Ольга Мак

Жаїра

Історичний роман з бразилійського життя

Другий том:

На волі

1958

Накладом Видавництва «Гомін України».

Торонто, Онтаріо, Канада

Бібліотека Видавництва «Гомін України» Ч. 9

Обгортка роботи Б. Стебельського

Printed by “Homin Ukrainy” (Ukrainian Echo) Publ. Co. Ltd.

Copyright

Перші кроки

— Втомилася дуже, доню?..

Жаїра гнівно роздуває ніздрі, нетерпеливо знизує плечима і, навіть не глянувши на Сабію, простягається на високо вимощеній постелі.

Дурне питання! І навіщо його повторювати кілька разів на день? Адже й так видно, що вона не просто втомлена, а виснажена до краю. Оця проклята мандрівка через ліси, де людина почуває себе так, ніби її зав’язали в мішок з колючим хабаззям*; оці виверти й коріння під ногами, ця постійна настороженість перед усякими небезпеками, і цей страшний тягар на душі — чи ж це мало? Дівчина схудла, ледве ногами пересуває, пристає, а мати все питає, чи вона не втомилася? Діставши відповідь, або ні, починає зовсім непереконливо потішати, що терпіти вже недовго, що вони скоро прийдуть кудись і там усе вже буде добре. А куди прийдуть? Чим буде добре?

— Жаїро, я розітру тобі ноги, хочеш?

Дівчина мовчки обертається горілиць і на знак згоди підставляє матері спочатку одну, а потім другу ногу. Сабія обережно стягає черевики, обтирає вогкою ганчіркою ступні доньки, намащує їх жирною мастю і починає масажувати. Вона знає, що ці масажі справляють приємність доньці, і тому пропонує їх при кожній зупинці. Мій Боже, Сабія зробила б не знати що, щоб тільки облегшити своїй єдиній дитині мандрівку, щоб прогнати смуток з її чола, щоб привернути веселість того незабутнього першого ранку після втечі з рабства. Але Сабія не знає причини смутку доньки, не може вгадати, чого саме їй потрібно, тож бодай розтирає їй ноги. Жаїра тоді робиться якоюсь спокійнішою лагіднішою, і це вже тішить Сабію.

Весело потріскуючи, розгоряється багаття, на західній частині неба погасають в останніх відблисках сонця перісті хмари, щось тихенько оповідає перлистим голосочком поблизьке джерело, а сонний уже ліс починає загортатися величною тишею. Сабія пестливо приговорює до доньчиних ніг, поза багаттям червоною тінню нипає* Пірауна, а Кумаже з Арусаві десь над берегом ріки білують на вечерю впольовану дику козу. У височині з’являється перша зірка, і Жаїра, помітивши її, пригадує собі легенду про Кунумі Маніпуера Ґвара...

«... І лише коли вони прийшли до Сантосу, і Сімон показав молодій полонянці всі свої добра й багатства, вона змінила ненависть на любов та погодилася стати дружиною сеньйора де Са»...

Жаїра далеко від думки, щоб осуджувати «Найкращу Зірку», навпаки, вона вповні її розуміє. Котра ж би жінка не прихилилася до лицаря, який, взамін за нужденне животіння в тростяній оці1 серед дикунів, давав справжнє життя заможної пані? А ось вона, Жаїра, навпаки, мусить зректися мрії про таке «справжнє життя» й засуджує себе на животіння в індіанській оселі.

У дівчини тужно щемить серце, коли уявляє собі своє майбутнє, і тепер їй зовсім незрозумілими стають радість і щастя, з якими зустрічала перший ранок своєї волі.

Їхній човен загнало сильним вітром далеко від берега на схід, і там вони висадилися на безлюдний острів, щоб перечекати бурю. Над ранком стихло, і стомлена Жаїра заснула Коли ж зійшло сонце, Пірауна збудив її й радісно заговорив:

— Вставай, Жаїро, і подивись, як гарно! Ось тобі сонце, ось — небо, ось — море, ось — ліс. І все твоє! Бери його, скільки хочеш, і тішся, бо ти вже вільна! Уга-га-га-гей-гей-гей!..

І Жаїра справді тішилася, справді відчувала себе власницею сонця, неба, моря, лісу — цілого всесвіту! Вона скакала по березі разом з усіма, вигукувала на цілі груди: «уга-га-га-гей-гей-гей!», а потім, купаючись, кидалася від батька до матері, від Кумаже до Арусаві, хапала їх за шиї і перекидала у воду. Від Жануарії — похресниці шляхетної донни Ізабелли Ґабрієль де Лара — не лишилося нічого. Сонце й море сполоскали з неї поволоку цивілізації, вилущили її з усіх суворих приписів добре вихованої панни й повернули її пралісові. Тепер вона була лише дикункою-індіянкою Жаїрою. Вона по-дикунському раділа, по-дикунському вигукувала й була щасливою, щасливою!..

Бавилися всі п’ятеро, мов діти, і навіть завжди похмурий та зосереджений Арусаві весело порскав, спльовуючи солону воду, і показував свої щербаті зуби, що заступало в нього сміх.

Голодні, як вовки, але бадьорі й відсвіжені, присіли по купанні до великого мішка, який дбайлива Сабія заздалегідь напхала всяким їстивним добром, і їли довго, завзято, з насолодою.

— Чи й наші пани вже снідають? — обізвалася Сабія.

— Ге, коли їм сьогодні снідання смакує — хай мене мавпа оближе! — негайно відгукнувся Кумаже, вишкірившись пилками своїх зубів.

— Хто втратить нараз п’ятеро своїх найкращих рабів — втратить неодмінно й охоту до їжі, — переконано сказав Арусаві й запхав при цьому в уста цілий кукурудзяний балабушок величини доброго постола.

— До ста чортів!!! — схопився Кумаже, наслідуючи дона Ґабрієля. — Маврикіє, Жвоне, Васко! Сідлайте коней, випускайте собак — треба їх дігнати!..

— Іга-га! Іга-га! — заіржав він, удаючи коня.

— Гав-гав-гав! Гав-гав-гав! — став накарячки й почав нюхати землю. — Був дощ, і ми не чуємо запаху слідів, Гав-гав-гав! Що тепер робити?..

— Піймайте мені мою Жарі, мою рабиню! Давайте її зараз же сюди!

Кумаже то ставав на ноги, то плазував на чотирьох і так уміло представляв сцену, що решта товариства зі сміху качалася по траві.

— А хвіст? Де твій хвіст? — спитав Арусаві. — Кінь і пес мусять мати хвіст.

— До ста чортів! Я забув свого хвоста! Де ж він? Ага, ось!..

І Кумаже зірвав очеретину з шовковистою китицею на верху, приклав її до того місця, де повинен був бути хвіст, а тоді продовжував свою гру. Правда, стояв уже не «на чотирьох», а лише «на трьох», бо однією рукою мусів притримувати очеретину, але це нічого не шкодило. Вдаючи коня, він спускав свого імпровізованого хвоста вниз, удаючи собаку, задирав його вгору, або крутив ним, як млинком. Він корчив плаксиво-розгублені гримаси, як донна Ізабелла, підкочував очі під лоба, як Анна-Марія, тупав ногами, як дон Ґабрієль, а врешті змучився сам і змучив усіх надмірним сміхом.

— Вернись назад, Арусаві, і переконайся, чи не є там усе так, як я показував, — сказав накінець. — Коли не так — то хай мене мавпа оближе!

— Я не хочу вертатися назад, — відповів Арусаві, — але, коли ти хочеш, я можу також показати, що з тобою зроблять, як нас упіймають...

Це не був тільки жарт, а й пересторога, важливість якої всі зрозуміли без дальших пояснень. Тому зараз же човен витягнено далеко на берег і добре замасковано, жарти й вигуки припинено.

— Поховайтеся добре всі й лягайте спати, — наказав Пірауна. — Я лишуся сторожити. Потім сторожитиме Арусаві, а на кінець — Кумаже. Ідіть.

Вибравши добре місце, всі, крім Пірауни, полягали на відпочинок у холодочку. Жаїра, поклавши голову на рам’я матері, заснула твердо й солодко, а коли прокинулася, сонце вже стояло добре з полудня.

Непривичний у таку пору сон розслабив її, розморив і лишив по собі почуття досади та пригнічення. Хотіла скупатися, але Арусаві остеріг її, що по морю сновигають рибальські човни, тож можуть помітити. Батько й Кумаже спали, з Сабією якось розмова не клеїлася, і, не маючи що робити, дівчина взялася переглядати клунок із своїми речами, що їх Пірауна викрав уночі. Розстеляла шовкові сукні й спіднички, розкладала прикраси, — зовсім так, як робила це в своїй кімнаті, — і дивилася на них з жалем і смутком, прощаючись у думках з минулим. Пощо їй тепер шовки й оксамити, навіщо тоненькі ланцюжки, дрібні намиста й делікатні сережки, коли в пралісах ходять наго, а прикраси уважаються тільки тоді гарними, коли вони великі і яскраві? Перед ким вона може похвалитися цим добром? Хто його оцінить? Яку вартість воно матиме і для інших, і для неї самої?

Жаїра кусала уста й ледве стримувала ридання. Коли б можна було — вернулася б назад тієї ж самої хвилини. Але шлях повороту був відрізаний...

Кілька днів тривав тяжкий марш через праліси, і Жаїрі він видавався суцільним безглуздим кошмаром. Інколи її охоплював такий розпач, що мала охоту впасти на землю й завити диким звірем. Здавалося, що все майбутнє життя складатиметься з цієї нестерпної блуканини в задушливих обіймах нетрів, де за кожним стовбуром причаївся страх. І хоч батько та Кумаже, ідучи попереду, вибирали й розчищали дорогу, вона не бачила нічого у віддалі двох кроків перед собою. Кожний дотик обвислої галузки чи ліяни примушував її здригатися, кожного разу, ступивши ногою, вона чекала, чи не вкусить її гадина, кожна зупинка батька викликала в неї переконання, що їм загрожує напад хижого звіря, або якась інша небезпека. Це була жахлива подорож, що шарпала нерви, виснажувала тіло й доводила до божевілля. З радістю зідхала, коли виходили на відкриті місця, але, на жаль, їх не було багато, та й ті треба було уникати. Спішно переходили через галявини, або голі кам’янисті горби, інколи йшли водами потоків, а тоді знову лізли в осоружний, непривітний ліс, повний таємниць і небезпеки.

Перед вечором звичайно зупинялися десь над берегом ріки. Сабія розкладала вогонь, Кумаже й Пірауна заходилися білувати впольовану звірину, а мовчазний Арусаві, що походив з племени риболовів, ішов ловити рибу.

Жаїра, як упривілейована, не брала в тих клопотах ніякої участи. Скидала тяжкі черевики й розлягалася проти вогнища, де мати завжди приготовляла їй м’якеньку, добре вимощену постіль.

Взагалі про неї дбали, як про малу дитину: Кумаже зривав для неї найкращі овочі, мати носила її клунок, а навіть щербатий похмурий Арусаві всміхався приязно, подаючи їй найсмачнішу рибу. Тільки одна Жаїра йшла вдягнена і взута з легеньким мішечком за плечима. Решта ж була нага, опоясана, за індіанським звичаєм, вузькими набедренниками, та мала ще забандажовані вузькими пасками полотна ноги від щиколодок до колін так тісно, що мускули набрякали, мов шнури. Та це саме було нібито гарно, бо свідчило про силу.

Жаїра завжди була переконана, що вона міцна, звинна* й витривала, але тепер втрачала віру в себе. Справді, сила, що її мала аж надмір для домашнього життя, показалася мізерною в боротьбі з пралісом. Вона вичерпувалася з кожним днем усе більше, бо і ночі не приносили потрібного відпочинку. Дівчина погано спала, дарма що втома залізним тягарем привалювала голову, зліплювала повіки й ломила тіло. Вона схоплювалась на кожний повів вітру, на кожний підозрілий шелест у хащах і довго прислухалася крізь оглушливе гупання власного серця і шум власної крови, що вирувала у вухах. Перечекавши трохи, лягала знову, щоб за кілька хвилин знову схопитись і знову прислухуватися. І лише на світанку, коли прокидався ліс, опановувала її непереможна сонність. Але саме тоді невеличкий табір мусів звиватися й знову рушати в дорогу, щоб якнайскорше і якнайдальше втекти від небезпеки.

Так минали дні, і Жаїра втратила їм рахунок.

Аж якось в пообідню пору натрапили на виразну стежину, і Кумаже, випнувшись, як струна, усім своїм бронзово-мускулярним тілом, почав нюхати і слухати.

— Оселя близько, — зголосив по хвилині шепотом. — Я чую дим...

— Я також, — підтвердив Пірауна. — Треба піти на розвідку...

— Чого там! — обізвався позаду Арусаві. — Підемо просто. Приходимо ж з миром. Не бійтеся...

Порадившись трохи, товариство рушило обережним кроком далі.

По упливі якої години ліс розступився, розкриваючи вид на невеличку індіянську оселю, що півколом своїх стіжкуватих ок припирала до ріки. Посередині окаети2 горіло кілька вогнищ, біля яких сиділи нагі чоловіки й жінки. Діти бігали довкола, вправляючись у стрілянні з лука, чи метанні списа, а частина їх хлюпалася при березі в ріці. По всьому видно було, що оселя мирна і не має війни з іншими племенами, про що свідчив загальний спокій і відсутність варти.

Новоприбулих помітили, як тільки вони вийшли з лісу. Голови всіх повернулися в їхню сторону з виразами німих запитів в очах і так застигли. Ніби фільмова стрічка зупинилася в бігу, і рух постатей припинився, поставивши акторів у неприродні пози.

А новоприбулі, завагавшися хвилину, пішли до найближчого вогнища й мовчки почали одне за одним сідати: спочатку чоловіки, потім Сабія, і нарешті — непевна й перелякана Жарі.

Пірауна, Кумаже й Арусаві повагом позапалювали свої люльки від вогнищ і тоді почали обдаровувати тютюном чоловіків племени, що підходили з різних сторін і сідали поруч, або ставали за спинами гостей.

Минуло кілька хвилин у мовчанці.

— Може, ви голодні? — спитав урешті якийсь кремезний чолов’яга, що мав до половини обгризене ліве вухо.

— Голодні, — відповів Пірауна. — Не їли від ранку.

На ці слова господарі заметушилися, і за кілька хвилин перед прибулими вже стояли на плетених і дерев’яних тацах м’ясо, риба, овочі та білі балабушки з висушеної потертої айпі, що заступають індіянам хліб.

Гості накинулися на їжу і їли довго, багато, поки не наситилися. Одна тільки Жаїра обмежилася тим, що поколупала трохи риби та лизнула дикого меду, почуваючи себе вкрай збентеженою під численними поглядами жінок, що безцеремонно заглядали їй просто в уста.

По обіді Пірауна розв’язав один з клунків і витягнув звідти гарний великий ніж.

— Хто у вас вождем племени? — спитав.

— Я, — відповів той з надгризеним вухом, ласо поглядаючи на ніж. — Мене звуть Іакума.

— А мене звуть Пірауною. Дарую тобі, Іакумо, цього ножа. Він міцний і гострий.

Усі очі заздрісно повисли на ножі, а Іакума, прийнявши цінний подарунок, зараз же зняв з шиї разок намиста, мистецьки нанизаний з мавп’ячих зубів, і подав Пірауні.

— А я тобі дарую намисто, — сказав. — Воно дуже гарне.

За прикладом цих двох вождів пішла і решта, обмінюючись стрілами, люльками, сагайдаками та іншими дрібницями.

Коли цим способом між гостями і господарями була нав’язана дружба, Пірауна почав:

— Ми всі втекли з рабства. Ось тут — моя жінка, а оце — моя донька, що виховувалася в домі білих. Ці два мужі — мої побратими, хоч ми колись належали до різних племен: я — з ґварані, Кумаже — з ґваяназес, а Арусаві — з тамойос. Ми тікаємо геть, щоб приєднатися до своїх племен.

Господарі оселі відразу насторожилися, а Іакума спохмурнів зовсім.

— Ми — каріжо, — сказав сердито, — і тепер у мирі з білими. Наш спільний великий морубішаба3 вже давно ходив до Кананеї і там розмовляв з морубішабою білим. Білий морубішаба був дуже ласкавий до нашого морубішаби, обдарував його гарними речами й обіцяв, що білі більше не нападатимуть на племена каріжо, зате наші племена мають допомагати в усьому білим, як також ловити всіх втікачів з рабства й віддавати їх назад у руки білих.

Почувши це, гості зараз схопилися з місць, але не встигли більше нічого зробити, бо опинилися в руках переважаючої кількости господарів оселі.

— Браття! — кричав Пірауна. — Чи ж звичай вашого племени дозволяє видавати мирних гостей у руки ворогів?!

— Каріжо ще не вкрили себе такою ганьбою! — образився Іакума. — Але ми вірно тримаємо обіцянки й уважаємо ворогів наших приятелів за наших ворогів!

— Ворогів?! — пручався Пірауна. — Після того, як ми курили й їли при вашому вогнищі, після того, як ми обмінялися подарунками, вважаєте нас своїми ворогами?

— Ми не знали, що ви втікачі, — спокійно відповів Іакума. — Коли б знали — не дозволили б вам наблизитися до наших вогнищ і не прийняли б ваших подарунків...

Зчинилася бійка. Каріжо намагалися повалити гостей на землю й пов’язати їх, а ті відбивалися руками та ногами з люттю хижих звірів, що вступили в смертельний бій.

— Запроданці! Бугри!4 Міхоноші!.. Рапози5 смердячі! — вигукували Арусаві й Пірауна.

— Хай мене мавпа оближе, коли я бачив бридкіших людей!.. — хекав Кумаже, б’ючи ногами.

Жінок не зачіпали, але Сабія дерла собі нігтями груди й голосила, заливаючись сльозами, а Жаїра, відскочивши набік, причаїлася, як пантера, і злобно виблискувала очима, готова вчепитися в горло кожному, хто б важився до неї наблизитися. Тряслася, мов у лихоманці, а думка її в той час напружено працювала, шукаючи виходу із становища.

— Стрівайте! — крикнула нараз так пронизливо і так грізно, що всі здригнулися. — Стійте, зрадники! То ви виламуєтеся з-під наказу великого морубішаби, який має проголосити війну смерти білим від усіх індіянських племен?!  .

Питання спаралізувало як господарів, так і пов’язаних уже гостей, і всі здивовано повернули голови в бік дівчини.

— Війну смерти? Хто? Де? Коли? — почали падати довкола питання, повні здивування і страху.

— Не може бути ніякої війни смерти з білими, бо наш великий морубішаба... — почав Іакума, але Жаїра не дала йому скінчити.

— Що ти знаєш про великого морубішабу?! — кинула різко й згірдливо. — Великий морубішаба має стати, як колись великий Аімбіре, на чолі всіх індіянських племен, а я буду його жінкою!

Несподівана заява мала наслідки удару обухом в тім’я, і найбільше приголомшила Пірауну з товаришами. Вони витріщили очі на дівчину і стояли, мов скаменілі.

Іакума нічого не міг зрозуміти й нетерпеливо поскуб себе за обгризене вухо:

— Як кажеш, дівчино? Ти маєш стати жінкою великого морубішаби?..

— Так! — хоробро брехала Жаїра. — Великий морубішаба хоче помстити кривду, що йому мене не віддали. Він давав за мене білому морубішабі десять звіриних шкір, мірку жовтого піску, п’ять разків намиста й сіть на ловлю риби, але той не схотів. І тоді великий морубішаба сказав:

«Ти не хотів узяти викупу й не хотів бути моїм приятелем. Тепер не будеш мати ні викупу, ні приятеля». А я сказала: «Морубішабо, мій пан не буде мати і рабині: ще не зміниться тричі місяць на небі, як моя мати прийде до тебе в оку і повісить мій гамак над твоїм». Морубішаба відповів: «Приходьте. Коли твій гамак повисне над моїм, і ми обоє підемо увечорі в ліс, щоб назбирати дров для нашого окремого вогнища, — тоді я кину бойовий клич до всіх племен, стану на їхньому чолі та проголошу війну смерти білим».

Усі з глибокою увагою слухали вигадок Жаїри, а батьки її, Кумаже й Арусаві пройнялися незрозумілим страхом до цієї дівчини, що так гладко й переконливо брехала.

Тільки Іакума ніяк не міг того всього второпати й далі немилосердно скуб своє надгризене вухо:

— Ти щось не те говориш, дівчино... Нема звичаю, щоб мати дівчини приходила до майбутнього зятя в оку й вішала доньчин гамак. Звичай каже матері юнака приходити до оки молодої й вішати гамак майбутнього чоловіка...

— Ха-ха! — засміялася Жаїра. — Куди ж мала прийти з гамаком мати великого морубішаби? До дому білого пана? Ми ж не маємо своєї оки.

Відповідь була мудра, але Іакума мав ще сумніви:

— І великий морубішаба каріжо вже старий. Він має багато дорослих синів, то як би хотів тебе за жінку!

Жаїра на хвилину втратила під ногами ґрунт, але відступати було ніяк, тож вона, зібравши всю свою відвагу, заговорила із ще більшим запалом:

— Ти говориш про той черепок, що залишився від давньої слави дзбанка великого морубішаби? Ха-ха! Сьогодні вже кожен птах у лісі знає, що дні його почислені. Ось незабаром на великій ньємонґабі6 племен каріжо мають обрати нового великого морубішабу, що є наймудрішим з усіх мужів, і має таку силу, що голими руками ловить великих ягуарів. Знаєш про нього?

— Ні, — признався Іакума.

— Шкода! — зідхнула Жарі. — Незабаром, однак, дізнаєшся. І я раджу тобі пізнати його, як приятель, а не як ворог, бо майбутній морубішаба не знає миру з ворогами й образи не дарує...

Нема, звичайно, потреби пояснювати, що каріжо забули вже про свій намір, і гості, вмить звільнені з сириці, сиділи біля вогнища на давніх місцях. Були збентежені, злякані й не мали відваги глянути один одному в очі. Може, вперше за своє життя пізнали почуття стиду, хоч і не знали, як його назвати. Були сердиті на господарів оселі, але одночасно й жаль їм було обдурених, а Жаїра видавалася їм страшнішою й огиднішою від «міхоноші» білих. Дарма що дівчина врятувала їм життя, вона стала для них чужішою від ворожо наставлених «бугрів».

Тим часом каріжо, начебто й не трапилось нічого, порозсідалися ближче до гостей і наперебій почали їх випитувати про все, що стосувалося майбутніх виборів нового великого морубішаби й війни смерти проти білих. І не знати, до чого б ті випитування довели, коли б хитра Жаїра не припинила розмов, і цим не врятувала своїх із халепи.

— Великий морубішаба велів не говорити про ці справи! — сміливо встрянула в розмову. — Він боїться зради тих, що готові за подарунки й ласку білих виявити їм усе...

— Серед нас нема зрадників, дівчино! — схопився обурений Іакума.

— Не говори, ми вже бачили... — зневажливо всміхнулася Жарі й примусила ватажка зніяковіти.

Сабія, не менше від інших здивована поведінкою та словами доньки, в душі пишалася нею: «О, моя Жаїра недарма виховувалася в домі білих! Вона напевне мудріша від наймудріших мужів з усіх племен і зуміє їх усіх водити довкола свого пальця. Їй би морубішабою бути, великим морубішабою!..»

А каріжо з усіх сил старалися направити заподіяну гостям кривду: поназносили знову їжі й питва, наново обдаровували їх усякими речами та навперейми розважали розмовами. І гості скоро забули про поганий випадок, бо, як справжні сини пралісу, не вміли довго таїти в серці злість. Ворожнеча скінчилася з моментом закінчення боротьби, і тепер усі були в згоді.

Між приязною гутіркою Пірауна закинув питання про настрої інших племен та їхнє наставлення проти білих.

— Ті племена, що живуть ближче побережжя, — охоче пояснював Іакума, — всі з білими в мирі. Ті, що миру не прийняли, повтікали на захід сонця. На півночі від нас, поблизу Пеабіру, вже майже нема індіян. Білі одних винищили, других забрали в рабство, а є ще й такі, що поприставали спільно до великих осель, де сидять білі піяґи7 і вчать про свого білого Бога, — тут Іакума сердито сплюнув. — Сидять разом всуміш і не воюють між собою! — пояснив таким тоном, ніби оповідав про якийсь ганебний злочин. — Їм не можна воювати між собою, не можна слухати власних вождів, не можна мати власних піяґ, бо білі піяґи на те не дозволяють. Чи ж це не сором? Бути в мирі з білими — це так. Але прийняти їхніх піяґ за морубішаб?! Навіщо здався такий морубішаба, який не дозволяє воювати, брати здобич і бранців? Та ще тепер, коли білі дають за бранців намисто, ножі, п’янке питво й багато всяких інших гарних речей! Ми, от, недавно билися з шавантес і погромили їх ущент. Посіли їхні оброблені поля, повипивали їхнє питво, позабирали зброю й начиння, а до того піймали стільки бранців, що, коли б на одного бранця брати один палець, то треба було б посадити трьох мужів і давати всі пальці на їхніх руках і ногах. Так! Ми забрали їх усіх, пов’язали й повели до Кананеї. Але по дорозі зустріли білих і виміняли у них багато сережок, нараменників, два ножі, одну сокиру, два міхи з напоями і ще одну таку річ, що там напевне сидить якийсь веселий бог... Ану, сину, — звернувся він до підростка, що сидів біля нього, — піди й принеси. Покажемо гостям... То був зиск! — оповідав далі. — А ті, що слухають білих піяґ, ніколи такої здобичі не матимуть...

Незабаром вернувся хлопчик і приніс звичайний бубон з дзвіночками. Отже, за бубон, два ножі, сокиру, два міхи напоїв і всякі мідяні та скляні дріб’язки віддано в неволю шістдесят людей! Зазнавши її на собі, Пірауна мало не казився, така його лють брала, але він лише гірко усміхнувся і сказав їдко:

— Дійсно, зиск неабиякий... Як бачу, то вам добре з білими...

— Добре! — підтвердив Іакума, не помітивши насмішки. — У білих завжди щось можна виміняти, коли бути з ними в мирі. Але, звичайно, було б ліпше, коли б не вимінювати, а просто забрати. О, в білих є безліч усякого добра! Виповісти їм війну смерти — і відвоювати все-все! Так, мудро каже той майбутній великий морубішаба: на війні смерти проти білих зискаємо більше, ніж від миру...

Жінки й дівчата племени каріжо мало цікавилися розмовами, що їх вели чоловіки. Натомість пообсідали Сабію й Жаїру, як мухи м’ясний недогризок, і з палкою цікавістю приглядалися до їхніх клунків. Пробували навіть заглянути до середини, але Жаїра їх зупинила:

— Не торкайтеся! Там сидять зав’язані злі духи білих і Журупарі,8 якого ми піймали в лісі. Коли випустите їх — нашлють на вас вогонь і всякі хвороби.

Перелякані дикунки відразу повідсувалися на поштиву віддаль від страшних мішків, хоч і позирали на них з подвоєною цікавістю. Пробували випитувати дещо, але ні Жаїра, ні Сабія не виявляли ніякої охоти до розмови. Жаїра справді не вважала їх гідними своєї уваги, а Сабія, ідучи за прикладом доньки, стримувала свої бажання.

Так пересиділи біля вогнищ аж до пізнього вечора, а потім господарі звільнили для прибулих п’ять гамаків у своїх оках і запросили їх спати.

Жаїра з насолодою розтягнулася у вигідному гамаку й наказала матері:

— Гойдай!

Сабія покірно стала в ногах доньки, почала колисати її, мов малу дитину, і раділа при тому, що хоч тепер може вчинити те, за чим тужила багато років тому.

Місячне сяйво вповзло крізь отвір і розляглося, ніби вірний пес на сторожі, біля входу в оку, і очі дівчини, звикши до теміні, почали розрізняти окремі предмети. Блукала поглядом по нагих постатях дикунів, по різному господарському та мисливському начинні, що лежало й висіло на сволоках оки, або валялося на землі, і порівнювала це все до розкішного дому де Лара і до своєї кімнатки. Отже, так виглядає воля, яку їй обіцював Пірауна! Ось так виглядатиме майбутнє мешкання власниці неозорих лісів, гір, річок і сонця! Чи ж не краще було лишитися в рабстві і мати попросту маленьку кімнатку, завішану взірчастими матеріями, застелену килимами, причепурену гарними мебельками?

«Рабство»! «Воля»! Які беззмістовні слова!

Серце Жаїри скиміло, аж поки вона, приспана рівномірним погойдуванням гамака, не заснула міцно і спокійно.

А Пірауну колисала журба, і він не міг спати.

«Чи ж то всі племена ведуть тепер таку торгівлю з білими, чи то лише каріжо так упідлилися? — питав темряву. — Ґварані славилися за мого часу як найхоробріші й найнепримиренніші вороги білих, але й каріжо запекло билися проти наїзників. Тепер каріжо помирилися, стали водоносами й міхоношами ворогів... То, може, і ґварані також? Але тоді куди підемо? Куди?»

Пірауні ставало страшно, і великий світ, куди намовив вийти доньку й дружину, видавався йому тепер тісним міхом. Одночасно якраз сьогодні прийшла йому інша думка: «Праліси є безмежні, є величезні гірські кряжі, серед яких ще можна знайти безпечний куток і сховатися. Але чи життя має бути грою в хованку до смерти? Чи життя взагалі є життям, якщо людина не має права вільно рухатися по рідній землі?»

Поснули господарі оки, заснули й Кумаже та Арусаві, спала вже й Сабія під Жаїриним гамаком, тільки Пірауна ніяк не міг заснути і пролежав, як то з ним завжди бувало в хвилини неспокою, до самого ранку з розплющеними очима.

Коли ж зійшло сонце, збудив своїх і наказав збиратися в дальшу дорогу. Надаремне каріжо припрошували погостювати в них кілька днів, надаремне просила про відпочинок Сабія, вказуючи на стомлену Жаїру, — він не погодився.

— Не час відпочивати, — казав. — Там же десь великий морубішаба чекає на тебе, щоб ти повісила Жаїрин гамак в його оці... — і гірко посміхнувся.

Каріжо разом із своїм вождем Іакумою прощалися з гостями дуже приязно, додатково обділивши всіх новими подарунками, харчами на дорогу й запасом стріл, а кілька чоловіків запропонували свої послуги, щоб вивести мандрівників кращою дорогою далеко за оселю.

— Великого марубішабу напевне знайдете над рікою Іґвапе. — радив Іакума. А найліпше буде вам іти берегом ріки Прадо. Там знайдете багато наших родів.

Усе плем’я вийшло за окаету попрощатися з гостями. Вигукували й вимахували руками їм у слід, прохаючи переказати великому морубішабі про їхню вірність і готовість підтримати війну смерти з білими, або яку завгодно іншу, на яку лише їх покличе новий морубішаба всіх племен каріжо.

Пірауна бурмотів щось невиразне, мовчазний Арусаві взагалі нічого не відповідав, тільки Кумаже шкірив свої хижі зуби й посміхався на всі боки.

— Хай мене мавпа оближе, коли я забуду бодай одне з тих слів, яке почув тут! — двозначно запевнив він, лукаво підморгуючи. — Хай мене мавпа оближе!..

Сонце щойно підводило заспану голову з зелених подушок обрію, як мандрівники під проводом кількох каріжо рушили в дальшу дорогу. Посувалися просто на північ і спішилися пройти до спеки якнайбільше, тому майже не говорили між собою. Тільки Кумаже, що йшов попереду, докладно випитував у каріжо про найближчі оселі й їхні настрої.

Перед полуднем провідники попрощалися й вернулися, а втікачі, вибравши догідне місце під групою пальм на березі ріки, сіли відпочити.

Майже мовчки посідали їсти, мовчали й після їжі, аж поки врешті не заговорила Жаїра:

— Не можна нікому признаватися, що ми втекли з рабства.

— Як же тоді? — скоса подивився в її бік Пірауна.

— Нам треба змовитися і, на випадок потреби, водне оповідати ту саму історію.

— Брехати? — спитав Пірауна,

Жаїра знизала плечима й не відповідала.

— У нас у племені казали, — несподівано обізвався Арусаві, — що хто бреше, не походить з добрих людей.

— А ґварані кажуть, що батьком брехні є страх, — задумано кинув Пірауна. — Брехати — значить боятися. Ґварані не знають страху і тому не брешуть ніколи.

— То вернися до каріжо і скажи їм правду... — глумливо порадила Жарі.

— Навіщо вертатися? Тепер уже не вернуся. Але вчора був би не брехав, коли б мене навіть силою відвели до Ґабрієля, — з похмурою завзятістю відповів Пірауна.

— Хі-і-і! — засміявся Кумаже. — Ґабрієль щедро винагородив би твою правдомовність канчуками! Коли не так — хай мене мавпа оближе! І хоробрість та сила ґваранського мужа показалася б менше вартою, ніж хитрість молодої рабині. Коли не так — хай мене мавпа оближе! Кожен має велику силу й велику відвагу, коли вступає в бій із слабшим від себе, але, коли стає до боротьби з сильнішим — мусить вдаватися до хитрощів. Я оповім вам казку про рапозу й ягуара.

Казку про рапозу й ягуара всі знали, але немає в світі такого індіянина, який би відмовився вислухати навіть всоте ту саму історію, яку і сам уміє добре оповісти. Тож і тепер усі, навіть Жаїра, посідали зручніше в півколо і приготовились слухати Кумаже.

А Кумаже вийшов на середину півкола під пальму й почав:

«Рапоза полювала в лісі й зустрілася з ягуаром.

"О, нещастя, — подумала, — яґуар, безперечно, мене з’їсть".

— Що ти тут робиш? — спитав яґуар.

Рапоза відповіла:

— Я шукаю міцних ліян, щоб прив’язатися до дерева. Сюди незабаром прийде Великий Вітер і може понести мене з собою.

Тоді яґуар злякався і каже:

— Якщо не хочеш, щоб я тебе вбив, то мусиш прив’язати мене першого, бо я більший і Великий Вітер мене скоріше захопить.

Рапоза відповіла:

— Добре. Обійми передніми й задніми лапами це дерево, а я тебе прив’яжу.

Яґуар так зробив, а рапоза взяла міцну ліяну і зв’язала йому лапи.

Тоді каже:

— До побачення, яґуаре. Чекай на Великий Вітер, а я собі піду геть...

І рапоза втекла».

Кумаже не оповідав просто, а грав цю казку на дві особи, як актор: міняв голос, удаючи яґуара, приймав грізну поставу, вдаючи рапозу, — пригинався до землі й плазував; чіплявся руками й ногами за стовбур пальми, показуючи, як яґуар дав себе зв’язати, і нарешті чкурнув у хащі, показуючи, як тікала рапоза.

«Вистава» сподобалася, і глядачі весело сміялися над сильним, але дурним яґуаром, і виявляли свої симпатії до маленької, зате хитрої рапози.

Арусаві, заохочений прикладом товариша, підвівся й собі.

— Я тепер оповім далі про яґуара й рапозу, — сказав.

Ніхто не заперечив. Кумаже сів на місце Арусаві, а Арусаві вийшов під пальми, пригладив своє волосся й почав:

«Після того, як мурахи перегризли ліяни і звільнили яґуара, а він за те всіх їх з’їв, він пообіцяв помститися на рапозі.

Він сказав усім звірям:

— Побачите, що я не дозволю рапозі пити воду там, де я п’ю.

Рапоза почула це і каже:

— Побачите, що я питиму воду там, де п’є яґуар.

Тоді рапоза знайшла дупло з бджолами, обмастилася в мед і викачалася в сухе листя.

(Тут Арусаві впав на землю й почав качатися, вдаючи рапозу).

Потім рапоза прийшла до водопою й каже:

— Чи я можу тут напитися?

Яґуар спитав:

— А ти ж хто?

Рапоза відповіла:

— Я Звір Сухого Листя.

— Іди і пий.

Рапоза ввійшла у воду отак і почала пити. Пила, пила, пила, а тоді каже:

— Тепер хочу скупатися, — і пірнула у воду.

(Арусаві впав на живіт і показав, як плаває рапоза).

Мед у воді розтопився, листя поплило, і яґуар побачив, що то рапоза.

Кинувся за нею, щоб піймати, але рапоза вискочила на другий берег і втекла в ліс».

Оповідання Арусаві мало рівний успіх, як і оповідання Кумаже, хоч і другу казку всі знали.

