Роман МАЦЮК

Дещо про лексику „Польових досліджень з українського сексу“

1996

Згода (Київ)

ISBN 5-7707-8649-3

Книжечка пані Забужко зачіпає декілька тем, аж так серйозних, і розкриває їх настільки глибоко, що поспіхом читати її не варто. Те, що розповідь провадиться в інтимному плані, лише підсилює сприйняття. Мені особливо імпонує теза, що любов (якщо ми домовимось щось розуміти під цим словом) може бути тільки одна. Пустку в душі заповнюємо змалку. Якщо її заповнити коханням до ідеї (релігійної, національної), тоді іншим живим і неживим предметам та ідеям в подальшому нашому інтимному житті випаде така доля, що ми їх любитимемо в термінах первинного кохання. Наприклад, Бога – тільки українського, або навпаки – в українській ідеї бачити тільки загально-християнську мораль. Любов – це туга за недостаючим. За тією половиною, чи якоюсь частиною, яка має доповнювати брак власного. Брак довершення. „Ми закохуємось не в мужчину, а в національну ідею“ (104)[1] – ці слова вартують глибокої психоаналізи. З любові, звичайно, і ненависть. Ненависть становить проблему для серомудрих проповідників аме­ри­ка­ні­зо­ва­них „людських прав“. Чи ненависть до кровопивці є моїм людським правом, якщо я себе не мислю людиною поза своєю етнічною суттю і призначенням? Чи ця ненависть не порушує „людських прав“ Сатани в образі етнічного гнобителя? Оце тема для ризиковних філософських екскурсів волюнтаристського постмодернізму, а не благі інсинуації ожи­рі­ло­го від розпусти західного інтелектуалізму на жендерну чи педерастичну тематику. Стукач КҐБ закохується в „підопічну“ Українку – це вже хрестоматійний приклад, переказаний мені батьками десь в п'ятирічному віці, – книжечка помережана подібними, майже при­ва­т­ни­ми для читача бувальщинами, переживаннями, випадками, проблємами, про які, якщо не переживав особисто, то принаймні не раз чув від однодумців чи друзів. Не хотіло‑б ся, щоб інтим спілкування з Автором спохаблювався придуркуватою лексикою. Незважаючи на повторні заклинання на звороті титульного аркуша та в передньому слові від Автора, що, мовляв, „авторка наперед відмежовується“ і т. д., читач впадає в блуд пошуку здорової думки Автора серед мережева суперечливих душевних мук персонажів (як і в кожній книзі) і пробує (з великим трудом) хоча‑б умовно відділити спілкування з Автором від звичаєвих прибамбасів героїні. І не є йому „як кажуть Французи“ соромно, бо „погано він про це“ не думає (6). Тим паче, що „рясні дармовиси-сережки“ разом з „високою беззахисною шиєю“ (101) змушують читача раз у раз кидати погляд на світлину авторки, поміщену на четвертій сторінці обкладинки. Гострий динамізм мови, якою написаний роман, зовсім не потребує підсилення бридкими висловами. „Несподіваний промельк ясного побажання… прилюдний оргазм, от як це називається, але захоплює публіку… навіть коли слів ніхто не тямить“ – так сформульована думка звучала‑б значиміше, аніж те саме речення, засмічене лексичними каменями спотикання на кшталт „вставляє публіку“ замість захоплює або паразитичним „ні фіґа“, приклеєним до вже й без того виразного не тямить. Я дуже ціную орґазм, а прилюдний орґазм ще раз свідчить про те, що людина є істотою соціяльною і компанійською, так само, як і секс в товаристві. Не бачу нічого гидкого в діленні приємністю та задоволенням з ближнім. Зате, коли Автор підпадає під вплив вульґарної лексики північного дикуна і етнічного неприятеля – то це дійсно переповнює моє єство неконтрольованою люттю і заважає зосередитись над змістом читаного. Губиться сприйняття, всю увагу поглинають незрозумілі вирази „вставляє“ і „ні фіґа“, останній з яких тим разом переносить уяву в область солодких гастрономічних імажинацій про фініки, фі­сташ­ки і подібні заморські марципани (15). Ще приклад: „…а що не вийшло нічого, то чесніше буде здати (кинути? – кацапізм) карти… далі буде ще гірше: просвітку не видно, а сили вже не ті: не дівка ж бо“ – знову Автор псує зрозумілу думку непотрібним вставлянням гострих і бридких порогів: „ні фіґа не вийшло“ (це вже вкотре!), „буде ще хрєновіше“, „не дєвочка“ (замість дівка). Чи для того, аби збурити плинність прочитання тексту?

