Анджей Сапковський
Відьмак. Володарка Озера
роман 




Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2017

ISBN 978-617-12-3252-5 (TXT)

Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Перекладено за виданням:

Sapkowski A. Wiedźmin. Pani Jeziora / Andrzej Sapkowski. — Warszawa : SuperNowa, 2014. — 596 p.

Публікується з дозволу автора і його літературних агентів, NOWA Publishers (Польща) за сприяння Агентства Олександра Корженевського (Росія)

Переклад з польської Сергія Легези

Обережно! Ненормативна лексика!

Коментарі Сергія Легези, Ніка Средіна й Олесі Стужук

Художнє оформлення Катерини Кравець



Електронна версія створена за виданням:

Сапковський А.

C19 Відьмак. Володарка Озера : роман / Анджей Сапковський ; перекл. з пол. С. Легези ; комент. С. Легези, Н. Средіна й О. Стужук. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2017. — 576 с.

ISBN 978-617-12-3114-6 (укр.)
ISBN 978-83-7578-069-7 (пол.)

Обранка долі Цірі продовжує пошуки Ґеральта і Йеннефер і нарешті дістається Вежі Ластівки, яка виявляється порталом в інший світ, сповнений небезпеки та підступності. Цірі заплуталася: вона ніяк не може потрапити в потрібний час і в потрібне місце. Але десь далеко, у майбутньому, на неї чекають ті, хто готовий прийти на допомогу і спрямувати велике Призначення у правильне річище… Війна між Нільфгардом і нордлінгами триває, наближається велике кровопролиття: Королівства Півночі об’єдналися заради перемоги. На відьмака та його друзів чекають важкі випробування і смертельна небезпека. Чи зможуть вони впоратися із цим?

УДК 821.162.1
ББК 84(4Пол)

© Andrzej Sapkowski, Warszawa, 2014
© CD PROJEKT S.A., карта, обкладинка
© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2017
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад та художнє оформлення, 2017





We are such stuff
As dreams are made on, and our little life
Is rounded with a sleep[«Ми створені із сновидінь. І сном // Оточене життя маленьке наше» (В. Шекспір, «Буря», дія ІV, акт І; переклад М. Бажана). (Тут і далі прим. пер.)].
В. Шекспір

І їхали вони далі, аж доки не прибули до озера з водами, що розлилися широко й чарівно. А в самій середині того озера побачив Артур руку в білий атлас убрану, що меч, чудово виконаний, тримала. А потім узріли вони панну, яка сміливо ступала по дзеркалу вод.
— Що то за панна така чарівна? — запитав Артур.
— Звуть ту панну Володаркою Озера, — відповів Мерлін.
Томас Мелорі. Смерть Артура

Розділ 1

Озеро було зачарованим. Щодо цього не було жодних сумнівів.

По-перше, лежало воно тут-таки, біля входу в закляту долину Кум Пукка, долину таємничу, завжди оповиту туманом, славетну чарами й магічними явищами.

По-друге, досить було просто глянути.

Площина води була глибокою, насиченою й незаймано синьою, воістину наче відшліфований сапфір. Була вона гладенькою, наче дзеркало, такою, що верхівки масиву І Уїтва[Один із найвищих масивів серед гір Уельсу.] у віддзеркаленні виглядали красивіше, ніж у реальності. Від озера віяло цілющим холодом, а величної тиші не порушувало ніщо, навіть плюскіт риби чи крик водного птаха.

Рицар отямився від зачудування. Але замість продовжити шлях по хребту узгір’я, повів коня вниз, до озера. Його наче притягувала магнетична сила чародійства, що дрімало там, унизу, на дні, у безодні вод. Схарапуджений кінь ступав серед розкришених скель, тихим форканням подаючи знак, що магічну ауру відчуває й він.

З’їхавши до самого низу, на пляж, рицар спішився. Тягнучи скакуна за трензеля, наблизився до крайки води, де дрібна хвиля грала між кольоровою рінню.

Сів навпочіпки, захрустівши кольчугою. Полохаючи мальків, рибок малесеньких і живих, наче голки, набрав води в складені долоні. Пив обережно й поволі, від крижано-холодної води дерев’яніли губи і язик, віддавало в зуби.

Коли він зачерпнув знову, долетів до нього звук, що пронісся поверхнею озера. Він підвів голову. Кінь зафоркав, наче підтвердивши, що почув те й він.

Рицар прислухався. Ні, то була не ілюзія. Те, що він чув, було співом. Співала жінка. Навіть, скоріше, дівчина.

Рицар, як усі рицарі, вихований був на піснях бардів і рицарських романах. А там у дев’яти з десяти випадків дівочий спів чи крики були принадою, а рицарі, які йшли на відлуння, регулярно потрапляли в пастки. Нерідко — у смертельні.

Але цікавість перемогла. Рицареві, врешті-решт, було лише дев’ятнадцять. Був він дуже відважний і дуже нерозсудливий. Славетний першим, відомий був отим другим.

Він перевірив, чи добре ходить у піхвах меч, після чого потягнув коня й рушив пляжем у напрямку, звідки долинав спів. Далеко йти не довелося.

Берег тут був завалений ератичними валунами, темними, вигладженими до блиску, наче іграшками велетнів, недбало кинутими сюди або й забутими тут після закінчення забави. Деяке каміння лежало у водах озера, чорніло під прозорою поверхнею. Деяке виступало над поверхнею, омиване хвилями, і виглядало наче хребти левіафанів. Але найбільше каміння лежало на березі, від пляжу ген до лісу. Частина зарилася в пісок, лише трохи над ним здіймаючись, так, що про справжні розміри валунів можна було лише здогадуватися.

Спів, який рицар почув, долинав саме з-поза тих, прибережних каменів. А дівчина, яка співала, залишалася невидимою. Він потягнув коня, тримаючи його за мундштук і ніздрі, аби той не форкав і не іржав.

Одяг дівчини спочивав на одному з каменів, занурених у воду, пласкому, наче стіл. Сама вона, гола й занурена по пояс, милася, плюскаючись і приспівуючи при тому. Слів рицар не розпізнав.

І не дивно.

Дівчина — він би голову на те заклав — не була людиною з плоті й крові. Свідчило про це худеньке тіло, дивний колір волосся й голос. Хлопець був упевнений, що якби вона озирнулася, він би побачив великі мигдалеві очі. А якби відгорнула зі скроні попелясте волосся, то точно помітив би гострі, шпичасті кінчики вушної раковини.

То була мешканка Фаері. Фея. Одна з Тілвіт Тег. Одна з тих, кого пікти й ірландці звали Даойне Ші, Народом Пагорбів. Одна з тих, кого сакси звали ельфами.

Дівчина на мить перестала співати, занурилася по шию, запирхала й надзвичайно по-простацьки вилаялася. Утім, рицаря це не обдурило. Феї, як воно всюди відомо, уміли лаятися по-людськи. Куди гірше за конюхів. До того ж такі прокляття часто були вступом до якихось злостивих жартиків, любов’ю до яких феї славилися — наприклад, збільшити комусь носа до розмірів огірка-насінника або зменшити комусь чоловічу гордість до розмірів бобового зернятка.

Рицар не мав потреби ні в першому, ні в другому. Він приготувався вже тихенько відступити, аж раптом його зрадив кінь. Ні, не його власний жеребчик, утримуваний за ніздрі: він поводився спокійно й тихенько, наче миша. Зрадив його кінь феї — ворона кобила, яку рицар спершу й не помітив поміж валунами. Тепер смолисто-чорна кобилка вдарила копитом об каміння й привітально заіржала. Жеребчик рицаря трусонув головою й ввічливо відповів. Аж відлуння по воді пішло.

Фея вистрибнула з води, на мить демонструючи рицареві милі для ока округлості. Кинулася до скелі, на якій лежав її одяг. Але замість того, щоб підхопити якусь там сорочку й скромно прикритися, ельфійка вхопила меч і зі скреготом видобула з піхов, справляючись із залізом на диво вміло. Тривало те коротку мить, по якій фея присіла — навпочіпки чи на коліна, ховаючись у воді аж по ніс і виставивши над поверхнею випростану руку з мечем.

Рицар отямився, відпустив вуздечку й зігнув коліно, стаючи на мокрий пісок, бо відразу зрозумів, кого він тут зустрів.

— Слався, — забелькотів він, простягаючи руку. — То велика для мене честь… Величезна, о Володарко Озера. Меч той я прийму…

— А може б, ти підвівся та відвернувся, га? — Фея вистромила рота над водою. — Може б, ти перестав вирячуватися й дозволив мені вдягнутися?

Він послухався.

Чув, як вона хлюпає, виходячи з води, як шелестить одягом, як тихенько лається, натягаючи його на мокре тіло. Він же дивився на чорну кобилу з шерстю гладенькою та лискучою, наче крило ворона. Беззаперечно був то кінь шляхетної породи, беззаперечно швидкий, наче вітер. Беззаперечно зачарований. Беззаперечно мав жити у Фаері, як і його володарка.

— Можеш озирнутися.

— Володарко Озера…

— І назватися.

— Я Галахад з Каер Беніку. Рицар короля Артура, володаря замку Камелот, володаря Літнього Краю, а також Думнонії, Дифнейнта, Повіссу, Дифеду…

— А Темерія? — урвала вона його. — Реданія, Ривія, Едірн? Нільфгард? Ці назви говорять тобі хоча б щось?

— Ні. Я ніколи про них не чув.

Вона стенула плечима. У руці, окрім меча, тримала чоботи й сорочку, випрану й викручену.

— Так я й думала. А який нині маємо день року?

— Нині, — він роззявив рота, геть здивований, — друга повня по Бельтану… Володарко…

— Цірі, — виправила вона його машинально, крутячи руками, аби одяг краще влігся на мокрій шкірі. Говорила вона дивно, очі мала зелені й великі…

Рефлекторно відгорнула мокре волосся, а рицар мимоволі зітхнув. Не тільки тому, що вухо її виявилося звичайним, людським і жодним чином не ельфійським. Щоку мала знівечену великим бридким шрамом. Її було поранено. Але чи можна поранити фею?

Вона помітила той погляд, примружила очі й зморщила носа.

— Шрам, авжеж! — сказала зі своїм дивним акцентом. — Чому в тебе такий наляканий погляд? Аж така дивна справа для рицаря той шрам? Чи, може, він настільки бридкий?

Він повільно обіруч зняв кольчужний каптур, відгорнув волосся.

— То справа воістину для рицаря не дивна, — сказав, не без юнацьких гордощів демонструючи власний, ледь загоєний шрам, що тягнувся від скроні до щелепи. — А бридкі лише шрами на честі. Я — Галахад, син Ланселота дю Лак й Елайни, дочки короля Пеллеса, пана в Каер Беніку. Рану цю завдав мені Бреун Безжальний, безчесний мучитель панянок, перш ніж повалив я його в чесному поєдинку. І насправді годен я прийняти з рук твоїх той меч, Володарко Озера…

— Вибач?

— Меч. Я готовий його прийняти.

— Це мій меч. Я не дозволяю нікому його торкатися.

— Але…

— Але що?

— Володарка Озера завжди… Вона ж завжди виринає з глибин і дарує меч.

Деякий час вона мовчала.

— Розумію, — сказала нарешті. — Що ж, скільки країн, стільки звичаїв. Прикро мені, Галахаде, чи як там тебе, але, схоже, натрапив ти не на ту Володарку, що треба. Я нічого не роздаю. І не дозволяю відбирати в себе. Це щоб усе було зрозуміло.

— Але ж, — відважився він, — ви прибули з Фаері, Володарко, чи не так?

— Я прибула, — сказала вона за мить, а її зелені очі, здавалося, вдивлялися в безодню простору й часу. — Я прибула з Рівії, з однойменного міста. З-над озера Лох Ескалотт. Припливла я човном. Був туман. Берегів я не бачила. Тільки чула іржання Кельпі… Моєї кобили, яка бігла слідом за мною.

Вона розправила на камені мокру сорочку. А рицар знову зітхнув. Сорочка була випрана, але не дуже добре. Усе ще видно було на ній патьоки крові.

— Принесла мене сюди річкова течія, — продовжила дівчина, чи не бачачи, що він помітив, чи вдаючи, що не бачить. — Річкова течія й чари єдинорога… Як зветься це озеро?

— Не знаю, — зізнався він. — Тут стільки озер, у Гвинедді…

— У Гвинедді?

— Авжеж. Ото нагорі І Уїтва. Якщо мати її по ліву руку і їхати лісами, то за два дні доберешся до Дінас Дінллею, а далі — до Каер Даталю. А річка… Найближча річка — це…

— Неважливо, як зветься найближча річка. Ти маєш якусь їжу, Галахаде? Я просто помираю від голоду.

***

— Чому ти так на мене дивишся? Боїшся, що я зникну? Що полечу в засвіти разом із твоїми сухарем та ковбасою з яловичини? Не бійся. У моєму власному світі я трохи погралася з призначенням, втручаючись у нього, тому певний час не слід мені там з’являтися. Якийсь час побуду у твоєму. У світі, де вночі можна не шукати на небі Дракона чи Сім Кіз. У якому зараз друга повня після Бельтану. Чому, питаю, ти так на мене дивишся?

— Я не знав, що феї їдять.

— Феї, чародійки й ельфійки. Усі їдять. П’ють. І всяке таке.

— Перепрошую?

— Неважливо.

Чим уважніше він на неї дивився, тим більше втрачала вона чарівну ауру, тим більше людською й звичайною робилася, майже ординарною. Утім, він знав, що вона не така, не може такою бути. Не зустрічають ординарних дівчат біля підніжжя І Уїтва, в околицях Кум Пукка, які голими купаються в гірських озерах і перуть закривавлені сорочки. Неважливо, як ця дівчина виглядає, але земною істотою вона бути не може. І все ж Галахад уже цілком вільно й без побожного остраху дивився на її мишасте волосся, яке зараз, коли висохло, лисніло на його здивування пасмами сріблясто-білої сивини. На її худі руки, малий носик і бліді вуста, на її чоловічий одяг трохи дивного крою, пошитий із незвичної тканини з небувало щільним плетенням. На її меч дивної конструкції і з дивним орнаментом, що аж ніяк не скидався на парадну іграшку. На її босі ноги, обліплені засохлим піском із пляжу.

— Для ясності, — відізвалася вона, тручи стопою об стопу. — Я не ельфійка. А чародійка, чи то фея, я… трохи нетипова. Е-е-е… та хіба й зовсім нею не є.

— Насправді шкода.

— І чого тобі шкода?

— Кажуть… — Він почервонів і затнувся. — Кажуть, що феї, коли їм випаде зустріти юнаків, ведуть їх до Ельфланду й там… Під кущем ліщини на ковдрі з моху наказують із собою поєднатися…

— Розумію. — Вона швидко глянула на нього, після чого відкусила добрячий шмат від ковбаси.

— Щодо Країни Ельфів, — сказала, проковтнувши шмат, — то якийсь час тому я звідти втекла й зовсім не поспішаю туди повертатися. А щодо поєднання на ковдрі з моху… Схоже, Галахаде, ти й справді натрапив не на ту Володарку, що треба. І тим не менш красно дякую тобі за добрі наміри.

— Володарко! Я не хотів образити…

— Не виправдовуйся.

— Усе через те, — пробелькотів він, — що ти чарівно красива.

— Дякую знову. Але все ж так воно не станеться, як тобі бажається.

Вони деякий час мовчали. Було тепло. Сонце стояло в зеніті, приємно нагрівало каміння. Легенький вітерець збрижив поверхню озера.

— Що значить… — відізвався раптом Галахад дивно екзальтованим голосом. — Що значить спис зі скривавленим вістрям? Що значить і чому страждає Король із пробитим стеґном? Що значить панна в білому, яка несе Грааль, срібну тарілку?..

— А ти все ж, — перервала вона його, — добре почуваєшся?

— Я тільки запитую.

— А я твого запитання не розумію. То якийсь умовний пароль? Сигнал, за яким розпізнають утаємничених? Поясни, будь ласка.

— Не зумію.

— Тоді навіщо ти питав?

— Бо це… — Він затнувся. — Ну, коротко кажучи… Один із наших не запитав, маючи оказію. Язик у роті в нього зав’яз чи, може, хлопець застидався… Не запитав, і через те була купа неприємностей. Тож ми тепер завжди питаємо. Про всяк випадок.

***

— У цьому світі є чародії? Ну, знаєш, ті, які практикують магію. Маги. Відаючі.

— Є Мерлін. І Моргана. Але Моргана зла.

— А Мерлін?

— Середньо.

— Знаєш, де його знайти?

— Аякже! У Камелоті. При дворі короля Артура. Я саме туди їду.

— Далеко?

— Звідси до Повіссу, до річки Гафрен, потім за течією Гафрену до Ґлевуму, над морем Сабріни, а звідти вже близько до рівнин Літнього Краю. Усього якихось десять днів їзди…

— Задалеко.

— Можна, — він зробив паузу, — трохи скоротити шлях, поїхавши крізь Кум Пукка. Але то заклята долина. Там страшно. Живуть там І Дінан Бах Тег, злостиві карлики…

— А ти що, меч носиш для краси?

— А що з мечем проти чарів поробиш?

— Поробиш, поробиш, не бійся. Я відьмачка. Чув колись? Ех, звісно, що не чув. А твоїх карликів я не боюся. Серед ґномів у мене чимало знайомих.

«Ну аякже», — подумав він.

***

— Володарко Озера?

— Мене звати Цірі. Не називай мене Володаркою Озера. То викликає в мене не найкращі асоціації. Так мене звали вони, у Країні… Як там ти назвав ту країну?

— Фаері. Або ж, як звуть її друїди, Аннун. А сакси кажуть «Ельфланд».

— Ельфланд… — Вона накрила плечі отриманим від нього піктським картатим пледом. — Я там була, віриш? Увійшла до Вежі Ластівки й бац — уже була серед ельфів. І власне вони так мене називали. Володаркою Озера. Те мені навіть подобалося спочатку. Я тим пишалася. До тої миті, як зрозуміла, що в тій країні, у тій вежі й над тим озером, ніяка я не Володарка, а тільки в’язень.

— Чи це там ти, — не витримав він, — поплямувала сорочку кров’ю?

Вона довго мовчала.

— Ні, — сказала нарешті, а голос її, здалося, трохи затремтів. — Не там. А ти уважний. Що ж, від правди не втечеш, нема чого ховати голову в пісок… Так, Галахаде. Останнім часом я її плямувала досить часто. Кров’ю ворогів, яких я вбивала. І кров’ю близьких, яких намагалася рятувати… І які помирали на моїх руках… Чому ти так на мене дивишся?

— Не знаю, чи ти божество, чи панна смертна… Чи ти одна з богинь… Але якщо ти мешканка земної юдолі…

— До справи, будь ласка.

— Я хотів би, — очі Галахада розгорілися, — почути твою історію. Чи захочеш розповісти мені її, Володарко?

— Вона довга.

— Маємо час.

— І вона не дуже добре закінчується.

— Не вірю.

— Чому?

— Ти співала, коли купалася в озері.

— Ти спостережливий. — Вона відвернулася, стиснула губи, а обличчя її раптом скорчилося й стало некрасивим. — Так, ти спостережливий. Але дуже наївний.

— Розкажи мені свою історію. Прошу.

— Що ж, — зітхнула вона. — Добре, якщо бажаєш… Розповім.

Вона всілася зручніше. І він також усівся зручніше. Коні ходили край лісу, пощипуючи траву та кущі.

— Від початку, — попросив Галахад. — Від самого початку.

— Ця історія, — сказала вона за мить, щільніше загортаючись у піктський плед, — усе більше здається мені історією, що не має початку. Тож я не впевнена, чи вона взагалі скінчилася. Мусиш ти про те знати: страшенно переплуталося в ній минуле з майбутнім. Один ельф розповідав мені навіть, що воно як із тим змієм, який ухопився зубами за власний хвіст. Той змій, знай, зветься Уроборос. А те, що він кусає свій хвіст, значить, що коло замкнулося. У будь-якому моменті часу криється минуле, теперішнє та майбутнє. У кожному моменті часу криється вічність. Розумієш?

— Ні.

— Нічого.



Істинно повідаю вам: хто вірить снам, той наче людина, яка бажає зловити вітер чи тінь схопити. Обманюється образом ілюзорним, кривим дзеркалом, що бреше або ж мовить недоречності, наче жінка, коли народжує. Тож дурень той, хто марам сонним віру дає й дорогою обману ступає.
Але ж і той, хто сни пустими вважає й не вірить їм анітрохи, також нерозумно чинить. Бо ж якби сни жодного значення не мали, то навіщо б боги, нас створюючи, здатність до сновидіння нам давали?
Мудрості пророка Лободи, 34:1

All we see or seem
Is but a dream within a dream[«Все, що примариться мені, // І все, що бачу, — сон у сні!» (Е. А. По, «Сон у сні», пер. з англ. А. Онишка).].
Едгар Алан По

Розділ 2

Вітерець збрижив поверхню озера, що парувало, наче казан, погнав нею клоччя розірваного туману. Кочети скрипіли й шурхали ритмічно, пера весел, що раз у раз показувалися з-під води, сяяли градом блискучих крапельок.

Кондвірамурс виставила руку за борт. Човен плив із настільки черепашачою швидкістю, що вода ледь збурилася й плеснула їй у долоню.

— Ах-ах, — сказала вона, вкладаючи в голос стільки сарказму, скільки вдалося. — Що за швидкість! Ледь не летимо по хвилях. Аж голова обертом іде!

Весляр — низький, присадкуватий і міцний чолов’яга — щось гнівно й невиразно буркнув у відповідь, навіть не підводячи голови, порослої сивуватим і крученим, наче каракуль, волоссям. Адептці вже геть набридли те буркання, хрипіння та стогони, якими цей грубіян відповідав на її запитання відтоді, як вона зійшла на човен.

— Обережніше, — процідила, ледь втримуючи спокій. — Від такого швидкого веслування й мокрець підхопити можна.

Цього разу чоловік підвів обличчя, загоріле, темне, наче дублена шкіра. Забурчав, закашляв, рухом підборіддя, укритого сивою щетиною, указав на приладжене до борту дерев’яне мотовило й лінь, що зникав під водою й напинався відповідно до руху човна. Схоже, переконаний, що пояснення це вичерпне, поновив веслування. У тому самому ритмі, що й раніше. Весла вгору. Перерва. Весла на півпера у воду. Друга перерва. Ривок. Перерва ще довша.

— Ага, — повільно промовила Кондвірамурс, дивлячись у небо. — Розумію. Важливою є блешня, яку ти тягнеш за човном — із необхідною швидкістю й відповідно глибоко. Важливою є риболовля. Решта неважлива.

Було це настільки очевидно, що чоловік навіть не завдав собі клопоту, щоб хоча б бурчати чи кашляти.

— Що ж, кого може обходити, — продовжувала свій монолог Кондвірамурс, — що я цілу ніч на ногах? Що я голодна? Що зад у мене болить і свербить від твердої й мокрої лавки? Що хочеться мені пісяти? Ні, важлива лише риболовля по дорозі. Зрештою, безглузда. Нічого не вчепиться на блешню, яку тягнеш серединою плеса, потоком двадцятисажневої глибини.

Чоловік підвів голову, паскудно подивився на неї й забурчав аж надто сильно. Кондвірамурс блиснула зубками, рада за себе. Грубіян продовжував веслувати повільно, як і раніше. Але тепер він був розлючений.

Вона вмостилася на кормовій лавочці й поклала ногу на ногу. Так, аби в розрізі сукні було видно побільше.

Чоловік забурчав, затиснув на веслах грубі долоні, удаючи, що дивиться тільки на лінь мотовила. Темп веслування, зрозуміло, і не думав прискорюватися. Адептка зітхнула, відмовившись від свого, і зайнялася спогляданням неба.

Кочети поскрипували, діамантові крапельки спадали з весел.

У серпанку, що швидко підіймався, замаячив абрис острова. І темний, пузатий обеліск вежі, що здіймалася на ньому. Грубіян, хоча сидів спиною й не оглядався, невідомо як зрозумів, що вони вже майже на місці. Неквапно поклав весла на борти, підвівся, почав потроху накручувати лінь на мотовило. Кондвірамурс, усе ще з ногою на нозі, посвистувала, дивлячись у небо.

Чоловік звив лінь до кінця, оглянув блешню — чималу латунну вигнуту бляшку, озброєну потрійним гаком із хвостиком із червоної вовни.

— Йой-йой, — промовила солоденько Кондвірамурс. — Нічого не впіймалося, йой, як шкода. Цікаво, чого б то був такий нефарт? Може, човен плив надто швидко?

Чоловік окинув її поглядом, який містив чимало огидних речей. Усівся, загарчав, сплюнув за борт, схопив весла сукатими лапами, міцно вигнув спину. Весла хлюпнули, застукотіли в кречетах, човен помчав озером, наче стріла, вода з шумом розходилася від носа, вирами кипіла за кормою. Чверть перестрілу, що відділяла їх від острова, подолали вони за час, коротший, ніж два буркання, а на каміння човен виїхав із таким розгоном, що Кондвірамурс упала з лавки.

Чолов’яга забурчав, загарчав і сплюнув. Адептка знала, що в перекладі мовою цивілізованих людей це значило: «Геть із мого човна, відьмо-мудрачко».

Також знала, що на те, аби винесли її на руках, можна не розраховувати. Зняла туфельки, провокаційно високо підкотила сукню й вийшла. Проковтнула прокляття, коли шкаралупа черепашок боляче вп’ялася їй у стопи.

— Дякую, — сказала крізь зціплені зуби, — за поїздку.

Не чекаючи бурчання у відповідь і не озираючись, босоніж пішла в напрямку кам’яних сходів. Усі незручності й проблеми пройшли й пролетіли без сліду, виметені піднесенням, що в ній здіймалося. Вона ж була на острові Ініс Вітре, на озері Лох Блест. Була на місці майже легендарному, куди доводилося добиратися навіть небагатьом обраним.

Уранішній серпанок повністю розвіявся, крізь матове небо все сильніше просвічувала червона куля сонця. Навколо машикулів вежі кружляли з вереском чайки, літали стрижі.

Нагорі сходів, що вели з пляжу на терасу, зіперта на скульптуру химери, що, вишкірившись, сиділа навпочіпки, стояла Німуе.

Володарка Озера.

***

Була вона худорлявою й низькою, зростом не більше п’яти футів. Кондвірамурс чула про те, що замолоду звали її Ліктик, а тепер знала, що прізвисько те було точним. Але була вона також і впевненою, що принаймні з півстоліття ніхто вже не наважувався називати так малу чародійку.

— Я Кондвірамурс Тілли, — відрекомендувалася вона з уклоном, трохи стурбовано й усе ще з туфельками в руках. — Я рада, що можу бути гостем на твоєму острові, Володарко Озера.

— Німуе, — спокійно виправила її мала магічка. — Німуе, не більше. Титул й еполети можемо й не згадувати, панно Тілли.

— Тоді я — Кондвірамурс. Кондвірамурс, нічого більше.

— Тож, Кондвірамурс, порозмовляємо за сніданком. Мені здається, що ти зголодніла.

— Не заперечуватиму.

***

На сніданок були білий сир, зелена цибуля, яйця, молоко й житній хліб, які подали дві молоденькі тихенькі служниці, які пахли крохмалем. Кондвірамурс їла, відчуваючи на собі погляд маленької чародійки.

— Вежа, — повільно говорила Німуе, слідкуючи за кожним її рухом і чи не за кожним шматком, покладеним до рота, — має шість поверхів, з яких один — під землею. Твоя кімната міститься на другому надземному, є там усі потрібні для життя зручності. Партер, як бачиш, то частина господарча, також тут розташовані помешкання для слуг. Підземелля, як і перший та третій поверхи, то лабораторія, бібліотека й галерея. До всіх поверхів і приміщень, що там наявні, ти маєш право входити й необмежений доступ, можеш використовувати їх й усе, що там міститься, коли забажаєш і так, як забажаєш.

— Я зрозуміла. Дякую.

— На двох найвищих поверхах розташовано мої приватні кімнати й мою приватну майстерню. То абсолютно приватні приміщення. Щоб уникнути непорозумінь, я дуже чутлива до таких справ.

— Я то шануватиму.

Німуе повернула голову до вікна, у яке видно було Буркітливого Пана Весляра, який упорався вже з багажем Кондвірамурс, а тепер вантажив на човен вудилища, мотовила, підсаки, сітки та інше риболовецьке спорядження.

— Я трохи старомодна, — продовжувала магічка, — але окремими речами звикла користатися винятково сама. Щіточкою для зубів, наприклад. Приватними кімнатами, бібліотекою, туалетом. І Королем-Рибалкою. Прошу, не намагайся скористатися Королем-Рибалкою.

Кондвірамурс ледь не похлинулася молоком. Обличчя Німуе нічого не виражало.

— А якщо… — продовжила вона раніше, ніж дівчина повернула собі можливість говорити. — Якщо він спробує скористатися тобою, відмов.

Кондвірамурс, проковтнувши нарешті, швидко кивнула, втримавшись від будь-якого коментаря. Хоча ледь стрималася, аби не бовкнути, що не полюбляє рибалок, до того ж грубіянів. І тих, у кого голова обсипана сивиною біленькою, наче сир.

— Та-а-ак, — промовила протяжно Німуе. — Тож інтродукція в нас уже позаду. Час перейти до справ конкретних. Тобі цікаво, чому з-поміж усіх кандидаток я вибрала саме тебе?

Кондвірамурс, якщо взагалі задумувалася над відповіддю, то лише тому, щоб не вибрати занадто самовпевнену. Утім, швидко дійшла висновку, що стосовно Німуе навіть дещиця фальшивої скромності виявиться занадто фальшивою.

— Я найкраща сняча[Щодо вмінь Кондвірамурс, то йдеться про активну позицію того, хто бачить сни, відносно сновидінь; тому перекладач дозволив собі використати відповідні специфічні поняття — «сняча», «сню», «наснила», «виснила», щоб підкреслити характер взаємин між видінням і тим, хто його споглядає.] в академії, — відповіла вона холодно, по суті й не хвастаючись. — А на третьому році я займала другу позицію серед онейроманток.

— Я могла взяти ту, яка займала першу позицію. — Німуе й справді була щирою аж до болю. — До речі, пропонували мені саме оту приму, дещо з натиском, бо вона ж важлива донечка якогось важняка. А як ідеться про сніння й онейроскопію, то ти ж, дорогоцінна Кондвірамурс, знаєш, що цей дар досить примхливий. Фіаско може спіткати навіть найкращу зі снячих.

Кондвірамурс зуміла стримати за зубами відповідь, що її фіаско можна порахувати на пальцях однієї руки. Усе ж розмовляла вона з майстринею. Знай пропорції, мосці пані, як казав один із професорів академії, ерудит.

Німуе легким кивком похвалила її мовчання.

— Я захопила «язика» в академії, — сказала за мить. — Тому знаю, що для того, щоб бачити сни, ти не маєш використовувати наркотичні засоби. Це мене тішить, бо наркотиків не полюбляю.

— Я сню без жодних порошків, — підтвердила з відтінком гордощів Кондвірамурс. — Для онейроскопії мені досить мати гачка.

— Прошу?

— Ну, гачка. — Адептка кашлянула. — Значить, предмет, який якось пов’язаний із тим, про що я маю побачити сон. Якась річ. Або картина…

— Картина?

— Ага. Я непогано сню на картини.

— О, — усміхнулася Німуе. — Якщо вже картина допоможе, то клопотів не буде. Раз ти вже впоралася зі сніданням, то ходімо, найкраща сняча й друга серед онейроманток. Буде добре, якщо я без зволікання поясню тобі інші причини, з яких обрала за асистентку саме тебе.

Від кам’яних стін тягнуло холодом, від якого не рятували ані важкезні гобелени, ані потемнілі панелі. Кам’яна підлога холодила ноги крізь підошви туфельок.

— За тими дверима, — недбало вказала Німуе, — лабораторія. Як я казала, ти можеш користатися нею, коли забажаєш. Зрозуміло, я наполягаю на обережності. Помірність особливо важлива, коли змушуєш мітлу носити воду.

Кондвірамурс ґречно захихотіла, хоча жарт був бородатим. Усі менторки набридали підопічним дотепами про міфічні халепи міфічного учня чорнокнижника.

Сходи звивалися вгору, наче морський змій, і, здавалося, були нескінченними. І крутими. Раніше, ніж вони дісталися до місця, Кондвірамурс спітніла та разів сто збила дихання. По Німуе того зусилля не було помітно взагалі.

— Сюди, прошу. — Вона відчинила дубові двері. — Обережно, поріг.

Кондвірамурс увійшла й зітхнула.

Кімната була галереєю. Її стіни від стелі до підлоги було завішено картинами. Висіли там великі старі, потріскані та облущені олійні полотна, мініатюри, зжовклі малюнки та гравюри, збляклі акварелі та сепії. Також були там модерні гуаші й темпери живих кольорів, строгі у своїх лініях акватинти й аквафорти, літографії та контрастні мецотінти, що притягували погляд виразними плямами пітьми.

Німуе затрималася перед картиною, що висіла найближче до дверей. На ній було зображено групу, зібрану під величезним деревом. Магічка глянула на полотно, потім на Кондвірамурс, а її мовчазний погляд був надзвичайно красномовним.

— Любисток, — адептка, з місця вловивши, у чому справа, не змусила себе чекати, — співає балади під дубом Блеоберісом.

Німуе усміхнулася й кивнула. І зробила крок, затримавшись перед наступною картиною. Акварель. Символізм. Дві жіночі фігури на пагорбі. Над ними кружляють чайки, під ними, на схилах пагорба, хоровод тіней.

— Цірі й Трісс Мерігольд, пророче видіння в Каер Морені.

Усмішка, кивок, крок, наступна картина. Вершник на коні галопує повз ряди кривих вільх, що тягнуть до нього руки-суччя. Кондвірамурс відчула, як її прошивають дрижаки.

— Цірі… Гм… То, певно, її гонитва назустріч Ґеральту на фермі половинчика Гофмаєра.

Наступна картина, тьмяна олія. Баталістика.

— Ґеральт і Кагір боронять міст на Ярузі.

Потім пішло швидко.

— Йеннефер і Цірі, їхня перша зустріч у храмі Мелітеле. Любисток і дріада Ейтне в лісі Брокілон. Дружина Ґеральта в завірюсі на перевалі Мальхойр…

— Браво, досконало, — урвала Німуе. — Чудове знання легенди. І тепер знаєш другу причину, через яку тут опинилася ти, а не хтось інший.

***

Над ебеновим столиком, за який вони всілися, домінувало велике баталістичне полотно, на якому було зображено, здається, битву під Бренною, якийсь ключовий момент баталії, чи ж то чиюсь кітчувато героїчну смерть. Полотно, без сумніву, було твором Міколая Кертози, упізнаване за експресією, перфекційною точністю кожної деталі й типовими для художника люмінесцентними ефектами.

— Авжеж, я знаю легенду про відьмака й відьмачку, — відповіла Кондвірамурс. — Я знаю її, не побоюся цього слова, напам’ять. Іще підлітком я закохалася в цю історію, зачитувалася нею. І марила, аби бути Йеннефер. Утім, залишуся щирою: якщо навіть і було то кохання з першого погляду, якщо навіть було воно вибухово-палким… не було воно вічним.

Німуе здійняла брови.

— Я пізнавала ту історію, — продовжувала Кондвірамурс, — у популярних скороченнях й у версіях для молоді, у стислих і спрощених ad usum delphini[«Для використання дофіном» (лат.); резолюція на книжках, що означала відсутність у текстах відомостей, які виходили б за межі усталеної моралі.]. Потім, зрозуміло, я взялася за так звані версії серйозні й повні. Розширені аж до меж необхідного, а інколи й за ті межі. Тоді ж завзятість поступилася холодній рефлексії, а дика пристрасть — чомусь подібному до подружніх обов’язків. Якщо розумієш, що я маю на увазі.

Німуе ледь помітним кивком підтвердила, що розуміє.

— Підсумовуючи, я віддаю перевагу тим казанням, що послідовніше дотримуються легендарної конвенції, не змішують перекази з реальністю, не намагаються схрещувати прості й однолінійні мораліте-казки з глибоко неморальною історичною правдою. Я віддаю перевагу легендам, до яких не дописують післямову енциклопедисти, археологи та історики. Тим, чия конвенція вільна від експериментів. Я віддаю перевагу тим з них, де принци видираються на Скляну гору, цілують принцес, які сплять, ті пробуджуються, й обоє потім живуть довго й щасливо. Саме так, а не інакше має закінчуватися легенда… Чийого пензля отой портрет Цірі? Отой en pied[«На ногах» (фр.), тобто на повний зріст.]?

— Немає жодного портрета Цірі. — Голос малої чародійки був беземоційно діловим. — Ані тут, ані десь-інде у світі. Не зберігся жоден портрет, жодна мініатюра, намальована тим, хто міг би Цірі бачити, знати чи хоча б пам’ятати. Портрет en pied представляє Паветту, матір Цірі, а намалював його ґном Руїз Дорріт, придворний художник володарів Цінтри. Відомо, що Дорріт писав портрет Цірі в десять років, також en pied, але полотно, що звалося «Інфанта з хортом», на жаль, зникло. Утім, повернімося до легенди й твого до неї ставлення. І того, чим, по твоєму, легенда має закінчуватися.

— Закінчуватися вона має добре, — пристрасно сказала Кондвірамурс. — Добро й праведність мають тріумфувати, зло має бути остаточно й повністю покараним, кохання має поєднати коханців до кінця їхнього життя. І ніхто з позитивних героїв, зараза, не може загинути! А легенда про Цірі? Як вона закінчується?

— А як власне?

Кондвірамурс на мить заніміла. Не очікувала на таке запитання, відчувала в ньому тест, перевірку, пастку. Мовчала, не бажаючи в ту пастку потрапити.

Як закінчується легенда про Ґеральта й Цірі? Адже кожен те знає.

Вона дивилася на темні відтінки акварелі, що зображувала безформну барку, що суне затягненою опарами поверхнею озера, барку, яку підганяє довгою тичкою жінка, змальована як чорна фігура.

Саме так і закінчується та легенда. Саме так.

Німуе читала в її думках.

— Не обов’язково, Кондвірамурс. Це зовсім не обов’язково.

***

— Легенду, — почала Німуе, — я почула з уст мандрівного казкаря. Я сільська дитина, четверта дочка сільського стельмаха. Ті хвилини, коли в нашому селі гостював казкар Посвист, перекоти-дід, були найкращими хвилинами мого дитинства. Можна було відпочити від важкої праці, очима душі побачити ті казкові дива, побачити той далекий світ… Світ чарівний і чудовий… Віддаленішій і чудовішій навіть за ярмарок у містечку, віддаленому на дев’ять миль.

Мала я тоді якихось шість чи сім років. Найстарша моя сестра мала чотирнадцять і вже була кривою від згорбленого сидіння над роботою. Бабська доля! До цього готували нас, дівчаток, змалечку! Горбитися! Вічно горбитися, горбитися й гнутися над роботою, над дитиною, над тягарем черева, яке хлоп поправляє тобі, ледве ти здужала відійти від пологів…

…Це ті старцівські оповістки привели до того, що стала я прагнути чогось більшого, ніж горб і важка праця, марити про щось більше, ніж врожай, чоловік і діти. Першою книжкою, що я купила за продані ожини, власноруч зібрані в лісі, була легенда про Цірі. Версія, як це ти красиво назвала, у популярному скороченні, для дітей, обрізана ad usum delphini. Була то версія саме на мій розум. Читала я ледь-ледь. Але й тоді вже знала, чого хочу. Хотіла я бути такою, як Філіппа Ейльгарт, як Шеала де Танкарвіль, як Ассіре вар Анагід…

Обидві глянули на гуаш, що зображала замкову залу, занурену в легеньке chiaroscuro, стіл і жінок, які за тим столом сиділи. Легендарних жінок.

— В академії, — продовжила Німуе, — до якої, зрештою, вступила тільки з другої спроби, я займалася тим міфом лише в аспекті Великої Ложі на заняттях з історії магії. На читання для насолоди спершу я просто не мала часу: мусила лупати ту скелю з усіх сил, щоб… Щоб не відстати від донечок графів і банкірів, яким усе давалося легко, які сміялися з дівчини із села…

Вона замовкла й з тріском почала виламувати собі пальці.

— Врешті, — продовжила, — час на читання я знайшла, але тоді зрозуміла, що перипетії Ґеральта й Цірі цікавлять мене куди менше, ніж у дитинстві. З’явився той самий синдром, що й у тебе. Як ти то назвала? Подружній обов’язок? Так воно було до моменту…

Вона замовкла й потерла обличчя. Кондвірамурс зі здивуванням помітила, що рука Володарки Озера тремтить.

— Було мені десь вісімнадцять років, коли… Коли дещо сталося. Дещо, через що легенда про Цірі для мене ожила. Через що я почала займатися нею серйозно й науково. Через що присвятила їй життя.

Адептка мовчала, хоча всередині аж кипіла від цікавості.

— Не вдавай, що не знаєш, — сказала гірко Німуе. — Адже всім відомо, що Володарка Озера охоплена майже хворобливою пристрастю до легенди про Цірі. Усі пліткують про те, як нестрашне спочатку дивацтво переродилося на щось подібне до наркотичної залежності чи майже манії. У тих плітках є чимало правди, дорогоцінна моя Кондвірамурс, чимало правди! А ти, раз я вибрала тебе за асистентку, також під ту манію й залежність потрапиш. Бо я стану того вимагати. Принаймні на час практики. Розумієш?

Адептка підтвердила кивком.

— Тобі здається, що розумієш, — Німуе опанувала себе й охолонула. — Але я тобі те поясню. Поступово. А як надійде час, то поясню зовсім усе. Поки ж…

Вона урвалася, глянула у вікно, на озеро, на чорну риску човна Короля-Рибалки, що чітко вирізнялася на золоті переливчастої поверхні вод.

— Поки відпочинь. Оглянь галерею. У шафах та вітринах ти знайдеш альбоми та листи графіки, усі тематично пов’язані із завданням. У бібліотеці є всі версії та травестії легенди, а також більшість наукових праць. Присвяти тому трохи часу. Порозглядай, почитай, сконцентруйся. Я хочу, щоб ти мала матеріал для сну. Гачок, як ти то назвала.

— Я зроблю те. Пані Німуе?

— Слухаю.

— Ті два портрети… Ті, що висять поруч… То також не Цірі?

— Не існує жодного портрета Цірі, — терпляче повторила Німуе. — Пізніші митці зображували її винятково в сценах, кожен — відповідно до своєї фантазії. Що ж до тих портретів, то отой зліва є, скоріше, вільною варіацією на тему, бо на ньому зображено ельфійку Лару Доррен еп Шіадаль, особу, яку художниця знати не могла. Бо художницею була відома тобі напевне з легенди Лідія ван Бредеворт. Одна з її вцілілих картин маслом іще висить в академії.

— Знаю. А той, другий портрет?

Німуе довго вдивлялася в картину. У зображення худорлявої дівчини зі світлим волоссям і смутним поглядом. Одягненої в білу сукню із зеленими рукавами.

— Малював його Робін Андеріда, — сказала, обертаючись і дивлячись просто в очі Кондвірамурс. — А кого там зображено… Те мені скажеш ти, сняча й онейромантко. Висни те. І розкажи мені про свій сон.

***

Маестро Робін Андеріда першим помітив наближення імператора й зігнувся в поклоні. Стелла Конгрев, графиня Ліддерталь, встала й схилилася в реверансі, швидким жестом наказавши зробити те саме дівчині, яка сиділа в різьбленому кріслі.

— Вітаю, пані, — Емгир вар Емрейс кивнув. — Вітаю й тебе, маестро Робіне. Як просувається робота?

Маестро Робін відкашлявся, зніяковілий, і знову вклонився, нервово витираючи пальці об фартух. Емгир знав, що художник страждає на гостру агорафобію й хворобливо несміливий. Але ж кому то перешкоджало. Важливо було, як він малював.

Імператор, як завжди під час подорожі, носив офіцерську уніформу гвардійської бригади «Імпера» — чорний обладунок і плащ із гаптуванням у вигляді срібної саламандри. Наблизився, глянув на портрет. Спершу на портрет, а тільки потім — на модель. Худорлява дівчина зі світлим волоссям і смутним поглядом. Одягнена в білу суконьку із зеленими рукавами, із малим декольте, оздобленим кольє з перидотів.

— Пречудово, — сказав спеціально в пустку, так, щоби не зрозуміло було, що саме він хвалить. — Пречудово, маестро. Прошу продовжувати, не звертайте уваги на мою особу. Дозвольте вас, пані графине, на слово.

Відійшов подалі до вікна, змусивши, щоб вона пішла слідом.

— Я від’їжджаю, — сказав тихо. — Державні справи. Дякую за гостинність. І за неї. За принцесу. Справді добра робота, Стелло. Справді треба похвалити. І тебе, і її.

Стелла Конгрев граційно присіла в глибокому реверансі.

— Ваша Імператорська Величність занадто до нас добрий.

— Не хвали дня до заходу.

— Ах… — Вона стиснула легенько губи. — От як?

— От як.

— Що з нею буде, Емгире?

— Не знаю, — відповів він. — За десять днів я поновлюю наступ на півночі. Наближається важка, дуже важка війна. Ваттьє де Рідо слідкує за змовами та за спробами протидій щодо мене. Державні інтереси можуть змусити мене до важких, до дуже важких рішень.

— Ця дитина ні в чому не винна.

— Я ж сказав: державні інтереси. Державні інтереси не мають нічого спільного зі справедливістю. Зрештою…

Він махнув рукою.

— Хочу з нею поговорити. Сам на сам. Підійди ближче, княжно. Ну ж бо, хутчіш. Імператор наказує.

Дівчина присіла в глибокому реверансі. Емгир міряв її поглядом, повертаючись пам’яттю до тієї багатої на наслідки аудієнції в Лох Ґрімі. Був сповнений повагою — ба, навіть і здивуванням — до Стелли Конгрев, яка протягом шести місяців, що сплинули від того часу, зуміла перетворити те незграбне каченя на малу аристократку.

— Облиште нас, — наказав. — Зроби перерву, майстре Робіне, скажімо, щоби помити пензлі. А тебе, графине, прошу почекати в передпокої. А ти, княжно, пройди зі мною на терасу.

Мокрий сніг, що випав уночі, розтанув із першим промінням вранішнього сонця, але дахи веж і пінаклі замку Дарн Рован усе ще залишалися мокрими й лисніли так, що, здавалося, аж палали.

Емгир підійшов до балюстради тераси. Дівчина — згідно з етикетом — трималася на крок позаду від нього. Він нетерплячим жестом змусив її підійти ближче.

Імператор довго мовчав, обіпершись обома руками на балюстраду, вдивляючись в узгір’я, що поросли вічнозеленими тисами, виразно вирізняючись на тлі білих скалистих уступів. Блискала річка, стрічка розтопленого срібла, що звивалася дном котловини.

У повітрі відчувалася весна.

— Надто рідко я тут буваю, — відізвався Емгир. Дівчина мовчала.

— Надто рідко я сюди приїжджаю, — повторив він, оглядаючись. — А це красиве місце, тут пахне спокоєм. Красива місцевість… Ти зі мною погоджуєшся?

— Так, Ваша Імператорська Величносте.

— У повітрі вже відчувається весна. Я правий?

— Так, Ваша Імператорська Величносте.

Знизу, з подвір’я, долинав ледь чутний за брязкотом, стукотом і дзвоном підків спів. Ескорт, проінформований, що імператор наказав виїжджати, спішно готувався в дорогу. Емгир пам’ятав, що серед гвардійців був один, який співав. Часто. І незалежно від обставин.

Глянь на мене милостиво

Синіми очима,

Обдаруй ти співчутливо

Звабами своїми,

Згадай мене співчутливо

У час пізній ночі,

Не відмовляй милостиво,

Обійми охоче.

— Гарна балада, — сказав він замислено, торкаючись пальцями важкого золотого імператорського альшбанда.

— Гарна, Ваша Імператорська Величносте.

«Ваттьє запевняє мене, що вже встав на слід Вільгефорца. Що знайти його — то справа днів, найбільше — тижнів. Голови зрадників покотяться, а до Нільфгарду доставлять справжню Ціріллу, королеву Цінтри. Та перш ніж до Нільфгарду прибуде автентична Цірі, треба буде щось зробити з двійником».

— Підведи голову.

Вона послухалася.

— Ти маєш якісь бажання? — запитав він раптом різко. — Скарги? Прохання?

— Ні, Ваша Імператорська Величносте. Не маю.

— Справді? Це цікаво. Ну, я ж не можу наказати тобі мати їх. Вище голову, як личить принцесі. Стелла, здається ж, навчила тебе манер?

— Так, Ваша Імператорська Величносте.

«І справді, добре її навчили, — подумав він. — Спершу Ріенс, потім Стелла. Добре навчили, як саме й за яких обставин поводитися, напевно, погрожуючи, що за помилку чи необережне слово вона заплатить тортурами чи смертю. Застерегли, що їй доведеться грати перед вимогливою аудиторією, яка помилок не пробачає. Перед страшним Емгиром вар Емрейсом, імператором Нільфгарду».

— Як тебе звати? — запитав він різко.

— Цірілла Фіона Елен Ріаннон.

— Справжнє ім’я.

— Цірілла Фіона…

— Не зловживай моїм терпінням. Ім’я!

— Цірілла… — голос дівчини зламався, наче патик. — Фіона…

— Досить, клянуся Великим Сонцем, — сказав він крізь стиснуті зуби. — Досить!

Вона голосно шморгнула. Проти будь-якого етикету. Вуста її тремтіли, але цього етикет не забороняв.

— Заспокойся, — наказав він, але голосом тихим і майже лагідним. — Чого ти лякаєшся? Стидаєшся власного імені? Боїшся його визнати? Пов’язано в тебе з ним щось неприємне? Якщо я питаю, то лише тому, що хотів би звернутися, назвавши тебе справжнім іменем. Але мушу знати, як воно звучить.

— Ніяк, — відповіла дівчина, а її великі очі раптом блиснули, наче підсвічені сонцем смарагди. — Бо то є ніяке ім’я, Ваша Імператорська Величносте. Ім’я точнісінько для того, хто є ніким. Тільки допоки я Цірілла Фіона, я щось значу. Тільки допоки…

Голос її зав’яз у гортані настільки раптово, що вона мимоволі підняла руки до шиї, наче прикраса, що була на ній, виявилася не кольє, а тісною гаротою. Емгир усе ще міряв її поглядом, і надалі сповнений захватом від Стелли Конгрев. Одночасно відчував злість. Злість необґрунтовану. І через те дуже злу.

«Чого я хочу від цієї дитини? — подумав він, відчуваючи, як злість здіймається в ньому, як кипить, як набухає піною, наче суп у казані. — Чого я хочу від дитини, яку…»

— Знай, що я не мав нічого спільного з твоїм викраденням, дівчино, — сказав він різко. — Я не мав нічого спільного з тим. Я не давав таких наказів. Мене надурили…

Він був сердитий на себе, розуміючи, що робить помилку. Уже давно треба було закінчити цю розмову, закінчити її гордовито, владно, грізно, по-імператорськи. Треба було забути про цю дівчину й про її зелені очі. Ця дівчина не існувала. Була двійником. Імітацією. Не мала навіть імені. Була ніким. А імператор не розмовляє з тим, хто є ніким. Імператор не просить вибачення, не кається перед тим, хто…

— Вибач мені, — сказав він, а слова були чужими, погано клеїлися до губ. — Я зробив помилку. Так, це правда, я винен у тому, що тебе спіткало. Я винен. Але даю тобі слово, що тобі вже нічого не загрожує. Уже не станеться з тобою нічого поганого. Жодна кривда, жодна проблема, жодна прикрість. Ти не мусиш боятися.

— Я не боюся. — Вона підвела голову та всупереч будь-якому етикету глянула йому просто в очі. Емгир здригнувся, уражений чесністю й довірою її погляду. Він відразу випростався, огидно-імператорський і гордовитий.

— Проси в мене, що забажаєш.

Вона глянула на нього знову, а він мимоволі пригадав ті численні оказії, коли саме таким чином купував собі спокійне сумління за зроблену комусь підлість. Тішачись подумки, що платить настільки дешево.

— Проси в мене, що забажаєш, — повторив він, а через те, що був утомленим, голос його раптом став майже людяним. — Я виконаю будь-яке твоє бажання.

«Нехай вона не дивиться так на мене, — подумав. — Я не виношу такого погляду.

Люди, кажуть, бояться дивитися на мене. А чого боюся я?

До дупи Ваттьє де Рідо та його державні інтереси. Якщо вона попросить, накажу відвезти її додому, туди, звідки її викрали. Накажу відвезти її туди в золотій кареті з шісткою коней. Достатньо буде лише попросити».

— Проси в мене, що забажаєш, — повторив він.

— Дякую, Ваша Імператорська Величносте, — відповіла дівчина, опускаючи очі. — Ваша Імператорська Величносте, ви дуже щедрий і шляхетний. Якщо я можу висловити прохання…

— Кажи.

— Я хотіла б тут залишитися. Тут, у Дарн Ровані. У пані Стелли.

Він не був здивованим. Передчував щось таке.

Тактовно втримався від запитань, що принизили б їх обох.

— Я дав слово, — сказав він холодно. — Тож нехай усе станеться, як ти бажаєш.

— Дякую, Ваша Імператорська Величносте.

— Я дав слово, — повторив він, намагаючись уникнути її погляду, — і дотримаю його. Утім, я думаю, що обрала ти погано. Виказала не те бажання, що треба. Якби ти змінила думку…

— Я її не зміню, — сказала вона, коли стало зрозумілим, що імператор не буде договорювати. — Навіщо змінювати? Я обрала пані Стеллу, обрала речі, яких у житті своєму знала так мало… Дім, тепло, доброту… Серце. Не можна зробити помилку, обираючи щось подібне.

«Бідна наївна істотка, — подумав імператор Емгир вар Емрейс, Дейтвен Аддан ін Карн еп Морвудд, Біле Полум’я, що Танцює на Курганах Ворогів. — Саме обираючи щось подібне, скоюють найстрашніші помилки».

Але щось — може, далекий, призабутий спомин — втримало імператора від того, аби промовити це вголос.

***

— Цікаво, — сказала Німуе, вислухавши доповідь. — Насправді цікавий сон. Були ще якісь?

— Та! — Кондвірамурс швидким і впевненим ударом ножа стяла верхівку яйця. — У мене після тої вистави все ще в голові паморочиться! Але це нормально. Перша ніч на новому місці завжди приносить шалені сни. Знаєш, Німуе, говорять про нас, снячих, що талант наш полягає не в тому, що ми сни бачимо. Якщо не торкатися видінь у стані трансу чи під гіпнозом, наші сонні марення не відрізняються від снів інших людей ані інтенсивністю, ані багатством, ані прекогніційними можливостями. Відрізняє нас і говорить про наш талант зовсім інше. Ми пам’ятаємо сни. Рідко коли забуваємо про те, що нам сниться.

— Бо маєте нетипову, тільки вам властиву роботу ендокринних залоз, — відрізала Володарка Озера. — Ваші сни — то, якщо трохи тривіалізувати, не що інше, як уведені в організм ендорфіни. Як більшість диких магічних талантів, ваш також є прозаїчно органічним. Але навіщо я говорю про те, що ти й сама пречудово знаєш. Слухаю тебе, які ж іще сни ти пам’ятаєш?

— Молодий хлопець, — нахмурилася Кондвірамурс, — який мандрує серед порожніх полів із вузликом за спиною. Поля порожні, весняні. Верби… Біля доріг і на межах. Верби, криві, дуплясті, розчепірені… Голі, ще без зелені. Хлопець іде, розглядається. Настає ніч. На небі з’являються зірки. Одна з них рухається. То комета. Червоняста миготлива іскра, що навскіс перетинає небосхил…

— Браво, — усміхнулася Німуе. — Хоча я уявлення не маю, про кого ти снила, можна принаймні точно окреслити дату тієї події. Червону комету було видно шість днів навесні в рік підписання Цінтрійського миру. Точніше, у перші дні березня. В інших снах також з’являлися якісь дати?

— Мої сни, — пирхнула Кондвірамурс, солячи яйце, — це не рільничий календар! Не мають табличок із датами! Але щоб бути точною, я снила сон про битву під Бренною, напевне, надивившись на полотно Міколая Кертози у твоїй галереї. А дата битви під Бренною відома. Та сама дата, що й рік комети. Я помиляюся?

— Не помиляєшся. Щось особливе було в тому сні про битву?

— Ні. Колотнеча коней, людей і зброї. Люди били одне одного й кричали. Хтось, напевне несповна розуму, кричав: «Орли! Орли!»

— Щось іще? Ти говорила, що була ціла вистава.

— Не пам’ятаю… — Кондвірамурс перервала себе. Німуе всміхнулася.

— Ну добре. — Адептка гордовито задерла носа, не даючи Володарці Озера зробити злостивий коментар. — Авжеж, інколи я забуваю. Ніхто не досконалий. Повторюю: мої сни — то видіння, а не бібліотечні картки…

— Я про те знаю, — відрізала Німуе. — Це не іспит твоїх здібностей снячої, це аналіз легенди. Її загадок і білих плям. У нас, зрештою, виходить зовсім непогано, уже в перших снах нам вдалося розшифрувати дівчину з портрета, того двійника Цірі, яким Вільгефорц зумів ошукати імператора Емгира…

Вони перервали розмову, бо до кухні увійшов Король-Рибалка. Уклонившись і забурчавши, він узяв із полиці хліба, горнятко-двійчатку й полотняний згорток. Вийшов, не забувши вклонитися й забурчати.

— Він сильно кульгає, — сказала Німуе удавано неохоче. — Був важко поранений. Кабан розпоров йому ногу на полюванні. Тому він стільки часу проводить на човні. За веслами й риболовлею рана йому менше дошкуляє, на човні він забуває про каліцтво. То дуже пристойна й чесна людина. А я…

Кондвірамурс ґречно мовчала.

— Я потребую чоловіка, — рішуче пояснила мала чародійка.

«Я також, — подумала адептка. — Холера, нехай я тільки повернуся до академії, то відразу дозволю комусь себе збаламутити. Целібат — діло хороше, але не довше, ніж на один семестр».

Німуе відкашлялася.

— Якщо ти закінчила снідати й мріяти, ходімо до бібліотеки.

***

— Повернімося до твого сну.

Німуе розкрила теку, перегорнула кілька виконаних у сепії акварелей, вийняла одну. Кондвірамурс упізнала відразу.

— Прийом у Лох Ґрім?

— Авжеж. Двійника представлено при імператорському дворі. Емгир удає, що дав себе обдурити, зберігає добру міну за поганої гри. Оце, глянь, амбасадори північних королівств, для яких той спектакль відіграється. А отут ми бачимо нільфгардських герцогів, яких спіткав афронт: імператор відмовив їхнім дочкам, знехтував пропозицією поріднитися. Вони жадають помсти, шепочуть, схилені один до одного, готують уже змову й убивство. Дівчина-двійник стоїть із похиленою головою, художник, аби підкреслити таємничість, навіть нарядив її у вуаль, що приховує риси обличчя… І нічого більшого, — за хвилину продовжила чародійка, — ми про ту фальшиву Цірі не знаємо. Жодна з версій легенди не каже нам, що з тим двійником сталося пізніше.

— Але ж можна здогадатися, — сумно сказала Кондвірамурс, — що долі дівчини не позаздриш. Коли Емгир отримав оригінал — а ми ж знаємо, що його отримав, — фальсифікату він позбувся. Коли я снила, то не відчувала трагедії, а, власне, мала б щось відчути, якби… З іншого боку, те, що я бачу в снах, необов’язково є реальною правдою. Як і кожна людина, я бачу уві сні марення. Бажання. Те, за чим сумую… І страхи.

— Знаю.

***

Дискутували вони до обіду, проглядаючи теки й фасцикули[Фасцикули — від лат. fasciculus — жмуток, зв’язка.] малюнків. Королю-Рибалці, мабуть, щастило з риболовлею, бо на обід був лосось на решітці. На вечерю також.

Уночі Кондвірамурс спала погано: забагато з’їла.

Не виснила нічого. Була вона тим трохи пригноблена й присоромлена, але Німуе аж ніяк не переймалася. «Маємо час, — сказала. — Попереду ще чимало ночей».

***

Вежа Ініс Вітре мала кілька ванних кімнат, дійсно розкішних, що аж світилися від мармуру й блищали від латуні, а підігрівалися гіпокаустом, що містився десь у підвалах. Кондвірамурс була не проти митися у ванній годинами, але все одно час від часу зустрічалася з Німуе в лазні, маленькій дерев’яній будці з помостом, що виходив на озеро. Мокрі, дихаючи парою, що піднімалася над политим водою розжареним камінням, обидві сиділи на ослінчиках, охоче хльостаючи одна одну березовими віниками, а солоний піт стікав їм на очі.

— Якщо я добре зрозуміла, — Кондвірамурс обтерла обличчя, — моя практика на Ініс Вітре має полягати в тому, аби виснити всі білі плями легенди про відьмака й відьмачку?

— Ти правильно зрозуміла.

— Удень, розглядаючи малюнки й дискутуючи, я повинна підзаряджатися до сну, аби вночі мати можливість виснити правдиву, нікому не знану версію цієї історії?

Цього разу Німуе навіть не визнала за необхідне підтвердити. Тільки шмагнула кілька разів віником, встала, хлюпнула води на розжарене каміння. Здійнялася пара, і жар на мить позбавив дихання.

Німуе вилила рештки води з цеберка на себе. Кондвірамурс дивувалася з її фігури. Хоча й малесенька, чародійка була збудована аж надто пропорційно. Її формам та чистій шкірі могла б позаздрити й двадцятирічна. Кондвірамурс, наприклад, щоб не шукати далеко, мала двадцять чотири роки. І заздрила.

— Навіть якщо я щось з’ясую, — продовжила вона, знову обтираючи спітніле обличчя, — звідки ми будемо мати певність, що я бачу уві сні правдиву версію? Я й насправді не знаю…

— Про те трохи згодом, — відрізала Німуе. — Назовні. Досить із мене вже сидіти в цьому окропі. Охолоньмо. А потім побалакаємо.

Це також входило в ритуал. Вони вибігли з лазні, хляпаючи босоніж по дошках помосту, тоді скочили в озеро з диким вереском. Поплескавшись, вийшли на поміст, викрутили волосся.

Король-Рибалка, попереджений плесканням і писком, озирнувся у своєму човні, подивився, приставивши до лоба долоню, але відразу відвернувся та зайнявся рибальськими аксесуарами. Кондвірамурс вважала таку поведінку за образливу й злочинну. Її думка про Короля-Рибалку дуже поліпшилася, коли вона помітила, що час, який він не проводив за риболовлею, займав читанням. З книжкою ходив навіть у клозет, і було то ні більше, ні менше, як «Speculum aureum» — твір серйозний і непростий. Тож якщо навіть у перші дні перебування на Ініс Вітре Кондвірамурс і дивувалася трохи Німуе, то тепер припинила. Стало зрозумілим, що Король-Рибалка був хамом і грубіяном лише про людське око. Заради безпечної мімікрії.

«Тим не менше, — подумала Кондвірамурс, — образою й чималим афронтом є вовтузіння з вудками та блешнями, коли по помосту крокують дві голі жіночки з тілами, гідними німф, від яких й очі важко відвести».

— Якщо я щось висню, — повернулася вона до теми, тручи перса рушником, — то яка буде гарантія, що виснила правдиву версію? Я знаю всі літературні версії легенди, від «Півстоліття поезії» Любистка до «Володарки Озера» Андреї Равікса. Знаю я превелебного Ярре, знаю всі наукові опрацювання, а про популярні видання навіть і не згадую. Усі ті книжки залишили слід, мали вплив, я не в змозі викреслити того з моїх снів. Чи є шанс продертися крізь фікцію й виснити правду?

— Є.

— Наскільки великий?

— Десь такий, який має Король-Рибалка. — Німуе порухом голови вказала на човен на озері. — Сама бачиш, закидає свої гачки без зітхань. Чіпляє водорості, коріння, затоплені пеньки, згнилі дерева, старі чоботи, потопельниць і дідько знає, що ще. Але час від часу щось там він та зловить.

— Тож щасливих ловів, — зітхнула Кондвірамурс, одягаючись. — Закинемо принаду та станемо ловити. Шукаймо правдивих версій легенди, відкидаймо потопельниць та підошви, обстукаймо скриню в пошуках другого дна. Але що, якщо другого дна немає? З усією повагою, Німуе, але ми не перші на цих ловах. Який є шанс, що хоч якась деталь чи подробиця пройшли повз увагу ватаг дослідників, які ловили перед нами? Що залишили вони нам хоча б одну рибку?

— Залишили, — переконливо ствердила Німуе, розчісуючи мокре волосся. — Те, чого вони й самі не знали, заліпили вигадками й красивими словами. Або обійшли мовчанням.

— Наприклад?

— Зимування відьмака в Туссані, аби далеко не шукати. Усі версії легенди обходять той епізод коротким реченням: «Герої провели зиму в Туссані». Навіть Любисток, який своїм діям у тому князівстві присвятив аж два розділи, говорячи про відьмака, залишається на диво потаємним. Тож чи не варто довідатися, що сталося тієї зими? Після втечі з Бельгавена й зустрічі з ельфом Аваллак’хом у підземному комплексі Тір-на-Беа Арайнне? Після сутички в Каед Мюрквіді й пригоди з друїдками? Що робив відьмак у Туссані від жовтня до січня?

— Що робив? Зимував! — пирхнула адептка. — Бо не міг до відлиги форсувати перевали, тож зимував і нудився. Не дивно, що пізніші автори відмахувалися від того нудного періоду лаконічним «Минула зима». Ну, але якщо потрібно, то спробую щось виснити. Маємо якісь картини чи малюнки?

Німуе всміхнулася.

— Маємо навіть один малюнок на малюнку.

***

На наскельній фресці було зображено мисливську сцену. Худі, намальовані недбалими мазками пензля людиська з луками й дротиками гнали в диких підскоках великого фіолетового бізона. Бізон мав на боці тигрові смуги, а над його вигнутими, наче ліри, рогами було щось, схоже на терези.

— Тож, — кивнув Регіс, — це той малюнок. Який створив ельф Аваллак’х. Ельф, який багато знав.

— Так, — сухо підтвердив Ґеральт. — Це саме той малюнок.

— Проблема полягає в тому, що в печерах, які ми докладно перевірили, немає й сліду ельфів чи інших створінь, що про них ти згадував.

— Вони тут були. Тепер поховалися. Або пішли геть.

— Це беззаперечний факт. Не забувай: аудієнцію тобі дали винятково через заступництво фламініки. Мабуть, було визнано, що й однієї аудієнції стане. Після того, як фламініка досить категорично відмовила в співпраці, я й насправді не знаю, що ще ти можеш зробити. Лазимо ми по цих печерах увесь день. І мені чогось здається, що це абсолютно не має сенсу.

— Мені також, — гірко відповів відьмак, — так здається. Ніколи не зрозумію ельфів. Але вже принаймні знаю, чому більшість людей їх не дуже полюбляє. Бо непросто утриматися від думки, що вони з нас насміхаються. У всьому, що вони роблять, що говорять і що думають, ельфи з нас сміються, глузують. Глумляться.

— Говорить у тобі антропоморфізм.

— Може, трохи. Але таке враження залишається.

— Що робимо?

— Повертаємося до Каед Мюрквіду, до Кагіра, якому друїдки вже підлікували оскальповану макітру. Потім сядемо на коней і скористаємося запрошенням княгині Анни Генрієтти. Не корч таких мін, вампіре. У Мільви зламано ребра, у Кагіра розбита голова, трохи відпочинку в Туссані допоможе їм обом. Та й Любистка треба витягати з проблем, бо, здається мені, він добряче вплутався.

— Що ж, — сказав Регіс, — нехай так і буде. Доведеться триматися подалі від дзеркал і собак, чародіїв і телепатів… А якщо мене, незважаючи на те, викриють, розраховую на тебе.

— Можеш розраховувати, — серйозно відповів Ґеральт. — Я не залишу тебе в біді, друже.

Вампір усміхнувся, а оскільки були вони самі, — повним гарнітуром зубів.

— Друже?

— Говорить у мені антропоморфізм. Ну ж бо, виходьмо з цих печер, друже. Бо тут можемо ми знайти винятково ревматизм.

— Винятково. Хіба що… Ґеральте? Тір-на-Беа Арайнне, ельфійський некрополь, якщо вірити тому, що ти бачив, міститься за наскельним малюнком, точнісінько за цією стіною… Може б, нам туди дістатися, коли… Ну, знаєш. Коли ми оце ось розвалимо. Ти про це не думав?

— Ні. Не думав.

***

Королю-Рибалці знову пощастило, бо на вечерю були копчені палії. Риба була настільки смачною, що вранішній досвід забувся. Кондвірамурс знову об’їлася.

***

Палії гикнулися Кондвірамурс. «Час спати», — думала вона, удруге ловлячи себе на тому, що перегортає сторінки книжки машинально, не сприймаючи змісту. Час на сон.

Вона позіхнула, відклала книжку. Розкидала подушки, змінюючи їх положення з читального на рекреаційне. Закляттям погасила лампу. Кімната миттєво потонула в непроникній і густій, наче меляса, темряві. Важкі велюрові штори були щільно запнуті: адептка давно вже зрозуміла, що в темряві снити краще. «Що ж вибрати? — подумала вона, потягуючись і крутячись на простирадлі. — Іти в онейродальну стихію чи спробувати заякоритися?»

Незважаючи на гордовиті запевнення, снячі не пам’ятали навіть половини своїх віщих снів, їхня значна частина залишалася в пам’яті онейроманток як мішанина картинок, змінних кольорів і форм, ніби калейдоскоп, дитяча забавка із дзеркалець та скелець. Ще півбіди, якщо картинки ті були позбавлені якогось ладу й складу та навіть ілюзії значення, тоді можна було спокійно знехтувати ними та піти собі далі. За правилом, не пам’ятаю — значить і пам’ятати було не варто. У жаргоні снячих такі сни звалися «змилками».

Справою гіршою та такою, що навіть викликала легке відчуття сорому, були «мари» — сни, з яких снячі запам’ятовували лише фрагменти, винятково шматки значень, сни, від яких на ранок залишалося тільки неясне відчуття отриманого сигналу. Якщо «мари» повторювалися, можна було бути впевненим, що йшлося про сон зі значною онейродальною вартістю. Тоді сняча через зосередження та автосугестію намагалася змусити себе до нового, цього разу докладного сновидіння конкретної «мари». Найкращі результати давала метода примушення до нового сну відразу після пробудження — звалося то «зачепленням». Якщо сон не вдавалося зачепити, залишалася спроба повторного викликання цього сонного видіння під час одного з наступних сеансів із застосуванням концентрації та медитації, що передували засинанню. Таке програмування сновидінь мало назву «заякоритися».

Після дванадцяти проведених на острові ночей Кондвірамурс мала вже три списки, три комплекти снів. Був список тих, що можна було зараховувати до успіхів — список «мар», які сняча вдало «зачепила» або «заякорила». До таких належали сни про бунт на острові Танедд і про подорож відьмака та його дружини крізь заметіль на перевалі Мальхойр, розм’яклими від весінніх дощів шляхами в долині Суддут. Був — у тому адептка не признавалася Німуе — і список поразок, снів, що, незважаючи на зусилля, лишалися загадкою. І був список робочий — список снів, які чекали своєї черги.

І був один сон, дивний, але дуже приємний, який повертався шматками та фрагментами, невловимими звуками й шовковистим дотиком.

Милий, ласкавий сон.

«Добре, — подумала Кондвірамурс, заплющуючи очі. — Хай буде так».

***

— Здається, я знаю, чим займався відьмак, зимуючи в Туссані.

— Прошу, прошу. — Німуе глянула над окулярами й оправленим у шкіру грімуаром, який гортала. — Ти все ж щось виснила?

— Звичайно! — хвалькувато сказала Кондвірамурс. — Виснила! Відьмака Ґеральта й жінку з коротким чорним волоссям і зеленими очима. Не знаю, хто то міг би бути. Може, ота княгиня, про яку пише в спогадах Любисток?

— Ти, мабуть, читала неуважно, — трохи охолодила її чародійка. — Любисток описує княгиню Анарієтту досить докладно, а інші джерела підтверджують, що волосся вона мала — цитую — «каштанового кольору, лискуче, насправді до золотого ореолу подібне».

— Тоді це не вона, — погодилася адептка. — Моя жінка була чорною. Як вугілля, якщо казати правду. А сон був… Гммм… Цікавий.

— Уважно слухаю.

— Вони розмовляли. Але це була незвичайна розмова.

— А що ж у ній було незвичайного?

— Більшу частину часу вона тримала ноги на його плечах.

***

— Скажи мені, Ґеральте, ти віриш у кохання з першого погляду?

— А ти?

— Вірю.

— Тоді я вже знаю, що нас поєднало. Бо протилежності притягуються.

— Не будь цинічним.

— Чому? Цинізм начебто доводить інтелектуальність.

— Неправда. Цинізм за всієї своєї псевдоінтелектуальної оправи відразливо нещирий. Я не виношу жодної нещирості. І якщо вже ми про те… Скажи мені, відьмаче, що ти кохаєш у мені понад усе?

— Оце.

— З цинізму ти впадаєш у тривіальність і банальність. Спробуй іще раз.

— Більш за все я кохаю в тобі твій розум, твою інтелектуальність і твою духовну глибину. Твою незалежність і свободу, твою…

— Не розумію, звідки в тобі стільки сарказму?

— Це був не сарказм, це був жарт.

— Не терплю таких жартів. Особливо тих, що не на часі. Усьому, мій дорогенький, свій час, і година своя кожній справі під небом. Є час мовчати й час мовити, час плакати й час сміятися, час засівати і час втикати, перепрошую, збирати, час жартувати й час плакати…

— Час обіймати й час ухилятися від обіймів?

— Ну, не сприймай те настільки дослівно! Вважатимемо краще, що тепер настав час для компліментів. Кохатися без компліментів здається мені фізіологією, а фізіологія пласка. Тож говори компліменти!

— Ніхто від Яруги до Буйни не має такого красивого задка, як ти.

— Ото ти невдаха! Тепер прирівняв мене до якихось варварських північних річок. Не кажучи взагалі про якість метафори, не можна було сказати «від Альби до Вельди»? Або «від Альби до Сансретур»?

— Я в житті ніколи не був на Альбі. Намагаюся уникати суджень, коли вони не підтримувані досвідом.

— Ох! Насправді? Тож здогадуюся, що задків — бо ж мова все ж була про них — ти бачив та пережив достатньо, аби змогти про те судити? Га, біловолосий? Скільки ж то жінок було в тебе до мене? Га? Я поставила тобі запитання, відьмаче! Ні-ні, облиш, лапи геть, таким чином ти від відповіді не відкараскаєшся. Скільки жінок ти мав до мене?

— Жодної. Ти моя перша.

— Нарешті!

***

Німуе досить довго вдивлялася в картину, на якій було зображено десятьох жінок, що сиділи навколо столу в слабкому світлі chiaroscuro.

— Шкода, — сказала нарешті, — що ми не знаємо, як вони насправді виглядали.

— Великі майстрині? — пирхнула Кондвірамурс. — Але ж повно їхніх портретів! У самій лише Аретузі…

— Кажу ж: насправді, — відрізала Німуе. — Я не про улесливі подобизни, намальовані на підставі інших улесливих подобизн. Не забувай, був час, коли нищили портрети чародійок. І самих чародійок. А потім був час пропаганди, коли майстриням доводилося вже й виглядом своїм викликати повагу, подив і набожний ляк. З того часу беруть початок усі ті «Зібрання Ложі», «Клятви» та «Конвенти», полотна й малюнки із зображенням столу, а за ним — десятьох чарівних, неймовірно красивих жінок. А справжніх, автентичних портретів немає. Окрім двох винятків. Автентичним є портрет Маргарити Ло-Антіль, що висить в Аретузі на острові Танедд і який тільки дивом уцілів у пожежі. Автентичним є портрет Шеали де Танкарвіль в Енсенаді в Лан Ексетері.

— А намальований ельфами портрет Франчески Фіндабайр, що висить у Венґерберзькій пінакотеці?

— Фальшивка. Коли відчинили Двері й ельфи відійшли, то забрали із собою або ж знищили всі твори мистецтва, не залишивши жодної картини. Ми не знаємо, чи Маргаритка з Долин і насправді була такою чарівною, як про неї мовили. Ми взагалі не знаємо, як виглядала Іда Емен. А через те, що в Нільфгарді зображення чародійок нищили надто пильно й старанно, то ми жодного уявлення не маємо про справжній вигляд Ассіре вар Анагід і Фрінгілли Віго.

— Утім, приймімо й домовмося, — зітхнула Кондвірамурс, — що всі вони виглядали саме так, як на їхніх пізніших портретах. Достойними, владними, добрими й мудрими, передбачливими, праведними й шляхетними. І чарівними, обезвладнююче чарівними… Приймімо те. Тоді якось легше жити.

***

Денні заняття на Ініс Вітре набули рис трохи нудної рутини. Аналіз снів Кондвірамурс, який починався ще за сніданком, зазвичай тривав аж до полудня. Час між полуднем та обідом адептка проводила на прогулянках, але й ті швидко стали рутинними й нудними. Та й не дивина. Протягом години острів можна було б обійти двічі, надивившись при тому на такі захопливі речі, як граніт, карликова сосна, щебінь, галька, вода та чайки.

По обіді, після довгої сієсти, починалися дискусії, перегляд книжок, сувоїв та манускриптів, оглядання картин, малюнків та мап. І довгі, до ночі, диспути про співвідношення легенди та правди…

А потім були ночі й сни. Різні сни. Целібат давався взнаки. Замість загадок відьмачої легенди Кондвірамурс снився Король-Рибалка в найрізноманітніших ситуаціях, від геть нееротичних до екстремально еротичних. У сні геть нееротичному Король-Рибалка волочив її на мотузці за човном. Веслував повільно й сонно, тож вона занурювалася в озеро, тонула, захлиналася, до того ж не давав їй нормально існувати величезний страх: відчувала вона, як від дна озера відривається й пливе до поверхні щось жахливе, щось, що хоче поглинути принаду, яка тягнулася за човном, тобто її. Це щось ось-ось уже мало її схопити, коли Король-Рибалка напирав на весла, відтягуючи її за межі щелеп невидимого хижака. Вона, принада, захлиналася водою й тоді прокидалася.

У сні недвозначно еротичному вона стояла на колінах на дні хисткого човна, перевісившись за борт, а Король-Рибалка тримав її за потилицю й трахав з ентузіазмом, буркочучи при тому, гарчачи та спльовуючи. Окрім фізичної приємності, Кондвірамурс відчувала жах, що скручував її нутрощі: що буде, якщо Німуе їх помітить? Раптом у воді озера вона бачила нечітке, грізне обличчя малої чародійки… і просиналася, залита потом.

Тоді вставала, відчиняла вікно, захлиналася нічним повітрям, місячним сяйвом, туманом, що надходив від озера.

І снила далі.

***

Вежа Ініс Вітре мала терасу, зіперту на колони й підвішену над озером. Спочатку Кондвірамурс не звертала уваги на ті обставини, але врешті почала задумуватися. Тераса була дивною, бо абсолютно недоступною. З жодного з відомих їй приміщень вежі не можна було на ту терасу вийти.

Розуміючи, що садиба чародійки не могла обійтися без таких-от секретних аномалій, Кондвірамурс запитань не ставила. Навіть тоді, коли, прогулюючись берегом озера, бачила Німуе, яка споглядала її з тієї тераси. Недоступної, як виходило, винятково для некомпетентних і профанів.

Трохи зла, що її вважають за профанку, вона образилася й стала удавати, що нічого не сталося. Але досить швидко таємниця роз’яснилася.

Було це після того, як відвідала її серія снів, викликана акварелями Вільми Вессели. Мабуть, захоплена тим фрагментом легенди, малярка присвячувала всі свої твори Цірі у Вежі Ластівки.

— Маю дивні сни після тих картин, — поскаржилася адептка наступного ранку. — Сню… картини. Одні й ті само картини. Не ситуації, не сцени, а картини. Цірі на верхівці вежі… Нерухома картина.

— І нічого більше? Жодних відчуттів, окрім зорових?

Німуе, зрозуміло, знала, що така здібна сняча, як Кондвірамурс, снить усіма відчуттями: сприймає сни не тільки зором, як більшість людей, а й слухом, дотиком, нюхом і навіть смаком.

— Нічого, — покрутила головою Кондвірамурс. — Тільки…

— Ну-ну?

— Думка. Наполеглива думка. Що над тим озером, у тій вежі, я зовсім не володарка, а в’язень.

— Ходімо зі мною.

Як і здогадувалася Кондвірамурс, доступ до тераси був можливим лише з приватних кімнат чародійки, чистеньких, педантично прибраних, у яких пахло сандаловим деревом, миррою, лавандою й нафталіном. Треба було скористатися малими секретними дверцятами й спіральними сходами, що вели вниз. І тоді ти опинявся там, куди й треба було потрапити.

Кімната, на відміну від інших, не мала на стінах панелей або шпалер, була вона просто побіленою, а завдяки тому — дуже світлою. Навіть іще світлішою, бо було тут велике тристулкове вікно, скоріше, навіть скляні двері, які вели прямо на терасу, що нависала над озером.

Єдиними меблями в кімнаті були два крісла, гігантське дзеркало в овальній рамі з червоного дерева та різновид стійки з поперечним горизонтальним плечем, з якого звисав гобелен. У гобелені було якихось п’ять на сім футів, і сягав він фестонами підлоги.

Сам гобелен зображав скелясту прірву над гірським озером. Замок, утоплений у її схил, який, здавалося, був частиною скелястої стіни. Замок, який Кондвірамурс добре знала. З численних ілюстрацій.

— Цитадель Вільгефорца, місце ув’язнення Йеннефер. Місце, у якому легенда скінчилася.

