Ольга Мак

Жаїра

Історичний роман з бразилійського життя

Перший том:

В рабстві

1957

Накладом Видавництва «Гомін України».

Торонто, Онтаріо, Канада

Бібліотека Видавництва «Гомін України» Ч. 6

Обгортка роботи Б. Стебельського

Printed by “Homin Ukrainy” (Ukrainian Echo) Publ. Co. Ltd.

Copyright

Моїм дорогим молодим Землякам,
народженим у кайданах неволі,
але вільним духом, присвячую свою працю.

Авторка

Вступ

Бразилія — країна, яка й досі овіяна чаром таємничости й романтики, дарма, що її відкриття наступило всього-на-всього на 8 років пізніше від відкриття Америки і що вона у значній своїй частині перетворилася вже на модерну державу, якій відомі всі досягнення останнього слова техніки й цивілізації. А все ж європейцеві, чи американцеві, який не займався спеціяльними студіями Південної Америки, ця частина світу уявляється досить неясно і криє в собі безліч загадок та приваб, що їх ні не розв’язує, ні не задовольняє програма шкільних підручників з всесвітньої історії. І хоч читачі звичайно рідко коли мають терпеливість дочитувати до кінця вступне слово при екзотичних романах, то все ж ми приневолені зробити коротенький рекурс в історію, щоб декому пригадати, а декому з’ясувати епоху й обставини, серед яких пробігатиме дія нашого оповідання.

Отже, вскорі після відкриття Нового Світу, що його спочатку прийнято за східню Індію, між двома найбільшими морськими потугами того часу — Еспанією та Португалією — виринуло питання про розподіл майбутніх колоній. А що в ті часи всі християнські католицькі країни були тісно зв’язані з Апостольською Столицею, то ж уряди Еспанії й Португалії і на цей раз звернулися до неї за рішенням. Папа Олександер Шостий вирішив це питання в той спосіб, що своєю булею з дня 4 травня 1493-го року затвердив так звану «Олександрійську Лінію» («Олександрійська» — від імені Папи Олександра), яка мала б проходити мерідіонально на 100 миль західніше від Азорських островів і островів Зеленого Рогу. Еспанії призначалися у володіння всі простори в гемісфері на захід від цієї лінії, Португалії — на схід.

Однак, при практичній перевірці виявилося, що португальські «володіння», визначені за Олександрійською Лінією, складаються з... безмежних просторів Атлянтійського океану з додатком кількох архіпелагів. Обурений таким фактом, португальський король Жвон Другий оскаржив рішення Апостольської Столиці й погрозив у обороні своїх інтересів виповісти Еспанії війну.

До війни не дійшло, але Олександрійська Лінія була уневажнена, а замість неї в 1494 році уложено так званий Тордезільський Трактат з далеко кориснішими для Португалії умовами. Згідно з цим трактатом межа знову мала йти по уявній меридіональній лінії, але вже не на 100, а на 370 миль західніше від островів Зеленого Рогу.

Але, як Олександрійська Лінія, так і лінія Тордезільського Трактату, ділили те, чого ніхто не знав, а у висліді Португалія і вдруге залишилася скривдженою: межа Тордезільського Трактату знову йшла здебільша морем, а на південно-американському материку теоретично мала б починатися на півночі біля одноіменних острова і затоки Маражо (тепер штат Пара) й кінчатися біля затоки Паранаґва (тепер штат Парана), відділяючи для Португалії територію, меншу, як третина сучасної Бразилії, і рівну приблизно одній семій частині всієї Південної Америки. Але це виявилося щойно пізніше.

Після подорожі Педра Алвареса Кабрала, коли він повернувся з навантаженими на кораблях трофеями нововідкритої землі (1500-ий рік), офіційно було проголошено відкриття Бразилії, названої спочатку Землею Святого Хреста.

За першу чверть 16-го століття Південна Америка була лишень принагідно візитована різними єспанськими й португальськими кораблями, але ще ніхто не важився закладати тут колонізаційних осель. І щойно в 1526-му році Крістовон Жакес, висланий королем Португалії Жвоном Третім для охорони Бразилійського побережжя від французьких корсарів, спробував був заснувати перші осередки з португальським населенням. Пізніше за це взявся Мартінь Аффонсо де Соуза і зорганізував дві перші оселі: Піратініньґу і Сан Вісенте. Коли ж у 1534-му році наказом короля Бразилія була поділена на 15 капітаній з призначеними у кожній губернатором із спадковими правами, з Португалії почався жвавий переселенчий рух у нову колонію. Особливо ж посилився він з моментом, коли був відмінений наказ про спадковість капітаній, а натомість на всю Бразилію було призначено головного губернатора Томе де Соуза. Сталося це в 1549-му році і відтоді наступила для Бразилії нова епоха. Насамперед, з новим губернатором прибуло 6 священиків-місіонерів, що заходилися коло організації і освоєння диких індіянських племен. Потім почали прибувати й колоністи, що розбудовували оселі, закладали плантації й бралися до торгівлі. Дикий край ступив на дорогу цивілізації. Уряд на свій кошт вивіновував різні експедиції, звані ентрадами, які мали своїм завданням проникати вглиб незнаної землі й вивчати всі її таємниці.

Побачивши, які плодотворні висліди приносить робота місіонерів-єзуїтів, Еспанія й собі пішла за прикладом Португалії та спровадила на свої землі велику кількість священиків єзуїтського ордену, даючи їм всебічну підмогу й широкі повновласті.

Після кількох десятиліть у найгустіше заселених індіянських околицях виросла ціла мережа місійних осель, або редутів, біля яких гуртувалися величезні маси індіян. Досить лишень згадати, що на території сучасного штату Парана на початку 17-го ст. в тринадцятьох єзуїтських редутах, розташованих біля річок Паранапанема, Іваї, Пікірі, Тібажі та Іґвассу начислялося понад 100,000 індіян. Вся околиця називалася Індіянсько-Християнською Провінцією Ґваїра, мала кілька добре розбудованих міст з головним — Сіюдад Реал де Ґваїра на чолі. Ця провінція підлягала окремим законам, мала свою власну адміністрацію і взагалі творила ніби окрему державу, включно з биттям власних грошей.

Річ ясна, що єзуїтсько-індіанські твердині у планах Еспанії мали далекойдучу ціль і згодом мали б стати її підставовою базою, з якої в майбутньому можна було б зовсім викинути португальців з Південної Америки. Але португальці, ставши міцною ногою на східньому побережжі Бразилії, особливо у її північній частині, й зорієнтувавшись, як невигідно випала дла них Тордезільська угода, почали на місці мечем і кров’ю нову коректуру кордонів.

