Рей Бредбері
Оповідання
Переклад Є.Крижевича, В.Митрофанова, Я.Веприняка

© R. Bradbury

© Є.Крижевич, 1985, В.Митрофанов, 1988, Я.Веприняк, 1999 (переклад з англійської)

Джерела:

• Зарубіжна література. 6 клас. Посібник-хрестоматія. Тернопіль, Навчальна книга – Богдан, 1999. 400 с. – С.: 296-300 (Усмішка).
• Р.Бредбері. Марсіанські хроніки. К.: Дніпро, 1988. 592 с. – С.: 536-587 (Прощавай, літо. Друг Ніколаса Ніклбі – мій друг. Одної неминущої весни. Винятково досконале вбивство).
• Р.Бредбері. 451º за Фаренгейтом. К.: Веселка, 1985. 368с. – С.: 196-366 (Були вони смагляві й золотоокі. Гра в котика-мишки. Бетономішалка. Калейдоскоп. Папуга, який знав Татуся. Призначена година. Про блукання вічні й про Землю. Суничне віконце).

Сканування та коректура: Daymos, SK (ae-lib.org.ua), 2004

Зміст

Усмішка (Переклад Я.Веприняка)

Прощавай, літо (Переклад В.Митрофанова)

Друг Ніколаса Ніклбі – мій друг (Переклад В.Митрофанова)

Одної неминущої весни (Переклад В.Митрофанова)

Винятково досконале вбивство (Переклад В.Митрофанова)

Були вони смагляві й золотоокі (Переклад Є.Крижевича)

Гра в котика-мишки (Переклад Є.Крижевича)

Бетономішалка (Переклад Є.Крижевича)

Калейдоскоп (Переклад Є.Крижевича)

Папуга, який знав Татуся (Переклад Є.Крижевича)

Призначена година (Переклад Є.Крижевича)

Про блукання вічні й про Землю (Переклад Є.Крижевича)

Суничне віконце (Переклад Є.Крижевича)

Коротко про автора

Усмішка

На головному майдані черга постала ще о п'ятій годині, коли за вибіленими інеєм полями співали далекі півні та ніде не було вогнів. Тоді довкола, серед розбитих будівель, пасмами висів туман, але тепер, о сьомій ранку, розвиднілось, і він почав танути. Уздовж дороги по двоє, по троє підшиковувалися до черги ще люди, яких привабило до міста свято та базарний день.

Хлопчисько стояв одразу за двома чоловіками, які гучно розмовляли між собою, але у чистім холоднім повітрі звук голосів здавався удвічі гучнішим. Хлопчисько притупцьовував на місці і дмухав на свої червоні, у саднах, руки, позираючи то на брудну, з грубої мішковини, одежу сусідів, то на довгий ряд чоловіків та жінок попереду.

– Чуєш, хлопче, а ти що тут робиш так рано? - мовив чоловік за його спиною.

– Це моє місце, я тут чергу зайняв,- відповів хлопчик. [296]

– Біг би ти, хлопче, звідси та поступився своїм місцем тому, хто знається на цій справі!

– Облиш хлопця, – втрутився, різко обернувшись, один із чоловіків, які стояли попереду.

– Я ж жартую, – задній поклав руку на голову хлопчиська. Хлопчик похмуро скинув її. - Просто зважив: дивно це – дитина, так рано, а він не спить.

– Цей хлопець знається на мистецтві, зрозуміло? – сказав захисник, його прізвище було Грігсбі. – А як тебе звуть, хлопче?

– Том.

– Наш Том, вже він плюне як слід, вцілить, правда, Томе?

– Авжеж!

Сміх покотився людською шеренгою.

Попереду хтось продавав гарячу каву у тріснутих чашках. Глянувши туди, Том побачив маленьке жарке вогнище та юшку, що булькотіла в іржавій каструлі. Це була не справжня кава. її заварили з якихось ягід, зібраних на ланах за містом, та продавали по пенні за чашку зігріти шлунок, але мало хто купував – мало кому дозволяла кишеня.

Том кинув погляд туди, де черга зникала за зруйнованою вибухом кам'яною стіною.

– Кажуть, вона усміхається, – сказав хлопчик.

– Еге ж, усміхається, – відповів Грігсбі.

– Кажуть, вона зроблена з фарби та полотна.

– Правильно. Саме тому і здається мені, що вона не справжня. Та, справжня, я чув, була на дошці намальована, у давню давнину.

– Кажуть, їй чотириста років.

– Якщо не більше. Коли вже так казати, нікому не відомо, який зараз рік.

– Дві тисячі шістдесят перший!

– Правильно, так кажуть, хлопче, кажуть. Брешуть. А може, трьохтисячний. Чи п'ятитисячний. Звідки нам знати! Стільки часу самісінька веремія була... І лишилися нам лише уламки...

Вони човгали ногами, поволі просуваючись уперед по холоднім камінні бруківки.

– Скоро ми її побачимо? – сумовито протяг Том.

– Іще кілька хвилин, не більше. Вони обгородили її, повісили на чотирьох латунних стовпцях оксамитову мотузку, все як слід, щоб люди не-підходили надто близько. І затям, Томе: жодного каміння, вони заборонили жбурляти в неї камінням. [297]

– Добре, сер.

Сонце піднімалось усе вище небосхилом, несучи тепло, і чоловіки скинули з себе вимазані рядна та брудні капелюхи.

– А навіщо ми усі тут зібралися? – спитав, поміркувавши, Том. – Чому ми повинні плювати?

Грігсбі й не глянув На нього, він дивився на сонце, розмірковуючи, котра година.

– Е, Томе, причин безліч. – Він розгублено простягнув руку до кишені, якої вже давно не було, за неіснуючою цигаркою. Том бачив цей рух мільйон разів. – Тут уся справа в ненависті, ненависті до усього, що пов'язане з минулим. Дай-но відповідь мені, як ми дійшли до такого стану? Міста – купи руїн, дороги від бомбардувань – наче пилка, вгору-вниз, поля ночами світяться, радіоактивні... Ось і скажи, Томе, що це, коли не остання підлота?

– Так, сер, звичайно.

– У тому-то й річ... Людина ненавидить те, що її занапастило, що їй життя поламало. Вже так вона влаштована. Нерозумно, можливо, але така людська природа.

– А чи є хоч хто-небудь чи що-небудь, чого ми б не ненавиділи? – мовив Том.

– Ось-ось! А усе ця зграя ідіотів, яка орудувала світом у минулому! От і стоїмо тут із самісінького ранку, кишки судомить, стукотимо від холоду зубами – нові троглодити, ні покурити, ні випити, жоднісінької тобі втіхи, крім цих наших свят, Томе. Наших свят...

Том подумки перебрав свята, в яких брав участь останніми роками. Згадав, як шматували та палили книжки на майдані й усі реготали, наче п'яні. А свято науки місяць тому, коли притягли до міста останнього автомобіля, потім кинули жереб, і щасливці могли по одному разу довбонути машину кувалдою!

– Чи пам'ятаю я, Томе? Чи пам'ятаю? Та ж я розбив переднє скло – скло, чуєш? Господи, звук який був, розкіш! Тррахх!

Том і справді наче почув, як скло розсипається, виблискуючи осколками.

– А Біллу Гендерсону випало двигун роздовбати. Хех, і завзято ж він це спрацював, просто майстерно. Бамм! Та найкраще, – продовжував згадувати Грігсбі,- було того разу, коли громили завод, який ще намагався виробляти літаки. Ну й потішили ж ми душу! А потім знайшли друкарню та склад боєприпасів – і висадили їх у повітря разом! Уявляєш собі, Томе?

Том поміркував. [298]

– Еге ж.

Полудень. Пахощі зруйнованого міста отруювали спекотливе повітря, щось порпалося серед уламків будівель.

– Сер, це більше ніколи не повернеться?

– Що – цивілізація? А кому вона потрібна? Будь-кому, не мені!

– А от я готовий її терпіти, – мовив один з черги. – Не все, звичайно, але були й у ній свої добрі риси...

– Нащо марнословити! – гукнув Грігсбі. - Будь-що безсенсово.

– Е, – наполягав один із черги, – не поспішайте. Ось побачите: ще з'явиться тямовита людина, яка її підлатає. Запам'ятайте мої слова. Людина з душею.

– Не буде цього, – сказав Грігсбі.

– А я кажу, з'явиться. Людина, в якої душа горнеться до гарного. Він поверне нам – ні, не стару, а, так би мовити, органічну цивілізацію, таку, щоб ми могли жити мирно.

– Не встигнеш отямитись, як знову війна!

– Чому ж? Може, цього разу все буде інакше.

Кінець кінцем і вони ступили на головний майдан. Водночас до міста в'їхав вершник, тримаючи в руці аркуш паперу. Том, Грігсбі та всі інші, накопичуючи слину, просувалися вперед – ішли, приготувавшись, засмаковуючи, з розширеними зіницями. Серце Тома билось часто-часто, і земля палила його босі п'яти.

– Ну, Томе, зараз наша черга, не барися!

По кутках обгородженого майданчика стало четверо поліцаїв, четверо чоловіків із жовтим шнурком на зап'ястях – ознакою їхньої влади над іншими. Вони повинні були стежити за тим, щоб не кидали каміння.

– Це для того, – вже востаннє пояснив Грігсбі, – щоб кожному випало плюнути разок, зрозумів, Томе? Нумо!

Том завмер перед картиною, дивлячись на неї. У хлопчиська пересохло в роті.

– Томе, нумо! Спритніше!

– Але, – повільно мовив Том, – вона ж гарна!

– Гаразд, я плюну за тебе!

Плювок Грігсбі блиснув у сонячнім промінні. Жінка на картині посміхалася таємничо-сумовито, і Том, відповідаючи на її погляд, відчував, як калатається його серце, а у вухах неначе лунала музика.

– Вона гарна, – повторив він.

– Іди вже, поки поліція...

– Увага! [299]

Черга принишкла. Тільки що вони сварили Тома – став як пень! – а тепер усі повернулися до вершника.

– Як її звати, сер? – тихо спитав Том.

– Картину? Здається, "Монна Ліза"... Точно "Монна Ліза".

– Слухайте оголошення, – мовив вершник. - Влада постановила, що сьогодні опівдні портрет на майдані буде віддано в руки тутешніх мешканців, аби вони могли взяти участь у знищенні...

Том і отямитися не встиг, як натовп, гукаючи, штовхаючись, борсаючись, поніс його до картини. Різкий звук полотна, що рветься... Поліцаї кинулися навтікача. Натовп вив, і руки дзьобали портрет, наче голодні птахи. Том відчув, як його буквально кинули крізь розбиту раму. Сліпо наслідуючи інших, він простяг руку, схопив клапоть лисніючого полотна, смикнув та впав, а поштовхи та стусани вибили його з натовпу на землю. Весь у саднах, одяг розірваний, він дивився, як стареча жувала шматки полотна, як чоловіки розмальовували раму, розкидали ногами жорсткі клапті, шматували їх у найдрібніше лахміття.

Лише Том стояв притихлий обіч цієї свистопляски. Він зиркнув на свою руку. Вона гарячково притиснула до грудей шматок полотна, ховаючи його.

– Гей, Томе, чого ж ти? – гукнув Грігсбі.

Не кажучи ні слова, схлипуючи, Том побіг геть. За місто, на поранену воронками дорогу, через поле, через мілку річечку він біг, не обертаючись, і стиснута в кулак рука була захована під куртку.

Вже коли заходило сонце, він дістався маленького сільця та пробіг крізь нього. О дев'ятій годині він був біля розбитої ферми. За нею, у тому, що залишилося від силосної башти, під навісом, його зустріли звуки, які казали йому, що родина спить – спить мати, батько, брат. Тихесенько, мовчки, він ковзнув до вузьких дверей та ліг, часто дихаючи.

– Томе? – пролунав у темряві материн голос. -Що?

– Де ти вештався? – гримнув батько. - Постривай-но, ось я тобі вранці всиплю...

Хтось штовхнув його ногою. Його рідний брат, якому довелося сьогодні самому поратися на їхньому городі.

– Лягай! – стиха шикнула йому мати. Ще стусана.

Том дихав уже рівніше. Довкола панувала тиша. Рука його була щільно-щільно притиснута до грудей. Півгодини лежав він так, заплющивши [300] очі. Потім відчув щось: холодне біле світло. Високо в небі плив місяць, і маленький квадратик світла проповзав тілом Тома. Тільки тепер його рука послабила хватку. Тихо, обережно, прислухаючись до рухів сплячих, Том підняв її, він поквапився, глибоко-глибоко зітхнув, потім, весь охоплений чеканням, розтиснув пальці та розглядав клаптик зафарбованого полотна.

Світ спав, осяяний місяцем.

А на його долоні лежала Усмішка. Він дивився на неї у білім світлі, яке падало з опівнічного неба, і тихо повторював про себе, знову й знову: "Усмішка, чарівна усмішка..."

За годину він усе ще бачив її, навіть після того, як обережно склав та заховав. Він заплющив очі, і знову у темряві перед ним - Усмішка. Лагідна, щира, вона була там і тоді, коли він заснув, а світ охопила німа тиша, і місяць плив у холоднім небі спочатку вгору, потім униз, назустріч ранку.

Переклад з англійської Ярослава Веприняка

Джерело: Зарубіжна література. 6 клас. Посібник-хрестоматія. Тернопіль: Навчальна книга, Богдан, 1999. 400 с. – С.: 296-300.

Прощавай, літо!

Це промовляли очі бабусі.

Це повторював сам до себе дідусь.

Це відчував і Дуглас.

Прощавай, літо!

Ці слова ворушилися на дідусевих устах - він стояв на веранді й дивився на пожухлий лужок перед будинком, і не було вже видно жодної кульбаби, і пов'яли квітки конюшини, і крони дерев узялись іржею, і справжнє літо лишилося позаду, а східний вітер доносив дух єгипетської пустелі.

– Що? – перепитав Дуглас. Але вже й сам почув.

– Прощавай, літо! – Дідусь сперся на балюстраду веранди, приплющив одне око, а другим повів по небокраю. – Знаєш, Дуг, що це таке? Це квітка, що росте край дороги, і назва в неї якраз пасує до сьогоднішньої погоди. Щось там геть розладналось у Часі. Не знати навіщо повернулося літо. Чи воно забуло щось? І якось сумно стає на душі. А' потім знову весело. Прощавай, літо!

Висхла папороть під верандою впала на курну землю.

Дуглас підійшов і став поруч із дідусем: може, той поділиться з ним своїм гострим зором, здатністю бачити аж ген за пагорбами, слізьми, що підступають до очей, щастям минулих днів. Та довелось удовольнитися духом люлькового тютюну й свіжими пахощами одеколону «Тигр». У грудях хлопця немов крутилася дзига – то вона ясніла, то темніла, то виповнювала сміхом рот, то навертала на очі теплу солону вологу.

– Піду з'їм пампушку та ляжу посплю, – сказав він.

– Добрий цей звичай у нас в Іллінойсі - напакувати живота й лягти спати. [536]

Велика тепла рука важко лягла Дугласові на голову, і від цього дзига закрутилася швидше, швидше й стала тепер однакового, гарного теплого кольору.

Дорога до пампушок була вимощена радістю.

Прикрашений вусиками з цукрової пудри, Дуглас ще міркував, чи поринути йому в сон, а тим часом сон уже підкрався ззаду, пробрався в голову, м'яко вчепився в нього.

О пів на четверту пополудні все його дванадцятирічне єство занурилось у сутінь.

Потім, уже вві сні, він стріпнувся.

Десь віддалік грав оркестр якусь дивну повільну мелодію, глухо звучали мідні труби й барабани.

Дуглас підвів голову, прислухався.

Музика зазвучала гучніше, так наче оркестр вийшов з печери на ясне осоння.

Та погучнішала вона й тому, що коли спершу в оркестрі нібито було всього кілька інструментів, то з наближенням до Грінтауна їх ставало дедалі більше, немовби музиканти, підносячи над головами блискучі проти сонця труби, виходили просто із землі безлюдних кукурудзяних ланів. Десь зійшло, наче тільки того й чекало, щоб у нього вдарили, кружало місяця і враз обернулося на литавру. Десь пурхнула з віт, уже вільних від урожаю, і зазвучала флейтами-пікколо зграйка сполоханих дроздів.

– Процесія! – прошепотів Дуглас. – Але ж сьогодні не Четверте липня, та й День праці вже минув. То чого ж?..

I що гучніше лунала музика, то повільніша, глибша й сумніша вона ставала. Мовби величезна грозова хмара, линучи низько-низько над землею, вкрила тінню пагорби, затопила темрявою дахи й тепер текла вулицею. Мовби гуркотів грім.

Увесь тремтячи, Дуглас чекав.

Аж ось процесія зупинилася перед їхнім будинком.

Сонячні зблиски, відбившись від мідних труб, залітали в горішнє вікно й золотими пташками металися по кімнаті, шукаючи виходу.

Дуглас крадькома, щоб його не помітили, визирнув у вікно.

І побачив усе знайомі обличчя.

Він закліпав очима. [537]

На лужку перед будинком стояв із тромбоном у руках Джек Шмідт – вони сиділи в школі на сусідніх партах, задер догори сурму Білл Арно, Дугласів щирий приятель, пихтів, обвинутий, наче удавом, величезною трубою, перукар містер Вінескі, і... ану, постривай!..

Дуглас прислухався.

У нижніх кімнатах стояла глибока тиша.

Він миттю одвернувся од вікна й збіг сходами наниз, У кухні пахло смаженим беконом, але не було ні душі. В їдальні ще не розвіявся дух млинців, але й там тільки легкий вітрець ворушив невидимою рукою завіски.

Він метнувся до дверей і вибіг на веранду. Атож, у домі не було нікого, зате на лужку він побачив справжнє товпище.

Серед музикантів стояли дідусь із валторною, бабуся з бубоном, Живчик із дитячою дудочкою.

Тільки-но Дуглас з'явився на веранді, як усі чимдуж закричали, і, поки вони кричали, йому спало на думку, як швидко все сталося. Адже тільки мить тому бабуся залишила в кухні на дошці замішане й посилане борошном тісто, на якому зосталися сліди її пальців, і тільки мить тому дідусь відклав у бібліотеці Діккенса, а Живчик зіскочив з дикої яблуні. І ось уже вони стоять у цьому натовпі знайомих, учителів, бібліотекарок, чотириюрідних братів та сестер з далеких персикових садів, і в руках у них також музичні інструменти.

Крик затих, і, забувши про жалобну музику, яку грали перед тим, поки йшли містом, усі стали сміятися.

– Слухайте, – спитав нарешті Дуглас, – що воно за день сьогодні?

– Що за день? – перепитала бабуся. – Твій день, Дугласе.

– Мій?

– Твій, Дугласе. Особливий день. Кращий від дня народження, святковіший від різдва, врочистіший від Четвертого липня, пишніший від великодня. Твій день, Дугласе, твій! - Це вже говорив мер, він виголошував промову.

– Але ж...

– Дуг, – і дідусь показав на величезний кошик, – отут для тебе суничний пиріг.

– І суничний торт, – докинула бабуся. – І суничне морозиво!

Усі завсміхалися. Одначе Дуглас позадкував: йому [638] здавалося, ніби він сам – величезний торт Із суничного морозива, що стоїть на сонці, але не тане.

– А коли потемніє, буде фейєрверк, – озвався Живчик і дмухнув у свою дудочку. – І ще я віддам тобі свою банку із світлячками, їх там по самі вінця, я ціле літо збирав.

– Не впізнаю тебе, Живчику. З якого це дива ти її віддаєш?

– Бо сьогодні День Дугласа Сполдінга. Ми принесли тобі квіти, Дуг.

«Хлопцям квітів не приносять, – подумав Дуглас, – навіть до лікарні».

Та сестри Ремсі вже простягли до нього пучечки прощавай-літа, а дідусь казав:

– Не барися, Дуг! Ставай на чолі процесії, і рушаймо. Пароплав чекає.

– Прогулянковий? Ми попливемо на гуляння?

– Я б назвав це мандрівкою. – Містер Вінескі, перукар, обсмикнув білий фартух і глибше насунув на голову солом'яного капелюха кольору каші з кукурудзяних пластівців.- Ось послухай!

Від озера, за милю звідти, долинув тужливий гудок пароплава.

– Кроком рупії – скомандував дідусь. – Раз-два... Дуг, ну ж бо... раз-два!

– Але ж...

Бабуся вдарила в бубон, Живчик задудів у дудочку, застогнала дідусева валторна, і юрба, рушивши по колу, втягла в себе Дугласа й винесла на вулицю, а там так само втягла й собак, і ті гавкали попереду й позаду всю дорогу до центру містечка, де вуличний рух спинявся пропустити процесію, люди на тротуарах махали руками їй услід, а на горішньому поверсі міського готелю «Грінтаун» хтось подер на дрібні клаптики телефонну книгу й пожбурив їх з вікна на вулицю, – але поки те конфетті з телефонних номерів долетіло до бруківки, процесія вже спустилася з пагорба, залишивши позаду й осоння, і містечко.

Коли Іони вийшли на берег німотного озера, сонце вже заволікали хмари, а від води швидко насувався густий туман, і Дуглас, дивлячись на нього, злякався: здавалось, ніби від осіннього неба відірвалася величезна грозова хмара і, спустившись додолу, поглинула берег, і містечко, і захоплений грою оркестр. [539]

Процесія зупинилася. Бо тепер звідкись із туману, з-за невидимої пристані, чути було, як наближається великий пароплав, час від часу тужливо ревучи, мов сирена на маяку.

– Ну, хлопче, мерщій до пристані, – тихо мовив дідусь.

– Ану, хто перший! – Живчик кинувся вперед. Дуглас і з місця не зрушив.

Бо пароплав уже випливав з туману - шпангоут за шпангоутом, ілюмінатор за ілюмінатором – і ось уже став край пристані й скинув сходні.

– А чому... – Дуглас утупив очі в пароплав.- Чому він не має назви?

Усі подивились – і справді, ніякої назви на носі довгого білого пароплава не було.

– Ну... розумієш, Дуг...

Пароплав оглушливо загудів, і юрба знову рушила й понесла Дугласа по мостинах пристані до сходень.

– Дуг, іди ти перший!

– Грайте, хай він іде під музику!

І оркестр, піднісши догори тонну міді й двісті фунтів дзвонів та литавр, тричі підряд заграв «Привітаймо, привітаймо, привітаймо щиро вас!» Дуглас і незчувся, як опинивсь на палубі, а за ним туди забігали інші, квапливо ставили кошики з їжею і чимдуж поспішали назад на пристань...

Бам-м!

Сходні забрали.

Дуглас рвучко обернувся й скрикнув.

Він був на пароплаві сам. Його друзі та родичі лишилися, мов у пастці, на пристані.

– Зачекайте, зачекайте!.. Сходні забрали не випадково, їх забрали навмисне.

– Зачекайте! – злякано закричав Дуглас.

– Атож, – неголосно мовив дідусь, стоячи внизу на пристані. – Зачекайте.

І раптом Дуглас зрозумів: ті, що лишилися на пристані, аж ніяк не в пастці.

Він кліпнув очима.

Це він був у пастці, на пароплаві.

Дуглас закричав. Пароплав лунко загудів. Відстань між ним і причалом почала збільшуватись. Оркестр грав «Колумбіє, перлино океану». [540]

– Та стривайте ж, стривайте!

– Прощавай, Дуг!

– Стривайте!

– До побачення, Дуг, до побачення! – гукали обидві бібліотекарки.

– Прощавай, – шепотіли всі, хто був на пристані.

Дуглас подивився на кошики з їжею і мимоволі згадав, як кілька років тому бачив у музеї в Чікаго єгипетське гробовище, щ навколо невеликого видовбаного із колоди човна були розставлені всякі забавки та кошики з геть висхлою від часу їжею. Цей спогад обпік його, наче порох, що спалахнув перед очима. Хлопець закрутився на місці, як навіжений, і заплакав.

– Прощавай, Дуг, прощавай!..

Жінки махали білими хусточками, чоловіки - солом'яними капелюхами. Хтось підняв маленького собачку й помахав ним.

А пароплав віддалявся від пристані по холодній воді озера, туман огортав його все щільніше, і звуки оркестру танули вдалині, і Дуглас уже ледь розрізняв своїх тіток, дядьків і ближчих родичів.

– Стривайте! – гукав він. – Ще не пізно! Звеліть їм повернути назад! Ви теж можете попливти зі мною на гуляння! А й справді, попливемо всі разом!

– Ні, Дуг, тільки ти один, – почув він ген з берега голос дідуся. – Пливи сам, хлопче.

І тепер Дуглас знав, що на пароплаві, крім нього, нікого немає. Якщо пробігти по ньому й зазирнути в усі закутки, не побачиш ні капітана, ні старшого помічника, не побачиш нікого з обслуги. Він самотній на борту цього судна, що самотньо поринає в туман, а внизу, десь під палубою, чахкають і гудуть величезні машини, живуть своїм, позбавленим розуму, замкненим у собі, життям.

Дуглас механічно пішов до носу судна. І раптом відчув упевненість у тому, що досить йому лягти скраю палуби й провести рукою по борту, як він намацає там щойно виписану фарбою назву.

Чому погода розминулася з порою року? Чому знову так потепліло?

Відповідь була проста.

Пароплав називався «Прощавай, літо».

А повернулося літо тільки по нього, по Дугласа. [541]

– Ду-у-г!.. – Голоси з берега було вже ледве чути. – До побачення... прощавай... прощавай...

– Живчику, бабусю, дідусю, Білле, містере Вінескі, ні, ні, ні! Живчику, бабусю, дідусю, рятуйте!

Та берег уже спорожнів, пристань зникла з очей, люди розійшлися по домівках, пароплав загудів востаннє й розбив Дугласові серце, і його скалки бризнули сльозами з очей, і тоді він гірко заридав, вимовляючи імена всіх, хто залишився на березі, і їхні імена злилися в одне величезне жаске слово, що струснуло йому душу, і вся кров його серця вихлюпнулась у судомному воланні:

– Дідусю-бабусю-Живчику-Білле-містере-Вінескі-по-можі-і-іть!

І отак, ридаючи, він підхопився й сів на ліжку, і його кидало то в жар, то в холод.

Потім знов упав на подушку, і сльози затікали йому у вуха, а він усе плакав, хоча й відчував, що лежить на своєму ліжку, хоча й відчував на пальцях неслухняних рук і на клаптиковій ковдрі благодайне сонячне світло. Надвечір'я безгучно розмішувало в повітрі кімнати лимонадні тони.

Дуглас перестав плакати.

Він устав і пішов до дзеркала подивитись, який вигляд має печаль, і побачив її – вона всоталась у його обличчя та очі і тепер залишиться в них назавжди, ніколи не зникне; і він простяг руку й доторкнувся до того обличчя за склом, і рука в дзеркалі так само простяглася до нього й була холодна на дотик.

Унизу пекли хліб, і, як і кожного надвечір'я, пахощі його сповнювали весь будинок. Дуглас спустився вниз і побачив, як бабуся видирає з курки соромітні тельбухи, тоді став біля вікна подивитись, як Живчик з верхівки своєї улюбленої яблуні намагається зазирнути за небокрай, – а потім неквапно вийшов на веранду, і пахощі хліба полинули за ним, наче знали, куди він подався, й не хотіли з ним розлучатись.

На веранді хтось стояв і докурював передостанню того дня люльку.

– Дідусю, це ти тут!

– Ну звісно, Дуг.

– Ох! Ох, як добре! Ти тут. І будинок тут. І місто тут.

– Та й ти ж начебто тут, хлопче. [542]

– Тут я, справді тут!

Дідусь кивнув головою, поглянув на небо, набрав у груди повітря і вже хотів був щось сказати, як Дугласа нараз пойняв страх і він вигукнув:

– Не кажи!

– Чого не казати, хлопче?

«Не кажи, – думав Дуглас, – не кажи того, що збирався сказати!»

Дідусь чекав.

Вони дивились, і просто в них перед очима дерева розстеляли на лужку свої тіні й перевдягалися в кольори осені. Десь неподалік остання газонокосарка того літа зголювала й зістригала роки, складаючи їх любими серцю валками.

– Дідусю...

– Що, Дуг?

Дуглас проковтнув слину, заплющив очі і з темряви, в яку вгорнув сам себе, вихлюпнув:

– Смерть – це коли ти сам-один на пароплаві і він відпливає й везе тебе геть, а всі твої рідні залишаються на березі?

Дідусь перетравив почуте, придивився до кількох хмарин у небі, а тоді кивнув головою.

– Приблизно так, Дугласе. А чому ти про це спитав?

– Та просто захотілося знати.

Дуглас провів очима хмарину, що пливла у високості й ніколи не була такою, як у цю мить, і більш ніколи такою не буде.

– Що ти хотів сказати, дідусю?

– Стривай, дай пригадаю. Прощавай, літо?

– Так, сер, – прошепотів Дуглас, пригорнувся до цього високого чоловіка поруч і, взявши його стару руку, міцно притулив до своєї щоки, а тоді поклав собі на голову – такою собі короною для молодого короля.

Прощавай, літо!

Друг Ніколаса Ніклбі – мій друг

Уявіть собі літо, якому немає кінця. Літо тисяча дев'ятсот двадцять дев'ятого року. Уявіть собі хлопця, що не хоче ніколи ставати дорослим. Це я.

Уявіть собі перукаря, що ніколи не був молодим. Це містер Вінескі.

Уявіть собі собаку, що житиме вічно. Це мій Пес. Уявіть собі невелике містечко – таке, в яких тепер ніхто вже не живе.

Уявили? То почнімо...

Грінтаун, штат Іллінойс. Останній тиждень червня.

На порозі маленької, на одне крісло, перукарні час від часу гавкає мій Пес.

Усередині містер Вінескі тупцяє навколо своєї жертви – випадкового клієнта, що куняє в кріслі, розморений полудневою задухою.

Там-таки всередині, непорушний, мов чавунна статуя часів Громадянської війни, стою і я, Дуг Сполдінг, дванадцятирічний хлопчина, – стою, дослухаюся до гарячого вітру надворі й чую, як він здіймає хмари гарячої куряви в розжареному, наче пекарня, навколишньому світі, де вже нікому не погано й не добре, а тільки нестерпно жарко, де під деревами лежать хлопці, прилиплі до собак, і собаки – головами на хлопцях, як на подушках, і дерева заколисують їх, безнадійно шепочучи листям: «Більш ніколи нічого не станеться».

І ніщо ніде не рухається, коли не рахувати важких, повільних крапель із величезної, завбільшки з труну, брили льоду, що помалу розтає у вітрині крамниці господарських товарів. І єдина людина, яка тішиться прохолодою, – це міс Фростбайт, помічниця мандрівного чудодія, засунута в порожнину, видовбану за формою її тіла [544] в тій крижині, де її ось уже третій день виставлено на загальний огляд, і, як кажуть люди, весь цей час вона не дихає, не їсть і не говорить. Оця остання мука, як на мене, для жінки найстрашніша.

Ніщо не рухалось і на вулиці за дверима, крім смугастого рекламного стовпчика на тротуарі перед перукарнею, що поволі обертався, показуючи то білу, то червону грань – вони виникали нізвідки й зникали в нікуди, мовби зблиски між двома таємницями.

– Ану... – Я нашорошив вуха. – Щось наближається...

– То всього-на-всього поїзд, Дуг. – Містер Вінескі клацнув ножицями й зазирнув у вухо клієнтові. – Всього лише поїзд, що проходить опівдні.

– Ні... – Я аж рота розтулив і, заплющивши очі, витяг шию до дверей. – Справді, щось таке наближається...

Здаля долинув пронизливий гудок, самотній і смутний, що аж душу вивертав.

– Ти теж відчуваєш це, правда, Пес? Пес гавкнув.

Містер Вінескі зневажливо чмихнув.

– Що може відчувати собака?

– Важливі речі. Значні речі. Збіги обставин. Зіткнення, яких не минути. Так каже Пес. І я так кажу. Ми обидва.

– І він, і ти, і ви обидва. Це вже аж четверо, цілий гурт. – Містер Вінескі одвернувся од напівмертвого від літньої спеки чоловіка в білому фаянсовому кріслі. – А мене, Дуг, більше турбує волосся на підлозі. Підмети-но.

Я заходився вимітати з тонну волосся.

– Ох ти ж... Можна подумати, що воно просто з підлоги виростає.

Містер Вінескі подивився на щітку в моїх руках.

– Атож! Я стільки не настриг. Їй-богу, воно таки саме росте, лежачи на підлозі. Залиш його отак на тиждень, а тоді повернись – і доведеться назувати мисливські чоботи, щоб протоптати тут стежку. – Він показав ножицями на підлогу. – Поглянь. Чи бачив ти коли стільки різних кольорів і відтінків волосся? Оте – з потилиці містера Томкінса. Онде – частина чуба Чарлі Сміта. А оце... оце все, що лишилося від містера Гаррі Джо Флінна. [545]

Я витріщився на містера Вінескі так, наче все те він вичитав з Апокаліпсиса.

– Ну, містере Вінескі, ви, мабуть, усе на світі знаєте!

– Та десь близько того.

– І я... я теж, коли виросту, буду... перукарем! Містер Вінескі, приховуючи втіху, заклопотано повернувся до клієнта.

– Тоді пильнуй, як це робиться, Дуг, очей не спускай. Лікті отак, кисті отак! А ножиці мають промовляти! Клієнти це люблять. Так ніби ти робиш удвоє більше, ніж насправді. Клац-клац, хлопче, клац-клац!.. Я навчився цього від французів. О, ті французи! Вони пурхають-навколо крісла навшпиньки, і їхні гострісінькі ножиці щебечуть і легенько дзьобають волосся, щебечуть і дзьобають, ти тільки послухай, Дуг!

– Ох ти ж! – мовив я, поводячи головою за його ліктем, захоплений тим щебетанням і дзьобанням, та раптом завмер: із гарячої літньої далини вітер доніс якийсь наче стогін, сумовитий і бентежливий. – Онде, знову той поїзд. І щось у поїзді.

– Полудневий поїзд тут не зупиняється.

– Але ж я щось таке відчуваю...

– Я от-от загрузну у волоссі, Дуг. Я підмів волосся.

Після тривалої мовчанки я озвався знов:

– Мені б хотілося змінити собі ім'я.

Містер Вінескі зітхнув. Геть сонний клієнт не подавав ознак життя.

– Що це з тобою сьогодні, хлопче?

– Та не зі мною. Ім'я в мене нікуди не годиться. Ви тільки послухайте: Дуг. – Я наголосив: – Дуг!

– Ну, не музика, звісно.

– Наче скажений собака гавкає. – І тут-таки я похопився. – Ти, Пес, не ображайся, це не про тебе.

Містер Вінескі позирнув на поріг.

– Йому до всього цього начебто байдужісінько.

– Дуг! Це ж просто казна-що. Ні, сьогодні ж до вечора приберу собі нове ім'я.

Містер Вінескі замислився.

– Юлій – на честь Цезаря? Александр - Македонський?

– Хай там що, однаково. Допоможіть мені, містере Вінескі, гаразд? Придумайте якесь ім'я... [546]

Раптом Пес сів на порозі. Я упустив на підлогу щітку.

Десь там, серед усипаних гарячим шлаком пристанційних колій, важко відсапуючись, ревучи вогнедишною горлянкою, з навальним брязкотом і ще пекельнішим, ніж літнє пекло надворі, подихом залізного нутра, до станції наближався поїзд.

– Під'їжджає!

– Проїжджає, – сказав містер Вінескі.

– Ні, таки спиняється!

Тепер уже містер Вінескі мало не упустив свої ножиці.

– Дурниці. Той полудневий поїзд тут тільки пригальмовує.

Ми почули, як поїзд зупинився.

– Скільки чоловік виходить із поїзда, га, Пес? Пес гавкнув один раз.

Містер Вінескі ніяково переступив з ноги на ногу.

– Вивантажують пошту.

– Ні... то чоловік! Ступає легко. Багаж при ньому невеликий. Простує до нашого будинку. Б'юсь об заклад, то новий пожилець до бабусі. І він займе порожню кімнату поряд з вашою, містере Вінескі! Правда ж, Пес?

Пес газкиув.

– Цей собака став надто балакучий,- пробурчав містер Вінескі.

– Я збігаю подивлюся, містере Вінескі. Можна? Далекий звук ходи завмер десь на гарячих безгомінних вулицях.

Містер Вінескі здригнувся.

– То, мабуть, по мою душу. – А тоді додав, майже сумовито: – Гаразд, іди, Дуг.

– Я вже не Дуг.

– Ну, як там тебе звати... Біжи подивися... а тоді приходь розкажи, хай і найгірше...

– Он, дякую, містере Вінескі, дякую!

І я побіг. Пес за мною. Вулицею, провулком, задвірками-аж поки пірнули в буйну папороть біля бабусиного будинку.

– Лежи тихо, – прошепотів я. – Наближається Велика Подія, хоч би що воно там було!

А вулицею, садовою доріжкою і, нарешті, східцями веранди вже простував жвавою ходою той чоловік – грайливо помахуючи ціпком, із старомодним саквояжем у [547] руці, з довгим сивувато-каштановим волоссям, шовковистими вусами та цапиною борідкою, оточений, мов зграйкою пташок, мерехтливим ореолом поштивості.

На веранді, серед вазонів герані, поруч з лавою-гойдалкою на іржавих ланцюгах, незнайомець обернувся і обвів поглядом Грінтаун.

Може, він почув удалині бджолине дзижчання в перукарні, де містер Вінескі, що невдовзі мав стати його недругом, ворожив на кудлатих головах клієнтів, орудуючи своєю електричною машинкою. А може, дочув, як ще далі, в безлюдній бібліотеці, ковзали додолу по скісних променях сонця золотаві порошинки, а десь у закутку хтось черкав пером по паперу, промокав чорнило й знову черкав і промокав – то була тоненька жінка, схожа на ув'язнену в тій норі велику самотню мишу. їй також судилося ввійти в життя цього прибульця. Хто зна, може, він і справді дочув ті звуки, що віщували переміну в його житті. А тим часом...

Незнайомець зняв свого високого моховито-зеленого капелюха, втер хусткою чоло й, не дивлячись нікуди, крім сліпучого розжареного неба, промовив:

– Добридень, хлопче. Добридень, песику. Ми із Псом підвелися з папороті.

– Оце так! Звідки ви знали, що ми тут ховаємось? Незнайомець зазирнув у свій капелюх, неначе шукаючи там відповіді.

– В одному із своїх втілень я теж був хлопцем. А колись давно перед тим, якщо мені не зраджує пам'ять, мав незрівнянне щастя бути собакою. Але... – Він легенько стукнув ціпком по картонній табличці з написом «Кімнати з харчуванням», пришпиленій до поруччя веранди. – Ця вивіска правдива, хлопче?

– Найкращі кімнати в цілому кварталі.

– А ліжка?

– З такими м'якими матрацами, що спиш як на сьомому небі.

– А товариство за столом?

– Говірке, але не надміру.

– А їжа?

– Вранці – гарячі млинці, опівдні – пиріг з персиками, на вечерю – фруктовий торт!

Незнайомець вдихнув і видихнув повітря - так, наче нюхнув усієї тієї смакоти. [548]

– Запродаю свою безсмертну душу!

– Даруйте, як ви сказали? – З-за сітчастих протимо-скітних дверей похмуро визирнула бабуся.

– Та це ж так тільки мовиться, мем,- обернувсь до неї прибулець. – Я не мав на думці ніякого блюзнірства.

І зник у домі. Чути було, як говорить він, як говорить бабуся, як він умочає перо в чорнило, щоб записати в книзі пожильців своє ім'я. Ми із Псом уже теж були там, і я, затамувавши віддих, став читати, що пише незнайомець.

– Ч... а...

– Читаємо догори ногами, хлопче? – весело спитав він, на мить затримавши перо над папером.

– Так, сер.

Він узявся писати далі. Я читав:

– ...а...рл...з... Чарлз!

– Еге ж.

Бабуся, підсліпувато мружачись, придивлялася, як він пише.

– Який гарний у вас почеркі

– Дякую, мем.

Перо побігло далі. А я, розтягуючи звуки, читав:

– Ді-І... к... ке-е... не... – І, затнувшись, зупинився. Зупинилось і перо. Новий пожилець нахилив голову

вбік, приплющив одне око й пильно дивився на мене.

– Ну? – підбадьорив він мене. – То що воно, що?

– Діккенс! – вигукнув я.

– Молодець!

– Чарлз Діккенс, бабусю!

– Я й сама вмію читати, Дуг. Гарне ім'я...

– Гарне? – аж задихнувся я. – Це велике ім'я! Але ж... Я вважав, що ви...

– Помер? – Пожилець засміявся. – Ні. Живий, при доброму здоров'ї і щиро радий, що зустрів тут прихильного читача, знавця і шанувальника!

Бабуся принесла свіжу білизну, я взяв сяквояж, і ми троє вже йшли сходами нагору, коли назустріч нам виплив величезний, як корабель, дідусь.

– Дідусю, – сказав я, дивлячись просто йому в обличчя, щоб побачити, як вразять його мої слова. – Познайомся... Це містер Чарлз Діккенс!

Дідусь зупинився, оглянув нового пожильця від голови до ніг, а тоді міцно потиснув йому руку і промовив: [549]

– Друг Ніколаса Ніклбі(1) – мій друг!

Містер Діккенс трохи сторопів від такого вітання, але швидко отямився, вклонився й сказав:

– Дякую, сер. – І рушив далі нагору.

А дідусь підморгнув, ущипнув мене за щоку й залишив на сходах геть приголомшеного.

У світлій склепінчастій кімнаті під самим дахом, де в розчинені навстіж вікна завівав зусібіч прохолодний вітрець, містер Діккенс зняв своє старомодне довгополе пальто й кивнув мені головою на саквояж.

– Постав де-небудь, Піп... Ти не проти, як я казатиму на тебе Піп (2), га?

– Піп? – Щоки мої радісно спалахнули. – Ох ти ж!.. Ну звісно, я не проти, сер! Піп – це ж чудово!

До розмови втрутилася бабуся:

– Оце вам чиста білизна, містере... е-е...

– Діккенс, мем. – Пожилець заклопотано поплескав себе по кишенях. – Слухай, Піп, здається, я лишився без записника й олівців. Чи не міг би ти...

Я миттю шаснув рукою до нагрудної кишені.

– Щоб я пропав, коли це не «Тайкондерога» номер два! – Друга моя рука тим часом уже ковзнула до задньої кишені штанів. – А оце – «новина – блокнот на кільцях, зручний і практичний»!

– Неймовірно!

Містер Діккенс пішов колом по кімнаті, оглядаючи краєвид за кожним вікном і водночас говорячи то на північ, то на північний схід, то на схід, то на південь;

– Ось уже два тижні я виношую один задум. День Бастілії. Знаєш, що це таке?

– Французьке Четверте липня? (3)

– Тямущий хлопчина! Так от, до Дня Бастілії ця книжка має розійтися по світу. Ти допоможеш мені зламати перепони на шляху революції, Піп?

– Оцим-от? – Я подивився на блокнот і олівець у своїх руках.

– Лизни-но кінчик олівця, хлопче! Я лизнув.

– Угорі на першій сторінці – назва. Назва...- Він похилив голову й замислився, потираючи баки. – Піп, яка [550] може бути гарна, незвичайна назва роману, дія якого відбувається то в Лондоні, то в Парижі?

– По... – зважився я.

– Ну?

– Повість... – провадив я.

– Ну-ну?

– Повість про... двоє міст?

– Мем!-гукнув він до бабусі, і та звела очі від білизни. – Це ж геніальний хлопчина!

– Я читала про цей день у Біблії, – сказала бабуся. – «Усе завершилося до полудня».

– Записуй, Піп, – тицьнув пальцем у блокнот містер Діккенс. – Мерщій записуй: «Повість про двоє міст». Далі, посередині сторінки: «Книга перша. Повернення до життя. Розділ перший. Той час».

Я записав. Бабуся поралася в кімнаті. Містер Діккенс дивився на небо, а тоді виразисто заговорив:

– То був найкращий із часів, то був найгірший із часів; то був вік мудрості, то був вік глупоти; то була доба віри, то була доба безвір'я; то була пора світла, то була пора темряви; то була весна надії, то була зима... (1)

– Боже мій, – озвалась бабуся, – як гарно ви говорите.

– Дякую, мем. – Він кивнув головою, тоді заплющив очі й клацнув пальцями, пригадуючи.- На чому я спинився, Піп?

– То була зима розпачу,– підказав я.

Уже далеко за полудень я почув, що бабуся гукає знизу якогось Дуга: «Дуг! Ду-у-г!» Хто це такий, я не знав. Я ревно писав.

За хвилину почувся голос дідуся:

– Піп!

Я підхопився.

– Слухаю, сер!

– Час обідати, Піп, – сказав дідусь зі сходів.

До столу я прибіг з недбало витертими руками й вологою чуприною. І передусім подивився на дідуся.

– А звідки ти знаєш... що я Піп?

– Почув з горішнього вікна годину тому. [551]

– Піп? – спитав містер Вінескі, щойно зайшовши і сідаючи за стіл.

– Ой, – сказав я, – де я тільки сьогодні не побував! їхав у диліжансі з Лондона до Дувра. Був у Парижі! Так намандрувався, аж рука затерпла від писання!..

– Піп? – знову спитав містер Вінескі. Дідусь залюбки прийшов мені на допомогу.

– Коли я був такий, як він, я теж змінював собі ім'я, і то не раз. Був Діком. Цебто Діком Несхибним Оком. Потім – Джоном. На честь Довготелесого Джона Сілвера. А ще Гайдом. Тим, що був двійником Джекіла...(1)

– А от я ніколи не мав жодного іншого ймення. Завжди був Бернард Семюел Вінескі,- заявив перукар, і далі не спускаючи з мене очей.

– Жодного? – вражено вигукнув дідусь.

– Жодного.

– То чим ви доведете, що були хлопчиськом, сер? – спитав дідусь. – Чи, може, ви якийсь особливий феномен природи?

– Як це? – не зрозумів містер Вінескі.

Дідусь махнув рукою і подав йому тарілку з їжею.

– До діла, Бернарде Семюеле, до діла.

Та містер Вінескі поставив тарілку на стіл і наче забув про неї.

– Ти їздив у диліжансі?..

– Атож, з містером Діккенсом, – відповів за мене дідусь. – Річ у тім, Бернарде Семюеле, що ми маємо нового пожильця, він письменник і щойно почав новий роман, а Піпа, чи то пак Дуга, взяв собі за секретаря...

