинків, яка виказує раціональну систему життя. Бачив я й те, що чимало людей — і найчастіше з нашого брата — зовсім не дбають про своє завтра.

 

—  Один із них — я.

 

—  Так хочеться кожному негайно задовольняти свою примху. А зробити сьогодні так, щоб завтра чи післязавтра те дало ще один добрий результат — ось у чому секрет і розум.

 

Невесела то була тема для його співрозмовника. Він уже намагався закрити її. Махнув рукою, мовби щось відрубував від себе, і сказав, намагаючись надати своєму тонові безтурботного забарвлення:

 

—  Не всім же бути Яциками! Ви, здається, натякали на скач?

 

—  Зараз буде скач,— усміхнувся, бачачи його наївне хитрування перед самим собою, Яцик.

 

Вже ставши багатим чоловіком, не купався в розкошах.

 

Звик завжди задовольнятися тільки справді необхідним. І — ніяких надмірностей.

 

У цьому ж дусі виховував і дітей. Не наряджав їх, як ялинки на Різдво, не потурав забаганкам, не закидав з ніг до голови непотрібними речами. Звичайно, мали все, але — всього в міру.

 

З тих часів запам'ятався такий епізод.

 

Повернулася донька зі школи й здивовано запитує:

 

—  Тату, а ми й справді багаті?!

 

—  А це хто тобі казав?

 

—  Діти говорять.

 

—  Цікаві у вас розмови — не про науку, а хто зна про що!

 

— Та то так...— зніяковіла вона.— Прийшлося до слова...

 

— Так просто не прийдеться — була ж якась на те причина?

 

— Та була... Он багатьох батьки до школи на машинах возять і вбрання дороге їм купують...

 

— А вам заздрісне? Донька винувато мовчала.

 

—  Правда ж?

 

—  Вони кажуть: твій батько ще й не таке міг би тобі купити, бо він багатший за всіх батьків у класі...

 

Задумався Яцик. Завагався. Звичайно ж, він готовий і душу дітям віддати. Але добре знає, що сліпа батьківська доброта і сліпа любов — усупереч намірам — часто мають у собі руйнівну силу, бо здатні розбещувати дітей, розвивати в них паразитарні нахили. У цьому він переконувався, спостерігаючи за знайомими родинами, де видорослілі діти, вирости в надмірних розкошах, підносили батькам найнеймовірніші, на жаль, різко неприємні сюрпризи.

 

— Погодься зі мною, дитино,— лагідно сказав Яцик,— ти маєш усе, що тобі потрібно в цьому віці. А коли виникне потреба мати більше, ти все це одержиш. Не квапся в цьому і не будь заздрісною ні до кого. Добре?

 

— Добре,— роздумливо мовила донька.

 

Батьки і діти. Діти і батьки...

 

Струнка, із тонким вродливим обличчям і спокійним, розумним поглядом донька Надія докладно оповідає йому, як вона повелася під час ділових переговорів, які аргументи там висловила і які не висловила (Надія нині — його права рука в родинному підприємстві).

 

Яцик, здається, геть відсторонений і чи й слухає її. Можливо, думає про щось безнадійно далеке від бізнесу.

 

Надія помітно збентежується: батько, завжди такий уважний і до неї, і до їхнього підприємництва, сьогодні геть не схожий на себе. Щось сталося в нього? Чи невдоволений нею?

 

Бачачи, що ніяк не може вирвати його з того стану, розгублено каже:

 

—  Ти не чув, що я тобі розповідала...

 

— Я чув. Але я думав.

 

—  Про що?

 

На його обличчі раптово спалахує багатозначний усміх, але він говорить тим офіційним тоном, яким ведуться переговори між високими дипломатичними представниками держав:

 

— Я думав, що ти дуже схожа на мою доньку!

 

Ця невідповідність між інтонацією і змістом сказаного не відразу дозволяє їй збагнути суть його фрази. Донька все ще подивована незрозумілою батьковою поведінкою. Очевидно, їй у пам'яті знову спалахують його слова, вже відірвані від протокольно-офіційної інтонації. І нарешті вона радісно сміється й кидається йому на шию. В зумисно казенний тон він заховав таку високу похвалу.

 

Задоволений своєю витівкою, він дужою рукою пригортає доньку до себе, і його смагляве обличчя прояснюється спалахом ніжності, яка буває в нас тільки до найрідніших людей.

 

А потім вони п'ють каву й спокійно аналізують поточний момент діяльності свого підприємства. Коли Надії особливо сподобається якась його ідея, вона може сказати, наслідуючи тон недавньої його фрази:

 

—  Ти придумав так добре, наче мій батько!

 

І не витримує довго зберігати серйозну міну, дзвінко сміється; він теж вибухає здоровим сміхом.

 

Той, хто цієї миті вперше потрапив би до його канцелярії, анітрохи не маючи уявлення про стан Яцикового бізнесу, відразу зрозумів би: тут справи йдуть добре, а між батьком і донькою панують рідкісні мир і злагода. Вони не втрачають здатності розуміти одне одного.

 

Якось Надія мені сказала:

 

— Колись я його не розуміла, була далека від нього. А тепер доросла до цього. І тому щаслива. Я весь час у нього вчуся. Добре мати такого батька.

 

І в її словах звучала неприхована гордість. Після того я почув од Яцика:

 

— Надя вже здатна й без мого підказування давати раду підприємству.

 

І з його тону я відчув гордість за доньку.

 

Він любить швидку їзду по Гайвею. І в цьому, мені здається, ще раз виразно помітна його напориста, завжди готова до ризику вдача.

 

Коли витискає з «Мерседеса» таку швидкість, що він раптом починає нагадувати літак, який бере розгін на злітній смузі, обличчя його спалахує вдоволеним усміхом. Так, це — ризик. Але без ризику він не може. Ризик потрібен Яцикові, аби щораз допевнюватися, що він у «формі», що його реакція і кмітливість, як і раніше, з ним, що роки не перетворили його на старезного дідугана, котрий напівдрімає за кермом.

 

— Оце машина, оце швидкість! — проказує, задоволений і молодоокий, готовий миттю зреагувати на будь-яку несподіванку, що їх завжди таїть дорога. А надто ж така, як ця, на якій реве і дзвенить залізний потік. Дорога, що символізує скажену гонку за успіхом. На ній так і здається: хто випередив, той виграв, хто відстав, той втратив...

 

Пригальмовує під своїм двором, що радує зір парадом квітів. Безшумно відчиняються ворота, й автомобіль тихо, мов човен по воді, впливає в затишок двору, який нагадує острів спокою посеред розбурханого моря швидкостей. Здається, потрапляєш у зовсім інший світ.

 

Яцик через гараж заходить у дім і, ставши на порозі, вигукує із зумисно театральним відтінком:

 

—  Джінет!

 

З глибини дому йому назустріч, мов білий метелик, випурхує вродлива, тендітна жінка з усміхненими очима і тихим голосом. Від неї завжди віє спокоєм і затишком. Вона вміє у всьому побачити позитивний зміст.

 

Бувало, Яцик вранці скаже:

 

—  Щось не виспався — не було сну цілу ніч...

 

—  Нічого, добре спатимеш наступної ночі! А він, почувши те, розсміється голосно:

 

—  В тебе все добре і нічого поганого!

 

І з його тону зрозуміло, що йому ця риса Джінет подобається. Він, очевидно, відчуває: лагідний спокій її душі переливається в атмосферу всього дому, надаючи їй відповідного забарвлення.

 

Є жінки, що самою своєю появою вносять довкола себе нервозність і суєтність, мовби наелектризовуючи і речі, і повітря до такої межі, що, здається, ось-ось спалахнуть грозові розряди.

 

Джінет — їхній цілковитий антипод. І, можливо, саме тому її тиха й спокійна натура так гармонійно поєднується з динамічною натурою Яцика.

 

Окремо спостерігаючи кожного з них, бачиш, які вони неймовірно різні, а коли загледиш їх разом, то дивуєшся рідкісному варіантові психологічної сумісності. Двоє разюче не схожих поміж себе людей створюють враження цільного організму.

 

Джінет — лікар. Місце її роботи — далеко в Торонто.

 

Вона встає трохи раніше за Яцика. Готує сніданок, швидко збирається — і її маленький автомобільчик випурхує з двору, швидко губиться в потоці машин.

 

Яцик, вставши, ще має час полити квіти, поклопотатися біля басейну. Він не просто залюбки віддається тій роботі — виконує її з якоюсь майже ритуальною врочистістю.

 

— Люблю все це...— лаконічно прокоментував мені. ... За будинком я побачив велику собачу будку. Все чекав, що з неї вигляне голова великого пса.

 

—  А собаки в мене немає,— сказав Яцик.— Усе збирався завести його. Ще відколи поселився тут. Але на собаку потрібен час. Та де його взяти?

 

Хтось із психологів писав, що особливо прагнуть мати собак люди, які почуваються катастрофічне самотніми.

 

Чи може почуватися самотнім Яцик?

 

У нього є доньки, є Джінет і, зрештою, є він сам у себе. Ні, ніякої помилки в останніх словах немає. В Яцикові мовби живуть дві особи. Одна з них перебуває в бурхливому темпі, і їй, здається, ніколи вгору глянути. Друга ж — набагато розважливіша за неї — прискіпливо спостерігає за життям першої, аналізує, чи раціонально та вчинила за такої чи такої ситуації, і непостійно робить висновки. І недремне око другої дуже допомагає першій. Не випадково ж він сам часто характеризує свої дії таким визначенням: «калькульований ризик».

 

«Життя — це боротьба»,— любить повторювати Яцик.

 

Він завжди готовий до неї. І в тій готовності — вже половина успіху. А другу складуть сила, воля і розум.

 

 

 

БІЗНЕС

 

1125 доларів у 1950 році — то були чималі гроші. Тим більше для тодішнього робітника на молочарні Петра Яцика, який пробув тільки трохи більше року на канадській землі. При його заробітках 75 центів на годину зібрати такі гроші, навіть сповідуючи режим найжорсткішої ощадливості, доволі непросто. До того ж на той час у нього вже була сім'я, мала дитина. Але Яцик твердо поклав собі: мусить мати бодай невеликі кошти, щоб укласти їх у справу, яка стане початком задуманого.

 

Два його партнери — Володимир Кліпі і Степан Рошко — разом уклали чверть від суми Яцика. Так і заснували на вулиці Батерст, у районі, густозаселеному земляками, українську книгарню «Арка». То була своєрідна точка відліку в біографії підприємця Петра Яцика. До речі, вирішив заризикувати, як каже сам, у розумних межах, які можна витримати на випадок невдачі. Тобто ще якусь дещицю коштів лишив собі про запас, на чорний день. 1 якби «Арка» зазнала фіаско, він, однак, не втратив би все, що мав. («Не клади всі яйця в один кошик», — любить повторювати він).

 

їм пророкували: збанкрутуєте, оскільки настали часи, коли ніхто книг не читає і не купує. Але вже від самого початку в магазині було людно. Одні просто заходили перекинутися словом із земляками, але не могли вийти без книги, яку їм нарадили, інші шукали щось почитати про Україну. Одне слово, новоявлені підприємці навіть самі подивувалися такому стартові. Незабаром зрозуміли: треба розширювати книгарню, оскільки вона вже не вміщала всіх людей.

 

Знайшли будинок, купили його на виплат. Розпочали ремонт. Робили його з таким ентузіазмом, що німець, колишній власник будинку, відразу ж побачив: це — серйозні люди, з ними можна мати справу, і подовжив термін виплати належної йому суми. Вони вірили в себе, і він повірив у них.

 

Рошко і Кліпі працювали безпосередньо в книгарні, Яцик — на залізниці. В магазині допомагав їм у вільний від роботи час. У всіх трьох до ентузіазму поволі долучалися досвід ведення підприємства, наука стосунків з клієнтами. Врешті настав той день, коли Яцик сказав собі: час лишати працю на залізниці й іти працювати на себе. Заявив про те спільникам. І тут виникла несподівана колізія: Кліш зауважив, що трьом у книгарні буде тіснувато. Яцик попервах образився: «Отже, ви мене не хочете?»

 

Оповідає сьогодні про те з доброю іронією і самокпином над своїми тодішніми почуттями. Все було правильно з боку Кліша. Тіснитися в одній книгарні втрьох просто нераціонально. Та й, зрештою, Яцик уже мав би подумати про щось для себе масштабніше. Вдалий початок зміцнив його впевненість у собі.

 

Вони мирно розійшлися. Яцик одержав 46 000 доларів і готовий був до нової справи.

 

Минав 1954 рік.

 

На той час до Торонто переїхав з Аргентини Михайло Шафранюк, з яким Яцик вирішив відкрити меблевий магазин на вулиці Квін. Його знову застерігали: така затія приречена, оскільки на Квіні п'ятдесят три меблевих магазини, які належать кмітливим євреям; у вас, мовляв, нічого доброго з того не вийде, не витримаєте конкуренції. Яцик у відповідь заперечував: «Якщо я відтягну від тих магазинів бодай по одному клієнтові щотижня, то нам уже вистачить для того, аби мати прибуток». Він прикинув: нині тут своєрідний демографічний вибух, до Торонто звідусюд інтенсивно прибувають люди, купують будинки. Отже, їм потрібні меблі. Створюються нові сім'ї, відокремлюються від батьків. Молоді також прийдуть до меблевих магазинів. Хтось зазирне й до них. У кожному разі, це підприємство багатообіцяюче. До того ж на Квіні завжди людно. Це справді вдало вибране для такого магазину місце — усім впадатиме в око.

 

Вже перші місяці підтвердили точність прогнозів. Торгівля пішла настільки успішно, що вони стали продавати товару більше, аніж попервах планували. Отже, конкуренція з усіма п'ятдесятьма трьома іншими магазинами їм була не страшна. Місця в тому підприємництві вистачало всім, бо на всіх вистачало клієнтів. Яцик мав нагоду ще раз допевнитися: успіх справи здебільшого вирішується наперед скрупульозним аналізом ситуації, виявленням усіх за і проти та розумним прогнозом на майбутнє, який враховує перспективні тенденції сучасного. Це, як показала практика, мало своє важливе значення в будь-якому бізнесі.

 

По якомусь часі Михайло Шафранюк купив разом з сестрою та її чоловіком новий будинок і запропонував перенести магазин туди. Яцик почав підраховувати: в такому випадку орендну плату він має платити сам, зі свого прибутку. Звичайно ж, це було вже менш вигідно. Подумавши й повагавшися трохи, сказав спільникові: «Сплати мені, Михайле, належне, бо вирішив я відступитися. Провадь далі справу з родиною, а я пошукаю для себе щось інше...»

 

На тому спокійно порішили і мирно розійшлися. До речі, прощанню зі спільниками Яцик надає винятково важливого значення. Ніколи нікого не намагався ошукати. Сміливо може дивитися в очі кожному, з ким раніше довелося спільно вести підприємство. Я говорив з його колишніми партнерами. Вони стверджують: Яцик неухильно дотримується правил чесної гри. Зрештою, ця важлива тема вимагає окремої розмови, і я ще повернуся до неї згодом у спеціальному розділі про етику бізнесу.

 

Нині ж переходжу до того моменту, коли Яцик став одним із співвласників будівельної фірми «Аккурат Білдерс Лтд.» — наступний після торгівлі меблями етап його підприємницької біографії, на якому треба спинитися якнайдокладніше, оскільки він вельми важливий у його житті — з ним пов'язані не тільки головні успіхи Петра Яцика, а й найскладніші випробування. Особливо ж — на першопочатках його стосунків із «Аккурат Білдерс Лтд.». Точніше — зі співвласниками.

 

Якби вивчати той період сьогодні лише за тим, що писала преса, то в новій Яциковій справі все видалося б ідилічно-безхмарним, без будь-якого натяку на драматичні перипетії. Отже, спершу слово цій бадьорій версії.

 

Газета «Вільне слово» за 1957 рік. Стаття «Обраховуйте все і не бійтеся ризику (молодий підприємець про тайну успіху своєї фірми)»:

 

«Хто в Торонто не пам'ятає початки великої сьогодні української будівельної фірми «Аккурат Білдерс Лтд.», що приміщувалася чи насправді душилася в невеликих приміщеннях при вулиці Кінг Вест за залізничним мостом та не могла «зловити кінців»,— І хто був недавно на посвяченні двох великих, обладнаних машинами власних будинків цього підприємства на великій площі при 726—734 Дандес — Гайвей з доїздом залізниці,— той стає перед загадкою: щось сталося в «Аккурат Білдерс Лтд.», що за чотири останні роки фірма не тільки втрималася й розбудувалася, але й стоїть сьогодні твердо на ногах і належить до передових фірм українського та й торонтського будівельного сектора.

 

Загадка? Ні, не загадка. Як у безлічі випадків у нашому житті, рішили успіх не гроші і не кон'юнктура, а таки і як завжди,— людина тієї позитивної породи, яку так цінуємо і яка завжди вміла трудом рук і голови творити великі речі. Один її зразок ось перед нами — це секретар управи «Аккурат Білдерс Лтд.» п. Петро Яцик, молодий, у повній силі, усміхнений і зацікавлений в українським справах громадянин...

 

До речі, за нашим співрозмовником своєрідна кар'єра українського бізнесмена. Приїхавши до Канади, він став одним з трьох, що зарискували заснуванням української книгарні в Торонто, хоч усі казали, що на книжці, газеті і культурному крамі тут ніхто не доробився. Це сьогодні «Арка», яку знають у Торонто й поза ним. Чотири роки в «Арці» були першим вишколом, який Петро Яцик брав серйозно. Потім перестав бути спільником і з деяким капіталом, найшовши такого ж фанатика, як він, у Михайлові Шафранюкові, пішов у нову бражу: в меблеву. Так постала нова фірма — «Альфа Фарничер», що теж переросла межі українського Торонто. Більш як рік у цій фірмі дав Петрові Яцикові ще більш ділового й бізнесового досвіду.

 

А потім Петро Яцик перейшов до «Аккурат Біндере Лтд.»...

 

— В новій фірмі, в якій я став спільником,— оповідає Петро Яцик,— було все добре, але чогось бракувало. Я тижнями перевіряв рахунки, замовлення, витрати, собі-кошти... Швидко знайшлося те «щось», що гальмувало фірму. Директор був надзвичайною людиною, але набирав на себе праці, під якою вгинався і не встигав. Матеріали, куповані в малій кількості, здорожували продукт. Кредити додавали зайвих коштів. Робітники працювали, але витрачали на поодинокі роботи стільки часу, що не виплачували матеріалу. Кожний робив своє, але й не своє, не те, що міг робити краще й ефективніше.

 

—  / тоді я,— каже він,— поставив справу ясно: нам треба перебудуватц всю свою систему... На збори спілки майже п'ять років тому я прийшов з готовим планом. Мої цифри й факти були такі, що їх нікому було заперечувати. Я сказав, що я збираюся переставити систему і довести її до ладу, або відходжу, бо не маю охоти працювати в підприємстві, яке не має перспективи зростання...

 

...Десь у тому часі «Аккурат Білдерс Лтд.» перейшов на будівництво готових будинків, і про це мені було теж цікаво послухати.

 

— Ми знову перевірили все і все обрахували. Виходило, що будувати готові будинки при нашій можливості мати будівельні матеріали, обробити їх і поставити нашим власним робітником,— калькулювалося. Треба було тільки ризикнути деяким капіталом на закуп землі. Знову довелося перевірити й обрахувати. Виходило, що при невеликому ризику...

 

—  Значить, ви прихильник ризику в господарському житті? — запитую.

 

— Я прихильник калькульованого ризику,— каже Петро Яцик.— Моя засада спирається на такій калькуляції' чим я маю заризикувати і чи витримаю я без шкоди, якщо ризик не вдався б, а потім — що я матиму, якщо ризик вдасться. Ми почали з малого: дві хатини. Пішло. Потім п'ять. Потім...

 

Сьогодні ризику вже немає. «Аккурат Білдерс Лтд.» будує «серіями». Це в стилі Петра Яцика. Це його «розкалькульований ризик». Але при тій системі, яку введено, «Аккурат Білдерс Лтд.» має марку, кредит, дає прожиток більше як 25 українським родинам, і при цій системі виросли нові будинки, прийшли нові машини і нові плани.

 

— На черговий рік, може, й подвоїмо людей у праці,— каже Петро Яцик, — і знаємо, що до цього прийде. Це обраховано і вміщено в «скалькульований ризик» цього молодого й активного нашого бізнесмена, одного з тих, що їх потрібно нам якнайбільше.

 

Сьогодні «Аккурат Білдерс Лтд.» працює двома відділами: будівельним і виробничим. Будівельний постійно будує і планує будинки, виробничий продукує найпотрібніше для своїх та чужих будов, згідно з замовленнями. Обороти: 1957 рік — коло 300 000 дол, у 1958 — більше півмільйона доларів...»

 

З тону статті можна подумати, що в тій справі все складалося мов у казці. Була така собі фірма, яка ледь-ледь животіла, а прийшов туди Петро Яцик, окинув своїм усевидющим поглядом і відразу ж знайшов рецепт успіху, за яким усе відразу ж пішло на лад...

 

Прекрасна легенда. Якщо їй повірити, то в бізнесі майже все легко й просто. До того ж у ній глухо й невиразно згадано про ті складні колізії, що виникають у підприємництві найчастіше тоді, коли до справи береться гурт наших земляків. Яцик наполягає на думці: це майже типова в тому розумінні історія.

 

Отже, «прокрутимо» ще раз сюжет «Аккурат Білдерс

 

Лтд.» саме того періоду, про який говорить автор статті. Але цього разу — з Яциковими акцентами.

 

У фірмі працювало чимало українців. Був там і цілий колектив (вісімнадцять душ!) співвласників. Найголовніша, прикметна ознака тогочасної «Аккурат Білдерс Лтд.» — суцільний хаос та анархія, несконцентрованість колективних зусиль та відсутність бачення стратегії і тактики колективного бізнесу. І то — ще не всі безрадісні супутники фірми. Було й нехлюйське ставлення до своїх обов'язків, загалом не властиве для Нового Світу, але вже звичне у фірмі, оскільки тут працювали українці, що його з собою і привезли. Скажімо, один із колишніх директорів мав склити вікна. Яцик його прохає: ви повинні виконати цю роботу сьогодні, оскільки завтра вранці за вікнами приїдуть, а той незворушно відповідає: о четвертій його вже чекає з вечерею дружина, він не може спізнитися.

 

Пішов недбалий скляр додому, а Яцик найняв людей, які до одинадцятої вечора впоралися з роботою.

 

У фірмі до приходу туди Яцика завелася традиція купувати за половину ціни, але готівкою, крадеш дошки. Яцик категорично виступив проти цього й заявив: надалі фірма зрікається такої практики. На нього напали спільники: і так кепські справи, а ти хочеш нас зовсім підкосити — це ж стільки грошей за дошки ще треба доплачувати. «Якщо я не можу жити на світі чесно, то взагалі не хотів би жити!» — різко відповів їм. Притихли, змирилися.

 

Взагалі, оповідає Яцик, тодішнє розуміння українцями бізнесу було, м'яко кажучи, аж надто своєрідним. От, скажімо, один зі спільників вихвалявся:

 

—  Я маю в тім ділі великий досвід! Я в Старім Краю тричі банкрутував!..

 

Навіщо такий сумний досвід Яцикові? Чим він його збагатить?

 

— А я не хочу банкрутувати!

 

Та повернемося до Яцикових стосунків зі спільниками.

 

Вони не переставали дивувати його своєю націленістю на банкрутство. Тобто цього вони зовсім не хотіли, але все робили для того.

 

Яцик крутився, як білка в колесі, щоб залатати всі дірки бюджету фірми; і раз, і вдруге звів нарешті кінці з кінцями. Бачачи все те, спільники могли б зробити належні висновки й нарешті дечого навчитися. Однак того не сталося.

 

Коли одержали якийсь прибуток, партнери відразу ж висловили бажання розподілити його й забрати, а не вкладати в розвиток підприємства. Терплячий Яцик намагався популярно пояснити: фірма — особливо ж на цьому етапі — не дійна корова, їй потрібні кошти, щоб по-справжньому стати на ноги. Теоретично погоджувалися, а практично правили своєї. В отакому перетягуванні каната й минав час. 1 все ж Яцик дедалі помітніше відвойовував позиції.

 

Якось після чергового фінансового звіту зустрівся з директором банку.

 

Той уважно до нього придивлявся, а потім сказав:

 

— Перед вами у фірмі було сім керівників — і жоден з них не міг дати їй ради. А вам пощастило це зробити. Ви — добрий керівник, якщо за такий короткий час опанували ситуацією.

 

Петро Яцик (з інтерв'ю авторові книги):

 

У нас, в українців, кожен неодмінно хоче мати саме вирішальний голос. У родині, в громаді, в підприємстві, в державі — скрізь... Це — вбивче, руйнівне для серйозної справи, для будь-якого соціального організму бажання індивідуума. Воно несе з собою хаос, анархію, руйнацію. Кожен виставляє себе перед іншими за найбільшого авторитета й не має жодної поваги чи бодай довіри до справжніх авторитетів.

 

Зовсім інше я бачив в італійських, німецьких чи єврейських організаціях. Вони — як добре відрегульовані механізми; вони функціонують, сказати б, доцентрово. Обравши до свого проводу справді компетентних людей, покладаються на їхній розсуд і сильні виконавською дисципліною. Змінюються покоління, а їхні підприємства діють і діють, примножуючи успішні сторінки своїх біографій. Так прийнято в людей, така в них норма.

 

А в нас...

 

Приклад із «Аккурат Білдерс Лтд.», на жаль, може бути хрестоматійним, тому я так докладно зупиняюся на ньому.

 

Отже, зібралися люди в добрій вірі і з надією поліпшити свій матеріальний рівень. Повторюю, нас було тільки 18. Кожен бачив кожного щоденно при праці Все

 

було на видноті, не мали один від одного ніяких секретів. Здається, майже ідеальний варіант: трудіться, примножуйте здобутки, збагачуйтеся...

 

Та семеро керівників переді мною розписалися у власній безпорадності — витратили всі гроші, вкладені в підприємство. 1 ось вийшло так, що на чолі фірми опинився я. Якось зумів за рік зрівноважити прибутки і витрати. Уже почав виплачувати компаньйонам серйозні гроші, вже чужі люди визнали моє вміння раціонально провадити підприємство. Свої ж, незважаючи на те, що я почав робити їх багатшими, ніяк не хотіли з тим погодитися. Гроші брали, але вперто, затято стояли на своєму і з найдрібніших приводів зчиняли непотрібні дискусії. В класичних деструктивних традиціях нашої історії. В мініатюрі повторювалося те, що було з нашим народом у різні періоди його існування. Адже так часто ми і не любили, і не поважали своїх провідників, і не довіряли їм. У нас кожен сам собі — і найбільший мислитель, і тактик, і стратег. Ніхто не хоче погодитися бути бодай другим, а не першим. Усі — перші..

 

Мої спільники не хотіли визнавати голосу логіки, опертої на калькуляцію. В них усе було на емоціях: «хочу», «не хочу». Коли вони зі мною не погоджувалися, я спершу шукав, у чому помиляюся. Але не знаходив того й чесно їм казав. Це приводило до нових суперечок. Я не раз відчував, що наша ситуація безперспективна. З такою системою стосунків та організацією праці ми не могли претендувати на розростання і здобуття справді високих успіхів...

 

Наприкінці п'ятдесятих на канадських обріях забовванів сумний привид економічного спаду. Яцикові спільники сполошилися: треба рятуватися! Вирішили негайно вибрати свої гроші. Пояснював їм: нічого страшного відбутися не може, треба лиш розумно підготуватися до складних випробувань, перебути той час з якнайменшими втратами. А після спаду неминуче настане піднесення, і тоді вони знову наздоженуть втрачене.

 

Ніяких його аргументів спільники і слухати не хотіли. Він сам уже добре розумів: часи невдалого альянсу скінчилися, хоча його розлучення зі спільниками ще не відбулося. І все ж спробував востаннє переконати, апелюючи

 

до тверезого глузду й до прикладів італійських, єврейських, грецьких підприємств. Тільки українських позитивних не міг підібрати.

 

Тут треба зазначити таку істотну — певно, не знану читачем в Україні — деталь.

 

У нас вдома усталилася традиція вважати рішення прийнятим у колективному господарстві тоді, коли за нього проголосувала більшість. Кожен має однакове право й однаковий голос. У Канаді ж усе вирішує не кількість людей, тобто рівних поміж себе голосів, а кількість уділів, яка може бути різною поміж компаньйонами.

 

Найбільше уділів «Аккурат Віддере Лтд.» мали Петро Яцик і Богдан-Мирослав Бігус, який, до речі, послідовно тримався Яцикового боку, хоч і не встрявав у затяжні дискусії на зборах співвласників фірми. Просто Яцик постійно відчував його мовчазну підтримку і знав, що той — єдиний з усіх — за всіх умов залишається з ним.

 

Вони вдвох цілком законно могли б переголосувати всіх і утвердити своє рішення. Все було б цілком законно; ніхто не мав би ніякого права звинувачувати їх, що вони в чомусь порушили юридичні постулати. Але їхні компаньйони привезли з собою з України не тільки анархічний дух та небажання повірити в раціональність чиїхось життєвих настанов. Вони привезли з собою ще й вірність кооперативному способу ведення підприємства й такий анахронізм, як колективність прийняття рішень. Яцик з Бігусом могли наполягти на голосуванні уділами, однак свідомо не стали того робити. Добре знали довгі язики своїх земляків: підуть по світу з наріканнями, що їх безсовісно обдерли. «Хай буде по-вашому, якщо стане питання про розподіл фірми,— сказав Яцик.— Не як у людей, а по-українськи». Вирішив поступитися, аби не мати в майбутньому зайвих моральних клопотів. Не боявся самого знеславлення. Розумів, що обмови будуть не на користь його підприємству.

 

Розлучення компаньйонів відбувалося так.

 

— Повертай нам гроші! — категорично зажадали спільники.

 

Але такої суми грошей у Яцика, звичайно ж, не було, оскільки всі кошти вкладалися в землю й будівельні матеріали.

 

Він викликав спеціального чиновника, який оцінив усе

 

майно й перерахував згідно з документами, скільки кому з того належить.

 

Співвласникам фірми ті цифри категорично не сподобалися, і вони заявили:

 

—  Ти підкупив чиновника!

 

О, якою безмежною може бути підозріливість, коли людям здається, що хтось прагне їх обдурити, зазіхає на їхні гроші. Які непривабливі риси тоді відкриваються в начебто нормальних людях. Вони то вергають громи і блискавки, інкримінують усі можливі на цьому світі гріхи (звичайно ж, тому, хто не з ними), то раптом починають апелювати до совісті, честі й милосердя. Одне слово, в такій ситуації важко занудьгувати від одноманітності...

 

Яцик терпляче пояснював: я сам бачу цього чиновника вперше. Він не має ніяких симпатій чи антипатій, бо такого тут у бізнесі просто не буває; бізнес — та сфера діяльності, в якій треба забути про будь-які сантименти, тут говорять лише цифри. А вони — такі...

 

Не хотіли йому вірити, а цифри вперто ігнорували.

 

Коли все було поділено, обурено загули:

 

—  Щось тобі багато лишається!

 

— Але ж і вам — не мало! Ви що, хотіли б, аби в мене було незмірно менше?!

 

—  Тобі можна й менше, бо ти — багатий...

 

— Але ж я і вкладав більше!

 

—  Ми працювали важче. Отака твердолоба логіка.

 

Після виснажливої дискусії Яцик вирішив: «Добре, нехай я з вами зараз втрачу, зате матиму спокійне серце, що вам просто язик не повернеться десь мене очорнювати. Я знаю свою силу, вмію заробляти гроші чесною працею, то якось собі все те поверну...»

 

Загалом же ситуація для нього була по-своєму драматична. Втратити за один вечір 35 000 доларів (тоді це були великі гроші!) психологічно непросто. Одержати менше за свій уділ, а спільникам за їхні сплатити більше — то що після цього робити, квилити? Гордість не дозволить.

 

Учорашні компаньйони повсюдно похвалялися: який, мовляв, Яцик твердий і знаючий, а ми все ж хитро обвели його докруг пальця! Дехто взагалі вважав, що тепер підприємцеві — кінець, бо він геть знекровився фінансово.

 

Але енергійний та винахідливий Яцик блискуче спростував ці похмурі пророкування...