Приблизно з середини 16-го століття в різних капітаніях Бразилії виникає своєрідна пошесть походів вглиб країни. Скрізь починають гуртуватися озброєні експедиції приватного характеру і розповзатися, здебільше водними шляхами, на захід, північ і південь. Оскільки в місцевості, де є тепер місто Сан Павло, починалася славна в ті часи праісторична сухопутня дорога, яку індіяни назвали Пеабіру і яка йшла від східнього аж до західнього берега материка, а також і тому, що біля Сан Павло бере свій початок велика ріка Тієте, яка тече на північний захід і впадає в ріку Парана та представляє собою взагалі вигідний шлях сполучення з іншими ріками, — Сан Павло стало офіційним осередком більшости таких озброєних експедицій, званих бандейрами. Тут формувалися їхні відділи, звідси вони вирушали у довгі походи, сюди поверталися знову, коли доля їм взагалі судила повернутися.

Бандейранти відіграли величезну ролю в історії Бразилії: вони торували нові шляхи, закладали нові оселі в глибинах пралісу, очищали простори від диких племен, а головно, нищили всі еспанські осідки. Ігноруючи всякі кордони й договори, бандейранти вдиралися в еспанські володіння, плюндрували єзуїтські редути, виловлювали для невільничих ринків їхніх обивателів і взагалі робили все можливе, щоб перетворити Тордезільський Трактат у клапоть безвартісного паперу.

В наслідок їхніх походів протягом 16-го, 17-го і першої половини 18-го століття території португальських володінь далеко попереходили межі Тордезільського трактату, і Еспанія при укладанні нового договору в 1750 році — т. зв. Мадрідського Трактату — була поставлена перед доконаним фактом, хоч суперечки, тяжкі й криваві, йшли ще довго.

Взагалі боротьба за кордони на території Бразилії складає окрему історію, що про неї можна було б написати багато книжок. А особливої гостроти вона набрала саме на півдні. Еспанці твердили, що межа Тордезільського трактату мала б кінчатися десь вище Паранаґви, біля півострова Кананея. Португальці ж уважали, що вона тягнеться ще далі на південь і кінчається біля затоки Лагуна, а тому дуже обурювалися фактом, коли еспанці на своїх картах називали Паранаґву «Затокою Кастильської Корони».

Відносний спокій наступив лишень між 1580-1640 роками, коли по вимерті власної королівської династії Португалія була прилучена до Еспанії, а в наслідок того боротьба за кордони втратила до певної міри сенс. Але саме тоді наступила епоха найчисленніших і найактивніших походів бандейрачтів. Користаючи з офіційного акту об’єднання обидвох держав, бандейранти зовсім перестали числитися з кордонами й бушували по еспанських територіях, як по своїх власних.

Найбільшу спокусу становили собою для бандейрантів єзуїтські редути. Там можна було набрати золота і присвоєних та привчених до роботи рабів-індіян, що мали далеко більшу вартість і більший попит на невільничих ринках, ніж дикуни з вільних племен. І тому всю свою увагу бандейранти скерували на місійні оселі. Щоб мати уявлення про спустошення, які вони чинили, досить лишень згадати, що за три роки — 1628-1631 — на невільничих ринках для Ріо-де-Жанейро і півночі Бразилії було продано понад 60,000 рабів, виловлених саме в Індіянсько-Християнській Провінції Гваїра, а 15,000 її обивателів полягло на полі бою в обороні своєї свободи. Ще в 1620-му році були знищені міста Сіюдад Реал де Ґваїра, Віла Ріка, Шерес і Асунсіон, а на початку 1629-го року об’єднана бандейра Рапоза Тавареса і Маноела Прето погромила і знищила редути св. Антонія, Сан Міґел і Жезус Марія, взявши за одним заходом понад дві тисячі індіян. Мешканці ж поблизу розташованих місійних осель, зачувши про бандейрантів і про долю сусідніх редутів, почали підозрівати отців єзуїтів у зраді й розбіглися по пралісах. Опірні пункти християнства й цивілізації знищено, але разом з тим знівечено й еспанські претенсії до великих обширів землі.

Еспанці помимо того, що Португалія якийсь час була приєднана до них, боронили своїх прав і своїх інтересів, не раз билися з бандейрантами, не раз громили їх і відбирали бранців та пограбоване добро, а при тому постійно вносили скарги до королівського уряду та Апостольської Столиці. Але це мало помагало, бо бандейранти були невловимими, або видумували собі різні претексти для нападів. Так, наприклад, Рапозо Таварес і Маноел Прето напали на редут св. Антонія під тим претекстом, що настоятель редуту о. Мола відмовився видати бандейрі раба одного з бандейрантів — Татаурану. В минулому Татаурану був вождем великого і сильного племени та належав до редуту. Пізніше він попав у рабство до Сімона Алвареса. Доля хотіла привести його разом з бандейрою в рідні околиці, з чого скористав Татаурана, втікши і сховавшись у редуті. Це ніби послужило причиною, що бандейра, в обороні інтересів свого товариша, зруйнувала редут і забрала в ньому понад 800 бранців.

Похід об’єднаної бандейри Рапоза Тавареса і Маноела Прето зачисляється до найвидатніших в історії, а бразилійський історик Таунай пише про нього таке: «Це була виправа жорстока, дійсно найжорстокіша, ніхто не може цього заперечити. Але рівночасно мала вона значні наслідки для майбутнього Бразилії. Коли б не заходи Антонія Рапозо Тавареса, кордони сьогоднішньої Бразилії були б на ріці Паранапанема, і Мато Ґроссо також не належало б нам, опановане еспанськими редутами».

І тому імена таких бандейрантів, як Таварес, Прето, Фернон Діяз Пайз Леме, Маноел Борба Ґато, Бартоломеу Буеноє, Паскоал Морейра, Франсіско Буенос, Матеус Луїз Ґроу та десятки інших сьогодні зачисляються бразилійською історією до найвидатніших постатей минулого. Але в ті часи, на які припадали життя й діяльність згаданих людей, їхні імена викликали жах, а сліди їхніх походів значили крові пожежі.