– Від самого полудня працювали, – вихопився я. – Вже двадцять п'ять сторінок готові!.. – І затулив рота рукою.

На обличчя містера Вінескі набігла тінь.

– Письменник? На прізвище Діккенс? Та невже ви справді вірите...

– Я вірю тому, що мені каже людина, поки вона не скаже іншого, а коли скаже, віритиму тому іншому... Зробіть ласку, передайте мені масло, – промовив дідусь.

Масло передали серед загальної мовчанки.

– Чортівня якась... – буркнув собі під ніс містер Вінескі.

Я принишк на стільці. [552]

Дідусь, нарізаючи курча й розкладаючи шматки по тарілках, сказав:

– До нас у дім приходить цілком пристойний чоловік і каже, що його прізвище Діккенс. Отож я вважаю, що це його справжнє прізвище. Він дає зрозуміти, що пише книжку. Я проходжу повз його двері, заглядаю до кімнати й бачу: так, він справді пише. То що, я маю йому заборонити? Адже цілком очевидно, що йому таки треба написати цю книжку...

– «Повість про двоє міст»! -докинув я.

– Повість! – уже не тямлячи себе з люті, закричав містер Вінескі. – Про двоє...

– Цсс! – сказала бабуся.

Бо вже спустився сходами й став у дверях їдальні той чоловік з довгим волоссям, гарними вусами та борідкою і, всміхаючись, уклонився, а тоді обвів усіх запитливим поглядом і промовив:

– Можна... друзі?..

– Містере Діккеис, – вихопивсь я, намагаючись урятувати становище, – я хочу познайомити вас із містером-Вінескі, найкращим перукарем у світі...

Вони зміряли один одного довгим поглядом.

– Містере Діккенс, – сказав дідусь, – чи не вділили б ви нам, сер, дрібку свого таланту на застільну молитву?

– Вважатиму за честь, сер.

Ми похилили голови. Містер Вінескі – ні. Містер Діккенс лагідно подивився на нього. Щось буркочучи, перукар утупив очі в підлогу. Містер Діккенс почав молитву:

– Господи наш, володарю цього щедрого столу, ти, що даєш нам, твоїм сумирним слугам, незліченні плоди землі, що прикрасив нашу трапезу цією гарною червоною редискою, цим чудовим курчам, що поставив перед нами солодке вино літа, оцей лимонад, і вселив у нас трепет перед простими ласощами з картоплі та звичайнісінької цибулі, а на довершення, як чують мої ніздрі, подарував нам вельми вишуканий і принадний хліб у вигляді благородного суничного торта, що тішить око й наче всміхається серед свіжих плодів твого родючого саду. За все це, а також за добре товариство за цим столом щиро тобі дякуємо. Амінь.

– Амінь, – промовили всі, крім містера Вінескі. Ми мовчки чекали.

– Хай буде амінь, – буркнув він. [553]

О, яке то було літо!

Такого літа ще не випадало за всю історію Грінтауна.

Ніколи в житті я не прокидався так рано й з такою радістю! За п'ять хвилин до котроїсь там мене як вітром здувало з ліжка, за хвилину після тієї ж таки – я вже був у Парижі... о шостій ранку з Кале відпливав корабель через Ла-Манш, у небі мигтіли чайки, і ось уже попереду білі скелі Дувра, а там - диліжансом до Лондона, і опівдні - Лондонський міст! Підобідок з лимонадом у затінку дерев, я і містер Діккенс, і Пес лизав нам щоки, щоб стало прохолодніше, а тоді знов у Париж, о четвертій чай – і...

– Лаштуй гармату, Піп!

– Слухаюсь, сер!

– На штурм Бастілії!

– Слухаюсь, сер!

Гриміли гармати, повсталий люд штурмував Бастілію, і я теж був там, секретар першорядного письменника, містера Ч. Діккенса, найвидатнішої людини в Грінтауні, штат Іллінойс, і страшенно пишався тим, і мене аж роздимало від щастя, бо й я сам мріяв стати колись письменником, отож мав нагоду пізнавати таємниці літературної майстерності з найкращим із найкращих учителів.

– ...Мадам Дефарж. Вона все сиділа й плела, сиділа й плела...

Я підводив очі й бачив бабусю, що сиділа біля вікна й плела.

– Сідні Картон – хто він був, що собою являв? Чоловік, наділений тонким чуттям, освічений, мислячий, здатний до дії...

Лужком походжав дідусь, штовхаючи перед себе газонокосарку.

Ген за пагорбами били барабани, гуркотіли гармати, літня буря зрушувала й валила невидимі мури...

А що ж містер Вінескі?

Якось так вийшло, що я перестав ходити до його перукарні, геть забув і про таємничий червоно-білий стовпчик, що витикався начеб нізвідки й вкручувався в нікуди, і про купи волосся, які, мов у казці, росли самі собою на білій кахляній підлозі...

А тим часом містер Вінескі мусив щовечора повертатися додому й сідати за один стіл із тим патлатим писакою, якому дазно слід було підстригтись, і той підводився [554] й дякував господові за се, за те, за інше, а містер Вінескі не почував ніякої вдячності, бо там сидів і я, дивлячись на містера Діккенса, так, наче я був Пес, а він – сам Бог, аж поки одного вечора...

– Чи не пора казати молитву? – спитала бабуся.

– Містер Вінескі ще надворі, мається,- відповів дідусь.

– Мається? – Я винувато позирнув за вікно.

– Атож, мається, інакше й не скажеш. Я бачив, як він стусонув ногою трояндовий кущ, потім папороть біля веранди. Хотів був стусонути й яблуню, але передумав. Бог створив її надто твердою. А онде щойно розтоптав кульбабу. Ой лишенько, вже йде – наче Мойсей через море гніву.

Грюкнули двері. Містер Вінескі став на чолі столу.

– Сьогодні я казатиму молитву! – І люто блимнув на містера Діккенса.

– А чого ж, – озвалась бабуся. – Кажіть. Будь ласка. Містер Вінескі міцно заплющив очі й почав своє руйнівне моління:

– Господи наш, що послав мені гарний червень і аж ніяк не гарний липень, допоможи мені якось прожитії наступний серпень. Господи наш, увільни мене від заколотів черні на вулицях Лондона й Парижа, що гримлять у моїй кімнаті вечорами й ранками і що їх головними призвідцями є хлопець-сновида, чоловік з неймовірним ім'ям та собака, який і собі гавкає слідом за всім тим набродом. Дай мені сили втриматися від крику, що так і рветься з моїх грудей: «Дурисвіт! Злодій! Дурень! Комедіант!» Убережи мене від спокуси податися бігом до начальника поліції, чимдуж волаючи всю дорогу, що чоловік, з ким ми ділимо наш скромний хліб щоденний, – це вочевидь не хто інший, як Рудий Джо Пайк із Вілкіс-боро, шахрай і фальшивомонетник, котрого розшукує поліція, чи, може, Білл Хаммер із Хорнбілла, штат Арканзас, що його мають засадити до в'язниці за злісне хуліганство й дрібні крадіжки в Оскалузі.

Господи наш, оборони невинних дітлахів цього світу від жорстоких пазурів тих, хто замислив ужити на зло їхню довірливість. І допоможи мені, господи, спокійно І! шанобливо сказати присутній тут дамі таке: якщо той, хто називає себе Чарлзом Діккенсом, завтра ж не виїде звідси полудневим поїздом до Генгепу, Крайсвіту чи Тартару, [555] я уподібнюся славетній Далілі й без жалю обстрижу цього чорного лиходія! (1)

Я прошу в тебе, господи, не ласки до ницого грішника, а лише справедливої кари зловмисникові.

Усі, що згодні зі мною, хай скажуть «Амінь».

Він сів і штрикнув виделкою картоплину.

На довгу хвилю всі за столом заклякли.

А тоді містер Діккенс, заплющивши очі, простогнав:

– О-о-о-о-о-о!..

І цей протяглий стогін, крик, зойк, сповнений глибокого болісного розпачу, пролунав, наче далекий гудок поїзда того дня, коли новий пожилець приїхав до нашого містечка.

– Містере Діккенс... – мовив я. Але запізно.

Він уже встав із-за столу і, мов сліпий, заточуючись, хапаючись за меблі, за стіни, за одвірок, вийшов у передпокій, а тоді навпомацки побрався сходами нагору.

– О-о-о-о-о-о!..

То був крик людини, що зірвалася з високої скелі й падає у прірву вічності.

А ми чекали, немовби сподіваючись почути, як він упаде на дно.

Високо нагорі, на самій вершині будинку, грюкнули двері його кімнати.

Моя душа перевернулась і вмерла.

– Чарлі... – прошепотів я. – Бідолашний Чарлі...

Пізніше того вечора завив Пес.

А завив він тому, що почув отой схожий на його виття приглушений стогін з кімнати нагорі, під самим дахом.

– Святий боже, – мовив я. – Треба кликати слюсаря. Геть усе потекло.

На тротуарі перед будинком з'явився містер Вінескі, пройшов, не бачачи нічого просто себе, і зник з очей.

– Це він уже вчетверте пішов навколо кварталу. – Дідусь чиркнув сірником і запалив люльку.

– Містере Вінескі! – гукнув я. [556]

Відповіді не було. Звук ходи завмер удалині.

– От халепа, почуваю себе так, наче програв битву, – сказав я.

– Ні, Дуг... пробач, Піп... – заперечив дідусь, сідаючи на східець поруч мене. – Просто ти посеред битви поміняв генералів, і одного з них це так засмутило, що він повівся негідно.

– Це містер Вінескі? Та я... я ладен зненавидіти його! Дідусь тихо попахкував люлькою.

– Навряд чи він і сам розуміє, чому йому так тяжко й гидко на душі. Неначе хтось тихцем видер йому вві сні зуба, і тепер те місце болить і ниє.

– Ми ж не в церкві, дідусю.

– Ти хочеш сказати, щоб я облишив метафори? Гаразд. Так от, іншими словами, Дуг, ти був у нього в перукарні своєю людиною, підмітав з підлоги волосся і всяке таке. Він же не має ні дружини, ні сім'ї, тільки оту свою роботу. А самотньому чоловікові потрібно, щоб у нього був ще хтось у світі, хоч він цього, може, й не усвідомлює.

– Та я...-– І я затнувся, бо раптом перед очима в мене все стуманіло. – Я завтра ж вимию всі вікна у перукарні. І... і стовпчик перед дверима так змащу, що він крутитиметься, як скажений.

Дідусь кивнув головою.

– Я знаю, ти це зробиш, хлопче... Десь у темряві прогуркотів поїзд. Знову завив Пес.

І, ніби у відповідь, з кімнати містера Діккенса долинув дивний чи то крик, чи то плач.

Я пішов спати, але заснути не міг і чув, як годинник на вежі міської управи вибив першу, другу, а потім і третю годину ночі.

І тоді я почув десь поблизу тихий плач. Я вийшов у передпокій, став під дверима пожильця й прислухався.

– Містере Діккенс... У кімнаті затихло.

Двері були не замкнені. Я наважився прочинити їх.

– Містере Діккенс...

Він був там – нерухомо лежав на ліжку в місячному світлі, і з його широко розплющених, утуплених у стелю очей текли сльози. [657]

– Містере Діккенс...

– Тут такого немає, – озвався він і похитав головою на подушці. – Ні в цій кімнаті, ні на цьому ліжку, ні на цьому світі такого немає.

– Це ж ви,-сказав я.-Ви – Чарлі Діккенс.

– Пора б тобі знати все, як є, – почулася сумна відповідь. – Уже далеко за північ, скоро ранок.

– Я знаю одне, – не вгавав я. – Щодня я бачив, як ви писали. Щовечора чув, як ви говорили.

– Атож, твоя правда.

– І ви вже закінчуєте одну книжку й скоро почнете нову. І почерк у вас прегарний.

– Справді так. – Він кивнув головою. – Еге ж, хай мене грім поб'є, і це правда.

– Ну от! – Я обійшов ліжко й став з другого боку. – То чого ж би вам, відомому в цілому світі письменникові, отак каратися?

– Ти ж знаєш, і сам я знаю, що я містер Ніхто і Нізвідки, бреду потемки до Небуття, із згаслим ліхтарем, і навіть свічки не маю.

– Бала-бала! – сказав я і рушив до дверей. Мене розлютило, що він відступається від свого. І занапащає таке чудове літо. – На добраніч! – Я брязнув дверною ручкою.

– Стривай!

У тому моторошно-тихому вигуку було стільки туги й навіть болю, що я забрав руку від дверей, але не обернувся.

– Піп... – мовив літній чоловік на ліжку.

– Що? – похмуро буркнув я.

– Не треба нам сваритися. Сідай.

Я повільно сів на хиткий стілець біля нічного столика.

– Побалакай зі мною, Піп.

– Святий боже, о третій...

– ...годині ночі, отож. Ой, яка це страшна година. Вже ціла вічність після заходу сонця, а до світанку ще десять тисяч миль. О такій порі як ніколи потрібні друзі. Ти мені друг, Піп? Спитай мене про щось.

– Про що?

– Я думаю, ти знаєш.

Я трохи поміркував і зітхнув.

– Ну гаразд. Хто ви такий?

З хвилину він лежав дуже тихо, а тоді невидимим довгим [558] кінчиком носа намацав на стелі потрібні слова і сказав:

– Я людина, що так і не змогла дорости до своєї мрії.

– Як це?

– А так, Піп, що я не став тим, ким хотів стати. Тепер і я на хвилю примовк.

– А ким ви хотіли стати?

– Письменником.

– І пробували?

– Чи я пробував! – вигукнув він і мало не похлинувся якимсь неприродним злим сміхом.- Пробував, – сказав, опанувавши себе. – Боже милостивий, ти б побачив, синку, скільки пролилося слини, чорнила й поту! Я спорожнив цистерни чорнила, списав гори паперу, розтрощив з півсотні друкарських машинок, погриз і постругав десять тисяч м'яких олівців «Тайкондерога».

– Ого!

– Саме так, «ого!».

– Що ж ви писали?

– Ти спитай, чого я не писав! Поеми. Нариси. Трагедії. Фарси. Оповідання. Романи. По тисячі слів на день, хлопче, кожної божої днини, тридцять років підряд. Не було такого дня, щоб я чогось не шкрябав і не поганив чистих аркушів. Мільйони слів зійшли з моїх пальців на папір, і все те нікуди не годилося.

– Не може бути!

– Було. Не таке собі, не сяке-таке, а просто казна-що. Це розуміли друзі, розуміли редактори, розуміли вчителі, розуміли видавці, і одного напрочуд гарного дня, десь о четвертій годині пополудні, коли мені вже минуло п'ятдесят, це зрозумів і я.

– Але ж не можна писати тридцять років і не...

– Не натрапити на якусь перлину? Не зачепити дзвінкої струни? Розкрий очі, Піп, розкрий очі й дивись на мене – на людину, наділену особливим, надзвичайним хистом, єдину, відколи існує світ, яка вилила на папір п'ять мільйонів слів і не дала життя жодній дрібничці, здатній звестися на власні кволі ноженята й вигукнути: «Евріка! Створено!»

– І ви не надрукували ані одного оповідання?

– Ані смішинки на два рядки. Ані жалюгідного газетного віршика. Ані оголошення про купівлю-продаж або чиюсь смерть. Ані рецепта домашнього консервування. Справжня дивовижа, хіба ні? Це ж треба – бути таким [559] рідкісно нудним, таким сміховинно нездарним, щоб жодне твоє слово не змусило нікого всміхнутися, не зворушило до сліз, не піднесло духом, не розрадило в горі. А знаєш, як я вчинив того дня, коли відкрив, що з мене ніколи не вийде письменника? Я вбив себе.

– Вбили?!

– Порішив, знищив. Як? Спакувався, вирушив у далеку подорож поїздом, а там пізно ввечері сідав на відкритій задній площадці вагона для курців, і клаптики моїх рукописів розлітались обабіч колії, мов сполохані птахи. Роман я розкидав по Небрасці, поеми на взірець Гомерових – по Північній Дакоті, а любовні сонети – по Південній. Автобіографічні нариси залишив у чоловічій вбиральні готелю «Гарвей» у Клір-Спрінгу, штат Айдахо. З моєю прозою знайомилися лани достиглої пшениці. Знамените було добриво - певне, там ще довго після того збирали багатющі врожаї. У ту далеку подорож наприкінці літа я взяв із собою дві величезні валізи, вщерть напаковані частками моєї душі, і таки добре потішив своє ображене самолюбство. Одне по одному, спершу повільно, а далі швидше й швидше, я дер свої творіння на клапті, викидав їх геть – геть з рук, геть з голови, геть із життя, – і вони безгучно зникали в оповитій нічною темрявою прерії, в сипучих пісках безлюдної пустелі, серед похмурих мозчазних скель. І ось однієї ночі, коли поїзд, виписуючи дугу на якомусь повороті, виповнив темряву переможним ревінням, я пустив з рук останніх своїх мертвонароджених дітлахів...

Коли приїхали на кінцеву станцію, мої валізи були порожні. За довгу дорогу я чимало випив, дуже мало з'їв, пролив доволі гірких сліз у самотині купе, зате скинув з себе всі якорі, весь мертвий тягар, усі свої мрії і, хвалити бога, тихо й мирно завершив свою подорож із чистим сумлінням і впевненістю в собі. Я почував себе так, ніби знов народився на світ. І запитував сам себе: «Як же це так? Що сталося?.. Ти... ти ж тепер зовсім інша людина».

Він бачив усе те на стелі, і я теж бачив, немов кадри кіно, що бігли вгору по освітленій місяцем стіні.

«Ти тепер зовсім інша людина», сказав я собі і коли, зійшовши з поїзда в кінці того довгого літа, яке принесло мені визволення і несподіване відродження, подивився в облуплене, загиджене мухами дзеркало автомата з жувальною гумкою на пероні безлюдної залізничної станції [560] у Пічемі, штат Міссурі, то побачив, що за довгі дні подорожі в мене відросла чимала борідка, а розмаяне вітром, давно не стрижене волосся надає мені чудернацького вигляду, і, придивившись до себе пильніше, я аж відступив з подиву й тихо вигукнув: «Та невже це ви, Чарлі Діккенс? – Літній чоловік на ліжку неголосно засміявся. – Ой, таки ви, Чарлі,-кажу,-ви, містере Діккенс!» А відображення у дзеркалі як гримне на мене: «Хай вам абищо, сер, та ким би ще я міг бути? Ану, відстороніться! Я поспішаю на важливу лекцію».

– Ви так і сказали, містере Діккенс?

– Бог мені свідок, Піп, це щира правда. І я відсторонився! А тоді пішов незнайомим містом, і тепер, коли я нарешті знав, хто я такий, мене аж у жар кидало на думку про те, скільки всякого я, народжений знову, зможу тепер зробити і які великі й прекрасні діла чекають мене попереду! Розумієш, Піп, свідомість цього, напевне, визрівала в мені уже давно. Усі ті роки безнастанного писання й гірких розчарувань моє незрадливе внутрішнє чуття немовби твердило мені: «Май терпіння. Всі твої труди підуть прахом, але в останню мить я тебе врятую!» І, можливо, врятувало мене саме те, що багато років занапащало: шаноба до великих попередників, до тих стовпів і світочів на осяйних літературних вершинах, яких я смиренно споглядав із свого вутлого човника на дні пересохлого річища.

Боже мій, Піп, як я пожирав Толстого, впивався Достоєвським, смакував Мопассана, підживлявся просто неба курчам та вином у товаристві Флобера й Мольєра! Надто ревно схилявся я перед високими божествами. Надто багато читав! Отож коли мої твори згинули, їхні залишились. І одного дня я раптом збагнув, до чого це призвело, Піп: я не міг забути їхніх книжок!

– Не могли забути?..

– Атож, не міг забути жодного рядка, жодного слова, жодної літери, з усіх тих книжок, що будь-коли пройшли перед моїми жадібними, допитливими очима!

– Фотографічна пам'ять.

– Оце ти як в око вліпив. Усе, що написали Діккенс, Гарді, Остін, По, Готорн, засіло в оцій старій фотокамері і тільки й чекало, щоб його надрукували з мого голосу, багато років чекало, а я й гадки не мав, що все воно отак усоталося в мене. Попроси мене заговорити мовою будь-якого письменника – і я потраплю. Кіплінг – це одне, [561] Теккерей - зовсім інше. Скажи вирізати фунт м'яса – я стану Шейлоком. Задути свічку – стану Отелло. Ким хочеш стану, Піп, ким тільки хочеш! – Ну, а потім що було?

– А потім, Піп, я знов подивився в те загиджене мухами дзеркало й спитав: «Ну що ж, містере Діккенс, оскільки все це правда, то коли ви почнете писати свою першу книжку?» І сам собі відповів: «Зараз же!» А тоді накупив паперу та чорнила і оце відтоді живу мов уві сні, одержимий однією пристрастю, сповнений радісного шалу, безмірно щасливий, живу й пишу одну по одній усі ті книжки, що належать найдорожчій для мене людині – мені самому, Чарлзові Діккенсу. Я мандрую величезними обширами Сполучених Штатів Америки, спиняюся то там, то там, пишу й граю свою роль, граю й пишу, читаю лекції, думаю свої думи, то поринаючи в марення, то виринаючи з нього, всім відомий і нікому не відомий, там поживу довше, щоб дописати «Копперфілда», там затримаюсь попрацювати над «Домбі і сином»... Часом я забиваюся на цілу зиму на якийсь глухий, завалений снігом полустанок, і нікому й на думку не спадає, що там пробуває в зимовій сплячці сам Чарлі Діккенс. А потім вигулькну, мов весняний метелик із лялечки, та й гайда далі. Часом залишаюся на ціле літо в якомусь одному невеликому містечку, аж поки виженуть... Атож, виганяють, Піп. Бо такі, як отой ваш містер Вінескі, не прощають вигадок, хоч би які земні й доречні ті вигадки були. Йому, хлопче, просто бракує розуміння. Він не тямить, що всі ми маємо робити кожен своє, аби вижити, вижити на цьому світі. Хто сміється, хто плаче, хто пробивається кулаками, хто тікає, але все зводиться до одного: людина якось існує. Світ аж кишить людьми, вони потопають у ньому, і кожен у свій спосіб силкується прибитися до далекого берега. А що ж містер Вінескі? Він існує, клацаючи своїми ножицями, і йому не зрозуміти принадності пера, чорнила та паперу, до якого лине, наче муха до липучки, моя позичена англійська душа.

Містер Діккенс спустив ноги з ліжка й потягся по свій саквояж.

– Отож я мушу складати манатки й забиратися геть. Я випередив його і вхопився за саквояж.

– Ні! Вам не можна йти. Ви ж не закінчили книжки! [562]

– Піп, любий мій хлопче, я ж тобі все пояснив... Хіба ти не чув?

– На неї чекає цілий світ! Ви не маєте права покинути «Двоє міст» на середині!

Він лагідно забрав у мене саквояж.

– Піп, Піп...

– Не маєте права, Чарлі!

Він зазирнув мені в очі, і, певно, вони так палали, що він аж відсахнувся.

– І я чекаю! – вигукнув я. – І всі вони там чекають!

– Хто «вони»?

– Натовп перед Бастілією. Париж... Лондон, Дувр... Гільйотина!

Я побіг до вікон і порозчиняв їх ще ширше, ніби сподіваючись, що нічний вітер і місячне світло занесуть у кімнату ті звуки та образи, і вони поповзуть по килимку й закрадуться йому в очі та вуха, і, коли легкі завіски примарно заколихались, тоді і я, і Чарлі – ладен заприсягтися – почули, як гомонить великий натовп, риплять колеса карет, як сичить, стрімко ковзаючи вниз, гостра сокира гільйотини і глухо, мов качани капусти, падають додолу голови, як лунає переможний спів, – усе це долинуло до нас із вітром...

– Ой Піп, Піп...

З очей його потекли сльози.

Я дістав з кишені олівця й блокнота.

– Ну? – мовив вимогливо.

– На чому ми вчора спинилися, Піп?

– На мадам Дефарж, що сиділа й плела. Він упустив саквояж на підлогу.

– Мадам Дефарж... так-так... ага. Пиши, Піп: «Мадам Дефарж...»

Він сів на краєчку ліжка, і руки його почали рухатись– неспокійно совалися, стискали одна одну, спліталися й розпліталися, – і він дивився на них і говорив, а я записував, і він знову говорив, усе палкіше та палкіше, і так аж до світання...

– Доброго ранку, містере Діккенс!

Я з розгону всівся на стілець у їдальні. Містер Діккенс уже впорався з половиною млинців, що чималим стосиком височіли в нього на тарілці. [563]

Я надкусив свого млинця й побачив на столі між нами ще більший стосик списаних аркушів.

– Містере Діккенс... – мовив я. – Це «Повість про двоє міст»? Ви її... закінчили?

– Зроблено. – Містер Діккенс не підвів очей від тарілки. – Встав о шостій. Працював як віл. Зроблено. Докінчено. Крапка.

– Ура! – вигукнув я.

Десь у далині почувся паровозний гудок. Містер Діккенс випростався на стільці, тоді раптом підхопивсь і, покинувши недоїдений сніданок, вискочив з їдальні. Я почув, як грюкнули надвірні двері, вибіг на веранду й побачив його вже на півдорозі до хвіртки, із саквояжем у руці. Він повернув до станції і йшов так швидко, що мені довелося раз по раз забігати йому наперед.

– Містере Діккенс, книжку ви закінчили, це так, але ж іще не видали!

– Доручаю подбати про це тобі, Піп.

Він швидко простував далі. Геть захекавшись, я мусив наздоганяти його.

– А як же буде з Девідом Копперфілдом?.. І з Крихіткою Дорріт?..

– Вони твої друзі, Піп?

– Ваші, містере Діккенс. А як ви про них не напишете, вони ж і не житимуть!

– Якось обійдуться.

Він завернув за ріг. Я вистрибом метнувся за ним.

– Чарлі, заждіть!.. Я придумаз для вас... нову назву! «Піквікський клуб», атож, «Записки Піквікського клубу»!

Було чути, як поїзд під'їжджає до станції. Чарлі побіг чимдуж.

– А потім «Холодний дім», Чарлі, і «Важкі часи», і «Великі... – послухайте, містере Діккенс! – ...сподівання»! Ох ти ж боже мій!..

Він був уже далеко попереду, і мені лишалося тільки гукати йому навздогін:

– Гаразд! Ідіть собі! їдьте! А я знаю, що мені робити! Не буду я більше вас читати, ви цього не гідні! Не буду! І не думайте, що я тепер стану дочитувати «Повість про двоє міст»! Дзуськи! Не стану! Ніколи!..

На станції забамкав дзвін. Паровоз засичав парою. Але містер Діккенс сповільнив ходу. Потім спинився посеред [564] тротуару. Я підійшов і став, дивлячись йому в спину.

– Піп, – тихо мовив він, – ти це серйозно кажеш?

– Ех ви! – вигукнув я. – Та ви... ви просто... – Я шукав у пам'яті потрібних слів і зрештою натрапив. – ...просто тьху! Плюнути й розтерти!

– Та ти що, Піп!

– Що, що! Начхати мені, що там буде далі з тим Сідні Картоном!

– Це ж найкраща річ з усіх, які я досі написав. Тобі треба прочитати її, Піп.

– Чому це?

Він обернувся й поглянув на мене великими сумними очима.

– Тому що я написав її для тебе.

Мені тільки й стало сили тихо огризнутися:

– То й що?

– А те, – відказав містер Діккенс, – що я вже спізнився на поїзд. Наступний буде через сорок хвилин...

– Тоді ви маєте час.

– На що?

– На те, щоб познайомитися з одною людиною. Познайомтеся з нею, Чарлі, і тоді я дочитаю вашу книжку... Нам туди, Чарлі, отуди.

Він знову спинився.

– Туди? До бібліотеки?

– Десять хвилин, містере Діккенс, дайте мені десять хвилин. Усього десять, Чарлі, зробіть ласку.

– Десять?

Та зрештою він дозволив мені провести себе, мов сліпого, сходами бібліотеки, і ми разом тихенько прослизнули в двері.

У бібліотеці було наче в кам'яному кар'єрі, над яким десять тисяч раків не випадало дощу.

Прислухаєшся в один бік – тиша.

Прислухаєшся в другий – анішелесь.

Здавалося, там пролягла смуга часу між уже зробленим і ще не зробленим. Ніхто там не помирав. Ніхто не народжувався. Бібліотека з усіма її книжками просто була.

Ми – містер Діккенс і я – стояли на краю тієї тиші й чекали. [565]

Містер Діккенс тремтів. І мені раптом спало на думку, що за ціле літо я ні разу його тут не бачив. Мабуть, він боявся, що я зараз поведу його до полиць з романами і там стоятимуть усі його книжки – вже написані, надруковані, оправлені, випущені в світ, не раз видані читачам, прочитані й знов поставлені на полиці.

Та не такий я був дурний. І все ж таки він узяв мене за лікоть і прошепотів:

– Піп, навіщо ми прийшли? Ходімо звідси. Тут же... – Прислухайтесь! – прошепотів я.

Десь далеко, за рядами полиць, було чути такий звук, наче там переверталась уві сні велика міль.

– Бог мені свідок, – мовив містер Діккенс, розширивши очі, – я знаю, що воно таке.

– Авжеж.

– Добре знаю цей звук, – додав він, дослухаючись, і кивнув головою. – Там хтось пише.

– Ваша правда, сер.

– Пише пером... І пише...

– Ну-ну?

– Вірші! – пошепки вигукнув містер Діккенс- Атож. Побий мене бог, Піп, десь там далеко, наче ген під водою, хтось пише вірші. Ось послухай! Чуєш? Розгін, розгін, стоп, і знов розгін, і знов, і знов... То не цифри, Піп, не числа, не якісь там сухі матерії, ти чуєш, як легко біжить перо, як воно пурхає по папері? То поезія, богом присягаюся, сер, то, безсумнівно, поезія!

– Мем! – покликав я. Міль затихла.

– Не заважай їй! – цитьнув на мене містер Діккенс. – Сполохаєш натхнення. Нехай собі пише.

Міль знову заворушилася.

– Мем! – покликав я ще раз, тихо, але вимогливо. У проходах між полицями зашурхотіло.

І ось вона з'явилася перед нами, головна бібліотекарка, жінка непевного віку – не молода й не стара; непевного кольору – не смуглява й не бліда; непевного зросту – не низька й не висока, але досить тендітна; жінка, що часто розмовляла сама із собою в сутіні між припалих порохом полиць, ледь чутно, ніби там шелестіли сторінки книжки, і пересувалася зовсім безгучно, мов на невидимих коліщатах.

Вона простувала до нас, і її обличчя було мов притінена лампа, а погляд ніби освітлював їй дорогу. Уста її [566] ворушилися, перебираючи слова у місткому сховищі за її замріяними очима.

Чарлі пильно читав з її уст. Тоді кивнув головою. Він чекав, поки вона зупиниться і її погляд упаде на нас. І все-таки це вийшло несподівано. Вона аж охнула й засміялася сама із себе.

– А, це ти, Дуг, і з тобою... – Вона впізнала Чарлі, і очі її потепліли. – Ви ж друг Дуга... містер Діккенс, так?

Чарлі дивився на неї з такою німою побожністю, що я аж злякався.

– Містере Діккенс, – мовив я,-познайомтеся з...

– «Мене не спинить навіть Смерть...» - проказав напам'ять Чарлі, приплющивши очі.

Бібліотекарка закліпала очима, і чоло її побіліло, так ніби лампа засвітила ясніше.

– Міс Емілі, – сказав він.

– її звуть... – спробував заперечити я.

– Міс Емілі. – Він простяг руку й доторкнувся до її руки.

– Дуже приємно, – мовила вона. – Але як ви...

– Як угадав ваше ім'я? Та боже мій, мем, я ж чув, як ви десь там писали – розгонисто, натхненно. Так пишуть тільки поети!

– Та що ви, то пусте.

– Вище голову, сміливіше, – лагідно сказав він.-То не пусте. «Мене не спинить навіть Смерть» – чудовий, першорядний вірш.

– Мої власні вірші такі вбогі... – збентежено промовила вона.-Отож я переписую її, щоб повчитися.

– Переписуєте кого? – ляпнув я.

– Дуже добра наука.

– Ой, справді? – Вона допитливо поглянула на Чарлі. – Ви не...

– Чи я не жартую? Ні, мем, які жарти з Емілі Діккінсон!(1)

– Емілі Діккінсон? – перепитав я.

– А в цьому багато чого й від вас, містере Діккенс, – зашарілася бібліотекарка. – Я прочитала всі ваші книжки.

– Всі? – Він аж позадкував.

– Всі ті, – квапливо додала вона, – що їх надруковано досі. [567]

– Він оце тільки-но закінчив ще одну, – знову встряв я. – Знаменита книга! «Повість про двоє міст».

– А ви, мем? – приязно спитав Чарлі.

– Я? Та ні, я ще не послала жодного вірша й до місцевої газети.

– То неодмінно пошліть! – вигукнув він із щирим запалом і вірою. – Завтра ж. Ні, сьогодні!

– Але ж, – заперечила вона згаслим голосом,- я навіть не маю кому їх спершу прочитати.

– Як це не маєте? – спокійно мовив Чарлі.- Ось вам Піп, а ось – візьміть мою візитну картку – Ч. Діккенс, есквайр, – хто при нагоді й з вашого дозволу залюбки загляне сюди пересвідчитись, чи все гаразд у цій ідилічній книгозбірні.

Бібліотекарка взяла картку.

– Але ж не можна...

– Отакої! Треба! Те, що можу дати я,- тільки підсмажені скибки хліба до столу. А ваше слово має стати варенням і медом до цього хліба. Моє письмо – розмірене й невигадливе. Ваше – поривчасте, воно вирує життям, але віддає данину й принадній таїні смерті, про яку ви так часто згадуєте... Та годі. – Він показав рукою. – Онде там, у кінці того довгого проходу, я бачу світло... Його засвітила муза, вже готова водити вашим пером. Вона чекає на вас. Ушануйте її як слід. Бувайте.

– Бувайте? – перепитала вона. – Чи має це означати «бувайте з богом»?

– Певне що так, добродійко, певне що так.

А в наступну мить ми знов опинилися на осонні перед бібліотекою, і містер Діккенс мало не перечепився через свій саквояж, що його залишив за дверима.

Посеред лужка він раптом став як укопаний і сказав:

– Яке блакитне небо, хлопче!

– Так, сер.

– Яка зелена трава!

– Еге. – Аж тепер і я спинився й добре розглянувся довкола. – Ох ти ж... таки справді!

– А вітер... Ти чуєш, Піп, який духмяний вітер?

Ми обидва втягли носом повітря. Тоді Чарлі сказав:

– І в цьому світі є чудові хлопці, що мають багату уяву й відають таємниці врятування ближніх...

І поплескав мене по плечу. Я знічено похилив голову й не знав, що мені робити. Виручив мене гудок паровоза.

– Ой, це ж наступний поїзд! Якраз під'їжджає! [568]

Ми стояли й чекали.

Нарешті містер Діккенс сказав:

– А тепер уже від'їжджає... То ходімо додому, хлопче.

– Додому! – радісно вигукнув я і раптом спинився. – А як же... містер Вінескі?

– Ну, після всього, що було, я не боюся за тебе, Піп. Кожного дня надвечір, коли я чаюватиму й даватиму перепочинок голові, ти ходитимеш до перукарні і...

– Вимітатиму волосся!

– Молодець. І нічого страшного в тому немає. Невеличка дружня позика Англійського державного банку Національному банкові Грінтауна, штат Іллінойс. А тепер, Піп... де олівець?

Я шаснув рукою до однієї кишені і намацав гумку, шаснув до другої – і знайшов.

– Є олівець!

– А папір? – Є папір!

Ми простували поряд під зеленим шатром літніх дерев.

– А назва, Піп, буде...

Він підняв догори свій ціпок і почав виводити проти неба таємничі письмена. Я примружив очі й узявся вгадувати ту невидиму назву.

– Крам...

Він вивів ще дві літери.

– ...ни... Ще дві.

– ...ця, – читав я. – Крамниця!

– Як тобі така назва, Піп? Я завагався.

– Та... якась вона... ну, наче незакінчена.

– Ач, який вередливий хреститель. Ось маєш! І він поволі виписав проти сонця друге слово.

– Ста...ро...жит...но...стей. «Крамниця старожитностей»!

– Записуй роман, Піп!

– Слухаюсь, сер! – вигукнув я, – «Розділ перший»!..

Крізь голе гілля дерев наче снігом сипонуло.

– Що це? – запитав я сам себе і сам же й відповів: – Та нічого, просто минуло літо.

Усі ті дні й години відлетіли листками з календаря, промайнули, як у кіно, повіялися з вітром ген за пагорби. [569] Настав кінець нашому з Чарлі писанню. Лишилося позаду чимало днів, проведених у бібліотеці. Відійшло в минуле чимало Еечорів з міс Емілі та читанням уголос. Приїздили й від'їздили поїзди. З'являвся, повнів і танув на небі місяць. Прибували нові поїзди, займалися нові життя, і раптом одного дня переді мною опинились отут міс Емілі, а отут Чарлі, обоє з усіма своїми пожитками, й тицьнули мені в руки якийсь паперовий мішечок.

– Що це тут таке?

– Рис, Піп, звичайнісінький білий рис для весільного обряду. Посипай нас, хлопче, проводжай у щасливу дорогу. Чуєш оті дзвони, Піп? Це благовіст містерові та місіс Діккенсам! Посипай, хлопче, посипай! Посипай!..

Я посипав і біг, біг і посипав, а вони, вже стоячи на задній площадці останнього вагона, махали мені руками й швидко зникали з очей, та я все гукав:

– До побачення! Щасливої вам дороги, Чарлі! Щасливого життя! Приїжджайте! Щасливо... щасливо...

Тепер я вже розумів, що плачу, і ревнивий Пес жував мої черевики, радіючи, що я лишився тільки при ньому, а в перукарні уже чекав містер Вінескі, готовий вручити мені щітку й знову вважати мене за свого названого сина.

А потім настала й потяглася осінь, і нарешті надійшов лист від мандрівного подружжя.

Я не розпечатував його цілий день, і тільки надвечір, коли вже почало смеркатися, вийшов на веранду, сів і, дивлячись, як дідусь згрібає з доріжки сухе листя, й тримаючи в руках конверт, чекав, поки дідусь погляне на мене, і ось нарешті він поглянув, і тоді я розірвав конверт і прочитав уголос в осінніх сутінках:

– «Любий Піп... – Побачивши на папері своє давнє прибране ім'я, я мусив на хвильку спинитися, бо тільки воно заповнило мені очі. – Любий Піп, сьогодні ввечері ми в Орорі, завтра будемо у Фелісіті, а післязавтра – в Елджіні. Чарлі збирається наступні півроку виступати з лекціями, і ми з надією дивимось у майбутнє. Обоє багато працюємо, і чи треба казати, які ми щасливі? Дуже щасливі. Він називає мене Емілі. Піп, ти, мабуть, ще не знаєш, чиє це ім'я, а так звали одну поетесу, і я сподіваюся, що колись ти візьмеш у бібліотеці її книжки. Так от, Чарлі дивиться на мене й каже: «Ти моя Емілі», – і я майже вірю йому. Ні, таки справді вірю...» [570]

Я замовк, проковтнув клубок, що підступив мені до горла, й став читати далі:

– «Ми схиблені, Піп. Так кажуть люди, та ми й самі знаємо. І все-таки ми не відступаємося від свого. Бути схибленими разом зовсім непогано. А от бути схибленою і самотньою, як раніше, – цього я більше не витримала б.

Чарлі шле свої вітання й просить переказати тобі, що він уже почав нову гарну книжку, чи не кращу за всі дотеперішні, а назва буде така, яку придумав ти: «Холодний дім».

Отак, Піп, ми й живемо: пишемо та мандруємо, мандруємо та пишемо. Може, колись нам випаде їхати поїздом, що зупиняється набрати води на вашій станції, і якщо ти будеш там і гукнеш нас на ім'я – так, як ми тепер себе називаємо, – то ми вийдемо з вагона. Та, певно, ти на той час станеш зовсім дорослим. І якщо поїзд зупиниться, а тебе не буде, ми так і зрозуміємо й поїдемо собі далі від містечка до містечка.

Підписано: Емілі Діккінсон.

P. S. Чарлі твердить, що твій дідусь - справжнісінький Платон, тільки ти йому не кажи.

P. P. S. Чарлі – моє золото».

– «Чарлі – моє золото», – повторив за мною дідусь, сідаючи поряд і беручи в мене листа, щоб прочитати його ще раз. – Ну-ну... – зітхнув він. – Ну-ну...

Ми довго сиділи, дивлячись, як багряніє жовтневе небо на заході й одна по одній засвічуються зорі. Вдалині, десь за милю, загавкав собака. Ще далі, аж ген на обрії, прогуркотів поїзд, загудів, забамкав у дзвін: раз, другий, третій, – та й поїхав.

– А знаєш, – озвавсь я нарешті, – мені здається, ніякі вони не схиблені.

– Мені теж, Піп, – сказав дідусь, запаливши люльку й задувши сірника. – Мені теж так здається.

Одної неминущої весни

Того тижня, відколи минуло вже так багато років, мені почало здаватися, що батько й мати потихеньку труять мене. Та навіть і тепер, через двадцять років, я не певен, що вони цього не робили. Хто знає...

А нагадала мені про все те стара валіза на горищі. Сьогодні вранці я розстебнув її мідні застібки, підняв кришку, і в ніс мені вдарило задавненим духом нафталіну, що з незапам'ятних літ застоявся серед тенісних ракеток з порваними жилами, поношених гумових капців, поламаних іграшок, заіржавілих роликових ковзанів. І хоч тепер я побачив ті дитячі забавки очима дорослої людини, мені раптом здалося, ніби тільки годину тому я прибіг, геть спітнілий, з нашої тінястої вулиці і на устах у мене ще тріпоче: «Раз, два, три – розбігайсь, бички!»

Я був тоді чудернацьким, кумедним хлопчиною, у чиїй голові снувалися химерні думки, і отой страх перед отрутою був лише часткою моїх дитячих переживань. Уже в дванадцять років я почав робити записи в п'яти-центовому лінійованому блокноті, з яким ніколи не розлучався. Неначе й оце тепер у мене між пальцями оцупок олівця, і я пишу ним, як писав у ті давні дні, що їм, здавалося, не буде кінця.

Ось я перестав писати й замислено лизнув олівця. Я сидів, босий, із шорсткою, схожою на щітку чуприною, у своїй горішній кімнаті на початку нескінченного ясного дня, мружив очі на шпалери з трояндами й думав.

«До цього тижня мені й на думку не спадало, що я хворий, – записав я. – І захворів я вже давно. Коли мені було десять років. А тепер мені дванадцять».

Я скривився, закусив губу й наче крізь туман побачив перед собою свій записник. [572]

«У тому, що я хворію, винні мама й тато. І ще вчителі у школі: вони теж додають мені... – Я завагався, але зрештою написав: – ...хвороби. Не боюсь я тільки дітей. Ні Ізабел Скелтон, ні Вілларда Боуерса, ні Кларіс Меллін – на них ця хвороба ще не поширилась. А от мені зовсім зле...»

Я поклав олівця й пішов до ванної подивитися на себе в дзеркало. Знизу мати гукнула мене снідати. Я притулився обличчям до дзеркала, часто задихав, і на склі виникла велика туманна пляма. І я побачив, як моє обличчя... змінюється.

Змінювалися кістки. Змінювалися навіть очі. І пори на шкірі носа. І чоло. І волосся. Усе, що так довго було мною, тепер перетворювалося на когось іншого. («Дугласе, йди снідати, ти ж спізнишся до школи!») Похапцем умиваючись, я побачив, як моє тіло немовби пливе піді мною. А я був замкнений усередині нього і не мав змоги визволитись. Тим часом усі мої кістки зсувалися, мінялися місцями, аж ходором ходили!

Щоб не думати про це, я голосно щось заспівав, засвистів аж поки в двері постукав батько й звелів мені вгамуватись і йти снідати.

Я сів до столу. На ньому вже стояла жовта каструлька з кашею, холодно-біле молоко в глечику, яєчня з беконом, блищали ложки й ножі. Батько читав газету, мати поралася коло плити. Я нюхнув повітря й відчув, як мій шлунок зіщулився, мов побитий собака.

– Що таке, синку? – Батько позирнув на мене.- Не хочеш їсти?

– Не хочу.

– Хлопцеві зранку треба хотіти їсти,- зауважив батько.

– їж, їж, – сказала мені мати. – Ну ж бо, не барися.

Я подивився на яєчню. То була отрута. Подивився на масло. Отрута. І біле з масним шаром вершків молоко в глечику, і апетитна, пухка коричнева каша на зеленій тарілці з рожевими квіточками.

Отрута, все воно отрута! Ця думка металась у мене в голові, наче мурашня на лісовій стежині. Я прикусив губу.

– Га? – глипнув на мене батько. – Ти щось сказав? __ Та ні, – відповів я. – Просто не хочеться їсти. [673]

Не міг же я сказати, що я хворий і що захворів саме від їжі. Не міг сказати, що до цього спричинилися млинці, пампушки, каші, супи, овочі. Де ж би то. Отож мусив сидіти, не беручи нічого до рота, і серце моє билося все дужче й дужче.

– Ну гаразд, попий хоча б молока і йди собі,- сказала мати. – Батьку, дай йому грошей, хай добре поснідає в школі. Апельсиновий сік, щось м'ясне, молоко. Тільки не цукерки.

Щодо цукерок вона могла й не застерігати мене. То ж була найстрашніша з усіх отрута. На цукерки я більш ніколи й не гляну!

Я зв'язав ремінцями книжки й рушив до дверей.

– Дугласе, ти не поцілував мене, – нагадала мати.

– Ой, – мовив я, підійшов і похапцем поцілував її.

– Що це з тобою діється? – спитала вона.

– Нічого, – відказав я. – Бувайте. До побачення, тату.

Обоє сказали «до побачення». І я подався до школи, занурений у свої думки, що бились у мене в голові, наче крик у глибокій холодній криниці.