Так, за всяку ціну намагається Автор усунути свою особу зовсім. Не вдасться, дорога. Надто серйозні речі, як на персонаж простенької філософуючої поетеси з обмеженим запасом побутової лексики, браком класичної ґімназіяльної освіти та базарними зацікавленнями з убогого набору примітивно „струйової“ змосковщеної „богеми“. І бачить, і відчуває читач дуже добре – глибину та різноманітність проблем… та не може і не хоче з'інтеґрувати багатий світ Автора з примітивізмом словникового запасу героїні. Бо лайка – це є примітивізм мовлення. Що таке лайка? Для мене непристойною лайкою є побутові неологізми прищелепкуватого покоління зкацапізованої „богеми“. Можна бути ґеніяльним малярем і не вміти висловитись хоча‑б на рівні вуличника з освітою початкової дво­к­ля­со­вої державної цісарсько-королівської австріяцької школи. Це не є псевдовікторіянське вдаване святенництво за­гу­мін­ко­во­го га­ли­ча­н­сь­ко­го мораліста. Я здаю собі справу, що українська літературна мова на жаль не виробила звичай­но­го слова для означення простої дії засаджування чоловічого статевого інструменту до відповідного отвору в жіночому тілі. Дії, яку щоденно сповняють мільйони Українців. Я не вважаю лайкою відповідне, хоч і запозичене від Кацапів, слово. Так само не вважаю лайкою натуралістичну передачу інтимного діялогу двох осіб в постелі. Зате вважаю не­при­пу­с­ти­мою лайкою, і не бажаю, щоби моя героїня, а нею є Автор, так ви­с­ло­в­лю­ва­лась:

пшла вон (щезни) 12; вставляти публіку (захоплювати) 15; йолки-палки (таж, але‑ж, хай‑же йому грець) 82 – слово-паразит; кайфувала (насолоджувалась) 38, зу­с­т­рі­ча­єть­ся два рази; не бозна-який кайф (приємність) 104, зустрічається три рази; шмарувався трьопом (базіканням), фрашками-придабашками (приповідками) 57; побратимство довбане (гиряве, хиряве, хирне) 63, довбана patria 32; Европа довбана 24, довбана загорода 8; мать його за лапу (?) 18, 63, 93, 118, 129; ніяк не в'їду (не втямлю) 86; якого хріна (до холери) 95. Нехай‑би краще подібним чином висловлювалася її (авторки) героїня. Властиво, на кого розрахована книжка? Той, хто в стані зрозуміти різнопланові переживання героїні і коментарі Автора, мусить мати певний інтелектуальний рівень. Інтелектуалу ж вадитимуть примітивні вибрики змосковщеного слєнґу. І він за­су­м­ні­ва­єть­ся в природності образу героїні, яка, окрім благої московської лайки наче‑б то виказує не малу інтелектуальність, розвиненість, різносторонність… Парадокс полягає в тім, що, коли, наприклад, Шевченко не може повною силою звучати р΄осийською мовою, так само, як і народна пісня, – то роман Оксани Забужко звучатиме бездоганно кожною мовою, окрім української – кацапський слєнґ в будь-якому перекладі автоматично перестане бути кацапським!