 

Петро Яцик:

 

Я їм тоді сказав: час покаже, хто з нас помилявся. І час показав. Через рік я сам заробив п'ятдесят тисяч. А за чотири роки моє підприємство стало в чотири рази більшим і розросталося далі. Вони ж збанкрутували... Отака історія з продовженням вийшла. Отже, втрата за один вечір тридцяти п'яти тисяч — це була одна з найкращих моїх децизій. Я скинув пута зі своїх ніг і вирішив, що більше ніколи їх там не буде. Я викупився з «колгоспу».

 

Усе те додало мені впевненості в собі. Коли я впевнений, що маю рацію, ніколи не поступлюся юрбі. Юрба здебільшого ніколи не думає. А якщо й подумає, то не про добро інституції, а про себе. Раніше я ще, бувало, вагався: «Не може бути, щоб більшість помилялася, а я один був такий розумний...» Все може бути. Звичайно, не за помахом пальця доходив я раціонального рішення. Я думав, виважував на терезах сумнівів та аргументів, ще й ще ревізував себе...

 

- Нині, коли мені хай навіть сто душ говорять: «Те, що ти чиниш, неправильно», я скажу: «Доведіть, аргументуйте. Не бризкайте емоціями, не давіть мене морально й не звинувачуйте, що я непоступливий, а спокійно переконайте фактами, докажіть, що я помиляюся, і тоді я погоджуся з вами. Але якщо я впевнений у своєму рішенні, а в дискусії чую проти нього тільки бездумне словоливство, не відступлюся. Я в такому разі кажу: «Люди добрі, робіть ви по-своєму, а я зроблю по-своєму — вас так Бог навчив, а мене так. Побачимо, чиє вийде краще...»

 

Звичайно, бувало, що я помилявся. І все ж — менше, ніж інші. А в своїх помилках ніколи не звинувачував когось чи якісь обставини. Знаю, що цілковито залежу од себе і за свої помилки мені ж і доведеться розплачуватися.

 

Та й часу не вистачає всіх вислуховувати, з усіма сперечатися й вилущувати зміст із ними сказаного. Адже нерідко буває, що говорять одне й те ж, але інтерпретація того різна. Одні, приміром, наполягають: ця

 

склянка наполовину повна, інші не погоджуються — ні, вона напівпорожня. Чи ж маю я необхідність сушити собі голову, хто з них має рацію? І чи зміниться щось од того в склянці?..

 

Найкраще, коли про тебе свідчать не слова, а самі справи. Не випадково ж англійці люблять повторювати: «Говорення небагато коштує». В культурі західного світу діло цінується вище за слово. Я з цим згоден. А хто ні — то його особиста справа, і на те, як мовиться, нема ради...

 

Вдивляючись у це життя, повсюдно виразно бачиш у ньому раціонально виважену позицію Петра Яцика, його вміння постійно прогнозувати розвиток подій. Він володіє хистом осмислити явище і в масштабах глобальних, і в деталях, виявляючи найважливіші для справи компоненти, які, власне, і можуть визначити успіх реалізації ідеї, що має стратегічно важливе значення не тільки для самого підприємця, а й для буття багатьох інших людей чи навіть для підвищення важливості соціально-економічного статусу всієї української діаспори.

 

Ось іще один тому промовистий приклад. Газета «Новий шлях» узялася активно аналізувати питання господарської активності україйців у Канаді. Звичайно ж, у першу чергу редакція запропонувала висловитися на сторінках газети беззаперечному в цьому розумінні авторитетові — Петрові Яцику. І він з властивою йому концептуальною послідовністю препарував суть проблеми на всі найголовніші складові.

 

Перша — загальнішого плану, в якій підкреслюється важливість створення підприємств і зосередження їх в українських руках, що мало б великий вплив не тільки на матеріальне становище, а й на всі грані духовного й культурного життя діаспори:

 

«У моєму розумінні відношення духовних цінностей до матеріальних таке, що я завжди бачив суспільство як якусь конкретну конструкцію. Можна розмалювати нутро тієї конструкції найкращими митцями світу, що, очевидно, буде доказом високого культурного рівня власника будинку, як і митця, що розмалював його. Та коли під тими гарно розмальованими стінами немає сильної матеріальної підстави, фундаментів з блоків, цегли, вбу-

 

дованих солідно в землю, то високомистецькі картини потріскаються, скоро знівечаться не раз, ще заки митець устигне їх як слід виконати.

 

Ми бачимо, як часто такі гарні схеми нашого політичного, наукового, мистецького, навіть релігійного життя, взагалі цілої духовної творчості, не дописують тому, що нам бракує матеріальної сили; важливим складником якої є гроші

 

Не маючи відповідно великих і міцних виробничих одиниць у своїх руках і під своїм контролем, велике число з нас залишається звичайною, малооплачуваною робочою силою в чужих руках, незважаючи на наші фахові і професійні кваліфікації.

 

Тому я, знаючи всі ті факти з власного життя і життя свого оточення, знаючи можливості і навіть привілеї, які дає будівельна ділянка, раджу молодим людям спробувати свої сили у ній. Це дуже швидка дорога до того, щоб усамостійнитися...»

 

Друга, в якій відомий практик ставив конкретні питання набуття, а також утримання,— незважаючи на плин часу, який приносить у всі царини життя численні зміни й новації,— високого професіоналізму, що без нього годі й сподіватися на якийсь успіхи. Без постійного самовдосконалення безглузді будь-якї претензії на здобуття успіху. То — неодмінна аксіома в підприємництві. Не прийнявши її за основу, нічого братися до справи.

 

Як це завжди характерно для Яцика, він послідовно висвітлює всі моменти обговорюваного питання — від суто емпіричних і аж до психологічних та етичних:

 

«Сьогодні кожна ділянка життя в свою чергу ділиться на багато вужчих спеціальностей. Завжди також треба передбачати зміни, які тепер приходять так скоро. Тому необхідно постійно себе дишколювати і досто-совуватися до змін, які зайшли, і до нових потреб. Скажімо, за 25 років творчого життя треба принаймні чотири рази основна перешколюватися.

 

Ясно, що основне знання ділянки є передумовою успіху. Чим більші знання, тим менша небезпека втрат і невдач. На мою думку, все-таки найкраще починати з праці на будові, щоб пізнати все від основ. Рік або два будуть кожному дуже корисні. А при праці, якщо мати відкриті вуха й очі, можна побачити дуже багато на

 

практиці, зокрема організацію і координацію праці. Комі ж уже хтось почне, мусить бути готовий в потребі переходити з однієї ділянки в іншу, в таку, що йому краще відповідає або в даному часі більше сплачувана. Всякі, але основні, а не побіжні, знання таких галузей, як архітектура, інженерія, право, книговедення, є дуже корисні.

 

Та найважливіше — це вміння керувати людьми, давати їм відповідну працю і координувати її. Це все так званий менеджмент. Воно виростає з природних здібностей, плюс практика і солідна праця, в першу чергу праця над собою.

 

При цьому всьому треба пам'ятати, що в господарському житті, а особливо в будівництві, величезну ролю відіграють кредити. Кредити, базовані на довірі А довіра здобувається тільки працею, чесністю, правдомовністю. Крутійство, несловність є запорукою неуспіху й кінцевої невдачі».

 

Яцик знав, що радив, бо за ним стоїть багатолітня практика, в якій кожен день — то може бути конкретний випадок, конкретне завдання, що вимагає нестандартного вирішення. Підсумовуючи уроки практики, він сфокусо-вує увагу на визначальних домінантах підприємництва у будівництві, зводячи до конкретних формул і рецептів питання професіоналізму.

 

Так, він згоден з тим, що теорія має надзвичайно важливе значення. Сам активно цікавиться нею, прагне щоразу не втратити нагоди, аби ознайомитися з її найновішими досягненнями. Однак дійшов твердого переконання, що сучасний світ усе ж надто абсолютизує її, надаючи майже самодостатнього значення, часом анітрохи не переймаючись тим, чи матиме вона хоча б якийсь стосунок до практики, чи хоч у чомусь їй допоможе.

 

Яцик, звичайно, цілковито позбавлений наївних ілюзій, що теорія може випродукувати універсальні відповіді на всі конкретні — часто зовсім не схожі між собою — випадки з практики. Адже реальне життя набагато складніше за науково найвиваженішу систему уявлень про нього. З повагою і цікавістю ставлячись до теорії, він далекий від намагань постійно шукати в ній суто прикладний посібник для себе. На його думку, теорія сьогодні часто невиправдано відривається від практики, шугає аж у поза-

 

хмарні висоти, геть гублячи з поля зору грішну землю. Тому за такої ситуації значення реальної практики просто важко переоцінити. Теорія дає знання закономірностей найзагальнішого плану, перспективні орієнтири. Практика ж — то мистецтво щоденно творчої (в ідеалі, звичайно) поведінки в справі, вміння охопити зором конкретне й загальне, урівноважити в своїй уяві всю ту конструкцію, про яку Яцик говорив, і малопомітний аксесуар, інтуїтивно відчути наближення небезпеки чи широких перспектив, які можуть відкриватися вже на найближчому етапі діяльності.

 

Я спиняюся на цьому так докладно, бо бачу, з якою легковажністю йдуть в Україні молоді люди в бізнес, почасти анітрохи не здаючи собі справи в тому, що від них вимагається для такої складної сфери діяльності і що їх там чекає, якщо вони не готові вчитися. У багатьох панують уявлення, що бізнес — це щось подібне до екскурсії чи полювання: одягся відповідно — і йди. Про якусь же підготовку до нього, про потребу фахового опанування багатьох найнесподіваніших речей і відповідний етичний кодекс, на жаль, зовсім не йдеться. Чим це обертається, може сказати майже кожен, хто зіткнувся в Україні з нашими підприємцями.

 

1981 року Яцикове підприємство зустріло своє чверть-століття.

 

З цього приводу в пресі наголошувалося, що своєму невпинному зростанню та успіхам воно завдячує трьом визначальним чинникам: цінам, якості і чесності. «Новий шлях» писав про основні критерії діяльності Петра Яцика: «розбудувати ефективно землю й спорудити естетично приємні будівлі, які давали б практичне й функціональне оточення». «Ці напрямні здобули для нього визнання І приятелів у промислі і суспільстві...» І далі подавався реєстр фірм міжнародного значення, які й на майбутнє хочуть мати справу з Петром Яциком.

 

Воднораз там підкреслювалося, що підприємство засвідчує наміри не відставати від життя, набираючи новий кваліфікований персонал, який, принісши з собою адміністративні знання й ентузіазм, творить тим надійний сплав з практичним досвідом засновника, а тому ці підприємства і на двадцять п'ятому році існування «є моло-

 

дими, повними свіжої і нової енергії та бажання виконати нові завдання».

 

Хтось може сказати, що йому пощастило опинитися в потрібний момент на потрібному місці. Наприпочатку п'ятдесятих років у Канаді розпочався період бурхливого розвитку. Молода країна вступала в еру індустріалізації. Будівництво стало однією з найнеобхідніших галузей господарювання.

 

Так, у цьому розумінні Яцикові справді пощастило. Але ж треба було зорієнтуватися, зазирнути в завтра й зрозуміти ті перспективи. Інші на його місці залишилися в руслі старого бізнесу й не переходили на новий. Він міг так само зоставатися з «Аркою». Тим паче, що справи в ній не налаштовували на песимістичний лад. Але відчув у собі поклик до значно масштабнішого розмаху діяльності, зорієнтувався, що скромна «Аккурат Білдерс Лтд.» може стати своєрідним стартовим майданчиком до нового й значно перспективнішого. Знайшов він і вельми ефективний спосіб боротьби з інфляцією. Завершивши спорудження будинків, не по- , спішає відразу ж збувати їх. Інколи, по виплаті кредитів, по двадцять-тридцять років вони лишаються власністю компанії. На ринку відбувається те, що й має відбуватися: ростуть і падають ціни на нерухомість, поволі втрачає колишню купівельну спроможність долар (зрештою, інфляція трива в усьому світі, щоправда, не такими скаженими темпами, як нині в Україні), а здані в оренду будинки стоять надійною гарантією завтрашнього Петра Яцика. Інфляція працює не проти, а на нього.

 

Той спосіб боротьби Петра Яцика з інфляцією, його вміння перетворити її зі свого ворога на спільника дозволяє сказати, що він орієнтується в стихії свого бізнесу, мов риба у воді.

 

То — справді його органічна стихія.

 

Кожен із будинків, що їх споруджують його фірми, народжується, витворюється в його уяві, вони шикуються довгими рядами, і йому виразно бачиться весь довколишній ландшафт. А потім він шукає той ландшафт у реальності, терпляче пояснює архітекторам, якими мають бути будинки, задає тему для варіацій. Звичайно ж, усе

 

це супроводжують скрупульозні розрахунки, де беруться до уваги й вигідність того місця, на якому виростуть споруди, і ціна матеріалів, і платня робітникам, і, зрештою, багато інших об'єктивних та суб'єктивних факторів, оскільки бізнес у капітальному та житловому будівництві, де така сильна конкуренція і нерідко можуть збанкрутувати найблагополучніші фірми,— справа, що вимагає і зухвалості, й інтуїції, і розрахунку. Одне слово, всього того, чого вимагає і будь-яка мистецька творчість. Тому з такою категоричністю і відстоює він тезу про бізнес саме як творчість. І з ним важко не погодитися.

 

Сказати про те, що бізнесмен повинен бути й добрим психологом,— це майже нічого не сказати. Адже щоденно має справу з людьми; змушений одразу визначати, кому можна вірити, чого від кого чекати, хто на що здатний. У нього немає часу на години повільного психологічного аналізу — все треба вирішувати зі швидкістю комп'ютера, на рівні інтуїтивних осяянь. Інтуїція ж, як відомо, продиктована розумом, досвідом і знаннями; вона йде попереду них.

 

Окрім знання людської природи, потрібна, без перебільшення можна твердити, блискавична реакція, яка дозволяє оперативно реагувати на всі зміни кон'юнктури ринку, а також постійно тримати в полі зору справи партнерів (збанкрутують вони — збанкрутуєш і ти), а про конкурентів — то вже й нічого казати. Бажано мати уявлення про їхні справи не менш докладне, аніж про свої.

 

Ми захоплюємося психологією і теорією шахової творчості,— психологи й теоретики написали томи про неймовірну інтуїцію видатних майстрів, красу й оригінальність їхніх композицій,— але чомусь ніяк не можемо уявити всього того в світі бізнесу. Можливо, тому, що він видається нашій аж надто цнотливій уяві безнадійною прозою, де владарюють хиже діляцтво та ниці інстинкти (так виховали нас, учорашніх гомо совєтікусів).

 

Легко напрошуються й аналогії між бізнесовими операціями Петра Яцика і писанням картини чи книги, народженням скульптури. І там;і там зернина задуму, еволюція його, звіряння «алгеброю гармонії», тобто ретельний попередній аналіз, убезпечення від несподіванок, ризик творчої поразки. Тільки в митця вона може бути не-афішованою (інколи про неї ніхто, крім нього, не знати-

 

ме), а в бізнесмена відразу ж оприлюдниться, негативно вплинувши на його реноме. Як і митцеві, йому сьогодні не зарахують учорашній успіх, не дозволять жити минулими здобутками. Він щоденно мусить брати «планку», встановлену на певній, бажано щораз вищій, висоті.

 

Він — рідкісний співрозмовник. Навіть коли говорить про речі серйозні, складні чи й нудні,як на мене, далекого від бізнесу гуманітарія, фонтанує дотепами, афоризмами, переходить на притчі. Яцик просто не вміє бути одноманітним і геть розвіює уявлення про ділову людину як про щось подібне до ходячого комп'ютера. Так, він може при-нагідно сипонути цифрами, але за ними відразу ж постануть ті будинки, що їх він вибудував, люди, які працюють у його фірмах, а потім непомітно підведе до думки, що ті цифри — вимір інтелектуальної і фізичної енергії, популярно розшифрує їх.

 

Я завжди боявся цифр, завжди почувався відстороненим і відчуженим од їхнього загадково-холодного світу. Вони були для мене такою ж абстракцією, як, скажімо, антисвіт чи подих неандертальця у глибині століть. А тут раптом цифри задихали майже інтимним теплом, перетворилися на матеріально зримі образи.

 

Звичайно ж, мені цікаво було глянути його очима на тих, хто займається бізнесом, почути його коментарі. Ось два повчальних випадки.

 

Один його знайомець має добрі гроші, але сподівається заробити ще більші. Для цього в нього, здається, є все: невситима жадоба для досягнення мети, вулканічна енергія, невпинна послідовність зусиль...

 

Але мета втікає, мов обрій: чоловік начебто наближається до нього, а обрій віддаляється.

 

Яцикового знайомця губить його фантастична скупість.

 

Узявшися за скуповування нерухомості, він ганяється за всяким непотребом. Йому неймовірно шкода викласти серйозну суму за добрий будинок — і він вишукує найдешевші. Це, як правило, безнадійно старезні споруди, які стоять хтозна-де. Отож купить таке житло. Починає шукати туди квартирантів. В одному випадку вони не знаходяться, бо мало охочих жити далеко від місць роботи. А часто буває таке: знаходить якихось підозрілих суб'єктів із учорашніх емігрантів, а вони, перепившися до руч-

 

ки, зчинять бійку, а заодно й погром у помешканні. Коли він приїздить туди, щоб з'ясувати, чому давно не платять за житло, бачить, що будинок нагадує зруйнований римлянами Карфаген. А квартиронаймачів і слід пропав. Шукай вітра в полі. Інші ж його будинки так і стоять роками не заселені, і сумний дух пустки та тліну впевнено довершує свою руйнівну роботу. Ніщо з купленого чоловіком — усупереч його бажанню — не зростає в ціні, ніщо не дає прибутку. Отак і крутиться він, як білка в колесі; комбінує, комбінує, а в нього нічого путнього не виком-біновується.

 

Загалом позитивна риса — ощадливість — у нього перейшла в карикатуру на себе. Скнарість не дозволяє йому реально бачити стан справ, щоб приймати справді раціональні рішення. Чоловік і далі жадібно скуповує всякий непотріб, мовби вішає собі камені на шию.

 

Коментуючи його наполеонівські плани, Яцик сказав:

 

— Усе те дуже нагадує марення відрубаної голови!

 

Точніше схарактеризувати ту ситуацію важко.

 

Інший (не українець, щоправда) має цілу мережу дрібних ресторанчиків. Прагне нажитися за рахунок низь-кооплачуваних робітників зі Східної Європи. А оскільки з-поміж населення Канади чомусь не видно охочих працювати в нього за символічну плату, то шукає офіціантів, менеджерів і касирів серед тих, хто приїхав сюди погостити, а тепер правдами й неправдами намагається тут лишитися. Ці люди, як правило, не мають офіційного дозволу ставати на роботу. Отож вони згодні працювати підпільно за мінімальну винагороду і охоче приймають пропозиції власника ресторанчиків. З того, як правило, виходять дві речі. Перша: так ретельно приховувана обставина присутності нелегальних робітників рано чи пізно виходить на поверхню, таємне робиться явним, і на роботодавця сиплються штрафні санкції (досить серйозні!). Друга: дешеві робітники здебільшого не мають ні належної кваліфікації, ні відповідно високого для Канади вишколу, що панує тут у всіх сферах обслуги.

 

Я в цьому відразу ж переконався, коли ми з Яциком зайшли до такого ресторану перекусити. Сіли не в приміщенні, а біля входу знадвору, за столиками, відгородженими від хідника невисоким бар'єрчиком. До нас одразу ж підійшла офіціантка й популярно пояснила: це

 

місце коштує дорожче, тому ми повинні доплатити. А щоб було зрозуміліше й ми не забули цього зробити, наполегливо повторила те кілька разів.

 

Я розгублено глянув на Яцика, оскільки вперше зіткнувся в Канаді з таким нав'язливим і нетактовним сервісом. Він спокійно вершив трапезу, анітрохи не збентежившись од несподіванки. «Не дивуйтеся,— сказав, — це вам не англійський, китайський чи грецький ресторан, тут усе може бути»,— й усміхнувся з сумною іронією.

 

Потім до нас підійшов, очевидно, адміністратор, який з погано прихованим роздратуванням знову говорив про те ж. Я відразу ж відчув себе ніби не в Торонто, а в Києві чи в Черкасах, де в цій сфері на кожному кроці виникають конфлікти такого характеру.

 

— Я навмисне привів вас сюди, щоб ви зрозуміли ціну дешевої робочої сили. Дешевої і некваліфікованої,— сказав з іронічним усміхом Яцик, коли ми скінчили їсти.

 

Я подумав: дешева ціна, дешева зарплата — дешева якість роботи, дрібномасштабний бізнес, який, певно, ніколи не завоює вдячного клієнта.

 

Вдячний клієнт іде туди, де його зустрічають мов рідного.

 

І мені ще раз згадалися Яцикові характеристики «своєрідностей» ось такого бізнесу. На жаль, і в цьому випадку він мав рацію.

 

—  У бізнесі важливе все,— сказав Яцик.— І в бізнесі все треба робити з думкою та аналізом. А тут якраз цього й немає. Тому й не росте цей чоловік. Якийсь рівень — дуже невисокий — має, а перспективи масштабнішої в нього не спостерігається.

 

Я бачив власника ресторану. Молодий, енергійний чоловік. Здавалося, такому посильно дуже багато. Ще має час опанувати науку бізнесу.

 

Сказав про це Яцикові.

 

—  Теоретично воно так,— відповів він.— А практично — самі бачите... Якби він розумів значення для бізнесу так званих дрібниць. Хоча, зрештою, дрібниць тут не буває. На успіх працює все в комплексі. Успіх сам по собі не прийде. Його треба створювати самому.

 

Вслухаючись у те, як Петро Яцик характерним рівним глибоким голосом викладає свої думки, раптом роблю не-

 

сподіване відкриття: він легко поєднує в собі два типи мислення. Перший — суто прагматичний — виявляє себе в гострій аналітичності. Він одразу схоплює серцевину проблеми і зовсім не відволікається на неістотні подробиці, в яких можна надовго загрузнути чи й заблукати. Другий — суто художній чи творчий — виражений у вмінні несподівано перевести розмову на орбіту алегорії й притчі, образних зіставлень і яскравих метафор. Тоді здається, що він мало чим нагадує того першого Яцика, який щойно ставив чіткі діагнози хворобам економіки в Україні, оперуючи сухими формулами, мов хірург скальпелем. Таким же був, коли аналізував «біжучий момент» свого бізнесу, тасуючи цифри, мов карти.

 

Другий Яцик нараз одмовляється від цифр і наукових формул, а бере на озброєння художню епіку, різко змінюючи лексичний арсенал.

 

— Пане Яцику, що ж, врешті, треба для того, аби Україна вийшла із затяжної смуги всіх своїх негараздів?

 

—  Наполеон казав: «Щоб виграти війну, треба мати три речі: гроші, гроші і ще раз гроші!» Бог милував нас од війни, але Наполеонове спостереження — абсолютно універсальне за всіх обставин і для будь-якої держави.

 

Він задумується. Очевидно, щось пригадує. Очі йому вже не усміхаються, погляд стає рішучим, мов крок солдата.

 

Так проступає ще одна грань його характеру.

 

Петро Яцик:

 

Під час своїх поїздок в Україну я майже не зустрічав справді практичних людей. Хоча практичні пропозиції були. Але мені не дуже вірилося в тих, хто їх висловлював. Скажімо, один із близьких Кравчукових дорадників повідомив мені: хоче організувати школу, в якій навчатиме людей мистецтва бізнесу. Припрошує вкласти в Україну капітал. Ще й дивується: чому я цього не зробив раніше? А я відповідаю: «Не роблю цього тому, що ще не зустрічав українця, який би не хотів учити інших робити те, чого сам не вміє».

 

В Україні нині чомусь дуже люблять красиво говорити, напускати рожевого туману. Послухати, звичайно, приємно. Але ж від слів — навіть найкращих — пшениця не родить.

 

Скаржиться мені один із земляків: «Петре, я працюю набагато більше за тебе, а маю набагато менше!» Відповідаю йому: «Отже, я працюю з головою, а то — велика різниця».

 

Ще приклад. Зайшов я в Києві до Міністерства охорони здоров'я й побачив там у приймальні суперсучасні комп'ютери, які, звичайно ж, не функціонують. І нікого не турбує, що для такої техніки тут немає відповідних приміщень з постійною температурою, немає програм, нікому її ремонтувати...

 

Що тут скажеш?

 

А й справді: чи не нагадуємо ми в своїх «трудах і днях» Сізіфа. Його не звинуватиш у лінощах. Але від того — не легше.

 

— Як ви гадаєте, перейде Гонконг під юрисдикцію Китаю?

 

Його запитання несподіване і зовсім далеке від теми нашої розмови.

 

— Перепрошую, пане Яцику, але мене сьогодні більше цікавить тактика і стратегія вашого бізнесу...

 

— Але ж на них може вплинути Гонконг!

 

— Не розумію, який стосунок може мати тут Гонконг?!

 

—  Навіть Гонконг,— з його інтонації я зрозумів, що йдеться про щось самоочевидне, але все ще не можу збагнути зв'язку між сказаним попереду і можливою зміною геополітичної ситуації в далекому звідси регіоні.

 

Виявляється, зв'язок той — на поверхні. Якщо Гонконг поміняє свій статус, це викличе інтенсивну еміграцію з нього. Куди їхатимуть його громадяни? Звичайно ж, переважна більшість — до Канади. В неї величезна і не густозаселена територія (тільки 27 мільйонів на таку площу!). Отже, збільшення кількості населення продиктує необхідність спорудження нового житла. Це на всяк випадок треба передбачити й бути готовим. Якщо така обставина заскочить бізнесмена зненацька, то поганий з нього бізнесмен, бо не вміє прогнозувати й плететься в хвості подій.

 

До речі, таку обставину має враховувати не тільки той, хто працює в будівництві, а й виробники одягу, продуктів харчування, оскільки не лише дахом над го-

 

ловою живе людина. Але найпильиішим повинен бути все-таки будівельник. Перевиробництво одягу чи продуктів харчування менш збиткове, ніж житла. Коли в кра'ші немає збуту, їх, врешті, можна імпортувати. Будинки ж не імпортуєш. Цей бізнес не може переміщатися у просторі, його динаміка — тільки в точності розрахунку й далекоглядності прогнозу. І знову на думку приходить аналогія з шаховою партією.

 

Коли Яцик став їздити в Україну, його, як чоловіка в діаспорі авторитетного, популярного та, зрештою, і без усього того прости примітного (рослий, стрункий, з гордо посадженою на плечах сивою головою — такого відразу ж вирізниш поглядом з людського натовпу), почали атакувати наші кореспонденти. Найчастіше повторювали запитання на зразок: як можна розбагатіти? що потрібне для того, аби стати бізнесменом? чи скоро буде Україна однією з найрозвинутіших держав світу?

 

Багато хто чекав од нього універсальних рецептів, з допомогою яких усе має відбутися, мов за помахом чарівної палички,— вмить і без жодних зусиль.

 

У відповідь на особливо наївні запитання він рекомендував, іронічно примружуючи молоді очі: «Найкоротший шлях здобути гроші? Пограбуйте банк, то одразу матимете їх. Якщо дурощів вистачить...» «Нічого йти в бізнесмени, якщо маєте в душі тільки мрію про багатство,— і вже зовсім серйозно додавав: — Потрібні ще совість, знання і порядність. Хочеш бути бізнесменом, то ставай добрим бізнесменом!»

 

Дехто був розчарований: ніяких ефективних порад, усе те, мовляв, і самі знаємо, хотілося б чогось такого, щоб багатство прийшло саме по собі, без жодних зусиль, а тут — такі неодмінні передумови й умови...

 

Мільйонери, як відомо, бувають різні. Щоб почути вигадливо-авантюристичний спосіб здобути гроші, таким людям треба шукати не мільйонера-трудягу на зразок Петра Яцика, а мільйонера-авантюриста. Нещодавно я прочитав про одного такого в Америці. Якийсь кмітливий і не дуже перебірливий у засобах чолов'яга подав у газеті оголошення такого характеру: «Тільки за один долар напишу кожному, як найпростіше стати мільйонером». Пропонував кожному, кого те цікавить, переслати на

 

його адресу по долару. На заклик спритника відгукнулося стільки людей, що згодом відповідь їм через газету давав уже новоспечений мільйонер: мовляв, не маю фізичної змоги листовно подякувати кожному за те, що зробили мене мільйонером; бачте, як це просто, шукайте й ви такий спосіб; знайдете — і мільйон у вас в кишені. Урок одержали цілком наочний.

 

Очевидно, чогось аналогічного чекали деякі наші інтерв'юєри й від Яцика. А оскільки не відали про те, в який спосіб він здобув свої мільйони, то й не підозрювали, що звертаються зовсім не за адресою. Він міг порадити їм лише зі свого досвіду, що, звичайно ж, аж ніяк не свідчить про вбогість його фантазії. Яцик радить чесні способи заробити гроші. Шулерства не визнає. Чесно заробив — спокійно спатимеш. Ніхто на тебе не показуватиме пальцем: який пройдисвіт...

 

Не випадково повсякчас Яцик наголошує на етиці. Нам, вихованим на концепції бізнесу як всуціль безжальної, антилюдяної експлуатації робітників, до цього ще треба звикати, необхідно багато дізнатися, аби ідеологічний туман у наших очах розвіявся і ми бачили все без будь-яких аберацій. Тобто таким, яким воно є. Як оповідає про те Яцик, посилаючись на власний приклад.

 

У нього є один рецепт: якщо ви трудитеся чесно, розумно й наполегливо, час стає вашим спільником, він починає працювати на вас. Треба лиш бути справді терплячим і не намагатися підганяти події. Все має свою логіку і свій розвиток.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                        —

 

Петро Яцик:

 

Отже, минули роки після приїзду до Канади, доки я зважився на цей бізнес, почавши з будівництва житла. Будинки для проживання коштували тоді в межах 10—20 тисяч доларів. Таких грошей у мене, звичайно ж, не було. Я скористався коштами прийнятої в той час державної програми фінансування житлового будівництва. Витратив на перший дім десять тисяч, а продав його за одинадцять. Того ж літа спорудив ще чотири і загалом заробив п'ять тисяч. Наступного року продав десять будинків. Моє підприємство непомітно розросталося, я міг набирати більше робітників. Сьогодні в моїй канцелярії дев'ять спеціалістів (керівництво),  решту людей

 

наймаємо згідно з потребами будівництва (їхня кількість у різні часи коливалася від двохсот до восьмисот). Я ніколи не знав проблеми робочої сили — працювати в мене бажають багато. Більше, аніж я можу дати роботи. 1 це про щось свідчить.

 

Для пошуків робочої сили в Канаді створена така система. Ми складаємо план будівництва, затверджуємо його, одержуємо дозвіл на ведення робіт, а потім даємо повідомлення в кредитові часописи: маємо ось стільки дозволів на будівництво. На це повідомлення зголошуються всі, хто хоче працювати на моєму підприємстві.

 

Як і три з половиною десятки років тому, коли я тільки розпочинав, головним моїм «будівельним майданчиком» лишається західна частина Торонто. Головним, але не єдиним, бо нині вже маю свою компанію і землю під забудову в інших північноамериканських містах.

 

— А подих конкурентів відчуваєте?

 

— Звичайно.

 

— Які почуття вони у вас викликають?

 

—  Ніяких особливих. Конкуренти як конкуренти.

 

—  Чи не побоюєтеся їх?

 

— Не побоююсь, бо знаю своє діло і вмію його робити. Мені навіть приємно, що вони сильні. Поборювання сильних конкурентів дає мені відчуття своєї сили. Тому я го-товно приймаю чий завгодно виклик — китайців, японців, корейців, італійців, німців, англійців (усі вони працюють у будівництві, і всі сильніші в бізнесі за українців). Суперничати з ними набагато цікавіше, аніж із нашим українським братом...

 

При цих словах на обличчі йому спалахує зухвала усмішка. Подібну до неї мені доводилося бачити у видатних спортсменів, які раділи від передчуття азарту справжньої боротьби.

 

Ще 1977 року він давав інтерв'ю газеті «Новий шлях». У відповідь на традиційне запитання про плани на май-бутнє сказав так: «Для мене будівництво є не тільки засобом заробити гроші чи, як кажуть, доробитися і втекти до легшого життя. Ні, я хочу в цій ділянці чогось тривалого добитися, створити щось, що служило б цілому суспільству. Людина живе для творчости і тільки

 

в тому, що вона створила, її вартість. Я збудував підприємство з нічого. Очевидно, що мої прибутки тепер значно більші, як на початках. Та це мене не задовольняє. Я хочу чогось більшого, хочу рости. У своєму плануванні я розраховую ще на десять-п'ятнадцять років творчого життя. А за такий час можна зробити ще дуже багато, для себе і для людей. Коли Бог дозволить, я збудую для Канади значно більше, як збудував дотепер. Як українець, я нічого не вимагаю для себе від нашої громади. Одиниця мусить служити громаді і давати їй. Мене глибоко вразило мотто покійного президента Дж. Ф. Кеннеді: не питай, що народ дасть тобі, а що ти даси народові,— і я прийняв його за напрямну свого життя».