Збігаючи схилом яру, я вхопився за грубу ліану дикого винограду, що звисала з дерева, відштовхнувся ногами від землі – і полетів. У ніздрі мені вдарило прохолодне ранкове повітря, свіже і п'янке, я радісно засміявся, і всі мої думи вмить розвіяло вітром. Зіскочивши на схил далеко внизу, я покотився до струмка, і птахи весело посвистували до мене, а поруч на дереві, наче підхоплений вітром легкий жмуток рудого пуху, скакала білка. Вниз по стежці сунули невеличкою лавиною інші хлопчаки. Вони голосно кричали – «Гей, егей, ого-го-о!»,- били себе кулаками в груди, пускали камінці плиском по воді, сягали руками в струмок, намагаючись ухопити рака. Раки прудко тікали геть, збиваючи хмарки мулу. Ми всі реготали й кепкували один з одного.

На пофарбованому в зелене містку через струмок з'явилася дівчинка. Звали її Кларіс Меллін. Усі загукали до неї: іди собі, мовляв, іди, ти нам тут не потрібна, катай звідси! Та мій голос наче заперло, я вмовк і тільки дивився, як вона повільно йде містком. Дивився, не відводячи очей.

Із вранішньої віддалі долинув шкільний дзвоник. [574]

Ми побралися нагору стежками, що їх самі попрокладали за багато літніх місяців. Трава на схилах яру була добряче потоптана нашими ногами, ми знали там кожну зміїну нору й кожний горбочок, кожне дерево й кожну виноградну ліану, знали кожну бадилину. Після школи ми будували на деревах, високо над мерехтливим струмком, хатини з гілля, вистрибували голяка в прохолодній воді, вирушали в довгі мандрівки яром, туди, де недалеко від чинбарні, азбестового заводу й пристані наш потічок самотньо й сиротливо вливався у блакитний обшир озера Мічіган.

І ось, коли ми, засапавшись, уже підбігали до школи, мене знов охопив страх, і я рвучко зупинився.

– Ви біжіть, я зараз, – сказав я хлопцям. Задзвонив останній дзвоник. Усі побігли по класах.

Я дивився на повитий плющем будинок школи. Там лунали високі дитячі голоси, зливаючись у суцільний безугавний гомін. Раз у раз його розтинали звуки маленьких дзвіночків на вчительських столах і різні голоси вчителів.

«І тут отрута, – подумав я. – Вчителі теж труять нас! Хочуть, щоб я хворів. І навчають хворіти все дужче й дужче! Та ще й... ще й радіти з того, що хворієш!..»

– Доброго ранку, Дугласе.

Я почув стукіт високих підборів по цементованій доріжці. Позад мене стала міс Адамс, наша директриса, у пенсне на широкому блідому обличчі, з коротко підстриженим темним волоссям.

– Ходімо, – мовила вона, міцно взявши мене за плече. – Ти вже й так спізнився. Ходімо ж бо.

І повела мене сходами нагору – раз-два, раз-два,- нагору, назустріч моїй долі...

Містер Джордан був тілистий чоловік з поріділою чуприною й серйозними зеленими очима, що мав звичку погойдуватись на п'ятах, стоячи перед своїми таблицями. Того дня він приніс до класу велике зображення людського тіла без шкірних покривів. На ньому було добре видно зелені, сині, рожеві й жовті вени, капіляри, м'язи, сухожилки, внутрішні органи, легені, кістки й жирові тканини.

Містер Джордан кивнув головою на таблицю.

– Раковий процес дуже подібний до нормального розмноження клітин. Це немовби знавісніла нормальна функція. Перевиробництво клітинного матеріалу... [575]

Я підняв руку.

– А як щодо їжі... тобто я хотів спитати: що змушує тіло рости?

– Добре запитання, Дугласе. – Він поплескав по таблиці. – Надходячи в організм, їжа розщеплюється, засвоюється і...

Я слухав і добре розумів, що намагається зробити зі мною містер Джордан. Роки дитинства відбилися в мені, як відбивались у м'яких сланцях доісторичні живі організми. А містер Джордан хотів стерти, загладити ті відбитки. Так, щоб зрештою всі мої переконання й уявлення безповоротно згинули. Моя мати змінювала моє тіло їжею, містер Джордан впливав на мою свідомість словами.

Отож я перестав його слухати й почав малювати щось на папері. Потім замугикав під ніс пісеньки, став вигадувати свою власну мову. Решту дня в класі я не чув анічогісінько. Цим я відбивав напад на себе й протидіяв отруті.

Але після школи, проходячи повз крамничку місіс Сінгер, я таки купив собі цукерку. Просто не втримався. А коли з'їв її, то написав на внутрішньому боці обгортки: «Це остання цукерка, яку я з'їв. Більше не візьму до рота жодної, навіть у суботу в кіно, коли на екрані з'являться Том Мікс і Тоні».

Я подивився на купу цукерок, що, мов щедрий врожай, громадились на полицях. Жовтогарячі обгортки з небесно-блакитним написом «Шоколад». Жовті й фіолетові обгортки з голубими літерами. Я відчував з'їдену цукерку в собі, відчував, як ростуть від неї мої клітини. Місіс Сінгер щодня продавала сотні цукерок. То, виходить, вона була в змові? Невже вона не знала, що діється від солодкого з дітьми? А коли знала, то, мабуть, просто заздрила, що вони такі юні. І хотіла, щоб вони швидше старіли... Я був ладен убити її!

– Що це ти робиш?

Поки я писав на обгортці цукерки, ззаду до мене підійшов Білл Арно. З ним була Кларіс Меллін. Вона дивилася на мене своїми блакитними очима й мовчала.

Я сховав папірця.

– Та нічого, – відповів Біллові.

Ми втрьох рушили далі. Навколо дітлахи грали в «класи», в кульки, ганяли ногами бляшанку, і я обернувся до Білла й сказав: [676]

– Через рік або два нам уже цього буде не можна. Білл тільки засміявся й відказав:

– Чого б це? Хто нам не дасть?

– Вони не дадуть, – сказав я.

– Хто «вони»? – спитав Білл.

– Хто, хто! – відповів я. – Сам побачиш.

– Ого! – мовив Білл. – Та в тебе негаразд із головою.

– Ти нічого не розумієш! – закричав я. – Ось ти граєшся, бігаєш, їси, а вони весь час нишком заморочують тебе, щоб ти й думав інакше, й поводився інакше, й навіть ходив інакше. А потім раптом настає день, коли ти кидаєш усі ігри й починаєш чимось клопотатися!

Обличчя моє пашіло, руки стислися в кулаки. Я не тямив себе з люті.

Білл відвернувся і, сміючись, пішов геть. «Годі, Енні, годі!..» – заспівав хтось у дворі навпроти й перекинув м'яча через дах на вулицю.

Можна обійтися цілий день без сніданку, без обіду, а от чи можна й без вечері? Коли я прослизнув на своє місце за столом, мій шлунок волав з розпачу. Я обхопив руками коліна і втупив у них очі. «Не буду їсти,- казав я сам собі. – Я доведу їм, не відступлю».

Батько вдав, ніби нічого не сталося.

– Не хоче, то хай іде собі, – сказав він матері, побачивши, що я не доторкаюся до вечері. І підморгнув до неї. – Поїсть потім.

Цілий вечір я прогуляв на теплих, вимощених цеглою вулицях містечка – ганяв з хлопцями гримку бляшанку, залазив у дедалі густішій сутіні на дерева.

До кухні я прийшов уже десь по десятій і зрозумів: усе було марно. На холодильнику лежала записка: «Бери все сам. Тато».

Я відчинив холодильник, і в обличчя мені війнуло прохолодою та духом остудженої їжі. Всередині перед моїми очима постала чудова картина напівзруйнованої смаженої курки. Поруч, наче в'язки дров, лежали ретельно складені одне до одного стебла селери. На тлі густої зелені петрушки червоніли суниці...

Руки мої замелькали в повітрі. Здавалося, їх уже не дві, а дванадцять. Як ото в східних богинь, що їм поклоняються у тамтешніх храмах. Одна рука вже тримала помідор. Друга шаснула по банан. Третя загребла суниці. [577] Четверта, п'ята, шоста – всі водночас – хапали та шматок сиру, та маслину, та редьку!..

Через півгодини я вкляк перед унітазом і квапливо відкинув сидіння. Тоді розкрив рота й став запихати за язик ложку – далі, далі, аж у зсудомлену горлянку...

Потім я лежав у ліжку, радіючи, що звільнився від їжі, яку так жадібно поглинув, і раз у раз здригаючись від ядучого присмаку в роті. Я ненавидів себе за слабкодухість і весь тремтів, геть спустошений, кволий і знову голодний, але про те, щоб поїсти, вже й думати не міг...

Уранці я прокинувся зовсім розбитий і, мабуть, дуже блідий, бо мати помітила це й сказала:

– Якщо до понеділка не одужаєш, матимеш справу з лікарем!

Була субота. День, коли можна кричати скільки хочеш і тебе не спинить сріблястий учительський дзвіночок; коли в довгій темній залі кінотеатру «Еліт» мигтять на білястому екрані безбарвні велетенські тіні; коли діти – це просто собі діти, а не істоти, що ростуть і розвиваються.

Я не бачив ніде ні душі. Зранку, коли я мав би простувати з товаришами понад колією Північнобережної залізниці, де на безконечних рівнобіжних смугах металу закипає гаряче сонце, я протинявся без діла на вулиці, не знаючи, куди себе подіти. А коли зрештою вже далеко за полудень забрів у яр, там нікого не було: всі дітлахи подалися до центру міста й тепер сиділи на денному сеансі в кіно, смокчучи лимонні льодяники.

Яр лежав такий безлюдний і здавася таким незайманим, прадавнім і зеленим, що мені аж трохи моторошно стало. Ще ніколи я не бачив його таким завмерлим. З дерев непорушно звисали ліани дикого винограду, на на дні текла по камінню вода, десь нагорі щебетали пташки.

Ховаючись за кущами, спиняючись і знов рушаючи далі, я спустився нашою потаємною стежкою вниз.

Коли я підійшов до містка, то побачив, що з протилежного боку назустріч мені простує Кларіс Меллін. Вона поверталася додому з центру міста, несучи під пахвою кілька невеличких пакунків. Ми зніяковіло привіталися.

– Що ти тут робиш? – спитала вона.

– Та так, гуляю, – відказав я. [578]

– Сам-один?

– Еге ж. Усі хлопці в кіно.

Вона повагалась, а тоді запитала:

– Можна, я погуляю з тобою?

– А чого ж, – сказав я. – Ходімо.

Ми пішли яром. Він гудів, мов величезна динамо-машина. А все довкола наче заціпеніло, не в змозі й ледь ворухнутися. Лише тоненькі рожеві бабки носилися сюди-туди, наражаючись на хвилі гарячого повітря й зависаючи над блискотливим потічком.

Ми ступали стежкою поряд, і час від часу рука Кларіс зачіпала мою. Я чув вологий теплий дух яру і незнайомий м'який запах Кларіс.

Так ми підійшли до місця, де нашу стежку перетинала інша.

– Торік ми збудували отам хатину на дереві,- показав я.

– Де? – Кларіс підступила майже впритул до мене, щоб побачити, куди я показую. – Я не бачу.

– Он на тому дереві, – мовив я, затнувшись, і показав знову.

А вона спокійнісінько обняла мене рукою. Я так здивувався й сторопів, що мало не скрикнув. І тоді її тремтливі уста поцілували мене, але вже й мої руки звелись обняти її, і все в мені здригнулося від безгучного крику.

Мов зелений вибух, розляглася тиша. Тільки дзюрчала вода в струмку. А мені аж дух забило.

Я знав, що це кінець. Я пропав. Від цієї хвилини буде все: дотики, їда, уроки мови, алгебри й логіки, рух і почуття, поцілунки і обійми – справжній вир життя, що підхопив мене й засмоктував у свою глибочінь. Я знав, що гину без вороття, і не шкодував про це. А втім, ні, таки шкодував, і сміявся, і плакав водночас, і не міг вдіяти нічого іншого, як обіймати її, кохати її, безоглядно й відчайдушно, всім своїм збуреним єством.

Я міг би й далі вести свою війну проти матері й батька, проти школи, проти їди, проти книжної мудрості, але не мав сили опиратися цій солодкій отруті на моїх губах, цьому теплу в мене під руками, цьому незнаному запаху в ніздрях.

– Кларіс, Кларіс... – плакав я, обіймаючи її, і дивився через її плече невидющим поглядом, і шепотів їй на вухо: – Кларіс!..

Винятково досконале вбивство

Думка про вбивство так цілковито захопила мене, була така неймовірно зваблива, що й у дорозі через усю Америку я ніяк не міг прийти до тями.

Ця думка, не знати чому, сяйнула мені в голові на мій сорок восьмий день народження. Чому саме на сорок восьмий, а не на тридцятий чи сороковий – цього я сказати не можу. Мабуть, то були добрі літа, і я проплив крізь них, не помічаючи ні часу, ні годинників, ні сивини, що поступово сріблила мої скроні, ні поважного вигляду знаменитості, якого я набував з роками...

Так чи так, а на свій сорок восьмий день народження, коли я лежав уночі в ліжку поряд з дружиною, а в інших кімнатах нашого будинку серед тиші й місячного світла спали мої діти, я раптом подумав:

«Зараз же встану, поїду і вб'ю Раффа Андерхілла».

«Рафа Андерхілла! – заволав мій внутрішній голос. – Бога ради, та хто він такий? Убити його через тридцять шість років! За що?»

«За що? – подумки відказав я. – А за те, що він кривдив мене, коли мені було дванадцять...»

Десь за годину, почувши в кімнаті шерех, прокинулась дружина.

– Дуг! – озвалася вона. – Що це ти там робиш?

– Збираюся в дорогу, – відповів я. – їду.

– А-а, – мовила дружина, повернулася на другий бік і знову заснула.

– Усім зайняти місця! Рушаємо! – розлігся над платформою голос провідника.

Поїзд шарпнувся й брязнув буферами.

– Бувай! – гукнув я, скочивши на приступку.

– Хоч колись полетів би літаком!-гукнула до мене дружина. [580]

Полетіти літаком? І позбавити себе втіхи всю довгу дорогу думати про вбивство? Позбавити себе втіхи неквапливо змащувати й заряджати пістолет і уявляти собі обличчя Рафа Андерхілла, коли з'явлюся перед ним після тридцяти шести років відсутності, щоб звести давні порахунки? Полетіти літаком? Ні, я б краще подався пішки через усю країну і, спиняючись на ночівлю просто неба, смажив на багатті свою жовч і ядучу слину, знов і знов пережовував свої задавнені, висхлі, наче мумії, але досі живі кривди й роз'ятрював незагоєні з роками болячки. Полетіти літаком!..

Поїзд відійшов. Дружина зникла з очей. Я вирушив у Минуле.

Другої ночі, їдучи через Канзас, ми попали в жахливу грозу. Я не лягав спати до четвертої ранку, все слухав, як бурхає вітер і гуркоче грім. У спалаху блискавиць я побачив на холодній шибці вікна в темному купе негативне відображення свого обличчя й подумав: «Куди він їде, цей дурень?» Убивати Рафа Андерхілла! За що? А за те саме!

Згадай-но, як він лупцював мене. До синців. Я був увесь у синцях, обидві руки від самих плечей у синцях – у синіх, у чорних, ще й ніби крапчастих, у якихось дивних жовтих. Садоне – й ходу, отакий він був, той Раф, садоне – й ходу! І все ж таки... ти його любив?

Атож, любив – так, як хлопці люблять хлопців, коли їм по вісім, десять, дванадцять років, і світ їхній ще невинний, і хлопці лихіші від будь-якого лиха, бо не відають, що роблять, а проте однаково роблять. Отож десь у глибині душі я відчував потребу терпіти біль. Ми, двоє друзів нерозлийвода, були потрібні один одному. Я йому – щоб діставав удари. Він мені – щоб завдавав їх. Мої синці були свідченням і символом нашої взаємної любові. А що ж іще спонукає тебе вбити Рафа через стільки років?.. Пронизливо гудів поїзд. Нічна країна невпинно бігла назад.

І я пригадав, як одного разу напровесні прийшов до школи в новому твідовому костюмчику, а Раф збив мене з ніг і викачав у брудному місиві із снігу та багнюки. Він реготав, а я, згораючи від сорому, геть перемазаний, [581] охоплений страхом перед неминучою покарою, поплентав додому перевдягтися в сухе.

За вікном знову гуркотів далекий грім.

По холодних шибках пульманівського вагона спливали дощові патьоки.

Ну, а щось іще? Чи це уже все?

Ні. Є ще одне, найгірше з усього.

За всі ті роки, в які ти кожного Четвертого липня прибігав о шостій ранку до Рафового дому й кидав жменьку камінців у зарошену шибку його вікна або ж наприкінці червня чи серпня гукав його на світанні, щоб разом піти подивитись, як прохолодним і свіжим голубим ранком прибуде на станцію мандрівний цирк, – за всі ті роки сам Раф жодного разу не прибіг до твого дому.

Жодного разу за всі ті роки ні він і ні хто інший не довів своєї дружби тим, що прийшов до тебе. Ніколи не постукав у твої двері. І ніколи у вікно твоєї кімнати не вдарилася з легеньким брязкотом жменька конфетті з дрібної ріні та піску.

І ти завжди знав, що того ж таки дня, як ти перестанеш бігати вранці до Рафового дому й викликати його надвір, ваша дружба урветься.

Одного разу ти навіть спробував. Не ходив до нього цілий тиждень. Та Раф і не подумав з'явитися сам. І тобі здавалося, ніби ти помер і ніхто не прийшов на твій похорон.

А коли ви після того зустрілися в школі, він не виказав і найменшого подиву, ні про що не спитав, наче й порошинки на тобі не було цікавої. Де ти пропадав, Дуг? Я ж не мав кого бити. Де тебе носило, Дуг? Я не мав кого щипати!..

От і склади докупи всі його гріхи. А надто подумай про останній.

Атож, він жодного разу не прийшов до мене додому. Жодного разу не погукав мене, коли я був ще в ліжку, не кинув у моє чисте вікно жменьку ріні – того весільного рису, що покликав би мене надвір, до радощів нового літнього дня.

І ось за той останній гріх, Рафе Андерхілл, подумав я, сидячи у вагоні поїзда о четвертій годині ранку, коли гроза уже вщухала, і відчув на своїх очах сльози, – за той останній гріх я тебе завтра ввечері порішу. [582]

Убити його через тридцять шість років! О боже, та ти ж безумніший за капітана Ахава!..

Поїзд пронизливо гудів. Ми мчали країною, мов механізований старогрецький Фатум, що його тягне за собою чорна металева римська Фурія.

Кажуть, повернутися в своє дитинство неможливо.

Це неправда.

Якщо тобі пощастить і випаде слушна година, ти приїдеш при заході сонця, коли старе містечко залите по вінця золотим світлом.

Я зійшов з поїзда і попростував вулицями Грінтауна, аж поки опинився перед міською управою, огорнутою полум'ям призахідного сонця. Дерева у сквері були всуціль завішані золотими дублонами. Дахи, цегляні стіни, орнаментовані виступи – все яскріло щирою міддю й старовинним злотом.

Я сів на лаву в сквері, серед собак та дідів, і сидів там, поки зайшло сонце й Грінтаун поринув у сутінь. Я хотів, щоб смерть Рафа Андерхілла стала для мене справжнім святом.

Ще ніхто й ніколи не вчиняв такого вбивства.

Я пробуду тут скільки треба, уб'ю його та й поїду собі, чужинцем серед чужинців.

І коли мертве тіло Рафа Андерхілла знайдуть на порозі його оселі, хіба спаде комусь на думку, що якийсь дванадцятирічний хлопчина, спонукуваний страшною зневагою до самого себе, приїхав сюди поїздом на зразок Машини часу й вистрілив у своє минуле? То була немислима річ! Саме моє безумство надійно оберігало мене.

Нарешті о пів на дев'яту того холоднуватого жовтневого вечора я рушив далі містечком, аж за яр.

Я анітрохи не сумнівався, що Раф і тепер живе там.

Хоч, зрештою, люди часом і переїжджають...

Я повернув на Парк-стріт, пройшов двісті ярдів до самотнього вуличного ліхтаря й подивився на протилежний бік вулиці. Двоповерховий білий вікторіанський будинок Рафа Андерхілла чекав на мене.

І я відчував, що він там, у тому будинку.

Він, сорокавосьмирічний, був там, а тим часом я, теж сорокавосьмирічний, – тут, сповнений застарілого, стомленого самоїдського завзяття. [583]

Я вийшов з освітленого кола, відчинив валізку, переклав пістолет у кишеню пальта під праву руку, а валізку замкнув і сховав у кущах, щоб потім схопити її і гайнути через яр, а там містечком до станції.

Я перейшов вулицю й став перед будинком, тим самим будинком, перед яким так часто стояв тридцять шість років тому. Онде вікно, куди я із самовідданою любов'ю кидав, наче букети весняних квітів, жменьки камінців. А ось доріжка, поплямлена підпалинами від ракет-вертушок – слідами незапам'ятних Четвертих липня, коли ми з Рафом у несамовитому святковому захваті ладні були висадити в повітря весь цей триклятий світ.

Я піднявся на веранду й побачив на поштовій скриньці невеликі літери: Андерхілл.

А що, як до дверей підійде його дружина?

Ні, подумав я, він сам, за всіма законами старогрецької трагедії, відчинить двері, дістане кулю і мало не з радістю сконає за свої давні злочини й дрібніші гріхи, що хтозна-як також обернулися на злочини.

Я подзвонив.

Чи впізнає він мене через стільки років? За мить до першого пострілу треба буде неодмінно назватися. Він має знати, хто це.

Тиша.

Я подзвонив знову.

Брязнула дверна клямка.

Я сягнув рукою до пістолета в кишені, але не витяг його. Серце моє важко гупало.

Двері відчинились.

На порозі стояв Раф Андерхілл.

Він кліпав очима, намагаючись розглядіти мене.

– Раф? – мовив я.

– Я... – озвався він.

Ми стояли так, один проти одного, не більш як п'ять секунд. Але, боже мій, як багато сталося за ті швидкоплинні п'ять секунд!

Я побачив Рафа Андерхілла.

Побачив його цілком виразно.

А я ж не бачив його відтоді, як мені було дванадцять років.

Тоді він височів наді мною, наче вежа, стусав мене кулаками, бив, горлав.

Тепер це був невеличкий старий чоловічок. [584]

Мій зріст – п'ять футів одинадцять дюймів. А Раф Андерхілл від своїх дванадцяти років майже не виріс.

Чоловічок, що стояв переді мною, був на зріст не більш як п'ять футів два дюйми. Тепер уже я височів над ним, наче вежа.

Я аж рота розкрив. Тоді придивився й побачив ще більше.

Мені було сорок вісім років.

Але Раф Андерхілл, якому теж було сорок вісім, уже не мав на голові більш як половини волосся, а те, що лишилося, було ріденьке й сиве, чорне з білим. Він виглядав років на шістдесят, а то й на шістдесят п'ять.

Я був при доброму здоров'ї.

Раф Андерхілл був блідий, наче віск. Його обличчя свідчило, що він давно вже нездужає. Здавалося, він повернувся з країни, де ніколи не світить сонце. Вигляд мав змарнілий, очі глибоко позападали. У віддиху вчувався запах похоронних квітів.

Усе те вразило мене так, немов усі блискавиці й громи минулої ночі злилися в один сліпучий вибух. І ми з Рафом стояли посеред того вибуху.

То ось задля чого я приїхав, подумалося мені. То ось яка вона, істина. Оця жаска мить. Ні до чого витягати зброю. І вбивати ні до чого. Ні, аж ніяк. Досить тільки...

...побачити Рафа Андерхілла такого, який він тепер є.

Оце і все.

Просто прийти сюди, постояти й подивитися на нього, на такого, який він став.

Раф Андерхілл розгублено, з видимим подивом звів руку. Губи його затремтіли. Очі забігали вгору-вниз по мені, і він силкувався осягти розумом, хто цей велет, чия чорна тінь упала на його поріг. Нарешті він озвався кволим, ледь чутним голосом:

– Дуг?

Я рвучко відступив.

– Дуг? – аж задихнувся він. – Це ти?

Такого я не чекав. Люди ж не пам'ятають! Нездатні пам'ятати! Через стільки років? Чого б то йому пригадувати, напружуватись, зважуватись, упізнавати, називати ім'я?..

І раптом у мене сяйнула дика думка: це ж після мого від'їзду з містечка життя Рафа Андерхілла так занепало, ось у чім річ! Я був осереддям його світу, незамінним [585] попихачем, якого можна кривдити, штурхати, лупцювати, вкривати синцями. І коли тридцять шість років тому я просто взяв та й покинув його, усе його життя дало тріщину.

Та ні, дурниця! А проте якесь крихітне схиблене мишеня мудрості металось у мене в голові й пищало своє: «Раф був потрібен тобі, але ти йому був потрібен ще більше! А ти завдав йому жорстокого, непростимого удару. Ти зник!»

– Дуг? – знову спитав він, бо я стояв і мовчав, безпорадно опустивши руки. – Це ти?

Ось задля цієї миті я й приїхав.

Десь у потаємних глибинах єства я завжди знав, що не вдамся до зброї. Атож, вона при мені, але час випередив мене й дістався сюди раніше – і час, і вік, і менші, ще страшніші смерті...

Бабах!

Шість пострілів у серце.

Та я не стріляв з пістолета. Тільки з уст моїх ледь чутно зривалися звуки пострілів. І за кожним таким звуком обличчя Рафа Андерхілла старішало на десять років. Отож коли я мав вистрілити востаннє, йому було вже сто десять.

– Бабах... – шепотів я. – Бабах... Бабах... Бабах... Бабах... Бабах...

І тіло його щоразу здригалось.

– Ти вже мертвий, Рафе. О боже, ти мертвий.

Я повернувся, спустився з веранди і вже вийшов на вулицю, коли він гукнув:

– Дуг, це ти?

Не озиваючись у відповідь я простував геть.

– Скажи мені! – гукав він кволим голосом.- Дуг! Дуг Сполдінг, це ти? Хто це? Хто?..

Я взяв у кущах свою валізку, пірнув у сповнену сюрчання цвіркнув темряву яру, перейшов місток і став підніматися сходами на той бік.

– Хто це? – востаннє долинуло до мене його жалісне волання.

І тільки відійшовши ще далі, я озирнувся.

В усіх вікнах Рафового будинку світилося. Мабуть, після того, як я його залишив, він обійшов усі кімнати й скрізь повмикав світло.

По той бік яру я зупинився на лужку перед будинком, де колись народився. [586]

А тоді підняв з землі кілька дрібних камінців і зробив те, чого ніхто ніколи не робив, жодного разу за все моє життя.

Я кинув ті камінці у вікно, за яким щоранку лежав, коли мені було дванадцять років. І гукнув себе самого на ім'я. Гукнув із щирої дружби, запрошуючи зійти вниз, щоб погуляти в довгому літі, яке давно вже кануло в небуття.

Я постояв там рівно стільки часу, скільки було потрібно тому другому, юному мені, щоб спуститися вниз і пристати до мене.

А потім ми мерщій, випереджаючи світанок, виоігли з Грінтауна й помчали назад, хвалити бога, назад у Тепер і Сьогодні, щоб прожити там решту своїх днів.

Переклад Володимира Митрофанова

Джерело: Р.Бредбері. Марсіанські хроніки. К.: Дніпро, 1988. 592 с. – С.: 536-587.

Були вони смагляві й золотоокі

Ракета остигала на вітрі, що віяв із лугів. Клацнули й розчахнулися дверцята. З люка вийшли чоловік, жінка й трійко дітей. Інші пасажири вже простували марсіанським лугом, під їхніми ногами шелестіла трава, а цей чоловік залишився тут, зі своєю родиною.

Його волосся маяло на вітрі, кожна клітинка тіла напружилась, ніби він опинився в безповітряному просторі. Дружина стояла трохи попереду; вона тремтіла. А дітей – цих пушипок [196] кульбаби - здавалося, ось-ось розкидають вітри по всіх кінцях Марса.

Діти підвели голови й глянули на нього. Його обличчя застигло.

– Що сталося? – запитала дружина.

– Ходімо назад у ракету.

– Ти хочеш повернутися на Землю?

– Так. Послухай!

Жалібно завиваючи, дув вітер. Здавалося, ще мить – і марсіанське повітря висмокче його душу, як висмоктують мозок із кістки.

Він дивився на невисокі гори цієї планети – тисячоліття притисли їх своєю вагою. Він бачив старовинні міста – вони погубилися серед лугів, наче тоненькі дитячі кісточки, розкидані в трав'яних озерах.

– Вище голову, Гаррі, – сказала дружина. - Відступати пізно. Ми пролетіли шістдесят з гаком мільйонів миль.

Біляві діти голосно кричали, мов чекаючи, що їм озветься високе склепіння марсіанського неба. Але відповіді не було, тільки швидкий вітер свистів у жорсткій траві.

Похололими руками чоловік підхопив валізи.

– Ходімо, – проказав він так, ніби стояв на березі, а мусив зайти в море і потонути.

Вони ввійшли в місто.

Його звали Гаррі Біттерінг, дружину – Кора, дітей – Тім, Лора і Девід. Вони побудували собі маленький білий будиночок; там приємно було вранці смачно снідати, але страх не минав. Непроханий співрозмовник, він був третім, коли подружжя перешіптувалося вночі в постелі й прокидалося на світанні.

– Ти знаєш, – казав Гаррі, – яке в мене відчуття? Ніби я дрібка солі й мене вкинули [197] у прудкий потік. Ми тут чужинці. Ми земляни. А це Марс. Він для марсіан. Заради всього святого, Коро, купімо квитки й повернімося додому!

Але вона літі не хитала головою:

– Рано чи пізно атомна бомба знищить Землю. А тут ми виживемо.

– Виживемо, але збожеволіємо! «Дон-дін, сім годин! – видзвонював будильник. – Годі спати, пора вставати!»

І вони вставали.

Якесь підсвідоме відчуття спонукало Гаррі щоранку оглядати й перевіряти геть усе, навіть теплий камін і яскраво-червоні журавці у горщиках, він ніби боявся – раптом щось скоїться. О шостій ранку ракета з Землі привозила свіженьку, ще з запахом друкарської фарби газету. Гаррі розпечатував її і тут-таки, за сніданком, переглядав. Він намагався бути товариським.

– Тепер усе як тоді, коли заселялися нові землі, – виголошував він. – Побачите самі, за кілька літ на Марсі буде мільйон землян. І великі міста будуть, і все таке інше! Казали – нічого у нас не вийде. Казали: марсіани не подарують нам вторгнення. І де ті марсіани? Ані лялечки! Міста є, це так, але ж вони порожні, там ніхто не живе. Хіба не так?

Будинок здригнувся від пориву вітру. Коли перестали бряжчати шибки, Біттерінг проковтнув клубок, що підступив до горла, й подивився на дітей.

– Не знаю, – сказав Девід, – може, скрізь тут і є марсіани, але ми їх не бачимо. Вночі іноді я ніби чую їх. Чую, як вітер жбурляє пісок у вікна. Мені стає лячно. І ввижаються оті старовинні міста в горах, де колись жили [198] марсіани. І знаєш, тату, там ніби хтось ходить. Може, марсіанам не до вподоби, що ми сюди переселилися? Може, вони збираються нам за це помститися?

– Дурниці! – Біттерінг глянув у вікно. – Ми люди порядні, не свині. – Він знову подивився на дітей. – У кожному мертвому місті є привиди. Тобто спогади. – Тепер він пильно дивився на гори. – Ось дивишся на сходи і думаєш: як по них ходили марсіани, які вони на вигляд? І тоді в голові виникає щось схоже на маленький привид – спогад. Це цілком природно. Уява. – Він помовчав.- Сподіваюсь, ти не нишпорив у тих звалищах, га?

– Ні, тату. – Девід втупився у свої черевики.

– Начувайся! Тримайсь од них далі. Подай-но мені варення.

– А все-таки, – сказав маленький Девід, – щось станеться, ось побачиш!

І воно таки сталося, опівдні того самого дня.

«Пора, спотикаючись, уся в сльозах, ішла вулицею селища. Нічого не бачачи, вона вбігла на ґанок.

– Мамо, тату! На Землі – війна! – схлипувала вона. – Щойно був радіосигнал. На Нью-Йорк скинуто атомні бомби! Вибухнули всі міжпланетні ракети. На Марс більше ніколи не прилетять ракети, ніколи!

– Ох, Гаррі! – пані Біттерінг, заточившись, ухопилася за чоловіка й доньку.

– А ти певна, Лоро? – тихо запитав батько. Лора заридала.

– Ми залишимося на Марсі назавжди, назавжди! [199]

Довго ніхто з них не міг вимовити її слова, тільки шумів передвечірній вітер.

Ми залишилися напризволяще, думав Біттерінг. Нас тут усього-на-всього якась тисяча. І немає вороття. Немає вороття. Його обсипало жаром від страху; піт рясно вкрив обличчя; руки, тіло зволожніли. Йому хотілося вдарити Лору, закричати: «Неправда, ти брешеш! Ракети повернуться!» Але натомість він притис до себе дочку, погладив по голові й мовив:

– Ракети все одно колись прилетять до нас.

– Коли? Через п'ять років? Побудувати ракету – справа складна й довга. Тату, тату, що ж ми робитимемо?

– Робитимемо свою роботу, звісно. Вирощуватимемо врожай, виховуватимемо дітей. Чекатимемо. Житимемо собі, як жили, поки закінчиться війна і знову прилетять ракети.

На ґанок піднялися Тім і Девід.

– Хлопці, – сказав батько, дивлячись над їхніми головами. – Я мушу вам щось сказати.

– Ми вже знаємо, – відповіли вони.

Біттерінг бродив по саду, залишившись наодинці зі своїм страхом. Поки ракети ткали свою срібну павутину в космосі, він ще міг якось миритися з Марсом. Він завжди казав собі: ось захочу, завтра ж куплю квитки й ми повернемось на Землю.

Але тепер срібна павутина розірвалася, ракети валяються безформними купами оплавленого металу й переплутаного дроту. Земляни залишилися на Марсі, на чужій планеті, серед світло-коричневих пісків, на п'янких вітрах; марсіанське літо обпалить їх, наче імбирні коржики; марсіанська зима складе їх у комори. [200]

Що буде з ним, з його родиною? Марс чокав цієї миті. Тепер він поглине їх.

Стискаючи тремтливими руками лопату, Біттерінг став навколішки біля квітника. «Працювати,- думав він, – працювати й про все забути».

Він підвів очі й глянув на марсіанські гори. Колись ці вершини називалися гордими марсіанськими іменами. Земляни, що впали з неба, дивилися на гори, річки, моря – всі вони мали назви, але для чужинців залишалися безіменними. Колись марсіани побудували міста й дали їм назви; підкорили гірські вершини й дали їм назви; плавали по морях і дали їм назви. Гори осунулися, моря висохли, міста перетворилися на звалища. Однак, незважаючи на це, земляни в глибині душі відчували якусь провину, коли по-своєму називали ці древні пагорби й долини.

Людина не може жити без символів і ярликів. Тому на Марсі все назвали по-новому.

Біттерінг відчув себе дуже самотнім тут, під марсіанським сонцем, у своєму саду, де він, нахилившись, висаджував земні квіти у чужий грунт.

Думай про щось інше. Весь час думай. Про що завгодно думай. Тільки не про Землю, не про атомну війну, не про знищені міжпланетні ракети.

Він спітнів. Огледівся. Ніхто не дивиться. Він розв'язав краватку. «Ну й нахаба,- подумав. – Спочатку скинув піджак, а тепер і краватку». Дбайливо повісив краватку на гілку персикового дерева – цей саджанець він привіз із штату Массачусетс.

І знов повернувся думками до назв і гір. Земляни все переінакшили. Тепер на Марсі є [201] Гормельські долили, морс Рузвельта, гори Форда, плоскогір'я Вандербільта, річка Рокфеллера. Перші поселенці в Америці вчинили мудріше, вони залишили американським рівнинам їхні стародавні індіанські назви: Вісконсін, Міпнесота, Ліідахо, Огайо, Юта, Мілуокі, Уокеган, Оссео. Давні назви, давній смисл.

Зачудовано дивлячись на гори, він думав: а може, марсіани там? Може, ви мерці, марсіани? Що ж, ми тут самі, відрізані від усього світу. Спускайтеся з гір, проганяйте нас звідси геть! Ми безпорадні!

Порив вітру обсипав його снігопадом персикового квіту.

Він простяг засмаглу руку і скрикнув. Доторкнувся до суцвіть, зібрав їх у пригорщу. Розглядав їх, крутив туди-сюди. Потім покликав дружину:

– Коро!

Вона визирнула з вікна. Бітторіпг кинувся до неї.

– Коро, подивись!

Вона покрутила суцвіття в руках.

– Бачиш? Вони якісь не такі. Вони змінилися! Персик квітне не так!

– Як па мене, звичайний собі квіт,- відказала Кора.

– Ні, не звичайний. Квітки не такі! Ніяк не втямлю, в чому річ. Чи на пелюстку більше, чи, може, листок зайвий, чи не той колір, не так пахнуть?

З дому вибігли діти й задивилися на батька: він метався від грядки до грядки, висмикував редиску, цибулю, моркву.

– Коро, ходи-но сюди, подивись! Цибуля, редиска, морква переходили з рук

У руки. [202]

– Хіба це морква?

– Так... ні. – Вона вагалася. – Не знаю.

– Всі овочі стали якимись інакшими.

– Ніби так.

– Ти и сама бачиш – вони не такі! Цибуля – не цибуля, морква – не морква. Покуштуй-но: смак наче той і водночас не той. Понюхай: і пахне не таї;. – Його опанував страх, серце шалено калатало. – Коро, що діється? Що це? Нам треба тікати звідси. – Він бігав по саду, обмацував кожне дерево. – Дивись, троянди! Троянди... вони стали зелені!

І вони стояли, дивилися на зелені троянди. А через два дні, галасуючи, прибіг Тім:

– Ідіть подивіться на корову! Я доїв її й побачив... Мерщій!

Вони стояли в хліві й дивилися на свою єдину корову.

У неї ріс третій ріг.

А лужок перед будинком потроху, непомітно набував кольору весняних фіалок. Насіння привезли з Землі, але трава росла ніжно-бузкова.

– Треба тікати звідси, – сказав Бітгерінг.- Почнемо їсти цю гидоту з городу – й самі перетворимося казна на що. Я цього не дозволю. Тільки й залишається – спалити ці овочі!

– Вони ж не отруйні!

– Ні, отруйні. Але отруту важко розпізнати., її дуже мало – всього якась краплина. Не можна цього їсти.

Він розпачливо подивився на будинок.

– Навіть будинок отруєний. Вітер з ним зробив щось. Його спалило повітря. Роз'їв нічний туман. Геть усі дошки пожолобились. Таких будинків у землян не буває.

– Ат, тобі просто ввижається! [203]

Вій иадяг піджак, зав'язав краватку.

– Я йду до міста. Треба щось робити. Незабаром повернуся.

– Почекай, Гаррі! – крикнула дружина. Але він уже пішов.

У місті, на ґанку бакалійної крамниці, сиділи в затінку чоловіки, поскладавши руки на колінах; повільно, ліниво точилася розмова.

Якби Гаррі мав пістолет, він би вистрілив у повітря.

«Що ви робите, дурні несосвітенні! – думав він. – Сидите собі, мов не чули новин! Нам же не вибратися з Марса! Схаменіться! Хіба вам не страшно? Що ви думаєте робити?»

Хтось привітався:

– Здоров був, Гаррі!

– Слухайте, – почав він, – ви чули вчора новину? Чи, може, не чули?

Люди закивали головами, засміялися:

– Звісно, Гаррі! Як же не чули!

– І що ви думаєте робити?

– Робити, Гаррі? А що тут можна вдіяти?

– Треба будувати ракету, ось що!

– Ракету, Гаррі? Повернутися на Землю, до колишніх турбот і клопотів? Годі тобі, Гаррі!

– Невже ви не хочете повернутися на Землю? Бачили, як зацвів персик? А цибулю бачили? А траву?

– Бачили, Гаррі. Ну то й що? – відказав хтось.

– І це вас не налякало?

– Сказати, щоб дуже, то ні, Гаррі.

– Йолопи!

– Та що з тобою, Гаррі? Біттерінг мало не плакав. [204]

– Ви мусите мені допомогти. Якщо ми залишимося тут, то перетворимося казна на що. Вдихніть-но це повітря! Чуєте? Щось таке в ньому є! Може, якийсь марсіанський вірус, або якесь насіння, чи пилок. Послухайте мене!

Всі дивилися на нього.

– Семе, – звернувся він до одного.

– Що, Гаррі?

– Допоможеш мені будувати ракету?

– Слухай, Гаррі, у мене є ціла купа всякого брухту й деякі креслення. Хочеш працювати в моїй майстерні – ласкаво прошу. За метал заплатиш мені п'ятсот доларів. Якщо працюватимеш сам, то, певне, років за тридцять змайструєш цілком пристойну ракету.

Всі засміялися.

– Не смійтесь!

Сем добродушно дивився на Біттерінга.

– Семе, – раптом сказав той, – в тебе очі...

– А що таке з ними?

– У тебе ж були сірі очі?

– Слово честі, не пам'ятаю.

– Очі в тебе були сірі! Так чи ні?

– Та що тобі до моїх очей?

– А те, що вони в тебе стали якісь жовті.

– Хіба, Гаррі? – байдуже проказав Сем.

– А сам ти став якийсь довгий і тонкий.

– Може, й так, Гаррі.

– Семе, це недобре, що в тебе стали жовті очі.

– А в тебе які, по-твоєму?

– В мене? Звісно, блакитні.

– Тримай-но, Гаррі. – Сем подав йому кишенькове люстерко. – Подивись на себе.

Біттерінг нерішуче взяв люстерко й подивився в нього. [205]

У глибині його блакитних очей ховалися ледь помітні золотаві лелітки.

Якусь хвилю панувала тиша. Тоді Сем обізвався:

– Ти що накоїв, Гаррі? Розбив моє люстерко.

Гаррі Біттерінг улаштувався в Семовій майстерні іі заходився будувати ракету. Люди стояли в дверях, неголосно розмовляли, посміювалися. Інколи допомагали Гаррі підняти що-небудь важке. А то стояли собі й дивилися на нього жовтавими очима.

– Час вечеряти, Гаррі, – нагадав хтось. Прийшла дружина, принесла вечерю в кошику.

– Не їстиму я цього, – сказав він. – Від сьогодні їстиму лише те, що в холодильнику. Те, що ми привезли з Землі. А з нашого городу – нічого.

Дружина стояла й дивилася на нього.

– Не зможеш ти побудувати цю ракету.

– Коли мені було двадцять, я працював на заводі. Знаюся на металі. Головне – почати, а тоді й інші допоможуть, – відповів він. На дружину не дивився, знай собі розгортав креслення та синьки.

– Ох, Гаррі, Гаррі, – скрушно промовила вона.

– Ми мусимо звідси вибратися, Коро. Мусимо!

Ночами над пустельними, осяяними місячним світлом морями трав, де вже дванадцять тисячоліть, наче розкидані шахи, біліли марсіанські міста, безперестанку вія і; вітер. Біттерінгів [206] дім у селищі землян здригався, наче в передчутті якихось перемін.

Біттерінг лежав у постелі, відчуваючи, як у нього ніби ворушиться кожна кістка, змінює форму, плавиться, мов золото в тт;глі. Поруч лежала дружина, засмагла від довгих сонячних днів. Осі вона спить, смаглява, золотава, майже до чорноти обпалена сонцем, і діти сплять у своїх ліжках, паче відлиті з металу, лише самотній вітер, вітер перемін, вив в саду в кронах колишніх персикових дерев, у бузковій траві, зриває пелюстки з зелених троянд.

Страх нічим не проженеш. Він хапає за горло, стискає серце. Він проступає холодним потом під пахвами, на скронях, на тремтливих долонях.

На крайнебі зійшла зелена зірка.

Якесь дивне слово зірвалося з вуст Гаррі.

– Йоррт,– повторив він. – Йоррт. Марсіанське слово. Але ж він не знає марсіанської мови!

Серед ночі він схопився з ліжка й зателефонував Сімпсону, археологові.

– Сімпсоне, що таке «Йоррт»?

– Старовинна марсіанська назва нашої Землі. А що?

– Так, нічого.

Він випустив телефонну трубку.

– Алло, алло, алло, алло! – кричала трубка, а він сидів і невідривно дивився на зелену зірку. – Алло, Біттерінг! Гаррі, ти слухаєш?

Дні були заповнені скреготом металу. Біттерінг складав каркас ракети; йому неохоче, байдужо допомагали трос чоловіків. За якусь годину він уже втомився, довелося сісти відпочити. [207]

Він иадяг піджак, зав'язав краватку.

– Я йду до міста. Треба щось робити. Незабаром повернуся.

– Почекай, Гаррі! – крикнула дружина. Але він уже пішов.

У місті, на ґанку бакалійної крамниці, сиділи в затінку чоловіки, поскладавши руки на колінах; повільно, ліниво точилася розмова.

Якби Гаррі мав пістолет, він би вистрілив у повітря.

«Що ви робите, дурні несосвітенні! – думав він. – Сидите собі, мов не чули новин! Нам же не вибратися з Марса! Схаменіться! Хіба вам не страшно? Що ви думаєте робити?»

Хтось привітався:

– Здоров був, Гаррі!

– Слухайте, – почав він, – ви чули вчора новішу? Чи, може, не чули?

Люди закивали головами, засміялися:

– Звісно, Гаррі! Як же не чули!

– І що ви думаєте робити?

– Робити, Гаррі? А що тут можна вдіяти?

– Треба будувати ракету, ось що!

– Ракету, Гаррі? Повернутися на Землю, до колишніх турбот і клопотів? Годі тобі, Гаррі!

– Невже ви не хочете повернутися на Землю? Бачили, як зацвів персик? А цибулю бачили? А траву?

– Бачили, Гаррі. Ну то й що? – відказав хтось.

– І це вас не налякало?

– Сказати, щоб дуже, то ні, Гаррі. .

– Йолопи!

– Та що з тобою, Гаррі? Біттерінг мало не плакав. [204]

– Ви мусите мені допомогти. Якщо ми залишимося тут, то перетворимося казна на що. Вдихніть-но це повітря! Чуєте? Щось таке в ньому є! Може, якийсь марсіанський вірус, або якесь насіння, чи пилок. Послухайте мене!

Всі дивилися на нього.

– Семе, – звернувся він до одного.

– Що, Гаррі?

– Допоможеш мені будувати ракету?