Треба зазначити, що і королівські уряди і Апостольська Столиця забороняли полювання за індіянами, особливо тими, що знаходилися в місійних оселях. Португальський король Себастьян ще в 1570-му році, а спільний для обидвох держав еспанський король Філіппе Другий у 1605-му році видали декрети, згідно з якими в рабство можна було брати лишень канібалів, або ворожо наставлених до колонізаторів індіян. Решта ж смирних племен не сміла підлягати ніяким утискам, переслідуванням, чи примусам до будь-якої праці. А король Феліппе Третій у 1611-му році проголосив був скасування всякого рабства для індіян, і лише під натиском рабовласників змінив цей декрет, давши право тримати далі в рабстві тих, які в ньому перебували, а також дозволяв полювати за всіми воюючими, чи то між собою, чи то проти білих, племенами. Остання редакція цього декрету дозволяла колонізаторам і бандейрантам вимінювати також бранців, що в міжусобній війні попали з одного племени до другого і, згідно з індійськими законами, мали бути вбитими. Індіяни мали звичку полонених прив’язувати на шнурок і так убивати. Тому полонені називалися «в’язнями шнурка» — «муссурани» — по-індіянському, або «корди» по-еспанському.

Однак, всі ці декрети й бу̀ли не мали великого значення за океаном. Їх обходилося різними дорогами, або просто не приймалося до уваги, і сила закону була безсильною проти закону сили.

По якомусь часі це привело до того, що індіяни, як вогню, боялись місійних осель, не вірили священикам-місіонерам і не давали себе намовити перейти жити до редутів. Вони або тікали в глибину пралісів, або ставали на стопу смертельної ворожнечі супроти кожного білого, або впадали в другу скрайність і, ставши по боці наїзників, добровільно помагали їм колонізувати землі й полювати на інші племена.

Взагалі, невідомо, якими б шляхами пішла історія Бразілії, коли б у португальських колонізаційних заходах не приймали найактивнішої участи мішанці, що походили від наїзників-батьків та індіянок-матерів, і самі індіяни. Фактом є, що французьку інвазію біля теперішньої столиці Бразилії — Ріо-де-Жанейро в затоці Ґванабара між 1555-1567 роками португальці відбили при допомозі мамелуків (мішанців) та індіян. Другим фактом є, що величезне індіянське повстання племен тамойос проти португальців у тих самих роках розбито об’єднанням племен ґваяназців. І нарешті в половині 17-го століття інвазію голландців, що окупували Пернамбуко, португальці також відбили при допомозі індіян та мамелуків. В одному з підручників історії знаходимо таке твердження автора про цей останній факт: «Спільна небезпека наблизила пана до раба, європейського вояка до бразілійського, білого до чорного і до індіянина-приятеля; з’єднала всі серця в одну національну родину і одну релігію». Автор говорить, як бразилієць, забуваючи, що в ті часи, як португальці, так французи, чи голландці, були однаковісенькими наїзниками й однаковісенькими ворогами індіян. А індіяни, стаючи то по боці португальців, то по боці французів, то по болі голляндців, помагали лишень одному наїзникові проти другого й для закріплення ворожої влади над собою клали голови у взаємовинищуванні на користь поневолювачів. Навіть мурини, відірвані від рідної землі й запроторені в рабство у цей далекий край, втягнені були у вир розигри ворожих їм сил і гинули за інтереси своїх ворогів.

Від епохи, в якій пробігає дія роману «Жаїра», нас відділяє понад три століття, і, здавалося б, фатальні помилки і злочини, що їх робили дикуни з бразилійських пралісів, не представляють собою ніякого інтересу для людей 20-го століття. А однак, передаючи цю книжку в руки читача, ми поручаємо йому проведення деяких порівнянь між давно минулим і сучасним, між примітивними дикунами й цивілізованими людьми нашої доби, між одвертими войовничими колонізаторами старовини й «носіями культури та братерства» модерного віку, між відданими рабами віджилої давнини й сучасними сторонниками ідеї мирного співжиття давуна* і сарни, пирію і пшениці, вогню й води, розбійника й чесного господаря.

Твори великих мистців є безсмертними й ніколи не тратять актуальности. Але авторка «Жаїри» зовсім не претендує на безсмертну славу, ані не зачисляє себе до великих мистців, і найбільшим щастям уважатиме, коли доживе до того часу, в який ідея роману перестаріє, а сама книжка не знайде аналогії в подіях нової ери.

Земля «Святого Хреста»

Над водами Паранаґви стояв теплий рум’яно-перламутровий листопадовий вечір 1640-го року. Під дотиками його пестливих долонь хвилі затоки мінилися й спалахували на гребенях рожевими вогнями. Золоте свічадо сонця, спускаючись нижче до обрію, побагряніло, і ліси на стіжкуватих островах у затоці видавалися зеленим полум’ям, що розливає довкола себе пристрасно-гарячу, помаранчеву луну.

Стомлений цілоденною спекою, острів Котінґа тепер дрімав, заслуханий у безконечну казку, що її пряли свіжі морські вітри, а затока колисала його ритмічними поштовхами хвиль і тулила до свого теплого лона. Із західнього боку, зовсім поруч, лежав його побратим — Котінґа Раза, а обидва вони були подібні до близнюків, що розкошують у літеплі, наготованому ніжними материнськими руками.

Чудова є затока Паранаґва із своїми широкими, спокійними водами, з пологими біло-піщаними берегами на заході від материка і високими, вкритими густим лісом — із сходу від океану. Численні острови, розкидані по її плесі, з берега виглядають гірським кряжем, вирослим з води, — так тісно громадяться вони один при другому, заступаючи вид на схід і становлячи собою надійне забороло проти грізних атак Атлантійського океану. Під їхнім прикриттям, врізавшись глибоко в землі суходолу, лежать дві затоки: Ларанжейрас — на північ і Паранаґва — просто на захід. Затока Ларанжейрас захищена від океану довгим, як рукав, півостровом Супераґві і щільно прилягаючим до нього островом Ільяс дас Песас — найбільшим у обидвох затоках. Трохи менший острів — Котінґа і його побратим — Котінґа Раза знаходяться близько устя ріки Ітібере, яка впадає з материка в затоку, а ще багато інших острівців довільно розмістилися по різних кутках Ларанджейрас і Паранаґви.

Чудова тут місцевість! Чудова, як казка, виповнена бездонною синню неба, живою зеленню на островах, прозорим золотом сонця і мрійними сплесками теплих хвиль.

Красень Котінґа, подібний до велетенського їжака, припавши плескуватою, оберненою на північ стороною до блакитного люстра, на самому вершечку своєї спини тримає білу, немов різьблену з цукру церковцю. З того горба відкривається широкий вид на всю затоку й пологе побережжя суходолу, а тому й не дивно, що цей острів, як природна, оточена з усіх боків фортеця з обсерваційним пунктом на шпилі, став ще у 16-му столітті привабою для перших колонізаторів півдня Бразилії.