— Правильно, — погодилася удавано байдуже Німуе. — Там скінчилася легенда, принаймні у відомих її версіях. Ми саме ті версії й знаємо, тому думаємо, що відоме нам і закінчення. Цірі втекла до Вежі Ластівки, де, як ти то з’ясувала, була вона в’язнем. Коли зрозуміла, що вони хочуть їй зробити, утекла. Легенда дає багато версій тієї втечі…

— Мені, — втрутилася Кондвірамурс, — найбільше подобається ота, із киданням за спину предметами. Гребінцем, яблуком і хусткою. Але…

— Кондвірамурс.

— Вибачаюся.

— Версій утечі, як я говорила, існує багато. Але й надалі не зовсім зрозуміло, яким чином Цірі з Вежі Ластівки дісталася прямо до замку Вільгефорца. Ти не можеш виснити Вежу Ластівки. Спробуй виснити замок. Придивися уважно до того гобелена… Ти мене слухаєш?

— Це дзеркало… Воно магічне, правильно?

— Ні. Я видавлюю перед ним прищі.

— Вибачаюся.

— Це Дзеркало Гартманна, — пояснила Німуе, побачивши зморщений ніс та ображену міну адептки. — Якщо хочеш, можеш зазирнути. Але прошу: будь обережна.

— Чи то правда, — запитала Кондвірамурс тремтячим від піднесення голосом, — що з Гартманна можливо перейти до інших?..

— Світів? Авжеж. Але не відразу, не без приготувань, медитації, концентрації та багатьох інших речей. Кажучи тобі про обережність, я мала на увазі дещо інше.

— Що саме?

— Це діє в обидва боки. З Гартманна завжди може щось вийти.

***

— Знаєш, Німуе… Коли я дивлюся на той гобелен…

— Ти мала сон?

— Мала. Але дивний. З висоти пташиного польоту. Я була птахом… Я бачила той замок ззовні. Не могла увійти всередину. Щось не давало мені доступу.

— Дивися на гобелен, — наказала Німуе. — Дивися на цитадель. Дивися на неї пильно, зосереджуй увагу на кожній подробиці. Концентруйся сильно, чітко викарбуй ту картину у своїй пам’яті. Хочу, щоб ти уві сні туди дісталася, увійшла всередину. Важливо, аби ти туди увійшла.

***

Назовні, за мурами замку, мусила гуляти воістину диявольська завірюха: у каміні вогонь аж ревів, швидко пожираючи поліна. Йеннефер насолоджувалася теплом. Теперішня в’язниця, щоправда, була незрівнянно кращою за мокрий льох, у якому вона провела, певно, два місяці, але все одно там зуб на зуб не потрапляв. У льосі вона повністю втратила відчуття часу, пізніше також якось ніхто не інформував її про дати, але була впевнена, що зараз зима, грудень, а може, навіть січень.

— Їж, Йеннефер, — сказав Вільгефорц. — Їж, прошу, не стримуйся.

Чародійка й не думала стримуватися. А якщо вона досить повільно й безпорадно вправлялася з курчам, то виключно через те, що її ледь загоєні пальці все ще були незграбні й малорухомі, важко було втримувати в них ніж та виделку. А їсти руками вона не бажала: прагнула продемонструвати свою перевагу Вільгефорцові та іншим співрозмовникам, гостям чародія. Вона не знала жодного з них.

— З правдивою прикрістю маю тобі повідомити, — сказав Вільгефорц, пестячи пальцями ніжку келиха, — що Цірі, твоя підопічна, попрощалася з цим світом. Звинувачувати за це ти можеш тільки себе, Йеннефер. І свою безглузду упертість.

Один із гостей, невисокий темноволосий чоловік, сильно чхнув і висякався в батистову хусточку. Ніс він мав напухлий, червоний і, скоріше за все, геть забитий.

— На здоров’я, — сказала Йеннефер, яка зловісними словами Вільгефорца не перейнялася взагалі. — Через що ж у тебе було таке страшенне переохолодження, любий пане? Стояв на протязі після купання?

Другий гість, старший, великий, худий, із паскудно блідими очима, раптом зареготав. А той, який був переохолодився, хоча обличчя його зморщилося від злості, відреагував уклоном і короткою, у ніс, подякою. Не надто короткою, аби не розчути в ній нільфгардського акценту.

Вільгефорц розвернувся до неї. Уже не носив на голові золотий каркас чи кришталеву лінзу в очній ямці, але виглядав він зараз іще страшніше, ніж тоді, улітку, коли вона побачила його каліцтво вперше. Регенероване ліве очне яблуко було вже дієве, але залишалося значно меншим, ніж праве. Від того виду аж дихання зупинялося.

— Ти, Йеннефер, — процідив він, — напевне вважаєш, що я брешу, що маніпулюю, що пробую тебе надурити. І навіщо б мені те робити? Новиною про смерть Цірі я перейнявся так само сильно, як і ти, — та що там, куди більше, ніж ти. Врешті-решт, я пов’язував із дівчиною дуже конкретні сподівання, планував своє майбутнє. Тепер вона мертва, а плани мої загинули.

— Це добре. — Йеннефер, ледь втримуючи ніж у невмілих пальцях, кроїла начинену сливками вирізку.

— А тебе, — продовжував чародій, не звертаючи уваги на коментар, — пов’язували з Цірі виключно дурні сентименти, до яких у рівних долях призводили жаль, спричинений власною безплідністю, і відчуття провини. Так, Йеннефер, відчуття провини! Ти все-таки активно брала участь у схрещуванні пар, у тому розведенні, завдяки якому Цірі мала з’явитися на світ. І ти перенесла відчуття на продукт генетичного експерименту — невдалого, врешті, оскільки експериментаторам забракло знань.

Йеннефер мовчки відсалютувала йому бокалом, молячись про себе, аби той не випав у неї з рук. Помалу доходила висновку, що принаймні два пальці будуть у неї погано згинатися ще довго. А може, і завжди.

Вільгефорц аж сіпнувся від того жесту.

— А тепер уже пізно, усе сталося, — промовив крізь зціплені зуби. — Утім, знай, Йеннефер, що знання в мене було. Якби мав я дівчину, зумів би тим знанням скористатися. А ти тепер жалій, бо я міг би підправити твій сурогат материнського інстинкту. Нехай ти суха й стерильна, наче камінь, з моєю допомогою мала б ти не тільки дочку, але й онуку. Або хоча б сурогат онуки.

Йеннефер легковажно пирхнула, хоча всередині аж тремтіла від люті.

— Із найвищою прикрістю доведеться мені твій чудовий настрій зіпсувати, моя люба, — холодно промовив чародій. — Бо ж, певно, засмутить тебе звістка, що відьмак Ґеральт із Рівії також мертвий. Так-так, той самий відьмак Ґеральт, із яким, як і з Цірі, пов’язував тебе сурогат відчуття, сентимент смішний, немудрий і пересолоджений аж до нудоти. Знай, Йеннефер, що наш любий відьмак попрощався з цим світом по-справжньому полум’яно й драматично. Утім, через цей випадок ти не повинна відчувати докорів сумління. У смерті відьмака ти не винна навіть у найменшому ступеню. Усе те влаштував я. Скуштуй маринованих грушок, вони насправді відбірні.

У фіалкових очах Йеннефер запалала холодна ненависть. Вільгефорц розсміявся.

— Такою я тебе полюбляю більше, — сказав. — І справді, якби не браслети з двімериту, спалила б ти мене на попіл. Але двімерит діє, тож можеш мене палити виключно поглядом.

Сопливий чхнув, висякався й розкашлявся, аж сльози потекли в нього з очей. Високий позирав на чародійку своїм неприємним риб’ячим поглядом.

— А де ж це пан Ріенс? — запитала Йеннефер, розтягуючи слова. — Той пан Ріенс, який стільки мені наобіцяв, наоповідав, що саме він зі мною зробить. Де ж це пан Шірру, який ніколи не оминав оказії мене пхнути чи ко́пнути? Чому стражники, ще донедавна такі пихаті й хамовиті, почали поводитися з лякливою повагою? Ні, Вільгефорце, відповідати немає потреби. Я й так знаю. Те, що ти говориш, — одна велика брехня. Цірі від тебе вислизнула, і Ґеральт від тебе вислизнув, при оказії, думаю, влаштувавши твоїм зарізякам криваву лазню. І що тепер? Плани розтрощені, перетворилися на пил, ти сам те визнав, сни про потугу розвіялися, наче дим. А чародії та Дійкстра вже поряд, поряд. Не без причини й не через милосердя ти перестав мене катувати й намагатися примусити до сканування. А імператор Емгир підтягує сітку, а він напевне дуже, дуже злий. Ess a tearth, me tiarn? A’pleine a cales, ellea?

— Говори загальною мовою, — сказав зашмарканий, витримавши її погляд. — А звуся я Стефаном Скелленом. І щонайменше не маю повних штанів. До того ж усе ще здається мені, що я в набагато кращій ситуації, аніж ви, пані Йеннефер.

Те говоріння змучило його, він знову розкашлявся й висякався у вже промочений наскрізь батист. Вільгефорц ударив долонею об стіл.

— Досить цієї забави, — сказав, макабрично вертячи своїм мініатюрним оком. — Бачиш, Йеннефер, ти вже мені не потрібна. У принципі, я маю наказати посадити тебе у ворок і потопити в озері, але я дуже неохоче вдаюся до такого штибу засобів. До того часу, як обставини мені дозволять, — або накажуть прийняти інше рішення, — ти перебуватимеш тут, окремо. Утім, попереджаю, що я не дозволю, аби через тебе були проблеми. Якщо ти знову наважишся на голодовку, то знай: я не стану, як у жовтні, витрачати час на годування тебе через трубку. Просто дозволю тобі голодувати. А в разі спроб утечі накази стражникам однозначні. Тепер прощавай. Якщо, правда, ти вже заспокоїлася…

— Ні. — Йеннефер підвелася, із розмаху кинула на стіл серветку. — Може, я б іще щось з’їла, але товариство відбиває в мене апетит. Прощаюся з панами.

Стефан Скеллен чхнув і розкашлявся. Блідоокий міряв її злим поглядом і паскудно всміхався. Вільгефорц дивився вбік.

Як завжди, коли її відводили у в’язницю, Йеннефер намагалася зорієнтуватися, де вона є, здобути хоча б крихту інформації, яка могла б їй допомогти в планованій втечі. І щоразу на неї чекало розчарування. Замок не мав навіть найменших вікон, через які можна було б побачити навколишні терени чи хоча б сонце й спробувати розібратися в сторонах світу. Телепатія була неможливою, два важезні браслети й нашийник із двімериту результативно нівелювали всі прояви магії.

Кімната, у якій її ув’язнили, була холодною й суворою, наче келія пустельника. Утім, Йеннефер пригадувала собі той радісний день, коли її перевели сюди з ями. З підвалу, на дні якого завжди стояла калюжа смердючої води, а на стінах виступали селітра й сіль. З підвалу, де її годували недоїдками, які щури без зусиль виривали з її скалічених пальців. Коли після якихось двох місяців її розкували й витягли звідти, коли дозволили перевдягнутися й викупатися, Йеннефер не чулася від щастя. Кімнатка, куди її перевели, здавалася їй королівською опочивальнею, а рідка юшка, що їй приносили, — супом із ластівкових гнізд, гідним королівського столу. Зрозуміло, через якийсь час юшка виявилася помийною бурдою, тверді нари — твердими нарами, а в’язниця — в’язницею. Холодною, тісною в’язницею, де через чотири кроки втикаєшся в стіну.

Йеннефер вилаялася, зітхнула, усілася на карло, яке, окрім нар, було тут єдиними меблями.

Він увійшов так тихо, що вона майже не почула.

— Мене звати Бонгарт, — сказав він. — Добре б тобі запам’ятати це прізвище, відьмо. Щоб воно добре врізалося тобі в пам’ять.

— Трахнися, буцвале.

— Я, — заскреготів він, — мисливець за людьми. Так-так, прислухайся до мене, чаклунко. У вересні, три місяці тому, в Еббінґу я зловив твою малу падлюку. Оту Цірі, про яку стільки говорять.

Йеннефер прислухалася. Вересень. Еббінґ. Упіймав. Але її немає. Може, бреше?

— Сіроволоса відьмачка, навчена в Каер Морені. Я наказав їй битися на арені, убивати людей під крики публіки. Поволі, потрошку я перетворив її на чудовисько. Тієї ролі я вчив її арапником, кулаком та підбором. Довго її вчив. Але вона від мене втекла, зеленоока змія.

Йеннефер непомітно видихнула.

— Утекла від мене в за́світи. Але ми ще якось зустрінемося. Так, чаклунко. А якщо я про щось шкодую, то тільки що отого твого відьмачого коханця, отого Ґеральта, запекли на вогні. Я охоче дав би йому посмакувати свого клинка, перевертневі проклятому.

Йеннефер пирхнула.

— Слухай-но, Бонгарт чи як там тебе. Ти мене не сміши. Відьмакові ти й до п’ят не доріс. Зрівнятися з ним ти не зумієш. Жодної конкуренції. Ти ж сам кажеш: шкуродер та кат. Але це діє тільки на малих песиків. На дуже малих песиків.

— Подивись-но сюди, відьмо.

Різким рухом він розвів кубрак і сорочку, витягнув, плутаючи ланцюжки, три срібні медальйони. Один мав форму голови кота, другий — орла чи грифа. Третього вона докладно не бачила, певно, то був вовк.

— Таких речей, — пирхнула вона знову, удаючи байдужість, — повно на будь-якому ярмарку.

— Ці не з ярмарку.

— Та невже?

— Було колись так, — засичав Бонгарт, — що порядні люди боялися відьмаків більше, ніж потвор. Потвори, що там не кажи, сиділи в лісах та очеретах, відьмаки ж мали нахабство прогулюватися вулицями, входити до корчем, крутитися коло храмів, управ, шкіл та місць розваги. Порядні люди слушним чином вирішили, що то скандал. Тож знайшли когось такого. Нескоро, не відразу, не близько, але знайшли. Як бачиш, на моєму рахунку троє. Ані один перевертень із них не з’являвся більше поблизу й не дражнив добрих мешканців своїм виглядом. А якби з’явився, я б зробив би з ним те саме, що й із попередніми.

— Уві сні? — скривилася Йеннефер. — З арбалета з-за рогу? Чи, може, подавши отруту?

Бонгарт сховав медальйони під сорочку, зробив два кроки в її бік.

— Ти мене дражниш, відьмо.

— Саме такий намір я й мала.

— Ах, так? То зараз я покажу тобі, сучко, що з твоїм відьмачим коханцем я можу конкурувати в будь-якій царині. Та що там — навіть те покажу, що я від нього кращий!

Стражники, які стояли під дверима, аж підскочили, як почули з келії удари, тріск, гуркіт, виття та скавчання. А якби стражникам колись раніше доводилося чути вереск зловленої в капкан пантери, то вони присяглися б, що в келії саме пантера.

Потім із келії до стражників долинув страшезний рик — точнісінько наче пораненого лева, якого, зрештою, стражники також ніколи не чули, а бачили тільки на гербових щитах. Перезирнулися. Кивнули один одному. А потім увірвалися досередини.

Йеннефер сиділа в кутку кімнати на рештках нар. Волосся мала розчухране, сукню й сорочку — роздерті зверху до самого низу; її малі дівочі груди різко здіймалися в ритмі важкого дихання. З носа її текла кров, на обличчі швидко росла припухлість, як і сліди від нігтів на правій руці.

Бонгарт сидів в протилежному кутку кімнатки, серед уламків карло, обіруч тримаючись за матню. Кров із носа текла і в нього, забарвлюючи сиві вуса в колір глибокого карміну. Обличчя було перекреслене кривавими подряпинами. Ледь загоєні пальці Йеннефер були слабкою зброєю, але замки браслетів із двімериту мали на диво гострі краї.

У спухлій щоці Бонгарта, точнісінько у вилицевій кістці, стирчала, глибоко увіткнута обома зубцями, виделка, яку Йеннефер вкрала зі столу під час вечері.

— Тільки малі песики, шкуродере, — видихнула чародійка, намагаючись закрити бюст рештками сукні. — А від сучок тобі б триматися подалі. Заслабкий ти для них, молокососе.

Не могла собі пробачити, що не поцілила туди, куди хотіла, — в око. Але що ж, ціль була рухома, а крім того, ніхто не досконалий.

Бонгарт рикнув, встав, вирвав виделку, завив і аж заточився від болю. Огидно вилаявся.

До келії зазирало ще двійко стражників.

— Гей ви! — загарчав Бонгарт, стираючи кров з обличчя. — Швидко сюди! Витягніть мені цю шльондру на середину підлоги, розіпніть та притримайте!

Стражники перезирнулися. А потім втупили погляди в стелю.

— Краще б вам іти собі звідси, пане, — сказав один. — Ми не станемо тут нікого ані розпинати, ані притримувати. У наші обов’язки це не входить.

— А крім того, — пробурмотів другий, — ми не маємо наміру закінчити, як Ріенс чи Шірру.

***

Кондвірамурс поклала на купу аркуш, на якому було зображено тюремну камеру. А в камері — жінку з опущеною головою, у кайданах, прикутих до стіни камери.

— Її тримали в полоні, — пробурмотіла вона, — а відьмак розважався в Туссані з якимись брюнетками.

— Ти його засуджуєш? — різко запитала Німуе. — Не знаючи майже нічого?

— Ні. Не засуджую, але…

— Немає ніяких «але». Прошу, замовкни.

Якийсь час вони сиділи мовчки, гортаючи картонки малюнків та акварелей.

— Усі версії легенди, — Кондвірамурс указала на один графічний малюнок, — як місце її закінчення, фіналу, кінцевої битви Добра й Зла, майже Армагеддону, називають фортецю Рис-Рун. Усі версії. Окрім однієї.

— Окрім однієї, — кивнула Німуе. — Окрім анонімної, мало популярної версії, відомої як «Чорна Книга з Елландеру».

— «Чорна Книга» говорить, що фінал легенди розігрується в цитаделі Стигга.

— Точно. Також й інші, канонічні для легенди справи «Книга з Елландеру» подає в спосіб, дуже відмінний від канону.

— Цікаво, — Кондвірамурс підвела голову, — який із тих замків зображено на ілюстраціях? Який із них виткано на твоєму гобелені? Який малюнок правдивий?

— Цього ми не знатимемо ніколи. Замку, який бачив фінал, прошу уточнити, не існує. Його було знищено, від нього не лишилося й сліду, що погоджено з усіма версіями, навіть із «Книгою з Елландеру». Жодна з поданих у джерелах локалізацій не є переконливою. Ми не знаємо, — і не будемо знати, — як той замок виглядав і де він стояв.

— Але правда…

— Для правди, — різко урвала її Німуе, — це не має жодного значення. Не забувай: ми не знаємо, як насправді виглядала Цірі. Але тут ось, на цьому намальованому Вільмою Васселі картоні, у різкій розмові з ельфом Аваллак’хом на тлі статуй жахливих дітей це саме вона, Цірі. Щодо цього немає жодних сумнівів.

— Але, — непоступливо стояла на своєму Кондвірамурс, — твій гобелен…

— Представляє замок, у якому розігрався фінал легенди.

Вони довго мовчали. Шелестіли аркуші, що їх перегортали.

— Не люблю, — відізвалася Кондвірамурс, — версії легенди з «Чорної Книги». Вона така… Така…

— Огидно правдива, — закінчила Німуе, киваючи.

***

Кондвірамурс позіхнула, відклала «Півстоліття поезії», доповнене та з доданою післямовою професора Еверетта Денхоффа-молодшого. Розкидала подушки, перетворюючи конфігурацію для читання на конфігурацію для спання. Позіхнула, потягнулася й погасила лампу. Кімната занурилася в темряву, освітлена лише голками місячного сяйва, що протискалося в шпарини штор. «Що вибрати на цю ніч? — подумала адептка, крутячись на простирадлі. — Покластися на удачу? Чи якорити?»

Після коротких роздумів вона наважилася на друге.

Він був таким неясним, отой сон, що повертався, не давав доснити себе до кінця, розвіювався, зникав між іншими снами так, як ниточка зникає й губиться серед основи кольорової тканини. Сон, що зникав із пам’яті, але все одно наполегливо до неї повертався.

Заснула вона відразу, сон наплинув на неї миттєво, ледь вона стулила очі.

Нічне небо, безхмарне, світле від місяця й зірок. Пагорби, на їхніх схилах припорошене снігом виногроно. Чорний і незграбний абрис будівлі: муру із зубцями, стовпа, самотнього наріжного beffroi.

Двоє вершників. Обоє виїжджають у пустий простінок, обоє злазять із сідел, обоє заходять під арку. Але в зяючий у підлозі отвір заходить лише один.

Той, чиє волосся абсолютно біле.

Кондвірамурс стогне крізь сон, кидається на ліжку.

Біловолосий сходить униз, глибоко, глибоко в підвали. Іде темними коридорами, освітлює їх, раз у раз запалюючи скіпки, що стирчать у залізних держаках. Світло від скіпок примарними тінями танцює по стінах і стелі.

Коридори, сходи, знову коридори. Льох, велика крипта, бочки під стінами. Уламки, купа цегли. Потім коридор, що розходиться. Темрява в обох його відгалуженнях. Біловолосий запалює ще один факел. Витягує меч із піхов за спиною. Вагається, не знаючи, яким із коридорів треба піти. Врешті наважується на правий. Дуже темний, завалений сміттям, той стрімко йде вниз. Кондвірамурс стогне крізь сон: її охоплює страх. Знає, що дорога, яку обрав біловолосий, веде до небезпеки.

Одночасно знає, що біловолосий небезпеку шукає.

Бо то його фах.

Адептка перекидається з боку на бік у ліжку, стогне. Вона сняча, вона снить, вона в онейроскопічному трансі, раптом вона пророче розуміє, що станеться за мить. «Увага! — хоче вона крикнути, хоча знає, що крикнути не зуміє. — Увага, обернися!»

Стережися, відьмаче!

Потвора атакувала з темряви, із засідки, тихо й підступно. Матеріалізувалася раптово серед пітьми, наче спалах полум’я. Наче язик полум’я.


Коли на своєму току глухарі,
Світанок стрічаючи, крилами б’ють,
Звичаєм шляхетним в обіймах зорі
Паруються жадібно, радісно мліють.
Сказать тобі хочу, кохана моя,
Кохання є святом веселим,
Дарує нам гру й насолоду буття,
Тому і єднаємо наші життя.
Франсуа Війон

Хоча так він поспішав, так підганяв і так переймався, залишився відьмак у Туссані майже на всю зиму. І які ж були причини? Про те не напишу. Були — і годі про те, немає про що розводитися. А тим, хто бажав би відьмака звинуватити, нагадаю, що кохання не єдине має ім’я, і не судіть, щоб і ви не судимі були.
Любисток. Півстоліття поезії

Those were the days of good hunting and good sleeping[Це були дні доброго полювання й доброго сну (англ.).].
Редьярд Кіплінг

Розділ 3

Потвора атакувала з темряви, із засідки, тихо й підступно. Матеріалізувалася раптово в пітьмі, наче спалах полум’я. Наче язик полум’я.

Ґеральт, хоча й заскочений зненацька, відреагував інстинктивно. Вивернувся в ухилянні, обтершись об стіну льоху. Чудовисько пролетіло поруч, наче м’ячик, відскочило від підлоги, махнуло крилами й стрибнуло знову, засичавши й роззявляючи дзьоба. Але цього разу відьмак був готовий.

Ударив у короткому замаху, від ліктя, цілячись у зоб, під кармінові сережки, великі, удвічі більші, ніж в індика. Не схибив, відчув, як вістря розрубує тіло. Інерція від удару звалила бестію на землю, під стіну. Скоффін звереснув, і то був вереск майже людський. Бився він серед розкришених цеглин, бив і тріпотів крилами, бризкав кров’ю, сік навколо схожим на бич хвостом. Відьмак був упевнений, що битва вже скінчилася, але тварюка знову його заскочила. Несподівано кинулася йому на горло, страшно скрекочучи, виставивши кігті й клацаючи дзьобом. Ґеральт відстрибнув, відбився плечем від стіни, втяв навідліг, знизу, використавши інерцію відбиття. Не схибив — скоффін знову гепнувся між цеглою, смердюча кров бризнула на стіну льоху й потекла по ній примхливим патьоком. Збита на льоту бестія вже не билася, лише тремтіла, скреготіла, витягувала довгу шию, надувала зоб і трусила сережками. Кров швидко текла між цеглинами, на яких твар лежала.

Ґеральт міг легко її добити, але не хотів занадто сильно псувати шкіру. Спокійно чекав, поки скоффін стече кров’ю. Відійшов на кілька кроків, відвернувся до стіни, рзстібнув штани й висцявся, насвистуючи сумну мелодійку.

Скоффін перестав скавчати, знерухомів і затих. Відьмак підійшов, штрикнув його легенько кінчиком меча. Бачачи, що вже по всьому, схопив твар за хвіст, підняв. Скоффін, утримуваний за основу хвоста на рівні стегна, доставав кривим дзьобом стерв’ятника до підлоги, розкриті крила розкладалися десь більше, ніж на чотири фути.

— Легкий ти, куроліску, — Ґеральт трусонув твар’ю, що й справді важила не більше за добре вгодованого індика. — Легкий. На щастя, платять мені поштучно, а не пофунтово.

***

— Уперше, — Рейнар де Буа-Френ тихенько засвистів крізь зуби, що, як знав Ґеральт, у нього було виявом найвищого ступеня здивування. — Уперше бачу щось подібне. Справжня дивовижа, слово честі, дивовижа над дивовижами. Значить, ото воно і є — славетний василіск?

— Ні, — Ґеральт підняв потвору вище, аби рицар міг краще її роздивитися. — Це не василіск. Це куроліск.

— А яка різниця?

— Фундаментальна. Василіск, що зветься ще регулом, є гадом, а куроліск, що зветься ще скоффіном, або кокатриксом, то орніторептилія, що значить «напівгад, напівптах». Це єдиний відомий представник роду, який учені назвали орніторептиліями, оскільки вирішили після довгих дискусій, що…

— А який із тих двох, — урвав його Рейнар де Буа-Френ, не зацікавлений, схоже, мотивами вчених, — поглядом убиває або перетворює на камінь?

— Жоден. То вигадка.

— То чому люди їх обох бояться? Оцей-но аж ніяк не великий. Він насправді може бути небезпечним?

— Оцей-но, — відьмак трусонув здобиччю, — зазвичай нападає ззаду й безпомилково цілить у потилицю або під ліву нирку, в аорту. Зазвичай достатньо єдиного удару дзьобом. А якщо йдеться про василіска, то все одно, куди той вкусить. Його отрута найсильніша серед відомих нейротоксинів. Убиває за кілька секунд.

— Бррр… А кого з них, скажи, можна прикінчити за допомогою дзеркала?

— Будь-якого. Якщо гепнути в довбешку.

Рейнар де Буа-Френ зареготав. Ґеральт не сміявся: дотеп про василіска й дзеркало перестав його веселити ще в Каер Морені: учителі надто часто ним користалися. Настільки ж несмішними були для нього жарти про дівчат і єдинорогів. Утім, рекордом дурості й примітивізму були в Каер Морені численні версії дотепу про дракониху, якій молодий відьмак, як заклад, мав потиснути правицю.

Він усміхнувся до спогадів.

— Волію тебе всміхненого, — сказав Рейнар, уважно до нього придивляючись. — Стократно, ба й того більше волію я тебе такого, як оце зараз. Аніж такого, яким ти був тоді, у жовтні, після тієї драчки в лісі Друїдів, як їхали ми до Боклера. Тоді, оце тобі скажу, був ти похмурим, сповненим досади й ображеним на весь світ, наче ошуканий лихвар, а до того ж дратівливим, наче чоловік, у якого всю ніч нічого не виходило. Навіть уранці.

— Я й справді таким був?

— Справді. Не дивуйся, що я волію тебе таким, як зараз. Зміненим.

— Терапія працею. — Ґеральт знову трусонув утримуваним за хвіст куроліском. — Рятівний вплив професійної активності на психіку. А тому, аби продовжити лікування, перейдімо до справ. Є можливість заробити на скоффіні трохи більше, ніж умовлена ставка за вбивство. Він слабко скалічений, тож якщо маєш клієнта на цілого, — для опудала чи препарування, — то бери не менше двохсот. Якщо треба буде загнати його порційно, то пам’ятай, що найдорожче в ньому пір’я з надхвістя, особливо оці ось, центральні льотки. Можна гострити їх набагато тонше, ніж гусячі, а пишуть вони красивіше й чистіше, до того ж тримаються довше. Писарчук, який на тому розуміється, не вагаючись, дасть п’ять за штуку.

— Маю клієнтів на труп для опудала, — усміхнувся рицар. — Цех бондарів. Бачили в Кастель Равелло опудало отої паскуди, порізника, чи як там її… Знаєш, якої саме. Тої, яку ти другого дня після Саовіну забив у льохах під руїнами старого замку…

— Пам’ятаю.

— Тож бондарі бачили опудало бестії й просили мене про щось настільки ж раритетне для декорування їхнього цехового приміщення. Куроліск буде в самий раз. Бондарі в Туссані, як ти можеш здогадатися, є цехом, який не нарікає на брак замовлень, і завдяки тому — заможним, тож запросто дадуть вони й усі двісті двадцять. Може, навіть більше, спробую поторгуватися. А щодо пір’я… Бочкороби не зауважать, якщо я вирву куроліскові з дупи кілька штук та продам у князівську канцелярію. Канцелярія платить не з власної кишені, а з князівської скарбниці, тож, не торгуючись, дасть мені навіть не п’ять, а всі десять за перо.

— Схиляюся перед спритністю.

— Nomen omen[«Ім’я є знаменням» (лат.), тобто ім’я провіщує долю.], — Рейнар де Буа-Френ усміхнувся ще ширше. — Мама мусила щось передчувати, називаючи мене іменем лиса-хитруна з повсюди відомого казкового циклу.

— Ти мав би стати купцем, а не рицарем.

— Мав би, — погодився рицар. — Але що ж, як народився сином гербованого пана, то станеш гербованим паном і гербованим паном помреш, наплодивши, хе-хе, гербованих паничів. І нічого не зміниш, хоч би ти луснув. Ти, зрештою, Ґеральте, також підраховувати вмієш добряче, а купецтвом не займаєшся.

— Не займаюся. З подібних причин, що й ти. З тією лише різницею, що нічого не наплоджу. Ходімо з цих підвалів.

Назовні, під мурами замчиська, огорнули їх холод і вітер із гір. Ніч була ясною, небо — безхмарним і зоряним, світло місяця іскрилося на полях нового, чистесенького снігу, яким засипало виноградники.

Сплутані коні привітально форкнули.

— Мало б сенс, — сказав Рейнар, дивлячись на відьмака значущо, — відразу зустрітися з клієнтами й отримати виручку. Але ти, напевно, поспішаєш до Боклера, га? До однієї спальні?

Ґеральт не відповідав, бо на такі запитання не відповідав принципово. Приторочив тіло скоффіна до запасного коня, після чого всівся на Плітку.

— Зустрінемося з клієнтом, — вирішив, розвертаючись у сідлі. — Ніч іще молода, а я — голодний. І охоче чогось би напився. Їдьмо до міста. До «Фазанятника».

Рейнар де Буа-Френ засміявся, поправив щит із червоно-золотою шахівницею, що висів на луці сідла, видерся на високу кульбаку.

— Воля ваша, кавалере. Тож до «Фазанятника». Вйо, Буцефале!

Вони поїхали ступою засніженим схилом униз, до гостинця, виразно позначеного рідкою шеренгою тополь.

— Знаєш що, Рейнаре, — відізвався раптом Ґеральт. — Я теж волію тебе таким, як оце зараз. Коли мовиш нормально. Тоді, у жовтні, ти використовував манеру надто дратівливу.

— Честю клянуся, відьмаче, я ж мандрівний рицар, — зареготав Рейнар де Буа-Френ. — Ти що, забув? Рицарі завжди мовлять, наче кретини. То такий знак, як оцей щит тут. По тому, наче по гербу на щиті, наше братство розпізнається.

***

— Честю клянуся, — сказав Рицар Шахівниці, — ви дарма хвилюєтеся, пане Ґеральте. Дружка ваша, напевне, вже здорова й, певне ж, слабкість свою геть забула. Пані княгиня добрячих тримає надвірних медиків, ті будь-яку неміч вилікувати вміють! Честю клянуся, немає чого перейматися.

— Я теж такої думки, — сказав Регіс. — Перестань дивитися похмуро, Ґеральте. Адже Мільву ще й друїдки лікували…

— А друїдки на лікуванні знаються, — втрутився Кагір. — Цьому найкращим доказом моя розвалена гірничою сокиркою довбешка: тільки гляньте — наче нова. Мільва також, напевне, почувається добре. Немає причин перейматися.

— Аби ж то.

— Вона вже здорова, — повторив рицар, — ота ваша Мільва, наче рижик. Голову на те поставлю, що, напевно, вона вже на балах танцює! Притопує жваво! Бенкетує! У Боклері, при дворі пані Анарієтти, постійно як не бал, так бенкет. Ха, честю клянуся, зараз, як виконав клятви, я теж…

— Виконав клятви?

— Фортуна ласкава була! Бо треба вам відати, що я присягу склав, і не будь-яку там, а на журавля. Навесні. Клявся я п’ятнадцять розбійників покласти до Йуле. Пощастило — я уже вільний від клятв. Ага, тож не мушу вже приховувати ім’я. Звати мене, дозвольте представитися, Рейнар де Буа-Френ.

— Дуже раді.

— Щодо тих балів, — сказала Ангулема, підганяючи коня, аби з ними зрівнятися. — То й нас, маю надію, не омине їдло та питво? Та й потанцювати я б охоче потанцювала!

— Честю клянуся, буде в Боклері все, — запевнив Рейнар де Буа-Френ. — Бали, учти, раути, бесіди й поетичні вечірки. Ви ж приятелі Любистка… Хотів сказати, віконта Юліана. А той надто милий для пані княгині.

— Авжеж, похвалявся він, — сказала Ангулема. — Як воно насправді з тим коханням було? Ви знаєте ту історію, пане рицарю? Розкажіть!

— Ангулемо, — відізвався відьмак. — Тобі конче треба те знати?

— Не конче, але хочу! Не комизись, Ґеральте. І перестань мурмоситися, бо при виді твоєї пики придорожні гриби самі по собі маринуються. А ви, рицарю, розповідайте.

Інші мандрівні рицарі, що їхали в почті, співали рицарську пісню, раз у раз повторюючи приспів. Слова пісні були майже неправдоподібно дурнуваті.

— Сталося воно, — почав рицар, — років так із шість тому… Гостював у нас пан поет усю зиму й весну, на лютні грав, романси співав, поезії декламував. Князь Раймунд саме в Цінтрі розважався, на з’їзді. Додому не поспішав, не було секретом, що в Цінтрі він коханку мав. А пані Анарієтта й пан Любисток… Ха, Боклер — це надто дивне місто, і красиве, любовного чару сповнене… Та й самі відчуєте. Як у той час княгиня й пан Любисток відчули. І не помітили як, від віршика до віршика, від слова до слова, від компліменту до компліменту, квітки, погляду, зітхання… Скажу коротко: обоє вони до близької пресупозиції перейшли.

— Дуже близької? — захихотіла Ангулема.

— На власні очі мені бачити не довелося, — сказав рицар сухо. — А повторювати плітки бажання немає. Але ж, як ти, панно, скоріше за все, знаєш, кохання багато імен має, а тому відносна та справа, чи пресупозиція дуже близька, чи ні.

Кагір стиха пирхнув. Ангулема не мала що заперечувати.

— Зустрічалися, — продовжував Рейнар де Буа-Френ, — княгиня з паном Любистком таємно десь зо два місяці, від Беллетейну до літнього Сонцестояння. Але забули про обережність. Понеслася звістка, заплескали дурні язики. Пан Любисток, не зволікаючи, на коня всівся й поїхав. Як виявилося, учинив розсудливо. Бо як тільки князь Раймунд із Цінтри повернувся, про все послужливо доніс йому один пахолок. Князя, як довідався він, яка його шваба[Образа (заст.).] спіткала і які роги йому наставлено, жахлива, як можете собі уявити, взяла холера. Миску з борщем на стіл вигорнув, пахолка-доносителя чеканом затюкав, слова ж мовив вельми некуртуазні. Потім каштелянові при свідках у пику дав і велике ковірське дзеркало розгепав. Княгиню ж у кімнатах ув’язнив і, погрожуючи катуванням, усе з неї витягнув. Скоро за паном Любистком погоню вислав, казавши без жодної конделенції[Жалість (заст.).] його вбити й серце з грудей вирвати. Бо, вичитавши щось подібне в старовинній баладі, серце те мав він намір засмажити й княгиню Анарієтту примусити, аби та на очах усього двору те серце з’їла. Брр, тьфу, мерзенність! На щастя, зумів пан Любисток утекти.

— На щастя. А князь помер?

— Помер. Інцидент, про який я ото казав, у величезну його холеру ввів, і від того так йому кров заграла, що прийшли до нього апоплексія та параліч. Лежав він майже півроку, як та деревина зрубана. Але викараскався. Ходив навіть. Оком тільки постійно підморгував отак-от.

Рицар повернувся у сідлі, примружив око й скривився, наче мавпа.

— Хоча князь, — продовжив за мить, — завжди був завзятий їбака й жеребчик, від того підморгування ще більший в аморах зробився з нього pericolosus[Небезпечний (лат.).], бо кожній молодиці здавалося, що то він власне до неї від афекту так ото підморгує й любовні знаки подає. А молодиці ж вельми на такі знаки ласими є. Не обмовляю зараз їх у тому, що всі вони хтиві та рознуздані, що ні — то ні, але князь, як я вже мовив, багато підморгував, чи не постійно майже, і тому per saldo[У підсумку (лат.).] на те й виходило. Міру у свавіллі він перебрав, і якоїсь ночі навідалася до нього друга апоплексія. Тож і віддав дух. У ліжку.

— На бабі?! — зареготала Ангулема.

— Правду кажучи… — Рицар, до тієї миті смертельно серйозний, усміхнувся у вуса. — Правду кажучи, під нею. Але ж справа не в деталях.

— Зрозуміло, що не в них, — погодився серйозно Кагір. — Утім, гадаю, великої жалоби за князем Раймундом не було, га? Під час розповіді мені здавалося…

— Що невірна дружина вам миліша, ніж зраджений чоловік, — за звичкою перебив його вампір. — Чи не з того приводу, що саме вона зараз тут і панує?

— З цього приводу також, — відповів на диво щиро Рейнар де Буа-Френ. — Але не тільки. Князь Раймунд, нехай земля йому буде пухом, таким був мерзотником, лайдаком і, скажімо увічливо, сучим сином, що й самого диявола за півроку довів би до виразки шлунку. І Туссаном він правив сім років. А княгиню Анарієтту натомість усі обожнювали й обожнюють.

— Тож можу розраховувати, — промовив терпко відьмак, — що князь Раймунд не залишив забагато приятелів у непогамованій журбі, які задля поваги до круглої річниці смерті небіжчика готові накинутися на Любистка зі стилетами?

— Можеш розраховувати. — Рицар глянув на нього, а очі мав розумні й швидкі. — І честю клянуся, ті розрахунки вас не підведуть. Я ж казав. Поет милий пані Анарієтті, а за пані Анарієтту кожен тут себе вбити б дав.

Повернувся рицар правий

Із військової забави.

Мила не чекала,

Іншому віддала.

Гопца, гопца, ой-ля,

Ти військова доля!

Із придорожніх кущів, сполошені рицарським співом, із карканням зривалися ворони.

Незабаром вони виїхали з лісів просто в долину поміж горами, на вершинах яких біліли вежі замків, виразні на тлі синього з гранатовими смугами неба. Пологі схили гір, скільки бачило око, поростали рівнесенькими, наче військо, рядами акуратно пострижених кущів. Земля там була вислана жовтим і червоним листям.

— Що то воно? Виногрона?

— Так, винні грона, — підтвердив Рейнар де Буа-Френ. — Славетні лози долини Сансретур. Найкращі вина світу чавлять із грон, що тут дозрівають.

— Факт, — погодився Регіс, який, як завжди, розумівся на всьому. — Уся справа у вулканічному ґрунті й тутешньому мікрокліматі, що забезпечує ідеальний річний баланс сонячних днів та опадів. Якщо до того додати ще й традицію, знання й дбайливість робітників виноградників, отримаємо результат у вигляді продукту найвищого класу й марки.

— Ото ви добряче сказали, — усміхнувся рицар. — Марка — саме воно. О, гляньте хоча б отуди, на той схил під замком. У нас замок дає назву виноградникам і підвалам глибоко під ним. Отой зветься Кастель Равелло, з його виноградників походять такі вина, як «Ервелюче», «Фьорано», «Поміно» й «Ест-Ест». Мусили чути. За барильце «Ест-Есту» платять стільки ж, скільки за десять барилець вина з Цідарісу чи з нільфгардських виноградників над Альбою. А отам, гляньте, скільки очі бачать — інші замки й інші виноградники, чиї назви також не звучатимуть для вас як чужі: Верментіно, Торічелла, Кастельдаччія, Туфо, Санчерре, Нурагус, Короната, нарешті — Корво Бьянко, ельфійською Гуін Кербін. Відчуваю, ті назви вам не чужі, га?

— Не чужі, ха, — скривилась Ангулема. — Особливо зі знання, що треба перевіряти, чи якогось того славетного шельма-корчмар не налив, бува, замість нормального яблучного, бо тоді доведеться вранці й коня в шинку залишати, стільки отаке «Кастель» чи «Ест-Ест» коштує. Тьфу-тьфу, не розумію, то ж для великих, хіба, панів такі якісь марки. Ми, люди звичайні, можемо й того дешевшого непогано нажлуктитися. Та й так я вам скажу, бо досвід маю: ригається воно однаково чи після «Ест-Есту», чи після яблучного.

***

— Не звертаючи уваги на жовтневі дотепи Ангулеми, — Рейнар умостився за столом, розпустивши пояс, — нині нап’ємося якогось порядного сорту і якогось порядного року, відьмаче. Грошва є, заробили. Можемо гульнути.

— Авжеж, — Ґеральт махнув корчмареві. — Врешті-решт, як говорить Любисток, може, і є інші мотивації для заробляння, але я їх не знаю. Тож з’їмо оте щось, чим так смачно пахне з кухні. До речі, занадто вже сьогодні у «Фазанятнику» людно, хоча й досить пізня вже година.

— Але ж нині переддень Йуле, — пояснив шинкар, почувши його слова. — Святкують люди. Бавляться. Ворожать. Традиція наказує, а традиція в нас…

— Знаю, — перебив його відьмак. — А що нині в кухні мати традиція наказала?

— Холодний язик із хроном. Юшка з каплуна з фрикадельками з мізків. Зразики кручені з яловичини, а до того галушки й капустка.

— Подавай скоренько, добрий чоловіче. А до того… Що до того, Рейнаре?

— Якщо яловичина, — сказав за мить роздумів рицар, — тоді червоне «Коте-де-Блессюр». Того року, коли простягнула ноги стара княгиня Кароберта.

— Чудовий вибір, — кивнув корчмар. — Радий прислужитися вашмосцям.

Вінок з омели, який незграбно кинула за себе дівчина від сусіднього столика, упав мало не на коліна Ґеральтові. Компанія юнки вибухнула сміхом. Сама дівчина чарівно зашарілася.

— Аж ніяк! — Рицар підняв вінок і відкинув його. — Не буде то ваш суджений. Він уже зайнятий, мосьпанно. Він уже в неволі одних очей зелених…

— Замовкни, Рейнаре.

Корчмар приніс, що було треба. Вони їли, пили, мовчали, прислухаючись до радісного гомону людських розваг.

— Йуле, — сказав Ґеральт, відставляючи кубок. — Мідінверне. Зимове сонцестояння. Два місяці я тут стирчу. Два втрачені місяці!

— Місяць, — холодно й тверезо виправив його Рейнар. — Якщо ти щось і втратив, то тільки місяць. Потім сніги завалили перевали в горах, і ти з Туссану й так би не виїхав, хоч здохни. А раз дочекався тут Йуле, то й весни напевне дочекаєшся, бо це ж сила, вища за всі наші жалі та смутки. А щодо жалю, то ти з лицемірством не перебирай. Аж ніяк не повірю, що аж так тобі шкода.

— Та що ти, Рейнаре, знаєш? Що ти відаєш?

— Небагато, — погодився рицар, наливаючи. — Небагато поза тим, що я бачу. А я бачив вашу першу зустріч, твою і її. У Боклері. Ти ж пам’ятаєш Свято Діжки? Білі трусики?

Ґеральт не відповів. Пам’ятав.

— Чарівне це місце, палац Боклер, жару кохання повний, — заприспівував Рейнар, насолоджуючись букетом вина. — Сам вид його зачаровує. Пам’ятаю, як усі остовпіли, коли його помітили, тоді, у жовтні. Кагір — ану пригадаю — який же він тоді вжив вислів?

***

— Фігуристий замчисько, — з подивом промовив Кагір. — Хай мене, і справді фігуристий та оковтішний замчисько.

— А добре княгиня живе, — сказав вампір. — Треба визнати.

— Цілком ладний, сука, будиночок, — додала Ангулема.

— Палац Боклер, — не без гордощів повторив Рейнар де Буа-Френ. — Ельфійська будівля, лише трохи перероблена. Начебто самим Фарамондом.

— Не начебто, — заперечив Регіс. — А попри сумніви. Стиль Фарамонда помітний уже на перший погляд. Достатньо лише глянути на оті вежі.

Увінчані червоною черепицею вежі, про які говорив вампір, вистрілювали в небо стрімкими білими обелісками, виростаючи з філігранної конструкції самого замку, що розширювалася донизу. Вид цей, як не крути, асоціювався зі свічками, з яких фестони воску стекли на майстерно вирізьблену підставку свічника.

— Біля підніжжя Боклера, — пояснив рицар Рейнар, — лежить місто. Мур, зрозуміло, добудовано пізніше, бо ви ж знаєте, що ельфи міст мурами не оточували. Підженіть коней, мосьпанство. Дорога попереду далека. Боклер тільки виглядає близьким, гори змінюють перспективу.

— Їдьмо.

Їхали швидко, випереджаючи мандрівників і вагантів, вози й двоколки, завантажені темними, наче замшілими гронами. Потім були галасливі, із запахом ферментованого соку вулички міста, похмурий парк, повний тополь, тисів, барбарису й самшиту. Потім клумби троянд, переважно сортів мультифлора й центифолія. Далі різьблені колони, арки та архівольти палацу, пахолки та лакеї в лівреях.

Тим, хто їх привітав, був Любисток, завитий та виряджений, наче принц.

***

— Де Мільва?

— Здорова, не хвилюйся. Сидить у кімнатах, які для неї приготували. Не хоче звідти виходити.

— Чому?

— Про те пізніше. А зараз ходімо. Княгиня чекає.

— Просто з дороги?

— Таким було її бажання.

Зала, куди вони увійшли, була повна людей, різнобарвних, наче райські птахи. Ґеральт не мав часу придивлятися. Любисток підіпхнув його до мармурових сходів, біля яких у гроні пажів і придворних стояли дві жінки, сильно виділяючись із натовпу.

Було тихо, але стало ще тихіше.

Перша з жінок мала гострий і кирпатий ніс, а проникливі блакитні очі блищали, наче в гарячці. Каштанове волосся мала зап’яте в майстерну, по-справжньому артистичну, укріплену оксамитовими стрічками зачіску, продуману до найменших нюансів, враховуючи й той ідеальний, схожий на півмісяць локон на лобі. Ліф декольтованої сукні іскрився тисячами блакитних і лілових смужок на чорному тлі, низ сукні був чорним, густо всіяним симетричним візерунком із маленьких золотих хризантемок. Шию й декольте — наче складна будова чи й клітка — охоплювало коштовними вигинами кольє шелаку, обсидіану, смарагдів і ляпіс-лазурі, що закінчувалося жадеїтовим хрестом, який майже ховався між невеличкими, підпертими тісним корсетом грудьми. Декольте-каро було великим і глибоким, відкриті вузькі плечі жінки не давали, здавалося, йому достатньої опори — Ґеральт у будь-яку мить очікував, що сукня зсунеться з бюсту. Але та не зсувалася, утримувана в необхідній позиції таємним мистецтвом кравців та буфами широких рукавів.

Друга жінка дорівнювала першій за зростом. Мала на губах ідентичного кольору помаду. І на тому схожість закінчувалася. Та друга на коротко стриженому чорному волоссі носила сітчастий капелюшок, що спереду переходив у коротку, до кінчика маленького носика вуальку. Квітчастий мотив вуальки не маскував красивих, блискучих, сильно підкреслених зеленими тінями очей. Така само квітчаста вуаль прикривала скромнесеньке декольте чорної сукні з довгими рукавами, лише в кількох місцях, начебто випадкових, всіяної дрібним візерунком сапфірів, аквамаринів, гірського кришталю та золотих ажурних зірочок.

— Її Ясновельможність княгиня Анна Генрієтта, — упівголоса відізвався хтось за спиною Ґеральта. — Преклоніть коліно, пане.

«Цікаво, котра з двох, — подумав Ґеральт, із зусиллям згинаючи хворе коліно в церемоніальному поклоні. — Обидві, щоб мене так зараза взяла, виглядають однаково по-князівськи. Та навіть по-королівськи».

— Устаньте, пане Ґеральте, — розвіяла його сумніви жінка з майстерною каштановою зачіскою й гострим носиком. — Вітаємо вас і ваших приятелів у князівстві Туссан, у палаці Боклер. Ми раді, що можемо приймати осіб, які перебувають у такій шляхетній місії. А надто тому, що ви перебуваєте в приязних стосунках із милим нашому серцю віконтом Юліаном.

Любисток уклонився глибоко й розмашисто.

— Віконт, — сказала княгиня, — відкрив нам ваші імена, розкрив характер та мету вашого походу, розповів, що привело вас у Туссан. Розповідь та зворушила наше серце. Ми були б раді порозмовляти з вами під час приватної аудієнції, пане Ґеральте. Утім, ту справу треба трохи відкласти, бо тяжіють на нас державні обов’язки. Закінчено збір винограду, традиція наказує нам узяти участь у Святі Діжки.

Друга жінка, та, що у вуалі, нахилилася до княгині й щось їй швидко прошепотіла. Анна Генрієтта глянула на відьмака, усміхнулася, облизнулася.

— Волею нашою є, — вона підвищила голос, — аби з віконтом Юліаном біля Діжки служив нам пан Ґеральт із Рівії.

Групкою придворних і рицарів пробіг шумок, наче шепіт сосен під подихом вітру. Княгиня Анарієтта подарувала відьмакові черговий поволочистий погляд і вийшла із зали разом зі своєю подругою й учтою пажів.

— На грім і блискавку, — прошепотів Рицар Шахівниці. — Оце так справи! Величенька вам випала честь, пане відьмак.

— Я не дуже зрозумів, у чому справа, — зізнався Ґеральт. — Яким же то чином повинен я прислужити Її Високості?

— Її Милості, — виправив, підходячи, жовіальний мосьпан зі статурою кондитера. — Даруйте, пане, що втручаюся, але в даних циркумстанціях[Обставини (заст.; від лат. circumstantia).] я мушу те вчинити. Ми тут, у Туссані, вельми шануємо протокол і традиції. Я Себастіан Ле Гофф, камергер і палантин.

— Дуже радий.

— Офіційним і протокольним титулом пані Анни Генрієтти, — камергер не лише виглядав, наче кондитер, а навіть пахнув глазур’ю, — є «Ваша Ясновельможність». Неофіційним — «Ваша Милість». Фамільярним, поза двором — «пані княгиня». Але звертатися завжди слід «Ваша Милість».

— Дякую, запам’ятаю. А та, друга жінка? Як я маю титулувати її?

— Її офіційний титул звучить «Достойна», — поважно повчав камергер. — Але звернення «пані» можливе. Це родичка княгині, а зветься вона Фрінгілла Віго. Згідно з волею Її Милості, саме їй, пані Фрінгіллі, ви маєте прислужитися біля Діжки.

— А в чому полягає те прислужування?

— Нічого важкого. Зараз я вам поясню. Бачте, ми вже багато років використовуємо механічні чавилки, але ж традиція…

***

У дворі стояв гамір і завзятий писк дудок, дика музика сопілок, запальний брязкіт тимпанів. Навколо поставленої на підвищення діжки танцювали й викобенювалися виряджені у вінки скоморохи й акробати. Двір і галерея були повні людей: рицарів, дам, придворних, багато вдягнених містян.

Камергер Себастіан Ле Гофф підняв угору обвиту лозою палицю, тричі стукнув нею об поміст.

— Хо-хо! — крикнув. — Шляхетні пані, панове й рицарі.

— Хо-хо! — відповів натовп.

— Хо-хо! Ось давній звичай! Хай даровано нам буде виноградне гроно! Хо-хо! Хай дозріває на сонці!

— Хо-хо! Нехай дозріває!

— Хо-хо! Нехай придавлене ферментується! Нехай набирає сили й смаку в діжках! Нехай смачно ллється в келихи та йде до голів, на добру славу Її Ясновельможності, чарівних пані, шляхетних рицарів і робітників виноградників!

— Хо-хо! Нехай ферментується!

— Нехай прийдуть Красиві!

З адамашкових наметів на протилежних кінцях подвір’я з’явилися дві жінки — княгиня Анна Генрієтта та її чорноволоса супутниця. Обидві були щільно закутані в багряні плащі.

— Хо-хо! — камергер ударив палицею. — Нехай прийдуть Молоді!

«Молоді» були навчені й знали, що треба робити. Любисток підійшов до княгині, Ґеральт — до чорноволосої, яку, як знав уже, звали Достойною Фрінгіллою Віго.

Обидві жінки одночасно відкинули плащі, а натовп вибухнув оваціями. Ґеральт сковтнув слину.

Жінки мали на собі білі, тонесенькі, наче павутинки, сорочки на тонесеньких бретельках, і сорочки ті навіть до стегон не доходили. А ще тісні трусики з оборками. І нічого більше. Навіть прикрас. Також були вони босими.

Ґеральт узяв Фрінгіллу на руки, а вона досить охоче обійняла його за шию. Ледь відчутно пахла вона амброю й трояндами. І жіночістю. Була теплою, і тепло те проникало, наче стріла. Була м’якою, і м’якість та обпалювала й дражнила пальці.

Вони донесли жінок до діжки, — Ґеральт — Фрінгіллу, а Любисток — княгиню, — допомогли їм зійти на виноградні грона, що вгиналися під ногами й бризкали соком. Натовп заревів:

— Хо-хо!

Княгиня й Фрінгілла поклали одна одній руки на плечі, допомагаючи собі втримувати рівновагу на гронах, у які провалилися аж по коліна. М’якоть прискала й бризкала. Жінки, ідучи по колу, топтали виноградні грона, хихочучи, наче підлітки. Фрінгілла цілком непротокольно підморгувала відьмакові.

— Хо-хо! — кричав натовп. — Хо-хо! Нехай ферментується!

Чавлені грона бризкали соком, мутна м’якоть булькотіла й рясно пінилася біля колін давильниць.

Камергер ударив палицею в дошки помосту. Ґеральт і Любисток підступили й допомогли жінкам вийти з діжки. Ґеральт бачив, що Анарієтта, коли Любисток брав її на руки, укусила поета за вухо, а очі її небезпечно блищали. Йому й самому здавалося, наче губи Фрінгілли торкнулися його щоки, але голову він би на те не поставив, чи було воно навмисно чи випадково. Виноградний сік сильно пах, ударяв у голову.

Він поставив Фрінгіллу на поміст, загорнув у багряний плащ. Фрінгілла швидко й сильно потиснула його долоню.

— Ці давні традиції, — прошепотіла, — можуть надихати. Правда?

— Правда.

— Дякую тобі, відьмаче.

— З усією приємністю з мого боку.

— Не з усією. Запевняю тебе, не з усією.

***

— Налий, Рейнаре.

За сусіднім столиком проводили чергове зимове ворожіння, що полягало в киданні зрізаної довгою спіральною стрічкою шкірки яблука й відгадуванні імені майбутнього судженого з форми, у яку шкірка ляже. Шкірка за кожним разом лягала в «S». І все ж веселощам не було кінця.

Рицар налив.

— Виявилося, що Мільва, — сказав відьмак замислено, — була здоровою, хоча на ребрах усе ще носила пов’язку. Але сиділа вона в кімнаті й відмовлялася виходити, нахрін не бажаючи вдягати подаровану їй сукню. Справа йшла до протокольного скандалу, але ситуацію зумів розрядити всевідаючий Регіс. Процитувавши з дюжину прецедентів, він змусив камергера, аби лучниці принесли чоловічий одяг. Ангулема ж натомість із радістю позбулася штанів, верхових чобіт та онуч, а сукня, мило й гребінець перетворили її на цілком гарну дівчину. Та й усім нам, що тут приховувати, дуже підняли настрій лазня й чисте вбрання. Навіть мені. Тож на аудієнцію ішли ми в настрої цілком непоганому…

— Перервися на хвильку, — мотнув головою Рейнар. — Ідуть до нас справи. Хо-хо, та й до того ж не один, а два виноградарі! Малатеста, наш клієнт, привів приятеля… І конкурента. Дивина та й годі!

— Той другий — це хто?

— Виноградник Помероль. Вино їхнє, «Коте-де-Блессюр», ми саме п’ємо.

Малатеста, управитель виноградника Верментіно, помітив їх, помахав, наблизився, ведучи товариша — чоловіка з чорними вусиками й буйною чорною бородою, що більше личила б розбійникові, а не урядникові.

— Дозвольте представити панам, — указав на бороданя Малатеста, — пана Алкіда Ферабраса, управителя виноградника Помероль.

— Просимо сідати.

— Ми тільки на хвилинку. До пана відьмака щодо бестії в наших підвалах. З того, що мосьпан тут, я роблю висновок, що потвору вже вбито?

— На смерть.

— Умовлена плата, — запевнив Малатеста, — упаде на ваш рахунок у Чанфанеллі саме пізнє післязавтра. Йой, дякую вам, пане відьмак. Дякую стократно. То ж підвальчик чудовий, мурований, на північ зорієнтований, ні сухий, ні мокрий, точнісінько такий, як треба для вина, а через того монстра мерзотного не вдавалося ним користатися. Ви й самі бачили: довелося ту частину підвалів замурувати, але та тварюка все рівно пролізла… Тьфу-тьфу, звідки й узялася тільки — не зрозуміти… Хіба що з пекла самого…

— Печери, вимиті у вулканічних туфах, завжди облюбовані потворами, — повчав із мудрим виглядом Рейнар де Буа-Френ. Супроводжував він відьмака вже з місяць і, як добрий слухач, багато чого зумів навчитися. — Тож завжди так: де туф, там потвора аж бігом з’являється.

— Ага, може, і туф, — Малатеста скосив на нього очі. — Чим би він, той туф, не був. Але люди балакають, що це тому, що наші підвали начебто глибокими печерами поєднуються із самою серединою землі. Багато в нас таких льохів та печер…

— От хоч би під нашими підвалами, щоб далеко не шукати, — відізвався чорнобородий виноградар Померолю. — Милями ті льохи тягнуться, а як і куди — ніхто того не відає. Ті, що хотіли в тому розібратися, не повернулися. Та й потвору страхітливу там також бачили. Начебто. Ото ж я й хтів запропонувати…

— Здогадуюся, — сухо сказав відьмак, — що саме хочете ви мені запропонувати. І приймаю пропозицію. Перевірю ваші підвали. Оплату призначимо відповідно до того, на що я там натраплю.

— Не образимо вас, — запевнив бородань. — Гм-гм… І ще одна справа…

— Кажіть, я слухаю.

— Отой суккуб, що ночами чоловіків навідує й мучить… Що його вам ясновельможна княгиня убити доручила… Відчуваю я так, що вбивати його ви аж ніяк не мусите. Адже мара нікому не заважає, як правду казати… Так, прийде час від часу… Трохи помучить…

— Але тільки повнолітніх, — швидко втрутився Малатеста.

— З язика ви мені, куме, те зняли. Саме так, нікому той суккуб не шкодить. А останнім часом і взагалі наче й чутка про нього згинула. Вірю, що він, як би то, вас, пане відьмак, злякався. Який же тоді сенс його переслідувати? Адже вам, пане, грошва не зайва. А як вам чогось бракує…

— На мій рахунок у Чанфанеллі, — з кам’яним виразом обличчя сказав Ґеральт, — могло б щось упасти. На відьмачий пенсійний фонд.

— Так і станеться.

— А в суккуба й волос із білявої голівки не спаде.

— Тоді бувайте, — обидва виноградарі встали. — Пийте, їжте в спокої, не будемо перешкоджати. Свято сьогодні. Традиція. А в нас, у Туссані, традиція…

— Знаю, — сказав Ґеральт. — Справа свята.

***

Товариство за сусіднім столом галасувало за черговою ворожбою на Йуле, яку робили за допомогою кульок із калачевого м’якуша й кістки з’їденого коропа. Заразом добряче там пили. Корчмар і дівки увивалися з глечиками по залу, наче в кропі скупані.

— Прославлений суккуб, — зауважив Рейнар, підкладаючи собі ще капусти, — започаткував достопам’ятну серію відьмачих контрактів, які ти взяв у Туссані. А потім уже пішло одне за одним, а ти відбитися не міг від клієнтів. Цікаво, що я навіть не пам’ятаю, котрий із виноградарів першим дав тобі доручення…

— Тебе при тому не було. Сталося це наступного дня після аудієнції в княгині. На якій, зрештою, тебе також не було.

— Не дивно. То ж була приватна аудієнція.

— Нічого собі «приватна», — пирхнув Ґеральт. — Брали в ній участь із двадцять осіб, не враховуючи при тому нерухомих, наче статуї, лакеїв, малолітніх пажів та знудженого блазня. А серед тих, кого враховувати треба, були Ле Гофф, камергер зі статурою та запахом кондитера, і кілька вельмож, що аж згиналися під вагою золотих ланцюгів. Було також кілька типів із черні: райців, а може, суддів. Був відомий із Каед Мюрквіда барон герба Бичача Голова. Була, зрозуміло, Фрінгілла Віго — особа, схоже, дуже близька до княгині. …і були ми, уся наша компанія, зокрема й Мільва в чоловічому одязі. Ха, неточно я сказав, коли промовив «уся дружина». Не було з нами Любистка. Любисток, чи, скоріше, віконт Якось Там, сидів на карло праворуч від Її Гостроносої Милості Анарієтти й надувався, як павич. Як справжнісінький фаворит. …Анарієтта, Фрінгілла й Любисток були єдиними особами, які сиділи. Нікому більше всістися не дозволили. Але я й так був задоволений, бо не наказували й згинати коліно. Княгиня вислухала мою оповідку, на щастя, рідко перериваючи. Коли ж я коротко передав результат розмови з друїдками, заламала руки, що говорило про переживання настільки ж щирі, як і перебільшені. Знаю, що звучить воно наче якийсь дурнуватий оксюморон, але повір мені, Рейнаре, у її випадку саме так і було.

***

— Ах-ах, — сказала княгиня Анна Генрієтта, заламавши руки. — Ви дуже нас засмутили, пане Ґеральте. Правду скажу вам: жаль виповнює моє серце.

Вона хлипнула гострим носиком, простягнула руку, а Любисток відразу вклав їй у долоню батистову хусточку з монограмою. Княгиня торкнулася хусточкою обох щік так, щоб не стерти пудру.

— Ах-ах, — повторила. — Виходить, друїди про Цірі нічого не відають? Не зуміли надати вам допомогу? Виходить, усі ваші зусилля виявилися даремними, а дорога — марною?

— Марною точно ні, — переконливо відповів відьмак. — Признаюся, що розраховував я на те, що від друїдів здобуду якусь конкретну інформацію або вказівки, що змогли б у загальному вигляді пояснити хоча б те, чому Цірі є об’єктом настільки завзятого полювання. Утім, друїди не змогли чи не схотіли мені допомогти, і в цьому сенсі я й справді нічого не здобув. Але…

Він зробив коротку паузу. Не для драматизму. Думав, наскільки щирим може бути перед усією цією аудиторією.

— Я знаю, що Цірі жива, — сказав нарешті сухо. — Правдоподібно, що була поранена. Усе ще в небезпеці. Але жива.

Анна Генрієтта зітхнула, знову скористалася хусточкою й потиснула плече Любистка.

— Ми обіцяємо вам, — сказала, — нашу допомогу й підтримку. Гостюйте в Туссані так довго, як буде потрібно. А треба вам знати, що ми бували в Цінтрі, знали Паветту й були з нею в приязних стосунках, знали й любили ми й маленьку Цірі. Усім серцем ми з вами, пане Ґеральте. Якщо треба, дістанете ви допомогу від наших учених та астрологів. Відкритими перед вами стоять наші бібліотеки й книгозбірні. Мусите ви — ми глибоко в те віримо — віднайти хоч якийсь слід, якусь указівку чи натяк, що вкажуть вам на правильну дорогу. Не дійте необачно. Немає вам потреби спішити. Можете залишитися тут, скільки забажаєте, ви для нас — любий гість.

— Дякую Вашій Ясновельможності, — схилився Ґеральт, — за доброту й ласку. Утім, ми вирушимо в дорогу, щойно трохи відпочинемо. Цірі все ще в небезпеці. Та й ви також. Як задовго сидимо ми на одному місці, небезпека не тільки зростає, а й починає загрожувати людям, які до нас доброзичливі. І просто стороннім. А цього я б не хотів допустити.

Княгиня якийсь час мовчала, мірними рухами, наче кота, пестячи передпліччя Любистка.

— Шляхетні та справедливі ваші слова, — сказала вона врешті. — Але лякатися немає чого. Гультяїв, що гналися за вами, наші рицарі розгромили так, що й жоден свідок тієї поразки не втік, про те розповів нам віконт Юліан. Кожного, хто наважиться вас непокоїти, спіткає та сама доля. Ви тепер під нашою опікою й охороною.

— Це я ціную. — Ґеральт знову схилив голову, проклинаючи подумки хворе коліно й не тільки. — Утім, не можна мені не думати про те, про що віконт Юліан не помислив Вашій Ясновельможності розповісти. Гультяї, які гналися за мною від Бельгавена і яких доблесні рицарі Вашої Ясновельможності розбили в Каед Мюрквіді, і справді були гультяями першокласного гультяйського розбору, але барви носили нільфгардські.

— І що з того?

«А те, — мав Ґеральт на кінчику язика, — що якщо нільфгардці зайняли Едірн за двадцять днів, то на твоє дрібне князівство їм вистачить двадцяти хвилин».

— Триває війна, — сказав він натомість. — Те, що сталося в Бельгавені й Каед Мюрквіді, може бути сприйняте як диверсія в тилах. Це зазвичай призводить до репресій. У часи ж воєнні…

— Війна, — перервала його княгиня, піднявши гострий носик, — напевне, уже скінчилася. Ми писали щодо тієї справи нашому кузенові Емгирові вар Емрейсу. Направили йому меморандум, у якому зажадали, аби імператор негайно поклав край марному пролиттю крові. Напевне, уже по війні, напевне, підписано мир.

— Не зовсім, — холодно промовив Ґеральт. — За Яругою гуляють меч і вогонь, ллється кров. Нічого не вказує на те, аби щось там доходило кінця. Я б сказав, що все йде зовсім протилежним чином.

І вмить пошкодував про те, що сказав.

— Як це? — Ніс княгині, здавалося, вигострився ще сильніше, а в голосі зазвучала паскудна скреготливо-сердита нотка. — Чи я правильно почула? Війна триває? Чому нам про те не повідомили? Пане міністре Трамбл?

— Ваша Милосте, я… — пробелькотів, упавши на коліно, один із власників золотих ланцюгів. — Я не хотів… Щоби переживали… Непокоїлися… Ваша Ясновельможносте…

— Стража! — завила Її Милість. — До вежі його! Ви в неласці, пане Трамбл! У неласці! Пане камергер! Пане секретар!

— Що накажете, Ясновельможна?..

— Нехай наша канцелярія відразу ж складе різку ноту до нашого кузена, імператора Нільфгарду. Ми вимагаємо, аби відразу, цієї ж миті, він кинув воювати й уклав мир. Бо ж війна й незгода — то речі погані! Незгода руйнує, а згода будує!

— Ваша Милість, — пробелькотів камергер-кондитер, білий, наче цукрова пудра, — як ніколи права.

— І що ви тут досі робите? Ми віддали накази! Уперед, одна нога тут!

Ґеральт обережно роззирнувся. У придворних були кам’яні обличчя, з чого можна було робити висновок, що подібні інциденти при цьому дворі не є чимось незвичним. Тож він суворо наказав собі від цього часу тільки погоджуватися з пані княгинею.

Анарієтта провела хусточкою по кінчику носа, після чого всміхнулася до Ґеральта.

— Як бачите, — сказала, — ваші побоювання були марними. Немає чого лякатися, і ви можете гостювати в нас, скільки забажаєте.

— Так точно, Ваша Милосте.

У тиші було добре чути поклацування короїда в якихось старих меблях. І прокляття, якими конюх осипав коня на віддаленому дворищі.

— Ми також, — перервала тишу Анарієтта, — мали б до вас прохання, пане Ґеральте. Як до відьмака.

— Так точно, Ваша Милосте.

— Це прохання багатьох шляхетних дам Туссану й наше водночас. Нічна потвора мучить тутешніх жителів. Диявол, привид, суккуб у постаті жіночій, але настільки безсоромній, що ми й описати не наважимося, мучить цнотливих і вірних чоловіків. Навідується ночами в алькови, припускається сороміцьких безчинств і жахливих перверсій, про які скромність не дозволяє нам навіть говорити. Ви як знавець, напевне, мали з таким справу.

— Так точно, Ваша Милосте.

— Пані Туссану просять, аби ви поклали тій гидоті край. А ми до цього прохання долучаємося. І запевняємо в нашій щедрості.

— Так точно, Ваша Милосте.

***

Ангулема знайшла відьмака й вампіра в палацовому парку, де вони, прогулюючись, розмовляли.

— Не повірите… — відсапалася. — Не повірите, що я вам скажу… Але це чиста правда…

— Кажи вже.

— Рейнар де Буа-Френ, мандрівний Рицар Шахівниці, стоїть у черзі до княжого камерарія. А знаєте за чим? За місячною платнею! Черга, скажу вам, довжиною в половину перестрілу з луку, а від гербів аж в очах мигтить. Запитала я в Рейнара, що воно таке, а він відказав, що мандрівний також буває голодний.

— А де тут дивовижа?

— Та ти хіба жартуєш? Мандрівні рицарі мандрують через шляхетне покликання! Не за місячну платню!

— Одне, — дуже серйозно сказав вампір Регіс, — іншого не виключає. Справді. Повір мені, Ангулемо.

— Повір йому, Ангулемо, — сухо підтвердив Ґеральт. — Припини бігати палацом у пошуках дивовиж, іди посидь із Мільвою. Та у фатальному настрої, не треба залишати її саму.

— Правда. У тітоньки, мабуть, ті дні, бо злюща вона, наче оса. Я думаю…

— Ангулемо!

— Та йду вже, йду!

Ґеральт і Регіс затрималися біля клумби вже трохи підів’ялих троянд-центифолій. Але довго порозмовляти не змогли. З-за оранжереї з’явився худющий чолов’яга в елегантному плащі кольору умбри.

— Доброго дня, — схилився він, обмівши коліна куничим ковпаком. — Чи можна мені запитати, хто з мосьпанства з вашої ласки є відьмаком, званим Ґеральтом, славетним у своєму ремеслі?

— Я.

— Я Жан Катіллон, управитель виноградників Кастель Торічелла. Справа в нас така, що в отому винограднику відьмак нам дуже б згодився. Я хотів упевнитися, чи ви з ласки своєї не захочете…

— А в чому справа?

— Так склалося, — почав управитель Катіллон, — що через ту війну, щоби її зараза била, купці приїздять рідше, запаси зростають, місць для діжок починає бракувати. Ми думали спочатку: невелика проблема, адже під замком цілі милі підвалів тягнуться, усе глибше й глибше, чи не до центра землі ті ходи сягають. Під Торічеллою також ми такий льошок знайшли, чудовий, як ваша ласка, з круглим склепінням, ані сухий, ані мокрий, акуратний, вино б у ньому добре стояло…

— І що? — не витримав відьмак.

— Здалося мені, що там, у льохах, якась потвора своєволить, прилізши з ласки своєї з глибин землі. Двох людей попалила, до кісток їм тіло випалила, а одного осліпила, бо вона, потвора, виходить, плюється й ригає якимсь ядучим лугом…

— Сольпуга, — коротко заявив Ґеральт. — Яка ще зветься ядучницею.

— Ну прошу, — усміхнувся Регіс. — Самі бачите, пане Катіллон, що маєте справу з фахівцем. Фахівець той, можна сказати, вам із неба впав. А до славетних тутешніх мандрівних рицарів ви вже зверталися в цій справі? У княгині їх цілий регімент, а така ж місія — тож їх спеціальність, сенс їхнього існування.

— Ніякий такий не сенс, — покрутив головою управитель Катіллон. — Сенс їхній — це гостинець охороняти, тракти, перевали, бо якщо купці не доїдуть, то всі ми з торбами підемо. До того ж мандрівні рицарі валечні, але з коня тільки. Під землю такий не полізе! Надто вже вони доро… — обірвав себе й замовк. Мав міну людини, яка, не маючи бороди, не має в що собі плюнути й дуже про те жалкує.

— Вони беруть дорого, — промовив Ґеральт навіть без особливої ядучості. — То знай, добрий чоловіче, що я беру ще дорожче. Вільний ринок. І вільна конкуренція. Бо я, якщо ми укладемо контракт, злізу з коня й піду під землю. Подумайте про те, але думайте не занадто довго, бо довго я в Туссані не затримаюся.

— Ти мене дивуєш, — сказав Регіс, щойно управитель відійшов. — Раптом відродився в тобі відьмак? Приймаєш контракти? Берешся за потвор?

— Я сам здивований, — щиро відповів Ґеральт. — Відреагував машинально, піддавшись неясному імпульсу. Викручуся з того. Будь-яку запропоновану ставку можна вважати надто низькою. Завжди. Повернімося до нашої бесіди…

— Стримаймося, — вампір указав очима. — Щось мені говорить, що йдуть нові справи.

Ґеральт вилаявся собі під ніс. Кипарисовою алейкою йшли до нього двоє рицарів. Першого він упізнав відразу, бо велику бичачу голову на сніжно-білій яккі не можна було переплутати з жодним іншим гербом. Другий рицар, високий, шпакуватий, з фізіономією шляхетно-гострою, наче вирізаною з граніту, мав на блакитній туніці третину золотого лілейного хреста[Лілейний хрест — різновид геральдичної фігури хрестоподібної форми, у якої кожен бік хреста (балка) закінчується стилізованою лілеєю.].

Зупинившись на відстані двох кроків, як наказував придворний ритуал, рицарі вклонилися. Ґеральт і Регіс вклонилися навзаєм, після чого вся четвірка витримала наказане рицарським звичаєм мовчання, що мало тривати десять ударів серця.

— Панове дозволять? — представив свого товариша Бичача Голова. — Це барон Пальмерін де Лаунфаль. Мене, як панове, може, пам’ятають, звати…

— Барон де Пейрак-Пейран. Як би ми могли забути.

— Ми маємо справу до пана відьмака, — перейшов до суті Пейрак-Пейран. — Стосовно, скажімо, професійних питань.

— Слухаю.

— Віч-на-віч.

— Я не маю секретів від пана Регіса.

— Але шляхетні пани, напевно, їх мають, — усміхнувся вампір. — Тому з вашого дозволу я піду огляну оту-он мальовничу альтанку, очевидно, храм для медитацій. Пане Пейрак-Пейран… Пане де Лаунфаль…

Вони обмінялися уклонами.

— Перетворююся на слух, — перервав мовчання Ґеральт, навіть не думаючи вичікувати, коли промине десятий удар серця.

— Справа, — Пейрак-Пейран знизив голос і полохливо роззирнувся, — у тому суккубі… Ну, у тій нічній марі, що відвідує чоловіків. Яку вам княгиня доручила прикінчити на смерть. Чи багато вам за забиття тієї примари обіцяно?

— Вибачте, але то професійна таємниця.

— Це очевидно, — відізвався Пальмерін де Лаунфаль, рицар із лілейним хрестом. — І гідною є ваша позиція. Воістину, боюся я, що зневажите ви мою пропозицію, але, не зважаючи на те, пропозицію цю я складу. Відмовтеся від того контракту, пане відьмаче. Не шукайте суккуба, облиште його в спокої. Нічого не говорячи про те ані панянкам, ані княгині. І, честю клянуся, ми, пани з Туссану, переб’ємо ціну панянок. Клянуся в тому нашою гідністю.

— Пропозиція, — холодно промовив Ґеральт, — і справді надто близька до зневаги.

— Пане Ґеральте, — Пальмерін де Лаунфаль мав обличчя суворе й серйозне. — Скажу вам, чому ми насмілилися на цю пропозицію. Була поголоска про вас, начебто ви вбиваєте винятково тих потвор, що є загрозою. Реальною загрозою. Не уявною, що береться від незнання чи упереджень. Тож дозвольте так вам сказати, що суккуб не загрожує й не шкодить нікому. Так, просто навідує людей у снах… Час від часу… І трохи мучить…

— Але винятково повнолітніх, — швидко додав Пейрак-Пейран.

— Дами з Туссану, — сказав Ґеральт, розглядаючись, — не були б раді, довідавшись про цю розмову. Як і княгиня.

— Ми абсолютно з вами погоджуємося, — пробурмотів Пальмерін де Лаунфаль. — Тактовність тут є умовою, для всіх бажаною. Не треба будити святенниць, які сплять.

— Відкрийте мені рахунок в одному з місцевих ґномських банків, — повільно й тихо промовив Ґеральт. — І здивуйте мене щедрістю. Попереджаю, що здивувати мене нелегко.

— Але ми намагатимемося, — гордо пообіцяв Пейрак-Пейран.

Вони обмінялися уклонами.

Повернувся Регіс, який, вочевидь, усе чув своїм вампірським слухом.

— Зараз, — сказав він без усмішки, — ти, вочевидь, також можеш стверджувати, що то був мимовільний рефлекс і неможливий для витлумачення імпульс. Але від відкритого банківського рахунку відкрутитися тобі буде непросто.

Ґеральт дивився кудись високо, ген над верхівками кипарисів.

— Хтозна, — сказав, — може, ми все-таки проведемо тут кілька днів. Якщо зважати на ребра Мільви, то, може, навіть і більше. Може, кілька тижнів? Тож не зашкодить, якщо на той час ми здобудемо фінансову незалежність.

***

— Так ось звідки в тебе рахунок у Чанфанеллі, — кивнув Рейнар де Буа-Френ. — Ну-ну. Якби княгиня про те довідалася, точно сталися б зміни на посадах, по-новому б розподілилися патенти. Ха, може, і мене б підвищили? Слово даю, аж шкода, що не маю задатків донощика. Розповідай тепер про славетну бесіду, на якій я так хотів бути присутній. Так прагнув бути там, пити та їсти! А послали мене на кордон, на сторожу, у холод і псячу заметіль. Ех, гопца-гопца-ой-ля, ти військова доля…

— Великому й галасливо обіцяному бенкету, — почав Ґеральт, — передували серйозні приготування. Треба було знайти Мільву, яка заховалася в стайнях, треба було переконати її, що від її участі в бенкеті залежить доля Цірі й на додачу мало не всього світу. Треба було мало не силою вдягнути її в сукню. Потім треба було добитися від Ангулеми обіцянки, що буде вона поводитися, як дама, і що особливо уникатиме слів «сука» й «дупа». Коли нарешті ми все те зробили й мали намір відпочити з вином, заявився камергер Ле Гофф, який пахнув глазур’ю й був надутий, наче свинський пухир.

***

— У поданих циркумстанціях мушу зазначити, — почав гугняво камергер Ле Гофф, — що за столом Її Милості немає місць останніх, тож ніхто місцем, призначеним йому за столом, почуватися ображеним не повинен. Утім, ми тут, у Туссані, пильно слідкуємо за виконанням давніх традицій і звичаїв, а згідно з тими звичаями…

— Пане, переходьте вже до справи.

— Бенкет завтра. Розсадити мені треба всіх за столом згідно з честю та рангом.

— Зрозуміло, — серйозно сказав відьмак. — Скажу вам, що і як. Найгідніший серед нас як за рангом, так і за честю Любисток.

— Пан віконт Юліан, — сказав камергер, задираючи ніс, — є гостем екстраординарно почесним. І як такий, сяде він праворуч від Її Милості.

— Зрозуміло, — повторив відьмак, серйозний, наче сама смерть. — А щодо нас він не пояснив, хто який має ранг, титул і гонор?

— Пояснив, — камергер відкашлявся, — тільки те, що мосьпани й мосьпані є інкогніто в рицарській місії, тому правдивих імен, гербів і титулів відкрити не можуть, бо клятви те забороняють.

— Саме так усе і є. Тоді в чому проблема?

— Але ж я мушу всіх розсадити! Ви є гостями, більше того — пана віконта камрадами, тож я маю посадовити вас близько до голови столу… Між баронами. Але ж так бути не може, аби всі ви були рівними, мосьпани й мосьпані, бо так ніколи не буває, щоб усі рівними були. Якщо хтось із вас рангом чи за народженням вищий, то повинен біля верхнього столу, біля княгині…

— Він, — відьмак без вагання вказав на вампіра, який неподалік зосереджено розглядав гобелен, що висів на стіні, — є графом. Але про те ша! То таємниця.

— Розумію, — камергер мало не захлинувся від враження. — У поданих циркумстанціях… Посаджу його праворуч від графині Ноттурни, шляхетної тітоньки пані княгині.

— Не пошкодуєте ані ви, ані тітонька, — обличчя Ґеральт мав кам’яне. — Немає рівного йому ні в зацності, ні в мистецтві розмови.

— Я радий про те чути. Ви ж, пане з Рівії, сядете поряд із шановною пані Фрінгіллою. Так наказує традиція. Ви несли її до Діжки, тож ви її… гм… рицар начебто…

— Я зрозумів.

— Це добре. Ах, пане граф…

— Перепрошую? — здивувався вампір, який щойно відійшов від гобелена, на якому було зображено битву гігантів із циклопами.