— Яка хитра рапоза, га?! — здивовано сміявся Кумаже і вдоволено крутив головою, ніби вперше дізнався про витівки цього дотепного звірка. — І Жаїра також така хитра, як рапоза. Іакума каже: «Видам вас білим, бо великий морубішаба каріжо з білими в мирі». А Жаїра каже: «Я йду, щоб моя мати повісила гамак в оці великого морубішаби, бо ми не маємо своєї оки, і тоді буде війна смерти»... Хі-і-і!

Звичайно, Кумаже також грав ролю Жаїри та Іакуми, звівши весь сенс розмови до двох реплік. Всі при тому сміялися й доброзичливо дивилися на Жаїру, за виїмком одного хіба Пірауни.

— Рапоза хитра, так, — сказав задумливо. — Але вона лише рапоза — ніщо більше. І ягуар ніколи не проміняє своєї сили за хитрість рапози, бо із своєю силою він ніколи не потребуватиме брехати...

На тому відпочинок скінчився, і всі повставали.

— Куди ж ідемо? — спитав Кумаже.

— Будемо йти далі на північ, — відповів Пірауна.

— А що казати, коли зустрінемося з іншими племенами? — поцікавилася Сабія.

— Не знаю, — неохоче бовкнув Пірауна. — Я брехати не буду.

— Шукаймо таких, що ворогують з білими, — порадив Арусаві. — 3 ними заприятелюємо й не будемо потребувати брехати.

— А як зустрінемо знову таких, що приятелюють з білими, тоді як? — спитала насмішливо Жаїра.

— Тоді виставимо наперед рапозу... — злісно відповів Пірауна і, не дивлячись ні на кого, рушив уперед.

Жаїра мала охоту вчепитися батькові у волосся, але проковтнула образу й не сказала нічого...

Коли з’являються духи...

І знову кілька днів невимовно тяжких для дівчини мандрів пралісом, тривожних ночівель під голим небом, зустрічей з гадюками й хижими звірями. На щастя, все минуло без особливих пригод, завдяки спритові й відвазі чоловіків. Раз лише, вихопившись необережно над урвище якоїсь ріки, малощо не вскочили в халепу, бо на піщаному березі, що круто збігав униз до води, порпалися шукачі золота. Двоє білих мужчин сиділо у вигідних кріслах з поручнями, захищені від сонця подобою балдахіну, і з висоти наглядали над ходом робіт. А по урвистому березі роїлися, мов комахи, голі раби, копаючи землю мотиками. Інші набирали її у великі коші й несли вниз до ріки на промивку, а поміж ними сновигали наймити з важкими канчуками, не жалуючи ударів праворуч, ліворуч, перед і навіть позад себе.

Пірауна й Кумаже, що були попереду, вмить попадали на землю й дали знак іншим — поховатися. Хвилину стежили за цією важкою працею, перекидаючись поміж собою повними зрозуміння поглядами, і врешті, мов змовившись, одночасно поповзли назад.

— Не будемо відпочивати, — заявив Пірауна пошепки. — Забираймося звідси якнайскоріше!

— Я така втомлена, що мені вже все одно! — у відчаї заявила Жаїра.

— Га, хай мене мавпа оближе, коли ті, — показав Кумаже в сторону ріки, — є менше втомлені від тебе...

— Додай, Кумаже,, — докинув Арусаві, — що хай тебе двічі мавпа оближе, коли ті два білі нероби, що сидять собі під накриттям, відмовляться прийняти до свого товариства і для розваги молоду рабиню...

Жаїра затряслася.

— Ходімо! — крикнула істерично. — Чи справді хочете, щоб вас половили?!

І, не чекаючи навіть, вирвалася вперед цілого товариства.

Наступних кілька днів ішли з подвійною обережністю, вистерігаючись як зустрічі з індіянськими племенами, так і з шукачами золота, і врешті зайшли в таку глушину, де, здається, навіть і нога дикунів ще не ступала. Кумаже, правда, якось підозріло крутив головою і казав, що вітер сьогодні дме не так, як би треба було, але все ж вони вирішили отаборитися. Було ще рано, і, коли б не Жаїра, можна б було мандрувати далі. Але дівчина була вийнятково стомлена і сказала, що далі не йтиме, хоч би там не знати що. І решта скорилася.

Як звичайно, вибрали місце біля потока й розклали вогнище. Арусаві вже чистив пійману рибу, Пірауна вовтузився, білуючи паку9, а Кумаже пішов кудись «шукати, про що вітер мовчить», як він висловився.

Не було його досить довго, аж раптом з’явився, як тінь, та ще й у супроводі чужого мужчини. Незнайомець, озброєний рушницею і великим мисливським ножем, прив’язаним до пояса, був зовсім молодий і гарний. Зовнішність його не залишала жодних сумнівів щодо чистоти індіанської крови, хоч не мав на собі ні намиста, ані не носив сережок, у яких звичайно кохаються мешканці пралісу, лише ліва його рука вище ліктя була прикрашена віночком, сплетеним з орхідей.

Побачивши незнайомого, озброєного вогнепальною зброєю, Пірауна й Арусаві відрухово потяглися по танґвапеми*. Але гість, зрозумівши цей жест, відставив набік рушницю, приперши її до дерева, відчепив ніж і поклав його побіч рушниці, і тоді сміливим кроком приступив до вогнища.

— Не бійтеся, — сказав привітно і м’яко. — Ми зустрілися з Кумаже в лісі, і я прийшов до вас з миром. Називаюся Татаурана і є вождем племени аресів.

Пірауна сахнувся й перехрестився.

— На ласку Божу! — вигукнув здавленим голосом по- еспанському. — Чи ж духи з Блакитних Гір10 можуть повертатися на землю, прибравши людське тіло?!

Гість здивувався вкрай:

— Ти щось чув, може, про мого батька, що носив те саме ім’я?

— Чи я чув?! — схвилювався Пірауна. — Я боронив разом з ним оселі святого Антонія, я бився під його проводом, я боронив його власними грудьми і я попав на лассо, схилившись над його трупом... А ти питаєш, чи я чув про нього...

Хвилину всі стояли мовчки, вражені такою несподіваною зустріччю, а потім молодий Татаурана скочив до Пірауни й міцно-міцно його обняв.

— Чи ж правда це? Як звуть тебе, хоробрий муже? — засипав він питаннями Пірауну. — Чим я можу віддячитися тобі бодай трохи за свого батька?

Пірауна, також дуже зворушений, відповідав, питав і посадив гостя біля вогнища.

— Не будемо сидіти довго, — сказав Татаурана, все ж присівши. — Збираймося скоро й підемо до нашої оселі. Туди ще шмат дороги, а до вечора недалеко.

Він переводив радісні очі з одного обличчя на друге і раптом, ніби спіткнувся, зупинивши їх на Жаїрі.

— Хто це? — спитав.

— Моя донька.

— А-а-а... — і враз цілком по-дитячому зніяковів, так зніяковів, що Жаїрі стало смішно й жалко його: такий кремезний, такий сильний, а такий соромливий!..

Справді Татаурану можна було б назвати велетнем: високого росту, широкий у плечах, а кожний мускул нагого тіла, оперезаного тільки широким набедренником, чітко рисувався при кожному русі — хоч перечисли усі!

Казав збиратися скоро, щоб іти до оселі, але, присівши біля вогнища, здавалося, забув про оселю і про поворотну дорогу. Дивився задумано в огнище і говорив, мов би сам до себе:

— Пам’ятаю, пам’ятаю... Загинув тоді старший брат, загинув батько, а мене, малого, причепили тоді до пояса якогось чоловіка й погнали разом з усіми бранцями... Я був. голодний і спраглий, я був зляканий і запаморочений, я гукав за батьком і за братом, а плакав так рясно, що по моїх сльозах можна було відшукати мою дорогу. Тільки ж плакав не я один, і на мої сльози падав дощ інших сліз — потоки сліз... Сліз і крови... Я збивав ноги до крови, до костей, спотикався і падав, і тоді моє тіло волочилося по землі... Тут і там знесилені бранці непритомніли й колодами валилися під ноги іншим. Їх тоді відчеплювали й лишали на поталу долі... Прийшла черга і на мене: хтось мене підняв, ніби здохлу рапозу, і відкинув далеко набік, де я пролежав до ночі...

— Ех! — отямився і потер чоло. — Що там згадувати! Ви вже готові в дорогу?

Але ніхто й не збирався в дорогу, слухаючи сумного оповідання.

— І що було далі з тобою? — спитала цікава Сабія.

— Нічого. За пару днів підібрали мене священики, що йшли вслід за валкою, і повернули до редуту. А там я знайшов свою сестру. Найстаршу доньку мого батька від його найстаршої жінки, що лишилася в редуті, коли батько покинув його. Батько мав кілька жінок, а моя мати була наймолодшою.

— І де ж твоя мати? — знову спитала Сабія.

— Нема. Мати померла в неволі, і я її не пам’ятаю. Мені за матір стала Ірасема — моя сестра. Старші її діти попали в неволю, а наймолодшого сина — мого однолітка — забито при погромі редуту. Тож Ірасема в мені знайшла сина, а я в ній — маму...

Товариство, забувши про все, пильно слухало Татаурану і слухало б до темної ночі, коли б він знову не пригадав, що треба йти.

— Куди ж підемо? — спитав з острахом Пірауна. — Знову до місійної оселі?

— Ні, відповів Татаурана. — Підемо до нашої оселі.

— А ви ж, хіба, не є мешканцями оселі святого Антонія?

Татаурана нахмурив брови і так по-дитячому зморщив носа, гірко усміхаючись.

— Були... — зідхнув. — Але оселі святого Антонія тепер нема — спалена... Оселя спалена, частина мешканців у рабстві, частина врятувалася і пішла з священиками шукати безпечнішого місця, щоб закласти нову оселю, але я не схотів. Досить з мене! Я пішов. Зі мною пішли майже всі ті, хто пам’ятав мого батька, або їхні діти — всі ті, хто не схотів більше тікати, ховатися й оборонятися. Зі мною пішли ті, хто хоче боротися й нападати...

— То ви виповіли війну смерти білим? — затер руки Кумаже.

Татаурана заперечливо похитнув головою.

— Ні?

— Ні.

— Чудні твої слова, морубішабо, — хай мене мавпа оближе, коли брешу! — здивувався Кумаже. — Хочете боротися й нападати, а війни не виповідаєте. Як отже?..

Татаурана підвів на Кумаже важкий погляд своїх чорних очей, в яких відсвічувало червоне полум’я багаття:

— Війну смерти білим виповіли ще наші предки, і ніхто її не відкликав. Як, отже?..

— Добре! — знову затер руки Кумаже. — Хай мене мавпа оближе, коли не добре. Ходімо до вас! Де ваша оселя?

— Наша оселя тільки тимчасова, — задумливо і з відтінком гіркоти в голосі відповів Татаурана. — Ми не маємо сталого осідку, ми — тремембе11 тепер...

— Зовсім, як і ми! — зрадів Кумаже. — Хай мене мавпа оближе! Збираймося, збираймося!

Татаурана підвівся і підняв свій ніж. Подивився на нього і простягнув Пірауні.

— Візьми, приятелю, — сказав. — Хай це буде тобі пам’яткою про зустріч з «духом». О, не лякайся! Я не зійшов з Блакитних Гір — я тільки маю в собі духа свого батька і навіть перебрав його ім’я, хоч моє християнське ім’я — Педро.

— А вас, приятелі, — звернувся до Кумаже й Арусаві, — не маю чим обдарувати тепер, але зроблю це в оселі. Моя добра і щедра сестра не лишить певно без подарунків і тебе, жінко мужнього Пірауни... А тобі, чудова орхідеє пралісу, — схилився несподівано до Жаїри, здіймаючи з руки віночок, — дарую оці квіти й моє серце з ними...

Жаїра вражено відсахнулася, але зараз же опанувала себе й засміялася, засвітивши лукаві вогники в очах.

— Говориш, як фідальґо*, Татаурано... Знаєш, що це таке?

— Знаю, — зморщив носа Татаурана: — це — ціль для стрілів.

Жаїра так розреготалася над невіглаством молодого дикуна, що аж перекинулася на спину. А він сердито відвернувся й заходився помагати Сабії укладати речі в мішок.

* * *

Оселя аресів нараховувала шість величезних тростяних ок, де мешкало разом біля двох соток людей — рештків, що залишилися від колись великого й сильного племени.

Оки стояли півколом над рікою, що обтікала оселю із сходу; з півдня й заходу на неї наступали стіни лісу, а на північ виднілася широка долина, яку працьовиті ареси вспіли обробити й засадити. Не думали сидіти тут довго, але мусіли використати весну й літо, щоб забезпечитись харчами, на які бразилійський праліс дуже скупий.

Сонце вже майже сховалося, коли мандрівники прибули до оселі, але ареси ще не спали, стривожені довгою відсутністю свого вождя. Тож, коли він з’явився в гурті невідомих людей, в оселі загомоніло й заворушилося.

— Маємо нових людей! — весело повідомив Татаурана, ідучи вперед поміж натовпом. — Скликайте ньємонґабу! Дізнаємося зараз про цікаві новини...

Привів подорожніх до однієї з ок і крикнув:

— Ірасемо, сестро моя і мамо! Маєш гостей. Подбай, щоб їм нічого не бракувало. Дівчині віддай мій гамак і скажи, щоб звільнили два інших для її батьків. І не докучайте їй — вона втомлена. Я йду на ньємонґабу.

— А вечеря?

— Повечеряємо з мужами окремо — не турбуйся...

Ірасема відразу дуже пильно і якось багатозначно подивилася на Жаїру, розплившись у радісній усмішці. Була вже немолода і на перший погляд отяжіла та неповоротна. Але лише на перший погляд. Насправді ж належала до того типу людей, у яких ні один найменший рух не пропадає марно і які під позірною отяжілістю криють велику силу й витривалість. Мала чудесні білі зуби та подиву гідно м’який і мелодійний голос, який становив ніби невід’ємну сполуку з її постійною доброзичливою усмішкою.

Вона забрала Сабію й Жаїру до оки й заопікувалася ними з усією щирістю свого доброго серця.

Тим часом Татаурана, спішно вдягнувши на голову пишну корону з пір’я і взявши таке ж пір’яне берло* — ознаки своєї морубішабської гідности — махнув Жаїрі на прощання рукою і пішов на окаету.

На площі довкола великого вогнища вже зібралося радне коло, в якому сиділи також Пірауна, Кумаже й Арусаві.

Дивний був це збір. Усі нагі, лише із скупими перев’язками довкола бедер. У багатьох попроколювані вуха і прикрашені китичками пір’я, костями, сучками. У декого у великому прорізі на підборідді красувалися великі деревині кружки — «тем бета» — найголовніша відзнака аресів та ще ботокудів — чомусь зневажаного й нелюбленого всіми іншими племенами. А майже поспіль у кожного — зразки намиста з зубів, кістяних плодів, або скляного. Поміж намистами, або й на окремих шнурочках, — хрестики — знак, що їхній власник — християнин. Та й імена наполовину індіянські, наполовину, особливо серед молодших, також християнські. Ось найбільший серед усіх мужів племени Асу, що означає «велетень», а ось і не набагато менший Тадей; ось невисокий, квадратовий, з жахливою білизною* на пів голови Мадіаі, а поруч нього такий самий коренастий, нервовий і насторожений Маріо. Жоасанон і Леонідас, Екоете і Антоніо, Абаете і Жозе — все поруч.

— А де Аракшо? — спитав Татаурана, окинувши орлиним зором збір.

— По Аракшо вже пішли. Вже замітають дорогу для ніг Білого Крука12, — відповіли з кола.

Татаурана став і чекав. Новоприбулі дивилися на міцну постать молодого морубішаби, і він видався їм зовсім інакшим, ніж при першій зустрічі. Зникла вся його м’якість і розчуленість, а натомість виступили якраз ті риси, що значать справжнього вождя: велич, твердість і владність. Видно було, що в племені всі від малого до старого його шанують і побоюються, бо при його появі відразу стихли голоси, і голови похилялися самі собою, коли на них припадково падали очі морубішаби.

З найбільш віддаленої невеличкої оки зближалася своєрідна процесія: кількоро людей промітало пальмовими гілляками дорогу перед дуже старим, одягненим у довгу білу туніку чоловіком, який ступав повагом, підтримуваний під руки двома мужами. Це і був Аракшо — найстарша людина і жрець племени. Ніхто не знав його віку, але Аракшо казав, що доживає до четвертого цвітіння бамбука, а перше з них пам’ятає вже хлопцем13. І тому, хоч у племені мало практикувалося з поганських чаклувань, Аракшо був дуже шанованою людиною і завжди займав на радах місце побіч Татаурани.

Коли жреця посадили, Татаурана сів побіч нього й підняв угору берло на знак, що рада відкрита. В цілковитій тиші й серед загальної уваги пролунав чітко його дзвінкий, навіть трохи різкий голос:

— Ареси! Сьогодні ми зібралися на нараду, щоб прийняти до племени нових людей. Маємо вислухати їх і вирішити, чи вони можуть пристати до нас, чи ні. Але наші гості також мусять знати, хто ми і чого хочемо. Хто з вас розкаже гостям про аресів? Хто має охоту тепер радити?

— Я! — підвівся той самий Мадіаі, який мав близну, що оголювала йому пів черепа.

— Ти, Мадіаі? Гаразд, даю тобі право говорити, — і Татаурана махнув берлом.

Мадіаі вийшов на середину радного кола, почекав хвилину, поки всі вмостилися зручніше, і почав:

— Зараз буду говорити я, Мадіаі. Слухайте, гості, і ви, ареси. Гості мусять знати те, чого вони досі не знали. Ареси мусять слухати те, що знають, щоб не забували. Щоб ніколи не забували!

Наше плем’я в часи мого батька і в часи батька нашого морубішаби було дуже велике і сильне. Воно займало гори, ліси й долини далеко на захід сонця звідси між двома ріками: Іваї та Пікірі. У нас були мудрі й відважні морубішаби, яких усі слухали й робили так, як вони казали. Ми мали гарно оброблені поля, полювали звірину, ловили рибу, збирали мед від диких бджіл, і наші родини ніколи не знали голоду. Так оповідав мій батько і батько мого батька, так оповідає й наймудріший серед нас Аракшо, який прожив уже багато-багато років.

І були б ми жили на своїх дідичних землях досі, коли б злі духи не рознесли поміж сусідськими племенами брехливої вістки, що ми, ареси, — ботокуди. А це тому, що всі наші предки носили тембету14, таку саму тембету, яку носили й ботокуди. І за це всі сусідні племена змовилися, проголосивши нам війну смерти.

Ареси могли воювати з одним племенем, могли воювати з двома, але не могли дати собі ради з усіми племенами. На нас нападали з півночі і з півдня, нас скубли із сходу й заходу, нам палили наші оселі, нам витолочували наші поля, нас переслідували на полюванні. І все за тембету.

Тепер скажіть, брати-ареси, і ви, гості, чи маленька тембета в підборідді ареса могла пошкодити комусь із чужого племени?

— Ні! — хором відповіли присутні.  

— Чи то справедливо було виповідати за неї війну смерти?

— Ні-і-і! — одностайно покотилося над радною площею.

— І я скажу: «Ні»! І всі так скажуть, — продовжував Мадіаі. — Недобре зробили інші племена, і за це покарав їх Тупан*, бо прийшли білі люди, які били й полювали однаково, як за тими, що носили тембету, так і за тими, що її не мали. Під натиском інших племен ареси залишили свої землі й стали тремембе, але і ті, що виповіли нам війну смерти, пішли нашими слідами. Пішли геть, бо, розбивши аресів, розбили й свою силу. У спілці з аресами вони могли ставити чоло чужинцям, розділені — ні. Де вони всі, колишні наші вороги? їх нема вже, їх з’їла сила білих, а решту проковтнув праліс...

І що зробила горстка аресів на чолі із своїм вождем? — тут Мадіаі боязко озирнувся і сквапно перехрестився. — Не називаю його по імені, щоб не тривожити духа померлого і не накликати нещастя, але ви всі знаєте, як він називався... То що зробили ареси на чолі із своїм вождем? Вони пристали до місійної оселі святого Антонія. Пристали, бо, як казали нам отці з оселі, ніхто нас не зачепить, коли ми будемо жити мирно і приймемо Білого Бога. І ми послухали. Білий Бог сильний і добрий. Він справедливий і любить усіх. Але білі люди не шанують ні Його, ні нашого Тупана, ні законів, ні дружби, ні миру — нічого. Інші племена виповіли нам війну смерти за тембету. Але за що завзялися на нас білі? Вони прийшли на наші землі і почали нас нищити, не виповівши нам ніякої війни — просто так. Вони нищили і тих, які жили вільно, і тих, що пристали до місійних осель.

Напали вони і на нашу оселю. Перший раз ніби за те, що в нас скрився батько теперішнього морубішаби, — оповідач вдруге спішно перехрестився і знову боязко зирнув у нічну темряву, — якого не хочу називати по імені... Багато тоді полягло, багато потрапило в полон, багато порозбігалося в ліси, а решта лишилася, щоб відбудувати наново оселю. І я лишився також. Дивіться, — показав на свою страшну близну, підставляючи її під відблиски багаття: — ніхто не може сказати, що я не пам’ятаю того нападу. Я його пам’ятатиму до смерти. Але я лишився. А малого Татаурану принесли згодом також...

Мадіаі замовк на хвилину, сумно схиливши голову, потім потер свою близну і продовжував:

— Не забувайте ніколи, ареси, що добрий падре Мансілья і добрий падре Масета йшли вслід за бранцями. Вони йшли довго, довго і далеко — до найбільших білих морубішаб і скаржилися на тих, які напали на нас. Вони домагалися повернення всіх бранців до оселі. Але що їм казали? Посилали від одного морубішаби до другого, від одного до другого, і все далі й далі. І що потім? Тільки десять і ще два з наших братів віддали білі, а решта пропали...

А що було потім?..

Перший раз білі напали ніби за те, що у нас укрився батько теперішнього морубішаби. Але чого нападали ще раз і ще раз, поки не перетворили нашої оселі у велике попелище. Від вогню, що там горів, міг зайнятися праліс, але вогонь був згашений кров’ю наших братів і сльозами малих дітей; від крови і сліз, що там пролилися, могли постати ріки, але їх висушив вогонь. Тепер там нема ні вогню, ні рік — нема нічого. Там тепер пустка. Там нема кому плакати над порозкиданими костями, бо всі, хто лишився живим, вже не вернуться на попелище: одні пішли в неволю, інші послухали отців і пішли далі будувати нові оселі, тікаючи від білих, а ми, навпаки, пішли білим назустріч. Бо так сказав наш морубішаба: «Небезпека не зникне від того, що від неї тікають. Небезпека зникне тоді, коли її знищити». І ми йдемо її шукати. Ми йдемо, щоб зустріти її і зробити з нею те, що вона робить з нашими оселями. Нас мало. Але іскра також мала, а часто буває причиною, від якої загоряється праліс. Ми, ареси, є іскрою!

Я скінчив. Хай радять інші...

Мадіаі вклонився на всі боки, зокрема Татаурані й жрецеві, і пішов на своє місце.

Хвилину панувала мовчанка. Сиділи тихо ареси, сидів нерухомо старий Аракшо, який із своєю сивиною і білою тунікою справді нагадував білого крука, мовчав і Татаурана, дивлячись задумано в багаття.

Нарешті поворушився і оглянув присутніх.

— Мадіаі скінчив, — сказав. — Хто ще хоче радити?

— Я! — обізвався похмурий велет, дуже подібний до Арусаві.

— Ти, Асу? Гаразд, даю тобі право говорити, — махнув знову берлом вождь. — Слухайте Асу, ареси, і ви гості. Асу рідко забирає голос на нарадах. Почуємо, що він сьогодні скаже.

Асу вийшов на середину кола й задумався.

— Зараз буду говорити я, Асу, — почав по хвилині. — Але ви знаєте, що в мене сила в руках і ногах, а не в устах. Я хочу говорити про нашого морубішабу...

Татаурана був зовсім малим, коли його підібрали в лісі й принесли до оселі. Білий Бог любив його і тому відібрав йому силу, коли його разом з іншими гнали в неволю. Малий Татаурана впав і не міг іти. А білі сказали: «Навіщо він нам? Киньмо його. Він має тонкі ноги, і з нього ніколи не буде сильного раба».

Але в Татаурани не були тонкі ноги. Він умів скоро бігати й довго ходити. Він повернувся до оселі й ріс між нами. Ми всі його любили і добрий падре також. Падре вчив Татаурану чорних знаків, накреслених у книгах, і Татаурана навчився їх усі пізнавати. Він умів їх пізнавати і малювати також. Тоді падре послав Татаурану до далекої і дуже великої оселі білих, що називалася «школа». І так сказав падре: «Педро — наймудріший з усіх індіянських дітей. Він мусить навчитися всього того, що знають білі». І Татаурана був серед білих стільки літ, скільки в мене пальців на одній руці, і стільки зим, скільки у мене пальців на другій руці. Він навчився всього. Він міг бути найбільшим морубішабою серед білих, але не схотів. Він утік від них і вернувся назад до нас. І так сказав Татаурана: «Миліше мені бути простим юнаком серед своїх братів, ніж морубішабою серед білих. І присвоєному тигрові все миліший праліс, ніж оселя». І ще так сказав Татаурана: «Я знаю, в яку берлогу ведуть сліди від нашого нещастя: ми впустили ворога під свою стріху і не поможе нам від нього укриватися, ані не поможе з ним приязнитися. Може приязнитися онса з онсою15 і олень з оленем, але ніколи не може приятелювати онса з оленем».

Я міг би вам розказати казку про онсу й оленя, але я втомився говорити. Я скінчив. Хай радять інші.

Коли великий Асу сів на своє місце, між присутніми почали падати вигуки:

— Казку про онсу й оленя! Хай хтось оповість казку про онсу й оленя! Це — гарна казка!

— Гаразд! — махнув берлом Татаурана. — Хто оповість нам казку про онсу й оленя?

— Я! — аж підскочив на місці коренастий і нервово- напружений Маріо.

— Гаразд, Маріо, йди й оповідай, — дозволив Татаурана.

На середину кола вийшов Маріо. У нього самі собою танцювали руки й ноги, тремтіла вся шкіра, а золотисто-червонява луна від вогнища також танцювала і тремтіла по його блискучій постаті, і від того Маріо видавався подвійно рухливим і нервовим.

Він почав оповідати відразу, не задумуючись, і, як то прийнято серед індіян, грав ролі своїх героїв казки, мистецьки наслідуючи рухи звірів, імітуючи їх голос та інтерпретуючи на свій лад їхню міміку.

— Олень відпочивав на березі, — почав він, — і подумав:

«Я мушу мати власну хату, щоб відпочивати в ній по роботі».

Встав і пішов у ліс. Шукав, шукав і знайшов місце біля ріки.

«Саме тут! — сказав. — Є вода й багато трави. Прийду сюди завтра й почну робити оку».

А онса лежав у своїй берлозі і також думав:

«Тісна моя берлога й вогка. Я мушу собі збудувати гарну хату. Піду пошукаю якогось доброго місця».

Встав і пішов. Прийшов на те саме місце, де був олень, і сказав:

«Отут добре! Отут буде моя хата».

На другий день прийшов олень, вирубав корчі, втоптав землю й пішов.

А на другий день прийшов онса і спитав:

«Хто це вирубав корчі й втоптав землю під мою хату. Напевне це Тупан мені помагає».

Онса повбивав кілля в землю, нарізав пруття й виліпив стіни. Потім пішов до своєї берлоги відпочити.

А на другий день прийшов олень і каже:

«Я лише вирубав корчі й втоптав землю, а хтось повбивав кілки й виліпив стіни».

Олень думав:

«Це мені помагає Тупан. Він буде зі мною мешкати. Я зроблю дві постелі: одну для себе, а другу для Тупана».

Олень накрив оку пальмовим листям, наносив трави на постелі й пішов шукати собі їжі.

Тоді прийшов онса й побачив, що хатка готова. Зайшов у середину, ліг на постіль і заснув.

Олень також вернувся і слухає: хтось спить.

«Ага, це Тупан!» — сказав. Пішов до своєї постелі й ліг також.

А вранці онса й олень прокинулись і побачили один одного.

«То це ти помагав мені робити хатку?» — спитав онса.

«Так, то справді був я», — сказав олень.

Онса каже:

«Коли так, то будемо жити разом».

«Гаразд», — відповів олень.

Тоді знову каже онса:

«Сьогодні я піду на полювання, а ти залишайся в хаті, наноси води й дров, бо я прийду голодний».

«Буде, як ти кажеш», — відповів олень.

Онса пішов на полювання, забив дуже великого оленя, приніс і каже:

«Приготуй же скоренько їжу».

Олень дуже злякався, приготував їжу, але сам не міг їсти, а вночі не спав.

«Ох! — думав олень. — Коли онса міг забити такого великого мого брата, то може забити й мене».

На другий день онса залишився в хаті, а олень пішов на полювання. Але він не міг полювати, бо дуже боявся. Ходив, ходив — не вполював нічого. Потім дивиться — стоїть під деревом величезний онса і гострить кігті для полювання. Олень злякався і побіг.

Олень біг, біг, біг і побачив тамандуа16. Стояв над мурашником і їв.

Тоді олень сказав так:

«Тамандуа, там у лісі стоїть під деревом онса і оповідає про тебе звірям погані речі».

Тамандуа відповів:

«Я нікого не зачіпаю перший, але не дам нікому про мене погано говорити. Ходи і покажи мені того наклепника».

Олень повів тамандуа і сказав:

«Ось він!»

Онса далі гострив кігті і нічого не бачив. Тамандуа підійшов з-заду, скочив і роздер онсу надвоє.

«Тепер більше не будеш судити мене перед звірями!» — сказав і пішов геть.

Олень взяв забитого онсу на плечі й поніс додому. Скинув його перед порогом і сказав до онси:

«Тут маєш! Тепер приготуй обід, бо я дуже голодний».

Онса дуже злякався, побачивши свого забитого брата. Він приготував обід, але сам не їв, бо був сумний.

«Коли олень забив такого великого мого брата, — думав він, — то може забити й мене».

Вночі полягали на своїх постелях, але не спали обидва й обидва так думали:

«Він чекає, щоб я заснув, а тоді кинеться на мене і заб’є мене так, як забив мого брата».

І не спали.

А потім олень, дуже стомлений, задрімав. Його голова кивнулася, роги зачепилися об плетену стінку і зробили «дрр!» А онса подумав, що то він на нього нападає, скочив високо, вдарився головою в стріху і зробив «ш-ш-ш!» А олень подумав, що онса хапає його за горло і стрибнув ще вище. Тоді обидва кинулися тікати: олень від онси, онса від оленя.

Більше олень з онсою не приятелює і не будує разом оки. Бо всі знають: ніхто не може бути певним свого життя, коли живе під однією стріхою із своїм ворогом.17

Мадіаі скінчив своє оповідання й під загальні вигуки одобрення вернувся на своє місце.

Тоді знову підвівся великий Асу:

— Олень утік від онси, онса втік від оленя. Але онса далі лишився онсою, а олень оленем. А Татаурана сказав так: «Небезпека не зникне від того, що від неї тікають». Як, отже?

Йому відповів Абаете, що означає «Почесний Чоловік»:

— Щоб онса більше не був онсою, треба зробити з ним так, як зробив тамандуа. Коли від онси лишаться самі кості, — від них нікому не буде небезпеки.

І знову спитав Асу:

— Чи ми є оленями, які лише те й уміють, що тікають від онси?

— Ні, — відповів Абаете, — ми мусимо стати такими, як тамандуа, що нікому не дарує кривди й нікого не випускає живим із своїх обіймів.

Мадіаі додав:

— Ми є іскрою, що має підпалити праліс. Вогонь жере все — він пожере і онсів, і рабство, і білих. Ми зробимо пожежу, але заллємо її кров’ю білих! Ми покотимо ріки крови і сліз, випущених з білих, і висушимо їх вогнем! Мене пече моя близна, коли думаю про білих!

Татаурана підняв берло і встав.

— Слухайте, ареси, і ви, гості! — важко падали в загальну тишу його слова. — Не забувайте, що нам ще дуже далеко до перемоги, а перемога — це навіть не половина справи. Ми йдемо назустріч небезпеці — це так. Ми хочемо підпалити праліс війною смерти проти ворога — це так. Ми приготовані всі загинути — це також так. Бо ми — це лише іскра. Вона може викликати пожежу, а може й загаснути так легко, як гасне кожна іскра, що їй не суджено стати причиною пожежі. Але запам’ятайте: навіть тоді, коли праліс загориться вогнем смертельної війни — нам буде ще дуже далеко до мети — далі, ніж до великої пожежі. Вогонь жере все — це правда. Наша ненависть — це вогонь — це також правда. Але вогонь тільки нищить і ніколи не будує. Вогонь добрий на те, щоб знищити ворога, але вогонь не годиться, щоб збудувати власну оку. А ми мусимо її збудувати! Не для своєї родини, не для своєї оселі, а для всіх наших племен: для аресів, каріжо, тінґві, ґварані, ґваянас, айморе — для всіх! І не збудувати її з пруття та пальмового листя, а з каменя! А для цього треба багато знати, багато вміти, багато працювати, а ще більше — любити. Треба нам любити тих своїх братів, яких ми досі уважали ворогами. Треба любити, бо ж ми всі — діти тієї самої землі, хоч одні з нас живуть над Іґвассу, другі — над Параною, треті над Тібажі, а ще багато інших — у горах. Треба любити і тих, які вже прийняли Христа, і тих, які ще досі поклоняються Тупанові. Треба забути, що наші предки воювали й виповідали одні одним війни смерти. Треба і нам, аресам, забути, що нас колись переслідували за тембету. Незгоди в родині — це дрібниця, але вони можуть бути і найбільшим нещастям, коли їх схотять використати чужі. Пам’ятайте, ареси: вогонь жере все, але, перш усього, загрожує найближчій оці. Пам’ятайте і те, що ворогові найлегше дається перемога тоді, коли в нападених горить оселя. Коли ж в оселі мир, а стіни з каменя — важко її здобути...

Камені — це наші окремі племена. Але ви знаєте, що камінь не буде триматися на камені, коли його не скріпити вапном і піском. Тоді він стоїть міцно. Вапно — це наша любов. Без любови не збудуємо нічого. І любов наша мусить бути дуже велика — більша від ненависти до ворога, бо ж ненависть до ворога тільки тоді має силу, коли вона виростає з любови до свого рідного. Тоді тільки вона пустить вогонь у потрібний бік, щоб не пошкодити власної оки. Пам’ятайте, ареси: ЛЮБОВ! Така любов, що кожний повинен життя свого брата цінити вище власного.

І тоді, коли ми осягнемо таку любов...

Татаурана нагло урвав і задуманими очима обвів збір. А в тих очах був великий сум і сумнів.

Замовк.

— Гаразд, — зідхнув. — Тепер гості знають, хто ми і чого хочемо. Хай говорять вони.

І з черги говорили гості: спочатку Пірауна, потім Кумаже, а на кінець бовкнув кілька слів Арусаві. Не згадавши ні слова про розправу з Жаїрою, вони оповіли кожний зокрема свою історію, перебування в рабстві, втечу, блукання по пралісах і зустріч з племенем каріжо. Всі три кінчили своє оповідання проханням: прийняти до племени.

Татаурана дав усім хвилину подумати і підняв угору берло на знак, що хоче говорити.

— Ареси, — сказав, — згідно з законом племени моя постанова є рішальною, коли рада мовчить. Питаю: хто буде ще радити?

Рада мовчала.

— Повторюю питання: хто буде радити, чи приймати нам гостей до племени?

Рада і на цей раз мовчала.

— Питаю втретє: хто буде радити?

І знову рада відповіла мовчанкою. Це була ознака, що рішення здають на вождя.

Тоді Татаурана встав і підняв берло.

— Пірауно, Кумаже й Арусаві, підійдіть до мене! — наказав.

Викликані підійшли.

— Клякайте!

Клякнули*.

— Відповідайте голосно на питання так, щоб вас усі чули: чи маєте вільну волю пристати до нашого племени — племени аресів?

— Так! — відповіли всі троє.

— Чи ви знаєте, що плем’я, до якого хочете пристати, вибрало собі дуже небезпечний шлях?

— Знаємо!

— Чи ви готові ділити небезпеку разом з нами?

— Готові!

— Чи ви згідні жертвувати своїм життям за кожного ареса?

— Згідні! — дружньо й радісно крикнули неофіти, а Кумаже навіть додав: — Хай мене мавпа оближе, коли брешу!

— Тоді, — урочисто промовив Татаурана, — своєю владою, над якою вітає дух мого покійного батька, і яку мені дало плем’я аресів, я, морубішаба Татаурана, приймаю вас до племени!