 

Відтоді минуло понад півтора десятиліття. До Петра Яцика прийшли нові успіхи й нові плани. Але він, як і раніше, вірний своїм життєвим настановам. Час потвердив їхню реалістичну основу, його мистецтво виразно бачити перспективу й уміння просуватися до мети раціонально виваженими маршрутами. Чи й варто нагадувати, що воно дається не багатьом?

 

Це — справді унікальний людський талант.

 

 

 

 

 

ЩЕ РАЗ ПРО ЕТИКУ БІЗНЕСУ ТА ПРО БАГАТИХ І БІДНИХ

 

 

 

Ту історію Яцик любить оповідати, знаходячи в ній глибокий і повчальний зміст.

 

...Прийшов якось до нього чолов'яга вже зрілих літ. Сказав, що хоче мати важливу розмову.

 

Випили пляшку пива — стояло спечне літо.

 

Яцик мовчить, чекає, доки чоловік почне.

 

Нарешті той приступає до теми:

 

—  Знаєте, пане Яцику, я такий спритний і я такий практичний... Хочу за бізнес узятися... То просив би у вас поради...

 

Чи й треба казати, що Яцик попервах майже стішився: українець хоче піти в підприємництво. Це ж те, до чого він не втомлюється закликати своїх земляків.

 

—  Чим я можу допомогти? — запитав з готовністю.

 

— Бачте,— каже той,— я такий, що не вмію брехати... Не навчили б мене, як то робити.

 

Яцик спершу не зрозумів: а до чого тут він? Та потім у його свідомості спалахнуло: «То це, виходить, він мене брехачем називає?»

 

Як відповісти? Не бити ж хлопа по пиці.

 

Помовчав. Погамував обурення. Пішов до канцелярії і повернувся з папером у руках.

 

Там було написано, що американська компанія гарантує за Петра Яцика двісті п'ятдесят тисяч доларів на виконання певної програми.

 

—   Прочитайте це,— спокійно сказав новоявленому кандидатові в бізнесмени.

 

Той прочитав і запитливо подивився на Яцика.

 

— Чи ви думаєте, що вони б гарантували брехунові таку суму? — підказав йому тему Яцик.

 

—  Може, вони вас не знають... Отакої заспівав! Хоч сядь, хоч стій...

 

Але Яцик уміє не тільки вулканічно спалахнути. Він уміє навіть самого себе інколи здивувати витримкою.

 

—  Якщо прислали цей кредит-рапорт, то знають про мене більше, аніж я сам про себе. Вони ретельно перевіряють, кому дати в кредит цента, а тут — двісті п'ятдесят тисяч,— вбивав до голови прохачеві оригінальної поради.

 

А той усе ще відмовлявся розуміти.

 

— Запам'ятайте, шановний, у бізнесі можна обманути лише один раз, а після того ваша справа безнадійно програна. Бо про той обман одразу ж знатиме весь діловий світ. І ніхто вже ніколи не вступить із вами ні в які стосунки. Бізнес — справа чесних людей.

 

Дуже знітився на ті слова кандидат у бізнесмени. Понурив голову, почухав затилля, сховав од Яцика погляд.

 

...Здається, не став він підприємцем.

 

Зрештою, міг і стати. Але — ненадовго.

 

У бізнесі часто виникають ситуації, коли, як мовиться, треба й характер показати, інакше станеш жертвою чийогось надмірного апетиту. А що Яцикові характеру не позичати, то він успішно виходить з тих перипетій.

 

Приїхали, наприклад, до нього представники потужної фірми. Торги починають дуже здалеку, вдавшися до масивної «артпідготовки»: нас, мовляв, знають усі, ми

 

процвітаємо...— одне слово, це велика честь вступити з ними в ділові стосунки.

 

Життєрадісний і доброзичливий Яцик уважно слухає, усміхається. Все відбувається, мов на високому дипломатичному прийомі.

 

Приїжджі, певно, вже вважають: мети досягнуто — не встоїть довірливий українець, знизить ціну. Ось зараз він уже про це повідомить...

 

1 Яцик з тим же привітним усміхом каже: так, він справді радий успіхам тієї фірми, зворушений її увагою до себе, охоче співробітничатиме за кожної нагоди... А далі, «не скидаючи білих рукавичок», буцімто невинним тоном запитує поради:

 

— На кому ж я тоді можу заробляти, якщо тут поступлюся? Хіба на жебраках?..

 

Вираз обличчя співрозмовників виказує: «наївне» Яци-кове запитання заскочило їх зненацька — його вони не передбачили. Присипляючи його пильність, приспали свою.

 

Нікуди подітися — змушені поступитись.

 

Розмірковує вголос:

 

—  Звичайно, кожен пильнує своїх інтересів, кожен хотів би вигіднішого для себе й коштом іншого. Але ж силою ніхто ні в кого не видиратиме — всі оглядаються на закон. До послуг кожного армія адвокатів. Отже, нормальними, на мою думку, є варіанти, коли обидві сторони напівзадоволені операцією. Стовідсоткового задоволення ні в кого бути не може, оскільки стикаються полярні інтереси. Обом сторонам треба зробити по компромісному кроку. Інакше до порозуміння не дійти.

 

— А якщо під час таких операцій вас хтось ошукає? — запитую несподівано.

 

— Отже, він виявиться розумнішим й кмітливішим за мене. Я йому тільки поаплодую. Життя — це теж своєрідна гра. Погратулюй переможця, що він виявився кращим за тебе. Віддай йому належне. Себе ж тренуй тяжче, і наступного разу ти вийдеш переможцем. Тратячи ж час у наріканні на переможця, ніколи не виграєш.

 

—  І ви ніколи не зводите рахунки?

 

—  Які вже можуть бути рахунки? Справу зроблено... За науку треба платити. А в бізнесі кожен день — наука.

 

— Чи часто ви помилялися?

 

—  Не так часто, але помилявся. Непомильних не буває. Однак за всіх невдач, за всіх помилок завжди звинувачую тільки себе.

 

А мені згадалася характерна в цьому розумінні історія. При якійсь операції Яцик зазнав невдачі. Він не уподібнився до багатьох наших земляків — не став нарікати на весь білий світ. Люто накинувся на себе з не дуже благородними словами. В той бурхливий монолог втрутився іронічний і делікатний Мирослав Бігус, який узяв Яцика під захист од Яцика й почав розповідати йому про його позитивні якості. Яцик не хотів погоджуватися, але не став вступати в дискусію. Сказав: є надія, що завтра буде краще, ніж сьогодні, бо він став досвідченішим на одну помилку.

 

Зреагував чоловік на неприємність, але не загруз безнадійно в негативних емоціях, як це часто буває з багатьма нами. Прикрість йому світ не затьмарила, він не втрачає «форми», зберігаючи рівновагу душі й розуму. Також вельми важлива і професійна, і суто людська риса.

 

В інтерв'ю для «Нового шляху» Яцик згадував критичний період свого підприємництва, коли він був одним із учасників будівельної спілки, де справи ніяк не могли піти на лад. Очевидно, то був типовий зразок нераціональних настановлень у підприємництві.

 

«Спілка ця була побудована на уділах. Уділовців було 18. Тому що ми виросли на кооперативних засадах (де не уділи, а кожен член мав рівний голос, як це нормально в нашому житті буває), на зборах найбільше говорили ті, які повинні мовчати. Такий стан тривав за малим до 1961 року...»

 

Що було далі, я вже писав попереду. Яцик виявив характер. Це йому обійшлося в 35 тисяч доларів. Але те стало його блискучою перемогою, що принесла плоди трохи пізніше: «...я перебрав спілку цілковито під свою контролю, і відтоді підприємство почало зростати на 100 % річно майже протягом десяти років. Спочатку я будував житлові будинки, потім, щоб одержати будівельні площі за нижчою ціною, ми почали купувати землю і встановляти всі обслуги — каналізацію, воду, дороги з хідниками, електрику. З часом, коли почав трохи показуватися зиск, враховуючи постійне знецінювання нашої ва-

 

люти, ми перейшли на будову виключно індустріальних споруд. Будинки або здаємо в рент1, або продаємо. Найняті будинки є для нас інвестиціями. Планування, фінансування, координація всіх проектів виходить з нашої канцелярії. Усі правні, інженерні, мистецько-архітектурні і технічні праці виконуємо, вживаючи якнайбільше кваліфіковані для даного проекту фірми...»

 

Зрештою, читач уже має уявлення, що і як відбулося в тому, за висловом Яцика, «колгоспі». Але міг не звернути увагу, що зі всіма тодішніми співвласниками він повівся по-джентльменськи. Розпад альянсу супроводжувався чесним поділом коштів, де точно було враховано, що кому має належати. Інакше вчорашні компаньйони твердили б, що їх підступно ошукано, про Яцика відразу ж в усі усюди пішла б погана слава, з якою важко боротися, яку важко заперечити. І тут ми підходимо до однієї з важливих закономірностей життя у бізнесі тутешнього світу (хочеться вірити, що колись, може, прийдуть часи, і подібне стане нормою в Україні — інакше нам ніколи не вийти в люди).

 

Це світ, у якому репутація людини — її капітал.

 

Бездоганна репутація — одна з важливих запорук успіху. Надто ж — для бізнесмена. Якщо йому вірять (а для цього треба таки багато!), то всі вважають його надійним партнером, усі хочуть мати з ним справу. Адже найголовніша гарантія — його ім'я. Як втратиш гроші, можеш набути їх знову, а як втратиш добре ім'я, то цього вже ніколи не виправиш.

 

На своє ім'я треба працювати десятиліттями.

 

Яцик давно вже «зробив» собі ім'я і чимало разів його «окупив». Він з повним правом міг би повторити: «Моє ім'я — мій друг».

 

Так, професіоналізм — то дуже важливо. З нього все починається. І про це він повторює на кожному кроці. Ось один із його типових монологів:

 

—...Якщо ви навчитесь робити більше і краще за своїх конкурентів, тоді вам прийде більше грошей. Капіталістична система вимірюється ними, вони — кри-

 

терій вашої сили. І гроші повинні працювати на вас, а не лежати безрушною цифрою. Але якщо продукція не має споживача, то — незаперечно — ваша робота нікому не потрібна, це — вже сигнал, що ви працюєте для нікого і ніхто вам за вашу працю не заплатить. Мені, щоб не допустити цього і випередити конкурентів, доводиться передбачати багато речей. І тут трапляється чимало нетипових випадків, тих, до яких ти можеш бути не підготовлений попереднім досвідом. Головне — вчасно зорієнтуватися і правильно зреагувати. Перша втрата — найменша втрата. Але закономірно й універсально за всіх умов (принаймні для мене): знати конструкцію будівель, систему складання і затвердження планів будівництва, оформлення всіх відповідних документів, характер каменю, дерева, звички й рефлекси людей...

 

І ще один висновок можу сказати після багатолітнього перебування в бізнесі. Дбаючи лише про себе, про свою кишеню і забуваючи про найнятих для твого підприємства робітників, сам-один багато не зробиш, багато не досягнеш. Мусиш думати про благополуччя всіх твоїх працівників; це — також один із важливих законів чесного підприємництва. Бізнесмен повинен бути порядним і діяти в суворих рамках етики й людяності Звичайно, ніхто вас не запакує до в'язниці, якщо переступите ці рамки і збагатитеся не завдяки високій продуктивності й низькій ціні вашого товару, а завдяки жорстокій експлуатації слабшого за вас, завдяки тому, що обібрали його на йому належне. Але це буде вже нечесна гра. Безжально експлуатовані робітники скажуть: «Не жалів нікого і його не жалко».

 

Яцик сповідує непорушне правило: завжди називати речі своїми іменами, бути максимально конкретним за будь-якої ділової розмови, не витрачаючи час на так звану дипломатичну підготовку. 1 це з успіхом виправдовує себе. Уся його багатолітня практика — нескінченний ланцюг епізодів, у яких порозуміння й успіх приходили саме завдяки цьому методові діяльності.

 

Ще на перших кроках його у будівельній фірмі, коли вона мала особливо скрутні часи, виникла потреба попрохати відстрочку сплати боргу містерові Девідсону, котрий, за словами одного з Яцикових спільників, навіть слухати не хотів про те.

 

Майже півроку потратив «пан інженер» (так називав Яцик свого спільника, який вів усю канцелярію фірми) на те, щоб через свого адвоката вмовити Девідсонового адвоката, аби той переконав свого господаря відкласти термін сплати боргу.

 

Піврічна словесна епопея не дала сподіваного результату.

 

Яцик перепитав про мотиви відмови, але не почув нічого справді аргументованого. Відмовлено — й усе.

 

— Я сам піду до Девідсона.

 

—  Не можна вам іти,— наполохано сказав «пан інженер».— Ви — грубий. Тільки нашкодите справі. Он пан адвокат делікатно говорив, і в нього нічого не вийшло, а ви ж так не вмієте!

 

«Не знаю, чому в нашій культурі пряма, щира й конкретна мова вважається грубою. Замість вичерпно доказати опонентові свою рацію і спільну для обох користь, наші люди часто вдаються до плетення улесливих словес, все блукають довкола справи, не говорять по суті і в той спосіб одразу ж підривають довіру до своїх чесних інтенцій»,— Яцик не раз зі здивуванням висловлював цю думку, вважаючи, що в ній — діагноз неприродної і нераціональної поведінки наших земляків у тому світі.

 

—  Може, я й справді грубий,— погодився тоді він,— але я — конкретний. Хочу знати причину. А може, й переконаю.

 

Умовився про зустріч із Девідсоном.

 

Виклав йому суть справи: оскільки той раніше, володіючи землею під житлове будівництво, не провів туди каналізацію, Яцик не міг розпочати роботу й узяти в держави необхідну для цього позику. Отже, тут є і його провина. Якщо він з тим згоден, то мусив би піти фірмі назустріч.

 

Девідсон уважно вислухав і викликав секретарку, щоб продиктувати їй рішення: відкласти на рік (без процентів!) Яциковій фірмі сплату боргу.

 

Після того Яцик намагався переконати своїх спільників: у цьому світі ділові люди люблять не делікатне затуманювання справи, а пряму, щиру мову, шанують завперш того, хто говорить по суті й уміє обстояти свої інтереси.

 

Але ця наука для його земляків не дала сподіваного результату, бо за якийсь час повторилася майже аналогічна ситуація.

 

Виникла потреба одержати гарантію на будову від однієї великої асекураційної компанії.

 

«Пан інженер» знайшов українського адвоката, котрий почав домовлятися з адвокатами компанії. Кількамісячні переговори скінчилися повідомленням: нічого з того не буде.

 

Уже маючи досвід, в який спосіб можуть домовлятися його колеги, Яцик не хотів вірити, що для успіху справи зроблено все.

 

—  Дайте номер телефону керівника компанії. Сам говоритиму з ним.

 

Його знову почали відраджувати від цього наміру:

 

—  Ви тільки нашкодите...

 

—  Нам уже відмовлено! Яка може бути більша шкода?! — здивувала його логіка колег.— Але ж можна ще спробувати порозумітися...

 

Зателефонував і сказав приблизно так: перед тим, як ти мені відмовиш, послухай уважно. Ми вже брали в тебе гарантії. Твій бізнес також зростав завдяки нам. Ти маєш можливість і далі зростати разом з нами.

 

Англієць заперечив, що в Яцикової фірми немає на рахунку в банку відповідної суми грошей. Довелося відповісти: якби були такі кошти, то, може, й не довелося б звертатися за гарантією. Отже, якщо не даси гарантії, то собі ж нашкодиш, бо, не підтримуючи будівельної фірми, також багато втрачаєш.

 

Логіка Яцикових аргументів подіяла безвідмовно. Те, що не вдавалося зробити найнятому для цієї операції адвокатові, вдалося йому.

 

«Я намагався діяти не по-українськи, а так, як прийнято в цьому світі,— коментує Яцик.— Дехто з наших бізнесменів за кілька десятиліть не може відмовитися від прийнятих у нас вдома форм і способів неефективного ділового спілкування, коли стільки зусиль витрачається на розмови не по суті, на так звані дипломатичні підходи. Той досвід тут користі не дає. Він тільки заважає порозумітися...»

 

Справді: йдучи до чужого монастиря, доречно вивчити його статут, а не пхатися зі своїм.

 

У розмовах з ним часто виникала тема стосунків власника підприємства з робітниками — особливо з українцями — й ось у такому ракурсі.

 

Якось він найняв цілу бригаду теслів крити дах будови. Працювали спроквола, час од часу влаштовували перекури та бурхливі дискусії на так звані політичні теми, в яких, звичайно ж, домінувала тема України.

 

Яцик зауважив їм: нині ви будуєте не Україну, а всього-на-всього фабрику, отож зосередьтеся на роботі.

 

Чи й треба казати, як це їм не сподобалося?

 

З виразу облич Яцик бачив те. Але промовчав, оскільки дотримується принципу, сформульованого в англійському прислів'ї про те, що балачки коштують дешево.

 

Одного разу після закінчення робочого дня до канцелярії зайшов колишній сотник Української Галицької Армії Стіф, що працював у тій бригаді.

 

— Пане Яцику, я хотів би дістати у вас трохи грошей...

 

—  Ви закінчили роботу?

 

— Закінчили.

 

Згідно з контрактом йому належало півтори тисячі доларів.

 

На таку суму Яцик і виписав Стіфові чек.

 

Той подякував і вийшов. Але за кілька хвилин повернувся й сказав:

 

— Я сподівався одержати сто, двісті чи триста, а ви виписали...

 

Бригада українських теслів звикла працювати мало, а отже, й одержувати мало.

 

І ось — така приємна несподіванка. Розчулений Стіф сказав:

 

—  Пане Яцику, я був сотником Січових Стрільців. І скажу вам таке: якби ми мали таких офіцерів у дев'ятнадцятому році, як ви, то не втратили б Львова!

 

А потім зізнався: вони вважали, що йому — на противагу їм — не вистачає справжнього українського патріотизму.

 

Яцик усміхнувся й подякував за визнання, яке так важко здобути поміж своїх земляків. Особливо ж, коли висловлюєш на їхню адресу різкі докори.

 

Він дуже любить повторювати слова: «Якщо я вчиню правильно, цього ніхто не запам'ятає, але якщо — неправильно, то цього ніхто не забуде» (вони навіть написані над його робочим столом у канцелярії).

 

Це — один із життєвих девізів Петра Яцика. Він, до любить такі точні словесні формули, сипле ними майже щороку. Слухаючи його, згадуєш оте відоме: «Хто яс-* мислить — ясно викладає». І це теж багато говорить про особливість його інтелекту й динамічну рішучість характеру оскільки лаконічність і вичерпність — ознака людей, які не знають затяжних смуг болісних сумнівів і вагань.

 

Але повернемося до етики.

 

Яцик здає в оренду різним фірмам свої будинки.

 

Одна з тих фірм переживає не найкращі часи. Ось уже вона не має коштів для того, щоб платити високу орендну

 

плату.

 

її керівник приходить до Яцика й починає невеселу

 

розмову.

 

Власник має цілковите моральне, а тим більше юридичне право сказати:

 

— Щиро вам співчуваю, але прошу звільнити будинок — я ж не благодійницька установа.

 

Але Яцик цього не каже. Він міркує, приміром, так: «Я виставлю їх. Приміщення пустуватиме. Хто з цього виграє?»

 

І, переконавшися, що йому говорять правду, може піти назустріч, значно знизивши плату за оренду.

 

«Допомагаю їм — допомагаю собі»,— лаконічно пояснить тим, хто схоче зрозуміти логіку його вчинку.

 

Просто вважає, що не вчинив неправильно.

 

Якось розповів мені зворушливу історію, що значно розширила мої уявлення про бізнес і бізнесменів. Виявляється, й у тому прагматичному світі, де неухильно панує залізна логіка долара, де загалом, здасться, ніщо не може її підмінити і повсюдно відчувається диктат жорстоких економічних закономірностей, подеколи раптово зблискує якийсь світлий людський сантимент.

 

Отже, підприємець Бата, що спеціалізується на виробленні взуття, має одну з фабрик в Індії. І якщо на інших (в інших країнах) усе йдеться йому гаразд, то ця дає мало — чи й зовсім не дає — прибутку. У тамтешніх людей негусто грошей, щоб купувати його недешеве взуття. Бізнесменові нараювали продати цю фабрику. А він відповів: «Якщо в людини шестеро дітей й одно з них хворіє, то ви Що, вб'єте його? Ви вчите п'ятьох сильних і здорових допомагати хворому».

 

Розповівши це, Яцик сказав: «Такі люди хочуть більше зробити для світу, для інших. І їх треба підтримувати. Цього не розуміють в Україні, а дехто не розуміє і тут».

 

І знову, як це було багато разів, ми перейшли до сакраментальної теми багатих і бідних.

 

Згадувати, скільки гнівних інвектив на адресу багатих західного світу завчали ми в дитсадках, школах, вузах, університетах марксизму-ленінізму, чули на всіляких політінформаціях і професійних навчаннях,— то вже безнадійний трюїзм. Але все те ідеологічне звалище лежить на дні (а в декого — й плаває на поверхні) свідомості, значною мірою зумовлюючи наші мимовільні реакції на слова «багатий», «капітал» тощо. (Щоправда, останніми роками вони здебільшого витісняються почуттями безмежної заздрості або й тими імперативами, якими керувалися «експропріатори 1917 року»). Але це — крайнощі.

 

Згадаймо те, що майже прийнято за норму. «Тільки бідний може бути спасенний...» «Багатому потрапити на небеса складніше, ніж верблюдові пролізти крізь вушко голки...»

 

А ось — українські народні прислів'я та приказки: «Багачева, правда гірше брехні» «Багач би й око вийняв за шматок хліба» «Багач норовить, як би бідного з ніг збить» «Багач чуже загрібає, бо своєму ліку не знає» «Багач, як собака, на своєму лежить, а хвіст перекинув у чуж»

 

«Від багача не жди калача»

 

«Всяк знає, як багач дбає: не своїм горбом, а чужим

 

трудом»

 

«Сильні та багаті рідко винуваті»

 

«Якби не був свинуватий, то не був би і багатий»

 

«Як багач, так і рвач»

 

«Де багатство, там і лайдацтво»

 

«Як бідний плаче, то ніхто не бачить, а як багач скривиться, то кожен дивиться»...

 

Звичайно, треба зважити, що добра половина опублікованого в фольклористичних записах радянських часів — це псевдофольклор, творений од імені самого народу за соціальним замовленням ідеологів. Не з гущі мас хлюпнули

 

і повчальних висловів ультракласового характеру, а з кабінетів де на стінах красувалися класики марксизму-

 

де навіть повітря було наелектризоване ідейною пильнистю.

 

Та все ж чимало такого побутувало — та й нині по-бутує поміж люду, який свято переконаний, що багатому - тільки сам чорт брат.

 

Що ж, філософія вбогих також і гнучка, і винахідлива, і безжальна до об'єкта своїх антипатій. Але є в ній і чимало моментів не просто непереконливих, а відверто суперечливих.

 

От, скажімо: «Не проси у багатого, проси у доброго». По-перше, якщо добрий — бідний (а тут цей зміст легко вгадується), то що ж він тобі дасть? Бо навіть для себе не має. По-друге, чому бідність треба сприймати як автоматичне свідчення високих людських чеснот? Хіба не можна припустити, що добрі люди бувають і серед багатих?

 

Запитаймо себе: чи справді це гріх, якщо людина в своїй роботі розумніша за інших? Якщо, скажімо, вона вміє (улюблений Яциків приклад) виростити п'ять помідорів там, де інші вирощують чотири? Невже це має свідчити про те, що вона — аморальна і скупа?

 

Якщо підприємець може дати своїм робітникам за ті ж витрати енергії вищу зарплатню, аніж інші, то й цього ми теж не повинні брати до уваги і перекреслювати його душевні якості, оскільки він — заможний? Адже ж багатіє не тільки сам власник виробництва; багатіють всі, хто в нього працює. Звичайно, масштаби жодною мірою не співмірні, але й ризик втрат неспівмірний. Робітник у гіршому випадку втрачає роботу. Бізнесмен втрачає те, чим живе. Власне, саме життя.

 

Зрештою, це, здається, зрозуміло без додаткових пояснень.

 

Петро Яцик:

 

Поділ людей за чеснотами залежно від їхніх статків абсолютно безглуздий. Бідному часто важко лишатися і чесним, і справедливим, і високоморальним, і щедрим,

 

він бідний, бо він у цьому світі, у цьому житті — слабкий. Нещодавно я читав статистичні дані про Америку. Там поміж багатих є значно більше чесних і високоморальних людей, аніж поміж бідних. І вони, до речі,

 

 чимало допомагають бідним. Зрештою, зрозумійте мене правильно, бо кажу про себе (але не для того, аби якось повеличатися): я роблю немало корисних речей для бідних — даю кошти на клініки й шпиталі, на видання книжок, спорудження шкіл, церков. Вважаю за свій обов'язок віддячити Богові, що дав мені можливість бути саме сильнішим за слабших. І це також моя приємність — платити бідним чи слабшим, що я сильніший... Якщо я зробив комусь добро, я радий. Коли один одному допомагають, обидва мають користь з того. Моїм законом у житті є те, щоб не робити комусь такого,  чого не хочеш, аби заподіяли тобі. Роби добро не чека-ючи на винагороду. Ці істини я почерпнув із західної культури, яку в Україні так активно заперечують і відкидають. А вона, ця культура, має в собі високу добротворчу енергію, важливі моральні постулати. Людина може повністю розкрити свій духовний потенціал тільки за цілковитої свободи особи, яку забезпечує їй справжня демократія. На жаль, в Україні я побачив дуже своєрідне розуміння демократії. Для багатьох людей при владі справжньою демократією є лише те, що вони диктують, а те, що обстоюють їхні опоненти — виявляється, зовсім не демократія. Це неприємно вражає. До розуміння суті демократії і всього з нею пов'язаного треба ще рости...

 

Яцик любить повторювати, що в нього немає якихось таємниць од світу. Але є рецепт для тих, хто цікавиться, в чому секрет успіху й сприятливого для буття людського «режиму» душі: жити треба розумно й просто, тобто думати над своїми вчинками і наперед, і після них. А ще — поводитися з іншими так, як, на твою думку, вони мають поводитися з тобою. Це спрощує багато речей і дає спокій совісті.

 

«Життя за своєю природою дуже скомпліковане, а коли хтось ще більше його комплікує, аби видатися мудрішим, аніж він є насправді, то все стає ще заплутанішим, і він ніколи не дійде до ясності справ, за які бореться»,— наполягає Яцик.

 

На його думку, необхідно також частіше заглядати в свою душу, щоб знати себе, бути чесним із собою. «Перший і найгірший із усіх підступів — обманути себе. Потім

 

уже легко скоїти будь-який гріх», — сказав Джон Бейлі. «Побажання «пізнай себе» призначалося не тільки для приборкання гордині людської, воно також наголошувало, що нам варто б цінувати свою власну гідність»,— підкреслив Ціцерон. «Людині належить жити з самою собою і постійно піклуватися, щоб це було добре товариство»,— важливі в тому розумінні слова С. Й. Х'юза. Яцик також вважає, що то — неодмінна умова доброго психологічного самопочуття: думка про себе, про свої вчинки не повинна спричиняти нам душевного дискомфорту. А це й зобов'язує до відповідного стилю життя.

 

Звичайно, діяльність бізнесмена не буває без ризику. Але він повинен бути чесним, без домішок сумнівних авантюр. Скажімо, дехто намагається розбагатіти, приховуючи прибутки від податкових служб. Але то — не Яцикові методи. Він дотримується канонічних, чітко визначених законом «правил гри». У цьому розумінні має спокійну совість. Коли говорили з ним на ту тему, сказав: «Звичайно, якщо ти маєш цілком легальні можливості для обмеження сплати податку, то це вже просто твій обов'язок перед собою скористатися ними на свою користь». Важливо те, що йому не свердлять мозок і не точать душу тривоги тих, хто витрачає стільки розумової і нервової енергії на проблеми стосунків із законом. У кінцевому підсумку це не тільки безпечно, а й справді раціонально.

 

То — не його винахід. Такий лад думання і життєвої поведінки продиктували йому особливості побутування в тамтешньому світі. Ральф Емерсон сказав: «По-справжньому про рівень цивілізації свідчать не переписи населення, не розміри міст, не зібрані врожаї — ні, про нього свідчить якість людини, яку творить країна». Гадаю, з американським філософом можна погодитися, додавши тільки одне істотне уточнення: якість витвору суспільством людського індивіда не в останню чергу залежить од якості самого матеріалу, який перебуває, сказати б, на рівні сировини. Ще на тому етапі, коли людина творить себе сама. Суспільство ж ту роботу довершує.

 

«Якщо людина не крокує в ногу зі своїми супутниками, Це, можливо, тому, що вона чує інший барабан»,— сказав американський філософ Торо. Петро Яцик «чув інший барабан», не той, що багато його земляків, які в один час із ним приїхали до Канади.

 

Вони шукали тільки заробітку, а він розбудови власного підприємства, що стало справою всього життя. Яцик шукав саме таке заняття і йшов йому назустріч. Чи воно виявилося тим, про що він найбільше мріяв? Кілька разів у розмові зі мною повторював: хотів бути правником. Але на його життєвому обрії з'явилося житлове, а потім промислове будівництво. Трохи знав цю справу. Взявся за неї. Не зовсім те, до чого колись прагнулося, і все ж те, чого хотілося за своїми масштабами. Бо хотілося чогось важливого, де міг би по-справжньому реалізуватися. До того ж тут часто доводиться бути самому собі за правника.

 

Яцик зорієнтувався в новому соціальному середовищі, зумів оцінити вигоди, які воно дає, й ефективно скористатися ними. Це — ще одне свідчення його гнучкого розуму. А ті непорушні етичні закони, які стали нормою Яцикового життя,— свідчення його людської моралі, а також ще один аргумент за багатих.

 

Маркс придумав суспільство, в якому всі будуть рівними за майновим станом, оскільки всі блага розподілятимуться порівно. Велика спокуса для тих, хто не має особливого бажання в поті чола заробляти хліб насущний. У всі часи були і будуть працелюбні і ледачі, розумні й винахідливі та зарозумілі у своїй тупості, нездатні вчитися з книги життя. Як же їх можна зрівнювати?

 

Для одних така уніфікація — позбавлення будь-яких стимулів вирощувати оті, згадувані Яциком, п'ять помідорів замість чотирьох. Для інших — майже рай, оскільки їх не точитимуть заздрощі на чуже багатство. Вони мають гарантію: працюй чи не працюй, а твій мінімальний мінімум тобі гарантовано.

 

Нам за життя в так званому соціалізмі повсюдно повторювали: марксистсько-ленінське вчення всесильне, бо воно — правильне. Так, це справді сильне вчення, але — іншим. Закладені в ньому імперативи популізму завжди приваблюватимуть багатьох тих, кого роздирають суперечності між «хочу» й «можу», кого підігріває прагнення поживитися за чужий рахунок. Як же тут устояти перед такою можливістю? От і з'являються переконані й послідовні «експропріатори», які з усіх сил намагаються підняти маси на боротьбу за «соціальну справедливість».

 

Відомий такий анекдот з часів жовтневої революції. Графиня посилає служницю довідатися, чого хочуть біль-

 

шовики. Служниця приносить відповідь: вони хочуть, щоб на світі не було багатих. Графиня дивується: ми хочемо, щоб на світі не було бідних, а вони...

 

Соціалізм сповідує рівність усіх (за винятком партолігархії) на рівні бідності. Яцик оповідає, що бацила таких настроїв почала було поширюватися (не без допомоги тамтешніх комуністів) і в канадському суспільстві. Потім якось затихло. Але я певен: час од часу це відроджуватиметься в різних соціальних середовищах, оскільки таке вчення пробуджує чи не найгірші струни душі, а людина ніколи не буде досконалою. Одні народжуватимуться з талантами, з жадобою самоствердження, інші — зі споживацьким синдромом. Такий закон природи.