— Нічого-нічого, — усміхнувся Ґеральт. — Просто розмовляємо собі.

— Ага, — кивнув Регіс. — Не знаю, чи пани зауважили… Але отой циклоп на гобелені, осьо, із дубиною… Гляньте на пальці його ніг. Він, не побоюся того сказати, має дві ліві ноги.

— І справді, — підтвердив без тіні здивування камергер Ле Гофф. — Таких гобеленів у Боклері чимало. Майстер, що його виткав, був справжнім майстром. Але страшенно багато пив. Як і будь-який митець.

***

— Нам час, — промовив відьмак, уникаючи погляду роззухвалених вином дівчат, які зиркали на нього з-за столу, за яким бавилися ворожінням. — Збираймося, Рейнаре. Платимо, сідаємо на коней і повертаємося в Боклер.

— Знаю, куди ти так поспішаєш, — вишкірився рицар. — Не бійся, чекає твоя зеленоока. Ледь-ледь північ пробило. Розповідай про учту.

— Розповім — і поїдемо.

— І поїдемо.

***

Вигляд встановленого гігантською підковою столу послідовно нагадував, що осінь минає й наближається зима. Серед згромаджених на мисках і тарілках дарів домінувала дичина у всіх можливих версіях і різновидах. Були там великі чверті кабанів, окороки та крижі оленів, різноманітні паштети, холодці та рожеві пласти м’яса, по-осінньому прикрашені грибами, журавлиною, сливовим повидлом і глодовим соусом. Було осіннє птаство: тетеруки, глухарі та фазани, декоративно подані з крилами та хвостами, були печені цесарки, перепілки та куріпки, чирки, бекаси, рябчики та дрозди. Були й справжні делікатеси: чикотні, запечені цілими, без потрошіння, бо ягоди ялівцю, якими напихали тушки тих маленьких пташок, були натуральною приправою. Були там і лососі з гірських озер, судаки, мині та щуча печінка. Зелену нотку вносила валеріанела, — салат пізньої осені, який, якби була така необхідність, можна було б вигрібати навіть із-під снігу.

Замість квітів була омела.

Посередині столу гонорового, який являв собою верхівку підкови, засідала княгиня Анарієтта й найпочесніші гості. Там на великій срібній таці розмістили делікатес того вечора. Серед трюфелів, вирізаних із моркви квіток, перерізаних навпіл лимонів та артишокових сердець спочивала величезна стерлядь, а на її спині стояла на одній нозі запечена цілою чапля, яка тримала в піднятому дзьобі золотий перстень.

— Присягаюся чаплею! — закричав, устаючи та підіймаючи келих Пейрак-Пейран, добре відомий відьмакові барон із бичачою головою на гербі. — Присягаюся чаплею боронити цноти рицарські й честь дам і клянуся ніколи й нікому не поступатися полем!

Клятву нагородили гучними оплесками й узялися за їжу.

— Присягаюся чаплею! — закричав інший рицар, із пухнастими вусами, що стирчали в нього вгору. — До останньої краплі крові в моїх венах присягаюся боронити кордони та Її Милість Анну Генрієтту! А щоб довести свою вірність, клянуся намалювати на щиті своєму чаплю й рік битися інкогніто, приховуючи герб й ім’я свої, називаючись Рицарем Білої Чаплі! І зичу здоров’я Її Княжій Милості!

— Здоров’я! Щастя! Віват! Хай живе Її Милість!

Анарієтта подякувала легким кивком прикрашеної діамантовою діадемою голови. Діамантів на собі мала стільки, що просто йдучи могла б різати скло. Поряд із нею сидів Любисток, дурнувато всміхаючись. Трохи далі, поміж двома матронами, прилаштувався Еміель Регіс. Одягнений у чорний замшевий каптан, у якому виглядав, наче вампір. Прислуговував матронам і розважав їх балачками, вони слухали із захватом.

Ґеральт схопив миску з прикрашеними петрушкою шматочками судака, прислужив Фрінгіллі Віго, яка сиділа від нього ліворуч, одягнена в сукню з фіолетового атласу й пречудове кольє з аметистів, що гарно вкладалися по декольте. Фрінгілла, дивлячись на нього з-під чорних вій, піднесла келих і загадково всміхнулася.

— Твоє здоров’я, Ґеральте. Тішуся, що нас посадовили поряд.

— Не хвали дня до заходу, — відповів він на усмішку, бо, по суті, був у непоганому настрої. — Бенкет лише почався.

— Навпаки. Іде він уже достатньо довго, аби ти зробив мені комплімент. Як довго я маю чекати?

— Ти чарівно красива.

— Потроху, потроху, не так швидко! — засміялася вона, і він заприсягся б, що щиро. — З такою швидкістю й помислити страшно, куди можемо ми дійти до кінця бесіди. Почни від… Гм… Скажи, що я маю вишукану сукню й що до лиця мені фіолетовий.

— До лиця тобі фіолетовий. Хоча мені, признаюся, більше до вподоби, коли ти в білому.

Побачив у її смарагдових очах виклик. Боявся на нього відповісти. Аж у настільки доброму настрої він не був.

Навпроти них посадили Кагіра й Мільву. Кагір сидів між двома молодесенькими шляхтанками, можливо, бароновими дочками, які безперестанку щебетали. Лучниці ж натомість складав компанію старший, похмурий і мовчазний, наче камінь, рицар з обличчям, щедро позначеним слідами віспи.

А трохи далі сиділа Ангулема, головуючи — переважно в сум’ятті — серед молодих мандрівних рицарів.

— Що то є?! — кричала вона, підносячи срібний ніж із закругленим кінчиком. — Без вістря? Бояться що ми одне одного заходимося дзиґати, чи що?

— Такі ножі, — пояснила Фрінгілла, — прийняті в Боклері з часів княгині Кароліни Роберти, бабці Анни Генрієтти. Кароберту аж грець брав, коли під час бесід гості починали длубатися ножами в зубах. А ножем із закругленим кінчиком не подлубаєшся.

— Ніяк, — погодилася Ангулема, кривлячись, наче шельма. — На щастя, дали вони ще й виделки!

Удала, що засовує виделку до рота, але під грізним поглядом Ґеральта перестала. Молодий рицарьок, що сидів праворуч від неї, засміявся рваним фальцетом. Ґеральт узяв полумисок із качкою в холодці, прислужив Фрінгіллі. Бачив, як Кагір двоїться й троїться, виконуючи забаганки баронових дочок, а ті дивляться на нього в усі очі. Бачив, як молоді рицарі в’ються навколо Ангулеми, наввипередки подаючи їй страви й регочучи з її дурнуватих жартиків.

Бачив, як Мільва кришить хліб, дивлячись на скатертину.

Фрінгілла, здавалося, читала в його думках.

— Недобре сидить, — прошепотіла, схиляючись до нього, — твоя приятелька. Що ж, такі речі за розсаджування за столом трапляються. Барон де Трастамара не грішить куртуазністю. І балакучістю.

— Може, воно й на краще, — тихо відповів Ґеральт. — Сяючий ввічливістю придворний був би ще гіршим. Я знаю Мільву.

— Ти впевнений? — Вона швидко глянула на нього. — А чи, бува, не міряєш ти її власною міркою? Яка до того ж, скажімо чесно, досить жорстка.

Він не відповів, замість того знову прислужив їй, наливши вина. І вирішив, що саме час з’ясувати окремі проблеми.

— Ти ж чародійка, правильно?

— Правильно, — визнала вона, цілком уміло маскуючи здивування. — Як ти здогадався?

— Я відчуваю ауру, — не став він вдаватися в подробиці. — І маю вправність.

— Щоб усе було зрозуміло, — сказала вона за хвилину, — я не мала наміру когось дурити. Утім, я не зобов’язана заявляти про свою професію чи надягати шпичастий капелюх і чорний плащ. Навіщо лякати ними дітей? Я маю право на інкогніто.

— Беззаперечно.

— Я в Боклері, бо тут існує якщо не найбільша, то точно найбагатша бібліотека у світі. Поза університетськими, звісно. Але університети не люблять давати доступ до своїх полиць, а тут я родичка й подруга Анарієтти й дозволено мені все.

— Можна тільки позаздрити.

— Під час аудієнції Анарієтта заявила, що бібліотеки можуть приховувати важливі для тебе вказівки. Не звертай уваги на її театральну екзальтацію. Такою вже вона є. А те, що ти можеш знайти в книжках щось корисне, і справді можливо, ба навіть цілком правдоподібно. Достатньо знати, що й де шукати.

— І правильно. Тільки й того.

— Ентузіазм твоїх відповідей воістину надихає й заохочує до бесіди, — примружилася вона. — Я здогадуюся про причини. Ти мені не довіряєш, правильно?

— Може, ще рябчика?

— Клянуся чаплею! — молодий рицар із кінця «підкови» встав і перев’язав собі око шарфиком, отриманим від сусідки по столу. — Клянуся не знімати цей шарф, поки до ноги не вирубаю розбійників із перевалу Сервантеса!

Княгиня висловила згоду гордовитим кивком лискучої від діамантів діадеми.

Ґеральт розраховував, що Фрінгілла не стане продовжувати тему. Помилявся.

— Ти мені не віриш і не довіряєш, — сказала вона. — Тим самим ти завдав мені удару подвійно болісного. Ти не тільки сумніваєшся, що я щиро бажаю допомогти, але й не віриш, що я можу це зробити. Ох, Ґеральте! Ти глибоко вразив мою гордість й високі амбіції.

— Послухай…

— Ні! — Вона підняла ніж і виделку, наче погрожуючи йому ними. — Не виправдовуйся. Я не терплю чоловіків, які виправдовуються.

— А яких чоловіків терпиш?

Вона примружила очі, а столові прибори все ще тримала, наче зброю, готову до удару.

— Список досить довгий, — сказала неквапно. — І я не хочу набридати тобі подробицями. Лише згадаю, що досить високе місце в ньому посідають ті чоловіки, які готові для коханої особи піти на кінець світу, не боячись, зневажаючи ризики й небезпеку. І не відмовляються від справи, нехай навіть схоже, що шансів на успіх немає.

— А інші позиції в списку? — не витримав він. — Інші чоловіки, які тобі до смаку? Також шаленці?

— А чим же є справжня чоловічість, — вона насмішкувато схилила голову, — як не змішані в потрібних пропорціях клас і шаленство?

— Пані й панове, барони й рицарі! — крикнув голосно камергер Ле Гофф, устаючи й обіруч піднімаючи величезний кубок. — У поданих циркумстанціях дозволю собі підняти тост за здоров’я Її Ясновельможності княгині Анни Генрієтти!

— Здоров’я й щастя!

— Уррра!

— Хай живе! Віват!

— А зараз, пані та панове, — камергер відставив келих, урочистим жестом махнув лакеям, — зараз… Magna Bestia[Велике чудовисько (лат.).]!

На таці, яку четверо пахолків мусили нести на чомусь подібному до паланкіна, в’їхала в залу величезна печеня, наповнюючи повітря чудовим ароматом.

— Magna Bestia! — хором крикнули співбесідники. — Ура! Magna Bestia!

— Яка ще знову, зараза, бестія? — занепокоїлася Ангулема. — Не стану їсти, поки не взнаю, що воно таке.

— Це лось, — пояснив Ґеральт. — Печеня з лося.

— І не абиякого, — відізвалася Мільва, відкашлявшись. — Бик мав десь сім цетнарів[Цетнар — міра ваги, яка в Польщі в Середньовіччі та в ранньомодерний час налічувала від 51 до 64 кілограмів.].

— Сохатий. Сім цетнарів і сорок п’ять фунтів, — промовив хрипко рябопикий барон, який сидів поряд із нею. Були то перші слова, які він проказав від початку бенкету.

Може, і стало б те початком бесіди, але лучниця почервоніла, увіткнула очі в скатертину й відновила кришіння хлібу.

Але Ґеральт пригадав уже слова Фрінгілли.

— Чи то не ви, пане барон, — запитав, — поклали того капітального бика?

— Не я, — заперечив рябопикий. — Мій племінник. Пречудовий стрілець. Але то чоловіча тема, так скажімо… Прошу пробачення. Нема чого нудити дам…

— А з якого лука? — запитала Мільва, усе ще вдивляючись у скатертину. — Напевне, нє із слабшого за семидесятку.

— Ламінат. Прошарками тис, акація, ясен, клеєні жилами, — неспішно промовив барон, помітно здивований. — Подвійно гнутий зефар. Сімдесят п’ять фунтів сили.

— А натягання?

— Двадцять дев’ять дюймів. — Барон говорив усе повільніше: здавалося, наступні слова чи не випльовує.

— Добряча машина, — спокійно сказала Мільва. — З такого оленюшку навіть зі ста кроків покладеш. Якщо стрілець насправді добрий.

— Я, — прохрипів барон, наче трохи вражений, — за чверть сотні кроків не промахнуся, так скажу, у фазана.

— З чверті сотні, — Мільва підвела голову, — я в білку поцілю.

Барон закашлявся, збентежений, швидко прислужив лучниці їдлом і напоями.

— Добрий лук, — бурмотів, — то половина успіху. Але не менш важлива якість, так скажу, стріл. То уважай, мосьпанно, як на мене стріла…

— Здоров’я Її Милості Анни Генрієтти! Здоров’я віконта Юліана де Леттенхофа.

— Здоров’я! Vivant!

— …а вона йому дала, — закінчила черговий немудрий анекдот Ангулема. Молоді рицарі заіржали хором.

Баронові дочки, які звалися Квеліною й Нікою, слухали розповіді Кагіра з відкритими ротами й рожевими щічками, блискаючи очима. На верхньому столі роздуми Регіса слухала вся вища аристократія. До Ґеральта — навіть із його відьмачим слухом — крізь шум долинали лише окремі слова, але він здогадувався, що йдеться про упирів, стриг, суккубів і вампірів. Регіс жестикулював срібною виделкою й доводив, що найкращий ремедіум від вампірів — це самородне срібло, чий найменший дотик для вампіра абсолютно вбивчий.

— А часник? — питали дами.

— Часник також є результативним, — визнавав Регіс, — але проблемний у товаристві, бо ж страшенно смердить.

На галереї тихенько награвала на волинках і флейтах капела; акробати, жонглери й пожирателі вогню похвалялися своїм мистецтвом. Блазень намагався смішити, але де там йому було до Ангулеми. Потім з’явився поводир із ведмедем, а ведмідь до загальної втіхи наклав на підлогу купу. Ангулема посмутніла й пригасла: з чимось таким непросто було конкурувати.

Гостроноса княгиня раптом розлютилася, і за якесь необачне слово якийсь із баронів випав із милості й під ескортом попрямував у вежу. Мало хто, окрім безпосередньо в те втягнених, перейнявся тією справою.

— Так уже швидко ти звідси не виїдеш, маловірний, — відізвалася Фрінгілла Віго, погойдуючи келихом. — Хоча ти охоче виїхав би саме зараз, нічого не вийде.

— Не читай, прошу, у моїх думках.

— Перепрошую. Були вони настільки сильні, що я відчитала все мимоволі.

— Ти сама не знаєш, скільки разів я вже те чув.

— Ти не знаєш, а я знаю. Прошу, з’їж артишоків, вони здорова їжа й добре впливають на серце. Серце — це важливий для чоловіка орган. Другий за чергою, якщо говорити про важливість.

— А я думав, що найважливіше — це клас і шаленство.

— Властивості духу повинні йти в парі з можливостями тіла. Це дає досконалість.

— Ніхто не досконалий.

— Це аж ніяк не аргумент. Треба старатися. Знаєш що? Хіба попрошу тих рябчиків.

Вона розпатрала пташку на тарілці так швидко й різко, що відьмак аж здригнувся.

— Не виїжджай звідси так швидко, — сказала. — По-перше, ти аж ніяк не мусиш. Нічого тобі не загрожує…

— Нічогісінько, і справді, — не витримав він, перебиваючи її. — Нільфгардці перелякаються різкої ноти, підготованої канцелярією княгині. А якби навіть вони й ризикнули, проженуть їх звідси мандрівні рицарі, які мають пов’язки на очах і приносять клятви на чаплі.

— Нічого тобі не загрожує, — повторила вона, не звертаючи уваги на сарказм. — Туссан усюди вважають князівством із байки, смішним і нереальним, до того ж завдяки головному продукту експорту ще й таким, що перебуває в постійному сп’янінні й незмінних бахусових радощах. Як таке, воно ніким не сприймається серйозно, але має привілеї. Урешті-решт, постачає князівство вина, а без вина життя, як усюди відомо, немає. Тому в Туссані не діють нічиї агенти, шпигуни чи таємні служби. І не треба армії — досить і мандрівних рицарів із зав’язаним оком. Ніхто не атакує Туссан. З виразу твого обличчя я бачу, що не до кінця вдалося мені тебе переконати?

— Не до самого.

— А шкода, — Фрінгілла примружилася. — Я люблю доводити все до кінця. Не виношу недовершеного чи половинчатого. Як і недоговореного. А тому договорюю: Фулько Артевельде, префект з Рідбруна, думає, що ти мертвий, ті, що втекли, донесли, що друїдки спалили вас живцем. Фулько робить, що може, аби зам’яти справу, яка має присмак скандалу. Є в нього в тому інтерес, бо на кону — кар’єра. Навіть коли до нього дійде, що ти живий, буде пізно. Версія, яку він дав у рапортах, до того зобов’яже.

— Ти багато знаєш.

— Я ніколи того не приховувала. Тому аргумент про нільфгардську погоню відпадає. А інших із тих, що говорили б на користь швидкого виїзду, немає.

— Цікаво.

— Але правдиво. З Туссану можна виїхати через чотири перевали, що ведуть у чотири сторони світу. Який перевал ти вибереш? Друїдки не сказали тобі нічого й відмовилися співпрацювати. Ельф із гір зник…

— Ти насправді багато знаєш.

— Це ми вже встановили.

— І прагнеш мені допомогти.

— А ти цю допомогу відкидаєш. Не віриш у щирість моїх бажань. Не довіряєш мені.

— Послухай, я…

— Не виправдовуйся. З’їж іще артишоків.

Хтось там знову приносив присягу на чаплі. Кагір роздавав компліменти бароновим дочкам. Ангулему, уже під хмільком, було чути за всім столом. Рябопикий барон, пожвавлений дискусією про луки й стріли, почав мало не залицятися до Мільви.

— Прошу, мосьпанно, скуштуй шиночки з веприка. Ех, так скажімо… У моїх волостях є поля під паром, де риються, так скажу, цілі ватаги.

— О.

— Трапляються там ладні особини, десь цетнарів на три… Сезон у розпалі… Якщо мосьпанна викаже бажання… Можемо, так скажімо, на сумісне полювання…

— Ми тут нє надовго станьмо звеселятися, — Мільва на диво прохально поглянула на Ґеральта. — Бо є в нас, перепрошую пана, важливіші справі, аніж полювання. Хоча, — додала вона швидко, побачивши, що барон спохмурнів, — я б охоче з вашою милістю на чорного звіра пішла.

Барон відразу розпромінився.

— Якщо не на полювання, — заявив охоче, — тоді хоча б до себе вас запрошую. До садиби. Покажу мою колекцію рогів, так скажу, люльок та шабель…

Мільва знову уткнула погляд у скатертину.

Барон схопив тацю з чикотнями, прислужив їй, а потім налив келих вина.

— Вибачте, — сказав. — Я не придворний. Забавляти не вмію. З придворною балаканиною в мене недобре.

— Я, — відкашлялася Мільва, — у лісі вихована. Тишу цінувати вмію.

Фрінгілла знайшла під столом долоню Ґеральта й міцно її стиснула. Відьмак глянув їй в очі. Не міг відгадати, що в них криється.

— Я тобі довіряю, — сказав він. — Я вірю в щирість твоїх намірів.

— Ти не брешеш?

— Присягаюся чаплею.

***

Міський стражник, мабуть, добряче набрався з приводу Йуле, бо ходив похитуючись, лупив алебардою об вивіски й голосно, але невпевнено оголошував, що на годиннику вже десята, хоча насправді було добряче за північ.

— Їдь до Боклера сам, — сказав несподівано Рейнар де Буа-Френ відразу після того, як вони вийшли з шинку. — Я залишуся в місті. До завтра. Бувай, відьмаче.

Ґеральт знав, що рицар має в місті жіночку, чоловік якої чимало подорожує в справах. Не розмовляли вони про те ніколи, бо про такі справи чоловіки не розмовляють.

— Бувай, Рейнаре. Подбай про скоффіна. Щоб той не засмердівся.

— Нині мороз.

А мороз і справді стояв. Вулички були порожні й темні. Світло місяця падало на дахи, діамантово лисніло на бурульках, але не доходило вглиб провулків. Підкови Плітки видзвонювали бруківкою.

«Пліточка, — подумав відьмак, прямуючи в бік палацу Боклер. — Зграбна гніда кобилка, презент від Анни Генрієтти. І від Любистка».

Він підігнав коня. Поспішав.

***

Після бенкету всі зустрілися за сніданком, на який призвичаїлися ходити до комплексу замкової кухні. Там їх завжди були раді бачити, незрозуміло чому. Завжди знаходилося там для них щось тепле просто з горнятка, з пательні чи рожна, завжди були хліб, смалець, шинка, сир і засолені рижики. Завжди виявлявся там напоготові жбан чи два якогось білого чи червоного продукту славетних місцевих виноградників.

Вони завжди туди ходили. Усі два проведені в Боклері тижні. Ґеральт, Регіс, Кагір, Ангулема й Мільва. Тільки Любисток снідав десь-інде.

— Йому, — коментувала Ангулема, намащуючи хліб, — смалець зі шкварками до ліжка приносять! І низенько кланяються!

Ґеральт був схильний вірити, що саме так усе й було. І, власне, сьогодні мав намір те перевірити.

***

Знайшов Любистка в рицарській залі. Поет мав на голові карміновий берет, великий, наче буханець петльованого хліба, а на тілі — підібраний у тон дублет, багато гаптований золотою ниткою. Сидів він на карло з лютнею на коліні й недбалими кивками реагував на компліменти дам і придворних, які його оточували.

Анни Генрієтти, на щастя, на горизонті не було видно. Тож Ґеральт без вагання зламав протокол і сміливо перейшов до дій. Любисток помітив його відразу.

— Мосьпанство, — він надувся й воістину по-королівськи махнув рукою, — прошу залишити нас самих. Слуги нехай також віддаляться!

Плеснув у долоні, і раніше, ніж відлуння того плескоту відзвучало, вони вже опинилися в рицарській залі сам на сам з обладунками, картинами, панопліями й сильним запахом пудри, що лишився після дам.

— Файна забава, — оцінив без великої злостивості Ґеральт, — так оце їх ганяти, га? То мусить бути миле відчуття: віддавати накази одним владним жестом, одним плесканням у долоні, одним монаршим нахмуренням брів. Дивитися, як вони відступають задом, наче раки, згинаються перед тобою в уклонах. Файна забава. Правильно, пане фаворит?

Любисток скривився.

— Тобі йдеться про щось конкретне? — запитав кисло. — Чи просто потеревенити?

— Ідеться мені про щось дуже конкретне. Настільки сильно, що сильніше неможливо.

— То кажи, я слухаю.

— Ми потребуємо трьох коней. Для мене, Кагіра й Ангулеми. І двох запасних. Разом то три добрі скакуни й двоє в’ючних. В’ючних — ну, можуть то бути й мули — навантажимо провіантом і фуражем. Настільки-но твоя княгиня тебе, сподіваюся, цінить, га? Заслужив ти в неї на стільки-но, маю сподівання?

— Із тим не буде жодної проблеми. — Любисток, не дивлячись на Ґеральта, заходився налаштовувати лютню. — Дивує мене тільки твій поспіх. Сказав би я, що дивує мене також — настільки ж сильно — і твій дурнуватий сарказм.

— Поспіх тебе дивує?

— А ось так от. Жовтень закінчується, а погода помітно псується. Будь-якого дня на перевалах випаде сніг.

— Тебе дивує поспіх, — покивав відьмак. — Але добре, що ти мені нагадав. Забезпеч нас також теплим одягом, Любистку. Хутрами.

— Я думав, — повільно промовив поет, — що ми перечекаємо зиму тут. Що залишимося тут…

— Хочеш, — рубанув Ґеральт, не задумуючись, — то зоставайся.

— Хочу, — Любисток раптом встав, відклав лютню. — І зостаюся.

Відьмак голосно втягнув повітря. Мовчав. Дивився на гобелен, на якому було зображено битву титана з драконом. Титан, упевнено стоячи на двох лівих ногах, намагався виламати драконові щелепу, а дракон не виглядав радісним.

— Зостаюся, — повторив Любисток. — Я кохаю Анарієтту. А вона кохає мене.

Ґеральт усе ще мовчав.

— Будете мати ваших коней, — продовжив поет. — Для тебе накажу приготувати породисту кобилку на ім’я, зрозуміло, Плітка. Ви будете екіпіровані й тепло одягнені, вам видадуть провіант. Але я щиро раджу зачекати до весни. Анарієтта…

— Чи я правильно чую? — Відьмак нарешті віднайшов голос. — Чи не підводить мене слух?

— Ну, розум, — огризнувся трубадур, — ти точно маєш потьмарений. Щодо інших відчуттів не можу сказати. Повторюю: ми кохаємо одне одного, Анарієтта і я. Я залишаюся в Туссані. З нею.

— Як хто? Коханець? Фаворит? А може, князь-консорт?

— Формально-правовий статус мене в принципі не цікавить, — щиро визнав Любисток. — Але не можна нічого виключати. Навіть одруження.

Ґеральт знову помовчав, вивчаючи битву дракона з титаном.

— Любистку, — сказав нарешті. — Якщо ти пив, то протверезій. Якщо не пив, то напийся. Тоді поговоримо.

— Я не дуже розумію, — нахмурився Любисток, — чому ти так говориш.

— А ти трохи подумай.

— І що? Тебе так схвилював мій зв’язок з Анарієттою? Хотів би ти, може, апелювати до мого розуму? Та облиш. Я все обдумав. Анарієтта мене кохає…

— А відоме тобі, — перервав його Ґеральт, — таке прислів’я: княжа ласка на рябому коні їздить? Навіть якщо та твоя Анарієтта не легковажна, — а легковажною вона, уже вибач мені щирість, виглядає, — то…

— То що?

— Тільки в казках княгині пов’язують свою долю з музиками.

— По-перше, — надувся Любисток, — навіть такий простак, як ти, мусив би чути про морганатичні шлюби. Тобі що, навести приклади з історії давньої або нової? По-друге, тебе це напевне здивує, але я аж ніяк не з низів. Мій рід, де Леттенхофи, ведеться від…

— Слухаю я тебе, — знову перервав його Ґеральт, злостячись, — і огортає мене здивування. Чи це насправді мій приятель Любисток теревенить про таку дурню? Чи це насправді мій приятель Любисток остаточно втратив розум? Чи це Любисток, якого я знав як реаліста, зараз ні з того ні з сього починає жити у сфері ілюзій? Розплющ же очі, кретине!

— Ага, — повільно промовив Любисток, стискаючи губи, — що за цікава зміна ролей. Я тепер сліпець, а ти раптом став уважним і пильним спостерігачем. Зазвичай же бувало навпаки. І що ж то, цікаво, із таких помітних справ я не роздивився? Га? На що я, по-твоєму, маю оце тепер розплющити очі?

— Хоча б на те, — процідив відьмак, — що твоя княгиня — зіпсута дитина, з якої виросла нахаба й буфонка. На те, що дала вона тобі доступ до своїх принад винятково через захоплення новизною, і вижене тебе геть, ледь з’явиться новий музика з новішим і більш захопливим репертуаром.

— Дуже низьке й вульгарне те, що ти говориш. Сподіваюся, ти це розумієш?

— Я розумію, що ти не розумієш. Ти шаленець, Любистку.

Поет мовчав, гладячи гриф лютні. Потім, витримавши паузу, він заговорив.

— Ми вирушили з Брокілону, — почав повільно, — з божевільною місією. Пішли на шалений ризик, кинулися в навіжену й позбавлену найменшого шансу на успіх погоню за міражем. За марою, сонною облудою, за безумним маренням, за абсолютно нездійсненним ідеалом. Кинулися ми в погоню, наче дурні, наче вар’яти. Але я, Ґеральте, не промовив і слова скарги. Не назвав тебе шаленцем, не висміював. Бо були в тобі надія і любов. Вони керували тобою в тій шаленій місії. Зрештою, як і мною. Але я вже наздогнав міраж і мав стільки-то щастя, що сон здійснився, а марення сповнилося. Моя місія скінчилася. Я знайшов те, що так важко знайти. І маю намір це зберегти. Це має бути шаленством? Шаленством було б, якби я кинув це, випустив із рук.

Ґеральт мовчав настільки ж довго, як і Любисток перед тим.

— Чиста поезія, — сказав нарешті. — А в ній тебе неможливо спростувати. Не скажу вже ні слова. Ти вибив мої аргументи. За допомогою, визнаю, аргументів цілком точних. Бувай, Любистку.

— Бувай, Ґеральте.

***

Палацова бібліотека й справді була величезною. Зала, у якій вона розташовувалася, щонайменше вдвічі перевищувала за розміром залу рицарську. І мала скляний дах. Завдяки цьому було тут світло. Утім, Ґеральт підозрював, що через те влітку бувало тут страшезно спекотно.

Проходи між полицями й стелажами були вузенькими й тісними — він ішов обережно, аби не скинути книжки. Мусив також переступати томи, покладені на підлозі.

— Я тут, — почув.

Центр бібліотеки було поховано під книжками, укладеними в стоси й купи. Багато їх лежало цілком безладно поодинці або в мальовничих купах.

— Сюди, Ґеральте.

Він пірнув у книжкові каньйони та ущелини й знайшов її.

Вона стояла навколішки серед розкиданих інкунабул, гортаючи сторінки та розкладаючи книжки. Мала на собі скромну сіру суконьку, задля зручності трохи підтягнену вгору. Ґеральт відзначив, що її вигляд надзвичайно привабливий.

— Не переймайся отим балаганом, — сказала вона, витираючи піт передпліччям, бо на долонях мала тонкі, брудні від пилу шовкові рукавички. — Тут саме триває інвентаризація й каталогізація. Але на моє побажання працю перервали, аби я могла побути в бібліотеці сама. Коли працюю, не терплю чужого погляду на потилиці.

— Перепрошую. Мені піти?

— Ти не чужий. — Вона легенько примружила зеленкуваті очі. — Твій погляд… мені приємний. Не стій так. Сідай отут, на книжках.

Він усівся на «Описі світу», виданому in folio.

— Цей бардак, — Фрінгілла розмашистим жестом указала навкруги, — неочікувано полегшив мені працю. Я зуміла дістатися до томів, які завжди лежать десь на дні, під сподом, під горою, яку й не зрушити. Княжі бібліотекарі титанічними зусиллями розібрали завали, завдяки чому денне світло побачили деякі коштовності письменництва, справжнісінькі білі ворони. Глянь. Ти колись бачив щось таке?

— «Speculum aureum»? Бачив.

— Вибач, я забула. Ти багато що бачив. То мав бути комплімент, не сарказм. А глянь ось на це. Це «Gesta Regum». З цього ми почнемо, аби ти насправді зрозумів, хто така твоя Цірі й чия кров тече в її венах… Обличчя в тебе зараз іще кисліше, ніж зазвичай, знаєш? Що тому причиною?

— Любисток.

— Розповідай.

Він розповів. Фрінгілла вислухала, сидячи на стосі книжок та поклавши ногу на ногу.

— Що ж, — зітхнула, коли він закінчив. — Признаюся, я сподівалася на щось подібне. Як я помітила, Анарієтта давно вже виказує ознаки закоханості.

— Закоханості? — пирхнув він. — Чи великопанської фанаберії?

— Ти, — глянула вона на нього проникливо, — здається, не віриш у щире й чисте кохання?

— Моя віра, — відрізав він, — аж ніяк не є предметом дебатів і справи не стосується. Ідеться про Любистка та його дурнуваті… — він урвав себе, втративши раптом упевненість.

— Із коханням, — повільно промовила Фрінгілла, — наче з нирковими болями. Поки не прийде напад, ти навіть не уявляєш собі, що воно таке. А коли тобі про те розповідають, не віриш.

— Щось у цьому є, — погодився відьмак. — Але є й різниця. Від ниркових болів розум не оберігає. Але й не лікує.

— Кохання насміхається з розуму. І в тому його привабливість і краса.

— Скоріше, дурість.

Вона встала, підійшла до нього, знімаючи рукавички. Очі її були темними й глибокими під заслоною вій. Пахла вона амброю, трояндами, бібліотечним пилом, зотлілим папером, суриком і друкарською фарбою, горіховими чорнилами, стрихніном, яким намагалися труїти бібліотечних мишей. Запах той мав дуже мало спільного з афродизіаком. Тим дивнішим було, що він діяв.

— Не віриш, — сказала вона зміненим голосом, — у раптовий імпульс? У різкий потяг? У зіткнення болідів, що летять колізіонними траекторіями? Не віриш у катаклізм?

Вона витягнула руку й торкнулася його плеча. Він торкнувся її плечей. Обличчя ще зближалися повільно, чуйно й з напругою, губи поєдналися також обережно й легенько, наче боячись сполохати якусь дуже лякливу істотку.

А потім боліди зіткнулися й дійшло до катаклізму.

Вони впали на стос фоліантів, і ті роз’їхалися під їхньою вагою на всі боки. Ґеральт устромив ніс у декольте Фрінгілли, обійняв її сильно й підхопив під коліно. Підтягти сукню вище від талії йому заважали всілякі книжки, зокрема сповнені майстерних ініціалів та ілюмінацій «Життя пророків», а також «De haemorrhoidibus», цікавий, хоча й контраверсійний медичний трактат. Відьмак відіпхнув волюмини вбік, нетерпляче шарпнув сукню. Фрінгілла охоче підвела стегна.

Щось ткнулося їй у плече. Вона повернула голову. «Наука мистецтв, прийнятих для жінок». Швидко, аби не спокушати лиха, вона глянула в протилежний бік. «Про води гарячі сірчані». І справді, ставало щоразу гарячіше. Кутиком ока вона бачила фронтопис розгорнутої книжки, на якій спочивала її голова. «Уваги про смерть неминучу». «Ще краще», — подумала.

Відьмак змагався з її трусиками. Вона знову підняла стегна, але цього разу ледь-ледь, щоб виглядало як випадковий рух, а не допомога. Не знала його, не відала, як реагує на жінок. Чи не вважає кращими тих, що вдають, начебто нічого вони не знають, за тих, що знають, чого хочуть. І чи не сходить нанівець його бажання, коли трусики стягаються важко.

Утім, відьмак не виказував жодних симптомів зменшення бажання. Навіть навпаки. Бачачи, що саме час, Фрінгілла з ентузіазмом широко розвела ноги, перекинувши стос розкладених книжок і фасцикулів, що зсунулися на них, наче лавина. Оправлене в тиснену шкіру «Право іпотечне» вперлося їй у сідницю, а оздоблений латунними застібками «Codex diplomaticus» — у зап’ясток Ґеральта. Ґеральт миттєво оцінив і використав ситуацію: розмістив товстелезне томисько там, де треба. Фрінгілла писнула, бо окуття було холодним. Але тільки на мить.

Голосно зітхнула, відпустила волосся відьмака, розкинула руки й пообіч ухопилася за книжки: лівою рукою — за «Геометричні креслення», правою — за «Замітки про гадів і плазунів». Ґеральт, який тримав її за стегна, мимовільним копняком повалив іще одну купу томів, але був занадто зайнятий, аби перейматися фоліантами, що на нього посунулися. Фрінгілла, спазматично охаючи, кидала голову по сторінках «Уваг про смерть»…

Книжки посувалися з шелестом, у ніс ліз запах старої пилюки.

Фрінгілла скрикнула. Відьмак того не чув, бо стегнами вона закрила йому вуха. Скинув із себе «Історію війн» та «Журнал усіх наук, для щасливого життя потрібний», що йому заважали. Нетерпляче змагаючись із ґудзиками й гачками верху сукні, він мандрував з півдня на північ, мимоволі читаючи написи на обкладинках, хребтах, фронтописах і титульних сторінках. Під талією Фрінгілли був «Селянин досконалий». Під її пахвами, неподалік від невеличкої грудки, що зухвало стирчала, — «Про солтисів незлагідних і норовливих». Під ліктем — «Економія, або Простий витяг, як творяться, розділяються й споживаються багатства».

«Уваги про смерть неминучу» прочитав він уже з губами на її шиї, а долонями — поблизу «Солтисів». Фрінгілла видала звук, який непросто було класифікувати: чи то крик, чи то стогін, чи то зітхання.

Полиці затремтіли, стосики книг затрусилися й посунулися, складаючись, наче скелі-останці під час раптового землетрусу. Фрінгілла крикнула. Гупнувши, упала зі стелажа біла ворона, перше видання «De larvis scenicis et figuris comicis», за ним — «Збірник команд загальних для верхової їзди», потягнувши за собою оздоблену красивими гравюрами «Геральдику» Яна з Аттре. Відьмак охнув, копняком напруженої ноги зваливши й інші томи. Фрінгілла крикнула ще раз, голосно й протягло, скинула підбором «Роздуми, або Медитації на всі дні всього року» — цікавий анонімний труд, який невідомо яким чином опинився на спині Ґеральта. Відьмак тремтів і читав над її плечем, довідавшись мимоволі, що «Уваги» написав доктор Альберт Рів, видала його Academia Cintrensis, а надрукував майстер-типограф Йоганн Фробен-молодший у другий рік панування короля Корбетта.

Тривала тиша, яку переривав лише шелест книг, що продовжували зсуватися, і сторінок, які перегорталися самі по собі.

«Що робити? — думала Фрінгілла, лінивим рухом долоні торкаючись боку Ґеральта й твердого кута “Роздумів про природу речей”». — Запропонувати? Чи чекати, поки запропонує він? Аби тільки не прийняв він мене за легковажну й нескромну…

Але що буде, якщо він таки не запропонує?»

— Ходімо й знайдімо десь якесь ліжко, — запропонував трохи хрипко відьмак. — Не годиться так ставитися до книжок.

***

«Знайшли ми тоді ліжко, — думав Ґеральт, пускаючи Плітку галопом парковою алеєю. — Знайшли ми ліжко в її кімнатах, у її спальні. Кохалися ми тоді, наче шаленці, жадібно, хтиво, пожадливо, наче після багатьох років целібату, наче про запас, наче так, якби целібат знову нам загрожував.

Говорили ми одне одному багато що. Говорили одне одному дуже тривіальні істини. Говорили ми одне одному дуже красиву брехню. Але брехня та, нехай і бувши брехнею, не була призначена, щоб обманювати».

Піднесений галопом, він скерував Плітку прямо на присипану снігом клумбу троянд і змусив кобилу до стрибка.

«Кохалися ми. І говорили. І брехня наша ставала все красивішою. І щоразу брехливішою».

Два місяці. Від листопада до Йуле.

Два місяці пожадливої, хтивої, різкої любові.

Підкови Плітки застукотіли по плитах двору палацу Боклер.

***

Він пройшов коридорами швидко й безшелесно. Ніхто його не бачив і не чув. Ні стража з алебардами, що вбивала нудьгу балаканиною й плітками, ні пажі й лакеї, які дрімали впівока. Навіть не здригнулося полум’я свічок, коли він проходив біля канделябрів.

Був поблизу від палацової кухні. Але не увійшов досередини, не приєднався до компанії, яка розправлялася з барильцями вина й чимось смаженим. Залишився в тіні, прислухаючись.

Говорила Ангулема:

— Це, сука, якесь закляте місце, увесь той Туссан. Якесь закляття висить над усією цією долиною. А вже над цим палацом особливо. Дивувалася я Любисткові, дивувалася відьмакові, але зараз і самій мені якось млосно стає, і внизу щось стискає… Тьфу, спіймала я себе на тому, що… А, що я стану вам говорити. Кажу ж: треба звідси вшиватися. Вшиваймося звідси скоріше.

— Скажи те Ґеральтові, — відізвалася Мільва. — Йому те скажи.

— Так, порозмовляй із ним, — сказав Кагір досить саркастично. — В одну з тих коротких хвилин, коли його можна впіймати. Поміж ліжком чародійки й полюваннями на потвор. Поміж обома заняттями, у які він в останні два місяці поринув, щоб забутися.

— Та й сам ти, — пирхнула Ангулема, — доступний лише в парку, коли граєш у серсо з паннами бароновими дочками. Ех, точно закляте місце оцей Туссан. Регіс ночами кудись зникає, у тітки той рудобородий барон…

— Заткнися, ти, шмаркачко! І не зви мене тіткою!

— Ну-ну! — втрутився примирливо Регіс. — Дівчата, не варто. Мільво, Ангулемо. Нехай буде злагода, як каже Її Милість княгиня Любисткова, пані цього краю, палацу, хліба, смальцю й огірків. Кому ще налити?

Мільва важко зітхнула.

— Задовго ми тута сидимо! Задовго, кажу вам, сидимо тута в неробстві. Через те дуріємо.

— Добре сказано, — промовив Кагір. — Дуже добре сказано.

Ґеральт обережно відступив. Безшелесно, наче нетопир.

***

Він пройшов коридорами швидко й беззвучно. Ніхто його не бачив і не чув. Ані стража, ані лакеї, ані пажі. Навіть не здригнулося полум’я свічок, коли він проходив біля канделябрів. Щури чули, підводили вусаті морди, ставали стовпчиками. Але не полошилися. Знали його.

Ходив він сюди часто.

В алькові пахло чарами й закляттями, амброю, трояндами й жіночим сном. Але Фрінгілла не спала.

Усілася на ліжку, відкинула ковдру, самим виглядом своїм заклинаючи його й беручи в полон.

— Нарешті ти, — сказала, потягуючись. — Ти дуже надовго покинув мене, відьмаче. Роздягайся і йди сюди швидше. Дуже-дуже швидко.

***

Вона пройшла коридорами швидко й безшелесно. Ніхто її не бачив і не чув. Ані стража, що ліниво пліткувала на посту, ані лакеї й пажі, що дрімали тихцем. Навіть не здригнулося полум’я свічок, коли вона проходила біля канделябрів. Щури чули, підводили вусаті морди, ставали стовпчиками. Але не полошилися. Знали її.

Ходила вона тут часто.

***

Був у палаці Боклер коридор, а в кінці його кімната, про існування яких не знав ніхто. Ні теперішня пані замку, княгиня Анарієтта, ні перша господиня, її прапрапрабабця, княгиня Адемарта. Ані архітектор, який докорінно змінював будівлю, славетний Петр Фарамонд, ані майстри-муляри, які працювали за проектами й вказівками Фарамонда. Та що там: не знав про існування кімнати навіть камергер Ле Гофф, хоча вважали, що знає він у Боклері все.

Коридор і кімната, замасковані сильною ілюзією, відомі були винятково першим конструкторам палацу, ельфам. А пізніше, коли ельфів уже не стало, а Туссан зробився князівством, — нечисленній групі чародіїв, пов’язаних із княжим домом. Між іншими й Арторію Віго, майстрові магічних арканів, великому фахівцеві з ілюзій. І його молодій племінниці, Фрінгіллі, яка мала до ілюзії особливий талант.

Швидко й безшелесно пройшовши коридорами палацу Боклер, Фрінгілла Віго зупинилася перед фрагментом стіни між двома колонами, оздобленими листвяним акантом. Тихо промовлене закляття і швидкий жест призвели до того, що стіна-ілюзія зникла, відкриваючи коридор, сліпий на перший погляд. Але в його кінці були двері, замасковані ілюзією. А за тими дверима — темна кімната.

Усередині, не втрачаючи ані миті, Фрінгілла запустила телекомунікатор. Овальне дзеркало помутнішало, а потім просяяло, освітлюючи приміщення, видобуваючи з темряви старожитні, важкі від пилюки гобелени на стінах. У дзеркалі з’явилася велика, затоплена легеньким chiaroscuro зала, круглий стіл і жінки, які сиділи за ним. Дев’ятеро жінок.

— Слухаємо, панно Віго, — сказала Філіппа Ейльгарт. — Що нового?

— На жаль, — відповіла Фрінгілла, відкашлявшись, — нічого. Від часу останньої телекомунікації нічого. Жодної спроби сканування.

— Це погано, — сказала Філіппа. — Не приховую: ми розраховували, що панна щось відкриє. Принаймні прошу вас сказати… Чи відьмак уже заспокоївся? Чи зуміє панна втримати його в Туссані щонайменше до травня?

Фрінгілла Віго деякий час мовчала. Не мала найменшого бажання зізнаватися Ложі, що лише протягом останнього тижня відьмак двічі називав її іменем Йеннефер, причому в ту мить, коли вона мала всі права очікувати на власне ім’я. А Ложа, своєю чергою, мала право очікувати від неї правди. Щирості. І правильного висновку.

— Ні, — відповіла вона нарешті. — До травня точно ні. Але зроблю все, що в моїх силах, аби затримати його якнайдовше.



Корред, потвора з численної родини Strigiformes (див.), залежно від місцини званий також корріганом, руттеркіном, румпельштильком, крутиком чи месмером. Про нього можна розповісти одне — поганющий він є неможливо. Такий диявольський із нього мерзотник і паскудник, такий сучий хвіст, що ані про вигляд його, ані про звичаї писати ми не станемо, бо правду скажу вам: шкода й слів на такого сучого сина.
Physiologus

Розділ 4

У колонній залі замку Монтекальво стояв запах, що складався з мішанини запахів деревини зі старих панелей, свічкового воску й десяти різновидів парфумів. Десяти спеціально дібраних сумішей парфумів, що їх використовували десять жінок за дубовим круглим столом у кріслах із поручнями, вирізьбленими у формі сфінксів.

Навпроти Фрінгілла Віго бачила Трісс Мерігольд у світло-блакитній, високо під шию запнутій сукні. Поряд із Трісс, тримаючись у тіні, сиділа Кейра Мец. Її великі сережки з багатофасеткових цитринів притягували погляд.

— Прошу продовжувати, панно Віго, — підігнала її Філіппа Ейльгарт. — Ми поспішаємо дізнатися кінець історії. І зробити певні кроки.

Філіппа — як виняток — не носила жодної біжутерії, окрім прип’ятої до кіноварної сукні великої сардоніксової камеї. Фрінгілла вже встигла почути плітку, тому знала, чиїм даром є та камея і чий профіль на ній зображено.

Шеала де Танкарвіль, яка сиділа поруч із Філіппою, була в усьому чорному, що ледь іскрилося від діамантів. Маргарита Ло-Антіль носила на бордовому атласі товстелезне золото без каміння, а Сабріна Ґлевіссіг у кольє, сережках та обручках мала свої улюблені, під колір очей і одягу онікси.

Найближче до Фрінгілли сиділи обидві ельфійки — Франческа Фіндабайр й Іда Емен еп Сівней. Маргаритка з Долин, як завжди, виглядала по-королівськи, хоча ані її зачіска, ані кармінова сукня не дивували розкішшю, а в діадемі й кольє червоніли не рубіни, а скромні, нехай й елегантні гранати. Іда Емен була одягнена в муслін і тюль, витримані в однотонній гамі — такі делікатні й повітряні, що навіть на ледь відчутних протягах, спричинених рухом повітря від центрального опалення, вони рухалися й хвилювалися, наче анемони.

Ассіре вар Анагід, як завжди останнім часом, дивувала скромною, але елегантною вишуканістю. На невеличкому декольте темно-зеленої сукні нільфгардська чародійка носила на жовтому ланцюжку й у золотій оправі самотній смарагд-кабошон. Доглянуті нігті, вкриті темно-салатовим лаком, додавали композиції присмаку по-справжньому чародійської екстравагантності.

— Ми чекаємо, панно Віго, — нагадала Шеала де Танкарвіль. — Час спливає.

Фрінгілла відкашлялася.

— Настав грудень, — продовжила вона розповідь. — Настав Йуле, потім Новий рік. Відьмак уже заспокоївся настільки, аби ім’я Цірі не спливало в нього в голові під час кожної розмови. Походи за потворами, які він регулярно робив, здавалося, поглинули його цілком. Ну, може, і не зовсім цілком…

Вона зробила паузу. Здавалося їй, що в лазурових очах Трісс Мерігольд помітила вона блиск ненависті. Але це міг виявитися лише відблиск мерехтливого полум’я свічок. Філіппа гмикнула, спроквола граючись камеєю.

— Прошу без удаваної скромності, панно Віго. Ми ж серед своїх. Серед жінок, які знають, для чого, окрім приємності, служить секс. Усі ми користуємося цим знаряддям, якщо треба. Прошу продовжувати.

— Якщо навіть удень він зберігав видимість потаємності, зарозумілості й пихи, — продовжила Фрінгілла, — то вночі був цілковито в моїй владі. Розповідав мені все. Приносив омажі моїй жіночості, як на його вік досить щедрі, треба визнати. А потім засинав. У моїх обіймах, з губами біля моїх грудей. Шукаючи сурогату материнської любові, якої він ніколи не пізнав.

Цього разу — була вона в тому впевнена — це не був відблиск свічок. «Добре, заздріть, — подумала вона. — Заздріть мені. Є чому».

— Був, — повторила, — цілковито в моїй владі.

***

— Повертайся до ліжка, Ґеральте. Ще ж тільки світанок, дідько б його взяв!

— Я домовився. Мушу їхати до Померолю.

— Я не хочу, щоб ти їхав до Померолю!

— Я домовився. Дав слово. Управитель винограднику чекатиме на мене біля брами.

— Те твоє полювання на потвор дурнувате й безглузде. Що ти хочеш довести, убиваючи чергову машкару з печер? Свою чоловічість? Я знаю кращі методи. Ну ж бо, повертайся до ліжка. Не поїдеш ні в який такий Помероль. Принаймні не так швидко. Управитель може й почекати, врешті-решт, ким є якийсь там управитель? Я хочу з тобою кохатися.

— Вибач. Не маю на те часу. Я дав слово.

— Я хочу з тобою кохатися!

— Якщо хочеш супроводжувати мене під час сніданку, починай вдягатися.

— Ти мене, що, уже не кохаєш, Ґеральте? Не кохаєш уже мене? Відповідай!

— Одягни перлисто-сіру сукню, ту, зі вставками з норок. Вона тобі дуже личить.

***

— Він був цілковито мною зачарований, виконував будь-яке моє бажання, — повторила Фрінгілла. — Робив усе, що я від нього хотіла. Так було.

— Та ми віримо, — занадто сухо промовила Шеала де Танкарвіль. — Просимо далі.

Фрінгілла кахикнула в кулак.

— Проблему, — продовжила вона, — становила та його компанія. Та дивна шайка, яку він називав дружиною. Кагір Мавр Диффрин еп Келлах, який придивлявся до мене й аж червонів від зусилля, аби мене згадати. Але згадати не міг, бо в Дарн Диффра, родовому замку його предків, бувала я, коли було йому рочків шість чи сім. Мільва, дівчина на перший погляд молодецька й гордовита, яку не раз і не два зустрічала я, як вона ревіла, скорчившись у кутку стайні. Ангулема, легковажна дитина. І Регіс Терзіфф-Годфруа. Тип, розкусити якого я не могла. Вони, уся та банда, мали на нього вплив, усунути який я не могла.

«Добре-добре, — подумала вона, — не піднімайте так високо брови, не кривіть губи. Почекайте. Це ще не кінець розповіді. Ви ще почуєте про мій тріумф».

— Щоранку, — продовжила вона, — усе те товариство зустрічалося в кухні на підвальному поверсі палацу Боклер. Кухмістр їх любив, не розумію зрештою чому. Завжди він щось для них готував, настільки ж поживне, наскільки й смачне, тому й сніданки тривали зазвичай дві, а то й три години. Я багато разів їла з ними разом із Ґеральтом. Тому я знаю, наскільки абсурдними бували їхні розмови.

***

Кухнею, полохливо ступаючи пазуристими лапами, ходили дві курки, чорна й ряба. Глипаючи на компанію, що снідала, курки дзьобали крихти з підлоги.

Компанія, як і щоранку, зібралася в палацовій кухні. Кухмістр їх любив, не зрозуміло чому, тому завжди мав для них щось смачненьке.

Сьогодні були яєчня, журек, тушені баклажани, паштет із кролика, половина гуски й біла ковбаса з буряком, а до того — ще й величенький круг козячого сиру. Усі їли жваво й мовчки, окрім Ангулеми, яка базікала.

— А я вам кажу: створимо тут бордель. Коли вже зробимо, що маємо зробити, повернемося сюди й створимо будинок розпусти. Я вже й місце пригледіла. Тут усе є. Самих тільки цирулень нарахувала дев’ять, а аптек — вісім. А бордель лише один, та ще й паршивий, срань одна, так скажу, а не бордель. Ніякої конкуренції. А ми закладемо бардак розкішний. Купимо двоповерховий будиночок із садком…

— Ангулемо, змилуйся.

— …винятково для шанованих клієнтів. Я буду бордель-маман. Кажу вам, великі гроші підіймемо й заживемо, як якісь пани. А врешті-решт виберуть мене райчинею, то тоді я вам напевне не дам згинути, бо як виберуть мене, то я виберу й вас, і ви озирнутися не встигнете…

— Ангулемо, ми ж попросили. На, з’їж хлібчик із паштетом.

Хвилинку було тихо.

— На що ти зараз полюєш, Ґеральте? Важка робота?

— Наочні свідки, — відьмак підняв очі над тарілкою, — дають супротивні описи. Тому це або пришкірник, — а значить, досить важка робота, — або деліхон, і тоді середня за важкістю, або нарепік, і тоді середня за легкістю. А може виявитися й так, що робота буде аж занадто легкою, бо останнього разу потвору бачили ще до Ламмасу минулого року. Могла вона піти з Померолю за сім гір.

— Чого я їй і зичу, — сказала Фрінгілла, обгризаючи гусячу кістку.

— А що там, — запитав відьмак, — у Любистка? Я не бачив його так давно, що всі відомості про нього черпаю з пасквілів, які співають у місті.

— Ми не в кращій ситуації, — усміхнувся стиснутими губами Регіс. — Знаємо лише, що наш поет у стосунках із пані княгинею Анарієттою настільки близьких, що дозволяє собі щодо неї — і навіть при свідках — досить фамільярний cognomen[Прізвисько (лат.).]. Зве її Ласочкою.

— А й цільно то він! — промовила з повним ротом Ангулема. — У тої пані княгині й справді якийсь ласоччин ніс. Не кажучи вже про зуби.

— Ніхто не досконалий, — примружила очі Фрінгілла.

— Свята правда.

Кури, чорна й ряба, роззухвалилися настільки, що почали дзьобати чоботи Мільви. Лучниця нагнала їх замашистим копняком, вилаялася.

Ґеральт придивлявся до неї вже досить давно. А тепер наважився.

— Маріє, — сказав серйозно, майже суворо. — Я знаю, що наші бесіди важко віднести до поважних, а жарти — до вишуканих. Але ти не мусиш демонструвати нам настільки кислу міну. Чи щось сталося?

— Напевне, що сталося, — сказала Ангулема. Ґеральт суворо глянув на неї. Запізно.

— Та шо ви знаєте? — Мільва різко встала, мало не перекинувши крісла. — Ну шо ви знаєте, га? Щоб вас дідько взяв, зараза! У жопу мене поцілуйте, усі-превсі, ясно вам?

Схопила зі столу кубок, вихилила до дна, потім без роздумів гепнула ним об підлогу. І вибігла, стукнувши дверима.

— Справа серйозна… — почала за мить Ангулема, але цього разу угамував її вампір.

— Справа дуже серйозна, — підтвердив. — Утім, я не сподівався на аж настільки екстравагантну реакцію з боку нашої лучниці. Зазвичай так реагують, коли дістають відкоша, а не тоді, коли його дають.

— Про що ви, дідько на вас, мовите? — занервувався Ґеральт. — Га? Може, хтось нарешті відповість, про що тут ідеться?

— Про барона Амадіса де Трастамара.

— Того рябопикого мисливця?

— Саме про нього. Він освідчився Мільві. Три дні тому на полюванні. Він її вже місяць як запрошує на полювання…

— Одне полювання, — Ангулема нахабно блиснула зубками, — було двуденним. З ночівлею в мисливському будиночку, розумієте? Голову дам…

— Замовкни, дівчино. Кажи, Регісе.

— Він формально й урочисто попросив її руки. Мільва відмовила, здається, у досить гострій формі. Барон, хоча й виглядав розважливим, прийняв гарбуза, наче молодик, надувся й відразу виїхав із Боклера. А Мільва відтоді ходить, наче отруєна.

— Задовго ми тут сидимо, — пробурмотів відьмак. — Задовго.

— І хто то говорить? — сказав мовчазний до тієї миті Кагір. — Хто говорить?

— Вибачте. — Відьмак встав. — Поговоримо про те, як я повернуся. Управитель винограднику Помероль чекає. А пунктуальність — увічливість відьмаків.

***

Після різкої витівки Мільви та від’їзду відьмака решта компанії снідала в мовчанні. Кухнею, полохливо ступаючи пазуристими лапами, ходили дві курки, чорна й ряба.

— Маю, — відізвалася врешті Ангулема, підводячи на Фрінгіллу очі від тарілки, яку витирала скоринкою хліба, — таку собі проблему…

— Розумію, — кивнула чародійка. — Це не страшно. Як давно в тебе були останні місячні?

— Це ти про що? — Ангулема аж підстрибнула, сполохавши курей. — Нічого подібного! Про зовсім інше справа!

— Тоді слухаю.

— Ґеральт хоче мене тут залишити, як у подальшу дорогу піде.

— Ох.

— Каже, — пирхнула Ангулема, — що не можна йому ризикувати моїм життям, і всяку таку дурню. А я хочу з ним іти…

— Ох.

— Не переривай мене, добре? Я хочу з ним іти, з Ґеральтом, бо тільки з ним я не боюся, що мене знову зацапає Одноокий Фулько, а тут, у Туссані…

— Ангулемо, — перебив її Регіс. — Ти говориш у нікуди. Пані Віго слухає, але не чує. Розбурхана вона лише одним: від’їздом відьмака.

— Ох, — повторила Фрінгілла, повертаючись до нього й примружуючись. — Про що то ви вирішили натякнути, пане Терзіфф-Годфруа? Про від’їзд відьмака? А коли ж він вирушає? Якщо можна мені знати?

— Може, не сьогодні, може, не завтра, — лагідно відповів вампір. — Але якогось дня напевне. Нікого не намагаючись образити.

— Я ображеною не почуваюся, — холодно відповіла Фрінгілла. — Вочевидь, якщо пан має на увазі саме мене. Повертаючись до тебе, Ангулемо, я запевняю, що справу виїзду з Туссану я з Ґеральтом обговорю. Гарантую: відьмак почує мою думку щодо цієї проблеми.

— Ну очевидно, — пирхнув Кагір. — Звідкись я відав, що саме так ви й відповісте, пані Фрінгілло.

Чародійка довго на нього дивилася.

— Відьмак, — сказала вона нарешті, — не повинен виїжджати з Туссану. Ніхто, хто бажає йому добра, не повинен його до того схиляти. Де ще йому буде настільки добре, як тут? Купається в розкоші. Має своїх потвор, на яких полює, при тому дуже непогано заробляючи. Його друг і товариш по зброї — фаворит пануючої тут княгині, та й сама княгиня до нього ласкава. Переважно через того суккуба, який навідувався в тутешні алькови. Так-так, панове. Анарієтта, як і всі шляхетні пані з Туссану, безмірно рада відьмакові. Бо суккуб перестав навідуватися — наче ножем обрізало. Тож пані з Туссану скинулися на спеціальну премію, яку з дня на день виплатять на рахунок відьмака в банку Чанфанеллі. Примножуючи те багатство, яке відьмак і так уже там накопичив.

— Красивий жест із боку пані, — Регіс не спускав з неї очей. — А премія заслужена. Нелегко зробити так, аби суккуб перестав навідуватися. Можете мені повірити, пані Фрінгілло.

— Я вірю. А так, при оказії, один із придворних вартових, як стверджував, бачив суккуба. Уночі на бланках Башти Кароберти. У товаристві іншої примари. Начебто вампіра. Обидва демони прогулювалися, присягався вартовий, а виглядали, наче приятелі. Може, ви щось знаєте про те, пане Регісе? Зумієте пояснити?

— Ні. — У Регіса й повіка не здригнулася. — Не зуміємо. У світі більше таємниць, ніж вашій світлості хоча б наснилося.

— Без сумніву, їх багато, — кивнула чорною голівкою Фрінгілла. — А стосовно того, що відьмак начебто збирається в дорогу, вам відомо більше? Бо при мені, знаєте, він ні про що таке не згадував, а мені звик розповідати геть про все.

— Ну звісно, — буркнув Кагір. Фрінгілла не звернула на нього уваги.

— Пане Регісе?

— Ні, — сказав за хвилину мовчання вампір. — Ні, пані Фрінгілло, прошу вас заспокоїтися. Відьмак аж ніяк не обдаровує нас більшим почуттям чи конфіденцією, аніж вас. Не шепоче нам на вушка жодних секретів, які б приховував від вас.

— Тоді звідки, — Фрінгілла була спокійна, наче граніт, — ті розмови про виїзд?

— Бо чомусь складається воно, — у вампіра й цього разу не здригнулася й повіка, — як у тому прислів’ї нашої коханої Ангулеми, сповненому чарівності молодості: настає колись такий час, коли треба або срати, або звільняти сральню. Іншими словами…

— Та даруйте собі, — різко обірвала його Фрінгілла, — ті інші слова. І оцих, сповнених чарівності, було досить.

Деякий час панувало мовчання. Обидві курки, чорна й ряба, ходили й дзьобали, що доведеться. Ангулема витирала рукавом замурзаний буряком ніс. Вампір замислено грався кілочком від ковбаси.

— Завдяки мені, — перервала нарешті тишу Фрінгілла, — Ґеральт дізнався родовід Цірі та відомі лише небагатьом особам секрети й складнощі її генеалогії. Завдяки мені він знає про те, про що рік тому не мав найменшого уявлення. Завдяки мені він отримав інформацію, а інформація — це зброя. Завдяки мені й моєму магічному захисту він застрахований від ворожого сканування, а значить, і від таємних убивць. Завдяки мені й моїй магії його коліно вже не болить і може згинатися. На шиї він носить створений моїм мистецтвом медальйон, може, не такий добрий, як відьмачий, але все ж таки. Завдяки мені — і тільки мені — навесні чи влітку, поінформований, забезпечений, здоровий, готовий до всього й озброєний, він зможе стати проти ворогів. Якщо хтось із присутніх тут зробив для Ґеральта більше, дав йому більше, нехай про це скаже. Я охоче йому подякую.

Ніхто не відізвався. Кури дзьобали чоботи Кагіра, але молодий нільфгардець не звертав на них уваги.

— І справді, — сказав ядуче, — ніхто з нас не дав Ґеральтові більше, ніж ви, пані.

— Звідки я знала, що ти саме це скажеш?

— Не в тому справа, пані Фрінгілло… — почав вампір. Чародійка не дала йому закінчити.

— Тоді в чому? — запитала зухвало. — У тому, що він зі мною? Що поєднує нас почуття? У тому, що я не хочу, аби він звідси виїжджав? Не хочу, аби знищило його відчуття провини? Те саме відчуття провини, та покута, яка підштовхує в дорогу вас?

Регіс мовчав. Кагір також не мовив нічого. Ангулема розглядалася, схоже, мало що розуміючи.

— Якщо те, що Ґеральт відшукає Цірі, — промовила за хвилину чародійка, — записане на сувоях призначення, то воно так і станеться. Незалежно від того, чи вирушить відьмак у гори, чи залишиться сидіти в Туссані. Призначення наздоганяє людей. Не навпаки. Ви ж те розумієте? Чи ви розумієте те, пане Регісе Терзіфф- Годфруа?

— Краще, ніж ви думаєте, пані Віго. — Вампір крутив у пальцях кілочок із-під ковбаси. — Але для мене, нехай уже пані пробачить, призначення — це не сувої, написані рукою Великого Деміурга, і не воля Неба, і не невідворотні вироки якогось там провидіння, а результат багатьох на перший погляд не пов’язаних між собою фактів, подій і вчинків. Я був би схильним погодитися з вами, що призначення наздоганяє людей… і не тільки людей. Утім, не дуже подобається мені позиція, що навпаки бути не може. Бо позиція така — це вигідний фаталізм, це пеан, що вихваляє отупіння й мерзенність, пухову перину та звабне тепло дамського лона. Коротко кажучи, життя уві сні. А життя, пані Віго, може, і є сном, може, сном і закінчується… Але то є сон, який треба снити активно. Тому, пані Віго, на нас чекає шлях.

— То дорога вільна, — Фрінгілла встала майже настільки ж різко, як Мільва трохи раніше. — Прошу! На перевалах чекають на вас хуртовина, мороз і призначення. Аж так сильно потребуєте ви покути?! То вперед! Але відьмак залишиться тут. У Туссані! Зі мною!

— Вважаю, — спокійно відповів вампір, — що ви помиляєтеся, пані Віго. Сон, який відьмак бачить, є, визнаю те уклінно, сном чарівним і чудовим. Але будь-який сон, який ти бачиш надто довго, перетворюється на кошмар. А від цього ми прокидаємося з криками.

***

Дев’ятеро жінок, які сиділи за круглим столом замку Монтекальво, уп’яли очі у Фрінгіллу Віго. У Фрінгіллу, яка раптом почала затинатися.

— Ґеральт виїхав до виноградника Помероль уранці восьмого січня. А повернувся… Може, восьмого вночі… Або дев’ятого до опівдня… Не знаю того… Я не впевнена…

— Точніше, — лагідно попросила Шеала де Танкарвіль. — Просимо точніше, панно Віго. А якщо якийсь фрагмент оповіді вас бентежить, то можете його оминути.

***

По кухні, обережно ступаючи пазуристими лапами, ходила ряба курка. Пахло бульйоном.

Двері з тріском розчинилися. До кухні увірвався Ґеральт. На червоному від вітру обличчі мав синець і фіолетово-чорний струп підсохлої крові.

— Уперед, дружино, пакуватися, — виголосив без зайвих вступів. — Виїжджаємо! За годину — і ні на хвилину пізніше — хочу бачити вас усіх на пагорбі за містом, там, де стоїть стовп. Спакованих, у сідлах, готових до далекої й важкої дороги.

Вистачило. Наче всі віддавна тільки й чекали на ту звістку, наче віддавна були в готовності.

— Я мигцем! — крикнула, підхоплюючись, Мільва. — Я й за півгодини буду готова!

— Я також, — Кагір устав, кинув ложку, уважно глянув на відьмака. — Але хотілося б знати, що воно сталося. Примха? Сварка коханців? Чи ж справжній слід?

— Справжній слід. Ангулемо, чому ти кривишся?

— Ґеральте, я…

— Не бійся, я тебе не залишу. Змінив думку. Тебе, шмаркачко, треба пильнувати, ока з тебе не можна спускати. Уперед, кажу ж, пакуватися, готувати в’юки. І по одному, щоб не викрили, за місто, під стовп, на пагорб. За годину там зустрічаємося.

— Безумовно, Ґеральте! — крикнула Ангулема. — Сука, нарешті!

За мить на кухні залишилися тільки Ґеральт і ряба курка. І вампір, що спокійно продовжував сьорбати юшку з галушками.

— На особисте запрошення чекаєш? — холодно запитав Ґеральт. — Чому ти ще сидиш замість того, аби нав’ючувати мула Драакула? І прощатися із суккубом?

— Ґеральте, — спокійно промовив Регіс, зачерпуючи добавку з казанка, — на прощання із суккубом мені вистачить стільки ж часу, як і тобі на прощання зі своєю чорнявкою. Маю на увазі, що ти зі своєю чорнявкою взагалі не маєш наміру прощатися. А так між нами: молодих ти міг послати пакуватися криком, шумом і біганиною. Мені ж належить дати щось більше, хоча б зважаючи на мій вік. Попрошу кілька слів пояснення.

— Регісе…

— Пояснення, Ґеральте. Чим швидше ти почнеш, тим краще. Я тобі допоможу. Учора вранці, згідно з умовою, ти зустрівся біля брами з управителем винограднику Помероль…

***

Алкід Ферабрас, чорнобородий управитель винограднику Помероль, із яким вони познайомилися в корчмі «Фазанятник» напередодні Йуле, чекав на відьмака біля брами з мулом, а сам був вдягнений та екіпірований так, наче мали вони в планах подорожувати кудись ген-ген далеко, на край світу, аж за Браму Сольвейг і перевал Ельскердег.

— Це й насправді не близько, — відповів він на кисле зауваження Ґеральта. — Ви ж, пане, прибули з широкого світу, то вам наш малий Туссан бачиться задуп’ям. Думаєте, що тут від кордону до кордону шапкою докинути, причому сухою. Але помиляєтеся. До виноградника Помероль, куди ми прямуємо, чималий шмат дороги: якщо до полудня туди доберемося, то пощастить нам.

— Тоді помилка, що ми так пізно вирушаємо, — сухо сказав відьмак.

— Ага, може, і помилка. — Алкід Ферабрас глипнув на нього й хухнув у вуса. — Але ж я не знав, що ви з тих, що скорі вставати на світанку. Бо воно так у великих панів рідко буває.

— Я не великий пан. У дорогу, шановний пане управителю, не втрачатимемо часу на порожню балаканину.

— З язика ви в мене це зняли.

Поїхали вони містом, аби скоротити шлях. Ґеральт спочатку хотів протестувати, боявся, що зав’язнуть у відомих йому забитих завулках. Утім, управитель Ферабрас, як виявилося, знав краще за нього і місто, і час, коли на вулицях не було натовпу. Тож їхали вони безпроблемно й швидко.

Виїхали на ринок, минули ешафот. І шибеницю з повішеним.

— Небезпечна воно справа, — вказав рухом голови управитель, — рими складати й пісеньки співати. Особливо публічно.

— Суворі тут суди. — Ґеральт миттєво зрозумів, у чому річ. — Деінде за пасквілі найбільше — це ганебний стовп.

— Залежить від того, на кого пасквіль, — тверезо оцінив Алкід Ферабрас. — І як римований. Наша пані княгиня добра й кохана, але вже як розізлиться…

— Пісень, як каже один із моїх знайомих, не можна задавити.

— Пісень — ні. Але піснярів — запросто, он гляньте тільки.

Вони перетнули місто, виїхали крізь Бондарську браму прямо в долину Блессур, де річка жваво плескалася й пінилася на бистринах. Сніг на полях лежав лише в борознах і заглибленнях, але було досить холодно.

Минув їх рицарський почет, що напевне прямував до перевалу Сервантеса, до прикордонної фортеці Ведетте. Аж зарябіло від помальованих на щитах та вигаптуваних на плащах і капаризонах грифонів, левів, сердець, лілей, зірок, хрестів, крокв й іншої геральдичної дурні. Застукотіли копита, зафуркотіли прапорці, почулася співана міцними голосами кретинська пісенька про рицарську долю й кохану, яка, замість того, щоб чекати, раніше пішла заміж.

Ґеральт провів почет поглядом. Вид мандрівних рицарів викликав у нього в пам’яті Рейнара де Буа-Френа, який тільки-но був повертався зі служби й одразу розслаблявся в обіймах своєї містяночки, чий чоловік, торговець, не бував удома зранку до вечора, напевне, затриманий десь у дорозі через розливи річок, ліси, повні звірів, та інші шаленства стихій. Відьмак і не думав виривати Рейнара з обіймів коханки, але по-справжньому жалів, що не переніс контракт із виноградником Помероль на якийсь пізніший термін. Полюбив рицаря, бракувало йому того товариства.

— Їдьмо, пане відьмак.

— Їдьмо, пане Ферабрас.

Вони поїхали гостинцем уверх за течією річки. Блессур звивалася й вигиналася, але було тут повно мостів, тож не доводилося накручувати дороги.

З ніздрів Плітки виривалася пара.

— Як думаєте, пане Ферабрас, довго зима протриває?

— На Саовін мороз був. А прислів’я каже: «Як на Саовін мороз, теплих штанів треба воз».

— Розумію. А ваша лоза? Не зашкодить їй холод?

— Холодніше бувало.

Їхали далі мовчки.

— Ото бачте, — відізвався Ферабрас, указуючи. — В отій-оно котловинці лежить сільце Лисячі Ями. На тамтих полях — дивина та й годі — горнятка ростуть.

— Прошу?

— Горнятка. Народжуються в земному лоні самі із себе, винятково мистецтвом природи, без якоїсь допомоги людської. Як деінде бульба чи ріпа, у Лисячих Ямах ростуть горнятка. Усілякого роду й різних форм.

— Справді?

— Щоб мені здоровому бути. Саме тому Лисячі Ями встановлюють партнерські контакти із селищем Дудно в Маехті. Бо там, як кажуть, земля родить кришки до горняток.

— Усілякого роду й різних форм?

— Оце ви точно правдочку сказали, пане відьмак.

Вони їхали далі. Мовчки. Блессур шуміла й пінилася на камінні.

***

— А отамки, бачте, пане відьмак, руїни давнього бургу Дун Тинне. Страшливих сцен той бург, як вірити байкам, був свідком. Вальгерій, що його Вдалим звали, убив там криваво й у жорстоких муках невірну дружину, її коханця, її матір, її сестру та її брата. А потім сів і заплакав незрозуміло чому…

— Я про те чув.

— Тож ви тута бували?

— Ні.

— Ха. Значить, далеко байка розійшлася.

— Оце ви точно правдочку сказали, пане управитель.

***

— А ота, — указав відьмак, — ота ось зграбна вежичка за отим страшним бургом? Що воно таке?

— Там? То храм.

— Якого божества?

— А хто б те пам’ятав.

— Факт. Хто б.

***

Близько полудня вони побачили виноградники, що плавно спускалися до Блессур схилами пагорбів, — рівно підрізані лози, зараз потворні й пронизливо голі. На верхівці найвищого пагорба, шмагані вітром, стирчали в небо вежі, товстелезний донжон і барбакан замку Помероль.

Ґеральта зацікавило, що дорога, яка вела до замку, була наїжджена, нашпортана копитами й колесами не менше, ніж гостинець, і було чітко видно, що саме до замку Помероль із гостинцю хтось часто завертав. Він стримувався від запитання аж до тієї миті, коли помітив під замком кільканадцять розпряжених, накритих полотнами возів, солідних і міцних повозок, які використовують для далеких перевезень.

— Купці, — пояснив управитель, вислухавши запитання. — Винні торговці.

— Купці? — здивувався Ґеральт. — Як це? Я думав, що гірські перевали засипано снігом, а Туссан відрізаний від світу. Яким же дивом сюди прибули купці?

— Для купців, — сказав серйозно управитель Ферабрас, — немає поганих доріг, принаймні для тих, хто серйозно сприймає свою справу. У них, пане відьмак, є таке правило: якщо мета заохочує, то й спосіб повинен знайтися.

— І справді, — повільно промовив Ґеральт, — правило чітке та гідне наслідування. У будь-якій ситуації.

— Напевне. Але якщо казати правду, то деякі з торговців стирчать тут з осені, виїхати не можуть. Але духом не занепадають, говорять, що, мовляв, зате навесні перші будемо, раніше, ніж конкуренти з’являться. У них то зветься «позитивне мислення».

— І цьому правилу, — кивнув Ґеральт, — важко докоряти. Утім, іще одна справа мене цікавить, пане управителю. Навіщо ці купці сидять тут, на відлюдді, а не в Боклері? Княгиня не квапиться надати їм постій? Може, гордує купцями?

— Аж ніяк, — відповів Ферабрас. — Пані княгиня завжди запрошує їх, але вони ґречно відмовляють. При виноградниках мешкають.

— Навіщо?

— Боклер, кажуть, то лише одні бенкети, бали, гулянки, пиятики та потрахульки. Людина, кажуть, від того тільки паршивіє, дурнішає й час втрачає замість мислити про торгівлю. А мислити треба про те, що насправді важливе. Про мету, що світить. Безперестанно. Не розпорошуючи думки на якісь там дрібниці. Тоді — і лише тоді — бажаної мети можна досягнути.

— Воістину, пане Ферабрас, — повільно промовив відьмак. — Радий я нашій спільній подорожі. Чимало користі я з наших розмов маю. Насправді чимало.

***

Попри очікування відьмака, вони не поїхали до замку Помероль, а подалися трохи далі, на пагорб за котловиною, де стояв іще один замчик, трохи менший і куди більш занедбаний. Фортечка звалася Зурбарраном. Ґеральт зрадів перспективі близької роботи, бо темний, вишкірений зубатими кренелажами Зурбарран виглядав точнісінько як проклята руїна, де беззаперечно роїтися повинно від чарів, див і потвор.

Усередині, на подвір’ї, замість див і потвор, він побачив кільканадцятеро людей, поглинутих такими чарівними заняттями, як перекочування діжок, стругання дощок і їх збивання за допомогою чопиків. Відгонило свіжим деревом, свіжим вапном, несвіжим котом, скислим вином і гороховим супом. Гороховий суп зараз і подали.

Зголоднілі з дороги й холоду, їли вони жваво й мовчки. Компанію їм складав підлеглий управителя Ферабраса, представлений Ґеральтові як Шимон Гілька. Прислужували дві світловолосі дівки з довгими, у два лікті, косами. Обидві кидали на відьмака погляди настільки красномовні, що він вирішив якомога швидше зайнятися справами.

Шимон Гілька потвору не бачив. Про її вигляд знав винятково з других рук.

— Чорний, бають, був, наче смола, але гди по стінці повз, цеглини крізь нього було видко. Як той холодець був, розумієте, пане відьмак, або ж наче, перепрошую, шмаркля якась. А лаписька мав довгі й тоненькі, а силу тих лаписьок мав чи осімь, чи шше більше. А Йонтек отакочки стояв, стояв, дивився, аж раптом як гримнуло йому, і крикнув він тоді: «Згинь-пропади!» — і шше екзорцизм додав: «А бодай би ти здох, падлюче ти падло!» А потвора тоді хоп, хоп, хоп! Хопнуло — і тільки його й бачили. Утекло в печери. Тоді хлопи отакочки сказали: як потвора, то давайте, кажуть, плати більше в умовах, для здоров’я шкідливих, а як нє, то ми в цех зі скаргою підемо. Ваш цех, я їм тоді на те, може, хоч у дупу…

— Коли, — обірвав його Ґеральт, — бачили потвору востаннє?

— А десь тижня зо три тому. Десь так трохи перед Йуле.

— Говорили ви, — відьмак глянув на управителя, — що перед Ламмасом.

Алкід Ферабрас почервонів там, де обличчя не закривала борода. Гілька пхекнув.

— Отож-бо, отож-бо, пане управитель, як бажаєте нами управляти, то частіше до нас їздити тре’, а не тілько в Боклері в конторі стілець дупою полірувати. Так ото я собі думаю…

— Не цікаві мені ваші думки, — обірвав його Ферабрас. — Про потвору кажіть.

— Та я ж уже сказав. Усе, шшо було.

— Жертв не було? Ні на кого не нападали?

— Нє. Але в позатому році пропав безвісти один парубок. Дехто казав, шшо то потвора його в безодню заманила й тамочки вбила. А інні казали, шшо ніяка то не потвора, а парубок отой із власного побажання дав драла, причому через борги та елементи. Бо він, знаєте, у кості гравав затято, а мирошниківні пузо накачав, а ота мирошниківна до судів побігла, а суди парубку елементи платити наказали…

— А більше, — рішуче перервав його розпатякування Ґеральт, — ні на кого та потвора не нападала? Хтось інший її бачив?

— Нє.

Одна з дівок, доливаючи Ґеральтові місцевого вина, проїхалася йому по вуху грудьми, після чого заохочувально підморгнула.

— Ходімо, — швидко сказав Ґеральт. — Немає чого сидіти та теревенити. Супроводьте мене в підвали.

***

Амулет Фрінгілли, на жаль, не виправдовував надії, на нього покладені. У те, що оправлений у срібло відшліфований хризопраз замінить його відьмацький медальйон із вовком, Ґеральт не вірив навіть на мить. Зрештою, Фрінгілла такого й не обіцяла. Утім, переконливо запевнила, що після підлаштування до психіки того, хто амулет носитиме, виконуватиме той найрізноманітніші завдання, зокрема й попереджатиме про небезпеку. Проте або чари Фрінгіллі зовсім не вдалися, або ж у Ґеральта й амулета було різне розуміння того, що є небезпекою, а що ні. Хризопраз ледь відчутно затремтів, коли вони, ідучи до підвалів, перетяли шлях великому рудому котові, що прогулювався подвір’ям із гордовито задертим хвостом. Зрештою, кіт мусив уловити якийсь сигнал від амулета, бо здимів, відчайдушно нявкаючи.

Коли ж відьмак спустився в підвали, медальйон раз у раз починав, нервуючи власника, тремтіти, причому в приміщеннях, здавалося б, сухих, безпечних і чистих, у яких єдина небезпека чаїлася у великих діжках. Тому, хто, втративши самоконтроль, ляже з роззявленим ротом під шпунт, загрожувало тут важке сп’яніння. Але нічого більше.

Натомість медальйон навіть не затремтів, коли Ґеральт покинув обжиту частину підземель і кількома сходами та штреками спустився нижче. Відьмак давно вже зорієнтувався, що під більшістю виноградників у Туссані були старовинні копальні. Схоже, сталося так, що, коли лоза прийнялася й почала приносити кращий прибуток, розробку копалин припинили, а копальні закинули, частково пристосовуючи коридори й переходи під винні підвали та склади. Замки Помероль і Зурбарран стояли над давніми копальнями сланцю. Повно тут було штолень і дір, вистачило б миттєвої неуважності, аби спочити на дні якоїсь із складним переломом. Частину дір прикривали трухляві дошки, що, присипані сланцевим пилом, мало відрізнялися від скелі. Необережно ступити на щось таке було насправді небезпечним, тому медальйон мав би про те попереджати. Але не попереджав.

Не попередив також, і коли зі сланцевих завалів у якихось десяти кроках від Ґеральта вигулькнула сіра невиразна фігура, зашкрябала кігтями по скелі, підскочила, завила страшенно, після чого з виском і хихотінням погнала по коридору й пірнула в одну із зяючих у стінах ніш.