Ціле побережжя від Паранаґви до Лагуни на півдні було ще в 1534 році зараховане до кіньйону1 Санто Амаро, що належав до капітанії Сан Вісенте і був наданий з двома іншими кіньйонами шляхтичеві Перові Лопесові де Соуза у спадкове володіння за його заслуги перед португальською короною. Однак через те, що численні індіанські племена каріжо не допускали колонізаторів на свої землі й ця частина побережжя лежала пусткою, власник її не мав з неї ніякої користи і зі своїх прав не користав. Тому пізніше територія Сан Амаро була прилучена знову до державних земель, на яких осідав собі, хто лише хотів. Але таких охочих було дуже мало.

Щойно пізніше, десь під кінець першої чверті 17-го століття збройні експедиції колонізаторів, вибивши у жорстокій боротьбі індіянські племена з острова Котінґа, почали там оселюватися. Це був головно різний зброд злочинців та авантюрників, які ховалися від переслідування закону і, користаючи з безгосподарних земель, знаходили собі там безпечне пристановище.

Обставини, однак, змінилися, коли десь у тридцятих роках 17-го століття на Котінгу прибув з Кананеї фідальґо еспанського роду — дон Ґабрієль де Лара. Енергійний і спритний, він, перш усього, дійшов до порозуміння з племенами каріжо і не лише став з ними на мирну стопу, а й зумів заохотити їх до всілякої помочі у заснуванні нової оселі на материку. Ця оселя, що вибрала собі місце біля устя впадаючої в затоку ріки Ітібере, виросла у теперішнє місто й головний порт штату Парана — Парнаґву.

Другим важливим потягненням Ґабрієля да Лара було — уміння підібрати собі гідних людей з родової шляхти, опираючись на яку, він скоро упорався з небажаними жителями Котінґи і, або примусив їх утікати, або скоритися своїй владі. Ціла околиця опинилася у твердих і господарних руках ніким не іменованого адміністратора.

Парнаґва — одне з найстарших міст Бразилії, славне найстарішою в державі церквою Матері Божої з Вервичкою («Носса Сеньйора до Розаріо»). Історія нам не зберегла дати, коли була ця церква збудована, відомо лише, що в 1578-му році вона вже існувала, а в 1661-му потребувала капітального ремонту. Хто і яким способом зважився побудувати церкву в умовинах постійної смертельної загрози від племен каріжо, — ми того не знаємо, бо перші вірогідні дані, які доходять до нас у документах, пов’язані з іменем згаданого вже Ґабрієля де Лара.

Ґабрієль де Лара, народжений і вихований вже в Бразилії, відіграв величезну ролю в історії міста Паранаґви та його околиць. Завдяки його організаційному хистові і працьовитості, Паранаґва в 1648-му році була піднесена до значення віли2, а Ґабрієля де Лара іменовано її капітан-мором, себто адміністратором. Пізніше Ґабрієль де Лара посів усі головніші урядові пости в підпорядкованій йому місцевості І тримав їх до самої своєї смерти, що наступила в 1682-му році.

Але в ті часи, до яких стосується наше оповідання, Паранаґва ще не була зазначена на картах, хоч на островах і суходолі вже десятиліттями писалася кривава історія завойовництва Нового Світу.

Отже, над водами Паранаґви стояв рум’яно-перламутровий листопадовий вечір 1640-го року...

***

Острів Котінґа, такий мальовничий здалека, зблизька виглядав дуже непривабливо, подобаючи скоріше на великий смітник, що разив око своїм образливим контрастом до непорочної голубизни неба, чітких рельєфів мрійної, чистої зелені й до решти краєвиду, який манив до себе непереможним чаром.

Круті схили острова пообсідали ліплені з глини халупи під очеретяними, або пальмовими стріхами, з маленькими прорізами замість вікон і дверей, і дивилися непривітно й недовірливо, наїжившись сірими покрівлями. Ніжно-білий килим піску, що збігав у хвилі затоки, був загиджений обгризеними костями, риб’ячими головами і хребтами, лушпайками і всяким іншим непотребом, який розкладався від гарячого сонця і видавав незносний сморід.

Назагал острів нагадував якийсь циганський табір. Тут і там палали вогнища, біля яких готувалася невибаглива вечеря, сюди й туди вешталися без діла різні люди: білі, метиси, муляти і мурини. Повдягані в барвисті, або облізлі від сонця й давности ганчір’я, напівголі, чи то майже зовсім голі, озброєні до зубів, або й без усякої зброї, вони то присідали біля вогнищ, запалюючи свої люльки, то збиралися гуртками й обмінювалися здогадами щодо цілі прибуття корабля, який тепер дрімав, стиха похитуючись на водах затоки. Жінок мало, та й то самі індіянки, метиски й муринки, зате дітей — багато. Цвіркотливі й непосидющі, як горобці, вони з криками ганяли довкола вогнищ, чубилися, або шарпали матерів за одежу, допоминаючись їжі. Коротко сказавши, населення острова представляло собою збір різноманітностей і контрастів, який рідко можна де зустрінути. А однак всі ці люди мали спільну рису у виразі облич і в рухах тіла, мали спільне тавро, покладене на них тяжким, повним гірких досвідів, життям: вони всі, включаючи дітей, були насторожені й недовірливі, ніби кожної хвилини обиралися оборонятися, чи нападати.

У повітрі стояв запах диму й моря, свіжої й печеної риби, і притишений гамір розмов, крізь який часом вистрілював особливо голосний викрик.

На штучно виструганій при боці горба терасі стояла господа дона Ґабрієля де Лара. Зовні вона мало відрізнялася від решти жител, не мала ніякої огорожі й складалася з двох великих будівель, зліплених з глиняних вальків. Панський будинок був вищим і мав уздовж стіни, оберненої до моря, вузенький ґанок, затінений далеко навислою стріхою з пальмового листя. П’ять стовпів підпирало сволок, на якому лежала стріха з ґанком, в долині між стовпами розтягалася виплетена з гнучких гіляк решітка, густо поросла диким ясьмином. За цим будинком виднівся сензал — кошара для рабів — низька повітка, що не мала вікон, а, замість дверей, сумно світила двома вузькими входовими дірами.

Зате всередині дім де Лара, як на часи й обставини, виглядав навіть дуже комфортно. У просторій світлиці стіни були завішані дорогими фламандськими тканинами, добре вбита глиняна долівка, як рівно ж і примітивно збиті меблі були заслані звіриними шкурами й килимами. Циновий, срібний і навіть подекуди золотий посуд, розставлений на полицях, відблискував матовими, м’якими вогниками і робив світлицю затишною й привітною. Взагалі на кожному кроці видна була рука доброї господині й старого шляхетського роду.