Ударивши легенько кожного по плечах берлом, молодий вождь сказав:

— Оце б’ю вас легко з радости, що стаєте нашими братами. Але мої удари можуть стати і смертельними, коли хтось виломлюється з-під законів племени і моїх наказів. Даною мені владою приймаю вас у нашу родину, але тією самою владою судитиму суворо, як і кожного члена родини. Ви одержали право бути братами в оселі, але з тим втратили право гостей. Тепер обіймімося, брати мої!..

Недавні гості, а тепер члени родини, обнялися щиро з вождем, а після того почалося спільне обіймання і спільне радісне свято. Появилися таци, повні смаженого м’яса, риби, овочів та великі глиняні дзбанки з водою, засолодженою медом та приправленою різними соками. Відколи Татаурана став вождем племени, він заборонив хмільні напої, в яких індіяни є неабиякими знавцями, але сьогодні не треба було хмелю, бо радість хмелила сама по собі. Ареси веселилися.

Лише Татаурана сидів сумний і задуманий; та ще білоголовий Аракшо, який не промовив ні слова на раді, не піддався загальному настрою. Бо старий піяґа взагалі рідко говорив, а коли й кинув якесь слово, то це вважалося великою ласкою з його боку. Сидів нерухомо,як і морубішаба, байдужий і нечулий до всього. Тільки вже згодом поглянув раз і другий на Татаурану, легко торкнувся його ліктя і сказав:

— Буває, Татаурано, що до мене приносять зовсім вмираючу людину. Я бачу, що години її пораховані, але це не звільняє мене від обов’язку не спати ніч і другу над нею, варити зела і прикладати масті... І скільки то вже разів бувало так, що вмираючий завдяки моїм старанням поборював смерть і виходив живим з моєї оки!

Татаурана зрозумів, що хотів сказати жрець, і вдячно всміхнувся:

— Підбадьорюєш мене, мудрий старче? Дякую тобі за це. Але мене не треба підбадьорювати, бо я не відступлю від задуманого, хоч і не вірю в успіх. Знаю, що загину, але не відійду з цього світу з обтяженою совістю: ніхто мені не закине браку витривалости... Мені часто в снах з’являється дух мого батька, і я вже не знаю, чи я — син, чи сам батько...

— Коли з’являються духи — вони не віщують нічого доброго.

— Коли з’являються духи, Аракшо, ми починаємо розуміти, що наше тіло тільки тоді має вагу, коли ми приносимо його в жертву духові.

— Накажи мене відвести назад, морубішабо. Старі кості просять спочинку...

За хвилину двоє мужів шанобливо підвело старого жреця з землі, а кількоро, озброївшись пальмовими гілляками, кинулося промітати дорогу під його ногами.

— Дорогу для ніг Білого Крука, дорогу!..

Така є воля

Жаїра два перших дні пролежала в гамаку, як труп. Щойно опинившись у затишній оці серед безпеки і спокою, зрозуміла, до якої міри вона була вичерпана всім попереднім. Їй важко було голову підвести, рукою поворушити, звісити ногу, а навіть заговорити. Тож лежала нерухомо і здебільша спала. Коли ж прокидалася, неодмінно бачила над собою похилене обличчя метері, або Ірасеми, або обидвох разом. Вони чекали її пробудження з приготованою їжею, або питвом і наввипередки годили їй, як могли. Рідше появлявся батько, який уже цілком включився в життя племени й нарівні з іншими чоловіками ходив на полювання, або виконував якусь роботу. Те саме було з Арусаві й Кумаже. А двічі бачила над собою Татаурану. Стояв над нею й дивився. У нього були припухлі, цілком дитячі уста, такий самий м’який невеликий ніс, що кумедно морщився, коли Татаурана був чимсь зворушений, і тріпотливі, мов крила сполоханого дикого птаха, брови над гострими, проникливими очима. Здається, що її будив його погляд, але коли вона всміхалася на привітання, морубішаба морщив свого носа і зникав. Видавався їй таємничим і привабливим.  

— Він смішний, але... гарний, — признавалася сама собі й знову всміхалася.

В оці було повно людей, і Жаїра лише згодом почала вирізняти з того голого натовпу окремі постаті: насамперед Ірасема з мелодійним голосом і добрячою усмішкою; потім велетень Асу з головою завбільшки доброго гарбуза, з ногами, мов стовпи, і з руками, подібними до оголених гілляк сандалового дерева; за ним — його жінка, як на сміх, дрібненька, кругленька Ґонґа — «Соловейко» з цілим виводком дітей різного віку; був тут і молодший брат Асу — Аканґасу, гнучкий і мускулистий, що, як казали, силою переважував навіть свого велетенського брата; жінка Аканґасу — молоденька, майже дитина, висока, довгонога Жабуру, що була зовсім подібна до того болотяного птаха, ім’я якого носила. Вона одружилася з Аканґасу, коли він повдовів, лишившись з чотирма маленькими дітьми. Але молода мачуха, що віком недалеко відбігла від дитинства, виявляла подиву гідну дбайливість про дітей свого чоловіка й ніжну любов, надзвичайно горда, що відразу стала матір’ю такого великого гурту. А втім, ніхто не робив різниці між дітьми Асу й Аканґасу, так що вони мали якби по два батьки і по дві матері, хоч діти Аканґасу не мали ні однієї рідної. Бувши голодними, одні й другі чіплялися або до Ґонґи, або до Жабуру, залежно від того, котра була ближче, а жінки не завдавали собі труду розпізнавати їх і годували та пестили всіх поспіль. Це був один з найцікавіших законів усіх індіанських племен: уважати дітей рідних братів і сестер за своїх власних. А взагалі дикуни бразилійського пралісу розуміють, як ні одна культурна нація, що діти — це майбутнє народу. І тому діти в індіянських племенах оточені всебічною увагою, ласкою й опікою. Право власности дитини на її дрібні речі шанують свято, дитини не вільно скривдити, не вільно змушувати до чогось силою, а вдарити є просто ганьбою, яка тягне за собою сувору кару й загальний осуд.

З дівчат Жаїра відрізнила Піндобу — старшу доньку Асу — дівчину з повільними рухами і мрійними очима. Піндоба ходила тихо й обережно, постійно задивлена у щось невидиме, і ніколи не сміялася. Вона мала довге волосся, яким, видно, дуже пишалася, завжди косичилася у свіжі квіти й кохалася в барвистих кольорах пташиних пер, що їх мала повний кошичок. У неї був наречений з християнським іменем Батіста, що був сином Мадіаі й подавав племені великі надії, як дуже здібний мисливець. Ареси чекали до збору врожаю, по якому мало одружитися кілька молодих пар, у тому числі й Піндоба з Батістою.

До Піндоби часто забігала Каароба, що її вважали найкращою дівчиною в племені, хоч Жаїра не могла зрозуміти, чому; голосиста і щебетлива Аґваї, та ще Марія і Тереза — рідні сестри, та багато інших. Але Жаїрі вони всі видавалися однаковими.

У племені панувала сувора дисципліна і взірцевий порядок, підтримувані залізною рукою молодого морубіщаби. Але влада його дуже різнилася від тієї, яку, наприклад, мав Маврикій у домі де Лара, чи й сама Жаїра. Татаурана не ходив з канчуком, нікого не бив і ні на кого не кричав, але всі йому корилися без найменшого застереження, навіть без нехоті, а якось охоче і дружньо.

Ранком всі виходили на океату і спільно молилися до сходу сонця. Потім снідали, а по сніданку Татаурана давав точні розпорядження, хто і що має робити. Чоловіки ділилися на групи: одні йшли полювати, другі — збирати мед від диких бджіл, ще інші — ловити рибу. Жінки під охороною кількох мужів ішли працювати в поле, слабші й старші мали пильнувати дітей в оселі, а при тому прясти на веретенах бавовну, сукати шнурки, плести коші, виправляти шкіри, сушити овочі, вудити м’ясо й рибу, збирати лічничі зела та ліпити з глини посуд, який пізніше випалювалося спільно у спеціяльно зробленій подобі ганчарської печі. Роботи було багато, але вона нікого не втомлювала, ні в кого не викликала нехоті, як це було в домі де Лара, де напевно ніхто з рабів і пальцем не кивнув би, коли б не страх перед канчуком.

Оселя прокидалася із схюдом сонця, і всі її мешканці раділи на зустріч новому дневі. Не чути нарікань на те, що ніч була коротка, що сьогодні чомусь побудили раніше, як звичайно, нема сонних, похмурих облич, зідхань, лінивости в рухах і ненависти в очах. Всі встають свіжі, бадьорі, раді, що ніч минула і стрімголов біжать до ріки, оживляючи околицю веселими вигуками. Моляться з непід- робленою побожністю, їдять із смаком, беруться до роботи охоче, ніби до розваги; по обіді солодко сплять, потім знову їдять, купаються і працюють. Перед вечором кожний може робити, що кому подобається, але не відходити далеко від оселі; тож поміж оками повно гамору, сміху й співів. А вже коли стемніє, більшість чоловіків лишається на площі біля вогнищ і веде дружню розмову, в той час, коли жінки й діти вже сплять, заколихані хиткими гамаками.

Жаїра спостерігала це все і прийшла до переконання, що тут є справжня воля. Але чомусь вона не захоплювала дівчини зовсім. Не розуміла цілі цього життя, не знаходила смаку в ньому і, коли не попадала в розпуку, то лише тому, що покищо якраз власне дуже потребувала цілковитого спокою. А спокою мала досить. Не несла на собі ніякої відповідальности, не мала потреби нічим журитися, не обов’язана була нікому годити, нікого не боялася і ні з ким не сперечалася. Мати й Ірасема подавали їй готове до гамака, дотримуючи розпорядження Татаурани, не докучали їй, пильнували, щоб в оці було тихо і взагалі ходили біля неї навшпиньках.

Жінки відразу дуже подружили між собою, інстинктовно відгадуючи глибоку підставу до своєї приязні, робили все разом, а при роботі розмовляли безугаву. І з цих розмов Жаїра довідалася дуже-дуже багато цікавого.

По трьох днях в оці сталася радісна подія: Жабуру дала життя своєму першому синові. Ірасема, Гонга й Сабія зараз же скупали новонародженого, пофарбували цілого червоною фарбою, обложили найкращими квітами й кольоровими перами та поклали біля щасливої усміхненої матері. Гордий і неменше щасливий Аканґасу сидів при вході до оки й приймав поздоровлення. Згідно із звичаєм, чи повір’ям, він, поки дружина чекала дитини, не мав права важко працювати, ані полювати, ані їсти м’яса. Тепер був подвійно вдоволений: і тим, що мав ще одного сина, і тим, що повернеться до нормального життя мужа племени.

Ціле плем’я приходило подивитися на нового члена родини, кожен щось приносив у подарунку, а діти не відступали маляти. Кожне намагалося вложити в дрібненькі, безвладні пальчики новонародженого щось із своїх «скарбів»: мушлю, пір’ячко, свищик, а навіть стріли.

— Він ще маленький, — пояснювала дітям щаслива мати. — Він не вміє брати руками.

— А коли він виросте, скоро? — питали діти.

— О, він скоро виросте, — з глибоким переконанням відповідала Жабуру. — Він буде великий і сильний, як його тато.

— І як наш тато, — додавали діти Асу, що були дуже горді з велетенської будови свого батька.

— Так, буде великий і сильний, як обидва разом... — мріяла вголос молоденька мати.

— І буде морубішабою, як Татаурана, — кінчили її мрії діти.

Жаїра лежала, слухала і раптом відчула себе страшно самотньою серед цього гурту, об’єднаного спільною веселістю. Здавалося, ще більше самотньою, ніж тоді, коли її зіпхнули із становища пестійки й похресниці шляхетної донни Ізабелли Ґабрієль де Лара до становища рабині. Бо тоді вона принаймні знала всіх людей, які її оточували, знала їхні вдачі, розуміла і панів і рабів, а тут вона не розуміла нічого і нікого не знала. Там, навіть і в становищі рабині, вона могла плекати якісь мрії, могла мати якісь пляни на майбутнє, а тут усе скінчилося.

І їй нараз набридло лежання, забажалося руху, свіжого повітря й простору. А все ж лежала. Лежала і підшукувала претекст, під яким могла встати й вийти з остогидлої оки.

І тоді несподівано, мов би вгадавши її бажання, до гамака підійшов Татаурана.

— Добридень, Жаїро, — привітався, стримуючи морщенням носа нервовий трепет своїх крилатих брів.

— Добридень, морубішабо, — жартівливо відповіла дівчина й усміхнулася.

— Відпочила вже? Хочеш встати? Дуже гарний день сьогодні. Вставай!..

— О, коли суворий морубішаба лише накаже — встаю зараз же...

Татаурана стягнув свої тріпотливі брови і холодно-ображеним голосом відповів:

— Даремно ти кпиш, дівчино. Наказувати я вмію, але тобі не збираюся наказувати покищо. Хочеш — вставай, не хочеш — лежи. Твоя воля.

Жаїра стрельнула на нього лукавими очима й усміхнулася ще раз, ховаючи пустотливі іскорки в очах:

— Ну, то дай мені руку. Спробую встати...

Властиво, їй зовсім не потрібна була поміч. Навпаки, в той момент почувала такий приплив сил та енергії, що сама могла когось підняти. Але така вже жіноча вдача, що змушує мужеську силу служити, як не своїй слабості, то своїй хитрості.

Татаурана не чекав повторення прохання і не обмежився поданням руки. Перехилився вперед, підняв Жаїру, як пір’їнку, підніс високо вгору й обережно поставив на землю.

Жаїра розсміялася.

— Але ж у тебе сила, Татаурано! — вирвалося у неї захоплення.

Але Татаурана, помітивши на собі пильні погляди всіх присутніх, змішався й розгубився, як цнотлива сеньйорита.

— Ходи, підемо до ріки, — запропонував дівчині, дивлячись у землю.

— Ходімо, куди хочеш, — погодилася Жаїра. — Ось я лише виберу якийсь подарунок для малого велетня...

Кинулася до клуночка, перебираючи одну річ за другою, але нічого відповідного не могла знайти: те було непридатне, того жаль. Врешті вибрала червону оксамитну стяжку і з болем у серці пожертвувала разок найгіршого скляного намиста. З тим підійшла до Жабуру.

— О, який гарний хлопчик! — скрикнула з удаваним здивованням. — Він мусить бути дуже міцний.

Жабуру не помітила штучности і щасливо засміялася.

— Так, думаю, що він буде дуже міцний, — згодилася вона поспішно. — Дивись які в нього широкі плечі й високі груди!

Жаїра поклала біля малого подарунок, поплескала дитину по голенькому животику, а матір по плечі, і підійшла до Аканґасу.

— Гарного сина маєш, — сказала йому облесно. — Цілком подібний до тебе.

— Гарні й твої слова, дівчино, — приязно усміхнувся Аканґасу. — За них обіцяю тобі шкіру з першої пантери, яку заб’ю на полюванні.

Супроводжувані доброзичливими поглядами, молоді вийшли з оки. Їх відразу вхопив у обійми радісний ранок, обтулив теплом сонця, затріпотав на обличчях свіжими крилами вітру, обвіяв свіжістю пробудженої ріки й ароматом дрімаючого лісу. Линув у жили бадьорість, викликавши в Жаїри нестримно веселий настрій.

— Я хочу скупатися, грізний морубішабо, — заявила Татаурані. — Чи нема в ріці кайманів?

— Ріка цілком безпечна, — запевнив Татаурана. — Іди просто і купайся, а я почекаю тебе он за тим горбочком.

Жаїра підстрибом побігла до ріки, скинула одежу й бухнула у воду. Плюскалася, плавала, поринала, як дика качка, і сміялася-сміялася, сама не знаючи, чому.

Викупавшись, вилізла на берег, одягнулася й гукнула:

— Татаурано!

— Я тут, Жаїро, — обізвався Татаурана і підійшов до неї. — Добре скупалася?

— О, чудово!..

Не змовляючись, пішли вздовж берега ріки і незабаром, вибравши відлюдний кутик, посідали проти сонця.

— Дивні речі я довідалася, — сказала Жаїра, витискаючи воду з волосся.

— А саме?

— Ти вчився в колегії?

Татаурана насупився і зморщив свого м’якого носа.

— Вчився, — відповів неохоче.

— Довго?

— П’ять років. І що з того?

— Дивно!

— Дивно, що я міг вчитися?

— Навіть і це дивно.

— Ну, то дивуйся ще більше, коли хочеш: я був найліпшим учнем серед усіх, що їх знали священики колегії.

— Направду?!

— Піди їх спитай, коли хочеш.

— Тоді я взагалі нічого не розумію...

— Чому?

— Гм! Бути найкращим учнем колегії, мати можливість вийти у світ, а замість того втекти в праліс. Ти ж утік, каже твоя сестра.

— Втік! — хитнув головою Татаурана. — І ти також втекла...

— Я? Я — інша річ: я була рабинею.

— А коли б не була?

— Не мала б чого тікати...

— Так?! — ворожо зиркнув Татаурана на дівчину й відсунувся від неї далеко. — Отже, коли б не рабство, то ти б лишилася в світі білих?

— Лишилася б! — запальчиво і з викликом підтвердила Жаїра. — Мене ніколи не вабило дике життя, і тепер, коли бачу його на власні очі, переконуюся зайвий раз, що воно не для мене.

— А чого б же ти хотіла?

— Хіба не розумієш? Хотіла б жити так, як живуть білі. Ти бачив їхнє життя, і я не потребую тобі про нього оповідати.

— Дійсно не потребуєш, — іронічно згодився Татаурана, — бо я його знаю глибше, ніж ти. Ти не бачила світу поза своєю Паранаґвою, а я його бачив трохи більше і ще більше довідався про нього від людей та з книжок. А тому дивуюся, що тобі так припало до вподоби життя тих покидьків, що їх змушено втікати з усіх держав Европи... О, не переч! Більшість тут саме таких, а ті, кого уважається нині порядними, волею, чи неволею мусять тримати спілку з грабіжниками та бандитами. І тобі подобається їхнє життя? Тебе вабить їхнє середовище? Не викликає в тебе обридження й образи гідности? Та ж наш дикий індіянин може бути під кожним оглядом прикладом для білих! Чим вони живуть? Грабіжництвом, поневоленням, інтригами й розпустою.

Жаїра враз відчула, як її недавня веселість зміняється гірким смутком.

— Може, — зідхнула вона. — Але все ж білі мають певну мету в житті, як кожний зокрема, так і всі вони разом. А який сенс має існування диких? Для чого вони живуть? Мене розпука огортає, коли подумаю, що до смерти доведеться блукати по пралісах, животіти в нужденній оці, ходити нагою і дбати виключно про те, щоб наситити голод. я збожеволію від такого життя! — крикнула на кінець і розплакалася.

— Жаїро, — присунувся ближче Татаурана і торкнув її за плече, — Жаїро... Я тебе розумію... І, власне, викликав тебе, щоб поговорити з тобою... Не плач, обітри сльози і послухай, що казатиму. Від того, чи ти зрозумієш, залежить все твоє життя...

Жаїра відразу затихла, зацікавлена словами Татаурани.

— Ну? — спитала, хлипнувши востаннє.

— Бачиш, дівчино, — трохи нерішуче почав Татаурана, — я не знаю, чи ти, як жінка, можеш по-справжньому розуміти мету життя... Хоч було і є багато таких жінок, що мають душу мужів, і вміють ставити перед собою великі цілі, а навіть керувати державами. Коли б і ти мала таку душу — ти б знайшла справжній сенс життя і свою мету, навіть живучи в нужденній оці, навіть голодною блукаючи в пралісах...

Жаїра здивовано дивилася на Татаурану і зневажливо кривилася: що він плете?!

А Татаурана, дивлячись у далечінь своїми пронизливими очима, над якими гостро заломилися густі, мов волохата гусінь, брови, вів далі:

— Хто зна? Може й краще для тебе, що ти опинилася тут... Невдоволення життям спонукує думати над його поліпшенням, а небезпека — шукати оборони. Терпіння сприяють розвиткові людського духа, вдоволення й ситість вбивають його. Святі, шукаючи наближення до Бога, тікали від світу, ховалися в печерах і жили в голоді. Вони умертвляли тіло, але розпалювали духа. Навіть наш старий Аракшо, поганин, і той живе окремо, живиться самими овочами і спить на твердій землі, хоч плем’я радо влаштувало б йому вигідне життя.

Жаїра нетерпеливо відмахнулася:

— Для чого ти це говориш мені?! Я не свята і не піяґа. Я — молода дівчина і хочу жити так, як живуть грішні люди — цивілізовані!

— О, Жаїро, коли ти ще схочеш, щоб так жили всі, — то для тебе буде мало твого життя! Але того мало хотіти, — до того треба змагати цілою своєю душею, коштом посвяти, терпіння, болів і навіть розчарувань. Я також змагаю до того, і це змагання стало змістом мого існування...

Татаурана захопився, і його крилаті брови тріпотіли, готові, здавалося, ось-ось зірватися й полетіти.

— Нас ще чекають важкі дні, Жаїро, — продовжував він піднесено, — бо ж війна смерти — не жарт. Чи ти знаєш, що ми покинули редут і пішли на схід з метою підняти всі племена на війну проти білих? Ми осягнемо того, що ні один наїзник не лишиться на нашій землі. Ми...

Жаїра раптом схопилася на ноги, не давши Татаурані скінчити. Ще так недавно, скоштувавши канчуків, вона готова була власними руками різати кожного рабовласника. Але тепер, коли канчуки забулися, а примітивне життя серед племени стало перед нею в усій своїй непривабливій наготі, коли її душа всією силою рвалася назад до цивілізованого світу, слова Татаурани видалися їй святотатськими.

— Що?! — крикнула вона, граючи твердими жовнами на спласлому, посірілому обличчі, і, пронизуючи свого співрозмовника ворожим поглядом, що чорними мечами вискакував з вузеньких прорізів. — Ти хочеш війни?! Ти хочеш знову обернути великі міста, плантації та майстерні в дикий праліс?! Ти хочеш, щоб знову на цих просторах не було ні одної цивілізованої людини, а блукали канібали, озброєні танґвапемами?!

— Жаїро... — Спробував її зупинити Татаурана.

— Мовчи!!! — ще голосніше крикнула дівчина. — Як бачу, дикуна до дичини й тягне! Шкода було п’ятьох років науки, коли ти й далі залишився тим, чим був! А я, слава Богу, народилася вже в цивілізованому світі й буду перша ворогом того, хто хоче цивілізацію знищити! Така ідея може прийти в голову тільки дикунові, варварові, канібалові, такому, як ти!..

Випаливши все це одним духом, Жаїра крутнулася і, обпікши на прощання Татаурану повним ненависти поглядом, кинулася бігти.

Загналася Бог-зна куди, і, важко дихаючи, впала на землю. Була схвильована й перелякана. Прийшла їй думка, що брехня перед племенем каріжо випала в якусь фатальну хвилину. Чи своєю видумкою не спровокувала вона долі на злий жарт? От тобі й «великий морубішаба», що наміряється підняти війну смерти проти білих! Бракувало б тільки, щоб Татаурана її посватав — і все сповниться точно... А воно зовсім правдоподібне: чи ж не подарував їй квітів і свого серця при першій же зустрічі? Ха-ха-ха!.. От і буде з неї «шляхетна сеньйора донна Жануарія Татаурана»! Ха-ха-ха! Це справді трагікомічно!

Ну, так, воно, звичайно, смішно, але може бути дуже гірко. Адже дикуни — це бочка пороху, і їм небагато треба, щоб вони зворохобилися*. Чи ж то вже раз так було, що на величезних просторах лишилися самі пожарища й трупи? Правда, згодом білі брали знову перевагу, і все верталося до попереднього стану. Але тим нема себе що дуже потішати, по-перше тому, що опинитися в самому центрі війни — це вже жахливо, а по-друге, Татаурана — це не якийсь там дикун Аімбіре, чи канібал, як Кунямбебе, або Карамуру. О, з Татаураною не так легко буде дати собі раду, і він зможе осягнути те, чого не осягли його попередники!

А може ж, — Святий Господи! — може все скластися так щасливо!

Ось, наприклад, на них нападає бандейра й бере всіх у полон. Її, Жаїру, відразу помітять і відрізнять від інших — це ж певно! А серед бандейрантів є завжди молоді, гарні й багаті кавалери... Нема сумніву, що вона комусь, — і то не одному! — впаде в око. Вона ж знає собі ціну і знає, що стара Квевезу недарма назвала її богинею лісу — Каа. Жаїра нічим не гірша від якоїсь там дикої Кунумі Маніпуера Ґвара, чи Марії де Соуза Бріто. Тим пощастило просто з пралісу доскочити шляхетського титулу — чому ж би не пощастило Жаїрі? Плекана роками мрія може здійснитися тут скоріше, ніж у Паранаґві, бо ж тут вона, Жаїра, не рабиня і ні від кого не залежить.

Тут усе могло б бути дуже гарно, коли б вони не пристали до цього дурного племени. Треба було б іти далі й пристати до мирних. Земля така велика, що можна було б зайти кудись, де не чути про Ґабрієля де Лара і про його втеклих рабів. Там би почували себе зовсім безпечно. Але ті дурні дикуни — Пірауна, Кумаже й Арусаві — чогось прилипли до аресів. Головне — Пірауна. Розчулився, бач, що зустрів «знайомого»! А той «знайомий» збирається їх з одної біди впхати в другу, безмірно гіршу. І який глузд у тому? Для чого йому це все?

А втім, говорячи щиро, він би й сам міг бути непоганим женихом для Жаїри: молодий, гарний, освічений, енергійний, відважний... Чого від нього хотіти? Та з такими даними можна зайти дуже далеко! Ставши на державну службу, або приєднавшись до якоїсь бандейри, міг би скоро добитися і маєтку, і слави, і здобути шляхетське ім’я. Тоді — так. Тоді Жаїра прийняла б його серце.

І все ж таки дивно: чи ж справді може така людина, як Татаурана, поважно думати про війну смерти проти білих? Навіщо підрізувати гілляку, на якій сидиш? Глупота, дикунство, чи ще щось таке, чого Жаїра не розуміє?

* * *

Дівчина знову вернулася до свого гамака і більше часу проводила лежачи. Нудно було їй лежати, але ще більше було нудно, коли вставала, бо не знала, що має серед цього життя робити.

Татаурана загнівався на неї і не дивився в її бік. Зрештою, був зайнятий і майже не з’являвся в оці. Сабія й Ірасема щось дуже посоловіли, хоч і годили своїй пестійці з подвійною ревністю. Але поза тим, здається, ніхто нічого не помічав, а до Жаїриного лежання звикли, то й не звертали на нього ніякої уваги.

Аж одного дня дівчині забаглося переглянути своє «майно». Якраз усі, крім Піндоби, повиходили з оки, і Жаїра, розв’язавши мішок, повисипала все своє добро на гамак. Перетріпувала й розправляла пом’яті сукенки й білизну, обтирала черевики, розплутувала покручені разки намиста й мало не плакала з жалю.

До неї нечутно підійшла Піндоба й стала за плечима, її завжди замріяні очі тепер розгорілися хижим вогнем заздрости.

Жаїра навіть трохи злякалася.

— Чого хочеш, Піндобо? — спитала неприязно.

— Хочу подивитися, — тихо відповіла Піндоба. — Маєш багато гарних речей...

— Так, маю! — ще більше розчулилася Жаїра. — Але на тому тут ніхто не розуміється...

— Коли б мені хоч так трошки такого! — зідхнула Піндоба і, мов заворожена, присіла до Жаїри, не відриваючи заздрісних очей від барвистої, блискучої купи, наваленої на гамаку.

В оку вбігла красуня Каароба — найближча товаришка Піндоби — і, побачивши таке диво, сплеснула в долоні й помчала назад. За хвилину вернулася, ведучи за собою дзвінкоголосу Агваї, сестер Марію і Тересу і ще кілька дівчат.

Дикунки впали на Жаїрине добро, мов зграя гайвороння. Не питаючи нічого власниці, хапали то одне, то друге, приміряли і аж пищали від захоплення.

— Ей, ей! — злякалася Жаїра, вириваючи їм з рук свої речі. — Не можна брати, не можна!

Дівчата здивувалися:

— Ти не даси нам того?

— Ого, дати вам? А мені що лишиться?

— Та ти ж маєш іще того багато!

— Все одно... Але ось щось вам виберу...

Жаїра стала спішно вибирати найгірше ганчір’я, кидаючи його то одній, то другій.

— Е-е, це погане! — вигукували розчаровано дівчата. — Дай оте...

— Не можна!

— Та в тебе ж ще є стільки!

— Не дам! — відрізала Жаїра, притьмом кидаючись усе в’язати докупи.

— І-і-і, та вона деймака! — з острахом вигукнула Аґваї, і це зробило величезне враження на інших.

«Деймака» — значить «скупендряга» і серед індіян, надзвичайно щедрих по природі, є чимсь дуже страшним. Тому «деймака» — це найбільше образливе слово, що існує в дикунів, і людина, натаврована ним, стає в оточенні мов прокаженою.

Жаїра ще того не знала, і здивувалася дуже, що дівчата зараз же посхоплювалися з місць і з криками «деймака», «деймака» повибігали одна за одною з оки, не забувши, однак, захопити з собою те, що дістали.

Позапихавши речі в мішок, Жаїра міцно його зав’язала, а тоді й собі побігла за дівчатами, щоб перевірити, чи вони чогось не потягнули. Знайшла їх аж за оселею, де вони сиділи на піску, і, завзято обговорюючи подію, додирали рештки ганчір’я і ділили між собою. Блакитна сукенка, ще зовсім добра, але вже замала на Жаїру, червона спідничка і синя хустина перетворилися у вузькі стяжки, що їх дівчата зав’язували на голову, на шию, на руки і на стан. Тепер черга дійшла до жовтої блюзочки, яка вже розлазилася від старости в руках і не давалася подерти рівно.

Захоплені поділом, молоді дикунки цвіроктіли, аж луна йшла довкола, і зовсім не помітили наближення Жаїри. І лише, коли вона вже стала над ними, враз замовкли, а потім, ніби змовившись, сплеснули в долоні й пурхнули разом до ріки. Там покидали решту ганчір’я у воду і, дивлячись, як воно пливе з хвилями вниз, почали реготати й кидати навздогінці камінням.  

— Ану, хто дожене?! — крикнула Каароба і шубовснула у воду.

За нею поскакали інші, лишивши Жаїру на березі. Сміх, крик і веселий гамір попливли околицею.

А Жаїрі хотілося плакати з досади, що її подарунки не знайшли належного пошанування і зазнали такої сумної долі. Вона думала, що дівчата поховають їх, мов якісь реліквії, а вони подерли й повкидали в воду. Дикунки! Дурні дикунки!

Але, що було найгірше, після того випадку всі дівчата в оселі стали від неї бокувати. Жаїрі не дуже то залежало на приязні з ними, але все ж це було образливо.

Нудьга з кожним днем докучала все більше і ставала нестерпною. Всі були чимсь зайняті, всі щось робили, або розважалися, а вона знову була відбитою від берега. В господі де Лара її відчуженість давалася менше взнаки, бо обов’язки не лишали багато часу на роздумування, ну і, крім того всього, вона таки мала становище. Все ж таки її роля була значна, і без неї не могли обійтися ні пани, ні слуги. А тут вона ніщо. Вона стояла поза обсягом життя в оселі, і воно пливло собі без неї своїм звичайним руслом.

Щоб хоч трохи розважитися, пробувала прясти, пробувала ліпити посуд, але з того нічого не виходило, а навчитися не вистачало терплячки. І Жаїра знову йшла до ріки, годинами мокла у воді, або верталася до гамака.

Та якось то вона піймала Піндобу у відокремленому куточку за оселею, де молода дикунка любовно перебирала надерті з Жаїриних речей стяжки, перекладаючи їх барвистим пір’ям.

— Що робиш, Піндобо? — спитала Жаїра.

Піндоба спочатку дуже злякалася й не могла нічого відповісти, тільки спішно поховала свої забавки до плетеного кошичка.

— Не ховай, Піндобо, — доброзичливо усміхнулася Жаїра. — Я бачила. А гарні стяжки, правда?

Піндоба скривилася, як на плач.

— Взяли й викинули... — промовила з жалем. — Навіщо викинули? Я б поховала і дивилася б...

Жаїра подобріла цілком.

— Не журися, Піндобо, я тобі дам щось гарне, — великодушно приобіцяла Жаїра. — Не думай, що я справді «деймака», тільки ж навіщо давати гарні речі, коли їх не вміють шанувати?

— Дай, дай! — з жадобою і благально попросила Піндоба. — Ти маєш так багато! Ти завжди носиш одежу, а я навіть для свята не маю нічого. Як даси мені гарну спідницю, я одягнуся, щоб мій Батіста вподобав мене ще більше.

Ницість Піндоби викликала в Жаїри почуття презирства, але одночасно і сподобалася їй. Вона побачила, що Піндоба запобігає в неї прихильности, а це лоскотало самолюбство.

Сівши побіч дикунки, Жаїра почала розмову. Говорила про це і те, а накінець, непомітно для себе самої, зійшла на спогади із свого минулого життя. Забувши нараз усі прикрі його сторони, затужила за ним і уявляла його прекрасним. А що трохи фантазії і брехні нічого не коштували, то вона почала оповідати наївній слухачці справжні байки, не жалуючи барв і красномовности. Вона будувала палаци, ткала найдивовижніші тканини, вигадувала хвилюючі випадки, зараховувала до фактів свої мрії, яким ніколи не суджено було здійснитися. А приголомшена Піндоба слухала її з розкритим ротом і тільки стогнала.

— Жаїро, — обізвалася врешті, — ти мусиш це всім розказати! Ах, які то гарні казки!

І з того дня Жаїра знайшла собі нове зайняття: вона забирала крадькома дівчат, ішла з ними кудись, де ніхто не міг перешкодити, і влаштовувала цілі вистави. Що там були вигадки Анни-Марії супроти її оповідань! Жаїра щоразу знаходила щось нове і, наслідуючи спосіб індіян, починала грати експромтом власні «п’єси». Вона вдавала високородних сеньйор і лицарів, вона походжала павою, падала на коліна, підкочувала очі під лоба, як Анна-Марія, вклонялася низько, вдаючи, що замітає пір’ям капелюха землю, наслідуючи закоханих кавалерів. Дикунки захоплювалися до оп’яніння, хоч і мало що з того всього розуміли, а Жаїра дійшла до того, що сама глибоко вірила у свої фантазії. З них виходило, що вона, тікаючи в ліс, рятувалася від одного багатого й гарного шляхтича, який марне добивався її руки і врешті постановив викрасти її силою. Але Жаїра нібито любила когось іншого, ще багатшого, ще кращого і відважнішого, а тому втекла. Лишила чудовий палац, де постійно гриміла музика, де було повно рабів, дорогих речей і всякого іншого добра, і скрилася в лісі. Тут вона чекатиме свого судженого, що приїде зі своїм військом її шукати. Коли знайде, забере її звідси і дасть ще краще, ще пишніше життя, ніж вона його мала досі.

— Ех, ви! — казала на кінець співчутливо-зневажливо. — Що ви тут бачите? От, коли б ви побували серед білих, ви б тоді зрозуміли, що таке справжнє життя...

Одурманені її оповіданнями, дівчата розходилися мовчки і потім, як неприкаяні, блукали по оселі, сумні й задумані.

І нараз усе це скінчилося.

— Жаїро, — обізвалася несміливо Ірасема, подаючи їй сніданок, — ти забагато говориш з дівчатами...

— А що, не можна? — зухвало подивилася на неї дівчина.

— Татаурана заборонив оповідати про те, що тебе бито канчуками....

Жаїру вкинуло в жар:

  — А хто про це говорить?

— Ніхто. Знаю лише я і Татаурана...

— Ну, і я про це не говорю, — з полегшею сказала Жаїра.

Ірасема не відповіла нічого і зараз же відійшла. Але настрій був попсований, і Жаїра вже не шукала своїх постійних слухачок для чергової «вистави». Лягла в гамак і не вставала аж до полудня.

«Господи, яка ж нудьга! — думала, справді нудьгуючи сьогодні ще більше, ніж коли. — Хоч би захворіти, чи що. Та я й так, здається, захворію з того всього. Не витримаю, не витримаю!»

День був святковий, то ж ніхто до праці не йшов, і в оселі було повно. Напевне і в річці повно, і біля оселі. Не лишалося нічого, тільки лежати в гамаку і сохнути з туги.

Але по обіді несподівано підійшов до неї Татаурана. Був суворий.