Відьмак вилаявся. Магічна штучка реагувала на рудих котів, але не на гремлінів. «Треба буде поговорити про це з Фрінгіллою», — подумав він, підходячи до діри, у якій зникла істотка.

Амулет затремтів сильніше.

«Саме вчасно», — подумав Ґеральт, але відразу замислився. Медальйон, урешті-решт, міг бути й не таким уже й дурнуватим. Стандартна й улюблена тактика гремлінів полягала у втечі й засідці, з якої вони тяли переслідувача раптовим ударом гострих, наче серпи, кігтів. Гремлін міг чекати там, у темряві, а медальйон про те сигналізував.

Чекав відьмак довго, затримавши подих та напружуючи слух. Амулет спокійно й мертво лежав у нього на грудях. З діри відгонило тухлим і неприємним смородом. Але панувала мертва тиша. А жоден гремлін не витримав би в тиші так довго.

Не задумуючись уже, Ґеральт поліз у діру й рушив уперед навкарачки, тручись спиною об шорстку стелю. Багато не пройшов.

Щось хрупнуло й зашурхотіло, підлога просіла, а відьмак поїхав униз разом із кількома центнерами камінців і піску. На щастя, тривало те недовго: бездонної прірви під ним не виявилося, звичайний льох. Він вилетів, наче гівно з каналізаційної труби, і з хрупанням гепнувся на купу спорохнілого дерева. Витрусив із волосся й виплюнув пісок, паскудно вилаявся. Амулет сіпався безперестанно, тремтів у нього на грудях, наче посаджений за пазуху горобчик. Відьмак стримався від того, щоб зірвати його й викинути до дідька. По-перше, Фрінгілла розлютилася б. По-друге, хризопраз начебто володів іще якимись там магічними можливостями. Ґеральт мав надію, що за тих, інших обставин, він може й стати в пригоді.

Коли він спробував устати, намацав круглий череп. І зрозумів, що те, на чому він лежить, зовсім не дерево.

Він устав і швидко оглянув купу кісток. Усі належали людям. Усі ці люди в мить смерті були закутими в кайдани й, схоже, залишалися голими. Кістки були покручені й погризені. Коли їх гризли, люди могли вже не жити. Але це не було напевне.

Від штольні йшов коридор, довгий, прямий, наче стріла. Сланцева стіна була оброблена досить гладенько, це вже не скидалося на копальню.

Він раптом вийшов у величезну печеру, стеля якої потопала в темряві. Середину каверни займала велика, чорна й бездонна діра, над якою висів кам’яний, небезпечно крихкий на перший погляд місточок.

Вода крапала зі стін, і по всій печері розходилося відлуння. З прірви віяло холодом і смородом. Амулет поводився спокійно. Ґеральт зійшов на мостик, уважний і зосереджений, намагаючись триматися подалі від крихких балюстрад.

За мостиком знову був коридор. У гладенько оброблених стінах він зауважив заіржавлені тримачі для смолоскипів. Були тут також ніші, де стояли статуї з піщаника, але вода, що скрапувала на них століттями, перетворила їх на безформні брили. У стіну також було вставлено барельєфи, виконані з твердішого матеріалу. Ґеральт розпізнав жінку з місячними рогами, вежу, ластівку, кабана, дельфіна, єдинорога.

Він почув голос.

Став, затамувавши подих.

Амулет здригнувся.

Ні, це не ілюзія, це не шурхіт сланцю, що зсовувається зі стін, і не відлуння від крапель води. То був людський голос. Ґеральт прикрив очі й нашорошив вуха. Локалізував.

Голос, відьмак голову б заклав, лунав зі ще однієї ніші, з-за ще однієї статуї, розмитої, але не настільки, щоб втратити округлі жіночі форми. Цього разу медальйон виявився на висоті свого призначення. Блиснуло, а Ґеральт раптом помітив у стіні відблиск металу. Він схопив розмиту жінку в міцні обійми, сильно провернув. Заскреготіло, і вся ніша провернулася на сталевих завісах, відкриваючи гвинтові сходи.

Згори сходів знову долинув голос. Ґеральт не став роздумувати довго.

Угорі він знайшов двері, що відчинилися без спротиву й навіть без скреготу. За дверима було невеличке склепінчате приміщення. Зі стін стирчали чотири величезні латунні труби, на кінцях розширені, наче горни. Посередині, поміж краями труб, стояло крісло, а в кріслі сидів скелет. На черепі мав залишки берету, що накривали його чи не до зубів. На кістках — залишки багатого одягу, на шиї — золотий ланцюг, а на ногах — добряче погризені щурами тиснені чоботи із задертими носаками.

З однієї з труб пролунало чхання, настільки голосне й несподіване, що відьмак аж підскочив. Потім хтось висякався, і відголос, підсилений латунною трубою, був майже пекельним.

— На здоров’я, — почулося з труби. — Але ж ви й сякаєтеся, Скеллен.

Ґеральт зіпхнув скелет із крісла, не забувши зняти й заховати в кишеню золотий ланцюг. Потім сам усівся на місце для підслуховування, біля краю труби.

***

Один голос із тих, кого він підслуховував, був басовитим, глибоким і гучним. Коли говорив, латунна труба аж вібрувала.

— Але ж ви й сякаєтеся, Скеллен. Де то ви так прихворнули? І коли?

— Нема сенсу про те говорити, — відповів сопливий. — Клята хвороба причепилася й тримає, тільки-но відпустить, як знову повертається. Навіть магія не допомагає.

— То, може, варто змінити магіка? — відізвався ще один голос, що скрипів, неначе старі заіржавлені завіси. — Той Вільгефорц може поки що похвалитися небагатьма успіхами, ось що я скажу. Як на мене…

— Облишмо те, — втрутився хтось, хто говорив, характерно розтягуючи звуки. — Не для того ми організували з’їзд тут, у Туссані. На краю світу.

— На йоханому краю світу!

— Цей край світу, — сказав сопливий, — єдина відома мені країна, у якій немає своєї служби безпеки. Єдиний закуток імперії, який не нашпигований агентами Ваттьє де Рідо. Це вічно веселе та п’яне князівство всі вважають за комедію, і ніхто не сприймає його серйозно.

— Такі країни, — сказав той, що тягнув звуки, — завжди були раєм для шпигунів та улюбленим місцем їхніх зустрічей. Тому притягали вони також і контррозвідку, і шпиків, усяких там професійних підслуховувачів і підглядачів.

— Може, було так раніше. Але не за бабської влади, що триває в Туссані вже сотню років. Повторюю: ми тут у безпеці. Тут ніхто нас не вистежить і не підслухає. Можемо ми, удаючи купців, спокійно обговорити проблеми, настільки важливі для ваших милостей. Для ваших приватних багатств та латифундій.

— Та чхав я на ту приватність! — заперечив скреготливий. — Я тут не через приватність! Мені йдеться винятково про добро Імперії. А добро Імперії, панове, то міцна династія! Натомість шкодою й великим злом для Імперії буде, якщо на трон сяде якийсь паршивець, зіпсутий плід гнилої крові, нащадок хворих фізично й морально північних кроликів. Ні, панове! На таку справу, клянуся Великим Сонцем, я, де Ветт із де Веттів, не стану дивитися бездіяльно! Тим більше, що дочка моя вже мало не була обіцяна…

— Твоя дочка, де Ветт? — заричав той басовитий, що гудів. — А мені тоді що говорити? Мені, який підтримав те щеня Емгира тоді, у боротьбі проти узурпатора? Це ж із моєї резиденції кадети рушили штурмувати палац! А раніше? Вони ж у мене й ховалися! У той час малий крутій ласкаво дивився на мою Ейлану, усміхався, компліментами сипав, та й за завісою — знаю про те — за цицьки її мацав. А тепер що? Інша імператриця? Такий ото афронт? Така зневага? Імператор Вічної Імперії, який вище, ніж дочок старших родів, цінує приблуду з Цінтри? Що? Сидить він на троні з моєї ласки, а мою Ейлану сміє зневажати? Ні, я того не знесу!

— Як і я! — крикнув іще один голос, високий та екзальтований. — Мені він також виказав зневагу! Заради тієї цінтрійської приблуди він кинув мою дружину!

— На щастя, — відізвався той, який тягнув звуки, — приблуду відіслано на той світ. Як випливає з доповіді пана Скеллена.

— Я слухав ту доповідь уважно, — сказав скреготливий, — і дійшов висновку, що з неї не випливає нічого, крім того, що приблуда зникла. Якщо вона зникла, то може й знову об’явитися. Від минулого літа вона зникала й об’являлася кілька разів! Воістину, пане Скеллен, ви дуже нас розчарували, от що я вам скажу. Ви й той ваш чародій Вільгефорц!

— Не час зараз про те, Йоахіме! Не на часі ображати й звинувачувати один одного, убиваючи клинця в нашу єдність. Мусимо бути сильні єдністю. І рішучістю. Бо неважливо, цінтрійка жива чи ні. Імператор, який одного разу принизив старі роди, буде робити те й надалі! Немає цінтрійки? То за кілька місяців буде готовий представити нам імператрицю із Зерріканії або Занґвебару! Ні, клянуся Великим Сонцем, цього ми не допустимо!

— Не допустимо, точно! Слушно мовиш, Ардалю! Рід Емрейсів не виправдав очікувань: кожна мить, поки Емгир сидить на троні, шкодить Імперії, ось що я вам скажу. А є ж кого посадовити на трон. Молодий Ворхіс…

Почулася голосне чхання, а потім трубне шмаркання.

— Монархія конституційна, — сказав чхун. — Саме час для конституційної монархії, для прогресивного устрою. А потім демократія… Влада народу…

— Імператор Ворхіс, — повторив із притиском глибокий голос. — Імператор Ворхіс, Стефане Скеллен. Який ожениться на моїй Ейлані або ж на якійсь із дочок Йоахіма. І тоді я стану великим коронним канцлером, де Ветт — фельдмаршалом, а ви, Стефане, — графом і міністром внутрішніх справ. Хіба що ви, як прибічник якогось там народу чи буроду, заявите про відмову від титулу й стану. Га?

— Облишмо в спокої історичні процеси, — примирливо сказав шмаркатий. — Їх усе одно ніщо не стримає. Але сьогодні, ваша милосте великий канцлере еп Даги, якщо я й маю якісь заперечення щодо особи принца Ворхіса, то переважно тому, що це людина залізного характеру, гордовитий і непохитний, на якого непросто буде вплинути.

— Якщо можна, то я хотів би дещо сказати, — відізвався той, що тягнув звуки. — Принц Ворхіс має сина, малесенького Морврана. Це набагато кращий кандидат. По-перше, він має більше прав на трон, як по мечу, так і по кужелю. По-друге, це дитина, за яку буде правити рада регентів. Чи то ми.

— Дурня! Ми дамо собі раду й з батьком! Знайдемо спосіб!

— Підкладемо йому, — запропонував екзальтований, — мою дружину!

— Тихенько, графе Бройн. Зараз це не на часі. Панове, треба домовлятися про дещо інше, ось що я вам скажу. Бо я хотів би звернути увагу на те, що Емгир вар Емрейс усе ще панує.

— Авжеж, — погодився шмаркатий, трублячи в хустку. — Панує й живе, добре себе має як тілом, так і розумом. Особливо останнє неможливо поставити під сумнів після того, як він обох ваших милостей випровадив із Нільфгарду разом із тими військами, що могли б вам бути вірними. Тож як панству виконати переворот, мосьпане Ардалю, коли в будь-який момент доведеться вам іти в бій на чолі групи армій «Схід»? А князь Йоахім також, здається повинен перебувати у своїх військах, зі спеціальною оперативною групою «Верден».

— Не треба отих гримас, бо тільки у твоїх фантазіях це робить тебе подібним на твого нового принципала, чародія Вільгефорца. А ще треба б тобі знати, Пугачу, що якщо Емгир щось і підозрює, то вину покладе саме на вас — тебе й Вільгефорца. Признайся, хотіли ви впіймати цінтрійку й торгуватися нею, купуючи милість Емгира? Тепер, як дівчина вже мертва, торгувати нема чим, правильно? Емгир розірве вас кіньми, ось що я скажу. Не зносити вам голів, ані тобі, ані чарівникові, з яким ти зв’язався попри наші побажання!

— Ніхто з нас не збереже голови, Йоахіме, — втрутився бас. — Треба глянути правді в очі. Ми аж ніяк не в кращій ситуації, ніж Скеллен. Обставини такі, що ми зараз усі в одному човні.

— Але то Пугач нас у той човен посадовив! Мали ми діяти таємно, а тепер що? Емгир усе знає! Агенти Ваттьє де Рідо йдуть по сліду Пугача по всій імперії! А нас, аби позбутися, відіслали на війну!

— А от цьому, — сказав той, хто тягнув звуки, — я б радів, цим би я скористався. Війна, що ніяк не скінчиться, запевняю панів, уже всіх дістала. Військо, простолюд, а передусім купців та підприємців. Сам факт закінчення війни привітають у всій Імперії з величезною радістю незалежно від того, чим та війна скінчиться. А ви ж, панове, як командири армій, вплив на результат цієї війни маєте, скажімо так, на відстані руки. Що може бути легшого, аніж у разі перемоги, що увінчає збройний конфлікт, отримати лавровий вінок? А в разі поразки виступити мужами-рятівниками, речниками перемовин, що кладуть край кровопролиттю?

— Правда, — сказав за мить скреготливий. — Великим Сонцем клянуся, то правда. Слушно ви говорите, пане Льоварден.

— Емгир, — сказав бас, — накинув собі петлю на горлянку, посилаючи вас на фронт.

— Емгир, — промовив екзальтований, — усе ще живий, мосьпанство князі. Живе й добре почувається. Станете ділити шкіру невбитого ведмедя.

— Ні, — промовив бас. — Ведмедя ми спочатку вб’ємо.

Мовчання тривало довго.

— Отже, замах. Смерть.

— Смерть.

— Смерть!

— Смерть. Це єдине рішення. Емгир має прибічників, поки залишається живим. Як Емгир помре, нас підтримають усі. Стане на наш бік аристократія, бо аристократія — то ми, а сила аристократії — в її солідарності. Стане на наш бік значна частина війська, особливо та частина офіцерського корпусу, яка пам’ятає Емгирові чистки після содденської поразки. І стане на наш бік народ…

— Бо народ темний, дурний і ним легко маніпулювати, — закінчив, висякавшись, Скеллен. — Досить крикнути «Урра!», виголосити промову зі сходів сенату, відчинити в’язниці й знизити податки.

— Ви маєте абсолютну рацію, графе, — сказав той, що тягнув звуки. — Тепер я знаю, чому ви так дерете горло за ту демократію.

— Попереджаю, — проскреготів той, кого називали Йоахімом, — що так ото гладенько воно нам не піде, панове. Увесь наш план спирається на те, що Емгир помре. А не можна заплющувати очі на той факт, що в Емгира багато поплічників, він має корпуси внутрішніх військ, він має фанатичну гвардію. Нелегко буде прорубуватися крізь бригаду «Імпера», а вона — не тіште себе надіями — буде боронитися до останнього.

— І тут, — заявив Стефан Скеллен, — пропонує нам свою допомогу Вільгефорц. Нам не доведеться вести облогу палацу чи пробиватися крізь «Імперу». Справу вирішить один убивця, що матиме магічний захист. Так, як воно сталося в Третогорі, перед ребелією магів на Танедді.

— Король Радовід Реданський.

— Саме так.

— У Вільгефорца є такий убивця?

— Є. Щоб довести ступінь нашої довіри, панове, я скажу вам, хто то. Чародійка Йеннефер, яку ми тримаємо у в’язниці.

— У в’язниці? Я чув, що Йеннефер — то спільниця Вільгефорца.

— Вона його в’язень. Зачарована й загіпнотизована, запрограмована, наче голем, вона здійснить замах, після чого покінчить життя самогубством.

— Не дуже мені подобається якась там зачарована відьма, — сказав той, який тягнув звуки, а невдоволення призвело до того, що розтягувати їх він почав іще сильніше. — Кращим був би якийсь герой, полум’яний ідейний месник…

— Месниця, — обірвав його Скеллен. — Пасує те, наче на неї шите, пане Льоварден. Йеннефер буде мститися за кривди, якими тиран її принижував. Емгир переслідував і довів до смерті її вихованку, невинну дитинку. Той жорстокий самовладець, той збоченець, замість дбати про Імперію й народ, переслідував і катував дітей. За те дістала його рука помсти…

— Як на мене, — заявив басом Ардаль еп Даги, — то дуже добре.

— Як на мене, також, — проскреготів Йоахім де Ветт.

— Чудово! — крикнув екзальтовано граф Бройн. — За ґвалт чужих дружин тирана та збоченця дістала рука помсти. Чудово!

— Одна тільки річ, — протягнув звуки Льоварден. — Аби довести довіру, пане Скеллен, прошу нам розповісти про актуальне місцезнаходження пана Вільгефорца.

— Панове, я… Мені не можна…

— Це буде гарантія. Запорука щирості й відданості справі.

— Не бійся зради, Скеллен, — додав еп Даги. — Ніхто з присутніх тут не зрадить. То парадокс. За інших обставин, може, і знайшовся б між нами такий, хто схотів би купити життя, зрадивши інших. Але всі тут знають аж занадто добре, що зрадою вони не купили б нічого. Емгир вар Емрейс не пробачає. Не вміє пробачати. Замість серця він має шматок льоду. І саме тому він помре.

Стефан Скеллен більше не вагався.

— Ну добре, — сказав. — Нехай воно й буде запорукою щирості. Вільгефорц ховається…

***

Відьмак, який сидів біля країв труб, аж до болю стиснув кулаки. Напружив слух. І пам’ять.

***

Сумніви відьмака стосовно амулета Фрінгілли були марними й розвіялися миттєво. Коли він увійшов до великої каверни й наблизився до кам’яного місточка над чорною безоднею, медальйон зашарпався й затремтів на шиї вже не як горобець, а як великий і сильний птах. Наприклад, гайворон.

Ґеральт завмер. Заспокоїв амулет. Не робив ані найменшого руху, аби слух його не збивав ні шелест, ні навіть голосне дихання. Він чекав. Знав, що по той бік прірви, за місточком, було щось, що зачаїлося в темряві. Не виключав, що те щось могло ховатися також і за його плечима, а міст мав стати пасткою. Не мав він наміру дати себе в неї заманити. Чекав. І дочекався.

— Вітаю, відьмаче, — почув він. — Ми на тебе чекали.

Голос у темряві звучав дивно. Але Ґеральт уже чув такі голоси, знав їх. Голоси істот, що не звикли розумітися за допомогою мови. Уміючи користуватися апаратом легенів, діафрагми, трахеї й гортані, створіння ті не повністю контролювали апарат артикуляційний, навіть коли їхні губи, піднебіння та язик мали будову цілком подібну до людської.

Слова, які промовляла така істота, крім того, що були дивно артикульовані й інтоновані, сповнювалися звуків, чужих для людського вуха: від твердих і гидко клацаючих до тих, що сичали й були слизько-м’якими.

— Чекали ми тут на тебе, — повторив голос. — Знали ми, що ти прийдеш, якщо заманити тебе плітками. Що ти залізеш сюди, під землю, аби вистежувати, переслідувати й убивати. Але ти вже не вийдеш звідси. Не побачиш уже сонця, яке так полюбляв.

— Покажися.

У темряві за мостом щось ворухнулося. Темрява в одному місці начебто згустіла й набула більш-менш людських форм. Створіння, здавалося, ані на мить не залишається в тій самій позі й на тому самому місці, змінює їх за допомогою швидких, нервових, нескоординованих рухів. Відьмак уже бачив таких істот.

— Корред, — промовив холодно. — Я міг сподіватися тут на когось подібного до тебе. Аж дивно, що я не зустрів тебе раніше.

— Отакої, прошу, — у голосі рухливого створіння звучала насмішка. — У темряві, а впізнав. А отого впізнав? А отого? А отого?

З темряви безшелесно, наче духи, випірнули три інші створіння. Одне, що чаїлося за спиною корреда, за формою й загальним виглядом також було гуманоїдом, але нижчим, більш згорбленим і більш мавпоподібним. Ґеральт знав, що то кіллмуліс.

Іще дві потвори, як він слушно підозрював, ховалися перед містком, готові відрізати йому відступ, якби він зійшов на місток. Перша, яка була зліва, заскрипіла кігтями, наче величезний павук, завмерла, перебираючи численними ногами. Був то пришкірник. Останнє створіння, що трохи нагадувало канделябр, вигулькнуло, здавалося, прямо з потрісканої сланцевої стіни. Що воно таке, Ґеральт відгадати не зумів. У жодній із відьмачих книг про такого монстра не розказували.

— Я не хочу сварки, — сказав він, трохи розраховуючи на той факт, що створіння почали з розмови замість того, щоб просто стрибнути в темряві йому на карк. — Я не хочу з вами сварки. Але якщо до чогось дійде, стану боронитися.

— Це ми врахували, — шиплячим голосом промовив корред. — Тому ми тут учотирьох. Тому ми тебе сюди заманили. Ти отруїв нам життя, клятий відьмаче. Найкращі печери в тій частині світу, чудові місця для зимування, а ми тут зимуємо чи не від початку історії. А тепер ти приліз сюди полювати, мерзотнику. Переслідувати нас, іти по сліду, убивати за гроші. Із цим покінчено. Як і з тобою.

— Послухай, корреде…

— Увічливіше, — ревнуло створіння. — Я не терплю хамства.

— То як мені до тебе…

— Пане Швайтцер.

— Тоді, пане Швайтцер, — продовжив Ґеральт позірно слухняно й покірно, — буде воно ось як. Увійшов я сюди, не стану приховувати, як відьмак, із відьмачим завданням. Пропоную обійти ту справу мовчанням. Але в цих підземеллях сталося дещо, що діаметрально змінило ситуацію. Я довідався дещо страшенно важливе для себе. Щось, що може змінити все моє життя.

— І що з усього того має випливати?

— Я мушу, — Ґеральт був взірцем спокою й терпіння, — зараз же вийти на поверхню, зараз же, ні хвилини не гаючи, і рушити в дальню дорогу. Дорогу, яка може виявитися дорогою без повернення. Я сумніваюся, чи колись повернуся в цей край…

— Отаким чином ти хочеш купити собі життя? — засичав пан Швайтцер. — Нічого не вийде. Твої благання марні. Ти в нас у пастці, і ми тебе з неї не випустимо. Уб’ємо тебе з думкою не тільки про себе, а й про інших наших побратимів. За — так оце скажу — нашу й вашу свободу.

— Я не тільки не повернуся в цей край, — терпляче продовжив Ґеральт, — але взагалі облишу діяльність відьмака. Ніколи вже не заб’ю жодного з вас…

— Брешеш! Брешеш зі страху!

— Але, — Ґеральт і цього разу не дав себе перервати, — дуже мушу, як уже сказав, звідси вийти. Тож ви маєте на вибір два варіанти. Перший: повірите в мою щирість, і я звідси вийду. Другий: я вийду звідси по ваших трупах.

— Третя, — виплюнув корред, — ти сам станеш трупом.

Відьмак із коротким сичанням видобув меч із піхов на спині.

— Не єдиним, — сказав спокійно. — З певністю не єдиним, пане Швайтцер.

Корред якийсь час мовчав. Кіллмуліс тримався в нього за спиною, розгойдувався й покашлював. Пришкірник згинав і випростовував ноги. Канделябр змінював форму. Тепер виглядав, наче кривобока ялинка з величенькими фосфоресцентними очима.

— Дай нам доказ, — сказав нарешті корред, — твоєї щирості й доброї волі.

— Який?

— Твій меч. Стверджуєш, що перестанеш бути відьмаком. Відьмак — то його меч. Кинь його в прірву. Або зламай. Тоді ми дозволимо тобі вийти.

Ґеральт мить стояв нерухомо в тиші, у якій було чутно капання води зі стелі й стін. Потім повільно, не поспішаючи, увіткнув — вертикально й глибоко — меч у тріщину скелі. І зламав клинок сильним ударом чобота. Той тріснув зі стогоном, відлуння від якого пройшло по всій печері.

Вода крапала зі стін, стікала по ним, наче сльози.

— Не можу повірити, — сказав поволі корред. — Не можу повірити, що хтось може виявитися таким дурним.

Кинулися на нього всі миттю без крику, наказу чи команди. Першим гнав через місток пан Швайтцер із виставленими кігтями й вишкіреними іклами, яких не засоромився б і вовк.

Ґеральт дозволив йому наблизитися, після чого крутнувся в стегнах і втяв, розваливши йому нижню щелепу й горло. Наступної миті був уже на місточку, ударом на відліг розпанахав кіллмуліса. Зіщулився й припав до скелі саме вчасно, щоб канделябр, стрибнувши, пролетів над ним, ледь зачепивши куртку кігтями. Відьмак відскочив від пришкірника, від його тонких лап, що крутилися, наче крила вітряка. Удар однієї з лап дістав його в голову, Ґеральт затанцював, ухиляючись й оточуючи себе широким круговим ударом. Пришкірник підскочив до нього знову, але схибив. Ударив у бар’єр і розбив його, полетівши в прірву разом із градом каміння. До того часу не видав навіть звуку, але як падав, то завив. Виття затихало довго.

Атакували його з двох боків. З одного — кіллмуліс, який, хоча й був поранений, зумів устати. Відьмак скочив на балюстраду мостика, відчуваючи, як під чобітьми хилитається, зсуваючись, каміння, і як тремтить увесь міст. Балансуючи, він опинився подалі від кігтистих лап канделябра й за спиною кіллмуліса. Шиї в кіллмуліса не було, тому Ґеральт тяв його в скроню. Але череп потвори був наче із заліза, довелося його рубанути вдруге. Витратив він при тому трохи більше, ніж потрібно, часу.

Отримав у голову, біль блиснув під черепом і в очах. Він крутнувся, оточуючи себе широким блоком, і, відчуваючи, як швиденько тече з-під волосся кров, намагався зрозуміти, що саме сталося. Дивом уникнувши другого удару кігтів, зрозумів. Канделябр змінив форму й зараз атакував неймовірно подовженими лаписьками.

Це мало свій слабкий бік. А саме — зміщений центр ваги й рівноваги. Відьмак пірнув під лапи, скорочуючи дистанцію. Канделябр, бачачи, що може статися, упав, наче кіт, на спину, виставляючи задні лапи, настільки ж кігтисті, як і передні. Ґеральт проскочив над ними, рубнувши в стрибку. Відчував, як клинок тне тіло. Крутнувся, розвернувся, втяв іще раз, припавши на коліно. Створіння закричало й різко подало вперед голову, дико клацнувши зубиськами перед грудьми Ґеральта. Великі очі світилися в темряві. Ґеральт відкинув його сильним ударом оголів’я меча, рубонув зблизька, знісши половину черепа. Навіть без тієї половини це дивне створіння, що не фігурувало в жодній із відьмачих книг, клацало зубами ще скількись там секунд. Потім померло зі страшним, майже людським зітханням.

Корред, що лежав у калюжі крові, конвульсивно тремтів.

Відьмак став над ним.

— Не можу повірити, — сказав, — що хтось міг бути настільки дурним, щоб купитися на таку просту ілюзію, як та, із ламанням меча.

Не був упевненим, чи настільки корред притомний, щоб його розуміти. Але, узагалі-то, було йому все рівно.

— Я застерігав, — сказав Ґеральт, витираючи кров, що лилася в нього по щоках. — Попереджав, що мушу звідси вийти.

Пан Швайтцер сильно сіпнувся, загарчав, засвистів та заскреготів. Потім затих і став нерухомим.

Вода скрапувала зі стелі й стін.

***

— Ти задоволений, Регісе?

— Тепер так.

— Тоді, — відьмак устав, — ну ж бо, біжи та пакуйся. І швидше.

— Це багато часу не займе. Omnia mea mecum porto[Усе своє ношу із собою (лат.).].

— Що?

— Маю невеличкий багаж.

— Тим краще. За півгодини за містом.

— Буду там.

***

Він її недооцінив. Підстерегла його. Сам був винен. Замість того, щоб поспішати, міг заїхати на зади палацу й залишити Плітку в більшій стайні, тій, для мандрівних рицарів, персоналу й слуг, у якій коней тримала й уся його дружина. Не зробив того, у поспіху й за звичкою скориставшись княжою стайнею. А міг би здогадатися, що в княжій стайні знайдеться хтось, хто донесе.

Вона ходила від загороди до загороди, ко́паючи солому. Мала на собі коротеньку шубку з рисі, білу атласну блузку, чорну спідницю для кінної їзди й високі чоботи. Коні форкали, відчуваючи злість, якою вона пашіла.

— Отакої, — побачивши його, сказала, вигинаючи шпіцрутен, який тримала в руці. — Утікаємо, значить! Без прощання. Бо лист, який, напевне, лежить на столі, це не прощання. Не після того, що нас поєднувало. Як я здогадуюся, учинки твої пояснюються й виправдовуються надзвичайно серйозними аргументами.

— Пояснюються й виправдовуються. Вибач, Фрінгілло.

— Вибач, Фрінгілло, — повторила вона, люто кривлячи губи. — Як же воно коротко, як же воно скупо, як же безпретензійно, із яким ощадливим стилем. Листа, якого ти для мене залишив, — голову дам на відсіч, — зредаговано, мабуть, настільки ж досконало. Без надмірного марнотратства, якщо йдеться про чорнила.

— Я мушу їхати, — вичавив він. — Ти здогадуєшся чому. І заради кого. Вибач мене, прошу. Я мав намір поїхати тихенько й без шуму, бо… Не хотів, щоб ти намагалася поїхати з нами.

— Те побоювання було марним, — процідила вона, згинаючи шпіцрутен у кільце. — Я б не поїхала із тобою, навіть якби ти просив про те, лежачи біля моїх ніг. О ні, відьмаче. Їдь сам, сам загинь, сам замерзни на перевалах. Я не маю щодо Цірі жодних зобов’язань. А щодо тебе? Чи ти знаєш, скільки тих, хто благав про те, що ти мав? І що ти зараз презирливо відкидаєш, пожбуривши в куток?

— Я ніколи тебе не забуду.

— Ох, — прошипіла вона. — Ти навіть не здогадуєшся, яку я маю охоту зробити так, аби й насправді так сталося. Якщо не за допомогою магії, то за допомогою цієї палиці!

— Ти цього не зробиш.

— Ти правий, не зроблю. Не зуміла б. Стану поводитися, як покинута коханка, та, яка вже набридла. Класично. Відійду з високо піднятою головою. З гідністю й гордістю. Ковтаючи сльози. Потім стану хлипати в подушку. А потім кинуся в обійми іншого.

Під кінець вона майже кричала.

Він не сказав нічого. Фрінгілла також замовкла.

— Ґеральте, — сказала нарешті зовсім іншим голосом. — Залишись зі мною. Здається мені, що я тебе кохаю, — сказала вона, побачивши, що він зволікає з відповіддю. — Залишись зі мною. Прошу тебе про це. Ніколи я нікого не просила й не думаю, що колись попрошу. Тебе прошу.

— Фрінгілло, — відповів він за мить. — Ти жінка, про яку можна лише мріяти. Моя й тільки моя провина, що в мене не натура мрійника.

— Ти, — сказала вона, трохи помовчавши, — наче рибацький гачок, який, уже коли увіткнеться, вирвати можна тільки з кров’ю й м’ясом. Що ж, я сама винна, знала, що роблю, граючи в ту небезпечну забавку. На щастя, я також знаю, як упоратися з наслідками. Маю в цьому випадку переваги порівняно з рештою бабського племені.

Він не став коментувати.

— Принаймні, — додала вона, — зламане серце, хоча й сильно болить, куди сильніше від зламаної руки, заростає воно набагато, набагато швидше.

Він не прокоментував і цього разу. Фрінгілла придивлялася до синців на його обличчі.

— Як мій амулет? Добре діє?

— Він просто чудовий. Дякую тобі.

Вона кивнула.

— Куди ти їдеш? — запитала зовсім іншим голосом і тоном. — Що саме ти довідався? Знаєш місце, де ховається Вільгефорц, правильно?

— Правильно. Не проси мене, аби я сказав тобі, де воно. Не скажу.

— Я куплю ту інформацію. Щось за щось.

— Ах, так?

— У мене є інформація, — сказала вона, — яка є цінною. А для тебе й узагалі безцінною. Я продам її тобі в обмін на…

— На спокій сумління, — закінчив він, дивлячись їй в очі. — На довіру, якою я тебе одарив. Тут щойно була розмова про кохання. А зараз ми починаємо говорити про торгівлю?

Вона мовчала довго. Тоді різко й сильно хльоснула себе по халяві шпіцрутеном.

— Йеннефер, — промовила швидко, — та, іменем якої ти кілька разів називав мене вночі в мить екстазу, ніколи не зраджувала ні тебе, ні Цірі. Ніколи вона не була спільницею Вільгефорца. Аби врятувати Ціріллу, вона безстрашно пішла не небувалий ризик. Програла, потрапила в лапи Вільгефорца. До спроб сканування, які відбулися восени минулого року, її, схоже, змусили тортурами. Чи жива вона — невідомо. Більше я нічого не знаю. Присягаюся.

— Дякую тобі, Фрінгілло.

— Їдь.

— Я тобі довіряю, — сказав він, не відходячи. — І я ніколи не забуду того, що між нами було. Я не залишуся з тобою, але, мабуть, я теж тебе кохав… У свій спосіб. Прошу, щоб те, про що я скажу тобі за мить, ти зберегла в найглибшій таємниці. Криївка Вільгефорца розташована…

— Зачекай, — перервала вона його. — Скажеш те мені пізніше, пізніше відкриєш те мені. Зараз, перш ніж ти поїдеш, попрощайся зі мною. Так, як мав би попрощатися. Попрощайся зі мною так, як я того прагну.

Вона зняла хутро з рисі, кинула його на купу соломи. Різким рухом роздерла блузку, під якою не мала нічого. Упала на хутро, потягнувши Ґеральта за собою, на себе. Він схопив її за потилицю, підтягнув спідницю, раптом зрозумів, що на те, аби знімати рукавички часу вже не буде. На щастя, Фрінгілла рукавичок не носила. Як і трусиків. На ще більше щастя, не носила вона також й острог, бо за мить підбори її їздових чобіт були буквально всюди, а якби носила остроги, то страшно подумати, що могло б статися.

Коли вона крикнула, він її поцілував. Здушив крик.

Коні, відчуваючи їхню несамовиту пристрасть, іржали, тупали, билися об перегородки так, що аж пил і сіно сипалися зі стріхи.

***

— Цитадель Рис-Рун у Назаїрі, над озером Мюрдах, — закінчила тріумфально Фрінгілла Віго. — Там розташована криївка Вільгефорца. Це я зуміла витягнути з відьмака до того, як він поїхав. Маємо досить часу, аби його випередити. Він у будь-якому разі не зуміє дістатися туди раніше квітня.

Дев’ять жінок, які зібралися в колонній залі замку Монтекальво, покивали головами, обдаровуючи Фрінгіллу поглядами, сповненими визнання.

— Рис-Рун, — повторила Філіппа Ейльгарт, шкірячи зуби в хижій усмішці й граючись прип’ятою до сукні сардоніксовою камеєю. — Рис-Рун у Назаїрі. Ну, то до скоро побачення, пане Вільгефорце… До скорого побачення!

— Коли відьмак туди добереться, — сичала Кейра Мец, — то знайде руїни, що навіть уже не смердітимуть гаром.

— І навіть трупом не смердітиме, — усміхнулася чарівно Сабріна Ґлевіссіг.

— Браво, панно Віго, — кивнула Шеала де Танкарвіль, похваливши її жестом, якого Фрінгілла ніколи б не сподівалася від владної чародійки. — Досконала робота.

Фрінгілла схилила голову.

— Браво, — повторила Шеала. — Більше трьох місяців у Туссані… Але таки було варто.

Фрінгілла Віго окинула поглядом чародійок, які сиділи за столом. Шеалу, Філіппу, Сабріну Ґлевіссіг. Кейру Мец, Маргариту Ло-Антіль і Трісс Мерігольд. Франческу Фіндабайр й Іду Емен, очі яких, обведені сильним ельфійським макіяжем, абсолютно нічого не виражали. Ассіре вар Анагід, чиї очі виражали занепокоєння й турботу.

— Варто було, — визнала вона.

Абсолютно щиро.

***

Небо з темно-синього поступово ставало чорним. Льодовитий вихор дув поміж виноградниками. Ґеральт застібнув вовчий плащ й обкрутив шию вовняним шарфом. Почувався пречудово. Зайняття коханням, як завжди, підносило його на вершину сил фізичних, психічних і моральних, стирало слід будь-яких сумнівів, а розум робило ясним і жвавим. Він шкодував лише, що на тривалий час буде позбавлений цієї чудової панацеї.

Голос Рейнара де Буа-Френа вирвав його із задуми.

— Погана погода йде, — сказав мандрівний рицар, дивлячись на схід, звідки налітав вітер. — Поспішайте. Якщо з тим вітром прийде сніг, якщо підловить вас на перевалі Мальхойр, опинитеся в пастці. А тоді моліться всім богам, у яких віруєте, яких знаєте й про яких чули, про відлигу.

— Розуміємо.

— Перші кілька днів буде вас вести Сансретур, тримайтеся тоді річки. Пройдете траперську факторію, доберетеся до місця, де в Сансретур впадає права притока. Не забудьте: права. Її течія вкаже вам дорогу на перевал Мальхойр. Коли ж ви з божої волі подолаєте Мальхойр, то не дуже тіштеся, перед вами ще будуть перевали Санмерсі й Мортблан. Коли подолаєте й ці два, з’їдете в долину Саддуф. У Саддуфі теплий мікроклімат, майже як у Туссані. Якби не бідний ґрунт, садили б і там лозу…

Обірвав себе, знітившись під звинувачувальними поглядами.

— Добре, — відкашлявся. — До справи. Біля входу до Саддуфу лежить містечко Каравіста. Мешкає там мій кузен Гай де Буа-Френ. Провідайте його та пошліться на мене. Якщо виявиться, що кузен помер чи геть здурів, то пам’ятайте, що напрямок вашої дальшої дороги — то рівнина Маг Дейра, долина річки Сильт. Далі, Ґеральте, рухайтеся вже згідно з мапами, які ти намалював собі в міського картографа. І якщо вже ми про картографа, то я не дуже розумію, навіщо ти випитував його про якісь там замки…

— Про те, Рейнаре, забудь. Нічого такого не було. Ти нічого не чув і нічого не бачив. Хоча б тебе на тортури брали. Ти розумієш?

— Розумію.

— Вершник, — попередив Кагір, заспокоюючи жеребчика, що танцював під вуздою. — З боку палацу до нас чвалом жене вершник.

— Якщо один, — вишкірилася Ангулема, погладжуючи сокирку біля сідла, — то немає проблем.

Вершником виявився Любисток, який гнав, скільки було в коні сил. На диво, конем тим був Пегас, мерин поета, який скакати не любив і не звик.

— Ну, — сказав трубадур, дихаючи так, начебто то він ніс мерина, а не мерин його. — Ну, встиг я. Боявся, що вас не перехоплю.

— Тільки не кажи, що ти все ж їдеш із нами.

— Ні, Ґеральте, — опустив голову Любисток. — Не їду. Залишаюся тут, у Туссані, із Ласкою. Чи то з Анарієттою. Але ж не міг я з вами не попрощатися. Не побажати щасливої дороги.

— Подякуй за все княгині. І вибачся, що ми так швидко й без прощання. Якось уже витлумач.

— Ну, ви принесли рицарську клятву — того буде досить. Будь-хто в Туссані, включно з Ласкою, щось таке зрозуміє. А тут ось… Тримайте. Хай то буде моїм внеском.

— Любистку, — Ґеральт узяв у поета важезний кошіль, — через відсутність грошей ми не потерпаємо. Не треба…

— Хай то буде мій внесок, — повторив трубадур. — Грошва завжди згодиться. Окрім того, вона не моя, я взяв дукати з особистої скринечки Ласки. Що так дивитеся? Жінкам гроші не потрібні. Бо навіщо вони їм? Не п’ють, у кості не грають, а жінками ж, хай йому грець, вони й самі є. Ну, бувайте! Їдьте, бо я розхлипаюся. А після всього ви зобов’язані завернути в Туссан і все мені розповісти. І я хочу обійняти Цірі. Обіцяєш, Ґеральте?

— Обіцяю.

— Ну то бувайте.

— Зачекай, — Ґеральт розвернув коня, під’їхав ближче до Пегаса, непомітно витягнув з-за пазухи листа. — Постарайся, аби лист дійшов…

— До Фрінгілли Віго?

— Ні. До Дійкстри.

— Це ти що, Ґеральте? І як я те, по-твоєму, маю зробити?

— Знайди спосіб. Я знаю, що ти зумієш. А тепер бувай. Дай пику, старий дурню.

— Дай пику, друже. Буду вас виглядати.

Вони дивилися вслід Любисткові, як той рисить у бік Боклера.

Небо темнішало.

— Рейнаре! — Відьмак розвернувся в сідлі. — Їдьмо з нами!

— Ні, Ґеральте, — відповів за хвилину роздумів Рейнар де Буа-Френ. — Я мандрівний. Але не мандрьохнутий.

***

У великій колонній залі замку Монтекальво панувало незвичайне піднесення. Невеличке світло, що тут зазвичай сяяло, нині замінили молочним сяйвом великого магічного екрану. Картинка на екрані мерехтіла, миготіла, щезала, підтримуючи піднесення та напруження.

— Ха, — сказала Філіппа Ейльгарт, хижо усміхаючись. — Шкода, що я не можу там бути. Трохи дії пішло б мені на користь. І трохи адреналіну.

Шеала де Танкарвіль уїдливо глянула на неї, нічого не сказавши. Франческа Фіндабайр та Іда Емен стабілізували закляттями картинку, збільшили її так, що та зайняла всю стіну. Стало чітко видно чорні верхівки гір на тлі темно-синього неба, зірки, що віддзеркалюються від поверхні озера, темну й незграбну брилу замку.

— Я все ще не впевнена, — відізвалася Шеала, — чи не було помилкою віддати командування ударною групою Сабріні й молодій Мец. Кейрі поламано на Танедді ребра, вона може захотіти помститися. А Сабріна… Що ж, їй аж занадто до вподоби дії та адреналін. Чи не так, Філіппо?

— Ми вже про те розмовляли, — відрізала Філіппа, а голос мала кислий, наче сливовий маринад. — Вирішили те, що треба було вирішити. Ніхто не загине без необхідності. Група Сабріни й Кейри увійде до Рис-Руна непомітно, наче миші, навшпиньки, тихесенько. Вільгефорца візьмуть живцем, без подряпини навіть, без жодного синця. Ми про те домовилися. Хоча я й надалі вважаю, що треба було б дати приклад. Щоб ті, хто там, у замку, переживе цю ніч, до кінця життя прокидалися з криком, як їм та ніч насниться.

— Помста, — сухо сказала чародійка з Ковіру, — є насолодою для розумів слабих, пересічних та дріб’язкових.

— Може, і так, — погодилася з удавано байдужою посмішкою Філіппа. — Але через те не перестає бути насолодою.

— Облишмо те, — Маргарита Ло-Антіль підняла бокал ігристого вина. — Пропоную випити за здоров’я пані Фрінгілли Віго, завдяки старанням якої криївку Вільгефорца було розкрито. Насправді, пані Фрінгілло, добра, зразкова робота.

Фрінгілла вклонилася, відповідаючи на поздоровлення. У чорних очах Філіппи помітила щось на зразок насмішки, у лазуровому погляді Трісс Мерігольд була нелюбов. Усмішок Франчески й Шеали розшифрувати вона не могла.

— Починають, — сказала Ассіре вар Анагід, вказуючи на вичаровану картинку.

Вони всілися зручніше. Аби краще бачити, Філіппа закляттям пригасила вогні.

Бачили, як від скель відриваються швидкі чорні форми, безшелесні й стрімкі, наче нетопирі. Як у поземному польоті спадають на стіни та машікули замку Рис-Рун.

— Певно, уже століття, — пробурмотіла Філіппа, — не мала я мітли між ногами. Скоро вже забуду, як воно — літати.

Шеала, вдивляючись у картинку, стишила її нетерплячим сичанням.

У вікнах чорного комплексу фортеці коротко зблиснув вогонь. Раз, другий, третій. Вони знали, що то було. Зачинені на скоби та засуви двері розліталися на шматки під ударами кульових блискавок.

— Вони всередині, — відізвалася тихо Ассіре вар Анагід, єдина, що спостерігала за подіями не на стінці, а вдивляючись у кришталеву кулю, що лежала на столі. — Ударна група всередині. Але щось не так. Не так, як має бути…

Фрінгілла відчула, як кров від серця відходить їй до черева. Вона вже знала, що не так, як має бути.

— Пані Ґлевіссіг, — відрапортувала знову Ассіре, — відкриває безпосередній зв’язок.

Простір поміж колонами залу раптом засяяв, в овалі, що там матеріалізувався, вони побачили Сабріну Ґлевіссіг у чоловічому одязі, із волоссям, перев’язаним через лоб шифоновим шарфом, з обличчям, розмальованим чорними смугами маскувальної фарби. За спиною чародійки було помітно брудні кам’яні стіни, на них — залишки шмаття, що колись було гобеленами.

Сабріна простягнула в їхній бік долоню в рукавичці, з неї звисали довгі пасма павутиння.

— Тільки оцього, — сказала вона, різко жестикулюючи, — оцього тут повно! Тільки цього! Най йому зараза, що за дурня… Що за компрометація…

— Чіткіше, Сабріно!

— Що чіткіше? — крикнула кедвенська магічка. — Про що тут можна чіткіше? Не бачите? Це замок Рис-Рун! Він пустий! Пустий і брудний! То проклята пуста руїна! Немає тут нічого! Нічого!

З-за спини Сабріни вигулькнула Кейра Мец, яка з маскувально розмальованим обличчям виглядала наче демон із пекла.

— У цьому замку, — спокійно підтвердила, — немає й не було нікого. Десь років п’ятдесят. Якихось років п’ятдесят не було тут ані живої душі, якщо не рахувати павуків, щурів і нетопирів. Ми десантувалися не в тому місці.

— Ви дослідили, чи то не ілюзія?

— Ти, Філіппо, хіба за дітей нас вважаєш.

— Слухайте обидві, — Філіппа Ейльгарт нервово причесала волосся пальцями. — Найманкам та адепткам скажіть, що то були навчання. Заплатіть їм і повертайтеся. Повертайтеся відразу. З доброю міною, чуєте? Робіть добру міну!

Овал комунікатора згас. Залишилася тільки картинка на настінному екрані.

Замок Рис-Рун на тлі чорного, миготливого від зірок неба. І озеро, в якому ті зірки відображалися.

Фрінгілла Віго дивилася в стіл. Відчувала, як кров, пульсуючи, ось-ось розірве їй щоки.

— Я… насправді, — сказала нарешті, уже не в силах знести мовчання, що запанувало в командній залі замку Монтекальво. — Я… насправді не розумію…

— А я розумію, — сказала Трісс Мерігольд.

— Той замок… — сказала Філіппа, занурившись у думки й зовсім не звертаючи уваги на соратниць. — Той замок… Рис-Рун… Треба буде його знищити. Повністю зруйнувати. А коли про всі ці пригоди почнуть складати легенди й казання, треба буде піддати їх скрупульозній цензурі. Чи пані розуміють, що я маю на увазі?

— Навіть дуже добре, — кивнула мовчазна досі Франческа Фіндабайр. Іда Емен, також мовчазна, дозволила собі майже непомітний кивок.

— Я… — Фрінгілла Віго все ще була приголомшена. — Я насправді не розумію… Як воно могло статися…

— Ох, — сказала після дуже довгого мовчання Шеала де Танкарвіль. — Це нічого, панно Віго. Ніхто не є досконалим.

Філіппа пирхнула тихенько. Ассіре вар Анагід зітхнула й звела очі до стелі.

— Урешті-решт, — додала Шеала, надуваючи губи, — будь із ким із нас таке ставалося. Кожну з нас, які тут сидять, колись якийсь чоловік ошукав, використав і виставив на посміховисько.



“Ich liebe dich, mich reizt deine schӧne Gestalt;Und bist
du nicht willig, so brauch’ ich Gewalt!”
“Mein Vater, mein Vater, jetzt fasst er mich an,
Erlkӧnig hat mir ein Leids getan!”[Цитата з вірша «Лісовий цар» Й. В. Гете. У перекладі Б. Грінченка та строфа звучить так:
«Мене, хлопче, вабить урода твоя:
Чи хочеш — не хочеш, візьму тебе я!»
— Ой, тату, вже близько!.. Він нас дожене!
Він давить, він душить, він тягне мене!]
Йоганн Вольфганг Гете

Усе вже колись було, усе вже колись сталося. І все вже колись виявилося описаним.
Висогота з Корво

Розділ 5

Полудень зійшов на ліс спекою та духотою, а ще донедавна темна, наче жадеїт, поверхня озера запалала золотом, блиснула іскрами. Цірі довелося прикрити очі долонею: відбите від води сяйво сліпило, пульсувало болем у зіницях і скронях.

Вона проїхала крізь прибережні зарості, загнала Кельпі в озеро так глибоко, щоб вода дійшла до колін кобили. Вода була настільки прозорою, що в тіні, яку відкидала конячка, Цірі й з висоти сідла могла бачити кольорову мозаїку дна, беззубок і перисті, хвилясті водорості. Бачила вона малого рачка, що з гідністю крокував серед камінців.

Кельпі заіржала. Цірі шарпнула вуздечку, виїхала на мілину, але не на самий берег, бо той був піщаним і висланим камінням, що унеможливлювало швидку їзду. Вона повела кобилу по самому краю води так, аби та могла йти по твердому дні. І відразу пішла чи не риссю, у якій Кельпі була наче справжня рисачка, навчена не під сідло, а до брички й ландо. Але вона швидко зрозуміла, що рись — надто повільно.

Ударом п’яток і криком Цірі змусила кобилу перейти у чвал. Гнали серед бризок води, що сяяли навколо й блищали на сонці краплями розтопленого срібла.

Вона не сповільнилася, навіть коли побачила вежу. Летіла швидко, настільки швидко, що звичайний кінь уже б помер. Але в диханні Кельпі не чулося навіть найменшого хрипу, а її галоп усе ще залишався вільним і невимушеним.

Вона увірвалася на подвір’я з розгону, у стукоті копит, зупинила кобилу так, що на мить підкови аж заковзали по плитах із протяглим скреготом. Зупинилася впритул до ельфійок, які чекали біля вежі. Перед самим їхнім носом. Відчула задоволення, бо дві з них, зазвичай незворушні й спокійні, зараз мимоволі відступили.

— Не бійтеся, — пирхнула вона. — Не наїду! Хіба що захотіла б.

Ельфійки швидко опанували себе: їхні обличчя знову розгладив спокій, до очей повернулася байдужа самовпевненість.

Цірі зіскочила, навіть, скоріше, злетіла із сідла. У її очах був виклик.

— Браво, — сказав світловолосий ельф із трикутним обличчям, вийшовши з тіні під аркою. — Красива вистава, Лох’глайт.

Тоді він привітав її так само. Коли вона увійшла до Вежі Ластівки й опинилася серед квітів весни. Але то було давно, і на Цірі такі речі вже цілком перестали справляти якесь враження.

— Я ніяка там не Володарка Озера, — вишкірилася вона. — Я тут в’язень! А ви — наглядачі! І не треба мені солому підстеляти! Прошу! — кинула повід одній з ельфійок. — Коня треба витерти. Напоїти, як охолоне. І взагалі доглянути!

Світловолосий ельф легенько всміхнувся.

— І дійсно, — сказав, дивлячись, як ельфійки без слова відводять кобилу в стайню. — Ти — скривджений в’язень, а вони — суворі наглядачки. Це ж добре помітно.

— Баш за баш! — Вона вперла руки в боки, задерла ніс і сміливо глянула йому в очі, що були блідо-блакитними, наче аквамарини, і досить лагідні. — Я сприймаю їх так само, як вони ставляться до мене! А в’язниця є в’язницею!

— Ти мене дивуєш, Лох’глайт.

— А ти вважаєш мене дурепою. І навіть не назвався.

— Вибач. Я Креван Еспане еп Каомган Маха. Я, якщо ти знаєш, що це значить, Ен Севхерн.

— Знаю. — Вона глянула зі здивуванням, якого не зуміла вчасно приховати. — Відаючий. Ельфійський чародій.

— Можна це й так назвати. Для зручності я користуюся прізвищем Аваллак’х, тож можеш саме так до мене звертатися.

— Хто тобі сказав, — набурмосилася Цірі, — що я взагалі маю бажання до тебе звертатися? Знаючий чи ні, ти наглядач, а я…

— В’язень, — закінчив він саркастично. — Ти згадувала. До того ж в’язень, до якого надто жорстко ставляться. Напевне, до поїздок околицями тебе змушують, меч на спині ти носиш як кару, як й оту елегантну й досить багату одежину, що є набагато чистішою й зручнішою за ту, у якій сюди з’явилася. Але попри такі страшні умови, ти не відступаєш. Відповідаєш на завдану образу різкістю. З великою відвагою й запалом б’єш також дзеркала, кожне з яких — витвір мистецтва.

Вона почервоніла. Дуже зла на себе.

— Ох, — сказав він швидко. — Бити їх ти можеш, скільки душі заманеться, урешті-решт, це лише речі, що з того, що виконали їх сімсот років тому? Чи не бажаєш прогулятися зі мною берегом озера?

Вітер, що саме здійнявся, трохи стримав спеку. До того ж великі дерева й сама вежа давали тінь. Вода затоки мала колір мутної зелені, густо пістрявої від листя латаття й всипаної жовтими бутонами самих квітів — виглядала наче справжня лука. Водні курки, крякаючи та сіпаючи червоними дзьобами, роїлися серед листя.

— Те дзеркало… — вичавила Цірі, загрібаючи підбором мокру гальку. — Вибачаюся за нього. Я розгнівалася. Просто розгнівалася.

— Ах.

— Вони мене не сприймають. Ті ельфійки. Коли я до них говорю, удають, що не розуміють. А коли говорять до мене, то навмисно так, щоб не зрозуміла я. Вони мене принижують.

— Ти говориш нашою мовою досконало, — пояснив він спокійно. — Але для тебе це чужа мова. Окрім того, ти користуєшся hen llinge, а вони — ellylon. Різниця невеличка, але вона є.

— Тебе я розумію. Кожне слово.

— Я, коли з тобою розмовляю, користуюся hen llinge. Мовою ельфів твого світу.

— А ти? — розвернулася вона. — З якого ти світу? Я не дитина. Уночі досить просто глянути уверх. Немає жодного сузір’я з тих, що мені відомі. Цей світ не мій. Моє місце не тут. Я увійшла сюди випадково… І хочу звідси вийти. Поїхати.

Вона нахилилася, підняла камінчик, зробила рух, наче хотіла кинути ним в озеро, у бік качок, але під його поглядом відмовилася від цієї ідеї.

— Як тільки я проїжджаю стайє, — сказала вона, не приховуючи гіркоти, — мене повертає до озера. І я бачу цю вежу. Байдуже, у який бік я їду, куди повертаю — завжди озеро й ця вежа. Завжди. Немає способу, аби від неї віддалитися. А тоді виходить, що це в’язниця. Гірша за льох, за темницю, гірша, ніж камера з ґратами на вікні. І знаєш чому? Бо це більше принижує. Еллилон чи ні, але мене злить, коли з мене насміхаються й нехтують. Так-так, не треба робити такі оченята. Ти мною також нехтуєш, також із мене насміхаєшся. І дивуєшся, що я настільки зла?

— Я й справді дивуюся. — Він широко розплющив очі. — Безмірно.

Вона зітхнула, стенула плечима.

— Я увійшла до вежі понад тиждень тому, — сказала вона, намагаючись залишатися спокійною. — Я потрапила до іншого світу. Ти чекав на мене, сидячи й граючи на флейті. Навіть здивувався, що я так довго зволікала з переходом. Звернувся до мене на ім’я, і тільки пізніше почалася та дурня про Володарку Озера. Потім ти зник без слова пояснення, залишивши мене у в’язниці. Називай те, як забажаєш. Я це зву насмішкою й злостивим нехтуванням.

— Сіреаель, це ж тільки вісім днів.

— Ах, — скривилася вона. — Значить, мені пощастило? Бо могло бути вісім тижнів? Чи вісім місяців? Або вісім…

Вона замовкла.

— Далеко, — сказав він тихо, — ти відійшла від Лари Доррен. Загубила своє дитинство, втратила зв’язок зі своєю кров’ю. Нічого дивного, що ті жінки не розуміють тебе, а ти — їх. Ти не тільки говориш, ти й думаєш інакше. Зовсім іншими категоріями. Що таке вісім днів чи вісім тижнів? Час не має значення.

— Добре! — крикнула вона зі злістю. — Згода, я не мудра ельфійка, я дурнувата людина. Час має для мене значення, я рахую дні — навіть години. І порахувала, що минуло чимало й одних, й інших. Я вже не хочу від вас нічого, обійдуся без пояснень, немає мені діла, чому тут весна, чому тут єдинороги, а вночі на небі видно інші сузір’я. Мене геть не цікавить, звідки ти знаєш моє ім’я і яким чином дізнався, що я тут з’явлюся. Хочу я лише одного. Повернутися до себе. До свого світу. До людей! Таких, які думають так, як я! Тими самими категоріями!

— Ти повернешся до них. Через якийсь час.

— Я хочу зараз! — крикнула вона. — Не через якийсь час! Бо тут той час — вічність! За яким правом ви мене тут ув’язнюєте? Чому я не можу звідси піти? Я увійшла сюди сама! З власної волі! Ви не маєте на мене жодних прав!

— Ти увійшла сюди сама, — підтвердив він спокійно. — Але не з власної волі. Привело тебе сюди призначення, якому ми лише трохи допомогли. Бо на тебе тут довго чекали. Дуже довго. Навіть як на нас.

— Я нічого з того не розумію.

— Ми чекали довго, — не звернув він на неї уваги, — боячись лише одного: чи зумієш ти сюди увійти. Ти зуміла. Підтвердила свою кров, свій родовід. А це значить, що тут, а не серед д’ойне твоє призначення. Ти донька Лари Доррен еп Шіадаль.

— Я донька Паветти! Я навіть не знаю, хто вона така, та твоя Лара!

Він знітився, але дуже легко, майже непомітно.

— Тоді, — сказав, — краще за все буде, якщо я поясню тобі, ким є та моя Лара. Оскільки час підганяє, я б охоче почав це з’ясування дорогою. Але що ж, ти для дурнуватої демонстрації майже загнала кобилу…

— Загнала? Ха! Ти ще не знаєш, скільки та кобила може витримати. І куди я маю вирушити?

— Це, якщо дозволиш, я також поясню дорогою.

***

Цірі стримала Кельпі, — та зафоркала, — коли побачила, що безумний галоп ні до чого не призведе й ні на що не згодиться.

Аваллак’х не брехав. Тут, на відкритій території, серед густого вересу, з якого стирчали менгіри, діяла та само сила, що під Тор Сіреаель. Можна було намагатися гнати щосили в будь-якому напрямку, але десь через стайє якась невидима сила призводила до того, що їхала вона по колу.

Цірі поплескала Кельпі по шиї, дивлячись на групку ельфів, що спокійно їхали повз неї. Якусь мить тому, коли Аваллак’х нарешті сказав, чого вони від неї хочуть, Цірі погнала чвалом, аби втекти від них, залишивши їх якнайдалі позаду — їх і ту їхню нахабну пропозицію, що не лізла їй у голову.

А зараз вона знову мала їх попереду. На відстані приблизно стайє.

Аваллак’х не брехав. Утекти неможливо.

Єдине, що було добре в галопі, це те, що він охолодив голову, видув лють. Уже була вона значно спокійніша. Але все ще трусилася від злості.

«Ото я встрягла, — подумала Цірі. — Навіщо я лізла до тої Вежі?»

Здригнулася, згадавши. Пригадала Бонгарта, який їхав до неї по льоду на спіненому сивкові.

Здригнулася ще сильніше. І заспокоїлася.

«Я жива, — подумала вона, розглядаючись. — Це ще не кінець битви. Битву закінчує смерть, будь що інше битву тільки перериває. Навчили мене того в Каер Морені».

Вона підігнала Кельпі, потім, побачивши, що кобила підводить голову, перейшла на рись. Їхала біля ряду менгірів. Трави й верес сягали стремен.

Доволі швидко наздогнала Аваллак’ха й трьох ельфійок. Відаючий, легенько всміхаючись, повів за нею аквамариновими очима, у яких застигло запитання.

— Прошу, Аваллак’ху, — відкашлялася вона. — Скажи мені, що то був жарт.

По його обличчю наче тінь пробігла.

— Я не звик так жартувати, — сказав він. — А якщо ти вважаєш це жартом, я дозволю собі повторити з повною повагою: ми хочемо мати твою дитину, Ластівко, дочко Лари Доррен. Тільки коли ти її народиш, ми дозволимо тобі звідси піти, повернутися до власного світу. Вибір, звичайно, залишаємо за тобою. Я готовий закластися, що та твоя шалена кавалькада допомогла тобі прийняти рішення. Яке ж воно буде?

— Моя відповідь — «ні», — вимовила вона твердо. — Категоричне й абсолютне «ні». Я не погоджуюся. І все тут.

— Що ж, — стенув він плечима. — Визнаю, я розчарований. Але що ж, це твій вибір.

— Як узагалі можна вимагати щось таке?! — прокричала вона тремтячим голосом. — Як ти взагалі смієш? За яким правом?

Він спокійно глянув на неї. Цірі також відчувала на собі й погляди ельфійок.

— Вважаю, — сказав, — що історію твого роду я розповів тобі в деталях. Здавалося, ти зрозуміла. Тож твоє запитання дивує. Ми маємо право й можемо вимагати, Ластівко. Твій батько, Крегеннан, забрав у нас дитину. Ти нам її віддаси. Сплатиш борг. Видається мені, що це логічно й справедливо.

— Мій батько… Я не пам’ятаю мого батька, але звався він Дані. Не Крегеннан. Я вже тобі говорила!

— А я вже відповідав, що ті кілька смішних людських поколінь не мають для нас значення.

— Але я не хочу! — крикнула Цірі так, що кобила аж затанцювала під нею. — Я не хочу, розумієш? Не хоооочу! Мені бридко від думки, що в мене посадять якогось клятого паразита, мене нудить, коли я подумаю, що паразит той стане в мені рости, що…

Вона обірвала себе, побачивши обличчя ельфійок. Два з них виражали неймовірне здивування. Третє — неймовірну ненависть. Аваллак’х зі значенням відкашлявся.

— Поїдьмо, — сказав він прохолодно, — трохи вперед і побесідуємо віч-на-віч. Твої погляди, Ластівко, є трохи радикальнішими, аби виголошувати їх при свідках.

Вона послухалася. Вони довго їхали мовчки.

— Я від вас утечу, — Цірі відізвалася першою. — Ви не втримаєте мене тут проти моєї волі. Я втекла з острова Танедд, утекла від Хватів та нільфгардців, утекла від Бонгарта й Пугача. Утечу й від вас. Знайду спосіб і проти ваших чарів.

— Я думав, — відповів він за мить, — що тобі більш важливі друзі. Йеннефер. Ґеральт.

— Ти про це знаєш? — зітхнула вона здивовано. — Ну так. Справді. Ти ж відаючий! Тоді ти маєш відати, що я думаю саме про них. Там, у моєму світі, вони зараз, цієї миті, у небезпеці. А ви хочете ув’язнити мене тут… Ну, щонайменше на дев’ять місяців. Сам бачиш, вибору я не маю. Розумію, що це для вас важливо, ця дитина, ця Старша Кров, але я не можу. Просто не можу.

Ельф помовчав. Їхали вони настільки близько, що торкалися колінами.

— Вибір, як я й сказав, за тобою. Утім, ти маєш дещо знати, нечесно було б приховувати це від тебе. Звідси неможливо втекти, Ластівко. Тож, якщо ти відмовишся співпрацювати, то залишишся тут назавжди, а друзів своїх і свій світ не побачиш уже ніколи.

— Це огидний шантаж!

— Якщо ж, — не переймався він її криком, — погодишся на те, про що ми просимо, то ми тобі доведемо, що час значення не має.

— Не розумію.

— Час тут тече інакше, ніж там. Якщо ти нам допоможеш, ми відповімо взаємністю. Зробимо так, що ти повернеш собі ті хвилини, що проведеш серед нас. Серед Народу Вільх.

Вона мовчала, втупивши очі в гриву Кельпі. «Грати у зволікання, — подумала. — Як говорив Весемір із Каер Морену: коли мають тебе вішати, попроси склянку води. Ніколи не знаєш, що станеться перед тим, як тобі її принесуть…»

Одна з ельфійок раптом крикнула, свиснула.

Кінь Аваллак’ха заіржав, задріботів ногами на місці. Ельф приборкав його, крикнув щось ельфійкам. Цірі побачила, як одна з них витягає зі шкіряного футляра, що висів біля сідла, лук. Вона звелася в стременах, прикрила долонею очі.

— Зберігай спокій! — різко промовив Аваллак’х. Цірі зітхнула.

Десь кроків за двісті від них через верес галопували єдинороги. Цілий табун, щонайменше тридцять голів.

Цірі перед тим уже бачила єдинорогів: інколи, особливо на світанку, вони підходили до озера під Вежею Ластівки.

Утім, ніколи не дозволяли їй до себе наблизитися. Зникали, немов духи.

Вожаком табуна був величезний жеребець дивної червонуватої масті. Раптом він зупинився, заіржав заклично, став дибки. Танцював на задніх ногах, перебираючи в повітрі копитами, що не зумів би зробити жоден кінь.

Цірі зі здивуванням констатувала, що Аваллак’х і три ельфійки бурмотять, ниють хором якусь дивну монотонну мелодію.

Хто ти така?

Вона трусонула головою.

«Хто ти така?» — знову почулося запитання під її черепом, знову закалатало в скронях. Заспів ельфів раптом піднявся на тон. Рудий єдиноріг заіржав, іржанням відповів увесь табун. Земля затрусилася, коли вони бігли геть.

Пісня Аваллак’ха й ельфійок урвалася. Цірі побачила, як відаючий крадькома витирає з лоба піт. Ельф скоса глянув на неї, зрозумівши, що вона все бачила.

— Не все тут настільки добре, як виглядає, — сказав сухо. — Не все.

— Ви боїтеся єдинорогів? Але ж вони мудрі та приязні.

Він не відповів.

— Я чула, — не відступала вона, — що ельфи та єдинороги люблять одне одного.

Він повернув голову.

— Тоді вважай, — промовив холодно, — що те, що ти бачила, це сварка коханців.

Більше запитань вона не ставила.

Мала досить і власних проблем.

***

Верхівки пагорбів оздоблювали кромлехи й дольмени. Їхній вигляд нагадував Цірі камінь із-під Елландеру, той, біля якого Йеннефер навчала її, чим є магія. «Але ж давно воно було, — подумала. — Цілі століття тому…»

Одна з ельфійок крикнула знову. Цірі глянула в напрямку, куди вона вказувала. Раніше, ніж зуміла зрозуміти, що табун, який веде рудий жеребець, повернувся, крикнула й друга ельфійка. Цірі звелася в стременах.

З протилежного боку, з-за пагорба, з’явився другий табун. Єдиноріг, що його вів, був синюватий, плямистий.

Аваллак’х сказав кілька слів. То була непроста для Цірі мова ellylon, але вона зрозуміла, тим більше, що ельфійки, як за командою, потягнулися за луками. Аваллак’х обернувся до Цірі, і вона відчула, як у її голові здіймається шум. Був то шум цілком подібний до того, який видає притиснута до вуха морська мушля. Але значно сильніший.

«Не опирайся, — почула вона голос. — Не захищайся. Я мушу скінчити, мушу перенести тебе в інше місце. Тобі загрожує смертельна небезпека».

Звіддаля долинув до них свист, протяжний крик. А за мить земля затремтіла під кутими копитами.

З-за пагорба виїхали вершники. Цілий загін.

Коні носили капаризони, на вершниках були шоломи з гребенями, за їхніми спинами віялися в галопі плащі, чия кіноварно-амарантово-кармазинова барва нагадувала заграву пожежі на небі, освітленому сяйвом сонця, що схиляється до горизонту.

Свист, крик. Вершники гнали до них лавою.

Перш ніж вони наблизилися на півстайє, єдинорогів уже не було. Вони зникли в степу, лишивши по собі хмару куряви.

***

Командир вершників, чорноволосий ельф, сидів на великому, наче дракон, каро-червоному жеребчику, вдягненому, як і всі коні загону, у капаризон, вишитий драконячими лусками, до того ж зі справжнім демонічним рогатим букраніоном. Як і всі інші ельфи, чорноволосий мав під кіноварно-кармазиновим плащем кольчугу, виконану з неймовірно малих за діаметром кілець, завдяки чому укладалася вона м’яко, наче вовняна тканина.

— Аваллак’ху, — сказав він, відсалютувавши.

— Ередіне.

— Ти винен мені прислугу. Заплатиш, як я забажаю.

— Я сплачу, коли ти забажаєш.

Чорноволосий зліз із коня. Аваллак’х зліз також, жестом наказавши Цірі зробити те саме. Вони зійшли на пагорб між білими скелями чудернацьких форм, що обросли бересклетом і карликовими кущами квітучого мирту.

Цірі дивилася на них. Були однакового росту, чи то обоє незвично високі. Але обличчя Аваллак’ха було лагідним, а обличчя чорноволосого нагадувало хижого птаха. «Світлий і темний, — подумала вона. — Добрий і поганий. Світло й морок…»

— Дозволь, Сіреаель, я представлю тобі Ередіна Бреакка Ґласа.

— Радий знайомству. — Ельф уклонився, Цірі вклонилася навзаєм не дуже зграбно.

— Звідки ти знав, — запитав Аваллак’х, — що нам щось загрожує?

— Я нічого не знав. — Ельф уважно приглядався до Цірі. — Ми патрулюємо рівнину, бо поширилася чутка, що єдинороги стали неспокійними й знервованими. Невідомо чому. Точніше, тепер уже зрозуміло. Це через неї, ясно.

Аваллак’х не став ані погоджуватися, ані заперечувати. Цірі ж гордовитим поглядом відповіла на погляд чорноволосого ельфа. Мить вони дивилися одне на одного, і жоден не хотів відводити погляд першим.

— Оце, виходить, і є Старша Кров, — констатував ельф. — Ен Ген Іхер. Спадщина Шіадаль і Лари Доррен? Не дуже хочеться в те вірити. Бо це ж звичайна мала д’ойне. Людська самиця.

Аваллак’х не відізвався. Обличчя мав нерухоме й байдуже.

— Припущу, — продовжив чорноволосий, — що ти не помилився. Та що там, вважатиму це за факт, бо ти, як доносить плітка, не помиляєшся ніколи. У цьому створінні, глибоко прихований, існує ген Лари. І якщо придивитися, можна помітити окремі риси, що свідчать про родовід тієї малої. Вона й справді має в очах щось, що нагадує Лару Доррен. Правда ж, Аваллак’ху? Хто, як не ти, краще за інших може те оцінити?

Аваллак’х і цього разу не відізвався. Але Цірі помітила на його блідому обличчі тінь рум’янцю. Дуже здивувалася. І замислилася.

— Резюмуючи, — скривив губи чорноволосий, — у цій малій д’ойне є щось чарівне. Я це помічаю. Здається мені, наче бачу я золотий самородок у купі компосту.

Очі Цірі зблиснули люттю. Аваллак’х помалу повернув голову.

— Ти говориш, — сказав повільно, — майже як людина, Ередіне.

Ередін Бреакк Ґлас показав в усмішці зуби. Цірі вже бачила такі: дуже білі, дуже дрібні й дуже нелюдські, рівні, наче з-під терпуга, позбавлені ікл. Бачила вона такі зуби у вбитих ельфів, що лежали вряд на подвір’ї стражниці в Кедвені. Надивилася вона на такі зуби в Іскри. Але в усмішці Іскри такі зуби виглядали красиво, а в Ередіна — моторошно.

— Чи дівчинка, — сказав той, — яка оце намагається вбити мене поглядом, знає вже причину, через яку вона тут?

— Авжеж.

— І вона готова співпрацювати?

— Ще не цілком.

— Не цілком, — повторив він. — Ха, то недобре. Бо ж характер співпраці вимагає, щоб було воно цілком. Інакше, ніж цілком, просто не вдасться. А оскільки від Тір-на-Ліа нас відділяє лише півдня дороги, варто було б знати, які в нас проблеми.

— Навіщо така нетерплячка? — Аваллак’х трохи відкопилив губу. — Що ми можемо від того поспіху отримати?

— Вічність, — Ередін Бреакк Ґлас став серйозним, у його зелених очах щось коротко зблиснуло. — Але то твоя спеціальність, Аваллак’ху. Твоя спеціальність і твоя відповідальність.

— Ти сказав.

— Я сказав. А тепер вибачте, обов’язки кличуть. Залишаю вам ескорт для безпеки. Переночувати я раджу тут, на цьому пагорбі, а як завтра на світанку вирушите в дорогу, будете в Тір-на-Ліа у відповідний час. Va faill. Ага, ще одне.

Він нахилився, відломив і зірвав квітчасту гілку мирту. Наблизив її до обличчя, а тоді з поклоном вручив Цірі.

— Це вибачення, — сказав коротко. — За необдумане слово. Va faill, luned.

І швидко відійшов, а за мить земля затрусилася під копитами, коли від’їжджав із частиною загону.

— Тільки не говори мені, — пробурмотіла вона, — що то з ним я мусила б… Що то він… Якщо то він, то ніколи в житті.

— Ні, — поволі заперечив Аваллак’х. — Це не він. Геть не він.

Цірі наблизила мирт до обличчя. Аби ельф не помітив хвилювання й піднесення, які її огорнули.

— Я спокійна.

***

Сухі будяки та верес степу поступилися буйній зеленій траві, вільготному папоротнику; мокрі терени зажовтіли любистком, зафіолетовіли люпином. Скоро вона побачила річку, що ліниво текла між рядами тополь. Вода в річці, хоча й кришталево прозора, мала брунатне забарвлення. Пахла торфом.

Аваллак’х грав на своїй флейті різні веселі мелодійки. Цірі, насуплена, інтенсивно мислила.

— Хто, — відізвалася нарешті, — має бути батьком отієї дитини, яка так вам потрібна? А може, це не має значення?

— Це має значення. Чи повинен я розуміти, що ти прийняла рішення?

— Ні, не маєш так розуміти. Просто я прояснюю певні питання.

— Готовий допомогти. Що ти бажаєш знати?

— Ти добре знаєш що.

Хвилину вони їхали мовчки. Цірі дивилася на лебедів, що велично пливли річкою.

— Батьком дитини, — сказав спокійно й чітко Аваллак’х, — буде Оберон Муйркетах. Оберон Муйркетах — це наш… Як то ви кажете?.. Найвищий командир?

— Король? Король усіх Ен Сейдхе?

— Ен Сейдхе, Народ Пагорбів, — то ельфи твого світу. Ми ж Ен Елле, Народ Вільх. А Оберон Муйркетах — так, він наш король.

— Вільшаний Король?

— Можна й так сказати.

Вони їхали мовчки. Було дуже тепло.

— Аваллак’ху.

— Так.

— Якщо я наважуся, то потім… пізніше… я буду вільною?

— Будеш вільною й підеш, куди забажаєш. Якщо не захочеш залишитися. Із дитиною.

Вона пирхнула легковажно, але нічого не сказала.

— Тож ти зважилася?

— Зважуся, як будемо на місці.

— Ми вже на місці.

З-за гілля плакучих верб, що стікало до води, наче зелена завіса, Цірі побачила палаци. Палаци, хоча й виконані з мармуру й алебастру, були ажурними, наче альтанки, видавалися делікатними, повітряними й стрімкими, наче були то не будинки, а привиди будинків. Цірі щомиті очікувала, що дихне вітер, і палацики зникнуть разом з опарами, що здіймаються над річкою. Але коли вітер подув, коли опари зникли, коли ворухнулися гілки верб і зморщилася річка, палацики не зникли й зникати навіть не думали. Здавалося, тільки поліпшилися.

Цірі із захватом дивилася на тераси, на подібні до квіток латаття вежки, що стирчали з води, на місточки, що висіли над річкою, наче фестони плющу, на сходи, сходинки, балюстрадки, на арки та галереї, на перистилі, на колони та колоночки, на куполи та куполочки, на стрімкі, наче спаржа, пінаклі та вежі.

— Тір-на-Ліа, — тихо сказав Аваллак’х.

Чим ближче вони були, тим сильніше брала за серце краса цього місця, тим міцніше стискало горло, викликало сльози в куточках очей. Цірі дивилася на фонтани, на мозаїку й теракоту, на рельєфи й скульптури. На ажурні конструкції, чиє призначення вона не розуміла. І на ті конструкції, що — вона була впевнена — не мали чіткого призначення. Окрім естетики та гармонії.

— Тір-на-Ліа, — повторив Аваллак’х. — Ти колись бачила щось таке?

— Авжеж. — Вона переборола стиснуте горло. — Я колись бачила щось подібне. У Шерраведді.

Зараз настала черга ельфа довго мовчати.

***

Вони переїхали на другий берег річки ажурним вигнутим мостом, який здавався настільки крихким, що Кельпі якийсь час ішла боком і форкала, не наважуючись на нього ступати.

Хоча була знервована й напружена, Цірі розглядалася пильно, не бажаючи пропустити нічого, жодного образу, що представляло їй казкове місто Тір-на-Ліа. По-перше, вона згоряла від цікавості, по-друге, не переставала думати про втечу й пильно видивлялася оказії.

На мостах і терасах, на алейках і перистилях, на балконах і галереях бачила вона довговолосих ельфів, які прогулювалися там у приталених кубраках і коротких плащах, гаптованих вибагливими листвяними мотивами. Вона бачила завитих, із різким макіяжем ельфійок у повітряних сукнях чи одязі, що нагадував чоловічий.

Перед портиком одного з палаців їх привітав Ередін Бреакк Ґлас. За його коротким наказом навколо зароїлося від малих, одягнених у сіре ельфійочок, які швидко й у повній тиші зайнялися конями. Цірі приглядалася дещо здивовано. Аваллак’х, Ередін і всі інші до цього часу зустрінуті ельфи були незвичайно високого зросту: аби зазирнути їм в очі, вона мусила задирати голову. Сірі ельфійки були набагато нижчими, ніж вона сама. «Інша раса, — подумала Цірі. — Раса слуг. Навіть тут, у казковому світі, мусить бути хтось, хто мозольно працює на тих, хто байдикує».

Вони увійшли до палацу. Цірі зітхнула. Була інфантою королівської крові, у палацах вихованою. Але таких мармурів і малахітів, такої коштовної штукатурки, підлоги, мозаїк, дзеркал і канделябрів не бачила ніколи. Почувалася в тому сяйливому просторі погано, незручно, не на місці — запилена, спітніла й несвіжа через подорож.

Аваллак’х, навпаки, узагалі тим не переймався. Обтріпнув рукавичками штани та халяви чобіт, не звертаючи уваги на той факт, що курява осідає на дзеркалах. Потім спогорда кинув рукавички схиленій у поклоні ельфієчці.

— Оберон? — запитав коротко. — Він чекає?

Ередін усміхнувся.

— Чекає. Дуже нетерпляче. Вимагав, аби Ластівка прийшла до нього відразу ж, і хвилини не зволікаючи. Я відговорив його від того.

Аваллак’х звів брови.

— Сіреаель, — пояснив дуже спокійно Ередін, — має йти до короля без стресу, без тиску, відпочивши, спокійною та в доброму гуморі. Добрий гумор їй забезпечать купіль, новий одяг, нова зачіска та макіяж. Настільки довго Оберон, як мені здається, витримає.

Цірі глибоко зітхнула й глянула на ельфа. Аж здивувалася, наскільки симпатичним він їй здався. Ередін продемонстрував в усмішці рівні, позбавлені ікл зуби.

— Лише одна справа породжує в мене застереження, — заявив. — Той соколиний блиск в очах нашої Ластівки. Наша Ластівка стріляє очима направо-наліво, точнісінько наче горностай, що видивляється дірку в клітці. Ластівка, як я бачу, далека від безумовної капітуляції.

Аваллак’х не прокоментував це. Цірі, зрозуміло, також.

— Я цьому не дивуюся, — продовжив Ередін. — Інакше й бути не може, якщо вже це кров Шіадаль і Лари Доррен. Утім, прислухайся до мене дуже уважно, Сіреаель. Звідси виходу немає. Не існує можливості проламати Geas Garadh, Закляття Бар’єру.

Погляд Цірі явно говорив, що вона не повірить, поки не перевірить.

— Якби навіть якимось чудом ти проломила Бар’єр, — Ередін не спускав із неї очей, — то знай, що це буде означати твою загибель. Цей світ лише виглядає чарівно. Але він несе смерть, особливо тим, хто тут чужий. Рани від рогу єдинорога не гоїть навіть магія.

— Знай також, — продовжив він, не дочекавшись коментаря, — що ніяк не допоможе тобі й твій дикий талант. Ти не виконаєш стрибка, навіть не намагайся. А якби навіть тобі вдалося, знай, що мої Dearg Ruadhri, Червоні Вершники, зуміють дістати тебе навіть у безодні часу та простору.

Вона не дуже зрозуміла, про що він говорить. Але задумалася над тим, що Аваллак’х раптом спохмурнів і зморщився, схоже, незадоволений промовою Ередіна. Наче Ередін сказав забагато.

— Ходімо, — сказав він. — Прошу вперед, Сіреаель. Віддамо тебе в руки панянок. Треба тобі виглядати красивою. Перше враження найголовніше.

***

Серце калатало їй у грудях, кров шуміла в скронях, руки трохи тремтіли. Цірі опанувала себе, стискаючи кулаки. Заспокоїлася за допомогою повільних вдихів і видихів. Розслабила плечі, покрутила задубілою від нервів шиєю.