Правда, зараз у світлиці панував певний непорядок: стіл був заставлений начинням з недоїдженими стравами, збанками і келихами, шкури й килими — порозсовувані й пом’яті, а повітря — тяжке й гаряче. Навіть виплетена з тонкого пруття стеля не в силі була пропустити диму й випарів, що густо нависли над головами гостей.

А гості, спітнілі, розхристані й збуджені, не помічали ні непорядків, ні задухи, й далі вели гарячкову розмову. Був тут, крім господаря, найближчий його приятель Жвон Ґонсалвес Пенеда, був Жвон Масіел Базан, був Франсіско да Сілва Маґальйос, Томаз Фернандес де Олівейра, Крістомо Алвес, Маноел де Веле Порто і Педро де Узеда — все значні люди із шляхетських родин, що взяли на свої плечі ввесь тягар перших кроків колонізації дикого краю.

У куточку світлиці примістився й місцевий капелян — фрей* Жоакінь — людина на перший погляд дуже смирна і непоказна з виду. Схиливши голову, він сидів мовчки, і, дивлячись на нього, можна було подумати, що він дрімає.

На почесному місці побіч господаря сидів шляхетний сеньйор дон Елеодоро Ебано Перейра, який кілька годин тому назад прибув до Паранаґви з «великого світу», себто з Баії, яка в той час відігравала ролю столичного міста Бразілії. Це був чоловік іще нестарий і гарний, з привітним і розумним обличчям, і з тією шляхетністю в мові й рухах, які могло дати лише аристократичне виховання й високе становище в суспільстві. Його яскраво-синій жупан аж ряхтів від золотого шиття, білий мережаний комір ще більше підкреслював смаглявість обличчя, яке зраджувало сильну домішку індіанської крови, а кожне слово і кожний рух мимовільно свідчили про свідомість вищостя над присутніми, за виїмком одного хіба Ґабрієля де Лари, до якого Ебано ставився, як до рівного собі.

Гості ж, не виключаючи й самого господаря дому, давно відірвані від цивілізованого світу, закинуті в дику глушину і поставлені віч-на-віч з усіма труднощами й небезпеками освоєння нової землі, мали зовсім інші прикмети вдачі, поведінки і способи висловлення. Помимо того, що для візити були вбрані у святкову одежу, їхні обличчя й руки виставляли їм свідоцтва людей тяжкої праці. Мережані коміри й зарукавки виглядали недоречно при обпаленій сонцем шкірі лиць і шкарубких, вкритих шрамами й мозолями долонях, а святкові жупани, як видно було по всьому, не дуже то часто виймалися із скринь і з’являлися на дебелих плечах своїх господарів. Мова їхня теж була не еспанською і не португальською, лиш особливим жаргоном, складеним на дві третини з індіянських слів, так що вони з трудом розуміли дона Елеодора і врешті змушували його сходити із своєї добірної португальщини і говорити так, як говорили в Бразилії всі колонізатори, раби і слуги. На щастя, достойний гість володів рівно ж добре, як португальською та еспанською мовами, так і місцевим жаргоном, і врешті розмова поплила чисто по-бразилійському, а від того стала ще більш щирою.

Початок дискусії дала найголовніша новина, що її приніс дон Елеодоро зі столиці: оце уряд видав декрет про підняття в Паранаґві осельного стовпа. Іншими словами сказавши, Паранаґву визнано вже за сталий осідок, який мав бути внесений на мапи і включений в адміністративну й господарську мережу корони.

— Нарешті додумалися! — вигукнув Педро де Узеда. — Давно пора!..

— Егеж! — підтакнув Крістомо Алвес. — Пригадали собі, що десь люди живуть, працюють і потребують якогось відзначення й допомоги.

— Яка там у дідька допомога! — запротестував Жвон Пенеда, стукнувши по столі кубком. — Що ми зискаємо від корони? Думаєте, королівська й папська столиці дбають за наші інтереси? Ніколи! От, накладуть на нас податків, понаписують нам бул та декретів, щоб зв’язати нам руки, а накінець пришлють якогось нездарного адміністратора, який має ласки при дворі, але не має найменшого поняття про місцеві справи. От і все!

Пенеда обвів усіх вічно посоловілими, як у п’яного, очима, з яких однак у той момент сипалися іскри гніву, і, важко відсапуючись, замовк.

І з того почалася суперечка. Педро де Узеда зі своїми сторонниками обстоював погляд, що признання за Паранаґвою прав оселі спричиниться до її скорішого розвитку, а Жвон Ґонсалвес Пенеда, Ґабрієль де Лара й інші доводили, що корона робить лишень труднощі й руками колонізаторів витискає для себе найбільші зиски. За тим посипалися скарги на королівський уряд за те, що в колонії висилають різних протегованих осіб, щоб помогти їм збити капітали на кривавиці колоністів.

— Ви ж подивіться, — розходився все більше Пенеда: — приїде отакий білоручка, покрутиться трохи, набереться добра, щоб мати чим жити до кінця життя у розкоші, й тікає назад. А ми? Ми працюємо нарівні з нашими рабами, нераз під голим небом на землі спимо, нераз тижнями голодуємо серед пралісів...

— Скажи, друже, що ми попросту дичіємо, — вкинув де Лара.

— Авжеж, що дичіємо! — згодився Пенеда. — Ми змішуємося з цією землею і стаємо подібні одні до одного: ми їй даємо цивілізацію, а вона нам — дикунство. Різниці між нами стираються...

— Почекайте, сеньйоре Пенеда, — попробував зупинити сердитого шляхтича Крістомо Алвес, — ось коли наша оселя розростеться, коли приїдуть свіжі сили з Европи...

— До дідька! — люто гукнув Пенеда. — Ясно, що на готове наїде всякої наволочі. Можливо, що навіть з’явиться сам спадкоємець колишнього губертатора — Лопо де Соуза, чи як його там? А де вони досі були? Навіть носа не показали, правда?

— Не показали, бо не мали чого тут шукати. Самі знаєте, що землі стояли облогом...

— На милість Божу! — відсапнув Пенеда. — А ви ж, приятелю, як хотіли?! Як же землі мали не лежати облогом, коли над ними господарського ока не було? Ви ж хіба не знаєте, скільки праці земля вимагає?

— Знаю... — якось неохочо відповів де Узеда. — А тому й кажу, що чоловік сам один тут нічого не зробить, хоч би і як хотів. Ось нас тепер є гурт, тепер...