— Жаїро, — сказав сухо і неприязно, — хочу з тобою говорити. Може, встанеш і вийдеш зі мною?

Хоч був набусморений і неприязний, втішив Жаїру своїм проханням.

— Ов! — пожартувала і прижмурила очі, ховаючи пустотливі іскорки. — Великий морубішаба щось дуже гнівний, і я його боюся...

— Вийдеш, чи ні? — роздратовано повторив питання Татаурана і нахмурився ще більше.

— А коли ні? — з викликом піднесла голову дівчина, ображена його тоном.

— То я говоритиму тут при всіх, але для тебе буде гірше...

Говорив шепотом, але так грізно й владно, що Жаїра покірно встала. Вже відчувала, що розмова буде поважна, і це її схвилювало. Помітила, що мати й Ірасема дуже уважно за нею слідкують, а це навело на догадку, що Татаурана збирається її сватати. Але таким тоном?! Що він собі, врешті, думає?! Що зробить їй ласку, бо є жалюгідним морубішабою маленького дикунського племени?! І то так владно, так наказуючої

«Чекай же ти! — злобно думала Жаїра, ідучи за ним крок-у-крок. — Я тобі дам сватання! Я тобі покажу таке сватання, що тобі відхочеться на все життя! Ти ще побачиш, з ким маєш справу!..»

Поволі вийшли на те саме місце, де розмовляли перший раз.

— Сідай, Жаїро! — знову наказуючим тоном обізвався Татаурана і сів сам.

А Жаїра, хоч як їй хотілося не послухатися, не могла того зробити, і сіла також. Що за дивна зміна сталася з тією людиною?! Ті самі припухлі дитячі уста, ті самі сполохані, як крила дикого птаха, брови, той самий м’який ніс, але вираз обличчя — мов камінь, і голос має твердість криці.

І це би так він мав її сватати: наказом?! Ну, ні! Ой, ні!

— Сідаю, грізний морубішабо, — легокважно посміхнулася дівчина. — Наказ є наказом. І що далі?

— Слухай, Жаїро, — почав Татаурана, не звертаючи найменшої уваги на її посмішку, — я тобі суворо забороняю плести дівчатам усякі нісенітниці про твоє минуле і про життя серед білих. Розумієш?

Жаїра з дива й несподіванки остовпіла зовсім. Язик кудись утік, а очі, вліпившись у Татаурану. безсилі були відірватися.

— Я при кожній нагоді тільки те й роблю, що доказую людям марність усяких ганчірок і брязкалець, що при їхній допомозі білі купують нашу совість і наші душі, а ти руйнуєш усю мою роботу! — продовжував далі Татаурана. — Дівчата починають дуріти за барвистими сукнями, за блискучими намистами, за якимись скляними палацами, втратили цікавість до всього іншого, покинули всяку роботу і ходять, як тіні. Ти знаєш, до чого це веде? Адже вони — майбутні матері! Гляди, Жаїро! Вважаю на твій молодий вік і на твою глупоту, а тому покищо дарую. Але щоб це мені було останній раз! Я наказів не повторяю двічі, запам’ятай!

Жаїра вже отямилася з дива й несподіванки, але натомість попала у владу злости.

— Ти... Ти... — зашипіла вона, намагаючись підібрати якнайдошкульніші слова. — Чим був, тим і є... Видно, що наука в школах...

— Жаїро!!! — гримнув він і блиснув таким демонічним поглядом, що дівчина відразу замовкла. — Мені зовсім не цікаво знати, що там тобі видно! Говорю з тобою, як вождь племени, до якого належиш, і наказую дотримуватися наказу.

— А коли я не послухаю? — зухвало піднесла голову Жаїра.

— То зараз же скличу раду племени з участю жінок і дівчат і змушу тебе оповісти правду, про яку я досі забороняв згадувати! Досі ніхто в племені не знає справжньої причини вашої втечі, але ти її розкажеш сама!

— Ха! А я мовчатиму, як камінь, і що мені зробиш?

— Що зроблю? Накажу тебе роздягнути догола, щоб усі могли порахувати рубці від ударів нагайкою на конюшні! Правду розповість твоя мати, чи батько. Потім накажу зібрати все твоє ганчір’я і спалити, а всякі там скельця і решту непотребу — викинути в річку. Може, тоді зрозумієш, що не лише раб, а й вільна людина мусить шанувати владу!

Жаїра зблідла, аж посіріла, і її зухвалість заламалася.

— Твоя сила — твоя й правда... — сказала крізь сльози. — О, ти можеш робити зі мною, беззахисною, що лише хочеш!

— Не те, що хочу, а те, що мені наказує обов’язок вождя племени! — поправив невблаганно Татаурана. — Я, власне, повинен був би це вже зробити, але не хочу виставляти тебе, як майбутню дружину морубішаби, а з тим і самого себе, на посміховище підлеглих! Вони мусять шанувати і мене, і тебе.

Жаїра підскочила, мов ужалена.

— Що-о-о?! — спитала, наступаючи з затисненими кулаками на Татаурану. — Що ти сказав?!

— Сказав те, що має бути! — зі спокоєм, в якому пробивалася незламна певність, знизав плечима Татаурана. — Ти, хіба, сама повинна розуміти, що воно так станеться...

Це переходило всякі межі, і Жаїрі мало бракувало, щоб скочити цьому зухвалому морубішабі до очей.

— Що ти собі, врешті, думаєш, дикуне?! — сичала вона, граючи твердими жовнами, що виступили на вилицях. — Що ти собі уявляєш?! Покладаєшся на свою морубішабську владу?! Та я сміюся з неї!... Я...

Але не скінчила, бо тепер скочив Татаурана і, перше, ніж дівчина встигла мигнути оком, скрутив їй руки, вмить поставивши на коліна.

— Стули рота! — вишептав з зловіщим присвистом. — Над Татаураною і своїм нареченим можеш собі сміятися, але до моєї морубішабської гідности — вара!

З болю Жаїра скрутилася гадюкою біля ніг Татаурани, але не здавалася:

— Сміюся, сміюся, сміюся! — повторювала завзято. — Плюю на твоє морубішабство і на твою гідність! Дикун! Варвар! Собака!

Останнє слово скінчила вже в повітрі, бо Татаурана, як тримав її за руку, так підняв, мов невагому річ, розмахнувся і з усього розмаху жбурнув у ріку. Тоді сам скочив за нею.

Вода в цьому місці була досить глибока, але Жаїра добре плавала, тож зараз виринула на поверхню. Та розлючений морубішаба притиснув своєю важкою долонею її голову і потопив. Потримавши так кілька секунд, витягнув на повітря, щоб дати можливість відітхнути, і знову потопив. Повторював це доти, доки дівчина почала зовсім тратити силу й добре охолола від води, і тоді лише витягнув на берег.

— На перший раз — стільки! — сказав, важко дихаючи.

Більше й не треба було, і злякана та розбита Жаїра вже не казала нічого.

Посадивши її на піску, Татаурана схилився і почав стягати з неї черевики.

— Не руш! — крикнула вона, підгинаючи ноги.

— Повторити купіль? — зиркнув скоса.

Не було сумніву, що повторить, а Жаїра вже й так мала досить. Тож уже не протестувала, коли він стягав з неї взуття й викручував воду з кіс та подолка спідниці. Сиділа, здригаючись від холоду й нервового потрясення, і нараз розплакалася.

— І все ж ти — варвар! — сказала, дзвонячи зубами. — Варвар! Послуговуєшся силою! Але, запам’тай собі, що ніяка сила не поможе тобі зробити мене своєю жінкою!

— Сила?! — вкрай здивувався Татаурана. — Хто говорить про силу? Сама підеш за мене.

— Ніколи!!!

— Не зарікайся, Жаїро!

— Зарікаюся! Не присилуєш і не вблагаєш мене!

Він ліг так, щоб бачити її обличчя, і, рубаючи слова, як сталевий дріт, сказав:

— Силувати тебе не буду, просити — тим більше. Цього не бійся і на це не надійся. Але ти, Жаїро, — ТИ! — будеш мене просити! Ти будеш іще думати так, як я! Ти ще будеш наперед з моїх очей вичитувати кожне моє бажання, щоб його сповнити! І лише тоді досягнеш чести стати дружиною морубішаби. Інакше — ні! Якщо, — додав раптом зміненим і посумнілим голосом, — ми взагалі доживемо обидвоє до нашого подружжя...

Встав і, не глянувши на неї, спішно відійшов.

— Скинь одежу, Жаїро, і просушися! — крикнув з віддалі. — Не смій повертатися до оселі, як мокра курка, щоб з тебе не сміялися!..

Слухняно роздягнулася, повикручувала усе мокре, порозкладала проти сонця, і сама лягла на теплий пісок. Робила все без розмислу, бо думки її були зайняті чим іншим, а залізна воля мужчини, що вже відійшов, тяжіла далі над нею. Помимо злости, відчувала своєрідний чар щойно пережитих гострих хвилин. Не могла здавити в собі захоплення перед цією силою, рішучістю, безоглядністю і навіть брутальністю. Татаурана був бестією! Бестією, але імпозантною і захоплюючою. Поступив з нею грубо, варварськи, але зате напевне і не зрікся б її так легко, як той паничик Себастьян, і не допустив би до батогів. Як він сказав? «Не хочу виставляти тебе, як майбутню дружину морубішаби на посміховище підлеглих! Вони мусять шанувати тебе»... Так говорить справжній лицар і не мнеться, як та ганчірка: «Дівчинко моя кохана, моя маленька, солодка Жарі! Сили небесні проти нас! Я безсильний щось зробити!»

Тьху, гидота!

А от у Татаурани знайшлися б сили, напевно! Цей би оборонив перед десятками Ґабрієлів, і перед сотнею Маврикіїв, і перед батьківським наказом, і перед братовими умовляннями. Татаурана витримав би і вийшов би переможцем — по сьогоднішньому випадку нема в тому найменших сумнівів!

Або знову: перший казав про одруження, не питаючи її згоди, а другий навіть поставив, як передумову, щоб Жаїра його попросила. Але чому ж його зухвалість не разить? Бо Себастьянові додавало певности його ім’я, його становище, гроші і... її рабство. Татаурана покладався виключно на себе самого, на свої «вальори», як то казала Анна-Марія, а на Жаїру дивився, як на людину, що її мав підняти до свого рівня. Шанував себе не як особу («Над Татаураною і своїм нареченим можеш сміятися»), а як вождя, і хотів, щоб Жаїра також тією пошаною пройнялася. Сам викручував їй руки і топив у ріці, але напевне нікому іншому не дозволив би її пальцем торкнути. Бо шанує. Шанує і як свою вибраницю і як майбутню дружину морубішаби. Ось що значить бути справжнім кавалером! Спочатку провчити за зухвалість, а потім так дбайливо стягати черевики з ніг, так обережно викручувати воду з кіс і з подолка спідниці... І на прощання не забув пригадати, щоб просушилася. Наказ і дбайливість разом...

Заспокоєна і зігріта сонцем, Жаїра під кінець розмріялася зовсім солодко:

Ех, коли б же він при цих усіх «вальорах» та ще відмовився від своїх божевільних намірів! Вони могли б іще бути щасливими... Навіщо йому, справді, ці дурні ареси й решта дикунів? Що має, остаточно, спільного з ними він, освічений, вихований серед культурних людей, розумний та енергійний мужчина? Чи не краще в тисячу разів зробив би, коли б пошукав собі місця серед білих? Адже білі так радо вітають усіх індіян, що стають по їхньому боці, а такого, як Татаурана, вітали б з подвійною радістю. Ех, коли б же послухав її — вона перепросила б, схилилася б йому до ніг, благаючи взяти за дружину, дійсно вгадувала б наперед всі його бажання і сповняла б їх. Але думати так, як він? О, ні!

«А з дівчатами треба буде таки розмови скінчити, — думала далі. — Ставати впоперек волі того навіженого дійсно небезпечно. Казав, що не лише раб, а й вільна людина мусить шанувати владу. А Пірауна знову обіцяв цілковиту волю. Волю все робити, згідно з уподобаннями... Га, видно, помилявся... Воля не така, як я собі її уявляла...»

Купно

Вернувшись перед самим вечором до оки, Жаїра застала на своєму гамаку повно свіжих квітів і якийсь невеличкий, але важкий, шкіряний мішечок.

— Що це? — спитала здивовано.

— Від Татаурани... — відповіла їй Ірасема.

— Не потребую! — насупилася дівчина. — Зараз же забери це й викинь!

— Татаурана не казав — я не можу того викидати...

— То я викину сама!..

Зібрала все жужмом, винесла на двір і викинула.

Але на другий день свіжі квіти і таємничий мішечок появилися знову. Мішечок викликав пекуче зацікавлення, але Жаїра постановила не заглядати до нього і викинула його разом з квітами вдруге. Та це нічого не помогло: свіжі квіти й мішечок з’являлися на її гамаку неодмінно кожного разу, як тільки вона на хвилину виходила з оки. Річ ясна, що тут не обходилося без участи Ірасеми, бо Татаурана здебільша був далеко від оселі, а, коли й заходив до оки, то не дивився на Жаїру. Але Ірасема на всі запити повторювала своє одноманітне:

— Це — від Татаурани.

І, врешті, зацікавлена до скрайніх меж, Жаїра не витримала. Вичекавши, коли ока була порожня, вона спішно розв’язала мішечок і остовпіла: він був набитий золотим піском і самородками, поміж якими виблискували діаманти, зеленкаві евклази, зелені сафіри, блакитні аквамарини й сині смарагди. Камені були сирі, нешліфовані, але добірної величини й найчистішої води. Жаїра на тих речах розумілася досить добре, і їй попросту дух забило, коли приблизно оцінила вартість цього подарунку. Боже милий, оце так подарунок! Він зробив її, Жаїру, багатою людиною, а вона так легковажно кидалася тим багатством, мов торбою з лушпинням!

І вона розсміялася, але зараз же їй схотілося заплакати. І дійсно, сльози рясно побігли з очей. Сміх і сльози, сльози і сміх — з дівчиною почалася істерика. Згортала дорогоцінності на купу, припадала до них лицем, реготала від надмірної радости і ридала від такого ж надмірного нез’ясованого жалю.

Потім їй стало страшно: адже хтось може підгледіти і вкрасти! Та за такі цінності сотні людей ладні були б поперегризати собі горла! Це ж роками треба гірко напрацюватися, намокнутися у воді, нагодувати своєю кров’ю безліч комарів, зазнати сотень смертельно-небезпечних пригод, — і то невідомо, чи зібрав би хоч половину того всього. О, вона знала, якими коштами оплачуюються дорогоцінні каміння й золото, наслухалася про це досить у домі де Лара!

З гарячковим поспіхом зсипала все назад до мішечка й розгублено заметушилася, не знаючи, куди його сховати. Кожне місце було небезпечне, кожна схованка непевною, і тому постановила взагалі з своїм багатством не розлучатися. Прив’язала до мішечка стяжку, надягнула на шию і так тримала під блюзкою. Було воно незручно, але іншої ради не знаходила.

З того дня втратила зовсім спокій. Вночі прокидалася в тривозі, міцніше притискала до себе мішечок і усміхалася в темінь. Ідучи купатись вдень, закопувала свою скарбничку в пісок і, плюскаючись у воді, не відривала очей від того місця, де вона була захована. Ніяк не могла зважитися, щоб висипати все при світлі і, як слід, посортувати, порахувати, встановити бодай приблизно вартість того, що мала — все боялася, що хтось підгляне, нападе і видере.

Примирившись у думках з Татаураною цілком, більше не скидала квітів зі свого гамака. Знаходила їх незмінно щодня, збирала і ставила у глиняні дзбанки з водою, так що скоро цілий її кутик став подібний до суцільної китиці. Але з Татаураною не могла поговорити, хоч і як хотіла принаймні подякувати йому. Морубішаба ще вдосвіта виходив з оки, давав накази і зникав з групою мисливців на цілий день. Навіть обідати не приходив. А увечорі лишався на площі біля вогнищ і розмовляв з чоловіками до пізньої ночі. Раз тільки застав Жаїру, коли вона міняла воду в дзбанках, глумливо зморщив свого м’якого носа і зараз же вийшов, не сказавши ні слова.

І в Жаїри почала рости туга за ним. Хотілося поговорити з ним, почути його голос, навіть сварку, хотілося сказати йому так багато, вияснити все, висловити свої думки і спробувати його переконати. Але — що ж? Зачіпати його й кликати набік не личило, а випадкова зустріч не траплялася, хоч дівчина годинами сиділа на тому місці, де вони двічі розмовляли, хоч до пізнього вечора вона ховалася в темному кутку, невідривно дивлячись на молодого вождя. А він сидів у колі чоловіків і все був глибоко задуманий, або сумний. Світло вогнища золотило його смаглу постать і купало її в пурпурах, і особливо тоді Татаурана видавався Жаїрі величним, таємничим, привабливим, а заразом і якимсь неприступним. Тепер дивувалася навіть, як це вона могла йому наговорити стільки грубіянських слів?! І от тепер він загнівався. Наказує їй класти щодня свіжі квіти на гамак, зробив справжній королівський подарунок, але не дивиться в її бік, не помічає, не хоче бачити.

І Жаїрі ставало подвійно сумно.

Двічі підходила до неї тиха Піндоба, намовляючи вийти за оселю і знову «оповідати казки», та Жаїра гнала її геть, воліючи лишитися насамоті з своїм шкіряним мішечком і снувати власні казки. А решта дівчат, діставши, очевидно, доброго прочухана від суворого морубішаби, ще більше уникала Жаїри і, зустрічаючись з нею, боязко спускала очі.

А в оселі тим часом готувалися до традиційного свята «пробивання вуха», яке проходило з великою урочистістю. Вже кілька днів жінки готували кульки з висмаженої солодкої картоплі й гарбузів, заправлених медом, запікали в меді ж банани, на різні способи приправляли м’ясо й рибу та виробляли всякі інші ласощі.

Напередодні свята героїв — хлопчиків у віці яких 10 років — добре нагодовано й оточено всякими виявами уваги й ласки. А в самий день свята, по звичайній ранковій молитві на окаеті, почалася церемонія: дбайливо розмальовані яскравими фарбами і прибрані у вінки з живих квітів та пер, хлопчики поставали — кожний біля свого батька. З віддаленої оки, ведений по-під руки, урочисто виступав піяґа Аракшо. У своїй білосніжній святковій туніці, що золотилася в проміннях сонця і в хмарах куряви, яка поставала від промітання перед ним дороги, виглядав, як з’ява з потойбічного світу, і викликав до себе мимовільний трепет пошани.

Ставши посередині площі, біля приготовленого для себе місця, положив на землю знаряддя церемонії і, піднявши руки до неба, довго молився. Потім глянув довкола, випростав свою старечу постать і заговорив:

— Ареси, діти мої! Я знову дочекався того радісного дня, коли зможу ще раз послужити вам, як служив досі, як служили мої батьки вашим батькам і як служитиме хтось, колись із ваших синів вашим унукам. Закони і звичаї племени є вічні: їх лишили нам наші батьки, а ми подбаймо про те, щоб передати їх нашим дітям. Бо нічого не вартий народ, який забуде закони і звичаї предків. Гнів Тупана зітре його обличчя, і зітре його самого з лиця землі. Що вартий кущ, коли з нього пообрізувати всі пуп’янки й листя? Що вартий птах, коли з нього повиривати все пір’я? Що вартий тигр, коли йому поспилювати зуби й пазурі? Народ без звичаїв і законів — це голий кущ, це — обдертий птах, це — обеззброєний звір: у нього нема краси, нема снаги піднестися високо, нема засобу нападати й боронитися. Народ без звичаїв — це тулуб без власного лиця, це — ніщо. Запам’ятайте собі добре слова Білого Крука, бо скоро-скоро його уста стануть холодні й нерухомі, і він не зможе вам більше того нагадувати. І може, сьогодні ті ваші сини, яких переведу своєю рукою в стан отроків, будуть останніми отроками з моїх рук. Хай же не лише вони пам’ятають мене за той біль, хай пам’ятає мене і мої слова кожен з тих, що мене чують!

Після цього почалася суттєва частина свята: Аракшо, вибравши із свого знаряддя одну загострену кістяну паличку, обкинув оком натовп і почав хижими кроками зближатися до Асу, за яким ховався синок велетня — Піра. Асу широко розвів руки, вдаючи, що боронить дитину, хлопчик учепився за батьковий пояс і зі справжнім страхом визирав з-поза своєї кремезної оборони, а піяґа, ставши вмить подиву гідно звинним і бистрим, заскакував то з однієї, то з другої сторони, виблискуючи в сонці своєю паличкою. Врешті зробив цільний стрибок, відірвав Піру від батька, стиснув його колінами й блискавичним ударом пробив йому кінчик вуха, просуваючи в нього паличку. Хлопчик позеленів з болю, сльози виступили йому на очі, але він старався з усіх сил усміхнутися, показуючи, що він уже не дитина і може кпити з такої «дрібниці».

Окаета завирувала від радісних криків і оплесків:

— Піра вже отрок! Піра! — отрок! Піра — молодець — він сміється!

Щасливий Асу обнімав сина, даруючи йому гарного нового лука й пучок стріл, прикрашених перами. А піяґа пішов по другу паличку, на цей раз намірившись на сина Аканґасу. Все повторилося від початку і кінчилося рівно ж щасливо.

— Коли вухо загоїться, — приобіцяв Аканґасу своєму синові, — я тобі застромлю в нього найкращу китицю з пір’я.

— А Пірі? — спитав герой, ледве перемагаючи ґримасу болю.

— Йому його батько зробить це також. Усім отрокам. Кожний з вас буде мати найкращу китичку у вусі.

Знаючи, що ніхто не вступиться з окаети, поки церемонія не скінчиться, а по ній усі не понаїдаються, Жаїра крадькома висмикнулася з натовпу й пішла собі вздовж ріки до того місця, яке полюбив Татаурана. Тепер їй ніхто не перешкодить зробити те, що хотіла давно: розглянути добре подарунок вождя.

Сідаючи, все ж розглянулася довкола. Але все було гаразд: на океаті кричали і плескали, або мовчали, видно, спостерігаючи напади Аракшо, і напевне нікому й у голову не приходило відходити від такого цікавого видовища. Можна було спокійно починати.

Жаїра простелила хустину, зняла мішечок і висипала все добро на купку. Тьмяний блиск золота і гострі відблиски кольорового каміння відразу заворожили її, як очі гадини, і дівчина, похилившись над хустиною, сама стала подібна до гадини. Вона впивала в себе поглядом красу дорогоцінностей, а її хижо роздуті ніздрі намагалися вловити ще й аромат мертвих речей, які жадного запаху не мали. Хіба для самої Жаїри. Так, вона чула в них запах волі, сильніший від того, що його навівав напоєний солоними випарами морський простір; вона бачила перед собою багатство, реальніше від того, яке давало «посідання» безкрайого неба, далекого сонця й неозорих лісних масивів; вона тверезо оцінювала кожну крихітку цієї блискучої купки й перечисляла її на матерії, меблі, будинки, худобу, плянтації, рабів. Виходило того не надмір, але все ж достатньо на початок.

Жаїра почала сортувати каміння й відгортати окремо золото:

— Ось за цих два діяманти, — міркувала впівголоса, — можна дістати сорок, або й п’ятдесят рабів. Раби — дешева річ і для початку необхідні. Так, п’ятдесят рабів... Оцих п’ять аквамаринів вистачить уповні, щоб купити теслярське знаряддя, бо ж, насамперед, треба збудувати хату. Бодай невелику і просту... Так... А оце треба було б на меблі... Ну, а далі? Конечно слід би придбати кілька мулів і коней та упряж на них... Далі — знаряддя для праці. Раби мусять мати знаряддя для праці, бо інакше нічого не варті. Коли ж працюватимуть, то дадуть прибуток... Ага, а ще треба наємних наглядачів і майстрів...

Бувши добре обізнаною з господарськими справами, Жаїра міркувала дуже тверезо й незабаром мала вже в голові цілком готовий плян. Коли б знайти десь вигідне місце, то можна було б заложити невелику оселю й урухомити при ній якусь майстерню, наприклад, цукроварню. Само собою розуміється, що в плян входили і плянтації і випас худоби, які не вимагали великого вкладу, але давали добрі прибутки. За кілька років уміло ведена господарка могла б потроїтися. І тоді...

На розстелену хустку зненацька впала тінь і увірвала дальші мрії. Жаїра прожогом згорнула все в купу і злякано обернулася. Перед нею стояв Татаурана, насмішливо зморщивши свого м’якого дитячого носа.

— Як ти мене злякав! — вигукнула дівчина. — Підглядаєш?

— Більше, підслухую, Жаїро...

— Це нечесно.

— Зате корисно, дівчино, і... цікаво. Ти ж знаєш, що я дикун, а дикуни мають інакші мірила на чесність і не вважають нечесним вдоволяти свою цікавість...

Говорив насмішливо, морщив носа, а його тріпотливі брови, що нагадували крила сполоханого птаха, ось-ось збиралися полетіти.

Жаїра змішалася.

— Пробач мені, Татаурано, — обізвалася винувато. — Беру свої слова назад і прошу дарувати мені образу... Хотіла давно про це попросити, але до тебе не можна було підступити...

Татаурана далі іронічно посміхався.

— Що ж це? — спитав. — Серце шляхетної сеньйоріти так раптово зм’якло, відчувши твердий дотик шляхетного металу й каміння?..

Питання було образливе й вимагало зараз же віддати подарунок, кинути ним просто в лице, обурено відвернутися й піти геть. Жаїра добре це знала, але воліла проковтнути образу й не розлучатися з дорогоцінним мішечком, у якому містилися всі її пляни, вся надія на майбутнє.

— Ти зовсім погано думаєш про мене, Татаурано, — сказала сумно. — А я все хочу поговорити з тобою щиро. Сідай...

Татаурана перестав усміхатися і покірно сів поруч.

— Що хочеш мені сказати? — спитав.

— Перше хочу тебе спитати, звідки ти взяв оце? — показала на купку.

— Хо! — зневажливо усміхнувся морубішаба. — Того добра в нас повно в землі й у воді, тільки ми не вміємо з нього користати так, як користають зайди...

— Правда, — зідхнула Жаїра. — Дикуни занадто дурні, щоб розуміти вартість...

— Жаїро! — кинувся Татаурана. — Не смій зневажати народу, з якого походиш! Тільки погана птиця власне гніздо каляє.

— Це не зневага, це — правда, Татаурано...

— Ні, не правда! Можеш по собі міркувати, чи індіяни не є навіть мудрішими від білих. Щодо мене, то я в тому найглибше переконаний.

— Тоді чом ж білі мають усе, а ми не маємо нічого?

— Чому? — нахмурився Татаурана. — Тому, що ми досі спали. Тому, власне, що ми такі багаті, як рідко який народ на світі. Тому, що наша земля, наше підсоння і наші праліси дають готово те, на що іншим народам треба багато і гірко працювати. І нас захопив наїзник у сні. Дехто вже прокинувся, а дехто й далі спить, як от ти, наприклад.

— Я?!

— Атож. Ти вже вродилася в рабстві, як те пташеня в клітці, і душа твоя слаба, як слабі крила птиці, що від народження для них немає розмаху, ширшого від тісної клітки. Тебе пригнічує велич свободи, і ти не знаєш, що з нею робити.

— Помиляєшся, Татаурано, я завжди тужила за волею.

— Ні, то ти помиляєшся, дівчино, вважаючи волю за свавілля і за привід чинити так, як тобі подобається. розумієш волю виключно, як свою особисту безпеку й вигоду, тимчасом воля — це, перш усього, боротьба і праця. Ось ти питала мене, чому ми не маємо нічого? А що б ти, наприклад, зробила для того, щоб ми мали?

— Як це?!

— Та просто: щоб на нашій землі були великі міста, школи, церкви, мануфактури й плянтації. Лише збудовані не рабською працею на користь чужинців, а нашими власними руками, на нашу власну користь?

Жаїра зневажливо знизала плечима:

— А що ж би я могла зробити? Це взагалі нездійсниме.

— Щойно ти сміялася з дикунів, Жаїро, а сама ще гірша від найдикішого дикуна. Таж ти вже цивілізована, а таке говориш! Чому нездійсниме? Чому для нас неможливе те, що можливе для інших? Чому індіяни можуть коштом своєї рабської праці збагачувати загарбника, а не можуть працювати самі для себе?

— Чи я знаю? — нетерпляче потрусила головою дівчина. — Навіщо питаєш мене про це все?

— Питаю, бо хочу, щоб ти думала, — відповів Татаурана, і голос його відразу стверд, а брови різко заламалися. — Ти не дала мені скінчити першої розмови, не бажаючи навіть нічого слухати про тотальну війну. Ти уявляєш собі, що по такій війні наступить руїна і пустеля, по якій блукатимуть канібали з танґвапемами в руках. А я хочу цією тотальною війною вичистити нашу землю від паразитів і на розчищеній землі збудувати нову державу.

— Держа-а-а-ву?! — аж злякалася Жаїра.

— Так, Жаїро, державу! — твердо хитнув головою Татаурана, ще більше заломивши брови. — Історія знає великі держави, збудовані далеко дикішими народами як індіяни, а ми вже не всі поголовно дикі. Є вже багато серед нас і цивілізованих і навіть освічених. Треба лише скинути чужинецькі кайдани, треба нашу розхристану силу загнуздати і скерувати її в одне русло. Треба поставити перед нашим народом велику мету і змагати до неї, не зважаючи на жертви і труди, яких вона вимагатиме.

Хвилювання перехопило дівчині віддих, і вона злякано розплющила очі.

— І ти б?.. — почала з забобонним страхом, але не могла скінчити.

— Злякалася? — усміхнувся Татаурана. — Я ж казав, що твоя душа слаба, як крила птиці, родженої в неволі, і ти не розумієш величі свободи. А я — ех! Я відчуваю часто таку снагу, таку силу, що, коли б мені знайти лише якесь опертя, то, як сказав мудрець Архімед, перевернув би землю догори коренем!

Схопився на рівні ноги, широко розкинув руки й хижо роздув ніздрі.

— Ех, Жаїро! — вигукнув оп’яніло. — Коли лише частина племен об’єднається для початку під моє берло, щоб лиш роздмухати пожежу тотальної війни, ми скоро станемо силою, яку інші держави шануватимуть. Ми відкриємо порти для чужих кораблів, бо маємо чим торгувати. Ми спровадимо найкращих майстрів і мистців з усього світу, ми повідкриваємо школи, побудуємо величаві храми! Ми матимемо власну фльоту, власне військо і власні зброївні, так що вже ніхто не відважиться на нас нападати, і ніхто не посміє ділити нашу землю, мов круки жир!

І молодий вождь, зринувши душею у піднебесні висоти, накреслював запальними словами візії прекрасного майбутнього своєї землі. Промовляло з нього святе надхнення, незламна віра й непереборне бажання чину та посвяти. І в цей момент Жаїрі здавалося, що бачить перед собою казкового лицаря, здатного справді перевернути землю догори коренем, бачить героя, для якого ніщо не стане на перепоні. Пірвана владою його запалу, вона й сама вже була переконана, що станеться саме так, як казав Татаурана. Вона вже бачила його в авреолі слави володаря великої держави, а себе — королевою, до ніг якої схиляються тисячі власних підданих і найвизначніші достойники з усього світу. Якою ж мізерією в порівнянні до того були її недавні мрії над розстеленою хустиною, чи давніші, що не сягали далі від бажання — стати дружиною якогось жалюгідного бандейранта! О, Татаурана правду сказав, передбачаючи, що вона його ще сама проситиме взяти її за дружину, що вичитуватиме з його очей кожне бажання! Бо хіба ж не варто? Вона згодна його навколішках благати, ноги йому мити, щоб лише зійшов із своєї висоти до неї, щоб узяв за дружину і посадив побіч себе на троні!

— Чи ж тоді схочеш мене за дружину? — мимовільно зірвався вголос у неї з уст болючий сумнів.

— Коли? — ніби прокинувся із сну Татаурана.

— Коли все піде так, як ти передбачаєш.

Татаурана витверезів цілковито і, ставши перед Жаїрою, впер у неї гострий, як риб’ячі ості, погляд.

— Та ти ж зарікалася, що не будеш моєю жінкою.

— О, Татаурано! — винувато вигукнула дівчина і простягнула до нього благально руки. — Даруй мені, прошу тебе ще раз! Я ж тоді ще того не знала...

— Чого не знала?

— Що ти скоро станеш володарем держави.

Татаурана похилив голову й сумно посміхнувся.

— Занадто забігаєш вперед, Жаїро, — сказав гірко: — Я взагалі не знаю, чи ми збудуємо державу, а, як і збудуємо, то не так скоро.

— Коли?

— На це потрібні десятки років, дівчино...

Жаїра вражено відкинулася назад, бо в її очах Татаурана раптом змалів, змізернів і з героя-лицаря та з казкового королевича став знову лише вбогим морубішабою маленького племени.

— Ха-ха-ха! — силувано розсміялася вона, вкладаючи в свій сміх всю силу іронії, на яку лише могла здобутися, щоб помститися на цьому жалюгідному дикунові за щойно зазнану облуду щастя. — Ха-ха-ха! Ти чудово вмієш розказувати казки, Татаурано! Тобі можуть позаздрити не лише дикуни з пралісу, а навіть і фахові блазні з аристократичних дворів... Дякую тобі, що розвеселив мене... Може розкажеш ще щось? Ха-ха-ха!

Густі брови вождя грізно збіглися над переніссям, позаломлювалися круто посередині, і більше не тріпотали, а припухлі дитячі уста розтягнулися в тонку сіру риску.

— Чому б і ні? — вклонився він рівно ж ґалянтно, як і насмішливо. — Придворний трубадур її божественної милости королеви лісу Каа, яка, до речі, з браку власного двору, мусить вдоволятися гостинністю тростяної індіянської оки, — все є на наказ своєї володарки... На цей раз смиренний слуга і трубадур збіглої рабині з порубцьованою батогами спиною просить милостивої ласки — послухати легенди про Таїну-Кана — «Зоряного Мужа» в надії, що її божественна величність зволить великодушно дарувати брак гітари, по яку треба би було бігти до оселі, а якої в оселі немає і на якій, з рукою на серці, трубадур не вміє грати...

Кланявся, прикладав руку до серця й зовсім ошелешив Жаїру гротескно-вишуканим стилем.

— Божественна Каа зволить послухати...

Ще тоді, коли індіанське плем’я каража не вміло обробляти землі й живилося рибою, звіриною та дикими овочами, жило собі одне подружжя, що мало дві доньки. Одна називалася Іамеро, а друга — Денаке. Іамеро була старша і любила, щоб усі хвалили її красу, а Денаке соромилася своєї зовнішньости, бо уважала себе дуже поганою. Старша мріяла про надзвичайного чоловіка, а молодша годилася одружитися з кожним, хто мав би добре серце і дбав би про майбутню родину.  .

Кожного вечора, коли сходила темінь і вкривала землю, Іамеро сідала перед окою і посилала свої мрії до зірок, що висіли високо в синьому небі.

«Дивися, тату, — казала вона, — там є Вечірня Зірка. Як вона чудово блищить у своєму тремтячому промінні! Я хочу, щоб вона була моєю! Я хочу одружитися з нею!»

Батько тільки сміявся з чудного доччиного бажання і казав, що ще ні один смертний не досягнув зорі. А тут раптом Вечірня Зоря мала б зійти на землю, щоб вдоволити примху вередливої дівчини!

Та Іамеро не слухала батька і щовечора вперто простягала руки до Вечірньої Зірки, благаючи її зійти на землю.

І от глибокої ночі, коли вже всі спали, здалося Іамеро, що хтось є поруч неї в гамаку. Вона схопилася і закричала злякано:

«Хто ти є і чого хочеш від мене?!»

Глибокий таємничий голос відповів їй:

«Я є Таїна-Кан — Вечірня Зоря — до якого ти давно посилала свої думки. Я зійшов на землю, щоб вдоволити твоє прохання і стати тобі чоловіком».

Зараз же повставали батьки Іамеро й сестра Денаке, неспокійні, повні очікування та здивування, і, поспішаючи одне поперед другого, розпалювали багаття, щоб при його світлі краще придивитися до небесного гостя.

А коли вже вогонь розгорівся, наступило велике розчарування: Таїна-Кан, що стояв серед них освітлений вогнищем, виявився старим-престарим чоловіком. Його волосся було біле, як бавовна, його плечі — зігнуті, його шкіра — в’яла й поморщена. Бо мав Таїна-Кан довгий вік і міг сяяти лише з неба.