 

Живучи в полоні радянських пропагандистських стереотипів, ми довго вірили, що держава може бути багатою в той час, як основна маса її населення — бідною. Така ситуація видавалася нам цілком природною, оскільки ми, по-перше, не знали справжніх масштабів своєї бідності, а по-друге, перебуваючи за «залізною завісою», не мали навіть приблизного уявлення про стан речей у тому суспільстві, яке в нас зневажливо називалося капіталістичним. Ми були свято переконані: трудящий люд там задихається в ярмі неволі і вельми заздрить нам, яким випало щастя жити в «оплоті свободи й демократії». Та аберація свідомості наших людей, гадаю, ще довго цікавитиме історію і соціальну психологію, даючи неоціненний матеріал для досліджень особливостей соціальних збочень і масового ідеологічного психозу, хрестоматійно виразних у тоталітарно-охлократичних суспільствах.

 

Яцик після кількох поїздок в Україну це добре розуміє. Співчуває: з такою інерцією в свідомості людей нелегко сприйняти відразу нову шкалу цінностей (нову, оскільки за сім з лишком десятиліть у нас виросло кілька поколінь), але в той же час із гіркою іронією зауважує: ми, українці,— аж надто повільний народ і нині ще раз це підтверджуємо. Треба б уже гуртом, громадою активніше доходити до розуміння суті речей. Є той сумний досвід, який треба рішуче відсікати. Без такої вівісекції наше соціальне одужання — питання проблематичне.

 

...Як переконує читача відомий канадський гуморист Стівен Лікок, поміж багатих йому так і не пощастило зустріти жодного щасливого чоловіка. Кожен заможний

 

(який дивний збіг обставин) на час знайомства з письменником перебував у складному матеріальному становищі. Один перевищив кредит у банку на кілька десятків тисяч, тепер доведеться продавати кілька акцій, щоб погасити борг. Другий завжди був сумний, оскільки постійно думав, що його багатство — зовсім не багатство порівняно зі статками його родича в Англії. Третій ніяк не міг заспокоїтися від невигідного для себе порівняння з Рокфеллером... Читаючи все те, бідна наївна людина (а особливо ж якщо вона позбавлена дорогоцінного почуття гумору), певно, думала: «Мені б їхні клопоти й прикрощі!»

 

Гумор гумором, але й у серйозній літературі — особливо ж у творах критичного реалізму — живуча традиція зображувати багатих неодмінно нещасними. Якщо убогому в романах багатство уявляється вінцем бажань, стає метою всіх пожадань, то досягнення його (принаймні в художній літературі) розчаровує: і це, мовляв, уявлялося мені найбільшим щастям у житті?

 

Не знаю, бо не мені судити,— може, в тому і є певний сенс. Але, віриться, незаперечно одне: людина завжди невдоволена тим, що вона має, і прагне більшого. Досягнута мета — вже не мета. Очевидно, в цьому є якийсь складний психологічний закон.

 

Однак для всього на світі є критерії. І якщо ті універсальні критерії застосувати до Петра Яцика, то він має всі підстави вважати себе набагато щасливішою людиною, аніж змальовані Стівеном Лікоком, оскільки його не спалюють їхні комплекси. Є в ньому щось таке, що не дозволяє піддатися тим вірусам, які стають знахідками для сатириків.

 

Петро Яцик — вдячний матеріал передовсім для тверезих аналітиків. А щодо гумору, то Яцикові його не бракує. Цілком може поділитися ним навіть і з гумористами.

 

 

 

УКРАЇНСЬКА МЕНТАЛЬНІСТЬ ЗА ПЕТРОМ ЯЦИКОМ

 

Нещасливе географічне положення, сприятливі дані природи і хаотична мішанина різних рас витворили в мешканцях України надмірну, часто пристрасну чутливість, якої не вдержують ослаблені легкою боротьбою за фізичне існування і причинами політичного характеру воля та інтелігентність.

 

В. Липинський. Листи до братів-хліборобів

 

Власне, ця тема в нього присутня повсюдно, про Що б не говорив.

 

Бізнес, політика, історія, уклад життя й особливості мислення — все те він узагальнює й зводить до «знаменника» української ментальності, пояснюючи нею багато того, що з нами відбувалося чи відбувається сьогодні.

 

93

 

Він говорить про нас, українців, без жодного пієтету, з єретичною зухвалістю проголошуючи присуди, які, здавалося б, набагато природніше звучали б з уст наших ворогів. Українці, як відомо, народ вразливий. І будь-яке критичне зауваження на свою адресу ми сприймаємо вельми емоційно, ба навіть хворобливо. Звичайно, багато що тут іде від того, що нас так довго упосліджували, духовно й матеріально обкрадали, нищили фізично й поширювали міф, що ми — неповноцінна в багатьох розуміннях нація. Пристрасно заперечуючи цю злобно антиукраїнську доктрину, ми часом втрачаємо дорогоцінне чуття міри й переходимо до відвертої апології навіть там, де могли б помовчати й спробувати критично глянути на себе. Немає в нас тут упевненості, рівноваги. Все перекоси то в той, то в той бік.

 

Поінколи ми, ще навіть не дослухавши до кінця суті засторог щодо нашого менталітету, цитуємо у відповідь слова осанни рідному народові, написані його найвидатнішими синами. І навіть самі забуваємо, що є в Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Пантелеймона Куліша не тільки дзвінке, схвильоване славослів'я на адресу рідної людності.

 

Чому на різних етапах історії вони з відчаєм вигукували такі зболені й такі нищівні слова, звернені до свого народу?  «Раби, підніжки, грязь Москви...», «Мов паралітик той на роздорожжу...», «Народ наш, мов дитя сліпеє зроду...», «Обтяжіла й сентиментальна раса, не здібна до політичного життя на власному смітті...», «Паралітики з блискучими очима...», «Народе мій без честі, без поваги...» — страшно читати ті твори, що їх написали Шевченко, Фран-ко, Леся Українка, Куліш. А вулканічний гнів Євгена Ма-ланюка в його зверненій до України інвективі:

 

Лежиш, розпусто, на розпутті, Не знати — мертва чи жива. Де ж ті байки про пута куті Та інші жалісні слова? Хто ґвалтував тебе? Безсила,                                                                                                                                                                                                                                                    Безвладна, п'яна і німа

 

Неплодну плоть, убоге тіло

 

Давала кожному сама.

 

Мізерія чужих історій

 

Та сльози п'яних кобзарів —

 

Всією тучністю просторів                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                          Повія ханів і царів.                                                                                                                                                                                                                                •                                                                                                                                               

 

Під сонні пестощі султана

 

Впивала царгородський чар.

 

Це ж ти — попівна Роксоляна,

 

Байстрюча мати яничар!

 

Чаплінському — ясир кохання —

 

Це ти, безславна і лиха,

 

В Богдановій ятрилась рані

 

Вогнем образи і гріха. Стрибати в гречку — тільки й щастя, Щоб в корчах зради завмирать — Це ти, пусте, неплодне трясця, Ти, Пріська гетьмана Петра. Звідціль черкаська твоя шатость І рабська кров твоя звідціль, І діти, мов дурні курчата, 1 сліз — пісні й бандури — біль. 1 та розслабленість ледача 1 серця, й розуму, і рук,— Безсила насолода плачу Безсоромно-плебейських мук... Невже ж калюжею Росії Завмре твоя широчина? А над степами вітер віє! А в небі гуркотить весна!

 

Ми удаємо, що не пам'ятаємо таких творів, або й справді без нагадування не пам'ятаємо їх, бо — не хочеться. Справедливі чи огульні такі звинувачення — то матеріал для серйозних і затяжних історико-політичних дискусій, відповіді в яких навряд чи будуть однозначними. Тут ідеться про інше. Про вміння тверезо й критично глянути на себе. А ще йдеться про те, як раціонально організувати своє життя, взяти за неухильні орієнтири конструктивні самонастанови. Наші мислителі і поети відверто говорили про наші хвороби, ставили діагнози. 1 під цим кутом зору справді повчально глянути на чоловіка, котрий вирішив іти трохи іншим шляхом, аніж основний загал його земляків, здійснив сміливу спробу багато в чому відмовитися від традиційно притаманних для українців способів жити і працювати. Так, Петро Яцик у цьому розумінні може бути прикладом. Ніякого патріотичного засліплення, ніяких ілюзій про винятковість нашої нації. Скорше навпаки — нещадне шмагання тих місць української ментальності, які, на його тверде переконання, не дають нам стати врівень із авторитетними сьогодні народами світу.

 

Але спочатку ще один приклад. На сторінках газети «Літературна Україна» відомий письменник стверджує:

 

«Жебрак і є найвільнішою людиною у світі». І покликається при тому на життєвий приклад мандрівного філософа Григорія Сковороди, подаючи його як абсолютний ідеал для нації. Немає заперечень, ідеалом — особливо ж для інтелігенції — може служити невситиме прагнення Сковороди до істини. Зрештою, те, що було нормою існування для великого філософа, не можна виставляти за універсальну модель буття кожної людини. Письменник закликає втікати від світу, щоб можна було повторити слідом за Сковородою: «Світ ловив мене, та не впіймав». Це, як мені здається, і є симптомом українського ідеалізму, який уперто не хоче рахуватися з реальною дійсністю, з вимогами сьогоднішнього дня, а прагне «підігнати» життя під ідею, вимагає, щоб люди не творили сім'ї, не народжували дітей, не будували державу, не багатіли, а втікали від цього осоружного світу якнайдалі, щоб він ніколи не міг їх упіймати.

 

І прикметне, що цьому апологетові жебрацтва, сивоголовому романтикові й ідеалісту різко відповів літератор наймолодшого покоління, якому, хвалити Бога, притаманний здоровий життєвий прагматизм, що дуже рідко зустрічається в українців: «Жебрак, якщо він не Сковорода, ніколи не буде вільною людиною і ще більше, ніж багатий від свого багатства, залежить від своєї бідності, жебрацтва, неможливості реалізувати себе як людину й громадянина і здатний (саме він, Ленін у цьому прекрасно зорієнтувався) лише на злість, помсту за свою бідність. Жебрак не має і батьківщини: відокремлений від світу стінами позасоціальності, жебрацтва, він є найідеальщшим зразком космополіта. Тільки людина, яка має: сім'ю, майно, державу, що їх, людину та її майно, захищає, рід, нарід, землю, батьківщину, які захищають її душу від самотності, загубленості в світі, дарують щастя співучасті в існуванні, ідентичності,— і може ними дорожити».

 

Український ідеалізм, який так часто сповідувала національна інтелігенція, значною мірою зумовив деякі безрадісні моменти нашої духовної структури. «Чи не звідси наша інфантильність, регресії у минуле — гопаки, строї; відчуття загубленості, непотрібності в світі, криза ідентичності, давні й нові комплекси?» — риторично запитує молодий літератор безнадійно забронзовілого на лаврах класика.

 

Але навряд чи засумнівається класик у правильності своєї концепції.

 

Ми, українці, вперті люди у відстоюванні ідей. Вони нам набагато дорожчі за саме життя. На жаль.

 

Ще один характерний приклад. У таборі в Регенсбурзі по війні жило п'ять тисяч українців і приблизно сот по п'ять поляків та прибалтів. А на курсах англійської мови українців було значно менше, аніж поляків та прибалтів.

 

З'явилися в таборі й бізнесмени. За пачку сигарет (тоді неймовірний дефіцит) можна було вторгувати таку суму рейхсмарок, яка дорівнювала місячній зарплаті. Багатьох українців спокусила спекуляція, і вони полишили свою роботу (а дехто й не влаштовувався на неї). Спекулювали ще й підсміювалися: от, мовляв, дурні прибалти та поляки — не вміють у світі жити! Коли ж з'явилися дойчмар-ки, можливість спекуляції урвалася. До того ж і сигарети втратили відтінок дефіцитності. Де взяти дойчмарки, якщо не одержуєш зарплатні? Вчорашні табірні бізнесмени гарячкове кинулися шукати заробітку. Але скрізь усе було зайнято. 1 почалися гіркі нарікання: поляки й прибалти звідусюд нас витіснили, позбавивши змоги хоч щось заробити на прожиття. Але хто ж винен? Ще один випадок, коли самі не хочемо визнати своєї вини, а перекладаємо її на когось іншого. Так часто це стає свідченням нашого небажання говорити самим собі правду й дивної потреби почуватися несправедливо скривдженими. Мовляв: он як з нами нечесно повелися, пожалійте нас...

 

Як, певно, вже помітив читач, Яцик часто іронізує з приводу парадної метушні наших земляків на еміграції, з гумором коментує нескінченний потік банкетів, імпрез, урочистих засідань і т. ін. На його тверде переконання, в цьому відношенні нам зраджує дорогоцінне почуття міри. Скажімо, в тих же німців тут набагато спокійніше життя. Але — що дуже важливо! — вони всі ходять у німецьких костюмах, їздять у німецьких автомобілях, їхні діти навчаються в німецьких школах, а на канікули вирушають до Німеччини. Те ж саме спостерігається і в китайців, японців, італійців. А що вони менше, ніж ми, витрачають слів на запевнення одне одного в своєму патріотизмі, то все одно меншими патріотами ніхто їх через те не вважає.

 

Говорячи про це, Яцик знову й знову нагадує, скільки великих і добре розвинених підприємств мають вони у Ка

 

наді і якою потужною політичною силою вони є. Отже, висновок черговий раз напрошується сам по собі: не квилити й не нарікати, а працювати, конкретним ділом підняти українське ім'я в світі.

 

У неуважного читача може створитися помилкове враження, буцімто Петро Яцик взагалі не має в собі струн українського патріотизму.

 

Звичайно ж, то зовсім не так. Просто цей чоловік за своїм характером не належить до людей, які люблять велемовно присягатися в любові до рідного народу, вергати за кожної нагоди на голови слухачів громохкі патріотичні декларації. Це йому абсолютно чуже, як, зрештою, чужа і будь-яка пустопорожня балаканина.

 

Він — людина діла й економного мислення, а тому й не має ніякої потреби говорити про речі самоочевидні в своїй суті, повторювати загальні місця, оскільки все те — непродуктивне марнування часу й емоційної енергії.

 

Яцик завжди націлений зробити конкретну справу, яка дасть реальний ефект українській громаді. Тому коли виникає потреба оперативного розв'язання якоїсь серйозної проблеми, в Торонто відразу ж згадують: у нас є Петро Яцик, він тут дасть раду...

 

І він, часто облишивши свої бізнесові клопоти, береться до справи. Той Яцик, на якого незрідка нарікали, виявляється незрівнянно більшим патріотом, аніж балакуни, які щоденно, мов молитву, промовляли слова про свою готовність усе зробити для блага українства в світі. Чомусь багатьох із тих людей не видно і не чутно при таких оказіях. А Яцик одразу ж стає душею важливої справи.

 

Його організаторський талант, конкретність бачення способів розв'язання тієї чи тієї проблеми відразу ж зумовлюють діловий підхід до неї й успішне подолання труднощів. По завершенні Яцик знову відходить до свого бізнесу і ніколи йому — та й не має анінайменшого на те бажання — нагадувати громаді про те, що зробив він особисто, й величатися. Як на іншого, то вистачило б для самопохвалянь на рік (так часто не можемо відмовити собі в задоволенні оприлюднити, яку добру справу здійснили ми, керуючись альтруїстичними імперативами).

 

Я ще дійду в своїй розповіді до його широкомасштабного добродійництва в ім'я української науки, а отже, й української справи взагалі. Нині ж — про те, як він спри

 

ймає наш національний характер, як бачить у ньому те, що заважає нам стати врівень із сучасним цивілізованим світом. Ні в кого не зустрічав я сьогодні такої тверезості, критичност й відвертості в розмовах на цю тему.

 

Яцик за кожної нагоди повторює: не захвалюймо себе, не кажімо, що ми — найкращі з-поміж усіх на планеті, будьмо критичними реалістами, ставмо перед собою найвищі, найскладніші завдання — тільки тоді зможемо чогось досягти й показати всьому світові, що ми — реальна сила, з якою треба рахуватися.

 

Він знає силу нашого народу, але знає і слабкість. Знає все, що нам довелося пережити за кілька тяжких століть нашої історії. Зрештою, про це він конкретно говорив у своїй статті «Час змагу і можливостей», написаній навесні 1991 року:

 

«Для більшості українців в Україні і в світі час сьогоднішнього дня є тяжкий, турботний, а рівночасно інтригуючий: до якої міри ми можемо цей час схилити на нашу користь. Господарський занепад, брак правного забезпечення і упадок накиненого «старшим братом» порядку висять, як темна хмара над нашими головами. Українці у цілому світі затурбовані будучністю своєї нації.

 

В цей час моя віра в інстинкт самозбереження моєї країни і мого народу є незламною. Як досвідчений підприємець, я бачу цей час не стільки як труднощі, але як виклик для кращих можливостей і досягнень... З вірою у витривалість і природну здібність достосуватися до нових впливів скеруймо свої уми та інтелігентність на творчість, якою можемо зайняти певне місце у цьому змагу...

 

Усякі зміни і трансформації спричиняють захитаність і нестабільність у всіх країнах світу. Може у нас тієї нестабільності трохи більше або менше, але 50 мільйонів людей у країні, багатій на природні ресурси з добрим кліматом,— ми повинні витримати ці зміни і загартуватися до кращого завтра у наступному тисячолітті».

 

Між іншим, загострю увагу читача: говорячи про справи в Україні, Яцик не каже, як чимало людей з діаспори, «у вас»; у нього повсюдно звучить «у нас». Гадається, вельми істотна подробиця, яка все розставляє по своїх місцях, незважаючи ні на чиї припущення чи присуди. Він

 

навіть у думках не відриває себе від українського народу, бо органічно почувається його часткою.

 

Яцик не хоче чи не може лукавити. Висловлює свої думки відверто й чесно. У цьому розумінні його ніхто й ніколи не приручить і не переробить.

 

Ще один характерний приклад його вірності собі й своїм поглядам — стаття «Від кого нам більше шкоди — від чужих чи своїх?», де є такі слова:

 

«За століття нашого політичного поневолення ми так звикли протиставлятися ворожим закидам, що й загубили мужність прямо подивитися собі в очі. Малі громадські потягнення роздмухуємо до світових розмірів та політичних успіхів і не здаємо собі справи із смішности свого становища...

 

Лікарі стверджують, що для хворого організму найважче встановити правильний діагноз, саме лікування вже легше. Діагнозом для наших громадських недомагань повинно стати гасло: побільше твердої праці над собою. Через працю — більше науки і вчених, більше спеціалістів у кожній фаховій і професійній ділянці життя...»

 

Гадаю, вичерпно характеризує переконання Петра Яцика, його конструктивні настанови та громадянську позицію і такий епізод. Перед виборами Президента України (тоді саме йшло повсюдне висунення кандидатів) він послав до нашої преси ось таке звернення. Наводжу тут його повністю.

 

ВАРТІСТЬ ФАХОВОСТІ 1 ПРОФЕСІЙНОСТІ

 

Ніхто, мабуть, не заперечить, що живемо у добу спеціалізації і професіоналізації. У кожній ділянці життя скорший і сильніший перемагає, а слабший залишається на друге й третє місце.

 

Уміння що-небудь робити добре — це найбільша нестача у сьогоднішній Україні. З власної практики у Канаді скажу: як довго я давав право на працю тим, що вважалися добрими українцями, так довго мій продукт був гіршим і я мав різні неприємності з того приводу. Узяло мене деякий час зрозуміти, у чому причина лиха. Я змінив своє поставлення, поставив на перше місце фаховість замість національності, і відтоді до сьогодні багато енергії на непорозуміння й суперечки заощаджується.

 

Заощаджена енергія йде на кращу видайність і якість продукту, і з того усі більше задоволені.

 

Як приглядаюся сьогодні до виборів керівника молодого підприємства, що має називатися Самостійною Україною, на добре керівництво якого чекає 52 мільйони людей, мене забирає страх. На президента зголосилося понад 90 кандидатів. Це створює питання, скільки з тих кандидатів є настільки чесними з собою, щоби собі задати запитання: «Чи я зумію чесно і добре виконати узятий на себе обов'язок? Чи я зумію провадити державою, як я не маю практики у провадженню хоч малого підприємства? Кому буде користь, як через невміння угроблю молоду державу?»

 

Як знаємо з нашої історії, гетьман Мазепа казав: «Багато посягає на мою булаву, та не багато здає собі справи, що тягар булави вони не здвигнуть». Також знаємо, що організаційний і стратегічний геній Богдана Хмельницького зумів згуртувати козаків проти польської шляхти. Разом побили королівські війська, здобули державу, та попровадити і втримати не вміли.

 

Я впевнений, що переважна більшість зголошених кандидатів запаморочена блиском можливості і навіть не думає про добро України та її народу. Можуть бути і такі, що з ворожим розрахунком і поміччю пхаються наверх, щоб зламати молоду ще і слабку державу.

 

Мусимо пам'ятати, що кожний політичний кандидат, щоби бути вибраним, мусить говорити своїм виборцям, що вони хочуть чути. Від його обіцянок залежить його успіх.

 

Я особисто брав участь у багатьох виборчих кампаніях у Канаді. З практики знаю, що кожний член парламенту справді виявить себе щойно пізніше у щоденній практиці, але виборець уже нічого не вдіє, якщо вибраний більшістю голосів не робить того, що обіцяв.

 

Дозрілі і вироблені в демократичній системі люди оцінюють політичного кандидата не з його говорення під час виборчої кампанії, а з того, що він робив роками і як виконував узяті на себе обов'язки. Це практичне поняття є згідне з прийнятою формою оцінки усіх студентів у світі. Професори дають оцінку своїм студентам за те, як вони вчилися, а не за те, що вони обіцяють.

 

Англійське прислів'я каже: «Роби те, що вмієш найкраще». Ніхто в світі не може робити того, чого він ніколи не робив. Якщо погодитися з твердженням, що кожний буде робити те, що вміє і до чого має схильність чи талант, тоді можемо бути певні, що:

 

1.  Поет буде говорити і писати гарні поезії.

 

2.  Академік буде викладати 45 хвилин свій предмет.

 

3.  Декламатор буде прекрасно декламувати те, що хтось інший написав.

 

4.  Ті, які опанували провід інших, можуть бути прекрасними лідерами опозиції, але самі провадити не зуміють. Ми у Канаді мали приклад з Джоном Діфенбей-кером, котрий увійшов до історії як найкращий провідник опозиції Коли ж став прем'єром, то за сім років не зумів звести бюджету докупи. Умів говорити, не вмів господарювати.

 

Яких прикмет повинні шукати виборці України у своїх кандидатів?

 

Хто має уміння і практику у провадженні підприємства, уряду, людей. Є розважливий, уміє відрізнити, що є зле, а що добре. Є фізично і ментальна здоровий. Такий кандидат з умінням і практикою може удержати порядок, покласти здоровий фундамент під молодий уряд і в той спосіб піднести добробут усім жителям України.

 

Спокійні інтонації, аргументованість суджень і послідовне оголення проблеми — все це постійно властиве Петрові Яцику і в його публічних, і в журналістських виступах (надрукував в українських та англійських газетах десятки статей, бо завжди має потребу висловитися, переконати громаду взяти участь v важливій не тільки для її життя акції).

 

Ще один важливий для зрозуміння характеру Петра Яцика і його громадянських настанов момент — справа Івана Дем'янюка, якому інкримінувалися чужі злочини проти єврейського народу і над яким чинили неправедний суд. Чимало газет тоді поспішили змалювати образ страшного головоріза «Грозного», що його автоматично ототожнювали з Дем'янюком. Для деяких авторів це стало темою узагальнень про нібито одвічний, нібито вроджений антисемітизм українського народу. Що може зробити преса —

 

Яцик добре знає: щоденно повторюючи одне й те саме, вона здатна переконати читача, буцімто біле — насправді чорне, а кому видається інакше — той просто дальтонік.

 

Це була та критична для всього українства ситуація, коли Петро Яцик одразу ж відчув: він не повинен стояти осторонь. Річ уже навіть не в самому Дем'янюкові, бо є спроби шельмувати весь український народ. Деякі автори статей в авторитетних англомовних газетах уже договорилися до того, що погромниками єврейства були і Богдан Хмельницький, і Симон Петлюра, а не Гітлер; проти самого українського імені запрацював потужний ідеологічний прес.

 

Багато українців обурювалося ідеологічними спекуляціями, пов'язаними з іменем Дем'янюка, якого дехто намагався виставити уособленням усього нашого народу, приписуючи всім українцям злобний антисемітизм. Але коли треба було протестувати, полемізувати, то чималенько наших патріотів, як мовиться, відсиджувалися по кутках. Знаючи, які сильні євреї в бізнесі, боялися «виставитися», «засвітитися», а отже, цілком можливо, зазнати від них збитків. Чи й треба казати про те, що найбільше за такої ситуації ризикував Петро Яцик. Якщо людина має більше за інших і починаються невідворотні втрати, то вона ж і втратить найбільше. Дехто з обережних обережників наполегливо йому радив: «Не ризикуй, усе якось обійдеться без тебе». А коли йшлося про репутацію всього українського народу, Яцик не міг мовчати. Якби він заховався від тих колізій і промовчав, то був би просто не він.

 

Петро Яцик очолив комітет оборони Івана Дем'янюка і виступив із статтею «Виконаймо наш обов'язок», зверненою до всього українства. Були там такі слова:

 

«Нас оскаржили як українців, тому байдуже, чи хтось католик, православний чи євангелик, байдуже, яка в кого політична симпатія чи скільки поколінь хтось у Канаді, Австрії або США; як українці ми повинні стати всі разом і подбати, щоб наші внуки і правнуки не терпіли за нашу нинішню легковажність у цій важливій справі. Замало нарікати на зовнішні сили, кожний повинен запитати себе особисто: що я зробив(ла), щоб оборонити мого брата українця, і чи я справді не міг зробити більше.

 

Коли зважити, що 12 апостолів збудували величну християнську церкву, то скільки більше нас тут сьогодні. Коли б так наші владики, священики, професіоналісти, студенти, усі люди, котрі мають доступ до мі-діП, до політиків в урядах, доложили трохи зусиль...

 

Тут не треба складати «тіло й душу», треба лиш трохи праці й трохи грошей. Правда є по нашому боці, треба лиш здобути для себе і своїх нащадків завтрашню справедливість.

 

Запевняю вас, якщо ми всі від завтрашнього дня доложимо більше зусиль, ми відвернемо напасть від себе і від наших нащадків і ввійдемо до історії чистими, такими, якими є, бо тюрем і концтаборів ми не будували і нікого в них не вбивали. Доклавши ще трохи зусиль, ми виграємо змог за справедливість і будемо мати вдоволення, що виконали обов'язок перед немічним братом, перед нашою церквою, перед Богом та історією».

 

Чимало часу і сил віддав він справі оборони Івана Дем'янюка. Промовляв у різних українських громадах, збирав кошти для створеного з цією метою фонду. Віддавався тому сповна, оскільки не вміє робити щось упівсили, просто так, для годиться (і вельми недолюблює таку рису в інших). Якщо дехто відмахувався: це, мовляв, мене не обходить, суд розбереться, то Яцик слушно акцентував: «... спочатку це була справа Дем'янюка, якого ніхто не знав, опісля вона стала справою українською (бо цього хотіли обвинувачі!), тепер ця справа нас усіх переросла й стала справою міжнародної справедливості».

 

Вміючи неупереджено й широко глянути на факти, всебічно проаналізувати ситуацію, він швидко з'ясував розстановку сил у справі Дем'янюка не тільки поміж світової громадськості, а й у єврейському таборі, вирізнивши позиції тих, хто намагався відвернути небезпеку неправедного суду над безневинним українцем, що може впасти незмивною ганьбою на їхній народ. Він, на противагу іншим, за кожної нагоди з повагою говорив про них, про те, що ті люди «запобігають зробленню зла Ізраїлем і в той спосіб також допомагають невинним українцям...»

 

А ще Яцик не міг утриматися від різких докорів українцям за їхню кволу участь у конкретних справах оборони Дем'янюка. Звернувся він, наприклад, до СФУЖО з ідеєю, аби Федерація перебрала на себе функцію писання листів до відповідних інституцій. Переконаний: аби така потреба постала перед єврейським жіноцтвом, воно завалило б ті інституції тоннами листів. 1 писали б їх доти, доки не вирвали жертву з пазурів несправедливості на волю. А що ж наше славне жіноцтво? Аж такою активністю воно, на жаль, похвалитися не може.

 

1 як після цього Яцикові не нарікати на український характер, як не робити свої гіркі узагальнення! Як не поєднувати все те з самим укладом життя наших людей в еміграції і їхніми ціннісними орієнтаціями! 1 Яцик знову береться за перо, аби сказати землякам про наболіле, про те, що сам час вимагає від них переорієнтовуватися, враховувати досвід побутування в світі інших народів, які справді добре почуваються в світлі сучасних вимог та можливостей.

 

Звичайно ж, інколи різка критичність Яцикових виступів ображає бездумних оптимістів, які воліли б, аби про них і про справи говорилося лише суперлативами, аби щокроку пишатися та величатися своїми — буцімто нечу-ваними — здобутками. Комічний та жалюгідний такий спосіб самоутвердження в сучасному світі. На думку Петра Яцика, справді велика нація не повинна опускатися до нього. Їй, як мовиться, по плечу набагато серйозніші й справді ефективні завдання. Треба лиш переглянути критично все те, що узагальнено називається ціннісними настановами. Тоді й зможе незрівнянно активізуватися творчий потенціал її в усіх сферах побутування.

 

Цю виболену думку терпляче повторює Петро Яцик за кожної нагоди.

 

Інколи його чують.

 

Інколи — ні.

 

Нещодавно в Україні потрапила мені на очі книга «Як стати мільйонером». Автор — наш, український, і, як пощастило з'ясувати, поки що — не мільйонер. Мене зацікавила, м'яко кажучи, оригінальність такої ситуації: людина пропонує вам рецепти, як розбагатіти. Сама ж вона ними чи то не скористалася, чи то в неї не вийшло. Автор

 

анітрохи не сумнівається: якщо ви йому повірите і суворо дотримуватиметеся всіх його порад, то навіть якби й не хотіли, змушені будете стати мільйонером.

 

Читаючи те, я в першу мить відчув велику розгубленість. Подумалося: це, певно, пародія на такого типу вчені трактати і мене підводить почуття гумору. Дав книгу почитати приятелеві. Він поет і живе, здається, не на грішній землі, а далеко на небесах, анітрохи не маючи уявлення, що і як тут діється і в який спосіб добувають люди хліб насущний.

 

Той прочитав книгу й сказав: «Це дуже серйозно. Автор мене переконав. Я знайшов у собі всі якості, що дозволять мені стати мільйонером».

 

Він теж не жартував, а таки серйозно сприйняв усю ту методику й увірував, що, озброєний нею, досягне вершин благополуччя.

 

Шкода мені стало чоловіка, бо уявляю його в ролі бізнесмена приблизно так, як коваля в ролі хірурга.

 

Але в тій ситуації несподівано згадалися Яцикові слова про те, що ми, українці, «все сподіваємося грушок на вербі», часто не вміємо критично й вимогливо до себе поставитися, все постаємо перед самими собою в якихось ореолах, тішимося сподіваннями, що ось варт нам чогось тільки захотіти — і воно впаде з неба до наших ніг, а ми за той час навіть палець об палець не встигнемо вдарити.

 

Знаю, що Яцик любить читати. Але ніяк не можу його уявити за читанням книг саме такого характеру (я нази-заю їх макухою). І — не тільки тому, що чув від нього самого про його недвозначне до них ставлення.

 

Петро Яцик:

 

Часто хтось у Канаді прочитає ту чи іншу статтю або книгу про бізнес і питає мене — чи я те читав? Я кажу: «Ні! Не читав».— «Неодмінно прочитайте,— вперта радять мені,— то варте вашої уваги. Воно вам допоможе в бізнесі». А я у відповідь запитую: «А ска-жіть-но мені, той чоловік, який написав цю книгу, сам багатий? Він заробив гроші тим способом, який описує?» — «Ні»,— відповідають. Отоді я й кажу: «От якби він умів заробляти, то не гаяв би стільки часу на повчання інших».