Визнаю, дуже умовно, та все‑ж, якось інтуїтивно, вдається відділити пряму мову героїні від її мисленних монологів до себе і від розмірковувань Автора, вкладених у ці монологи начебто від імені героїні. Переживання героїні, її розмова подумки з собою мали‑б оформлятися більш значимою лексикою, аніж вдаване чи звичне вже підігравання назовні під сприйняття недолугої чи інтелектуально незрілої і вічно п'яної „богеми“. В противному разі гріш ціна її переживанням і не варт вона сама (героїня) не лиш співчуття, а навіть прочитання. Подамо (далеко не повний) перелік лексичних одиниць власне героїні, який, хотіло‑б ся думати, свідчить не про її духовні чи інтелектуальні вартості, а швидше про недоліки середньої освіти, які можна виправити, хоча… хто там її знає:

здати карти (скинути, відкинути, кинути карти) 9; хрєново, хрєновіше (зле, гірше) 9, 97; дєвочка (дівка) 9; йолки-палки (гей) 72; йо-майо (ай-я-яй) 105; валяй тепер (вали) 76; кльово написалося (влучно) 77.

Мене не разить натуралізм. Хоча… Є рація в такому бажанні, аби писане слово звучало трішечки вище, аніж дійсне, мовлене в житті слово. Хай‑би читач тягнувся… Голий, адекватний натуралізм навіває нудьгу. Інтеліґентний читач і так здає собі справу з того, які ми є в житті огидні. А неінтеліґентний – або не читатиме, або просто не розумітиме, про що йдеться. A propos, книжечка взагалі не розрахована на читача, який не володіє латинськими приказками, англійською та французькою мовами. Протиставлення „де я, там і буде вітчизна“ латинському „ubi bene, ibi patria“ (де добре, там і вітчизна, 32) втрачає сенс без перекладу. Цікаво було‑б перевести статистику, скільки з‑поміж читачів сягало по словник крилатих виразів, наштовхуючись на подібні фрази в тексті „бестселлєра“? Як і наступні:

stud-woman (рас΄ова жінка) 30 – неочевидний переклад вимагав‑би пояснення – за умови поваги до читача;

fin-de-siθcle 47 – не кожен читач, навіть знайомий з французькою мовою, зрозуміє, що „кінець століття“ іще може означати „сутінки віку“… а чи що собі там іще придумає придуркувата філософська „богема“?

В усякому разі, Автор завоював‑би більше симпатії в інтеліґентного читача, якби протиставив свою лексику до лексики героїні. Якщо‑би Автор розмовляв иньшою мовою, як героїня, то його монологи і сприймалися‑б серйозніше, особливо там, де йдеться про сексопатологічну тематику. А жаль, бо гли­бин­ність думки відчувається на кожному кроці, та вона нівелюється лексикою тієї‑ж проби, що і лексика недоосвіченого і недовихованого товариства героїв роману. На скільки Автор ідентифікує себе (на наш превеликий жаль) з героями п'яної „богеми“, можна уздріти з порівняльної таблички:

натуралізм мови автора

натуралізм мови героїні

натуралізм мови героя

цитати з лексики „богеми“

ні фіґа (нічого) 38
ні фіґа (зовсім) 15

ні фіґа (нічого) 9

 

 

 

ні фіґа собі історійка (нічого собі) – вираз моторошного ошелешення 112

ні фіґа собі (нічого собі) – вираз захоплення 55

 

ні фіґа собі заспів (вираз сарказму) 103

Відтепер і назавше? І зараз же збирається на плач… М-да, ні фіґа собі (поганенько, зле) 98/99 (тут дефект поліґрафії – гляди електронний варіянт роману)

 

 

на фіґ варте (до дідька) – слово-паразит 24

на фіґ (геть) 12

 

 

пішов на фіґ – не українська лайка 27

 

 

 

на фіґ ніким не зауважені – слово-паразит, ніяких емоцій насправді не підкреслює, хиба що примітивізм мовця 32

 

 

 