Іамеро гірко розчарувалася, заломила над головою руки і закричала із злобою:

«Не хочу тебе за чоловіка, хоч би ти й тисячу разів був Вечірньою Зорею! Я краще почекаю, поки мене посватає гарний юнак каража!»

Мовчки обернувся Таїна-Кан, відступив від гамака гарної Іамеро й попростував до виходу.

Але Денаке, що все бачила й чула, і якої серце було повне м’якости й доброти, кинулася за гостем, зупинила його і сказала:

«Не йди, добрий Таїна-Кане! Коли моя сестра не хоче тебе, — дивись! — я готова з тобою одружитися, хоч і не є такою гарною, як Іамеро!»

Вражено підніс голову Таїна-Кан і здивувався дуже, побачивши велику доброту дівчини, і відразу погодився лишитися.

Зараз же на другий день Таїна-Кан сказав своїй молоденькій дружині:

«Я тепер твій чоловік і мушу працювати, щоб ти не терпіла голоду. Буду вирощувати плоди, яких каража ще не знають. Піду».

«Я хочу також іти з тобою!» — крикнула зараз же Денаке.

«Ні, — заперечив Таїна-Кан. — Ти жінка і мусиш лишатися вдома. Але ввечері, коли я, втомлений цілоденною працею, вернуся додому, ти повинна мене розважити й освіжити своєю ласкою».

Слухняно замовкла Денаке, шануючи волю свого чоловіка.

А Таїна-Кан пішов до ріки Араґвая, зайшов глибоко в її воду й заговорив до хвиль, що бігли повз нього:

«Ви, — сильна і чиста вода, — поможіть мені! Я старий і немічний, але маю молоду і любу дружину, яку мушу прогодувати».

І хвилі відповіли так:

«Пірни на дно, Таїна-Кане. Там ти знайдеш насіння, з якого виростиш плоди, що їх ще досі плем’я каража не знало, а вода змиє з тебе старість і верне тобі юнацьку молодість і красу».

І зробив Таїна-Кан так, як сказали хвилі, і виніс із дна ріки повні жмені насіння, а, відчувши в собі велику силу, зараз же взявся рубати дерева, приготовляючи землю під майбутнє поле.

День схилився до вечора, а Таїна-Кан усе не приходив, і на Денаке напав страх. Вона боялася, щоб із старим чоловіком не сталася якась лиха пригода, і побігла його шукати.

Та яке ж величезне було її здивування, коли на свіжообробленому полі вона побачила не старця, а гарного юнака, високого росту, повного життя і сили. Його шкіра була мистецьки розмальована фарбою уруку, його голову, руки й ноги прикрашали чудові вироби з барвистого пір’я.

Побачивши так зміненого свого чоловіка, переповнена щастям Денаке кинулася в його обійми. А він був щасливий її щастям і її турботою про нього.

Коли вони повернулися додому, горда Денаке показала нового Таїну-Кана своїм рідним.

Однак, коли Іамеро побачила цю чудесну переміну, вона стала цілком хворою від заздрости й закричала:

«Таїна-Кане, ти належиш мені! Що ти маєш спільного з Денаке?! Згадай собі, що ти зійшов з неба на моє бажання, а не на бажання моєї сестри!»

Але Таїна-Кан відповів твердо:

«Замовчи! Це правда, що я прийшов на твоє бажання, але ти мене відкинула. Мене прийняла Денаке. Вона любить мене, і я залишуся з нею назавжди».

Ця відповідь дуже вразила горду Іамеро. Вона з розпуки підскочила високо вгору й жахливо крикнула. Але, коли ноги її знову торкнулися землі, на її місці з’явився невідомий птах, який кричав далі з тією самою силою. І його голос був так повний самотности й жалю, що кожний пізнав би крик розбитого і викиненого з душі серця Іамеро.

Денаке і Таїна-Кан щасливо жили до самої смерти, і власне від Вечірньої Зорі навчилися каража вирощувати овочі й збіжжя. А з гордої Іамеро лишився нічний птах урутан, який і досі лякає праліс своїм розпучливим, зловісним криком.18

— Така є леґенда про Зоряного Мужа, Жаїро, — скінчив тихо й сумно Татаурана. — А ти подумай над нею — може, вона тобі дещо скаже...

У Жаїри пропала охота до кпин і сміху. Вона сиділа нахмурена й зосереджена, розв’язуючи загадку: чи доля судить Татаурані переміну в Таїну-Кана, чи ні? Щождо себе, то вона не була ніжною і доброю Денаке, ні!

Татаурана зрозумів її й насупився знову:

— Я не Таїна-Кан, Жаїро, не чекаю чуда у хвилях Араґваї і не маю нічого, крім відважних плянів на майбутнє і великої любови до тебе. Люблю тебе, дівчино, з першого погляду, і ця любов, мабуть, буде довшою від мого життя. Я покохав тебе раніше, ніж ти собі на моє кохання заслужила, але одружуся з тобою лише тоді, коли ти станеш гідною його і кохатимеш мене в рівній мірі, як я тебе. Запам’ятай собі, що хоч я тільки скромненький собі морубішаба малочисельного дикунського племени, — мої вимоги до дружини не є нижчі, ніж би вони були, коли б мою голову прикрашала не пір’яна, а золота корона імператора. Мені потрібно такої дружини, яка б погодилась зі мною йти крізь вогонь і смерть, не чекаючи заздалегідь винагороди.

— Чому говориш стільки про кохання й одруження?! — роздратовано обізвалася Жаїра. — Чи ж я тобі накидаюся?

— Сьогодні, Жаїро, мало вже до того бракувало...

— Ти нахабний! — скипіла дівчина, з силою вдаряючи рукою об землю.

— Зате правдомовний, — холодно відповів Татаурана. — За оцей викуп, — вказав зневажливо рукою на розсипані дорогоцінності, — ти змінила гнів на ласку, і напевне небагато треба, щоб купити тебе цілу. Бо ти ж і досі лишилася тільки рабинею — річчю, що продається і купується разом з тілом, ласкою, покорою і коханням... А я хочу бачити тебе людиною і вірю, що побачу. Коли відчуєш у собі зміну — прийди до мене. Я дам тобі справжнє життя, справжнє кохання і справжнє щастя, дівчино...

Вклонився і спішно відійшов до оселі, звідки вже розходилися веселі вигуки, які свідчили, що церемонія скінчилася і почалася забава.

Заклочений спокій

На ньємонґабі врешті постановлено вислати послів до різних племен, щоб схилити їхніх вождів до війни проти займанців. Аресів було мало, тож виділили три післанництва, по три мужі в кожному. Одне з них очолив Мадіаї, друге — Кумаже, а третє — Пірауна. З ними виходило ще інших шість вояків, у тому числі Асу й Арусаві. Посли мали договоритися з морубішабами племен ґварані, тінґві, тупінінкві, шавантес, а головно — з найбільш численними в тих околицях каріжо. Від успіху місії залежало все.

Напередодні виходу в дорогу Пірауна цілий вечір просидів з дружиною й донькою, бо останнім часом працював так наполегливо, що майже їх не бачив.

Сабія плакала й бідкалася, а Пірауна її потішав:

— Не побивайся, Сабіє. Чи ж то мені вперше доводиться відлучатися?

— Не вперше, — хлипала Сабія, — але тоді я була між своїми людьми...

— Між своїми? — нахмурився Пірауна. — Чи ж ареси тобі чужіші, ніж були раби сензалу? Таж ти тут ніби в своїй родині.

— Могла б і справді бути в родині, коли б лише Жаїра схотіла... — заводила далі хитра жінка, схиляючи розмову до предмету, який її давно непокоїв.

Пірауна зиркнув на доньку, донька на нього, але обидвоє змовчали. А Сабія, не дочекавшись потрібного їй слова, заговорила одвертіше:

— Такий гарний юнак той Татаурана і вождь племенн — був би найкращим чоловіком для Жаїри. І він її так любить, а вона ним помітує*...

Пірауна лише зідхнув: що ж він міг зробити? Не було закону — силувати дитини до шлюбу з тим, з ким вона не хотіла, а Жаїрі він з малих літ нічого не наказував. Мав би наказувати тепер? Таж усе одно не послухала б ні доброї ради, ні тим більше наказу! І Пірауні цей шлюб був би дуже бажаним, бо Татаурана йому припав до серця від самого початку. Але що з того?

Жаїра гордо копилила губи, а Сабія, присунувшись ближче, заговорила шепотом, боязко оглядаючись, чи хто не підслухує:

— Казала мені Ірасема, що Татаурана знає місця, де є золото й безліч блискучих камінців... Коли б лише хотів — ареси назбирали б йому того цілі вози... Нехай Жаїра полюбить його і намовить, замість того, щоб воювати, збирати камінці й золото. З тим можна добре жити, а з війни що? — саме лише нещастя...

— Гей, жінко! — розсердився Пірауна. — Як бачу, то рабство навчило тебе саме того, чого не повинно було навчити! Рада, що сама видерлася з нього, то про інших тобі байдуже?! Ситим життям, що його дадуть камінці й золото, будеш щаслива? Рабство не навчило тебе нічого більше, крім пізнавання вартости камінців і золота?!

Довго ще гримав Пірауна, і Сабія, зіщулившись від непривичного гніву чоловіка, смиренно мовчала. Мовчала й Жаїра, але тому, що слова матері її глибоко схвилювали.

То Татаурана знає місця дорогоцінних покладів! Недаром же казав, що «того добра в нас повно в землі й у воді»! Недаром же й подарунок їй зробив такий! І, замість того, щоб, не гаючи часу, запрягти своїх аресів до корисної роботи, він видумав якусь божевільну війну смерти! Для чого та війна? Для чого та дурна якась держава, коли і без неї можна прекрасно жити? А він збирається присвятити своїм божевільним плянам цілі десятиріччя! Та навіщо йому ті пляни, якщо він здійснить їх, коли вже буде дідом, або й взагалі не доживе? Таж може загинути на самому початку війни! А з ним пропаде й таємниця. До того не можна допустити! Сабія, хоч і дурна, але хитра, і добре радить: Татаурани не треба відкидати. Навпаки, його треба приласкати, задурманити, скорити своїй волі й примусити робити так, як хоче вона, Жаїра. Він же любить її. Він навіть і Жаїрі подобається. Пішла б за нього з такою ж приємністю, як і за Себастьяна, коли б він тільки погодився чинити її волю. Треба бути мудрою і вжити всіх заходів, щоб його перехитрити. Шкода, що вона того раніше не довідалася, і тепер трохи запізно, бо ж посли завтра виходять. Але, може, з їхньої місії ще й нічого не вийде? Зрештою, час ще є і треба починати...

На другий день, оселя аресів, шумно й сердечно розпрощавшись з послами, вернулася до свого привичного укладу життя. Вся робота тепер велася під знаком підготовки до війни. Тому особливо запопадливо в’ялилося м’ясо з впольованої звірини, сушилися великі запаси риби, заготовлялося балабушки з сушеної мандьоки, сушилися банани, збиралися лічничі зела, робилися великі запаси стріл, шнурків, кошів і т. д.

Татаурана тепер був ще більше зайнятий, як раніше, а може попросту навмисне вишукував собі додаткову роботу, щоб не стрічатися з Жаїрою, і дівчина навмисне силкувалася звернути на себе його увагу. Вона вже навіть бралася поважно до роботи при боці матері та Ірасеми, але все ж часто відривалася, ішла собі на берег ріки, квітчала голову й залюбки довго дивилася на свою відбитку у воду. Укладала волосся так і сяк, робила всякі гримаси, ставала в різні пози — все зважувала силу свого чару.

І якось то, коли вона так любувалася сама собою, в оселі зчинився незвичний галас. Покинувши своє зайняття, Жаїра побігла до ок і застала на площі групу чужих людей, що стояли пов’язані під охороною аресів. Виявилося, що мужі, які ловили рибу, зауважили в ріці два човни з чужинцями, а що уважали себе вже на воєнній стопі з білими, половили їх і привели до оселі.

Один з полонених був білим, дослівно білим, — ясним бльондином з блакитними очима, з червоним від сонця обличчям і облупленим носом. Мав років з п’ятдесят і скидався на пузатий дзбанок, вбраний в зелену куртку, зелені штани і прикритий широкою покришкою великого капелюха. Йому товаришило кілька мішанців і кілька справжніх індіян — усіх разом дванадцять чоловіка.

Повідомлений про подію, з оки вже виходив Татаурана у пишній аканґатарі19 і з пірначем* у руках, а на площі зібралися жінки, діти й частина тих мужів, що була поблизу.

Бльондин, як по всьому було видно, головна особа серед бранців, тримався спокійно, а його ясні очі дивилися ласкаво й смирно. Решта ж його супутників, навпаки, зраджувала великий страх і стояла, боязко зиркаючи на аресів.

Взаємні оглядини тривали досить довго, але, видно, білому набридла мовчанка, і він звернувся до одного з мамелюків, узутого у чоботи з рапози, що в тих часах було свідоцтвом відповідальної служби.

— Перо, — сказав білий ламаною еспанською мовою, — спитай вождя, чому його люди напали на нас, коли ми не робили їм ніякої шкоди?

Мамелюк, загикуючись і плутаючи слова від страху, переказав питання Татаурані. Але той зігнорував його і продовжував міряти в’язнів сердитим поглядом. Ті щулились перед його очима, ховалися один за одного й переступали з ноги на ногу.

— Він не хоче відповідати? — спитав білий.

— Боюся, шляхетний пане, що ми потрапили в руки племен жес, які не розуміють мови тупі-ґварані20, — відповів на дикому жаргоні Перо. — І це найгірше, що могло статися, бо жеси не лише найдикіші й найжорстокіші серед усіх племен, а на додаток і канібали.

Татаурана згірдливо всміхнувся.

— Не плети дурниць, мамелюче! — сказав чистою еспанською мовою. — Канібалами є такі, як ти. А ми — християни племени арес, і по-еспанському я говорю ліпше від вас обидвох.

Його відповідь зробила потрясаюче враження, як на білого, так і на невдалого перекладача, і вони обидва стояли довгу хвилину з повідкриваними ротами.

— Оце так несподіванка! — лунко засміявся білий. — Чому ж тоді не відповідаєш на питання?

— Чужинче, — холодно зауважив морубішаба, — не забувай, що господар тут я, а не ти! І зараз не ти, лиш я питаю: хто ви і чого тут шукаєте?

Білий не образився і не злякався і, лишаючись незмінно добродушним, охоче відповів:

— Я, морубішабо, є вченим лікарем, філософом і дослідником... Не знаю, як тобі ці слова пояснити... Перо, поясни морубішабі, що я пишу книги, — звернувся він до перекладача.

Але перекладач показався безсилим вияснити речі, в яких він і сам нічого не розумів. Татаурана дивився то на одного, то на другого, і ледве стримував іронічну усмішку.

— От, пригода! — клопотався білий. — Як би це тобі пояснити? Я дуже слабо говорю по-еспанському...

— А по-португальському? — усміхнувся Татаурана, зморщивши носа.

— Ще гірше, — признався білий.

— Ну, то говори латиною, — порадив вождь. — Латину певне знаєш.

Гість розгубився остаточно й закліпав очима:

— А ти звідки латину знаєш?!

— Не питай! Зараз я питаю! Говори далі...

Але спантеличений гість від здивування довго не міг знайти слів і лише крутив головою. Врешті щиро й сердечно розсміявся.

— Нічому не треба дивуватися, — зійшов він на латину, — але все ж не дивуватися не можу. Та, насамперед, попрошу тебе, морубішабо, звільнити нас із пут. У мене вже руки потерпли й у моїх людей напевно теж. Ручу тобі за всіх, що ніхто не повтікає, ані не почне битися.

Татаурана дав знак — і полонених умить розв’язали.

— Аканґасу, — покликав він, — бранців нагодуйте, але нікуди не відпускайте. Все забране в цих людей зложіть на купу й накажіть дітям, щоб не зачіпали. На тебе, Аканґасу, покладаю відповідальність.

Потім звернувся до гостя по-латині:

— Тепер говори. Можеш сісти, бо твоїх слів ареси однаково не розуміють.

— Ага, — догадався гість, — то у вас промовець мусить стояти? Гарний закон! Тож і я стоятиму, бо все шаную закони дому, в якому буваю гостем, хай і невільним... Отож, насамперед, складаю тобі, достойний морубішабо племени аресів, вислови моєї щирої пошани, і вам, шановні мужі, як господарям цієї землі...

Білий вклонився спочатку Татаурані, а потім аресам.

— Що він робить? Що він каже? — спитали індіяни.

— Хіба ж не бачите? Вітає вас, — відповів Татаурана. — Не перешкоджайте. Хай говорить. Я вам потім оповім усе, що він скаже. Продовжуй, — звернувся до гостя.

— Називаюся Ґілерме Пірсон, — представився бльондин, — і походжу з Голляндії. Коли ти, морубішабо, знаєш латину, то знаєш і про Голландію. Не потребую тобі того пояснювати. Знаєш, може, і те, що голландці вже чверть столітта воюють за землі, захопленій на півночі Бразилії. Але я до них не належу. Мене не цікавлять війни, я не женуся за багатством і нікому не роблю ніякої шкоди. Я, як уже сказав на початку, тільки вчений. Правда, я збираю скарби, але від того ні ваша земля, ні ваші люди не збідніють. Мене цікавлять скарби, яких не можна забрати в міх і вивезти: ваша земля, її населення, фавна, фльора, звичаї, мова, земні багатства. Ці останні самі по собі для мене не представляють вартости, але я хочу знати, чи вони є і які є. Зате ваші намиста, вироби з пір’я, дерева й глини варті багато. Того я маю досить у міхах, але все воно виміняне від індіян за інші речі, або одержане в подарунках. Я не воюю ні з ким, і зброю, що її твої вояки відібрали у нас, ми вживали для оборони від хижих звірів і ніколи проти людей. Мені вже не вперше доводиться бути бранцем, але все завжди кінчалося мирно: індіяни, розпитавши нас, хто ми і чого шукаємо, відпускали нас приязно, ще й давали різні пам’ятки, як рівнож помагали шукати дороги далі. Думаю, що й з вами ми розстанемося приязно, бо ж, повторюю, ми не завойовники й не бандейранти. Ми — мирні люди. Ці провідники й помічники, що є зі мною, служать мені за плату. І, коли вже говорити, що хтось винен, то вони — найменше.

Татаурана помовчав хвилинку і сказав:

— Про те, що з вами робити, мусимо увечері договоритися на раді племени. Покищо ж будь гостем і сідай. Ареси, — звернувся до своїх підвладних, — небезпеки нема.. Увечері збираємо ньємонґабу і поговоримо. А тепер хай кожен іде до своєї роботи.

Наказ підняв усіх з місць, хоч і видно було, що люди радо б сиділи ще далі з цікавости. Але наказ був наказом і ніхто не думав перечити. Всі порозходилися, і на площі лишився лише Татаурана з Пірсоном, а за найближчою окою причаїлася ще й Жаїра, жадібно прислухаючись до розмови, якої не розуміла.

Незабаром з’явилася Ірасема в супроводі Сабії, обидві з тацами в руках. Поставили перед чоловіками м’ясо, кукурудзяний корж, варені яйця диких качок, гарапу для пиття і мовчки відійшли.

— Будь ласка, — запросив Татаурана.

— А-га-га! — затер вдоволено руки зголоднілий гість. — Нарешті бачу перед собою справжні докази ласкавости. аресів! Отже, почнемо «з яйця», як казали римляни, дорогий приятелю...

— Почавши «з яйця», — стримано відповів Татаурана, — ми не є приятелями, пане21.

— О, — живо відгукнувся Ґілерме, надбиваючи яйце, — мені сумно це почути, і я лише хотів би знати, чого від мене вимагаєш, морубішабо, щоб цю ласку осягнути?..

— Усі ви були б найбільшими приятелями, коли б залишили нашу землю і нас у спокої...

— Справді? Я думаю, що тоді ми були б просто незнайомими.

— Незнайомі добрі бодай тим, що не можуть бути ворогами...

— Ну, так. Але приятелі мусять бути знайомі. З цим мусиш погодитися, морубішабо.

— Ех, шляхетний пане, граєшся словами! Ти хіба знаєш, про що говорю...

— Знаю, морубішабо, — хитнув головою Ґілерме, запихаючи в рота яйце: — уважаєш поспіль усіх білих ворогами...

— Хіба не слушно?

— Слушно, звичайно, але не завжди: я, наприклад, не є вашим ворогом, а приятелем.

— Неправда! В найкращому випадку ти є просто непроханим гостем. Але, приглянувшись ближче, і ти є ворогом, хоч, може, і сам не знаєш, що робиш нам шкоду.

— Я?! — мало не вдавився яйцем Пірсон. — Чим?

— Тим, що своїми дослідженнями і своїми публікаціями підсилюєш цікавість усяких пройдисвітів до нашої землі. А для нас вони потрібні, як лихе повітря...

— Бачиш, морубішабо, — вперше зніяковів Ґілерме, — в тому лише частина правди, бо пройдисвіти, як ти кажеш, приїхали сюди раніше, ніж з’явилися мої писання про вашу землю, а я приїхав вже промощеною дорогою.

— Так, — хитнув головою Татаурана, — ти скористався виваленими дверима й навіть не завдав собі труду подумати, чи господарям буде мила твоя гостина й твоя цікавість. Ти увійшов у пограбований дім разом з розбійниками. Не зайнятий безпосередньо грабунком, ти маєш можність винюхати те, чого розбійники, може, ще й не помітили, і збираєшся потім оприлюднити всі цікаві спостереження та вказати грабіжникам на ще не пограбовані скритки. Роля, погодься, не дуже то почесна...

Пірсон змішався остаточно.

— Несправедливо закидаєш мені нечесність, морубішабо, — сказав насупившись. — Ваша земля — відкрите поле, де нема господаря, чи, вірніше, де, що не крок, — то інший господар. Тут нема в кого питати дозволу на відвідини, і єдине, що може гість робити — старатися, щоб з кожним бути в згоді.

— Як з господарем, так і з грабіжником? — іронічно спитав Татаурана.

— Тут уже господарі в значній своїй кількості помирилися з грабіжниками, а навіть поріднилися з ними, — відпарував Ґілерме. — Як же в тому всьому можна розібратися, коли маєте вже кілька поколінь мішанців?

— Щодо мене, то я б розібрався дуже скоро, — злісно відповів Татаурана: — всіх мішанців разом з їхніми батьками вигнав би за воду, а решту винищив би, — і був би спокій.

— Це легко сказати, морубішабо, можна навіть і зробити. Але чи буде воно справедливо? Чим, врешті, ті бідні мішанці винні?

— Коли б’ємо гадину, не питаємо, чи це справедливо і чи вона винна...

— Людина не гадина, морубішабо...

— Буває гірша...

— Буває, але не завжди. Все ж вона створена по образу і подобію Божому, має душу, в основі якої, крім злого, лежить і добрий початок. Людину все можна переробити на краще.

— Довга робота...

— Правда, довга. Тому краще без мороки попросту вбивати, ні? — зійшов і собі на іронію Пірсон.

Тепер зніяковів Татаурана і не знайшов ніякої відповіді. А гість дивився на нього своїми добрими очима, і в них малювалося щире співчуття.

— Знаю, що мішанці залляли багато сала за шкуру своїм рідним братам по материнській лінії, — продовжував він, — але ви ще не розумієте всієї важливости місії, яку вони відіграють у майбутньому. Ставши на початках правою рукою загарбника, ті самі мішанці пізніше стануть згубою для нього.

— Згубою загарбника станемо ми! — вдарив себе в груди Татаурана. — Ми не будемо чекати на те далеке майбутнє, в якому мамелюки схотять відігравати якусь там ролю! Признаюся тобі щиро, що метою мого і мого племени існування є — позбутися чужинців та мішанців з нашої землі!

— Сказавши одверто, морубішабо, не вірю в успіх таких намірів, але й не відмовляю тебе від боротьби. Навпаки, скажу тобі: борись! Борись, бо лише в боротьбі витворюється нація. Ви, індіяни, покищо не є нацією. Ви — покищо окремі роди і племена, що не мають не тільки спільної, а взагалі ніякої мети. Ви — сира, безформна глина, ви — тісто без закваски, ви — сила, яка взаємно себе поборює і у висліді дає слабість. І щойно ворог дасть вогонь, який випалить глину, дасть закваску, яка зрушить тісто, виробить форму національного тіла і скерує його дію в єдине річище. Якщо... Якщо ви зумієте зробити історію вчителькою свого життя. Ваша історія складається своєрідно. Ви не маєте ворога під боком. А такий сусідній ворог є завжди найстрашнішим. Найстрашнішим тому, що, сидячи міцно корінням у власному ґрунті, запускає безнастанно свої хижі парості в сусідні городи і глушить у них все живе. Ваш ворог далеко, і він не такий страшний. Щоб напастувати вас, він мусить відриватися корінням від рідного краю, а це раніше, чи пізніше приведе до остаточного зриву з ним, до зради своєї батьківщини, до переродження. Згадай собі гунів, згадай фенікійців: що з ними сталося?

— Я ще раз кажу: задовго чекати! — понуро бовкнув Татаурана. — Земля конає у вогнях, в крові, в рабстві, в кайданах, а ти говориш про переродження!..

— Вона не конає — вона дає початок новому життю, а це завжди йде в парі з великими болями...

— То радиш терпіти мовчки?

— Сказав уже: ні! Але, хіба, ставши до боротьби, не наразиш на нові болі свою землю і свій народ? Не запалиш вогнів? Не розіллєш крови?

— На те, щоб знищити ворога — не шкода.

— А хто ж ворог?

— Хіба не знаєш? Кожний чужинець і кожний мішанець!

Пірсон сумно похитав головою:

— Ні, морубішабо, не кожний. І не знищиш ти їх усіх. Це неможливе! Є вже дуже багато таких білих, не згадуючи навіть мішанців, які занадто глибоко пустили за сто п’ятдесят років коріння у ваш ґрунт. Вони вже не такі, як були їхні предки, а їхні нащадки стануть ще інакшими. Ваші завойовники через покоління виродяться в завойованих, скорені одвічними правами й законами землі. Вони вже інакше говорять, інакше думають, інакше почувають, ніж їхні діди, або їхні свояки, які приїжджають з метрополій. Вони поженилися з індіянками і дали початок новій расі. Ви, індіяни, є диким пнем, займанці — це шляхетні щепи, а вас разом напоїть своїми соками свята земля і виростить зовсім новий ґатунок людей, що матимуть у собі первні пня і щепи, але не будуть ні одним, ні другим. І ті мішанці, яких ти так ненавидиш, є саме першими поколіннями нації, якій у майбутньому належатиме Бразилія.

Татаурану аж підносило з обурення, і він тільки тому не перебивав Пірсона, що не міг знайти слів, якими б можна було висловити свої почування.

— Як?! — скрикнув урешті. — Уважаєш, чужинче, що ті білі розбишаки є шляхетними щепами?! О, не дивно, що ти так говориш, бо ж і ти білий — біліший, ніж інші! У тебе грабіж, несправедливість і насильство називаються шляхетністю?! То іди ж тоді вчитися до нас, дикунів, бо ми маємо вищі поняття про шляхетність!..

— Заспокійся, морубішабо, — лагідно торкнувся його руки Ґілерме. — Я тобі наведу трохи інший приклад: коли хотять ушляхетнити овочеве дерево, його виривають з ґрунту, обрізують йому частину коріння і гілляк і пересаджують. Займанці переходять той самий процес: вони пересадили себе на інший ґрунт, обрізавши коріння, що лучило їх з батьківщиною, і пускають тут нове коріння і нові пагінці. Біль — це така річ, що ушляхетнює однаково, як рослину, так і людську душу, то ж ушляхетнить згодом і ваших, сьогодні жорстоких, завойовників. Біль зриву з минулим уже проходить у них, але зроджується новий біль з любови до землі, на якій вони народилися й виховалися. Вона не лише ваша, вона і їхня тепер. А ви також знаходите любов до батьківщини саме через біль. Біль ушляхетнить і вас, бо щойно в боротьбі ви оціните вартість свободи, а ваша земля щойно тоді набере для вас ціни, коли ви поллєте її своєю кров’ю і викупите тяжкими жертвами. Вона взагалі стане матір’ю для кожного, хто для неї дасть кров, хто поставить її інтереси вище особистого щастя і життя, байдуже, чи буде він чорний, жовтий, білий, а чи мішанець. Той же паразит, який з землі лише користає, а не дає для неї нічого, не може називатися її сином, не може мати до неї права — він мусить відступити і щезнути. Закон землі твердий, але і справедливий...

Татаурана поволі заспокоївся і злагіднів. Він ще довго говорив з гостем, і лише, коли сонце вже звернуло з полудня, пішов, щоб поглянути, як працюють ареси без його нагляду.

— Що він тут базікав, той дикун? — підійшов до задуманого Пірсона Перо.

Пірсон сердито глянув на провідника:

— Говорив про те, що занадто багато завелося на землі нечисти, яка з зухвалістю невігласів уважає кожного дикуном, бо сама носить рапозові чоботи...

* * *

Довго увечері радила ньємонґаба і врешті винесла рішення, підказане їй Татаураною: «Хай білий чужинець іде, куди хоче, хай вивчає і записує те, що побачить. Хай сучасний і майбутній світ довідається правди про життя і боротьбу, що ведеться в гущавині бразилійського лісу».

І ранком другого дня Ґілерме разом із своїми людьми вирушив у дальшу дорогу. Ареси прощалися з ним без ворожнечі, але й без приязни. Обмінялися подарунками, бо так велів звичай гостинности, однак на мамелюків дивилися косо і радили їм щиро на майбутнє якнайдалі обминати стежки, якими ходять ареси.

Ще не прохололи сліди несподіваних гостей, ще не вспів Татаурана дати розпоряджень на день, як до оселі причвалали нові люди. Це були індіяни з племени каяпос. з якими ареси мали угоду про ненапад. Мали круглі голови, підрізане в кружок волосся і «для краси» повибивані передні зуби: в кого один, у кого два. Прийшло їх троє, і відразу видно було, що вони часто стикаються з білими, бо мали намисто не з зубів, а з усякої всячини, вірніше, з усяких дрібничкових покидьків, як от: кілець від ланцюгів, бляшок, ґудзиків, пряжок, а в одного навіть, ніби дукат, красувався спереду кінець зламаної ложки. Власник, як видно, придбав її недавно, бо дуже нею пишався і, час від часу, погладжуючи пестливо цю «окрасу», гордо роззирався довкола. У нього була якась масна пика й облесні, хитрі очі.

Ареси не питали нічого, лиш посадили гостей біля вогнища, подали їду і нетерпляче чекали, що вони скажуть. А каяпоси їли довго і завзято, хоч напевно перед виходом з дому вже снідали.

Врешті, скінчивши з їдою, пообтирали жирні руки об власне волосся і перейшли до справи:

— Ми посли від племени каяпос, — почав той, що мав ложку. — Прислав нас наш морубішаба просити у вас помочі у війні.

Татаурана живо зацікавився новиною.

— 3 ким же воюєте? — спитав.

— Покищо з ніким. Але думаємо, що найкраще буде виповісти війну оселі ґвалашів. Вони — наші сусіди, і до них нам найближче, — пояснив власник зламаної ложки й масно всміхнувся.

У Татаурани гнівно заламалися брови:

— Як це?! Шукаєте війни без причини? Та ж ґвалаші, як і ви, належать до родини креньс. Чого ж шукаєте зачіпки?

Провідник посольства поправив ложку і важно відповів:

— Зараз скажемо... До нас оце прийшли білі з миром. Принесли подарунки, багато подарунків, і сказали так: «Ми хочемо виміняти у вас бранців. Чи маєте бранців?» Наш морубішаба відповів: «Ні, не маємо, бо тепер не час на війни, і ми з усіми сусідами в мирі». А білий морубішаба сказав так: «То нічого, що ви з сусідами в мирі. З миру завжди може бути війна. Зробіть війну і наберіть бранців, а ми виміняємо. Маємо багато гарних речей на обмін за бранців». І тоді наш морубішаба скликав раду племени. Мужі згодились на війну. Будемо воювати проти ґвалашів і просимо вас помочі. Наберете й ви бранців. Буде зиск. Як, отже?

Татаурані темніло в очах. Мав охоту вхопити післанців за карки і втовкмачити їх носами у вогнище, такий був лютий. Але все ж не забував, що говорить з дикунами, і стримувався, як міг.

— Слухайте, люди, — почав їм розтолковувати, стараючись дібратися до їхнього сумління, — де ж ви взяли такий закон, що дозволяє мирних сусідів і братів по крові продавати ворогам?

— Братів по крові ми ворогам ніколи не продаємо. Такого закону нема, — згодився гість. — як би ми продавали ґвалашів, коли вони вільні й є з білими також у мирі, як і ми? Але, коли буде війна, ґвалаші стануть нашими ворогами, ми їх поб’ємо, возьмемо в полон, а бранців закон дозволяє проміняти, кому завгодно.

Його річ була масна й солодка, як дьоготь з патокою, і Татаурану від неї млоїло.

— Ну, а коли ґвалаші вас поб’ють, возьмуть у полон і проміняють білим, — буде добре? — спитав він, перемагаючи обридження до маснопикого власника ложки і його товаришів, що сиділи мовчки, як бовдури, і лише похитували головами.

— Ні, не буде добре, — заперечив посол. — Тому ми просимо вас на допомогу. Разом з вами напевне ґвалашів розіб’ємо.

— Найліпше зробите, коли, замість ґвалашів, поб’єте тих білих, що намовляють вас на війну! — різко сказав Татаурана, відчуваючи, що йому починає уриватись терпець.

— Не можна того: ми з білими в мирі.

— Аз ґвалашами не в мирі?

— З ґвалашами також. Але від миру з білими більше користи: білі дають за полонених ґвалашів викуп, а ґвалаші не дадуть нічого.

Від цієї логіки Татаурану огорнула розпука, і він, як до останнього засобу, вдався до прохання:

— Послухайте мене, брати каяпос, і не починайте війни ні проти ґвалашів, ні проти інших племен. Бережіть свої сили для іншої війни. Перекажіть вашому морубішабі, що незабаром почнеться смертельний похід проти всіх білих. Тому не час тепер битися між собою, навпаки, треба миритися і тим, хто досі був у війні.

Гості нашорошили вуха:

— Війна смерти проти білих? Це добре! О, це дуже добре! Коли?

— Скоро. Десь по зборі врожаю.

— Е-е, до збору врожаю ми ще помиримося з ґвалашами. Самі ж знаєте, що ми з ними — родина креньс. Ця війна не буде довга: тільки набрати трохи бранців, щоб проміняти білим. Тоді буде мир знову. Як, отже?

— Як?! — дав волю своєму обуренню Татаурана. — А так: ідіть зараз же геть звідси і перекажіть вашому морубішабі, що буде він водоносом білих, коли почне війну з ґвалашами! Забирайтеся!

— Відсилаєш нас без ради племени? А що вона скаже?

— Я зневажив би раду племени, коли б її таке спитав! Забирайтеся геть!

Післанці так само спокійно, як прийшли, так повставали тепер, і під недоброзичливими поглядами аресів, попленталися назад.

Над площею зависла понура тиша. Задуманий Татаурана забув зовсім, що сьогодні так і не дав ще денного наказу, а ареси не важилися йому нічого нагадувати. Чекали, поки сам пригадає.

І так, поки Татаурана думав, поки чекали його підвладні, до оселі ще раз підійшли нові гості — ґвалаші. Було їх четверо таких подібних між собою, що розпізнати їх можна було хіба по прикрасах. Такі ж самі круглоголові, як каяпоси, так само поприкрашувані всяким непотребом, визбираним на смітниках цивілізації, мали у вухах і носах попересилювані мідні дроти, а в одного такий дріт ішов від вуха до нижньої губи й був закручений на кінцях у спіралі.

Знов почалося невідмінне частування, бо ж не годиться гостям говорити навіть про найпекучіші справи на порожній шлунок.

І ґвалаші їли, цямкаючи і плямкаючи, поки не спорожнили всі поставлені перед ними дерев’яні й глиняні посудини. А тоді пообтирали руки у волосся і почали говорити. Властиво, говорив той, що мав дріт від вуха до губи, а решта лише притакувала.

— Хе-хе! Ні з чим вернулися каяпоси...

— А ви вже знаєте? — спитав Татаурана.

— Знаємо. Чули, як вони говорили між собою, вертаючись від вас. А нас прислала до вас рада племени просити допомоги проти них — каяпос.

— Тепер не потребуєте нашої допомоги, — сказав Татаурана. — Вони не нападуть. Але, коли б і напали, то ми поможемо. Наша рада племени — згодиться на поміч.