– Слухай, Гаррі, у мене є ціла купа всякого брухту й деякі креслення. Хочеш працювати в моїй майстерні – ласкаво прошу. За метал заплатиш мені п'ятсот доларів. Якщо працюватимеш сам, то, певне, років за тридцять змайструєш цілком пристойну ракету.

Всі засміялися.

– Не смійтесь!

Сем добродушно дивився на Біттерінга.

– Семе, – раптом сказав той, – в тебе очі...

– А що таке з ними?

– У тебе ж були сірі очі?

– Слово честі, не пам'ятаю.

– Очі в тебе були сірі! Так чи ні?

– Та що тобі до моїх очей?

– А те, що вони в тебе стали якісь жовті.

– Хіба, Гаррі? – байдуже проказав Сем.

– А сам ти став якийсь довгий і тонкий.

– Може, й так, Гаррі.

– Семе, це недобре, що в тебе стали жовті очі.

– А в тебе які, по-твоєму?

– В мене? Звісно, блакитні.

– Тримай-но, Гаррі. – Сем подав йому кишенькове люстерко. – Подивись на себе.

Біттерінг нерішуче взяв люстерко й подивився в нього. [205]

У глибині його блакитних очей ховалися ледь помітні золотаві лелітки.

Якусь хвилю панувала тиша. Тоді Сем обізвався:

– Ти що накоїв, Гаррі? Розбив моє люстерко.

Гаррі Біттерінг улаштувався в Семовій майстерні й заходився будувати ракету. Люди стояли в дверях, неголосно розмовляли, посміювалися. Інколи допомагали Гаррі підняти що-небудь важке. А то стояли собі й дивилися на нього жовтавими очима.

– Час вечеряти, Гаррі, – нагадав хтось. Прийшла дружина, принесла вечерю в кошику.

– Не їстиму я цього, – сказав він. – Від сьогодні їстиму лише те, що в холодильнику. Те, що ми привезли з Землі. А з нашого городу – нічого.

Дружина стояла й дивилася на нього.

– Не зможеш ти побудувати цю ракету.

– Коли мені було двадцять, я працював на заводі. Знаюся на металі. Головне – почати, а тоді й інші допоможуть, – відповів він. На дружину не дивився, знай собі розгортав креслення та синьки.

– Ох, Гаррі, Гаррі, – скрушно промовила вона.

– Ми мусимо звідси вибратися, Коро. Мусимо!

Ночами над пустельними, осяяними місячним світлом морями трав, де вже дванадцять тисячоліть, наче розкидані шахи, біліли марсіанські міста, безперестанку вія і: вітер. Біттерінгів [206] дім у селищі землян здригався, наче в передчутті якихось перемін.

Біттерінг лежав у постелі, відчуваючи, як у нього ніби ворушиться кожна кістка, змінює форму, плавиться, мов золото в тиглі. Поруч лежала дружина, засмагла від довгих сонячних днів. Осі вона спить, смаглява, золотава, майже до чорноти обпалена сонцем, і діти сплять у своїх ліжках, наче відлиті з металу, лише самотій вітер, вітер перемін, виє в саду в кронах колишніх персикових дерев, у бузковій траві, зриває пелюстки з зелених троянд.

Страх нічим не проженеш. Він хапає за горло, стискає серце. Він проступає холодним потом під пахвами, на скронях, на тремтливих долонях.

На крайнебі зійшла зелена зірка.

Якесь дивне слово зірвалося з вуст Гаррі.

– Йоррт,– повторив він. – Йоррт. Марсіанське слово. Але ж він не знає марсіанської мови!

Серед ночі він схопився з ліжка й зателефонував Сімпсону, археологові.

– Сімпсоне, що таке «Йоррт»?

– Старовинна марсіанська назва нашої Землі. А що?

– Так, нічого.

Він випустив телефонну трубку.

– Алло, алло, алло, алло! – кричала трубка, а він сидів і невідривно дивився на зелену зірку. – Алло, Біттерінг! Гаррі, ти слухаєш?

Дні були заповнені скреготом металу. Біттерінг складав каркас ракети; йому неохоче, байдужо допомагали трос чоловіків. За якусь годину він уже втомився, довелося сісти відпочити. [207]

– Цс все висота, – засміявся хтось із помічників.

– А ти їси, Гаррі? – запитав другий.

– їм, їм, – сердито відповів той.

– Все з холодильника?

– Так!

– А ти худнеш, Гаррі!

– Неправда!

– І вищаєш!

– Брешеш!

Через кілька днів дружина відвела його вбік.

– Гаррі, запаси в холодильнику вийшли. Він порожній. Доведеться тобі харчуватися тим, що росте на Марсі.

Він важко опустився на стілець.

– Треба ж тобі щось їсти, – вела далі дружина.- Ти он як змарнів.

– Так, – відповів він.

Біттерінг узяв сендвіч, оглянув його з усіх боків і відкусив шматочок.

– Досить уже працювати, вистачить на сьогодні, – мовила Кора. – Он яка спека. Діти збираються погуляти, викупатися в каналі. Ходімо, прошу тебе.

– Я не можу марнувати час. Зараз усе вирішує час!

– Ну хоч на годинку, – наполягала вона.- Поплаваєш, тобі це на користь.

Він підвівся. Піт рясно вкривав усе тіло.

– Гаразд, гаразд. Дай мені спокій. Іду.

– От і добре, Гаррі.

День був погідний, пекло сонце. Воно пропалювало рівнину, скидаючись на велетенське око. Вони йшли берегом каналу, діти в купальниках побігли вперед. Невдовзі зупинилися відпочити, поїли сендвічів з м'ясом. Гаррі [208] подивився на дітей, на дружину - вони були засмаглі, майже коричневі. А очі - жовті, хоч ніколи вони не були жовті! Його пройняв дрож, але незабаром минув, наче його змила спекотна хвиля; приємно було лежати отак на осонні. Йому вже не було страшно - він надто втомився.

– Коро, відколи в тебе жовті очі? Вона здивувалася.

– Не знаю. Певне, завжди були такі.

– А може, вони були карі й пожовтіли протягом оцих трьох місяців?

Вона прикусила губу.

– Ні. А чому ти питаєш?

– Так просто. Ще посиділи.

– їв дітей теж очі жовті, – сказав Біттерінг.

– Таке буває: діти ростуть, і колір очей змінюється.

– А може, й ми теж діти. Принаймні для Марса. Оце так думка! – він засміявся. – Мабуть, я таки поплаваю.

Вони пірнули в воду. Гаррі занурювався дедалі глибше, досяг дна і ліг, наче золота статуя в зеленій тиші. Навкруги – вода, тиша, спокій. І рівна, повільна течія легенько несе тебе кудись.

«Якщо полежати отак довше, – подумав він,- вода обробить мене, виїсть м'ясо, оголить кістки, наче корали. Залишиться тільки кістяк. А згодом вода побудує на ньому щось своє, обплутає водоростями – зеленими, червоними, жовтими. Все змінюється. Змінюється. Повільні, глибинні, мовчазні зміни. А хіба не те саме отам, нагорі?»

Крізь воду він побачив сонце – теж марсіанське, [209] перемінене іншим і повітрям, і часом, і простором.

«Там, нагорі, – велика річка, – думав він,- марсіанська річка, і всі ми, в наших будинках з гальки й валунів, лежимо на дні, наче раки-самітшіки, а вода змиває нашу колишню плоть, видовжує наші кістки, і...»

Він дозволив воді винести його крізь м'яке світло на поверхню. Тім сидів на березі й уважно дивився на батька.

– Ута,– сказав хлопець.

– Що таке? – перепитав батько. Хлопець усміхнувся.

– Ти ж знаєш. Ута – по-марсіанському батько.

– Де це ти навчився?

– Не знаю. Всюди. Ута!

– Що ти хочеш? Хлопець зам'явся.

– Я... я хочу змінити ім'я.

– Змінити ім'я?

– Так. Підпливла мати.

– А чим тобі не подобається твоє ім'я? Тім засовався.

– Учора ти кликала мене: Тім, Тім, Тім, а я й не зважав. Думав, це не мене. У мене інше ім'я, і я хочу, щоб мене звали по-новому.

Біттерінг ухопився за стінку каналу; він весь похолов, лунко, повільно калатало серце.

– Як же це по-новому?

– Ліннл. Правда, гарне ім'я? Можна мені так зватися? Ну, будь ласка... можна?

Біттерінг помацав рукою чоло: обсіли думки – ота ракета, працюєш сам-один, і навіть у своїй родині ти самотній, такий самотній...

Він почув голос дружини: [210]

– А чом би її ні? Потім почув і свій голос: - Можна.

– Е-ге-ге-е-й! – закричав хлопець. – Я – Ліннл! Я – Ліннл!.

Отак він кричав і, пританцьовуючи, біг через луг.

Біттерінг зирнув на дружину.

– Навіщо ми це зробили?

– Не знаю, – відповіла вона. – А втім, що тут поганого?

Вони йшли далі серед горбів. Ступали по старих мозаїчних доріжках, минали водограї, які ще бризкали водою. Доріжки влітку вкривала тонка плівка прохолодної води. І можна було цілий день чалапати по них босоніж, наче по ручаях бродом.

Вони підійшли до невеличкого, давно покинутого марсіанського особняка, що стояв на пагорбі. Звідси відкривався гарний краєвид на долину. Коридори, обличковані блакитним мармуром, фрески на всю стіну, плавальний басейн. Надворі спека, а тут свіжість і прохолода. Марсіани не визнавали великих міст.

– Як тут гарно! – мовила Кора. – Може, переїдемо сюди на літо?

– Ходімо, – сказав Біттерінг. – Час повертатися в місто. Багато роботи, треба закінчувати ракету.

Але цього вечора, коли він працював, йому з думки не йшов особняк з прохолодного блакитного мармуру. Минали години, і дедалі частіше здавалося, що ракета не така вже й потрібна.

Спливали дні, тижні; Біттерінгом поволі оволоділа нехіть до будівництва ракети. Не було колишньої наснаги, ревності. Він і сам злякався [211] своєї байдужості. Але якось усе так склалося – спекота, гаряче повітря, працювати важко...

На ґанку майстерні почулися притишені голоси.

– Чули? Всі їдуть.

– Еге ж. їдуть. Біттерінг вийшов.

– Куди це?

Вій побачив: по вулиці, здіймаючи куряву, їхали ваговози, в яких було повно меблів і дітей.

– Переселяються в особняки, – сказав хтось на ґанку.

– Так, Гаррі. І я переїду. І Сем теж. Правда, Семе?

– Авжеж. А ти, Гаррі?

– Я маю тут роботу.

– Пхе, робота! Доробиш ракету восени, коли стане прохолодніше.

Біттерінг зітхнув.

– Каркас уже готовий.

– Восени працюватиметься краще. Голоси ліниво бриніли в розпеченому повітрі.

– Треба працювати, – правив своєї Біттерінг.

– Відклади до осені, – заперечували йому. І це звучало розсудливо й правильно.

«І справді, восени діло піде краще,- подумав Біттерінг. – Часу буде скільки завгодно».

Ні! – задихаючись, кричало щось у самісінькій глибині його єства, заховане десь далеко, щільно зачинене. – Ні! Ні!

– Восени! – промовив він.

– їдьмо, Гаррі, – сказали йому всі.

– Гаразд, – погодився він, відчуваючи, як [212] його тіло плавиться в розпеченому повітрі.- Гаразд, відкладу до осені. А тоді знову візьмуся за роботу.

– Я вподобав собі особнячок біля Тірра-ка-налу,- мовив хтось.

– Біля каналу Рузвельта, чи що?

– Тірра. Це стародавня марсіанська назва.

– Але ж на карті...

– Забудь про ту карту... Тепер він називається Тірра. І я собі підшукав гарпеньку місцину в Пілланських горах.

– Це гори Рокфеллера?

– Це Пілланські гори, – заперечив Сем.

– Гаразд, – погодився Біттерінг, сповитий гарячим душним повітрям. – Пілланські то й Пілланські.

Наступного дня, – а він видався спекотний, тихий – його родина старанно навантажувала ваговоз.

Лора, Тім і Девід тягали клунки. Чи то пак клунки тягали Ттіл, Ліннл і Верр – отак вони тепер себе називали.

Всі меблі залишили в маленькому білому будиночку.

– У Бостоні наші меблі були привабливі,- сказала Кора. – І в цьому будинку теж. Але в тому особняку!.. Ні. Ось повернемося восени, й вони знову стануть у пригоді.

Біттерінг не заперечував.

– Я знаю, які там потрібні меблі, – перегодом сказав він. – Великі, зручні...

– А як бути з твоєю енциклопедією? Хіба ти не береш її з собою?

Біттерінг відвів очі.

– Приїду наступного тижня й заберу.

– А свої иью-йоркські сукні ти взяла? - запитали вони дочку. [213]

Дівчина здивовано глянула на них.

– Навіщо? Вони тепер мені ні до чого.

Перекрили га;і, воду, замкнули двері іі вийшли до машини. Батько зазирнув у кузов ваговоза.

– Ти ба! Ми зовсім мало беремо з собою,- сказав він. – Порівняно з тим, що ми привезли на Марс, це просто пригорща!

Він завів ваговоз.

З хвилину невідривно дивився на маленький білий будиночок – хотілося кинутися до нього, доторкнутися до нього, попрощатися з ним; він почув себе так, ніби вирушав у далекі мандри іі ніколи по-справжньому не повернеться до всього, що залишив тут, ніколи більше все це не буде йому зрозумілим, своїм.

Саме цієї миті проїжджав на ваговозі Сем зі своєю родиною.

– Гей, Біттерінг! Поїхали!

І машина покотилася з міста стародавньою дорогою. У той самий бік їхали ще шістдесят ваговозів. Вони здійняли; важку хмару куряви, що мовчазно зависла над містом. Голубіла під сонцем вода в каналах, у кронах чудернацьких дерев пробігав легіт.

– Прощавай, місто! – мовив Біттерінг.

– Прощай, прощай! – підхопили дружина ії діти, махаючи руками.

І вже більше ні разу не озирнулися.

За літо до дна висохли канали, Літо пройшло по лугах, наче полум'я. У збезлюднілому селищі землян лущилась і відшаровувалась фарба на стінах будинків. На задвір'ях висіли автомобільні шини; ще недавно на них гойдалися діти, а тепер вони застигли в спекотному [214] повітрі, наче маятники годинників, що зупинились.

У майстерні поволі іржавів каркас ракети.

Тихого осіннього дня Біттерінг – він тепер був дуже смаглявий і золотоокий – стояв на схилі горба за своїм особняком і дивився на долину.

– Час повертатися, – сказала Кора.

– Так, але ми не поїдемо, – спокійно відповів він. – Навіщо?

– А твої книжки? А твій вихідний костюм? (Твої ллє, сказала вона, і твій йор уеле рре».)

– У місті нікого немає. Ніхто туди не повертається, – завважив він. – Та й навіщо? Зовсім ні до чого.

Дочка ткала гобелени, сини награвали пісеньки – один на старовинній флейті, другий на сопілці; веселий сміх відлунював у мармуровому особняку.

Біттерінг дивився вниз, на долину, на далеке селище землян.

– Які дивні, смішні будинки будують жителі Землі.

– Інакших не вміють, – задумливо промовила дружина. – Ну й бридкі ті земляни. Я рада, що їх уже нема.

Вони подивилися одне на одного, злякані тим, що сказали. Потім засміялися.

– Куди ж вони ділися? – замислено обізвався Біттерінг.

Він глянув на дружину. Вона була смаглява й струнка, як їхня дочка. А Кора дивилася на чоловіка – він здавався їй майже таким юним, як і їхній старший син.

– Не знаю, – сказала вона.

– Мабуть, повернемося в місто наступного року. Чи, може, за рік або два, – незворушно [215] мовив він. – А поки що... мені душно. Ходімо купатися.

Вони відвернулися від долини. Взявшись за руки, рушили до басейну, тихо ступаючи по доріжці, де струменіла прозора вода ручая.

Минуло п'ять років, і з неба впала ракета. Задимлена, вона лежала в долині. З неї висипалися люди.

– Перемога! Війна на Землі закінчилася! - галасували вони. – Гей! Ми прилетіли вам на поміч!

Але селище, побудоване американцями, мовчало. Мовчали будиночки, мовчали персикові дерева, мовчали амфітеатри. В порожній майстерні іржавів кістяк недобудованої ракети.

Прибулі обшукали пагорби. Капітан влаштував свій штаб у давно покинутому шинку. Лейтенант прийшов до нього з рапортом.

– Місто безлюдне, але па пагорбах ми знайшли місцевих жителів, марсіан. Вони смагляві, жовтоокі. Зустріли нас вельми гостинно. Ми з ними трохи погомоніли. Дуже швидко засвоюють англійську мову. Певен, сер, ми з ними налагодимо вельми дружні стосунки.

– Смагляві, кажете? – замислено промовив капітан. – А чи багато їх?

– Приблизно шістсот чи вісімсот. Вони мешкають у мармурових звалищах, сер, на пагорбах. Високі на зріст, міцні. Жінки вродливі.

– Чи вони сказали вам, лейтенанте, що сталося з тими людьми, які прилетіли ? Землі й побудували це селище?

– Вони уявлення не мають, що сталося з ним та з його жителями.

– Дивно. Може, марсіани повбивали їх усіх? [216]

– З вигляду вони дуже миролюбні, сер. Певне, якась епідемія спустошила це поселення.

– Може, й так. Мабуть, це одна з тих загадок, яких нам ніколи не розгадати. Про та-, ке іноді пишуть у книжках.

Капітан окинув поглядом кімнату, запорошені шибки, за ними – сині гори вдалині, канали, в яких під яскравим світлом струменіла вода. Раптом почувся шерех вітру. Капітан здригнувся. Потім, оговтавшись, постукав пальцем по карті, яку пришпилив кнопками на голому столі.

– У нас багато роботи, лейтенанте.

Сонце сідало за сині гори, а капітан усе говорив і говорив.

– Треба будувати нові селища. Шукати корисні копалини:, закладати шахти. Взяти бактеріологічні проби. Роботи – хоч відбавляй. А всі попередні звіти втрачені. Треба заново скласти карти, дати назви горам, річкам і таке інше. Треба трохи уяви. Он ті гори назвемо горами Лінкольна. Що ви на це скажете? Цей канал буде каналом Вашінгтона, пагорби ген там... ті пагорби ми можемо назвати на вашу честь, лейтенанте. Дипломатія. А ви з ґречності можете назвати якесь місто моїм ім'ям. Непогано придумано, га? І чому б не назвати оцю улоговину долиною Ейнштейна, а он ту... Та чи ви слухаєте мене, лейтенанте?

Той насилу відірвав погляд від сповитих лагідним серпанком пагорбів, що синіли вдалині, за покинутим містом.

– Прошу? Так-так, звичайно, сер! [217]

Гра в котика-мишки

Першого вечора вони милувалися фейерверками; мабуть, ця стрілянина могла б і налякати, нагадати речі не дуже мирні, але видовище було надто вже гарне – вогняні ракети злітали в прадавнє лагідне небо Мексіки й розсипалися сліпучими голубуватими зірками. Все це було чудово – в повітрі перемішалися подихи життя й смерті, запахи дощу й пилу, від церкви пахло ладаном, а від естради – міддю духового оркестру, що грав протяглу мелодію «Голубки». Церковні двері стояли розчахнуті навстіж, і [218] здавалося – всередині палають на стінах величезні золоті сузір'я, що впали з жовтневого неба: яскраво горіли й диміли тисячі свічок. Над майданом, вимощеним прохолодними кам'яними плитами, знову й знов спалахував, щораз дивовижніший, фейєрверк, наче пробігали невидимі комети-канатохідці, вдарялися об вальковані стіни кав'ярень і злітали на вогняних нитках вище дзвіниці, де мигтіли босі хлопчачі ноги; хлопці підстрибували, пританцьовували іі безперестанно розгойдували велетенські дзвони, і все довкруж гуло й дзвеніло. На майдані метався вогняний бик, переслідуючи веселих дорослих та дітей, що радісно верещали.

– Тисяча дев'ятсот тридцять восьмий,- осміхнувшись, мовив Уїльям Трейвіс. – Гарний рік.

Вони з дружиною стояли трохи осторонь галасливого шумного натовпу.

Бик раптом кинувся просто на них. Схопившись за руки, пригнувшись мало не до землі, вони, сміючись, подалися геть повз церкву й естраду, крізь оглушливу музику, галас і гам, під вогняним дощем, під яскравими зірками. Бик промчав поруч - хитромудра бамбукова споруда, яку ніс на плечах прудконогий мексіканець; з неї бризкали порохові іскри.

– Ніколи в житті ми так не веселилися! - Сюзен Трейвіс зупинилася передихнути.

– Потішно, – сказав Уїльям.

– Це триватиме довго-довго, правда ж?

– Цілу ніч.

– Ні, я про нашу подорож.

Уїльям нахмурив чоло й поплескав себе по нагрудній кишені.

– У мене отут стільки акредитивів, що вистачить [219] на все життя. Тільки розважайся. Вони пас не знайдуть. – Ніколи?

– Ніколи.

Тепер хтось, видершись на дзвіницю, запускав величезні фейєрверкові вертушки; вони сичали й диміли, юрба внизу лякливо сахалася, вертушки з оглушливим тріскотом вибухали під йогами танцюристів. Пахло смаженими в олії маїсовими коржиками, аж слина котилася; в переповнених кав'ярнях за столиками сиділи люди, поглядали на вулицю, в смаглявих руках пінилися кухлі з пивом.

Бикові настав кінець. Вогонь у бамбукових трубках погас; бик сконав. Мексіканець зняв з плечей легенький каркас. Його хмарою обліпили хлопчаки, кожному кортіло помацати чудову голову з пап'є-маше й найсправжнісінькі роги.

– Ходімо подивимося бика, – сказав Уїльям.

Вони вже йшли повз вхід до кав'ярні, коли Сюзен побачила того чоловіка – він був білошкірий, у білосніжному костюмі, в блакитній сорочці та при блакитній краватці, обличчя в нього худорляве, засмагле. Волосся пряме, світле, очі голубі. Він пильно дивився на неї й на Уїльяма.

Вона на нього й не звернула б уваги, аби не батарея пляшок біля нього: пузата пляшка м'ятного лікеру, прозора пляшка вермуту, карафка коньяку і ще якісь; а під рукою – десяток неповних чарочок. Невідривно дивлячись на вулицю, чоловік присьорбував то з однієї, то з другої чарки, іноді мружився від насолоди і, смакуючи, щільно стискував вузенькі губи. В другій руці диміла тонка гаванська [220] сигара; поруч на стільці лежали десятків зо два пачок турецьких цигарок, шість коробок сигар і кілька флаконів одеколону.

– Білле... – прошепотіла Сюзен.

– Спокійно, – відповів чоловік. – Це не те.

– Я бачила його вранці на майдані.

– Ходімо, не озирайся. Дивімося на цього бика. Отак, тепер запитуй.

– По-твоєму, він Шукач?

– Вони не могли нас вистежити!

– А якщо?..

– Чудовий бик! – сказав Уїльям власникові виробу із пап'є-маше.

– Невже він гнався слідом за нами крізь двісті років?

– Ради бога, обережніше, – мовив Уїльям. Сюзен заточилася. Він міцно стис її лікоть

і повів геть.

– Тримайся, – він усміхнувся: не слід привертати увагу. – Зараз тобі покращає. Ходімо туди, в кав'ярню, і вип'ємо в нього перед носом. Отже, якщо він і справді той, за кого ми його вважаємо, він нічого не запідозрить.

– Ні, не можу.

– Треба. Ходімо. От я й кажу Девіду – які дурниці! – Це він промовив голосно, коли вони вже сходили на веранду в кав'ярні.

«Ми тут, – думала Сюзен. – Хто ми такі? Куди йдемо? Чого боїмося? Почнімо від самого початку, – казала вона сама собі, ступаючи по долівці. – Аби не зсунутися з глузду. Я – Енн Крістен, мій чоловік – Роджер. Ми з дві тисячі сто п'ятдесят п'ятого року. Ми жили в жахливому світі. Він – паче величезний чорний корабель, що покинув береги розуму й цивілізації, і мчить у пітьму, сурмить у чорну сурму й несе з собою два мільярди людей, не [221] спитавши, чи воші хочуть цього, до загибелі, за межу суходолу й моря, в прірву радіоактивного полум'я та безуму».

Вони ввійшли в кав'ярню. Той чоловік не зводив з них очей.

Десь задзеленчав телефон.

Сюзен здригнулася. їй пригадалось, як задзвонив телефон у Майбутньому, через двісті років, голубого квітневого ранку дві тисячі сто п'ятдесят п'ятого року, й вона взяла трубку.

– Енн, це я, Рене! – пролунало тоді в трубці.- Ти чула? Про Бюро подорожей у часі чула? Можна їхати куди захочеш – у Рим за двісті років до нашої ери, до Наполеона під Ватерлоо, в будь-яке століття і в будь-яке місце!

– Жартуєш, Рене!

– І не збираюся. Клінтон Сміт сьогодні вранці вирушив до Філадельфії, у тисяча сімсот сімдесят шостий рік. Це Бюро може все. Звісно, коштує силу-силенну грошей. Але подумай лигає – побачити на власні очі, як горить Рим! І Мойсея, і Червоне море! Подивись-но пошту, певне, й тобі вже надіслали рекламу.

Енн відчинила люк пневматичної пошти й витягла рекламне оголошення на тонкому аркуші фольги.

БРАТИ РАЙТ НА «КІТТІ ХОК»!

Бюро подорожей у часі надасть вам костюми будь-якої епохи, перенесе вас у натовп свідків убивства Лінкольна чи Цезаря! Ми навчимо вас будь-якої мови, ви відчуватимете себе [222] як удома в будь-якій країні, в будь-якому році. Латина, грецька, давньоамериканська розмовна – на вибір. Подорож у часі – найкращий відпочинок!

У трубці ще дзижчав голос Рене.

– Ми з Томом завтра вирушаємо в тисяча чотириста дев'яносто другий рік. Йому обіцяли місце на кораблі Колумба. Страшенно цікаво, правда?

– Так, – пробурмотіла ошелешена Енн. – А як уряд ставиться до цього Бюро з його Машиною часу?

– Ну, поліція наглядає за ними. А то люди почнуть тікати від військової повинності в Минуле. На час поїздки кожен мусить передати властям свій будинок і майно як запоруку того, що він повернеться. Не забувай, що в нас війна.

– Авжеж, – погодилась Енн. – Війна. Вона стояла з телефонною трубкою в руці й

міркувала – ось він, той щасливий випадок, про який ми з чоловіком думали і мріяли стільки літ! Нам зовсім не подобається світ дві тисячі сто п'ятдесят п'ятого року. Чоловікові набридло робити бомби на заводі, мені – вирощувати в лабораторії смертоносні мікроби; як нам хотілося б утекти від усього цього! Може, саме так нам пощастить зникнути в глибині століть, у хащі минулих літ, там нас ніколи не відшукають, не повернуть у цей світ, де палять наші книжки, трусять наші думки, тримають нас у вічному страхові, що спопеляє нас, командують кожним нашим кроком, кричать про нас по радіо...

Вони були в Мексіці в тисяча дев'ятсот тридцять восьмому році. [223]

Сюзен дивилася на розмальовану стіну кав'ярні.

Тилі, хто добре працював на Державу Майбутнього, дозволялося під час відпустки розважитися й відпочити в Минулому. І ось вони з чоловіком вирушили в тисяча дев'ятсот тридцять восьмий рік, найняли кімнату в Нью-Йорку, відвідували театри, милувалися зеленою статуєю Свободи, яка ще стояла в порту. А па третій день змінили одяг та імена і втекли в Мексіку!

– Безперечно, це він, – прошепотіла Сюзен, дивлячись на незнайомця за столиком.- Дивись, цигарки, сигарети, пляшки. Вони одразу ж виказують його. Пам'ятаєш наш перший вечір в Минулому?

Місяць тому, до того як утекти, вони провели свій перший вечір у Нью-Йорку, ласували незвичайними стравами, понакуповували си-лу-силенну парфумів, перепробували десятки марок сигарет – адже в Майбутньому нічого нема, усе поглинає війна.

Вони чинили дурницю за дурницею, гасали по магазинах, барах, тютюнових крамничках і поверталися до своєї кімнати щасливі й ледь живі.

І цей незнайомець поводиться анітрохи не розумніше, так може робити лише людина з Майбутнього, яка впродовж багатьох років не бачила вина й тютюну.

Сюзен і Уїльям сіли за столик і замовили випити.

Незнайомець пильно придивлявся до них: як вони одягнені, як зачесані, які на них коштовності, які в них рухи, хода – він, певне, завважив усе.

– Сиди спокійно, – самими губами прошепотів [224] Уїльям. – Поводься так, ніби ти в цій сукні й народилася.

– Дарма ми все це затіяли.

– О господи, – мовив Уїльям, – він іде сюди. Ти мовчи, я сам з ним поговорю.

Незнайомець підійшов і вклонився. Ледь чутно клацнули підбори. Сюзен уклякла. Це суто солдатське клацання не сплутаєш ні з чим, як і різкий, ненависний стукіт у двері серед ночі.

– Пане Роджер Крістен, – проказав незнайомець, – ви не підсмикнули штани на колінах, коли сідали.

Уїльям похолов. Опустив очі – його руки, ніби нічого й не трапилося, лежали на колінах.

– Ви помилилися, – поквапно промовив Уїльям.- Моє прізвище не Кріслер.

– Крістен, – поправив незнайомець.

– Мене звати Уїльям Трейвіс, – сказав Уїльям. – І я не втямлю, що вам до моїх штанів.

– Пробачте, – незнайомець підсунув до себе стілець. – Скажемо так: я впізнав вас саме тому, що ви не підсмикнули штани. А всі підсмикують. Якщо не підсмикувати, вони незабаром витягуються на колінах. Я забрався дуже далеко від дому, пане... Трейвіс, і шукаю товариства. Моє прізвище Сімс.

– Авжеж, пане Сімс, самому, звичайно, дуже нудно, але ми втомилися. Завтра вирушаємо на Акапулько.

– Чудова місцинка. Я саме звідти, розшукував там друзів. Вони десь поблизу. Я їх обов'язково знайду... Вашій дружині млосно?

– На добраніч, пане Сімс.

Вони подалися до виходу. Уїльям міцно тримав Сюзен попідруч. Сімс гукнув їм навздогін: [225]

Бібліотечна книга

– Ще одне...

Вони не оглянулись. Він помовчав і чітко, виразно промовив:

– Рік дві тисячі сто п'ятдесят п'ятий. Сюзен заплющила очі. Земля попливла під ногами.

Наче сліпа, Сюзен вийшла на осяяний вогнями майдан.

Вони зачинились у себе в номері. І стоять у пітьмі. Сюзен плаче, здається, ось-ось на них упадуть стіни. А десь із тріскотом спалахує фейєрверк, з майдану долинають вибухи сміху.

– Нахаба! – обізвався Уїльям. – Знай сидить і димить сигаретами, дідько б його вхопив, цмулить коньяк і розглядає нас від голови до п'ят, наче худобу. Було б порішити його на місці! – Уїльямів голос тремтів і уривався. - Йому навіть не забракло зухвальства назвати своє справжнє ім'я! Начальник Бюро розшуку. А ще ця безглузда притичина з штанами. О господи, і чому я їх не підсмикнув, коли сідав? Тут це звичайнісінький порух, усі це роблять машинально. А я сів не так, як усі, от він одразу й нашорошив вуха: еге, чоловік не вміє поводитись із штанами! Мабуть, звик до військової чи напіввійськової форми, як і мусить бути в Майбутньому. Вбити мене мало, я ж виказав нас сповна!

– Ні, ні, в усьому винна моя хода... ці високі підбори... І наші зачіски... адже відразу видно – ми щойно з перукарні. Ми такі незграбні, неприродні, це впадає в вічі.

Уїльям ввімкнув світло.

– Він поки що випробовує нас. Він ще не певен... не зовсім певен. Значить, просто втікати [226] не можна. Тоді він знатиме напевне. Ми спокійнісінько поїдемо в Акапулько.

– А може, він і так знає, лише грається, як ото котик із мишкою?

– Може, й так. Час йому підвладний. Він може вештатися тут скільки захоче, а потім приставить нас у Майбутнє всього-на-всього через хвилину після того, як ми звідти вирушили. Впродовж бозна-скількох днів ми можемо нічого не знати, а він глузуватиме з нас.

Сюзен сиділа на ліжку, вдихала запах деревного вугілля й ладану – запах старовини – й витирала сльози.

– Вони не зчинять галасу, як ти вважаєш?

– Не насміляться. Щоб запхнути нас у Машину часу й відправити назад, їм треба заскочити нас зненацька, коли нікого не буде поруч.

– Тоді є вихід, – сказала Сюзен. – Не залишаймося самі, будьмо завжди на людях. Заведімо собі друзів і знайомих, а в кожному місті, куди ми приїжджатимемо, звертатимемось до властей і платитимемо начальнику поліції, щоб нас охороняли, а потім придумаємо, як позбавитися Сімса, – уб'єм його, переодягнемося, хоч би й мексиканцями, і сховаємось.

У коридорі почулася чиясь хода.

Вони вимкнули світло й мовчки роздяглися. Кроки віддалилися. Десь грюкнули двері. Сюзен стояла в пітьмі коло вікна й дивилася на майдан.

– Отже, той будинок – церква?

– Так.

– Мене завжди цікавило, які-то вони, церкви, їх давним-давно вже ніхто не бачив. Може, підемо туди завтра, подивимось?

– Авжеж, підемо. Лягай спати. [227

Бонн лежали у темряві. Через півгодини задзвонив телефон. Сюзеїі узяла трубку.

– Скільки б миші не ховалися, кішка однаково їх знайде, – почула вона.

Сюзен поклала трубку й витяглася в ліжку, холодна й нерухома. Там, у зовнішньому світі, хтось грав на гітарі – одну пісеньку, другу, третю...

Вночі Сюзен простягла руку й мало не торкнулася до дві тисячі сто п'ятдесят п'ятого року. Вона відчула, як її пальці ковзнули по холодних хвилях часу, ніби по гофрованій поверхні, чула розмірений тупіт ніг, що марширували; мільйони оркестрів грали військові марші; вона бачила п'ятдесят тисяч рядів асептичних скляних ампул з хвороботворними бактеріями, бачила свою руку, що торкалася їх під час роботи на тій величезній фабриці у Майбутньому. Вона бачила ампули з проказою, чумою, тифом, туберкульозом. Далі почувся страшний вибух і рука її миттю спеклася, наче плюскла слива, саму ж її підкинув струс, такий жахливий, що світ став сторчма і впав, усі будівлі розсипалися па порох, а люди мовчки спливали кров'ю... Велетенські вулкани, машини, урагани, обвали – все поступово затихло, і вона прокинулася, схлипуючи, у ліжку, в Мексіці, на відстані багатьох-багатьох років од тієї страшної миті...

Зрештою, їм пощастило задрімати на якусь годину, а рано-вранці їх збудив скрегіт автомобільних гальм і гудки. Крізь залізну решітку балкона Сюзен подивилася на вулицю – там щойно зупинилися кілька ваговозів і легкових автомашин з якимись червоними написами. Звідти з криками й сміхом висипали вісім [228] чоловік. Навколо юрмилися галасливі мексіканці.

– Que pasa? * – гукнула Єюзен до якогось хлопчика.

Він щось прокричав їй у відповідь. Сюзен звернулася до чоловіка:

– Це американці, вони зніматимуть кіно.

– Цікаво, – відгукнувся Уїльям (він саме приймав душ). – Давай подивимось. Я думаю, нам краще сьогодні не виїжджати. Спробуємо приспати пильність Сімса. А заодно й подивимось, як знімають кіно. Кажуть, колись це було цікаве видовище. Нам не зашкодить трохи розважитись.

«Еге, спробуй розважитись», – подумала Сюзен. На якусь хвильку, в яскравому сонячному світлі, Сюзен забула, що десь у готелі, викурюючи, певне, тисячну сигарету, їх чекає той чоловік. Сюзен бачила згори вісьмох галасливих щасливих американців і рантом відчула невгамовне бажання крикнути: «Врятуйте мене, сховайте, допоможіть! Перефарбуйте мені очі й волосся, переодягніть. Допоможіть. Я з дві тисячі сто п'ятдесят п'ятого року!» Але ці слова застряли їй у горлі.

Ні, фірму подорожей у часі обслуговують не дурні: у мозок людини, перш ніж вона вирушить у мандри, вмонтовували психічну блокаду. Людина не могла сказати, звідки вона, не могла розповісти нічого про Майбутнє людям з Минулого. Минуле й Майбутнє повинні бути ізольовані одне від одного. Без такої блокади жодній людині не дозволили б подорожувати вільно по століттях. Майбутнє слід уберегти від будь-яких впливів, що їх міг спричинити [229] той, хто подорожує в Минулому. Хоч би як Сюзен хотіла, вона однаково не спроможна була б розповісти веселим людям там, на майдані, хто вона така і в яку біду потрапила.

– Будемо снідати? – запитав Уїльям. Снідали вони у великій загальній їдальні, де всім подавали однакову страву: яєчню з шинкою. Тут було повно туристів, зайшли й американці, які приїхали знімати кіно. Всі восьмеро – шість чоловіків і дві жінки. Вони перегукувалися, пересміювалися, з гуркотом відсовували стільці. А Сюзен сиділа неподалік і почувала себе поруч із ними затишно й безпечно, вона навіть не злякалась, коли побачила на сходах, що вели у хол, Сімса – він зосереджено попихкував турецькою сигаретою. Звіддаля він привітався з ними, Сюзен кивнула йому і всміхнулася: він нічого їм не зробить, адже тут вісім чоловік з кіно та ще десятків зо два туристів.

– Слухай, це ж актори, – мовив Уїльям. – А що, коли я домовлюся з кимось, – наче це жарт, – щоб вони вдяглися в паш одяг і поїхали звідси в нашому автомобілі так, щоб Сімс не побачив їхніх облич! Якщо їм пощастить обдурити його, ми виграємо кілька годин і втечемо в Мехіко-сіті – хай тоді шукає нас скільки завгодно!

– Гей! – до них нахилився огрядний чоловік, від якого тхнуло вином. – Ви американські туристи? Я ладен вас розцілувати – так мені остогидло дивитися на мексіканців. – Він потис їм обом руки. – Ходімо поснідаємо разом. Нещастя полюбляє велике товариство. Я - Нещастя, оце панночка Нудьга, а це пан і пані Терпіти-не-можемо-Мексіку. Всі ми її терпіти не можемо. Але мусимо тут зробити попередні [230] зйомки для нашого клятого фільму. Решта приїдуть завтра. Моє ім'я Джон Мелтон, я режисер. От диявольська країна! Люди мруть, як мухи, на вулицях похорон за похороном. Ходімо до нашого товариства, розвеселіть нас трохи!

Сюзен і Уїльям засміялися.

– Невже я такий смішний? – спитав Мелтон, звертаючись до всього загалу й ні до кого зокрема.

– Ви просто диво! – Сюзен сіла за їхній стіл.

Сімс пильно стежив за ними з протилежного кутка кімнати. Сюзен скривилася. Сімс рушив до них поміж столиків.

– Пане і пані Трейвіс, – гукнув він ще здаля,- ми, здається, домовлялися поснідати разом?

– Вибачайте, – відповів Уїльям.

– Сідайте, чоловіче, – вигукнув Мелтон.- Друзі моїх друзів – мої друзі.

Сімс сів.

Актори гомоніли всі разом, і під цей галас Сімс тихо промовив:

– Сподіваюся, ви добре спали?

– А ви?

– Я не звик до пружинних матраців, – холодно відказав Сімс. – Але принаймні дечим пощастило себе винагородити. Півночі не спав, перепробував безліч усяких сигарет і різноманітних страв. Вельми дивно й цікаво. Ці давні грішки дають цілу гаму нових відчуттів.

– Не розумію, про що ви кажете, – відповіла Сюзен.

Сімс зареготав.

– Знову прикидаєтесь? Дарма. Хибна тактика. [231]

І те, що ви намагаєтесь бути серед людей, також вас це врятує. Рано чи пізно я заскочу вас без свідків. Я терплячий.

– Послухайте, – втрутився розчервонілий від випитого Молтон. – Цей хлопець, здається, чіпляється до вас?

– Ні, все гаразд.

– Тільки скажіть – і він дістане штурхана під зад. – Мелтон знову почав щось кричати своїм супутникам. А Сімс під галас і сміх вів далі:

– Давайте домовимося. Цілий місяць я вас вистежував, метався за вами з міста до міста, весь учорашній день змарнував, аби вивести вас на чисту воду. Я допоможу вам уникнути покари, якщо ви спокійно підете зі мною й повернетесь до роботи над ультраводневою бомбою.

– Це ж треба, за сніданком – про вчені матерії! – завважив Мелтон, краєчком вуха вловивши останні слова.

– Подумайте, – незворушно вів далі Сімс. – Вам однаково не втекти. Якщо ви мене вб'єте, вас вистежать інші.

– Не доберу, про що ви!

– Облиште! – скипів Сімс. – Подумайте гарненько – й самі збагнете, що ми не можемо дозволити вам утекти. Бо іншим, тим, що залишилися в дві тисячі сто п'ятдесят п'ятому році, може спасти на думку зробити те саме. А нам потрібні люди,

– Щоб брати участь у ваших війнах! – не витримав Уїльям.

– Білле!

– Заспокойся, Сюзен. Поговорімо про його умови. Нам не втекти.

– Чудово, – задоволено промимрив Сімс. – [232] А то справді, така наївність – утікати від своїх безпосередніх обов'язків!

– Який обов'язок! То жах...

– Дурниці. Просто собі війна.

– Слухайте, хлопці, про що це ви? – встряв Мелтон.

Сюзен рада була б розказати йому все. Але, на жаль, вона могла розмовляти лише про загальні речі, отак, як Сімс і Уїльям. Психічна блокада нічого іншого не дозволяла.

– Просто собі війна! – скрушно промовив Уїльям. – Півсвіту помирає від проказних бомб!

– Хоч би там як, – зауважив Сімс, – а жителі Майбутнього обурені: ви обоє сховалися тут, так би мовити, на тропічному острові, вони ж летять просто чортові в зуби. Смерть любить смерть, а не життя. Тим, хто помирає, приємно усвідомлювати, що разом з ними помирають і інші. Знати, що не сам ідеш у піч чи в могилу - це все-таки втішно. Всі вони ображені на вас обох, а я – виразник їхньої волі.

– Подивіться на нього! – звернувся Мелтон до своїх приятелів. – Ви бачили такого виразника чужої волі?

– Що довше ви примушуєте мене чекати, то гірше для вас. Ви нам потрібні для роботи над новою бомбою, пане Трейвіс. Якщо повернетеся зразу – ніяких катувань. Якщо ні – однаково примусимо працювати над бомбою, а коли закінчите, випробуємо на вас деякі неприємні новинки.

– Маю пропозицію, – сказав Уїльям. – Я повернуся з вами за умови, що моя дружина, жива й неушкоджена, залишиться тут, далеко від тієї війни.

Сімс замислився. [233]

– Гаразд. Зустрінемося на майдані через десять хвилин. Я сяду у вашу машину. Відвезете мене кудись за місто, де нема людей. Я потурбуюсь, щоб Машина часу забрала нас там.

– Білле! – Сюзен схопила чоловіка за руку. Він озирнувся.

– Не сперечайся. Все вирішено. – І додав, повернувшись до Сімса: – Ще одне. Цієї ночі ви могли забратися до нашої кімнати й викрасти нас. Чому ж не зробили цього?

– Що, коли сказати – я розважався? – ліниво відповів Сімс, смокчучи чергову сигару.- Такий приємний перепочинок, південне сонце, екзотика – дуже прикро все це покидати. Жаль відмовлятися від вина й сигарет. Дуже жаль! Отже, за десять хвилин на майдані. Ваша дружина буде у цілковитій безпеці й житиме тут, скільки їй заманеться. Прощайтеся.

Сімс підвівся й вийшов.

– Полотном дорога, пане Хвалько! – заволав услід йому Мелтон. – Еге, та тут хтось плаче! Хіба можна плакати за сніданком? Га?

Рівно о дев'ятій із чвертю Сюзен стояла на балконі свого номера й дивилася вниз, на майдан. Там, на маленькій бронзовій лавочці тонкої роботи, сидів Сімс, поклавши ногу на ногу, штани його були бездоганно випрасувані. Він відкусив кінчик нової сигари й смачно затягнувся димом.

Сюзен почула гуркіт двигуна: з гаража, що стояв у далекому кінці брукованої вулиці, виїхав Уїльям, машина повільно покотилася вниз схилом. Вона поступово набирала швидкість – тридцять миль на годину, сорок, п'ятдесят. З-під коліс навсібіч порскали кури. [234]

Сімс зняв білу панаму, витер хусточкою почервоніле чоло, знов одягнув панаму – і тут побачив машину.

Вона мчала просто на майдан зі швидкістю шістдесят миль на годину.

– Білле! – скрикнула Сюзен.

Машина з гуркотом ударилась об край тротуару, підскочила й помчала кахляною доріжкою до позеленілої від часу лавочки. Сімс випустив сигару, заверещав, відчайдушно замахав руками – і машина врізалася в нього. Сімс злетів угору, вгору... потім униз, униз... і тіло, наче неоковирний клубок ганчір'я, вдарилося об бруківку.

Автомобіль з розбитим переднім колесом зупинився на протилежному кінці майдану. Звідусюди збігалися люди. Сюзен зайшла до кімнати й щільно причинила балконні двері.

Опівдні вони попідруч, обоє бліді, спускалися по сходах мерії.

– Adios, senor, – гукнув їм навздогін мер міста.- Adios, senora*

Вони зупинилися на майдані, люди ще розглядали плями крові на плитах.

– Тебе викликатимуть ще? – запитала Сюзен.

– Ні, все з'ясовано. Нещасний випадок. Машина раптово перестала слухатися керма. Я навіть пролив сльозу перед ними. Бог свідок, я мусив якось відвести душу. Не міг стриматися. Не хотів я його вбивати. Ніколи в житті я нікого не хотів убивати.

– Тебе не судитимуть?

– Ні, хотіли були, але передумали. Я їх переконав. [235] Молі повірили. Це був нещасний випадок, і край.

– Куди ми поїдемо? В Мехіко-сіті? В Уру-анан?

– Машина у ремонтній майстерні. Відремонтують десь о четвертій. Тоді й гайнемо звідси.