Ще раз зазирнула у велике дзеркало. Відображення, скоріше, задовольняло її. Волосся, ще вільготне після купання, було пострижене й зачесане так, аби хоча б трохи прикрити шрам. Макіяж красиво підкреслював її очі й губи, непогано виглядали також срібно-сіра сукня з розрізом до середини стегна, чорна жилетка та тоненька блузка з перлового крепу. Шовкова стрічка на шиї цікаво відтіняла все вбрання.

Цірі поправила та вирівняла стрічку, після чого застромила руку між стегнами, поправивши, що треба, і там. А під спідницею мала вона речі по-справжньому дивовижні — трусики, тоненькі, наче павутиння, і панчохи, що майже сягали трусиків, неймовірним чином тримаючись на стегнах без підв’язок.

Вона потягнулася до клямки. З ваганням, наче була то не клямка, а спляча кобра.

«Pest, — подумала вона мимоволі ельфійською, — я протистояла чоловікам із мечами. Тож стану й проти одного з…»

Прикрила очі, зітхнула. І зайшла до кімнати.

Усередині не було нікого. На малахітовому столі лежала книжка, стояла карафка. На стінах були дивні рельєфи та різьба, задрапіровані гобеленами, мальовничими аррасами. У кутку стояла статуя.

А в другому кутку — ложе під балдахіном. Серце її знову застукотіло. Вона ковтнула слину.

Кутиком ока помітила якийсь рух. Не в кімнаті. На терасі.

Він сидів там, повернувшись до неї в профіль.

Хоча трохи навчена, що серед ельфів нічого не виглядає так, як вона звикла сприймати, Цірі відчула легкий шок. Увесь час, коли йшлося про короля, невідомо чому мала вона перед очима Ервилла з Вердену, чиєю невісткою колись мало не стала. Думаючи про короля, бачила неповороткого через пласти жиру товстуна, що відгонив би цибулею та пивом, товстуна з червоним носом і такими самими червоними очима, що споглядали з-над неохайної бороди. Товстуна, що тримає берло й державу опухлими, пістрявими від коричневих плямок долонями.

А біля балюстради тераси сидів зовсім інший король.

Був він дуже худим, і було помітно, що він дуже високий. Волосся мав попелясте, наче її власне, прострілене сивими пасмами, довге, таке, що спадало на плечі й спину. Одягнений був у чорний оксамитовий кубрак. На ногах мав типово ельфійські чоботи з численними пряжками по всій довжині халяв. Долоні його були вузькими, білими, із довгими пальцями.

Зайнятий був надуванням мильних бульбашок. Тримав мисочку з милом і соломинку, у яку раз у раз дмухав, а бульбашки, переливаючись райдужно, злітали вниз, до річки.

Вона тихенько відкашлялася.

Король Вільх повернув голову. Цірі не зуміла стримати зітхання. Очі його були несамовиті. Світлі, наче розплавлений свинець, бездонні. І сповнені неймовірного смутку.

— Ластівка, — сказав він. — Сіреаель. Дякую, що ти захотіла прийти.

Вона знову сковтнула слину, зовсім не відаючи, що сказати. Оберон Муйркетах приставив соломинку до вуст і послав у простори чергову мильну бульбашку.

Щоб опанувати тремтіння рук, вона сплела їх, клацнула пальцями. Потім нервово торкнулася волосся. Ельф, здається, присвячував увагу винятково бульбашкам.

— Ти нервуєшся?

— Ні, — збрехала вона нахабно. — Не нервуюся.

— Кудись поспішаєш?

— Ще й як.

Вона, певно, вклала в голос надто багато розв’язності, відчувала, що балансує на межі ґречності. Утім, ельф уваги на те не звернув. Створив на кінчику соломинки величезну бульбашку, погойдуванням надав їй форми огірка. Деякий час дивився на витвір своїх рук.

— Чи не буду я надто нав’язливим, якщо запитаю, куди ти так поспішаєш?

— Додому! — пирхнула вона, але відразу виправилася, додавши спокійним тоном: — До мого світу.

— Куди?

— До мого світу!

— Ах. Вибач. Я заприсягся б, що ти сказала «до мого привіту». І дуже здивувався, як розумієш. Ти говориш нашою мовою дуже непогано, але над вимовою й акцентом треба ще попрацювати.

— Чи то важливо, який там у мене акцент? Я ж тобі потрібна не для розмов.

— Ніщо не має перешкоджати прагненню досконалості.

На кінці соломинки надулася наступна бульбашка, відірвалася, полетіла, луснула, зіткнувшись із гілкою верби. Цірі зітхнула.

— Значить, тобі треба до твого світу, — промовив за хвилину король Оберон Муйркетах. — До твого! І справді, ви, люди, не грішите надмірною скромністю.

Він покрутив соломинкою в мисочці, недбалим, здавалося б, подмухом оточив себе роєм райдужних бульбашок.

— Людино, — сказав, — твій волохатий предок по мечу з’явився на світі набагато пізніше від курки. Але я ніколи не чув, щоб якась там курка виставляла претензії щодо світу… Чом ти крутишся й тупцюєш на місці, наче мавпочка? Те, що я кажу, мало б тебе цікавити. Усе ж то історія. Ах, дозволь здогадатися: тобі до тієї історії нема справи, вона тебе нудить.

Велика переливчаста бульбашка полетіла в бік річки. Цірі мовчала, кусаючи губи.

— Твій волохатий предок, — продовжив ельф, мішаючи соломинкою розчин у мисочці, — швидко навчився, як використовувати відставлений палець і початковий інтелект. Робив за їх допомогою різні речі, по суті, настільки ж смішні, як і страшні. Чи то, хотів я сказати, речі, які робив твій предок, не будь вони страшними, були б смішні.

Наступна бульбашка, зразу за нею друга й третя.

— Нас, Ен Елле, насправді мало цікавило, що там витворяє твій предок, ми, на потивагу Ен Сейдхе, наших кузенів, з того світу відійшли вже давно. Обрали ми собі інший, цікавіший універсум. Бо на той час — і ти здивуєшся тому, що я скажу, — можна було між світами досить вільно подорожувати. Маючи крихту таланту та вправності, звісно. Ти ж точно розумієш, що я маю на увазі.

Цірі аж кипіла з цікавості, але вперто мовчала, розуміючи, що ельф трохи кепкує з неї. Не хотіла полегшувати йому завдання.

Оберон Муйркетах усміхнувся. Розвернувся. На шиї він мав золотий альшбанд — ознаку влади, що в Старшій Мові звалася torc’h.

— Mire, luned.

Він подув легенько, спритно рухаючи соломинкою. Біля її краю замість однієї, як до того, повисло кілька бульбашок.

— Бульбашка біля бульбашки, біля бульбашки бульбашка, — приспівував він. — Ех, так було, так воно було… Казали ми собі: що за різниця, побудемо собі трохи тут, а трохи там, що з того, що д’ойне припхалися, аби знищити свій світ разом із собою? Підемо потім десь-інде… До іншої бульбашки…

Під його палючим поглядом Цірі кивнула, облизнула губи. Ельф знову усміхнувся, струсив бульбашки, іще раз подув, цього разу так, щоб біля краю соломинки утворилося велике гроно — багато маленьких, приліплених одна до одної бульбашок.

— Настала Кон’юнкція… — Ельф підняв обвішану бульбашками соломинку. — Світів стало навіть більше. Але двері замкнені. Вони замкнені для всіх, окрім жменьки обраних. А час іде. Двері треба відчинити. Необхідно. То імператив. Чи ти розумієш таке слово?

— Я не дурна.

— Ні, не дурна. — Він відвернувся. — Не можеш нею бути. Ти ж Ен Ген Іхер, Старша Кров. Підійди ближче.

Коли він простягнув до неї руку, вона мимоволі зціпила зуби. Але ельф лише торкнувся її передпліччя, а потім долоні. Вона відчула приємне поколювання. Відважилася глянути в його несамовиті очі.

— Я не вірив, коли вони говорили, — прошепотів він. — Але то правда. У тебе очі Шіадаль. Очі Лари.

Вона опустила погляд. Почувалася невпевнено й по-дурному.

Король Вільх спер лікоть на балюстраду, а підборіддя — на долоню. Здавалося, довгу мить його цікавили винятково лебеді, що плавали річкою.

— Дякую, що ти прийшла, — сказав він нарешті, не повертаючи голови. — А зараз іди собі й залиш мене самого.

***

Аваллак’ха вона знайшла на терасі над річкою в ту мить, коли він саме сідав у човен у товаристві прекрасної ельфійки з волоссям кольору соломи. Ельфійка мала на губах помаду кольору фісташок, а на повіках і скроні — золоті переливчасті крихти.

Цірі мала намір розвернутися та піти собі, коли Аваллак’х утримав її жестом. А другим запросив до човна. Вона завагалася. Не хотіла розмовляти при свідках. Аваллак’х щось швидко сказав ельфійці та послав їй повітряний поцілунок. Ельфійка стенула плечима й пішла собі. Тільки раз іще озирнулася, аби очима показати Цірі, що про неї думає.

— Якщо зумієш, стримайся від коментарів, — сказав Аваллак’х, коли вона всілася на найближчій до носу лавочці.

Сам ельф також усівся, вийняв свою флейту, заграв, зовсім не переймаючись човном. Цірі неспокійно озирнулася, але човен ідеально плив серединою річки, навіть на дюйм не звертаючи в бік сходів, колон та стовпів, що спускалися до води. То був дивний човен, Цірі ніколи такого не бачила, навіть на Скелліге, де надивилася на все, що могло плавати у воді. Човен мав дуже високий, стрункий, вирізаний у формі ключа ніс і був дуже довгим, дуже вузьким і дуже хистким. І справді, лише ельф міг би сидіти на чомусь такому й дудіти у флейту замість того, аби тримати стерно чи весла.

Аваллак’х перестав награвати.

— То що лежить у тебе на серці?

Вислухав, розглядаючи її з дивною усмішкою.

— Ти розчарована, — ствердив, не запитав. — Розчарована, засмучена, а до того ж іще й обурена.

— Аж ніяк! Аніскільки!

— І не повинна б. — Ельф споважнів. — Оберон поставився до тебе з респектом, як родовитий Ен Елле. Не забувай: ми, Народ Вільх, нікуди не поспішаємо. Ми маємо час.

— Він сказав мені дещо зовсім інше.

— Я знаю, що він тобі сказав.

— І в чому там справа — ти теж знаєш?

— Авжеж.

Вона вже багато чого навчилася. Навіть зітханням, навіть тремтінням повіки вона не виказала нетерплячку та злість, коли він знову приклав до губ флейту й почав грати. Мелодійно, тужливо. Довго.

Човен плив, Цірі рахувала мости, що пропливали над їхніми головами.

— Ми маємо, — відізвався він одразу за четвертим мостом, — серйозні підстави для припущення, що твоєму світові загрожує знищення. Кліматичний катаклізм великого масштабу. Як ерудитка, ти напевне стикалася з Aen Ithlinne Speath, «Ворожбою Ітліни». У ворожбі тій є згадка про Білий Холод. Як на нас, там ідеться про потужне обледеніння. А оскільки так уже складається, що дев’яносто відсотків суходолу твого світу — це північна півкуля, обледеніння може загрожувати існуванню більшості живих істот. Вони просто загинуть від холоду. Ті, що виживуть, зануряться у варварство й винищать одне одного в безжальних битвах за їжу, стануть здобиччю ошалілих від голоду хижаків. Згадай текст пророцтва: Час Погорди, Час Сокири, Час Вовчої Заметілі.

Цірі не переривала, боячись, аби він не почав грати.

— Дитина, яка так нам потрібна, — продовжив Аваллак’х, граючись флейтою, — нащадок і носій гену Лари Доррен, гену, який ми спеціально культивували, може врятувати мешканців того світу. Ми маємо всі підстави вважати, що нащадок Лари — і твій, зрозуміло, — матиме здібності, у тисячі разів сильніші за ті, які маємо ми, відаючі. І які ти маєш у зародку. Ти ж знаєш, про що йдеться, правильно?

Цірі вже встигла навчитися, що в Старшій Мові подібні риторичні фігури хоча, здавалося б, і запитальні, не тільки не вимагали, але й прямо забороняли на такі запитання відповідати.

— Говорячи коротко, — продовжив Аваллак’х, — ідеться про можливість переміщення між світами не тільки себе, своєї власної — не дуже, як не крути, важливої — особи. Ідеться про відкриття в Ард Гает великих, постійних Воріт, через які пройшли б усі. До Кон’юнкції нам те вдавалося, хочемо досягнути того й зараз. Евакуюємо зі світу, що гине, Ен Сейдхе, які там живуть. Наших братів, яким ми маємо допомогти. Не зуміли б ми жити з думкою, що не зробили чогось для їх порятунку. Можеш мені повірити: ми нічого не забудемо. І врятуємо, евакуюємо з того світу всіх, хто перебуває під загрозою. Усіх, Сіреаель. Навіть людей.

— Справді? — не витримала вона. — Навіть д’ойне?

— Так. Тепер сама бачиш, наскільки ти важлива, скільки від тебе залежить. Наскільки важливим є те, аби була ти терплячою. Наскільки важливим є те, щоби сьогодні ввечері ти пішла до Оберона й залишилася на цілу ніч. Повір мені, його поведінка не була демонстрацією відрази. Він знає, що для тебе це непроста справа, знає, що нав’язливістю міг би уразити тебе й образити. Він дуже багато знає, Ластівко. Не сумніваюся, що ти це помітила.

— Помітила, — пирхнула вона. — Помітила я також те, що течія зносить нас уже далеченько від Тір-на-Ліа. Час братися за весла. Яких я, до речі, тут не бачу.

— Бо їх тут немає, — Аваллак’х здійняв руку, крутнув долонею, клацнув пальцями. Човен затримався. Мить стояв на місці, а потім почав плисти проти течії.

Ельф усівся зручніше, приклав до губ флейту й цілком віддався музиці.

***

Увечері Король Вільх почтив її вечерею. Коли Цірі увійшла, шелестячи шовком, він жестом запросив її до столу. Слуг не було. Прислугував їй сам.

Вечеря складалася з кільканадцяти родів овочів. Були тут також і гриби: варені, запечені й тушковані в соусі. Таких грибів Цірі їсти не доводилося ніколи. Деякі були білі й тоненькі, наче листя, на смак делікатні й лагідні, інші — коричневі й чорні, м’ясисті й ароматні.

Оберон не жалів для неї й рожевого вина. Удавано легке, воно било в голову, розслабляло, розв’язувало язика. Вона й озирнутися не встигла, як уже розповідала йому про справи, про які й думати не думала, що розповість.

Він слухав. Терпляче. А вона раптом згадала, навіщо тут, і спохмурніла, замовкла.

— Як я зрозумів, — він підклав їй нових грибів, зеленкуватих і за запахом схожих на шалот, — ти вважаєш, що з тим Ґеральтом тебе пов’язує призначення?

— Саме так, — вона підняла келих, позначений уже численними слідами її помади. — Призначення. Він — чи то Ґеральт — призначений мені, а я — йому. Наші долі пов’язані. Тож краще було б, якби я звідси пішла. Розумієш?

— Признаюся, що не дуже.

— Призначення! — Вона відпила ковточок. — Сила, якій краще не ставати на дорозі. Тому я думаю… Ні, ні, дякую, не клади мені більше, прошу, я наїлася так, що ось-ось лусну.

— Ти говорила про те, що думаєш.

— Думаю, що помилкою було притягнути мене сюди. І змушувати до… Ну, розумієш, що я маю на увазі. Я мушу звідси піти, поспішити до них із допомогою… Бо моє призначення…

— Призначення, — перебив він, піднімаючи келих. — Предистигнація. Щось, чого неможливо уникнути. Механізм, який призводить до того, що практично безкінечна кількість неможливих для передбачення подій мусить закінчитися таким, а не іншим чином. Чи не так?

— Напевне!

— Незалежно від обставин та умов результат мусить бути той самий. Що призначене, те станеться. Чи не так?

— Так!

— Тоді куди й навіщо ти хочеш іти? Пий вино, утішайся хвилиною, радій життю. Що має настати, те настане, якщо воно неминуче.

— Та таке. Не вірю, що все настільки добре.

— Але ж ти сама собі суперечиш.

— Неправда.

— Ти заперечуєш заперечення, а це вже хибне коло.

— Ні! — шарпнула вона головою. — Не може такого бути, щоб сидіти й нічого не робити! Нічого не настає саме по собі!

— Софізм.

— Не можна марнувати час! Можна пропустити відповідний момент… Той єдиний відповідний, неповторний. Бо час не повторюється ніколи!

— Зволь, — він устав, — подивися ось на це.

На стіні, куди вказав Оберон, виднівся опуклий рельєф, що зображав величезного лускуватого змія. Гад, згорнувшись у формі вісімки, закушував зубами власний хвіст. Цірі вже бачила щось таке, але не пам’ятала, де саме.

— Оце, — сказав ельф, — прадавній змій Уроборос. Уроборос символізує безкінечність і сам є безкінечністю. Є він вічним закінченням і вічним поверненням. Є він чимось, що не має ані початку, ані кінця. Час — він наче справжній Уроборос. Час — це хвилі, що минають, зернятка піску, що пересипаються в годиннику. Час — це моменти й події, якими ми так охоче намагаємося його вимірювати. Але прадавній Уроборос нагадує нам, що в будь-якій миті, у кожній миті, у кожній події приховано майбутнє, теперішнє й минуле. У кожній хвилі криється вічність. Кожне закінчення є поверненням, кожне прощання — вітанням, кожне повернення — розставанням. Усе є одночасно початком і кінцем. …Як і ти, — сказав він, навіть не дивлячись на неї, — одночасно початок і кінець. Оскільки була тут мова про призначення, знай, що саме це і є твоє призначення. Бути початком і кінцем. Ти розумієш?

Вона на мить завагалася. Але його палючі очі змушували відповісти.

— Розумію.

— Роздягнися.

Сказав він те настільки безтурботно, настільки байдуже, що вона мало не крикнула від злості. Почала тремтячими пальцями розстібати жилетку.

Пальці були неслухняними, гачки, ґудзики й тасемки — незручними й тугими. Хоча Цірі поспішала, як могла, бажаючи якомога швидше мати все те позаду, роздягання затягнулося надовго. Але не було схоже, що ельф кудись поспішав. Наче й насправді мав у своєму розпорядженні всю вічність.

«Хтозна, — подумала вона, — може, він і має?»

Уже цілком дезабільє, вона переступила з ноги на ногу, бо підлога була холодна. Він помітив те, указав на ліжко.

Постіль була з норок. Зі зшитого у величезні плахти норкового хутра. М’якенького, теплого, приємно лоскітливого.

Він ліг поряд із нею, повністю одягнений, навіть у чоботах. Коли торкнувся її, Цірі мимоволі напружилася, трохи зла на себе, бо вирішила до кінця грати гордовиту й незворушну. Сказати чесно, зуби в неї просто-таки цокотіли. Утім, його електризуючий дотик заспокоював, а пальці навчали та розповідали. Указували. У мить, коли вона почала розуміти ті вказівки настільки добре, що майже почала його випереджати, заплющила очі й уявила, що то Містле. Але це їй не вдалося. Бо занадто він від Містле відрізнявся.

Долоня повчала її, що вона має зробити. Послухалася. Навіть охоче. Поспішаючи.

А він узагалі не поспішав. Робив так, що під пестощами вона розм’якла, наче шовкова стрічка. Змусив її стогнати. Закушувати губи. Змусив до різкого спазму, що струшував усе її тіло.

На те, що він зробив пізніше, вона аж ніяк не сподівалася. Він устав і пішов собі. Залишивши її розпалену, глибоко дихаючу та тремтячу.

Навіть не озирнувся.

У Цірі кров ударила в скроні й обличчя. Вона скрутилася на норкових простирадлах у клубок. І заплакала. Від люті, сорому й приниження.

***

Уранці вона знайшла Аваллак’ха в перистилю за палацом, посеред рядів скульптур. Скульптури, до речі, представляли ельфійських дітей. У різних позах, найчастіше наче серед гри. Зокрема, та, перед якою ельф стояв, представляла малюка з викривленим від злості личком, зі стиснутими кулачками; фігура стояла на одній нозі.

Цірі довго не могла відвести погляд, а внизу живота відчувала тупий біль. Тільки коли Аваллак’х її підігнав, розповіла йому про все. Ухильно й заїкаючись.

— Він, — серйозно промовив Аваллак’х, коли вона скінчила, — понад шістсот п’ятдесят разів дивився на дими Саовіну. Повір мені, Ластівко, то забагато навіть для Народу Вільх.

— І яка мені до того справа?! — гарикнула вона. — Я домовлялася! Ви хіба не навчилися в ґномів, у ваших побратимів, що воно таке — контракт? Я своє виконую! Віддаюся! Що мені за діло, воно там старча неміч чи просто я його не приваблюю? Може, він гидує д’ойне? Може, як Ередін, бачить у мені тільки самородок у купі компосту?

— Я сподіваюся, — обличчя Аваллак’ха — нечувана річ — скривилося в гримасі. — Я сподіваюся, ти не сказала йому чогось такого?

— Не сказала. Хоча мала бажання.

— Стережися. Ти не знаєш, чим ризикуєш.

— Та мені все одно. Я уклала угоду. Тож віз або перевіз! Або виконуйте, або ми розриваємо угоду і я стаю вільною!

— Стережися, Сіреаель, — повторив він, указуючи на статую примхливого хлопчиська. — Не будь такою, як оцей. Зважай на кожне слово. Намагайся зрозуміти. А якщо ти чогось не розумієш, то в жодному випадку не роби щось поспішно. Будь терплячою. Пам’ятай: час не має значення.

— Він має значення!

— Я ж просив: не будь примхливим дитям. Іще раз повторюю: будь з Обероном терплячою. Бо це твій єдиний шанс здобути свободу.

— Правда? — майже крикнула вона. — Починаю я підозрювати, що ти мене ошукав! Що всі ви мене ошукали…

— Я обіцяв, — обличчя Аваллак’ха було настільки ж мертвим, як камінь скульптури, — що ти повернешся до свого світу. Я дав слово. Ставити таке слово під сумнів — важка образа для Ен Елле. Аби до того не дійшло, пропоную цю розмову закінчити.

Він хотів піти, але вона заступила дорогу. Його аквамаринові очі звузилися, а Цірі зрозуміла, що має справу з ельфом дуже-дуже небезпечним. Але було запізно, аби відступати.

— Надто вже воно по-ельфійськи, — просичала, наче змія. — Самому ображати, а потім не давати відповісти.

— Стережися, Ластівко.

— Послухай, — гордовито задерла вона голову. — Ваш Король Вільх із завданням не впорається, це цілком зрозуміло. Неважливо, чи проблема в ньому, чи в мені. Це без різниці й усе одно. Але я хочу виконати умову. І забути про все. Тож нехай ту дитину, яка так вам потрібна, зробить мені хтось інший.

— Ти навіть не розумієш, про що говориш.

— А якщо проблема в мені, — не змінила вона ані тону, ані виразу обличчя, — то значить, ти помилився, Аваллак’ху. Прикликав до цього світу не ту, кого треба.

— Ти не розумієш, про що говориш, Сіреаель.

— Якщо ж, — крикнула вона, — усі ви гидуєте мною, то застосуйте метод розведення віслюкомулів! Що, не знаєш?! Жеребцю показують кобилу, а потім зав’язують очі й підставляють віслючку!

Він навіть не захотів відповідати. Безцеремонно оминув її й пішов собі геть між шеренгою скульптур.

— А може, ти? — крикнула вона. — Хочеш, то віддамся тобі! Га? Не станеш собою жертвувати? Адже в мене, кажуть, очі Лари!

У два стрибки він опинився біля неї, руки його рвонулися до її шиї, наче змії, стиснули, наче сталеві обценьки. Вона зрозуміла, що якби він хотів, то задавив би її, наче пташеня.

Аваллак’х відпустив. Нахилився й зблизька заглянув їй в очі.

— Хто ти така, — запитав він незвичайно спокійно, — аби насмілюватися таким чином безчестити її ім’я? Хто ти така, аби насмілюватися кидати мені таку дешеву милостиню? О, я знаю, я бачу, хто ти така. Ти не донька Лари. Ти донька Крегеннана, ти бездумна, нахабна, самолюбива д’ойне, майже еталонна представниця раси, яка нічого не розуміє, але все мусить зруйнувати й знищити, занапастити одним тільки дотиком і спаплюжити однією лише думкою. Твій предок вкрав у мене моє кохання, забрав у мене її, самолюбно й нахабно забрав у мене Лару. Але тобі, гідна його донько, я не дозволю відібрати в мене пам’ять про неї.

Він відвернувся. Цірі перемогла опір перетиснутої гортані.

— Аваллак’ху.

Погляд.

— Пробач мені. Я повелася нерозумно й підло. Пробач мені. І, якщо можеш, забудь.

Він підійшов до неї, обійняв.

— Я вже забув, — сказав тепло. — Не повертатимемося більше до того.

***

Коли увечері вона увійшла до королівських кімнат, викупана, напарфумлена й зачесана, Оберон Муйркетах сидів біля столу, схилившись над шахівницею. Він без слова запропонував, щоб вона сіла навпроти.

Виграв у неї за дев’ять ходів.

За другим разом вона грала білими, і він виграв за одинадцять ходів.

Лише тоді підвів погляд, свої світлі несамовиті очі.

— Прошу роздягнутися.

Треба було в одному віддати йому належне: був делікатним і зовсім не поспішав.

Коли — як і попереднього разу — він устав із ложа й мовчки пішов собі, Цірі сприйняла те спокійно, але майже до самого світанку не могла заснути.

А коли вікна посірішали на світанку й вона нарешті заснула, приснився їй дуже дивний сон.

***

Висогота, схилений, обполіскує від ряски пастку для ондатр. Шумить під вітром очерет.

Почуваюся винним, Ластівко. То я підсунув тобі ідею цієї шаленої ескапади. Указав тобі шлях до тієї проклятої Вежі.

— Не докоряй собі, Старий Круче. Якби не Вежа, дістав би мене Бонгарт. Тут принаймні я в безпеці.

Ти тут не в безпеці.

Висогота випростується.

За його спиною Цірі бачить пагорб, голий і горбатий, що виступає з трав, наче вигнутий хребет причаєної в засідці потвори. На пагорбі лежить величезний камінь. Поряд із каменем дві постаті. Жінка й дівчинка. Вітер шарпає й роздирає чорне волосся жінки.

Виднокруг палає блискавками.

Хаос, донечко, простягає до тебе свої руки. Дитя Старшої Крові, дівчина, вплетена в Рух і Зміни, у Смерть та Відродження. Призначена й та, яка є призначенням. З-за зачинених дверей Хаос простягає до тебе свої кігті, надалі не знаючи, чи станеш ти його знаряддям, чи ж перешкодою в його планах. Не знаючи, чи ти, бува, не відіграєш роль зернятка піску в шестернях Годинника Долі. Хаос боїться тебе, Дитя Призначення. А хоче, щоб це ти відчувала переляк. Для того він посилає тобі сни.

Висогота схиляється, чистить пастки для ондатр. «Він же мертвий, — тверезо думає Цірі. — Чи це значить, що там, у засвітах, мертві також мусять чистити пастки для ондатр?»

Висогота випрямляється. За спиною його небо палає загравою пожеж. Рівниною гонять тисячі вершників. Вершників у червоних плащах.

Dearg Ruadhri.

Послухай мене уважно, Ластівко. Старша Кров, що тече у твоїх венах, дає тобі чималу владу. Ти Володарка Часів та Місць. Ти маєш потужну Силу. Не дозволь, аби її в тебе відібрали й використали для нечесних цілей злочинці й лиходії. Боронися! Утечи подалі від їхніх лиходійних рік!

— Легко сказати! Оточують мене тут якісь магічні бар’єри, я ув’язнена…

Ти Володарка Місць і Часів. Тебе неможливо ув’язнити.

Висогота випростовується. За його спиною плоскогір’я, скельна рівнина, на ній — залишки кораблів. Десятки розбитих корпусів. А далі замок: чорний, грізний, зубчастий, постає він над гірський озером.

Вони загинуть без твоєї допомоги, Ластівко. Тільки ти можеш їх урятувати.

Уста Йеннефер, потяті й розбиті, безшумно ворушаться, бризкають кров’ю. Фіалкові очі блищать, горять на худому, перекошеному, почорнілому від страждання обличчі, затуленому бурею скуйовдженого, брудного чорного волосся. У заглибленні підлоги смердюча калюжа, довкола шмигають щури. Страшенний холод від кам’яних стін. Холод кайданів на зап’ястках рук, на щиколотках ніг…

Долоні й пальці Йеннефер — лише маса засохлої крові.

— Мамусю! Що вони тобі зробили?

Мармурові сходи, що ведуть униз. Сходи на три прольоти.

Va’esse deireadh aep eigean… Щось закінчується… Що?

Сходи. Унизу — вогонь, що палає в залізних кошах. Палають гобелени.

«Ідемо, — говорить Ґеральт. — Сходами вниз. Мусимо. Так треба. Іншої дороги немає. Тільки ті сходи. Я хочу побачити небо».

Його губи не рухаються. Вони сині, і на них кров. Кров, усюди кров… Усі сходи в крові…

Іншої дороги немає. Немає, Зореока.

— Яким чином?! — крикнула вона. — Яким чином я можу їм допомогти?! Я в іншому світі! Ув’язнена! І безсила!

Тебе не можна ув’язнити.

«Усе вже було описано, — мовить Висогота. — Навіть це. Подивися під ноги».

Цірі зі страхом бачить, що стоїть на морі кісток. Серед черепів, ребер та хребтів.

Тільки ти можеш цьому запобігти, Зореока.

Висогота випростується. За його спиною зима, сніг, завірюха. Вітер свистить і виє.

Перед нею в завірюсі на коні Ґеральт. Цірі впізнає його, хоча на голові він має хутряну шапку, а обличчя закутане у вовняний шарф. За спиною його маячать у завірюсі інші вершники, їхні фігури невиразні, вони настільки товсто вдягнені, що неможливо розпізнати, що то за одні.

Ґеральт дивиться просто на неї. Але не бачить її. Сніг сипле йому в очі.

— Ґеральте! Це я! Тут!

Він її не бачить. І не чує серед виття завірюхи.

— Ґеееееральте!

«Це муфлон, — говорить Ґеральт. — Це лише муфлон. Повертаємося».

Вершники зникають, розпливаються серед заметілі.

— Ґеееееральте! Ніііі!

***

Вона прокинулася.

***

Уранці Цірі відразу пішла до стайні. Навіть без сніданку. Не хотіла зустрічатися з Аваллак’хом, не бажала з ним розмовляти. Воліла уникати настирливих, цікавих, запитальних, клейких поглядів інших ельфів та ельфійок. У будь-якій іншій ситуації демонстративно байдужі, у випадку з королівським альковом ельфи виказували цікавість, а стіни палацу — Цірі була в тому впевнена — мали вуха.

Вона відшукала Кельпі в загородці, знайшла сідло й упряж. Раніше, ніж зуміла осідлати кобилу, уже були біля неї служниці, ті сірі ельфійки, малі, на голову нижчі за звичайних Ен Елле. Допомогли їй біля кобили, кланяючись і мило всміхаючись.

— Дякую, — сказала вона. — Я б дала собі раду й сама, але дякую. Ви милі.

Найближча ельфійка всміхнулася широко, а Цірі здригнулася.

Дівчинка мала серед зубів ікла.

Цірі підскочила до неї настільки швидко, що дівчина мало не присіла зі страху. Відвела їй волосся від вух. Вух, які не закінчувалися шпичасто.

— Ти людина!

Дівчина — а разом із нею й інші — упала на коліна на позамітаній глинобитній підлозі. Нахилила голову в очікуванні кари.

— Я… — почала Цірі, мнучи ремінь вуздечки. — Я…

Не знала, що сказати. Служниці так і стояли на колінах. Коні неспокійно форкали й тупали в боксах.

Навіть назовні, уже в сідлі, женучи риссю, не могла зібрати думки докупи. Людські дівчата. Як служниці, але те неістотне. Істотним є те, що в цьому світі є д’ойне.

«Люди, — виправила вона себе. — Я вже й думаю, наче вони».

Із задуми її вирвало голосне іржання та підскок Кельпі. Вона підвела голову й побачила Ередіна.

Той сидів на своєму каро-червоному огирі, тепер позбавленому демонічного букраніона й більшості інших бойових цяцьок. Утім, сам ельф був у кольчузі під переливчастим відтінками червоного плащем.

Огир на привітання заіржав хрипко, потрусив головою й вишкірив на Кельпі жовті зуби. Кельпі, знаючи, здавалося, що справи вирішують із паном, а не зі слугою, сягнула зубами до стегна ельфа. Цірі різко натягнула вуздечку.

— Обережніше, — сказала вона. — Тримай дистанцію. Моя кобила чужих не любить. І може вкусити.

— Таких, що кусають, — змірив він її злим поглядом, — вгамовують залізним вудилом. Так, щоб аж кров бризнула. Чудовий метод для угамування норову. Зокрема й для коней.

Він шарпнув трензелі огира так сильно, що кінь захрипів і ступив кілька кроків назад, а з його морди потекла піна.

— Навіщо кольчуга? — Тепер Цірі міряла ельфа поглядом. — Готуєшся до війни?

— Навпаки. Прагну миру. Твоя кобила, крім того, що норовиста, має якісь переваги?

— Наприклад?

— Влаштуємо перегони?

— Як хочеш, то чому ні. — Вона стала в стременах. — Туди, у бік тих кромлехів…

— Ні, — перервав він. — Не туди.

— Чому?

— Заборонена територія.

— Очевидно, для всіх.

— Не для всіх, очевидно. Надто цінне для нас, Ластівко, твоє товариство, аби ми тим ризикувати, щоб лишитися тут без тебе — з твоєї вини чи когось іншого.

— Когось іншого? Ти ж не думаєш про єдинорогів?

— Не бажаю набридати тобі тим, що саме я думаю. Як не бажаю й фруструвати тебе тим, що думки мої ти не второпаєш.

— Не розумію.

— Знаю, що не розумієш. Для того, аби зрозуміти, еволюція не надала тобі достатнього числа звивин у мозку. Послухай: якщо ти бажаєш гнати навипередки, то пропоную уздовж річки. Туди. До Порфірового мосту, третього на черзі. Потім через міст на другий берег, далі берегом, за течією, фініш біля струмка, що впадає в річку. Готова?

— Завжди.

Він криком погнав огира, а жеребчик ринув, наче ураган. Кельпі ще не встигла зрушити з місця, а той був уже далеко. Ішов так, що аж земля двигтіла, але з Кельпі зрівнятися він не міг. Та швидко наздогнала огира, ще до Порфірового мосту. Міст був вузьким. Ередін крикнув, а огир, що було неймовірно, прискорився. Цірі миттю зрозуміла, у чому справа. На мосту нізащо не вмістилися б двоє коней. Один мусив би сповільнитися.

Наміру сповільнюватися Цірі не мала. Притулилася до гриви, а Кельпі рвонула, наче стріла. Тернулася об стремено ельфа й увірвалася на міст. Ередін крикнув, його жеребчик став дибки, вдарився боком об алебастрову фігуру, звалив її з п’єдесталу, розбиваючи на друзки.

Цірі, хихочучи, мов примара, прогнала галопом по мосту. Не оглядаючись.

Біля струмка вона спустилася на землю й зачекала.

Він доїхав через хвилину, кроком. Усміхнутий і спокійний.

— Мої вітання, — сказав коротко, спішуючись. — Як кобилі, так й амазонці.

Хоча й була вона горда, наче пава, пирхнула досить недбало.

— Ага. Тож не станеш нас угамовувати залізом і кров’ю?

— Хіба що з дозволу, — усміхнувся він двозначно. — Існують кобилки, що люблять міцні пестощі.

— Зовсім недавно, — глянула вона на нього погордливо, — ти прирівнював мене до компосту. А зараз ми вже говоримо про пестощі?

Він підійшов до Кельпі, потер та поплескав по шиї кобили, покрутив головою, помітивши, що вона суха. Кельпі смикнула головою та протяжно заіржала. Ередін озирнувся на Цірі. «Якщо поплескає й мене, — подумала вона, — то пошкодує».

— Ходімо, будь ласка, зі мною.

Уздовж струмка, що впадав у річку, — стікав він із високого, густо порослого лісом схилу, — уверх вели сходи, виконані з порослого мохом піщаника. Сходи були старезними, потрісканими, розбитими корінням дерев. Вели зигзагом угору, інколи перетинаючи струмінь містками. Навколо був ліс, дикий, повний старезних ясенів і грабів, тисів, яворів та дубів, понизу зарослий густою ліщиною, тамариском і смородиною. Пахло полином, шавлією, кропивою, мокрим камінням, весною та пліснявою.

Цірі йшла мовчки, не поспішаючи й контролюючи дихання. Також намагалася опанувати нерви. Уявлення не мала, чого Ередін міг хотіти від неї, але передчуття були не найкращі.

Поряд із черговим каскадом, що з шумом спадав зі скельної щілини, була кам’яна тераса, а за нею, у тіні кущів дикого бузку, стояла альтанка, оповита плющем і традесканцією. Унизу було видно крони дерев, стрічку річки, дахи, перистилі й тераси Тір-на-Ліа.

Вони стояли хвилинку, роздивляючись.

— Ніхто мені не казав, — Цірі перша перервала мовчанку, — як зветься ця річка.

— Еснад.

— Зітхання? Красиво. А цей струмок?

— Туате.

— Шепіт. Теж красиво. Чому ніхто мені не сказав, що й у цьому світі живуть люди?

— Бо то неістотна інформація, і для тебе вона аж ніяк не має значення. Ходімо до альтанки.

— Навіщо?

— Ходімо.

Першим, що вона побачила після того, як зайшла, був дерев’яний лежак. Цірі відчула, як у скронях починає пульсувати. «Ну зрозуміло, — подумала вона, — це можна було передбачити. Я ж читала в храмі роман Анни Тіллер. Про старого короля, молоду королеву та жадібного до влади князя-претендента. Ередін нещадний, амбітний і рішучий. Знає, що той, хто має королеву, і є справжнім королем, справжнім володарем. Справжнім чоловіком. Хто володів королевою, той володів королівством. Тут, на цьому лежаку, почнеться державний переворот…»

Ельф усівся за мармуровим столом, указав Цірі на інший стілець. Вид із вікна, здавалося, цікавив його більше, ніж вона сама, а на лежак він не дивився зовсім.

— Ти залишишся тут назавжди, — заскочив її зненацька. — Ти, моя амазонко, легка, наче метелик. До кінця твого метеликового життя.

Вона мовчала, дивлячись йому просто в очі. У тих очах не було нічого.

— Вони не дозволять тобі піти звідси, — повторив він. — Не погодяться, що ти, незважаючи на міфи та ворожіння, є ніким і нічим, є істотою без значення. Не повірять у те й не дозволять тобі піти. Вони обдурили тебе обіцянкою, аби домогтися твоєї слухняності, але ніколи не мали наміру обіцянку свою виконати. Ніколи.

— Аваллак’х, — прохрипіла вона, — дав мені слово. А кажуть, що сумніватися в слові ельфа — то образа.

— Аваллак’х — знаючий. У знаючих власний кодекс честі, у якому кожна друга фраза говорить про мету, що освячує засоби.

— Не розумію, навіщо ти мені все те говориш. Хіба що… Хіба що ти чогось від мене хочеш. Хіба що я маю щось, чого ти прагнеш. І ти тепер хочеш поторгуватися. Га? Ередіне? Моя свобода за… За що?

Він дивився на неї довго. А вона дарма шукала в його очах якоїсь підказки, якогось сигналу, якогось знаку. Хоча б чогось.

— Напевне, — почав він повільно, — ти вже трохи зуміла пізнати Оберона. Напевне, також зауважила, що він неймовірно амбітний. Є речі, яких він не прийме ніколи, яких ніколи не візьме до відома. Скоріше помре.

Цірі мовчала, кусаючи губи й поглядаючи на лежак.

— Оберон Муйркетах, — продовжив ельф, — ніколи не застосує магію чи інші засоби, що можуть змінити ситуацію. А такі засоби існують. Добрі, міцні, гарантовані засоби. Куди сильніші за атрактанти, якими слуги Оберона насичують твою косметику.

Він швидко провів долонями над темними жилками столу. Коли відвів руку, на столі залишився маленький флакончик із сіро-зеленого нефриту.

— Ні, — прохрипіла Цірі. — Аж ніяк. На це я не погоджуся.

— Ти не дала мені закінчити.

— Не май мене за дурепу. Я не подам того, що міститься в цьому флаконі. Для цього ти мене не використаєш.

— Ти робиш занадто поквапні висновки, — сказав він повільно, дивлячись їй в очі. — Намагаєшся сама себе обігнати. Але якщо так робити, то це завжди скінчиться падінням. Дуже болісним падінням.

— Я сказала: ні.

— Помисли як слід. Незалежно від того, що є в цьому флаконі, ти виграєш — у будь-якому випадку. Ти завжди виграєш, Ластівко.

— Ні!

Рухом настільки ж спритним — такому міг позаздрити будь-який фокусник — ельф змусив флакончик зникнути зі столу. Потім довго мовчав, дивлячись на річку Еснад, що блищала між деревами.

— Ти помреш тут, метелику, — сказав нарешті. — Не дозволять вони тобі звідси піти. Але це твій вибір.

— Я домовилася. Моя свобода за…

— Свобода, — пирхнув він. — Ти все ще говориш про ту свободу. А що б ти зробила, якби її здобула? Куди б ти подалася? Зрозумій нарешті, що від того твого світу зараз відділяють тебе не лише відстань, але й час. Час тут плине інакше, ніж там. Ті, яких ти знала там як дітей, зараз уже сиві старці, а ті, що були твоїми ровесниками, давно вже померли.

— Я не вірю.

— Згадай ваші легенди. Легенди про людей, які таємничо зникали, а потім поверталися через роки лише для того, аби подивитися на зарослі травою могили рідних. Може, ти вважаєш, що це були фантазії, речі, висмоктані з пальця? Ти помиляєшся. У всі століття людей викрадали, забирали геть наші вершники, ті, кого ви називаєте Диким Полюванням. Викрадали, використовували, а потім викидали, наче шкаралупу випитого яйця. Але тебе не спіткає навіть те, Сіреаель. Ти помреш тут, тобі не дадуть навіть побачити могили твоїх друзів.

— Я не вірю в те, що ти говориш.

— Твоя віра — то твоя особиста справа. А долю свою ти обрала сама. Повертаймося. Я маю прохання, Ластівко. Чи не побажаєш поснідати — злегка — зі мною в Тір-на-Ліа?

Кілька ударів серця голод і шалене бажання змагалися в Цірі зі злістю, страхом перед отрутою й загальною апатією.

— Охоче. — Вона опустила погляд. — Дякую за пропозицію.

— Це я дякую. Ходімо.

Виходячи з альтанки, вона ще кинула оком на лежак. І подумала, що Анна Тіллер була дурнуватою й екзальтованою графоманкою.

Поволі в мовчанні, у запаху м’яти, шавлії й кропиви сходили вони до річки Зітхання. Сходами вниз. Берегом струмка, який звався Шепіт.

***

Коли увечері, напарфумлена, з вологим іще від ароматичної ванни волоссям, вона увійшла до королівських кімнат, застала Оберона на софі, схиленого над книжкою. Мовчки, жестом він зажадав, аби вона присіла поруч.

Книжка була багато ілюстрованою. Сказати правду, нічого, окрім ілюстрацій, у ній і не було. Цірі, хоча й старалася грати світську даму, відчула, як приливає до щік кров. У храмовій бібліотеці в Елландері вона бачила кілька подібних творів. Але з книжкою Короля Вільх ті конкурувати не могли ані багатством і розмаїтістю позицій, ані мистецьким хистом їх виконання.

Розглядали вони їх довго й мовчки.

— Роздягнися, прошу.

Цього разу роздягнувся й він сам. Тіло мав худорляве й хлоп’яче, щупле, наче в Ґіселера, Кейлі чи Рефа, яких вона бачила, коли ті купалися в струмках чи гірських озерах. Але від Ґіселера та Щурів била вітальність, било з них життя, бажання жити, що палало між сріблястими крапельками розбризкуваної води.

А від нього, Короля Вільх, бив холод вічності.

Він був терплячим. Кілька разів здавалося, що от-от. Але ж нічого з того не вийшло. Цірі була на себе зла й упевнена, що це через її недосвідченість і паралізуючий брак вправності. Він зауважив те й заспокоїв її. Як зазвичай, дуже результативно. А вона заснула. У його обіймах.

Але вранці його біля неї не було.

***

Наступного вечора Король Вільх уперше проявив нетерплячку.

Вона застала його схиленим над столом, на якому лежало оправлене в бурштин дзеркало. Дзеркало було засипане білим порошком.

«Починається», — подумалося їй.

Оберон маленьким ножичком зібрав фісштех і сформував його у дві стрічки. Узяв зі столу срібну трубочку й втягнув наркотик у носа спершу лівою, а тоді й правою ніздрею. Очі його, зазвичай блискучі, наче трохи пригасли й помутнішали, засльозилися. Цірі одразу ж зрозуміла, що була то не перша порція.

Він сформував на склі дві нові стрічки, запросив її жестом, подавши трубку. «А, що там, — подумала вона. — Легше буде».

Наркотик був неймовірно сильним.

Короткий час вони сиділи на ліжку, обійнявшись, і витріщалися на місяць затягнутими сльозами очима.

Цірі чхнула.

— Шнурована ніч, — сказала вона, витираючи носа рукавом шовкової блузочки.

— Чарівна, — виправив він, протираючи око. — Ensh’eass, не en’leass. Треба б тобі попрацювати над вимовою.

— Я попрацюю.

— Роздягайся.

Спочатку здавалося, що все буде добре, що наркотик подіяв на нього з тим самим піднесенням, що й на неї. Але на Цірі він подіяв так, що стала вона активною й заповзятливою, навіть нашепотіла йому на вухо багацько непристойних — як на її думку — слів. Це, може, трохи пройняло його, ефект був, гмм, відчутний, у певну мить Цірі була переконана, що вже ось-ось. Але воно «ось-ось» не було. Принаймні не до кінця.

І саме тоді він виявив нетерплячку. Встав, накинув на худорляві плечі соболине хутро. Стояв так, відвернувшись, задивившись у вікно, на місяць. Цірі всілася, обплела руками коліна. Була розчарована й зла, але водночас зійшла на неї якась дивна сентиментальність. Скоріше за все, була це побічна дія того міцного фісштеху.

— То все моя провина, — пробурмотіла вона. — Той шрам мене спотворює, я знаю. Знаю, що ти бачиш, коли дивишся на мене. Від ельфійки залишилося в мене небагато. Золотий самородок у купі компосту…

Він різко розвернувся.

— Ти надзвичайно скромна, — процідив. — Я б сказав, скоріше перлина в купі свинячого гною. Діамант на пальці гниючого трупа. У межах мовного тренування можеш і сама попрацювати над тими порівняннями. Завтра розпитаю в тебе про них, мала д’ойне. Людська істотка, у якій нічого, абсолютно нічого не залишилося від ельфійки.

Він підійшов до столу, узяв трубку, схилився над дзеркалом. Цірі сиділа, скам’яніла. Почувалася так, наче її обплювали.

— Я не приходжу до тебе з любові! — вишкірилася люто. — Я ув’язнена й шантажована, і ти про те чудово знаєш! Але я погодилася, роблю те для…

— Для кого?! — перервав він запально, аж ніяк не по-ельфійськи. — Для мене? Для ув’язнених у твоєму світі Ен Сейдхе? Ти дурнувата дівчина! Ти робиш те для себе, для себе приходиш сюди й надаремно намагаєшся мені віддатися. Бо це твоя єдина надія, єдина рятівна дошка. І скажу тобі ще: молися, ревно молися своїм людським ідолам, божкам чи тотемам. Бо або буду я, або буде Аваллак’х і його лабораторія. Повір мені, не хотіла б ти потрапити в лабораторію й познайомитися з альтернативою.

— Мені все рівно, — сказала вона глухо, скорчившись на постелі. — Я погоджуюся на все, аби тільки здобути свободу. Аби зуміти нарешті від вас звільнитися. Піти. До мого світу. До моїх друзів.

— Твоїх друзів! — кпив він. — Ось твої друзі!

Він різко повернувся й кинув їй запорошене фісштехом дзеркальце.

— Маєш своїх друзів, — повторив. — Подивися.

Вийшов, розвіваючи полами хутра.

Спочатку в забрудненому склі вона бачила тільки власний змазаний відбиток. Але майже відразу дзеркало освітилося молочним сяйвом, сповнилося димом. А потім о́бразами.

Йеннефер, яка висить над безоднею, напружена, з піднятими вгору руками. Рукави її сукні наче розпростерті крила птаха. Волосся її хвилюється, між ним проскакують маленькі рибки. Цілі зграйки вертких маленьких рибок. Деякі з них уже скубають чародійку за щоки й очі. Від ніг Йеннефер до дна озера йде мотузка, на кінці якої, загрузши в мул і мочарі, прив’язана велика корзина каміння. Високо вгорі світиться й блищить поверхня води.

Сукня Йеннефер хвилюється в тому ж ритмі, що й водорості.

Забруднену фісштехом поверхню дзеркала затягує дим.

Ґеральт, склисто-блідий, із заплющеними очима, сидить під довгими бурульками, що наросли на стіну, нерухомий, заледенілий, його швидко засипає завірюхою сніг. Біле волосся відьмака стало вже білими гронами льоду, білі бурульки звисають у нього з брів, з вій, з губів. Сніг падає й падає, росте замет, що закриває вже ноги Ґеральта, ростуть пухнасті шапки на його плечах. Завірюха виє й свище…

Цірі підскочила на ліжку, з розмаху кинула дзеркало об стіну. Тріснула бурштинова рамка, скло розлетілося мільйоном уламків.

Вона впізнавала, знала, пам’ятала той рід видінь. Зі своїх давніх снів.

— Це все неправда! — крикнула вона. — Чуєш, Обероне? Я в те не вірю! Це неправда! Це тільки твоя злість, безсила, як і ти сам! Це тільки твоя злість…

Вона всілася на підлогу й розплакалася.

***

Підозрювала, що в палаці й стіни мають вуха. Назавтра не могла позбутися двозначних поглядів, відчувала за спиною насмішки, ловила шепотіння.

Аваллак’ха ніде не було. «Він знає, — подумала Цірі, — знає, що сталося, і уникає мене. Заздалегідь, до того, як я прокинулася, поплив чи поїхав кудись подалі зі своєю позолоченою ельфійкою. Не хоче зі мною розмовляти, не хоче визнати, що весь його план розбився на друзки.

Також ніде не було Ередіна. Але то, скоріше, було нормальним: він часто виїжджав зі своїми Dearg Ruadhri, Червоними Вершниками.

Цірі вивела Кельпі зі стайні й поїхала за річку. Увесь час вона гарячково думала, не зауважуючи нічого навколо себе.

«Утікати звідси. Не важливо, чи всі ті видіння були брехливими чи правдивими. Напевне можна сказати лише одне: Йеннефер і Ґеральт там, у моєму світі, і там моє місце, біля них. Я мушу звідси втекти, втекти без зволікань! Адже має бути якийсь спосіб. Я увійшла сюди сама, повинна зуміти й сама вийти. Ередін говорив, що я маю дикий талант, те саме підозрював Висогота. З Тор Сіреаель, яку я докладно дослідила, виходу не було. Але, може, тут є якась інша вежа…»

Цірі глянула вдалечінь, на далекий пагорб, на абрис кромлеху, що на ньому виднівся. «Заборонена територія, — подумала вона. — Ха, бачу, що воно далеченько. Бар’єр мене туди, напевне, не пустить. Шкода часу. Піду, скоріше, уверх по річці. Туди я ще не їздила…»

Кельпі заіржала, затрясла головою, різко брикнула. Не дала себе повернути, замість того швидко погнала клусом у бік пагорба. Цірі остовпіла настільки, що якусь мить не реагувала, дозволяла кобилі бігти. Тільки за мить крикнула й натягнула віжки. У результаті Кельпі стала дибки, ударила передніми ногами, тоді підкинула зад і погнала галопом. Знову в тому самому напрямку.

Цірі її не стримувала, не могла контролювати. Була здивована безмежно. Але знала Кельпі надто добре. Кобила мала норов, але ж не такий. Така поведінка мусила щось значити.

Кельпі сповільнилася, перейшла на клус. Бігла точно в бік увінчаного кромлехом пагорба.

«Десь зі стайє, — подумала Цірі. — Зараз подіє Бар’єр».

Кобила забігла в кам’яне коло, між густо наставлених, замшілих і викривлених монолітів, що виростали з гущавини тернистої ожини, і стала, наче вкопана. Єдине, чим вона тепер рухала, були вуха, якими пильно стригла.

Цірі спробувала її розвернути. Потім — рушити з місця. Безрезультатно. Якби не вени, що пульсували на гарячій шиї, вона заприсягалася б, що сидить не на коні, а на скульптурі. Раптом щось торкнулося її спини. Щось гостре, щось, що пробило одяг і вкололо шкіру. Вона не зуміла обернутися. З-за каменя без найменшого звуку з’явився єдиноріг рудої масті й рішучим рухом упер їй рога під пахву. Сильно. Різко. Вона відчула, як по її боку потік струмочок крові.

З іншого боку показався ще один єдиноріг. Той був повністю білим, від кінчиків вух до кінчика хвоста. Тільки ніздрі мав рожеві, а очі — чорні.

Білий єдиноріг наблизився й поволі, потихеньку поклав голову їй на лоно. Збудження було настільки сильним, що Цірі аж застогнала.

Я виріс, — почулося в її голові. — Я виріс, Зореока. Тоді, у пустелі, я не знав, як правильно поводитися. Тепер уже знаю.

— Конику? — простогнала вона, мало не висячи на двох упертих у неї рогах.

Моє ім’я Іхуарраквакс. Пам’ятаєш мене, Зореока? Пам’ятаєш, як ти мене лікувала? Рятувала?

Він відступив, розвернувся. Вона побачила слід від шраму на його нозі. Упізнала. Пригадала.

— Конику! Це ти! Але ж ти був іншої масті…

Я виріс.

У голові раптове запаморочення, шепіт, голоси, крики, іржання. Роги відсмикнулися. Вона помітила, що той, другий єдиноріг, за її спиною, був синій із плямами.

Старші вчаться тебе, Зореока. Вчаться тебе через мене. Ще хвилинка, і вони зуміють розмовляти самі. Самі скажуть тобі, чого від тебе хочуть.

Какофонія в голові Цірі вистрелила, наче вибухом лави, диким гомоном. І майже відразу злагідніла, попливла потоком думок, зрозумілих і ясних.

Ми хочемо допомогти тобі у втечі, Зореока.

Вона мовчала, хоча серце сильно закалатало в грудях.

Де шалена радість? Де подяки?

— А звідки, — запитала вона задерикувато, — таке раптове бажання мені допомагати? Аж настільки ви мене любите?

Ми взагалі тебе не любимо. Але це не твій світ. Це не місце для тебе. Ти не повинна тут залишитися. Ми не хочемо, щоб ти залишилася.

Вона стиснула зуби. Хоча відчувала піднесення від перспективи, заперечувально похитала головою. Коник — Іхуарраквакс — застриг вухами, ударив об землю копитом, глянув на неї чорним оком. Рудий єдиноріг тупнув так, що аж земля затряслася, грізно труснув рогом. Форкнув гнівно, і Цірі зрозуміла.

Ти нам не довіряєш.

— Не довіряю, — визнала вона прохолодно. — Кожен тут грає в якусь свою гру, а мене, яка мало що розуміє, намагається використати. Чому ж я маю довіряти саме вам? Між вами та ельфами, схоже, немає приязні, я сама бачила там, у степу, як мало не дійшло до битви. Можу спокійно прийняти, що ви хочете скористатися мною, аби насолити ельфам. Я також не дуже їх люблю: вони ж ув’язнили мене тут і змушують до чогось, чого я аніскільки не бажаю. Але використати себе я не дозволю.

Рудий тряхнув головою — ріг його знову виконав небезпечний рух. Синій заіржав. У черепі Цірі загуділо, наче в криниці, а думка, яку вона вихопила, була поганою.

— Ага! — крикнула вона. — Ви такі самі, як вони! Або підкорення й слухняність, або смерть? Я не боюся! Не дам себе використати!

Вона знову відчула в голові запаморочення й хаос. Те трохи затягнулося, а потім із хаосу випливла читабельна думка.

Це добре, Зореока, що ти не любиш, коли тебе використовують. Саме це нам і потрібно. Саме це ми й хочемо тобі гарантувати. Собі. Усьому світу. Усім світам.

— Я не розумію.

Ти — грізна зброя, небезпечна. Ми не можемо дозволити, аби така зброя потрапила в руки Короля Вільх, Лиса та Яструба.

— Кого? — здивувалася вона. — Ах…

Лис, crevan. Аваллак’х. А хто такий Яструб, я знаю аж занадто добре.

Король Вільх уже старий. Але Лис із Яструбом не можуть здобути владу над Ard Gaeth, Воротами Світів. Одного разу вони вже ту владу дістали. І одного разу втратили. Тепер можуть не більше, ніж блукати, лазити між світами малими крочками, поодинці, наче привиди, безсило. Лис — до Тір-на-Беа Арайнне, Яструб і його вершники — до Спіралі. Далі вони не можуть, не мають сил. Тому марять про Ard Gaeth і владу. Ми покажемо тобі, яким чином вони вже одного разу використали таку владу. Ми покажемо тобі те, Зореока, коли будеш ти звідси йти.

— Не можу звідси піти. Наклали на мене чари. Бар’єр. Geas Garadh…

Тебе не можна ув’язнити. Ти — Володарка Світів.

— Авжеж. Я не маю жодного дикого таланту, ніяк його не контролюю. А від Сили я відреклася там, у пустелі, рік тому. Коник тому свідок.

У пустелі ти відреклася від фокусів. Від Сили, яка є в тебе в крові, відректися неможливо. Ти все ще її маєш. Ми навчимо тебе, як нею скористатися.

— А часом не так, — крикнула вона, — що ту силу, ту владу над світами, яку начебто я маю, хотіли б здобути ви?!

Це не так. Нам немає потреби ту силу здобувати. Бо ми маємо її від початку.

Повір їм, — попросив Іхуарраквакс. — Повір їм, Зореока.

— За однієї умови.

Єдинороги підвели голови, роздули ніздрі, з очей їхніх, могла б вона заприсягнутися, полетіли іскри. «Не люблять, — подумала Цірі, — коли ставлять їм умови, не люблять навіть звуків того слова. Прокляття, я й не знаю, чи правильно роблю… Аби воно тільки не закінчилося трагічно…»

Слухаємо. Що то за умова?

— Іхуарраквакс буде зі мною.

***

Під вечір захмарилося, стало парко, від річки підіймався густий, липкий туман. А коли на Тір-на-Ліа зійшла темрява, звіддаля глухим погуркуванням відізвалася гроза, раз у раз освітлюючи горизонт загравою блискавок.

Цірі вже давно була готовою. Одягнена в чорне, із мечем за спиною, знервована й напружена, вона нетерпляче чекала на сутінки.

Тихо пройшла крізь пустий вестибюль, прослизнула вздовж колонади, вийшла на терасу. Річка Еснад смолисто блищала в темряві, верби шуміли.

Небом прокотився далекий грім.

Цірі вивела Кельпі зі стайні. Кобила знала, що треба робити. Слухняно почалапала в напрямку Порфірового мосту. Цірі мить дивилася їй услід, тоді глянула на терасу, біля якої стояли човни.

«Не можу, — подумала вона. — Покажуся йому ще раз. Може, тим самим вдасться притримати? Це ризиковано, але я не можу інакше».

У першу мить вона думала, що його немає, що королівські кімнати порожні. Адже панували в них тиша й омертвіння.

Помітила його лише за мить. Сидів у кутку, у кріслі, у білій сорочці, розшнурованій на худих грудях. Сорочку було зроблено з тканини настільки тонкої, що обліплювала вона тіло, наче мокра.

Обличчя й долоні Короля Вільх були майже так само білими, як сорочка.

Він підняв на неї очі, а в очах тих була тільки пустка.

— Шіадаль? — прошепотів він. — Добре, що ти тут. Знаєш, мені казали, що ти померла.

Він розтиснув кулак, щось упало на килим. Був то флакончик із сіро-зеленого нефриту.

— Ларо, — Король Вільх ворухнув головою, торкнувся шиї, наче золотий королівський torc’h його душив. — Caemm a me, luned. Іди до мене, донечко. Caemm a me, elaine.

У його диханні Цірі відчувала смерть.

— Elaine blath, feainne wedd… — заспівав він тихенько. — Mire, luned, розв’язалася в тебе стрічка… Дозволь мені…

Він хотів підняти руку, але не зумів. Глибоко зітхнув, раптом підвів голову, глянув їй в очі. Цього разу куди притомніше.

— Сіреаель, — сказав. — Лох’лайт. Ти й справді є призначенням, Володарко Озера. Моїм також, як виявилося.

— Va’esse deireadh aep eigean… — сказав за мить, а Цірі з переляком констатувала, що його слова й рухи жахливо сповільнюються.

— Але, — закінчив він, зітхнувши, — добре, що одночасно щось і починається.

З-за вікна долинув протяглий грім. Гроза була ще далеко, але швидко наближалася.

— І все ж, — сказав, — страшенно не хочеться мені помирати, Сіреаель. І мені страшно прикро, що я мушу. Хто б подумав. Думав я, що не стану шкодувати. Я довго жив, пізнав усе. І всім пересичився… І все ж я відчуваю жаль. І знаєш, що ще? Нахилися. Я скажу тобі це на вухо. Нехай це буде наш секрет.

Вона нахилилася.

— Я боюся, — прошепотів він.

— Я знаю.

— Ти біля мене?

— Я біля тебе.

— Va faill, luned.

— Прощавай, Королю Вільх.

Вона сиділа біля нього, тримаючи короля за руку, доки той зовсім не затих і доки не згасло його легеньке дихання. Вона не витирала сліз. Дозволяла їм текти.

Гроза наближалася. Горизонт горів блискавками.

***

Вона швидко збігла мармуровими сходами на терасу з колонами, біля якої колихалися човни. Відв’язала один, крайній, який пригледіла собі ще з вечора. Відштовхнулася від тераси довгою жердиною з червоного дерева, яку завбачливо зняла з карниза. Адже сумнівалася, що човен стане її слухатися так само, як Аваллак’ха.

Човен безшелесно сунув течею. Тір-на-Ліа було тихим і темним. Тільки скульптури на терасах проводжали її мертвими поглядами. Цірі рахувала мости.

Небо над лісом освітилося загравою від блискавки. За якийсь час забурчав протяжно грім.

Третій міст.

Щось пролетіло мостом, тихо, вправно, наче величезний чорний щур. Човен заколихався, коли те «щось» заскочило на ніс. Цірі кинула жердину, дістала меч.

— Ти все ж, — просичав Ередін Бреакк Ґлас, — хочеш позбавити нас свого товариства?

Також видобув меча. У короткому світлі блискавки вона встигла придивитися до зброї. Клинок був односічним, трохи вигнутим, лезо вістря лисніло й поза сумнівом було гостре, руків’я — довге, гарда — у вигляді круглої, ажурної пластини. Те, що ельф уміє тим мечем користуватися, було видно відразу.

Він несподівано гойднув човна, сильно напираючи ногою на борт. Цірі вміло забалансувала, урівноважила борт сильним нахилом тіла, майже відразу спробувала той самий фокус, скочивши на борт обома ногами. Він похитнувся, але втримав рівновагу й кинувся на неї з мечем. Цірі парирувала удар, закрившись інстинктивно, бо мало що бачила. Відповіла швидким ударом униз. Ередін парирував, ударив, вона відбила удар. З клинків, наче з кресал, летіли снопи іскор.

Він іще раз гойднув човна, сильно, мало не перекинувши Цірі. Вона затанцювала, балансуючи простягнутими руками. Він відступив на ніс, опустив меч.

— Де ти цього навчилася, Ластівко?

— Ти б здивувався.

— Сумніваюся. Про те, що як пливеш річкою, то можеш подолати Бар’єр, ти здогадалася сама чи хтось тобі те виказав?

— Неважливо.

— Важливо. І ми те з’ясуємо. Є для того методи. А зараз кинь меч, і ми повернемося.

— Авжеж.

— Повернемося, Сіреаель. Оберон чекає. Сьогодні вночі, присягаюся, він буде бадьорим і повним наснаги.

— Авжеж, — повторила вона. — Він перебрав із тим засобом для наснаги. Із тим, який ти йому дав. А може, він аж ніяк не для наснаги був?

— Про що ти говориш?

— Він помер.

Ередін швидко отямився від цієї звістки, раптом кинувся на неї, розколихавши човен. Балансуючи, вони обмінялися кількома лютими ударами — над водою розлігся звучний дзвін сталі.

Блискавка розітнула ніч. Над їхніми головами промайнув міст. Один з останніх мостів Тір-на-Ліа. А може, останній?

— Ти ж напевне розумієш, Ластівко, — сказав ельф хрипко, — що тільки відтягуєш невідворотне? Я не можу дозволити, аби ти пішла.

— Чому ж? Оберон помер. А я ж є ніким і нічого не значу. Ти сам мені те сказав.

— Бо це правда. — Він підняв меч. — Ти нічого не значиш. Так, малесенька міль, яку можна роздушити пальцями до блискучого пилку, але яка, якщо їй те дозволити, може прогризти дірку в коштовній тканині. Так, зернятко перцю, нікчемне й мале, але коли надкусиш його через неуважність, то зіпсує воно найвибагливішу страву, змусить її виплюнути, як би вона не смакувала. Ось що ти таке. Ніщо. Докучливе ніщо.

Блискавка. У її світлі Цірі помітила те, що хотіла побачити. Ельф здійняв меч, махнув ним, застрибуючи на сидіння човна. Мав перевагу в зрості. Наступну сутичку мусив виграти.

— Не треба було здіймати на мене зброю, Сіреаель. Тепер уже запізно. Я тобі цього не пробачу. Не стану тебе вбивати, ні. Але кілька тижнів у ліжку, у бинтах, напевне, навчать тебе чогось.

— Зачекай. Спершу я хотіла б дещо тобі розповісти. Виказати одну таємницю.

— І що ж ти могла б мені сказати? — пирхнув він. — Що невідомого мені можеш ти виказати? Яку ж таку істину можеш відкрити?

— Таку, що не помістишся ти під мостом.

Він не встиг зреагувати, ударився потилицею об міст, полетів уперед, повністю втративши рівновагу.

Цірі, звичайно, могла просто випхати його з човна, але боялася, що цього не вистачить, що він не відмовиться від переслідування. Окрім того, хотів він того чи ні, але вбив Короля Вільх. А за те мав страждати.

Тяла вона коротко, у стегно, під край кольчуги. Він навіть не скрикнув. Вилетів за борт, хлюпнув у річку, вода зійшлася над ним.

Вона обернулася, дивилася. Минуло чимало часу, доки він виплив. Потім виліз на мармурові сходи, що спускалися до річки. Лежав нерухомо, стікаючи водою та кров’ю.

— Напевне навчать тебе чогось, — пробурмотіла вона, — кілька тижнів у ліжку, у бинтах.

Підхопила свою жердину, сильно відіпхнулася. Річка Еснад ставала все швидшою, човен пішов стрімкіше. Скоро будівлі Тір-на-Ліа залишилися позаду.

Вона не оглядалася.

Спершу стало надто темно: човен заплив у старезний ліс, між деревами, гілля яких спліталося над потоком, наче стеля. Потім стало світліше, ліс скінчився, по обох берегах стояли вільшані луги, очерет. У чистій доти річці з’явилися купи ряски, водоростей, топляки. Коли небо рвала блискавка, вона бачила на воді кола, коли гуркотів грім, чула плеск сполоханої риби. Щось постійно хлюпало й плюскало, мляскало й чамкало. Кілька разів неподалік від човна вона бачила великі фосфорисцуючі очиська, кілька разів човен здригнувся, натрапивши на щось велике й живе. «Не все тут красиве, для чужинців цей світ є смертю», — повторювала вона подумки слова Ередіна.

Течія значно роздалася, розлилася широко. З’явилися острови та відгалуження. Вона дозволяла човну плисти, куди заманеться, куди понесе течія. Але почала боятися. Що буде, якщо вона помилиться й попливе не тим відгалуженням?

Ледь подумала про те, як із берега, з чагарів долинуло до неї іржання Кельпі й сильний ментальний сигнал єдинорога.

— Ти тут, Конику!

Поспішай, Зореока. Їдь за мною.

— До мого світу?

Спершу я мушу дещо тобі показати. Так наказали мені Старші.

Вони їхали спочатку лісом, потім степами, густо потятими ярами та ямами. Блимали блискавки, гриміли громи. Гроза була все ближче, здіймався вітер.

Єдиноріг увів Цірі в один із ярів.

Це тут.

— Що тут?

Зійди й побачиш.

Вона послухалася. Земля була нерівною, вона спіткнулася. Щось хрупнуло й осунулося під її ногою. Блиснула блискавка, а Цірі глухо скрикнула.

Стояла вона серед моря кісток.

Піщане узбіччя яру осунулося, підмите, мабуть, зливами, і відкрило те, що приховувало. Цвинтарище. Труп’ярню. Величезне звалище кісток. Тазових, стегнових, ребер. Черепів.

Вона підняла один.

Блиснула блискавка, а Цірі скрикнула. Зрозуміла, чиї рештки тут лежать.

Череп, що носив слід удару клинком, мав ікла.

Тепер ти розумієш, — пролунало в її голові. — Тепер ти віриш. Це зробили вони, Ен Елле. Король Вільх. Лис. Яструб. Цей світ аж ніяк не був їхнім світом. Він ним став. Коли вони його здобули. Коли відчинили Ard Gaeth, ошукавши й використавши тоді нас так, як зараз намагалися ошукати й використати тебе.

Цірі відкинула череп.

— Злочинці! — крикнула. — Убивці!

Через небо з гудінням прокотився грім. Іхуарраквакс голосно заіржав, попереджаючи. Вона зрозуміла. Одним стрибком опинилася в сідлі, криком послала Кельпі в галоп.

По їхньому сліду йшла погоня.

***

«Уже колись так було, — подумала вона, ковтаючи вітер у галопі. — Уже колись так було. Така скачка, дика, у темряві, серед ночі, повної страхів, примар і привидів».

— Уперед, Кельпі!

Лютий чвал, очі сльозяться від швидкості. Небо розтинає навпіл блискавка, у тому блиманні Цірі бачить обабіч дороги вільхи. Потворні дерева тягнуть звідусіль до неї довгі вузлуваті лаписька, клацають темними пащеками дупел, кидають услід прокляття й погрози. Кельпі пронизливо ірже, летить так швидко, що копита, здається, ледь торкаються землі. Цірі розпласталася на шиї кобили. Не тільки аби зменшити опір повітря, але й для того, щоб уникнути гілок вільх, що бажають збити її, стягнути із сідла. Гілки свистять, шмагають, січуть, намагаються вчепитися у вбрання та волосся. Криві стовбури хилитаються, дупла клацають і дудонять…

Кельпі дико ірже. Єдиноріг відповідає іржанням. Він — білосніжна пляма в мороці, він показує шлях.

Жени, Зореока! Жени з усіх сил!

Вільх усе більше, усе важче уникати їхнє гілля. Скоро вони закриють усю дорогу…

Позаду крик. Відгомін погоні.

Іхуарраквакс ірже. Цірі отримує його сигнал. Розуміє значення. Притискається до шиї Кельпі. Не мусить ту підганяти. Кобила, яку жене жах, іде карколомним чвалом.

Знову сигнал від єдинорога, виразніший, він вкручується до мозку. Це прохання, майже наказ.

Скачи, Зореока. Ти мусиш стрибнути. В інше місце й інший час.

Цірі не розуміє, але намагається зрозуміти. Дуже намагається зрозуміти, концентрується так сильно, що кров шумить і пульсує у вухах…

Блискавка. А потім раптова темрява, темрява м’яка й чорна, чорна чорнотою, яку не освітить нічого.

У вухах шум.

***

На обличчі вітер. Холодний вітер. Крапельки дощу. У ніздрях — запах сосни.

Кельпі брикається, форкає, тупотить. Шия її мокра й гаряча.

Блискавка. Одразу після неї грім. У його світлі Цірі бачить Іхуарраквакса, який трусить головою й рогом, б’є об землю копитом.

— Конику?

Я тут, Зореока.

Небо сповнене зірками. Сповнене сузір’ями. Дракон. Зимова Панна. Сім Кіз. Жбан.

А мало не над самим горизонтом Око.

— Вдалося, — зітхнула вона. — Нам вдалося, Конику. Це мій світ!

Його сигнал настільки виразний, що Цірі розуміє все.

Ні, Зореока. Ми втекли з того. Але це ще не те місце й не той час. Іще багато чого попереду.

— Не залишай мене саму.

Не залишу. Я перед тобою в боргу. Я мушу його сплатити. До кінця.

***

Разом із вітром, що оце подув, небо від заходу темнішає, по черзі затягує хвилями хмар сузір’я. Гасне Дракон, гаснуть Зимова Панна, Сім Кіз, Жбан. Гасне Око, що світить сильніше й довше за інші.

Небосхил уздовж горизонту розриває короткий спалах блискавки. Грім прокочується з глухим гуркотом. Раптом посилився вітер, сипонув в очі курявою й сухим листям.

Єдиноріг заіржав, послав ментальний сигнал.

Не можна витрачати час. Єдина наша надія — це швидка втеча. У потрібні місце й час. Поспішімо, Зореока.

Я — Володарка Світів. Я — Старша Кров.

Я з крові Лари Доррен, дочки Шіадаль.

Іхуарраквакс заіржав, підганяючи. Кельпі відповіла протяжним форканням. Цірі натягнула рукавички.

— Я готова, — сказала.

Шум у вухах. Сяйво й світло. А потім темрява.


Процес, вирок і страта Йоахіма де Ветта більшість істориків звикли приписувати різкій, жорстокій і тиранічній натурі імператора Емгира. Не бракує також — особливо в авторів із тягою до белетристики — алюзійних гіпотез про помсту й суто приватні рахунки. Саме час нам сказати правду — правду, яка для будь-якого уважного дослідника більш ніж очевидна. Герцог де Ветт керував оперативною групою «Верден» у спосіб, для якого окреслення «невдалий» є винятково делікатним. Маючи проти себе удвічі менші сили, він затягував із наступом на північ, а вся його активність вилилася в битву з верденськими герильяс. Група «Верден» ставилася до населення з нечуваною жорстокістю. Результат було легко передбачити, ба більше, він був неминучим: якщо взимку сили інсургентів налічували неповні півтисячі людей, то навесні повстав мало не весь край. Відданого Імперії короля Ервилла було вбито, а повстання очолив його син, королевич Кістрін, який симпатизував нордлінгам. Маючи на фланзі десанти піратів зі Скелліге, з фронту наступ нордлінгів з Цідарісу, а в тилах ребелію, де Ветт вплутався в безпорадні битви, зазнаючи поразку за поразкою. Тим самим він затримав наступ групи армій «Центр» — замість, як було домовлено, зв’язати фланг нордлінгів, група «Верден» зв’язувала Менно Коегорна. Нордлінги миттєво скористалися із ситуації та перейшли в контрнаступ, розриваючи кільце навколо Майєни й Марібору, зводячи нанівець шанси на швидке повторне здобуття тих важливих фортець.
Неспроможність і дурість де Ветта мали значення й психологічне. Розлетівся на друзки міф про непереможність Нільфгарду. До армії нордлінгів почали сотнями приходити добровольці…
Рестіф де Монтолон. Північні війни: міфи, брехня і напівправда

Розділ 6

Що там казати: Ярре був розчарований. Виховання в храмі та його власна відкрита натура спричинилися до того, що він вірив у людей, у їхню доброту, доброзичливість і безкорисливість. Від тієї віри залишилося небагато.

Він уже провів дві ночі надворі, у рештках стогів, а тепер усе йшло до того, аби схожим чином провести й третю ніч. У кожному селі, де він просив пустити переночувати чи дати шматок хліба, з-за зачинених наглухо дверей за відповідь були або важке мовчання, або лайка й погрози. Нічого не допомагало, навіть коли говорив, хто він такий, куди й у якій справі подорожує.

Дуже, дуже розчарували його люди.

Швидко сутеніло. Хлопець крокував стежиною між полів бадьоро й рішуче. Видивлявся стіг, відчуваючи розчарування та пригніченість перспективою ще однієї ночі під голим небом. Щоправда, березень був неймовірно теплим, але вночі ставало насправді холодно. І насправді страшно.

Ярре глянув на небо, на якому щоночі вже мало не тиждень було видно золотаво-червону бджолу комети, що проходила із заходу на схід, тягнучи за собою мерехтливий хвіст вогню. Задумався, що воно насправді може віщувати, те дивне явище, згадане в багатьох пророцтвах.

Продовжив свій шлях. Ставало щоразу темніше. Стежина вела його вниз між рядами густих кущів, що в напівмороку набували дивовижних форм. Знизу, звідти, де було ще темніше, віяло холодом, бридким запахом гнилої трави й чимось іще. Чимось дуже недобрим.

Ярре затримався. Намагався умовити себе, що те, що повзе в нього по спині й руках, то не страх, а холод. Дарма.

Береги каналу, порослого верболозом і кривими вербами, чорного й блискучого, наче свіжовилита смола, поєднував вузенький місточок. Там, де колоди згнили та попадали, у містку зяяли довгасті діри, балюстраду його було зламано, палі позанурювалися у воду. За містком верби росли густіше. Хоча ще далеко було до справжньої ночі, хоча дальні луки за каналом усе ще посвічували пасмами туману, що висів на чубах трав, серед верб панувала темрява. У мороці Ярре невиразно бачив руїни якоїсь будівлі — напевне, млина, шлюзу чи коптильні.

«Я мушу перейти через той місточок, — подумав хлопець. — Мушу! Хоча шкірою відчуваю, що там, у тій темряві, причаїлося щось недобре, я мушу перейти на інший бік того каналу. Мушу перейти той канал, як учинив би те той міфічний вождь чи герой, про якого я читав у зотлілих манускриптах у храмі Мелітеле. Перейду канал, і тоді… Як там було? Карти будуть здані? Ні, кості будуть кинуті. Позаду мене залишиться моє минуле, попереду ляже моє майбутнє…»

Він ступив на місток і відразу зрозумів, що передчуття його не підмануло. Ще раніше, ніж він їх побачив. І почув.

— І шо? — кахикнув один із тих, що заступили йому шлях. — Чи я не к’зав? К’зав же: тіко почекати трошкі, а хтось уже підгребе.

— Ова, Окультіху, — другий з озброєних товстезними палицями типчиків трохи шепелявив. — Тобі б ворожбитом чи волхвом бути. Ну, милешенький перехожий, шо йде шамотньо. Даши, шо там є в тебе, по-доброму, чи беж шарпанини не обійдемошя?

— Я нічого не маю! — щосили зарепетував Ярре, хоча й небагато мав надії, що хтось його почує й прибіжить на допомогу. — Я вбогий подорожній! Ані гроша за душею не маю! Що маю вам віддати? Отой кий? Одежину?

— І те теж, — сказав той шепелявий, а в голосі його було щось таке, від чого Ярре аж затрясся. — Бо тре’ тобі жнати, убогий подорожній, шо нашправді ми тута, у потребі великій перебуваючи, дівки якоїшь виглядали. Ну, але ж нічка вже наштала, ніхто вже не прийде, тож на бежриб’ї і рак — риба! Хапай його, хлопи!

— Я маю ножа! — крикнув Ярре. — Попереджаю!

Він і справді мав ножа. Свиснув його на храмовій кухні напередодні втечі та сховав у вузлику. Але не потягнувся за ним. Паралізувало його — і лякало — усвідомлення, що воно без сенсу й що нічого йому не допоможе.

— Я маю ножа!

— Ти диви, — сказав насмішкувато той шепелявий, наближаючись. — Має він ножа. Хто б міг подумати.

Ярре не міг тікати. Жах призвів до того, що ноги його перетворилися на два вбиті в землю стовпи. Адреналін перехопив за горло, наче петля аркану.

— Гей! — крикнув раптом третій типчик молодим і дивовижно знайомим голосом. — Я його хіба знаю! Так-так, знаю його! Облиште, кажу, то мій знайомець! Ярре? Пізнаєш мене? Я Мельфі! Гей, Ярре! Пізнаєш?

— Піз… наю… — Ярре з усіх сил змагався з паскудним, переможним і невідомим йому досі відчуттям. Тільки коли відчув біль у стегні, яким приклався до колод мосту, зрозумів, що воно було за відчуття.

Відчуття непритомності.

***

— Ото так несподіванка, — повторював Мельфі. — Ото випадок так випадок! От, свояка довелося зустріти! З Елландеру знайомця! Товариша! Га, Ярре?

Ярре проковтнув шматок твердої й тягучої солонини, якою почастувала його дивна компанія, закусив печеною ріпою. Не відповів, тільки кивнув у бік усієї шістки, що оточувала вогнище.

— А куди тобі дорога, Ярре?

— До Визіми.

— Ха! Так і нам до Визіми! Ото випадок так випадок! Що, Мільтоне? Пам’ятаєш Мільтона, Ярре?

Ярре не пам’ятав. Не був упевнений, чи взагалі колись бачив того в очі. Зрештою, і Мельфі трохи перебирав, звучи його товаришем. Був то син бондаря з Елландеру. Коли разом ходили вони до храмової інфіми, Мельфі звик регулярно й боляче бити Ярре, називаючи його зачатим у кропиві байстрюком без батька-матері. Тривало те близько року, після чого бондар забрав сина зі школи, бо стало зрозуміло, що підліток придатний винятково для бочок. Так ото Мельфі замість у поті чола свого пізнавати аркани читання та писання в поті чола стругав клепки в батьківській майстерні. А коли Ярре закінчив науку та з рекомендацією храму став помічником писаря в гродському суді, бондарчук — за прикладом тата — кланявся йому в пояс, давав презенти й виказував приязнь.