 

Є в Петра Яцика в цьому розумінні однодумець. Це — відомий англійський письменник Сіріл Норткот Пар-кінсон, який, коментуючи подібні книжки (а їх, виявляється, багато виходить в усьому світі), пише, що самою логікою ситуації передбачено: «...читач середній і здібності в нього пересічні. Ми бачили занадто багато книг про досягнення успіхів, які радили читачеві бути ще більш енергійним, діловим, розумним, надійним і привабливішим, аніж інші люди довкола нього. Але якщо він має всі ці якості, то йому не потрібні ніякі посібники. Посібники пишуться не для обдарованих. Вони напевне досягнуть успіхів. Поради необхідні сірим середнячкам — бездіяльним, ледачим і непривабливим тугодумам, на яких не можна покластися в серйозній справі. Але ж вони — громадяни демократичної країни. Тому в них також є право на успіх. Ось ми й намагаємося пояснити їм, як вони можуть скористатися своїм правом...»

 

Відверто і вичерпно.

 

А Яцик — практик з великим досвідом. Він, здається мені, часто діє, не замислюючись. Його веде інтуїція. Людина з такими широкими знаннями економічної природи свого суспільства і людської психології може дозволити собі подібну розкіш. Бо її інтуїція сформувалася не на порожньому місці. А найголовніше те, як слушно підкреслює Паркінсон, що ці книги адресовані не йому.

 

Петро Яцик:

 

Якось я розмовляв з професором, великим ерудитом, і навів йому один приклад із досвіду британського парламенту. Він здивувався: «О, ви знаєте такі тонкощі!..» А я йому у відповідь: «Я відаю про це лише тому, що, на відміну від вас, не знаю стільки різного мотлоху». Отже, я не знаю багато речей, але я непогано знаю своє діло. У житті я мало користуюся філософією Арістотеля чи Жан-Жака Руссо. Як маю проблему, то звертаюся до природних процесів: вибираю те, що здорове, перспективне.

 

Чимало українських професорів багато знають лише для того, щоб знати, володіють знаннями заради самих знань, тоді як реальний світ здобуває їх для того, щоб ними скористатися.

 

На все треба мати обмеження. Читати варто не всіх

 

і не все. Людина не в силі знати все. А якщо так, то я мушу знати те, що мені потрібно.

 

З цим хочеться і, мабуть, треба сперечатися. Але до цього варто прислухатися. Яцик не наполягає на тому, що він придумав найуніверсальнішу на всі часи й для всіх модель. Вона справді універсальна для нього. А кожен з нас повинен знайти для себе свою. Те, що годиться одному, може категорично не підходити іншому. Єдине, що незаперечне, і на цьому стоїть Яцик: не збирати непотрібного  у своїй голові. Надавати справді пріоритетного значення саме тому, що вкрай необхідне у вашій роботі. Не соромно , > чогось не знати. Але соромно не знати того, що ви повинні

 

знати, бо те складає основу вашої діяльності. І       Є два типи ерудиції: одна, яка може пригодитися при  розгадуванні кросвордів, і друга, яка дозволяє вам бути V королем у своїй справі.

 

І,    У Яцика — друга. Він ніколи не вважає, що йому її до-ьсить. Хто хоче заперечити?

 

— Я вслухався в його слова і вглядався в нього, прагнучи збагнути, звідки та сила і цілісність, завдяки яким він зумів вивищитися над світом звичайних людей і звичайних клопотів, ставши тим, ким є сьогодні. Часом, після якогось із його одкровень, здавалося — ось вона, розгадка цього чоловіка, але минала мить-друга, й розгадка знову даленіла. Було таке відчуття, ніби дивишся на водне плесо, легко охоплюєш його зором, але тільки приблизно уявляєш можливу його глибину.

 

Петро Яцик пропонує зрозуміти себе, але зробити те нелегко. Справді складний людський феномен. Він охоче розповідає про себе, про механіку своєї діяльності, про вже звершене й тільки задумане. Він надарований умінням чітко формулювати думки, вигострюючи їх до афоризмів і сентенцій, терпляче пояснювати не зрозуміле для інших. Але все те не вкладалося в завершену картину, аж доки я не дізнався про основні його духовні точки опори, про чітку самоатестацію. Адже, перефразовуючи відомий парадокс «Наше життя — це те, що ми думаємо про нього», цілком можна сказати: «Людина — це те, що вона думає про себе».

 

Декого сентенції Петра Яцика можуть шокувати й приголомшувати. Наприклад: «Якби я думав, як українці, то

 

й працював би, як вони. А якби я працював, як українці, то й мав би так само. Але я працюю краще, я думаю краще... Я не типовий українець, я — приклад іншого українця».

 

За цими словами — ціла життєва філософія, критичне ставлення до національного менталітету, що створило йому репутацію безнадійного єретика в очах деяких занадто романтично настроєних українських політиків із діаспори.

 

Яцик оповідає, як невеличким дружним гуртом відпочивали українці на Флориді. Там почув жіночу розмову про те, які фантастично роботящі й винахідливі в роботі українці, але все не щастить їм і не щастить. І він кинув їм (у своєму звичному стилі) різкі слова: «Не знаю непро-дуктивніших за українців. Роботящість їх — легенда, яку вони самі придумали, щоб тішити себе». Атмосфера відразу ж наелектризувалася. Здавалось, Яцика закидають камінням за злісний наклеп. Але, оскільки він був людиною не з вулиці, та й статус мав уже поважний, дискусія повільно перейшла в мирне русло.

 

Яцик нагадав товариству дні спільного перебування в Німеччині, в таборі для переміщених осіб, коли жінки варили їжу своїм чоловікам, прали сорочки, а ті тинялися без діла або виснажували одне одного нескінченними політичними дискусіями. Знали вже, що поїдуть до Америки чи Канади, але до школи англійської мови не ходили — все ніколи їм було за політикуванням. 1 ось уже стільки часу в Канаді, а мови як слід вони не вивчили... Це — не аргумент? Тут надійшли й чоловіки балакучих жіночок. Похилили голови, почухмарили затилля: «Тут твоя правда, Петре...»

 

Ніби — тільки тут, а більше — ніде.

 

А щодо винахідливості й продуктивності...

 

Петро Яцик:

 

Я дійшов переконання: треба опанувати одну справу, одну ділянку життя — і знати її досконало. Тоді станеш кимось справді помітним у ній.

 

Мої початки в бізнесі не тільки дали мені багато досвіду, а й потвердили те правило: не намагайся знати все, не розпорошуйся — знай своє діло. А коли ти певний себе, працюй, як вважаєш за потрібне, не зважай на те, що говорять про тебе інші. Будь сам собі суддею. Біда

 

тому, хто боїться чужої думки і нічого не робить. Твоє діло буде саме за себе говорити. І дотепер не маю підстав нарікати, що мій підхід до життя, моє розуміння різних вартостей у ньому гірші за чиїсь. Якщо, скажімо, сьогодні я належу до десяти відсотків канадійської соціальної «гори», то це значить, що моя оцінка ситуацій, мої критерії і мій підхід до справи є і реалістичними, і ефективними. (Кожен має право думати і діяти, як його Бог напоумив). А як хто зі мною не згоден, то прошу дуже заперечити мені. Але — не словами, а справами, успіхами. Візьму приклад з того, хто зробив більше і дав на українську справу більше.

 

Це — надто український варіант: нарікати на всіх і на весь світ, казати, що тобі не щастить, бо нещасливо збіглися обставини, бо хтось десь про них не подбав...

 

Уривок з ексклюзивного інтерв'ю журналу «Нью Пер-спектівс», передрукованого часописом «Нові дні» (листо-пад-грудень 1992).

 

— Яка ваша думка про успіхи українців у Канаді?

 

П. Я. Я думаю, що українці в реальному житті, цебто

 

в бізнесовому, є далеко позаду західних країн... На це

 

склалося чимало причин. Якшо поглянути в історію, наша батьківщина була багато разів окупована загарбниками. Всі вони дозволяли людям присвячувати свій час

 

І літературі й мистецтву, але завжди тримали економіку

 

й армію в своїх руках...

 

Найважливіша цінність одиниці й держави — це сила, яку дають освіта, гроші і армія, бо світ любить красу, але рахується тільки з силою. А ці ділянки ми занедбували багато-багато років, завдяки нашим звичаям, традиціям і релігійним віруванням... Тому й у Канаді ми не маємо фабрикантів, не маємо власників великих крамниць. В нашому суспільстві тільки одна десята з 1 % належить до бізнесу, не більше.

 

—  Чому ж ви порвали з цією традицією?

 

П. Я. На це питання не тяжко відповісти, але дуже тяжко вирватися з кола думання всіх своїх приятелів. Після аналізи дивно відчувати, що ти думаєш інакше. Але, на мою думку, всі ті патріотичні кличі не дають нам нічого. Якій меті вони справді служать? Я завжди намагався вчитись у своїй ділянці Я люблю читати. Я

 

прибув до Канади вже з певним знанням англійських слів, і це дало мені змогу вчитись. Я вивчав економіку в Німеччині, а тут брав курси з практики управління, й це відкрило мені очі на світ менеджменту, бізнесової адміністрації, публічних відносин, робітничих питань тощо(...) А в порівнянні з іншими національностями в Канаді, в ділянці бізнесу ми таки дуже відстали. Візьміть італійців, наприклад. Вони мають, мабуть, 200 банкетних заль у Торонто. А скільки мають українці? Ні одної. Тих кілька, що існують, такі малі, що я їх не враховую...

 

— Але ж ми маємо багато адвокатів, лікарів та інших професіоналів. Маємо відносно велику групу освічених людей.

 

Я. Я. Так. Але, крім Сопінки, назвіть мені одного юриста на його рівні, назвіть одну українську юридичну фірму так, як Гудман і Карр чи Гудман і Гудман. Я працюю з адвокатами кожного дня, і я не знаю жодного. Порівняння з банкетними залями можна легко застосувати й до адвокатів.

 

Ми маємо людей, я погоджуюся з вами. Але хоч наші юристи мають освіту, вони думають так, як думали їхні діди в Україні, їм тяжко вирватись з нашої схеми думання й стреміти до чогось справді прибуткового, до чогось великомасштабного.

 

—  Чому ж ви приписуєте ваш фінансовий успіх?

 

Я. Я. Українці, всі українці думають, щоб заробити гроші Вони хочуть здобути гроші й покласти у банку чи в кредитівку. Але гроші треба вживати. Я завжди думав про те, як розбудувати підприємство. Трудове життя особи триває 25 років. А заінкорпороване підприємство може існувати принаймні 100 років. Тож я завжди намагався розбудувати підприємство — щось тривале.

 

Бажання збудувати підприємство допомогло мені відірватись від українського способу мислення лише робити гроші. Я поєднав капіталовкладення з будівництвом. Ця комбінація капіталовкладів і виробництва елімінує посередника й приносить мені більший зиск.

 

Але знову, треба вперед стати знавцем своєї ділянки й практично застосовувати знання в щоденній роботі. Звичайно, в багатьох відношеннях моє знання обмежене, але я певний, що я добре знаю свій бізнес, своє діло.

 

Навіть говорячи про технологію успіху в бізнесі, Петро Яцик звертає увагу на те з українського національного характеру, що часто може стати гальмом для здобуття перспективи виходу на широкий оперативний простір. Здебільшого то боязнь перед ризиком.

 

«Від миті появи на світ кожна істота вже засуджена на смерть. Але якщо нам постійно думати про смерть, постійно боятися її, то, звичайно ж, нічого не треба робити. Але нам дано шанс життя, ризик життя — отже, живімо, діймо. Пам'ятаймо, що кожен із нас — лише мікроскопічна крихітка матерії. Смерть одного з нас — це ще не смерть усього людства. Ризикуймо, бо ж саме життя кожного — то вже ризик»,— кілька разів повторював він у наших розмовах. Очевидно, Яцик не раз передумував цю тему.

 

Як відомо, наші вади — то часто продовження наших достоїнств. Дехто, обережний і поміркований, міцно стоїть на землі й не допустить жодного прорахунку в справах невеликого масштабу, безпомильно вишукає в них дорогоцінний зиск. І тут же зупиниться, аби не втратити здобуте: краще синиця в руці, аніж журавель у небі. В тих словах чітко відзначено одну з прикметних рис національного характеру. Високої мети не досягнуто, але здобуто кілька центів, що й видається людині більшою вартістю, бо «це вже є, це — моє». І саме те відчуття заважає їй зухвало замахнутися на щось масштабніше. А мільйони дають тільки вкладені в справу мільйони. Часом чужі. Яцикові масштаби найкраще те потверджують.

 

А ще гірше те, що українці просто неохоче йдуть у бізнес (якщо ж і йдуть, то — в щось дріб'язкове, мікромасштабне). Та нехіть, на його думку, спричинена небажанням жити в умовах постійне; напруги розуму й відчувати зусюди важкий прес конкуренції. Одне слово, бояться мати сміливу, справді атакуючу позицію в житті, зрештою, самі того не підозрюючи, просто ховаються від нього. Те, без чого, здається, вже навіть не може існувати він, виявляється для багатьох інших неможливими умовами для існування. Хочеться тихого спокою, комфорту душі, затишку. («Моя хата скраю — нічого не знаю» — чи не так?)

 

«Але ж спокій — це смерть,— заперечує він їм.— Спокій — це гниття. Справжнє життя — то боротьба за життя. Оживаймо ж!»

 

Петро Яцик:

 

Наші люди шукають у житті, де легше й чистіше чи комфортніше приміщення для роботи, А італійці, наприклад, про таке не думали, таких зручностей для себе не шукали, шукали, де і як можна більше заробити,— і як результат сьогодні контролюють велику частину всього промислового будівництва. Вони ставили перед собою конкретну мету — і вони її досягають.

 

Я хочу запитати в своїх земляків, які приїхали сюди, скажімо, у двадцяті роки: якщо скласти весь їхній капітал докупи, то чи дорівняється він капіталові лише однієї сім'ї Браухманів? Нагадаю, що у Браухманів він складає понад сотню мільярдів канадських доларів. Ще додам подробицю: засновник усього того приїхав сюди з Румунії і в двадцяті роки разом з синами горілкою торгував. (Прошу не казати, що наш брат не робив те ж саме!)

 

Може, ми й кращі за них, бо краще співаємо й краще танцюємо, але незаперечно, що ми — бідні. А бідність не може дати широкого оперативного простору для різних наших ініціатив — од політики й аж до культури й науки. Я вже не кажу, що в бідних і психологія дещо інша, подекуди трохи деформована цією соціальною особливістю.

 

Під час мого перебування в нього Яцик читав монографію Рональда Ріса «Нова і гола земля», де говорилося про побут і вживання в нову реальність переселенців до Канади. Про українців автор пише, що вони надзвичайно прив'язані до певних умов життя й консервативні в звичках, а також переконані: все, що роблять, роблять найкраще. І саме це перешкоджає їм приймати поради інших, учитися в інших. Наприклад, перші поселенці з нашої землі тривалий час уперто будували житла за зразками, вивезеними з рідних країв: ліплянки з глиняними долівками й солом'яними стріхами. І дуже тяжко доходили розуміння, що англійська архітектура — і простіша для будівництва, і зручніша для життя, і, зрештою, довговічніша. До того ж на хату з солом'яною стріхою було неможливо виклопотати страхову гарантію — факт теж вельми важливий для практичного життя будь-де.

 

Можливо, щось у тому диктувалося ностальгією, але все списувати на неї не можна. Не вистачало розважливості, вміння порівняти, що надійніше, була й самовпев

 

неність: ми краще знаємо, якими треба споруджувати наші житла. Була віра: досвід наших батьків і дідів — непорушний закон, бо тільки в ньому — незаперечна мудрість.

 

Треба було чимало часу, аби наші земляки допевнилися: необхідно перейняти зразки тутешньої архітектури. І вони почали вибудовувати «angliki» — хати, якими так пишаються сьогодні, показуючи просторі підвали (їх тут називають пивницями), де часом вільно можна влаштовувати бенкети на кількадесят осіб, просторі вітальні чи затишні спальні кімнати.

 

По-своєму характерними були й принципи добору землі для господарювання в українців. На їхню думку, найкращі території — з лісом і водою. І вони часом уперто відмовлялися від тих 160 акрів добрих, справді врожайних грунтів, що їм пропонував уряд. Прагнули такого ж краєвиду навколо себе, як, наприклад, у їхніх Карпатах. Лірика це зворушує до глибини душі. Прагматика дивує. Прагматик намагається переконати українців: дерево росте на камені, земля тут не втягає воду — он стільки мочарів кругом...

 

Але наші земляки й слухати нічого такого не хотіли. Своєю впертістю запрограмовували собі тяжку, часто непродуктивну працю й бідність. Так жили й трудилися їхні діди й батьки в рідному краю. Таке життя обирали тут собі й вони.

 

Ставили перед собою труднощі в боротьбі за існування і там, де їх можна було оминути. 1 ця консервативність — невід'ємна складова нашої ментальності.

 

Нещодавно група письменників з України їздила до українців Пряшівщини. Чимало гірких скарг довелося там почути — немає змоги відкривати національні школи, садочки, тяжко утримувати українські періодичні видання, зрештою, важко вести й громадську роботу поміж українства Словаччини, бо немає відповідних коштів.

 

Отже, немає коштів — немає нічого.

 

І як тут не згадати пристрасний Яциків імператив: «Будьмо багатими!»

 

Справді, був би на Пряшівщині хоч один підприємець калібру Петра Яцика, то й зовсім інакше велося б у цьому розумінні тамтешнім українцям. Гадаю, проблема коштів для шкіл чи садочків не стояла б так гостро.

 

Ні, Яцик не сакралізує підприємництво чи багатство.

 

Він просто нагадує: шлях до багатства пролягає через успішний бізнес, знання свого діла і наполегливу працю, а багатство потрібне для того, щоб можна було здійснювати стратегічні для буття нації завдання (щоб мати силу, за його дефініціями: ту силу, яка забезпечує повноцінне й прихищене від багатьох прикрих несподіванок існування краси).

 

Багата людина, якщо вона має національну свідомість рівня Петра Яцика, якщо готова на такі ж пожертви, стає не просто добротворцем для своїх земляків, а справді чимось подібним до людського еквівалента національних скарбів. Адже з їхнього багатства і складається багатство нації. Немає таких людей на тій же Пряшівщині — немає і надій, що в цьому нужденному українському анклаві найближчим часом легко розквітне все те, що засвідчує високий рівень національної самосвідомості й культури.

 

Наша фальшива соціалістична цнотливість довгими десятиліттями привчала нас (бодай позірно) бридитися самим словом «гроші». Але все в цьому недосконалому світі коштує грошей (і великих!). Отже, за все треба платити. А якщо в кишенях гуляє вітер? З гіркотою доводиться констатувати, що можливості самого ентузіазму — навіть найсамовідданішого, найбуреломнішого — дуже й дуже обмежені. А от якщо його помножити на гроші — гори можна перевернути.

 

Ентузіазму нам здебільшого не позичати, А за грошима йдемо до Яцика. Однак у нього на все не вистачить. Іншого ж Яцика поблизу щось не видно.

 

Лишається втішатися патріотичним ентузіазмом, якому відводиться роль наріжного каменя в філософії вбогих.

 

Петро Яцик:

 

Високий рівень життя в Америці з'явився не завдяки кліматичним особливостям. І не вчені, не церковники, не політики самотужки його забезпечили. Була сума колективних зусиль виробників, які дають набагато більше, аніж це потрібно тільки їм для їхнього життя. Це переважною більшістю люди без докторських дипломів. Але ті люди вміють і працювати, й думати. Такі люди, як, наприклад, Едісон, Форд, Вітлей, Карнегі

 

Так, ми повинні творити наше духовне життя. Але не забуваймо: Бог створив людину з глини, а вже тоді вдихнув у неї дух. На світ з'явилася гармонія матерії І

 

духу. А ми хочемо тільки духу. Бачте, ми настільки великі ідеалісти, що до матерії не можемо опуститися. От нам і бракує дорогоцінної рівноваги, чуття земного тяжіння, щоб устояти на ногах...

 

Яцик наполягає: ми — жертва власних ілюзій, продукт нами ж придуманого про себе міфа, в якому врочисто сяють слова: «Ми — найкращі в світі, найрозумніші, найздібніші, найпрацелюбніші...»

 

Яцик закликає: час спокійно, тверезо, а ще краще — нещадно самокритично глянути на себе. Чеснот наших од того не поменшає і навіть навпаки — додасться. А при цьому, може, зменшиться кількість наших романтичних

 

збочень. Зізнатися собі в своїх слабкощах — не слабкість, не поразка, а мужність. Найбільшим ідеалом у державобудуванні й одним із найвидатніших умів української нації для Яцика є В'ячеслав Липинський.

 

В'ячеслав Липинський:

 

«Надмірною чутливістю (при пропорційно заслабій волі та інтелігентності) пояснюється наша легка запальність і скоре схолоджування; пояснюється теж дражливість на дрібниці і байдужість до дійсно важливих речей, яких розрізняти від дрібниць не вміємо. Всі наші одушевлення зі слізьми, молитвами і «всенародними» співами — проходять так само скоро і несподівано, як вони й появляються. Виявити наше хотіння в ясній і тривалій ідеї та закріпити його тривалою, довгою, організованою, послідовною і розумною працею нам трудно тому, що увага наша, не керована віжками волі й розуму, ввесь час розпорошується під впливом нових емоціональних подражнень, які нищать попередні. Досить, напр., подражнити чиюсь дрібну амбіцію або дрібне хотіння, щоб він, під впливом цього дрібного подражнення, забув про ідеали та хотіння, вирішальні іноді для буття всієї нації. При таких умовах політика як умілість організовувати й здійснювати розумом та волею певні сталі хотіння та ідеї на Україні — найбільш тяжка й невдячна праця. Успішно вести її можна тільки тоді, коли прийняти методи організації, що розвиває волю та розум, усталює хотіння та ідею і обмежує надмірну чутливість та романтичну гасконаду, що з неї випливає...»

 

Петро Яцик:

 

Багато з нашого брата втікає від конкретної щоденної справи в голосну фразу й романтичне сп'яніння від неї. І починається дивне, неприродне життя. Тобто отой стан невагомості, про який я вже казав.

 

Багато також увіходить у роль бідних людей. І вона стає звичною для них. А бідний — він у всьому бідний: і в думках, і в планах, і в духовних запитах. Філософія бідних — то часто філософія не в усьому соціально повноцінних. У ній проглядають романтизація своєї бідності, сприйняття її як належного, а ще жаль до себе.

 

Я не керуюся в житті нашими звичними формами жалю до себе: які ми бідні. Я кажу часто: я — українець, але не хочу бути бідним. У моєму віці, у моєму матеріальному становищі мені все ж таки на багато чого не вистачає часу. Я міг би заспокоїтися на досягнутому, пригальмуватися в бізнесі. Але коли бачу, як змагаються за життя японці, корейці, німці, китайці, італійці євреї... Я, як українець, мушу поборотися з ними. Я мушу довести, що ми при великому бажанні можемо успішно конкурувати з усіма на світі. Це дає мені снагу не залишатися позаду інших...

 

Як на мене, Яцик має абсолютну рацію в головному: не можна йти в світ кінця XX століття, вбравшися в строї далеких романтичних часів. 1 — не тільки тому, що від нас за версту нестиме прикрим нафталіновим духом і що світ подумає, буцімто ми втекли з музею. Ми не можемо нав'язувати світові свої «правила гри» в ньому, оскільки тут уже давно за згодою переважної більшості усталилися трохи інші правила. Може бути ще й така — суто побутова — аналогія. Ми збираємося на базар, аби щось купити і щось продати, анітрохи не маючи бажання навести довідки, які ж сьогодні там ціни, бо хочемо, не рахуючись ні з чим, запропонувати на все свої.

 

Тож чи ефективно це?

 

* * *

 

У нас було чимало розмов на різні теми. Однак усі вони, як правило, зводилися до одного: ми, українці, в світі і наші стосунки зі світом. Добре, що я мав диктофон і зафіксував Яцикові монологи з усіма особливостями його

 

прикро зустрічати в Канаді людей з України. Бо тільки й чую від них нарікання на Москву й на більшовиків, але ніхто з них не каже, а що самі вони роблять сьогодні, аби було краще життя в Україні. От їх історія і судитиме за те, що вони працюють тільки язиком (якщо, звичайно, це можна назвати працею!). Деякі наші народні депутати ніяк не можуть усвідомити, що вони відповідають за історичну долю п'ятдесятимільйонного народу. Так, будь-хто може висловлювати на вулиці свої почуття, збаламутити людей, але коли він обраний народом, то має справді працювати для добра цього народу. Повинен і допомогти йому знайти вихід зі складної ситуації, і казати гірку правду, не дуже популярну правду: наш порятунок — тільки в наших руках, які повинні працювати й працювати, не сподіваючись на те, що нам допоможе Америка, Канада чи українська діаспора.

 

В Україні великі можливості для бізнесу. І якби я зі своїм досвідом був там, то за два-три роки став би мільйонером. Японці роблять ті самі речі, які могли б робити й українці, і продають їх по цілому світі — й автомобілі, й оптику, й комп'ютери. І японців у всьому світі знають як розвинутий, культурний народ. А українці їдуть в інші держави з гопаком, вишиванням, з фольклором та зі співом і намагаються всіх переконати: ми — найкультурніші, найкращі, найрозумніші; пожалійте нас і полюбіть. А в житті народів не буває безпричинної любові чи жалю один до одного. Там усе жорстко й раціонально. Там є тільки конкретні інтереси й конкретні потреби. Так звані дружба й любов народів один до одного завжди корисливі. Не альтруїзм, а меркантилізм на цьому рівні править світом. Час би нам уже це затямити й подолати в собі ліниву наївність, витравити з себе печерний романтичний дух.

 

А щодо культури, якою так похваляємося... Культура народу — це те, чим він живе. А коли народ живе таким бідним життям, що навіть не має туалетного паперу, тобто не забезпечений елементарними побутовими речами, то про яку культуру може йти мова? Гляньмо нарешті на себе не крізь рожеві окуляри самозамилування, щоб побачити голу і не дуже приємну для нас, сьогоднішніх, правду. Відверто скажімо собі: «Ми, на жаль, є не такими, якими хочемо здаватися...» З тої тверезості й відвертості може початися наше сходження вгору.

 

живого мовлення. Інколи в цих монологах бували повтори, що проходили своєрідними рефренами, в яких заакцентовувалося найважливіше, а факти нашого існування й важливі для буття нації моменти розглядалися під найнесподіванішим кутом зору. Пізніше, розшифровуючи ці записи, я не раз ловив себе на почутті вдячності до техніки, що дозволяє зафіксувати людську думку з усіма нюансами й живими інтонаціями.

 

Петро Яцик:

 

Дотепер українці змагалися самі з собою або з росіянами чи білорусами. А сьогодні треба змагатися зі світом. Бути на рівні з німцями чи австрійцями, мадярами чи голландцями. Адже є країни не такі вже й багаті на ресурси, як Україна, але вони дуже розвинуті. Та ж Голландія закуповує ліси на сто-двісті років наперед, і вже як хтось інший збирається купувати дерево, то змушений робити це через Голландію. А в Україні справжня торгівля занепала. За більшовиків це навіть вважалося ганебним заняттям. Ви тільки починаєте заново того вчитися. І користь від того швидко прийде.

 

Зрозуміють нарешті у вас і такий закон: хто хоче більше мати — мусить більше працювати. Нічого злого в тому немає. Малий коник їсть менше, аніж великий, а великий хоче їсти більше, бо він і працює більше. Ось тому, хто більше робить, і належиться, відповідно, більша платня. Так є в усьому цивілізованому світі, а у вас усе ще звучать заклики ділити порівно. Цьому лукавому популізмові треба покласти край. Він тільки дезорієнтує людей, збиває з пуття.

 

В Україні забагато гучних слів і замало конкретної роботи. Я повсюдно чув нарікання на комуністів, на те, скільки зла вони натворили. Згоден — сам бачив наслідки комуністичного господарювання в нашому багатому краю, який зведено до злиденного рівня. Але навіщо тратити стільки часу і сил на нарікання? Нарікання — то ще не активне творення, наріканням справи не поправиш. Залишмо це нарешті історії — вона запише в своїх анналах свідчення для нащадків про те, як мордували наш народ більшовики, як надовго відрізали його від цивілізації та прогресу. Нас же історія судитиме по тому, що ми робимо — чи не робимо — сьогодні. Мені стає вже

 

/ ще один важливий момент. Колись я зайшов у Канаді до синагоги і почув, як казав рабин до єврейських юнаків: ви вже йдете як дорослі люди в самостійне життя, тож запам'ятайте, що чим вищого суспільного щабля ви досягнете в своєму житті, тим будете кращими членами нашої синагоги. Я не міг повірити своїм вухам, бо наші священики навчали мене іншого. Заохочувати людей до осягання вищого суспільного й соціального в нашій природі не існує. Ніхто — а церква тим більше — не закликає українців націлюватися на найвищі вершини в бізнесі, в науці, в політиці, в спорті, зрештою, в усьому, що складає реальне життя народу І творить його добробут та авторитет у світі, а також його культуру.

 

Шекспір писав: як не можеш бути доброю рікою, то будь маленьким потічком, але чистим і добрим, як не можеш бути деревом, то будь корчем, але будь добрим корчем. А я — вже від себе — додам: якщо хочеш бути бізнесменом, то будь добрим бізнесменом.

 

Ми, українці, дуже великі балакуни. Легко про все на світі говорити, підміняючи реальне творення говоренням. Але в одруженого чоловіка, поглинутого тільки розмовами з дружиною, дітей не буде. Істина проста, але за нею стоїть початок загадки появи на світ людського життя.

 

Кілька разів чув я від Петра Яцика таку притчу.

 

У чужу країну послали священика.

 

Живе він там, за його словами, так.

 

«Перший рік: не бачу, не чую, не говорю.

 

Другий рік: бачу, не чую, не говорю.

 

Третій рік: бачу, чую, не говорю.

 

Четвертий: будеш знати, що говорити, будеш знати, чого чужий світ сподівається від тебе...»

 

Гадаю, зміст, закладений у цій філософській притчі, легко надається до розуміння в нашій ситуації.

 

Лишається тільки зробити правильні висновки, що дозволять нам стати на висоту розуміння того, чого чужий світ сподівається від нас.

 

 

 

«ЯКБИ ВИ ВЧИЛИСЬ ТАК ЯК ТРЕБА...»

 

Якщо ми не дамо йому (народові) засобів і способів вчитися на своїй мові — він стане вчитися на чужій і наша народність згине...

 

Микола Костомаров

 

Я не раз казав у Канаді, повторю й тут: українському народові потрібні черевики, хліб, одяг, дороги, книги, а провід дає йому в основному лише гопак, бідну літературу і думає, що будує Україну. Мені болить, мене злить — доки ми будемо такі нереальні?

 

Петро Яцик

 

 

 

Щойно він усміхався й оповідав комічні історії, але при зміні теми його обличчя враз суворішає, а в тоні з'являються рішучі ноти.

 

— Наші великі досягнення в науці? Щось я їх не бачив, а світ про них не чув! Де, скажімо, українські Нобелівські лауреати?!

 

Він веде далі, очевидно, відповідаючи своїм опонентам у багатолітній дискусії:

 

—  Світ нас не знає — і правильно. Бо що ми таке видатне звершили, аби удостоїтися честі його якщо не визнання, то бодай знання про нас? Росіяни хоч імперію велетенську створили, а ми тільки співаємо тужні пісні про свою колишню велич і про те, що запануємо в своїй сторонці... Не запануємо, якщо так і далі житимемо! Бо не «згинуть наші воріженьки», бо «наші воріженьки» — і то найбільші! — в першу чергу ми самі. Ми вигадали про себе прекрасний поетичний міф, ми ним приколисали себе і не хочемо палець об палець ударити, щоб стати справді великою нацією в цьому світі.

 

Я спершу пориваюся хоч щось заперечити йому на зразок: «А ми ж уже нарешті державу маємо!», але відразу ж розумію, що наражуся на іронічний випад: «І дуже сильну державу?!»

 

Нестримний в ескападах на адресу українського національного характеру, дошкульно-глузливий, коли йдеться про нашу манію величі, послідовно критичний у поглядах на українську історію, а особливо ж сучасність, Яцик усе ж оптиміст, бо вважає, що в нас є шанс вивищитися в світі, стати тим народом і тією державою, які заслужать авторитет і повагу всіх. Він не боїться стверджувати: «Вірю не просто у відродження, а в месіанство нашого народу!»

 

Але неодмінна передумова руху по висхідній — тверезий, нещадно самокритичний погляд на себе, скрупульозне дослідження всіх больових точок державного організму і наука, наука, наука (як Наполеон казав: «гроші, гроші, гроші). Бо наука теж, за Яциковою класифікацією, є силою чи ту силу породжує.

 

Наука, освіта, культура — ось що щедро підтримує Яцик-меценат.