– А за нами не буде погоні? Ти вважаєш, Сімс працював сам?

– Не знаю. Думаю, ми їх випередимо. Коли вони підійшли до свого готелю, звідти саме висипали актори. Мелтон, хмурячи чоло, поквапився до них.

– Гей, я вже чув, що скоїлось. Кепські справи! Але тепер усе гаразд? Хочете трохи розважитися? Ми тут знімаємо натуру на вулиці. Хочете подивитися? Ласкаво прошу. Ходімо, це вам піде на користь.

І вони пішли.

Поки камеру готували до зйомки, Трейвіси стояли на бруківці. Сгозен дивилася на далеку дорогу, що збігала з гір, на шосе, що вело до Акапулько, до моря, повз піраміди, звалища й селища, де будинки з жовтої, синьої, червоної глини і всюди пломеніють квіти бугенвілії. Сю-лен дивилася й думала: ми поїдемо по цих дорогах, ми будемо завжди серед людей, на базарі, у вітальні, платитимемо поліцаям, аби вони охороняли наш сон, замикатимемося на подвійні замки, а головне – завжди будемо на людях, ніколи більше не лишатимемось на самоті, і занждії буде страшно, що перший-ліпший перехожий - це ще один Сімс. І ніколи ми не будемо впевнені, що обдурили Розшук, збили зі сліду. І завжди там, у далекому Майбутньому, тільки іі чекатимуть, коли пас схоплять, повернуть, спалять пас бомбами, згноять [236] Жахливими хворобами; чекатиме поліція, аби примусити нас, мов дресированих песиків, крутитися, вертітися, скакати через обруч. І все життя ми тікатимемо від погоні, і ніколи не зупинимось перепочити, і ніколи не матимемо спокійного сну.

Навколо юрмилися роззяви, витріщивши очі на зйомки фільму, а Сюзен пильно вдивлялася в юрбу та в прилеглі до майдану вулички.

– Побачила когось підозрілого?

– Ні. Котра година?

– Третя. Машина, певне, майже готова.

Пробні зйомки закінчилися. Була за п'ятнадцять хвилин четверта година пополудні. Гуртом, жваво балакаючи, всі рушили до готелю. Біля гаража Уїльям затримався. Вийшов звідти стурбований.

– Машина буде готова о шостій, – повідомив він.

– Але ж не пізніше?

– Ні, не хвилюйся.

У вестибюлі вони огледілися – чи нема ще самотніх подорожніх на зразок Сімса, які щойно вийшли з перукарні й від них занадто тхне одеколоном, таких, що смалять одну сигарету за другою, але вестибюль був порожній. Коли піднімалися сходами, Мелтон сказав:

– Ну й важкий видався день! І довгий! Не завадило б хильнути чого-небудь, мартіні чи пива. Згода? А ви, друзі?

– А чого ж, можна.

Усе товариство ввалилося до Мелтона в номер, і почалася гулянка.

– Стеж за часом, – мовив Уїльям до Сюзен. «Час, – подумала Сюзен. – Якби ж ми його

мали, той час! Як гарно було б просидіти цілий довгий літній день на майдані, ні про що не [238] думаючи, нічим не турбуючись, підставивши обличчя й руки сонцю, заплющити очі й усміхатися під лагідним теплом... РІе рухатися, тільки спати, солодко, затишно, безтурботно у щедрому промінні мексіканського сонця...» Мелтон відкоркував пляшку шампанського.

– За ваше здоров'я, прекрасна леді! – сказав він до Сюзен, піднімаючи келих. – Ви така вродлива, що могли б зніматися в кіно. Я навіть можу зняти вас для проби.

Сюзен засміялася.

– А справді,-вів далі Мелтон. – Ви чарівна жінка. Чого доброго, ще зроблю з вас кінозірку.

– І візьмете мене в Голлівуд?

– Авжеж, чого вам скніти в цій клятій Мексіці!

Сюзен глянула на Уїльяма, той повів бровою й кивнув. Це означало перемінити місце, оточення, одяг, може, навіть ім'я; і подорожувати в товаристві, вісім супутників – надійний захист від будь-якої загрози з Майбутнього.

– Звучить вельми привабливо, – сказала Сюзен.

Вона смакувала шампанське, день поволі спливав, вечірка вирувала, і Сюзен вперше за багато років відчувала себе безпечно, затишно, була справді щаслива.

– А для якого фільму підійшла б моя дружина? – запитав Уїльям, знову наповнюючи келих.

Мелтон зміряв Сюзен поглядом, ніби оцінюючи. Розмови стихли, всі прислухалися.

– Я міг би зробити пригодницький фільм, - почав Мелтон. – Повість про подружжя, приміром, як-от ви двоє.

– Кажіть далі. [239]

– Можи, щось про війну, – вів далі режисер, піднісши келих і розглядаючи вино проти сонця.

Сюзен і Уїльям мовчки чекали.

– Може, про чоловіка і жінку, – вони живуть у маленькому будиночку на скромній вуличці у... скажімо, дві тисячі сто п'ятдесят п'ятому році, – казав Мелтоп. – Звичайно, ви розумієте, все це імпровізація. Так ось, це подружжя зіткнулося з страхіттями війни – ультраводневі бомби, військова цензура, смерть, – і вони (в цьому вся сіль!) – утікають у Минуле, їх переслідує чоловік, він здається їм втіленням зла, а насправді той чоловік лише намагається нагадати їм про їхній обов'язок.

Уїльям впустив келих на долівку.

– Наше подружжя шукає притулку в товаристві кіноакторів, до яких відчуває довіру. ІЦо більше людей, то безпечніше, думають вони.

Сюзен обм'якла, почала сповзати з крісла. Всі невідривно дивилися на режисера. Він ковг-нув ще шампанського.

– Яке чудове вино! Так ось, наше подружжя, очевидно, не розуміє, що воно потрібне Майбутньому. Особливо чоловік – від нього залежить успіх роботи по створенню металу для пової бомби. Отож Шукачі – назвемо їх так – не шкодують ні сил, ні витрат, аби вистежити чоловіка й жінку, захопити їх і приставити додому, а для цього їх треба заскочити зненацька, коли не буде свідків, у номері готелю. Тут хитра стратегія. Шукачі діють поодинці або групами, скажімо, з восьми чоловік. Чи так, чи так, а вони своє зроблять. Чудовий фільм може вийти, га, Сюзен? Чи не так, Білле? – і він допив вино. [240]

Сюзен сиділа нерухомо, втупившись перед себе поглядом.

– Вип'ємо ще? – запропонував Мелтон.

Уїльям вихопив револьвер і тричі вистрілив – хтось із чоловіків упав, решта накинулися на Уїльяма. Сюзен відчайдушно закричала. Чиясь рука затисла їй рота. Револьвер валявся па підлозі, а Уїльям борсався в руках чоловіків, які міцно тримали його.

Мелтон стояв на тому самому місці, по його пальцях цебеніла кров.

– Прошу вас, – холодно мовив він, – не погіршуйте свого становища.

Хтось загрюкав у двері.

– Відчиніть!

– Це керуючий готелем, – сухо мовив Мелтон. Тоді підвів голову й наказав своїм: – До роботи! Швидко!

– Впустіть мене! Я викличу поліцію!

– Він зараз вдереться сюди, – сказав Мелтон.- Мерщій!

З'явилася камера. З неї вирвався промінь голубуватого світла, швидко оббіг кімнату. Потім він поширшав, і супутники Мелтона один по одному почали зникати.

– Мерщій!

За мить до того як зникнути, Сюзен глянула у вікно – там був зелений лужок, бузкові, жовті, блакитні, червоні стіни; струменіла, наче річка, бруківка; серед обпечених сонцем пагорбів їхав селянин на осликові; хлопчик пив апельсиновий сік. Сюзен відчула смак солодкого напою; у затінку дерева на майдані стояв чоловік з гітарою – і Сюзен відчула, як хвилі підхопили її й понесли...

І вона зникла. Зник і її чоловік. [241]

Бібліотечка книга

Дворі розчахнулися. В номер увірвалися керуючий і ще кілька чоловік. Кімната була порожня.

– Але ж вони щойно були тут! Я сам бачив, як вони прийшли... А тепер – нікого! – кричав керуючий. – На вікнах залізні грати, вони не могли втекти крізь вікно!

Надвечір запросили священика, знову відчинили кімнату, провітрили, священик покропив святою водою в усіх закутках і прочитав молитву.

– А що з цим робити? – раптом запитала покоївка.

І показала на стінну шафу – там стояли шістдесят сім пляшок: шартрез, коньяк, шоколадний лікер, абсент, вермут, текілья - мексіканська горілка; а крім того, сто шість пачок турецьких сигарет і сто дев'яносто вісім жовтих коробок справжніх гаванських сигар по п'ятдесят центів за штуку...

Бетономішалка

Під вікном шаруділи, наче суха трава, голоси старих пліткарок.

– Еттіл – боягуз! Еттіл – зрадник! Відважні сини Марса летять воювати з Землею, а Еттіл ховається в кущі!

– Базікайте собі, старі відьми! – крикнув він.

Голоси стихли, наче дзюркіт ручая в довгих каналах під марсіанським небом.

– А як ото зараз його синові! Знати, що твій батько – боягуз! – перешіптувалися зморшкуваті відьми, нахиливши докупи голови з хитрими очицями. – Ганьба, ганьба!

В кутку плакала його дружина: мов нудний холодний дощ дріботів по черепичній покрівлі.

– Ох, Еттіле, як ти можеш?

Еттіл відклав металеву книжку в плетеній із полотого дроту палітурці. Ця книжка з самого ранку розповідала йому вголос дуже цікаву історію.

– Я ж намагався пояснити, – сказав він. – Це дурна справа. Марс не зможе підкорити Землю. Ми всі загинемо.

Надворі гриміло й дзвеніло, ревла мідь сурм, гуркотіли барабани, чулися крики, розмірений тупіт ніг, шерех знамен, пісні. По бруківці, завдавши на плечі вогнемети, марширували солдати. Слідом бігли діти. Старі жінки розмахували брудними прапорцями.

– Я залишусь па Марсі й читатиму книжку,- мовив Еттіл.

У двері загрюкали. Тілла відчинила. До кімнати ввірвався Еттілів тесть.

– Що я чув? Мій зять – зрадник?

– Так, батьку.

– Ти не хочеш бути солдатом марсіанської армії?

– Ні, батьку.

– О лихо! – Старий почервонів. – Така ганьба! Тебе розстріляють!

– Розстрілюйте – і справі кінець.

– Це ж нечувано! Щоб марсіанин не хотів воювати з Землею? Нечувано!

– Згоден. Це й справді неймовірно.

– Неймовірно, – засичали відьми під вікном.

– Хоч би ти йому втовкмачив, тату! - схлипнула Тілла.

– Спробуй утовкмачити купі гною! – закричав [244] батько, гнівно блискаючи очима, і підступив до Еттіла. – Оркестри грають, день чудовий, жінки плачуть, дітлашня радіє, все як треба, марширують відважні воїни, а він сидить тут... Яка ганьба!

– Ганьба... – схлипнули голоси в кущах за вікном.

– Геть з мого дому! – вибухнув Еттіл. – Геть звідси зі своїми дурними балачками! І зі своїми медалями та барабанами!

Він підштовхнув старого до дверей, дружина скрикнула, але тут двері відчинилися й на порозі став військовий патруль.

– Еттіл Врай? – ревнув чийсь голос.

– Так.

– Ви заарештовані!

– Прощавай, люба дружино! Йду воювати з цими дурнями! – закричав Еттіл, а люди в бронзових кольчугах потягли його з хати.

– Прощай, прощай! – зникаючи вдалині, відгукнулися старі відьми.

В'язнична камера була чиста й охайна. Без книжки Еттіл нудьгував. Він учепився обома руками в грати й дивився, як за вікном злітають у нічне небо ракети. Холодно світилися незліченні зірки; здавалося, вони кидаються врозтіч, коли між ними спалахувала ракета.

– Дурні, – прошепотів Еттіл. – Які дурні! Двері камери відчинилися. Якийсь чоловік укотив тачку – на ній безладними купами громадилися книжки. Позаду бовваніла постать Військового наставника.

– Еттіле Врай, ми хочемо знати, чому з вашому домі зберігаються заборонені земні книжки. Всі ці «Дивовижні історії», «Наукові оповідання», «Фантастичні повісті». Відповідайте! [245]

І він схопив Еттіла за руку. Еттіл випручався.

– Якщо ви збираєтесь розстріляти мене -розстріляйте. Саме через цю літературу я її не хочу воювати з Землею. Через ці книжки ваше вторгнення зазнає краху.

– Як це так? – Наставник похмуро зиркнув па пожовклі від часу журнали.

– Візьміть будь-який із них на вибір,- сказав Еттіл. – Від тисяча дев'ятсот двадцять дев'ятого-тридцятого років і до тисяча дев'ятсот п'ятдесятого за земним календарем у дев'яти оповіданнях із десяти йдеться про те, як марсіани переможно вторглися на Землю...

– Ага! – Наставник усміхнувся, кивнув.

– ... а потім зазнали поразки, – закінчив Еттіл.

– Це зрада! Тримати в себе й читати такі книжки!

– Називайте, як хочете. Але дозвольте мені зробити деякі висновки. Кожне вторгнення закінчувалося невдачею завдяки такому собі молодикові на ймення Мік, Рік, Джік чи Беннон; звичайно він – ставний ірландець, діє сам-один і перемагає марсіан.

– Як ви можете цьому вірити?

– Ні, я не вірю, що земляни на це здатні, не вірю. Але зрозумійте, Наставнику, в них уже склалася традиція, покоління за поколінням у дитинстві зачитувалися цими вигадками, виховувалися на них. У кожній книжці - перемога над марсіанами. А в нас є така література?

– Ну-у...

– Немає.

– Либонь, немає.

-– Звичайно, немає, втт її самі це знаєте. Ми ніколи іте вигадували таких фантастичних оповідань. І от тепер ми піднялися, йдемо на бііі – і загинемо.

– Щось не збагну я ваших міркувань. До чого тут стародавні журнали?

– Бойовий дух. Дуже важлива річ. Земляни знають, що вони не можуть не перемогти. Ця певність - у їхній крові. Вони не можуть програти війни. Книжки, які вони прочитали замолоду, надихають їх такою вірою в себе, що куди нам з ними тягатися! Ми, марсіани, не певні своєї перемоги; знаємо, що можемо програти. Хоч хай як ми б'ємо в барабани, хоч хай як сурмимо в сурми, дух наш слабкий.

– Це зрада! Я не хочу слухати! – закричав Військовий наставник. – Через десять хвилин весь цей мотлох спалять, і тебе теж. Вибирай! Або ти, Еттіле Врай, вступаєш до Воєнного легіону, або ти помреш!

– Однаково помирати. То краще вже згоріти!

– Гей, варта!

Еттіла виштовхали на подвір'я. Він побачив, як його улюблені книжки склали в яму п'ять футів завглибшки. Туди налили гасу, підпалили і ось, загуготівши, звідти шугнуло полум'я. За хвилину і його, Еттіла, штовхнуть до цієї ями.

А на протилежному кінці подвір'я, в затінку, похмуро й самотньо стояв його син; страх і печаль світились у великих жовтих очах. Він не простягнув рук до батька, не заговорив до нього – лише дивився, мов конаюче звірятко, безсловесне звірятко, що благає пощади.

Еттіл глянув на полум'я. Чиїсь руки брутально схопили його, зірвали одяг і потягли до вогненного пругу смерті. І тільки тут Еттіл [247] проковтнув клубок, що став йому в горлі, і крикнув:

– Зачекайте!

Обличчя Наставника, на якому вигравали виблиски рудого полум'я, насунулося на нього в тремтливому гарячому мареві.

– Що таке?

– Я вступаю до Воєнного легіону! – сказав Еттіл.

– Добре! Відпустіть його!

Руки, що тримали Еттіла, розтислися.

Еттіл озирнувся – син стояв віддалеки на подвір'ї й чекав. Не всміхався, а просто чекав собі. В небо злетіла яскрава бронзова ракета, й зірки потьмяніли...

– А тепер ми побажаємо нашим відважним воїнам щасливої дороги! – мовив Військовий наставник.

Гримнув оркестр; вітер лагідно бризнув сльозами дощу на спітнілих солдатів. Застрибали діти. В юрмі Еттіл побачив дружину – вона плакала, пишаючись ним, а поруч стояв син, мовчазний і врочистий.

Відважні воїни, усміхаючись, промарширували в міжпланетний корабель. Там вони лягли в сітки, пристебнулися – і ось по всьому кораблю, що напружено застиг, у сітках відпочивали, розслабившись, солдати. Всі щось жували й чекали. Важко грюкнув люк, у клапанах засичало повітря.

– Вперед, до Землі й загибелі! – прошепотів Еттіл.

– Що? – перепитав хтось.

– Уперед до славної перемоги, – надавши своєму обличчю відповідного виразу, сказав Еттіл. [248]

Ракета рвонулася в небо.

«Космос, – думав Еттіл. – Ось ми летимо п мідному казані крізь чорнильні безодні іі рожеві спалахи. Ми летимо; коли земляни побачать у небі нашу вславлену ракету, в їхніх очах відіб'ється її полум'я, і вони сповняться жаху. А ти сам будеш далеко-далеко від дому, від дружини, від сина!»

Він намагався зрозуміти, чому його стрясає дрож. Наче все його єство, всі життєво важливі органи, все пайзаиовітпіше залишилося па Марсі, сам же він стрибнув геть на мільйони миль. А серце па Марсі, калатає, палає. І мозок ще на Марсі, там він думає, тремтить, мов покинутий смолоскип. І шлунок на Марсі, сонно перетравлює прощальний обід. 1 легені ще там, у прохолодному, блакитному, хмільному повітрі Марса – пружні, рухливі міхи, які прагнуть свободи, а кожна клітинка благає спокою.

Бо ти тепер тут – автомат без гвинтів і гайок, труп; ті, хто має над тобою владу, розітнули тебе й випатрали, і все, що було в тобі путнього, жбурнули на дно висохлих морів, розкидали по непривітних пагорбах. І ось ти спустошений, згаслий, захололий, у тебе лишилися тільки руки, щоб завдавати смерть землянам. «Руки – оце все, що від тебе залишилося», – подумав він холодно, байдуже.

Ось ти лежиш у величезній сітці. Не сам, поруч інші, але вони цілі й неушкоджені, тіло й душа в них не розщеплені. А все, що жило в тобі, залишилося далеко позаду, блукає під вечірніми вітрами серед пустельних морів. Тут, у ракеті, лише холодна, мертва грудка глини.

– Штурмові пости, штурмові пости, приготуватися! [249]

– Готовим! Готовий! Готовий!

– Підйом!

– Усі я сіток! Швидко!

Еттіл вистрибнув І;і ciTJ.ii. Десі. попереду нього самі собою рухалися закляклі руки.

«Як швидко все це відбулося, – думав він.- Лише рік тому па Марс прилетіла ракета з Землі. Наші вчені – у них неймовірний телепатичний талант – скопіювали її; наші робітники на наших неймовірних заводах створили сотні таких самих ракет. Відтоді жоден земний корабель не прилітав на Марс, однак ми досконало вивчили їхню мову. Ми осягли їхню культуру, зрозуміли їхнє мислення. І тепер дорого заплатимо за такі разючі успіхи...»

– Гармати до бою!

– Готово!

– Приціл!

– Дистанція?

– Десять тисяч миль!

– Атака!

Тиша і дзижчання. Наче в ракеті роїлися тисячі бджіл. Бринять крихітні котушки в незліченних приладах і важелях, хурчать коліщата. Мовчки чекають люди. Мовчки застигли тіла, тільки піт виступає під пахвами, на чолі, під нерухомими бляклими очима.

– Увага! Приготуватись!

Еттіл збирається на силі, чіпляється за рештки розуму, аби не збожеволіти, і жде, жде...

Тиша, тиша, тиша. Чекання.

Ті-і-і-і-і!

– Що це?

– Земне радіо!

– Вийти на їхню хвилю!

-– Вони намагаються зв'язатися з нами, вони нас викликають! Вийти на їхню хвилю! [250]

Ті-і-і-і-і-іі

– Ось вони! Слухайте!

– Викликаємо марсіанські військові ракети! Тиша зачаїла подих, дзижчання у вулику стихло, поступилося різкому голосові, що уривчасто пролунав над закляклими в чеканні солдатами.

– Говорить Земля! Говорить Уїльям Сом-мерс, президент Об'єднання американських промисловців!

Еттіл стис ручку свого апарата, нахилився вперед, заплющив очі.

– Ласкаво просимо на Землю!

– Що? – закричали в ракеті. – Що він сказав?

– Ласкаво просимо на Землю, ось що!

– Це брехня!

Еттіл здригнувся, розплющив очі, вражено подивився на стелю, звідки долинав голос пе-видимого землянина.

– Ласкаво просимо! Ласкаво просимо на зелену Землю, планету промисловості! - дружньо підтвердив голос. – Ми чекаємо вас з розкритими обіймами! Хай грізне вторгнення перетвориться на віковічну дружбу!

– Підступна брехня!

– Тс-с! Слухайте!

– Багато років тому ми тут, на Землі, відмовились од війни, знищили наші атомні бомби. І тепер ми беззбройні, нам залишається тільки вітати вас. Наша планета до ваших послуг. Ми тільки звертаємося до вашого милосердя, наші добрі й великодушні завойовники!

– Цього не може бути! – прошепотів хтось.

– Звісно, брехня!

– Отже, приземляйтесь і ласкаво просимо!- закінчив представник Землі пан Уїльям Сомморс. – [251] Приземляйтеся, до хочете. Земля – ваша; всі ми – брати!

Еттіл засміявся. Всі обернулися й здивовано глипнули на нього. Дехто значущо підморгнув: з глузду, мовляв, з'їхав.

А пін сміявся, сміявся, поки його вдарили.

Низенький товстун посеред розпеченого ракетодрому в Грінтауні, штат Каліфорнія, вихопив білосніжну хусточку й витер вологе чоло. Потім з висоти щойно збитої з дощок трибуни підсліпувато примружився в п'ятдесятитисячпий натовп; його стримував кордон поліцаїв, які взялися за руки. Всі дивилися на небо.

– Ось вони!

Всі разом зітхнули.

– Та ні, це чайки! Розчарований гомін.

– Я починаю думати: даремно ми не оголосили їм війну, – прошепотів товстун-мер. – Тоді можна було б розійтися по домівках.

– Тс-с! – зупинила його дружина.

– Ось вони! – загукав натовп.

Ніби просто з сонця виринули марсіанські ракети. – Всі готові? – мер стурбовано озирнувся.

– Так, сер, – сказала міс Каліфорнія 1965 року.

– Так, – відповіла й міс Америка 1940 року - вона примчала сюди останньої хвилини замінити міс Америку 1966 року: та зненацька захворіла.

– Аякже, готові, сер! – підхопив містер Найбільший грейпфрут з долини Сан-Фернандо 1956 року.

– Оркестр готовий?

Музиканти підняли сурми, наче рушниці. [252]

– Готові!

Ракети приземлились.

– Давайте!

Гримнув марш «Я йду до тебе, Каліфорніє!» - десять разів поспіль.

З дванадцятої до першої години пополудні мер виголошував промову, простерши руки до мовчазних, недовірливих ракет.

О чверть на другу герметичні люки ракет відчинилися.

Оркестр тричі зіграв «О штате золотий!» Еттіл і ще півсотні марсіан зі зброєю напоготові сплигнули на землю.

Мер вибіг наперед, тримаючи в руках ключі від Землі.

Оркестр заграв «До нас приходить Санта-Клаус», і хорова капела – її з цієї нагоди привезли з Лонг Вічу – заспівала на цей мотив нові слова про те, що «до нас приходять марсіани».

Побачивши, що в землян немає зброї, марсіани трохи заспокоїлись, але вогнеметів з рук не випускали.

З першої тридцяти до другої п'ятнадцяти мер повторював свою промову спеціально для марсіан.

О другій тридцять міс Америка 1940 року зголосилася перецілувати всіх марсіан, якщо вони вишикуються.

О другій годині тридцять хвилин і десять секунд оркестр заграв «Як поживаєте, як ви ся маєте», аби загладити незручність, що виникла з вини міс Америки.

О другій тридцять п'ять містер Найбільший грейпфрут подарував марсіанам двотонну машину з плодами сиоєї праці.

О другій тридцять сім мер роздав усім марсіанам [253] безплатні квитки в театри «Еліт» і «Маджестік»; при цьому він виголосив промову, яка тривала до початку четвертої.

Заграв оркестр, і п'ятдесятитисячний натовп заспівав «Усі вони напрочуд славні хлопці».

О четвертій вшановування гостей закінчилося.

Еттіл сидів у затінку ракети разом з двома товаришами.

– Ось яка вона, Земля!

– А я кажу, всю цю нечисть треба винищити,- сказав один марсіанин. – Не вірю я цим землянам. Вони підступні. Чого б це вони нам так раділи? – Він узяв у руки картонну коробку, в ній щось шаруділи. – Що вони мені підсунули? Кажуть, зразок. – Він прочитав напис на ярлику: – «БЛІКС. Найновіший пральний порошок».

Навкруги вирувала юрма, земляни й марсіани павпереміж, паче па карнавалі. Повітря аж гуло від голосів, привітні господарі оглядали ракети, закидали гостей запитаннями.

Еттілові було холодно. Він знову ночаїі тремтіти.

– Хіба ви не відчуваєте?-прошепотів вій. – Це не перед добром. Щось із нами скоїться. – Вони замишляють щось хитре, жахливе. Я певен, вони щось із нами зроблять...

– А я кажу – їх треба винищити до ноги!

– Як можна вбивати людей, коли вони тебе називають «товаришем», «приятелем»? - запитав другий марсіашш.

Еттіл похитав головою.

– Вони не прикидаються. А я однак почуваю себе так, ніби пас укинули н казан з кислотою, і ми розчиняємось, розчиняємось... Мені страшно. – Він настроїв свій мозок на юрбу, [254] намагаючись розпізнати її настрій.- Воші й справді дружньо ставляться до нас, «на короткій нозі» – так це в них називається. Це величезний натовп звичайнісіньких людей, вони однаково поблажливо ставляться до собак, котів і марсіан. І все-таки... все-таки...

Оркестр заграв «Викотимо барильце». Фірма «Пиво Хейгенбека» (місто Фресно, штат Каліфорнія) частувала всіх пивом безплатно.

Марсіан почало нудити. Дармове пиво фонтанами вивергалося з них, заливаючи землю.

Задихаючись і відпльовуючись, Еттіл сидів під платаном.

– Змова, змова... підступна змова,- простогнав він, тримаючись за живіт.

– Що ви з'їли? -– над ним схилився Військовий наставник.

– Щось таке... – простогнав Еттіл.- Називається кукурудзяні пластівці.

– А ще?

– Якийсь довгий шмат м'яса на булочці, пив якусь жовту рідину з бочки з льодом, їв якусь рибу і ще щось – воші називали це тістечком, – зітхнув Еттіл; повіки його тремтіли.

З усіх боків чувся стогін завойовників-марсіан.

– Повбивати підлих змовників! – слабким голосом вигукнув хтось.

– Спокійно, – мовив Військовий наставник.- Це просто гостинність. Вони перестаралися. Підводьтеся, воїни. Йдемо в місто. Треба розставити повсюди невеликі пости, так буде певніше. Решта ракет приземляться в інших містах. Пора братися за роботу.

Солдати сяк-так повставали і розгублено кліпали очима.

– Вперед кроком... руш! [255]

– Раз, два, три, чотири! Раз, два, три, чотири!

Біле містечко дрімало, оновите тремтливою спекою. Стовпи, бетон, метал, тенти, толь - усе пашіло жаром.

Лунала розмірена хода марсіан по асфальту.

Вони саме йшли повз салон краси.

Всередині хтось крадькома хихикнув.

– Дивіться!

З вікна визирнула мідно-руда голова й тут-таки зникла, мов лялька в ляльковому театрі. В замковій шпарині блиснуло блакитне око.

– Змова, – прошепотів Еттіл. – Кажу вам, це змова!

Спекотне повітря розгойдували хвилі парфумів, що накочувалися від вентиляторів: вони шалено вертілися по печерах, де під електричними ковпаками, наче якісь морські чудовиська, сиділи жінки; їхнє волосся закручувалося буйними вихорами чи здіймалося гірськими вершинами; пронизливі й водночас скляні очі дивилися хитро та байдуже; намальовані губи яскраво червоніли, мов неонові трубки, Вентилятори оберталися, хвилі парфумів розгойдували непорушне повітря, розпливалися між дерев, непомітно сповивали вражених марсіан.

– Господи! – закричав Еттіл. Він більше не міг стримуватися. – Ходімо мерщій у ракети – і додому! Оці жахливі тварюки доберуться до нас! Подивіться лишень! Страшні морські чудовиська; вони сидять по своїх холодних печерах у штучних скелях!

– Мовчати!

«Тільки подивіться на них, – думав Еттіл.- Ноги як стовпи, і сукні над ними ворушаться, наче холодні зелені зябра». [256]

Він знов закричав.

– Заткніть йому пельку!

– Вони накинуться на нас, закидають коробками шоколаду й модними журналами, їхні наквацьовані червоні роти оглушать нас криком! Вони втоплять нас у потоках вульгарщини, всі наші почуття притупляться! Подивіться, їх катують електричні машини, а вони собі торохтять, наспівують, бурмочуть! Невже ви насмілитеся ввійти туди?

– А чом би й ні? – почулися голоси.

– Вони засмажать вас, розчинять у кислоті, ви самі себе не впізнаєте! Вас роздушать, зітруть на порох, перетворять на чоловіків цих жінок – на роботів, що знай працюють і приносять додому гроші, аби ці потвори могли тут сидіти та об'їдатися своїм поганим шоколадом! Невже ви сподіваєтеся впоратися з ними?

– Так, хай їм чорт!

З салону долинув голос – тонкий пронизливий жіночий голос.

– Он той, посередині, – хіба не любчик?

– А марсіани навзагал нічого собі. Чоловіки як чоловіки, еге ж, – млосно обізвався інший голос.

– Гей ви! Ау! Марсіани! Гей! Закричавши, Еттіл кинувся навтіки...

Він сидів у парку, дрож стрясав його тіло. Він пригадав усе, що бачив. Подивившись на темне нічне небо, подумав: як далеко він від домівки, який він самотній! Навіть зараз, сидячи під тихими деревами. Еттіл бачив удалині: марсіанські воїни гуляють по вулицях із земними жінками, зникають у примарному мороці будинків розваг – там на сірих екранах рухаються білі привиди, лунають страшні звуки; [258] а поруч сидять маленькі кучеряві жінки, жують клейку гуму, а під ногами валяються вже закам'янілі грудки жуйки, на яких навіки залишилися відбитки гострих жіночих зубів. Печера тіней – кінематограф.

– Привіт!

Він із жахом підвів голову. На лавочку біля нього сіла жінка, вона ліниво жувала гумку.

– Не втікай, я не кусаюся, – сказала вона.

– Ох! – вихопилося в Еттіла.

– Ходімо в кіно! – запропонувала жінка.

– Ні.

– Ходімо, – правила вона своєї. – Всі пішли.

– Ні, – відказав він. – Хіба ви тут, на Землі, тільки це й робите?

– А чого тобі ще? – вона підозріливо глипнула на нього округлими блакитними очима. – Що ж мені, по-твоєму, сидіти вдома, читати книжки? Ха-ха! Оце так-так!

Еттіл втупився в неї, тоді запитав:

– А все-таки, що ви робите?

– Катаємося на автомобілях. У тебе є автомобіль? Купи собі новий «Подлер-шість» з відкидним верхом. Шикарна машина! Кажу тобі, в такому автомобілі з тобою поїде будь-яка дівчина, – сказала вона, підморгнувши.- Ручаюся, в тебе купа грошей, якщо ти прилетів з Марса. Була б охота, можеш купити собі «Подлер-шість» – і їдь куди хочеш!

– Куди, в кіно?

– А що тут поганого?

– Нічого... нічого.

– Знаєте що, пане? – сказала жінка. – Ви розмовляєте як комуніст! Так, сер, подібних розмов тут не потерплять, будьте певні! Нам непогано ведеться в нашому доброму старому [259] світі. Ми люди лагідні, дозволили марсіанам завоювати нас, навіть пальцем не поворухнули – чи не так?

– Ось цього я аж ніяк не можу збагнути,- мовив Еттіл. – Чому ви так зробили?

– Від щиросердя, пане, ось чому! Отак і затямте собі: від щиросердя. – І вона пішла шукати собі іншого залицяльника.

Еттіл зібрався на силі – треба написати листа дружині. Поклавши папір на коліна, він старанно вивів: «Люба Тілло...» Але тут його перервали: над вухом хтось забряжчав у бубон. Він підвів голову й побачив маленьку, схожу на передчасно постарілу дівчину, бабусю з круглим зморшкуватим личком.

– Брате, – закричала вона, обпалюючи Етті-ла вогнистим поглядом. – Чи ти знайшов спасіння?

Еттіл випустив ручку, схопився на рівні.

– Хіба мені загрожує небезпека?

– Страшна небезпека! – заволала бабуся, стрясаючи бубоном, і подивилася на небо. – Ти потребуєш спасіння, брате мій, ти гинеш!

– Здається, справді так, – затремтівши всім тілом, сказав Еттіл.

– Ми сьогодні вже багатьох порятували. Я сама врятувала трьох ваших марсіан. Це ж чудово, хіба пі? – і вона широко осміхнулася.

– Мабуть, так.

Вона підозріливо подивилася на Еттіла. Нахилившись до нього, таємниче прошепотіла:

– Брате, а ти хрещений?

– Не знаю, – прошепотів у відповідь він.

– Не знаєш?! – скрикнула вона й високо підняла бубон.

. – Це щось схоже па розстріл? – запитав він. [260]

– Брате, – мовила бабуся, – ти потонув у злі й гріхах. Я тебе не звинувачую, тебе так виховали. Я бачу, ваші марсіанські школи жахливі – зовсім не вчать вас істині. Вас розбещують брехнею. Брате, якщо хочеш бути щасливий, тобі треба охреститися.

– І тоді я буду щасливий навіть тут, у цьому світі? – запитав Еттіл.

– Не вимагай одразу всього, – відказала вона.- Тут задовольняйся малим, бо є інший, кращий світ, куди ми всі підемо.

– Той світ я знаю, – сказав Еттіл.

– Там спокій, – мовила вона.

– Так.

– І тиша, – вела вона далі.

– Так.

– Там молочні ріки й кисельні береги.

– Либонь, так воно і є, – скрушно погодився Еттіл.

– Т всі радіють.

– Я бачу все це, як зараз, – мовив Еттіл.

– То кращий світ, – сказала вона.

– Куди кращий, – відповів він. – Так, Марс - велика планета.

– Ти що, пане, глузуєш із мене? – Бабуся аж скинулась і мало не пожбурила в Еттіла свій бубон.

– Та ні! – Еттіл збентежився й розгубився. – Я думав, ви говорите про...

– Та вже ж не про ваш гидкий Марс, пане! От такі, як ти, й кипітимуть вічно в казані, і вкриються виразками, і зазнаватимуть вічних тортур...

– І справді, Земля – місце не дуже приємне. Ви дуже точно її змальовуєте.

– Пане, ти знову глузуєш із мене! - розгнівалася бабуся. [201]

– Hi... Hi, вибачте мені. Це все від мого неуцтва.

– Гаразд, – сказала вона. – Ти поганин, а погани всі невиховані. Ось на, візьми цей папірець, приходь завтра за цією адресою, тебе охрестять, і ти знайдеш щастя. Ми співаємо хором, маршируємо, голосно розмовляємо, і коли хочеш почути наші сурми та барабани, приходь. Прийдеш?

– Спробую, – непевно відказав він.

І вона пішла геть, б'ючи в бубон і пронизливо співаючи на все горло: «Щастя моє вічно зі мною!»

Ошелешений Еттіл знову взявся писати листа.

«Люба Тілло! Уяви лише, я наївно думав, ніби земляни зустрінуть нас гарматами й бомбами. Але ні! Я жорстоко помилився. Тут немає ні Ріка, ні Діка, ні Джіка, ані Беннона, нікого з тих славних хлопців, котрі самостійно рятують цілу планету. Зовсім не так.

Тут живуть біляві роботи з рожевими гумовими тілами; вони ніби справжні, але й трохи неправдоподібні, живі, але все роблять, наче автомати; ціле життя живуть у печерах. Мають неймовірно широкі derrieres *. Очі непорушні, застиглі бо вони тільки й знають, що дивляться кіно. Ніякої мускулатури - розвинені лише щелепні м'язи, адже вони безперестанку жують гумку.

І такі не окремі люди, моя люба Тілло, а вся цивілізація, в яку нас кинули, наче пригорщу зернин у величезну бетономішалку. Ніхто з нас не виживе. Нас погубить не їхня зброя, а [262] їхня гостинність. Нас знищить не ракета, а автомобіль...»

Хтось відчайдушно закричав. Тріск, гуркіт. Тиша.

Еттіл підхопився. За парканом, на вулиці, зіштовхнулися дві машини. Одна була напхом напхана марсіанами, в другій було повно землян. Еттіл знову взявся писати.

«Люба, люба Тілло, наведу, з твого дозволу, деякі цифри. Тут, на американському континенті, щороку гинуть сорок п'ять тисяч чоловік, вони перетворюються на криваві драглі в своїх бляшанках-автомобілях. Червоні драглі, а в них біліють кістки, наче випадкові думки– смішні, страшні думки, що стирчать у застиглому желе. Автомобілі сплющуються в охайні консервні бляшанки, а всередині все перемішалося й все тихо.

Всюди на дорогах – кривавий гній, а на ньому дзижчать зелені мухи. Раптова зупинка, зіткнення – і лиця перетворюються на карнавальні маски. Є тут таке свято - карнавал на честь дня всіх святих. Мені здається, під час цього свята вони вшановують автомобіль, чи принаймні те, що стосується смерті.

Визирнеш з вікна, а там лежать, міцно обнявшись, двоє; ще хвилину тому вони не знали один одного, а тепер обоє мертві. Я передчуваю, що нашу армію перемелють, отруять, заманять до кінотеатрів усякими відьмами й гумкою-жуйкою. Завтра ж, поки ще не пізно, спробую втекти додому, па Марс.

Десь тут на Землі, моя Тілло, є чоловік; йому варто лише натиснути на важіль – і він порятує цю планету. Але цей чоловік тепер безробітний. Важіль припадає пилом. А сам він грає в карти. [263]

Жінки цієї зловісної планети захлюпнули нас потоками банальної чутливості й недоречної грайливості; вони відчайдушно веселяться, бо невдовзі тутешні парфюмери зварять із них мило. На добраніч, люба Тілло. Побажай мені щастя-долі, адже при спробі втекти я можу загинути. Поцілуй за мене сина».

Еттіла душили сльози. Він згорнув листа: не забути б відправити його поштовою ракетою.

Він вийшов із парку. Що робити? Втікати? Але як? Повернутися на стоянку пізніше, влізти в ракету й полетіти на Марс? Чи це можливо? Він похитав головою. Зовсім заплутався.

Ясно лише одне – коли залишитися на Землі, тобою невдовзі оволодіють речі, які хурчать, пирхають, вивергають дим і сморід. Через півроку в тебе заведеться величезна, рожева, добре приручена виразка, кров'яний тиск підскочить до астрономічних розмірів, ти зовсім осліпнеш, і щоночі тебе мучитимуть нескінченні, невблаганні кошмари, з яких ти не випливеш, мов з глибин океану, пе випручаєшся. Ні, ні!

Він дивився на застиглі обличчя землян, що мчали повз нього в своїх механічних трунах. Незабаром, так, незабаром вони винайдуть автомобіль із шістьма срібними ручками.

– Гей, ви!

Завила сирена. Біля тротуару зупинилася величезна, чорна, зловісна, мов катафалк, машина. З неї виткнувся чоловік.

– Марсіанин?

– Так.

– Ось ви мені й потрібні. Сідайте-но, та швидше, вам неабияк поталанило. Я знаю одну [264] чудову місцинку – там і побалакаємо. Ну, чого ви стовбичите? Наче зачарований, Еттіл відчинив дверцята

й сів у машину. Вони поїхали.

– Що питимете, Е Be? Коктейль? Офіціанте, два коктейлі. Все гаразд, Е Be. Я частую. Я й наша студія. Не хапайтеся за гаманець. Приємно познайомитися, Е Be. Мене звати Ер Ер Ван Пленк. Може, чули? Ні? Байдуже, вашу руку.

Він пом'яв Еттілову руку й випустив її. Вони сиділи в темній печері, грала музика, безшумно пропливали офіціанти. їм принесли два келихи. Все відбулося надто несподівано. І ось Ван Пленк, схрестивши на грудях руки, розглядає свою марсіанську знахідку.

– Ось що я хочу від вас, Е Be. У мене є ідея - найблагородніша ідея, кращої не вигадаєш! Як це мене осяяло, сам не знаю. Сиджу собі вдома, і раптом – мов блискавка! Оце, думаю, буде фільм! ВТОРГНЕННЯ МАРСІАН НА ЗЕМЛЮ! І що мені далі робити? Звісно, знайти консультанта. Отож я сів у машину, натрапив на вас – і ось ми тут. Випиймо! За ваше здоров'я і за наш успіх! Будьмо!

– Але... – почав був Еттіл.

– Так, так, розумію, не задурно ж. У нас грошей – тьма-тьмуща. А ще в мене є книжечка, у ній – рожеві пелюсточки, можу позичити.

– Мені не дуже подобаються ваші земні рослини...

– Та ви жартун, друже! Отже, як я собі все уявляю. – Він схвітльовано нахилився до Еттіла. – Спершу розкішний епізод: на Марсі - [265]велике заворушення, гримлять барабани, всі збуджені. На тлі неба – велетенські срібні міста.

– Але на Марсі міста зовсім не такі...

– Нам потрібне яскраве видовище, синку. Яскраве. Татові Ер Ерові краще знати. Одне слово, всі марсіани таїщюють навколо багаття.

– Ми не танцюємо навколо багать...

– У цьому фільмі вам доведеться розкласти багаття й танцювати навколо них,- виголосив Ван Пленк і аж примружився, пишаючись своєю непохибністю. Далі кивнув головою й мрійно почав розвивати думку: - Потім нам потрібна буде красуня-марсіапка, білява й висока.

– Але марсіанки чорняві й...

– Послухай, Е Be, щось ми ніяк не знайдемо спільної мови. До речі, добре було б тобі перемінити ім'я. Як ти казав тебе звуть?

– Еттіл.

– Якесь жіноче ім'я. Нічого, підберемо краще. Ти в мене будеш Джо. Так ось, Джо. Як я казав, доведеться нашим марсіанкам стаги білявими, бо так краще, втямив? А то тато засмутиться. Ну, що скажеш?

– Я думав, що...

– І ще нам потрібен такий епізод, щоб глядачі ридали, – в марсіанський корабель влучив метеорит чи щось таке, і прекрасна марсіанка рятує всіх од неминучої смерті. Вийде приголомшливо! Ти знаєш, Джо, я такий радий, що знайшов тебе. Ти добре заробиш, будь певен.

Еттіл нахилився, міцно с-тис його руку.

– Стривайте... Я хочу вас запитати щось.

– Давай, Джо, не соромся!

– Чому ви всі тик добре ставитесь до нас? Ми вторглися на вашу планету, а ви всі, мов [266] один, зустрічаєте нас достоту як рідних дітей після довгої розлуки. Чому?

– Ну й диваки ж ви там, на Марсі! Дурні, аж світитесь, – відразу видно. Ти ось що збагни, Маку. Ми люди маленькі, чи не так?

І він махнув засмаглою ручкою, прикрашеною смарагдовим перснем.

– Ми звичайнісінькі собі люди, чи не так? Так ось, ми, земляни, цим пишаємось. Наша доба – це доба Звичайної Людини, Білле, і ми пишаємося, що ми – маленькі люди. На Землі, Білле, всі жителі – Сарояни. Так, сер. Величезна, численна родина добродушних Сароянів, і всі дуже люблять одне одного. Ми вас, марсіан, добре розуміємо, Джо, і знаємо, чому ви вторглися на Землю. Ми розуміємо, як вам незатишно на вашому маленькому холодному Марсі, як ви заздрите, що в нас такі міста.

– Наша цивілізація набагато давніша за вашу...

– Джо, прошу тебе, не перепиняй мене, не засмучуй. Дай мені викласти свою теорію, а потім балакай собі, скільки влізе. Так ось, вам там було дуже нудно, і ви прилетіли сюди побачити наші міста й наших жінок і все таке,- що ж, ласкаво просимо, адже ви наші брати, ви теж звичайнісінькі люди. До речі кажучи, Роско, є ще одна дрібниця: на цьому вашому вторгненні можна добряче заробити. Скажімо, я задумав цей фільм – він принесе нам мільярд чистого прибутку, не менше. Через тиждень ми випустимо ляльку-марсіанку по тридцять монет за штуку. Це теж мільйонні прибутки. І в мене є контракт на марсіанську гру, вона піде по п'ять монет. І ще можна дещо придумати.

– Он воно що, – мовив Еттіл і відсунувся. [267]

– А ще, ясна річ, вигідний новий ринок. Ми вам дамо все, що ви захочете, – і засіб для видалення волосся, і жуйку-гумку, і ваксу - все.

– Стривайте. Ще одне запитання.

– Давай.

– Як ваше ім'я? Що означає оце Ер Ер?

– Річард Роберт. Еттіл глянув на стелю.

– А вас часом, бува, хтось не назива, ну, просто так – Рік?

– Як ти здогадався, Маку? Звісно, Рік.

Еттіл полегшено зітхнув, а тоді почав нестримно сміятися. Показав на Ван Пленка пальцем:

– Отже, ви Рік? Рік! Отже, ви і є Рік!

– А що тут смішного, синку? Розтлумач татові!

– Ви не зрозумієте... так, пригадав один жарт... – Сльози проступили на очах Еттіла, він задихався від сміху, стукотів кулаком по столу. – Отже, ви Рік! Ну п ну! Ніколи б не подумав! Ані величезних м'язів, ані випнутого підборіддя, ані рушниці. Лише натоптаний грішми гаманець, смарагдовий перстень та жирне черево!

– Гей, пильнуй слів! Я, може, й не Анол-лон, але...