— Хе-хе! — хитро засміявся голова посольства і став зовсім подібний до того каяпоса із зламаною ложкою на шнурку. — Ми не будемо чекати, аж поки вони знайдуть поміч і нападуть. Ми вдаримо перші.

— Чекайте, — не зрозумів спочатку Татаурана, — може, вони ще взагалі роздумаються. А найліпше буде вам і їм об’єднатися і вдарити на білих.

Ґвалаші здивувалися:

— На білих?! Порушити закон гостинности і напасти на білих, коли вони прийшли з миром і подарунками?!

— Як з миром?! — ще більше здивувався Татаурана. — Таж вони підмовляють каяпос на війну проти вас, а ви дотримуєте з ними миру?!

— То так, — почав пояснювати посол, поправивши дріт, який заважав йому говорити: — Білі потребують бранців. Прийшли до каяпос і до нас. Їм усе одно, які бранці, аби бранці, і дають за них добре. Тож ми...

— Уже знаю, не говори! — зраненим звірем крикнув Татаурана і схопився на ноги. — Каяпос хотять проміняти вас, а ви — каяпосів. Ви однакові, як одні, так другі!

— Атож, — спокійно притакнули ґвалаші: — ми всі належимо до родини креньс.

— Коли ж так, — розходився Татаурана, — то ви всі варті, щоб вас білі виловили до одного! Вертайтеся назад, бийтеся, ріжтеся, обмінюйтеся бранцями з білими — їжте один одного!

Не чекав ніякої відповіді від здивованих ґвалашів, не дав ніяких заряджень племени. Покинув усіх на площі й рвучким кроком пішов кудись, куди очі бачили. Вірніше, куди не бачили, бо лють туманила йому зір. Мав охоту підпалити праліс, вогнем винищити підступ, продажність і зраду разом з їхніми носіями. Знищити білих, мамелюків, індіян і себе самого за свою віру й любов до тих, які були його братами по крові.

Милосердний Боже, що ж це таке?! Білі не мають права ловити в рабство індіян з мирних племен біля побережжя — передбачливі закони забороняють це, щоб не дрочити індіян у близькому сусідстві. Тож знайшлися хитруни, які радять собі з тим законом: бранців муссурани* вільно вимінювати. І хитруни підбурюють одне плем’я на друге, штучно викликають війну — і мають товар для невільничих ринків. Справді, навіщо відбувати далекі походи вглиб країни, навіщо гаяти стільки часу, навіщо наражати себе на видатки, труднощі й небезпеки, коли можна зробити ґешефт під боком?

Ну, та їм нема чого дивуватися: така вже їхня природа, що вони живуть коштом віроломства, брехні й хитрощів. Але індіяни? Бачать це все, розуміють, і прощають. Ворогові прощають усе. Супроти ворога дотримують закону гостинности і уважають ганьбою порушити умову «миру». Але своїм рідним братам не прощають нічого. Найменша дрібничка може стати причиною війни смерти, як, наприклад, тембета. За тембету різалися протягом десятиріч, поки врешті не звели тисячне плем’я нанівець! А скільки є смертельних воєн, що просто тягнуться з традиції, хоч причини вже погубилися в пам’яті найстаріших мужів? Та коли б десяту частину тієї завзятости й послідовности затратити на боротьбу із справжнім ворогом, який грабує землю, який несе рабство й знищення, — країна стала б вільною. Але що ж з того? Трембета важливіша! Задля трембети вони підуть на спілку з дияволом, але не подарують! Взаємно виріжуться, винищаться, а решту проміняють за кільця від ланцюгів, за мідяні дроти і ґудзики в рабство. Не проміняли б і самого Татаурани за зламану ложку? Проміняли б напевне, ще й хвалилися б, що мали з того неабиякий зиск. А він би за них виточив крапля по краплі кров із свого серця, він би дав себе розп’ясти, спалити живцем на малому вогні, щоб лише вибороти для них волю, щоб зробити людьми, щоб вивести з темряви дикунства на дорогу цивілізації. Але їм байдуже це все.

Волі їм? Ні, їм треба батогів, тортур, вогню і рабства! Їм треба великого-великого болю! Може, тоді отямляться. Бо ж як казав Пірсон: «Біль ушляхетнює людські душі». Правду казав!

І сам Татаурана чому не подібний до них? Чому не подібний до тих інших своїх товаришів-індіян, що, як і він, при допомозі протекції отців-місіонарів за виключні здібності до науки потрапили до колегії? Ті вже напевне вибилися «в люди», а він, ось, сидить поміж дикунами в пралісі. Чому? Тому що з дитинства його торкнулася рука великого святого болю. І печать того болю лягла на його душу, на все його життя. Важко з нею. Але не проміняв би її за спокій і байдужість — ніколи! Навпаки, дякує Провидінню за нього, як за виключну ласку. Ненавидить білих — це правда. Однак, мусить одне признати: вони йому сказали про Великого Вчителя. Вони поставили перед його очима святий Взірець, і Татаурана вважав би найбільшим щастям для себе, коли б удостоївся чести вступити хоч раз у слід його. Ніколи не забуде святих слів: «Бо немає більшої любови від тих, хто життя положить за друзі своя». Він, Татаурана, хоче положити. Не бажає за це винагороди, хіба одної: щоб друзі стали людьми. Вільними людьми! Але найбільша розпука в тому, що вони не хотять. Так, не хотять!

Сидів над берегом ріки, зігнувши коліна, поклав на них руки, а на руки вперся підборіддям і так заціпенів. Внизу лащилася до берега весела ріка, вгорі сковзали по небі білі хмарки, довкола таємничо шепотіла зелень і завзято цвірінкали горобці, передражнюючи інших пірнатих обивателів лісу, але для Татаурани не існувало нічого, крім болю і чорних думок.

Знечев’я відчув, що до нього хтось наближається. Не ворухнувся і не оглянувся, але весь напнявся від гостро-солодкого хвилювання, вгадуючи всіми змислами, що йде Жаїра.

І справді, це була вона. В легенькій жовтій сукенці, заквітчана жовтими квітами іпе, виглядала, як лісова казка, як богиня лісу Каа. Стала напроти Татаурани й дивилася на нього ніжно, ховаючи в очах лукаві іскорки.

— Ти?! — спитав, відчуваючи, що від її погляду в нього крутиться в голові, і застрягає в горлі повітря.

— Я.

— Чого прийшла?

Голос його був різкий, навіть брутальний, і кошлаті брови гострими кутами піднеслися вгору, але серце... Ех, хто б міг окреслити ту радість і ту ніжність, які в цей момент ллялися з його вщерть виповненого серця?!

— Хіба ж ти не казав мені колись прийти до тебе? — спитала багатозначно, розпалюючи ще більше ніжно-лукаві вогники в очах і одночасно прикриваючи їх довгими віями.

Вмить зловив дівчину за зап’ястя рук, зігнув їх і, поставивши перед собою на коліна, впився в її очі своїм пронизливим, хижим зором.

— І умову, яку я поставив тобі, пам’ятаєш також? — витиснув крізь зуби з мукою надії й недовір’я в голосі, заглиблюючись далі через її очі в саме нутро душі.

— Пам’ятаю... — тихенько відповіла дівчина, граючи усмішкою очей і уст.

Утопився в її очах, і його недавно підняті гострими кутами вгору густі брови, тепер знову затріпотіли, як крила сполоханого птаха, а уста набрали опуклої дитячої м’якости.

— Таїна-Кан дуже сумний сьогодні, — далі тихенько співала Жаїра, — і скромна Денаке прийшла його потішити своєю ласкою...

Шарпнув її до себе і без слів почав божевільно цілувати. На якусь хвилину віддалив, ніби перевіряючи, чи це справді вона, знову притягнув і знову цілував. Потім поклав її голову собі на груди і, колисаючи, мов дитину, заговорив із скаргою:

— Так, моя Жаїро, я сумний і потребую твоєї потіхи... Бо ж і я — не лише суворий вождь племени, а й людина також. Я маю свої слабості і свої потреби. Я люблю своїх аресів, однак, завелика різниця між мною і ними. Вони мені дуже рідні, але й дуже далекі інколи. Ти, ти одна можеш бути рівна мені, ти можеш мене розуміти, бо ж ти бачила і знаєш більше, ніж може дати праліс. Коли будеш побіч мене — мої сили подвояться. Ти станеш для мене тим, чим є чисте джерело для втомленого довгою дорогою і палючою спекою мандрівника; ти станеш тим вогнищем, що гріє в холодну, дощову ніч; ти станеш тією піснею, що розганяє чорні примари зневіри й підносить духа вгору. О, моя Жаїро, ти можеш дати мені багато такого, що так потрібне мені!

Дівчина визволилася з його обіймів і поправила зім’яті квіти у волоссі.

— Я дам тобі, Татаурано. все, що можу, і все, що хочеш. Але й ти повинен мені дати те, чого я хочу. Послухай мене уважно і подумай над моїми словами... Я сьогодні чула розмову з послами каяпос і ґвалашів... Чи ж ти не бачиш, що тотальна війна проти білих не поведеться? Ти тільки вигубиш своїх аресів і... мене при тому. Хіба б тобі не було шкода мене? Ти розказав мені легенду про Таїну- Кана. Як зробив Таїна-Кан? Чи він шукав війни? Ні. Його першим обов’язком було дбати про свою Денаке. Він же сказав: «Тепер я твій чоловік і мушу працювати, щоб ти не терпіла голоду». А ти не кажеш так. Ти дбаєш про своїх індіян. З того все одно нічого не вийде. Ще ареси — так. Але навіщо тобі якісь ґвалаші, каяпоси, ґварані, каріжо і всякі інші? Лиши їх жити так, як вони хотять. Дбай лише про аресів. Забери їх і йди геть звідси. Знайдемо десь поклади золота, срібла, або ріки, де є діяманти, і ареси їх назбирають повно. Зробившись багатими, вийдемо в якісь спокійніші околиці, ближче до берега, де діє закон, і під його охороною заложимо нову оселю. Але не таку з тростяних ок, а з мурованих будинків, з церквою, з школою. Ареси будуть працювати на плантаціях, чи при якійсь майстерні, й заживуть спокійним, ситим життям. Їхні діти вчитимуться в школах і не будуть дикунами...

У міру того, як дівчина говорила, обличчя Татаурани темніло, холодніло, брови знову, піднявшись угору, різко зламалися, а погляд набрав жорстокого й ворожого блиску.

— Он як! — вибухнув жовчно. — Хочеш, попросту сказавши, зробити з аресів рабів. Так?

— Чому ж рабів? — спробувала оборонятися заскочена Жаїра. — Адже...

— О, не говори, не говори, дівчино, гарна, як ранкова зоря і отрутна, як коралова гадина! Не говори! Я вже знаю, чого хочеш, я вже зрозумів! О, ти, солодка пропаснице, що маниш людину і ведеш до згуби душі і зради! Хочеш з аресів зробити таких рабів, які б навіть і не підозрівали, що вони раби?! Хочеш їхнє довір’я до мене і мою владу над ними обернути проти них, як зброю?! Скажи, звідки в тебе при твоїй молодості й красі стільки підступу, продажности й демонічної хитрости? Набралася їх від білих?!

Він жалив словами, як кропивою, і, порівнюючи Жаїру до коралової гадини, сам скидався на велетенську жібою*, що кидалася й сичала, готова до смертельного скоку на свою жертву, і наводив на Жаїру страх.

Дівчина встала й собі. Була сердита, що розмова не повелася, картала себе в душі за необережно зраджені думки, але ще пробувала направити помилку.

— Татаурано, — сказала, силкуючись на спокій, — ти такий сліпий, що не хочеш бачити правди. Твоя війна смерти і твоя держава індіянам не потрібні. Вони вище цінять усяку бужіґанґу, ніж...

— Знаю, — перебив Татаурана. — Знаю і не дивуюся, бо ж вони бідні дикуни. Але ти? Ти хіба не така сама, як вони?! Не ціниш більше всяких брязкалець від чести, від гордости, від батьківщини і від волі?! Ти, нікчемна, рабська душе! Жалію своїх сьогоднішніх слів до тебе, бо ти негідна їх! Зла доля поставила переді мною велику спокусу, вкинувши в моє серце кохання до тебе. Але запам’ятай: власними руками розірву груди і розтрощу серце, коли в ньому на одну тільки мить зродиться бажання зрадити свої обов’язки задля твоїх солодких уст! Запам’ятай!

Обернувся і пішов до оселі, навіть не глянувши на дівчину.

Страшенно важкий день випав сьогодні. Спочатку каяпоси і ґвалаші, потім Жаїра... Та одробина щастя, що її зазнав, цілуючи дівчину, випала ніби тільки на те, щоб зазнати ще тяжчого розчарування. Ішов, мов несвоїми ногами, і ніс на розкопирсаній до кривавих ран душі камінний тягар. А все ж аж тепер згадав, що лишив плем’я, не давши ніякого наказу на день. Що ж люди роблять?

Коли вийшов на горб, побачив із здивуванням, що на площі зібралися всі мужі племени, і, хоч місце морубішаби лишилося незайнятим, усі сиділи в порядку, а поміж радним колом біліла туніка Аракшо.

Нова тривога торкнулася душі вождя і він приспішив кроку.

— Що ж це?! — спитав суворо, наблизившись до збору. — Рада племени без морубішаби?! І це ти, Аракшо, заводиш нові порядки?!

Усі голови шанобливо похилилися, а Білий Крук встав.

— Не гнівайся, морубішабо, — пояснив. — Я скликав мужів племени, бо стався поганий випадок. Ми мусіли його обміркувати без тебе. Починай раду, а ми все скажемо...

Вождеві відразу подали його корону та берло, а він, приймаючи їх, допитливим поглядом сковзнув по радному колі й поволі заспокоївся. На нього дивилося кілька десятків пар щирих очей, доброзичливих, одвертих і повних глибокої відданости.

— Першим буде радити мудрий Аракшо! — сказав.

Жрець мав право говорити сидячи. Тож він, вмостивши зручніше свої старечі ноги, почав:

— Зараз радитиму я, старий Аракшо, а ви, мужі й вояки племени арес, слухайте, чи все буде згідне з правдою, і цю правду засвідчите перед морубішабою, коли я скінчу.

Пожував задумано поморщеними старечими устами і продовжував:

— Коли огірчений морубішаба лишив тут плем’я аресів разом з послами від племени ґвалашів, ґвалаші сказали так: «Скиньте свого нікчемного морубішабу і виберіть такого, який би згодився на війну проти каяпос. Для чого вам такий морубішаба, який не хоче зисків для племени?» Тоді прийшли до мене мужі і сказали: «Ґвалаші радять нам скинути морубішабу. Морубішаба пішов. Ти найстарший. Іди і порадь нам, як ми маємо відповісти ґвалашам». Я відповів: «Скажіть ґвалашам, щоб ішли геть. Нехай чекають у своїй оселі. Відповідь дамо їм завтра». Ґвалаші послухали й пішли. Але тоді вернулися каяпоси і сказали також: «Ми вернулися, бо бачили, що ваш морубішаба пішов геть з оселі. Скличте раду племени й виберіть нового морубішабу. Ваш теперішній морубішаба нічого не вартий. Він не хоче, щоб плем’я набрало бранців і виміняло в білих на гарні речі. Ми дозволили вам поселитися недалеко від нас і були з вами в мирі. Але, коли ваш морубішаба не хоче з нами жити по-приятельськи, а ви не хочете вибрати нового, то ми зробимо мир з ґвалашами і виповімо війну вам. Білим однаково, які бранці, і за вас вони також дадуть добрий викуп. А нам однаково, чи промінювати ґвалашів, чи аресів». І знову прийшли мужі племени до мене, питаючись, що мають відповісти, а я сказав, щоб відповісти так, як і ґвалашам. А тоді ще сказав: «Зберіться всі в радному колі і поговоримо без морубішаби». І мужі зібралися. А я прийшов і радив, як оце тепер. Я казав: «Ареси, настали погані часи. Приходять посли з інших племен і зневажають нашого морубішабу. Нікому нема діла до нас і до нашого вождя. Татаурана нікого не забирав силою з місійної оселі. Він скликав лише охочих і відважних. Він нікому не обіцяв легкого життя. Він казав відразу, що йде дорогою найбільшої небезпеки. І ви пішли. Пішли по своїй волі, а слабосилі й слабодухи лишилися позаду... Недавно ви радили на ньємонґабі й постановили вислати послів до інших племен. Велика справа розпочалася. Але, хто не хоче, — відступити не пізно. Коли є такі, які не хотять війни смерти проти білих, які не хотять Татаурани, або хотять пристати до ґвалашів, чи каяпос — нехай відступають тепер. Можуть собі вибрати іншого вождя, або піти під берло морубішаби з якогось іншого племени. Ніхто не буде стримувати, відпустимо з миром. Але хто лишиться, той мусить слухати, коритися й виконувати накази Татаурани. Радьте далі».

І мужі радили, але ніхто не хотів відходити і ніхто не бажав вибору нового морубішаби. Всі є за тобою. Я питав кожного зокрема — і всі казали те саме: «Татаурана був нашим морубішабою і буде! Ніхто не хоче іншого! Лишимося йому вірні до смерти! А що робити з ґвалашами і каяпосами — врадимо на ньємонґабі з нашим морубішабою».

Ареси, чи так я переказав, як було?

— Так, так! — зашуміли ареси. — Мудрий Аракшо все переказав, як було! Ми всі за тобою! Не зрадимо до смерти! Наказуй — ми слухаємо!

Татаурана повернув голову в усі боки і переконався, що зради справді нема. Звідусіль до нього тягнулися руки і погляди, повні віри й послуху.

Вождь встав і махнув своїм арауе22.

— Ареси, — промовив здавленим від хвилювання голосом, — найбільшою нагородою, яку я міг випросити від Бога, — це те, що я тепер почув. Я гордий вами, гордий тим, що є вождем вашого племени! І я не лише наказуватиму, а й служитиму йому, як найвірніший слуга, до останнього свого віддиху... Тепер радимо над тим, що робити з ґвалашами і каяпосами. Хто хоче говорити?

— Я! — обізвався Аканґасу.

— Говори.

— Ареси, — підвівся Аканґасу, — зараз буду радити я, Аканґасу. Але я не маю про що говорити, бо все сказав наш морубішаба Татаурана. Він сказав і каяпосам, і ґвалашам: «Візьміться разом і вибийте білих». Вони не послухали. То послухаємо ми. Я скінчив. Хай радять інші.

Далі заявив охоту радити вдумливий і тихий Леонідас. Він говорив ще коротше від свого попередника:

— Коли здіймається сильний вітер, який грозить від вогнища запалити оселю, то ніхто не думає поливати оки водою, лиш насамперед гасить вогнище. Оки — то ґвалаші й каяпоси, а вогонь — білі купці.

— Добре радив Леонідас! — однозгідно висловила своє вдоволення радне коло. — Ніхто краще не скаже.

Татаурана покликав іще до слова, але охочих радити більше не було.

Тоді вождь встав і махнув берлом:

— Ареси! До вечора всі мужі, крім тих, які не можуть іти на війну, мусять бути готові з повним запасом стріл. Поведу я. Замість себе залишаю в оселі Аканґасу. Його слухати, як мене самого. До вечора — ніякого полювання і ніяких робіт, окрім перевірки зброї. Рушниць не беремо. Порох і кулі мусимо щадити для справжньої війни. Леонідас бере двох мужів і зараз же йде вивідати місце постою білих. До ночі мусить бути назад. Відповідь каяпосам і ґвалашам, як ви пообіцяли за радою Аракшо, дамо завтра, вертаючись з бою попри їхні оселі. Рада скінчена! — і він спустив берло вниз.

Усі негайно посхоплювалися з місць і поспішно кинулися виконувати накази. А Татаурана стояв ще якийсь час нерухомо, і його припухлі уста кривилися, мов у розжаленої після великої кривди і заспокоєної пестощами дитини.

* * *

Білих разом з мамелюками було небагато — всього біля двадцяти осіб, — як донесла розвідка. І розташувалися вони у підніжжя скелистої гори, яка давала їм добрий захист із східньої сторони. Бистроводний гірський потік обхоплював підковою невеличку рівну долину і майже замикав її, підходячи щільно до гори в горішній і нижній течії. Місце було вигідне і досить безпечне, а що найближчі оселі ґвалашів і каяпос мали мирний настрій, то зайди не подбали навіть про виставлення сторожі.

Коли ареси прибули на місце, пізний місяць стояв уже низько на заході, у них за спинами, і вони бачили весь табір, мов на долоні: коло трьох наметів блукали стриножені коні й мули, смачно хрумкаючи росяну траву; з наметів виривалося солодке передранкове похропування, а назагал було тихо й спокійно.

— Морубішабо, — зашептав у вухо Татаурані Маріо, — що будемо робити з полоненими? Коли нападемо так, як є, — візьмемо всіх у полон. Різати сонних мені не до смаку... Я кину боєвий клич — хай бороняться. Дозволиш?

— Кричи, — згодився Татаурана, якому перспектива різні також була дуже неприємною. — Кричи голосно, щоб почули. Перекажи далі: йти в наступ по другому заклику.

І Маріо, передавши наказ, крикнув на цілі груди раз, потім, вичекавши хвилину, крикнув удруге.

Але, помимо попередження, напад викликав у таборі страшний переполох. Сонні люди вискакували з шатер, кричали й відстрілювалися насліпо.

— Що таке?! Що сталося?! — гукав хтось.

— Каяпоси! — відповідав інший голос.

— Ґвалаші!

— Зрадники! Прийняли подарунки і...

— До зброї, до зброї! Беріть збро-о-ою!!! — покривала всі вигуки чиясь розпучлива команда. — Бийте, не розбираючись!

— Божевільний! Де ж можна в такій ситуації битися?! Не стріляйте! Не стріляйте, кажу вам! Індіяни! Приятелі! Стійте! Вислухайте нас: ми прийшли з миром! З ми-и-иром!

Цей заклик, однак, зіллявся з вибухом кількох стрілів і лише викликав у аресів боєвий запал. Вони сипнули стрілами, рванули вперед і за кілька секунд притиснули нападених до кам’яної стіни. А ті, то відстрілюючись, то благаючи помилування, падали один за одним, і скоро всі покотом лежали на землі. На побоєвищі лишилися шатра, порозкидана зброя та міхи, напхані всяким добром, а поміж цим усім кидалися наполохані коні й мули.

— Годі! — крикнув Татаурана. — Ранених не добивайте! Але пошукайте добре, чи хтось не сховався! Позбирайте все порозкидане і складіть на купу! Половіть коней і мулів — пригодяться.

Видавши накази, спустив тятиву з лука і став, щоб віддихатися. Нервова й фізична напруга далися добре в знаки, і все його тіло трусилося, як у пропасниці. А все ж дивився пильно довкола, чи де нема небезпеки, і уважно слідкував за роботою аресів.

Відділ «комерсантів» був унешкідливлений цілком: одні лежали мертві, другі мали більші й менші рани, стогнали, кидалися і благали милосердя. Їх скоро позбирали й позносили в одне місце.

— Є шість ранених, морубішабо, — підійшов із звітом Маріо. — Що накажеш з ними зробити?

— Які маємо втрати? — відповів питанням Татаурана.

— Нема. Всі живі й ні одного важче пораненого. Є кілька подряпаних.

— Гаразд. Раненим затамувати кров, поперев’язувати й напоїти. Зброю, шатра й усяке інше знаряддя навантажити на мулів. Усе непотрібне спалити, а що не можна спалити — вкинути в ріку. Справуйтеся скоро, бо сонце сходить. Мусимо вертатися і дати відповідь ґвалашам та каяпосам. Оселя лишилася майже без оборони, і вони можуть напасти.

— Буде, як наказуєш — вклонився Маріо й спішно відійшов.

Щоб заспокоїти розбурхані нерви, Татаурана вирішив скупатися. Заліз у воду й почав енергійно розтирати своє мускулярне тіло.

Знечев’я серед спокою, з яким працювали ареси, розлягся радісно-здивований вигук:

— І-і-х, який хитрун! Прикрився вбитим і прикидається мертвим, а сам навіть не поранений!

Татаурана миттю вискочив з води і побіг до місця, де вже кілька мужів ставило на ноги якогось білого, вбраного в шкіряну одежу. А той виривався їм з рук, підгинав ноги і все хотів упасти. Однак, коли його одежу на грудях згріб у тверду долоню Татаурана, одночасно вдаряючи його легко в підборіддя, «вбитий» перестав пручатися і став.

— Ти хто? — грізно спитав морубішаба.

— Милосердя! — закричав бранець. — Милосердя!

— Я питаю, хто ти такий? Як називаєшся? .— повторив Татаурана і потрусив полоненого сильніше.

— Я — мирний, мирний! — розпучливо переконував бранець, і по його голосі вождь пізнав того, хто закликав до зброї. — І мої люди також мирні! Ми нічого злого не робили! Ми принесли подарунки! Розумієш? Багато всяких гарних речей, і я їх зараз накажу вам віддати!..

— То ти є начальником бандейри?

— Ні, ні! — злякано запротестував полонений. — Ми не бандейра! Ми купці!

— Знаємо ваші купецькі справи! Я питаю, чи ти є начальником цієї зграї?!

Запитаний лише сумно похилив голову, що недвозначно заступало відповідь.

— Як звешся? — продовжував випитувати Татаурана.

— Фернандо Барретес. Але я мирний! Кажу вам ще раз: я мирний!

Татаурана відпустив його.

— Гаразд, — сказав. — Зараз ми це побачимо... Відведіть бранця до решти. Там поговоримо...

Робота добігала до кінця: всі потрібні речі були вже позв’язувані й навантажені на мулів, усякий непотріб горів у великих купах, а решту ареси із сміхом і дотепами носили до потоку й кидали у воду. Коли вже сонце видряпалося на скелисту гору, в долині був порядок.

Крім одного Барретеса, всі його спільники були поранені: двоє лежало і важко стогнало, двоє було зовсім непритомних, а двоє сиділо похнюпившись і з-під лоба зиркало на переможців. Стояв лише одинокий Барретес, як обвинувачений і непошкоджений. Ареси обступили всіх тісним колом, в яке згодом увійшов Татаурана і, сівши, почав чинити слідство:

— Ти, Фернанде Барретес, казав, що ви купці. З ким же торгуєте і чим?

— Ми міняємо в індіян різні речі, — непевним голосом відповів Барретес.

— А саме?

— Все: шкіри, віск і... і... — Барретес замовк.

— Ну, чого ж ти? — підігнав Татаурана. — «І людей» — додай.

— При нагоді, при нагоді... — поспішив Барретес. — Коли є часом полонені, засуджені на муссурану, то ми з милосердя їх викуповуємо, хоч вони нам і не потрібні. Але, сам знаєш, все ж ліпше людині працювати на якійсь плантації, ніж загинути на муссурані...

— Хм! — усміхнувся їдко Татаурана і зморщив носа. — Ну, а коли нема нагоди, щоб проявити ваше «милосердя», то тоді як?

— Тоді... тоді ми обходимося без бранців...

— Брешеш! — крикнув Татаурана, зломивши грізно трикутником свої високо піднесені густі брови. — Тоді ви таку «нагоду» робите собі самі! Хіба ж не підбивали каяпосів на ґвалашів, а ґвалашів на каяпосів?! У тебе це також називається милосердям?!

— Я… Ми... Ніколи! — заметався Барретес, заломивши руки.

— Досить! — увірвав його Татаурана і звернувся до аресів: — Повісити його!

Десь миттю з’явився зашморг, і ареси, накинувши його на шию Барретесові, потягли його за собою.

— Ні-і-і! Ні-і-і! — репетував той, марно намагаючись увільнитися із зашморга. — Пожалійте мене! Змилосердіться!

Але ніхто не милосердився, а Татаурана вставши на повний зріст і зложивши руки на грудях, злісно всміхнувся.

Однак, коли Барретеса вже підвели під високе дерево, дав знак рукою:

— Стійте! Справді шкода його вішати. Ведіть назад!

Блідий, аж синій, Барретес хитався, мов п’яний, а великі краплі поту котилися по його обличчі.

— Гаразд, — сказав Татаурана, — я тебе пожалію і не дам повісити.

— О, дякую тобі! — кинувся йому до ніг Барретес. — Лишуся твоїм боржником до смерти!

— До смерти? — перепитав Татаурана, відсуваючи свої ноги. — Ну, то це дуже короткий час! Бачиш, Фернандесе, ми також вимінюємо деякі речі в інших племенах, а на цей раз мусимо виміняти в ботокудів кількох своїх бранців. Ботокуди за пару днів справляють свято кавінь23 і потребують людей на печеню. Вони кажуть, що «біла печеня», приправлена диким часником і колендрою, має чудовий смак, і тому за кожного білого дають по три індіяни.

Ще Татаурана не скінчив, а вже ті полонені, які перед тим сиділи, попадали, ті, що лежали, навпаки, посхоплювалися, непритомні почали кидатися, ніби в нападі епілепсії, а Фернандо Барретес попросту завив диким голосом.

— Ні! Ні! — кричали в’язні. — Тільки не це! Тільки не ботокудам!

Їхній жах був цілком зрозумілий, бо ж усім відомо було, що ботокуди не просто вбивали, а вбивали з ритуальними церемоніями: поволі, щоб ще й натішитися муками смертника.

Ареси дивилися то на в’язнів, то на свого вождя, і мовчки всміхалися.

— Так от, — заговорив уже поважно Татаурана, — ми вас пустимо. Але пустимо для того, щоб ви були осторогою для інших і відбили в них охоту «купувати з милосердя» індіян. Зрозуміло? І, пам’ятайте, що наступного разу ні одна жива душа звідси не вийде! Чи ми вас вивішаємо, чи виміняємо ботокудам, — інша річ, але живими не пустимо нікого! Так кажу я, Татаурана, вождь племени аресів! Запам’ятайте добре мої слова і вертайтесь, звідки прийшли.

Помилувані в першу хвилину зраділи й заплакали з утіхи. Але зараз же радість їх змінилася в новий страх.

— Морубішабо, — обізвався один з ранених, — але ж ви забрали в нас усе! Як тепер повернемося без коней, без мулів, без зброї і без харчів? Адже ми всі поранені!

Татаурана знизав плечима:

— А що ж ти мене про це питаєш? Питав, може, як вибирався сюди?

— Але ж ти засуджуєш нас на певну смерть!

— Ви самі себе засудили! Пощо лізли сюди?

— Лиши нам бодай якого мула, чи коня!

— І трохи зброї! — докинув другий.

— І харчів! — прилучився третій.

Леонідас раптом голосно засміявся:

— Авжеж, морубішабо, лиши їм коней, мулів, харчі і зброю — то вони знову шукатимуть нагоди «милосердя», і напевно на цей раз при допомозі ґвалашів та каяпосів захотять «змилосердитися» якраз над нами...

— Змилосердіться!.. — благали білі.

— Я навіть над кораловою гадюкою милосерджуся, — сказав Маріо: — вириваю їй отрутні зуби і тоді пускаю живою...

— Скінчено! — увірвав розмови Татаурана. — Відв’яжемо вам один міх з харчами, але більшого не просіть! Що дошкульніша наука, то довше в пам’яті зберігається. Ну, ходімо!

— Милосердя! Милосердя! — закричали ранені, простягаючи руки.

Татаурана з обуренням потрусив головою і сказав, звертаючись на цей раз до своїх людей:

— Ці приблуди не мають ні сорому, ні розуму: несли сюди війну, смерть і рабство, а вимагають милосердя...

Побільшена мулами і кіньми валка поверталася назад. Перебрели потік і стали здійматися звірячою тропою вгору. Нараз у заднів рядах закричали:

— Дивіться, дивіться! Щось біжить за нами!

Татаурана, що сидів на коні, завернув і поволі поїхав назад. Минувши останні ряди, зі здивуванням помітив якусь дивну постать, яка намагалася дігнати валку. Подобала на обсмиканий деркач, або на сніп почорнілої трави, і виглядала на жінку, бо мала на собі спідницю, а гострий зір вже здалека міг пізнати довге волосся, що спадало чорними пасмами з голови.

Постать робила розпучливі зусилля, підбігала, падала і повзла по землі. Потім знову ставала на ноги, знову підбігала і знову падала. Викликала жаль, і Татаурана, підігнавши коня, поїхав їй назустріч. Уже коли під’їхав зовсім близько, постать впала ще раз і більше не підводилася. Лежала ничком і здригалася.

Татаурана зіскочив з коня, обернув незнайому горілиць і побачив перед собою молоде, але виснажене, аж почорніле, лице індіанки з заплющеними очима.

— Води! Гей, а давайте но води, скоро!

Замкнені повіки піднеслися, і з-під них раптом блиснули чудові райдужно-блакитні очі — мішанка!

— Хто ж ти і звідкіля? — спитав морубішаба, коли вже жінка напилася і трохи віддихалася.

Вона хотіла щось відповісти, але закашлялася надривно і лише махнула рукою у напрямі долини.

— Ти звідти?

Незнайома хитнула головою і притиснула руками груди, з яких зі свистом виривалося повітря.

— Чого хочеш? — неприязно спитав Татаурана, хоч серце його здавив жаль до цієї нещасної істоти.

— Хочу бути твоєю тінню, Татаурано! — перемігши себе, раптом відпалила жінка і знову закашлялася.

— Що кажеш? — здивувався вождь. — Не розумію...

Жінка, чи дівчина, довго кашляла, хапаючись за груди і лише згодом змогла сказати:

— Забери мене з собою до племени... Я хочу жити в племени...

Підвела свої чудові очі на Татаурану й дивилася з розпукою, благально:

— Забери мене до племени аресів, морубішабо!

— Звідки знаєш, що я морубішаба? Звідки знаєш, що мене звуть Татаураною? — дивувався вождь.

— Чула... — уривчасто відповіла незнайома. — Я все чула... Я хочу бути твоєю тінню, Татаурано...

— Ти не хочеш вертатися до своїх?

— Не маю своїх...

— А ті?.. — показав Татаурана вниз рукою.

— До них не вернуся... Вони не є для мене своїми... Не були ніколи! — і знову закашляла.

Не було сумніву, що ця істота була важко хворою на груди. Свідоцтвом її хвороби був не тільки кашель і зловісний свистячий віддих, але й змарніле землисте обличчя, запалі груди, тоненька шийка і гострі кістляві плечі, що вилазили крізь діри пірваної блюзчини.

Татаурана розгублено глянув на аресів, що обступили його й дівчину густим колом.

«Що з нею робити?» — питав мовчки.

— А що ж, морубішабо? — пошкріб потилицю Леонідас. — Не лишити ж жінки на смерть посеред лісу лише через те, що в неї в очах небо світиться... Заберім. Що вона кому пошкодить?

— А вже ж, заберім! — підхопили інші. — Вона хвора... Шкода!

— Як звуть тебе? — схилився Татаурана.

— Мене? Моє ім’я лишилося там, у долині. Не хочу більше його. Зви мене своєю Тінню, Татаурано...

— Чудно! Ти дівчина, чи замужня?

— Я тільки Тінь, Татаурано, і більше не питай мене нічого...

Вона справді скидалася на тінь. На тінь якоїсь великої трагедії і викликала до себе не так жаль, як глибоку нез’ясовану пошану.

— Садовіть її на коня! — наказав Татаурана, але зараз же роздумався: — Ні, не руште! Я сам!

Обережно підняв дівчину з землі, висадив на коня, потім скочив сам і велів рушати далі.

Кінь навіть не відчув другого їздця — така легенька була Тінь. Справжня тінь, лише з тією різницею, що мала шкіру й кості. Саму шкіру й кості! Тримаючи її за плечі, Татаурана мав враження, що під рукою в нього мішок з висушеним корінням лікувальних зел, і він боявся зробити якийсь необережний рух, щоб того крихкого коріння не поламати. А дівчина ніби прилипла до нього: обплела своїми тоненькими висохлими рученятами його шию, притулилася розтріпаною чорноволосою головою до його грудей і заплющила очі.

Слухаючи її важкого віддиху, Татаурана пройнявся до неї глибокою ніжністю і врешті сказав:

— Ти дуже хвора.

Вона розплющила свої райдужно-блакитні очі, що так сумно контрастували з сірим кольором обличчя, блиснула променистою усмішкою, показавши гострі білі зуби, і відповіла:

— Я дуже щаслива...

— Тобі буде добре в нас, — змішався Татаурана.

— Я добра не шукаю, але за добро в боргу не лишуся...

— Від тебе ніхто не вимагатиме сплачення боргу.

— Тим більші будуть мої обов’язки...

— Які там обов’язки може мати хвора дівчина!..