 

З ними він пов'язує сподівання на піднесення нашої ролі в світі й благополуччя в усьому вкраїнському домі.

 

За його словами, попервах він у Канаді був стриманий на пожертви, бо не мав з чого давати. Жив думкою, що спочатку треба себе матеріально забезпечити, належно

 

розгорнути свою справу, а вже згодом можна подумати над тим, щоб дати щось іншим. Одне слово, філантропізм можливий тільки тоді, коли досягне висот власного благополуччя. Але він швидко переглянув таку самонастанову. Перший помітний благодійницький жест — тисяча доларів на видання українського букваря для «Рідної школи», автором якого була Марія Дейко (на той час для нього поважна сума, адже Яцик тоді ще не став справжнім Яциком, він лише починався). Після того вже регулярно давав гроші на видання книг і різні фонди.

 

Рядки з дослідження «Петро Яцик, український меценат», що належить перу Василя Вериги, конкретизують ще одну сторінку його біографії: «Беручи до уваги несприятливі економічні обставини українців у Бразилії, в 1970-х роках Яцик подарував більше 2 000 доларів на будову української католицької церкви в місті Куритибі у штаті Парана, а в 1989 році допоміг фінансово в публікації шкільних підручників української мови для початківців із португальсько-українським словником. В 1988 році П. Яцик подарував 2 500 доларів на видання книжки португальською мовою «Тисячоліття християнства в Україні» (щоб спростувати в Бразилії неузасаднені російські претензії до українського тисячоліття). Аби допомогти незаможним українським дітям Бразилії навчатися в середній школі у Прудентополісі (Парана), українці будували для них бурсу, на яку Яцик подарував 5 000 доларів, а інших 5 000 — на українську католицьку церкву в Куритибі (штат Парана)... Всі його пожертви на різні релігійні, культурні, виховно-освітні, ба навіть на політичні українські цілі в Бразилії можна заокруглити цифрою ЗО 000 доларів».

 

З-поміж усіх книг, яким Петро Яцик допоміг з'явитися у світ, він любить згадувати про дві.

 

Перша «Українські канадці», яку написав колишній сенатор професор Павло Юзик. Він звернувся до Товариства бізнесменів-професіоналістів з проханням про допомогу коштами для видання. На одному з засідань Товариства і зайшлося про те. Дехто відразу ж категорично замахав руками: «Книжок українських авторів ніхто не читає, нічого їх і видавати — все одно припадатимуть пилом на полицях. Марно викинемо гроші».

 

Петро Яцик у відповідь на ці ламентації діловито за-

 

питав: «Чи хтось читав рукопис пана Юзика?» Звичайно ж, ні. «Як же можна судити про потрібність чи непотрібність наукової праці, не знаючи її?» — вже з докором мовив Яцик і попрохав дати йому рукопис «Українських канадців». А воднораз наполіг, аби Товариство не приймало ніякого рішення, доки він не прочитає.

 

Прочитав і прийшов до висновку: потрібна й важлива книжка. Вона дає законний грунт під ноги українцям у Канаді. Професор Юзик мовою статистики довів, що п'ятсот тисяч наших земляків культивували в цій країні більшу територію прерій, аніж п'ять мільйонів англійців чи п'ять мільйонів французів.

 

На наступних зборах Товариства Яцик рішуче сказав: «Цю книгу треба видавати».— «Ми не маємо грошей!» — знову правили своєї і нічого не слухали вперті люди. «Якщо Товариство не має для цього ніяких коштів, то я дам свої. Вірю, що книжка розійдеться. Зароблю — то буде моє, втрачу — то я втратив»,— рішуче, з викликом сказав він. І коли вони зачули про можливий заробіток, то відразу ж похитнулися в своїй категоричності, виділили дві з половиною тисячі доларів.

 

Книжка Павла Юзика справді мала розголос і дала моральні права громадянства українцям у Канаді, її, до речі, перекладали різними мовами. Це було одне з тих нечисленних видань, у якому люди інших національностей читали щось добре про українців. Згодом прем'єр-міністр Канади Малруні, будучи в Києві, говорив похвальні слова про наших земляків у справі розбудови Канади, впевнено оперуючи цифрами з книги Павла Юзика. На врочистому прийомі в Маріїнському палаці серед небагатьох був тоді і Петро Яцик. Чи й варто казати про те, як зі сльозами на очах він слухав ті місця з промови Малруні? Це були майже цитати з книги професора Юзика.

 

Другу книгу написав теж українець з Канади, комуніст Іван Коляска. Він поїхав в Україну на навчання. Поїхав твердо переконаний, що український народ живе в добрі й щасті, успішно розвиває культуру і т. ін. Але дійсність, з якою там зіткнувся, вщент розвіяла його ілюзії. Він побачив тотальний наступ русифікації, планомірне й послідовне знищення української мови. Коляска, повернувшися до Канади, про все те написав, оперуючи багатьма страхітливими фактами.

 

Але хто дасть кошти на видання його книги? «Товариші по партії»? Для них він тепер — безнадійний ренегат. Бандерівці або мельниківці? Для них він і далі комуніст, ідейний ворог.

 

Якогось дня приїхав до Яцика Богдан Бігус із Іваном Коляскою. «Допоможи йому видати книгу»,— каже Бігус. Яцик попрохав Коляску розповісти подробиці баченого в Україні. Потім зажадав прочитати рукопис.

 

«Хоч я народився в Канаді, але Україна — рідний край моїх батьків — завжди мене притягала й чарувала. Пильне читання радянських видань переконало мене, що Україна, вільна республіка у добровільному союзі, втішається якнайширшою свободою для розвитку своєї мови, культури і звичаїв,— писав у вступі до книги автор.— У 1963 році прийшла нагода, якої я чекав чимало років: можливість учитися в Україні. У серпні того року я виїхав до Києва з надією ознайомитись із країною моїх предків, пізнати її виховну систему, яку я вважав кращою від канадської, і продовжувати вивчення української мови, літератури та історії у славному Шевченківському університеті».

 

Але повсюдно в столиці України Івана Коляску зустрічала російська мова, що владно панувала в державних установах, у вузах, магазинах і на вулицях. «Партійна пропаганда, що самі неросіяни бажали злиття всіх мов в одну, виявилася непереконливою. Щоденний досвід суперечив офіційним виясненням: всюди в Києві були докази тиску з метою накинути російську мову. До того долучились і мої особисті спостереження та переживання. Багато росіян, з якими я стикався, виявили одверте презирство, тому що я розмовляв українською мовою. Інколи бували навіть образи. Поволі з болем прийшло усвідомлення, що те, що я підтримував як зразок справедливости, в дійсності було найгіршим зразком національного гноблення. Зудар із правдою стурбував і пригнобив мене аж до захворіння»,— розповідав автор у книзі «Освіта в Радянській Україні».

 

Коляска зібрав величезний фактичний матеріал. Він наводив кількість ясел та дитсадків із російською та українською мовами, шкіл та професійно-технічних училищ, вузів і національний склад студентів у них, проаналізував закони про освіту й реальну практику її, незліченну кількість інструкцій директорам навчальних за-

 

кладів, тематичні каталоги різних видавництв й багатьох відповідних довідників. Його висновки народилися не на порожньому місці. Тим більше, що він сам не хотів спочатку їм вірити.

 

Яцик прочитав рукопис і допевнився: книжка вкрай потрібна, бо вона розвінчує гучно поширюваний міф про нечуваний розквіт української культури й мови в СРСР у той час, коли вони насправді близькі до загибелі. Допоміг Колясці видати книгу, яка була написана англійською, а тому стала приступною в Канаді для всіх. Поява «Освіти в Радянській Україні» нагадувала вибух бомби.

 

До речі, неймовірна свистопляска піднялася у відповідь на книгу Івана Коляски в українській радянській пресі. Не можу втриматися від спокуси ознайомити читача з прийомами комуністичної полеміки.

 

«Джону (це щоб було образливіше: своїм вчинком він, мовляв, показав, що не гідний носити ім'я Іван.— М. С.) Колясці, який галасує про «насальницьку русифікацію», невтямки, що народи Радянського Союзу добровільно, з любов'ю і повагою вивчають російську мову, як засіб міжнаціонального спілкування і взаємного ознайомлення з досягненнями науки, техніки, культури і мистецтва... А Дж. Коляска цинічно твердить, ніби поширення російської мови серед національностей СРСР призводить до «витіснення» національних мов». «Ні, як би не шаленіли імперіалістичні гнобителі, як би не вправлялись наклепники усіх мастей і рангів, але правди про Радянський Союз, про Радянську Україну їм не приховати. Немає в світі такої сили, яка могла б збити український народ на манівці. Керуючись настановами і заповітами геніального вчителя трудящих В. 1. Леніна, український народ, разом з російським та іншими братніми народами СРСР, навіки визволився від буржуазно-поміщицького ярма, від соціального та національного гніту, створив свою вільну державу і впевнено крокує назустріч комуністичному майбутньому».

 

Ось так, як мовиться в народному прислів'ї: «На городі бузина, а в Києві дядько». І цю абракадабру в журналі «Радянська школа» підписала група людей з високими науковими ступенями.

 

Отака вийшла історія після того, як Яцик підтримав Коляску.

 

До речі, Яцик згадує, що після того, як Коляска опублікував свою книгу, він захворів і перебував у лікарні. Отець Даниляк, також народжений у Канаді українець, захотів зустрітися з Коляскою і попрохав Яцика познайомити їх.

 

І ось вони в лікарні. І заговорили між собою легшою їм мовою — англійською.

 

«Я відсторонився від них і подумав: «Якщо письменник, канадієць, говорить у Канаді до іншого канадця англійською про Україну та її справи, то такий народ не може винародовитися...»

 

Яцикове добродійництво зводило його з багатьма людьми, з якими, здавалося б, ніколи не могли перетинатися життєві шляхи бізнесмена, оскільки вони поглинуті зовсім іншими сферами життя. Він повсякчас виходив поза свої традиційні для підприємництва клопоти й допомагав розв'язувати чужі проблеми.

 

Таких цікавих епізодів чимало в його меценатській біографії. За кожним — людські долі, психологічні колізії, виразні соціальні подробиці, з яких і складається «біографія» часу, а також значною мірою і його життя, оскільки в ньому — поряд з бізнесом — дедалі більше місце посідає наука.

 

Кілька років тому директор Канадського інституту українських студій (скорочено КІУС), що належить до складу Альбертського університету в Едмонтоні, Богдан Кравченко давав інтерв'ю кореспондентові журналу «Україна».

 

Коли Кравченко сказав: «Наймолодший у нас Осередок українських історичних дослідів імені Петра Яцика...», у кореспондента вихопилося розгублене: «Я щось не пригадую такого вченого... » І тоді директор інституту пояснив: «Так, ця людина невідома в науці. Вона просто видатний бізнесмен, який дав на добре діло цілий мільйон доларів. До цієї суми наш уряд, за узвичаєним правилом, прилучив ще два своїх мільйони. І от ми використовуємо для своєї роботи відсотки від тих вкладень... Гадаю: й поважним науковим інституціям часом треба прибирати імена не лише вчених і поетів, а й тих добродіїв, які жертвують власні грошові збереження для дослідів...»

 

Звичайно, в будь-якому діянні людському все можуть пояснити мотиви, якими людина керується, а також логіка її думок, що й привела до початку тих діянь. Цієї

 

теми я вже побіжно торкався попереду. Але, гадаю, концентровано відповідь на такі запитання може дати уривок з інтерв'ю Петра Яцика, опублікованого вісім років тому на сторінках торонтського «Нового шляху».

 

Ось найголовніші міркування мецената:

 

«Світлої пам'яті митрополит Андрей Шептицький видавав великі гроші зі свого майна на сиротинці, публікації книжок, бібліотеки, надавав стипендії студентам, помагав будувати школи і навіть деякий час удержував підпільний університет. Розуміючи, що церква — це люди і віра у Бога, а не церковні мури, він роздавав свої гроші на людей і науку, не збудувавши ані однієї церкви. Не менше дбав про науку світлої пам'яті кардинал Сліпий. Його можливості на еміграції були значно менші, але він також ішов слідами свого попередника.

 

На жаль, не знаю нікого з інших наших еміграційних церковних діячів, який ставив би українську науку понад рівень своєї парафії.

 

Я справді був здивований, коли прочитав у детройтських «Українських вістях», що ми, українці на еміграції, видали за тридцять п'ять років 482 мільйони доларів на церкви і церковні проекти і лишень 5 мільйонів на університетську науку.

 

Тому, що священики мають доступ до багатьох людей, я кожної неділі також даю свою лепту на свою церкву, але у значно меншій мірі, як на сиротинці у Бразилії, а 90% віддаю на наукові установи, як Гарвард чи «Енциклопедія Українознавства».

 

Енциклопедії і Гарварду він віддав не тільки кошти.

 

Він віддав їм багато душевних сил.

 

ОТЖЕ, «ЕНЦИКЛОПЕДІЯ УКРАЇНОЗНАВСТВА» У ЙОГО ЖИТТІ

 

Вже пізніше — і з іншого приводу — він писав у своїй статті «Втеча від дійсності»:

 

«Нарід так само, як людина, може бути або здоровий або хворий. Якщо людина хвора, тоді слід зробити діагноз та намітити методу її лікування. Такого самого діагнозу потребує хворий організм кожного народу. Що український народ проходить важку, хронічну недугу, про

 

те ніхто не сумнівається. Бо лише важка недуга могла бути причиною того незрозумілого явища, що він за час свого 700-річного існування не зумів закріпити за собою державної підметовості. (Стаття написана 1978 року.- М. С.).

 

Англосакси назвали Україну «ен іммерджінг нейшен»1; дійсно, ми виринали вже декілька разів. Згадати хоч би часи Хмельницького, Дорошенка, Мазепи, І та II світові війни; але ми не в силі були вдержатися на поверхні плеса історії. На це склалася низка причин та сил, про які ми, на жаль, не хочемо й не любимо говорити. Ми, наче ті лицарі самообману, створюємо собі свій власний уявний світ, в якому живемо і виховуємо наших дітей. Довкола нас струмує світ, відбуваються соціальні переміни, родяться нові ідеї, але ми всього цього не бачимо чи не хочемо бачити. Ми фальшиво виховуємо нашу молодь, вчимо її фальшивої історії, в якій затаєно наші хиби й недоліки, зате перебільшено наші прикмети та осяги.

 

Нас збудив з нашого національного сну не Вільгельм Телль, Гарібальді чи Магатма Ганді, а поет Тарас Шевченко, що романтичним пером описав світле минуле України, що, проте, не виступає у його творах як держава, але як територія наших предків. Зверніть хоч би увагу на те, що в усіх його творах ми зустрічаємо дуже часто слово «Україна», але немає там ні в одному місці слова «український». Але треба подякувати Великому Кобзареві за те, що він, як сказав Сергій Єфремов, відкрив віко нашої труни, заки його опричники російської імперії забили цвяхами!

 

Ми, неначе той Франкенштейн, піднялися з гробу та виконуємо те, що сказав нам Шевченко, поза яким ми нічого не бачимо й не знаємо. Ми влаштовуємо для нього кожнорічно академії, слухаємо безсмертний «Заповіт», проковтуємо часом сльози і... розходимося додому. Ми ставимо йому пам'ятники по цілому світі та його іменем називаємо наші наукові академії; бо Україна — це для нас Шевченко!

 

Нація, що зводиться на ноги.

 

А чей же за той час багато дечого змінилося у світі: французи збурили Бастилію, Джеймс Уатт винайшов парову машину, що започаткувала індустріальну добу, виросла демократія, розбито атом, висаджено людину на Місяць... Та від нас ті всі речі відбиваються, як від панцира; ми дальше живемо, замкнені в своїх гетто, та найбільшою чеснотою вважаємо плекання традицій і нашого загнилого консерватизму. І так виховуємо наших дітей, а коли вони вийдуть із гетто та зустрінуться віч-на-віч із холодним і жорстоким англосаксонським світом, вони стають зашоковані! Саме цей шок стає здебільшого причиною, чому наші діти від нас відходять. Ми всі є хворі на недугу, яку можна назвати втечею від дійсності.

 

Кожний з нас є «амбасадором незалежної України», про яку оповідаємо, «всіх і вся просвіщаємо»: наших сусідів, наших співробітників по праці, водимо їх на наші імпрези, в тім свято переконані, що ми так здобуваємо прихильність Америки та «добиваємося українського Вашінгтона»! Та це есе лише... втеча від дійсності!»

 

Говорячи узагальнено про проблеми, він завжди гранично конкретний у тих справах, які спрямовані на їх подолання. Промовистим прикладом цього може бути будь-яка важлива для просвіти чи науки акція в українській діаспорі.

 

Візьмемо їх у хронологічному порядку.

 

Поселившися в різних країнах, більшість наших земляків одразу ж мала змогу переконатися, які ми бідні на необхідні для навчання в чужому краю книги. Не вистачало навіть елементарного — словників для вивчення інших мов через українську. Та, зрештою, не було звичайнісінького довідкового видання про Україну, де мала б зосередитися вся найважливіша інформація про її історію, науку, культуру, звичаї, традиції і т. ін. І чужинці, і своя молодь, що вже підростала, мусили по крихті визбирувати необхідні відомості з різних видань, що мали мізерні тиражі. А ще гірше — з чужих енциклопедій, де Україна потрактовувалася як одвічна колонія Росії, а її народ — гілка російського народу.

 

Так визріла ідея відновленого українськими вченими в Західній Європі Наукового товариства ім. Шевченка укласти й видати «Енциклопедію Українознавства». Всю цю

 

роботу погодився взяти на себе професор Володимир Кубійович.

 

З'явилося звернення до української громади в усьому світі. Яцик одразу ж оцінив важливість такого масштабного й далекосяжного задуму. Його вже не треба було агітувати. Він сам агітував за енциклопедію. Інші внесли свої пожертви та й забули про той клопіт з почуттям належно виконаного обов'язку. Яцик же раз у раз доповнював свій даток, вносячи нові й нові суми. Не будучи особливо заможним на початках творення енциклопедії, він зростав у своєму підприємстві і платив на енциклопедію своєрідний податок, якого від нього не вимагало жодне законодавство. Врешті з'ясувалося, що з його остаточною сумою не може зрівнятися жоден український меценат у світі.

 

Колишній сільський юнак із Синевідська Нижнього, меценат лише в першому поколінні, виріс у Канаді до рівня видатного громадського діяча, який виразно бачить національні пріоритети й безкомпромісно відстоює їх і словом, і ділом.

 

Тоді, коли українською мовою було важко розпродати 3500 комплектів впродовж 30-ти років, перший том енциклопедії (5000 примірників) англійською мовою сама Канада розхапала за кілька місяців.

 

Коли порівняти, що в СІЛА є більше людей взагалі, більше українців, шкіл, бібліотек, університетів, коли додати, що українські студії є при університетах в Австрії, Китаї, Японії, коли врахувати Європу з Англією, Францією, Німеччиною, то 15 000 примірників не буде забагато. Тут якраз колосальна різниця у силі, якості і кількості інформації про нас. 3000 примірників, куплених з патріотизму, або 15 000, куплених з потреби, щоб далі студіювати, писати, учити молодші покоління.

 

Як бачимо, кілька людей і кілька сот жертводавців, котрі розуміли вагу цього діла, зуміли відчинити вікно з нашого внутрішнього гетто до чужого наукового світу.

 

Як українець, я дуже вдоволений, що мав щастя своєю працею і кількома доларами причинитися до цього діла, але також свідомий, що без професора Кубійовича і доктора Фіголя я цієї нагоди не мав би.

 

Другий момент, на який хочу звернути увагу, це опінія про енциклопедію між нами. Багато людей твердить, що вже сорок років збирають гроші, а енциклопедія ще не закінчена. То правда, але і правдою є те, що «Британіка» чи «Амерікана» при помочі державних фондів уже давно видані, але їх ще виправляють, відновлюють, доповнюють. Можна сказати, що загальнонаціональні справи творять і живуть так довго, як довго живе нація...

 

Ті, які розуміють вагу цієї справи, повинні доложити свою цеголку на фонд, який буде нарівні з чужими виправляти, відновляти, доповнювати 40-річну працю професора Кубійовича і доктора Фіголя, тим способом українською і чужими мовами інформувати світ, що ми існуємо, творимо...

 

(З промови Петра Яцика в справі заснування «Вічного фонду енциклопедії України» в Торонто 6 жовтня 1985 року).

 

ГАРВАРД

 

Як і кожну громадську справу такого масштабу, Петро Яцик осмислює Гарвард у контексті всієї української історії, звертаючись до несподіваної аналогії. Він написав статтю «Сповіщаючі чи оборонні вежі?», що відразу ж по своїй появі в світ спричинила цілий шквал дискусійна сторінках української еміграційної преси. Думки в тій статті викладено з парадоксальною загостреністю й абсолютною відвертістю.

 

Ось уривки з неї:

 

«Читаючи про татарські лихоліття, довідуємося, що наші предки будували спеціальні вежі, при помочі яких повідомляли дооколичні села і хутори про татарські напади. Тоді люди брали з собою що могли й утікали в ліси та балки, залишаючи свої оселі напризволяще ворогу. У висліді того татари свобідно переходили по наших землях, грабували важко придбане майно, а що не могли взяти, те палили...

 

Багато в нас написано книжок про ці лихоліття з сентиментам до наших предків, на яких і ми виховувалися, нарікаючи на тодішніх наших ворогів — татар. Але, аналізуючи ці події з перспективи часу, доходимо до

 

переконання, що ситуація наших предків була б зовсім інша, не така трагічна, якщо б вони, замість будувати сповіщаючі вежі, будували оборонні фортеці, а замість утікати в ліси, стали разом до оборони своєї землі перед напасниками. Хто зна, чи татари тоді були б відважилися нападати на наші землі, знаючи, що їх там уже жде завжди готовий до оборони господар української землі...»

 

Як досвідчений будівельник, Яцик підраховує: набагато дешевше було б нашим предкам споруджувати саме оборонні вежі. Можливо, спершу на них пішло б більше часу, сил і коштів, аніж на сигнальні, але ж вороги їх щоразу палили, отож і доводилося після кожного набігу все робити спочатку.

 

Цей образ Яцик «накладає» на життєві настанови українства в еміграції, нагадуючи, що тут створено чимало таких сигнальних «веж», які сповіщають: в Україні нищиться все українське, йде тотальний наступ русифікації, що його з усіма на те підставами можна назвати етноцидом. 1 справді ефективної оборони від страшного лиха немає.

 

«Аналізуючи наші здобутки на північноамериканському континенті, мусимо з прикрістю ствердити, що вони далеко не співмірні ані з потребами нашого народу в Україні, ані з розвитком американської чи канадійської спільноти взагалі. Отже, ми пасемо задніх. Причиною цього, мабуть, є те, що провідники ось цих більших чи менших організацій (колись сіл та хуторів) у своїй дбайливості про інтереси своєї групи, байдуже: церковно-релігійної чи суспільне-громадської, дуже часто не бачать і не хочуть бачити, що без сильних загальнонаціональних центрів вони себе від таких чи інших «татарських нападів» оборонити не зможуть. Дбаючи про те, щоб долар не вийшов поза їхню групу, творять свої власні економічні гетто і, мабуть, підсвідомо не допускають до створення загальноуправлінських оборонних фортець, якими повинні бути наші загальнонаціональні осередки».

 

Характерно, що саме він, бізнесмен, а не ті, хто називає себе політиками, мозком нації, одразу ж побачив величезні перспективи, які відкриває для українства Гарвард. До речі, про таку солідну наукову інституцію мріяв свого часу Іван Франко, різко говорячи про «аргументи анальфабетів», тобто тих, хто задовольнявся хуторянсь-

 

ким рівнем у справі освіти нашого народу. Бачачи, що в цьому напрямку робиться в основних культурних центрах світу, Франко високо оцінював факт перепрофілювання Товариства ім. Шевченка у Львові з просвітянського на наукове. Він пов'язував сміливі надії на те, що благотворна і принципово важлива справа стане для молоді «духовною стравою, ляже в основу нової, щирої, національної і гуманної освіти. Тільки сею дорогою, переваривши ті наукові здобутки, ми можемо вийти з епохи дилетантства і безплодного політиканства і увійти в епоху дозрілости та практичної політики. А що й повага та пошана у посторонних не така пуста річ, як се говорять наші мудреці, се не потребує доказу: брак такої пошани і поваги лежав і досі лежить колодою під ногами кожного русина, котрий попробує в якім-небудь огляді виткнути ніс поза тісні межі свого рідного сміття».

 

Відтоді минуло чимало часу, змінилися різні умови; не могло бути й мови про створення такої авторитетної для світу інституції ні у Львові, ні в Києві, ні в Україні взагалі. Сміливою ідеєю «вийти з епохи дилєтантства і безплідного політиканства» став Гарвард — широко знаний у всьому науковому світі університет, який, за образним висловом Петра Яцика, мав слугувати оборонною вежею всього світового українства.

 

Гарвард був не тільки визначним науковим авторитетом. Ця академічна інституція вже давно стала в світі своєрідним форпостом русофільства (після революції 1917 року туди з Росії приїхала велика група професури, яка почала активно утверджувати імідж «великой й неделимой» імперії, хоч і більшовицької). І ось — зухвала спроба не тільки «виткнути ніс поза тісні межі свого рідного сміття», а й нейтралізувати тамтешніх російських шовіністів.

 

Але, як відомо, добрих ідей у нашому житті не бракує. Бракує можливостей для їхньої реалізації. Для того, щоб дорогоцінна ідея стала реальністю, потрібні були, звичайно, гроші. Як писали згодом у спогадах учасники кампанії по збиранню коштів для нової інституції, справа попервах виглядала так: «Коли ж проголошено ціль і височину збірки на ФКУ — ГЦУС (Фонд кафедри українознавства і Гарвардського центру українських студій.— М. С.): три мільйони й 800 тисяч — український університетський професор у цій країні в українському щоденнику написав:

 

«То шкода — такої суми ми ніколи не зберемо...» І то був виклик для людей, які ще не обросли «зеленим (тобто доляровим) салом» так далеко, щоб визнавати у своїй господарці тільки грошові приходи й «осліпли-поглухли» б на те, що діється в Рідному Краю. То був виклик для людей, які не почувають себе однаковими панами з місцевими людьми тому, що мають такі самі одяги, авта, доми й конта в банках — натомість відчувають сором, що їхній «люд у неволі — край у руїні», а вони нічого не роблять, щоб цей стан змінити».

 

Один з ентузіастів творення українського Гарварду професор Омелян Пріцак переконував своїх земляків: «У модерному суспільстві наука і техніка займають домінуюче становище. Що краща наука і техніка, то кращі осяги. Але, як відомо, наука і техніка коштують багато грошей, з кожним десятиліттям більше. Тоді як тому кількадесят років вистачило кількадесят тисяч на технічно «досконалий» літак, нині потрібно на те саме мільйонів. Якщо ми хочемо, щоб наука про Україну була на такому рівні, як наука про Францію, Англію, Росію, Америку, то ми мусимо дати тій науці таку саму матеріальну базу. Тут, очевидно, малий літачок не зможе рівнятися з суперсонічним джетом. Отже, ми мусимо за таку науку про Україну платити гроші, і то великі гроші, так само як за науку про Францію і Англію французи і англійці платять великі мільйони».

 

Вчений наголошував: випадкові курси українознавства, часто читані випадковими в науці людьми, жодною мірою не зарадять у справі поширення на весь світ справді серйозних, справді аргументованих даних про Україну. Вони тільки творять приємну ілюзію, нібито в цьому розумінні у нас щось діється. Якщо ж говорити про все те відверто, то з усією повагою до аматорів просвітництва і їхніх зусиль можна сказати: то все-таки — не висока наука, не її «вищий пілотаж» на суперсучасних літаках.

 

Смілива й зухвала ідея групувала однодумців та їхніх опонентів.

 

У Торонто зорганізувався спеціальний комітет для збирання коштів, що мали стати матеріальною базою. Хто його міг очолити? Звичайно ж, Петро Яцик. Підсумки акції в Канаді — 140 000 доларів. Сам же Яцик доплюсував до них од себе 340 000. Коментарі, як мовиться в та-

 

кому випадку, зайві. Його роль у народженні української інституції при Гарвардському університеті важко перебільшити. І знову ж — не тільки як жертводавця, а й організатора, агітатора, оскільки майже на кожному кроці в Канаді довелося долати упередження (нас, мовляв, не обходять американські справи!), нерозуміння (навіщо нам той Гарвард — маємо вдосталь своїх інституцій по світу!) і відвертий бойкот з використанням демагогічних фраз на зразок того, що це буцімто зрада інтересів Канади, що такий центр мав би бути організований не там, а тут.

 

Отже, вчасна й дорогоцінна ідея перемогла. Гарвард став торжеством реалістичного підходу до українських проблем, раціонального їх вирішення шляхом побудови «оборонної вежі» (ще раз скористаюся тут образним висловом Яцика).

 

У виданому вже 1976 року довідникові про науковий заклад читаємо: «Український Гарвард — це наша українська інвестиція, яка, як і кожна інша інвестиція, одного року дає більші приходи, іншого — менші, а часом взагалі не дає. Все це залежить від того, як тою інвестицією будуть господарити сьогодні, завтра... Але при цьому всьому одне є певне, що, коли хтось інвестиції не має,— той не може очікувати зиску, це той біблійний слуга, що закопав свій талант. Життєва практика доказала, що краще є ризикуючи інвестувати, чим «закопувати талант», щоб і його не втратити... Нам здається, що українська інвестиція в Гарварді — Українському Гарварді — це дуже мінімальне ризико і тому заслуговує на всесторонню піддержку всіх українців. Інвестиція в Гарвардському університеті має подвійний характер: по-перше, гроші, що їх складає громада, зберігаються і відсотки з них фінансуватимуть три катедри та Науково-Дослідчий інститут, які даватимуть найважливіший для української громади відсоток — українських учених; по-друге, наша фундація є запорукою, що Українознавчі Катедри існуватимуть у Гарварді постійно і не будуть об'єктом політичної чи економічної кон'юнктури, як це є з тими студіями, що залежать від урядових фінансових дотацій, т. зв. «грантів». Отже, ця фундація є запорукою стабільности українознавчих студій, а що найважливіше, їх тяглости. Це є власна ставка на власні сили».

 

Вельми істотна подробиця. На сьогодні вже одинадцять

 

відомих у науковому світі українських професорів посіли місця в університетах Канади. Це дуже важливо для їхнього професійного авторитету: вони підготовлені саме в Гарварді, а не в якійсь там науковій провінції.

 

Плани, сподівання та пожертви вже почали успішно виправдовувати себе.

 

Консервативні настанови багатьох людей з української громади в Канаді й звичайнісінькі інтриги не стали непереборною перепоною для торжества такої важливої в бутті світового українства ідеї.

 

До речі, співробітництво Петра Яцика і Володимира Кубійовича тривало майже три десятиріччя. Бізнесмен допомагав збирати фонди, без яких енциклопедія не могла б з'явитися в світ. Десять років біографії підприємця найбезпосереднішим чином пов'язано з Гарвардом.

 

Доктор Андрій Сливоцький, спостерігаючи за діяльністю Петра Яцика, звернув увагу на улюблені вислови цього чоловіка, в яких концентруються прикметні риси його світогляду й характеру: «Життя — це творчість», «Труднощі створені, щоб їх переборювати», «До сильних світ належить», «Кожний може віднайти й виплекати в собі силу».

 

«Ці прислів'я знаходять своє застосування передусім у будівельному підприємстві Петра Яцика, що зазнало феноменального розвитку,— писав А. Сливоцький на сторінках газети «Свобода».— Треба відзначити, що надзвичайно приємно та повчально спостерігати Петра Яцика при роботі. Спостерігаються деякі основні риси — рішучість, наполегливість, терпеливість, ясне бачення цілі та успішний хід до її здійснення. Для молодої української людини цей взірець дії має колосальну виховну вартість тому, що він зосереджує увагу на успіхи, а не на узвичаєній зосередженості на наріканнях на гостру конкуренцію та вболіваннях над утраченою нагодою та успіхом інших. Коли розуміти культуру даної нації широко та правильно, себто як сукупність творчості всіх прошарків суспільства — мистців, фахівців підприємств,— тоді ця підприємницька праця виринає не тільки як великий осяг, але також як значущий та плідний приклад для наслідування».

 

На глибоке переконання А. Сливоцького, «почерк» і досвід бізнесмена Яцика значною мірою зумовили особ

 

ливості його діяльності для створення українських наукових центрів.