– Вашу руку, Ріку! Я давно хотів познайомитися з вами. Ви – той самий чоловік, який завоює Марс, адже ви маєте машинки для коктейлів, і супінатори, і покерні фішки, і нагайки, і шкіряні чоботи, і картаті кепки, і ром.

– Я всього-на-всього скромний ділок, – мо-ішв Ван Пленк, опустивши оченята додолу. – Я роблю свою роботу й дістаю трохи від загального пирога. Але я вже сказав, Морте: мені давно їїи дає спокою одна думка – на Марсі [268] слід продавати іграшки дядечка Уїггілі й комікси Діка Трейсі – це ж там новина! Велетенський ринок збуту. Адже там і чути не чули про політичні карикатури, чи не так? 'Гак! Отже, ми закидаємо вас усіляким добром. Марсіани просто битимуться, аби вхопити наш товар, кажу тобі, синку, битимуться! Ще б пак – парфуми, сукні з Парижа, модні комбінезони, га? І чудові нові черевики...

– Ми не носимо черевиків.

– Що я чую? – Ер Ер підвів очі до стелі. – На Марсі живуть репані селюки? Послухай, Джо, ми за це візьмемося. Ми всіх присоромимо, вони будуть узуватися. А тоді й вакса знадобиться!

– А-а...

Ван Пленк поплескав Еттіла по плечу.

– Отже, домовились? Ти – технічний директор фільму, еге ж? Попервах матимеш дві сотні на тиждень, а згодом – усі п'ять. Що скажеш?

– Мене нудить, – вимовив Еттіл. Від коктейлю він аж посинів.

– О, вибачай. Я не думав, що тебе так розвезе. Ходімо на свіже повітря.

Надворі Еттілові полегшало.

– То це ось чому нас так зустріла Земля? - запитав він, похитуючись.

– Ясна річ, синку. У нас на Землі ніхто не відмовиться заробити – дай тільки нагоду. Покупець завжди правий. Ти не ображайся на мене. Завтра о дев'ятій ранку приїжджай у Голлівуд на студію. Тобі покажуть твій кабінет. А я приїду об одинадцятій, зустрінемось. Дивись, не запізнюйся, рівно о дев'ятій! У нас тут порядок суворий.

– А чому? [269]

– Дивак ти, Галлахере! Але ти мені подобаєшся. На добраніч. Щасливого вторгнення!

Автомобіль поїхав.

Еттіл, розгублено блимаючи, дивився йому вслід. Далі витер чоло долонею й повільно пішов вулицею до стоянки ракет.

– Що ж тепер робити? – вголос запитав він самого себе.

Ракети німо виблискували в місячному світлі. З міста долинав притлумлений віддаллю гул – там вирували веселощі. У похідному лазареті – переполох: з одним молодим марсіанином стався важкий нервовий приступ. З криків хворого можна було второпати, що він надто багато всього надивився, надто багато випив, надто багато наслухався пісень з червоно-жовтих скриньок у тих місцях, де п'ють, там де його доганяла поміж незліченних столиків якась величезна, мов слониха, жінка. Він раз у раз бурмотів.

– Нема чим дихати... заманили, роздушили...

Схлипування поволі затихло. Еттіл вийшов із тіні й попростував через широку дорогу до міжпланетних кораблів. Удалині – він бачив – покотом лежали п'яні вартові. Він прислухався. З величезного міста долинали віддалені звуки музики, автомобільні гудки, виття сирен. А йому вчувалися ще й інші звуки: притлумлене хурчання машинок, що мелють солод, готують напій, від якого воїни погладшають, стануть ледачими, втратять пам'ять; у печерах кінотеатрів наркотичні голоси заколисують марсіан, навіюють міцний сон, від нього вже ніколи не проснешся, так і спатимеш, ходячи.

Мине лише рік – а скільки марсіан помруть [270] від цирозу печінки, від ниркових захворювань, від високого кров'яного тиску? Скільки накладуть на себе руки?

Еттіл зупинився серед пустельної дороги. За два квартали з-за рогу вигулькнула машина й помчала просто на нього.

У нього був вибір: залишитися на Землі, піти працювати на кіностудію консультантом, щоранку хвилина в хвилину приходити на роботу, підтакувати в усьому постановникові: еге ж, мовляв, на Марсі була кривава різанина; так, мовляв, наші жінки - високі білявки; авжеж, у нас є різні племена зі своїми танцями й жертвоприношеннями, так, так, так. А можна зараз піти, залізти в ракету й самому полетіти на Марс.

– А що буде через рік? – уголос проказав він.

На Марсі відкриють Нічний клуб Блакитного каналу. І Казино Стародавнього міста. Так, у самому серці справжнього стародавнього марсіанського міста влаштують картярський дім! І в усіх старовинних містах палатимуть, метушитимуться неонові вогні реклам, на могилах предків влаштовуватимуть веселі гулянки – все буде, буде!

Але ще не зараз. За кілька днів він буде вдома. Тілла й син чекають його, і можна на-останок ще кілька років пожити спокійно – дихати свіжим вітром, сидіти з дружиною на березі каналу й читати свої славні, улюблені книжки, пригублювати неміцне питво з тонким букетом, розмовляти, – одне слово, мирно прожити той короткий відтинок часу, який ще залишиться їм, поки з неба не впаде неоновий безум.

А тоді, може, вони з Тіллою знайдуть ііритулок [271] досі, у синіх горах і переховуватимуться там рік чи два, поки й туди прийдуть туристи п почнуть клацати фотоапаратами та галасувати – ах, якиіі чудовий краєвид!

Він уже добре знав, що скаже Тіллі:

– Війна – жахлива річ, але мир іноді може бути куди жахливішиіі.

Він стояв посеред пустельної дороги.

Озирнувся і, зовсім не здивувавшись, побачив: просто на нього мчить машина, а в ній повно галасливих підлітків. Ці хлопчики й дівчатка, не старші шістнадцяти років, женуть відкриту машину так, що її кидає з боку в бік. Вони показують на нього пальцями й верещать. Двигун реве дедалі голосніше. Швидкість – шістдесят миль на годину.

Еттіл кинувся втікати. Машина наздоганяла його.

«Так, так,-– стомлено думав він,-як дивно, як сумно... гуркіт... достоту бетономішалка».

Калейдоскоп

Першим же ударом бік ракети розрізало, наче консервним ножем. Людей жбурнуло в порожнечу, і вони розсипалися, звиваючись, мов зграйка сріблястих рибок. Вони опинились у морі пітьми, а корабель - мільйон уламків – мчав далі, мов рій метеоритів, у пошуках утраченого сонця.

– Барклі, Барклі, де ти?

Вони перегукувалися, мов діти, що заблукали, загубилися в холодній ночі.

– Буде, Буде!

– Капітане! [273]

Бібліотечна книга

– Холлісе, Холлісе, це Стоун.

– Стоуне, це Холліс. Де ти?

– Не знаю. Звідки мені знати? Де верх, до ішз? Я падаю. Боже, я падаю!

Воші падали, мов камінці в колодязь. Наче їх метнули з велетенської пращі. І тепер вони були вже не люди, а тільки голоси - різні голоси, безтілесні, схвильовані, сповнені жаху чи покірливості долі.

– Ми розлітаємося в різні боки.

То була правда. Холліс, перекидаючись у порожнечі, зрозумів – це правда. Зрозумів – і якось байдуже примирився з цим. Вони розлучаються, в кожного своя дорога, ніщо ніколи вже не об'єднає їх знову. Всі вони були в герметичних космічних скафандрах, прозорі шоломи захищали бліді обличчя, але піхто не встиг пристебнути енергоустановок. З ними кожен став би в космосі маленьким рятувальним човном; міг би врятуватися сам і допомогти іншим; можна було б зібратися разом, відшукати один одного; вони стали б людським острівцем і щось придумали б. Л так вони просто метеори, кожен сам по собі, і кожен безглуздо мчить назустріч своїй невідворотній долі.

Спливло хвилин десять, поки минув перший напад жаху, поступившись байдужому спокою. Порожнеча, наче величезний похмурий ткацький верстат, почала сплітати химерні питки голосів – вони схрещувалися, розходилися, вимальовувався остаточний візерунок.

– Холлісе, це я, Стоун. Скільки ми ще зможемо переговорюватися по радіо?

– Це залежить від того, з якою швидкістю ми розлітаємося в різні боки.

– Я думаю, ще з годину. [274]

– Може, іі так, – байдуже і спокійно відгукнувся Холліс.

– А що, власне, сталося? – запитав він через хвилину.

– Наша ракета вибухнула, оце і все. З ракетами таке часом трапляється.

– Куди ти летиш?

– Здається, я вріжуся в Місяць.

– А я – в Землю. Повертаюся до старої матінки Землі зі швидкістю десять тисяч миль на годину. Згорю, мов сірник. -Холліс подумав про це з дивною приреченістю. Він наче відокремився від власного тіла й байдуже дивився, як воно падає, падає крізь порожнечу, так колись давно, дуже давно він дивився взимку, як падають перші сніжинки.

Решта людей мовчали, думали про те, що з ними сталося, і падали, падали, і вже не могли перемінити своєї долі. Навіть капітан мовчав, бо не знав такої команди, не знав такого плану, які могли б виправити їхнє становище.

– Ох, як далеко падати! Як далеко падати, далеко, далеко, далеко, – пролунав чийсь голос– Я не хочу помирати, не хочу помирати, далеко падати...

– Хто це?

– Не знаю.

– Мабуть, Стімсон. Стімсоне, це ти?

– Далеко, далеко, я не хочу... О боже, я не хочу!

– Стімсоне, це Холліс. Стімсоне, ти чуєш мене?

Тиша, а вони падають поодинці, хто куди.

– Стімсоие!

– Так, – відповів той нарешті. [275]

– Стімсоне, не падай духом. Всі ми вскочили в халепу.

– А я не хочу бути тут. Я хочу вибратися звідси.

– Може, нас ще знайдуть.

– Мене знайдуть, мусять знайти, – сказав Стімсон. – Я не вірю, не вірю, не може такого бути, щоб не знайшли!

– Авжеж, пе просто поганий сон, – озвався хтось.

– Заткни пельку! – сказав Холліс.

– Ходи сюди й заткни мені пельку, – сказав той самий голос Це був Еплгейт. Він засміявся – певимушрпо, весело, ніби нічого й не скоїлося. – Ходи-іто сюди й заткни мені пельку!

Холліс уперте відчув своє безсилля. Шалений гнів охопив усе його єство, він віддав би все, аби добратися до Еплгейта Впродовж багатьох років збирався він це зробити, а тепер надто пізно. Тепер Енлгейт - лише голос у навушниках.

Падаєш, падаєш, падаєш...

Раптом, наче вони щойно усвідомили весь жах того, що відбулося, двоє закричали на відчай душі. Як у кошмарі. Холліс побачив: один пропливає зовсім близько і кричить, кричить...

– Замовкни!

Здавалося, до чоловіка можна було дотягнутися рукою; він кричав, кричав нестямно. Ніколи він не замовкне. Цей крик лунатиме на мільйони миль, куди тільки сягають радіохвилі, мучитиме всіх їх, заважатиме їм перемовлятися.

Холліс простяг руки. Так буде краще. Ще одне зусилля – і він доторкнувся до чоловіка. [276]

Схопив ного за щиколотку, підтягнувся, і ось уже дивиться йому в обличчя. Л топ кричить, відчайдушно чіпляється за нього, як потопельник. Крик заповнює Всесвіт.

«Чи так, чи так, – думав Холліс. – Однаково його вб'є Місяць, чи Земля, чи метеорит, тож чому не зараз?»

Він щосили ударив залізним кулаком по прозорому шолому збожеволілого. Крик урвався. Холліс відштовхнувся від трупа – і той полетів геть, кружляючи, падаючи...

І Холліс падає, падає в порожнечу, і решта мчать у довгому, нескічеішому падінні.

– Холлісе, ти ще тут?

Холліс не відповів, але обличчя його спаленіло.

– Це знов я, Еплгейт.

– Чую, Еплгейте.

– Давай поговоримо. Однаково нема чого робити.

Втрутився капітан.

– Годі базікати. Треба поміркувати, як викрутитися з цієї біди.

– А може, ви заткнете пельку, капітане? - запитав Еплгейт.

– Що-о?

– Те, що чуєш, капітане. І не лякай мене своїм званням, ти за десять тисяч миль од мене, тож нічого клеїти дурня. Як каже Стім-сон, нам далеко падати.

– Послухайте, Еплгейте!

– Та відчепись ти! Я починаю бунтувати. Мені втрачати нічого, хай тобі чорт! Кораблик у тебе був поганенький, і капітан з тебе поганенький, тож зичу тобі ввігнатися в Місяць і скрутити собі в'язи.

– Наказую замовкнути! [278]

– Давай, давай, наказуй! – За десять тисяч миль Еплгейт усміхнувся. Капітан мовчав. А Еплгейт вів далі: ~– Про що це ми :і тобою балакали, Холлісе? А, так, пригадав. Тебе я теж ненавиджу. Та ти й сам знаєш. Давним-давно знаєш.

Холліс безпорадно стиснув кулаки.

– Хочу тобі щось розповісти, – сказав Еплгейт. – Трохи розрадити тебе. Я був одним із тих, хто голосував проти тебе, коли ти п'ять років тому домагався посади в Ракетній компанії.

Поруч блиснув метеорит. Холліс опустив очі – йому відтяло кисть лівої руки. З рани цебеніла кров. З скафандра миттю вийшло повітря. Затамувавши подих, він правою рукою потягнув застібку під ліктем лівої, зашморгнув рукав і відновив герметичність. Усе відбулося так швидко, що він навіть не встиг здивуватися. Його нічого вже не могло здивувати. Герметичний скафандр одразу ж наповнився повітрям. Холліс затяг застібку ще дужче, наче джгут, і кров, яка била фонтаном, зупинилася.

Усе це він зробив мовчки, за кілька жахливих секунд. А інші тим часом перегукувалися. Один із них, Леспір, торохтів без угаву: мовляв, має дружину на Марсі, ще одну на Вене-рі, і що – на Юпітері, і грошей у нього скільки хочеш, і життя він прожив чудово – пиячив, грав у карти, жив собі на втіху. Вони всі падали, а він торохтів, торохтів. Падав назустріч смерті й згадував колишні щасливі дні.

Все було напрочуд дивно. Порожнеча, тисячі миль порожнечі, і в ній – голоси. Нікого не видно, лише тремтять радіохвилі, намагаючись розворушити й людей. [279]

– Ти гпіваг.шся, Холлісе?

– Ні.

Він справді не гнівався. Байдужість знову охопила Його, він став ніби нечутливий камінь, приречений вічно падати в нікуди.

– Ти завжди намагайся зробити кар'єру, Холлісе. І ніколи не розумів, чому тобі так не таланить. Так ось, це я викреслив тебе зі списку перед тим, як мене самого викинули геть.

– Ат, байдуже, – промовив Холліс. Йому й справді все було байдуже. Все минуло. Коли життя позаду, воно здається яскравим фільмом, що майнув па екрані, – всі забобони, всі пристрасті зібралися докупи, спалахнули її осяяли на мить порожнечу, і не встигнеш крикнути – ото був щасливий день, а той нещасливий, оце добре обличчя, а це неприємне, – як плівка вже згоріла дотла, екран погас.

І тепер, оглядаючись із цієї останньої життєвої межі, він шкодував лише, що доводиться передчасно вмирати, – йому хотілося жити, жити! Невже всі перед смертю почувають те саме – ніби й не жили? Невже життя таке коротке – не встигнеш ковтнути повітря, а всьому вже край? Невже воно всім здається таким незбагненно коротким, чи тільки йому тут, у порожнечі, коли залишаються лічені години, щоб усе обмізкувати, все осягнути?

А Леспір знай теревенив:

– Так, я славно пожив. Маю дружину на Марсі, і ще одну на Венері, і ще на Юпітері. Всі вони багаті, а як догоджали мені! Пив я скільки хотів, а одного разу програв у карти двадцять тисяч доларів!

«А тепер ти тут, – думав Холліс. – У мене нічого такого не було. Поки я був живий, то [280] заздрив тобі, Леспіре. Поки в мене було щось попереду, я заздрив, що в тебе жінки, що в тебе таке превеселе життя. Жінок я боявся, тому і втік у космос, але весь час думав про них і заздрив, що в тебе їх багато, і грошей багато, і ти весело марнуєш життя. Але тепер, коли ми всі падаємо, я більше тобі не заздрю, бо й для тебе все закінчено, ніби нічого й не було». Холліс витягнув шию і закричав у мікрофон:

– Усе, кінець, Леспіре! Мовчанка.

– Ніби нічого й не було, Леспіре!

– Хто це? – Леспірів голос затремтів.

– Це я, Холліс.

Він поводився підло. Відчував, що це підло, безглуздо й підло – помирати. Еплгейт дошкулив йому, тепер він хотів дошкулити комусь. Еплгейт і космос – вони обоє боляче поранили його.

– Ти вклепався, як і всі ми, Леспіре. Всьому кінець. Ніби й ие жили, га, Лесніре?

– Неправда.

– Коли всьому кінець, то ніби нічого ніколи й не було. Чим зараз твоє життя краще за моє? Зараз найважливіше тільки те, що з нами скоїлось. А хіба тобі зараз краще, ніж мені? Кажи, краще?

– Так, краще!

– Чому ж це?

– А тому! Мені є що пригадати! – обурено крикнув здалеку Леспір, обіруч чіпляючись за дорогі серцю спомини.

І це була правда. Холліса наче холодною водою обдало, і він зрозумів: Леспір мав рацію. Між мріями й спогадами велика різниця. Він лише мріяв про те, що Леспір мав і про [281] що тепер згадус. Ця думка краяла Холлісові душу, повільно, безжалісно роздирала її.

– Ну, а тепер яка тобі з цього радість? - крикнув він Леспірові навздогін. – Коли всьому кінець, коли все минуло, – яка від цього радість? Тобі зараз по краще, ніж мені.

– Я помираю спокійно, – озвався Леспір. – Я бачив дещо в житті. І перед смертю не став негідником, як ти.

– Негідником? – повторив Холліс, ніби куштуючії це слово на смак. Він ніколи не був негідником, скільки себе іі пам'ятав. Просто не наважувався ним стати. Либонь, роками накопичував у собі всю цю підлоту, чекаючи слушної години. «Негідник». Він загнав це слово у найвіддаленіший закуток свідомості. Сльози набігли на очі, покотилися по щоках. Мабуть, хтось почув, як він схлипнув.

– Не падай духом, Холлісе.

Звісно, це було смішно. Лише кілька хвилин тому він розраджував інших, підбадьорював Стімсоиа; він уявлявся самому собі справжнім сміливцем, а виходить, то була не мужність, а байдужість, наслідок шоку. Хіба втиснеш у короткі хвилини, які йому залишилося жити, хвилювання, притлумлюване протягом усього життя!

– Я розумію твоє становище, Холлісе, – з відстані тепер уже двадцяти тисяч миль долинув до нього слабкий голос Леспіра. – Я на тебе не ображаюся.

Але хіба у нас з Леспіром не однакове становище? – запитував сам себе Холліс. – Отут зараз, хіба в нас не одна й та сама доля? З минулим покіпчено, назавжди, – то яка із нього радість? Однаково помирати. Але він сам знав, що це просто розумування, однаково, що [282] намагатися визначити різницю між живою людиною й покійником. В одній світиться якась іскра, щось таємниче, а в другому – ні.

Отак і is нього з Леспіром: Леспір жив повнокровним життям, і тому він зараз зовсім інший, а він, Холліс, уже довгі роки мертвий. Вони йшли до смерті різними дорогами, і, якщо смерть однакова не для всіх, то його смерть і Леспірова будуть зовсім різними, як день і ніч. Либонь, помирати, як і жити, можна по-різному, і якщо ти вже колись помер, то чого чекати від остаточної смерті?

За мить йому відтяло праву ступню. Він мало не засміявся. Зі скафандра знову вийшло повітря. Холліс швидко зігнувся - цебеніла кров, метеорит одірвав ногу до щиколотки. Справді, втішна це штука - помирати в космосі. Смерть рубає тебе на шматки. Наче невидимий чорний м'ясник. Холліс міцно закрутив клапан під коліном; від болю паморочила-ся голова, він намагався не знепритомніти; нарешті закрутив клапан до останнього, повітря знову наповнило скафандр; Холліс випростався і знову падає, падає, падає, бо йому тільки це іі залишилося.

– Холлісе!

Холліс сонно кивнув, йому вже набридло чекати смерті.

– Це знов я, Ешігейт, – мовив той самий голос.

– Чого тобі?

– Я отут трохи поміркував, часу ж доволі. Послухав, що ти казав. Недобре все це. Ми стаємо якісь лихі. Погано так помирати. Зганяєш гнів на інших. Ти мене слухаєш, Холлісе?

– Так. [283]

– Я брехав тобі оце недавно. Брехав. Не голосував я проти тебе. Сам не знаю, з якого дива я бовкнув таке. Мабуть, щоб зробити тобі прикрість. Ми ж ніколи з тобою не мирили. Певне, це я тут дуже швидко старію, ось і кваплюся покаятись. Чув, як ти підло розмовляв з Леспіром, і мені, мабуть, стало соромно. Та все це дурниці, знай – я лише клеїв дурня. Все, що я тоді тобі наговорив,- геть усе брехня.

Холліс відчув, як серце його закалатало. Здасться, хвилин п'ять воно зовсім не працювало, а тепер знов побігла по жилах кров, тіло знову потеплішало. Перший струс минув, тепер поступово минав і шок від гніву, жаху, самотності. Він наче вийшов уранці з-під холодного душу, збираючись снідати й зустріти новий день.

– Спасибі, Еплгейте.

– Будь ласка. Вище носа, ти, старий чортяко!

– Гей! – почувся голос Стоуна.

– Це ти?! – на весь Всесвіт загорлав Холліс: Стоун таки справді був йому другом.

– Я втрапив у метеоритний рій, тут повно дрібних астероїдів.

– Що за метеорити?

– Думаю, група Мирмидонян: вони проходять повз Марс до Землі раз на п'ять років. Я вскочив у самісіньку середину. Це наче великий калейдоскоп. Металеві уламки всіх кольорів, різних форм і розмірів. От гарно!

Тиша. Далі знову голос Стоуна:

– Я лечу з ними. Вони мене затягли. А, хай мені чорт!

Він засміявся.

Холліс напружив зір, але нічого не бачив. [284]

Лише величезні діаманти, сапфіри, смарагдові тумани, оксамитова чорнота порожнечі, а серед кришталевих іскор чується голос бога. Як дивно, як химерно уявляти собі: от Стоун летить з метеоритним роєм повз Марс, летить роками, і кожні п'ять років повертається до Землі, минає її, майнувши на небосхилі, щезає і так сотні й мільйони літ, безкінечно вічно Стоун і метеоритний рій групи Мирмидонян летітимуть, утворюючи щораз нові візерунки, наче кольорові скельця в калейдоскопі, якими ти милувався в дитинстві, дивлячись на сонце і струшуючи картонну трубку.

– До зустрічі, Холлісе, – ледь чутно долинув голос Стоуна. – До зустрічі!

– Щасти тобі! – закричав Холліс крізь тридцять тисяч миль.

– Не кепкуй! – відповів Стоун і щез. Зірки зімкнулися.

Тепер усі голоси тихшали, кожен летів далі й далі за своєю траєкторією, хто до Марса, хто за межі Сонячної системи. А він, Холліс... Він подивився собі під ноги. З усіх лише він один повертався до Землі.

– До зустрічі!

– Не засмучуйся!

– До зустрічі, Холлісе! – пролунав голос Еплгейта.

Останні привіти. Останні короткі прощання. І ось величезний мозок, не обмежений тепер черепом, розпадається на частки. Вони так довго, так блискуче працювали, поки їх об'єднував череп ракети, що протинали простір, а тепер вони помирають; руйнується сенс їхнього спільного буття І як гине тіло, коли перестає працювати мозок, так тепер гинув самий дух корабля, довгі дні, що вони прожили [285] разом, і пес, що люди значили один для одного. Еплгейт тепер – мов відірваний від тіла палець, уже нема чого зневажати його чи опиратися йому. Мозок вибухнув; безглузді, непотрібні уламки його розлетілися навсібіч. Голоси стихли, порожнеча мовчить. Самотній Холліс падас.

Вони всі самотні. їхні голоси щезли, наче бог вимовив кілька слів, і коротка луна відбилася й загубилась у зоряній безодні. Ось і капітан летить до Місяця; ось Стоун серед рою метеоритів; ще далі Еплгейт летить до Плутона; і Сміт, і Тернер, і Андервуд, і решта всі – скельця калейдоскопа, вони так довго складалися в мислячий візерунок, а тепер їх усіх порозкидало кого куди.

– А я? – думав Холліс. – Що мені робити? Як спокутувати свос жахливе, порожне життя? Аби хоч одним добрим ділом відшкодувати за свою підлість – вона ж бо накопичувалася в мені стільки років, а я й не відав. Але тепер нікого немає поруч, я сам, а що можна зробити доброго, коли ти сам? Нічого не вді-сш. Завтра ввечері я вріжусь у земну атмосферу.

«І згорю, – думав він, – і розвіюсь попелом над усіма материками. Хоч якась користь буде з мене. Хай і невелика, але попіл – то попіл, він з'єднається з землею».

Він падав невтримно, як куля, як камінець, як гиря, спокійний, тепер зовсім спокійний, не відчуваючи ані печалі, ані радості - нічого; він жадав лише одного: зробити щось добре тепер, коли всьому кінець, зробити щось добре і знати – це зробив я.

Коли я вріжусь в атмосферу, то спалахну, як метеор. [286]

– Хотів би я знати, – сказав пін уголос, – чи хтось побачить мене?

Маленький хлопчик на путівці глянув у небо й закричав:

– Мамо, дивися, дивись! Летюча зірка! Яскрава біла зірка прокреслила небо над Іллінойсом.

– Загадай бажання, – сказала мати. – Загадай мерщій бажання.

Папуга, який знав татуся

Про викрадення, звісно, дізнався весь світ. Лише кілька днів потрібно було, щоб усю вагу цієї новини з Куби збагнули і в Сполучених Штатах, і на лівому березі Сени в Парижі *, і, нарешті, в маленькій затишній кав'ярні в Пампілоні, де напої такі гарні, а дні чомусь завжди такі погідні. [288]

Але коли значення цієї новини збагнули, всі прикипіли до телефонів. Мадрід викликав Нью-Йорк, а Нью-Йорк кричав на південь, Гавані: «Перевірте, будь ласка, обов'язково перевірте – чи може статися таке безглуздя».

Потім якась жінка прорвалася з Італії, з Венеції; чутність була погана, зрозуміли тільки, що вона дзвонить з бару «У Гаррі» й просто приголомшена тим, що трапилося, це жахливо, адже світовій культурній спадщині загрожує страшна небезпека...

Далі, менше ніж за годину, мені зателефонував один бейсболіст і прозаїк - колись він був близьким другом Татуся, а тепер жив по півроку то в Мадріді, то в Найробі. Він плакав, чи принаймні мало не плакав.

– Скажи мені, – благав він з іншого кінця світу, – що сталося? Які факти?

А факти були такі: на Кубі, в Гавані, кілометрів за чотирнадцять від «Фінка Віхія», Та-тусевої садиби, є простацький бар-кав'ярня, куди вчащав Татусь. Той бар, де його ім'ям назвали коктейль, а не той, розкішний, де він зустрічався з різними літературними світилами, як-от К-к-кеннет Тайнен чи... е-е... Т-тен-несі У-уїльямс (як вимовив би пан Тайнен). Ні, це зовсім не «Флорідіта»; сюди приходять без піджаків, столи тут з простих дощок, на підлозі – тирса, позаду шинквасу - велике, наче бруднувата хмара, дзеркало. Сюди Татусь приходив, коли у «Флорідіті» було надто багато туристів, які хотіли побачити пана Хемінгуея. І те, що тепер тут скоїлося, просто-таки мусило стати великою новішою, більшою, ніж те, що він казав Скоттові Фіцджеральду про багатіїв; більшою, ніж оповідь про те, як він дуже давно накинувся на Макса Істмена [289] в кабінеті Чарлі Скрібнсра, видавця. Новина стосувалася старезного папуги.

Ця поважного віку птиця мешкала в клітці на шинквасі бару, про який тут ідеться,- тепер він називається «Куба лібре». Там старий папуга жив ось уже мало не тридцять років – майже стільки, скільки Татусь жив на Кубі.

І найголовніше: відтоді, як Татусь оселився у «Фінка Віхія», він знав папугу і розмовляв з ним, а папуга розмовляв з Татусем. Минали роки, й пішли чутки, нібито Хемінгуей почав говорити, як той папуга; а дехто заперечував: ні, мовляв, це папуга почав говорити як Хемінгуей! Татусь, бувало, вишикує чарочки на шинквасі, сяде перед кліткою й починає з птицею розмову, цікавішої за яку ти ніколи й не чув, вечорів на чотири поспіль. Наприкінці другого року їхнього знайомства папуга знав про Хема, і про Томаса Вулфа, і про Шерву-да Андерсопа більше за саму Гертруду Стайн*. Більше того, папуга навіть знав, хто така ця Гертруда Стайн. Скажеш лише «Гертруда», – а папуга вже цитує: «На луці голуби якби...» А ще бувало, коли вже дуже попросять, папуга почне: «Були цей старий, і цей хлопчик, і цей човен, і це море, і ця велика риба в морі...» Нараз замовкне, щоб з'їсти сухого печива.

Так ось, ця неймовірна птиця якось у неділю, надвечір, зникла з «Куба лібре» разом із кліткою. Ось чому надсаджувався мій телефон. Ось чому один з найпопулярніших журналів дістав од державного департаменту спеціальний [290] дозвіл і літаком відправив мене на Кубу: може, я там знайду бодай клітку, чи хоч що-небудь від птиці, або якісь відомості про викрадача. Стаття, сказали мені, потрібна невимушена, добродушна, з підтекстом. І, правду сказати, мені самому було цікаво. Плітки про цю птицю я чув і раніше. Щось мене в усій цій оказії дуже зачепило.

Я вийшов з реактивного літака, що йшов рейсом із Мехіко, взяв таксі й поїхав через місто до тієї дивної маленької кав'ярні.

Хоча і з превеликими труднощами, але мені таки пощастило пробратися в бар. Не встиг я ввійти, як зі стільця схопився маленький смаглявий чоловічок і закричав:

– Ні, ні! Ідіть звідси! Зачинено!

Він вибіг надвір і почав прилаштовувати до дверей замок, ніби й справді збирався замкнути свою кав'ярню. Столи були порожні, в кімнаті– жодного відвідувача. Коли я з'явився, він, мабуть, просто провітрював приміщення.

– Я стосовно папуги, – сказав я.

– Ні, ні! – закричав він; очі його зволожніли.- Навіть розмовляти не стану! Це занадто для мене. Коли б я не був католиком, то вже наклав би на себе руки. Бідолашний Татусь! Бідолашний Кордова!

– Кордова? – здивовано пробурмотів я.

– Так звали папугу, – люто відказав чоловічо к.

– Авжеж, – я миттю добрав розуму. – Кордова. Я приїхав його врятувати.

На мої слова він замовк і закліпав очима. По його обличчю пробігла хмарка, потім воно засвітилося, а тоді знов спохмурніло. [291]

– Неможливо! Ви? Ні, иі. І ніхто його не врятуй! Хто ви такий?

– Друг Татуся іі папуги, – швидко промовив я.- І що довше ми отут розпатякуємо, то далі втікає злочинець. Хочете, щоб сьогодні ввечері Кордова був тут? Тоді зробіть для себе й для мене кілька добрих Татусевих коктейлів. І поговоримо.

Моя грубувата відвертість справила на нього враження. Не минуло й двох хвилин, а ми вже сиділи за шипквасом, там, де колись стояла клітка, а тепер нічого не було, й пригублювали улюблений Татусів напій. Чоловічок – його звали Антоніо - безперестанно витирав місце, де колись стояла клітка, а потім тією самою ганчіркою витирав собі очі. Я випив одну склянку, взявся за другу й сказав:

– Це не звичайна крадіжка.

– Ви мені це кажете! – закричав Антоніо. - Люди з усіх усюд приїжджали подивитися на цього папугу, побалакати з Кордовою, послухати, як пін – о боже! – промовляв голосом Татуся. Бодай би ті крадії провалились у пекло, бодай би воші там згоріли, еге ж, згоріли!

– Вони таки й згорять, – сказав я. – Кого лп підозрюєте?

– Всіх. І нікого.

– Злодій, – мовив я й заплющив на мить очі, смакуючи коктейлем, – безперечно, людина освічена, читає книжки, – це ясно, чи не так? Хтось такий був тут за останні кілька днів?

– Освічений, неосвічений! Протягом останніх десяти років, сеньйоре, останніх двадцяти років весь час приїздили люди, весь час пцта-ли Татуся. Поки він був тут, вони знайомилися [292] з ним. Коли татуся не стало, вони почали знайомитися з Кордовою. Отак весь час – чужинці, чужинці...

– Але згадай-по, Антоніо, – сказав я, торкаючись до його тремтливого ліктя. – Може, тут останніми днями тинявся хтось, не тільки освічений, не тільки шанувальник книжок, а... як би це сказати... чудний. Такий дивний, muy excentrico *, що тобі запам'ятався більше за інших. Такий, що...

– Madre de Dios! ** – вигукнув, скочивши на рівні, Антоніо. Його погляд занурився в глибини пам'яті. Він схопився за голову так, ніби в ній щось вибухнуло. – Дякую, сеньйоре. Si, si!*** От тварюка! Був, був такий, клянуся Христом! Дуже маленький. А балакав таким тонюсіньким голоском – і-і-і! – ну чисто тобі muchacha**** в шкільній виставі, еге! Наче відьма проковтнула канарку, а та співає в неї в череві! На ньому був синій вельветовий костюм і широка жовта краватка.

– Так, так! – тепер і я схопився з місця й майже закричав: – Кажіть далі!

– Обличчя в нього, сеньйоре, маленьке й дуже кругле, волосся солом'яне, підстрижене на чолі, ось так – вж-ж-жик! І маленький ротик, рожевий, як... льодяник, еге! Він... він схожий на uno muneco*****, таку можна виграти на карнавалі...

– А, пірникова лялька!

– Si. В Коні-Айленд, еге, коли я ще був [293] малий, пірпикові ляльки! А на зріст він ось такий – бачите? Мені до ліктя. Не карлик, ні, але... Скільки років? Кров Христова, хто знає? Обличчя гладеньке, жодної зморшки, але... тридцять, сорок, п'ятдесят. А взутий він був у...

– У зелені туфельки! – закричав я.

– Que? *

– У черевики!

– Si! – він здивовано блимнув. – Але звідки ви знаєте?

Я вибухнув:

– Шеллі Каплун!

– Саме так! А з ним ще були друзі, сеньйоре, вони весь час сміялися... ні, хихикали. Мов черниці, що надвечір грають біля церкви в баскетбол. О, сеньйоре, то ви думаєте, що це вони, що це він...

– Не думаю, Антоніо, я певен. Шеллі Каплун. Колії хто з письменників і ненавидів Татуся, то це Шеллі Каплун. І він, безперечно, міг поцупити Кордову. Хіба колись не було розмов, що ця птиця запам'ятала останній, найкращий і ще не записаний на папір Татусів роман?

– Балакали, сеньйоре. Але я не пишу книжок, я тримаю бар. Я даю пташині сухе печиво. Я...

– Антоніо, принеси мені, будь ласка, телефон.

– Ви знаєте, де папуга, сеньйоре?

– Щось мені каже, і каже голосно, – так.

Я набрав номер «Гавана лібре», найбільшого в місті готелю. [294]

– Шеллі Каплуна, будь ласка. У трубці загуло, потім клацнуло.

За півмільйона миль од мене якийсь марсіанський хлопчик-недомірок узяв трубку і заспівав флейтою, а потім задзвенів дзвіночком:

– Шеллі слухає.

– Щоб я пропав, коли це не він! – вигукнув я. І, схопившись із місця, вибіг із бару «Куба лібре».

Я мчав на таксі назад, у Гавану, й думав про Шеллі – про того Шеллі, якого знав досі. Навколо нього – тьма друзів; усе своє він возить із собою в валізах; ополоником зачерпує собі з чужих тарілок суп; вихоплює з вашої кишені гаманець і позичає у вас гроші; щойно уминав зелений салат, аж за вухами лящало, – і ось його вже нема, тільки листочки салату у вас на килимі. Чарівний малюк Шеллі!

Через десять хвилин таксі, яке, здавалося, не мало гальм, викинуло мене на ходу і, крутнувшись, помчало на другий кінець міста, мабуть, шукати аварію.

Я влетів у вестибюль, на мить зупинився спитати, кинувся нагору і, нарешті, зупинився перед дверима Шеллі. Вони судомно здригалися, мов хворе серце. Я приклав вухо до дверей. Так нестямно кричати й верещати могла тільки зграя птахів, у яких буря вискубувала пір'я. Я доторкнувся до дверей. Вони двигтіли, ніби величезна пральна машина, що проковтнула й тепер жує несамовиту рок-групу й цілу купу дуже брудної білизни. Мені здалося, що мої шкарпетки й труси почали повзати по моїх ногах.

Я постукав. У відповідь – ні звуку. Штовхнув двері. Вони плавно прочинилися. Я переступив [295] через поріг і иобачив таке жахливе видовище, що його не намалював би навіть Босх *.

* Босх Хієронімус (прибл. 1460-1516)-нідерландський художник. Поєднував у своїй творчості елементи фантастики, фольклору і реалізму. У кімнаті, що нагадувала свинячий хлів, валялися де попало ляльки завбільшки з людину; ошалілі очі в них напівзаплющені; в обпечених, безсилих пальцях диміли сигарети чи виблискували порожні склянки з-під віскі, а радіоприймач, стрясаючи повітря, шмагав їх батогами музики, яку, певне, передавали з божевільні десь у Штатах. Кімната нагадувала місце катастрофи. Наче щойно тут промчав великий брудний паровоз і розметав навсібіч свої жертви; тепер вони лежали в різних позах по всіх кутках і стогнали, ніби їм потрібна невідкладна медична допомога.

Посередині цього пекла, випростаний і пристойний, сидів чепурун у вельветовій куртці, краватці-метелику кольору хурми і в зелених черевиках. Звісно, це був Шеллі Каплун. Зовсім не здивувавшись, він поважно простяг мені склянку й закричав:

– Я так і знав, що це ти дзвониш! У мене винятковий телепатичний талант! Ласкаво прошу, Раймундо!

Він завжди називав мене Раймундо. Рей – для нього надто буденно. Ім'я «Раймундо» ніби перетворювало мене в латифундиста, що має тваринницьку ферму, повну племінних бичків. Я не заперечував, хай буде Раймундо.

– Сідай, Раймундо! Та пі... якось інакше, цікавіше...

– Пробач, – сказав я, намагаючись бути [298] схожим на Дешіела Хеммета, – випнув підборіддя й зробив сталеві очі. – Нема часу.

Я перетнув кімнату, остерігаючись, щоб не наступити на котрогось із його друзів - Гноячка, М'якуша, Хвилюнчика, Добрячка і одного актора, – пам'ятаю, колись його спитали, як він зіграє роль у фільмі, а він сказав: «Зіграю як олениця».

Я вимкнув радіоприймач. Люди в кімнаті заворушились. Я висмикнув вилку радіоприймача зі стіни. Дехто сів. Я відчинив вікно й жбурнув радіоприймач на вулицю. Всі заверещали, наче я кинув у ліфтову шахту їхніх рідних матерів.

Звук, що долинув знизу, з асфальтового тротуару, зробив мені неабияку приємність. З щасливою усмішкою я відвернувся од вікна. Дехто вже підвівся й погрозливо сунув на мене. Я дістав з кишені десятидоларову банкноту, простяг її, не дивлячись, комусь і сказав:

– На, купи новий.

Той, важко переставляючи ноги, вибіг із кімнати. Двері грюкнули. Я почув, як він подався сходами, ніби квапився зробити вранішній укол

У Руку.

– Гаразд, Шеллі, – мовив я. – Де він?

– Хто де, любий? – запитав той, невинно витріщивши очі.

– Сам знаєш, – і я втупився в його крихітну ручку, яка тримала склянку з коктейлем. З тим самим, з Татусевим, – суміш папайї, лайму, лимона й рому (подають лише в «Куба лібре»!). Наче для того, щоб знищити речовий доказ, Шеллі проковтнув коктейль.

Я підійшов до стіни, де було троє дверей, і простяг руку до одних.

– Це стінна шафа, любий. [297]

Я простяг руку до других дверей.

– Не входь. Тобі навряд чи сподобається ге, що ти побачиш.

Я не ввійшов.

Я простяг руку до третіх дверей.

– Ну, хай уже буде по-твоєму, любий, заходь,- зухвало мовив Шеллі.

Я відчинив двері.

За дверима була маленька комірчина, у ній - вузеньке ліжко, біля вікна – стіл.

На столі стояла клітка, клітка була накрита хусткою. З-під хустки чувся шерех пір'я і скрип дзьоба по дротинах.

Підійшов Шеллі; не зводячи очей з клітки, став коло мене; його пальчики стискали склянку вже з новим коктейлем.

– Шкода, що ти приїхав не о сьомій годині вечора, – промовив він.

– Чому саме о сьомій?

– Аякже, Раймундо, тоді ми саме доїдали б нашу пташку, тушковану з соусом керрі* й диким рисом. Цікаво, багато в того папуги білого м'яса під пір'ям чи взагалі нема?

– І ти зміг би? – гаркнув я. І пильно подивився на нього.

– Так, зміг би, – відповів я сам собі.

Я трохи ще постояв у дверях. Тоді повільно підійшов до столу й зупинився перед кліткою, запнутою хусткою. Посередині хустки великими літерами було вишите одне-єдине слово «МАМА».

Я зиркнув на Шеллі. Він стенув плечима й почав сором'язливо розглядати кінчики своїх черевиків. [298]

Я взявся за край хустки. Шеллі сказав:

– Почекай. Перш ніж скинеш її... спитай що-небудь.

– Що, приміром?

– Ну, про Ді Маджо*. Скажи: «Ді Маджо». У моїй голові, клацнувши, ввімкнулася де-

сятиватна лампочка. Я нахилився над схованою під хусткою кліткою і прошепотів:

– Ді Маджо. Тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятий рік.

Тиша – чи то мовчання живої істоти, чи то комп'ютера. Під словом «МАМА» зашаруділо пір'я, по дротяній клітці зацокотів дзьоб. Тоді тоненький голосок проказав:

– Тридцять повних пробіжок. Середній результат – нуль цілих триста вісімдесят одна тисячна.

Я був приголомшений. Але тут-таки прошепотів:

– Бейб Рут**. Тисяча дев'ятсот двадцять сьомий рік.

Знову тиша, шурхіт пір'я, стукіт дзьоба, а тоді:

– Повних пробіжок шістнадцять. Середній результат – нуль цілих триста п'ятдесят шість тисячних. Ух!

– Боже мій, – сказав я.

– Боже мій, – луною повторив Шеллі Каплун.

– Авжеж, це таки той самий папуга, що знав Татуся.

– Так, це він.

І я зірвав хустку з клітки. Не знаю, що я сподівався побачити під вишиваною хусткою. Може, крихітного мисливця в чоботях, куртці й крислатому капелюсі. Може, бородатого рибалку в светрі з високим коміром, на дерев'яному ослінчику. Щось ма-птосіньке, літературне, людиноподібне, химерне, тільки не папугу.

Ллє там був саме папуга.

До того ж не дуже гарний. З вигляду він такий, пібп вже хтозна скільки років не спав; це була птиця з тих нечупар, що ніколи не пригладжують свого пір'я, не чистять дзьоба. У папуги колір іржаво-зелений з чорним, дзьоб бруднувато-жовтий, під очима – кола, наче він потайки випивав. Легко можна було уявити собі, як він, то злітаючи, то підстрибуючи, вибирається з якогось бару о третій годині перед ранком.

Це був папуга-гульвіса.

Шеллі Каплун ніби прочитав мої думки.

– Враження краще, – сказав він. – коли хустка на клітці.

Я знову накинув хустку на клітку й почав гарячково думати. Потім став думати повільно. Нарешті нахилився над кліткою і прошепотів:

– Норман Мейлер.

– Не міг як слід запам'ятати алфавіту,- мовив голос з-під хустки.

– Гертруда Стайн, – вів я далі.

– Хворіла на крипторхізм, – відповів голос.

– Боже, – мені перехопило подих.

Я позадкував. Ошелешено подивився на клітку, запнуту хусткою. Потім блимнув на Шеллі Каплуна.

– Та чи ти розумієш, Шеллі, що це таке?

– Золота жила, любий Раймундо! – радісно вигукнув він.

– Монетний двір! – заперечив я.

– Невичерпні можливості для шантажу! [300]

– Приводи для вбивства! – докинув я.

-– Лише уяви собі! – Шеллі пирхнув у свою склянку. – Лише уяви, скільки б заплатили видавці самого тільки Мейлера, щоб цій птасі заціпило!

Я знову заговорив до клітки:

– Скотт Фіцджеральд! Мовчанка.

– Спробуй-но сказати: «Скотті», – порадив Шеллі.

– А-а, – долинув голос із клітки. – Добрий удар лівою, але не міг довести діло до кінця. Непоганий суперник, але...

– Фолкнер, – мовив я.

– Середній результат непоганий, грав тільки в окремому розряді.

– Стейнбек!

– Закінчив сезон останнім.

– Езра Паунд!

– У тисяча дев'ятсот тридцять другому році його купила нижча ліга.

– Певне... либонь, мені треба промочити горло.

Мені подали склянку. Я хильцем винив коктейль і стріпнув головою. Заплющив очі й відчув: земля зробила повний оберт; потім розплющив повіки й подивився на Шеллі Каплуна, найсучішого із сучих синів усіх часів.

– Є щось ще фантастичніше, – сказав він. – Ти чув лише першу половину.

– Брешеш, – відказав я. – Що може бути ще?

Він осяйно всміхнувся – на щоках з'явилися ямочки; так чарівно й водночас зловісно міг осміхатися тільки Шеллі Каплун.

– Було так, – почав він. – Ти, звісно, пам'ятаєш, що останніми роками тут, на Кубі, Татусеві [301] стало важко записувати свою базгранину? Отож він задумав ще один роман після «Островів в океані», але записати його ніяк не міг. Тобто роман той був у нього в голові; він багато кому про нього розповідав, але записати не міг, і край. Отже, він ішов до «Куба лібре», пив чарку за чаркою і довго розмовляв з папугою. Раймундо, впродовж тих довгих ночей Татусь за коктейлем розповідав Кордові свою останню книжку. І мало-помалу птиця все запам'ятала.