— А, тепер — так! — перебив його Пенеда. — Тепер, коли вже найтяжчий початок зроблено — може з’явитися й господар — шляхетний дон Лопо де Соуза. Правда?

Педро де Узеда почав піддаватися:

— Не буду з вами сперечатися, шляхотний сусіде, тільки ж скрізь і завжди повинен бути господар...

— Чекайте, дорогі приятелі, — вмішався в розмову де Лара. — Я вам скажу свою думку... Ми, звичайно, не є проти того, щоб у Паранаґві уряд затвердив якогось адміністратора. Порядок мусить скрізь бути. Але ми є також за тим, щоб цим адміністратором була своя людина, яка ділила з нами і ділить всі труднощі життя. Ми хочемо в нашому майбутньому начальникові бачити приятеля і товариша, а не якогось непотреба з білими ручками, що його корона схоче винагородити за якісь там заслуги нашим коштом. Чи не так я кажу, приятелі?

— Так, так! — дружно загукали всі присутні, включаючи й Узеду. — Ми хочемо свого чоловіка!

— Ми хочемо шляхетного дона Ґабрієля де Лара!

— Певно! Нікого іншого!

— Він би показав, як треба господарити!

— Він уже показав, більше не треба!

Гості похапали свої кубки, позривалися з місць і стали вигукувати «вівати» на честь господаря. Ґабрієль де Лара, скриваючи свою радість, дякував на всі боки, обіймався, тиснув простягнені руки і говорив:

— Приємно мені бачити таку прихильність, шляхетні сусіди... Бог вам заплатить за щирість... Але я працював не для того, щоб стати вашим начальником... Мені байдуже за уряд... Я працюю з обов’язку і любови до землі й наших дітей...

— Славно, славно! — ще більше розкричалися гості. — Отакого ми пана хочемо!

Фрей Жоакінь, ніби прокинувшись, позіхнув і знову схилив голову, а дон Елеодоро Ебано Перейра перебігав поглядом з одного обличчя на друге, і в його гострих та мудрих очах світилася усмішка повного задоволення. Гості ж, яким хміль розв’язав язики, тепер почали напирати на нього з вимогами й запитаннями:

— Ви там, доне Елеодоро, близько стоїте до генерального губернатора. Перекажіть йому, щоб призначив нам дона Ґабрієля де Лара...

— А може й ви, шляхотний сеньйоре, тягнете руку за аристократами з корони, е?

— Певно, з них більше користи, як з бідних колоністів...

Ебано Перейра усміхнувся широко, виставивши, мов на показ, свої рівні, білі зуби.

— Ні, мої приятелі, — заперечив щиро й весело. — Я зовсім не тягну руки за аристократами з корони. У нас на півночі їх також ніхто не любить. Я ваш, друзі мої, і для вас готов зробити все, що лишень буде у моїх силах...

— Віват! Віват! — у захопленні заревіли гості, аж луна покотилася крізь відчинені вікна. — Оце так! Хай живе шляхетний дон Елеодоро Ебано Перейра!

— Хай живе! Славно!

Тепер настала черга для дона Елеодора стукатися своїм кубком об кубки, наставлені вдоволеними шляхтичами, кланятися на всі боки й дякувати за честь. Коли ж гості трохи погамувалися, він попросив хвилинку уваги й виголосив коротеньку промову. Згадав свої дитячі й юнацькі літа, проведені разом з Ґабрієлем де Ларою в колегії отців єзуїтів, підкреслив усі позитивні сторони вдачі свого приятеля і на кінець сказав:

— Я щасливий, шляхетні панове, що мій найщиріший приятель — дон Ґабрієль де Лара тішиться серед вас цілком заслуженою повагою й любов’ю. Знають про дона Ґабрієля також і в нашій столиці. Тому думаю, що, поки Ґабрієль де Лара житиме в Паранаґві, нема підстав боятися призначення сюди якогось іншого адміністратора. Коли б же навіть якась така загроза і зайшла, то я вживу усіх сил і всіх впливів, щоб до цього не допустити.

Оплески й нові крики вкрили останні слова Ебана, так що минуло добрих кілька хвилин, поки гості заспокоїлися і заговорили на інші теми. Вони не відбігали далеко від першої і все зводилися до нарікань на корону. Колоністи скаржилися на державну монополію, що прибрала у свої руки торгівлю пшеницею, вином, оливою і навіть сушеною рибою, на всякі обмеження у розвитку промислу на терені Бразилії, на протеговання короною всяких недолугих аристократів, що обіймали по колоніях важливі пости, і врешті — на постійну плутанину у справі індіян.

— Скажіть нам, шляхетний доне Елеодоро, — сопів дихавичний* Пенеда, — чи ми маємо право використовувати для роботи дикунів, чи ні? Як собі там корона думає: маємо ми купувати муринів аж з Африки, чи виконувати всю працю самі, щоб тільки не турбувати червоношкірих?

Гість засміявся:

— А ви чекаєте на спеціяльне благословенство корони, чи Апостольської Столиці?

— Ми, звичайно, не чекаємо, але...

— Добре робите, — перервав Елеодоро. — Зрештою, маєте ж декрет його королівської милости — дона Феліппе Третього...

У світлиці знялася буря голосів:

— До дідька! Від того декрету минуло вже майже тридцять років, то ж ті індіяни, які були в рабстві, вже вимерли!

— А з тих войовничих племен, які нам декрет дозволив поневолювати, нема й не буде користи!

— Авжеж, канібалом і ворогом доробишся!

— Доробишся до того, що твою кривавицю пустить з вогнем, а тебе на тому самому вогні спече і з’їсть!

— Ми не можемо обійтися без рабів!

— Хтось же мусить працювати!

Дон Елеодоро підняв руку — і присутні затихли.

— Мої шляхетні друзі, — заговорив він, — я далекий від того, щоб підбурювати вас проти королівських декретів, чи закликати до непослуху Найсвятішому Отцеві. Але кожен з нас має право боронитися. Звичайно, це дуже гарно, що король і Найсвятіший Отець керуються гуманністю і християнськими засадами, однак, вони може й не знають, що їхня оборона дикунів являється одночасно для нас смертним вироком... Ви правду кажете, що без рабів ми нічого тут не зробимо, ми загинемо всі, або станемо такими ж дикунами, як і всі червоношкірі. І тому мусимо боронитися. Ви чули вже про отця Таньо? Ні? То послухайте...