 

Було також і несподіване психологічне відкриття, що змусило бізнесмена задуматися над тим, якими уявляють нас інші народи...

 

Петро Яцик:

 

Якось я говорив з професором Омеляном Пріцаком, і мене вразила така його фраза: «Братику, та ми ж не маємо своєї історії!» Мені важко було в те повірити. Пріцак пояснював: по-перше, кожен курс історії неодмінно повинен бути освячений іменем якогось відомого в світі наукового центру, з яким і пов'язують його народження; по-друге, хто, крім самих українців, прочитає твори Грушевського, або Дорошенка, чи Крип'якевича? Світ української мови не знає і знати не хоче. Мабуть, ми самі в тому значною мірою винні Мусимо рахуватися з панівним становищем англійської, якою читають у всіх кінцях планети. Ту реальність нам ніяк не змінити.

 

Потім я часто думав над долею українських істориків. Жоден з них не мав нормальних умов для академічної роботи. Кожен писав мовби на ходу й де випадало. Скажімо, найвидатніший із них — Михайло Грушевський — мав лише чотирнадцять літ для більш-менш нормальних занять наукою. Звичайно, встиг він зробити неймовірно багато, власне, за кілька поколінь істориків. Україну й тамтешніх авторів я просто не брав до уваги, бо вони, як правило, починали свої дослідження минулого нашого народу тільки з сімнадцятого року. То — не історія, то — гола ідеологія і примітивна пропаганда.

 

Науковий світ знає ім'я Михайла Грушевського, але не знає його творів. І визріла в нас ідея: Грушевський повинен заговорити до світу англійською мовою, яку науковий світ знає. Це піднесе в світі саме ім'я України, поставить нас у ряд народів із глибинною, багатовіковою історією, а також ще більше утвердить незаперечний науковий авторитет Грушевського.

 

Отже, мета — справді важлива — є. Але, як завжди за такого випадку, потрібні гроші. І — немалі. Треба було шукати виходу.

 

Тут я повинен підкреслити таку важливу подробицю. У той час була сприятлива в подібних випадках ситу

 

ація. Суть її ось така: якщо ви вкладали для якоїсь наукової мети один долар, то провінційний уряд Альберти долучав до нього зі свого бюджету ще два. Отже, цим можна було вдало скористатися. Треба діяти. Іншої такої нагоди може не бути ніколи (скажімо, сьогодні її вже немає).

 

Але де набрати тих доларів? Не підеш же під церкви збирати. Та й неохоче люди даватимуть, бо вже часи не ті. Стільки фондів і фундацій у нас розвелося — на всі просто коштів не вистачає.

 

Прикинув я свої можливості і вирішив: дам двісті п'ятдесят тисяч. Підрахував (на той час уже з'ясували з Богданом Кравченком приблизний штат такого центру): цього вистачить на рік-два роботи колективу. Отже, малувато. Тоді сказав Кравченкові: даю півмільйона. Він був дуже втішений. Прикидали, скільки ще можуть додати інші. Набереться серйозна сума. А тотім у мене почалися сумніви: а якщо інші не пожертвують нічого? Добре знаю своїх земляків. Вони охоче дадуть десять доларів бідному, але на науку — ні. Отак я й підійшов до мільйона.

 

Вранці набираю номер телефону Кравченка в Едмонтоні і кажу: «Богдане, я трохи змінив свою думку». Певно, в нього на душі похололо, бо запитав мене іншим голосом: «Що сталося?» Відповідаю йому: «Я подумав, що півмільйона досить якраз на одного професора й секретарку, але їх замало, щоб перекладати всю українську історію». «Та невже ж ви?!» — чую на тому кінці. «Так»,— кажу. «Мені в університеті не повірять», — аж розгубився він. «Скажи їм, що Яцик досі свого слова ніколи не змінював. Як Яцик скаже, так і зробить». Може, я надто хвалюся цим, але то від радощів, що я так вчинив. Знову дякую Богові, що маю таку можливість.

 

Росіяни розпропагували свого Соловйова, який твердив, що Росія походить саме з Києва, що це її одвічне місто, а ми, українці, взагалі невідомо що й звідки. Світ читає його і думає, що так воно й насправді є. Шовіністична теорія вкладається людям до голови як серйозна наукова істина. І заперечити її на поважному рівні може тільки видатний науковий авторитет. Тобто — Михайло Грушевський. Це справді важливо для української справи й української ідеї. Переклад Грушевського

 

англійською мовою стане подією для всього наукового світу. Після нього по-іншому вивчатиметься не тільки історія України, Росії чи Польщі, а й усієї Східної Європи чи Туреччини.

 

У червні 1992 року діючий директор Канадського інституту українських студій доктор Франко Сисин в інтерв'ю для Канадського міжнародного радіо сказав: «Скільки б не писати чи говорити про добродійництво і жертовність людини, вони не мають виміру: чи то мідяк, вкинутий у таріль немічного жебрака на вулиці Києва старенькою бабусею, яка відірвала його від своєї, більш ніж скромної пенсії, чи то сотня доларів, тяжко зароблена і пожертвувана кимось на оздоровлення дітей Чорнобиля... Мільйон доларів, подарований Петром Яциком на заснування Центру досліджень історії України — це дуже багато, бо мова йде про розвиток науки, яка практично не існувала в Україні. Пан Яцик мав не тільки мільйон, а й добру ідею — побачити видання головної праці Михайла Грушевського «Історія України-Руси» англійською мовою...»

 

Найважливіша праця з нашої історії почала виходити в Україні з 1991 року завдяки спільним зусиллям Археографічної Комісії Академії Наук України, Українського Наукового Інституту при Гарвардському університеті та Центру досліджень історії України ім. П. Яцика при Альбертському університеті. Переклад же англійською стане першим перекладом західноєвропейською мовою (не беручи до уваги німецької версії першого тому). Видання стане важливим науковим джерелом для всіх, хто вивчає історію Східної Європи, Росії, Балкан та Середнього Сходу, зокрема Османської імперії, надійно ввійде у всесвітній науковий контекст, стане серйозною лектурою студентства різних університетів планети.

 

Франко Сисин виклопотав дотацію у сумі 60 тисяч доларів від американської урядової наукової фундації NEH. Вона призначена для перекладу 7, 8 й 9 томів («Історія українських козаків»). Ці томи — важливе джерело для тих, хто студіюватиме козацтво як соціальний феномен пограниччя. Гадається, особливо великий науковий інтерес вони викличуть також в істориків Польщі, Росії та Османської імперії, оскільки допоможуть з'ясувати роль козацької держави у стосунках східноєвропейських країн.

 

Яцик активно цікавиться тим, як посувається робота над перекладом Грушевського, якістю перекладу. У нього на столі — шість рецензій на проект видання й переклад, що належать авторитетним вченим. В одній із них є такі слова: «Переклад шедеврів Грушевського заповнить велику прогалину в інформації, доступній не тільки з української, а й російської, польської та єврейської історій. Вже на протязі десятків років викладання історії студентам та аспірантам на Заході було ускладнене через неможливість доступу до праць Грушевського; переважали до великої міри націоналістичні російські та польські підручники, тож було дуже тяжко висувати більш цілісне розуміння історії Східної Європи без таких великих та докладних українських матеріалів, які тут представлені... Ця робота буде також цінна своїм трактуванням проблем, оскільки Грушевський представив збалансоване, наукове та всесто-роннє бачення історії України, ні в якому разі не націоналістичне. Він впевнено пропонує центральний аргумент про цілість та перервність російської історії, що є дуже важливим. Він показує повнішу картину політичного напруження, яке допомогло ослабити польсько-литовське співдружжя в XVII столітті. Він представляє велику картину політики сил Східної Європи, соціальний та політичний розвиток, якого дуже бракує в сучасних розглядах цих питань...»

 

Одне слово, значення такої події, як поява головної праці Михайла Грушевського на очі англомовного наукового світу, ми сьогодні тільки починаємо уявляти.

 

Зарубіжні вчені, пишучи дослідження з історії Європи, неодмінно оглядатимуться на твори Михайла Грушевського й узгоджуватимуть свої концепції з ним. Це стане ще одним кроком до визнання історичної повноцінності нашого народу, якому часто на кону загальноєвропейських подій відводилася роль скромного й непомітного статиста, хоч насправді все часто було зовсім інакше — події в Україні незрідка впливали на всю геополітичну ситуацію в Європі, мали вирішальне значення для сусідніх з нею держав.

 

«Це стане для світу вікном в Україну,— лаконічно прокоментував те Петро Яцик.— І ми засвідчимо йому, що українці — великий європейський народ з такою глибинною історією».

 

В історії української культури багато трагічно-похмурих сторінок. Упродовж століть (з незначними перервами) заборонялася наша мова; не з'являлися друком книги, журнали, газети. Тим цінніші для нас ті поодинокі періодичні видання, що побачили світ у Галичині, яка входила до складу Австро-Угорської імперії. З'ясувалося, що копії газет і журналів з 1848 по 1918 роки зберігаються в архівах Австрії. Там є чимало важливих для зрозуміння історичної долі великого європейського народу матеріалів.

 

Чи й треба казати, яку велику руйнівну силу має час, коли йдеться про слово, зафіксоване на тоненькому газетному папері. Рано чи пізно настає мить, коли благенькі пожовклі аркуші перетворюються на пил і вже ніхто негоден прочитати те, про що вони оповідали. Вся наша історія — це згущення сумнозвісних «білих плям», а тут — буквально на очах, через нашу байдужість і нехлюйство — ще творяться й нові. Якби вся ця періодика загинула (а вона вже була близька до того!), то з нашої історії випало б 117 років життя народу, коли він, незважаючи на Ва-луєвський указ, що заборонив навіть його мову, творив тут свою культуру й мав повноцінне духовне буття.

 

Постала потреба зафільмувати українську періодику з австрійських архівів (доки не загинула!). Звичайно ж, для того потрібні серйозні кошти. Хто їх дав? Звичайно ж, Петро Яцик. Одну копію мікрофільмів залишено для віденських архівів, другу передано до бібліотеки ім. Джона П. Робартса для дослідної бібліотеки при Торонтському університеті.

 

Тепер тут кожен може прочитати і «Зорю галицьку» (1848—1857), і «Дневнік руський» (1848), і «Діло» (1880—1890), і «Правду» (1867—1896), і «Зорю» (1880— 1897), й інші — гадалося, назавжди втрачені для українського наукового світу — видання. Збірка ім. Петра Яцика при Торонтському університеті (так офіційно називається колекція мікрофільмів) стала найбагатшою колекцією української періодики до 1918 року в усьому світі. Ні славнозвісна Конгресова бібліотека США, ні Гарвард, які мають неймовірно багаті фонди, не володіють такими скарбами з історії української культури й суспільної думки. Ними не можуть похвалитися і найавторитетніші наукові бібліотеки в Україні. До речі, коли у львівській бібліотеці ім. Василя Стефаника довідалися про існування збірки

 

їм. Петра Яцюса, то попрохали зробити копії зі всіх 175-ти галицьких і буковинських видань, що вже стали у великій пригоді для студій тамтешніх науковців. 48 000 доларів коштували меценатові мікрофільми періодики.

 

Це, сказати б, звичайний, просто буденний епізод із благодійницької біографії Петра Яцика. (До речі, оповідаючи мені про свої пожертви, він навіть забув його назвати; про нього я вичитав у торонтських українських газетах).

 

Я, мабуть, не дуже акцентую увагу на тому, що мало б пройти своєрідним рефреном у цій розповіді: Яцик не схильний до самореклами. Інші, зробивши щось цього характеру на копійку, говорять про те на тисячі, вимагають, щоб усі звернули увагу на їхню жертовність і належно поцінували її.

 

Коли постала необхідність видання англомовного атласу історії України, підготовленого в тому ж університеті, автори й видавці не думали довго, до кого звертатися по допомогу. Всі добре знали: в Торонто живе найбільший у всьому українському світі меценат. Петро Яцик заплатив за видання 55 000. Доктор Василь Верига у вже згадуваному дослідженні так коментував той факт: «Атлас не тільки здобув прихильну оцінку більшости рецензентів, але, що найважливіше, в 1986 р. довелося друкувати другий наклад, що також є доказом: атлас був потрібний, а з тим самим зроблено добру інвестицію, якщо йдеться про науковий бік справи. Отже, завдяки Яцикові на полицях бібліотек можна сьогодні побачити не тільки атлас історії Східної Європи чи історії Росії, але також і атлас історії України. Вже сама наявність цієї праці поруч атласів й енциклопедій інших країн має своє неабияке виховне значення, зокрема для української молоді Північної Америки та інших англомовних країн. Це також українська наукова пропаганда, документально обгрунтована й історично доведена, увідомлює західний світ про те, що Східна Європа — це не лише Росія, бо там ще є Україна, Білорусь та інші краї і народи, як також те, що Київ був столицею Русі-України, а не Московії-Росії. Цей атлас послужив добрим джерелом інформації в часі відзначення тисячоліття християнської України, до якого висували свої претензії також і росіяни».

 

У читача може скластися враження: тільки-но визріє в

 

когось якась ідея, він негайно мчить до безвідмовного доброго мільйонера, а той, навіть не дослухавши до кінця, виписує чек на солідну суму і по-батьківськи дякує авторові ідеї за його творчий пошук. Загалом так, і водночас не так. До Яцика справді звертаються з кожною ідеєю (сам винен — привчив своїми щедрими пожертвами). Він же зустрічає не з одразу розпростертими обіймами. Докладно розпитає, кому і навіщо потрібне майбутнє видання, який буде з нього науковий ефект. Звичайно, будь-яку фанаберію можна одягти в яскраві шати красномовства й переконати людину: якщо цю працю не видати, то повсюдно згасне думка й геть загине не тільки український, а й весь науковий світ. Але Петро Яцик — не напівписьменний сільський дядько з Бойківщини. Талановитий самоук простудіював чимало важливих праць з економіки, юриспруденції, філософії, історії; його освіченості можуть позаздрити чимало наших докторів наук. А ще до всього він чоловік рідкіснр доскіпливий. Мало того, що проконсультується з науковими авторитетами, а й візьме рукопис додому, сам уважно вивчить і складе ціну інтелектуальній повноцінності тої праці. І від своєї думки не відмовиться навіть перед найвищими авторитетами, навіть якщо вони дотримуються протилежного йому погляду на речі. Сильна, впевнена в собі особистість Яцика не нітиться ні перед ким. Його мислення тут, як і в бізнесі, від-г значається цілковитою незалежністю від загальноприйнятих поглядів і переконань. Він завжди й у всьому покладається на свій тверезий глузд, і той, як правило, не підводить. Отож того, хто, окрилений ідеєю, вирушає в похід до Яцика, не маючи ніякого уявлення про вдачу мецената, чекає нелегкий екзамен. Яцика так просто не переконаєш — він повинен переконатися сам, побачити здорове і добре в намірах людини. Зрештою, хоче знати, в який науковий товар вкладає гроші. А тоді вже, пообіцявши допомогти, від свого слова не відступиться.

 

Не перестаєш дивуватися: де в нього, заклопотаного щоденними бізнесовими справами (має на плечах таку нелегку ношу), береться час на всі громадські. Він входив до багатьох комітетів, деякі з них очолював. Він справді не шкодує зусиль, беручись за виконання громадських обов'язків. Так було під час уже згадуваного збирання коштів на Український науковий центр при Гарвардсько

 

му університеті, так було й 1979 року, коли на засіданні управи Фонду кафедри Українознавства в Нью-Йорку визріла ідея створити й видати глибоку, насичену документальним матеріалом працю англійською мовою про голодомор в Україні. Вирішили звернутися з таким проханням до когось із всесвітньовідомих совєтологів. 1 незабаром уже мали згоду професора Роберта Конквеста, якому мав допомагати в роботі молодший науковий співробітник Джеймс Е. Мейс.

 

Петро Яцик одразу ж перейнявся цією роботою. Він возив доктора Мейса по людях, які пережили в страшному тридцять третьому голокост в Україні і яким пощастило вирватися з-за ґрат радянського «раю» до Канади. Яцик також активно збирав кошти для видання книги Роберта Конквеста. І коли 1986 року «Жнива скорботи» нарешті з'явилися друком і Петро Яцик узяв до рук книгу Роберта Конквеста, яка ще пахла друкарською фарбою, він, певно, відчув те, що й має відчути людина, справді причетна до важливої справи. Адже віддав їй і свою енергію, і свої кошти. Й, очевидно, в його житті було чимало подібних хвилин, оскільки Яцика не обійшла стороною жодна така акція. Завдяки особливостям своєї вдачі і висоті свого авторитету він якщо не сам ініціює їх, то неодмінно опиняється там, де вирішується успіх, стаючи і натхненником, душею справи, і її «мотором».

 

На жаль, не багато в нас — і там, і тут — таких динамічних і рідкісне мобільних індивідуальностей. Ми бідні не тільки на заможних та щедрих, а й на людей подібних організаторських здібностей. Якщо хтось має хоч частину з них, то здебільшого йде в «голу» політику й безнадійно тоне в ній, не «опускаючись» до таких дрібних, на його амбітну думку, справ. А шкода, бо можна успішно сперечатися про те, де більше користі для української ідеї.

 

Вічний фонд імені Петра Яцика при Альбертському університеті ще не встиг втратити емоційного відтінку новини, як постало нове дітище мецената — Освітня фундація його імені. Він передав на її потреби 3 800 000 доларів.

 

Той патріотичний жест був продиктований його розумінням свого обов'язку перед рідним народом. Яцик добре знав, як послідовно нищиться в Україні все українське, як «несподівано» спалахували там бібліотеки, як далеко від

 

людських очей, у спецфонди, ховалися книги відповідного характеру, як з нашої свідомості стирали й саму пам'ять про те, що ми — українці, впродовж десятиліть переконуючи: «Склалася нова історична спільність — єдиний радянський народ». В жорстокому імперському котлі переплавлялися народи і культури, щоб стати отим національне безбарвним політичним бульйоном — «радянським народом».

 

Треба було рятувати Україну тут, на еміграції. Всіма можливими способами. Тоді ніхто навіть уявити не міг, що скоро ми станемо незалежною державою. Вірний своєму принципові «Не нарікати, а — діяти», меценат вирішив не розпорошувати зусиль, а діяти глобально.

 

Довго йшов Петро Яцик до цієї ідеї. Прагнув зробити щось справді конкретне, справді ефективне для України на тривалий час. В Україні ніколи не було ніякої інформації про те, що можна навчатися в закордонних університетах на кошти тих же університетів або якихось їхніх фундацій. Щодо цього у нас панувала цілковита інформаційна блокада.

 

Але самого бажання їхати вчитися за кордон замало. Треба засвідчити свою готовність бути в цьому відношенні на рівні світових вимог. Отже, постає необхідність:

 

1)  здати міжнародні іспити з англійської мови; вони раніше були тільки в Москві, що значно ускладнювало українцям можливість потрапити на них; виникла потреба зорганізувати все те в Києві;

 

2)  студенти, які успішно витримали екзамени, подаються за обраними спеціальностями до університетів західного світу з доказом їхніх попередніх наукових осягів; якщо той рівень справді відповідає вимогам наукової інституції, то кожний університет знайде фонди для навчання українського студента (щоб колись похвалитися: цей геній навчався в нас!).

 

З метою поширення необхідної для того інформації фундація ім. Петра Яцика видала довідник усіх західних наукових закладів й організувала проходження іспитів претендентів на навчання за кордоном при Київському державному університеті. Взяла вона також на себе оплату екзаменів.

 

«Маємо задоволення з того, що за 1992—1993 роки понад вісімдесят студентів скористалося з цієї програми і на-

 

вчається в закордонних університетах, кошти яких складають біля мільйона доларів»,— лаконічно повідомив Петро Яцик. І додав: «Українцям треба нарешті користа-тися зі світових привілеїв. А щоб те осягнути, необхідно більше про світ вивчати і взагалі — знати його...»

 

Як ми нещодавно відкрили, наука й освіта на Заході — аж вельми дорогі. Тому вони українцям просто не по кишені. Але є в системі освіти багатьох західних країн рятівні привілеї. Вперше зачувши про них, Яцик, як чоловік практичний, одразу ж усім тим активно зацікавився, з'ясував цінні подробиці і збагнув: ось нам шлях до здобуття знань за мінімальних затрат коштів. А якщо до справи взявся він, вона дасть реальний ефект. І це ще раз потвердив увесь подальший розвиток подій.

 

У жовтні 1991 року при допомозі фундації почали діяти українознавчі студії при Лондонському університеті, що стало важливою подією не тільки в біографії світового українства, а й для майбутнього Української держави, оскільки також сприятиме вихованню її наукової еліти. Зрештою, Український лекторій Петра Яцика при Школі Славістики та Східноєвропейських студій у Лондонському університеті значно активізує поширення знань про Україну в сучасному світі.

 

У червні 1992 року газета «Новий шлях» умістила інформацію адміністратора Освітньої фундації ім. Петра Яцика, в якій повідомлялося: в Лондоні відкрито два нових курси лекцій — «Україна з 1848 року» і «Криза та реформа в Україні» (про розвиток подій 1985—1991 рр.). Незабаром там з'явиться підготовлена до друку книга про Україну в XX столітті.

 

Наступним кроком Фундації планується «перетворення Українського відділення в Катедру Українських студи... Така катедра буде відповідальна за висвітлення гуманітарних та соціологічних курсів, якщо вони стосуються теми України у викладах, дослідженнях, наукових конференціях, семінарах та публікаціях. Одне слово, вона повинна буде робити для України те, що Школа у своїй ділянці вже давно робить для інших країн. Важливою для цієї програми є співпраця з двома іншими навчальними закладами Англії — Політехнікою Північного Лондону й Бірмінгемським Центром Росії та Східної Європи. Така кооперація зробить вивчення української мови доступним

 

для більшої кількості людей. Обговорюється можливість організації літніх курсів для вчителів з українських громадських шкіл Англії. Розробляються різні можливості надання стипендій на вивчення української мови... »

 

Петро Яцик:

 

Все почалося з того, що, коли я збагнув, який убогий професійний рівень має більшість господарських керівників України, я спробував організувати в Торонто школу для виховання керівників підприємств. Ми вирішили розписати листи всьому західному світові, до всіх фундацій, до всіх наукових установ — хто може прийняти на студії людей з України.

 

На Заході вже є програми освітньої допомоги для відсталих країн. Радянський Союз два роки тому не визнав, що він є відсталий, і для нього не було місця в тих студіях.

 

На наші листи дали позитивну відповідь понад 500 установ. Вони погодилися прийняти українців. Отже, цей довідник ми видали для того, щоб люди в Україні орієнтувалися. Але тут знову виникла проблема. Як мені стало відомо, розповсюдження того довідника в Україні є дуже проблематичним. Кожен вхопить собі і сховає, щоб про те не довідався хтось інший. Часто люди за своєю психологією — надто радянські — хотіли б потрапити на студії лише для того, щоб у цей час не працювати. Тут наші інтереси не збігаються.

 

Отже, студії в Англії. Від Лондонського університету звернулися до університету в Альберті — чи не започаткували б ми їм українознавчі студії Англія все-таки хоч до деякої міри і втратила політичну вагу, однак залишається одним із світових центрів. І коли, скажімо, прем'єр-міністр їде до Москви чи до Києва, бере з собою тисячу підприємців, то, безперечно, всі вони хотіли б мати хоч якісь відомості про Україну, тому й забажали створити українознавчі студії. Є домовленість, що ми фінансуватимемо їх три роки, а потім університет візьме їх на своє утримання. Керівником лекторату ім. Петра Яцика обрано доктора Марка Бойцуна.

 

Тоді, до речі, в Лондонському університеті відбувалася наукова конференція «Україна і безпека Європи». На обидві імпрези запросили й мене з донькою Надею.

 

(Цікава деталь. Українці Англії вважали цей університет українофобською установою і майже бойкотували його. Подібні конференції звичайно оплачуються тут по 50 фунтів стерлінгів. Знаючи задерикуватість українців із лондонської громади навіть у дрібничках, цього разу університет виставив ціну 100 фунтів стерлінгів і в такий спосіб відсік українців од конференції. По 50 ще кожний знайшов би, а по 100 — вже забагато).

 

Сама конференція відбувалася на високому рівні Українську державу репрезентували Богдан Кравченко й Сергій Головатий. Були також представники Росії, Литви, Польщі, Угорщини, Німеччини, Англії та Організації Об'єднаних Націй.

 

Мав велике задоволення із доброзичливої та конкретної відповіді Головатого на запитання про долю ядерної зброї в Україні. Був також задоволений з агресивної доповіді народного депутата Росії Галини Старовойтової, яка з усіх сил намагалася принизити нас, українців, її твердження: українці — молодші брати росіян, тому обов'язок старшого брата — покарати молодшого за те, що той утікає. Цим вона відразу ж настроїла всіх присутніх проти себе і проти Росії. Кожен прагнув їй заперечити. Модератор сказав: «Знаю, що ви всі обурені, але дозвольте мені першому поставити Галині запитання». Зала погодилася. «Отже, якби старший брат був уважнішим до молодшого, то чи молодший утікав би з хати?!» Старовойтова не змогла нічого відповісти. Друге запитання модератора до зали: «Чи будемо марнувати з нею час, чи перейдемо до творчих справ?» Усі погодилися не марнувати часу для полеміки з нерозумними настановами російського представника.

 

Я був вдячний Богові, що я, єдиний українець з діаспори, причетний до цієї події, чув і бачив, як Українська держава потрактовується на рівних з іншими.

 

23 травня 1993 року професор Бойцун повідомив мені, що 11 градуантів витримали іспити з українознавчих студій. Двоє англійців навчаються в Києві й подають звідти інформацію для англійської преси. Чотири докторанти вже зголосилися на студії 1993—1994 року.

 

Для прийняття на студії на іспиті претендент має набрати 480 пунктів (очок). Нещодавно один киянин набрав 680. Це є феномен. Отаким обдарованим людям і

 

варто допомагати. Як я відчув, тут, в Україні, місцева традиція зведена до того, щоб бідний допомагав іще біднішому. Сильнішому, мовляв, допомагати не треба. Але реальність така, що світом керують і мають вагомий вплив лише сильні. Це дуже важливо, щоб Україна була визнана сильними, а не слабкими...

 

Отже, фундація почала успішно діяти. Діти України мають змогу вчитися в найпрестижніших учбових закладах світу. Право на те вони можуть вибороти в чесних змаганнях, де перевіряються їхні кмітливість, знання фаху і, звичайно ж, іноземної мови (останнє ще й до сьогодні не перестало бути нашою «ахіллесовою п'ятою» — ще, певно, довго зживатимемо наслідки існування в герметично закритому суспільстві — неодмінної ознаки тоталітаризму).

 

Петро Яцик з його реалістичним сприйняттям дійсності й умінням одним поглядом охопити проблему добре розуміє і лінгвістичні, і психологічні бар'єри на шляху людей з України в західні вузи, але не розжалоблюється від того надмірно. Сам сильний, він передовсім поважає сильних, а жаліє слабких. «Хочеш навчатися — перерости себе сьогоднішнього, здобудь над собою перемогу». / «До сильних світ належить!» — я свідомо часто повторюю в книзі цю його фразу, оскільки вона постійно проходить рефреном самого Яцикового життя. Виправдання, вишукування пом'якшувальних обставин — це мова приречених на вічне аутсайдерство, мова тих, хто хоче мати за норму свій комплекс неповноцінності. Гуманізм буває всякий: розумний і нерозумний. Коли думаєш про благо нації, народу, мусиш керуватися принципами найефективнішого інвестування в науку. Щоб це справді давало найвищу користь. І в тому бачу практично-послідовне втілення його концепції стратегії і тактики здобуття серйозної (на рівні світових еталонів) освіти українством.

 

Як мені здається, відмовити Яцик уміє не гірше, ніж погодитись підтримати. Не вмів би — теж не був би тим Яциком, якого знаємо. Промовистий у цьому розумінні епізод.

 

У Києві Яцик випадково познайомився з одним поетом. Уже, певно, й забув би про нього, оскільки обидва живуть у світах, які мають не дуже багато точок дотикання. Але

 

якогось дня в номері готелю, де жив меценат, пролунав телефонний дзвінок. Поет пропонував зустрітися, щоб подарувати йому збірку віршів. Тільки для цього? Яцик був справді здивований. Чемно подякував, але сказав відверто, що та книжка навряд чи йому потрібна. Тепер у свою чергу здивувався поет, зауваживши (як я уявляю, з амбітним докором): ви ж, мовляв, її не читали, а таке кажете...

 

Яцик відповів щось у своєму дусі. Приміром: «Чи є щось у вашій книжці таке, на що б я мав витрачати час, аби навчитися, як раціонально провадити підприємство?»

 

Одне слово, відбувся імпровізований телефонний диспут, у якому обоє відстоювали свої погляди.

 

Поет (до речі, не перший, і не другий, і не третій в українській літературі) наполягав: ви повинні прочитати сповідь моєї душі!

 

Бізнесмен: я вам не нав'язую свою душу, то не нав'язуйте і мені свою.

 

Врешті Яцик запідозрив: мабуть, не лише задля цього зателефонував йому поет, і напрямки запитав: вам щось од мене потрібно?

 

Меценат не помилився. Поет одразу ж виклав суть справи: його доньці треба вчитися за кордоном, але вони вдвох іще не вирішили, що ж вона вивчатиме...

 

І Яцикові, певно, знову згадалося: «Учись, синку, абись не робив!»

 

Відповів поетові щось не до кінця дипломатичне.

 

(Зрештою, докладніше всю ту історію описано в нарисі Олександра Руденка-Десняка «Дім далеко від дому», що друкувався на сторінках московського журналу «Дружба народов»).

 

Інколи він, видатний покровитель української науки, раптом може здивувати нищівними ескападами на адресу вчених, глузами з їхніх дипломів та ступенів. Здавалося б, це дуже нелогічно для людини, яка так опікується просвітою своїх земляків і так вірить у силу науки.

 

Але нічого парадоксального в тому немає. Маючи справді гострий природний розум, Яцик уміє відразу ж розрізнити, хто є хто і що є що. Легко бачить, як людина затуляє науковими званнями елементарну недовченість, убозтво розуму, відсутність спраги до знань. Будь-який натяк на апломб («Ми — наукова еліта...») його насторожує.

 

У своїх оцінках служителів храму науки він непохитно стоїть на позиціях, які сформулював ще Артур Шопенга-уер: «Для переважної більшості вчених їхня наука — засіб, а не мета. Тому вони ніколи не створять у ній чогось великого».

 

Реаліст і скептик у всьому, Петро Яцик лишається самим собою і коли йдеться про науку, яку він вважає однією з тих сил, що дають державам авторитет і визнання всього світу. Він надто добре зорієнтований у нашому стані справ, аби тішитись ілюзією, що українці йдуть в авангарді світової науки. Деякі — дуже романтично настроєні — люди захоплюються: до чого ж, мовляв, ми нині багаті на наукові кадри, тут у нас усе гаразд. 1 приколисують і себе, й усіх тією приємною українському серцю легендою. А цей незручний Яцик (бачте, немає для чоловіка ніяких авторитетів!) пише в газеті «Українське життя» 1 лютого 1980 року те, що він не втомлюється повторювати майже на кожному кроці: «Наша преса майже в кожному числі підкреслює наші громадські успіхи. Тому що про неуспіхи негарно згадувати, то у громаді витворилася опінія однобічна (нездорова), що ми є дуже успішний, дуже освічений, дуже багатий нарід.

 

Для підтвердження уявних досягнень підводиться порівняння: «Ми маємо більше інтелігенції тепер, як колись у Львові». Таке твердження навіть виглядає правдивим, якщо не брати до уваги, що колись у цілому світі було менше освічених.

 

Правдою, одначе, лишається, що колись у Львові ми мали менше освічених у відношенні до інших народностей, бо нас не допускали до освіти, а тепер тут (у діаспорі.— М. С.) маємо менше освічених людей у порівнянні до інших не тому, що нам бракує здібностей, а тому, що ми не стимулюємо своїх дітей у здобуванні собі належного місця в суспільстві

 

Будучи незагартованою у боротьбі за своє місце у своєму оточенні, наша молодь залишається позаду інших. Канадська і американська статистика... показують, що, коли інші народи мають 100 людей з укінченими університетами, українці мають 20—25.

 

У торгівлі й промислі там, де інші мають самостійних 100 підприємців, у нас буде 5 або й менше.