– Свій останній роман! – вигукнув я.- Останній роман Хемінгуея! Не написаний на папері, а завчений папугою! О боже мій!

Шеллі лише кивав головою, усміхаючись своєю усмішкою розпусного херувима.

– Скільки ти хочеш за цю птицю?

– Любий мій Раймундо, – і Шеллі Каплун постукав по склянці своїм рожевим пальчиком. – 3 якого дива ти вирішив, що ця тваринка продається?

– Колись ти продав свою матір, потім украв її й продав ще раз, під іншим ім'ям. Облиш, Шеллі. Ти задумав якусь велику гру, – і я замислився, дивлячись на запнуту хусткою клітку. – Скільки телеграм ти розіслав за минулі чотири-и'ять годин?

– Овва! Я вже починаю боятися!

– Скільки міжнародних телефонних розмов з оплатою на другому кінці дроту замовив ти зранку?

Шеллі Каплун жалісно, протяжно зітхнув і витяг з вельветової кишені зім'яту копію телеграми. Я взяв її й прочитав:

ТАТУСЕВІ ДРУЗІ ЗУСТРІЧАЮТЬСЯ ГАВАНІ ВІДДАТИСЯ СПОМИНАМ НАД [302] ПЛЯШКОЮ І ПТИЦЕЮ КРИ ТЕЛЕГРАФУЙТЕ СВОЮ ЦІНУ ЧИ ПРИВЕЗІТЬ З СОБОЮ ЧЕКОВІ КНИЖКИ І НЕУПЕРЕДЖЕНІСТЬ КРП ХТО РАНІШЕ СІВ ТОЙ БІЛЬШЕ З'ЇВ КРП БІЛЕ М'ЯСО АЛЕ ЗА РОЗЦІНКАМИ ІКРИ КРП МОЖНА КУПИТИ ВИКЛЮЧНІ ПРАВА ВИДАВНИЦТВАМ ТЕЛЕБАЧЕННЮ ПРЕСІ БУДЬ-ЯКОЇ КРАЇНИ КРП З ЛЮБОВ'Ю КРП ШЕЛЛІ САМІ ЗНАЄТЕ ЯКИЙ КРП

«Боже мій», – знову подумав я і випустив телеграму – вона впала па підлогу, а Шеллі подав мені список тих, кому він її надіслав:

«Тайм». «Лайф». «Ньюсуїк». Скрібнер. Сай-мон і Шустер. «Нью-Йорк тайме». «Монд». «Парі-матч». Один із Рокфеллерів. Кілька Кен-неді. Сі-бі-сі. Ен-бі-сі. Ем-джі-ем. Брати Уор-нери. «Твентіс сенчурі – Фокс» і т. д., і т. її., і т. д., і т. п.

Спискові не було кінця-краю, як і моєму поганому настроєві, що дедалі гіршав.

Шеллі Каплун жбурнув на стіл до клітки пачку телеграм, що надійшли у відповідь. Я швидко переглянув їх.

Усі адресати були вже в повітрі. Реактивні лайнери мчали до Гавани з усіх куточків світу. Через дві, чотири, найдовше – через шість годин Куба вируватиме літературними агентами, видавцями, просто дурнями й дурнями несосвітенними, а ще контррозвідниками – фахівцями по викраденнях та білявими красунями, які сподіваються побачити на журнальних обкладинках свої фотопортрети з цією птицею на илечі.

Я прикинув: здається, в мене залишається [303] півгодини, може, трохи більше, аби щось зробити; що саме – я ще не знав. Шеллі штовхнув мене ліктем.

– А хто тебе послав, любенький? Знаєш, ти встиг раніше від інших. Називай пристойну ціну і, може, пташка буде твоя. Звісно, мені треба зважити й інші пропозиції. Але, мабуть, тут буде надто людно й гидко. Може, мені заманеться продати папугу задешево і чкурнути звідси. Бо, сам знаєш, вивезти папугу з країни не просто, чи не так? Тим паче, що цю пташку можуть оголосити національним надбанням. І все-таки, Раймундо, хто тебе послав, хай тобі грець?

– Хто не послав, тепер це вже неважливо,- замислено відказав я. – Приїхав я від чужого імені. Поїду – від свого. Від цієї хвилини в лише птах і я, решта не має значення. Я читав Татуся протягом усього свого життя. Тепер я приїхав, бо не міг не приїхати.

– Чи ти ба, альтруїст!

– Ти вже вибачай, Шеллі.

Задзвонив телефон. Шеллі схопив трубку. Якусь часину він щасливо цокотів, сказав, щоб його почекали внизу, поклав трубку і з викликом подивився на мене.

– Ен-бі-сі вже в вестибюлі. Хочуть записати годинне інтерв'ю з Кордовою. Сума - шестизначна.

Мене наче придавив важкий тягар. Знов задзеленчав телефон. Цього разу, самому собі на подив, трубку схопив я. Шеллі скрикнув. Але я відповів:

– Алло, вас слухають.

– Сеньйоре, – мовив чоловічий голос, – тут сеньйор Гобуелл; каже, що від журналу «Тайм». [304]

І я уявив собі наступний помер «Тайму»: голова папуги на обкладинці й шість сторінок тексту.

– Хай почекає, – і я поклав трубку.

– «Ньюсуїк»?-спробував відгадати Шеллі.

– Ні, інший, – відповів я.

– «Нагорі, в затінку горбів, сніг був сухий»,- почувся голос з клітки під хусткою.

– Заткни пельку, – мовив я тихо і втомлено.- Заткни пельку, дідько б тебе вхопив.

У дверях позаду нас з'явилися тіні. Збиралися й заходили до кімнати Каплунові друзі. їх ставало дедалі більше, я почав тремтіти.

Сам не знаю чому, я почав підводитися. Моє тіло збиралося щось зробити; що саме – я ще не знав. Я дивився на свої руки. Раптом правиця смикнулася вперед. Звалила клітку, розчахнула дротяні дверцята й просунулася всередину – схопити папугу.

– Ні!

Пролунав оглушливий рев, наче величезна громохка хвиля впала на берег. Усі в кімнаті зігнулися так, ніби кожному з них зацідили в живіт. Усі вони, видихнувши повітря, ринулися вперед, почали верещати, але я вже витяг папугу з клітки. Я тримав його за шию.

– Ні! Ні!

Шеллі кинувся до мене. Я вдарив його по гомілках. Він завив і опустився на підлогу.

– Не рухатись! – крикнув я й мало не засміявся, почувши зі своїх вуст цей заяложений вираз. – Бачили, як скручують в'язи курям? У цього папуги тонка шия. Крутнеш разок – і голова геть! Щоб ніхто не поворухнувся!

І ніхто не поворухнувся.

– Ах ти ж, сучий син! – сказав Шеллі, сидячи на підлозі. [305]

Я чекав: ось-ось вони гуртом накинуться па мене. Уявив собі, як мене б'ють, як я втікаю від них по пляжу, як ці людожери оточують мене й жеруть, у стилі Уїльямса Теннессі, разом із черевиками іі одягом. Мені стало дуже шкода свого скелета, якого знайдуть на центральному майдані Гавани завтра на світанку.

Але вони не доторкнулися до мене, не побили мене й не вбили. І я зрозумів: поки мої пальці тримають шию папуги, що знав Татуся, я можу тут стояти, доки мого ліку.

Усім своїм серцем, душею й помислами я жадав скрутити голову пташииі, жбурнути роздерті останки в ці бліді, шерехаті пики. Я хотів замурувати вхід до минулого й назавше знищити живу пам'ять Татуся, якщо вона могла стати іграшкою в руках оцих недоумкуватих дітей.

Але я не міг цього зробити з двох причин. Загине папуга – то загине й качка, тобто я, ставши здобиччю цих мисливців. І ще мене душили сльози: я оплакував Татуся. Мені просто несила було знищити запис його голосу, який оце був у моїх руках, живий, паче давня едісонівська платівка. Я не міг стати вбивцею.

Якби дорослі діти знали це, вони б обліпили мене, мов сарана. Але вони не знали. І, мабуть, моє обличчя теж не виказувало мене.

– Назад! – крикнув я.

Достоту, як у тій чудовій останній сцені з «Привттду паризької опери», де Лон Чейні, тікаючи через нічний Париж від розлюченої юрби, обертасться до неї обличчям, підводить стиснутий кулак, наче в ньому бомба, і на якусг. мить натовп, жахнувшись, завмирає. Він сміється, розтуляє пальці, показує порожню долоню – і юрба жене його в річку, до його [306] смерті... Але я не збирався показувати їм, що моя долоня порожня. Вона міцно обхоплювала тонку шию Кордови.

– Звільніть дорогу до дверей! Вони звільнили.

– Не ворушитися! Не дихати! Якщо навіть хтб-небудь знепритомніє, пташині кінець, і не бачити вам ніяких авторських прав, ніяких фільмів, ніяких фотокарток. Шеллі, подай-но мені клітку і хустку.

Шеллі Каплун обережненько взяв клітку та запинало й подав мені.

– Відступіть! – заволав я. Усіх відкинуло ще на фут.

– А тепер слухайте, – мовив я. – Коли я піду звідси й сховаюся, вас викликатимуть поодинці, ви матимете змогу познайомитися з Тату севим другом і заробити на сенсації.

Я брехав. Я чув фальш у своєму голосі. Але сподівався, що вони її не завважать. Тому заговорив швидше, аби приховати цю фальш.

– Зараз я піду звідси. Дивіться! Бачите? Я тримаю папугу за шию. Він житиме, поки ви будете виконувати мої накази. Отож ми пішли. Один крок, другий. Залишилася половина шляху. – Я йшов поміж них, і вони не дихали.- Крок, другий, – примовляв я, а мов серце підступало до горла. – Ось і двері. Спокійно. Ані руш! Клітка в одній руці. Пташина – в другій...

– «Леви бігли по жовтому піску пляжу»,- сказав папуга; горло його рухалося під моїми пальцями.

– О боже! – промовив Шеллі, скоцюрбившись біля столу. По його щоках котилися сльози. Може, не тільки через гроші. Може, Татусь щось важив і для нього. Він простяг руки до [307] мене, до папуги, до клітки, благаючи нас повернутися.-О боже! О боже!-він заридав.

– «Лише кістяк величезної риби лежав біля причалу, і кістки яскраво біліли в промінні вранішнього сонця», – сказав папуга.

– Ох, – видихнули всі.

Я не став придивлятися, чи плаче ще хто-небудь. Я переступив через поріг. Зачинив двері. Кинувся до ліфта. Якимсь дивом він був тут, і всередині куняв ліфтер. Ніхто не наважився мене переслідувати. Либонь, розуміли, що це намарне.

Ввійшовши в ліфт, я посадив папугу в клітку, а на клітку накинув хустку з написом «МАМА». Ліфт повільно посунув донизу, крізь майбутні роки. Я думав про ті роки, де я сховаю папугу, і як тепло йому буде в мене, хоч хай яка негода, як добре я його годуватиму, і як заходитиму до нього раз на день і розмовлятиму з ним крізь хустку, і ніхто ніколи не побачить його – ні газетярі, ні журналісти, ні кіношники, ні Шеллі Каплун, ні навіть Анто-ніо з кав'ярні «Куба лібре». Минатимуть дні, тижні, мене раптом охопить жах, що папуга онімів. Тоді я прокинусь серед ночі, прочовгаю до його кімнати, підійду до клітки і скажу: «Італія, тисяча дев'ятсот вісімнадцятий рік...» І старечий голос з-під напису «МАМА» відповість: «Тієї зими сніг злітав з прискалків гори сухою білою пилюкою...» – «Африка, тисяча дев'ятсот тридцять другий рік». – «Ми дістали рушниці, і змастили їх, і вони були сині й сяйливі і лежали в наших руках, і ми чекали в високій траві й усміхалися...» – «Куба, Гольфстрім».- «Ця риба випливла з води й підстрибнула аж до сонця. Все, що я коли-небудь думав про рибу, було в цій рибі. Все, [308] що я коли-небудь думав про стрибок, було в цьому стрибку. Вони вмістили в себе все моє життя. Це був день сонця, води і життя. Мені хотілося вдержати все це в руках. Мені хотілося, щоб це не скінчилося ніколи. І все-таки, коли риба впала, і вода, біла, а потім зелена, зійшлася над нею, все скінчилося...»

Тим часом ми вже спускались в вестибюль; двері ліфта розсунулися; я вийшов, тримаючи в руках клітку з написом «МАМА», швидко перетнув вестибюль, опинився на вулиці й гукнув таксі.

Залишалося найскладніше – і найнебезпеч-ніше. Я знав: ще до того, як я дістанусь до аеропорту, вже повідомлять охорону й народну міліцію. Можна не сумніватися, Шеллі Каплун сповістить, що з країни збираються вивезти національне багатство. Треба було придумати, як пройти з папугою через митницю.

Але ж я літератор, людина начитана, і вихід знайшов досить швидко. Я зупинив таксі, купив баночку вакси і пофарбував Кордову в чорне від ніг до голови.

– Слухай, – нахилившись до клітки, прошепотів я. Ми мчали вулицями Гавани.- Nevermore *.

Ці звуки, певне, були для нього новими, бо, думав я, Татусь не став би цитувати суперника середньої ваги, якого він нокаутував багато років тому. Поки слова закарбовувалися в пам'яті папуги, під хусткою панувала тиша.

І нарешті я почув:

– Nevermore, – добре знайомим тенорком Татуся промовила птаха, – nevermore. [309]

Призначена година

Ото буде весело! Оце так гра! Вони ще ніколи не знали такого! Галасливі діти стрімголов гасають туди-сюди по зелених галявинах, то візьмуться за руки, то, розставивши їх, кружляють, то вилазять на дерева і сміються, аж заливаються. В небі літають ракети, по вулицях мчать жуки-автомобілі, а діти захопилися грою. Така втіха, така радість, стільки вереску, така штовханина!

Мишка вбігла в дім, замурзана й спітніла. Як на свої сім років, вона була горласта, міцна [310] й дуже рішуча. її мати, пані Морріс, не встигла й бровою повести, як донечка вже витягала шухляди, торохтіла каструлями та різним начинням і висипала все це у великий мішок.

– Ой лишенько, Мишенятко, що це діється?

– Дуже цікава гра! – відсапуючись, відповіла розпашіла Мишка.

– Посидь хвилинку, перепочинь, – сказала мати.

– Ні, я не втомилася. Мамусю, можна я візьму оці речі?

– Тільки дивись не продіряв каструльок! - мовила пані Морріс.

– Спасибі, спасибі! – закричала Мишка і майнула з місця, мов ракета.

– А як називається ваша гра? – крикнула їй мати навздогін.

– Вторгнення! – на бігу кинула Мишка. Двері грюкнули.

З усіх подвір'їв діти зносили ножі, виделки, а то й коцюбу, коліно старого бляшаного димаря чи консервний ніж.

Цікаво, що метушилися й штовхалися лише малі діти. Старші, від десяти років, дивилися на все це з погордою і зневажливо йшли гуляти кудись далі чи поважно грали в піжмурки.

Тим часом батьки роз'їжджали в блискучих хромованих автомобілях. До будинків заходили майстри – полагодити вакуумний ліфт, настроїти миготливий телевізор чи вередливий про-дуктопровід. Дорослі поглядали на клопітливу дітлашню, заздрили невичерпній сназі веселих малюків, поблажливо всміхалися їхнім забавам: вони й самі, либонь, залюбки з ними погрались би.

– Оце, і це, й це, – командувала Мишка, й діти викладали перед нею різноманітні ложки, [311] штопори, ключі. – Це давай сюди, а це – туди. Та не туди! Ось сюди, дурненький! Правильно. А тепер не заважай, я припасую оцю штуковину,- вона прикусила губу, заклопотано набур-мосила чоло. – Отак. Ясно?

– Ага-а! – хором закричали діти. Підбіг дванадцятирічний Джозеф Коннорс.

– Іди собі! – сказала Мишка руба.

– Я хочу з вами гратися, – попросив Джозеф.

– Не можна! – рішуче відмовила вона.

– Чому?

– Ти сміятимешся з нас.

– Слово честі, не буду.

– Ні. Знаємо ми тебе. Іди геть, а то наб'ємо.

Підкотив на автоматичних роликових ковзанах ще один дванадцятирічний хлопець.

– Гей, Джо! Ходімо! Хай ця дрібнота бавиться!

Але Джозефові, певне, дуже не хотілося йти.

– А я хочу з вами, – жалібно проказав він.

– Ти старий, – рішуче мовила Мишка.

– Не такий я вже й старий, – слушно заперечив Джо.

– Ти лише сміятимешся і зіпсуєш вторгнення.

Хлопець на автоматичних роликах зневажливо пирхнув.

– Ходімо, Джо! Ну їх з їхніми витівками! Вигадають щось дурне – та й утішаються!

Джозеф повільно відійшов. І поки завернув за ріг, весь час оглядався.

А Мишка знову клопоталася. За допомогою свого різноманітного начиння вона майструвала якийсь апарат. Потім дала одній маленькій дівчинці зошита й олівця, і та під її диктування [312] почала старанно дряпати якісь карлючки. Припікало сонце, голоси дітей то здіймалися високо, то затихали.

А довкруж гуло місто. Обабіч вулиць мирно зеленіли дерева. Лише вітер порушував тишу і спокій, метався по місту, по ланах, по всій країні. В тисячі інших міст були такі самі дерева, такі самі діти, такі самі вулиці, скрізь ділові люди сиділи по своїх кабінетах, щось говорили в диктофони чи стежили за екранами телевізорів. Ракети срібними голками прошивали синє небо. Повсюдно відчувалося спокійне задоволення і певність, люди звикли до миру й не сумнівались: їм більше не загрожує ніяка небезпека. На всій Землі люди жили в мирі і злагоді. Всі народи мали однакову кількість потужної зброї. Давно вже досягнуто ідеальної рівноваги сил. Людство більше не знало ні зрадників, ні нещасливих, ні ображених; тому й світ був певен свого майбуття. І тепер половина земної кулі купалася в сонячному промінні, а на осонні дрімали зелені дерева.

Мишчина мати визирнула з вікна на другому поверсі.

Діти. Вона дивилася на них, хитала головою. Нехай награються, добре повечеряють, солодко заснуть, а в понеділок – до школи. Аби здоровенькі були. Пані Морріс прислухалася.

Біля трояндового куща Мишка до когось заклопотано говорила... але там нікого не було.

Дивний народ ці діти. А та дівчинка, як її звати? А, так, Енна. Вона щось дряпає у записнику. Мишка щось запитує в трояндового куща, а потім диктує відповідь Енні.

– Трикутник, – каже Мишка.

– А що це таке – три... кутник? – затнув-гайсь, перепитує Енна. [313]

– At, байдуже, – відповідає Мишка.

– А як воно пишеться? -– запитує Енна.

– Те... ер... и... – диктує Мишка, але їй бракує терпіння. – Та пиши як хочеш! – і диктує далі: - Поперечина.

– Я іде не дописала три... кутник, – пояснює Енна.

– Ну то поквапся! – нетерпляче кричить Мишка.

З вікна висунулася мати.

– ...кут-ник, – допомагає вона розгубленій дівчинці.

– Ой, спасибі, пані Морріс, – каже Енна.

– Оце добре,-– сміється та й знову порається: треба прибрати передпокій електромагнітною щіткою.

А в спекотпому повітрі бринять дитячі голоси.

– Поперечина, – каже Енна. Тиша.

– Чотири – дев'ять – сім – а – бе – во, – поважно диктує звіддалік Мишка. – Потім виделка, мотузка і шістьох... шести... шестикутник!

За обідом Мишка винила нахильці склянку молока й побігла до дверей. Пані Морріс ляснула долонею по столу.

– Ану сідай, – звеліла вона дочці. – Зараз буде суп.

Вона натисла на червону кнопку автомата-куховарки, і за десять секунд у гумовому одержувачі щось притлумлено грюкнуло. Пані Морріс відчинила дверцята одержувача, вийняла бляшанку з двома алюмінієвими ручками, миттю розпечатала її, насипала в чашку гарячого супу.

А Мишка совалася на стільці. [314]

– Швидше, мамцю! Тут ідеться про життя чи смерть, а ти...

– У твоєму віці я була така сама. Завжди йшлося про життя чи смерть. Я знаю.

Мишка похапцем ковтала суп.

– Не поспішай, – сказала мати.

– Не можу, – відповіла Мишка, – мене чекає Дрілл.

– А хто це такий? Якесь чудне ім'я,- зауважила мати.

– Ти його не знаєш, – сказала Мишка.

– Новий хлопчик у нашому кварталі? - запитала мати.

– Ще й який новий, – мовила Мишка, беручись за другу порцію.

– Покажи, котрий із них – Дрілл? – попросила мати.

– Ген там, – ухильно відповіла Мишка. – Ти сміятимешся. Всі тільки й знають, що дражняться. Такі дурні!

– Хіба Дрілл такий сором'язливий?

– Так... ні. Як сказати. Слухай, мамцю, мені треба бігти, а то не буде ніякого вторгнення.

– А хто куди вторгається?

– Марсіани на Землю. Ні, вони не зовсім марсіани. Вони... не знаю. Вони он звідти, – і вона показала ложкою вгору.

– І звідси, – мати доторкнулася гарячого чола донечки.

Мишка обурилась.

– Кепкуєш! Ти ладна вбити і Дрілла, і всіх!

– Та ні, я нічого поганого не хотіла сказати. Отже, цей Дрілл – марсіанин?

– Ні. Він... ну... може, з Юпітера, чи з Сатурна, чи з Венери. Одне слово, йому було непереливки. [315]

– Уявляю! – мати затулила рота рукою, ховаючи усмішку.

– Вони сушили собі голову, як напасти на Землю.

– Авжеж, ми неприступні, – з насмішкуватою поважністю відповіла мати.

– Еге, саме так і Дрілл каже! He-при... оце саме слово, мамусю.

– Ой-ой! Який розумний хлопчик той Дрілл! Які мудрі слова він знає!

– Так от, я й кажу, мамусю, їм не вдавалося придумати, як напасти на нас. Дрілл каже... він каже, щоб добре воювати, треба знайти новий спосіб захопити людей зненацька. Тоді обов'язково переможеш. І ще він каже: треба знайти у супротивника помічників.

– П'яту колону, – сказала мати.

– Еге ж, так він і каже. А вони не могли придумати, як заскочити Землю зненацька і знайти помічників.

– І не дивно. Адже ми дуже сильні,- засміялася мати, прибираючи посуд.

Мишка сиділа, втупившись у стіл, мов бачила перед собою все, про що розповідала.

– А потім одного чудового дня, – вела вона далі театральним шепотом, – вони згадали про дітей!

– Он як! – захоплено вигукнула пані Морріс.

– Еге ж, і вони придумали таке: дорослі завжди чимсь заклопотані, вони не заглядають під трояндові кущі, не шукають нічого в траві.

– Хіба що збирають гриби чи равликів.

– І потім він щось казав про ми... міри.

– Ми-міри?

– Еге ж, ви-ми-міри!

– Виміри? [316]

– Тат;! їх аж чотири! І ще казав про дітей до дев'яти років і про уяву. Він дуже смішно розмовляє.

Ця балаканина вже починала набридати пані Морріс.

– Авжеж, це, певне, таки смішно. Але твій Дрілл чекає. Вже пізно, отже, коли хочеш устигнути з вашим вторгненням, то поспішай, бо перед сном ще треба і вмитися.

– От іще, вмиватися! – пробурчала Мишка.

– Обов'язково! І чому це діти так бояться води? За всіх часів діти ненавиділи мити вуха.

– Дрілл каже, що мені більше не треба буде вмиватися, – промовила Мишка.

– Он воно що!

– Він усім дітям так сказав. Ніяких купань. І лягати спати можна буде аж після десятої, І в суботу по телевізору можна буде дивитися дві програми!

– Ну то хай пан Дрілл не каже, чого не слід. Ось піду поговорю з його матір'ю і...

Мишка рушила до дверей.

– Є двоє таких поганих хлопців, Піт Брітц і Дейл Джеррік. Вони вже великі. І весь час глузують з нас, Вони ще гірші за батьків. Навіть не вірять у Дрілла. Такі кривляки. Задаються, аякже, бо великі. Могли б бути трохи розумніші. Подумаєш, самі недавно були маленькі. Я їх ненавиджу більше за інших. Ми їх одразу ж уб'ємо.

– А потім нас із татом?

– Дрілл каже, ви небезпечні. Знаєш чому? Бо ви не вірите в марсіан. А вони дозволять нам правити всім світом. Ну, не тільки нам, а й дітям із сусіднього кварталу теж. Я, може, буду королевого.

Вона прочинила двері.

– Мамцю!

– Що?

– А що таке ло... логі-ка?

– Логіка? Розумієш, дитинко, це коли людина вміє розібратися, що правильно, а що ні.

– Дрілл і про це казав, – зауважила Мишка. – А що таке – бути сприй-нят-ли-вим? – вона ледве вимовила таке довжелезне слово.

– А це... – мати, стиха засміявшись, опустила очі додолу. – Це означає – бути дитиною.

– Дякую за обід! – Мишка вибігла, але тут-таки просунула голову в двері. – Я вже подбаю, мамцю, щоб тобі було не дуже боляче, правда!

– Спасибі й за це, – відповіла мати. Бах! - грюкнули двері.

О четвертій годині задзижчав відеофон. Пані Морріс натисла на кнопку, засвітився екран.

– Здрастуй, Гелен! – привіталася вона.

– Здрастуй, Мері. Як справи в Нью-Йорку?

– Добре. А в Скрентоні? Ти ніби змарніла.

– І ти. Сама знаєш, діти. Плутаються під ногами.

Пані Морріс зітхнула.

– Ось і Мишка теж. У них тут вторгнення. Гелен засміялася.

– Ваші малюки теж захопилися цією грою?

– О господи, так! А завтра всі схибнуться на головоломках чи механічних «класах». Невже ми у сорок восьмому були такі самі нестерпні?

– Ще гірші. Грали в японців і нацистів. Дивуюсь, як мої батьки мене терпіли. Просто дівчисько-шибеник!

– Батьки звикають пропускати все повз вуха.

Мовчанка.

– Що сталося, Мері?

Пані Морріс стояла, напівзаплющивши очі; повільно, задумливо облизнула вуста.

– Га? – здригнулася вона. – Так, нічого. Просто, подумала про все це. Про те, щоб пропускати повз вуха, і взагалі. Дурниці. То про що ми балакали?

– Мій Тім просто прилип до якогось хлопчика па ім'я... Дрілл, так, здається, його звати.

– Певне, це в них якась нова модна гра. Моя Мишка теж захопилася цим Дріллом.

– От не думала, що це вже й до Нью-Йорка дійшло. Либонь, передається від одного до іншого. Якась пошесть. Я щойно розмовляла з Джозефіною, вона каже, що її діти теж схибнулися на новій грі, а це ж Бостон. Всю країну охопило.

До кухні вбігла Мишка напитися води. Пані Морріс обернулася.

– Ну, як справи?

– Майже все готове, – відповіла Мишка.

– Чудово! А це що таке?

– Це така іграшка, – відказала Мишка. – Дивись!

На пружинці висіла кулька. Мишка кинула кульку, пружинка розтяглася до кінця і... кулька щезла.

– Бачила? – запитала Мишка. – Гопля! – Вона зігнула палець, кулька знову опинилася в її руці, й Мишка замкнула пружинку.

– Ану ще, – попросила мати.

– Не можу. О п'ятій по обіді – вторгнення. Бувай! – І Мишка вибігла, клацаючи своєю іграшкою.

З екрана сміялася Гелен.

– Мій Тім сьогодні вранці приніс достоту [319] таку саму іграшку; я хотіла подивитись, як вона працює, але Тім навідріз відмовився показати. Потім я спробувала сама, ало нічого не вийшло.

– Ти не сприй-нят-ли-ва, – сказала пані Морріс.

– Що?

– А, нічого. Просто я подумала про інше. Ти щось хотіла, Гелен?

– Так, я хотіла спитати, як ти готуєш оті тістечка, чорні з білим...

Поволі спливав час. День згасав. Сонце опускалося в мирному голубому небі. На зелені галявини лягли довгі тіні. А сміх дітей і галас не вщухали. Якась дівчинка, плачучи, раптом кинулася бігти. Пані Морріс вийшла на ґанок.

– Хто це плакав, Мишенятко? Чи не Пеггі-Енн?

Мишка схилилася до трояндового куща.

– Еге. Вопа боягузка. Ми з нею більше не граємося. Вона надто велика. Мабуть, зненацька подорослішала.

– І тому вона плакала? Дурниці. Відповідай як слід, а то зараз же підеш до хати!

Мишка крутнулася, перелякана й зла.

– Я не можу зараз! Ось-ось почнеться. Я більше не буду, пробач мені.

– Ти набила Пеггі-Енн?

– Ні, слово честі. Запитай її сама! Це тому, що вона... ну, просто боягузка.

Діти щільніше оточили Мишку; заклопотано набурмосивши чоло, вона щось робила з ложками й чотирикутною спорудою з молотків і труб.

– Ось сюди і ще сюди, – бурмотіла Мишка. [320]

– Що там трапилося? – запитала пані Морріс.

– Дрілл застряг. На півдорозі. Нам би тільки його витягти, а тоді буде легше. За ним і решта пройдуть.

– Може, допомогти?

– Ні, спасибі. Я сама.

– Гаразд. Я покличу тебе через півгодини вмиватися. Втомилась я, дивлячись на вас.

Пані Морріс пішла в дім, сіла в крісло й відсьорбнула ковток напою з неповної склянки. Автоматичне крісло почало масажувати їй спину. Діти, діти. У них усе перемішалося – і любов, і ненависть. Ось зараз дитина тебе любить, а через секунду - ненавидить. Дивний народ діти. Чи вони коли-небудь забувають, чи прощають потиличники, різкі слова, примушування – зроби те чи оте? Хтозна... Може, нічого не забувається і не прощається тим, хто має над тобою владу, – великим, нетямущим і непохитним диктаторам?

Спливав час. Надворі запала дивна, напружена тиша, наче вся вулиця чогось чекала.

П'ята година. Десь у будинку притишено, мелодійно проспівав годинник: «П'ять годин, п'ять годин – всі готові, як один» – і замовк. Призначена годгпіа.

Пані Морріс тихенько засміялася. Час вторгнення!

По доріжці зашаруділи шини. Приїхав чоловік. Пані Морріс усміхнулася. її чоловік виліз з машини, замкнув дверцята й гукнув Мишку, яка ще поралася біля своєї роботи. Але та й бровою не повела. Він засміявся, трохи постояв, дивлячись на дітей. Потім зійшов на ґанок.

– Добрий вечір, люба. [321]

– Добрий вечір, Генрі.

Вона випросталась у кріслі і прислухалась. Діти мовчать, усе тихо. Надто тихо.

Чоловік вибіги люльку і знову натоптав її тютюном.

– Чудовий сьогодні день. Живеш і радієш. Дз-з-з.

– Що це? – запитав Генрі.

– Не знаю.

Вона схопилася на рівні, очі округлилися. Хотіла щось сказати – і не сказала. Смішно. Це нерви.

– Діти там нічого не накоять? – проказала вона. -Може, затіяли якусь небезпечну забаву?

– Та ні, в них там тільки труби й молотки. А що?

– Ніяких електричних приладів?

– Нічого такого, – відповів Генрі. – Я дивився.

Вона пішла на кухню. Дзижчання тривало.

– Все-таки ти їм скажи, щоб закінчували. Вже початок шостої. Скажи їм... – Вона примружилася. – Скажи, хай відкладуть вторгнення на завтра. – Вона нервово засміялася.

Дзижчання поголоснішало.

– Що вони там роблять? Піду справді подивлюся.

Вибух!

Глухо застогнавши, будинок здригнувся. На інших подвір'ях, на інших вулицях теж пролунали вибухи.

Пані Морріс відчайдушно закричала.

– Там, нагорі! – безтямно вигукнула вона, не думаючи, не розмірковуючи.

Може, вона щось уздріла краєчком ока; може, вчула незнайомий запах чи незвичайний звук. Сперечатися з Генрі, переконувати його

не було часу. Хай собі думає, що вона збожеволіла. Нехай! Голосно скрикнувши, вона кинулася нагору по сходах. Не розуміючи, що вона хоче, Генрі побіг слідом.

– На горищі! – кричала вона. – Це там! Звичайно, хитрощі були не дуже мудрі, але як інакше примусиш його швидше вилізти на горище? Хоч би встигнути... о боже!

Надворі – ще вибух. Діти радісно загорлали, ніби для них влаштували чудовий фейєрверк.

– Це не па горищі! – крикнув Генрі. – Це на подвір'ї!

– Ні, ні! – Вона хрипіла, задихалася, намагаючись відчинити двері. – Зараз побачиш! Мерщій! Я покажу тобі!

Нарешті вони вдерлися на горище. Мері зачинила двері, крутнула ключем, витягла його іі кинула в закуток, у якийсь мотлох. І тут, захлинаючись, почала йому розповідати все. Вона не могла більше стримуватися. Назовні вихлюпнули всі підсвідомі страхи й підозри, що протягом дня накопичувалися в ній, бродили, наче брага. Всі дрібні відкриття, знахідки і здогади, які тривожили її від самого ранку, які вона так мудро, тверезо й розсудливо спростовувала й відкидала, тепер вибухнули в ній і приголомшили її.

– Ось, ось, – схлипувала вона, прихилившись до дверей. – Тут нам нічого не загрожує, принаймні до вечора. Може, нам пощастить вибратися звідси. Може, нам пощастить утекти! Тепер уже вибухнув Генрі, але з іншої причини.

– Ти що, з глузду з'їхала? Якого дідька ти закинула ключ? Що це все означає, люба моя?!

– Хай я з'їхала з глузду, якщо тобі так легше, так, тільки залишайся тут! [323]

– Хотів би я знати, як тепер звідси вибратися!

– Тихше. Вони почують. О господи, вони знайдуть нас...

Десь почувся Мишчин голос. Генрі замовк. Унизу гуло, сичало, верещало й хихикало. Настирливо, тривожно, неугавно дзижчав сигнал р.ідеофону. «Може, це Гелен мене викликає? – подумала пані Морріс. – Може, вона хоче мені сказати про те, про що я думаю?»

У будинку почулася чиясь хода. Важка хода.

– Хто насмілився вдертися в мій дім? - гнівно закричав Генрі. – Хто там тупотить?

Важкий тупіт. Двадцять, тридцять, сорок, п'ятдесят пар ніг. П'ятдесят чоловік у домі. Щось гуде. Хихикають діти.

– Сюди! – кричить унизу Мишка.

– Хто там? – загорлав Генрі. – Хто там унизу?

– Тс-с-с! Ой ні, ні, ні! – майже непритомніючи, промовила дружина і вчепилася в нього.- Мовчи, мовчи. Може, вони підуть геть.

– Мамцю! – кличе Мишка. – Татку! Тиша.

– Де ви?

Важка хода, важка, важка, страшенно важка хода. Вгору по сходах. Це Мишка їх веде.

– Мамусю! – Непевне мовчання. – Татку! - Чекання, тиша.

Гудіння. Хода на сходах, що ведуть на гори-ш,е. Попереду – легка хода Мишки.

На горищі батько й мати мовчки пригорнулися одне до одного. їх проймає дрож. Електричне дзижчання; крізь шпарину під дверима зненацька блиснуло дивне холодне світло; ріл-кий незнайомий запах; якийсь чужий, нетерплячий голос Мишки – все це, нарешті, пройняло [325] і Гопрі Морріса. Він стояв поряд із дружиною в похмурій тиші, і його трусило.

– Мамцю! Татку!

Хода. Неголосне дзижчання. Плавиться замок на горищних дверях. Двері – навстіж. Мишка заглядає всередину, за нею бовваніють високі сині тіні.

– Цур-цура, я знайшла! – каже Мишка.

Про блукання вічні й про Землю

Сімдесят років поспіль Генрі Уїльям Філд писав оповідання, яких ніхто й ніколи не друкував. І от одного разу, пів на дванадцяту ночі, він підвівся й спалив десять мільйонів слів. Усі рукописи відніс до склепу свого понурого старого особняка, в казанну, й жбурнув їх у піч.

– От і все, – промовив він і, розмірковуючи про свою марну працю та понівечене життя, повернувся до спальні, напханої всяким антикваріатом, і ліг. – Дарма намагався я змалювати наш божевільний світ, і це моя помилка. [327]

2257-й рік, ракети, атомні дива, мандри до невідомих планет і подвійних сонць – та кому ж це до снаги! Багато хто брався – і жоден сучасний автор не зміг.

«Космос надто безмежний, – думав він,- міжзоряні кораблі надто швидкісні, відкриття атомної науки надто несподівані. Однак інші, хоч сяк-так, а все ж друкувались, а він, багатий нероба, змарнував усе життя».

Протягом години гризли його ці думки, тоді він подався крізь нічні кімнати до бібліотеки й засвітив ліхтар. Серед книжок, яких ось уже півстоліття не торкався піхто, він вибрав навмання одну. Випущена вона триста років тому, сторінки були ветхі й пожовклі, але він вчепився в неї й жадібно читав аж до світанку...

О дев'ятій Генрі Уїльям Філд вибіг з бібліотеки, зібрав прислугу, скликав по телевізору юристів, друзів, учених, письменників.

– Приїздіть негайно! – кричав він.

Не минуло й години, а в нього вже зібралися чоловік дванадцять. Генрі Уїльям Філд чекав у кабінеті – скуйовджений, неголений, незвичайно схвильований, сповнений якоїсь гарячкової веселості. У висхлих руках він стискав грубезний том, а в відповідь на вітання лише сміявся.

– Дивіться, – нарешті проказав він, – ось книжка, її написав велет, який народився в Ешвілі, штат Північна Кароліна, тисяча дев'ятсотого року. Він давно вже обернувся на порох, а колись видав чотири величезних романи. Він був наче ураган. Він здиблював гори і всотував у себе вітри. П'ятнадцятого вересня тисяча дев'ятсот тридцять восьмого року він помер у Балтиморі, в лікарні Джопа Гопкінса, від [328] стародавньої страшної хвороби – пневмонії, а після нього залишилася валіза, напхом напхана паперами, списаними олівцем.

Присутні подивилися на книжку.

«Озирнися на дім, ангеле».

Старий Філд поклав на стіл ще три книжки. «Про час і про річку», «Павутиння й бескид», «Тобі вже не повернутися додому».

– їх написав Томас Вулф, – сказав він.- Триста років лежить він у землі Північної Кароліни.

– Та невже ви запросили нас лише для того, щоб показати книжки якогось мерця? - здивувалися друзі.

– Ні! Я скликав вас, бо зрозумів: нам потрібний саме Том Вулф! Це людина, створена для того, щоб писати про велике, про Час і Простір, про галактики й космічну війну, про метеори й планети. Він любив і змальовував усе величне й грізне. Тільки народився зарано. Йому потрібний був матеріал справді грандіозний, а на Землі він нічого подібного не знайшов. Йому б народитися не сто тисяч днів назад, а сьогодні.

– А ви, либонь, трохи запізнилися, – зауважив професор Боултоп.

– Е ні! – відрубав старий. – Я не дозволю дійсності обкрасти мене. Ви, професоре, досліджуєте подорожування в часі. Сподіваюся, вже цього місяця ви доробите свою машину. Ось вам чек, суму напишіть самі. Коли ще будуть потрібні гроші, скажіть. Адже ви подорожували вже в минуле, чи не так?

– Так, на кілька років, але ж не на століття...

– А ми доможемося століть! І ви всі, – він окинув присутніх шаленим, палаючим поглядом, – [329] допомагатимете Боултонові. Мені потрібен Томас Вулф.

Усі вклякли з подиву.

– Еге ж, – підтвердив старий. – Отаке я надумав. Ви приставите мені Вулфа. Ми разом здійснимо велике завдання, політ з Землі до Марса буде змальований так, як це може лише Томас Вулф!

Усі пішли, Філд залишився на самоті з книжками, він гортав ветхі сторінки і, хитаючи головою, бурмотів сам до себе:

– Авжеж, авжеж! Том – от хто нам потрібен. Саме він підходящий хлопець для цього діла.

Повільно сотався місяць. Дні ніяк не хотіли розставатися з календарем, нескінченно тяглися тижні, й Генрі Уїльям Філд ладен був завити з відчаю.

Одного разу, наприкінці місяця, він прокинувся опівночі – торохтів телефон. Філд простяг руку в пітьмі.

– Слухаю.

– Це професор Боултон.

– Так, професоре.

– Я залишаю вас через годину.

– Залишаєте? Як це? Ви що, кидаєте роботу? Це неможливо!

– Перепрошую, пане Філд. Залишаю – значить, залишаю.

– То ви насправді вирушаєте?

– Через годину.

– В тисяча дев'ятсот тридцять восьмий? У п'ятнадцяте вересня?

– Так.

– Ви точно записали дату? А раптом ви з'явитесь, коли він уже помре? Зважайте, аби це запізнилися! Спробуйте дістатися туди [330] трохи раніше, скажімо, за годину до його смерті.

– Добре.

– Я так хвилююся, ледь тримаю трубку. Хай вам щастить, Боултоне!

– Дякую, сер. До побачення. У трубці клацнуло.

Генрі Уїльям Філд не спав. Ніч відлічувала хвилини. Він думав про Тома Вулфа наче про давно втраченого брата, якого треба підняти живого з-під холодного надгробка, повернути йому плоть і кров, горіння й слово. І щоразу він здригався, думаючи про Боултона, якого вітер Часу несе назад, до інших календарів, до інших облич.

«Томе, – думав він у півсні з безсилою ніжністю, мов батько, що кличе улюбленого, давно втраченого сина, – Томе, де ти зараз? Приходь, ми тобі допоможемо, ти обов'язково мусиш прийти, ти нам украй потрібен! Мені це не до снаги, Томе, і жодному з нас, нинішніх, не до снаги. Коли я вже сам не можу дати цьому раду, то хоч допоможу тобі. У нас ти зможеш жартома гратися ракетами, Томе, ось тобі зірки – пригорщі кольорових скляночок. Бери, що тобі до вподоби, у нас усе є. Тобі сподобається наше горіння, сподобаються наші мандри – вони створені для тебе. Ми, нинішні, жалюгідні графомани, Томе, я читав усіх, і жодного не порівняти з тобою. Я осилив цілу купу їхніх творів, Томе, і ніде й на мить не відчув Простору – для цього нам потрібний ти! То дай старому те, чого він прагнув усе життя, адже – свідок бог! – я завжди сподівався, що чи я сам, чи хтось інший напише нарешті велику книжку про зірки, – марно сподівався. Хоч би який ти був сьогоднішньої [331] ночі, Томо, покажи, па що ти здатний. Ти збирався створити цю книжку. Критики кажуть – ця чудова книжка вже склалася в твоїй голові, та нараз твоє життя обірвалося. 1 тепер, коли ти масні нагоду, Томе, невже не скористаєшся з неї? Адже ти послухаєш і прийдеш до пас сьогодні вночі, будеш тут уранці, коли я прокинусь, чи не так, Томе?»

Філд склепив повіки; замовк його язик, що гарячково повторював те саме прохання; заснули вуста.

Годинник пробив чотири рази.

Філд прокинувся погожого спокійного ранку й відчув, як у грудях зринає хвиля бентеги. Він боявся навіть змигнути; а раптом те, що чекає його десь у домі, кинеться навтіки, грюкне дверима й щезне назавжди. Він притис руки до худих старечих грудей.

Вдалині... кроки...

Одні за одними відчинялися й причинялися двері. До спальні ввійшли двоє.

Філд чув їх подих. Він уже розрізняв їхню ходу. В одного – дрібненькі акуратні кроки, ніби в павука, – це Боултои. Хода другого промовляє про чоловіка високого, статурного, дебелого.

– Том? – вигукнув старий. Він ще не розплющував очей.

– Так, – почув він нарешті.

Ледь Філд побачив Тома Вулфа, як образ, створений його уявою, тріснув, наче замала одіж па великій для свого віку дитині.

– Даії-по я погляну па тебе, Томе Вулф! - повторював старий, незграбно вилізаючи з ліжка. Його трусило. – Та підніміть штори, дайте па нього подивитися! Томе Вулф, невже це ти?

Величезний, товстий Том Вулф поглянув на [332] нього згори, розчепіривши великі руки, аби не втратити рівноваги в цьому незнайомому світі. Він дивився на старого, вуста його тремтіли.

– Ти й справді такий, як тебе описували, Томе, хіба що більший.

Томас Вулф засміявся, зареготав на все горло, – подумав, либонь, що з'їхав з глузду чи бачить якийсь дурний соп; ступнув до старого, торкнувся до нього, озирнувся па професора Боултона, обмацав свої плечі, ноги, обережно кашлянув, приклав долоню до чола.

– Жару вже немає, – мовив, – я здоровий.

– Звісно, здоровий, Томе!

– Оце так нічка! – проказав Том Вулф.- Важкувато мені довелося. Мабуть, жодному недужому в світі не було так погано. Аж чую - пливу – й подумав: кінець, умираю. Підходить до мене чоловік. Подумав – посланець божий. Узяв мене за руки. Чую – електрикою пахне. Здійнявся кудись угору, бачу – мідне місто. Ну, думаю, приїхав. Ось воно, царство небесне, а ось і брама! Закляк я з голови до п'ят, ніби мене вкинули в сніг. Сміх розбирає, треба мені щось робити, бо я вже подумав був, що з глузду зсунувся. Ви ж не господь бог, га? З вигляду щось не те.

Старий засміявся.

– Та ні, Томе, я не бог, я тільки прикидаюсь. Я Філд. – Він знову засміявся. – Подумати лише! Я кажу так, ніби вій знає, хто такий Філд. Томе, я Філд, фінансовий туз, – кланяйся нижче, цілуй ручку. Я Генрі Філд, мені подобаються твої книжки. Я переніс тебе сюди. Підійди-но.

І старий потяг Вулфа до широчезного дзеркального вікна.

– Бачиш у небі вогні, Томе? [333]

– Так, сер.

– Бачиш фейєрверк?

– Бачу.