фіґ з ними (шляк, дідько з ними) 47

 

 

 

фіґ підробиш (дзуськи) 90

 

 

 

на фіґ (пощо) 93

на фіґ їй здався (пощо) 93
на фіґ його таке й писати (пощо) 73

на фіґа (пощо) мені ті музеї 93
все тут тобі «на фіґа» 57

 

вставляє публіку (захоплює, проймає) 15

 

як би це тебе вставило (настромило, пройняло, вдовільнило) – запозичення з лексики звичайного злягання

ну ні фіґа собі, лини-но ще, кому лимончика (цитринки), уф, кайф, здається, вставило (всадило) 74 – запозичення з лексики паранормального (анального) злягання

ой блін (лишенько) 52, 93

мислитель, блін (бач), знайшовся 58

ну блін ваще (?) – вираз захоплення 55

блін,… (холєра) – ввідне (впроваджувальне) слово 47

він пахнув, блін, життям ­– абсолютно паразитичне слово 102

во блін (ось так) 84

 

 

блін, ну звідки мені знати? 139

але ж ми, блін, таки недарма рєбята з крутим творчим потенціялом 117

 

 

 

обидно, блін (образливо, хай йому грець) 105

 

 

тобі, чувак (хлопче) 52; ні, чувак 58; кльова чувіха, як сказав би той чоловік 59 – автор дає себе втягнути у лексику зле вихованого напів-письменного героя та недовченої „богеми“ і тим втрачає на довірі читача

 

кльова ти чувіха 48

кльова чувіха (знаменита лярва, моцька) 49

у кльових умовах 72

який то він кльовий 43 – жаргонне підігрування, тим разом – з боку героїні

 

 

 

а слабо було дописати, до кінця додумати – слабо? (несила) 76

тобі слабо сказати (брак відваги) 66

 

волочить у койку (до ліжка) 84

до всякої койки 71

 

 

обставили як дєвочку 126

дєвочку із мене зробити хочуть 10

 

 

 

Я вдячний Авторові за усунення будь-яких ілюзій щодо перспективності та потенції „найупитішої компанії“ української молодої митецької „інтеліґенції“ (90). Розбещений образ „надії нації“ змальований в багатьох місцях роману і найкраще характеризується олігофренічною лексикою недовченої „богеми“:

натуралізм мови героя

цитати з лексики „богеми“

нагружати (начиняти) 48 – кацапізм

понятно? (втямила?) 10, 26 – кацапізм

 

окрутимось 52 – збочена і мало зрозуміла термінологія гидких розбещенків із середовища з'алкоголізованої і згнилої „богеми“

 

дивись, який дзен… 66 – порожнечу національного зубожіння заповнюється чужинецькими вигадками.

на хера (пощо) я сюди їхав (приїхав) 11

 

перестань мене підйобувати 11 – т΄ому, хто живе українським болем, цей суто кацапо-совєтський зворот не вирветься з уст: мат матові не рівня, тому не віриться, що герой був „першим готовим“ Українцем! (33)

 

ах суки (засранці); падли (паскуди) – вирази захоплення 55

 

валяй, нарізай (вали, тни вже) 58

 

а кого це валить? (зачіпає) 115

 