 

Беручи до уваги твердження, що «не може бути неза

 

лежний політична той, хто є залежний економічно», то, мабуть, багато більше хористи для української справи було би, якби ми замість т. зв. політики скерували нашу громадську думку на здобуття самостійних професій, промислу і економії».

 

Це — одне з концептуальних Яцикових положень. Аналізуючи історію появи українців у Канаді (та, зрештою, і в інших країнах американського континенту), він побачив, що наші краяни найменш за все думали про науку й просвіту, бо впродовж перших десятиліть свого побутування там не мали для цього ніякої змоги. Вони освоювали прерії, обживали й окультурювали місця, в яких до них рідко ступала людська нога. Багато з них анітрохи не піклувалися й про навчання дітей та внуків. А тому й помітно відстали в цьому розумінні проти англійців, французів, німців. Так і створилася прикра дистанція. А дехто й сьогодні живе за такою теорією: «Наші діди й батьки нормально прожили тут без будь-якої науки — проживемо так само й ми, й наші діти проживуть». Як відомо, консервативності українцям не позичати. Саме з такими настановами послідовно бореться Петро Яцик. Нехіть до освіти його обурює не менше, аніж гра у велику освіченість.

 

1 як тут не вигукнути Шевченковими словами:

 

Якби ви вчились так, як треба, То й мудрость би була своя. А то залізете на небо: «1 ми не ми, і я не я, І все те бачив, і все знаю, Нема ні пекла, ані раю, Немає й Бога, тілько я!..»

 

Мій добрий приятель Олександр Харченко його запитав:

 

—  Маєте таке навантаження... Чи не хотілося б вам відпочити? Ви вже стільки зробили...

 

Яцик аж спалахнув:

 

— Відпочинок, спокій — це смерть! Типово українська мрія: розлягтися на травичці в холодочку й нічого не робити! Як ви можете таке казати, Харченко? Я був про вас доброї думки...

 

Розгублений Олександр почувався дуже ніяково, хоча ніякого морального злочину не скоїв.

 

А Яцик уже спокійнішим тоном пояснював:

 

— Хочу заробити ще багато. Звичайно, не для себе. Мені давно досить. Для справи. Для тієї ж науки...

 

А мені подумалося: як часто ми буваємо різко несправедливими в ставленні до своїх сучасників. Згадалася чиясь заздрісна фраза про Яцика: «Шукає собі популярності!» Все правильно — невдахи завжди ладні такі речі опошлювати й паплюжити. Ліліпути втішаються тим, що можуть бодай погане слово сказати про гуліверів.

 

А ще подумалося, що колись нарешті ми осягнемо весь розмах Яцикових діянь і звершень і поставимо його ім'я в українській історії на почесному місці поряд з іменами найвидатніших наших меценатів — Терещенків, Сими-ренків, Ханенків. І скажемо: «Дякувати долі, що є в нас Петро Яцик».

 

Генеральний секретар Світового Конгресу Вільних Українців Василь Верига:

 

«На жаль, Петро Яцик є якщо не єдиним, то одним із небагатьох, хто так віддано й жертовне ставиться до потреб української спільноти. Він ділиться з нею своїми зисками з переконанням, що патріотизм без жертви — це порожній звук і тільки пожертва на різні українські культурні потреби, а зокрема на наукові цілі,— це довготривала пожертва, це інвестиція для української спільноти».

 

З інтерв'ю для канадського журналу «Нью Перс-пектіво>.

 

Запитання: Ви також, на відміну від багатьох українських успішних професіоналів, щедро жертвуєте на наші громадські справи. Чому дали гроші для стількох науково-освітніх інституцій?

 

Відповідь: Бо ніхто не вірить, наскільки ми відстали від західного світу. Існує пекуча потреба піднести мій бідний народ на вищий західний рівень. Тому я присвятив стільки часу й грошей на освіту.

 

Особливо на освіту. Багато людей допомагають мистецтву й літературі Я ж вірю, що ми маємо забезпечити нашу культуру, створити щось солідне, а не лиш зберігати архіви. Ми збережемо їх краще, якщо створимо умови вживати їх і творити на їх основі нове. Самі ж архіви є мертві, як Ленін у мавзолеї...

 

Я думаю, що на нижчому рівні наше організаційне життя дуже сильне. Але коли мова про вищий рівень, особливо в світі, в академічному світі, то нас знають у Канаді менше, ніж канадійських ескімосів. Чому? Бо ми не писали про себе досить чужими мовами. Ми вважаємо, що нас не люблять. Ні, нас просто не знають на вищому рівні.

 

І саме тому я вирішив присвятити стільки часу та грошей інституціям вищої освіти.

 

Конфуцієві належать такі слова: «Краще засвітити свічку, аніж увесь час нарікати на темряву».

 

Яцик постійно нарікає на темряву, щоб інші зрозуміли. І Яцик засвічує свічку, щоб інші те наслідували.

 

Коли цю книгу вже було закінчено, в газеті «Вісті з України» з'явився лист, який видався мені найкращою логічною крапкою для розповіді про Петра Яцика.

 

Лист до редакції написала його племінниця, що завершувала навчання в Канаді.

 

«У цей важливий для будівництва України час ніщо не є таке важливе, як виховання висококваліфікованої, кмітливої генерації українців. Наша батьківщина має величезні природні можливості, але, на жаль, 70 років комуністичної влади майже повністю винищили підприємницький дух у нашому народі. Люди навчилися лише одного: дай!

 

Скільки з моїх співвітчизників приїздить до своїх родичів до Америки чи Канади і зразу ж кажуть: «Хочу це! Купіть це! Дайте, бо у вас є!» Чи не знайомі вам такі фрази?! Родичі думають, що, купивши всяке добро в тутешніх магазинах, зроблять своїм племінникам, внукам та іншим родичам велику користь. От і їдуть ці молоді та і не молоді люди в Україну з валізами, повними подарунків на кілька тисяч доларів.

 

Чи думали ви коли-небудь, яка користь з ваших витрат? Ну, надіне ваш родич нову модну шкіряну куртку, купить нове авто... Але розумом, душею залишиться таким же, як і був до Канади: ані мудрішим, ані багатшим. А за кілька років, як зносяться обнови, знову проситиметься до Канади (на закупи). Що ж, немає нічого злого

 

в тому, що ваші рідні в Україні будуть жити краще, ніж інші. Але... Є у східних народів прислів'я: «Як хочеш, щоб твій син мав на вечерю рибу, то не дай її йому, а краще навчи, як її ловити, щоб завжди міг мати її на своєму столі». Мабуть, цією мудрістю користувався мій стрийко, коли запросив мене до Канади не на відвідини, а на навчання.

 

Повірте, у моєму житті не було нічого дорожчого, ніж ці два роки за лавкою університету, бібліотек та недоспані ночі перед іспитами, досягнутий диплом. Мої друзі в Україні сміялися: «От не мудра, тратить такі шалені гроші на освіту, а могла би стільки обновок купити, на все життя би стало».

 

Я завжди мріяла навчитися працювати так, щоб заробити на все, що мають інші, і ніколи не просити. Певна, що саме освіта в канадському університеті розширила мій світогляд, додала ідей та натхнення працювати. Десятого червня я буду однією з тих щасливих, які надінуть убрання випускника Торонтського університету і отримають диплом. Земний уклін моїй родині, яка «навчила мене ловити рибу, а не дала готової». Мрію лише, щоб більше людей навчилося західного способу мислення, щоб мені було легше з ними будувати мою Україну...

 

Об'єднаймося для того, щоб дати іншим багатство розуму.

 

Оксана Яцик»

 

Коментарі тут, певно, зайві. Зміст листа говорить сам за себе. Не випадково Петро Яцик любить повторювати фразу: «Я сію зерно, зерно росте...» Росте.

 

Улітку 1993 року у Вінніпезі відбувалася наукова конференція українських бізнесменів і професіоналів. Яцик готувався до неї, бо мав виступити з доповіддю.

 

. Звичайно ж, для нього не існувало проблеми, що сказати, оскільки за ним — багатолітня успішна практика, а отже, й неповторний індивідуальний досвід. Проблема була тільки в тому, щоб економно викласти свою концепцію, не виходячи за рамки регламенту. Тому довелося потратити час, шукаючи точних формулювань, щоб у них «словам було тісно, а думкам просторо».

 

Яцикова доповідь викликала велике зацікавлення і серед його колег, і серед учасників конференції з України. Адже він не спокусився можливістю проголосити коментар до своєї підприємницької біографії (що, звичайно, теж було б цікаво й повчально), а натомість узявся оголити ті проблеми, які мають сьогодні для молодої держави чи не першорядне значення.

 

Тому, мені здається, цілком логічно на завершення розповіді про нього надати слово ще раз йому самому, аби читач, як мовиться, з перших рук узяв інформацію про те, якою бачиться наша ситуація авторитетному бізнесменові і який вихід пропонує він з неї.

 

Петро ЯЦИК ПРАКТИЧНІ КРИТЕРІЇ ВИБОРУ

 

До двадцятидворічного віку я жив і працював в Україні то під польським, то під російським, то під німецьким урядами. Побувавши в становищі одного з рабів, я трохи більше знайомий з тим менталітетом, ніж будь-яка інша людина, котра виховувалася лишень у західному культурному середовищі.

 

Протягом сорока років я торував дорогу життя, що базувалася на традиціях західної культури, яка відрізняється від культури східної. Як ми знаємо, східна культура ніколи не була демократичною і незалежною у

 

своїй суті. Історично вона склалася як диктатура. Команди згори і пасивний опір низів. Ця система також працювала, але, звісно, не так ефективно, як так звана капіталістична або демократична система. Багато людей, знаючи, що наша західна система працює краще, хочуть пристосувати наші західні методи до східної системи, сподіваючись, що вони приживуться й автоматично поліпшуватимуть її, змусять діяти ефективніше. Однак чимало людей на сьогоднішній день вже пересвідчилися, що такий підхід не спрацьовує, хоча декотрі ще й досі беруть участь у цих процесах. Але звинувачувати іншу сторону — то найлегший шлях. Потрібно збагнути головне: поки ми розглядатимемо два різних підгрунтя, дві різні культури під одним кутом зору, успіху нам не бачити.

 

Щоб розвивати будь-яке підприємництво, потрібно мати три складові частини: робочу силу, знання і капітал. А щоб змусити ці три елементи діяти ефективно, потрібно привести їх до спільного знаменника. Багато так званих «саквояжників» їдуть сьогодні в Україну. Там вони бачать нестатки, відсутність товарів і в нашому західному розумінні бачать величезний ринок збуту. Однак слід зазначити, що розміри цього ринку оманливі. Більшість українців працюють майже задарма. Вони не мають грошей. А коли в них немає грошей, то там нема і ринку. Але становище не безнадійне. Попри все, попит в Україні існує. Отже, ми повинні сконцентрувати свої зусилля на тому, як найефективніше задовольнити цей попит і мати з цього прибуток.

 

Передовсім необхідно розділити бізнес на дві категорії— великий і малий. Слід віддати належне великому бізнесу Німеччини, Швейцарії, Японії, Кореї, Англії, Америки, Ізраїлю, який має і знання, і капітал. Єдине, що йому бракує — це кваліфікованої робочої сили. Великий бізнес через різні фонди, урядові структури, посольства тощо знаходить шляхи до будь-якого уряду, щоб домогтися своїх концесій. Ми не належимо до цієї групи, наше місце в другій категорії — у малому бізнесі.

 

Малий бізнес створює більше робочих місць, він сприйнятливіший до нововведень, прибутковіший, спроможний платити більші податки. Кожен, хто хоче поїхати в Україну з метою задоволення потреб її грома

 

дян, повинен перевірити себе: що він знає і що він може? Багато людей хочуть «робити гроші», але якщо вони не знають, як і що робити, їхня справа безперспективна. Гроші самі по собі не прийдуть.

 

Та коли навіть вони знають, як і що робити в умовах західного світу, це ще не означає, що їхніх знань достатньо для того, аби почати бізнес в Україні. Візьмемо, наприклад, будівництво. Якщо навіть людина добре обізнана з фінансовою структурою цієї галузі, трудовими відносинами, архітектурними вимогами, відповідним законодавством, знає що і де будувати, вона не зможе застосувати ці знання безпосередньо в Україні. Ділові люди повинні їхати туди і вивчати українські методи будівництва, дбаючи про їх подальше вдосконалення. Можливості для цього там є, але треба залишитися там на якийсь час, пожити в цій країні, щоб випробувати міць своїх крил.

 

Тепер — про інвестиції. Питання інвестиційного клімату в Україні досить складне. Інвестор мусить оцінювати умови капіталовкладень у країні, котра базується на таких факторах, як ідеологія, політика, економіка і культура. Умови для іноземних інвесторів в Україні визначаються передусім такими основними факторами, як стан економіки, політика уряду і кон'юнктура ринку.

 

Прискорення інфляції також впливає на інвестиції в Україні. Водночас ми маємо пам'ятати, що іноземні інвестиції не страждають від інфляційних процесів місцевої валюти.

 

Беручи до уваги зазначені фактори, кожен, хто збирається починати бізнес в Україні, мусить визначити сферу своєї діяльності там: виробництво, послуги, торгівля, нерухомість, цінні папери тощо. Найближча моєму серцю та галузь виробництва, яка може випускати продукцію за рахунок місцевих коштів і продавати її за місцеву валюту, і водночас здатна довести якість своїх виробів до такого рівня, який дозволив би експортувати їх (чи бодай частину з них) і продавати за тверду валюту.

 

Не має значення, який напрямок діяльності ми оберемо. Суть в іншому: ми не зможемо успішно розвивати свій бізнес, якщо спиратимемось тільки на власні сили. Нам потрібні місцеві ділові партнери. Проте знайти підходящого місцевого партнера — одна з найскладніших

 

проблем. Це зовсім не означає, що в Україні бракує хороших, ділових людей. Безумовно, там є достатньо чесних, надійних, освічених людей, але тамтешній стан зв'язку й інформаційна система не дозволяють їх оперативно знаходити. Беручи до уваги, що це — найважливіший фактор для 99 відсотків західних підприємців, які цікавляться бізнесом в Україні, ми маємо проаналізувати його дуже ретельно й серйозно.

 

Ми повинні признатися самі собі, що є щось специфічне в українцях, оскільки протягом останніх ста років не з'явилося ні в Сполучених Штатах, ні в західному світі взагалі жодної української компанії чи корпорації із солідною підприємницькою діяльністю. Багато є компаній і корпорацій, створених німцями, арабами, індійцями, спільних підприємств з англійцями у З'єднаному Королівстві, але я не знаю жодної української компанії. Багато з нас починали свій бізнес у 1950, 1951, 1953 роках у Канаді й Сполучених Штатах, але знову ж таки, я не знаю жодного значного товариства чи спільного підприємства, які б працювали стабільно й міцно стояли на ногах. Ці два приклади мають стати для нас симптомом проблеми, що потребує вдумливого аналізу. Якщо ми знайдемо свою «ахіллесову п'яту», якщо ми перетворимо її у свою міць, якщо ми переключимося з «негативізму» в «позитивізм», то, безумовно, знайдемо ключ до розв'язання багатьох наших проблем. ' Україна розташована в самому центрі між Західною Європою і східним блоком країн. Вона багата широким ринком збуту, чудовим кліматом, природними ресурсами, освіченими людьми і водночас бідна, якщо мати на увазі повсюдні нестатки.

 

Останнім часом я побував в Україні шість разів. Спершу я навіть і гадки не мав налагоджувати зв'язки з тими деструктивними силами, які репрезентували комуністичну систему. Я прагнув робити бізнес із так званими демократами. Минуло два роки, поки я зрозумів, що всі демократи — це вчорашні комуністи і що всі демократи заполітизовані й не знають, як і що робити. Вони стали політиками завдяки нещадній критиці тих комуністів, котрі керували країною раніше. Вони хочуть користуватися усіма привілеями колишніх комуністичних керівників, але не хочуть вчитися керувати

 

краще й відповідальніше, ніж це робили комуністи. За такої позиції державних лідерів стан економіки навряд чи поліпшиться. Політика без економіки — це всього-на-всього пустопорожня балаканина.

 

У березні 1991 року, у Ванкувері, я зустрівся з консулом торгпредставництва Сполучених Штатів у Британській Колумбії. Як ви знаєте, консули торгпредстав-ництв — це справжні політики, але політика для них — то лишень своєрідна вітрина. Я поділився з ним своїми спостереженнями, і він цілком погодився зі мною. Дуже важливо усвідомити, що проблема існує, але ще важливіше знайти спосіб її розв'язання. Після короткої дискусії, яка торкалася економічного становища в Україні, ми дійшли спільного висновку. Змінити ситуацію в Україні можна лише двома шляхами. Перший — революція. А це означає море крові, руйнацію і початок нової системи. Весь цивілізований світ відкидає цей метод.

 

Другий шлях — реформи. Він довгий, тернистий, але не завдає такої шкоди й руйнації, як перший.

 

Говорячи про будь-яку групу людей, не можна стверджувати, що всі вони або тільки хороші, або тільки погані. Деякі екс-комуністи — чудові виконавці. Вони добре працювали на колишню комуністичну систему, вони так само добре працюватимуть і на некомуністичну систему. Ці люди знають свою справу, вони реалісти в оцінці життєвих ситуацій. Ми повинні знаходити їх, співпрацювати з ними, вчитися в них їхнім методам, допомагати їм поліпшувати продуктивність і якість роботи, вчити молоде покоління працювати краще. Звичайно, легше сказати, ніж зробити, одначе це єдиний шлях — довгий, але певний.

 

У жовтні минулого року я знову побував в Україні, але на демократів більше не розраховував. Я прийшов до партократів, які керували будівництвом у Київській області. Я побачив там багато можливостей і перспектив, особливо у галузі реконструкції і лізингу. Там є багато можливостей у плануванні і будівництві нових мікрорайонів. Але, на моє глибоке переконання, перед тим, як починати там якусь справу, треба поїхати в Україну принаймні на півроку, щоб мати змогу ретельно, щодня вивчати ситуацію, вивчати людей, їхні методи роботи, організацію праці з точки зору застосування там

 

західних методів і технологій. Повірте мені, вони ще й досі чекають вказівок згори. Там не так важко поліпшити продуктивність праці Буде набагато важче поліпшувати якість роботи, якість продукції, а це — головна необхідність.

 

По-перше, нам потрібні партнери з «ноу-хау» в Україні, по-друге, слід мати на увазі, що там існують податкові пільги для іноземних партнерів і спільних підприємств.

 

Ось моя порада, що ґрунтується на великому досвіді: не обирайте собі ділового партнера лише на тій підставі, що він політик або просто хороша людина. Практичним критерієм у виборі партнера по бізнесу має бути його попередня діяльність. Річ не в тім, як багато він знає, а в тім, що він зробив і скільки власних грошей може вкласти у справу. Чи він знає, що практично треба робити, аби успішно й стабільно забезпечувати напрямок бізнесу, до якого ви плануєте увійти. Ми повинні мати на увазі той факт, що більшість українських лідерів — це романтичні мрійники, поети, п'яниці і дрібні злодії. Отже, ми повинні бути тверді у своєму виборі. А зробивши вибір, ми повинні для себе чітко з'ясувати:

 

1. Який статус має структура, до якої ми збираємось увійти;

 

2.  Скільки грошей (місцевої валюти) вкладатиме кожен з партнерів;

 

3.  Хто що робитиме і як ця робота оплачується на ринку;

 

4.  Що станеться, якщо між партнерами виникне незгода й вони змушені будуть розійтися — хто, кому і скільки сплачує.

 

Пам'ятайте, що не важко вступити в ділове партнерство, як і в шлюб, набагато важче розлучитися.

 

Як я вже згадував, українці не досягли особливих успіхів у діловому партнерстві. Обидва партнери, як правило, чекають більшого від другої сторони. Пізніше, у повсякденній роботі, вони бачать, що їхні плани не здійснюються, наслідки роботи не такі, як хотілося б. Але вони не можуть сказати собі, що обманулися у своїх сподіваннях. Набагато легше звинуватити партнера. Замість того, щоб піти до партнера і відкрито й чесно сказати йому у вічі: «Мені не подобається те або те»,

 

вони перестають розмовляти один з одним, що ще більше погіршує ситуацію.

 

Отже, дуже важливо зафіксувати усі свої можливі сподівання на папері. Найкраще з самого початку передбачити можливі ситуації, обумовивши їх у відповідному договорі, щоб уникнути непорозумінь у майбутньому. Мені доводилося співпрацювати з багатьма партнерами по бізнесу, і я й досі розмовляю з ними майже з усіма, бо завжди дотримувався єврейської приказки: «Давайте жити як брати, а лічити гроші нарізна».

 

 

 

ЛОГІЧНА ПІСЛЯМОВА (ЯКА МОГЛА БУТИ Й ПЕРЕДМОВОЮ) ДО СПРОБИ ПОРТРЕТА ПЕТРА ЯЦИКА В ЙОГО ЗВИЧНОМУ ІНТЕР'ЄРІ

 

 

 

Чому я взявся за написання цієї книги?

 

Не тільки тому, що мені захотілося розповісти про винятково щасливу долю українця, який, потрапивши в далекий і чужий світ, не згубився й не загубився в ньому, а став вельми помітною там людською особистістю.

 

Не тільки тому, що Петро Яцик — найвидатніший сьогодні український меценат, який стільки зробив для розвитку нашої науки.

 

Не тільки тому, що його підприємницький досвід заслуговує якнайпильнішого вивчення й освоєння в Україні і може стати цілою школою для наших неофітів бізнесу. І — не тактика й стратегія ведення справ, а й непорушні етичні засади, що тримають підприємництво в надійних цивілізованих рамках (про це ми в Україні сьогодні тільки мріємо, оскільки наш доморощений бізнес — партизанська війна в джунглях економічно-правового хаосу й корупції).

 

Першою спонукою до написання книги було відчуття рідкісної людської природи Петра Яцика. Є такі особистості, стикаючись із якими, відразу ж бачиш їхню небуденність. Інколи в мене виникало враження: якби Петро Яцик не став такою видатною величиною в світі бізнесу, то неодмінно став би нею в чомусь іншому. Скажімо, в юриспруденції, в економіці чи в політиці (тим більше, що вони йому не байдужі).

 

Є такий закон: якщо талановита людина за щось береться, то неодмінно в тому виявляється її талант. Вона просто не може робити якусь справу безбарвно і бездарно. Самим своїм талантом вона приречена на це.

 

Я ніде не намагався ідеалізувати Петра Яцика, був далекий од найменшого наміру підгримовувати його. Писав свого героя таким, яким він мені бачиться.

 

Я свідомий думки, що моє зображення Петра Яцика якоюсь мірою суб'єктивне. Але цілком об'єктивним (і то не завжди!) може бути хіба що протокол, у якому зафіксовано ті чи ті дії людини без свідомого намагання інтерпретувати їх згідно з її характером, біографією та духовним досвідом. Тому, на моє тверде переконання, суб'єктивність авторського бачення не може кваліфікуватися як безнадійна вада цієї книги. Вони, вади, можливі в іншому — скажімо, в неповноті охоплення матеріалу, в «непрописаності» технології бізнесових операцій, у відсутності конкретних рецептів для молодих підприємців в Україні.

 

Але якби все те було в книзі, то це вже вийшла б зовсім інша книга і в ній читач уже міг би не зустріти того, що він зустріне в цій.

 

Не знаю, чи стане для читача подією (а хотілося б, щоб стала) зустріч із Петром Яциком, як стала вона такою подією для автора. Бо писалося про нього охоче й радісно — цей матеріал збагачує знанням того життя, якого ми ще донедавна, по суті, зовсім не знали, а чули тільки кривотлумачення його.

 

Для мене, автора, зустріч з цим героєм стала дорогоцінною пригодою душі, яка — абсолютно певен у тому — запам'ятається надовго. І її не зітруть із пам'яті зустрічі з іншими героями.

 

Своє ж авторське завдання вважатиму виконаним, якщо моя книга про Петра Яцика допоможе хоч одній людині зорієнтуватися і самовизначитися поміж дешевих спокус цього суєтного світу, поставити перед собою високу — на межі граничних можливостей — мету і досягти її.

 

З вірою в те, що тут може допомогти урок життя Петра Яцика, і писалася ця книга.

 

 

 

* * *

 

Треба відзначити, що надзвичайно приємно та повчально спостерігати Петра Яцика при роботі. Спостерігаються деякі основні риси — рішучість, наполегливість, терпеливість, ясне бачення цілі та успішний хід до її здійснення. Для молодої української людини — цей взірець дії має колосальну виховну вартість тому, що він зосереджує увагу на успіхах, відтягає від узвичаєної зосередженосте та нарікань на гостру конкуренцію та вболівання над утраченою нагодою і успіхом інших. Якщо розуміти культуру даної нації широко та правильно, себто як сукупність творчости всіх прошарків суспільства — мистців, фахівців, підприємців,— тоді ця підприємницька праця виринає не тільки як великий осяг, але також як значущий та плідний приклад для наслідування іншими.

 

Унікальність Петра Яцика полягає також в тому, що він настоює на потребі перенести згадані засади в сферу української проблематики. Бачачи із свого промислового досвіду, що величина веде до більшої величини, а роздрібнення запевнює слабість та зникнення, Петро Яцик прийняв за одну із основних своїх концепцій те, що всі українці у Вільному Світі невідкладно мусять сконцентрувати свої дії, щоб здійснювати такі загальноукраїнські цілі, як розвиток української науки; зберігання ідентичности та молодої української субстанції шляхом плекання гордости, осягу та самопошани; здобуття признання та респекту в міжнародному науковому естаблішменті; творення наукової, а відтак — світової опінії.

 

Ясність думки та візії Петра Яцика можна відмітити в його рідкісних, але влучних писемних виступах, які появлялись на сторінках української преси. Його працям притаманне шукання не тим-

 

часового виходу із трудної ситуації, а радше стрем-ління до оформлення основної, довготермінової розв'язки даних проблем. Цей підхід випливає із зрозуміння того, що кожна кінцева розв'язка, в противенстві до тимчасового латання, вимагає візи та наполегливої праці, щоб здобути здійснення того, що спочатку видавалось нездійсненною мрією. ...Особиста жертвенність Петра Яцика, його інтенсивна праця в зростаючих рамках власного підприємства та успішна дія на користь ФКУ1 в Торонто та в Канаді будують віру в майбутність української діяспори. Водночас вони показують, що майбутність не можна здобути інакше, як впертою працею, інтенсивним зусиллям та плеканням української сили. Для нас, молодих співробітників ФКУ, Петро Яцик — це взірець для наших зусиль, виклик для наших здібностей та доказ потенції і живої, динамічної майбутности Української Ідеї.

 

Д-р А. Сдивацький. «Свобода». 22 липня 1977

 

Фонду кафедр українознавства.

 

* * *

 

25-літне підприємство Петра Яцика, в якому нема чужих уділів, а лиш родинні, купує грунт і на ньому будує індустрійні та торговельні споруди; в яких, між іншим, містяться магазини, крамниці, ресторани, послугові заклади, паркінги тощо... Петро Яцик мусить виявити вміння передбачити потреби й смаки майбутніх клієнтів, а також врахувати напрямні розвитку потреб як щодо галузі промислової чи торговельної діяльності, так і щодо локалізації споруд. Помилки в цій справі могли б принести замість сподіваного зиску — втрати. Та в цій ділянці Петро Яцик просто майстер. Його підприємство розвивається швидкими темпами...

 

Господарча діяльність Петра Яцика вимагає від нього хоч би у загальних контурах знання не тільки економіки, але й урбаністики, архітектури, права. Він, купуючи землю, мусить бачити на ній у майбутньому промислову чи торговельну споруду, її кшталт, який має врисовуватись в оточення. Мусить також враховувати величину капіталовкладень і час його звороту з зиском — до власника. А ми знаємо, що вартість долара — нестійка. Це все Петро Яцик мусить враховувати перед купівлею грунту. Крім того, мусить враховувати естетичні смаки майбутніх клієнтів, якими е англійці, німці, японці та інші. Оглядаючи споруди, що їх збудував Петро Яцик, порівнюєш скалю капіталовкладень до величини будівель. А вони, вже збудовані, ті, що будуються, та ті, що заплановані, характеризуються такими величинами, як, для прикладу: будівлі Квінсвей та Тедло стріт в Міссіссага: — терен — 4,7 акрів, будинки — 160 000 квадратних стіп, будівля в Кларксон: терен — 5,8 акрів, будинок — 100 000 квадратних стіп. Це розмах!

 

Недарма знайомі Петра Яцика називають простір поблизу 1260 Еглінтон авеню в Міссіссага, де розташована частина його споруд, а також його бюро,— «Сент Пітер сквер»!

 

«Новий шлях» (Торонто), 23 лютого 1982

 

 

 

* * *

 

Небайдужість, мабуть, е однією з головних рис характеру Петра Яцика. Чистий підприємець, він не занурюється тільки у свій бізнес. Він е українцем, котрий усвідомлює болі, тривоги й хвилюючі проблеми свого народу, майбутнє якого він вбачає тільки у світовому співтоваристві. За своєю природою Петро Яцик — філософ-самоук, який багато читає, бачить, аналізує і висловлює свої думки... Коло його зацікавлень надзвичайно широке. А тому бесіда з ним збагачує людей, вселяє у них надію і впевненість у своїх силах. Вони переконуються в тому, як людина може «зробити» саму себе, сконцентрувавши волю, енергію, творчий пошук і наполегливість...

 

«Україна» (Київ), 1990, № 14

 

* * *

 

—  Ви маєте успіхи тут, у Канаді, навіть надзвичайні успіхи. Ви мали нагоду відвідати Україну. Які ваші спостереження про теперішній стан українських справ?

 

П. Я. В Україні я мав нагоду зустрічатися з директорами великих корпорацій, які е справжніми «власниками» України. Вони реально думаючі люди. Треба пам'ятати, що нині світ — це одне глобальне село. Великі корпорації — невидимий уряд — перебирають і монополізують життя. Давня мудрість стверджує, що ніхто не може бути незалежним політичне, поки він залежний економічно.

 

Тепер в Україні, може, 2% підприємств в українських руках. Великі чужі корпорації — німецькі, американські, французькі, японські, корейські — починають там свої бізнеси, бо вони мають засоби, знання, досвід. Вони відкриють там свої філії й дозволять наступному урядові бути українським урядом, з блакитно-жовтим прапором, але забиратимуть дивіденди на свої вклади й експлуатуватимуть наш народ знову, бо ми не досить готові взяти економіку в свої власні руки.

 

—  Чи ми повинні боятися мультинаціональних корпорацій в Україні?

 

П. Я. Ні, ми не повинні їх боятися. Але було б краще для нас, якби ми створили свої власні чи принаймні співпрацювали з ними.

 

—  Чи реально сподіватися суттєвих змін в Україні після її довголітнього перебування під комунізмом?

 

П. Я. Це одна з проблем. Під комуністичною владою кожен більше звик чекати наказів, ніж думати сам за себе. Як ти можеш збудувати щось сам, не напружуючи своєї голови?

 

Інша проблема — брак людей, які мають волю взяти відповідальність за встановлення порядку в Україні у свої руки, хоч є чимало високоосвічених і кваліфікованих людей. Можливо, це тому, що ми ніколи не хотіли бути «акулами», а тільки «дрібною рибою». Але я не бажаю з цим погодитися...

 

З інтерв'ю для журналів «Нью перспектівс» та «Нові дні» (Торонто), 1991

 

* * *

 

Наше знайомство було випадковим. Він виявився моїм сусідом у залі палацу «Україна» під час Всесвітнього Форуму українців. Чим він привернув мою увагу? Чемністю, імпозантною зовнішністю, скромністю? Мабуть, і цим. І все ж головним було те, як він реагував на виступи. Його реакція і репліки, якими ми почали обмінюватися, засвідчили, що багато в чому ми однаково сприймаємо ті чи ті висловлювання ораторів.

 

З'ясувалося, що моїм сусідом був Петро Яцик, українець з Канади. У фойє палацу в перерві між засіданнями відбувалася наша перша розмова. Вона не вийшла. Бо нас постійно хтось переривав. Причому переривали, як правило, знайомі мого співбесідника. У нього їх виявилося дуже багато — і не тільки заокеанських українців, а й земляків з усіх усюд, у тому числі й материкової України. Як я зрозумів, мій новий знайомий був для них людиною поважною, шанованою і авторитетною. Найпростіше це можна було б пояснити, що Петро Яцик — один з найбагатших українців діаспори, канадський мільйонер. Та головне, мені здається, не в цьому, принаймні не тільки в цьому...

 

«Урядовий кур'єр», Київ, 1 квітня 1993 р.