— Нема такої хвороби, яка б звільнила від усіх обов’язків...

Він хотів заперечити, але вона поклала йому долоню на уста:

— Цить... Не говори нічого... Я хочу відпочити... Я дуже стомлена, Татаурано, і вперше в житті почуваю себе безпечною і щасливою... Я хочу пити своє щастя — не говори!

Усміхнулася щасливо і знову заплющила очі. А він зручніше підмостив свою руку під її плечі й нараз відчув, що ця чудна й таємнича поява стала йому дуже рідною й близькою.

У тому місці, де доріжка розходилася вилками, направо — до ґвалашів, а наліво — до каяпооів, похід зупинився.

— Ти, Маріо, — розпорядився Татаурана, — бери двох мужів і йди до оселі каяпос. А ти, Леонідас, також візьмеш двох мужів і підеш до оселі ґвалашів. Відв’яжіть но там по міхові, обдаруйте наших сусідів та скажіть їм від мене так: «Не буде війни між ґвалашами й каяпосами, ні між жадними іншими племенами, бо бранців уже нікому не потрібно. Ті, що приїхали по бранців, тепер самі не зможуть себе викупити, коли попадуть комусь в руки». Ідіть!

Оселя привітала їх радісними криками. Одна лише Жаїра була вражена до живого, побачивши, як Татаурана обережно здіймає з коня якусь жіночу постать і, мов дорогоцінність, передає в руки Ірасеми із словами:

— Заопікуйся нею, сестро. Вона дуже хвора. Попроси в Аракшо поради й роби все можливе, щоб дівчина одужала.

— Хто вона? — спитала Ірасема.

Татаурана всміхнувся таємничо:

— Вона — моя тінь...

Заколочений подіями попередніх двох днів, в оселі знову улягся спокій. Але над Жаїрою він влади не мав.

Чи ж би справді Таїна-Кан знайшов свою Денаке?

Тінь, яка дає світло

У перші дні добряча Ірасема дуже журилася, бо здана на її опіку дівчина, здавалося, доходила. Майже не розплющувала очей, задихалася від кашлю і просила лишати її надворі навіть вночі. В оці їй бракувало повітря.

Татаурана, відриваючись від роботи, приходив кілька разів денно довідатися, як почуває себе «його тінь», а вночі лягав також надворі, поблизу постелі хворої і, коли їй було особливо погано, брав найдіяльнішу участь у заходах Ірасеми та старого піяґи.

А старий Аракшо чомусь особливо зацікавився дівчиною. Нічний дижур над нею перебрав на себе, власноручно готував для неї ліки з рослин, помічних на хворобу серця та грудей, і все наказував принести собі то зілля каїнки, то квітів червоного серду, то варив сироп з кори камбоатану, то настоював куатрільо й амбірусу, то нарешті вдавався до чаклування, призиваючи різних духів.

— Повітря тепер важке, — казав, похитуючи головою. — Найгірша пора для хворих на серце і на груди. Але скоро буде громовиця. Як прочистить повітря — їй полегшає.

І справді стояла найгарячіша пора року, і посуха вже починала загрожувати врожаєві. Спека збільшувалася з дня на день, а парнота в’ялила навіть здорових і звичних до гарячі індіян.

Аж одного дня під вечір небо насупилося чорними хмарами, що насунули грізно з усіх боків, ніби збиралися роздушити оселю. Поміж ними заскакали громи, розколюючи вогненними тріщинами небесне склепіння вздовж і впоперек, а потім линула злива.

Хворій у той день було особливо погано. Вона задихалася від браку повітря, кашляла, синіла й обливалася потом.

З увагу на погоду, її забрали до оки і там усі допомогали, як могли.

Але, коли тільки розгулялася громовиця, а до оки крізь отвір линуло свіже повітря, дівчина відразу перестала душитися і, хоч громи трясли небом і землею, незабаром заснула.

Послухавши її рівномірного віддиху, Аракшо вдоволено всміхнувся і, не звжаючи на люту зливу, пішов до своєї оки.

Високо вже підбилося сонечко над умитою землею, давно вже прокинулася оселя і взялася до своїх звичайних зайнять, а Тінь усе спала. До неї навшпиньках підходили всі мешканці, заглядали люди з сусідніх ок, присилав спитати Аракшо, і сам Татаурана двічі подовгу простоював над гамаком під заздрісним поглядом Жаїри — а Тінь спала далі. Коли ж прокинулася, повела здивованими очима по вінку схилених над нею облич і широко та щиро всміхнулася їм. Ця усмішка була така владна, що у відповідь всі присутні, включно з малими дітьми, розсміялися також.

— Вона прокинулася! Вона сміється! — радісно дивувалися індіяни. — І має такі очі, як сині пера птаха!

Найбільше ж зраділа добра Ірасема й відразу заходилася подавати хворій на снідання найкращі лакоминки, що їх спеціяльно на цей випадок зберігала.

— Ти хто? — спитала Тінь, піймавши її за руку і дивлячись в її лице пильними очима.

— Я Ірасема — сестра Татаурани, — відповіла жінка і розтопилася у своїй променистій усмішці.

Очі хворої зробилися ще пильнішими і наче посиніли ще більше.

— Ти сестра Татаурани? — перепитала дуже поважно і враз щасливо і радісно засміялася. — О, так! Татаурана мусить мати саме таку сестру, як ти! Він твердий, шляхетний імбуй24, а твоє серце — це квітка золотої еспонжейри, сповненої солодким медом і запахом, що йому нема порівняння. Ти не відходила від моєї постелі, рятуючи моє життя. Ти дуже добра, Ірасемо. Будь же і моєю сестрою, добре?

Вона враз обхопила міцну шию Ірасеми своїми худими, немічними руками і припала до її грудей чорноволосою головою в такому щирому й глибокому пориві ніжности, що Ірасема просльозилася. Зворушено гладила її по волоссі, по плечах і запевняла, що буде їй сестрою і матір’ю, як і Татаурані.

Потім Тінь показувала на кожного з черги, питала ім’я і довго вивчала своїм пильним поглядом незнайомі обличчя. Кожному дарувала, мов скарб, свою владну і скоряюючу усмішку, кожному знайшла якесь тепле слово, а з дітьми, навіть найменшими, говорила, як з рівними, і очарувала їх цілком. Дівчаткам обіцяла плести віночки й виводити з ними таночки в колі, хлопчикам — майструвати човники з кори, а всім разом — гарні казки про добрих дітей.

Перебігаючи з однієї постаті на другу, блукаючи по різних предметах оки, погляд її впав на Жаїру, що сиділа в гамаку, споважнів і надовго зупинився.

— Що робить тут ця рабиня? — спитала, не відриваючи очей від Жаїри.

— Вона більше не рабиня, вона втекла з рабства... — поспішила пояснити змішана Ірасема.

Тінь лише похитала головою, далі дивлячись на Жаїру.

— Вона носить рабство за собою, — сказала тоном найглибшого переконання. — Вона не може втекти від рабства, як не може втекти від власної крови...

Жаїра схопилася з гамака.

— Зате, як бачу, ти втекла від власного розуму! — кинула злісно й притьмом вискочила з оки.

Неприязнь, яку відчула до Тіні від моменту її прибуття, підсилена підкресленою опікою Татаурани над цією таємничою появою, тепер перетворилася в ненависть. Жаїра бачила в ній свою суперницю, і злоба труїла їй світ. Коли б не ця суперниця, Татаурана лишився б для неї і далі досить байдужим. Але небезпека втратити його кохання і бути проміняною на якийсь землистий шкелет, що його кості скрипіли від кашлю, викликали в неї бунт і робили Татаурану привабливішим.

— Не дати його, не дати! — казала собі з упертістю. — Не дозволити себе усунути з дороги, мов спорохнявілу колоду! Татаурана мій! Він покохав мене з першого погляду, він назвав мене чудовою орхідеєю пралісу, він чекав, щоб я стала для нього джерелом, теплом і піснею. Не дам його! Чи ж та дихавична торба, напхана стогоном і кашлем, може зрівнятися зі мною, тільки тому, що має очі, як сині пера птаха?! Ніколи! Доки я схочу, Татаурана мусить бути моїм! Моїм!

А Тінь, прокинувшись із сну в ясний післядощовий ранок, здавалося, прокинулася до самого життя. Правда, кашель ще не покинув її зовсім, але його напади були лагідніші й коротші. Вона скоро почала вставати, заходила до кожної оки, знайомилася з усіми, розпитувала про кожну родину і про кожного члена родини, цікавилася всякою дрібницею і незабаром була обізнана з життям оселі в найменших деталях.

Вона була добра, щира, незрозуміла і страшна. Боса і незачесана, ходила у своїй почорнілій від бруду, подертій на ґноття одежі, заглядала в кожний кут і виблискувала сріблом своїх гострих зубів та райдужними очима.

Ірасема відрізала їй кусок білого полотна, забраного ще при відході з місійної оселі і пильно зберіганого в спільному скарбі племени. Але Тінь чомусь злякалася і заперечливо похитала головою:

— Білої одежі не маю права вбрати, хіба на смерть...

— Візьми, — просила Ірасема. — Ти не привикла ходити без одежі, а та, що на тобі, пірвана і брудна. Візьми. Татаурана наказав тобі дати...

Тоді Тінь прийняла полотно, але зафарбувала його у чорній фарбі женіпапо і зладила з нього собі туніку.

— Навіщо ти це зробила? — спитав з докором Татаурана. — Хіба не любиш ясних барв?

— Тінь ніколи не може бути ясно-барвною, морубішабо, — відповіла дівчина. — А я не хочу бути нічим іншим, тільки тінню...

Правду сказавши, Татаурана спочатку побоювався, що ця примхлива й нерозгадана істота, як і належить тіні, ходитиме за ним по п’ятам, дивитиметься на нього покірними собачими очима, як на божество, і з упертістю маніяка старатиметься стати його рабинею. А рабство завжди викликало в нього обридження і презирство.

Однак, нічого такого Тінь не проявляла. Щоправда, любила слухати, коли він говорив, ставилася до нього з глибокою пошаною, називаючи незмінно морубішабою, але зовсім не докучала, не переслідувала, не набивалася. Натомість, сказавши, що за добро в боргу не залишиться, справді чесно обіцянки дотримувала та ділом доводила, що нема хвороби, яка б звільняла людину від усіх обов’язків. До роботи в полі, чи іншої якої, що вимагала фізичних сил, вона не бралася, але знаходила собі безліч інших зайнять і не дармувала ні хвилини.

Поміж речами, що їх ареси відібрали в білих «купців», знайшлися голки, а жінки вміли прясти і фарбувати нитки. Тож Тінь, зібравши дівчат, запрягла їх до вишивання і гачкування. Видно, виховувалася сама в добрій родині, бо вміла не лише вишивати, гаптувати, але й плести мережива, шити, ткати і навіть читати.

Незабаром усі дівчата племени, а навіть і жінки, справно орудували голками й гачками, та одна поперед одної збирали вату з бавовняних дерев і запопадливо пряли нитки на майбутні полотна.

Тінь посідала великий секрет з’єднування до себе довір’я, пошани і любови. До неї липла вся молодь, дітвора бігала за нею вслід, старші радо з нею говорили про всякі справи, і вона скоро стала загальною улюбленицею племени. І наскільки вже був маломовний і суворий старий Аракшо, але й він піддався чарові лагідної усмішки Тіні й їй одинокій дозволив заходити до своєї самотньої оки на довгі розмови. Тінь цікавилася зелами і способами лікування, а старий піяґа, неохочий зраджувати свої знання і свої таємниці нікому, для дівчини з райдужними очима робив вийняток. Докладно повчав її, які рослини в яку пору року й дня збирати, як і що з них використовувати і до яких недуг уживати. Вчив її також, як угадувати наперед погоду, як хоронитися від злих духів та чарів і як читати вдачу з чужих очей.

Від Аракшо Тінь бігла до жінок, вчилася від них плести коші, чи рибні сіті, варити фарбу з рослинних соків і уважно випитувала про закони та звичаї племени. Вчилася і вчила сама, бо знала багато.

Зібравши дівчат у гурт і роздавши їм роботу, вона сама щось робила й одночасно оповідала. Але оповідання її були цілком неподібні до тих, що їх чули молоді арески від Жаїри. Тінь не тішила їх оповіданнями про скляні палаци, розкішні убори й грімку музику. Вона оповідала їм, натомість, про трагедії невільничих ринків, про життя рабів у душних сензалах, про виснажливу працю на цукрових плантаціях і робітнях, про долю молодих індіянок, що стали жертвами розпусних завойовників, і про жорстокі розправи з безправними рабами. Оповідала також про великі кораблі, що прибували з-за безмежної води й забирали з країни золото, срібло, дорогоцінні каміння і всяке інше добро, а натомість привозили залізо, зброю і нових розбишак.

Коли згадувала все, свідком чого була сама, її брови болісно збігалися до поперечної зморшки на смаглому чолі, а райдужні очі набирали відтінку грозової хмари.

І в уявах юних слухачок розсипалися в порох чудові палаци з Жаїриних казок, линяли й чорніли барви дорогих одягів, затихали веселі тони музики, а на їх місце ставала сувора, закривавлена й обшарпана правда.

— Не хочемо бачити білих! — казали вони. — Не дамося взяти в полон, коли на нас нападуть. Ліпше смерть!

— Так, ліпше смерть! — вторувала їм Тінь, і її очі заходили сизою поволокою страшних споминів.

Але вона вміла й веселіше оповідати про море, про біловітрильні кораблі і про життя в інших країнах. Любила також згадувати про великі повстання індіянських племен, що надовго змітали сліди панування загарбників з цілих околиць, а на решту наводили страх. Знала докладно імена багатьох індіянських ватажків і перебіг повстань. Раділа, оповідаючи про перемоги, і хмурилася, коли доходила до поразок. А вже особливо часто згадувала про розправу аресів з «мирними купцями», що її бачила і чула, забившись у щілину кам’яної гори.

— «Так кажу я, Татаурана, вождь племени аресів!» — повторювала вона слово за словом заяву Татаурани, і тоді з її очей сипалися сині іскри гордої втіхи. — Так говорить справжній муж, сестри!

Вона любила креслити літери і слова на рівному піщаному березі й вчила дітей робити те саме. Голопузі кмітливі аресята дуже скоро збагнули таємницю грамоти й тішили невимовно свою вчительку, відчитуючи її знаки на піску. А ще трохи пізніше, майже кожне вміло написати своє і свого батька ім’я і засвідчувало свої знання, чим і де тільки могло: на землі паличкою, на корах дерев якимсь гостряком, а навіть фарбою на власному тілі.

Пописавши трохи та порахувавши з дітьми, Тінь починала оповідати їм казки, або заводила якусь гру. До малечі прилучалася молодь, і дівчина тоді сідала з боку, милуючись біганиною, стрибками і веселими вигуками, які їй самій були заборонені.

Дівчата тепер щодня розчісували її сплутане волосся і вдягали на її голівку вінки із свіжих квітів.

— Тінь гарна! Тінь гарна! — плескали радісно в долоні.

— Вона має очі, як сині пера птаха, і серце, як квітка золотої еспонжейри! Її скоро возьме за дружину найсильніший юнак племени!

Тінь усміхалася, кашляла і, показуючи на свої запалі груди, заперечливо хитала пальцем:

— Мене вже давно обрала за дружину смерть...

Жаїра її ненавиділа і чомусь дуже боялася уважно-критичного погляду, який завжди її переслідував і мов би прилипав до неї. Тінь ніколи до неї не говорила безпосередньо, але полювала за нею очима і часто в її присутності ставила питання, в яких незмінно називала Жаїру рабинею.

Так раз, коли Жаїра, нудьгуючи, тинялася понад берегом, Тінь голосно спитала у дівчат:

— Чому ця рабиня ніколи нічого не робить? Чи їй не соромно, такій здоровій, як пантера, байдикувати цілими днями?

— Тобі до того діло? — огризнулася Жаїра.

А Тінь, ніби не почувши, дивилася на неї і тягла далі:

— Як це плем’я годує такого дармоїда? Чи нема закону, щоб усі працювали? Але раб уміє працювати тільки під канчуком, він шанує лише накази чужого. Своїх він має за ніщо і їхніх законів не визнає...

Жаїра гордо підкинула голову і пишно пропливла далі. Ступала поволі, хоч їй хотілося заткнути вуха і бігти. Те, що говорила тепер Тінь, сказав був і Татаурана, і це була правда: в господі Ґабрієля де Лара вона працювала під канчуком, хоч і не завжди це розуміла. Мусіла працювати, бо ж інакше не могло бути, бо ж був примус! І шанувала вона також тільки чужих — білих. Але не могла собі уявити, щоб можна було шанувати індіян, а тим більше — визнавати над собою право їхніх законів. Які ж це закони, коли їх видають такі самі люди, як вона? Закони мусять видавати хтось старший, сильніший. От у білих закон — це сила, жорстокість і кара. Але тут? Одинокий хіба Татаурана показав їй «закон», мало не втопивши в ріці. Але щоб про нього згадувала ще й якась сухітна торба?!

О, як Жаїра її ненавиділа! Ненавиділа подвійно тому, що ще й боялася її. І за що Татаурана проявляє таку ніжність до неї, таку виїмкову дбайливість?! Адже самі лише гострі, кістляві плечі цієї півживої потвори можуть викликати жах і обридження. А руки, худі, мов висушене коріння іпекакуаньї! А та жалюгідна одежа, пофарбована в чорно-сірі плями женіпапо. Ще й дихавиця при тому! Ну-ну, є чим привабити!..

А Тінь далі переслідувала її своїми пильно-прилипчивими очима і не пропускала нагоди, щоб не зачепити.

— Чому ця рабиня завжди ходить, як запаморочена? — питала дівчат, хоч дивилася в той час на Жаїру. — Чи її тягне назад під канчук білих панів?

— Ні, — відповіла котрась, — її вже не тягне назад. Вона одружиться з Татаураною.

— І морубішаба справді хоче її за жінку? — дивувалася Тінь.

— Ні, хоче напевне тебе, таку красуню! — іронічно кинула через плече Жаїра.

Тінь раптом дзвінко засміялася:

— Чи ви чули, сестрички, щоб хтось хотів одружитися з власною тінню? Ха-ха-ха! Але рабиня любить казки, а в казках бувають усякі небилиці...

Жаїра готова була її вбити. Вона пильно слідкувала за нею й Татаураною і бачила, що вони часто подовгу бувають разом. Про що говорять? Не могла підслухати, бо чуйне вухо морубішаби здалека пізнало б її найтихіші кроки. І вона злостилася від усе більшої заздрости, а Татаурана ставав для неї все більш привабливим.

Але він з нею після останньої розмови не хотів говорити. Навіть квітів не казав класти на гамак — взагалі не помічав. А, коли ненароком зустрівся з нею, хмурив брови і мовчки проходив мимо. Став знову холодним і неприступним, ще неприступнішим, як давніше.

І все це примушувало Жаїру страждати. Тепер їй хотілося, щоб Татаурана знову говорив про кохання, щоб знову з’являлися свіжі квіти на її гамаку, щоб знову цілував її так, як колись цілував на березі ріки.

Але Татаурана був далеким і чужим. Невже справді любить свою тінь?

Жаїра в’янула з туги і жалю.

Аж одного разу їй таки вдалося підслухати їх! Сиділи обоє під стіною оки й у загальному передвечірньому гаморі, що панував в оселі, не почули, як вона причаїлася побіч.

— Що ж ти робила сьогодні? — питав Татаурана.

— Скінчила вишивати чорного крука на білій одежі Білого Крука. Він був дуже радий, коли це побачив.

— Ти всім несеш радість, дівчино... А що ще?

— Плела з дівчатами гамаки, сортувала зела на сушення, чистила рибу, писала з дітьми нові слова на піску і... більш нічого сьогодні не зробила, морубішабо...

— Більш нічого? Ой, неправду кажеш! Найголовніше забула.

— Ні, нічого не забула, морубішабо.

Татаурана ласкаво засміявся:

— Наймиліше в тобі те, чого сама не знаєш. А не оповідала дівчатам про індіянку Гвапорунґу, яка відкинула любов свого Соко, коли дізналася, що він за винагороду став провідником для бандейри? А не оповідала хлопчикам про хороброго малого Жассу-Ассу, який ціною свого життя врятував плем’я від загибелі?

— Це ж не робота, морубішабо...

— Це важливіше, Тіне моя, від плетення гамаків, чищення риби й перебирання зел. Я тільки вступив до оселі, як хлопчики прибігли до мене, заявляючи, що кожен хоче бути малим Жассу-Ассу. А вони ж — майбутні мужі й вояки! Ти справді щедро платиш свої борги, Тіне моя! І мудро придумала своє ім’я: тепер я знаю, що навіть при моїй відлучці на оселі лежить тінь моїх думок і моїх стремлінь. Я не знав у перший день, який скарб привіз до оселі...

Помовчали.

— А ти сьогодні знову картала Жаїру? — якось сумно і з ваганням спитав Татаурана.

— Я хочу, щоб вона стала гідною тебе, морубішабо... — винувато зідхнула Тінь.

  — А печеш словами, немов вогнем...

  — Рабство душі можна випалити лише вогнем...

— А я все вірю, що його вилікує свіжий подих волі.

— Заглибоко в’їлося тавро в її душу — подих не поможе...

— Вона нещасна, Тіне моя...

— Вона — рабиня, морубішабо...

— Вона — жертва того зла, що панує на нашій землі, Тіне. Коли б не було рабства — не було б і рабів. Чужинецьке поневолення страшне не тим, що несе рабство фізичне, а тим, що виховує духових калік. Не всі такі сильні, щоб протиставитися йому душею і в рабстві залишитися вільними. Багато є таких, що визнають лише свободу тіла, і за неї влазять духом у ярмо. Я на власні очі бачив багато чистокровних індіян, які вже здобули освіту й маєток, які втерлися в середовище чужинців і тепер соромляться і свого походження і своєї мови. Вони більші португальці, ніж самі португальці, і гордяться тим, що порвали зв’язки, які лучили їх з предками.

— Морубішабо, — попросила Тінь, — не говори мені нічого про них! Я знаю і про Араріґбою і Тібірісу, які за право називатися де Соузами проміняли свою честь і гідність. Але про них я найменше хочу слухати. Для мене сам португалець, еспанець, чи голландець, не є такий ненависний, як той індіянин, що перестав бути тим, ким є, а хоче стати кимсь іншим. Тому я так картаю ту рабиню, тому я хочу розбудити сором в її душі...

Знову замовчали на хвилину.

Потім почувся тихий і болісний голос вождя:

— Скажи мені, як це так, дівчино? Ти — тінь, а кидаєш від себе тепло і ясність, а вона, навіть вбрана в одежу кольору сонця, кидає від себе тільки чорну тінь. Чому?

— Це дуже мудро, морубішабо, і я не можу тобі відповісти...

— Я також ні. Але найдивніше мені, що, не дивлячись ні на що, я її так шалено люблю. За що?

— Мабуть, за те, що вона твоє призначення.

— Правда... Ти знаєш, Тіне моя, — сповідався далі Татаурана, — що я сам себе ненавиджу за свою любов до неї. Адже я не є таким м’яким, а не в силах видерти з душі кохання. Чи це не слабість?

— Ні, морубішабо. Слабість буде тоді, коли чинитимеш по волі рабині. Коли ж підкориш кохання почуттю обов’язку і чести — даси доказ своєї сили. Що більше кохання зможеш підкорити, — то сильнішим виявишся. Імбуй — найтвердше дерево, але і під його кору може влізти черв. Та чи це буде доказом м’якости імбуя? Чи імбуй перестане бути імбуєм від того, що під його корою щемітиме біль від червоточини?

— Тіне моя, чому вона не має твоєї душі?! — з зойком вихопилося в Татаурани.

У відповідь почувся рух і відгомін бистро тікаючих ніг: Тінь побігла, не давши ніякої відповіді.

Посли вертаються

Латинська мудрість каже: «Посівши — не цінимо, втративши — оплакуємо».

Правда, Жаїра ще не втратила Татаурани цілком, але розуміла, що може втратити, і це її дуже боліло. Підслухана розмова не заспокоїла, навпаки, додавала ще більше жалю й злости. Татаурана й далі гнівався на неї, а вона в усьому винуватила Тінь. Бо ж це вона, ота синьоока дихавичниця, під’юджує його проти Жаїри, понижує її в його очах, радить стоптати кохання задля якихось там неіснуючих обов’язків. Вона штовхає його до згуби, в той час, коли Жаїра бажає йому тільки добра. Хай би покинув свої небезпечні затії — мав би щастя, а з ним і Жаїра. Так ні ж! Влізла поміж них ота осоружна Тінь і колотить. Коли б не вона — Татаурана трохи погороїжився* б, але врешті піддався б. Піддався б напевно, бо Жаїра зуміла б з часом скорити його своєю вродою, своїми ласками і своїм розумом, як скорюється все дике — звірину, чи людину — однаково.

Але «ота» стала на перешкоді. Вона страшна й небезпечна навіть у своїй немочі. Вона вже полонила Татаурану своєю душею, хоч та душа ледве тримається тіла. Татаурана називає її «своєю тінню» і боліє, що Жаїра не подібна до неї. Хто зна, що з того може вийти?

З Жаїрою не хоче говорити, не дивиться в її бік, а з Тінню сидить годинами. Чи ж не миліше для нього було б при боці коханої дівчини, ніж у товаристві півживої «своєї тіні»? Якийсь такий він дивний!

Хоч... Ні, він не дивний — він попросту хоче зломити Жаїру своєю впертістю і поставити на своєму.

Ну, що ж! Жаїра згодна вдати переможену, щоб тільки доступити до нього знову, щоб взяти його в свої руки. А там... Там видно буде, хто сильніший: вона, чи Тінь?

Однак, навчена попередньою поразкою, Жаїра вже не буде такою необережно-відвертою. Вона не прийде до нього отак ні з сього, ні з того. Вона вичекає зручного моменту, коли Татаурана буде чимсь розчулений, як тоді, по розмові з ґвалашами. Тоді він буде м’який, легше піддасться...

Але якось бажаний момент не приходив, а натомість обставини складалися так, що Татаурану обсідали все інші клопоти й турботи.

По-перше, скоро після того, як ареси погромили «мирних купців», недалеко оселі з’явилися незнайомі індіяни з племени каріжо. Зустрівшись з мужами в лісі, заявили про свою миролюбність, однак до оселі не хотіли зайти, посилаючись на великий поспіх. Куди йшли і чого — не сказали. Тільки випитували про це й те, а врешті дуже втішилися, коли довідалися, що ареси недавно прийняли до себе п’ятьох утікачів з рабства. Тоді пішли геть.

Хто вони були і чого шукали? Чи трапили сюди випадково, чи мали якусь мету?

Обережний Татаурана велів триматися на осторозі й постійно цей наказ повторював. Але ніде нічого не було чути, й ареси марне ламали собі голови над підозрілим випадком.

Крім того, в оселі наростала тривога в очікуванні послів. Минуло вже понад два місяці, а їх не було чути. І цей неспокій змушував до пізньої ночі палити вогнища на площі, а біля них гуртував мужів, що сиділи мовчки, задумані й тривожні, неохочі до жвавіших розмов.

Найбільше ж журилися жінки послів, а Сабія частіше мала заплакані очі й скаржилася перед донькою:

— Нема нашого Пірауни, Жаїро...

— А я винна? — нетерпеливо відповідала дівчина. — Було не пускати.

Сабія жалісно хитала головою і йшла до інших жінок, з якими могла досхочу наплакатися й нажуритися.

Аж ось у неділю перед вечором прибігли хлопчики, які бавилися в лісі, і повідомили, що вертається Мадіаї з Ґрашаїнем і Жараракусу. Вони ходили до найближчих племен, тож і не дивно, що повернулися перші.

Заметушилася оселя, загомоніла й почала готуватися до зустрічі післанців. Юнаки навипередки побігли зустрічати поворотців, жінки роздували багаття, готуючи їжу, а мужі сходились на окару й сідали в коло плече-в-плече. Послали й по старого Аракшо, і той у супроводі двох чоловіків уже повагом сунув до гурту, ступаючи серед хмар пороху по промітаній дорозі.

І коли здорожені післанці вступили в оселю — все вже було приготоване. В радному колі для них лишено почесне, вистелене шкурами місце побіч Татаурани.

Троє мужів привітали збір і втомлено розсілися на шкурах. Від них забрали зброю, підсунули їм їжу та питво, і натовп затих, чекаючи у тривозі, яку звістку доведеться почути. А післанці були хмурні й прибиті. Мовчки їли й пили та не дивилися ні на кого. Справа була ясна: не пощастило. Однак, ніхто нічого не питав, ніхто вголос не висловлював своїх думок, і всі терпеливо чекали, поки прибулі не вдоволять голоду і спраги.

І щойно тоді, коли вони повідсували від себе рештки їжі та випалили люльки, почалася рада.

Слово забрав Мадіаї, як старший посольства:

— Ми йшли, йшли, йшли. Ми питали по дорозі індіян, де є племена тінґві і як знайти їхнього головного морубішабу. В оселях нас приймали з миром, давали їсти і дозволяли ночувати. Але мало осель. Зовсім мало тепер осель по лісах. Лишилися лише мирні племена, а ті, що на воєнній стопі з білими, зникли. Тінґві також у мирі з білими. Вони стоять на полях Курі Тіба25. Їх є багато, і ми прийшли до них. Їхній головний морубішаба називається Арапуті. І ми спитали: «Де є Арапуті? Нас прислав морубішаба Татаурана і рада племени аресів. Хочемо говорити з Арапуті». Але його не було. Він пішов кудись із білими рити землю, щоб здобувати золотий пісок нарівні з рабами. Пху!

Мадіаї презирливо сплюнув, а за ним сплюнули на знак салідарности й два інші посли.

— Тоді послали по Арапуті, — продовжував оповідач, — ми чекали. Чекали багато днів, бо далеко кудись зайшов великий морубішаба, залишивши своїх людей на малих морубішаб окремих племен. А племена живуть немов раби: рубають ліс і доглядають худобу білих. Чи то не ганьба?

— Ганьба! — притакнула рада в один голос.

— І врешті прийшов Арапуті, — тягнув далі Мадіаї. — Ми все йому сказали, як нам наказала ньємонґаба, ми не загубили ні одного слова. Так, чи ні, брати Ґрашаїне і Жараракусу?

— Так! — притакнули запитані. — Ми донесли всі слова в наших устах.

Мадіаї продовжував:

— Арапуті вислухав нас і сказав: «Тінґві не підуть на війну смерти проти білих. Нам війна непотрібна. Ми з білими в мирі і вони нам не роблять ніякої кривди. Вони б’ють і ловлять лише тих, які не хотять їх слухати. А хто згідливий, тих білі не зачіпають. Перекажіть вашому морубішабі, щоб він також з білими погодився, і буде вам усім так добре, як і нам. Навіщо війна? Для чого шукати нових ворогів, коли й так маємо їх досить поміж собою? На нас тепер уже ніхто не важиться нападати з сусідніх племен, бо білі з нами». І ще сказав Арапуті так: «Наша земля велика й багата. Стане для нас, стане й для чужинців. Ми не даймаки. Білі дають нам гарні подарунки, а ми мали б для ник жалувати землі? Землі вистачить усім».

Тоді ми сказали: «Наша земля велика й багата — правда. Але ми можемо сіяти і збирати, або випасати худобу для себе самих. Для чого нам чужинці? Ви працюєте на чужинців, раби працюють на чужинців. Будемо ліпше працювати самі для себе». На це Арапуті відповів: «Нам не треба сіяти і збирати для себе, і худоби нам не треба також. Ми не звикли того робити для себе».

Тоді ми спитали: «Чому ж вам не треба для себе того, що робите для чужинців?» Арапуті відповів: «Бо ми дикі. Ми не можемо зрівнятися з чужинцями, бо вони сильніші і розумніші від нас. Ми не любимо індіян — ми любимо чужинців. Чужинці дають нам заробити. Вони кажуть, що ми, тінґві, найліпші серед усіх племен, бо ми слухаємо їх і допомогаємо їм. Ніколи не підіймемо зброї на білих!»

І ми ще раз питали: «Чи ж справді білі ніколи вам не зробили ніякої кривди?»

Арапуті сказав: «Колись було таке, але давно. Колись наші предки воювали з білими смертельно. Але потім помирилися. Помирилися тоді, коли вони нам допомогли розбити плем’я "волохатих". "Волохаті" давно вели війну з нами, бо колись на полюванні в убитому олені знайдено дві стріли: одна була нашого вояка, друга — вояка з "волохатих". Наше плем’я казало, що здобич нашого вояка, а "волохаті" — їхнього. І з того почалася війна. Ми покликали на поміч каріжо, а вони — "зелені животи". І так воювали довго. Аж прийшли білі й нам допомогли. Ми побили "волохатих", а "зелені животи" загнали за ріку Іґвассу. І з того часу білі стали нашими приятелями».

І коли Арапуті так сказав, Ґрашаїнь оповів казку про оленя і ягуара. Хай він повторить, як оповідав...

Не зважаючи на невідрадні вісті, рада висловила бажання послухати відому вже легенду про оленя й ягуара, і Татаурана дав дозвіл.

Ґрашаїнь відразу встав і, тріпнувши своєю стрепіхатою чуприною, почав оповідати, його уважно слухали, дивувалися й раділи, як звичайно, схвалюючи оповідання вдоволеними вигуками.

А Татаурана тимчасом покинув думками радне коло племени, не чув того, що оповідав Ґрашаїнь, весь заглибившись у той куточок душі, куди не допускав нікого і куди сам заглядав із страхом.

«Ми є дикі. Ми не можемо зрівнятися з чужинцями, бо вони сильніші й розумніші за нас... Ми не любимо індіян... Землі вистачить усім...» — дзвеніло й гуділо на різні тони в нього у вухах, і він так виразно уявляв собі ніколи не баченого Арапуті, що вимовив ці слова. Не вперше бо чув таке, хоч трохи інакше висловлене. Чув також від інших племен, що їх зустрічали по дорозі ареси, про «добрих чужинців» і «недобрих». Чув багато і про ворожнечу поміж племенами і про неповагу самих до себе. Дивно було чути: «Ми дикуни», «ми дурні». Як легко прийнявся в лексиці індіян вираз «дикуни»! Звідки? Від чужинців, очевидно. І, чуючи його, Татаурана кожного разу палав від сорому, що належить до великого народу, який так себе зневажає. Натомість з великою пошаною ставиться до чужинця, що на кожному кроці проявляє варварство, на яке нездібне найдикіше індіянське плем’я. Шанує не за вчинки, а за силу. Та ще й каже, що любить його, але своїх — ні. Ця любов така велика, що для ворога нам не шкода нічого, бо ж «наша земля велика й багата», але за оленя ми можемо виповісти війну смерти й вести її так довго, поки прийде чужинець і не поможе когось одного витовкти, щоб другого покорити. Скорили ж плем’я каріжо, скорили свого часу величезне об’єднання ґваяназес, скорили і тінґві — «довгоносих». Не могли скорити зброєю, то скорили «миром», «дружбою». Авжеж! І ми так цінимо їхню «дружбу», так боїмося прогнівити їх, бо ж вони нам ласкаво кинуть обгризену кістку з випасеної нами худоби на нашій землі, похвалять за покірність, а декого навіть поплескають ласкаво по плечах. Чи ж не дружба? О, той ворог був менш небезпечним, коли приходив з вогнем і залізом, палив, різав і нищив! Він став по-справжньому небезпечним тепер, коли взявся за незриму зброю! Навіщо, наприклад, полювати за каріжо й тінґві, навіщо будувати для них сензали, годувати їх, тримати для них наємних наглядачів, ще й постійно боятися бунту та нападу, коли вони тепер «по приязні» роблять усю рабську роботу, не вимагаючи витрат і напевно даючи потрійну видачу праці, порівняно до рабської. І не нападають, не загрожують, а ще, коли тільки буде треба, приєднаються до бандейри і пом'ожуть побити непокірних, а решту взяти в рабство. Зроблять усе для «приятелів».

— І хто ж ми? — питав сам себе Татаурана. — Не раби? Не дикуни? Вже й так наша спустошена земля заселюється все більше зайдами. А буде час, коли ми станемо вигнанцями. І ми заслуговуємо на долю, яка нам готується. Зметуть нас, знищать, витопчуть, бо ж ми — тільки погній. Самі себе такими уважаємо, самі себе не шануємо, то загарбник тим більше не буде шанувати...

А все ж не міг не любити свого народу. Може, саме тому так любив його і так милосердився над ним, що бачив його темноту, глупоту й ницість. Любив тією самою глибокою, болісною любов’ю, якою любить мати свою сліпу, спараліжовану дитину. Хто може збагнути і вияснити цю любов?