Я також вдячний Авторові за відкриття, що плятонічна любов і еротична похіть фактично злиті в одному прагненні, ім'я якому – libido, або‑ж бажання жити. І я повністю погоджуюсь із тезою, що заперечення цього libido українською греко-католицькою церквою зламало свого часу хребет українській націоналістичній інтеліґенції, позбавивши її пристосованости до нинішнього світу („католицький цензор“ 137, „галицька стара панна“ 136, „Чорнобог“ 19 і „чорнокнижник“ 49). Взагалі, сексопатологія на­ціо­наль­но-па­тріо­ти­ч­них змислів (відчуттів – для совкових анальфабетів) описана бездоганно і не викликає найменших заперечень. А от щодо совковости в лексичних наставленнях Автора – то викликає подив його згірдна постава щодо діяспорного „синтаксису“ нью-йоркської „Свободи“ (61) Не втом­лю­ва­ти­му Читача переписуванням довгих подвійних цитат з міркувань пані Забужко. Скажу одне – вихований совковою школою коректор ніколи не зрозуміє ані пафосу ані урочистости рафінованої української мови – тієї, що не калькує рабоче-крестьянского примітивізму вульґарної каламарщини совкової журналістики. Для Читача, котрий‑би все-ж зацікавився відповідним уступом в книжечці, пе­ре­пов­не­ним обуреними коментарями на адресу діяспорної синтакси, зауважу, що з синтаксою там все є в по­ряд­ку – підмет можна опускати в українській мові (на одміну від англійської).

Від перечитування друкованого слова читач мав‑би одержувати ще одну насолоду: приємність од звучання музики добірної лексики, – в усякому разі поза рамками натуралістичних діялогів чи монологів. Зрештою, мова є настільки багатою, що навіть недолугість героїв можна пробувати подавати у вишуканий спосіб. А тим паче в тих місцях, де читач прагнув‑би увійти в духовний контакт з Автором. Перелічимо скази, які вадять такому контактові.

-          З боку Автора:

живе в Києві (мешкає у Київі) – це з анотації, але ж Автор з нею знайомилась!? 2

джус (сік) 7

раковина (злив, мушля) 8

голлівудські ґаї (хлопаки) 9

не лишилося (залишилося) 12

передчуття не заводять (не зводять, не хиблять) 14

ну, положим (скажімо) 15

на крутих поворотах (на закрутах) 15

тобі, кобіто (жінко) – далеко не всі полонізми, навіть поширені серед галичан, справляють приємність читачеві 16

проститутка (повія) 16

з голою лампочкою (жарівкою) 21; безужиткові лампочки – фантастичне поєднання галицизму з кацапізмом 60

моє, ах розтуди ж його, (куди?) каторжанське життя 23

недурно розпочалося (незле) 23

сосок (пипець) 29

ад (пекло) – цей архаїзм жодних емоційних переваг не має 30

нніт (ні‑ні, аж ні – московське ннет) 30

йолки-палки (до дідька) (хай йому грець) – слово-паразит 30, 96, зустрічається шість разів

та йолки… (ох…) – вставне слово 50

тебе трохи розпружило (відпустило) 34

розвернуті лицем (повиставлювані) 35

аристократка забацана (зафайдана) 39

авта по гаражах зіпали кволо (цитата з вірша) – у слові „ґараж“ слід уважати на першу літеру, а слово „зіпати“ значить „сильно кричати, горланити“ 41

хрін з ними, з харчами (пес із ними, лихо іх бери, ті харчі) 44

на безбач (наосліп?) – неологізми добрі, коли їх значення очевидне 47

не приведи Господь (не дай, Боже) 58

полтинник (пів-віку) 58

од Атлантики до Пасіфіку (Пасифи(і)ку) 61

сюд-туд (тут і там) – русизм сюда-туда 61

не зразу (не одразу) 62

алкаші у проплішинах (п'янички з пролисинами) – тут конфлікт автора з московсько-українським словником 63

не то дозволяється, а й заохочується (не те що…) 63

як показалося (виявилося) потім 73, 126

схвачений порошею падолист (прихоплений) 73

сустави, за зиму завмерлі (суглоби) – цитата з вірша 76

незапотребовані листи (неспитані, неспотребні, залишені, позоставлені) 78

в Хелмі була пересадка (в Холмі) 80 – вживаємо українську топоніміку

все лишнє (зайве) 82

попалась (піймалась) 85

кукла на шнурку (ляльки вистачило‑би) 88

поклав трубку (слухавку) 102

пройтися (перейтися) 112

світлофор за світлофором (світл΄а за світл΄ами) 112

безумна ніч (шалена) 114

маленьких розиграшів (розигрів) 116

недвижною скіфською бабою (нездвижною, незрушною, непорушною) – намагаємось уникати синонімів, які не різняться від московщини 116