— …до Визіми ми йдемо, — продовжував розповідь Мельфі. — До армії. Усі ми тута як один до війська йдемо. Оночки тута, бач, Мільтон й Ограбек, сини кметів, від ланової повинності відібрані, ну, знаєш, як воно…

— Знаю. — Ярре кинув на синів кметів погляд: ті були світловолосі, схожі, наче брати, тепер гризли якесь незрозуміле їдло, спечене в попелі. — Один від десяти ланів. Лановий контингенс. А ти, Мельфі?

— Зі мною, — зітхнув бондарчук, — знаєш, сталося так: за першим разом, як цехи мали дати рекрута, то батечко мій від витягання гілки оборонився. Але прийшла біда, тре’ було вдруге жереб тягнути, бо так місто вирішило… Ну й знаєш, як воно…

— Ти тіко послухай, Щупаку, як ото він балакає, — втрутився хрипко кремезний, обстрижений під нуль тип, називаний Окультіхом, який нещодавно першим окрикнув його на мосту. — Панич! Мудрагель якийсь!

— Мудрагельчик! — завторував йому протягло другий, великий парубок із вічно приклеєною до круглої пики дурнуватою посмішкою. — Мудрагелятко!

— Штули пельку, Клапроте, — прошепелявив повільно отой, називаний Щупаком, найстарший із компанії, рослий, з обвислими вусами та підголеною потилицею. — Як мудрагель, то годитші пошлухати, шо балакає. Чимало з того бути може. Навука. А навука ніколи нікому не зашкодила. Ну, майже ніколи. І майже нікому.

— Що правда, то правда, — оголосив Мельфі. — Він, Ярре, значить, і справді недурний є, читати й писати знає… Учений! Він же ж в Елландері за писарчука судового працює, а в храмі Мелітеле усеньки книжки в опіці має…

— Але ж цікавенько тоді, — перервав Щупак, вдивляючись у Ярре крізь дим та іскри, — шо такий судово-храмово-засраний книжник на гостинцю до Визіми поробляє?

— Як і ви, — сказав хлопець, — до війська йду.

— А чого б то, — очі Щупака блищали, відбивали блиск, наче очі справжньої риби у світлі лучини на носі човна, — чого б то судово-храмовий учений у війську знайти думає? Бо ти ж не в рекрути йдеш? Га? Бо ж кожен дурисвіт зна’, шо храми з-під контингенсу вийняті, не примушені вони рекрутів постачати. А ше й те зна’ кожен дурисвіт, шо будь-який суд свого писарчука від служби може відкараскати й відписати. Тож як воно з тим, пане уряднику?

— Я до війська як доброволець іду, — заявив Ярре. — Сам затягаюся, з власної волі, не за контингенсом. Частково з особистих причин, але переважно з почуття патріотичного обов’язку.

Компанія рикнула голосним, трубним, хоровим реготом.

— Бачте, хлопачки, — промовив урешті Щупак, — які ото суперечності в людині іншим разом сидять. Дві натури. Оночки: молодик, здавалося б, учений та вумний, а до того ж, мать, з народження недурнуватий. Знати повинен, шо воно на війні діється, відати, хто кого б’є й скоро вшшент поб’є. А він, як самі чули, без примусу, з власної волі, з патеротичного обов’язку хче до програної партії приєднатися.

Ніхто не прокоментував. Як і Ярре.

— Такий патеротичний обов’язок, — сказав тоді Щупак, — зазвичай тіки хворим на голову властивий, а мо’, воно навіть храмово-судовим вихованцям і пристойно. Але була тута мова про якісь там особисті причини. Страшенно я цікавенний, які ж оті особисті причини?

— Є вони настільки особистими, — відрізав Ярре, — що розповідати про них я не стану. Тим більше, що й ви, мосьпанство, якось про свої причини розповідати не поспішаєте.

— Ото, бач, якби простак який отак ото зі мною забалакав, — сказав після хвилини тиші Щупак, — відразу б у пику отримав. Ну, але якшо навчений писарчук… Такому те дарую… на цей раз. І відповім: я також до війська йду. І також добровольцем.

— Аби, як хворий на голову, пристати до тих, хто програє? — Ярре й сам дивувався, звідки раптом береться в ньому стільки зухвалості. — Дорогою обдираючи подорожніх на мостах?

— Він, — зареготав Мельфі, випереджаючи Щупака, — усе ше на нас дується за засідку на мосту. Та забудь ти, Ярре, то ж тільки фіглі були! Такі собі жартики невинні! Правильно, Щупаку?

— Правильно. — Щупак позіхнув, клацнув зубами, аж відлуння пішло. — Жартики такі невинні. Життя смутне й осовіле, точнісінько наче теля, як того до бійні ведуть. Ото тільки жартиками чи фіглями можна себе розвеселити. Не вважаєш так, писарчуку?

— Вважаю. У цілому.

— То добре, — Щупак не спускав із нього блискучих очей. — Бо інакше марний був би з тебе для нас компаньйон, і крашше б було тобі до Визіми самопас піти. Хоч би й зараз.

Ярре мовчав. Щупак потягнувся.

— Я шо хотів — те сказав. Ну, хлопачки, тоді ми пошуткували, пофіглювали та повеселилися, а теперки пора нам. Як на одвечір у Визімі хочемо бути, то із сонцем тре’ вирушати.

***

Ніч була дуже холодною. Ярре, незважаючи на втому, не міг заснути, згорнувшись у клубок під опанчею, мало не торкаючись підборіддя колінами. Коли нарешті заснув, спав погано, безперервно будили його сни. Більшості він не запам’ятав. Окрім двох. У першому сні відомий йому відьмак Ґеральт із Рівії сидів під бурульками, що звішувалися зі скелі, нерухомий, заледенілий, і його швидко засипав густий сніг. У другому сні Цірі на вороній кобилі, притулившись до гриви, чвалувала поміж рядами кривих верб, що намагалися схопити її кострубатим суччям.

Ах, а перед самим світанком приснилася йому Трісс Мерігольд. Після минулорічного перебування в храмі чародійка снилася хлопцеві кілька разів. Сни ті змушували Ярре до речей, яких він потім сильно соромився.

Зараз, зрозуміло, ні до якого сорому не дійшло. Було надто вже холодно.

***

Уранці й справді, ледь зійшло сонечко, уся сімка вирушила в дорогу. Мільтон та Ограбек, сини кметів із ланового контенгенсу, додавали собі духу вояцькою пісенькою:

Їде вояк, їде, збруєю брязкує.

Гей, тікай, дівчино, перш ніж поцілує!

А нехай цілує, хто й’му заборонить,

Він грудьми своїми вітчизну боронить!

Щупак, Окультіх, Клапрот і бондарчук Мельфі, що до них приклеївся, розповідали собі жартики та анекдоти, нечувано з їхньої точки зору смішні:

— …а нільфгардець запитує: «Що тут так смердить?». А ельф на те: «Гівно». Хааа-хаа-хаааа!

— Хе-хе-хе-хеее!

— Ха-ха-ха! А такий знаєте? Ідуть нільфгардець, ельф і ґном. Дивляться: летить миша…

Чим сильніше зростав день, тим більше зустрічали вони на шляху інших подорожніх, хлопських возів, комірничих фургонів, загонів війська на марші. Деякі вози були завантажено добром, за ними банда Щупака йшла з носами чи не біля землі, наче гончаки, підбираючи, що впало: то морквину, то картопельку, то ріпу, часом навіть цибулину. Частину здобичі завбачливо ховали на чорний день, частину жадібно жерли, не припиняючи розповідати жартики:

— …а нільфгардець: «Тпруууу!» І засрався по самі вуха. Ха-ха-ха-ха-ха!

— Хааа-хааа-хааа! О боги, не втримаюся… Засрався… Хаааа-хаааа!

— Хе-хееее-хеее!

Ярре чекав на привід та оказію, щоб відділитися. Не подобався йому Щупак, не подобався йому Окультіх. Не подобалися йому погляди, які Щупак та Окультіх кидали на купецькі вози, на хлопські запряжки й на жінок і дівок, що сиділи на возах. Не подобався йому насмішкуватий тон Щупака, коли той раз у раз заговорював про доцільність іти добровольцем, коли програш і погибель наближаються напевне й очевидно.

Запахло ораною землею. Димом. У долині, серед правильної шахівниці полів, гаїв і блискаючих, наче дзеркальця, рибних ставків, уже видно було дахи будівель. До їхніх вух інколи долинали далеке гавкання пса, ревіння вола, спів півника.

— Видко, жаможні воно шельця, — прошепелявив Щупак, облизуючись. — Невеличкі, але живописні.

— Тут, у долині, — поспішив із поясненням Окультіх, — половинчики живуть і господарюють. У них усе живописне й ладне. Господарчий вони народець, оті карлики.

— Проклята нелюдь, — харкнув Клапрот. — Хобольди кляті! Вони тута господарюють, а справжньому чоловікові біда через таких та бідність. Таким навіть війна не шкодить.

— Поки що. — Щупак розтягнув губи в гидкій посмішці. — Запам’ятайте, хлопчаки, оте сільце. Оту хатку, що скраю, серед березок, біля самого бору. Запам’ятайте добре. Якби колись захотіли ми туди в гості завітати, не хотів би я блукати.

Ярре відвернувся. Удавав, що не чує. Що бачить тільки гостинець перед собою.

Крокували. Мільтон і Ограбек, сини кметів із ланового побору, почали нову пісню. Менш вояцьку. Трохи наче песимістичнішу. Таку, що — особливо після попередніх натяків Щупака — могла бути сприйнята за погане віщування:

Гей-но, люди, дослухайте,

Лютість смерті упізнайте,

Чи старий, чи молодий ти,

А від смерті не втекти-ти.

Кого смерть піймала й душить,

Кожен їй піддатись мусить…

***

— Отой, — оцінив похмуро Окультіх, — мусить мати бабло. Як бабла він не має, то хай мене каструють.

Особою, заради якої Окультіх ішов на такий жорстокий ризик, був мандрівний торговець, якого вони наздогнали і який ішов поряд із двоколкою з впряженим у неї віслюком.

— Бабло баблом, — засопів Щупак, — а віслючок теж чогось та вартий. Ширше крок, хлопчаки.

— Мельфі, — Ярре схопив бондарчука за рукав. — Розплющ очі. Чи не бачиш, що тут готується.

— То ж лише жартики, Ярре. — Мельфі вишарпнувся. — Тільки жартики…

Возик торговця — зблизька це було добре помітно — одночасно був ятками: міг зупинитися й розкластися за кілька хвилин. Усю конструкцію, що її тягнув віслюк, покрито було яскравими й мальовничо-розмашистими написами, згідно з якими торговець пропонував бальзами та лікувальні витяжки, талісмани й охоронні амулети, еліксири, фільтри й магічні катаплазми, засоби для миття, а перш за все викривачі металів, самородків і трюфелів, а також безвідмовні принади на рибу, качок і дівок.

Торговець, худий і зігнутий тягарем років мосьпан, озирнувся, побачив їх, вилаявся й підігнав віслюка. Але віслюк, як воно з віслюками буває, навіть не подумав іти швидше.

— А зацні лахи на ньому, — стиха зацінив Окультіх. — Та й на возечку чогосьочки напевне знайдемо…

— Ну, хлопчаки, — скомандував Щупак. — Раз-два! Упораємошя із шправою, поки швідків мало на дорозі.

Ярре, сам не в змозі надивуватися своїй мужності, кількома швидкими кроками вирвався наперед компанії й розвернувся, встаючи поміж ними й купцем.

— Ні, — сказав, ледь добуваючи голос зі стиснутої горлянки. — Я не дозволю…

Щупак поволі розхилив плащ і показав заткнутий за пояс довгий ніж, швидше за все, вигострений, наче бритва.

— А відштупи-но, пишарчуку, — прошепелявив зловороже. — Якщо шию свою цінуєш. Думав я, згодишся ти нашій кумпанії, але нє, надто тебе, бачу, храм вихрамив, надто вже ти набожним ладаном просякнув. Тож відступи геть із дороги, а то я тебе…

— А шо воно тута робиться, га?

З-за фланкуючих шлях пузатих та великих верб, найзвичнішого елементу пейзажу долини Ісмени, виступили дві дивовижні постаті.

Обидва чолов’яги мали навосковані та підкручені угору вусища, кольорові буфасті плудри, піковані, із різнобарвними стрічками каптани й великі м’які оксамитові берети з пучками пер. Окрім широких тесаків і кинджалів, що висіли біля пояса, обидва чолов’яги несли на спині дворучні мечі довжиною десь у сажень, із ліктьової довжини руків’ями й великими вигнутими гардами.

Ландскнехти, підскакуючи, зав’язували штани. Жоден із них ані руху не зробив до руків’я своїх страшних мечів, але Щупак та Окультіх миттєво затихли, а великий Клапрот зменшився, наче міх, з якого вийшло повітря.

— Ми тут… Ми тут ніц… — промовив Щупак. — Ніц поганого…

— Жарти тіки! — кувікнув Мельфі.

— Нікому не сталося кривди, — несподівано відізвався згорблений торговець. — Нікому!

— Ми, — швидко втрутився Ярре, — ідемо до Визіми, до війська вступати. Може, і вам туди по дорозі, панове вояки?

— І справді, — ландскнехт пирхнув, відразу зорієнтувавшись, про що йдеться. — І нам до Визіми. Хто хоче, можете з нами йти. Безпечніше буде.

— Точно, безпечніше, — промовив другий, міряючи Щупака довгим поглядом. — Годиться також додати, що бачили ми тут нещодавно поблизу кінний патруль визімського бейліфа. Дуже вже вони до вішання скорі: той горлоріз, якого вони в лісі спіймають, враз загине.

— І це пречудово. — Щупак уже оговтався, вишкірився щербато. — Дуже добре, мосьпанство, шо є на різунів закон і кара, слушний то порядок. Рушаймо тоді в дорогу до Визіми, до армії, бо патеротичний обов’язок кличе.

Ландскнехт дивився на нього довго й досить презирливо, тоді ворухнув плечима, поправив мечисько за спиною й покрокував шляхом. Його товариш, а з ним Ярре й торговець зі своїм віслюком і возом рушили слідом, а позаду, на невеличкій відстані, почалапала галастра Щупака.

— Дякую вам, — сказав через якийсь час торговець, підганяючи віслюка прутом, — панове солдати. І тобі дякую, молодий паничу.

— Та нічого, — махнув рукою ландскнехт. — Я звик.

— Різні до війська тягнуться. — Його товариш озирнувся через плече. — Як прийде на село чи містечко наказ на новобранців з кожних десяти ланів одного віддати, то часом користаються, аби через те найбільшого мотлоху позбутися. А тоді на тракті повно таких горлорізів, як ті оночки. Та вже як в армії навчить їх слухняності єфрейторський кий, навчаться лобуряки дисципліни, як раз-другий підуть собі під різки та крізь стрій…

— Я, — поспішив із поясненням Ярре, — іду добровольцем, не з примусу.

— Славно, славно, — ландскнехт глянув на нього, підкрутив навоскований кінчик вуса. — Ото ж я й дивлюся, що ти — дитинка з іншої глини, ніж оті ось, ліплена. Чому ж із ними разом?

— Доля нас звела.

— Бачив я вже, — голос солдата був серйозним, — такі зустрічі, що доля принесла, та братання, що побратимів під одну шибеницю привели. Візьми з того науку, хлопче.

— Візьму.

***

Ще до того, як приховане хмарками сонце стало в зеніті, дісталися вони до тракту. Тут чекала на них вимушена перерва в подорожі. Подібно до чималої групи мандрівників, що дісталися сюди перед ними, Ярре і його компанія мусили затриматися, бо тракт щільно заповнений був військом на марші.

— На південь, — зі значенням прокоментував напрямок маршу один із ландскнехтів. — На фронт. До Марібору та Майєни.

— За знаками приглядай, — указав головою інший.

— Реданці, — сказав Ярре. — Срібні орли на кармазині.

— Правильно відгадав, — ландскнехт поплескав його по плечу. — А й спритний із тебе молодик. То реданське військо, яке королева Гедвіга нам на допомогу прислала. Ми зараз єдністю міцні. Темерія, Реданія, Едірн, Кедвен — усі ми тепер союзники, однієї справи прибічники.

— Шаме вчашненько, — відізвався з-за їхніх спин Щупак із явною іронією. Ландскнехт озирнувся, але нічого не сказав.

— А чи не сісти нам, — запропонував Мельфі. — Дамо ходулям передиху. Того війська й кінця не видко, чимало часу пройде, доки шлях звільниться.

— Сядьмо, — сказав торговець, — отамочки, на гірці, звідти споглядання краще.

Реданська кіннота проїхала, за нею, здіймаючи пил, марширували арбалетники та щитоносці. За ними видно вже було колону панцирної кінноти, що їхала кроком.

— А оті он під іншим знаком ідуть, — указав на панцирних Мельфі. — Чорний мають штандарт, чимось білим спістрявлений.

— Ото провінція темна, — ландскнехт глянув на нього презирливо. — Герба власного короля не впізнає. То є сріблясті лілеї, тупа твоя довбешка…

— Поле чорне, сріблястими лілеями всипане, — сказав Ярре й відразу захотів довести, що вже хто-хто, а він зовсім не темна провінція. — На давньому гербі королівства Темерії, — почав, — був лев крокуючий. Але темерійські коронні княжичі інший герб використовували, причому таким чином, що до герба додавали поле, на якому розташовували три лілеї. Бо ж у геральдичній символіці лілея є квіткою наступника трону, королівського сина, спадкоємця трону й берла…

— Мудрагель засраний, — гавкнув Клапрот.

— Облиш його й пащеку заткни, кінська довбешко, — сказав грізно ландскнехт. — А ти, хлопче, розповідай далі. Цікаве воно.

— А коли принц Ґойдемар, син старого короля Ґардіка, ішов на бій проти інсургентів дияволиці Фальки, темерійське військо під його власним знаком, під гербом лілеї, билося й загальну перемогу здобуло. І коли Ґойдемар після батька трон успадкував, на пам’ять про ту перемогу й про чудове визволення дружини й діточок із рук ворожих гербом королівства зробив три лілеї срібні на полі чорному. А пізніше король Кедрік спеціальним декретом державний герб таким чином змінив, що є ним зараз чорний щит, срібними лілеями всіяній. І таким є герб Темерії до сьогодні. У цьому ви всі можете переконатися на власні очі, бо трактом саме темерійські списоносці йдуть.

— Страшенно вміло, — сказав торговець, — ти, паничу, нам те пояснив.

— Не я, — зітхнув Ярре, — а тільки Ян з Аттре, учений геральдик.

— Та й ти, як видко, не гірше навчений.

— У самий раз, — докинув упівголоса Щупак, — як для рекрута. Аби дати забити себе під знаком тих срібних лілей за короля й Темерію.

Вони почули спів. Грізний, вояцький, він гудів, наче штормова хвиля, наче гримотіння грози, що наближалася. Слідом за темерійцями грізним, зімкнутим строєм ішло інше військо. Сіра, майже безбарвна кавалерія, над якою не вилися ані хоругви, ані навіть прапорці. Перед тими вояками, які їхали на чолі, несли оздоблену кінськими хвостами жердину з горизонтальною поперечиною, до якої прибиті були три людські черепи.

— Вільна Компанія, — указав на сірих вершників ландскнехт. — Кондотьєри. Наймане військо.

— Зразу видко, — зітхнув Мельфі, — що бойові. Хлоп у хлопа! А рівно ж ідуть, наче на параді…

— Вільна Компанія, — повторив ландскнехт. — Придивіться, селюки й молокососи, до справжнього солдата. Оті вже й у бою були, саме вони, саме кондотьєри, бандери Адама Панґратта, Моллі, Фронтіна й Абатемарко, це вони терези у фортуни під Майєною в наш бік перетягнули, завдяки їм нільфгардське кільце розірвалося, їм треба завдячувати тим, що фортеця звільнена.

— Так вам скажу, — додав другий, — що бойовий і мужній то народ, оті кондотьєри, у битві непоступливі, наче скеля. Хоча й за гроші Вільна Компанія служить, як те з їхньої пісеньки враз зрозумієш.

Загін наближався ступою, спів гримів сильно й голосно, але і з на диво похмурою, злою нотою:

Жодні нас берло чи трон не позичать,

І з королями не будем в альянсах.

Ми у дуката, що злотом блищить,

На ординансах!

Що тих присяг ваших пусті слова?

Ваших штандартів та рук не цілуємо,

Тільки дукату, що сонцем виграва,

Вірність шануємо!

— Ех, у таких служити, — знову зітхнув Мельфі. — З такими разом воювати… Відгребла б людина слави й здобичі…

— Мені що, око милить, чи шо? — Окультіх скривив обличчя. — На чолі другого гуфця… Баба? То вони під бабським командуванням воюють, оті найманці?

— То баба, — підтвердив ландскнехт. — Але баба неабияка. То Юлія Абатемарко, що її Солодкою Вітрогонкою звуть. Така воїтельниця, що гей-гей! Це під її рукою кондотьєри загін Чорних й ельфів під Майєною розігнали, хоча й було їх тільки двічі по п’ять сотень проти трьох тисяч.

— А я крайцем вуха чув, — відізвався Щупак дивним, удавано улесливим, але й злостивим водночас тоном, — шо небагато до чого ота вікторія призвела, у гній пішли віддані за наймитів дукати. Позбирався Нільфгард і знову виписав нашим на боби, та ше й з обох рук. І Майєна знов в облозі. А може, уже й здобув він фортецю? А може, уже сюди прямує? Може, з дня на день тут опиниться? Може, уже оті перекупні кондотьєри давно під нільфгардським золотом ідуть? А може…

— А може, — перервав його сердитий солдат, — у морду бажаєш отримати, хаме? Бач, за гавкання проти нашого війська мотузкою карають! То заткни пельку, поки я добрий!

— О-о-о-о! — бурмило Клапрот, широко роззявивши рота, розрядив ситуацію. — О-о-о, гляньтечки! Які смішні курдупелі йдуть!

Дорогою під глухе гримотіння литаврів, під заядле дудіння волинок та дикий свист флейт марширували ряди піхоти, озброєної гвізармами, алебардами, бердишами, цепами та колючими сіканцями. Одягнені в хутряні бурки, кольчуги та гостроверхі шишаки, солдати й справді були незвично низькими.

— Ґноми з гір, — пояснив ландскнехт. — Якийсь із загонів Магакамського добровольчого гуфця.

— А я оце мислив, — сказав Окультіх, — шо ґноми не з нами, а проти нас. Шо зрадили нас оті паскудні карлики й шо вони з Чорними в змові…

— Ти оце мислив… — ландскнехт глянув на нього з жалістю. — Цікаво, чим саме? Ти, башмак, якби в юшці таргана ковтнув, то в череві твоєму більше б розуму було, аніж у голові. Ті, що отам марширують, то якийсь із загонів ґномської піхоти, яку нам на допомогу вислав Брувер Гоґ, староста Магакаму. Вони також майже всі в бою були, втрати мали чималі, тож їх під Визіму й відвели на переформування.

— Бойовий вони народ, ґноми, — підтвердив Мельфі. — Мені в Елландері, у корчмі, один якось так у вухо на Саовін згелемсив, шо у вусі тому мені аж до Йуле дзвонило.

— Ґномський загін у колоні останній, — ландскнехт прикрив очі долонею. — Кінець маршу, гостинець зараз вільний буде. Збираймося в дорогу, бо вже день скоро.

***

— Стільки військового люду на південь марширує, — сказав продавець амулетів і декоктів, — точно війна велика наближається. Великі на людей нещастя зійдуть! Великі поразки на армії! Гинути люди стануть тисячами від меча й вогню. Ви ж, панове, зважте, що ота комета, яку щовечора на небі видно, червоний хвіст вогнистий за собою тягне. Як у комети хвіст синій чи блідий, то провіщує він холодні хвороби, фебри, пневми, флегми й катари, а також нещастя водні, як то повінь, злива чи інші які мокридла. А червона барва вказує, що то комета гарячки, крові й вогню, а також заліза, що у вогні народжується. Страшенні, страшенні поразки на народи впадуть! Великі погроми будуть і різанина. Як воно в тому пророцтві стоїть: будуть трупи лежати високо, ліктів на дванадцять, на спустошеній землі стануть вити вовки, а людина слід людини іншої цілувати стане… Біда нам!

— Чому б то нам? — холодно перервав його ландскнехт. — Комета високо летить, з Нільфгарду її також видко, не говорячи вже про долину Іни, звідки, як кажуть, Менно Коегорн походить. Чорні також у небо поглядають і комету бачать. То чому б тоді не прийняти, що вона не нам, але їм поразку обіцяє? Що то їхні трупи в скирти будуть навалені?

— Саме так! — гарикнув другий ландскнехт. — Їм та біда, Чорним!

— Уміло то ви, панство, пояснили.

— Ну напевне.

***

Вони минули ліси, що оточували Визіму, увійшли між луки й пасовиська. Паслися тут цілі табуни різних коней: кавалерійських, запряжних, тяглових, важких першеронів. Трави`, як воно буває в березні, було на луках небагато, як кіт наплакав, але стояли там повні вози сіна та ясла.

— Бачите? — облизнувся Окультіх. — Ех, коники! І ніхто ж не пильнує! Тіко брати-вибирати…

— Пельку стули, — просичав Щупак і підлабузницьки вишкірився до ландскнехтів щербатими зубами. — Він, мосьпанство, у кавалерії мріє служити, тому так ласо на тих скакунів поглядає.

— У кавалерії! — пирхнув ландскнехт. — Он воно про що хамові мріється! Конюхом йому скоріше бути, гній з-під коней вилами гребти, тачкою вивозити!

— Істину ви, пане, мовите!

Вони пішли далі, майже дісталися до греблі, що вела вздовж ставків та канав. І раптом над верхівками верб побачили червоні дахи веж визімського замку, що височів над озером.

— Ну, то ми майже на місці, — сказав торговець. — Відчуваєте?

— Фууу! — скривився Мельфі. — Але ж і сморід! Що воно?

— Напевне, солдати з голодухи здохли на королівському жолді, — пробурчав за їхніми спинами Щупак, але так, щоби не почули ландскнехти.

— Мало носа не відриває, га? — засміявся один із них. — Ага, тисячами стояв тут усілякий військовий люд на спочинку, а військовий люд їсти мусить, а як поїсть, до сере. Таким уже чином природа нас поробила, і нічого тут не вдієш! А що насрато, то сюди, до тих оно ровів вивозять, вивалюють і навіть не присипають. Узимку, поки мороз гівно морозив, воно ще якось трималося, але від весни… Тьфу!

— А все нові надходять, і на стару купу грузять, — другий ландскнехт також сплюнув. — А оте гучне дзижчання чуєте? То мухи. Їх тут цілі хмари, рано навесні справа небачена! Морди собі чимось закрийте, до очей і вух навлазять, падлюки. І жвавенько: чим скоріше ми тут пройдемо — тим краще.

***

Вони минули рови, але так і не змогли позбутися смороду. Навпаки, Ярре голову заклав би, що чим ближче до міста, тим гіршою була задуха. Може, тільки різноманітніша, багатша масштабом та відтінками. Смерділи військові обози й намети, що оточували табір. Смердів величезний лазарет. Смерділо людне й рухливе підмур’я, смердів вал, смерділа брама, смерділо підвалля, смерділи плаци та вулички, смерділи стіни замчиська, що височів над містом. На щастя, ніс швидко призвичаївся, і скоро стало йому все одно: чи то гній, чи стерво, чи котяча сеча, чи чергові ятки з їдлом.

Мухи були всюди. Дзижчали настирливо, пхалися в очі, вуха, ніс. Не можна було їх відігнати. Легше було просто давити на обличчі. Або розкусювати.

Щойно вони увійшли в тінь під брамою, в очі їм упав величезний малюнок, який представляв рицаря зі спрямованим на них пальцем. Напис під малюнком запитував великими літерами: «А ТИ? ЧИ ТИ ВЖЕ ЗАПИСАВСЯ У ВІЙСЬКО?»

— Та вже, вже, — пробурмотів ландскнехт. — На жаль.

Подібних малюнків було чимало, можна сказати — що не стіна, то малюнок. Переважав отой рицар із пальцем, часто-густо була також патетична Мати-Вітчизна зі скуйовдженим сивим волоссям, а на її тлі видно було палаючі села й немовлят на нільфгардських піках. Траплялися також і малюнки ельфів зі скривавленими ножами в зубах.

Ярре раптом озирнувся й зрозумів, що вони тепер самі — він, ландскнехти й торговець. Від Щупака, Окультіха, забраних в армію кметів і Мельфі не було й сліду.

— Ага, — підтвердив його думку ландскнехт, допитливо до нього придивляючись. — Змилися твої товариші за першої ж нагоди, за першим же рогом хвостами замели. І знаєш, що я тобі, хлопче, скажу? Добре, що ваші шляхи розійшлися. І не намагайся, аби знову вони зійшлися.

— Шкода Мельфі, — буркнув Ярре. — Він у принципі пристойний хлопак.

— Кожен долю свою сам обирає. А ти йди з нами. Покажемо, де вербують.

Вони увійшли на плац, посередині якого на кам’яному підвищенні стояв ганебний стовп. Навколо стовпа стовбичили ласі до потіхи міщани та солдати. Закутий звинувачений, щойно діставши багнюкою в пику, плювався та плакав. Натовп ревів зі сміху.

— Гей же! — крикнув ландскнехт. — Гляньте, кого це в диби взяли! То ж Фусон! Цікавенько, за що його так?

— За рільництво, — поспішив із поясненнями товстий міщанин у вовчому хутрі й фетровому капелюсі.

— За що?

— За рільництво, — із натиском повторив товстун. — За те, що сіяв!

— Ха, ото ви зара’ нагепали, наче, перепрошую, віл на підлогу. Я Фусона знаю, він же швець, син шевця та шевця онук. У житті він ані орав, ані сіяв, ані збирав. Нагепали, кажу, ви з тим сіянням, що аж засмерділо.

— Бейліфа власні слова! — затявся міщанин. — Буде він біля ганебного стовпа до зорі стояти за те, що сіяв! А сіяв, злочинець, за нільфгардським підмовлянням і за нільфгардські срібники… Дивне, правда, збіжжя він якесь сіяв, заморське хіба… Нехай згадаю… Ага! Дефетизм!

— Так-так! — крикнув торговець амулетами. — Чув я, мовлено було про те! Нільфгардські шпигуни й ельфи мор ширять, криниці, джерела та струмки різними там отрутами труять, зокрема беленою, цикутою, лепрою та дефетизмом.

— Ага, — кивнув міщанин у вовчій досі. — Учора двох ельфів повісили. Напевне, саме за оту отруту.

***

— За рогом тої вулички, — указав ландскнехт, — є корчма, у якій засідає комісія з вербування. Велику плахту там напнуто, а на ній темерійські лілеї, тобі, хлопче, відомі, тож втрапиш туди без проблем. Бувай здоровий. Най дадуть нам боги можливість зустрітися в кращі часи. Бувайте й ви, пане перекупнику.

Торговець захекав голосно.

— Мосьпанство, — сказав, риючись у ящичках та скриньках, — дозвольте, аби за вашу допомогу… Як трохи вдячності…

— Не утрудняйтеся, добрий чоловіче, — з усміхом сказав ландскнехт. — Помоглося — та й усе, нема про що говорити…

— Може, чудову мазь проти прострілу? — Торговець щось там вигріб із дна торби. — Може, універсальні, але безвідмовні ліки від бронхіту, подагри, паралічу, що й від лупи також допоможуть? Може, бальзам із живиці від укушення бджолами, зміями та вампірами? Може, талісман, щоби допомагав проти наслідків споглядання злим оком?

— А маєте, може, — заговорив серйозно другий ландскнехт, — щось на допомогу проти наслідків злого їдла?

— Маю! — крикнув, аж засяявши, торговець. — Осьо дуже помічний декокт, з магічних коренів зроблений, пахучими зіллям приправлений. Вистачить трьох крапель після їжі. Прошу, беріть, мосьпанство.

— Дякуємо. Тож бувайте, пане. Бувай і ти, хлопче. Щасти тобі!

— Поштиві, політичні й ґречні, — оцінив торговець, коли солдати щезли в натовпі. — Не щодня таких зустрінеш. Але ж і ти, паничу, мені допоміг. Що ж тобі дати? Амулет проти блискавок? Безоар? Черепаховий камінь, добрий проти відьмівських чарів? Ха, є в мене ще трупний зуб для обкурювання, є в мене шматок сушеного диявольського лайна, такий добре в правому чоботі носити…

Ярре відвів погляд від людей, які завзято змивали зі стіни будинку напис «ГЕТЬ ЗАСРАНУ ВІЙНУ».

— Облиште, — сказав. — Час уже мені…

— Ха, — скрикнув торговець, витягуючи з пузатої скрині мідний медальйон у формі сердечка. — Ото має тобі згодитися, юначе, бо то річ саме для молодих. То великий раритет, тільки один я такий маю. Це чародійський амулет. Робить так, що про того, хто носить його, кохана не забуде, хоча б і час їх розділив та довгі милі. Отож глянь: тут відкривається, усередині папірець із тонкого папірусу. На отому папірці магічними червоними чорнилами, які я маю, досить буде ім’я коханої написати, і вона тебе не забуде, серця іншому не віддасть, не зрадить і не кине. Ну?

— Гм… — Ярре почервонів легенько. — Та чи я знаю…

— Яке ім’я, — купець занурив паличку в магічні чорнила, — мені записати?

— Цірі. Чи то Цірілла.

— Готово. Бери.

— Ярре! А ти тут що робиш, най тебе дідько!

Ярре різко повернувся. «Мав надію, — подумав машинально, — що лишив я позаду все моє минуле, що все відтепер буде нове. А безперервно зустрічаю старих знайомих…»

— Пане Деннісе Кранмер…

Ґном у важезній шубі, кірасі, залізних карвашах і лисячому шликові з китицею окинув швидким поглядом хлопця й торговця, потім знову перевів очі на хлопця.

— Що ти, — запитав суворо, нашорошивши брови, вуса й бороду, — тут робиш, Ярре?

Хлопець завагався на мить, чи не збрехати йому й чи не вплутати для вірогідності в брехливу версію привітного до нього купця. Але майже відразу відкинув ту думку. Денніс Кранмер, який колись служив у гвардії князя Елландеру, мав репутацію ґнома, якого важко обдурити. І не варто навіть намагатися.

— Хочу до війська вступити.

Знав, яким буде наступне запитання.

— Неннеке те дозволила?

Не мусив відповідати.

— Ти дав драла, — кивнув бородою Денніс Кранмер. — Просто дав драла з храму. А Неннеке й жриці рвуть там собі волосся на голові…

— Я залишив листа, — буркнув Ярре. — Пане Кранмер, я не міг… Я мусив… Не годилося сидіти склавши руки, коли ворог на кордонах… У грізний для батьківщини час… А до того ж вона… Цірі… Мати Неннеке ні за що не хотіла погодитися, хоча три чверті дівчат із храму послала в армію, а мені не дозволяла… Я не міг…

— І дав драла, — нахмурився ґном. — До святого лайна демонів, я б повинен тебе зв’язати та відіслати до Елландеру кур’єрською поштою! Наказати закрити тебе в ямі під замком до часу, як жриці не прийдуть тебе забирати! Повинен я… — Засопів гнівно. — Коли ти востаннє їв, Ярре? Коли востаннє мав у роті теплу страву?

— По справжньому теплу? Три… Ні, чотири дні тому.

— Ходімо.

***

— Їж повільніше, синку, — зробив йому зауваження Золтан Хівай, один із камратів Денніса Кранмера. — То нездорово — жерти так жадібно, не прожувавши навіть. Куди ти так поспішаєш? Повір мені, ніхто в тебе тої страви не відбере.

Ярре не був у тому настільки впевнений. У головній залі заїзду «Під кудлатим ведмедиком» саме відбувався кулачний поєдинок. Двійко приземкуватих і широких, наче пічки, ґномів гамселилися кулаками так, що аж відлуння йшло, під ревіння камратів із Добровольчого гуфця й аплодисменти місцевих повій. Тріщала підлога, падали меблі та посуд, а краплі сіяної з розбитих носів крові сипалися навколо, наче дощ. Ярре тільки й чекав, коли хтось із бійців упаде на їхній офіцерський стіл, збиваючи дерев’яну тарілку зі свинячими рульками, миску пареного гороху та глиняні кухлі. Швидко проковтнув відкушений шматок сала, виходячи з принципу, що те, що проковтнуте, його.

— Я не дуже зрозумів, Деннісе, — другий ґном, якого звали Шелдоном Скаґґсом, навіть голови не повернув, хоча один із тих, що билися, мало його не зачепив, навішуючи крюком супротивникові. — Якщо той хлопець — жрець, то навіщо йому записуватися у військо? Жерцям крові проливати не можна.

— Він вихованець храму, не жрець.

— Ніколи, суча мати, не міг я зрозуміти отих дивних людських забобонів. Ну, але з чужих вірувань насміхатися не слід… Утім, випливає з твоїх слів, що оцей юнак, хоча в храмі вихований, нічого не має проти пролиття крові. Особливо нільфгардської. Га, юначе?

— Скаґґс, дай йому спокійно поїсти.

— Я охоче відповім… — Ярре проковтнув шматок рульки й засунув у рота жменю гороху. — Отож воно так: проливати кров можна на справедливій війні. Захищаючи вищі інтереси. Тому я й пішов… Мати-батьківщина кличе…

— Самі бачите, — Шелдон Скаґґс провів поглядом по друзям, — як багато правди у твердженнях, що люди — це раса, близька до нас і споріднена, що виводимося ми з одного кореня, ми й вони. Найкращий доказ осьо сидить перед нами й горох тріскає. Іншими словами: силу-силенну таких саме дурнуватих запальних хлопів зустрінете ви й серед молодих ґномів.

— Особливо після майєнської потреби, — холодно зауважив Золтан Хівай. — Після виграної баталії завжди збільшується приплив добровольців. Менше їх стане, як розійдеться звістка про військо Менно Коегорна, що суне вверх по Іні, залишаючи позаду тільки голі воду й землю.

— Аби тоді тільки приплив в інший бік не розпочався, — пробурмотів Кранмер. — Якось я довіри до добровольців не маю. Цікаво, що кожен другий дезертир — доброволець.

— Як ви можете… — Ярре мало не вдавився. — Як можете мовити щось подібне, пане… Я з ідейних причин… На війну справедливу й слушну… Мати-батьківщина…

Під ударом, від якого, як здалося хлопцеві, аж фундамент будівлі захитався, один із ґномів, що билися, гепнувся на підлогу, аж курява зі щілин дощок пішла на півсажня вгору. Але, упавши цього разу, замість того, аби скочити на ноги й гепнути опонента, лежав, безвладно й беззбройно рухаючи кінцівками, нагадуючи величезного, перекинутого на спину хруща.

Денніс Кранмер устав.

— Справу розв’язано! — оголосив голосно, обводячи поглядом корчму. — Місце командира роти, що є вакантним із часу героїчної смерті Елькани Фостера, який поліг на полі слави під Майєною, отримує… Як тебе, сину? Бо я забувся.

— Бласко Ґрант! — переможець у кулачному бою виплюнув на підлогу зуб.

— … отримує Бласко Ґрант. Чи є ще якісь спірні питання, що стосуються підвищення? Немає? От і добре. Господарю, пива!

— Про що то ми?

— Про війну справедливу, — почав перераховувати Золтан Хівай, відгинаючи пальці. — Про добровольців. Про дезертирів…

— Власне, — перервав його Денніс. — Знав я, що до чогось хотів повернутися, а справа торкалася добровольців, що зраджують і дезертирують. Пригадайте собі отой цінтрійський корпус Віссегерда. Сучі сини, виявляється, навіть знамен не змінили. Знаю те від кондотьєрів Вільної Компанії, від бандерії Юлії «Солодкої Вітрогонки». Під Майєною бандерія Юлії з цінтрійцями зіткнулася. Ішли в авангарді нільфгардського загону під тим самим прапором із левами…

— Призвала їх мати-батьківщина, — похмуро втрутився Скаґґс. — І імператриця Цірі.

— Тихіше, — просичав Денніс.

— Правда, — відізвався четвертий ґном, Ярпен Зігрін, що мовчав до тієї пори. — Тихіше — аж до тиші повної! І не через страх перед вухами в стінах, а тому, що не варто мовити про речі, про які ти ані найменшого уявлення не маєш.

— А ти, Зігрін, — виставив бороду Скаґґс, — оте уявлення маєш, чи як?

— Маю. І одне скажу: ніхто, чи то Емгир вар Емрейс, чи то чаклуни-ребеліанти з Танедду, чи навіть сам диявол не зуміли б ні до чого змусити ту дівчину. Не зуміли б її зламати. Я те знаю. Бо я знаю її. Усе те одруження з Емгиром — то одна містифікація. Містифікація, на яку дали себе спіймати різні дурні… Інше, скажу я вам, у дівки тієї призначення. Цілковито інше.

— Так ти говориш, — пробурмотів Скаґґс, — наче й справді її знав, Зігрін.

— Облиш, — гарикнув несподівано Золтан Хівай. — Із тим призначенням він має слушність. Я в те вірю. Маю для того причини.

— Ет, — махнув рукою Шелдон Скаґґс. — Що тут дарма балакати. Цірілла, Емгир, призначення… Далекі то проблеми. Ближчими є, панове, проблеми такі, як Менно Коегорн і група армій «Центр».

— Ага, — зітхнув Золтан Хівай. — Щось бачиться мені, що не мине нас велика баталія. Може, навіть найбільша, яку історія знала.

— Багато, — буркнув Денніс Кранмер, — насправді багато що вирішиться…

— А ще більше скінчиться.

— Усе… — Ярре відригнув, увічливо заслоняючи рота долонею. — Усе скінчиться.

Ґноми якийсь час приглядалися до нього, не кажучи ні слова.

— Не зовсім я, — відізвався врешті Золтан Хівай, — зрозумів тебе, юначе. Не хотів би ти пояснити, що саме мав на увазі?

— На княжій раді… — Ярре затнувся, — в Елландері, значить, говорилося, що перемога в цій великій війні тому є такою важливою, бо… Бо то є велика війна, яка покладе край усім війнам.

Шелдон Скаґґс пирхнув і заплював собі бороду пивом. Золтан Хівай заіржав уголос.

— А ви, панове, так не думаєте?

Тепер настав час пирхати Деннісові Кранмеру. Ярпен Зігрін зберіг серйозність, дивився на хлопця уважно й наче зі співчуттям.

— Синку, — сказав він нарешті дуже серйозно, — глянь. Отам, біля шинкваса, сидить Евангеліна Парр. Вона, треба визнати, є статечною. Ба, навіть великою. Але, незважаючи на її розміри, вона, поза всіма сумнівами, не є курвою, яка може покласти кінець усім курвам.

***

Повернувши в тісний і безлюдний провулок, Денніс Кранмер затримався.

— Тре’ мені тебе похвалити, Ярре, — сказав він. — Знаєш за що?

— Ні.

— Не вдавай. Переді мною не мусиш. Варто похвалити тебе, що ти й оком не змигнув, коли про ту Ціріллу мовлено було. І ще більше похвально, що ти рота тоді не розтулив… Ну-ну, не корч пику. Я багато знав про те, що в Неннеке відбувалося за храмовим муром, можеш уже повірити мені, що багато. А якщо тобі того мало, то знай, що чув я й те, яке ім’я торговець тобі в медальйон записав. Тримайся так і далі. — Ґном тактовно зробив вигляд, що не помітив рум’янцю, який залив лице хлопця. — Тримайся так і далі, Ярре. І не тільки в справі Цірі… На що ти дивишся?

На стіні зерносховища, що її було видно в прольоті вулички, виднівся кривий, вапном вимальований напис, що проголошував: «РОБИ КОХАННЯ, А НЕ ВІЙНУ». Відразу під ним значно меншими літерами хтось нашкрябав: «РОБИ КУПУ ЩОРАНКУ».

— В інший бік дивися, дурню, — рявкнув Денніс Кранмер. — За саме споглядання таких написів можна відгребти, а скажеш щось невчасно, так прив’яжуть до стовпа та криваво шкіру з хребта злуплять. Тут суд швидкий! Надто швидкий!

— Я бачив, — буркнув Ярре, — шевця в дибах. Наче за сіяння дефетизму.

— Його сіяння, — серйозно підтвердив ґном, тягнучи хлопця за рукав, — полягало, скоріше за все, у тому, що, відправляючи сина до загону, цей чоловік плакав замість того, щоб вигукувати щось патріотичне. За сівбу серйознішу інакша тут кара. Ходімо, покажу.

Вони увійшли на плац. Ярре відступив, закриваючи рукавом рота та носа. На великій кам’яній шибениці висіло кільканадцять трупів. Деякі — видавали те вигляд і запах — висіли вже довго.

— Отой, — указав Денніс, одночасно відганяючи мух, — робив на мурах дурнуваті написи. Отой твердив, що війна — це справа панів і що нільфгардські рекрутовані хлопи не є його ворогами. Отой по п’яні розповідав такий ось анекдот: «Що таке піка? То зброя вельмож, кий, що має бідняка на кожному з кінців». А там, наприкінці, бачиш бабу? То бордель-маман із військового бардаку на колесах, який вона оздобила написом: «Топчи, вояче, сьогодні! Бо завтра, може, не зможеш».

— І тільки за те…

— Одна з її дівчат, як виявилося, мала трипер. А це вже стаття про диверсію й зниження боєздатності.

— Я зрозумів, пане Кранмер, — Ярре виструнчився в стійці, яку вважав військовою. — Але ви від мене не відкараскаєтеся. Я ніякий не дефетист…

— Та хрін там ти щось зрозумів, і не перебивай мене, бо я ще не скінчив. Отой, останній на шибениці, отой, що вже добряче засмердівся, провинився лише в тому, що на розповідь шпигуна-провокатора відреагував криком: «Праві ви, пане, правильно говорите, усе воно як двічі два — чотири!» Тепер скажи, що ти зрозумів.

— Зрозумів я, — Ярре роззирнувся крадькома. — Буду обережним. Але… Пане Кранмер… Як воно насправді?..

Ґном також роззирнувся.

— Насправді, — сказав він тихо, — воно є так, що група армій «Центр» маршала Менно Коегорна йде на північ силами якихось ста тисяч жолдацтва. Насправді, якби не повстання у Вердені, вони вже були б тут. Насправді добре було б, якби дійшло до перемовин. Насправді Темерія й Реданія не мають сил, аби стримати Коегорна. Насправді не перед стратегічним рубежем Понтару.

— Річка Понтар, — прошепотів Ярре, — на північ від нас.

— Саме це я й хотів сказати. Але пам’ятай: про те краще мовчати.

— Буду обережним. А як уже буду в загоні, також мушу? Теж можу там натрапити на шпигуна?

— У лінійному відділі? Поблизу від лінії фронту? Скоріше ні. Шпигуни тому настільки старанні поза фронтом, бо бояться потрапити на фронт. До того ж, якби вішали кожного солдата, який бурчить, жаліється й матюкається, не було б кому воювати. Але писок, Ярре, завжди тримай стуленим. До стуленого — зваж на мої слова — ніколи жодна сралімуха не влетить. А зара’ ходімо, проведу тебе до комісії.

— Замовите там за мене слівце? — Ярре з надією глянув на ґнома. — Га? Пане Кранмер?

— От дурнуватий ти, писарчуку. Тут армія! Якби я за тебе говорив і тебе протегував, то наче б на спині тобі золотою ниткою вигаптував: «Роззява»! Ти б тоді життя в загоні не мав, хлопче.

— А до вас… — заблимав Ярре. — До вашого загону…

— Навіть про те не думай.

— Бо у вас, — гірко сказав хлопець, — тільки для ґномів місце є, правда? Не для мене, правда?

— Правда.

«Не для тебе, — подумав Денніс Кранмер. — Не для тебе, Ярре. Бо в мене є ще несплачені борги Неннеке. Тому хотів би я, щоб ти цілим із цієї війни повернувся. А Магакамський добровольчий гуфець, із ґномів сформований, з персон чужої й гіршої раси, завжди стануть посилати з найгіршими завданнями, на найважчі напрямки. Туди, звідки не повертаються. Туди, куди не послали б людей».

— Тож як тоді так зробити, — продовжив Ярре, нахмурений, — аби потрапити до доброго загону?

— А який же, по-твоєму, настільки надзвичайний, аби аж так туди прагнути?

Ярре відвернувся, почувши спів, що здіймався, наче хвиля припливу, що ріс, наче гримотіння грози, що швидко наближається. Спів голосний, гордовитий, міцний, твердий, наче сталь. Він уже чув такий спів.

Вуличкою від замку, колоною по три, їхав ступою загін кондотьєрів. На чолі його на сивому огирі під прикрашеною людськими черепами жердиною прямував командир, шпакуватий чолов’яга з орлиним носом і волоссям, зав’язаним у кінський хвіст, що спадав на обладунок.

— Адам «Адью» Панґратт, — пробурмотів Денніс Кранмер.

Спів кондотьєрів гримів, гудів, гуркотів. Контрапунктований дзвоном підков по бруківці, він сповнював вуличку аж до вершечків будинків, злітав над ними ген високо, у блакитне небо над містом:

Сліз не проллють ні коханки, ні жони,

Як землю в обійми ми приймем криваві,

Бо ми за дукати, як сонце червоні,

У бій ідемо жваво!

— Питаєте, який загін… — сказав Ярре, не в змозі відвести погляд від кавалеристів. — А хоч би й такий, як отой! У такому хотів би я…

— У кожного своя пісенька, — тихо обірвав його ґном. — І кожен по-своєму землю прийме в криваві обійми. Так, як випаде йому. І або заплачуть по ньому, або ні. На війні, писарчуку, тільки співається й марширується рівно та в строю рівно стоїться. А потім, у бою, кожному випадає те, що писано йому. Чи у Вільній Компанії «Адью» Панґратта, чи в піхоті, чи в таборах… Чи в блискучому обладунку й із червоним плюмажем, чи в лаптях та в кожусі завошивленому… Чи на жвавому джанеті, чи за щитом… Кожному своє. Як йому випаде! Ну, от і комісія, бачиш щит на входом? Туди тобі дорога, як ти жовніром стати надумав. Іди, Ярре. Бувай. Побачимося, як по всьому буде.

Ґном провів хлопця поглядом аж до того моменту, коли той зник у дверях корчми, зайнятої рекрутаційною комісією.

— Або й не побачимося, — додав стиха. — Не відомо ж бо, кому що писано. Що кому випаде.

***

— Кінно їздиш? З лука чи арбалета лупиш?

— Ні, пане комісар. Але вмію писати й каліграфувати, зокрема й Старші Руни… Знаю Старшу Мову…

— Мечем умієш? Зумієш зі списами?

— Ні, не зумію… Але я непогано рахую…

Комісар скривився й махнув рукою.

— Начитаний мудрагель! Який то вже за сьогодні? Виписати йому папір до бе-йо-пе, юначе. Жени з тим квитком на південний кінець міста, а потім за Маріборську браму, над озеро.

— Але…

— Та точно потрапиш. Наступний!

***

— Гей, Ярре! Гей! Почекай!

— Мельфі?

— Авжеж, саме я! — Бондарчук похитнувся, сперся на мур. — Я тутки, хе-хе!

— Що з тобою?

— Зі мною? А ніби що? Нічого! Трохи напився! Пив за погибель Нільфгарду! Ух, Ярре, я радий тебе бачити, бо думав, що десь я тебе, друже, загубив… Мій ти друже…

Ярре відступив, наче хто його вдарив. Від бондарчука відгонило не тільки дешевим пивом і ще дешевшою горілкою, а й цибулею, часником і кат його знає, чим іще. Відгонило страшенно.

— А де ж, — запитав він іронічно, — твоя найсвятіша компанія?

— Ти про Щупака? — скривився Мельфі. — То я тобі так скажу: пес би на нього сцяв! Знаєш, Ярре, думаю, що недобра він був людина.

— Браво. Швидко ти його розшифрував.

— А то! — Мельфі надувся, не зауваживши насмішки. — Стерігся він, але дідько там хто мене надурить! Знаю вже я, шо він там собі задумав! І навіщо сюди, до Визіми, приліз! Напевне, Ярре, вважаєш ти, шо він і ті його лобузи до війська, як і ми, йшли? Ха, тоді ти надто помиляєшся! Знаєш, шо він удумав? Ти б не повірив!

— Повірив би.

— Йому, — закінчив тріумфально Мельфі, — коні потрібні були та уніформа, хотів їх десь тута вкрасти. Бо умислив він у військовому вбранні на розбій іти!

— А нехай би він до ката потрапив!

— І щонайшвидше! — Бондарчук захитався трохи, встав під муром і розв’язав штани. — Шкода мені тільки, що Ограбек і Мільтон, дурні сільські довбешки, дали себе замутити, за Щупаком пішли, тож до ката і їм дорога. Та срав би на них пес, дурнів пришелепуватих! А як воно там із тобою, Ярре?

— Це ти про що?

— Відправив тебе кудись комісар? — Мельфі пустив струмінь на білений мур. — Питаю, бо я вже також вступив. Треба мені за Маріборську браму, на південний край міста. А тобі куди треба?

— Також на південний.

— Ха! — Бондарчук кілька разів підскочив, струсив, зав’язав штани. — То, може, разом станемо воювати?

— Не думаю, — Ярре глянув на нього зверхньо. — Я отримав призначення відповідно до моєї кваліфікації. До бе-йо-пе.

— Ну напевне, — Мельфі чхнув і дихнув на нього своєю страшною мішанкою. — Ти ж учений! Таких мудрагелів, напевне, до якихось важливих справ беруть, а не до будь-яких. Ну, але ж що робити? Та поки воно станеться, трохи ще разом помандруємо, еге ж? На південний кінець міста разом же нам дорога.

— Так виходить.

— То ходімо.

— Ходімо.

***

— Воно, певно, не тут, — оцінив Ярре, дивлячись на оточений наметами майдан, на якому здіймала куряву рота халамидників із довгими палицями на плечах. Кожен халамидник, як зауважив хлопець, мав примотаний до правої ноги віхоть сіна, до лівої — соломи.

— Щось не туди ми потрапили, Мельфі.

— Солома! Сіно! — чути було з майдану крики єфрейтора, який диригував халамидниками. — Солома! Сіно! Рівніше, суча ваша мати!

— Над наметами штандарт в’ється, — сказав Мельфі. — Сам глянь, Ярре. Ті само лілеї, що ти про них на тракті мовив. Є штандарт? Є. Є військо? Є. Виходить, сюди нам. Правильно я потрапив.

— Ну, може, ти. Але я точно ні.

— А оно там, біля тину, чин якийсь стоїть. У тогочки запитаємося.

А потім усе пішло швидко.

— Новенькі? — гарикнув сержант. — Завербовані? Давайте папери! Чого, сука, стоїте один із другим? На місці марш! Не стояти, сука! Наліво! Вернутися, направо! Бігом марш! Назад, сука! Слухати та запам’ятовувати! Спершу, сука, до провіант-майстра! Узяти амуніцію! Кольчугу, шкіру, спис, сука, шолом і корд! Потім на муштру! Бути готовими до переклички, сука, у сутінках! Маааарш!

— Стривайте, — Ярре роззирнувся невпевнено. — Бо я, мабуть, маю в якийсь інший загін…

— Чогооооо?

— Перепрошую, пане офіцер, — Ярре почервонів. — Ідеться мені про те лише, щоби запобігти можливій помилці… Бо ж пан комісар виразно… Виразно мовив про направлення до бе-йо-пе, тож я…

— Ти вдома, хлопче, — пирхнув сержант, трохи обеззброєний отим «офіцером». — Саме сюди тебе призначили. Вітаю в Бідній Йоханій Піхоті.

***

— І чому б то, — повторив Рокко Гільдебрандт, — і через яку то причину маємо ми мосьпанству данину платити? Ми ж усе, що належало, заплатили вже.

— Отакої, гляньте на нього, половинчика-мудрагеля! — Щупак, який розсівся в сідлі вкраденого коня, вишкірив зуби до побратимів. — Уже жаплатив він! І вважає, шо воно вше. Воіштину, наче отой індик, шо думав про неділю. А йому в шуботу довбешку відтяли!

Окультіх, Клапрот, Мільтон та Ограбек зареготали разом. Бо жарт був смішним. А розвага обіцяла виявитися ще смішнішою.

Рокко помітив мерзотні, клейкі погляди наїзників, озирнувся. На порозі хати стояла Інкарвілія Гільдебрандт, його дружина, а також Алое й Жасмин, обидві його доньки.

Щупак і його компанія дивилися на гоббіток, посміхаючись ласо. Так, розвага насправді обіцяла виявитися премилою.

До живоплоту з іншого боку гостинцю наблизилася племінниця Гільдебрандта, Імпатенція Вандербек, яку пестливо звали Імпі. Була вона насправді ладна дівчинка. Усмішки бандитів зробилися ще більш ласими й мерзенними.

— Ну, карлику, — підігнав його Щупак. — Давай королівському війську грошву, їдла давай, давай коней, виводь корів із сараю. Ми тут не будемо до заходу стояти. Мусимо ше пару сіл за сьогодні обскочити.

— Чому ми мусимо платити й давати? — голос Рокко Гільдебрандта трохи тремтів, але все ще чулися в ньому завзяття та впертість. — Кажете ви, що то на військо, що то на нашу оборону. А від голоду, запитую, хто нас оборонить? Ми вже й гіберну заплатили, і ліверунок, і поголовне, і поральне, і подимне, і хвостове, і осеп, і дідько його зна’, що ще! Мало того, четверо з цього села, зокрема й син мій власний, запряжки у військових таборах водять! І ніхто інший, як шурин мій Міло Вандербек, якого Расті кличуть, є польовим хірургом і поважною в армії людиною. А це значить, що з привіском ми наш військовий обов’язок виконали… Тож чому б то нам платити? За що й навіщо?

Щупак скинув довгий погляд на дружину половинчика Інкарвілію Гільдебрандт із дому Бібервельдтів. На його пухкеньких дочок Алое й Жасмин. На чарівну, наче лялечка, у зелену сукню вдягнену Імпі Вандербек. На Сема Гофмаєра і його діда, старого Голофернеса. На бабцю Петунію, що завзято длубалася на грядці мотикою. На інших половинчиків із хутора, головно жінок і підлітків, що тривожно виглядали з-за тинів і з хат.

— Чому, питаєш? — засичав, схиляючись у сідлі й заглядаючи в перелякані очі половинчика. — А я тобі скажу чому. Тому, що ти паршивий половинчик, чужак, приблуда, і хто тебе, нелюда мерзотного, обдирає, той богів радує. Хто тобі, нелюдові, кривду чинить, той добрий і патеротичний вчинок робить. А також тому, що млосно від бажання те твоє нелюдське гніздечко за димом пустити. Тому, що мені аж щелепи зводить, так бажається отих твоїх карлиць відтрахати. І тому, що нас п’ятеро крутих хлопаків, а вас — лише жменька курдуплів-засранців. Тепер ти вже знаєш чому?

— Тепер уже знаю, — повільно промовив Рокко Гільдебрандт. — Ідіть звідси геть, Великі Люди. Ідіть геть, нешановні. Нічого ми вам не дамо.

Щупак випростався, потягнувся за кордом, що висів біля сідла.

— Бий! — крикнув. — Убивай!

Рухом настільки швидким, що аж неможливо було його помітити оком, Рокко Гільдебрандт схилився до тачки, витягнув прихований під рогожею арбалет, приставив приклад до щоки й всадив Щупакові стрілу прямо в розкритий у репеті рот. Інкарвалія Гільдебрандт із роду Бібервельдтів махнула навідліг рукою — у повітрі закрутився серп, точно й сильно вдаривши в горлянку Мільтона. Селянський син ригнув кров’ю й перекинувся через кінський зад, комічно махнувши ногами. Ограбек, виючи, гепнувся під копита коня, у череві його, увіткнутий аж по дерев’яні накладки ручок, стирчав секатор дідуся Голофернеса. Здоров’яга Клапрот замахнувся на бабцю дубцем, але злетів із сідла з нелюдським вереском, коли в око його увіткнувся шворінь, який кинула Імпі Вандербек. Окультіх розвернув коня й хотів утікати, але бабця Петунія підскочила до нього й всадила зубці мотики в стегно. Окультіх крикнув, упав, нога його зав’язла в стремені, наляканий кінь поволік його через тини гострими тичками. Розбійник репетував і вив, а слідом за ним, наче дві вовчиці, летіли бабця Петунія з мотикою й Імпі з кривим ножем для щеплення дерев.

Дід Голофернес трубно висякався.

Уся пригода — від крику Щупака до шмаркання діда Голофернеса — зайняла десь стільки часу, скільки необхідно, аби промовити: «Половинчики неймовірно швидкі й точно кидаються усілякого роду снарядами».

Рокко всівся на східцях хати. Поряд присіла його дружина Інкарвілія Гільдебрандт із дому Бібервельдтів. Дочки їхні Алое й Жасмин пішли допомогти Семові Гофмаєру дорізати поранених й обдерти вбитих.

Повернулася Імпі в зеленій сукенці з рукавами, скривавленими аж по лікті. Бабця Петунія поверталася також, ішла повільно, сопучи, стогнучи, підпираючись убабляною мотикою й тримаючись за поперек. «Ех, старіє наша бабця, старіє», — подумалося Гільдебрандту.

— Де закопати розбійників, пане Рокко? — запитав Сем Гофмаєр.

Рокко Гільдебрандт обійняв дружину за плечі й подивився в небо.

— У березовому гайку, — сказав. — Поряд із тими, попередніми.


Неймовірна пригода Малькольма Ґасрі з Бремора вже насильно вдерлася на шпальти багатьох газет, навіть лондонська «Дейлі Мейл» присвятила їй кілька абзаців у рубриці «Дива». Утім, оскільки далеко не всі наші читачі читають пресу, що видається на південь від Твіда, а якщо вже й роблять те, то з газетами серйознішими, ніж «Дейлі Мейл», нагадаємо, як воно було. У день 10 березня цього року пан Малькольм Ґасрі подався з вудкою на Лох Гласкарнох. І там пан Ґасрі зустрів молоду дівчину з бридким шрамом на обличчі (sic!), яка їхала на вороній кобилі (sic!) у товаристві білого єдинорога (sic!), що випірнули з імли й порожнечі (sic!). Дівчина промовила до остовпілого пана Ґасрі мовою, яку він був ласкавий окреслити як — цитуємо — «французьку хіба або ще там якийсь діалект із континенту». Оскільки пан Ґасрі не володіє ані французькою, ані жодним іншим діалектом із континенту, до перемовин не дійшло. Дівчина й звірі, що її супроводжували, зникли, — і тут знову процитуємо пана Ґасрі, — «наче сон золотий».
Наш коментар: сон пана Ґасрі, схоже, був настільки ж золотим, як колір віскі «single malt», яке пан Ґасрі звик, як ми довідалися, пити часто та в такій кількості, що це цілком пояснює видіння білих єдинорогів, білих мишей і потвор з озера. А запитання, яке ми хочемо поставити, звучить таким чином: що пан Ґасрі хотів робити з вудкою над Лох Гласкарнох за чотири дні до кінця охоронного сезону?
«Inverness Weekly» від 18 березня 1906 року

Розділ 7

Разом із вітром, що оце здійнявся, небо від заходу потемнішало, хвилі хмар гасили по черзі сузір’я. Згас Дракон, згасла Зимова Панна, згасли Сім Кіз. Згасло Око, що світило найдовше й найсильніше.

Небосхил уздовж горизонту освітився коротким сяйвом блискавки. Вітер зміцнів раптово, сипонув в очі курявою й сухим листям.

Єдиноріг заіржав і послав ментальний сигнал. Цірі відразу зрозуміла, що він хотів сказати.

Немає вже часу. Єдина наша надія — на швидку втечу. У відповідне місце й відповідний час. Поспішаймо, Зореока.

«Я Володарка Світів, — нагадала вона собі. — Я Старша Кров, я маю владу над часом і простором. Я від крові Лари Доррен».

Іхуарраквакс заіржав, підганяючи. Кельпі відповіла протяжним форканням. Цірі натягнула рукавички.

— Я готова, — сказала.

Шум у вухах. Блиск і світло. А потім темрява.

***

По воді озера й крізь вечірню тишу розносилася лайка Короля-Рибалки, який у своєму човні підсмикував і тягнув волосінь, намагаючись звільнити блешню, що зачепилася за дно. Глухо стукнуло кинуте весло.

Німуе кашлянула нетерпляче, Кондвірамурс відвернулася від вікна, знову схилилася над аквафортами. Особливо притягував погляд один із картонів. Дівчина зі скуйовдженим волоссям верхи на вороній кобилі, що стала дибки. Поряд білий єдиноріг, також дибки, грива його тріпоче, як і волосся дівчини.

— Хіба до одного цього фрагменту легенди, — прокоментувала адептка, — в істориків не було претензій, бо вони одностайно визнавали його вимислом і казковою оздобою, майже деліричною метафорою. А художники й графіки, на зло вченим, уподобали цей епізод. О, наприклад: що не картина, то Цірі та єдиноріг. Що в нас тут? Цірі та єдиноріг на урвищі над морським пляжем. А тут, прошу, Цірі та єдиноріг у пейзажі, як із наркотичного трансу, уночі, під двома місяцями.

Німуе мовчала.

— Словом, — Кондвірамурс відкинула картони на стіл, — усюди Цірі та єдиноріг. Цірі та єдиноріг у лабіринті світів, Цірі та єдиноріг у безодні часу…

— Цірі та єдиноріг, — перервала Німуе, дивлячись у вікно, на озеро, на човен і на Короля-Рибалку, що там шурував. — Цірі та єдиноріг випірнають із ніщо, наче привиди, висять над дзеркалом вод якогось з озер… А може, того самого озера, озера, яке з’єднує, наче пряжка, часи й місця: усе ще іншого, а воднораз такого самого?

— Пробач?

— Примари, — Німуе не дивилася на неї. — Прибульці з інших вимірів, інших площин, інших місць, інших часів. Видіння, що змінюють чиєсь життя. Змінюють також своє життя, свою долю… Не знаючи про те. Для них це просто… чергові місця. Не те місце, не той час… Знову, укотре не те місце й не той час…

— Німуе, — перервала Кондвірамурс. — Це я тут сняча, нагадую тобі, то я тут для сонних бачень й онейроскопії. А ти ні з того ні з сього починаєш віщувати. Наче те, про що ти говориш, бачила… уві сні.

Королю-Рибалці, судячи за раптово напруженим голосом і прокляттям, не вдалося відчепити блешню, і волосінь порвалася. Німуе мовчала, дивлячись на графіку. На Цірі та єдинорога.

— Те, про що я говорила, — сказала вона нарешті дуже спокійно, — і справді бачила уві сні. Я бачила те уві сні багато разів. І одного разу наяву.

***

Подорож із Члухува до Мальборка може, як відомо, зайняти — за певних обставин — навіть п’ять днів. А оскільки листи члухувського комтура до Вінриха фон Кніпроде, великого майстра ордену, мусили безумовно дійти до адресата не пізніше, ніж у день Зелених Святок, рицар Генріх фон Швельборн не зволікав і вирушив назавтра після неділі Exaudi Domine, аби мати можливість подорожувати спокійно й без жодного ризику спізнитися. Langsam, aber sicher[Повільно, зате напевне (нім.).]. І дуже той підхід рицаря подобався його ескорту, який складали шістка кінних стрільців, що ними командував Гассо Планк, син пекаря з Колонії. Арбалетники й Планк були призвичаєні скоріше до таких пасованих панів, які лаялися, верещали, підганяли й наказували стрімголов чвалувати, а пізніше, якщо не добиралися вчасно, усю провину перекладали на бідних кнехтів і брехали при тому, що для рицаря негідно, тим паче для рицаря орденського.

Було тепло, хоча й хмарно. Час від часу мжичило, яри затягнуло імлою. Зелені, у буйній рослинності пагорби нагадували рицареві Генріху його рідну Тюрингію, матір і той факт, що вже з місяць у нього не було жінки. Арбалетники, що їхали позаду, оспало співали баладу Вальтера фон дер Фогельвейде. Гассо Планк дрімав у сідлі.

Wer guter Fraue Liebe hat

Der schӓmt sich aller Missetat…[Кого полюбить добра жінка / той стане соромитися злодійств (нім.).]

Подорож тягнулася спокійно, і хтозна, може, була б спокійною й до кінця, якби не те, що близько опівдня рицар Генріх помітив унизу від гостинця блискуче плесо озера. А оскільки назавтра була п’ятниця й годилося подбати заздалегідь про пісну страву, рицар наказав з’їхати до води й розглянутися, чи немає там якоїсь рибальської садиби.

Озеро було великим, був на ньому навіть острів. Назви озера не знав ніхто, але, напевно, звалося воно Святим. У цьому поганському краї — наче в насмішку — щодруге озеро звалося Святим.

Підкови захрупали на мушлях, що вкривали берег. Над озером висів туман, але все рівно було видно, що тут безлюдно, що нема ані сліду від човна, сітки чи живої душі. «Треба буде пошукати десь-інде, — подумав Генріх фон Швельборн. — А як ні, то що ж… З’їмо, що маємо в саквах, хай буде то й шинка, а в Мальборку висповідуємося, капелан задасть покуту — і по гріху».

Уже готувався дати наказ, коли в голові йому під шоломом щось зашуміло, а Гассо Планк крикнув налякано. Фон Швельборн глянув і зблід. Перехрестився.

Побачив він двох коней — одного білого й одного вороного. За мить же зі страхом помітив, що білий кінь має на опуклому лобі спірально завернутий ріг. Побачив також, що на вороному сидить дівчина із сірим волоссям, зачесаним так, аби закривати щоку. Здавалося, групове видіння не торкалося землі чи води, наче висячи над туманом, що затягнув озеро.

Вороний кінь заіржав.

— Уууупс… — цілком виразно сказала дівчина із сірим волоссям. — Ire lokke, ire tedd! Squaess’me.

— Свята Урсуло, патронко… — пробелькотів Гассо, блідий, наче смерть. Арбалетники завмерли з роззявленими ротами, перехрестилися.

Фон Швельборн також перехрестився, після чого тремтячою рукою витягнув меча з піхов, приторочених біля сідла.

— Heilige Maria, Mutter Gottes! — крикнув. — Steh mir bei!![Свята Марія, Мати Божа! Допоможи мені! (нім.)]

Рицар Генріх у той день не осоромив своїх войовничих предків, фон Швельборнів, зокрема й Дитриха фон Швельборна, який відважно бився під Дамієттою й один із небагатьох не втік, коли сарацини вичарували й випустили на хрестоносців чорного демона. Ударивши коня острогами й згадавши безстрашного предка, Генріх фон Швельборн понісся на примару в бризках води з-під копит.

— Орден і святий Георгій!

Білий єдиноріг став дибки по-справжньому геральдично, чорна кобила затанцювала, дівчина перелякалася — те було видно відразу. Генріх фон Швельборн нісся вперед. Хтозна, чим би воно все скінчилося, якби з озера не наповзла раптом імла, а образ дивної групи розбився, розпався, наче вдарений каменем вітраж. І все зникло. Усе. Єдиноріг, чорний кінь, дивна дівчина…

Жеребчик Генріха фон Швельборна з хлюпом в’їхав в озеро, зупинився, затряс головою, завищав, заскреготів зубами по вудилу.

Ледь опанувавши неспокій коня, Гассо Планк під’їхав до рицаря. Фон Швельборн дихав і сопів, мало не давлячись, а очі в нього були вибалушені, наче в пісної риби.

— Кісткою святої Урсули, святою Кордулою й усіма одинадцятьма тисячами кельнських дівиць-міщанок… — вичавив із себе Гассо Планк. — Що воно було, edler Herr Ritter? Чудо? Видіння?

— Teufelswerk! — простогнав фон Швельборн, тільки зараз страшенно бліднучи й стукаючи зубами. — Schwarze Magie! Zauberey! Проклята, поганська й чортяча справа…

— Краще їдьмо звідси, пане. Чим скоріше… До Пельпліна недалечко, аби нам тільки дістатися до місця, де церковні дзвони чути…

Під самим лісом, на пагорбі, рицар Генріх озирнувся востаннє. Вітер прогнав туман, у місцях, не прикритих стіною лісу, дзеркальна поверхня озера стала матовою, побігла нею мілка хвиля.

Над водою кружляв великий орел-рибалка.

— Безбожний, поганський край, — пробурмотів Генріх фон Швельборн. — Багато, багато праці, багато справ і дій чекає на нас, перш ніж Орден німецьких госпітальєрів прожене нарешті звідси диявола.

***

— Конику, — сказала Цірі з докором та іронією заразом. — Я б не хотіла бути настирливою, але трохи поспішаю до свого світу. Я потрібна моїм близьким, ти ж знаєш. А ми спершу опиняємося над якимсь озером і біля якогось смішного дивака в картатому вбранні, потім — біля купки якихось брудних і верескливих патланів із дубинами, і нарешті, — біля якогось вар’ята з чорним хрестом на плащі. Не ті часи, не ті місця! Я дуже тебе прошу, постарайся краще. Я дуже тебе прошу.

Іхуарраквакс заіржав, кивнув рогом і передав їй щось, якусь думку. Цірі не до кінця зрозуміла. Задумуватися часу вона не мала, бо всередині черепу знову виникло сліпуче сяйво, у вухах зашуміло, по потилиці пішли сироти.

І знову обійняло її чорне й непроглядне ніщо.

***

Німуе, радісно сміючись, потягнула чоловіка за руку, обоє вони збігли до озера, петляючи серед низеньких вільх і беріз, серед кореневищ і звалених стовбурів. Забігши на піщаний пляж, Німуе скинула сандалики, підняла трохи сукню, захлюпала босими ногами в прибережній воді. Чоловік також стягнув чоботи, але до води заходити не квапився. Зняв плащ і розклав його на піску.

Німуе підбігла, закинула йому руки за шию й здійнялася навшпиньки, але щоб її поцілувати, чоловікові все одно довелося сильно нахилитися. Німуе не просто так звалася Ліктиком, але зараз їй уже виповнилося вісімнадцять років і була вона адепткою магічних мистецтв, тому привілей так її називати мали зараз лише найближчі приятелі. І деякі чоловіки.

Чоловік, не відриваючи губ від уст Німуе, застромив долоню в її декольте.

Потім усе пішло швидко. Обоє вони опинилися на розстеленому на піску плащі, сукню Німуе підкотила вище талії, стегна її міцно обійняли чоловіка, а долоні вп’ялися в його спину. Коли він її брав, як завжди надто нетерпляче, вона стиснула зуби, але швидко його наздогнала в піднесенні, зрівнялася й дотримала кроку. Мала вправність.

Чоловік видавав смішні звуки. Над його плечем Німуе роздивлялася хмаринки фантастичних форм, що повільно пливли небом.

Щось задзвонило, як дзвонить утоплений в океані дзвін. У вухах Німуе різко зашуміло. «Магія», — подумала вона, відвертаючи голову, визволяючись з-під щоки й плеча чоловіка, який на ній лежав.

Біля берега озера — майже висячи над його поверхнею — стояв білий єдиноріг. Біля нього — чорний кінь. А в сідлі чорного коня сиділа…

«Але ж я знаю ту легенду, — пронеслося в голові Німуе. — Я знаю ту казку! Я була дитиною, малою дитиною, коли почула ту казку, розповідав її дід Посвист, мандрівний казкар… Відьмачка Цірі… Зі шрамом на щоці… Чорна кобила Кельпі… Єдиноріг… Країна ельфів…»

Рухи чоловіка, який з’яви геть не помітив, стали різкішими, звуки, які він видавав, — смішнішими.

— Ууупс, — сказала дівчина, яка сиділа в сідлі на вороній кобилі. — Знову помилка! Не те місце, не той час. А на додачу ще й недоречно, як бачу. Перепрошую.

Образ розтанув і розколовся, розколовся так, як розколюється мальоване скло, розлетівся раптом, розпався на райдужне миготіння блискіток, вогників та золоченого пилу. А потім усе зникло.

— Ні! — крикнула Німуе. — Ні! Не зникай! Я не хочу!

Вона випростала коліна й хотіла вивернутися з-під чоловіка, але не зуміла: він був більшим і важчим за неї. Чоловік охнув та застогнав.

— Оооох, Німуе… Оооох!

Німуе крикнула й уп’ялася йому зубами в плече.

Вони лежали на плащі, розпалені та гарячі. Німуе дивилася на берег озера, на шапки збитої хвилям піни. На очерет, що стелився під вітром. На безбарвну, безнадійну пустку, пустку, яку залишила по собі легенда, що зникла.

По носі адептки текла сльоза.

— Німуе… Щось трапилося?

— Авжеж, трапилося. — Вона притулилася до нього, але все ще дивилася на озеро. — Не говори нічого. Обійми мене й нічого не говори.

Чоловік посміхнувся зверхньо.

— Знаю, що сталося, — сказав хвалькувато. — Земля ворухнулася?

Німуе смутно всміхнулася.

— Не тільки, — відповіла після хвилини мовчання. — Не тільки.

***

Сяйво. Темрява. Наступне місце.

***

Наступне місце було місцем похмурим, зловорожим і паскудним.

Цірі рефлекторно згорбилася в сідлі, переживши струс як у буквальному, так і в переносному сенсі. Бо підкови Кельпі із силою вдарили об щось болісно тверде, пласке й непоступливе, наче скеля. Після тривалого перебування в м’якенькому небутті враження від твердості було настільки несподіваним і прикрим, що кобила заіржала та різко кинулася вбік, вибиваючи по чомусь стакато, від якого аж зуби занили.

Другий струс, метафоричний, дістав нюх. Цірі охнула й затулила вуста та ніс рукавом. Відчувала, як очі миттєво наповнилися сльозами.

Навколо здіймався кислий, їдучий, густий і клейкий сморід, жахливий, душний, який неможливо було визначити, що не нагадував ніщо, що Цірі колись нюхала. Але був то — у цьому вона була впевненою — сморід розпаду або розкладання, трупний запах кінцевої деградації та дегенерації, запах розпаду або розкладання й знищення, причому складалося враження, що те, що тут зникало, смерділо зараз не краще, ніж коли жило. Навіть під час свого розквіту.

Вона зігнулася в блювотному рефлексі, який не зуміла проконтролювати. Кельпі форкала та трясла головою, роздуваючи ніздрі. Єдиноріг, який матеріалізувався поряд із ними, присів на задні ноги, підскочив, ударив задом. Тверде підніжжя відповіло струсом і глибоким відлунням.

Навколо була ніч, ніч темна й брудна, закутана в липкий і смердючий саван пітьми.

Цірі глянула угору, шукаючи зірки, але вгорі не було нічого, тільки безодня, місцями підсвічена невиразною, червоною загравою, наче віддаленою пожежею.

— Ууупс, — сказала вона й скривилася, відчуваючи, як кисло-гнилий запах осідає на її губах. — Бууєєє! Не те місце, не той час! У жодному випадку не ті!

Єдиноріг форкнув і кивнув, ріг його описав короткий, різкий рух.

Підніжжя, що скреготіло під копитами Кельпі, було скелею, але дивною, майже ненатурально рівною, вона виділяла інтенсивний сморід горілого й брудного попелу. Минуло трохи часу, поки Цірі зорієнтувалася: те, на що вона дивиться, це дорога. З неї було досить цієї твердої поверхні, що змушувала нервуватися. Спрямувала кобилу на узбіччя, позначене чимось, що колись було деревами, а тепер — паскудними голими скелетами. Трупами, наче обвішаними клоччям одягу, наче були то рештки згнилих саванів.

Єдиноріг застеріг її іржанням і ментальним сигналом. Але було запізно.

Одразу за дивною дорогою й засохлими деревами починався насип, а далі, за ним, схил, що різко йшов униз, майже прірва. Цірі крикнула, вдарила п’ятками в боки кобили, яка почала вже зсуватися. Кельпі шарпнулася, давлячи копитами те, з чого складався насип. А то були уламки. У більшості своїй якийсь дивний посуд. Посуд той не кришився під підковами, не хрупотів, а тільки тріскався гидко м’яко, клейкувато, наче величезні риб’ячі пухирі. Щось захрупотіло й забулькотіло, різкий запах мало не звалив Цірі із сідла. Кельпі, дико іржучи, топтала сміттєзвалище, рвучись наверх, на дорогу. Цірі давилася від смороду, схопилася за шию кобили.

Їм вдалося. Немилу твердість дивної дороги привітали вони з радістю й полегшенням.

Цірі, уся трясучись, глянула униз, на насип, що закінчувався в чорному дзеркалі озера, яке заповнювало дно котловини. Поверхня озера була мертвою та блискучою, наче була це не вода, а застигла смола. За озером, за смітником, за курганами попелу й завалами шлаку небо червоніло від далеких заграв, по червоному тлі повзли смуги димів.

Єдиноріг форкнув. Цірі хотіла обтерти манжетою сльози з очей, але раптом зрозуміла, що весь її рукав укритий пилом. Верствами пилу вкриті були також її стегна, лука сідла, грива й шия Кельпі.

Сморід душив.

— Огидність, — забурмотіла вона. — Огидність… Здається мені, що я вся липка. Забираємося звідси… Забираємося звідси якомога швидше, Конику.

Єдиноріг застриг вухами, форкнув.

Тільки ти можеш це зробити. Дій.

— Я? Сама? Без твоєї допомоги?

Єдиноріг кивнув рогом.

Цірі почухала голову, зітхнула, прикрила очі. Сконцентрувалася.

Спочатку були лише недовіра, розчарування, страх. Але швидко опустилися на неї холодна ясність, ясність знання й сили. Не мала вона поняття, звідки береться те знання й та сила, де мають коріння й джерело. Але знала, що зможе. Що зуміє, якщо забажає.

Вона ще раз кинула погляд на завмерле та мертве озеро, на куряву над курганами сміття, на скелети дерев. На небо, підсвітлене далекою загравою.

— Добре, — вона схилилася й сплюнула, — що воно не мій світ. Дуже добре.

Єдиноріг промовисто заіржав. Вона зрозуміла, що він хотів сказати.

— Якщо навіть це й мій, — вона витерла очі, рота й ніс хусточкою, — усе ж одночасно не мій, бо віддалений у часі. Адже й правда віддалений у часі. Це минуле або…

Вона зупинила себе.

— Минуле, — повторила глухо. — Глибоко вірю, що це минуле.