— Отже, отці єзуїти вислали з Буенос-Айресу до Апостольської столиці зі скаргою на бандейрантів і на торгівців рабами отця Таньо. Отець Таньо дібрався до Найсвятішого Отця папи Урбана, упав йому до ніг і наскаржився. Правда, бандейранти сильно потурбували єзуїтські редути в Параґваї, але, самі знаєте, що тепер поза редутами бранців тяжко знайти — отці єзуїти такі запопадливі, що нам нічого не лишають... Його Святість папа Урбан прихильно вислухав отця Таньо і видав йому булу, в якій екскомунікує бандейрантів, а при них і всіх рабовласників...

— Як?!

— Та не кажіть!

— Не може бути!

Гості позривалися з місць й загуділи, мов роздрочене гніздо диких ос.

— Не може бути, шляхотні панове, а так воно є насправді: Апостольська Столиця загрожує екскомунікацією* усім тим, хто полює за індіянами не лишень наверненими, а й ненаверненими, — з чемною усмішкою перехилив голову набік Елеодоро, граючи іронічним поглядом своїх чорних очей. — З того ясно виходить, що, хто підтримує бандейрантів, купуючи у них дикунів, — також має підпасти під екскомунікацію...

— Ну, ну, хай би спробували мене екскомунікувати! — спалахнув гнівом Ґабрієль де Лара і вдарив долонею по столі.

— Спробували, кажеш? — обернувся до нього Елеодоро. — Тоді ти нічого не знаєш. Отець Таньо, вертаючись з Европи, заїхав до Ріо-де-Жанейро, вдався до єзуїтської колегії, порадився з клером, а тоді — бух! — прочитав булу в церкві й на її підставі проголосив екскомунікацію всіх бандейрантів і рабовласників...

По тих словах гудіння осиного роя змінилося бурею.

— Та він здурів?! Нас екскомунікувати?! За дикунів?! За поган екскомунікувати католиків?! Оце так справедливість! І що люди на це?

— Люди? — перепитав дон Елеодоро. — Люди обурилися. Ціле місто зворохобилося і накинулося на колегію. Прийшлося б єзуїтам погано, коли б не вмішася губернатор І не вислав їм на оборону війська. З великою бідою вдалося стримати розшалілий натовп, який хотів рознести вщент цілу колегію.

— І шкода, що не рознесли! — зітхнув Пенеда. — Треба би було вже раз навчити преподобних отців розуму. Чому вони мішаються не у своє діло?

Очі всіх звернулися на отця Жоакіня, але він немов і справді куняв, глухий і байдужий до всього, що коло нього діялося.

— Слухайте ж далі, — продовжував оповідач. — 3 Ріо падре Таньо поїхав до Сантосу і там зробив те саме...

— Дивіться на нього! — здивувався Пенеда.

— Уперта бестія! — вихопилося з відтінком захоплення в Масієла Базана, але він пригадав собі присутність священика і зараз же затулив уста долонею.

— Гарно! — гірко зітхнув де Лара. — Отже в подяку за всі труди, за кров і самопосвяту для інтересів батьківщини маємо екскомунікацію? Гарно!

Ебано Перейра, видимо, тішився тим враженням, яке викликали його слова і на хвилину замовк. Потім заговорив знову:

— Не є так зле, ні, друзі мої. Населення Сантосу зуміло- оборонити себе проти такої несправедливости. Люди обложили колегію єзуїтів і загрозили смертю вікарієві, коли він не відкличе екскомунікації.

— Оце так! Оце по-моєму! — крикнув Пенеда. — І що? Відкликав?

— Ні, не відкликав, — відповів Ебано. — Але це привело до того, що люди розгромили колегію, вигнали дев'ятьох єзуїтів геть, а тоді вдалися до інших чернечих орденів. Справа стала зовсім небезпечною, і нарешті екскомунікацію таки відкликано. В Сантосі тепер, як у пустелі; весь клер розбігся і провінція лишилася без духовної опіки, але це скоро наладнається...

— А той падре Таньо? — спитав Крістімо Алвес.

— О, той — хитра лисиця! Вислизнув якось з міста, допав до покладу корабля і відплив до Буенос-Айресу.

— От шкода, що він до нас не заїхав! — засміявся Франціско де Сілва. — Ми б його тут... — Франціско зробив вигляд, ніби двома пальцями лівої руки підіймає когось за комір, і тоді, розмахнувши правою рукою, дзвінко стрільнув пальцями над уявним караним.

Всі присутні розреготалися.

— Дійсно, шкода, — згодився Пенеда. — Але, видно, преподобний отець Таньо стратив охоту до небезпечних забавок...

— Мої панове, — забрав голос грізний, густо зарослий бородою Фернандес де Олівейра, — мене тут усі знають, і, думаю, ніхто не посміє мені закинути, що я не шаную Церкви й духовенства. Але не зношу, коли преподобні отці втручаються у несвої справи. Сиділи б собі нищечком, молилися б Богу і навертали б дикунів на правдиву віру... Коли ж — ні! — і вони лізуть, куди їх не просять... Мало маємо клопотів з королівським урядом — то ще й отці нам перешкоджають, ще й Апостольська Столиця скрізь пальці мачає. І доки ми будемо це терпіти?

— Ну, — заперечив де Лара, — ми ще, хвалити Бога, тут у Паранаґві нічого особливого не терпимо. Але от що королівська столиця мусіла б більшу увагу звернути на оборону наших земель від усяких зайд — це правда. Он голляндці нам уже відколи спокою не дають, десять років сидять у Пернамбуко, і ніяк не можна їх звідти викурити... І ця нещаслива остання битва... Скажи нам, шляхотний приятелю,— звернувся він до Ебана, — як там насправді було?

— Це ти про маркіза де Маскараньяса? — спитав Ебано.

— Та про нього. Чи то правда, що він сидить у в’язниці?

— Правда: сидить у в’язниці й чекає суду. Обвинувачують його у злегковаженні своєї місії, у страті людей і виряду*.

— Та ви розказуйте від початку, шляхотний пане, — попросив Крістімо Алвес. — Ми ж тут у цій глушині ніколи нічого толком не знаємо.

— Ет, — махнув рукою Елеодоро, — тут навіть розказувати соромно! Ви знаєте, що маркіза де Маскараньяса прислали сюди з подвійною метою: викинути голляндців з Пернамбуко, а потім зайняти пост головного губернатора. Він мав з собою фльоту в числі 80 кораблів і біля 10.000 людей. І коли б маркіз був розумною людиною — він би відразу вдарив на Ресіфе і тим несподіваним наскоком голляндців вибив би. Але він, замість того, поїхав собі до Баії і взявся господарити. Хотілося йому, бачите, посмакувати усіми почестями і вигодами становища генерального губернатора. Поки він там собі одинадцять місяців бавився та розкошував, голляндці добре підготовилися й озброїлися. А тоді, коли де Маскараньяс врешті дістав охоту воювати — дали йому такого чосу, що з 67-ти кораблів і 8.000 людей після остаточної морської баталії лишилося півтори тисячі недобитків, що висадилися з трудом на побережжі Баії, та одна бригантина, на якій ясновельможний маркіз загнався аж на Азорські острови від страху. Щастя ще, що не забрав зі собою усього, що йому дали в столиці: все ж таки тринадцять кораблів і трохи залоги уціліло... За це маркіза поставили під суд і ув’язнили, але нам від того, звичайно, ні трохи не легше...