– Це зовсім не те, що ти думаєш, сішку. Сьогодні не Четверте липня *. Не так, як за твоїх часів. Нині у нас кожен день – свято незалежності. Людина оголосила, що вона незалежна від Землі. Владу земного тяжіння давним-давно повалено. Людство перемогло. Ген та зелена «римська свічка» летить до Марса. А той червоний вогник – ракета з Венери. І ще – бачиш, скільки їх? – жовті, блакитні. Це міжзоряні кораблі.

Том Вулф пильно дивився, наче велетенське дитя, зачароване різнобарвними вогненними дивами, що блискотять і кружляють в липневому присмерку, а далі спалахують і вибухають з оглушливим тріскотом.

– Який зараз рік?

– Рік ракети. Дивись! – Старий торкнувся до якихось рослин, і вони раптом розквітли в нього під рукою. Квіти нагадували біло-голубе полум'я. Вони пломеніли, іскрилися прохолодними видовженими пелюстками. Чашечки були два фути завширшки й холодно голубіли, наче осінній місяць. – Це місячні квіти, – мовив Філд. – Із зворотного боку Місяця. – Він злегенька доторкнувся до квітів, вони обсипалися срібним дощем і розтали в повітрі. – Рік ракети. Це найвлучніша назва, Томе. Ось чому ми перенесли тебе сюди: ти нам потрібен. Ти єдина людина, здатна впоратися з Сонцем, пе перетворившись на жалюгідну пригорщу золи. Ми хочемо, щоб ти грався Сонцем, як м'ячем,- [334] Сонцем і зорями, І всім, що ти побачиш дорогою до Марса.

– До Марса? – Томас Вулф озирнувся, схопив старого за плече, нахилився, недовірливо вдивляючись йому в обличчя.

– Так. Ти летиш сьогодні о шостій. Старий підніс рожевий квиток, що тріпотів у повітрі, й чекав, коли Том здогадається взяти його.

Була п'ята година.

– Авжеж, авжеж, я дуже ціную все, що ви зробили! – вигукнув Томас Вулф.

– Сядь, Томе. Перестань бігати з кутка в куток.

– Дозвольте договорити, пане Філд, дозвольте мені закінчити, я мушу висловитися до кінця...

– Ми вже стільки годин сперечалися,- заблагав знеможений Філд.

Вони пробалакали з раннього сніданку до полуденка і з полуденка до вечірнього чаю, переходячії з кімнати до кімнати (а їх було з десяток) і від доказу до доказу (а їх було десять десятків); обох кидало то в жар, то в холод і знов у жар.

– Річ ось у чому, – мовив нарешті Томас Вулф.- Я не можу тут залишатися, пане Філд. Я мушу повернутися. Це не мій час. Ви не мали права втручатися...

– Але...

– Моя робота була в самому розпалі, а найкращу свою книжку я ще й не починав - раптом ви хапаєте мене й переносите на триста років уперед. Покличте професора Боултона, пане Філд. Хай він посадить мене в свою машину, яка вона там є, і відправить назад, до [335] мій час і моє місце. Більше я від вас нічого не хочу.

– Невже ти пе хочеш побачити Марс?

– Ще й як! Ллє знаю, це не для мене. Вся моя робота ніде нанівець. На мене наляже ціла купа відчуттів, які я не зможу вмістити в свої книжки, коли повернуся додому.

– Ти не розумієш, Томе, ти просто не розумієш.

– Розумію чудово – ви егоїст.

– Егоїст? – перепитав старий. – Еге ж, ще й який! Заради себе й заради інших.

– Я хочу повернутися додому.

– Послухай, Томе...

– Покличте професора Боултона!

– Томе, мені дуже не хотілося тобі казати... Я сподівався, що не доведеться, що не буде такої потреби. Але ти позбавляєш мене вибору.

Старий простяг руку до завішеної стіни, відсунув завіску – з'явився великий білий екран – і почав крутити диск, набираючи якісь цифри; екран замиготів, ожив; вогні в кімнаті повільно згасли й перед очима виник цвинтар.

– Що ви робите? – різко запитав Вулф, ступнув уперед і втупився в екран.

– Я зовсім цього не хотів,-сказав старий,- Дивись.

Цвинтар лежав перед ними, освітлений літнім полуднем. З екрана війнуло жарким запахом літньої землі, теплого граніту, свіжістю струмка, що жебонів поруч. У кроні дерева цвірінькала якась пташина. Серед надгробків хиталися червоні й жовті квіти, екран рухався, небо оберталося, старий крутив диск, збільшуючи зображення... і раптом у самісінькій [336] середині екрана виникла похмура гранітна брила; вона збільшується, наближається, заповнює все; вони вже більше нічого не бачать і не відчувають – і в напівтемній кімнаті Томас Вулф, підвівши очі, читає карбовані на граніті слова – один раз, і ще, і ще, і, задихаючись, перечитує знову, бо це його ім'я: ТОМАС ВУЛФ і дата його народження, і дата смерті, і в холодній кімнаті пахне духмяною зеленою папороттю.

– Вимкніть, – сказав він.

– Пробач, Томе.

– Та вимкніть же! Я цьому не вірю.

– Це правда.

Екран почорнів, на кімнату спустився нічний небозвід, вона стала ніби склепом, ледь відчувався останній подих квітів.

– Отже, я вже не прокинувся, – мовив Томас Вулф.

– Так. Ти вмер тоді, у вересні тисяча дев'ятсот тридцять восьмого року.

– І не дописав книжки.

– її видали інші, поставилися до неї надзвичайно дбайливо, зробили за тебе все, що треба.

– Я не дописав своєї книжки, не дописав!

– Та не побивайся ти так! -– Вам легко казати!

Старий не вмикав світла. Він не хотів бачити Тома отаким.

– Сядь-но, синку... Мовчанка.

– Томе!

Ані слова у відповідь.

– Слухай, синку. Може, вип'єш чогось? [337]

Почулося зітхання, потім придушене гарчання, ніби застогнав поранений звір.

– Це несправедливо, нечесно! Я мав ще стільки зробити!

Він глухо заридав.

– Облиш, – проказав старий, – слухай. Слухай, що я скажу. Хіба ти не живий? Отут, зараз – ти живий. Ти дихаєш і відчуваєш, чи не так?

Том відповів не зразу.

– Так.

– Отже, – Філд у темряві нахилився вперед, – я переніс тебе сюди, Томе, я надаю тобі ще одну можливість. Місяць чи приблизно стільки. Думаєш, я тебе не оплакував? Я прочитав твої книжки, а тоді побачив надгробок, що його триста років точили вітри й дощі, і подумав - не стало такого таланту! Ця думка мене просто вбила, повір. Просто вбила! Я не шкодував грошей, аби якось дістатися до тебе. Ти маєш відстрочку; правда коротку, навіть дуже коротку. Професор Боултон каже, якщо дуже пощастить, ми зможемо тримати канали Часу вільними два місяці. Він триматиме їх для тебе два місяці, але не більше. Протягом цього відтинку часу ти мусиш написати книжку, Томе, ту книжку, яку ти мріяв написати, – ні, ні, синку, не ту, котру ти писав для своїх сучасників, вони всі вмерли й перетворилися на порох, і того вже не змінити. Ні, тепер ти створиш книжку для нас, живих, вона нам надзвичайно потрібна. Ти залишиш її нам заради самого себе, вона буде незрівнянно краща за всі твої попередні твори... адже ти її напишеш, Томе? Чи можеш ти на якихось два місяці забути той надгробок, лікарню й писати для нас? Ти ж напишеш її, Томе, напишеш? [338]

Кімната поступово освітилася. Том Вулф стояв, дивлячись у вікно, великий, масивний, а лице – бліде, стомлене. Він споглядав ракети, які шугали у тьмяному передвечірньому небі.

– Я спершу не зрозумів, що ви для мене зробили, – мовив він. – Ви даєте мені ще трохи часу, а час це те, що мені найдорожче й найпотрібніше, це мій друг і ворог, я завжди з ним змагався і, певне, віддячити вам можу лише так. Хай буде, як ви хочете. – Він затнувся. – А коли я закінчу роботу? Що тоді?

– Повернешся до лікарні, Томе, в тисяча дев'ятсот тридцять восьмий рік.

– Інакше не можна?

– Ми не можемо змінити Час. Ми взяли тебе тільки на п'ять хвилин. І повернемо на лікарняне ліжко через п'ять хвилин після того, як ти його залишив. Таким чином, ми нічого не порушимо. Це вже історія. Те, що ти живеш з нами зараз, у майбутньому, нам не зашкодить. Але якщо ти відмовишся повернутись, ти зашкодиш минулому, отже, і майбутньому, там багато чого піде шкереберть, настане плутанина.

– Два місяці, – проказав Томас Вулф.

– Два місяці.

– А ракета на Марс вирушає за годину?

– Так.

– Мені потрібні олівці й папір.

– Ось, маєш.

– Треба збиратися. До побачення, пане Філд.

– Хай щастить, Томе.

Шоста година. Сонце сідає. Небо червоніє, мов жар. У просторому домі тиша. Жарко, але [339] старого лихоманить. Нарешті приходить професор Боултон.

– Ну що, Боултопе? Як він почувався, як поводився па космодромі? Та кажіть уже!

Професор усміхається.

– Він просто якесь диво – такий велетень, жоден скафандр ііому не підійшов, довелося негайно робити новий. Шкода, що ви пе бачили, як воно було: все-все він обійшов, усе обмацав, принюхувався, паче собака, балакав пе вгаваючи; очі круглі, жадібні, і від усього він у захваті – ну чисто тобі хлопчисько!

– Добре, добре! Боултоне, а ви й справді протримаєте його тут два місяці?

Боултон нахмурився.

– Адже ви знаєте, що він належить пе нашому часові. Якщо потужність хоч на мить зменшиться, минуле відразу притягне Вулфа назад, паче гума паперову кульку. Повірте, ми щосили намагаємося його втримати.

– Збагніть, це конче погрібно! Не можна, щоб вій повернувся, не докінчивши книжки! Ви повинні...

– Дивіться! – перепинив його Боултон. У небо злетіла срібна ракета.

– Це він? – запитав старий.

– Так, – відповів професор. – Вулф летить на Марс.

– Молодець, Томе! – заволав старий, стрясаючи кулаками над головою. – Дай їм там чосу!

Ракета потонула в вишині, вони провели її очима.

Десь опівночі до них дійшли перші сторінки.

Генрі Уїльям Філд сидів у своїй бібліотеці. На столі перед ним дзижчав апарат, який [340] повторював слова, написані далеко по той бік Місяця.

Апарат писав їх чорним олівцем, точно відтворюючи карлючки Тома Вулфа, які він надряпав за мільйон миль звідси. Ледь дочекавшись, коли на стіл ляже стосик аркушів, старий схопив їх і взявся читати, а Боултон і прислуга стояли і слухали. Він читав про Простір і про Час, про політ, про велику людину па великій путі, про довгу ніч, про космічну холоднечу і про те, як ця зголодніла людина жадібно всотує все і вимагає ще й ще. Він читав, а кожне слово було сповнене і горіння, і грому, і таїни.

«Космос наче осінь», – писав Томас Вулф. І вів оповідь про пустельний морок, про самотність, про те, яка мала загублена в космосі людина. Оповідав про вічну, неминущу осінь. А ще про зореліт, про те, як пахне метал, який він на доторк; а ще про чуття високої долі, про шалений захват, який переживаєш, відриваючись нарешті від Землі, залишаючи позаду всі земні завдання й печалі, і прагнеш до завдання куди важчого, і до печалі куди гіршої. Так, то були чудові сторінки, і вони казали те, що неодмінно слід було сказати і про Всесвіт, і про людину, і про її манюсінькі ракети, що загубилися в космосі.

Стариіі читав, поки захрип, потім читав Боултон, далі інші – до глупої ночі, коли апарат припинив писати і всі зрозуміли, що Том уже і) ліжку, там, у ракеті, що летить до Марса... либонь, він ще пе спить, ні, ще довго не засне, лежатиме без сну, ніби хлопчисько напередодні відкриття цирку: йому не віриться, що вже зведене величезне, чорне, всіяне коштовними камінцями шатро й вистава починається, [341] і десять мільярдів сяйливих акробатів похитуються на пружно напнутих дротах, на невидимих трапеціях Простору.

– От! – видихнув старий, обережно відкладаючи останні сторінки першого розділу. – Що ви про це скажете, Боултоне?

– Це добре!

– Дідька лисого добре! – заволав старий. – Це пречудово! Прочитайте-по ще раз, сідайте і прочитайте що раз, хай йому біс!

Отак воно й велося, день у день, по десять годин поспіль. На підлозі виростала купа жовтуватого списаного паперу, за тиждень вона стала величезною, за два тижні - неймовірною, наприкінці місяця – просто неможливою.

– Ви послухайте лишень! – кричав старий і читав уголос. – А це? – казав він. – А ось іще розділ, Боултоне, а ось повість, її щойно передано, назва – «Космічна війна», ціла повість про те, як ото воно – воювати в космосі. Він балакав з різними людьми, розпитував солдатів, офіцерів, ветеранів Простору. І про все написав. А ось іще розділ, називається «Довга опівнічна пора», а цей про те, як кег-ри заселили Марс, а ось нарис - опис марсіанина, йому ж ціни нема!

Боултон кахикнув.

– Пане Філд...

– Потім, потім, не заважайте.

– Кепські новини, сер. Філд підвів сиву голову.

– Що таке? Щось з Елементом Часу?

– Передайте Вулфові, нехай поквапиться, – м'яко сказав Боултон. – Певне, зв'язок з Минулим урветься цього тижня.

– Я дам ще мільйон доларів, тільки підтримуйте його. [342]

– Річ не в грошах, пане Філд. Тепер усе залежить від звичайної фізики. Я зроблю все, що можу. Але ви його про всяк випадок попередьте.

Старий зіщулився в кріслі, став зовсім крихітним.

– Невже ви саме тепер заберете його в мене? Він так чудово працює! Бачили ви, які ескізи він передав лише годину тому – оповідання, шкіци? Ось це – про космічні течії, а це – про метеорити. А ось початок повісті під назвою «Пушинка й полум'я»...

– Нічого не вдієш...

– А якщо ми його втратимо зараз, то, може, ви зумієте доставити його сюди ще раз?

– Надмірне втручання в Минуле надто небезпечне.

Старий ніби скам'янів.

– Тоді так. Зробіть, щоб Вулф не марнував часу на олівця та папір – нехай друкує на машинці чи диктує, коротше, подбайте про якусь механізацію. І то неодмінно!

Апарат стрекотів без угаву – за північ, і до світанку, і цілий день. Старий усю ніч не спав, ледве склепить повіки, як апарат знов оживає – і він стрепенеться, і знов космічні простори й мандри та неосяжність буття ринуть до нього, перетворені думкою іншої людини.

«...безкраї зоряні космічні луки...»

Апарат затнувся, здригнувся.

– Давай, Томе! Дай їм чосу! Старий закляк, чекаючи. Задзвонив телефон.

Голос Боултона:

– Ми більше не в змозі підтримувати зв'язок, пане Філд. Ще хвилина – і контакт Часу зійде нанівець. [343]

– Щось зробіть!

– Не можу.

Телетайп здригнувся. Мов зачарований, похоловши з жаху, старий стежив, як складаються чорні рядки:

«...марсіанські міста – предивні, неймовірні, наче камені, зірвані з гірських верховин якоюсь стрімкою, небаченою лавиною, і вони застигли нарешті сяйливими розсипами...»

– Томе! – вигукнув старий.

– Все, – пролунав у трубці Боултонів голос.

Телетайп трохи погаявся, відбив ще слово і замовк.

– Томе! – на відчай душі закричав Філд. Він почав термосити телетайп.

– Дарма, – мовив голос у трубці. – Він щез. Я вимикаю Машину Часу.

– Ні! Зачекайте!

– Але...

– Чули, що я сказав? Заждіть вимикати! Може, він ще тут.

– Його вже нема. Все дарма, лише марнується енергія.

– Хай собі марнується! Філд пожбурив трубку.

І повернувся до телетайпа, до незавершеного речення.

– Ану, Томе, не можуть вони отак собі здихатися тебе, не піддавайся, ану давай, продовжуй! Доведи їм, Томе, що ти молодець, ти більший, ніж Час і Простір та всі ці кляті механізми, у тебе ж бо така величезна сила, така залізна воля. Томе, доведи їм усім, не дай відправити себе назад!

Клацнула клавіша телетайпа.

– Томе, це ти? – несамовито забубонів [344] старий. – Ти ще можеш писати? Пиши, Томе, не здавайся, поки ти працюєш, тебе не можуть відіслати назад, не можуть! «У» – відбила машина.

– Ще, Томе, ще! «Подиху» – відклацала вона.

– Ну, ну?!

«Марса» – надрукувала машина й зупинилась. Нетривала тиша. Клац – і машина почала знову, з нового рядка:

«У подиху Марса відчуваєш запах кориці й холодних пряних вітрів, тих, що збивають летючий пил, обвіюють нетлінні кістки, приносять пилок квітів, які одцвіли хтозна-коли...»

– Томе, ти ще живий!

Замість відповісти апарат ще десять годин поспіль вибухав гарячковими нападами й від-клацав шість розділів «Утечі від демонів».

– Сьогодні вже півтора місяця, Боултоне, цілих півтора місяця, як Том полетів на Марс та на астероїди. Дивіться, ось рукописи. Десять тисяч слів на день, він не дає собі перепочити, не знаю, коли спить, чи встигає поїсти, та це мені байдуже, і йому теж, йому важливе одне – дописати, адже він знає, що час не жде.

– Неймовірно, – проказав Боултон. – Наші реле не витримали, енергія впала. Ми виготовили для головного каналу нові реле, які забезпечують надійність Елементу Часу, але ж на це пішло три дні, а Вулф таки протримався! Певне, це залежить ще й від його особистості, тут діє щось таке, чого ми не передбачили. А Вулф таки живе тут, у нашому часі, і, виявляється, Минулому не так уже й легко його повернути. Час не такий піддатливий, як [345] ми вважали. Ми неправильно порівняли. Час не гума. Він скоріше подібний до дифузії - взаємопроникнення рідких шарів. Минуле ніби просочується в Сучасне... Та однаково доведеться відіслати його назад, ми не можемо залишити його тут: у Минулому утвориться порожнеча, все зсунеться й переплутається. По суті, його зараз тримає у нас тільки одне – він сам, його пристрасть, його праця. Дописавши книжку, він щезне з нашого часу так само природно, як виливається вода зі склянки. – Чхати я хотів, що, як і до чого, – відказав Філд. – Я знаю одне: Том закінчує свою книжку! В нього лишився той самий талант і натхнення, і є ще щось, щось нове, він шукає цінностей, які вагоміші за Простір і Час. Він написав психологічний етюд про жінку, яка залишається на Землі, коли відважні космонавти вирушають у Невідоме, – це написано чудово, правдиво й тонко. Том назвав цей етюд «День ракети», він змалював лише один день з життя звичайнісінької провінціалки, вона живе в своєму домі, як жили її прабабки, виховує дітей... небувалий розквіт науки, грім космічних ракет, – а її життя майже таке саме, як і в жінок кам'яного віку. Том правдиво, ретельно й зворушливо змалював її поривання й розчарування. Або ось рукопис, називається «Індіанці», тут він пише про марсіан: вони – індіанці космосу, їх вигнали й винищили, як за давніх часів індіанські племена: че-років, ірокезів, чорноногих. Випийте, Боултоне, випийте!

Наприкінці другого місяця Том Вулф повернувся на Землю

Він повернувся в полум'ї, як у полум'ї [346] вилітав, ходою велета перетнув космос і ввійшов у дім Генрі Уїльяма Філда, до бібліотеки, де на підлозі громадилися купи жовтого паперу, списаного олівцем чи вкритого друкованими рядками: ці купи треба було розділити на шість частин, вони складали шедевр, створений неймовірно швидко ціною надлюдськи впертої праці і в постійному розумінні того, що хвилини минають невблаганно.

Том Вулф повернувся на Землю, він стояв у бібліотеці Генрі Уїльяма Філда і дивився на громаддя, породжене його серцем і його рукою.

– Хочеш усе це прочитати, Томе? – спитав старий.

Але той похитав масивною головою, широкою долонею відкинув назад кучму темного волосся.

– Ні, – мовив, – боюся починати. Коли почну, заманеться взяти все це з собою. А мені ж не можна забрати це додому, чи не так?

– Не можна, Томе.

– А так хочеться...

– Нічого не вдієш, не можна. Того року ти не написав нового роману. Те, що написане тут, мусить і залишитися тут, а що написане там, мусить залишатися там. Нічого не можна змінити.

– Розумію. – Тяжко зітхнувши, Вулф сів у крісло. – Втомився я. Страшенно втомився. Важко все це було. Але й здорово! Котрий же сьогодні день?

– Шістдесятий,

– Останнії!?

Старий кивнув, якусь хвилю обоє мовчали.

– Назад у тисяча дев'ятсот тридцять восьмий, на цвинтар, під камінь, – мовив Том [347] Вулф, заплющивши очі. – Не хочеться мені. Краще б мені не знати про це, жахно таке знати...

Голос йому урвався, він сховав обличчя в широкі долоні й закляк.

Двері прочинилися. Ввійшов Боултон зі склянкою в руці й став позаду крісла, в якому сидів Том Вулф.

– Що це у вас? – запитав старий Філд.

– Давно знищений вірус, – відповів Боултон.- Пневмонія. Дуже давня і вельми небезпечна хвороба. Коли пан Вульф прибув до нас, мені, звичайно, довелось його вилікувати, щоб він міг упоратися зі своєю роботою: маючи нашу сучасну техніку, це було дуже просто. Культуру мікроба я зберіг. Тепер, коли пан Вулф повертається, йому треба знову прищепити пневмонію.

– А якщо не прищепити? Том Вулф підвів голову.

– Якщо не прищепити, він одужає в тисяча дев'ятсот тридцять восьмому році.

Том Вулф підвівся.

– Тобто як? Одужаю, стану па ноги, там, у себе, і обдурю гробарів?

– Саме так.

Том Вулф утупився в склянку, рука конвульсивно здригнулась.

– А що, коли я знищу цей ваш вірус і не піддамся вам?

– Аж ніяк не можна. -– А все-таки... якщо?

– Ви все зруйнуєте.

– Що – все?

– Зв'язок речей, перебіг подій, життя, всю систему того, що є й що було, ви зруйнуєте те, чого ми не маємо права змінити. Ви не можете [348] все це порушити. Вихід лише один: ви повинні вмерти, а я повинен про це подбати. Вулф подивився на двері.

– А якщо я втечу і повернусь без вашої допомоги?

– Машина Часу під наглядом. Ви не можете вийти з цього дому. Мені доведеться силоміць повернути вас сюди й зробити щеплення. Я передбачав, що під кінець будуть ускладнення, і зараз унизу напоготові п'ять чоловік. Варто мені лише гукнути... самі бачите, це марна справа. Ну от, так краще. Отак.

Вулф позадкував, озирнувся, подивився на старого, в вікно, обвів очима простору кімнату.

– Пробачте мені. Так не хочеться помирати. Ох, як не хочеться!

Старий підійшов до нього, стис йому руку.

– А ти дивись на це так: тобі пощастило зробити нечуване – виграти у життя ще два місяці, ти написав ще одну книжку – останню, нову книжку! Подумай про це – і тобі стане легше.

– Спасибі вам за це, – поважно сказав Том Вулф. – Спасибі вам обом. Я готовий. – Він закачав рукав. – Робіть ваше щеплення.

І поки Боултон робив свою справу, Вулф вільною рукою взяв олівець і на першому аркуші першої частини рукопису написав два рядки, потім вів далі:

– В одній моїй давній книжці є таке місце,- він нахмурив чоло, пригадуючи: – «...про блукання вічні й про Землю. Хто володіє Землею? І для чого нам Земля? Щоб блукати нею? Чи для того нам Земля, щоб пе знати на ній супокою? Кожен, кому потрібна Земля, матиме її, залишиться на ній, знайде спокій на малому [350] клаптику й зостанеться в тісному її кутку навіки...»

Якусь хвильку він помовчав.

– Ось вона, моя остання книжка, – сказав перегодом і на чистому жовтому аркуші величезними чорними літерами, міцно натискаючи на олівець, написав: ТОМ АС ВУЛФ - ПРО БЛУКАННЯ ВІЧНІ Й ПРО ЗЕМЛЮ.

Він схопив купу списаних аркушів, на мить притис до грудей.

– Як би я хотів забрати оце все з собою. Ніби розлучаєшся з рідним сином!

Він відклав рукопис, ляснув по ньому долонею, нашвидку потис руку Філдові й подався до дверей; Боултон рушив слідом. На порозі Вулф зупинився, освітлений передвечірнім сонцем, величезний і величний.

– Прощайте! – вигукнув він. – Прощайте! Грюкнули двері. Том Вулф щез.

– Пане Вулф!

– Що?

– Ви нас так налякали, пане Вулф, ми вже думали, що ви щезли!

– Щез?

– Де це ви поділися?

– Де? Де подівся? – Його вели нічними коридорами, він покірливо йшов. – Ех, якби я й розповів вам, де... ви однаково не повірите.

– Ось ваше ліжко, даремно ви встали.

І він ліг на біле смертне ложе, від якого віяло ледь відчутними чистими пахощами ро-кованого йому скону, близького скону, що пах лікарнею; ледь він торкнувся цього ложа, як воно поглинуло його, огорнуло запахом лікарні і холодною крохмальною білизною.

– Марс, Марс, – шепотів велетень у нічній [351] тиші. – Моя краща, найкраща книжка, вона ще буде написана, буде надрукована, колись, через три століття...

Його дихання урвалося. Томас Вулф помер.

Минають роки, на могилі Томаса Вулфа знову й знов з'являються квіти. Здавалося б, нічого дивного, адже стільки людей приходять йому поклонитись. Але ці квіти з'являються щоночі. Ніби падають з неба. Величезні, кольору осіннього місяця, вони пломеніють, іскряться прохолодними видовженими пелюстками, вони ніби біле й голубе полум'я. А ледь повіє передранковий вітерець, вони обсипаються срібним дощем, білі іскри бризкають і тануть у повітрі. Минуло вже багато, багато літ відтоді, як помер Томас Вулф, а квіти з'являються знову й знов...

Суничне віконце

Йому наснилося, ніби він зачиняє вхідні двері з різнокольоровим склом – тут були і суничні шибки, і лимонні, і, наче хмаринки, білі, і, мов джерельна вода, прозорі. Дві дюжини скелець кольору фруктових напоїв та желе, прохолодні, мов крижинки, а посередині – велике квадратне скло. Він пригадав, як батько піднімав його, малого, вгору. «Дивись!» І за зеленим склом світ ставав смарагдовим, ніби мох, ніби літня м'ята. «Дивись!» Бузкове скло перетворювало всіх перехожих на грона стиглого винограду. [353] І, нарешті, суничне віконце завжди заливало місто рожевим теплом, закутувало світ червонястим світанковим серпанком, а викошений лужок здавався килимком із перського базару. Суничне віконце – найгарніше – викликало рум'янці на блідих щоках людей, зігрівало холодний дощ, запалювало рухливі лютневі завії полум'ям.

– Ах...

Він прокинувся.

Чув, як розмовляють хлопчики, але ще був під владою сну й лежав у пітьмі, прислухаючись до їхніх сумовитих голосів - наче дув вітер, несучи піски з дна висохлих морів до синіх пагорбів; і тоді він пригадав.

«Ми на Марсі», – подумав він.

– Що? – вигукнула спросоння його дружина.

Він і незчувся, що сказав це вголос; намагався лежати так сумирно, як тільки міг. Тепер заціпенів, пойнятий якимсь дивним відчуттям реальності; ось підвелася дружина, почала бродити по кімнаті, підводила бліде обличчя до маленьких, високих віконець їхнього збірного будинку з гофрованого металу, пильно дивилася на яскраві, але чужі зірки.

– Керрі, – прошепотів він. Вона не почула.

– Керрі, – знову прошепотів він. – Я хочу тобі щось сказати. Цілий місяць збирався тобі сказати... завтра вранці буде...

Але дружина, поринувши в свої думи, осяяна блакитним світлом зірок, сиділа і навіть не глянула на нього.

Він міцно заплющив очі.

«Якби ж то сонце ніколи не сідало, – думав лій, – якби ж то зовсім не було ночі». Бо [354] протягом цілого дня він складав збірні будинки майбутнього селища, сини були в школі, а Керрі клопоталася господарством - прибирала в хаті, куховарила, поралася на городі. Але коли сонце сідало, коли вже не треба було висаджувати квіти, грюкати молотком, забивати цвяхи, розв'язувати задачки – тоді до них у пітьмі, наче нічні птахи, зліталися спогади. Ти чуєш, як вони шурхотять по чорному даху, мов перший дощ нового сезону нескінченних дощів. Ти прокидаєшся від холодного дріботіння – але то ніякий не дощ, а просто повільно скапують, цокотять, шелестять, падають, тихо ширяють і летять назустріч світанку спогади.

Дружина поворухнулася, трохи повернула голову.

– Уїлле, – мовила вона нарешті, – я хочу додому.

– Керрі!

– Тут ми не вдома, – сказала вона. Він бачив її очі, блискучі, повні сліз.

– Керрі, потерпи ще трохи.

– Вже всякий терпець урвався!

І наче у сні, вона витягала шухлядки комода, діставала стосики носовичків, сорочки, білизну і складала все це на комод зверху, не дивлячись, просто брала в руки й складала. Це вже давно стало звичкою. Стане отак, витягне речі, постоїть мовчки, а тоді покладе все на місце і з застиглим обличчям знову лягає в постіль і думає. Він боявся: а раптом котроїсь ночі вона спорожнить усі шухляди й дістане старі валізи, що стоять коло стіни?

– Уїлле... – в її голосі не було гіркоти, він звучав тихо, невиразно, безбарвно, мов місячне світло, при якому було видно все, що вона [355]робила. – За оці шість місяців я вже стільки разів по почах говорила тобі це, що просто соромно. Ти тяжко працюєш, будуєш місто. Коли чоловік так важко працює, дружині не слід бідкатися й засмучувати його. Але я мушу виговоритися. Найбільше мені шкода дріб'язку. Навіть сама не знаю, якісь дурниці. Гойдалка перед ґанком. Плетене крісло-гойдалка. Вдома, в Огайо, сидиш літнього вечора, дивишся, хто пройде, хто проїде. І наше чорне розладнане фортепіано. І посуд із гранованого шведського скла. І меблі у вітальні... авжеж, вони громіздкі, достоту стадо слонів, і старі, я й сама знаю. І китайська люстра з підвісками, які дзеленчать від подуву вітерця. Отак сидиш на ґанку липневого вечора, балакаєш з сусідками. Все це дурниці, нісенітниця... так, дрібнички. Але чомусь тільки й думаєш про них, як прокинешся о третій ночі. Ти вже вибач мені.

– Та чого ти вибачаєшся, – мовив він. – Марс - чужинська місцина. Він і пахне дивно, і з вигляду дивний, і на доторк дивний. Я й сам про це думаю ночами. Ми ж бо приїхали з гарного міста.

– Воно таке зелене, – сказала вона. – Навесні і влітку. А восени – жовте й червоне. А який гарний у нас був дім, і який старий, господи, йому років вісімдесят, а то й дев'яносто. Я ночами, бувало, дослухалась, як він розмовляє, шепоче. Адже дерево сухе - поруччя, і ґанок, і пороги. Чого б не торкнувся – все відгукується. Кожна кімната по-своєму. А коли в тебе розмовляє весь дім, це наче родина, що зібралася вночі біля тебе й заколисує. Таких будинків тепер по будують. Щоб дім отак обжити, потрібні кілька поколінь. А ця хатина, [356] де ми живемо зараз, навіть не знає, що я тут, їй байдуже, жива я чи померла. І голос у неї бляшаний, а бляха ж холодна. В неї і пор немає, щоб усотувати в себе роки. І льоху немає, щоб складати припаси на паступний рік. І горища немає, щоб тримати там торішній мотлох і всяку всячину за попередні роки ще до твого народження; а без горища немає минулого. Якби в нас, Уїлле, було тут хоч щось із того, знайомого, ми б і до нового призвичаїлись. А нам тут усе, геть усе чуже, та й поки віку не звикнеш. Він кивнув у пітьмі.

– Я й сам думав про те, що ти кажеш.

Вона дивилася на місячні виблиски, що вигравали на валізах біля стіни. Він побачив, як вона простягла до них руку.

– Керрі!

– Що?

Він підвівся, опустив ноги на підлогу.

– Керрі, я утнув несосвітенну дурницю. Впродовж усіх цих місяців я чую, як ти злякано розмовляєш у сні, і діти не сплять, і вітер гуде, і Марс за стіною – оті висохлі моря і все інше... і... – Він затпувся, проковтнув клубок у горлі. – Ти мусиш зрозуміти, що я зробив і чому я так зробив. Усі наші гроші, які були на нашому рахунку в банку, геть усі паші заощадження за десять років, я витратив.

– Уїлл!

– Я викинув їх, Керрі, присягаюся, змарнував на ніщо. Думав потішити вас приємною несподіванкою. А зараз ось, цієї ночі, і ти, і ці кляті валізи на підлозі, і...

– Уїлле, – мовила вона, обернувшись до нього.- Отже, ми поневірялися тут, на Марсі, [357] заощаджували кожен гріш, а ти собі все змарнував за якихось кілька годин?

– Не знаю, – відповів він. – Певне, я таки дурень несосвітенний. Послухай, незабаром уже й світанок. Встанемо зарання. Підеш зі мною й сама побачиш, що я наробив. Я не хочу тобі нічого казати, побачиш сама. І коли це все дарма, то що ж, ось валізи, а ракети на Землю літають чотири рази на тиждень.

Вона не поворухнулась.

– Уїлле, Уїллс, – шепотіла вона.

-– Нічого не кажи більше, – попросив він.

– Уїлле, Уїлле... – Вона повільно хитала головою, ніби не вірячи. Він відвернувся, простягнувся па ліжку з одного боку, з другого сіла вона й довго не лягала, а дивилася на комод, де лежали охайні стосики носовичків, білизна, її біжутерія – все там, де вона залишила. Надворі вітер, забарвлений місячним світлом, здіймав сонний пил і виповнював ним повітря.

Нарешті Керрі лягла, вона нічого більше не казала, лежала холодна, мов нежива, втупившись у ніч, паче в предовгий тунель, чекаючи коли нарешті почне світати.

Воші встали, тільки-но розвиднілося, але в маленькому збірному будиночку стояла тиша. Вони всі – батько, мати й сини – мовчки вмилися, мовчки вдягліїся, мовчки поснідали підсмаженим хлібом, фруктовим соком і кавою, і ця мовчанка викликала бажання закричати, порушити тишу; вони не дивилися одне на одного, кожен стежив за іншим по відображеннях на поверхні тостера, скляного посуду, металевого начиння, де їхні викривлені лиця здавалися цієї ранкової йори відразливо [358] чужими. Нарешті відчинили вхідні двері-в дім увірвався вітер, що дме над холодними марсіанськими морями, де здиблюються і спадають лише примарні припливи й відпливи синього піску, – вийшли під голе, холодне марсіанське небо й подалися до міста, яке здавалося лиш декорацією ген там, у далекому кінці пустельного величезного кону.

– До якої частини міста ми йдемо? – запитала Керрі.

– До ракетодрому, – відповів він. – Але перш ніж ми прийдемо туди, я вам мушу багато чого сказати.

Хлопці вповільнили ходу і тепер ішли позаду батьків, прислухаючись. Батько дивився просто перед себе і, поки говорив, ні разу не глянув на дружипу чи синів побачити, яке враження справляють на них його слова.

– Я вірю в Марс, – говорив він неголосно. - Думаю, настане час, і він по-справжньому буде наш. Ми його переборемо. Ми тут обживемося. Ми не підгорнемо хвоста, не позадкуємо. Я це зрозумів одного дня, рік тому, коли ми щойно прилетіли. Чого ми сюди прибули? – запитав тоді я сам себе. А того, відповів я сам собі, того. Це ніби з лососем, щороку те саме. Лосось не знає, чого пливе туди, куди пливе, але пливе собі та й годі. Пливе проти течії річками, яких він не знає, по бистрині, перестрибує через водоспади і, зрештою, дістається туди, до того місця, де викидає ікру і гине, і все починається спочатку. Назви це родовою пам'яттю, інстинктом – як хочеш, але так воно є. Тому й ми забилися сюди.

Вони йшли у ранковій тиші, неосяжне небо пильно дивилося на них, і білі, мов пара, піски струменіли під їхніми ногами по новому шосе. [359]

– Ось ми й забилися сюди. А куди з Марса? На Юпітер, Нептун, Плутон і ще далі? Авжеж. Ще далі. Чому? Одного дня Сонце вибухне, мов дірявий казан. Бах – і нема Землі. Але Марс, може, й не постраждає; а якщо вій постраждає, то, може, Плутон уціліє, а якщо ні, то що станеться з нами, чи то пак, з нашими правнуками?

Він уперто дивився вгору, в ясне шатро неба кольору стиглої сливи.

– Ну, а ми тоді, може, будемо в якомусь світі, що має тільки номер – скажімо, шоста планета дев'яносто сьомої зоряної системи чи друга планета дев'яносто дев'ятої системи! І так далеко звідси, що, хай йому грець, і в кошмарах навіть не приверзеться! Ми підемо звідси, розумієте, втечемо кудись далі і виживемо! І тут я сказав собі: ага. Ось чому ми прилетіли на Марс, ось для чого люди запускають ракети.

– Уїлле...

– Дай мені закінчити. Це не задля грошей, ні. І не задля всяких видовищ, ні. Це все люди брешуть, вигадують самі собі різні причини. Розбагатіти, кажуть, прославитися. Заради забави, кажуть, щоб не сидіти на тому самому місці. А насправді всередині весь час щось цокає, як ото в лосося, чи в кита, чи там у пайдрібнішого мікроба. І цей годинничок, який цокає в кожній живій істоті, знаєте, що каже? Він каже: йди далі, не засиджуйся на місці, не зупиняйся, пливи й пливи. Мандруй до нових світів, будуй нові міста, щоб ніколи й ніщо не могло вбити Людину. Розумієш, Керрі? Це ж не просто ми з тобою прилетіли на Марс. Від того, що ми встигнемо зробити за своє життя, залежить доля всього людського роду. [360]

Це щось настільки грандіозне, що аж сміх і страх бере.

Сини, не відстаючи, йшли слідом, і Керрі йшла поруч – він це відчував, – і йому хотілося глянути їй в обличчя, подивитись, як вона сприймає його слова, але він стримався.

– Колись,-я тоді ще був хлопчиком, – у нас поламалася сівалка, а грошей полагодити її не було, – ми з батьком вийшли в поле й розсівали насіння руками; то це те саме. Сіяти все одно треба, бо інакше врожаю не збереш. Боже, Керрі, ти лише пригадай, що писалося в недільних додатках до газет: ЧЕРЕЗ МІЛЬЙОН РОКІВ ЗЕМЛЯ ОБЕРНЕТЬСЯ НА КРИГУ! І я, хлопчисько, ревма ревів, читаючи оті статті. Мати питає – чого це ти? А я відповідаю – плачу, бо мені шкода отих бідолах, котрі тоді житимуть. А мати каже - та не турбуйся ти ними. Але, Керрі, в тому-то й річ – ми таки турбуємося ними. А то б не забились аж сюди. Дуже важливо, щоб Людина з великої літери жила й жила. Для мене Людина з великої літери – це головне. Ясно, я не безсторонній, бо ж сам із цього роду-племені. Але коли й можна досягти безсмертя, про яке так полюбляють розводитися люди, то лише так – іти далі, засівати Всесвіт. Тоді якщо десь і недорід, ми однаково будемо з урожаєм. Хай на Землі хоч голод, хоч іржа. А на Плутоні чи деінде, у хтозна-якій місцині, котру заселять люди через тисячу років, пшениці вродять. Я просто зсунувся на цьому, Керрі, просто схибнувся. Коли я до цього додумався, то так розхвилювався, що мені хотілося схопити тебе, наших хлопчиків, кожного стрічного і всім про це розповісти. Але потім подумав – це, хай йому чорт, зовсім ні до чого. Бо, подумав я, [361] настане такий день чи ніч, і ви самі почуєте, як у вас усередині теж цокають ці годиннички, і ви все зрозумієте, і не треба буде нічого пояснювати. Звісно, Керрі, це надто високі слова і надто великі думки для такої маленької людини, як ото я, що й на зріст невелика, але, присягаюся, все це правда.

Вони йшли пустельними вулицями міста і прислухались до відлуння своїх кроків.

– Ну, а сьогоднішній ранок? – запитала Керрі.

– Зараз і про це скажу, – відповів він. – Якась частка мене теж поривається додому. Але решта каже: якщо ми підемо, всьому кінець. Отож я подумав – чого нам бракує найбільше? Того, до чого ми звикли. Речей'наших хлопчиків, твоїх, моїх. І я тут подумав: коли без старого не можна почати нове, то, господи боже мій, я скористаюся тим старим. Пам'ятаю, в підручниках з історії є таке: тисячу років тому люди, коли кочували з місця на місце, носили з собою вогонь - видовбували коров'ячий ріг, клали туди жарини, роздмухували їх цілий день, а ввечері на новому місці розпалювали багаття від тої іскорки, яку зберегли від рання. Вогонь кожен раз новий, але в ньому завжди є щось від старого. Отже, я почав усе обмірковувати і зважувати. Чи варте Старе всіх наших грошей? – спитав я самого себе. – Ні! Тільки те має ціну, чого ми досягли за допомогою Старого. Гаразд тоді, а Нове варте всіх наших грошей? Чи згоден ти вкласти все в те, що буде невідомо коли? – спитав я самого себе. – Так! – сказав я. – Якщо в такий спосіб я зможу перебороти оте, що штовхає нас назад на Землю, то я ладен жбурнути наші гроші в гас і тернути сірником! [362]

Керрі й сини зупинилися. Вони стояли посеред вулиці, дивлячись на нього так, ніби то зовсім не він, а смерч, що зненацька налетів, мало не звалив їх на землю, а тепер ущухає.

– Сьогодні вранці прилетіла вантажна ракета, – тихо мовив він. – Вона привезла дещо й для нас. Ходімо заберемо.

Вони повільно піднялися по трьох сходинках в порт ракетодрому, пройшли по лункій залі до камери схову – її зачинені на ніч двері саме розсувалися.

– Розкажи ще про лосося, – попросив один із хлопчиків.

Сонце вже підбилося високо й припікало, коли вони приїхали з міста в узятому напрокат ваговозі, який був напхом напханий великими й малими ящиками, пакунками й паками – високими, низенькими, довгими, пласкими; все було пронумеровано й чітко надписано: «Марс, Нью Толедо, Уїльяму Прентісу».

– Уїлле, – повторювала Керрі, – Уїлле... Ваговоз зупинився біля збірного будиночка, хлопчики посплигували вниз і допомогли матері вийти. Уїлл якусь хвилю посидів за кермом, а тоді повільно виліз, обійшов ваговоз і глянув на багаж у кузові.

Під обід усі ящики, крім одного, були розпаковані, речі лежали на дні висохлого моря, а вся родина стояла біля них.

– Керрі...

Він підвів дружину до старого ґанку, який стояв скраю.

– Послухай-но, Керрі...

Сходинки зарипіли, зашепотіли під ногами.

– Що вони кажуть, скажи мені, що вони кажуть? [364]

Вона стояла на старезних дерев'яних сходинках, занурившись у свої думи, і не могла вимовити й слова.

Він повів рукою:

– Тут – ґанок, там – вітальня, кухня, три спальні. Частину побудуємо заново, частину привеземо. Звісно, поки що в нас тільки й того, що ґанок, сякі-такі меблі для вітальні та ще старе ліжко.

– Всі наші гроші, Уїлле!

Він усміхаючись обернувся до неї.

– Але ж ти не гніваєшся? Подивись-но на мене! Ні, не гніваєшся. Ми все перевеземо сюди, хай через місяць, хай через рік. І вази з гранованого скла, і вірменський килим, який твоя мати подарувала нам у дев'ятсот шістдесят першому році! І хай собі сонце вибухає!

Вони дивилися на інші ящики, на яких стояли номери й написи: гойдалка перед ґанком, крісло-гойдалка з ґанку, китайські підвіски...

На сходи поставили вхідні двері з маленькими різнобарвними шибками, і Керрі подивилась у суничне віконце.

– Що ти бачиш?

Але він знав, що вона бачила, бо й сам дивився крізь кольорове скло. То був Марс, холодне його небо потеплішало, мертві моря запалали, пагорби стали схожі на купи суничного морозива, вітер пересував піски, наче жарини. Суничне віконце, суничне віконце, воно вкрило все довкола лагідним ніжним рум'янцем, виповнило душу й очі сяйвом нескінченного світання. Нахилившись до віконця, дивлячись крізь нього, він почув свій голос:

– За рік тут буде місто. З'явиться тіниста вулиця, в тебе буде ґанок, і друзі будуть. Тоді всі ці речі не так уже будуть потрібні. Але ми [365]почнемо з цього, з дрібниць, до яних ми звикли, а щодалі – то більше, і незабаром Марс зміниться так, аж тобі здаватиметься, ніби ти тут прожила вік.

Він збіг по східцях до останнього, ще не розпакованого ящика, обтягнутого мішковиною. Складеним ножем надрізав мішковину.

– Ану, вгадай, що тут? – спитав він.

– Моя кухонна плита? Пічка?

– Ніколи не вгадаєш! – він лагідно всміхнувся. – Заспівай мені пісеньку,- попросив він.

– Уїлле, ти зовсім з глузду з'їхав.

– Заспівай мені пісеньку, варту всіх отих грошей, що в пас були та й загули, – і дідько їх бери! – мовив він.

– Таж я нічого не знаю, окрім «Дженні, Дженні, моє серденько...»

– От і співай її, – сказав він.

Але вона ніяк не могла почати. Він бачив, як безгучно ворушились її вуста, як вона намагалась заспівати – та дарма.

Він рвонув мішковину, засунув руку всередину, мовчки помацав там і почав наспівувати сам; нарешті знайшов те, що шукав, і в ранковому повітрі пролунав чистий акорд фортепіано.

– Ось так,-сказав він. – Тепер заспіваймо що пісню від початку до кінця. Всі разом! Даю сам тон.

Переклад Євгена Крижевича

Джерело: Р.Бредбері. 451 за Фаренгейтом. К.: Веселка, 1985. 368с. – С.: 196-366.

© Aerius, 2004