мелькають клініки і тюрми (миготять) 126

-          З боку героїні:

провітрити (перевітрити) 12

розплачуватися (платити) 58

яросною силою (несамовитою) 71

сходила постриглася (пішла підстриглася) 97

просік (утямив) 102

-          З боку героя:

квартира (помешкання) 11

збігай принеси (скоч і принеси) 11

ключа здав (віддав) 11

звозити на замок (завезти) 15

 

Нахабна експансія кацапщини до свідомости українського письменника і її обезвладнююча, „цементуюча“ функція досконало охарактеризована на 31й сторінці книжечки. У вступі авторка звіряється, що чорнова версія була роздана друзям задля розумних порад. Чому друзі злегковажили кацапізми? Не знайшлося жодного, хто володіє звичайним олівцем і завдав‑би собі клопоту де-не-де та й щось-там попідкреслювати? Не повірю, що перераховані вище кацапізми внесені навмисно. І не повірю, що Автор у такий спосіб висміює героїв. Надто примітивно-змосковщеною звучить їх мова – аж до гидотности. А тим часом, Автор їх любить, і десь навіть шанує (36): „той чоловік грав без правил, точніше, грав за власними, як правдивий кантівський ґеній, в його силовому полі пробуксовувала будь-яка передбачувана логіка подій, так що був він сам собі „the land of opportunities“…

До великих перемог Автора належиться зарахувати переконливе доведення тези, що жінка теж є людиною, і може підлягати таким самим проблемам та комплексам, які частенько переслідують мужчину. Не слід думати, що чоловічий шовінізм є вродженим. Ні! Образ жінки, який коротко характеризується чотирма словами – ненаситність, хтивість, перманентна готовність бути взятою і безжалісна вимогливість – не є продуктом хворої уяви мужчини, а формується суспільством свідомо в незчисленних посібниках з мистецтва видобуття орґазму та сценах багатократного пролонгованого статевого акту в позах, доступних тільки професійним атлетам. Не можу уникнути спокуси звинуватити в такому стані речей і саму Жінку, бо ось: „жінка: витка рослина, котра без прямостійної підпори - без конкретного обличчя живої любові - опадала долі й зачахала“ (22); „мене вмить припекло чистим, як високий музичний тон, зарядом такого потужного еротичного заклику, що плоть тут-таки відізвалася збудженим набряканням…“ (19); „зразу (одразу?) втямив, що – все, кінець, викручено контакти… могутній тваринний заклик його тіла зів'яв, скрутився, став швидко-швидко вичахати…“ (20) – як мислити про жінку, що так підступно, а, найважливіше, лукаво і брехливо поводиться х мужчинами?; „пішов нафіґ, імпотент нещасний“ (27); „всмак трахнули“ (37) – sic!; „то була нагота зумисна й образлива, та, котрою не спокушається, а демонструється зневагу…“ (43). Чи при подібних замороках є підстави дивуватись, що „крім статевих органів тебе в мені більш нічого не цікавить“ (13)? При надмірі подібних претензій що залишається затурканому мужчині, як не плекати переконання, ніби „коли у тебе – стоїть, і не зразу (одразу?) кінчаєш, то ти вже й князь…“ (86). Тим більшим досягненням Автора є враження, яке залишається після прочитання роману – що Жінка має право на вирозуміння, а дворушна заплутаність жіночих відчуттів далеко не завжди породжена розбещеною вередливістю.