І тепер, коли слухав Мадіаї, ридав над майбутнім своєї землі. Бачив його виразно не перший раз, але затирав трагічні образи силою своєї волі, хоч знав, що життя, яке колись тут цвістиме, не буде належати автохтонам цієї землі.

Скінчив свою казку Ґрашаїнь, і на площі стало тихо. Всі чекали, що скаже морубішаба, а морубішаба, випустивши берло з рук, забув і про збір і про себе самого. Отямився лише тоді, коли Аракшо штовхнув його під бік і пригадав:

— Рада чекає твого слова, морубішабо. Мовчати не годиться.

Татаурана здригнувся, провів рукою по обличчі, бо йому здавалося, що воно вкрите липким павутинням, підняв берло і встав. Те, що думав перед хвилиною, думав для себе, і ніхто не смів того знати. Вождь племени й ініціятор великої справи був змушений говорити щось інше.

— Ареси, — сказав спокійно, і голос його не зраджував нічого, тільки брови піднялися вгору й заломилися над очима, — ми чули, що сказали посли. Але не будемо нічого більше радити, бо ще нема інших послів. Те, що відповіли тінґві, я знав наперед. Та чи від того, що в лісі є гнила і мокра колода, не можна розпалити вогнища? Почекаємо на відповідь інших вождів, які не пасуть худоби, не рубають лісу і не копають землі. А тепер хай посли ідуть до своїх родин відпочивати. Ради не закриваю, а відкладаю. Ідіть.

І він спустив берло вниз.

Усі заворушилися, але не всі порозходилися. Більшість лишилася при вогнищах, щоб обміркувати принесені відомості й погуторити.

Провалом переговорів з племенем тінґві тішилась тільки одинока Жаїра.

«А що? — питала без слів, здалека слідкуючи за Татаураною. — Дістав? Не слухав мене — так тобі треба! Ось іще, як прийдуть з квасними мінами Кумаже й мій коханий батечко — станеш зовсім м’ягенький. Побачимо! Але тепер не чекай, щоб я прийшла до тебе з повинною! Будемо ще трохи грати...»

Вона побадьорішала, повеселішала, але старалася свою веселість приховати. Байдикувала далі й демонстративно не бралася ні за яку, навіть найлегшу роботу. А проходячи повз свою суперницю, вмисне мугикала веселої пісеньки, хоч у душі й далі її боялася.

Дні прокотилися далі, повні непевности й чекання, а до них долучилася ще й затяжна сльота, яка погіршувала настрій. Ріка зібрала й виллялася з берегів, тож на рибу не можна було ходити. На полювання також. І всі тепер сиділи в оках, плели, пряли й майстрували, а при тому, звичайно, найбільше говорили про післанців. Одні запевняли, що вони затрималися для докладнішого обговорення війни, другі припускали, що їх спіймали білі, треті думали, що вони пішли ще десь далі шукати нових спільників.

І ось одного пізнього зливно-дощевого вечора, коли вже більшість мешканців оселі спала, в отворі оки з’явилася величезна мокра голова.

— Асу! — кинулася щаслива Ґонґа. — Діти, прийшов батько!

Вмить ожила вся ока й виповнилася радісним гамором і вигуками:

— Прийшов Асу! Вернулися ще одні післанці!

Асу сумно звісив на груди свою величезну мокру голову, і дощові краплі, що збігали хіо його обличчі, змішалися із струмками сліз, які побігли з очей.

— Я сам прийшов... — промовив глухим голосом. — Від Кумаже й Жоасанона ніс тільки грудку закривавленої землі, але й ту дощ розмив і забрав з собою. Не приніс нічого... Сам прийшов, сам!

Стало моторошно тихо, бо люди навіть дихати перестали: Як?! Згинув такий підприємчивий і діяльний Жоасанон, що мав п’ятеро дітей?! І той веселий, гострозубий Кумаже, який завжди казав: «Коли не так — хай мене мавпа оближе»?!

Це було несподівано, боляче і страшно. І так само, як мить тому в оселі залунали радісні вигуки, тепер раптом вибухнув стогін і плач. Заводили жінки, плакали діти, і дорослі мужі стогнали, б’ючи себе в груди та висмикуючи волосся:

— Нема більше Жоасанона, нема Кумаже! Горе, горе!

Билася в сльозах жінка Жоасанона, голосили розпучливо сироти, і ніхто не думав над тим, щоб промоклому і втомленому Асу дати їсти.

Перша про це подбала Тінь. Вона не знала ні Жоасанона, ні Кумаже, але бачила перед собою зламаного втомою і горем велетня, про якого в цю хвилину всі забули. Зсунулася з свого гамака і заходилася біля вогнища.

— Іди ближче й сідай, — лагідно обізвалася до Асу. — Ти голодний і перемоклий. Своє напевне вже відплакав у дорозі. Тепер треба тобі покріпитися.

— Хто ти? — спитав здивовано Асу.

— Я — Тінь. Про мене тобі розкажуть потім. Іди сідай...

Тоді лише всі згадали про гостя. Кожен тягнув, що лише мав, і все це складали біля вогню.

— Їж, Асу, їж. Ти все своє відплакав. Ми будемо плакати без тебе, поки ти наситиш голод...

В оку набилося повно людей, і старий Аракшо лише з трудом пробився крізь натовп ближче до вогню. Йому простелили шкіри й уважно посадили, підмостивши під спину великий кіш.

А зголоднілий і промерзлий Асу ковтав жадібно все і плакав далі. Їв багато і рясно плакав.

Коли вже наситився, Татаурана зробив сякий-такий порядок і почав раду племени. Мали вислухати Асу без проволоки. Але Асу, завжди дуже нездалий промовець, від хвилювання й сліз говорив ще гірше, ніж звичайно, і його лише з трудом можна було розуміти.

Отже, вони всі троє — Кумаже, Асу й Жоасанон — подалися до племен, що були на заході й півночі. Заходили до різних осель, але всі ці оселі були в мирі з білими й не бажали миру порушувати. Відповідали більш-менш те саме, що й тінґві, та радили також і аресам занехаяти воєнні наміри. Деякі, правда, годилися пристати на війну, але під умовою, що прилучаться більші племена, бо лише це давало сяку-таку запоруку успіху.

Врешті посли добилися до головної мети своєї виправи — великого морубішаби каріжо. Але той, вислухавши їх, тільки засміявся.

— Хочете прогнати білих? — спитав. — Тоді знову на нас тиснутимуть то тамойоси, то ґварані, то ґваяназес. Вони вже віддавна зазіхають на наші землі. Але я сказав, що, коли вони так хотять, то не будемо володіти ні ми, ні вони, — хай володіють білі!

Не договорившись ні до чого з каріжо, посли пішли шукати ґваяназес і знайшли. Ґваяназес уже майже ціле століття числились християнами, а їхні предки під керівництвом морубішаби Тібіріси ще в 1562 році воювали по стороні білих проти об’єднаних племен тамайос, що виступили проти наїзників. Посли аресів зовсім не надіялися на успіх серед ґваяназців, але, на їхнє превелике диво, великий морубішаба ґваяназес дав свою згоду на війну смерти і наказав на поворотній дорозі зайти до нього та повідомити про те, що скажуть інші племена.

Підбадьорені таким успіхом, ареси пішли далі до племени тамойос. Коли б погодилися й тамойоси, успіх повстайня був би забезпечений, бо тамойос і ґваяназес були силою, яка пірвала б за собою всі слабші племена.

І великий морубішаба тамойос, вислухавши послів, спочатку дуже зрадів, бо в його племенах і досі не стерлася з пам’яті поразка, що її зазнали тамойоси від білих і ґваяназців. Але, коли йому сказали, що ґваяназці на цей раз підуть проти білих, відразу змінив своє рішення:

— Ненавидимо білих — це так. І охоче підемо на них війною, але тоді, коли ви перше допоможете нам розбити ґваяназців. Тих ненавидимо ще більше від білих і вважаємо своїми найгіршими ворогами. Воювати разом з ними під одним арауе?! Ніколи!

Усі намови, всі переконування були до нічого.

— Поможете нам помститися на ґваяназес — ми поможемо вам проти білих. Інакше — ні! — така була остаточна відповідь тамойос.

Гірко розчаровані, вони вернулися до оселі, де жив великий морубішаба ґваяназес, щоб доповісти йому все і почути його остаточну відповідь. Але в оселі на той час уже розташувалася велика бандейра. Ішла кудись ніби в глиб країни й зупинилася на відпочинок у гостині великого морубішаби племен, здавна заприязнених і поголовно вихрещених. Ватажки бандейри розгостилися в оках, а решта — під голим небом за оселею.

Але, помимо того, аресів і вдруге прийняли приязно, запросили погостювати кілька днів. Бандейра мала скоро покинути оселю, і тоді можна було договоритися остаточно.

Під вечір того дня, коли ареси прийшли до оселі, білі зробили велику урочистість: ніби на пам’ятку своєї гостини вони закопали два великі хрести на східньому і західньому крилі оселі ґваяназців. Господарі не дуже то на таких справах визнавалися, але любили кожне свято, тож і на цей раз відбули його пишно. Спільно молилися під хрестами, прибраними вінками з живих квітів, палили біля них вогнища й справили веселий бенкет.

Але вночі, коли всі міцно спали, Кумаже розштовхав сонного Асу і зашепотів йому у вухо:

— Коли я розумію, навіщо вдень ставити хрести, на пам’ятку, а вночі руйнувати їх власними руками, — хай мене мавпа оближе!..

Асу довго не міг розчовпати, чого хоче Кумаже, але на дотик пізнав, що той вернувся з якоїсь прогулянки, бо був холодний і вогкий від роси.

— Я виходив подивитися, бо мені щось причулося... — пояснив Кумаже. — І побачив, що білі пішли до хрестів, повитягали їх з землі й позатягали в ріку.

— А то навіщо? — здивувався Асу.

— Коли я знаю — хай мене мавпа оближе! — відповів, як звичайно, Кумаже. — Але — цить! Побачимо, що з того вийде. Лежи тихо. Я ще розкажу Жоасанонові...

А на ранок в оселі знявся крик. Білі бігали довкола й лаялися та сердилися, що гваяназці зневажили хрести.

— То ви такі християни?! То ви такі приятелі?! — вигукували вони. — Ми поставили вам святу пам’ятку, а ви зневажили її?! Зневажили святі хрести?! Коли так — то ви не християни, а погани! Ви не приятелі наші, а вороги!

Почувши такі обвинувачення, ареси почали вияснювати, що то самі гості були справниками злочину, але в загальних криках і метушні їхні пояснення обернулися проти них самих.

— Це вони зробили, вони! — кричали звідусіль ґваяназці, показуючи на послів пальцями. — Ми віддавна християни, і з нас ніхто не поважився б на такий нечуваний злочин. То вони! Приходили нас підбурити на війну проти білих і зробили так, щоб цю війну почати! Беріть їх, приятелі білі, і покарайте!..

Виправдування послів тонули в загальному морі голосів і лишень посилювали обурення.

Та бандейрантів зовсім не спокушала перспектива покарання трьох індіян. Бандейранти числили на те, щоб узяти в полон цілу оселю. І вони кричали своє:

— Ви всі однакові! Навіщо приймаєте поган у своїй оселі?! Ви такі самі, як і вони!

— Вороги!

— Вони хотять виповісти нам війну смерти!

— Ми виповідаємо перші, коли так!

— Бийте!

— До зброї!

Ґваяназці ще пробували виправдуватися, але бандейранти їх не слухали, і в оселі почалося жорстоке полювання. Непідготовлені до нападу й мирно настроєні, господарі спочатку навіть не боронилися, лише далі старалися довести свою невинність. І тільки тоді, коли побачили, до чого все йде, стали хапатися за зброю і ставити опір. Та було пізно: оселя вже горіла, в повітрі свистали лассо, виблискували мечі й високо підносилися важкі довбні. А перелякані діти й побожеволїлі від страху жінки, плуталися під ногами й заважали.

Найменше були ще заскочені ареси і, не довго думаючи, похапали в руки зброю, наносячи смерть кожному напаснику, що попався під руки. В такій тісноті та колотнечі луки й списи були непридатні, але Кумаже орудував сокирою, Жоасанон бив прикладом рушниці, яку вспів відібрати від якогось білого, а величезний Асу молотив ворогів своєю нерозлучною танґвапемою.

Спочатку вони трималися разом, але потім і самі не спостерегли, як розлучилися, і сікнчилося тим, що Асу попав на лассо, а Кумаже й Жоасанон полягли на полі бою.

— Сам великий морубішаба загинув також, — кінчав крізь плач і схлипування своє оповідання Асу. — Бандейранти взяли в полон усіх мужів, жінок і дітей. Лишили тільки мертвих. Пов’язали в сирицю і під вечір погнали на схід. Мене також. Але я вночі порвав сирицю. Ви знаєте: я важкий на язик, але маю силу в руках. Тож порвав... Потім утік... Я вернувся назад до спаленої оселі... Знайшов поміж трупами Кумаже й Жоасанона. Вони були разом на купі...

Кумаже не казав мені: «Хай мене мавпа оближе», бо мав холодні, задеревілі уста, а бідний Жоасанон уже нічого не міг придумати, щоб зібрати назад розлиту кров у жили. Вони обидва були мертві...

Пригадавши собі товаришів, добрий Асу розіллявся таким потоком сліз, що вони побігли струмками йому аж на груди, а всі слухачі почали йому вторувати криками і стогонами.

— І тоді, — обтерши очі, докінчив Асу, — я взяв з-під них трохи землі, зліпленої кров’ю, загорнув у листок банана і заткав за пояс. А їх поховав... Я поховав багатьох ґваяназцїв також... Потім уже прийшло до пам’яті кілька ранених і вернулося кілька таких, що повтікали з оселі. Ми копали ями і ховали мерців... Я також поміг піднести оку, щоб було де схоронитися раненим. Я доглядав їх, полював для них і приносив їм воду з ріки... Кілька днів я так робив... Але вони мене не любили. Вони казали, що все нещастя сталося через нас, бо білі були добрі й прийшли до них з миром... Вони були б і вбили мене, але боялися, бо ж я один був сильніший, ніж вони всі разом... І я пішов. Я йшов, ішов, ішов і плакав, плакав, плакав... Я ніс грудочку закривавленої землі й розмовляв з нею... Але впала злива. Така велика, страшна злива... Я не мав куди сховатися, бо було поле. А тоді, коли я подивився до бананового листка — він був порожній. Вода забрала все... Я не приніс нічого — я вернувся сам. Сам!  

Плакала надворі погода, плакали люди в оці, болісно сичали дощові краплі, що з горішнього отвору падали у вогнище і жаль тихенько шелестів у щілинах очеретяних стін.

Татаурана встав. Його брови були високо підняті вгору трикутниками, уста втратили дитячу випуклість і стали сірою рискою, очі видалися розжареними вуглинами.

— Ареси! — мовив грізно й урочисто, махнувши берлом. — Не закликаю нікого радити сьогодні, бо рада відкладається до повороту Пірауни. Я тепер ще раз хочу пригадати вам казку про оленя й ягуара. Розказувати нема як — тісно. Але ви всі її зінаєте.

Мовчав, підбираючи слова, і заговорив знову:

— Часто доводиться нам чути слова: «Не всі білі однакові. Є серед них і добрі, що приходять з миром і подарунками». І ми чули тепер про таких, що прийшли «з миром» і «з подарунками»... Але не думайте, що всі вони такі. Є й справді такі, які приходять і відходять мирно, лишаючи подарунки. Про них буду говорити... Буду говорити і про таких, які не зачіпають індіян, навпаки, дають їм щось заробити біля себе і поводяться з ними ласкаво. А ви слухайте уважно і запам’ятайте собі мої слова...

Знову помовчав...

— Зримий ворог менш небезпечний від незримого, а вже найбільш небезпечний той, якого вважаємо за приятеля. Дивіться: коли приходять озброєні відділи бандейрантів, що полюють за нашими племенами, — всі знають, що це — ворог, і хапаються за зброю, щоб боронитися; коли на нас чекає в хащах небезпечний звір, ми не бачимо його, і тому нам боронитися важко, бо не знаємо, коли й звідки він нападе. Але все ж ми тоді на сторожі, ми обережні. Та найгірше з «приятелями». Ми не боронимося проти них, ані вистерігаємося, — ми їм даємо місце біля наших вогнищ, відкриваємо їм серце і радіємо їхньою близькістю, а вони тим часом роблять своє діло. Умисне, чи несвідомо, з лихими, чи добрими намірами — це все одно, але у висліді маємо втрати, шкоди, згубу. Їхня приязнь нас засліплює і присипляє, а руїну, яку вони нам несуть, ми вважаємо за благодіяння. За дружбу, за ласкаве слово, за скляне намисто, ми віддаємо великі багатства нашої землі, віддаємо саму землю, віддаємо всі свої права, а на додаток і нашу душу...

Ось і тінґві радіють миром з білими, радіють, що можуть біля них щось заробити. Але ніхто не думає над тим, що через десяток літ на місце їхньої оселі прийде новий білий власник і вижене їх геть звідти. Ніхто не думає над тим, що за здобуте золото, яке вони віддають задармо, ще й добувають власними руками, можна всім племенам тінґвіс жити так, як живуть у своїх містах білі. Ніхто не думає і над тим, що за здобуте золото білі купують зброю, яку повернуть проти тих самих тінґвісів. А вже найменше думають наші індіяни про те, що дружба з білими губить їхні душі. Скільки то вже є таких, які відцуралися свого народу, своїх законів, своїх звичаїв і своєї рідної мови! Чому? Тому що ворог приласкав їх. А він буде ласкавий і добрий так довго, поки йому все віддається по-доброму, поки супроти нього проявляється покора. Але нехай би ті самі тінґві одного дня відмовилися працювати для займанців і заявили право на землі, якими володіли їхні предки споконвіку — білі відразу показали б, хто вони. Нехай би ті всі племена, що тепер так приятелюють з білими, не виповіли їм війни — ні! — лише попросили б їх не ходити по своїх землях, не спустошувати їх надер, не нищити лісів, і не осідати на просторах, до яких займанці не мають ніякого права. Чи думаєте, що вони послухали б? Або хай би спробувало якесь плем’я увійти на плянтацію, що її посідає білий, і розгосподаритися там! Адже, як дружба, то дружба, чи не так?

В оці вибухнув сміх.

Татаурана вичекав і продовжував:

— Яким би добрим не видавався завойовник — він ніколи не може бути приятелем скореного народу. Різниця лише в тому, що відвертий ворог мусить вжити сили, щоб скорити людей і загарбати землю, а «приятель» з’єднує душї. Коли з’єднає душі — не потребує вживати сили, бо все, що він потребує, дасться йому без спротиву. Тепер спитаю вас: хто ж небезпечніший: ворог, що скубе, чи ворог, що гладить?

Подумайте над цим, ареси, ще раз. Добре подумайте, щоб не думати в рішальну хвилину. А тепер ідіть на спочинок. Рада відкладена.

Коли світ сходиться клином...

Жаїра раділа, сумувала й тривожилася — все разом. Раділа тому, що пляни Татаурани розпадаються самі собою. Сумувала, бо шкода їй було Кумаже, з яким як-не-як лучила її важка подорож від Паранаґви аж до долини аресів, і тому, що Татаурана далі багато часу віддавав Тіні, а на неї, на Жаїру, не звертав ніякісенької уваги. Тривожилася, що війна може початися, а разом з нею прийдуть всякі страхіття.

— Боже небесний, не допусти до того! — молилася гаряче.

І чому той Татаурана такий впертий?! Та ж є стільки можливостей, щоб зробити життя гарним, приємним і спокійним! Треба лише схотіти ті можливості використати. Та коли б вона, Жаїра, була на його місці й мала у своєму розпорядженні понад дві сотні таких вірних і слухняних людей, як ареси, — вона показала б, що можна зробити!

— Ну, та нічого, — потішала себе. — Може, Бог дасть, і Пірауна вернеться ні з чим, або... взагалі не вернеться. Звичайно, гріх так думати, але затівати війну, в якій поляжуть тисячі людей, ще більший гріх...

З Татаураною не говорила, вдавала, що їй байдужісінька його приязнь з Тінню й нецікаві їхні довгі розмови, хоч сама зціплювала зуби й затискала кулаки, коли бачила їх разом. Але мовчала вперто.

Так минуло без ніяких випадків ще трохи часу від повороту Асу, і нараз сталось щось зовсім непередбачене: кілька ґвалашїв привели до оселі якогось індіянина, вбраного в одежу білих і озброєного мушкетом і мечем.

— Цей чоловік хотів до вашої оселі — і ми привели його, — сказали ґвалаші. — Не знаємо, чого він хоче — спитайте його самі. А ми вертаємось, бо маємо діло...

Навіть від гостини відмовилися, так їм спішно було. Лишили незнайомого і вернули назад. Тільки на відхідному додали:

— У нашій оселі розташувалися його люди. Мусимо спішити...

— Хочу говорити з вашим морубішабою, — озвався незнайомий. — Покличте його до мене.

— Наш морубішаба не бігає на виклики, мов раб, — гордо відповіли ареси. Схоче з тобою говорити — прийде, не схоче — не прийде, бо він на те морубішаба.

— Гаразд, — усміхнувся незнайомий. — Тоді скажіть йому, що прийшов хтось, хто має для нього важливі відомості.

Це вплинуло, і по Татаурану, який десь саме був зайнятий при зборі меду від диких бджіл, послали кількох підлітків, а гостя запросили до вогнища. Але він відмовився від їди, сказавши, що не голоден, і сів собі в тіні, що падала від оки. Його оточила юрба аресів, з цікавістю приглядаючись до таємничого відвідувача. А він посміхався, підморгував і жартома зачіпав дітей. Був молодий, гарний і веселий. Темна смаглявість його обличчя й рук зливалася водне з брунатною одежею, що виблискувала срібними ґудзиками, пряжками і і мідяними оздобами на піхвах меча.

Раптом він зауважив Тінь і Жаїру, що на відміну від решти аресів ходили одягнені: Тінь, як звичайно, була в своїй плямистій чорно-сірій туніці, а Жаїра — в червоній блюзочці і широкій чорній спідниці в рясних шлярках на еспанський зразок.

— Хто ви, дівчата? — спитав гість.

Але ніхто не вспів нічого відповісти, бо надійшов Татаурана. Гість схопився на ноги і так вони обидва стояли добру хвилину, вражені, розчулені, поки з вигуками «Педро!» — «Макуко!» не впали один одному в обійми.

— Макуко, ти?! Звідки? Яким побитом?!

— Педро, приятелю дорогий! Аж ось де доля нас звела! То я не помилився, догадуючись, що таємничий Татаурана і мій дорогий приятель Педро — та сама особа.

І поставали обидвоє, трохи здивовані:

— «Педро»... — потер чоло Татаурана. — А я вже й забув, що мене так звано колись...

Гість засміявся:

— А я вже давіно відвик від свого «Макука»...

— Чекай! — пригадав Татаурана. — Як же то тебе? Ага, Крістофоро, правда?

— Пам’ять тебе не зраджує, і мене тепер знають лише по християнському імені з додатком де Олівейра.

Тінь лягла на обличчя Татаурани від цих гордо промовлених слів, і він нахмурився:

— Ти вже тепер цілком, як білий... — сказав їдко. — Навіть батьківського імени зрікся.

— Батько мені імени не лишив: ти ж знаєш, що я — круглий сирота і ні батька, ні матері не пам’ятаю.

Ця пригадка відразу зм’якшила Татаурану, і він, обнявши приятеля за плечі, посадив на землі, сівши сам біля нього. Були справді приятелями здавна: познайомилися в єзуїтській школі й подружили щиро. Тільки Татаурана по п’ятьох роках утік. Прибув настоятель місійної оселі довідатися, як живе його улюбленець, а той, не довго думаючи, виліз уночі крізь вікно, перескочив через мур і по добі погоні дігнав валку, що верталася назад до оселі. З того часу приятелі не бачилися і тепер жадібно накинулися один на одного з питаннями.

— Про мене поговоримо пізніше, — сказав Татаурана. — Знаєш індіанський звичай: гостя спочатку годують, а потім він розказує про себе і про те, чого прийшов. Зараз принесуть їду...

— Ні, дякую. Їсти не хочу, хіба пити. А говорити можна й так. Я, бачиш, спішуся...

— Ну, то говори, — наглив* Татаурана: — Як живеш? Що робиш? Яким чудом тут опинився і як потрапив до мене?

Макуко відразу споважнів.

— Я тепер на державній службі, — відповів не без пихи. — Маю під собою сотню людей, виряд і державне утримання. Кілька років тиняюся по цих околицях, шукаючи коротшої дороги від Сан Павло через Кампос Жерайс26 до устя Ігвассу. Оцей проклятий кусник біля ріки Ітараре стоїть нам, як кістка в горлі: ніяк не можемо його пройти — все доводиться обходити. А обхід дуже далекий і невигідний. Я вже і сяк, і так — нічого не виходить. Кажуть, що це — зачарований терен. Починаю вірити, що воно правда, хоч і не думаю так скоро своїх намірів залишати: обіцяють же нагороду... Ну, але це не важно. А от, що я хотів сказати: з тобою справа погана, Педро.

— Зі мною?! — здивувався Татаурана.

— Ще питаєш! Вибив мирних людей під проводом Барретеса, приймаєш у себе збіглих рабів, посилаєш гінців підбурювати племена на війну смерти — і хочеш, щоб це все було в таємниці?

Тепер розсміявся Татаурана.

— Бачу, що стаю популярною особою!

— Ти не смійся, Педро! — нервово зупинив його Макуко. — Причин для сміху в тебе найменше. Не знаєш того, що на тебе заповзялася влада, і вже кілька озброєних відділів пробивається сюди з різних сторін, щоб тебе піймати.

— Ти також? — насторожився Татаурана.

— Я — ні. Я прийшов, як щирий приятель, щоб тебе попередити. Маю свою роботу і не зобов’язаний нікого ловити. Але ти і без мене маєш досить ворогів: Габрієль де Лара вислав проти тебе свій приватний загін, Фернандо Барретес аж два, і одним з них керує особисто; крім того, на тебе від Сан Павло йде ціле військо, бо ж там дуже бояться ворохобні, яку ти можеш підняти.

Далі Макуко, чи, пак, Крістофоро де Олівейра, розказав, як усе почалося: спочатку оселя каріжо, яка була завжди в тісному контакті з білими, десь комусь зрадилася, що в них відпочивало й гостювало п’ятеро утікачів, а між ними наречена самого великого морубішаби, що має незабаром підняти війну смерти проти білих. Чутка в пралісах шириться дуже скоро, і незабаром до оселі прийшли білі на докладніші вивіди. Дуже скоро виявилося, що тих п’ятеро збігців є власністю самого капітан-мора Паранаґви — Ґабрієля де Лара, а той не хотів свого подарувати. Він приобіцяв каріжосам велику винагороду за викриття місця перебування збігців, і ті погодилися їх відшукати.

Потім до того самого Ґабрієля де Лара прийшли післанці від племени тінґві й оповіли, що плем’я арес підбивало їх на війну, і це подвоїло завзяття гордого капітан-мора.

Ще більше обурення викликав погром відділу «мирних купців» під проводом Барретеса, якому Татаурана мав необережність зрадити своє ім’я і погрозити смертю всім білим, що сміли б підійти близько до оселі аресів.

— До речі, — спитав Макуко, — я бачив тут двоє дівчат. Чи не є одна з них рабинею де Лара, а друга — рабинею Барретеса?

— Вони не є нічиїми рабинями! — різко відповів Татаурана й гостро зломив свої густі брови. — Вони належать до нашого племени і є вільними, як і ми всі!

Крістофоро з співчуттям подивився на нього.

— Ей, Педро, не радив би я нікому задиратися з Фернандом Барретесом! Ти його не знаєш. Він, хоч і «мирний купець», а дуже небезпечний, бо має сильні зв’язки, і йому сходить з рук те, що не зійшло б нікому іншому. Тепер та рабиня... Ти знаєш, хто вона? Батько Барретес купив її маму на невільничому ринку за надзвичайну вроду і закохався в ній. Але виявилося, що дівчину уподобав не він один, а й ще дехто перед ним, коли гнали бранців на ринок... Красуня-індіянка, куплена за великі гроші, скоро породила дівчинку, і того їй Барретес не міг простити. Сам він був удівцем і мав уже сина, отого самого Фернандеса. Куплена рабиня і її дитина зазнали дуже важкої долі в домі Барретеса. Старий усе мстився і на матері, і на дитині. Потім, коли по його смерти все майно і всіх рабів одідичив син Фернандес, положення трохи поліпшилося. Але не надовго. Мати померла, а дівчина виросла і стала красунею. Її хотів відкупити у Фернандеса приятель старого Барретеса, а що молодий Фернандо був йому багато дечим зобов’язаний, то погодився без надуми. Та молода Жассіра вперлася і заявила, що до нового власника не піде, а, як і піде, то він пожалує своїх грошей. Та рабині ніхто не слухав, і її силою відвели до нової господи. Що ж вона зробила? У першу ж ніч пробила свого нового власника ножем, а дім підпалила. Господаря ледве врятували від смерти, але дім таки згорів. Після того Жассіру важко покарали і відставили назад до Фернанда. А той продовжив кару в той спосіб, що брав дівчину з собою в походи і протягом двох років дозволяв своїм товаришам...

Татаурана схопився з місця і не дав скінчити.

— Замовчи!!! — крикнув до Макука, наскакуючи на нього з кулаками. — Замовчи! Тільки син пекла може щось таке придумати!

— Чого ж ти сердишся? — спокійно обізвався Макуко. — Я тобі оповів це лише для того, щоб ти знав, хто є Фернандо Барретес і до чого він здібний. А тепер зваж: ти погромив його відділ і рештки лишив напризволяще серед лісу. З сімох живих вернулося тільки двоє, а решта загинула, в тому числі й рідний брат нареченої Фернанда. Та наречена поставила конечною передумовою шлюбу, щоб Фернандо приніс їй твою голову, і Фернандо приобіцяв, що так зробить. Він продав увесь маєток на виряд і йде проти тебе і твого племени. Каже, що не лишить нікого живим, а Жассіру спалить на вогні живцем, бо ж він бачив, як вона побігла за вами...

— Ну, — продовжував далі, — а про те, який відгук знайшло твоє підбурювання племен каріжо, ґваяназес і тамойос, я вже не кажу багато. Знай одне: ціла околиця Сан Павло є в поготівлі й бандейрантів щойно не видно. Як я чув, тебе окружують з усіх боків. Натискають не так на поспіх, як на успіх, і роблять усе можливе, щоб ти звідси живим не вийшов. Твоє плем’я також... Тепер знай, що я — твій щирий приятель, але, прошу тебе, нікому не зрадити, хто тебе про небезпеку повідомив. Знаєш, я можу не лише втратити посаду, а й голову. За такі речі не милують...

Татаурана сидів, охопивши коліна руками, пригноблений — попросту розторощений. Але не відомостями про небезпеку, яка сунула на нього з усіх боків, а думками про Жассіру-Тінь і про Макуко-Крістофора. Він від самого початку підозрівав, що дівчина пережила щось дуже страшне, але навіть не припускав, щоб вона зазнала аж такої жахливої долі. Нещасна, нещасна! В такому молодому віці зазнала вже рабства, ганьби і стала вбивцею, палійкою... При її лагідності, при її доброті це було особливо страшно. Недаром же так ненавидить загарбників, недаром втратила здоров’я, недаром носить оту свою чорно-сіру, поплямлену одежину-мішок. Уважає, що на ясні барви втратила право. Яка ж чесність, яка подиву гідна скромність! А, правду сказавши, хто ж тоді має право на білий колір непорочности, як не весна — Тінь? Мучениця!

Від неї Татаурана переходив думкою до Макуко, і біль його зростав: ось ще один раб. Такий з нього запальний і твердий був юнак, а що з ним зробилося? Пішов на службу до загарбника і за гроші прокладає для нього коротші шляхи через рідні землі, щоб ворогові влегшити їхнє завоювання. Та ще й пишається доскоченою «честю»! Боїться втратити свої посади...

Нещасна Тінь, але Макуко ще нещасніший. Нещасніший тому, що бідніший духом. Нещасніший тому, що втратив те, що найцінніше в людині: честь і гідність. Тінь зберегла їх, а Макуко — ні.

— Знаєш, Макуко, — заговорив з болем у голосі, — я ніколи не міг припускати, що ти станеш таким, як тепер...

Крістофоро чекав чогось зовсім іншого і тепер немало здивувався:

— Ти про що?

— Про що ж інакше, як не про ту зміну, яка з тобою сталася...

Крістофоро далі здивовано дивився на Татаурану, а той замовк і думками полетів у минуле. Пригадав собі не одне. Так яскраво в цю хвилину виступили перед його очима окремі випадки й образи з життя в єзуїтській колегії!

На кілька десятків учнів їх, індіян, було лише четверо, та й тих прийняли завдяки протекції місіонерів з християнських станиць. Решта ж були білі й мішанці. В колегії суворо переслідувалося цькування індіян, але хто зміг допильнувати сотку молодих заводіяк? Хто міг зберегти чотирьох смаглявих хлопців перед насмішками, дотепами, штурханцями, презирливими поглядами і всякими спритно підстроєними витівками? Часто доходило до сутичок між білими й мішанцями, але найчастіше одні й другі солідаризувалися проти чвірки індіян. І скільки то разів вони були зневажені словом, скільки разів їх бито люто і немилосердно, скільки то разів доводилося відбувати кари за роздерті книжки, за поплямлені чорнилом зошити і за всякі інші речі, що їх витівали пани ситуації, звалюючи вину на «дикунів»!

Та й у тій чвірці однозгідности не було: Педро і Крістофоро трималися разом і, де тільки могли, розплачувалися кулаками, ногами й зубами; двоє інших, навпаки, старалися якось заслужити собі ласки і всіми силами підлабузнювалися до ворогів: робили за них вправи, виконували всяку найнеприємнішу роботу й прикривали у всяких проступках.

— Підлі, підлі! — обурювався Макуко. — Підлизайки, Міхоноші! О, Педро, коли б тільки це все перетерпіти, я їм усім ще покажу колись! Покажемо їм, правда?

Вони будували різні пляни, один сміливіший від другого, і обидва обіцяли колись віддячитися за все.

А тепер?

Макуко дивився на задуманого Татаурану і, ніби вгадуючи його думки, сказав:

— Пам’ятаєш, друже, що я обіцяв колись? І я осягнув те, що собі приобіцяв! А ти показався слабодухим і боязким. Навіщо покинув колегію? Коли б проявив більше терпеливости — не потрібно було б тобі тинятися по лісах, а тепер ще й думати про рятунок, як травлений звір.

— Ти уважаєш, що осягнув щось з приобіцяного? — прокинувся від задуми Татаурана.

— Так! — гордо підніс голову Макуко. .— Пригадуєш собі мої обіцянки? Я ще тоді постановив собі доказати в майбутньому, що буду не гіршим від усяких де Соуза, де Тавора, де Сілва, де Са й інших — і доказав! Перетерпів неодне, перетерплю, коли треба буде, ще більше, але на своєму поставлю!

Татаурана зиркнув на нього, відкинувся назад і гірко-гірко розреготався.

— Ти нічого ліпшого не міг постановити? — спитав. — Нічого більше не бажав, лиш доказати, що не є гіршим? Ха-ха-ха! Які ж мізерні були твої бажання!

Глянувши на ображеного Крістофора, враз споважнів і продовжував уже без сміху, суворо зламавши свої густі брови в трикутники:

— У тому-то й різниця, Макуко, що ти не бажав нічого більшого, лиш дорівняти найгіршим, і тому лишився, терпів, а навіть, кажеш, згоден терпіти далі. А я уважав ту білу й мішану зграю чимсь надто плюгавим і огидним, а тому і втік, щоб не понижатися до їхнього товариства. Для мене було образою дихати з ними одним повітрям! І як тоді, так тепер, мені не може вміститися в голові думка, щоб стати подібним до ворога і негідника.

— Вибач, Педро! — скипів Макуко. — Ти говориш, як справжній дикун, який у кожному білому бачить лише ворога. Таж ти був між ними і бачив сам, що не всі вони однакові. Адже не можеш заперечити, що між ними...

— Авжеж, авжеж! — не дав скінчити Татаурана, докірливо хитаючи головою. — Знаю, що хочеш сказати! А я саме найбільше індіянам говорю про тих білих «приятелів»: купили вони неодного, купили й тебе також...