***

Проливний дощ, важкі грозові хмари, під які вони потрапили в наступному місці, привітали наче справжнє благословення. Дощ був теплим та ароматним, пахнув літом, травами, болотом і компостом, дощ змивав із них ту мерзоту, очищав, викликав справжній катарсис.

Як будь-який катарсис, варто йому було затягнутися, відразу став монотонним, надмірним; винести його стало неможливо. Вода, яка їх обмивала, через якийсь час почала набридливо мочити, литися за комір і противно холодити. Тож вони перенеслися з того дощового місця.

Тому що це також було не те місце. І не той час.

***

Наступне місце було надто теплим, панувала там спека, тож Цірі, Кельпі та єдиноріг сохли й парували, наче три чайники. Перебували вони в нагрітих сонцем заростях вересу на краю лісу. Відразу ставало зрозуміло, що це величезний ліс, просто-таки пуща, густі, дикі й неприступні хащі. У серці Цірі заклекотіла надія — це міг бути ліс Брокілон, а тому, нарешті, місце відоме й відповідне.

Вони поїхали повільно краєм пущі. Цірі видивлялася щось, що могло стати вказівкою. Єдиноріг форкав, високо підводив голову та ріг, розглядався. Був неспокійним.

— Думаєш, Конику, — запитала вона, — що можуть за нами гнатися?

Форкання, зрозуміле й однозначне навіть без телепатії.

— Ми ще не встигли втекти надто далеко?

Того, що у відповідь він передав думкою, вона не зрозуміла. Не існувало далекого й близького? Спіраль? Яка спіраль?

Не розуміла, про що йдеться. Але неспокій передався і їй.

Спекотні зарості вересу не були відповідним місцем і часом.

Вони зрозуміли те під вечір, коли спека спала, а на небі над лісом замість одного місяця зійшло два. Один великий, другий малий.

***

Наступним місцем був берег моря, стрімке урвище, з якого бачили вони білу піну хвиль, що билися об скелі дивних форм. Пахло морським вітром, верещали крячки, чайки-пересмішники й фульмари, що вкривали білим та рухливим шаром виступи урвища.

Море сягало обрію, затягнутого темними хмарами.

Унизу, на кам’янистому пляжі, Цірі раптом помітила частково засипаний галькою скелет величезної риби з потворно великою головою. Зубиська, якими були наїжачені білі щелепи, мали щонайменше зо три п’яді довжини, а до пащі, здавалося, можна було в’їхати на коні й спокійно, не чіпаючи головою хребта, проїхатися під арками ребер.

Цірі не була впевнена, чи в її світі й у її часі існували такі риби.

Поїхали вони краєм урвища, а чайки та альбатроси не полохалися, неохоче сходили з дороги, ба, намагалися навіть дзьобати й щипати за ноги Кельпі та Іхуарраквакса.

Цірі відразу зрозуміла, що птахи ті ніколи не бачили ані людини, ані коня. Ані єдинорога.

Іхуарраквакс форкав, тряс головою й рогом, був явно неспокійним. Виявилося, що слушно.

Щось затріщало, наче роздирали полотно. Крачки з вереском і шумом злетіли, на мить закривши все білою хмарою. Повітря над урвищем раптом затремтіло, розпливлося, наче залите водою скло. І, наче скло, тріснуло. А з тріщини вилилася темрява, а з темряви сипнула кіннота. Навколо їхніх плечей звивалися плащі, чия кіноварно-амарантово-кармазинова барва нагадувала заграву пожежі на небі, підсвітленому сяйвом західного сонця.

Dearg Ruadhri. Червоні Вершники.

Ще не відлунали крик птахів і попереджувальне іржання єдинорога, а Цірі вже розвертала кобилу й пускала її у чвал. Але повітря тріскалося і з іншого боку, і з тріщини, махаючи плащами, наче крилами, випадали все нові вершники. Півколо облави замикалося притискаючи її до прірви. Цірі крикнула, вишарпуючи з піхов Ластівку.

Єдиноріг покликав її різким сигналом, що, наче шпилька, увіткнувся їй у мозок. Цього разу вона все зрозуміла швидко. Він указував їй шлях. Дірку в кільці. Сам же став дибки, заіржав пронизливо й кинувся на ельфів, грізно схиливши голову.

— Конику!

Рятуйся, Зореока! Не дозволь себе схопити!

Вона притиснулася до гриви.

Двоє ельфів заступили їй шлях. Мали аркани, петлі на довгих держаках. Намагалися накинути їх на шию Кельпі. Кобила вправно вивернулася, ні на мить не сповільнюючи галопу. Цірі розрізала другу петлю одним помахом меча, криком підігнала Кельпі, щоб та бігла швидше. Кобила летіла, наче буря.

Але наступні вже дихали в потилицю, вона чула їхні крики, цокіт копит, лопотіння плащів. «Що з Коником? — подумала вона. — Що вони з ним зробили?»

Не було часу на роздуми. Єдиноріг був правий: вона не могла дозволити, аби її знову схопили. Мусила пірнути в простір, укритися, загубитися в лабіринті місць та часів. Вона сконцентрувалася, із жахом відчуваючи, що в голові пустка й дивний, дзвінкий шум, що швидко зростав.

«Вони кидають на мене закляття, — подумала. — Хочуть збити мене чарами. Не дочекаєтеся! Чари мають свою відстань. Я не дозволю вам наблизитися до себе».

— Жени, Кельпі!

Ворона кобила витягнула шию й погнала, наче вітер. Цірі впала їй на гриву, аби до мінімуму зменшити опір повітря.

Крики з-за її спини, іще мить тому голосні й небезпечно близькі, стихли, заглушені вереском сполошеного птаства. Потім стихли зовсім. Далеко позаду.

Кельпі гнала, наче буря. Аж вив у вухах морський вітер.

У далеких криках погоні дзвеніли нотки люті. Зрозуміли вони, що не дадуть цьому ради. Що нізащо не наздоженуть тої вороної кобили, що бігла без сліду втоми, легко, м’яко й еластично, наче гепард.

Цірі не оглядалася. Але знала, що гналися за нею довго. До тієї миті, коли власні їхні коні почали хропіти й хрипіти, спотикатися й чи не до землі опускати вишкірені й спінені писки. Тільки тоді вони відмовилися від погоні й лише слали вслід їй прокляття й безсилі погрози.

Кельпі йшла, наче вихор.

***

Місце, куди вона втекла, було сухим і вітряним. Різкий, виючий вітер швидко висушив сльози на її щоках.

Була вона сама. Знову сама. Сама, наче палець.

Мандрівник, вічний блукач, мореплавець, загублений у безкрайніх морях серед архіпелагу місць та часів.

Мореплавець, який втрачав надію.

Вихор свистав і вив, котив по розтрісканій землі кулю засохлих хвощів.

Вихор сушив сльози.

***

Усередині черепа холодна ясність, у вухах шум, монолітний шум, наче зі скручених нутрощів морської мушлі. Мурахи по потилиці. Чорне й м’якеньке ніщо.

Нове місце. Інше місце.

Архіпелаг місць.

***

— Сьогодні, — сказала Німуе, закутуючись у хутро, — буде добра ніч. Я те відчуваю.

Кондвірамурс не прокоментувала, хоча чула таке щонайменше вже кілька разів. Бо не перший вечір сиділи вони на терасі, маючи перед собою палаюче під західним сонцем озеро, а позаду — магічне дзеркало й магічний гобелен.

З озера, посилена відлунням, що йшло хвилями, долинала до них лайка Короля-Рибалки. Король-Рибалка звик часто жвавим словом підкреслювати незадоволення від своїх рибальських невдач: невдалих підсікань, ривків, кльовів та інших проблем. Того вечора, зважаючи на силу й репертуар лайки, велося йому, схоже, винятково погано.

— Час, — сказала Німуе, — не має ані початку, ані кінця. Час наче змій Уроборос, який схопив іклами власний хвіст. У будь-якому моменті криється вічність. А вічність складається з миттєвостей, що її створюють. Вічність — це архіпелаг миттєвостей. Можна тим архіпелагом плавати, хоча навігація тут дуже важка, а зробити помилку небезпечно. Добре мати маяк, світлом якого можна керувати. Добре серед туману почути заклик…

Вона замовкла на мить.

— Як скінчиться та легенда, що нас цікавить? Нам, тобі й мені, здається, що ми знаємо, як вона скінчиться. Але змій Уроборос хапає зубами власний хвіст. Те, як легенда скінчиться, вирішується зараз. Цієї миті. Закінчення легенди буде залежати від того, чи мореплавець, загублений серед архіпелагу миттєвостей, побачить світло маяка й коли це станеться. Чи почує заклик.

З озера долинули лайка, плюскіт, стукіт весел у кочетах.

— Сьогодні буде добра ніч. Остання перед літнім сонцестоянням. Місяць зменшується. Сонце з Третього переходить у Четвертий Дім, у знак Козлориби. Найкращий час для дивінацій… Найкращий час… Сконцентруйся, Кондвірамурс.

Кондвірамурс, як і багато разів до того, слухняно сконцентрувалася, помалу входячи в стан, близький до автотрансу.

— Пошукай її, — сказала Німуе. — Вона десь там, серед зірок, серед місячного блиску. Серед місць. Вона десь там. Сама. Чекає на допомогу. Допоможімо їй, Кондвірамурс.

***

Концентрація, кулаки біля скронь. У вухах шум, наче зсередини морської мушлі. Сяйво. І раптове, м’яке й чорне ніщо.

***

Було місце, де Цірі бачила палаючі стоси. Жінки, прив’язані ланцюгами до стовпів, дико й страшенно вили про милосердя, а натовп, що зібрався навколо, кричав, сміявся й танцював. Було місце, де палало велике місто, гуло полум’я й били вгору іскри з падаючих дахів, а чорний дим закривав усе небо. Було місце, де велетенські двоногі ящери билися, зчепившись між собою, а яскрава кров лилася з-під іклів і пазурів.

Було місце, у якому сотні однакових білих вітряків мололи небо стрункими крилами. Було місце, де сотні змій сичали й звивалися на каменях, хрустячи й шелестячи лускою.

Було місце, у якому існувала лише темрява, а в темряві — голоси, шепоти та тривога.

Були й інші місця. Але жодне не було тим, відповідним.

***

Перенесення з місця на місце виходило в неї вже настільки добре, що почала вона експериментувати. Одним із небагатьох місць, яких вона не боялася, були ті теплі зарості вересу на краю дикого лісу, ті, над якими сходили два місяці. Прикликавши в пам’яті вигляд тих місяців, повторюючи собі подумки, чого саме вона бажає, Цірі сконцентрувалася, напружилася, занурилася в ніщо.

Удалося їй уже за другим разом.

Роззухвалена, наважилася вона на сміливіший експеримент. Було очевидним, що, крім місць, навідувалася вона ще й у часи. Говорив про те й Висогота, говорили про те ельфи, згадували єдинороги. Виходить, вона вже вміла — нехай несвідомо — робити це й раніше! Коли поранили її в обличчя, вона втекла від переслідувачів у часі, скочила на чотири дні вперед, потім Висогота не міг тих днів дорахуватися, нічого в нього не сходилося…

Тож, може, це був її шанс? Стрибок у часі?

Вирішила спробувати. Палаюче місто, наприклад, не палало ж вічно. А як так, то чому б не опинитися там перед пожежею? Або після неї?

Вона опинилася мало не посеред пожежі, обсмаливши собі брови та вії й викликавши чималу паніку серед погорільців, що тікали з палаючого міста.

Вона втекла на приємні поля вересу. «Може, не варто так ризикувати, — подумала, — грець його знає, чим воно може скінчитися. З місцями в мене виходить краще, тож тримаймося місць. Намагаймося дістатися до місць. Відомих місць, таких, які я добре пам’ятаю. І таких, про які залишилися в мене добрі згадки».

Почала вона з відвідування храму Мелітеле, уявивши собі браму, величні стіни, парк, майстерні, дорміторіум адепток, кімнату, у якій вона мешкала з Йеннефер. Концентрувалася з кулаками біля скронь, викликаючи в пам’яті обличчя Неннеке, Еурнейд, Катьє, Іоли Другої.

Не вийшло з того нічого. Потрапила вона в якісь затуманені й повні москітів мочарі, де було чути посвистування черепах і гучний регіт жаб.

Спробувала ще раз — із настільки ж поганим результатом — дістатися до Каер Морену, островів Скелліге, банку на Ґорс Велені, де працював Фабіо Сахс. Не відважилася спробувати з Цінтрою: знала, що місто те окуповане нільфгардцями. Замість того спробувала з Визімою — містом, де вони з Йеннефер колись скуповувалися.

***

Ааргеній Крантц, мудрець, алхімік, астроном та астролог, крутився на твердій лавці з оком, притиснутим до окуляра телескопа. Комета першої величини та яскравості, яку десь із тиждень можна було бачити на небі, заслуговувала на спостереження та дослідження. Така комета, що має вогнисто-червоний хвіст, як знав Ааргеній Крантц, зазвичай віщує великі війни, пожежі та різанину. Правду сказати, зараз комета трохи спізнилася з віщуванням, бо війна з Нільфгардом тривала в повну силу, а пожежі й різанину можна було віщувати, заплющивши очі й безпомилково, бо й дня без них не минало. Утім, Ааргеній Крантц, обізнаний із рухами небесних сфер, мав надію обрахувати, коли саме, за скільки років чи століть комета з’явиться знову, провіщаючи чергову війну, до якої, хтозна, може, вдасться приготуватися краще, ніж до теперішньої.

Астроном устав, помасажував зад і пішов полегшити сечовий міхур. З тераси, крізь балюстраду. Він завжди відливав із тераси просто на клумби з піонами, не звертаючи уваги на догани господині. До сортиру зазвичай було далекувато, а втрата часу на далеке ходіння не співвідносилася із самоповагою вченого. Кидання праці й далеке ходіння до вітру загрожувало втратою цінних думок, а такого жоден учений не міг собі дозволити.

Він став біля балюстради, розв’язав штани, дивлячись на вогні Визіми, що віддзеркалювалися у водах озера. Зітхнув із полегшенням, підводячи погляд до зірок.

«Зірки, — подумав він, — і сузір’я. Зимова Панна, Сім Кіз, Жбан. Відповідно до окремих теорій то ніякі там не миготливі вогники, а світи. Інші світи. Світи, від яких нас відділяють час і космос… Я глибоко вірю, — подумав він, — що колись будуть можливі подорожі до тих інших місць, до тих інших часів і космосів. Так, напевне, це буде колись можливим. Знайдеться спосіб. Але це буде вимагати цілковито нового мислення, нової оживляючої ідеї, яка розірве жорсткий корсет, що стримує нас сьогодні — той, що зветься раціональним пізнанням… Ах, — подумав він, підстрибуючи, — якби воно вдалося… Якби осягнути осяяння, знайти слід! Якби хоча б якась одна-однісінька оказія…»

Унизу, під терасою, щось блиснуло, темрява ночі зоряно розкололася, і з блиску того з’явився кінь. Із вершником на хребті. Вершником була дівчина.

— Доброго вечора, — привіталася вона ґречно. — Перепрошую, якщо я невчасно. Чи можу я дізнатися, що воно за місце? І який це час?

Ааргеній Крантц сковтнув слину, розтулив рота й забелькотів.

— Місце, — терпляче й чітко повторила дівчина. — Час.

— Еге… Того… Беее…

Кінь форкнув. Дівчина зітхнула.

— Що ж, напевне, я знову погано потрапила. Погане місце, поганий час! Але відповідай же мені, чоловіче! Хоча б одним зрозумілим слівцем. Бо не могла ж я опинитися у світі, де люди забули про артикульовану мову!

— Ееее…

— Одне слівце!

— Гее…

— А хай би тебе грім ударив, дурний цапе, — сказала дівчина.

І зникла. Разом із конем.

Ааргеній Крантц закрив рота. Постояв хвилинку біля балюстради, вдивляючись у ніч, в озеро й далекі вогні Визіми, що в ньому віддзеркалювалися. Потім зав’язав штани й повернувся до свого телескопа.

Комета швидко пробігала небом. Належало її спостерігати, не випускаючи з поля зору ока та скелець. Слідкувати, поки та не зникне в безодні космосу. Це була нагода, а вченому не годиться втрачати нагоди.

***

«А може, спробувати з іншого боку, — подумала вона, вдивляючись у два місяці над вересовими полями; ті зараз виднілися, наче два серпики: один малий і другий великий і не такий серпуватий. — Може, не уявляти собі місця та обличчя, — подумала вона, — а сильно прагнути… Сильно забажати собі, дуже сильно, наче із самих нутрощів… Що воно мені шкодить спробувати? Ґеральт. Я хочу до Ґеральта. Я дуже хочу до Ґеральта».

***

— Та ні! — крикнула вона. — Ото я втрапила, най йому халепа!

Кельпі підтвердила іржанням, що теж так вважає: форкала парою з ніздрів, переступала заритими в сніг копитами.

Завірюха свистіла та вила, сліпила, гострі дробинки снігу тяли щоки та долоні. Холод пробирав наскрізь, кусав суглоби, наче вовк. Цірі трусилася, стискувала плечі, ховаючи шию за слабкою заслоною поставленого сторчма коміра, який аж ніяк не рятував.

Зліва й справа вставали величні, грізні верхівки, сірі скелясті монументи, чиї піки губилися десь високо, у імлі та заметілі. Дном долини неслася швидка, із високою водою річка, густа від шуги та брил льоду. Усюди навколо було біло. І холодно.

«Ото й усі мої здібності, — подумала Цірі, відчуваючи, як змерзається в неї в носі. — Ото й тільки моєї сили. Добра з мене Володарка Світів, що й казати! Хотіла до Ґеральта, а втрапила всередину якоїсь холерної, клятої глушини, зими й завірюхи».

— Ну, Кельпі, ворушися, бо замерзнеш на кістку! — Вона вхопилася за вуздечку пальцями, що від морозу не відчували нічого. — Далі, далі, ворона́! Я знаю, що воно не те місце, що треба, зараз я нас звідси заберу, зараз повернемося на наші теплі вересові поля. Але я мушу зосередитися, а це може трохи потривати. Тому рушай! Ну, уперед!

Кельпі форкнула парою з ніздрів.

Вітер дув, сніг ліпився до обличчя, танув на віях. Морозна завірюха вила та свистіла.

***

— Гляньте! — гукнула Ангулема, перекрикуючи вихор. — Погляньте туди! Там сліди! Хтось там їхав!

— Що ти кажеш? — Ґеральт відсунув шаль, якою обкрутив собі голову, ховаючи вуха від відмороження. — Що ти кажеш, Ангулемо?

— Сліди! Сліди коня!

— А звідки тут кінь? — Кагірові також доводилося кричати: заметіль ставала сильнішою, а річка Сансретур, здавалося, шуміла й гуділа все гучніше. — Звідки б тут мав узятися кінь?

— Та самі подивіться!

— І справді, — оцінив вампір, який єдиний із компанії не виказував проявів тотального промерзання, очевидним чином залишаючись маловразливим як для низької, так і для високої температури. — Сліди. Але чи коня?

— Неможливо, щоб то був кінь, — Кагір із силою розтер щоки та ніс. — Не в цьому задуп’ї. Ті сліди, напевне, залишив якийсь дикий звір. Імовірно, муфлон.

— Та сам ти муфлон! — крикнула Ангулема. — Як кажу, що кінь — то значить кінь!

Мільва, як завжди, поставила практику вище за теорію. Зіскочила із сідла, схилилася, відсуваючи на потилицю лисячий ковпак.

— Шмаркуля права, — винесла вердикт. — Це кінь. Може, навіть підкутий, але важко сказати, хуртовина сліди позаносила. Туди поїхав, у тамтий яр.

— Ха! — Ангулема з розмаху плеснула в долоні. — Я знала! Хтось тут мешкає! Поблизу! Їдьмо тим слідом, може, потрапимо до якоїсь теплої хати? Може, дозволять нам погрітися? Може, пригостять?

— Авжеж, — уїдливо промовив Кагір. — Напевне, стрілою з арбалета.

— Розумніше буде дотримуватися плану й річки, — виніс вердикт своїм усезнаючим тоном Регіс. — Тоді нам не загрожуватиме заблукати. А в нижній течії Сансретур має бути траперська факторія, там нас пригостять із набагато більшою вірогідністю.

— Ґеральте? Що скажеш?

Відьмак мовчав, задивившись у вируючі в заметілі сніжинки.

— Їдьмо по слідах, — вирішив він нарешті.

— Насправді… — почав вампір, але Ґеральт відразу його обірвав.

— По слідах копит! Уперед, у дорогу!

Вони погнали коней, але далеко не від’їхали. Увійшли в яр не більше, ніж на чверть стадія.

— Кінець, — ствердила факт Ангулема, дивлячись на гладенький, незайманий сніг. — Було, а немає! Як в ельфійському цирку.

— Що тепер, відьмаче? — Кагір повернувся в сідлі. — Сліди закінчилися. Їх занесло.

— Їх не занесло, — заперечила Мільва. — Сюди, у яр, завірюха не доходила.

— То що сталося з тим конем?

Лучниця ворухнула плечима, зіщулилася в сідлі, втягуючи голову в плечі.

— Де подівся той кінь? — не відступав Кагір. — Він зник? Полетів? А може, це все нам здавалося? Ґеральте? Що ти скажеш?

Завірюха завила над яром, замела, закурила снігом.

— Чому, — запитав вампір, уважно приглядаючись до відьмака, — ти наказав нам їхати по цьому сліду, Ґеральте?

— Не знаю, — зізнався той за мить. — Щось… Щось я відчув. Щось мене торкнуло. Неважливо, що саме. Ти мав рацію, Регісе. Повертаймося до Сансретур і тримаймося річки без кружляння й відскоків у боки, які можуть погано скінчитися. Відповідно до того, що говорив Рейнар, справжня зима та погана погода чекають на нас тільки на перевалі Мальхойр. Коли ми туди доберемося, мусимо бути сповнені сил. Не стійте так, повертаємо.

— Не з’ясувавши, що сталося з тим дивним конем?

— А що тут з’ясовувати? — гірко кинув відьмак. — Сліди замело й тільки. Зрештою, це й справді міг бути муфлон.

Мільва подивилася на нього дивно, але втрималася від коментаря.

Коли вони повернулися до річки, таємничих слідів уже не було й там: замело їх і засипало мокрим снігом. У кіноварно-сірому потоці Сансретур густо пливла шуга, крутилися й вирували шматки льоду.

— Я вам дещо скажу, — відгукнулася Ангулема. — Але обіцяйте, що не станете сміятися.

Вони подивилися на неї. У натягненій на вуха вовняній шапці з помпоном, із почервонілими від морозу щоками й носом, одягнена у безформний кожух, дівчина виглядала кумедно — точнісінько як малий і пузатий кобольд.

— Я дещо скажу вам стосовно тих слідів. Як була я в Солов’я, у ганзі, то говорили, що взимку на перевалах їздить на заклятому сивкові Король Гір, володар льодових демонів. Зустріти його віч-на-віч — то певна смерть. Що скажеш, Ґеральте? Чи воно можливо, щоби?..

— Усе, — перервав він, — усе можливе. У дорогу, компаніє. Перед нами перевал Мальхойр.

Сніг шмагав і сік, вітер дув, серед завірюхи свистіли й вили льодові демони.

***

Те, що вересове поле, куди вона потрапила, не її знайоме вересове поле, Цірі зрозуміла відразу. Вона навіть не мусила чекати вечора, була впевнена, що не побачить тут двох місяців.

Ліс, крайцем якого вона поїхала, був настільки ж диким і неприступним, як і той, але різницю можна було помітити. Наприклад, тут було набагато більше берез і набагато менше буків. Там не чула й не бачила птахів, а тут було їх багато. Там між вересом були тільки пісок і мох, а тут цілими ковдрами розпласталася дика дереза. Навіть коники, що вистрибували з-під копит Кельпі, були тут якимись іншими. Наче домашніми. А потім…

Серце її забилося сильніше. Вона побачила доріжку, зарослу й занедбану. Ту, що вела вглиб лісу.

Цірі озирнулася й упевнилася, що дивна дорога не біжить далі, що тут вона має свій кінець. Що веде не до лісу, а з нього або через нього. Не роздумуючи довго, вона штурхнула підбором кобилу в бік і в’їхала між дерев. «Буду їхати до опівдня, — подумала вона, — а як до опівдня не натраплю ні на що, розвернуся й поїду в протилежний бік, за вересові поля».

Їхала вона ступом під балдахіном гілля, уважно розглядаючись, намагаючись не оминути нічого важливого. Завдяки тому не оминула дідуся, який виглядав з-за стовбура дубу.

Дідусь, низенький, але принаймні не згорблений, одягнений був у лляну сорочку та штани з такого самого матеріалу. На ногах мав великі та смішні на вигляд лапті з лика. В одній руці тримав сучкуватий костур, у другій — кошик із лози. Обличчя його Цірі докладно не бачила: приховував його пошарпаний та низько звисаючий край солом’яного бриля, з-під якого стирчали засмаглий ніс і сива нечесана борода.

— Не бійся, — сказала вона. — Я не зроблю тобі нічого поганого.

Сивобородий переступив із лаптя на лапоть і зняв капелюха. Обличчя мав кругле, у старечих плямах, але здорове й не дуже поморщене, брови — рідкі, підборіддя — мале та запале. Довге сиве волосся носив зібраним на потилиці в кінський хвіст, натомість верх голови мав абсолютно лисий, блискучий і жовтий, наче гарбуз.

Бачила вона, що дивиться він на її меч, на руків’я, що стирчить над плечем.

— Не лякайся, — повторила вона.

— Гей-гей! — сказав той, трохи мимрячи. — Гей-гей, моя панно. Лісовий Дідусь не лякається. Він не з лякливих, о ні.

Він усміхнувся. Зуби мав великі, сильно виставлені вперед через поганий прикус та запалу щелепу. То через те він так мимрив.

— Лісовий Дідусь не боїться мандрівників, — повторив він. — Навіть розбійників. Лісовий Дідусь — убогий неборачок. Лісовий Дідусь спокійний, нікому не перешкоджає. Гей!

Він знову всміхнувся. Коли всміхався, то здавалося, що складається він винятково з передніх зубів.

— А ти, моя панно, Лісового Дідуся не боїшся?

Цірі пирхнула.

— Уяви собі, що ні. Я також не з лякливих.

— Гей-гей-гей! Дивіться-но!

Він зробив крок у її бік, підпираючись костуром. Кельпі форкнула. Цірі натягнула її вуздечку.

— Не любить вона чужих, — застерегла. — І може вкусити.

— Гей-гей! Лісовий Дідусь знає! Неґречна, недобра кобилка! А звідки це, цікаво мені, панна їде? І куди, запитаємо ми, вона прямує?

— То довга історія. Куди веде оця дорога?

— Гей-гей! Так панна того не знає?

— Не відповідай запитанням на запитання, будь ласка. Куди я цією дорогою доїду? Що воно взагалі за місце? І що це… за час?

Старий знову вишкірив зубиська, ворухнув ними, наче нутрія.

— Гей-гей, — промимрив. — Дивись-но. Який час, панна питає? Ой, здалеку, видно, панна приїхала до Лісового Дідуся!

— Доволі здалеку, авжеж, — кивнула вона байдуже. — З інших…

— Місць і часів, — закінчив він. — Дідусь знає. Дідусь здогадався.

— Що саме? — запитала вона піднесено. — Про що ти здогадався? Що ти знаєш?

— Лісовий Дідусь багато що знає.

— Кажи!

— Напевно, панна голодна? — Він виставив зуби. — Спрагла? Утомлена? Якщо захоче, то Лісовий Дідусь заведе її до хати, нагодує, напоїть. У гості прийме.

Цірі вже довго не мала часу й голови, аби думати про відпочинок і їжу. Тепер слова дивного дідугана призвели до того, що шлунок її скорчився, кишки скрутилися у вузол, а язик запав кудись глибоко. Дідуган розглядав її з-під краю капелюха.

— Лісовий Дідусь, — промимрив він, — у хаті має їдло. Має воду джерельну. Має й сіно для кобилки, злої кобилки, хотіла вона поштивого Дідуся угризти. Гей! Усе є в хаті Лісового Дідуся. Та й погомоніти про часи й місця можна буде… Це зовсім недалечко, о ні. Скористається панна мандрівниця? Не зневажить гостинність убогого небораки Дідуся?

Цірі ковтнула слину.

— Веди.

Лісовий Дідусь розвернувся й почалапав ледь помітною стежиною серед чагарників, відміряючи шлях енергійним вимахуванням костура. Цірі їхала за ним, схиляючи голову під гілками та стримуючи вуздечкою Кельпі, що, схоже, завзято хотіла вкусити старого чи принаймні з’їсти його капелюх.

Незважаючи на його запевнення, було аж ніяк не «недалеко». Коли дісталися вони на місце, на галявину, сонце вже стояло майже в зеніті.

Хата Дідуся виявилася мальовничою руїною на палях, із дахом, що, схоже, був ремонтований часто й за допомогою того, що виявлялося під рукою. Стіни хати оббито було шкірами, схожими на свинячі. Перед хатою стояла дерев’яна конструкція у формі шибениці, низький стіл і пень із вбитою в нього сокирою. За хатою виднілася пічка з каменю та глини, на якій стояли великі обсмалені казани.

— Ото дім Лісового Дідуся. — Дідуган не без гордощів указав костуром. — Тута Лісовий Дідусь мешкає. Тута спить. Тута їдло готує. Як має що готувати. Труд, мозольний то труд — добувати їдло в пущі. Панна мандрівниця любить кашку перлову?

— Любить, — Цірі знову ковтнула слину. — Панна все любить.

— З м’яском? З жирком? Зі шкварками?

— Гм…

— А не видно, — Дідусь обвів її поглядом, наче зважив, — щоби панна останнім часом часто м’яска зі шкварками куштувала, ні, не видно. Худенька панна, худесенька. Шкіра та кістки! Гей-гей! А це що такого? За твоєю, панно, спиною?

Цірі озирнулася, даючи впіймати себе найстарішим і найпримітивнішим фокусом у світі.

Страшний удар сукатого костура поцілив їй просто в скроню. Рефлексу вистачило тільки на те, щоб підняти руку — долоня частково амортизувала удар, який міг розбити череп, наче яйце. Але Цірі все одно опинилася на землі, оглушена, приголомшена та цілковито дезорієнтована.

Дідусь, вишкірившись, підскочив до неї й гепнув костуром іще раз. Цірі знову зуміла затулити голову руками, у результаті чого обидві повисли безвладно. Ліву напевне було ушкоджено, кістки передпліччя, скоріше за все, зламано.

Дідусь, підстрибуючи, доскочив до неї з іншого боку й гепнув києм у живіт. Вона крикнула, згорнувшись у клубок. Тоді він кинувся на неї, наче яструб, звалив обличчям до землі, придавив колінами. Цірі напружилася, різко відмахнулася назад, схибивши, завдала сильного удару ліктем, влучивши. Дідусь рикнув люто й гепнув її кулаком у потилицю з такою силою, що вона зарилася обличчям у пісок. Він схопив її за волосся на карку й притиснув ніс та рот до землі. Вона відчула, що задихається. Дідуган усівся на ній, усе ще притискаючи її голову, зірвав з її спини меча та відкинув його геть. Потім почав вошкатися біля штанів, знайшов пряжку, розстібнув. Цірі завила, давлячись і плюючись піском. Він придавив її сильніше, знерухомив, накрутивши волосся на кулак. Міцним ривком здер із неї штани.

— Гей-гей, — замимрив, хрипко дихаючи. — Оце ж Дідусеві трапилася файна дупка. Ху, хуу, давно Дідусь такої не мав.

Цірі, відчуваючи гидкий дотик його сухої кігтистої долоні, крикнула з ротом, повним піску та соснових голок.

— Лежи спокійно, панно. — Вона відчула, як він слинить, мацає її сідниці. — Дідусь уже немолодий, не відразу, помалу… Але не бійся, Дідусь зробить, що треба. Гей-гей! А тоді Дідусь під’їсть собі, гей, як під’їсть. Рясно собі…

Він урвався, загарчав, заскавчав.

Відчувши, як ослабла його хватка, Цірі сіпнулася, вишарпнулася з-під нього й, наче пружина, скочила на ноги. І побачила, що сталося.

Кельпі, підкравшись тихцем, схопила Лісового Дідуся зубами за кінський хвіст на потилиці й майже підняла. Дідуган вив та верещав, шарпався, ко́пався й махав ногами, нарешті зумів видертися, залишивши в зубах кобили довгу сиву китицю. Хотів схопити свій костур, але Цірі копняком прибрала той подалі. Другим копняком хотіла почастувати його туди, куди належало, але рухи її стримували штани, стягнені до середини стегон. Час, який у неї зайняло підтягування, Дідусь зумів використати якнайкраще. Кількома стрибками доскочив до пенька, вирвав із нього сокиру, відмахнувся, відганяючи Кельпі, що все ще намагалася його угризти. Загарчав, вишкірив свої страшнючі зуби й кинувся на Цірі, піднімаючи сокиру для удару.

— Дідусь тебе відтрахає, панянко! — завив дико. — Нехай би тебе Дідусеві спочатку на шматки довелося порубати! Дідусеві все одно, цілою чи в порціях!

Вона думала, що впорається з ним легко. Кінець-кінцем, це ж був старий, згорблений дідуган. Сильно помилялася.

Не зважаючи на монструозні лапті, він стрибав, наче дзиґа, скакав, наче кріль, а сокирою з вигнутим держаком крутив із вправністю різника. Коли темне й гостре вістря кілька разів мало не обтерлося об неї, Цірі зорієнтувалася, що єдине, що її може врятувати, — це втеча.

Але врятував її збіг обставин. Відступаючи, вона зачепилася ногою за свій меч. Блискавично підняла його.

— Кинь сокиру, — видихнула, вихопивши із сичанням Ластівку з піхов. — Кинь сокиру на землю, хтивий старигане. Тоді хтозна, може, і залишишся здоровим. І цілим, не частинами.

Він зупинився. Сопів і харчав, а борода в нього була гидко запльована. Утім, зброю він не кинув. Бачила, як перебирає пальцями по держаку. Бачила дику лють у його очах.

— Ну! — крутнула вона мечем вісімку. — Зроби мені приємність!

Мить він дивився на неї, наче не розуміючи, потім вишкірив зуби, вибалушив очі, заричав і кинувся на неї. З Цірі було досить цих жартів. Вона вивернулася швидким напівобертом і втяла знизу через обидві підняті руки, вище ліктів. Дід випустив сокиру з рук, з яких стікала тепер кров, але відразу скочив на неї знову, цілячись в очі розчепіреними пальцями. Вона відскочила й коротко хльоснула його в карк. Скоріше з милосердя, ніж через необхідність; з обома перерубаними артеріями на руках він і так скоро б стік кров’ю.

Він лежав, неймовірно важко прощаючись із життям, продовжуючи, незважаючи на перерубані хребці, звиватися, наче хробак. Цірі стала над ним. Пісок усе ще скреготів у неї на зубах. Виплюнула його просто дідові на спину. Ще до того, як скінчила відпльовуватися, той помер.

***

Дивна конструкція перед хатинкою, що нагадувала шибеницю, мала залізні гаки й талі. Стіл і пеньок були витертими, липнули від жиру, бридко смерділи.

Наче бійня.

На кухні Цірі знайшла казан із рештками отої славетної перлової каші, багато намащеної, повної шматочків м’яса та грибів. Була вона дуже голодна, але щось їй наказувало того не їсти. Напилася тільки води з цеберця, згризла мале й зморщене яблучко.

За хатинкою знайшла погріб зі східцями, глибокий і холодний. У погребі стояли горнятка зі смальцем. До стропил було прив’язано м’ясо. Рештки напівтуші.

Вона випала з погребу, спотикаючись об східці, наче гналися за нею дияволи. Перекинулася в кропиві, скочила на ноги, непевним кроком добігла до хатинки, обіруч ухопилася за одну з жердин, на яких та стояла. Хоча в шлунку не мала майже нічого, блювала дуже різко й довго.

Напівтуша, що висіла в погребі, належала дитині.

***

За смородом знайшла в лісі підмочений водою ярок, до якого акуратний Лісовий Дідусь викидав недоїдки й те, чого з’їсти йому не вдалося. Дивлячись на черепи, ребра й тазові кістки, що стирчали з намулу, Цірі з жахом зрозуміла, що вона жива тільки завдяки хтивості страшного старигана, тільки завдяки тому, що захотілося йому розважитися. Якби голод виявився сильнішим від мерзотної хтивості, то й ударив би він зрадницьки не києм, а сокирою. Повішену за ноги на дерев’яній шибениці, він би випатрав її та зняв би шкіру, розділив би та порубав на пеньку…

Хоча вона похитувалася від запаморочення, а опухла ліва долоня стріляла болем, затягнула труп до ями в лісі й зіпхнула до смердючого багна, між кістки жертв. Повернулася, завалила гілками та підліском вхід до погребу, обклала хмизом стовпи хатинки й увесь дідів реманент. Потім дбайливо підпалила все з чотирьох боків.

Зітхнула полегшено, тільки як воно все добряче зайнялося, коли вогонь розгорівся та запалав як треба. Тільки коли впевнилася, що жоден випадковий дощ не завадить стиранню будь-якого сліду з цього місця.

***

З рукою було не так уже й погано. Та, звичайно, спухла, боліла, але, здається, жодну кістку не було зламано.

Коли наблизився вечір, на небо й справді зійшов лише один місяць. Але Цірі якось дивним чином не хотілося визнавати цей світ своїм.

І залишатися в ньому довше, аніж є на те потреба.

***

— Сьогодні, — промурмотіла Німуе, — буде добра ніч. Я те відчуваю.

Кондвірамурс зітхнула.

Горизонт горів золотом і багрянцем. Такого ж кольору смуга лягала на води озера, від горизонту до острова.

Сиділи вони на терасі, у кріслах, маючи за спинами дзеркало в ебеновій рамі та гобелен, що зображував замок, притулений до кам’яної стіни, який заглядав у води гірського озера.

«Який же це вже вечір, — подумала Кондвірамурс, — який же це вже вечір ми оце сидимо так, аж поки не впаде темрява, і навіть після того? Без жодного ефекту. Лише розмовляючи».

Ставало холодно. Чародійка та адептка загорнулися в хутра. З озера вони чули скрип кочетів човна Короля-Рибалки, але самого його не бачили — ховався в сліпучому блиску заходу.

— Досить часто мені сниться, — Кондвірамурс повернулася до перерваної розмови, — що я перебуваю в льодовій пустелі, де немає нічого, тільки білий сніг і завали іскристого від сонця льоду. Аж до самого горизонту навколо немає нічого, тільки сніг і крига. І панує тиша, тиша аж до дзвону у вухах. Неприродна тиша. Тиша смерті.

Німуе кивнула, наче давала знати, що вона розуміє, про що йдеться. Але не прокоментувала.

— Раптом, — продовжила адептка, — раптом здається мені, що я щось чую. Чую, як крига тремтить під моїми ногами. Я присідаю, розгортаю сніг. Крига прозора, наче скло, як деякі гірські озера, коли каміння на дні та риб, що там плавають, видно на глибині в сажень. Я в моєму сні також бачу, хоча глибина там у десятки, а може, і сотні сажнів. Мені те не перешкоджає бачити… І чути… людей, що кличуть на допомогу. Там, унизу, глибоко під кригою… лежить замерзлий світ.

Німуе не прокоментувала й цього.

— Можливо, я знаю, де саме джерело того сну. Провіщення Ітліни, прославлений Білий Холод, Час Морозу й Вовчої Завірюхи. Світ, що помирає серед снігу та льоду, аби, як говорить віщування, народитися через віки знову. Очищеним і новим.

— У те, — тихо сказала Німуе, — що світ відродиться, я вірую глибоко. У те, що буде кращим, — не дуже.

— Вибач?

— Ти мене чула.

— А мені не почулося? Німуе, Білий Холод віщували вже тисячі разів: як сувора зима, то відразу говорять, що оце, нарешті, настало. Зараз навіть діти не вірять, що яка-небудь зима може загрожувати світу.

— Ну прошу. Діти не вірять. А я, уяви собі, вірю.

— Спираючись на якісь раціональні дані? — запитала з легкою іронією Кондвірамурс. — Чи винятково на містичну віру в безпомилковість ельфійських пророцтв?

Німуе мовчала довго, поскубуючи хутро, яким була вкрита.

— Земля, — почала нарешті дещо менторським тоном, — має форму кулі й кружляє навколо Сонця. Ти з цим погоджуєшся? Чи, може, також належиш до якоїсь із новомодних сект, які доводять щось цілком супротивне?

— Ні. Не належу. Приймаю геліоцентризм і погоджуюся з теорією про кулясту форму Землі.

— Чудово. Тоді ти, напевне, погоджуєшся і з тим фактом, що вертикальна вісь земної кулі нахилена під кутом, а шлях Землі навколо Сонця не має форми правильного кола, а є еліптичним?

— Я це вчила. Але я не астроном, тож…

— Не треба бути астрономом, вистачить того, щоб мислити логічно. Земля крутиться навколо Сонця по орбіті у формі еліпса, тож під час того кружляння стає до нього то ближче, то далі. Чим більше Земля віддаляється від Сонця, тим холодніше — і це логічно — на ній стає. А чим менше світова вісь відхиляється від перпендикуляра, тим менше світла дістається до північної півкулі.

— Це також логічно.

— Ті обидва чинники — еліптичність орбіти та ступінь нахилу світової осі — зазнають змін. Як вважають, циклічних. Еліпс може бути більш чи менш еліптичним, або ж ставати розтягненим і видовженим; світова вісь може бути більше чи менше нахилена. Умови екстремальні, якщо говорити про клімат, викликають водночас зміну обох явищ: максимальне розтягнення еліпса та незначне відхилення від вертикальної осі. Земля, оббігаючи Сонце, отримує в апогеї дуже мало світла й тепла, а райони приполюсні до того ж мерзнуть іще більше від поганого кута в нахилі осі.

— Зрозуміло.

— Менше світла в північній півкулі означає довший час залягання снігів. Білий та іскристий сніг відбиває сонячне світло, температура знижується ще більше, на щоразу більших просторах сніг не тане взагалі або тане на короткий час. І чим більше снігу, що залягає на довше, тим більшою стає біла поверхня відбиття…

— Я зрозуміла.

— Сніг падає, падає, падає, і його щоразу більше. Зауваж також, що з морськими течіями з півдня йдуть маси теплого повітря, що скупчується над охолодженим північним континентом. Тепле повітря згущується й випадає снігом. Чим більша різниця температур, тим густіші опади. Чим густіші опади, тим більше білого снігу, що довго не тане. Тим холодніше. Тим більша різниця температур і більше згущення повітряних мас…

— Я зрозуміла.

— Сніговий покрив стає настільки товстим, що перетворюється на спресований лід. Льодовик. На який, як ми вже знаємо, падає сніг, пригнічуючи його ще більше. Льодовик росте, він не просто щоразу товстішає, а й розростається вшир, покриваючи все більші території. Білі території…

— Що відбивають сонячне проміння, — кивнула Кондвірамурс. — Холодніше, холодніше й ще холодніше. Білий Холод, який напророкувала Ітліна. Але чи можливий той катаклізм? Чи насправді загрожує нам, що лід, який завжди лежить на півночі, посуне зненацька на південь, давлячи, пресуючи та закриваючи все? З якою швидкість розростається льодова шапка на полюсах? Кілька дюймів на рік?

— Як ти напевне знаєш, — сказала Німуе, вдивляючись в озеро, — єдиним портом, що не замерзає в затоці Пракседа, є Понт Ваніс.

— Я те знаю.

— Збагати знання: сто років тому не замерзав жоден із портів затоки. Сто років тому — і про те збереглися численні перекази — у Тальгарі росли огірки та гарбузи, у Кайнгорні розводили соняшник і люпин. Зараз не розводять, бо вегетація тих овочів є неможливою: там занадто холодно. А чи ти знаєш про те, що в Кедвені були виноградники? Вина з тамтешньої лози не були, може, найкращими, бо з документів, що збереглися, випливає, що були задешевими. Але ними все одно обпивалися місцеві поети. Тепер у Кедвені виноград не росте зовсім. Тому що зараз зими, на відміну від колишніх, приносять сильні морози, а сильний мороз виноград убиває. Не просто гальмує вегетацію, а вбиває. Нищить.

— Я розумію.

— Так, — замислилася Німуе. — Що б тут іще додати? Може, те, що сніг у Тальгарі випадає в середині листопада й суне на південь зі швидкістю понад п’ятдесят миль за добу? Що на зламі грудня та січня завірюхи бувають над Альбою, де ще сто років тому сам сніг був сенсацією? А те, що сніги тануть, а озера в нас відмерзають у квітні, знає ж кожна дитина! І кожна дитина дивується, чого б то місяць той зветься квітнем. Тебе це не дивувало?

— Не дуже, — зізналася Кондвірамурс. — Зрештою, у нас, у Віковаро, говорять не «квітень», а «ложноцвіт». Або по-ельфійськи Birke. Але я зрозуміла, на що ти натякаєш. Назва місяця походить із часів давнішніх, коли у квітні й справді все розквітало…

— Ті давнішні часи були лише сто, сто двадцять років тому. Це ж майже вчора, дівчино. Ітліна мала абсолютну слушність. Її провіщення точні. Світ зникне під товщею льоду. Цивілізація загине через провину Нищительки, яка могла, мала відкрити дорогу для порятунку. Як відомо з легенди, вона того не зробила.

— З причин, які легенда не пояснює. Чи пояснює за допомогою каламутного й наївного мораліте.

— Це правда. Але факт залишається фактом. Фактом є Білий Холод. Цивілізація північної півкулі приречена на загибель. Вона зникне під кригами льодовика, що поширюється, під вічною мерзлотою та снігом. Утім, немає причин панікувати, бо це станеться трохи пізніше.

Сонце вже повністю зайшло, з поверхні озера зник сліпучий відблиск. Тепер на воду лягла смуга куди м’якішого, лагіднішого світла. Над вежею Ініс Вітре зійшов місяць, світлий, наче перерубаний сокирою навпіл золотий талар.

— Як довго? — запитала Кондвірамурс. — Як довго, по-твоєму, воно триватиме? Тобто скільки ми маємо часу?

— Багато.

— Скільки, Німуе?

— Якісь три тисячі років.

На озері, на човні, Король-Рибалка гупнув веслом і вилаявся. Кондвірамурс голосно зітхнула.

— Ти трохи мене заспокоїла, — сказала вона за мить. — Але лише трохи.

***

Наступне місце було одним із найпаскудніших, які Цірі відвідала: напевне, перебувало в першій десятці, а то й очолювало її.

Був то порт, портовий канал — вона бачила човни та галери біля причалів і кнехтів, бачила ліс щогл, бачила вітрила, що важко обвисли в нерухомому повітрі. Навколо повз і звивався дим, клуби смердючого диму.

Дим уставав з-за кривих хатинок, що стояли над каналом. Звідти було чути голосний, надривний плач дитини.

Кельпі зафоркала, сильно трясучи головою, відступила, б’ючи копитами об бруківку. Цірі глянула вниз і помітила мертвих щурів. Ті лежали всюди. Мертві, скручені в муках гризуни з блідими рожевими лапками.

«Щось тут не так, — подумала вона, відчуваючи, як охоплює її жах. — Щось тут не так. Утікати звідси. Утікати якнайшвидше!»

Під обвішаним сітками та линвами стовпом сидів чолов’яга в розхристаній сорочці, з головою, схиленою на плече. За кілька кроків далі лежав інший. Не схоже було, що сплять. Навіть не здригнулися, як підкови Кельпі застукотіли об каміння поблизу них. Цірі схилила голову, проїжджаючи під лахміттям, розвішаним на мотузках, від якого йшов терпкий запах бруду.

На дверях однієї з руїн виднівся хрест, вимальований вапном чи білою фарбою. З-за даху в небо вставав чорний дим. Дитина все ще плакала, десь удалечині хтось кричав, десь ближче хтось кашляв і хрипів. Вив пес.

Цірі відчула, як сверблять у неї долоні. Глянула.

Руки в неї, наче в кмині, були в чорних цятках бліх.

Вона крикнула на все горло. Уся трясучись від жаху й відрази, почала обтрушуватися й збивати комах, різко вимахуючи руками. Сполошена Кельпі кинулася в галоп, Цірі мало не впала. Стискаючи боки кобили ногами, вона обіруч чесала волосся, струшувала куртку та сорочку. Кельпі чвалом увірвалася на вуличку, затягнену димом. Цірі крикнула, перелякана.

Їхала вона крізь пекло, крізь інферно, крізь найкошмарніший із кошмарів. Серед будинків, позначених білими хрестами. Серед тліючих куп шмаття. Серед померлих, що лежали поодинці, і тих, що лежали купами, одне на одному. І серед живих, обдертих, напівголих примар із запалими від болю щоками, які повзали в гною, кричали мовою, яку вона не розуміла, простягаючи до неї худі, укриті жахливою кривавою коростою руки…

«Тікати! Тікати звідси!»

Навіть у чорному ніщо, у небутті архіпелагу місць, Цірі ще довго відчувала в ніздрях ті дим і сморід.

***

Наступне місце також було портом. Також був тут причал, був укріплений палями канал, у каналі — коги, баркаси, шкути, човни, а над ними — ліс щогл. Але тут, у цьому місці, над щоглами весело покрикували чайки, а смерділо звичайно й звично: мокрим деревом, смолою, морською водою, а також рибою в усіх трьох базових варіаціях: свіжою, несвіжою та смаженою.

На палубі найближчого кога лаялися двоє чоловіків, перекрикуючись на підвищених тонах. Вона розуміла, що вони говорять. Ішлося про ціну на оселедець.

Неподалік була таверна, з її відкритих дверей виривався сморід тухлятини та пива, чути було голоси, брязкіт, сміх. Хтось гарчав непристойну пісеньку з тим самим приспівом:

Luned, v’ard t’elaine arse,

Aen a meath ail aen sparse!

Вона знала, де була. Ще до того, як прочитала на кормі назву одного з галеасів — «Евалл Муйре». І порт приписки: «Баччала». Знала, де вона опинилася.

У Нільфгарді.

Утекла ще до того, як хтось устиг звернути на неї увагу.

Утім, раніше, ніж вона встигла пірнути в ніщо, блоха, остання з тих, що обсіли її на попередньому місці, яка пережила подорож у часі й просторі, зачаївшись на полі куртки, скочила довгим блошиним скоком на портового кнехта.

Ще того само вечора блоха поселилася на линялому хутрі щура, старого самця, ветерана багатьох щуриних битв, про що свідчило відгризене біля самого черепа вухо. Ще того само вечора блоха та щур закорабелилися. А вже наступного ранку пішли в рейс. На хольку, старому, занедбаному та дуже брудному.

Хольк звався «Катріона». Та назва мала увійти в історію. Але тоді про це не знав іще ніхто.

***

Наступне місце — хоча насправді в те непросто було повірити — здивувало її виглядом цілком ідилічним. Над спокійною, лінивою річкою, що текла серед похилених над водою верб, вільх і дубів, поряд із мостом, що поєднував береги гарною кам’яною аркою, серед мальв стояла корчма, крита соломою, поросла диким виноградом, плющем і в’юнком. Над ґанком колихалася вивіска, на якій були золочені літери. Літери, для Цірі абсолютно чужі. Але на вивісці також виднівся досить вдалий малюнок кота, тож вона вирішила, що це корчма «Під чорним котом».

Запах їдла, який ішов від корчми, просто-таки зневолював. Цірі довго не замислювалася. Поправила меч на спині й увійшла.

Усередині було порожньо, тільки за одним зі столів сиділи троє чоловіків, що виглядали, наче селяни. Вони навіть не глянули на неї. Цірі сіла в кутку спиною до стіни.

Корчмарка, товстенька жіночка в чистенькому фартуху й рогатому чепці, підійшла й про щось запитала. Голос її звучав брязкітливо, але мелодійно. Цірі показала пальцем на відкритий рот, похлопала по череву, після чого відірвала один зі срібних ґудзиків куртки, поклала його на столі. Побачивши здивований погляд, уже збиралася відривати другий, але жінка стримала її жестом і словами, що сичали, але були милозвучними.

Еквівалентом ґудзика виявилася миска густої овочевої юшки, глиняне горнятко з квасолею й шинкою, а також шматок хліба та жбан розведеного вина. За першою ложкою Цірі подумала, що, певно, розплачеться. Але опанувала себе. Їла поволі. Насолоджувалася.

Корчмарка підійшла, задзижчала питально, приклала щоку до складених разом долонь. Чи зостанеться на ніч?

— Не знаю, — сказала Цірі. — Може. У будь-якому разі дякую за пропозицію.

Жінка всміхнулася та пішла на кухню.

Цірі розстібнула пояс, сперлася спиною на стіну. Вирішувала, що робити далі. Місце — особливо порівняно з кількома останніми — було симпатичним, спокушало залишитися тут трохи на довше. Утім, вона знала, що занадто велика довіра може виявитися небезпечною, а відсутність настороженості — згубною.

Чорний кіт, точнісінько такий, як на вивісці корчми, з’явився невідомо звідки, потерся об її литку, вигинаючи хребет. Вона його погладила, кіт легенько буцнув лобом їй у долоню, усівся та почав вилизувати собі хутро на грудях. Цірі дивилася.

Бачила Ярре, що сидить біля вогнища в колі якихось підозрілих на вигляд халамидників. Усі там гризли щось, що нагадувало шматки деревного вугілля.

— Ярре?

— Так треба, — сказав хлопець, дивлячись у полум’я вогнища. — Я читав про те в «Історії воєн», у творі авторства маршала Пелліграма. Так треба, коли батьківщина в небезпеці.

— Що треба? Гризти вугілля?

— Так. Саме так. Мати-батьківщина кличе. А частково з особистих спонукань.

— Цірі, не спи в сідлі, — говорить Йеннефер. — Ми під’їжджаємо.

На будинках міста, до якого вони під’їжджають, на всіх дверях і воротах виднілися великі хрести, намальовані білою фарбою чи вапном. Клубочився густий смердючий дим, дим від кострищ, на яких палять трупи. Йеннефер, здається, цього не помічає.

— Я мушу причепуритися.

Перед її обличчям, між вухами коня, висить дзеркальце. Гребінець танцює в повітрі, причісує чорні локони. Йеннефер користується тільки чарами, узагалі не використовує рук, бо…

Бо її руки — лише кривава маса.

— Мамусю! Що вони тобі зробили?

— Устань, дівчино, — говорить Коен. — Опануй біль і стань на гребінь! Інакше впіймаєш переляк. Хочеш до кінця життя помирати зі страху?

Його жовті очі недобре світяться. Він позіхає. Його гострі зуби блискають біло. Це зовсім не Коен. Це кіт. Чорний кіт…

Марширує довга, на кілька миль колона війська, над нею гойдається й хилитається ліс списів і знамен. Ярре також марширує, на голові він має круглий шолом, на плечі — піку, таку довгу, що мусить тримати її з усіх сил обіруч, інакше вона його переважить. Гримлять барабани, дудонить і гуркотить вояцький спів. Над колоною кружляють ворони. Багато ворон…

Берег озера, на пляжі шматки піни, викинутий гнилий очерет. На озері острів. Башта. Зубчаста верхівка, прикрашений наростами машікулів стовп.

Над вежею вечірнє небо, воно темнішає, блищить місяць, світлий, наче перерубаний навпіл талар. На терасі дві жінки в кріслах, загорнуті в хутро. Чоловік у човні…

Дзеркало й гобелен.

Цірі смикається, підводить голову. Навпроти, за столом, сидить Ередін Бреакк Ґлас.

— Ти не можеш не знати, — говорить він, вишкірюючи в усмішці свої рівні зуби, — що тільки відтягуєш неминуче. Ти належиш нам, і ми тебе отримаємо.

— Авжеж!

— Ти повернешся до нас. Трохи помандруєш часами й місцями, а потім потрапиш на Спіраль, а на Спіралі ми тебе дістанемо. До свого світу й свого часу ти не повернешся вже ніколи. Зрештою, уже й пізно. Ти не маєш до кого повертатися. Люди, яких ти знала, уже давно померли. Могили їхні заросли травою й запали. Їхні імена забуто. Як і твоє ім’я.

— Брешеш! Я не вірю!

— Твоя віра — то твоя особиста справа. Повторюю: ти скоро потрапиш на Спіраль, а я вже буду там чекати. Але ж потайки ти саме того й прагнеш, me elaine luned.

— Ти, певно, мариш!

— Ми, Ен Елле, відчуваємо такі справи. Ти мною зацікавилася, ти прагнула мене та боялася того прагнення. Ти прагнула й надалі мене прагнеш, Сіреаель. Мене. Моїх рук. Мого дотику…

Вона підхопилася, відчувши дотик: сильно, перекинувши кухоль, на щастя, уже порожній. Схопилася за меч, але відразу заспокоїлася. Була в корчмі «Під котом», мабуть, заснула, задрімала над столом. Рука, яка торкнулася її волосся, належала пухкенькій господині. Цірі не дуже любила такого штибу фамільярності, але жінка випромінювала чуйність і доброту, на які не можна було відповідати неґречністю. Вона дозволила погладити себе по голові, з усмішкою вислухала мелодійну, дзенькітливу мову. Була заморена.

— Я мушу їхати, — сказала нарешті.

Жінка всміхнулася, співучо задзенькотіла. «Як це стається? — подумала Цірі. — Чому це приписати, що в усіх світах, місцях і часах усіма мовами й говірками те єдине слово завжди звучить зрозуміло? І завжди схоже?»

— Так. Мушу до мами. Моя мама на мене чекає.

Корчмарка провела її надвір. Ще до того, як Цірі опинилася в сідлі, раптом міцно обійняла її, притиснула до пухкого бюсту.

— До побачення. Дякую за гостинність. Кельпі, уперед.

Вона поїхала прямо на горбатий міст над спокійною річкою. Коли підкови кобили задзвонили по камінню, озирнулася. Жінка все ще стояла перед корчмою.

Концентрація, кулаки біля скронь. У вухах шум, наче всередині морської мушлі. Блиск. І раптово м’яке темне ніщо.

— Bonne chance, ma fille![Бажаю удачі, моя дівчинко (фр.).] — крикнула їй услід Тереза Ляпін, корчмарка з корчми «Au Chat Noir»[«Під чорним котом» (фр.).] у Пон-сюр-Йонні біля шляху, що вів із Мелуна до Осера. — Щасти на шляху!

***

Концентрація, кулаки біля скронь. У вухах шум, наче всередині морської мушлі. Блиск. І раптово м’яке темне ніщо.

Місце. Озеро. Острів. Вежа. Місяць, ніби талар, перерубаний навпіл, його блиск стелиться по воді сяючою смужкою. На смузі човен, у ньому чоловік із вудкою…

На терасі вежі… Дві жінки?

***

Кондвірамурс не витримала, скрикнула від враження, відразу прикрила рота долонею. Король-Рибалка з плюскотом утопив якір, буркітливо вилаявся, потім відкрив рота — так і завмер. Німуе навіть не здригнулася.

Перекреслена смугою місячного світла поверхня озера затремтіла й здригнулася, наче під ударом вітру. Нічне повітря над поверхнею розкололося, як розколюється розбитий вітраж. З тріщини з’явився вороний кінь. З вершницею на спині.

Німуе спокійно витягнула руку, проскандувала закляття. Гобелен, що висів на стійці, запалав раптом, засяяв феєрією різнобарвних вогників. Вогники віддзеркалилися в овалі дзеркала, затанцювали, заклубочилися в склі, наче різнобарвні бджоли, і раптом випливли райдужною примарою, смугою, що поширювалася й від якої стало світло, наче вдень.

Чорна кобила встала дибки, заіржала дико. Німуе різко розкинула руки, крикнула формулу. Кондвірамурс, побачивши картину, що з’явилася в повітрі й почала розширюватися, сконцентрувалася. Картина відразу стала чіткішою. Перетворилася на портал. Браму, за якою було видно…

Плоскогір’я, виповнене залишками кораблів. Замок, утоплений у гострі скали прірви, що висився над чорним дзеркалом гірського озера…

— Туди! — крикнула пронизливо Німуе. — Ото шлях, який ти мусиш подолати! Цірі, дочка Паветти! Заїдь у той портал, прямуй шляхом, що веде на спіткання з призначенням! Нехай замкнеться коло часу! Нехай змій Уроборос запустить зуби у власний хвіст! Не блукай більше! Поспішай, поспішай на допомогу близьким! Це правильна дорога, відьмачко!

Кобила заіржала знову, знову вдарила копитами повітря. Дівчина в сідлі крутила головою, дивлячись то на неї, то на картину, породжену гобеленом і дзеркалом. Відгорнула волосся, а Кондвірамурс побачила бридкий шрам на її щоці.

— Вір мені, Цірі! — крикнула Німуе. — Адже ти мене знаєш! Ти вже колись мене бачила!

— Пам’ятаю, — почули вони. — Вірю. Дякую.

Вони побачили, як кобила, яку штурхнули п’ятками, легким і танцювальним кроком забігає у світло порталу. Ще до того, як картина розпливлася і змазалася, вони побачили, як сіроволоса дівчина махає рукою, розвернувшись до них у сідлі.

А потім усе зникло. Поверхня озера поволі заспокоювалася, стрічка місячного світла вигладилася знову.

Було так тихо, що здавалося їм, наче чують хрипке дихання Короля-Рибалки.

Стримуючи сльози, що набігали на очі, Кондвірамурс міцно обійняла Німуе. Відчувала, як мала чародійка тремтить. Стояли вони так в обіймах деякий час. Без слів. Потім обидві повернулися до того місця, де зникла Брама Світів.

— Щасти, відьмачко! — крикнули в унісон. — Щасти на шляху!


Неподалік від того пустища, місця отієї суворої битви, у якій мало не вся міць Півночі зіткнулася з мало не всією міццю нільфгардських загарбників, двоє було селищ рибальських: Старі Жопки й Бренна. Але оскільки Бренну на той час ущент було спалено, відразу говорили про «битву під Старими Жопками». Але зараз ніхто не говорить інакше, як «битва під Бренною», і дві є для того причини. Primo: відбудована Бренна нині велика й квітуча, а Старі Жопки перед часом не встояли, і слід за ними заріс кропивою, будяком і лопухами. Secundo: якось не узгоджувалася та назва з тим славетним, вікопам’ятним і трагічним заразом боєм. Бо як же ж це: тут баталія, у якій тридцять із гаком тисяч люду життя поклало, а осьочки — мало того, що Жопки, так іще й Старі.
Тож тоді в усьому історичному й військовому письменництві винятково про «битву під Бренною» почали писати — як у нас, так і в нільфгардських джерелах, яких — notabene — куди більше за наші є.
Превелебний Ярре Старший з Елландеру. Annales seu Cronicae Incliti Regni Temeriae[«Аннали, чи Хроніка славетного королівства Темерія» (лат.).]

Розділ 8

— Кадете Фітц-Ойстерлен, оцінка «незадовільно». Прошу сідати. Хотів би звернути увагу пана кадета, що відсутність знань про славетні й важливі битви з історії Вітчизни є компрометуючою для кожного патріота й доброго громадянина, а у випадку майбутнього офіцера це просто скандально. Дозволю собі ще одне маленьке зауваження, кадете Фітц-Ойстерлен. Уже двадцять років відтоді, як я є в цій школі викладачем, і не пригадаю собі іспиту на звання офіцера, на якому не звучало б запитання про битву при Бренні. Тож необізнаність із цією проблемою практично перекреслює шанс на кар’єру у війську. Але ж якщо ти барон, то немає потреби бути офіцером, можна спробувати сили в політиці. Або в дипломатії. Чого я сердечно вам бажаю, кадете Фітц-Ойстерлен. А ми повертаємося під Бренну, панове. Кадете Путткаммер!

— Я!

— Прошу до мапи. Прошу продовжувати. З того місця, у якому пана барона облишило красномовство.

— Слухаюся! Причиною, через яку фельдмаршал Менно Коегорн вирішив провести маневр і швидкий марш на захід, були рапорти розвідки, що свідчили, буцімто армія нордлінгів іде на допомогу обложеній фортеці Майєна. Фельдмаршал вирішив закрити нордлінгам шлях і змусити їх до вирішальної битви. З тією метою він розділив сили групи армій «Центр». Частину сил він залишив під Майєною, а з рештою сил швидким маршем вирушив…

— Кадете Путткаммер! Ви не письменник-белетрист. Ви майбутній офіцер! Що то за визначення: «з рештою сил»? Прошу подати мені докладний ordre de bataille[«Військовий ордер» (фр.) — список частин, що брали участь у безпосередніх подіях.] ударної групи фельдмаршала Коегорна. Уживайте військову термінологію!

— Слухаюся, пане ротмістре! Фельдмаршал Коегорн мав під своїм командуванням дві армії: IV Кінну армію, якою командував генерал-майор Маркус Брайбант, патрон нашої школи…

— Дуже добре, кадете Путткаммер.

— Засраний підлиза, — засичав зі своєї лавки кадет Фітц-Ойстерлен.

— …а також ІІІ Армію під командуванням генерал-лейтенанта Реца де Мелліс-Стока. До складу IV Кінної армії, що нараховувала понад двадцять тисяч солдатів, входили дивізія «Венендаль», дивізія «Магне», дивізія «Фрюндсберг», ІІ Віковарська бригада, VII Дерланська бригада, а також бригади «Навсікая» й «Вріхедд». До складу ІІ Армії входили дивізія «Альба», дивізія «Дейтвен», а також… гммм… також дивізія…

***

— Дивізія «Ард Фейнн», — заявила Юлія Абатемарко. — Якщо, зрозуміло, ви чогось не поплутали. Вони точно мали на гонфалоні велике срібне сонце?

— Мали, полковнику, — твердо заявив командир загону. — Точно мали!

— «Ард Фейнн», — буркнула Солодка Вітрогонка. — Гмм… Цікаво. Це б означало, що в тих трьох маршових колонах, які ви начебто бачили, іде на нас не тільки вся Кінна, але й частина Третьої. Ха, ні! Не можу повірити! Я мушу те побачити на власні очі! Ротмістре, під час моєї відсутності ви командуєте бандерією. Наказую відіслати зв’язкового до полковника Панґратта…

— Але ж, полковнику, чи то розумно — власною особою…

— Виконувати!

— Слухаюся!

— Це справжній ризик, полковнику! — прокричав у галопі командир розвідки. — Ми можемо напоротися на якийсь ельфійський патруль…

— Не патякай! Веди!

Загін швидким галопом погнав униз яром, пролетів, наче вітер, річищем струмка, увірвався в ліс. Тут довелося сповільнитися. Скачці заважала гущавина, а найбільше загрожувало їм, що впакуються зненацька в рекогносцирувальний загін чи у форпост, які нільфгардці точно мали вислати. Розвідка кондотьєрів, щоправда, заходила на неприятеля з флангу, не в лоб, але фланги, напевне, також було захищено. Тож уся імпреза була до дідька ризиковою. Але Солодка Вітрогонка любила такі імпрези. А в усій Вільній Компанії не було солдата, який би за нею не пішов. Нехай би й до пекла.

— Це тут, — сказав командир розвідки. — Ота вежа.

Юлія Абатемарко покрутила головою. Вежа була кривою, наїжаченою зламаними балками, ажурною від дір, на яких західний вітер грав, наче на флейті. Невідомо було, хто й навіщо ту вежу збудував тут, на безлюдді. Але відомо було, що збудував давно.

— А воно не завалиться?

— Напевне, ні, полковнику.

У Вільній Компанії, серед кондотьєрів, не уживали слів «пан» і «пані». Тільки звання.

Юлія залізла на верхівку вежі швидко, мало не забігла туди. Командир розвідки долучився лише через хвилину й сапав при тому, наче бугай, що крив корову. Зіпершись на криве підвіконня, Солодка Вітрогонка слідкувала за долиною за допомогою підзорної труби, виставивши між губами кінчик язичка та випнувши зграбний задок. Командир розвідки відчув від тієї картинки пожадливе тремтіння. Утім, швидко опанував себе.

— «Ард Фейнн», немає сумнівів, — облизала губи Юлія Абатемарко. — Також я бачу дерланців Елана Траге, є там і ельфи з бригади «Вріхедд», наші давні знайомі з-під Марібору й Майєни… Ага! Є й Черепи, славетна бригада «Навсікая»… Також бачу полум’я на прапорцях панцирної дивізії «Дейтвен»… І білу хоругву з чорним алеріоном[Геральдичний знак у вигляді птаха без дзьоба та лап, що символізує рани, які дістали члени загону в битвах.], знак дивізії «Альба»…

— Ви їх розпізнаєте, — буркнув командир розвідки, — наче й справді знайомих… Стільки-то ви знаєте?

— Я закінчила військову академію, — відрізала Солодка Вітрогонка. — Я отримала офіцерське звання на іспиті. Добре, усе, що хотіла, я побачила. Повертаємося до бандерії.

***

— Іде на нас Четверта Кінна й Третя, — сказала Юлія Абатемарко. — Повторюю: уся Четверта Кінна й, певно, уся кавалерія Третьої. За хоругвами, які я бачила, до неба ціла хмара куряви вставала. Там, у трьох колонах, іде, як на моє око, десь із сорок тисяч кінноти. А може, і більше. Може…

— Може, Коегорн розділив групу армій «Центр», — закінчив Адам «Адью» Панґратт, вождь Вільної Компанії. — Узяв лише Четверту Кінну й кінноту з Третьої, без піхоти, аби йти швидко… Ха, Юліє, якби я був на місці конетабля Наталіса чи короля Фольтеста…

— Знаю. — Очі Солодкої Вітрогонки блиснули. — Знаю, що б ти зробив. Ти послав до них гінців?

— Зрозуміло.

— Наталіс — старий лис. Може, уже завтра…

— Може, — не дав їй закінчити Адью. — І навіть думаю, що так і буде. Піджени коня, Юліє. Хочу тобі дещо показати.

Вони швидко від’їхали на кілька стайє, значно обігнавши решту війська. Сонце вже майже торкалося пагорбів на заході, ліси та переліски в заплаві затягували долину довгими тінями. Але видно було достатньо, аби Солодка Вітрогонка відразу здогадалася, що хотів їй показати «Адью» Панґратт.

— Отут, — підтвердив її здогадки Адью, здіймаючись у стременах. — Отут я б прийняв завтра битву. Якби я командував армією.

— Добрі терени, — визнала Юлія Абатемарко. — Рівно, твердо, гладенько… Є де вишикуватися… Гммм… Від тих гірок до отих ставків, отамочки… Буде десь зо три милі… Оті пагорби, оно, вимріяне місце для командира…

— Добре кажеш. А отам, — глянь, — посередині, ще одне озерце чи рибний ставок, оно там, що отамочки блищить… Можна використати… Річка також згодиться за рубіж, бо хоча мала вона, але багниста… Як там та річка зветься, Юліє? Ми ж тамочки вчора проїжджали. Пам’ятаєш?

— Забула. Хохла хіба. Чи якось так.

***

Хто тамту місцину зна, той пречудово всю справу собі уявити може; тим же, що менш бувалі, відкрию, що ліве крило війська королівського сягало того місця, де нині поселення Бренна розташоване. У час битви ніякого поселення тамо не було, бо минулого перед тим року ельфи-білки його за димом пустили, згола спалили. Отож тамо, на крилі лівому власне, стояв реданський королівський корпус, яким граф де Рюйтер командував. А було в тому корпусі людей вісім тисяч у піхоті й кінноті.

Середина королівського угруповання стояла побіля пагорба, який пізніше названо було Шибеничним. Там, на пагорбі, стояли з почтом король Фольтест і конетабль Ян Наталіс, із висоти на всю битву проспекцію маючи. Тут головні сили військ наших було згруповано: дванадцять тисяч темерських та реданських інфантеріїв у чотири великі чотирикутники поставлені, з десятьма хоругвами кінноти на охороні, що стояли аж на північному краю ставка, який місцева людність Золотим зве. У другій же лінії середнє угруповання мало гуфець резервний — три тисячі визімської й маріборської піхоти, над якою мав командування воєвода Бронібор.

А від південного краю Золотого ставка, аж по низку ставків рибних і по закрути річки Хотлі, на рубежі в милю завширшки, стояло армії нашої крило праве; складалося воно з магакамських ґномів Добровольчого гуфця, восьми хоругов легкої кавалерії і з бандерії знаменитої Кондотьєрської Вільної Компанії. Командування над крилом правим мали кондотьєр Адам Панґратт і ґном Барклай Ельс.

Навпроти, за якусь милю чи дві, на полі голому перед лісом вишикував нільфгардське військо фельдмаршал Менно Коегорн. Люд залізний стояв там, наче чорна стіна, полк біля полку, рота біля роти, ескадрон біля ескадрону; скільки око бачило, не було їм кінця-краю. А за лісом списів і пік можна було здогадатися, що порядок той не тільки широкий, а й глибокий. Бо війська того було сорок і шість тисяч, про що в час той мало хто знав, і добре, що так, бо не одне серце при виді тієї нільфгардської сили тоді зайшлося.

Та й навіть у тих, хто сміливішим був, серця міцніше почали битися під панциром, билися вони, наче молоти, бо зрозумілим стало, що важкі й криваві тут зараз почнуться жнива й що не один і не двоє з тих, хто в порядках оцих стоїть, заходу сонця не побачить.

Ярре, підтримуючи окуляри, що раз у раз зсувалися з носа, іще раз перечитав увесь фрагмент тексту, зітхнув, потер лисину, після чого взяв губку, трохи її віджав і витер останнє речення.

Вітер шумів у листі липи, дзижчали бджоли. Діти, як воно з дітьми буває, намагалися перекричати одне одного.

Об ногу старого вдарив м’яч, що котився по траві. Перш ніж він устиг схилитися, незграбний і невмілий, котресь із його онучат промайнуло поруч наче малий вовчок, підхопивши м’ячик на повному бігу. Зачеплений стіл хитнувся, Ярре правицею не дав перевернутися каламарю, а куксою лівиці притримав аркуші паперу.

Бджоли дзижчали, важкі від жовтих кульок акацієвого пилку.

Ярре знову почав писати.

Ранок був похмурим, але сонце пробилося крізь хмари й вишиною своєю про години, що минають, явно нагадувало. Зірвався вітер, зафуркотіли й залопотіли прапорці, наче численні зграї птаства, що злітають над землею. А Нільфгард як стояв, так і залишався, аж усі почали дивуватися, чому ж то фельдмаршал Менно Коегорн не дає своїм наказу виступати…

***

— Коли? — Менно Коегорн підвів голову від мап, обвів командирів важким поглядом. — Коли, запитуєте, я накажу розпочинати?

Ніхто не відізвався. Менно метнув швидкий погляд на своїх командирів. Найбільш неспокійними та нервуючими видавалися ті, які мали залишитися в резерві: Елан Траге, командир Сьомої дерланської, та Кес ван Ло з бригади «Навсікая». Явно нервувався й Аудер де Вінгальт, aide-de-camp[Ад’ютант (фр.).] маршала, який на участь у бою мав найменші шанси.

Ті, які мали вдарити першими, виглядали спокійними, та що там — навіть трохи знудженими. Маркус Брайбант позіхав. Генерал-лейтенант Ретц де Мелліс-Сток длубався мізинцем у вусі й раз у раз той палець оглядав, немов і справді думав знайти на ньому щось варте уваги. Оберштер Рамон Тирконнель, молодий командир дивізії «Ард Фейнн», насвистував тихо, увіткнувши погляд у тільки собі відому точку на виднокраї. Оберштер Лайм еп Муйр Мосс із дивізії «Дейтвен» крутив свій ненаглядний томик поезії. Тібор Еггебрахт із важкої дивізії списоносців «Альба» чухав потилицю кінчиком шпіцрутена.

— Атаку ми розпочнемо, — сказав Коегорн, — щойно повернеться патруль. Непокоять мене ті пагорби на півночі, панове офіцери. Перш ніж ми вдаримо, я мушу знати, що там є, за тими пагорбами.

***

Ламарр Флаут боявся. Жахливо боявся: страх повзав у нього по кишках, здавалося йому, що в череві має щонайменше дюжину слизьких, укритих смердючим слизом вугрів, що постійно шукають отвори, крізь які могли б вилізти на волю. Годину тому, коли патруль отримав накази й вирушив, Флаут стиха розраховував, що холод ранку прожене тривогу, що страх буде задавлено рутиною, вивченим ритуалом, твердими й суворими церемоніалами служби. Він помилявся. Зараз, після того, як минули години, і після того, як пройшли вони десь із п’ять миль, опинившись жахливо далеко від своїх, глибоко, небезпечно глибоко на територію ворога, близько, смертельно близько до невідомої небезпеки, страх таки показав, що він може.

Флаут затримався на краєчку ялинкового лісу, завбачливо не виходячи з-за великих ялин, що поросли по його межі. Перед ними, за пасом менших ялинок, простягалася широка котловина. Туман висів на верхів’ях трав.

— Нікого, — оцінив Флаут. — Жодної живої душі. Повертаємося. Ми вже трохи задалеко.

Вахмістр глянув на нього скоса. Далеко? Вони ледь на милю від’їхали. Волочилися, наче хворі черепахи.

— Требки б було ше, — сказав, — заглянути за тамтий пагорб, пане лейтенанте. Звідти, як мені бачиться, кращий буде вигляд. Далеко, на обидві долини. Як хто туди преться, не зможемо їх не помітити. То як? Скочимо, пане? То ж лише пара стайє.

«Пара стайє, — подумав Флаут. — Відкритим простором, наче по пательні». Вугрі звивалися, настирливо шукали виходу з його черева. Принаймні один — Флаут добре те відчував — був на шляху до волі.

«Я чув брязкіт стремен. Форкання коня. Там, серед соковитої зелені молодих сосонок на піщаному схилі. Там щось ворухнулося? Фігура? Вони нас оточують?»

У таборі ходила плітка, що кілька днів тому кондотьєри з Вільної Компанії, упіймавши в засідці роз’їзд бригади «Вріхедд», узяли живцем одного ельфа. Казали, що його кастрували, вирвали язика, відтяли всі пальці на руках… А наприкінці вичавили очі. Тепер — насміхалися — жодним чином уже не побавитися йому зі своєю ельфійською повією. І навіть не подивитися, як вона стане розважатися з іншими.

— Ну, пане? — прохрипів вахмістр. — Закінчимо на пагорбі?

Ламарр Флаут проковтнув слину.

— Ні, — сказав. — Не час відволікатися. Ми перевірили: тут ворога немає. Ми мусимо віддати про те рапорт начальству. Повертаємося!

***

Менно Коегорн вислухав рапорт, підвівши голову від мап.

— До хоругви, — наказав коротко. — Пане Брайбант, пане де Мелліс-Сток. Ударити!

— Хай живе імператор! — крикнули Тирконнель та Еггебрахт. Менно дивно глянув на них.

— До хоругви, — повторив він. — Нехай Велике Сонце заллє вас своєю славою.

***

Міло Вандербек, половинчик, польовий хірург, відомий як Расті, хтиво втягнув у ніздрі жахливу суміш йоду, аміаку, алкоголю, ефіру та магічних еліксирів, суміш, що висіла під тканиною намету. Хотів насититися тим запахом зараз, поки той залишався ще здоровим, чистим, дівочо-незмінним і клінічно стерильним. Знав, що залишиться запах таким ненадовго.

Він глянув на операційний стіл, також цнотливо білий, і на інструментарій, на десятки знарядь, що пробуджували респект і довіру холодною та грізною гідністю голої сталі, недоторканим відблиском чистого металу, порядком та естетикою розташування.

Біля інструментів крутився персонал — три жінки. «Тьфу, — поправив себе подумки Расті. — Одна жінка й дві дівчини. Тьфу. Одна стара, хоча красива й молода з вигляду баба. І двоє дітлахів».

Магічка та цілителька на ім’я Марті Содерґрен. І добровольці. Шані, студентка-медик з Оксенфурту. Іола, жриця з храму Мелітеле в Еллендарі.

«Марті Содерґрен я знаю, — подумав Расті, — працював із цією красунею вже не раз. Трохи німфоманка, також має схильність до істерії, але це нічого, поки діє її магія. Анестезійні чари, чари дезінфікувальні та ті, що спиняють кровотечу.

Іола. Жриця чи, скоріше, адептка. Дівчина з красою безхитрісною та простою, наче лляне полотно, з великими, міцними сільськими долонями. Храм дозволив, аби долоні ті не знівечила важка та брудна праця біля ріллі. Але не зуміла замаскувати їхнього родоводу.

Ні, — подумав Расті, — за неї я аж ніяк не хвилююся. Ті руки селянки — це напевне руки, які гідні довіри. Окрім того, дівчата з храмів рідко підводять: у моменти розпачу вони не ламаються, а шукають підпорки у своїй релігії, у тій їхній містичній вірі. Що цікаво, воно допомагає».

Він глянув на рудоволосу Шані, що вміло втягала нитку у вічка кривих хірургічних голок.

«Шані. Дитя смердючих міських завулків, яке потрапило до оксенфуртського універу завдяки власній жадобі до знань і неймовірному самозреченню родичів, що те навчання оплачували. Жак. Франт. Веселий шибеник. Що вона вміє? Втягати нитку в голку? Накладати джгути? Тримати гаки? Ха, та тут запитання звучить: коли руда студенточка зомліє, відпустить гаки й впаде носом у відкрите черево оперованого?

Люди такі вразливі, — подумав він. Я ж просив, аби дали мені ельфійку. Або когось моєї раси. Але ні. Не довіряють.

Зрештою, як і мені.

Я половинчик. Нелюдь.

Чужий».

— Шані!

— Слухаю, пане Вандербек.

— Расті. Чи то для тебе «пане Расті». Що це, Шані? Для чого служить?

— Екзаменуєте мене, пане Расті?

— Відповідай, дівчино!

— То распатор! Для стягування надкісниці під час ампутації! Аби надкісниця не потріскалася під зубцями пилки, аби мати чистий і гладенький спил! Ви задоволені? Я склала іспит?

— Тихіше, дівчино, тихіше.

Пройшовся пальцями по волоссю.

«Цікаво, — подумав. — Тут нас четверо лікарів. І кожен рудий! Фатум чи як?»