Поширеним серед певного кола читачів є переконання про „бабськість“ роману. Очевидно, під таким означенням слід розуміти хаотичний ідіотизм примітивних відчуттів жінки, які не піддаються не тільки клясифікації, а навіть будь-якому розумному поясненню. Відчуттів, тим безглуздіших, чим бурхливіших. Цього в книжечці якраз небагато. Інакше її неможливо було‑би перечитати. Але одна нить „бабськости“ все‑ж пронизує роман. Претензія до цілого світу… Слово, од якого вивертає нутрощі навіть у найоб'єктивнішого читача. ОБИДНО. Не прикро, не образливо, не сумно, не кривдно… ОБИДНО, БЛІН. „Ідеологія“ прокуреної „блядки“, котрій винен увесь світ. Не повії, а саме внутрішньої курви, яка з нахабністю зіпсутої розбещеним вихованням панської дитини еґоїстично і абсолютно щиро уважає, що Господь створив світ виключно з метою вдоволення її макабристичних з точки зору елементарної логіки примх. Бабськість навіть не базарна, а швидше рівня перукарного салону: „З‑замахали… говорила, травлячи післясмак чергової обиди“ (10); „стала читати, з обиди і розпуки“ (16) – в цьому місці при прочитанні роману мені зробилося особливо неприємно, бо йдеться про ображене національне почуття, а не якусь дурнувату „бабськість“; „тобі з чоловіком добре було? – дуже! – рубонула зопалу щиро, як ляпаса відважила: сил уже не ставало примилятися, глитаючи обиду за обидою“ (43); „Обидно. Піти на ґанок перекурити все це діло?…“ (105).

Читач уже помітив, що ми не соромимося ані тут, ані в книжечці, про яку мова, адекватних виразів, які можуть здатися „нецензурними“ декотрим фальшивим моралістам. Щоб лиш вирази ці були доречними. За приклад процитую один відступ, який, нам так видається, ідевльно в концентрованій формі містить до половини всієї сутности роману: „нас ростили мужики, обйобані як-тільки можна з усіх кінців, що потім такі самі мужики нас трахали, і що в обох випадках вони робили з нами те, що інші, чужі мужики зробили з ними? І що ми приймали й любили їх такими, як вони є, бо не прийняти їх – означало‑б стати по стороні тих, чужих? Що єдиний наш вибір, отже, був і залишається – межи жертвою і катом: між небуттям і буттям-яке-вбиває“ (149). Браво! Але є й иньший вибір: втоптати в землю чужого ката! Вже пора перестати безпідставно скидати вину на старенького батька. Добре, що хоча‑б передали батьки нам чуття справедливости і свідомість правди. А вже донькам годилося‑б, замість претендувати на відзнаку „за кількість українізованих койкомісць“ (33) підраховувати трупи вихолоштаних ними чужинців – щось подібного я пригадую з жорстокої історії народу „міфологічних велетнів… з синюватим, проти оливкової засмаги, відливом зубів,… розкішних бардадимів се­міт­сь­ко­го типу“ (83). Донька Українця, доля якої ще перед народженням зостала занапропащена пануючим укра­їно­жер­ним режимом, повинна‑би полегшити свої страждання, – спричинені злиденно-духовним животінням, – мрійливими образами потоків крови, які у відповідний час потечуть з бісівського тіла бандитського „истеблішменту“ інтерівської України – замість горювати з українського „небуття“ (46), спокушувати себе заздрісним спогляданням золотого дощу та слави, що спадає на задрипаних представників чи то українського запроданства (67), чи зарозумілої ка­цап­щи­ни (31), чи знов богеми „вільного світу“ (36–38, 95–96). Та й чи є той світ вільним?

Талант Автора ґеніяльно наповнює душу кожного читача глибоким оптимізмом і потягом до життя, цього самого libido, коштом самої лише останньої сторінки роману. Та цей оптимізм не був‑би таким переконливим і глибоким, якби не повнота катарсису душі героїні, втомленої маскуфільним мазохізмом бездонних глибин віктимної поведінки (103)… І ось завершальний акорд останніх уступів переконливо кричить, що все те дурня і не вартує нашого здоров'я та нервів. Чи те саме скажемо і про мої-тут зауваги?



[1] Всі сторінки цитуються за виданням 1996го року.