— Звольте, — кивнув, — із намету, дівчата.

Вони послухалися, хоча всі троє пирхнули собі під носи. Кожна на свій манер.

Перед наметом сиділа групка санітарів, утішаючись останніми хвилинами солодкого неробства. Расті окинув їх суворим поглядом, принюхався, чи не напилися вони вже.

Коваль, великий хлоп, крутився біля свого столу, що нагадував лаву для тортур, упорядковував знаряддя, що служило для вилущування поранених із броні, кольчуг і погнутих шоломів.

— Там, — почав Расті без вступу, показуючи на поле, — за мить почнеться різанина. А за мить плюс мить з’являться перші поранені. Усі знають, що треба робити, кожен знає свої обов’язки і своє місце. Якщо кожен буде слідкувати, за чим він повинен слідкувати, нічого не може піти погано. Зрозуміло?

Жодна з «дівчат» не прокоментувала.

— Отам, — продовжив Расті, знову вказуючи, — якісь сто тисяч людей за мить почнуть взаємно одне одного калічити. У дуже вишукані способи. Нас, враховуючи два інші шпиталі, дванадцятеро лікарів. Ми ні за що не зуміємо допомогти всім, хто допомоги потребуватиме. Навіть малому відсотку з тих, хто її потребуватиме. І на це ніхто й не очікує. Але лікувати ми будемо. Бо це — перепрошую за банальність — сенс нашого існування. Допомагати тим, хто допомоги потребує. Тож банально допоможемо стільком, скільком допомогти зуміємо.

Знову ніхто не прокоментував. Расті озирнувся.

— Ми не зуміємо зробити більше за те, на що будемо спроможні, — сказав тихіше й тепліше. — Але намагатимемося всі, щоб не вийшло набагато за те менше.

***

— Вони рушили, — заявив конетабль Ян Наталіс і витер спітнілу руку об стегно. — Ваша Королівська Величносте, Нільфгард рушив. Ідуть на нас!

Король Фольтест, приборкуючи танцюючого коня, сивка в оздобленому лілеями наряді, повернув до конетабля свій красивий — прямо для монети — профіль.

— Тоді нам треба прийняти їх гідно. Вашмосце конетаблю! Панове офіцери!

— Смерть Чорним! — крикнули в один голос Адам «Адью» Панґратт і де Рюйтер.

Конетабль глянув на них, потім випростався й набрав повітря в груди.

— До хоругви!!!

Віддалік глухо брязнули нільфгардські литаври й барабани, загуділи кривули, оліфанти й сурми. Земля, об яку били тисячі копит, затремтіла.

***

— Уже, — відізвався Анді Бібервельдт, половинчик, старший по табору, відгортаючи волосся з малого, із гострим кінчиком вуха. — Будь-якої миті…

Тара Хільдербрандт, Діді «Хмеляр» Хофмайєр та інші фургонники, що зібралися біля них, кивали. Вони також чули глухий одностайний гуркіт копит, що долинав з-за пагорба й лісу. Вони чули вереск і рик, що наростали, нагадуючи гудіння величезного джмеля. Відчували тремтіння землі.

Рик раптом став гучнішим, підскочив на тон вище.

— Перший залп лучників, — Анді Бібервельдт мав досвід, бачив — а точніше чув — не одну битву. — Буде ще один.

Він був правий.

— А тепер зіткнуться!

— Крр… краще ззз… залізьмо ппп… під вози, — запропонував Вільям Хардботтом, якого звали Заїкою, неспокійно крутячись. — Ккк… кажу вам…

Бібервельдт та інші половинчики глянули на нього з жалем. Під вози? Навіщо? Від місця битви їх відокремлювало близько чверті милі. А якби навіть який загін увірвався сюди, у тил, до табору, то чи вбереже когось сидіння під возами?

Рик і гуркіт наростали.

— Уже, — оцінив Анрі Бібервельдт. І знову був правий.

З відстані чверті милі, з-за пагорба й лісу, крізь рик і раптовий гуркіт заліза, що билося об залізо, до табірників долинув виразний жахливий звук, від якого волосся на потилиці ставало дибки.

Виск. Страшенний, розпачливий, дикий виск і кувікання скалічених тварин.

— Кавалерія… — Бібервельдт облизав губи. — Кавалерія наштрикнулася на піки…

— Ттт… тільки, — вичавив зблідний Заїка, — не знаю, чим їм ккк… коні завинили, ссс… ккк… сучим синам.

***

Ярре витер губкою невідомо який раз уже написане речення. Приплющив очі, пригадуючи той день. Момент, коли зіткнулися дві армії. Коли два війська, як завзяті вовкодави, вчепилися одне одному в горлянку, сплелися в смертельних обіймах.

Він шукав слів, якими це можна було описати.

Марно.

***

Клин кінноти з розмаху встряг у чотирикутник. Наче гігантський кинджал в уколі, дивізія «Альба» зламала все, що захищало доступ до живого тіла темерійської піхоти: піки, списи, алебарди, павежі й щити. Наче кинджал, дивізія «Альба» уп’ялася в живе тіло й пустила кров. Кров, у якій зараз борсалися й ковзали коні. Але вістря кинджала, хоча й увіткнуте глибоко, не дійшло до серця чи якогось важливого органа. Клин дивізії «Альба» замість рознести й розчленити темерійський чотирикутник увіткнувся та зав’язнув. Застряг в еластичній і густій, наче смола, юрмі пішого люду.

Спочатку це не виглядало грізно. Вістря й бокові сторони клину становили елітарні важкоозброєні роти, від щитів та броні панцирів клинки та вістря ландскнехтів відскакували, наче молоти від ковадла, і неможливо було дістатися до оладрованих вершників. І хоча раз за разом хтось із панцирних падав із коня чи разом із конем, але мечі, сокири, чекани й моргенштерни кавалеристів клали піхотинців, що перли на них, справжнім покотом. Клин, що ув’язнув у натовпі, здригнувся й почав втикатися глибше.

— «Альбаааа»! — молодший лейтенант Дельвін еп Мера почув крик оберштера Еггебрахта, що здійнявся над брязкотом, гарчанням, виттям та іржанням. — Уперед, «Альба»! Хай живе імператор!

Вони рушили, рубаючи, товчучи й колючи. З-під копит коней, що вищали й билися, чути було плюскіт, хрупання, скрегіт і тріск.

— «Ааальбааа»!

Клин зав’язнув знову. Ландскнехти, хоча й були проріджені й скривавлені, не відступили, наперли, стиснули кінноту, наче обценьками. Аж затріщало. Під ударами алебард, бердишів і бойових цепів зігнулися й репнули панцирні першої лінії. Колоті протазанами та списами, стягувані із сідел гаками гвізарм і рогатин, безжально биті залізними обушками та дубинами, кавалеристи дивізії «Альба» почали вмирати. Увіткнутий у чотирикутник піхоти клин, грізне ще донедавна залізо, що калічило живий організм, зараз стало наче бурулька льоду у великій хлопській долоні.

— Темеріяааа! За короля, хлопці! Бий Чорних!

Але й ландскнехтам велося несолодко. «Альба» не давала себе розірвати, мечі й сокири підіймалися та опускалися, рубали й тяли, за кожного зваленого із сідла вершника піхота платила чималу криваву ціну.

Оберштер Еггебрахт, якого пхнули в щілину панцира тонким, наче шило, вістрям списа, скрикнув та захитався в сідлі. Раніше, ніж підіспіла допомога, страшенний удар бойового цепа збив його на землю. Піхота заклубочилася поверху.

Штандарт із чорним алеріоном із золотим perisonium на грудях похилився й упав. Панцирні — а серед них і молодший лейтенант Дельвін еп Мера — кинулися в той бік, рубаючи, січучи, топчучи та кричучи.

«Хотів би я знати, — подумав Дельвін еп Мера, вириваючи меча з розбитого капаліна та черепа темерійського ландскнехта. — Хотів би я знати, — подумав він, широким ударом відбиваючи зубате вістря гвізарми, що цілило в нього. — Я хотів би знати, навіщо це все. Для чого це все. І через кого все це».

***

— Еее… І тоді зібрався конвент великих майстринь… Наших Шановних Матерів… Еее… Чия пам’ять завжди буде з нами… Або ж… Еее… великі майстрині з Першої Ложі… ухвалили… Еее… Ухвалили…

— Адептко Абонда, ти не підготувалася. Оцінка «незадовільно». Сідай.

— Але ж я справді вчила…

— Сідай.

— На біса ми маємо вчити оту старезність, — забурчала Абонда, сідаючи. — Кому сьогодні є діло… І яка з того користь…

— Тиша! Адептко Німуе!

— Присутня, пані майстрине.

— Це я бачу. Чи ти знаєш відповідь на те запитання? Якщо не знаєш, то сідай і не витрачай мого часу.

— Знаю.

— Слухаю.

— Тож вчать нас хроніки, що конвент майстринь зібрався в замку Лиса Гора, аби ухвалити, яким чином закінчити ту шкідливу війну, яку вели між собою імператор Півдня та володарі Півночі. Достойна Мати Ассіре, свята мучениця, сказала, що володарі не припинять воювати, поки добряче не стечуть кров’ю. А Достойна Мати Філіппа, свята мучениця, відповіла: «Тож дамо їм велику й криваву, страшну й жорстоку битву. Доведемо до такої битви. Нехай армія імператора та війська королів стечуть у тій битві кров’ю, а тоді ми, Велика Ложа, змусимо їх укласти мир». І так воно, власне, і сталося. Достойні Матері зробили так, аби дійшло до битви під Бренною. А володарі були змушені укласти Цінтрійський мир.

— Дуже добре, адептко Німуе. Я поставила б тобі оцінку «відмінно», якби не оте «тож» на початку твоєї відповіді. Не починають речення з «тож». Сідай. А зараз про Цінтрійський мир нам розповість…

Пролунав дзвоник на перерву. Але адептки не відреагували відразу вереском і грюканням парт. Зберігали тишу й гідний, витриманий спокій. Не були вже шмаркачками з початківні. Були третім класом! Мали по чотирнадцять років! А це зобов’язувало.

***

— Ну, отут мало що можна додати, — Расті оцінив стан першого пораненого, що саме плямував кров’ю незайману ще білість столу. — Стегнова кістка розкришена… Артерія вціліла, інакше б донесли труп. Виглядає, наче удар сокирою, причому твердий край сідла подіяв як лісорубський пеньок. Прошу подивитися…

Шані та Іола нахилилися. Расті потер долоні.

— Як уже сказав, тут мало що можна додати. Можна тільки відняти. До роботи. Іоло! Джгут, міцно. Шані, ніж. Не той. Двосторонній, ріжучий. Ампутаційний.

Поранений не спускав неспокійного погляду з їхніх рук, слідкував за їхніми діями очима переляканого, упійманого в пастку звіра.

— Трохи магії, Марті, якщо можу попросити, — кивнув половинчик, нахиляючись над пацієнтом так, аби той не зумів нічого побачити.

— Буду ампутувати, синку.

— Ніііі! — заволав поранений, мотаючи головою, намагаючись утекти від рук Марті Содерґрен. — Не хоооочу!

— Якщо не ампутую, ти помреш.

— Краще вмерти… — поранений говорив усе повільніше під впливом магії цілительки. — Краще померти, ніж бути калікою… Дайте мені померти… Благаю… Дайте мені померти!

— Не можу, — Расті підняв ніж, глянув на клинок, на все ще блискучу, незайману сталь. — Не можу дозволити тобі померти. Так-бо воно склалося, що я лікар.

Рішуче увіткнув вістря й глибоко втяв. Поранений завив. Як для людини — нелюдськи.

***

Гонець зупинив коня так різко, що з-під копит аж полетів дерен. Двоє ад’ютантів вчепилися в узду, осадили спіненого скакуна. Гонець зіскочив із сідла.

— Від кого? — крикнув Ян Наталіс. — Від кого ти прибув?

— Від пана де Рюйтера… — викашляв гонець. — Ми затримали Чорних… Але великі втрати… Пан де Рюйтер просить про допомогу…

— Немає допомоги, — відповів за хвилину мовчання конетабль. — Мусите витримати. Мусите!

***

— А тут, — указав Расті з виразом, наче в колекціонера, який демонструє свою колекцію, — тільки погляньте, панянки, чудовий результат рублячого удару в живіт… Хтось нас трохи виручив, заздалегідь зробивши нещасному аматорську лапаротомію… Добре, що несли його обережно й не позагублювали найважливіших органів… Чи то, мабуть, не позагублювали. Як воно з тим, Шані, як на тебе? Чому таке обличчя, дівчино? Ти досі знала чоловіків тільки ззовні?

— Тут ушкоджено кишки, пане Расті…

— Діагноз настільки ж точний, наскільки й очевидний! Тут навіть дивитися немає потреби, досить буде понюхати. Хустку, Іоло! Марті, тут усе ж забагато крові, будь ласкава, приділи нам іще трохи тієї твоєї безцінної магії. Шані, затиск. Наклади судинну клему, ти ж бачиш, як воно ллє. Іоло, ніж.

— Хто перемагає? — запитав раптом цілком притомно, хоча й трохи белькочучи, оперований, крутячи виряченими очима. — Скажіть… хто… перемагає?

— Синку, — Расті схилився над відкритою, кривавою й пульсуючою ямою черева. — Це насправді остання справа, якою б я переймався, якби був на твоєму місці.

***

…вибухнув тоді на крилі лівому та в центрі бій жорстокий і кривавий, але тут, хоча великі були в Нільфгарду затятість та натиск, розбився їхній наступ об королівське військо, як морська хвиля об скелю розбивається. Бо відбірний тут стояв солдат, доблесні маріборські, визімські та третогорські панцирні хоругви, а також завзятий темерійський ландскнехт, професійний юргельдник, якого кіннотою не налякаєш.

І отак там воювали, воістину, наче море зі скелями, такий тривав там бій, у якому не здогадаєшся, хто гору бере, бо хоча хвилі безустанно об скелю луплять, але не слабнуть, але відступають тільки для того, аби знову вдарити, але ж і скеля стоїть, як стояла, і все ж її серед хвиль бурхливих видно.

Інакше склалася справа на правому крилі королівського війська.

Наче старий шуліка, який знає, куди впасти й на смерть дзьобнути, так і фельдмаршал Менно Коегорн знав, куди завдати удару. Стиснувши в кулак залізний відбірні свої дивізії, — списову «Дейтвен» та панцирну «Ард Фейнн», — ударив він на стику лінії вище від Золотого ставу, там, де стояли хоругви з Брюґґе. Хоча брюґґійці противилися героїчно, виявилися слабшими збройно — як обладунком, так і духом. Не витримали нільфгардського натиску. Скоком пішли туди на підтримку дві бандерії Вільної Компанії під старим кондотьєром Адамом Панґраттом, і Нільфгард стримали, чималу віддавши за те платню кров’ю. Але ґномам із Добровольчого гуфця, що стояв на правому фланзі, зазирнула в очі страшна загроза оточення, а всьому королівському війську загрожувало розірвання строю.

Ярре тицьнув пером у каламар. Онуки в глибині саду кричали пискляво, сміх їхній звучав, наче скляні дзвіночки.

Утім, ту небезпечну загрозу помітив сторожкий, наче журавель, Ян Наталіс, умить зрозумів, що може статися. І, не барячись, відправив гінця до ґномів із наказом до полковника Ельса…

***

З усією своєю сімнадцятирічною наївністю корнет Обрі вважав, що дістатися до правого крила, передати накази й повернутися на пагорб займе в нього найбільше десять хвилин. І аж ніяк не більше! Не на Чікіті, кобилі зграбній і швидкій, наче лань.

Ще до того, як він дістався до Золотого ставу, корнет усвідомив дві речі. По-перше, не відомо, коли саме він зуміє дістатися на праве крило, і не відомо, коли звідти зуміє повернутися. І по-друге, швидкість Чікіти дуже-дуже йому допоможе.

На полі на схід від від Золотого ставу кипів бій: Чорні сіклися з брюґґівською кіннотою, що охороняла стрій піхоти. На очах корнета з юрби тих, хто бився, сипонули, наче іскри, наче скельця розбитого вітража, фігури в зелених, жовтих і червоних плащах, що безладно бігли до річки Хотлі. За ними, наче чорна ріка, розлилися нільфгардці.

Обрі зупинив кобилу, шарпнув вуздечкою, готовий повертати й утікати, зійти зі шляху втікачів і переслідувачів. Відчуття обов’язку взяло гору. Корнет притиснувся до кінської шиї й пішов карколомним чвалом.

Навколо були вереск і тупотіння, калейдоскопічне миготіння фігур, блиск мечів, дзвін, стукання. Деякі приперті до ставка брюґґійці розпачливо боронилися, збившись у купку навколо хоругви з якірним хрестом. На полі Чорні вирізали розпорошену, позбавлену допомоги піхоту.

Вид йому закрив чорний плащ зі знаком срібного сонця.

— Evgyr, Nordling!

Обрі крикнув, Чікіта, підігнана тим вереском, стрибнула, наче олень, рятуючи йому життя, виносячи з-під нільфгардського меча. Над головою раптом засвистіли стріли, в очах знову замиготіли фігури.

«Де я опинився? Де свої? Де вороги?»

— Evgyr morv, Nordling!

Стукіт, брязкіт, іржання коней, крики.

— Стій, молокососе! Не туди!

Голос жінки. Жінка на чорному жеребчику, в обладунках, із розпущеним волоссям, обличчя вкрите цятками крові. Поряд панцирні вершники.

— Ти хто такий? — Жінка розмазала кров кулаком, у якому тримала меч.

— Корнет Обрі… Флігель-ад’ютант конетабля Наталіса… Із наказами до полковників Панґратта та Ельса…

— Не маєш і шансу дістатися туди, де б’ється Адью. Їдьмо до ґномів. Я Юлія Абатемарко… Уперед, зараза! Оточують нас! Чвалом!

Він не зумів запротестувати, бо не було сенсу.

За хвилину лютого галопу з пилюки з’явилася маса піхоти, чотирикутником, у шкаралупі — наче черепаха — стіни ростових щитів, наїжачені, наче подушка для голок, залізяччям. Над чотирикутником віялася велика жовта хоругва зі схрещеними молотами, а поряд із нею стирчала тичка з кінськими хвостами й людськими черепами.

Чотирикутник атакували нільфгардці, сягаючи його й відстрибуючи, наче пси, що шарпають старців, які вимахують палицями. Дивізію «Ард Фейнн» завдяки великим сонцям на плащах неможливо було переплутати з жодною іншою.

— Бий, Вільна Компаніє! — крикнула жінка, крутнувши мечем вісімку. — Заробімо на грошву!

Вершники — а з ними й корнет Обрі — ринули на нільфгардців.

Бій тривав кілька секунд. Але був страшенним. Тоді стіна ростових щитів перед ними розкрилася. Вони опинилися всередині чотирикутника, у тісноті, серед ґномів у кольчугах, місюрках і гострих шоломах, серед реданської піхоти, легкої брюґґівської кавалерії та кондотьєрів у панцирних обладунках.

Юлія Абатемарко — Солодка Вітрогонка, кондотьєрка, Обрі тільки зараз це співставив — потягнула його до товстезного ґнома в шишаку, оздобленому червоною скуфією; ґном той незграбно сидів на нільфгардському, вкритому обладунком коні, у сідлі списоносця з високими луками, куди він видряпався, аби зуміти роздивитися над головами піхотинців.

— Полковнику Барклаю Ельс?

Ґном кивнув скуфією, із явним схваленням зауваживши кров, якою було забризкано корнета і його кобилу. Обрі мимоволі почервонів. То була кров нільфгардців, яких кондотьєри рубали біля нього. Він сам не зумів навіть витягнути меча.

— Корнет Обрі…

— Син Анзельма Обрі?

— Наймолодший.

— Ха! Я знавав твого батька! І що ти маєш для мене від Наталіса та Фольтеста, корнетику?

— У середині угруповання нам загрожує перелам… Пан конетабль наказує, аби Добровольчий гуфець якомога швидше вигнув крило, вийшов з-під Золотого ставу й річки Хотлі… Аби підтримати…

Слова його заглушили рик, брязкіт та іржання коней. Обрі раптом усвідомив, наскільки беззмістовні він привіз накази. Як небагато значать ті накази для Барклая Ельса, для Юлії Абатемарко, для того ґномського чотирикутника під жовтою хоругвою з молотами, що віялася над чорним морем штурмуючого Нільфгарду, що оточив їх з усіх боків.

— Я запізнився… — бурмотів він. — Я прибув надто пізно…

Солодка Вітрогонка пирхнула. Барклай Ельс вишкірився.

— Ні, корнетику, — сказав. — То Нільфгард прийшов завчасно.

***

— Дякую паннам і собі за вдалу резекцію кишечника, тонкого й товстого, спленектомії й зшивання печінки. Звертаю увагу на час, який зайняло в нас усунення результатів того, що нашому пацієнтові зроблено в битві за кілька секунд. Рекомендую це як матеріал для філософських роздумів. Пацієнта нам зашиє панна Шані.

— Але я того ще ніколи не робила, пане Расті!

— Колись треба починати. Червоне з червоним, жовте з жовтим, біле з білим. Ший так — і напевно буде добре.

***

— Це як воно? — рвонув себе за бороду Барклай Ельс. — Що це ти, корнетику, балакаєш? Наймолодший сине Анзельма Обрі? Що ми тут ніби що? Байдики б’ємо? Ми, курва ж його мати, під натиском навіть не здригнулися! На крок не відступили! Не наша провина, що ці, з Брюґґе, не витримали!

— Але наказ…

— Та в дупі я маю наказ!

— Якщо не заткнемо діри, — перекричала шум Солодка Вітрогонка, — Чорні зламають фронт! Відкрий мені стрій, Барклаю! Я вдарю! Продеруся!

— Виріжуть вас, іще до ставка не дістанетеся! Згинете марно!

— То що пропонуєш?

Ґном вилаявся, зірвав із голови шолом, гепнув ним об землю. Очі мав дикі, червоні, страшні.

Чікіта, сполохана вищанням, танцювала під корнетом, наскільки дозволяла тіснява.

— Покличте-но мені сюди Ярпена Зігріна й Денніса Кранмера! Мигцем!

Двоє ґномів прибули з найзатятішого бою, видно це було з першого погляду. Обидва забризкані кров’ю. Сталевий наплічник одного мав на собі слід від удару, що аж поставив краї бляхи сторчма. Голову іншого було обв’язано шматтям, крізь яке сочилася кров.

— Усе в порядку, Зігрін?

— Цікаво, — видихнув ґном, — чому б то всі про те питають?

Барклай Ельс розвернувся, знайшов корнета поглядом й уп’явся в того очима.

— То як, наймолодший сину Анзельма? — вигарчав. — Король і конетабль наказують, аби ми до них прийшли і їм допомогли? Ну то розплющ очі, корнетику. Буде на що подивитися.

***

— Холера! — гарикнув Расті, відстрибуючи від столу й вимахуючи скальпелем. — Чому? Суча мати, чому так мусить бути?

Ніхто йому не відповів. Марті Содерґрен тільки розвела руками. Шані схилила голову, Іола шморгнула носом.

Пацієнт, який щойно помер, дивився вгору, а очі мав нерухомі та склисті.

***

— Бий-убивай! На погибель сучим синам!

— Ану рівно! — гарчав Барклай Ельс. — Рівний крок! Тримати стрій! І купно! Купно!

«Не повірять мені, — подумав корнет Обрі. — Ніколи мені не повірять, як стану про те розповідати. Той чотирикутник б’ється в повному оточенні… З усіх боків напирає кавалерія, його шарпають, січуть, товчуть і колють… А той чотирикутник іде. Іде, рівний, зімкнутий, щит до щита. Іде, топчучи й переступаючи через трупи, відпихає кінноту, відпихає елітну дивізію «Ард Фейнн»… І йде.

— Бий!

— Рівний крок! Рівний крок! — гарчав Барклай Ельс. — Тримати стрій! Пісню, суча ваша мати, пісню! Нашу пісню! Уперед, Магакам!

З кількох тисяч ґномських глоток вирвалася славетна магакамська бойова пісня:

Хоооууу! Хоооууу! Хоу!

Чекай-но, клієнте,

Бо прийде момент!

Розвалим бордель

Аж до фундаменту!

Хоооууу! Хоооууу! Хоу!

— Бий, Вільна Компаніє! — у громовий ґномів спів увіткнулося, наче тонкий, гранчастий клинок мізерикорда, високе сопрано Юлії Абатемарко.

Кондотьєри, вихоповшись зі строю, контратакували атакуючу чотирикутник кінноту. Був то хід по-справжньому самовбивчий: на позбавлених охорони ґномських пік, алебард і ростових щитів найманців ударила вся сила нільфгардського натиску. Стукіт, крики й виск коней змусили корнета Обрі мимоволі зіщулитися в сідлі. Хтось ударив його по спині — хлопець відчув, як разом із кобилою, зажатою у тісняві, суне він у керунку найбільшої сутички й найстрашнішої різанини. Корнет міцно вхопився за руків’я меча, що раптом видався йому слизьким і на диво незручним.

За мить, винесений за лінію щитів, він уже рубав навколо себе, наче навіжений, і, як навіжений, волав на все горло.

— Ще раз! — почув він дикий крик Солодкої Вітрогонки. — Ще одне зусилля! Витримайте, хлопці! Бий-убивай! За дукат, що, як сонце, сяє! До мене, Вільна Компаніє!

Нільфгардський вершник без шолома, зі сріблястим сонцем на плащі вдерся в стрій, здійнявся на стременах, страшенним ударом бойової сокири повалив ґнома разом із ростовим щитом, розвалив голову другому. Обрі розвернувся в сідлі й втяв навідліг. Від голови нільфгардця відлетів чималий шматок із волоссям, а сам він гепнувся на землю. У той самий момент корнет також отримав чимось у голову і звалився із сідла. Тіснява призвела до того, що внизу він опинився не відразу, а кілька секунд висів, тоненько кричачи, між небом і землею, між боками двох коней. І хоча аж по горло наївся він страху, болю скуштувати не встиг. Коли впав, підкуте копито майже відразу розчавило йому череп.

***

Через шістдесят п’ять років бабця, яку розпитували про той день, про бреннське поле, про чотирикутник, що йшов до Золотого ставка по трупах приятелів і ворогів, усміхнулася, ще сильніше зморщивши поморщене й темне, наче чорнослив, обличчя. Роздосадувана, — а може, тільки вдаючи досаду, — махала тремтячою, кістлявою, страшенно покрученою артритом рукою.

— Жодним чином, — мимрила, — жодна зі сторін не могла здобути перевагу. Ми були всередині. В оточенні. Вони — назовні. І ми просто вбивали одне одного. Вони — нас, ми — їх, кхе-кхе-кх… Вони — нас, ми — їх…

Бабця ледь опанувала напад кахикання. Ті зі слухачів, які стояли поближче, побачили на її щоках сльози, що ледь торували собі шлях між зморшками й старими шрамами.

— Були вони настільки ж мужніми, як і ми, — бурмотіла бабуся, яка колись звалася Юлією Абатемарко, Солодкою Вітрогонкою з Вільної Кондотьєрської Компанії. — Кхе-кхе… Були ми однаково мужніми. Ми й вони.

Бабця замовкла. Надовго. Слухачі її не підганяли, бачачи, як вона всміхається спогадам. Своїй славі. Затуманеним в імлі непам’яті обличчям тих, хто тоді славетно загинув. Обличчям тих, хто тоді славетно вижив. Для того, аби пізніше підло вбили їх горілка, наркотики й туберкульоз.

— Ми були однаково мужніми, — закінчила Юлія Абатемарко. — Жодна зі сторін не мала сил, аби бути більш мужньою. Але ми… Ми зуміли залишатися мужніми на мить довше.

***

— Марті, я дуже тебе прошу, дай нам іще трохи тієї твоєї чудової магії! Ще трішечки, хоча б десять хвилинок! Маємо в череві того нещасного один великий гуляш, до того ж приправлений силою-силенною дротяних кілець із кольчуги! Я нічого не можу зробити, коли він ото так смикається, наче риба, яку патрають! Шані, грець йому, тримай гаки! Іоло! Спиш, заразо? Затиск! Заааатиск!

Іола важко зітхнула, ледь зуміла проковтнути слину, якої був у неї повен рот. «Зараз я зомлію, — подумала. — Не витримаю, не витерплю цього довше, цього смороду, тієї жахливої суміші запахів крові, блювоти, калу, сечі, вмісту кишок, поту, страху й смерті». Я не витримаю довше цього жахливого крику, цього виття, цих закривавлених слизьких рук, що чіпляються за мене так, наче я й справді є їхнім порятунком, їхньою втіхою, їхнім життям… Не витерплю я безглуздості того, що ми робимо. Бо це безглуздо.

Я не винесу втоми та зусилля. Усе ще несуть нових… І нових…

Я не витримаю. Зблюю. Зомлію. Буде сором…»

— Хустку! Тампон! Затиск для кишки! Не той! М’який затиск! Пильнуй, що ти робиш! Іще раз так помилишся, і я гепну тебе в той твій рудий лоб! Чула? Гепну в той твій рудий лоб!

«Велика Мелітеле. Допоможи мені. Допоможи мені, богине».

— Ну, прошу! Відразу краще пішло! Ще один затиск, жрице! Клема на нутрощі! Добре! Добре, Іоло, так тримай! Марті, витри їй обличчя й очі. І мені також…

***

«Звідки той біль? — подумав конетабль Ян Наталіс. — Що в мене так болить? Ага. Стиснуті кулаки».

***

— Ми їх доріжемо! — крикнув, потираючи руки, Кес ван Ло. — Доріжемо їх, пане фельдмаршале! Фронт тріщить на стику, вдаримо! Вдаримо не зволікаючи, і — Великим Сонцем клянуся — вони зламаються! Розбіжаться!

Менно Коегорн нервово закусив ніготь, зрозумів, що на нього дивляться, і швидко вийняв пальця з рота.

— Ударимо, — повторив Кес ван Ло спокійніше, уже без ейфорії. — «Навсікая» готова…

— «Навсікая» мусить стояти, — різко сказав Менно. — Дерланська також мусить стояти. Пане Фаойльтіарна!

Командир бригади «Вріхедд» Ізенгрім Фаойльтіарна, прозваний Залізним Вовком, повернув до фельдмаршала своє страшне обличчя, знівечене шрамом, що проходив через лоб, брови, хребет носа й щоку.

— Ударте, — указав булавою Менно, — у стик Темерії та Реданії. Там.

Ельф відповів салютом. Знівечене обличчя навіть не здригнулося, великі глибокі очі не змінили виразу.

«Союзники, — подумав Менно. — Товариші зі зброї. Б’ємося ми разом. Проти спільного ворога. Але я їх зовсім не розумію, тих ельфів. Вони такі інші. Такі чужі».

***

— Цікаво, — Расті спробував витерти обличчя ліктем, але лікоть теж був у крові. Іола поспішила йому на допомогу.

— Цікаво, — повторив хірург, указуючи на пацієнта. — Пробитий вилами чи якимось двозубим різновидом гвізарми… Один зубець зброї пробив серце, ось, прошу глянути. Камера беззаперечно пробита, аорта мало не відсепарована… А він іще нещодавно дихав. Тут, на столі. З пробитим серцем, дожив аж до столу…

— Хочете сказати, — похмуро сказав кавалерист легкої волонтерської кавалерії, — що він помер? Що ми даремно його з битви несли?

— Ніколи не даремно, — не став відводити очі Расті. — Але якщо по правді, то так, він мертвий, на жаль. Exitus[Exitus (лат.) — кінець, вихід; переносно — смерть.]. Забирайте… Ех, холера… Скиньте-но оком, дівчатка.

Марті Содерґрен, Шані та Іола схилилися над трупом. Расті відтягнув його повіку.

— Чи ви колись бачили щось подібне?

Жінки затремтіли.

— Так, — сказали всі троє одночасно. Перезирнулися, наче були здивовані.

— Я також бачив, — сказав Расті. — Це відьмак. Мутант. Це пояснює, чому він так довго… Це був ваш товариш зі зброї, люди? Чи ви принесли його випадково?

— Наш то був друг, пане медику, — похмуро промовив другий волонтер, довгаль із перев’язаною головою. — З нашого ескадрону, доброволець, як і ми. Ех, майстер він був із мечем! Звався Коеном.

— І був відьмаком?

— Точно. Але, незважаючи на те, порядний був чолов’яга.

— Ха, — Расті зітхнув, побачивши чотирьох солдатів, що несли на просякнутому — аж капало — кров’ю плащі нового пораненого, дуже молодого, судячи з того, як він тоненько вив. — Ха, шкода… Охоче взявся б я за секцію цього, не зважаючи на те, що це порядний відьмак. І цікавість палить, і дисертацію можна б написати, якби йому всередину якось заглянути… Але немає часу! Труп геть зі столу! Шані, воду. Марті, дезинфекція. Іоло, подай… Гей, дівчино, ти знову зі сльозами? Що цього разу?

— Нічого, пане Расті. Нічого. Усе вже гаразд.

***

— Почуваюся, — повторила Трісс Мерігольд, — наче обкрадена.

Неннеке довго не відповідала, дивлячись із тераси на храмовий сад, де жриці й адептки займалися весняною роботою.

— Ти зробила вибір, — сказала нарешті. — Обрала свій шлях, Трісс. Свою долю. Добровільно. Не час жалітися.

— Неннеке. — Чародійка опустила погляд. — Я насправді не можу сказати тобі більше, ніж уже сказала. Повір мені й пробач.

— Хто я така, щоб тобі пробачати? І що тобі до мого пробачення?

— Я ж бачу, — вибухнула Трісс, — як ти на мене дивишся! Ти й твої жриці. Я бачу, як питаєте мене очима: «Що ти робиш тут, магічко? Чому ти не там, де Іола, Еурнейд, Катьє, Мирра, Ярре?»

— Не перебільшуй, Трісс.

Чародійка дивилася вдалечінь, на ліс, що синів за муром храму, на дими великих багать. Неннеке мовчала. Думками вона була далеко. Там, де кипіла битва й лилася кров. Думала про дівчат, яких вона туди послала.

— Вони, — відізвалася Трісс, — у всьому мені відмовили.

Неннеке мовчала.

— Відмовили мені у всьому, — повторила Трісс. — Такі мудрі, такі логічні, такі розсудливі… Як їм не вірити, коли пояснюють, що є справи важливі та менш важливі, що від тих менш важливих належить відмовитися без роздумів, присвятивши себе більш важливим без тіні жалю? Що немає сенсу рятувати людей, яких ти знаєш і кохаєш, бо це одинаки, а доля одинаків не має значення для долі світу? Що немає сенсу боротися, захищаючи честь, гонор та ідеали, бо це пусті поняття? Що справжнє поле битви за долю світу в іншому місці, що деінде буде битва? А я відчуваю себе обкраденою. Обкраденою в можливості чинити нерозсудливо. Не можу без розсуду поспішити на допомогу Цірі, не можу, наче шалена, бігти й рятувати Ґеральта чи Йеннефер. Мало того, у війні, що йде, у війні, на яку ти послала своїх дівчат… У війні, на яку втік Ярре, мені відмовляють у можливості навіть стати на Горі. Ще раз стати там, на тій Горі. Цього разу повністю усвідомлюючи, що рішення дійсно правильне.

— Кожен має якесь своє рішення та якусь свою Гору, Трісс, — тихо промовила архіжриця. — Кожен. Ти також від своїх не втечеш.

***

Біля входу в намет закипіло. Занесли чергового пораненого в супроводі кількох рицарів. Один, у повному обладунку, покрикував, командував і підганяв:

— Швидше, костоправи! Ворушіться! Давайте його сюди! Гей, ти, фельдшере!

— Я зайнятий, — Расті навіть не підвів погляд. — Прошу покласти пораненого на ноші. Займуся ним, як тільки закінчу…

— Ти займешся ним зараз же, дурнуватий медікусе! Бо це сам ясновельможний пан граф Гаррамон!

— Цей шпиталь, — Расті підвищив голос, злий, бо в кишках пораненого стирчав наконечник арбалетної стріли, який знову вислизнув із щипців. — Цей шпиталь має дуже мало спільного з демократією. Сюди зазвичай приносять від пасованих і вище. Баронів, графів, маркізів, усяких таких. Про тих поранених, хто нижче, якось мало турбуються. Але якась рівність тут усе таки є. Зокрема, у мене на столі!

— Га? Це ти про що?

— Неважливо, — Расті знову встромив у рану зонд і щипці, — чи той, кому я оце зараз витягаю залізяччя з бебехів, хам, скартабель, стара шляхта чи аристократія. Він лежить у мене на столі. А в мене, так я оце скажу, князь блазня вартий.

— Це ти про що?

— Ваш граф зачекає своєї черги.

— Ти, половинчику йоханий!

— Допоможи мені, Шані. Візьми другі щипці. Увага на артерію! Марті, ще трошки магії, якщо можу попросити, у нас тут потужний крововилив.

Рицар ступив крок уперед, заскреготівши обладунком та зубами.

— Я тебе повісити накажу! — заричав. — Повісити тебе накажу, ти, нелюде!

— Мовчи, Паперброк, — важко відізвався, кусаючи губи, поранений граф. — Мовчи. Залиш мене тут і повертайся в бій…

— Ні, мій пане! Нізащо!

— Це був наказ.

З-за тканини намету долинали стукіт і брязкіт заліза, форкання коней і дикий вереск. Поранені в лазареті вили на всі голоси.

— Прошу глянути. — Расті підняв щипці, продемонструвавши нарешті витягнений гачкуватий наконечник. — Виробив цю цяцьку ремісник, завдяки цій продукції утримуючи чисельну родину, чимало допомагаючи тим самим і розвитку дрібного підприємництва, а тому й загальному добробуту й усіхньому щастю. А спосіб, за допомогою якого ота чудасія тримається в людських кишках, точно захищено патентом. Хай живе прогрес.

Він недбало викинув закривавлену залізячку в цебро, глянув на пораненого, який під час промови встиг зомліти.

— Зашити й прибрати, — кивнув. — Як буде мати щастя, то виживе. Давайте наступного в черзі. Того, із розрубаною головою.

— Той, — спокійно відізвалася Марті Содерґрен, — звільнив чергу. Мить тому.

Расті втягнув і випустив повітря, без зайвих коментарів відійшов від столу, став над пораненим графом. Руки мав замазані, фартух — забризканий кров’ю, наче різник. Даніель Етчеверрі, граф Гаррамон, зблід іще більше.

— Ну, — просопів Расті. — Черга вільна, графе. Давайте його на стіл. Що ми тут маємо? Ха, від цього суглоба нічого не залишилося, що можна було б рятувати. Каша! М’язга! Чим то ви, пане графе, там б’єтеся, що воно так розбиває кістки? Ну, то трохи поболить, ясний пане. Трохи поболить. Але прошу не боятися. Буде точнісінько, як у битві. Джгут. Ніж! Ампутуємо, ваша милосте!

Даніель Етчеверрі, граф Гаррамон, який до тієї пори зберігав героїчний вираз, завив, наче вовк. До того, як він стиснув від болю щелепи, Шані швидким рухом сунула йому в зуби паличку з липового дерева.

***

— Ваша королівська величносте! Пане конетабле!

— Кажи, чоловіче!

— Добровольчий гуфець і Вільна Компанія тримають перемичку біля Золотого ставу… Ґноми й кондотьєри стоять твердо, хоча скривавлені страшенно… Кажуть, «Адью» Панґратта вбито, Фронтіно вбито, Юлію Абатемарко вбито… Усі, усі вбиті! Хоругву доріанську, що йшла їм на допомогу, відрізано…

— Резерв, мосьпане конетабле, — сказав тихо, але чітко Фольтест. — Якщо хочете знати мою думку, то час на введення резерву. Нехай Бронібор веде на Чорних свою піхоту! Зараз! Тепер! Інакше розріжуть нам стрій, а це означатиме кінець.

Ян Наталіс не відповів, уже здалеку помітивши наступного вістового, що гнав до них коня в плямах піни.

— Віддихайся, чоловіче. Віддихайся й кажи складно!

— Прорвали… фронт… ельфи з бригади «Вріхедд»… Пан де Рюйтер переказує вашмосцям…

— Що він переказує? Кажи!

— Що час рятувати життя.

Ян Наталіс здійняв очі до неба.

— Бленкерт, — сказав він глухо. — Нехай прийде Бленкерт. Або нехай прийде ніч.

***

Земля навколо намету задудоніла від копит, тканина, здавалося, аж роздулася від криків та іржання коней. До намету увірвався солдат, слідом за ним — два санітари.

— Люди, втікайсі! — ричав солдат. — Рятуйсіся! Нільфгард наших б’є! Смерть! Смерть! Поразка!

— Клема! — Расті відхилився від цівки крові, що енергійним і живим фонтаном била з артерії. — Затиск! І тампон! Затиск, Шані! Марті, зроби, як твоя ласка, щось із цим кровотоком…

Хтось поряд із наметом завив по-звірячому, коротко й обірвано. Кувікнув кінь, щось із брязкотом і гуркотом гепнулося на землю. Арбалетна стріла з тріском пробила полотно, сикнула, вилетіла з протилежного боку, на щастя, досить високо, аби загрожувати пораненим на ношах.

— Нільфгаааард! — крикнув солдат знову високим, тремтячим голосом. — Пани фельшери! Не чуєсі, цо кажу? Нільфгард прорвав королівські лінії, іде й мордує! Утікайсі!

Расті відібрав у Марті Содерґрен голку, наклав перший шов. Оперований уже якийсь час не рухався. Але серце билося. Було це помітно.

— Я не хочу вмирааати! — дер горлянку хтось із притомних поранених.

Солдат вилаявся, скочив до виходу, раптом крикнув, упав назад, бризкаючи кров’ю, звалився на землю. Іола, яка стояла навколішки біля нош, підвелася на ноги, відступила.

Раптом стало тихо.

«Погано, — подумав Расті, побачивши, хто входить до намету. — Ельфи. Срібні блискавки. Бригада “Вріхедд”. Славетна бригада “Вріхедд”».

— Лікуємо, ага, — ствердив факт перший з ельфів, високий, із довгим, вродливим, виразним обличчям і з великими волошковими очима. — Лікуємо, так?

Ніхто не відізвався. Расті відчув, як починають тремтіти в нього руки. Швидко віддав голку Марті. Побачив, як лоб та перенісся Шані стають білими.

— Це ж як? — сказав ельф, зловороже тягнучи слова. — То навіщо ми там, на полі, їх ранимо? Ми там, у битві, завдаємо ран для того, аби від тих ран помирали. А ви лікуєте? Я бачу в цьому абсолютну відсутність логіки. І конфлікт інтересів.

Він згорбився та майже без замаху всадив меча в груди пораненого на ношах, найближчих до входу. Інший ельф приколов другого пораненого. Третій поранений, притомний, намагався стримати укол лівою рукою та нашвидкуруч перебинтованою куксою правої.

Шані крикнула. Тоненько, пронизливо. Заглушаючи важкий, нелюдський стогін мордованого каліки. Іола, кинувшись на ноші, закрила собою наступного пораненого. Обличчя її побілішало, наче полотно пов’язки, губи мимоволі почали тремтіти. Ельф примружився.

— Va vort, beanna! — гавкнув. — Бо проб’ю тебе разом із тим д’ойне!

— Геть звідси! — Расті в три кроки опинився поряд з Іолою, затулив її. — Геть із мого намету, вбивце! Геть туди, на поле. Там твоє місце. Серед інших убивць. Можете повбивати там один одного, як така ваша воля! Але звідси геть!

Ельф глянув униз. На пузатого половинчика, що тремтів від страху й маківкою кучерявої голови сягав йому трохи вище поясу.

— Bloede Pherian, — просичав. — Людський прислужнику! Відійди!

Другий з ельфів підскочив, пхнув хірурга держаком шпонтона. Расті впав на коліна. Високий ельф грубо скинув Іолу з пораненого, здійняв меч.

І завмер, побачивши на чорному згорнутому плащі під головою пораненого срібне полум’я дивізії «Дейтвен». І знаки полковника.

— Yaevinn! — крикнула, вриваючись у намет, ельфійка з темним, заплетеним у кіски волоссям. — Caemm, veloe! Ess’evgyriad a’Dh’oine a’en va! Ess’ tedd!

Високий ельф іще мить дивився на пораненого полковника, потім глянув на мокрі від жаху очі хірурга. Потім розвернувся на п’ятці й вийшов.

З-за стіни намету знову долинули тупіт, крики та дзвін заліза.

— Дави Чорних! Бий-убивай! — кричала тисяча голосів. Хтось завив по-звірячому, виття перейшло в жахливе хрипіння.

Расті спробував підвестися, але ноги його не слухали. Як і руки.

Іола, яку били сильні спазми ледь стримуваного плачу, скрутилася на ношах пораненого нільфгардця. У формі зародка.

Шані плакала, не намагаючись приховувати сліз. Але тримала гаки. Марті спокійно шила, тільки губи її рухалися в якомусь німому, безголосому монолозі.

Расті, усе ще не в силах звестися, усівся. Знайшов поглядом очі скорченого, затиснутого в кут намету санітара.

— Дай-но мені ковток горілки, — сказав із зусиллям. — Тільки не кажи, що не маєш. Знаю я вас, шельм. Завжди маєте.

***

Генерал Бленгайм Бленкерт звівся в стременах, витягнув, наче журавель, шию, прислухаючись до відголосків битви.

— Розвернути стрій, — наказав командирам. — А за тим пагорбом відразу переходимо у чвал. З того, що говорять розвідники, випливає, що ми вийдемо прямісінько на правий фланг Чорних.

— І дамо їм на боби! — тоненько крикнув один із лейтенантів, шмаркач із шовковистими й дуже рідкими вусиками. Бленкерт глянув на нього скоса.

— Прапороносців наперед, — наказав, витягуючи меча. — А в атаці кричати: «Реданія!», кричати, скільки духу в грудях! Нехай хлопці Фольтеста й Наталіса знають, що йде допомога.

***

Граф Коб де Рюйтер бився в різних битвах сорок років, від шістнадцятого року життя. Більше того, був солдатом у восьмому поколінні, без сумніву, мав щось у генах, щось, що призводило до того, що рик і шум битви, гармидер, які для будь-кого іншого були б просто жахливими й всеохопними, для Коба де Рюйтера були наче симфонія, наче інструментальний концерт. Де Рюйтер миттєво почув у тому концерті нові ноти, акорди й тони.

— Уррра, хлопці! — рикнув, розмахуючи булавою. — Реданія! Реданія надходить! Орли! Орли!

З півночі, з-за пагорба, неслася до битви маса кінноти, над якою фуркотіли амарантові прапорці та великий гонфалон зі срібним реданським орлом.

— Допомога! — крикнув де Рюйтер. — Допомога йде! Уррра! Бий Чорних!

Солдат у восьмому поколінні, він миттєво помітив, що нільфгардці розгортають фланг, намагаючись розвернутися до допомоги зімкнутим фронтом. Знав, що не може їм того дозволити.

— За мною! — крикнув, вириваючи з рук хорунжого штандарт. — За мною! Третогорці, за мною!

Вони вдарили. Ударили самовбивчо й страшно. Але результативно. Нільфгардці з дивізії «Венендаль» змішали стрій, і тоді в них із розгону врізалися реданські хоругви. До неба здійнявся великий вереск.

Коб де Рюйтер уже того не бачив і не чув. Випадкова арбалетна стріла вдарила його просто в скроню. Граф обвис у сідлі та впав із коня, хоругва накрила його, наче саван.

Вісім поколінь де Рюйтерів, що загинули в боях, слідкуючи за битвою із засвітів, схвально кивали.

***

— Можна сказати, пане ротмістре, що нордлінгів того дня врятувало чудо. Або збіг обставин, якого ніяк не можна було передбачити… Щоправда, Рестіф де Монтолон пише у своїй книжці, що фельдмаршал Коегорн помилився в оцінці сил і намірів супротивника. Що вдався до великого ризику, розділивши групу армій «Центр» і вирушивши кавалерійським загоном. Що ризиковано прийняв битву, не маючи щонайменше трикратної переваги. І що він не скористався розвідкою, не виявив реданської армії, яка йшла на допомогу…

— Кадете Путткаммер! Сумнівної вартості «творів» пана де Монтолона немає в програмі цієї школи! А Його Імператорська Величність висловився про ту книжку принципово критично! Тож, кадете, не цитуйте її тут. Бо, чесно кажучи, це мене дивує. Досі ви відповідали добре, майже відмінно, і раптом, кадете, починаєте нам тут теревенити про чудеса та збіги обставин, а насамкінець дозволяєте собі критику командних умінь Менно Коегорна, одного з найвидатніших військових вождів, яких мала Імперія. Кадете Путткаммер і решта, якщо ви серйозно думаєте про складання іспиту на офіцерський чин, вам треба послухати й запам’ятати: під Бренною причиною поразки були ніякі не чудеса чи випадковості, а змова! Ворожі диверсійні сили, зрадницькі елементи, підлі баламути, космополіти, політичні банкрути, зрадники та продажні тварюки! Виразка, яку пізніше випалили розпеченим залізом. Але перш ніж це сталося, ті підлі зрадники власного народу поширювали своє павутиння й плели змови! Це вони тоді обплели й зрадили фельдмаршала Коегорна, ошукали його та змусили помилитися! То вони, розбійники без честі й віри, звичайні…

***

— Сучі сини, — повторив Менно Коегорн, не відводячи підзорну трубу від ока. — Звичайні сучі сини. Але я вас знайду, почекайте, я вас навчу, що значить «рекогносцировка»! Де Вінгальт! Особисто відшукаєш офіцера, який був у патрулі за пагорбами на півночі. Усіх, увесь патруль повісити.

— Слухаюся! — клацнув підборами Аудер де Вінгальт, aide-de-camp фельдмаршала. На той момент він не міг знати, що Ламарр Флаут, той офіцер із патруля, саме зараз помирає, затоптаний кіньми атакуючого з флангу секретного резерву нордлінгів — того самого, який він так і не виявив. Де Вінгальт також не міг знати, що й самому йому залишилося тільки дві години життя.

— Скільки там їх, пане Траге? — Коегорн і далі не відводив підзорну трубу від ока. — Як на вашу думку?

— Щонайменше десять тисяч, — сухо відповів командир Сьомої дерланської. — Переважно Реданія, але бачу також крокви Едірну… Є і єдиноріг, а значить, маємо ще й Кедвен… Силою щонайменше хоругви…

***

Хоругва йшла чвалом, з-під копит летіли пісок та каміння.

— Уперед, Бура! — ричав п’яний, як завжди, сотник Півгарнця. — Бий-убивай! Кедвееен! Кедвеееен!

«Прокляття, але ж хочеться мені відлити, — подумав Зивік. — Треба було відлити перед битвою…»

Тепер, може, і не буде коли.

— Уперед, Бура!

«Завжди Бура. Де щось погане діється — то Бура. Кого шлють як експедиційний корпус у Темерію? Буру. Завжди Буру. А мені відлити хочеться».

Вони були вже поруч. Зивік крикнув, крутнувся в сідлі й утяв від вуха, розвалюючи наплічник і плече вершника в чорному плащі зі сріблястою восьмикутною зіркою.

— Бура! Кедвееен! Бий-убивай!

З громом, гуркотом і дзвоном серед рику людей і вищання коней Бура хоругва зіткнулася з нільфгардцями.

***

— Де Мелліс-Сток і Бребан упораються з тієї підмогою, — сказав спокійно Елан Траге, командир Сьомої дерланської бригади. — Сили рівні, нічого поганого ще не сталося. Дивізія Тирконнеля врівноважує лівий фланг, «Магне» та «Венендаль» тримаються на правому. А ми… Ми можемо перехилити шальки, пане фельдмаршале…

— Ударити в стик, як тоді ельфи, — зльоту зрозумів Менно Коегорн. — Виходячи в тили, породжуючи паніку. Точно! Так і зробимо, Великим Сонцем клянуся! До хоругов, панове! «Навсікая» й Сьома, настав ваш час!

— Хай живе імператор! — крикнув Кес ван Ло.

— Пане Вінгальт. — Фельдмаршал обернувся. — Прошу зібрати ад’ютантів та ескадрон охорони. Досить бездіяльності! Ідемо в наступ разом із Сьомою дерланською!

Аудер де Вінгальт трохи зблід, але відразу опанував себе.

— Хай живе імператор! — крикнув, і голос його майже не тремтів.

***

Расті кроїв, поранений вив і шкрябав стіл. Іола, стійко змагаючись із запамороченням, пильнувала пов’язки й затиски. З боку входу в намет було чути підвищений голос Шані.

— Куди? Чи ви подуріли? Тут живі чекають на порятунок, а ви куди претеся з тим трупом?

— Але ж це сам барон Анзельм Обрі, пані фельдшерко! Командир хоругви!

— Це був командир хоругви! А тепер він покійник! Вдалося вам принести його сюди одним шматком тільки завдяки тому, що його лати щільні! Заберіть його. Тут лазарет, а не морг!

— Але ж, пані фельдшерко…

— Не загороджувати вхід! Оно, несуть когось, хто ще дихає. Принаймні здається, що дихає. Бо, може, то тільки гази.

Расті пирхнув, але відразу нахмурився.

— Шані! Підійди-но сюди! Запам’ятай, шмаркачко, — сказав він крізь стиснуті зуби, схилений над розпатраною ногою, — хірург може дозволити собі цинізм тільки після десяти років практики. Запам’ятала?

— Так, пане Расті.

— Візьми распатор та відтягни надкісницю… Прокляття, варто його ще трохи знеболити… Де Марті?

— Ригає за наметом, — без тіні цинізму промовила Шані. — Наче кіт.

— Чародії, — Расті взяв пилку, — замість того, щоб вигадувати страшні та потужні закляття, повинні зосередитися, я вважаю, на винайденні одного-єдиного. Завдяки якому могли б накладати дрібні чари. Наприклад, знеболювальні. Але безпроблемно. І без ригачки.

Пилка заскреготіла та захрупала по кості. Поранений вив.

— Міцніше пов’язку, Іоло!

Кістка нарешті уступила. Расті обробив її долотом, обтер чоло.

— Судини й нерви, — промовив машинально й без потреби, оскільки раніше, ніж він закінчив фразу, дівчата вже шили. Він зняв зі столу відрізану ногу й відкинув у куток, на купу інших відрізаних кінцівок. Поранений із якогось часу не ричав і не вив.

— Зомлів чи помер?

— Зомлів, пане Расті.

— Добре. Заший куксу, Шані. Давайте наступного! Іоло, іди й перевір, чи Марті вже все виригала.

— Цікаво, — тихенько промовила Іола, не піднімаючи голови, — скільки років практики маєте ви, пане Расті? Сто?

***

Через кільканадцять хвилин форсованого маршу, душного, у куряві, верески сотників і десятників урешті припинилися, і визімські загони розгорнулися в бойовий стрій. Ярре, дихаючи, наче риба, — хапаючи повітря устами, — побачив воєводу Бронібора, який гордовито височів перед строєм на своєму пречудовому скакуні, вкритому залізним панциром. Сам воєвода також був у повному обладунку. Зброя його була емальованою в блакитні паси, від чого Бронібор здавався величезною бляшаною макреллю.

— Як ви себе маєте, тюхтії?

Шеренги пікінерів відповіли розкотистим, наче далекий грім, бурчанням.

— Чую якісь такі звуки, наче пердіж, — констатував воєвода, розвертаючи броньованого коня й проводячи його перед фронтом. — Значить, добре ся маєте. Бо коли маєте ся погано, то не пердите впівголоса, а виєте та скавчите, наче скажені. По пиках ваших бачу, що рветеся ви до бою, що марите про битву, що нільфгардців уже дочекатися не в змозі! Що, визімські розбійники? Маю для вас тоді добру звістку! Ваші мрії здійсняться за малу хвилинку. За хвилинку масесеньку та тонюсіньку.

Пікінери знову забурчали. Бронібор, доїхавши до кінця лінії, розвернувся, говорив далі, постукуючи буздиганом об оздоблену луку сідла.

— Нажерлися ви куряви, піхото, маршируючи за панцирними! До цієї пори замість слави й трофеїв нюхали ви кінські сраки. Ще б трохи — і сьогодні навіть, коли до великої потреби дійшло, не потрапили б ви на поле слави. Але вдалося вам, вітаю від усього серця! Тут, під селом цим, назву якого я забув, покажете нарешті, чого ви як військо варті. Та хмара, що на полі бачите, то нільфгардська кавалерія, яка має намір рознести нашу армію фланговим ударом, зіпхнути нас, потопити в багні цієї річки, назву якої я також забув. Вам, славетним визімським пікінерам, з ласки короля Фольтеста та конетабля Наталіса випала честь боронити діру, що виникла в наших шеренгах. Заткнете ту діру власними, так висловлюся, грудьми, стримаєте нільфгардську атаку. Радієте, братики, га? Розпирає вас від гордощів?

Ярре, стискаючи держак піки, роззирнувся навколо. Нічого не вказувало на те, аби солдати раділи перспективі близького бою, а якщо й розпирала їх гордість через закривання діри, то вміло вони ту гордість приховували. Мельфі, який стояв праворуч від хлопця, бурмотів під носа молитву. Зліва Дьосла, професійний солдат, шмаркав, лаявся й нервово кахикав.

Бронібор розвернув коня, вирівнявся в сідлі.

— Не чую! — гарикнув. — Спитав я, чи розпирає вас, сука, гордість?

Цього разу пікінери, не бачачи іншого виходу, заревіли єдиним голосом, що розпирає. Ярре також ричав. Як усі, то всі.

— Добре! — Воєвода зупинив коня перед фронтом. — А зараз поставте отут мені порядний стрій! Сотники, на що ви чекаєте, трясця вашій матері?! Сформувати чотирикутник! Перша шеренга на коліно, друга — стоїть! Піки в землю! Не тим кінцем, дурню! Так, так, тобі кажу, ти, виродку зарослий! Вище, вище залізяччя, діди! Тісніше, щільніше, поряд, плечем до плеча! Ну, тепер-от добре виглядаєте! Майже як військо!

Ярре опинився в другій шерензі. Міцно впер піку в землю, стиснув держак спітнілими від страху долонями. Мельфі безустанку правив молитву за конаючих. Дьосла гарчав невиразно, повторював по колу різні слова, які здебільшого стосувалися подробиць інтимного життя нільфгардців, собак, сук, королів, конетаблів, воєвод і матерів їх усіх.

Хмара на полі росла.

— Не пердіти там, зубами не стукати! — гарикнув Бронібор. — Ідея, що тими звуками можна наполошити нільфгардських коней, хибна! Нехай ніхто не має таких думок! Те, що на вас іде, це бригади «Навсікая» та Сьома дерланська, знамените, люте, вишколене військо! Їх не вдасться налякати! Їх не вдасться перемогти! Їх просто треба позабивати! Вище піки!

Звіддаля було чути тихий ще, але все голосніший перестук копит. Земля почала тремтіти. У хмарі пилу, наче іскри, почали блискати вістря.

— На ваше засране щастя, визімці, — заричав воєвода знову, — звичайна піка піхоти нового модернізованого зразка має двадцять один фут довжини! А в нільфгардському мечі три з половиною фути. Ви ж, певно, умієте рахувати? То знайте, що вони також уміють. Але розраховують, що ви не витримаєте, що вилізе з вас правдива ваша натура, що підтвердиться й назовні вилізе, що ви — засранці, боягузи та паршиві вівцеїбці. Чорні на те розраховують, що кинете ви ваші тички та почнете втікати, а вони стануть гнати вас полем і сікти по хребтах, потилицях і карках, сікти комфортно та без проблем. Запам’ятайте, сволото, що хоча страх надає п’яткам надзвичайної прудкості, від кінних ви не втечете. Хто хоче жити, кому милі слава та здобич, той має стояти! Стояти твердо! Як мур стояти! І тримати стрій!

Ярре озирнувся. Арбалетники за лінією пікінерів уже крутили рукоятями, нутрощі чотирикутника наїжачилися вістрями гвізарм, рунок, алебард, глевій, кос і вил. Земля тряслася все виразніше та сильніше; у чорній стіні кінноти, що на них неслася, можна було розрізнити вже окремих вершників.

— Мамо, мамуню, — повторював тремтячими губами Мельфі. — Мамо, мамуню…

— …твою мати, — буркотів Дьосла.

Тупіт наростав. Ярре хотів облизнути губи, але не зумів. Язик припинив поводитися нормально, зробився чужим, кілком, а сухий був, наче мочало. Тупіт наростав.

— Тісніше! — гарикнув Бронібор, видобуваючи меча. — Відчути плече товариша! Пам’ятайте: жоден із вас не б’ється сам! А єдиними ліками проти страху, який ви відчуваєте, є піка в руках! Готуйся до бою! Піки на рівень грудей коня! Що станемо робити, визімські розбишаки? Питаю вас!

— Стояти твердо! — гарикнули єдиним голосом пікінери. — Стояти, як мур! Тримати стрій!

Ярре також ричав. Як усі, то всі. З-під копит кінноти, що йшла клином, розліталися пісок, камінці та дерен. Атакуючі вершники верещали, наче демони, крутили зброєю. Ярре навалився на піку, втягнув голову в плечі та приплющив очі.

***

Ярре, не перериваючи писання, різким рухом кукси відігнав осу, що крутилася над каламарем.

На ніщо зійшов концепт маршала Коегорна: його фланкований загін затримала героїчна визімська піхота під воєводою Бронібором, криваво за своє геройство заплативши. А під час того, коли визімці чинили опір, на крилі лівому нільфгардці пішли врозсип: одні розбіглися, інші купчитися почали й купами боронитися, звідусіль оточені. Те саме начебто сталося й на правову крилі, де завзятість ґномів і кондотьєрів наприкінець над натиском Нільфгарду верх узяли. На всьому фронті один великий крик тріумфу піднявся, а в серця королівських рицарів новий дух вступив. А в нільфгардців дух підупав, руки в них помліли, а наші лущити їх почали, наче горох, аж відлуння пішло.

І зрозумів фельдмаршал Коегорн, що баталію програно, побачив, як гинуть і навтікача йдуть навколо нього бригади.

І прибігли в той час до нього офіцери та рицарі, коня подаючи свіжого, волаючи, аби тікав, рятував своє життя. Але нелякливе билося серце в грудях нільфгардського маршала. «Не годиться! — заволав він, відпихуючи простягнену до нього вуздечку. — Не годиться, аби мав я, наче боягуз, тікати з поля, на якому під моїм командуванням стільки добрих мужів пало за імператора». І додав мужній Менно Коегорн…

***

— Немає вже куди з’йохувати, — додав спокійно й тверезо Менно Коегорн, оглядаючи поле. — Закрили нас з усіх боків.

— Дайте ваш плащ і шолом, пане маршале. — Ротмістр Сіверс стер з обличчя піт і кров. — Беріть мої! Спускайтеся з коня, беріть мого… Не протестуйте! Ви мусите жити! Ви потрібні Імперії, незамінні… Ми, дерланці, ударимо по нордлінгам, відтягнемо їх на себе, а ви ж спробуйте пробитися туди, униз, за рибний ставок…

— Не вийти нам із того! — пробурмотів Коегорн, хапаючи вуздечку, що йому подали.

— То честь, — вирівнявся в сідлі Сіверс. — Я солдат! Із Сьомої дерланської! До мене, нумо! До мене!

— Удачі, — буркнув Коегорн, накидаючи на спину дерланський плащ із чорним скорпіоном на плечі. — Сіверс?

— Так, пане фельдмаршале?

— Нічого. Удачі, хлопче.

— І вам нехай щастя сприяє, пане фельдмаршале. На коня, уперед!

Коегорн дивився їм услід. Довго. До того моменту, коли групка Сіверса з криками, виском та брязкотом зіткнулася з кондотьєрами. Із загоном, що переважав їх кількістю і якому на допомогу відразу поспішили інші. Чорні плащі Дерлану зникли серед кондотьєрської сірості, усе потонуло в куряві.

Коегорна повернуло до тями нервове покашлювання де Вінгальта та ад’ютантів. Він підтягнув путлиці та крила. Заспокоїв нервового скакуна.

— На коней! — скомандував.

Спочатку їм щастило. На початку долинки, що вела до річки, завзято боронився танучий, збитий у наїжачене вістрями кільце загін недобитків бригади «Навсікая», на якому нордлінги на короткий час зосередили весь свій натиск і всю силу, пробиваючи в кільці діру. Цілковито насухо, зрозуміло, їм не пішло — мусили прорубуватися крізь лаву легкої волонтерської кавалерії, якщо судити за знаками, то брюґґівської. Бій був коротенький, але лютий. Коегорн втратив та відкинув уже всі рештки, навіть видимість пафосного героїзму, зараз хотів уже тільки вижити. Навіть не оглядаючись на ескорт, що сікся з брюґґійцями, погнав з ад’ютантами до річки, припадаючи до шиї коня.

Дорога була вільною, за річкою, за кривими вербами розтягувалася пуста рівнина, на якій не було видно жодних ворожих військ. Чвалуючи поряд із Коегорном, Аудер де Вінгальт також те побачив і закричав тріумфально.

Завчасно.

Від повільної та каламутної течії річки їх відділяла поросла яскраво-зеленим рдестом лука. Коли вони увірвалися на неї на повному галопі, коні раптово провалилися по черева в багно.

Фельдмаршал перелетів через голову жеребця й хлюпнув у грязюку. Навколо іржали та борсалися коні, верещали люди — у багні, вкриті зеленою ряскою. Серед того пандемоніуму Менно почув раптом інший звук. Звук, що означав смерть.

Сичання стріл.

Кинувся в бік річища, лізучи по стегна в густому намулі. Ад’ютант, який продирався поряд, раптом упав долілиць, фельдмаршал устиг побачити стрілу, що стирчала в його спині аж по пера. Тієї самої миті відчув страшенний удар у голову. Хитнувся, але не впав, зав’язнувши в багні та мочарах. Хотів крикнути, але зумів лише загарчати. «Я живий, — подумав, намагаючись вирватися з лабетів клейкого шламу. Кінь, що рвався з пастки, вдарив його копитом у голову, глибоко вдавлена бляха розбила йому щоку, вибила зуби, покалічила язик… — У мене кровотеча… Ковтаю кров… Але живу…»

Знову брязкання тятиви, сичання пір’я, стукіт стріл, що пробивають панцирі; крики, кувікання коней, хлюпіт та бризки крові. Маршал обернувся й побачив на березі стрільців: малі, пузаті фігури в кольчугах, місюрках і шпичастих шоломах. «Ґноми», — подумав.

Брязкіт тятиви арбалетів, свист стріл. Іржання шаліючих коней. Крики людей, що захлинаються водою й грязюкою.

Обернений до стрільців Аудер де Вінгальт крикнув, що здається, високим, писклявим голосом просив про милосердя й пощаду, обіцяв викуп, благав про життя. Уторопавши, що ніхто не розуміє його слів, підняв над головою меч, який тримав за клинок. Міжнародним, чи не космополітичним жестом здавання простягнув зброю в бік ґномів. Не був зрозумілим або був зрозумілий неправильно, бо дві стріли вдарили його в груди з такою силою, що удар аж вирвав його з багна.

Коегорн здер із голови побитий шолом. Досить добре знав мову нордлінгів.

— Я фельфмалшал Коеон… — пробелькотів, плюючись кров’ю. — Фельфмалшал… Коеон… Фдаюфя… Палдону… Палдону…

— Що там він говорить, Золтане? — здивувався один зі стрільців.

— Та пес грав його та його балаканину! Бачиш гаптування на його плащі, Монро?

— Срібний скорпіон! Хааа! Хлопаки, бийте сучого сина! За Калеба Страттона!

— За Калеба Страттона!

Клацнули тятиви. Одна стріла вдарила Коегорна просто в груди, друга — у стегно, третя — у ключицю. Фельдмаршал Імперії Нільфгард перекинувся назад, у рідку грязюку; рдест і мочарі розступилися під його вагою. «Ким, прокляття, міг бути отой Калеб Страттон? — устиг подумати він. — У житті ніколи не чув я про жодного Калеба…»

Каламутна, густа, брудно-кривава вода річки Хотлі плюснула над його головою й вдерлася до горлянки.

***

Вона вийшла з намету, аби ковтнути свіжого повітря. І тоді побачила його, як сидить поряд зі столом коваля.

— Ярре!

Він підвів на неї очі. У тих очах була пустка.

— Іола? — запитав, ледь ворушачи напухлими губами. — Звідки ти…

— Теж мені запитання! — перервала його відразу. — Краще скажи, звідки тут ти взявся?

— Ми принесли нашого командира… Воєводу Бронібора… Пораненого…

— Тебе також поранено. Покажи мені ту руку. Богине! Ти ж кров’ю стечеш, хлопче!

Ярре дивився на неї, а Іола почала раптом сумніватися, чи він її бачить.

— Зараз битва, — сказав хлопець, трохи поклацуючи зубами. — Треба стояти, наче мур… Твердо, у строю. Ті, хто поранений легко, повинен носити до лазарету… тих, хто поранений важко. То наказ.

— Руку покажи.

Ярре завив коротко, стиснуті зуби заклацали в дикому staccato. Іола нахмурилася.

— Йой, жахливо воно виглядає… Йой, Ярре, Ярре… Побачиш, матінка Неннеке буде сердитися… Ходімо зі мною.

Помітила, як він зблід, коли побачив. Коли відчув сморід, що висів під тканиною намету. Похитнувся. Вона його підтримала. Бачила, як дивиться на закривавлений стіл. На людину, що там лежить. На хірурга, малого половинчика, який раптом підскочив, затупав ногами, вилаявся гидко й кинув на землю скальпель.

— Холера! Сука! Навіщо? Навіщо воно так?! Навіщо воно так мусить бути?!

На те запитання не відповів ніхто.

— Хто це був?

— Воєвода Бронібор, — пояснив слабким голосом Ярре, дивлячись просто перед собою своїм порожнім поглядом. — Наш командир… Стояли ми в строю твердо. Наказ. Наче мур. А Мельфі вбили.

— Пане Расті, — попросила Іола. — Цей хлопець — мій знайомий… Він поранений…

— Тримається на ногах, — оцінив хірург. — А тут один помираючий чекає на трепанацію. Тут немає місця для жодного кумівства…

Цієї миті Ярре з чималим відчуттям драматизму зомлів і звалився на підлогу. Половинчик пирхнув.

— Ну добре, на стіл його, — скомандував. — Ого, а рука добряче побита. На чому вона, цікаво, тримається? Хіба на рукаві? Джгут, Іоло! Міцно! І не думай мені тут плакати! Шані, подай мені пилку.

Пилка з огидним хрупанням вгризлася в кістку вище від розбитого ліктьового суглоба. Ярре прийшов до тями та закричав. Жахливо, але коротко. Бо, коли кістка піддалася, зомлів знову.

***

Так ото й полягла сила Нільфгарду в пилу й поросі на бреннських полях, а маршові Імперії на північ було покладено остаточний край. Забитими й у полон узятими Імперія людей втратила при Бренні сорок і чотири тисячі. Лягли квіт рицарства, елітна кавалерія. Загинули, у неволю пішли або безвісти згинули вожді такі, як Менно Коегорн, Брайбант, де Мелліс-Сток, ван Ло, Тирконнель, Еггебрахт та інші, чиї імена в наших архівах не збереглися.

Так воно й стала Бренна початком кінця. Але годиться записати, що битва та була лише малим камінцем у будівлі, і малою була б увага до неї, якби не те, що плоди перемоги мудро було використано. Годиться нагадати, що замість на лаврах спочивати, слави й почестей чекати Ян Наталіс майже без перепочинку рушив на південь. Загін кавалерії під Адамом Панґраттом та Юлією Абатемарко розбив дві дивізії Третьої армії, що йшли із запізнілою допомогою до Менно Коегорна, розгромив їх так, що nec nuntius cladis[Без (жодного) свідка поразки (лат.).]. На звістку про те решта групи армій «Центр» соромницьки зади показала й за Яругу в поспіху відійшла, а оскільки Фольтест і Наталіс їм на п’ятки наступали, то втратили імперці цілі табори й усі свої обложні машини, якими в писі своїй думали Визіму, Ґорс Велен і Новіград здобувати.

І як лавина, що з гір сходить, щомиті снігом обростає й усе більшою стає, так і Бренна для Нільфгарду все гірші мала наслідки. Погані настали часи для групи армії «Верден» під керівництвом де Ветта, якій корсари зі Скелліге та король Етайн із Цідарісу великі прикрості в партизанській війні вчиняли. Коли ж де Ветт про Бренну довідався, коли звістка про те до нього дійшла, що форсованим маршем ідуть на нього король Фольтест і Ян Наталіс, відразу ж він до відступу наказав грати й спішно за річку до Цінтри втік, трупами встеляючи шлях утечі, бо на звістку про нільфгардську поразку у Вердені наново повстання розпалилося. Тільки в Настрозі, Розрозі й Бодрозі, фортецях нездобутих, міцні залишилися залоги, звідки вони лише після Цінтрійського миру почесно й зі штандартами вийшли.

В Едірні ж звістка про Бренну до того призвела, що розсварені королі Демавенд і Генсельт правиці один одному подали та разом проти Нільфгарду виступили. Група армій «Схід», що під командуванням герцога Ардала еп Дагі до долини Понтару марширувала, проти обох примирених королів стати не змогла. Зміцнені загонами з Реданії та гверільями королеви Меви, які тили нільфгардцям жорстоко рвали, Демавенд та Генсельт, не барячись, по нільфгардцям ударили, і там, під Альдерсбергом, відповідно, скажімо так, історичній справедливості у славетній битві дощенту тих розбили, хоча за Нільфгардом і чимала чисельна перевага тоді була. Так ото дух і мистецтво над силою тупою й брутальною тріумф узяли.

Годиться ще про одну справу написати: того, що під Бренною із самим Менно Коегорном сталося, ніхто не відає. Одні мовлять: загинув, а тіло нерозпізнаним у братській поховали могилі. Другі мовлять: живим утік, але, імператорського лякаючись гніву, до Нільфгарду не повернувся, а сховався в Брокілоні, серед дріад, і там пустельником залишився, бороду до самої землі відпустивши. І там-таки, засмучений, і помер.

А серед простого люду ширяться оповідки, що немовби повертався ночами маршал на поле Бренни й ходив між курганами, стогнучи: «Віддайте мені мої легіони!» — а наприкінець повісився на осиці на пагорбі, який після того Шибеничним названо. І ночами можна привид того славетного маршала серед інших примар зустріти, які побойовисько купно провідують.

— Дідусю Ярре! Дідусю Ярре!

Ярре підвів голову від паперів, поправив окуляри, що сповзали по спітнілому носі.

— Дідусю Ярре! — крикнула знову на верхніх регістрах його наймолодша онука, рішуча й метка шестилітка, яка, дякувати богам, удалася, скоріше, у доньку Ярре, ніж у млявого зятя.

— Дідусю Ярре! Бабця Люцена веліла сказати, що досить вже на сьогодні отого пустого калякання буде й що підвечірок на столі!

Ярре обережно склав списані аркуші та закоркував каламар. У куксі руки пульсував біль. «Погода зміниться, — подумалося йому. — Прийде дощ».

— Дідусю Яааааррееее!

— Іду вже, Цірі. Іду.

***

Коли вони впоралися з останнім пораненим, було вже добряче за північ. Завершальні операції проводили вже при світлі — звичайному, від лампи, а потім і магічному. Марті Содерґрен прийшла до тями після короткої кризи, і хоча була блідою, наче смерть, скутою та ненатуральною в рухах, наче голем, чарувала вправно й ефективно.

Була чорна ніч, коли вони вийшли з намету, усі четверо, коли сиділи, спершись спинами об тканину.

Рівнина була сповнена вогнями. Різними вогнями — нерухомими вогнями биваків, рухливими вогнями смолоскипів і скіпок. Ніч звучала далекими співами, скандуваннями, криками й віватами.

Ніч навколо них також жила уривчастими криками й стогонами поранених. Благаннями й зітханнями помираючих. Вони того вже не чули. Призвичаїлися до відлуння страждань та помирання, звуки ті були для них звичайними, натуральними, настільки ж невід’ємними від ночі, як і скрекотання жаб на болотах над річкою Хотлі чи співи цикад на акаціях над Золотим ставом.

Марті Содерґрен лірично мовчала, спершись на плече половинчика. Іола й Шані, обійнявшись, притулившись, пирхали час від часу тихим і безглуздим сміхом.

До того, як сісти під наметом, вони випили кілька келихів горілки, а Марті почастувала всіх своїм останнім закляттям — звеселяючим чаром, що зазвичай використовувала під час виривання зубів. Расті почувався ошуканим тим почастунком: поєднаний із магією трунок замість того, щоб розслабляти, отупляв його, а замість того, щоб нівелювати зморення, посилював. Замість того, щоб дати забуття, загострював спогади.

«Виглядає, — подумав він, — що алкоголь і магія діють як належить тільки на Іолу та Шані».

Він озирнувся й у світлі місяця побачив на обличчях обох дівчат полиск від сріблястого сліду сліз.

— Цікаво, — сказав, облизуючи задерев’янілі, нечутливі губи, — хто в цій битві переміг. Чи хтось те знає?

Марті повернула до нього обличчя, але й далі продовжувала лірично мовчати. Цикади грали серед акацій, верб та вільх над Золотим ставом, жаби скрекотали. Поранені стогнали, благали, зітхали. І помирали. Шані та Іола хихотіли крізь сльози.

***

Марті Содерґрен померла через два тижні після битви. Зв’язалася з офіцером з Вільної Кондотьєрської Компанії. Сприймала ту пригоду легко. На відміну від офіцера. Коли Марті, яка полюбляла зміни, зв’язалася з темерійським ротмістром, ошалілий від ревнощів офіцер штрикнув її ножем. Його за те повісили, але цілительку врятувати не вдалося.

Расті та Іола померли в Маріборі через рік після битви, під час найбільшого вибуху епідемії кривавої гарячки — зарази, що звалася Червоною Смертю, або — за назвою корабля, на якому її привезли, — чумою Катріони. Тоді з Марібора втекли всі медики й більшість жерців. Расті та Іола, зрозуміло, залишилися. Лікували, бо були лікарями. Те, що на Червону Смерть не було ліків, не мало для них жодного значення. Заразилися обоє. Він помер на її руках, у міцному, що будив довіру, утиску її великих, некрасивих, селянських долонь. Вона померла на чотири дні пізніше. Самотня.

Шані померла через сімдесят два роки після битви. Як славетна й оточена пошаною відставна деканка медичної кафедри оксенфуртського університету. Покоління майбутніх хірургів повторювали її славетний жарт: «Зший червоне з червоним, жовте — з жовтим, біле — з білим. Точно буде добре».

Мало хто зауважував, як після виголошення того жарту пані деканка крадькома витирала очі.

Мало хто.

***

Жаби скрекотали, цикади грали серед верб над Золотим ставом. Шані та Іола хихотіли крізь сльози.



— Цікаво, — повторив Міло Вандербек, половинчик, польовий хірург, відомий як Расті. — Цікаво, хто переміг?
— Расті, — сказала лірично Марті Содерґрен. — Повір мені, це остання річ, якою б я переймалася, якби була на твоєму місці.
Одні з вогників високі були та яскраві, світили ясно й жваво, інші ж були малесенькі, хисткі та тремтливі, а світло їхнє тьмянішало та завмирало. На самому кінці ж був один вогник малесенький і такий слабкий, що ледь тлів, ледь жеврів, блискаючи з чималою натугою, майже згаснувши вже цілковито.
— Чиїм є отой вогник, що пригасає? — запитав відьмак.
— Твій, — відповіла Смерть.
Флоуренс Деланной. Казки й казання

Розділ 9

Плоскогір’я чи не аж до далеких, синіх від імли верхівок гір було як справжнє кам’яне море: там із хвилею у вигляді горба чи грані, а тут наїжачене гострими зубцями рифів. Враження те лише посилювалося остовами кораблів. Десятками остовів. Галер, галеасів, когів, каравел, бригів, хольків, дракарів. Деякі виглядали так, наче вони опинилися тут нещодавно, інші були купами дощок і шпангоутів, у яких ледь вгадувалися колишні кораблі, — вони лежали тут десятки, а може, і сотні років.

Деякі з кораблів лежали кілями догори, інші, перекинуті на бік, виглядали так, наче їх викинули сатанинські шторми та шквали. Ще інші справляли враження таких, що ось-ось тільки пливли, ішли вперед посеред того кам’яного океану. Стояли рівно й просто, із погордливо випнутими галеонами, зі щоглами, що вказували на зеніт, із рештками розгорнутих вітрил, вантів та штагів. Мали вони навіть свої примарні екіпажі — застряглі в згнилих дошках і заплутані в мотузках кістяки мертвих моряків, навіки зайнятих нескінченною навігацією.

Попереджена появою вершника, сполошена стукотом копит, зі щогл, рей, канатів і скелетів із карканням зірвалася хмара чорних птахів. На мить вони пістряво засіяли небо, закрутилися зграєю над краєм прірви, на дні якої, сіре й гладеньке, наче ртуть, лежало озеро. На верхівці, частково здіймаючись вежами над вересовими пустками, частково нависаючи над озером утопленими в прямовисну скелю бастіонами, відкривалася темна й похмура фортеця. Кельпі затанцювала, зафоркала, рухаючи вухами, косилася на корпуси кораблів, на скелети, на весь той пейзаж смерті. На чорне птаство, що, каркаючи, поверталося вже, розсідалося на щоглах і салінгах, на вантах і черепах. Птахи зрозуміли, що самотнього вершника боятися нема чого. Якщо хтось повинен тут боятися, то саме вершник.

— Спокійно, Кельпі, — сказала зміненим голосом Цірі. — Це кінець дороги. Це відповідне місце й відповідний час.

***

Вона з’явилася перед брамою невідомо звідки, вигулькнула, наче мара, між кущами. Стражники з-під брами помітили її першими, попереджені карканням ворон, і тепер кричали, жестикулюючи й показуючи на неї пальцями, скликаючи інших.

Коли вона дісталася до надбрамної вежі, тут уже панувала товкотнеча. І збуджений гомін. Витріщалися на неї всі. Небагато тих, хто вже її знав і бачив раніше, як Бореас Мун і Дакр Сіліфант. І куди більше тих, які про неї лише чули, — новозавербовані люди Скеллена, �