Ходором заходили від обурення високі груди шляхтичів, заблищали злі вогні в очах, з охриплих горлянок почали вириватися зневажливі вигуки на адресу невдалого маркіза:

— Півень самонадіяний!

— Білоручка нездалий!

— Королівський мазунчик!

— І він мав би бути тут генеральним губернатором?! Не було нікого ліпшого в короні?

— Хе-хе! — їдко засміявся Пенеда. — В короні уважають, що для нас ліпшого не треба... Наші землі — це ж смітник, куди збувають зі столиці всякі покидьки...

— Е-е, шановний пане, ви перебільшуєте, — запротестував Елеодоро. — Не можна сказати, що в Бразилію висилають самі покидьки. Часом висилають нам і дуже ділових людей. От хоч би й серед тих, що прибули з Маскараньясом, було багато справжніх героїв. На початку баталії наші били голляндців так, що аж мило було! Тільки пізніше вислід боротьби перерішили дуже несприятливі для нас, а вигідні для ворога, морські буревії. А наші люди гарно списалися — нема що казати.

Пенеда почервонів і надувся зі злости:

— Тим більша вина маркіза, коли він з такими відважними людьми програв битву! — вихрипів він. — Я просто божеволію, коли подумаю, що загинуло стільки війська, стільки кораблів і зброї, а у висліді голляндці святкують перемогу!

— Ну, вони сумно святкують, — якось багатозначно усміхнувся Ебано. — Наш віце-король — маркіз де Монталвон вислав у Ресіфе проти голляндців Генріка Діяса та Павла да Кунья з військом. Ті роблять з голляндцями остаточні порахунки: де лишень не пройдуть зі своїми відділами — лишаються самі згарища і трупи...

Перше, ніж присутні вспіли висловити свої міркування на подані вістки, з куточка, де сидів мовчазний фрей Жоакінь, розлягся болісний стогін.

— Боже, милостивий будь нам, грішним! — повним скорботи голосом обізвався священик. — «Згарища і трупи»! Які страшні речі оповідаєте ви, шляхетний пане!

Знаючи добре натуру свого капеляна, гості лишень мовчки перезирнулися між собою й поспускали очі, спешені* й похмурі. Але дон Елеодоро, здивований цим несподіваним втручанням, глянув на священика гордовито і глузливо відповів:

— А так, так, отченьку: згарища і трупи. Війна — це не жарт, і проти ворога ні кропило, ні проповіди не поможуть. Тут треба таки вогню й заліза!

— Мені здається, — тихо сказав фрей Жоакінь, — що насамперед скрізь і у всіх випадках треба пам’ятати науку Христову...

— Звичайно! — з іронією підхопив гість. — Треба полюбити ворогів своїх і подарувати, наприклад, голляндцям усе Пернамбуко, яке вони видерли нам, мов кусень з живого тіла. Так?

— Даремне ви глузуєте, шляхетний пане, — з гідністю і нескаламученим спокоєм відповів отець Жоакінь. — Щоб дарувати щось — треба мати на нього право власности. Не можна несвого ні дарувати, ні відбирати...

— Он як! — почервонів і розсердився зачеплений до живого дон Елеодоро. — Несвого, кажете?! Хто ж інший може назвати цю землю своєю, як не ми?

— Ті, у кого ми цю землю відібрали... — з чемною усмішкою на устах легко хитнув головою священик.

— Отче, ми відібрали цю землю у дикунства, варварства і канібалізму! — почав гарячитися дон Елеодоро. — Мій дід вісімдесят років тому назад обороняв цю землю від французів, мій батько народився тут, а в моїх жилах тече бразилійська кров!

Хоч дон Елеодоро старався говорити гордо — йому не вистачило відваги признатися, що та «бразилійська кров» є сумішшю крови португальської з індіянською. Це був драстичний пункт, до якого дон Елеодоро Ебано Перейра дуже неохоче торкався, особливо в колі чистокровної європейської шляхти.

— О, шляхотний пане, — зійшов на одверту іронію фрей Жоакінь, — ви висуваєте факти, проти яких неможливо сперечатися! Однак, дозволю собі спитати: в чиїх же інтересах діяв ваш достойний дід, вибираючись сюди на війну проти французів?

— Мій дід діяв в інтересах Бога, батьківщини і народу! — без надуми відрубав Елеодоро. — А тепер, шановний отче, дозвольте і мені спитати: хто ж ви такий і чиї інтереси бороните?

Священик підвівся, твердою ходою перейшов кімнату і став лице-в-лице з Елеодором.

— Я є чистокровним португальцем, мій пане! — викарбував величаво. — Я є одним з нащадків перших конкістадорів цього краю, який зі зневагою для Божого імени названо було чомусь «Землею Святого Хреста». Я народився і виховався в Португалії, я люблю свою вітчизну великою, незрадливою любов’ю. Але саме тому я вступив до лав Христових воїнів, щоб своєю працею, своєю посвятою, а, коли треба буде, то й кров’ю і життям, змити з неї ганьбу загарбництва. Я прийшов на цю землю для того, щоб у заміну за пограбоване добро, за невільництво й смерть, що їх принесли сюди мої предки, дати покривдженим якусь рекомпенсацію: служити словом Божої істини, проповіддю любови, добра і справедливости. Я хочу бодай трохи піднести з неслави честь мого народу і доказати на майбутнє, що ми не лишень брали й відбирали, але в заміну й давали щось. Тому я також можу сміливо сказати, що дію в інтересах Бога, батьківщини і народу! Чи вас вдоволяє моя відповідь, шляхетний пане?

Загнаний на слизьке, дон Елеодоро перебіг поглядом по обличчях присутніх, шукаючи допомоги, але даремне. Вся місцева шляхта респектувала і побоювалася отця Жоакіня, то ж тепер сиділа мовчки, з цікавістю прислухаючись до словесного поєдинку, що зав’язався між двома так сильними суперниками. Це був рідкий і незвичний випадок, якого ніхто не хотів псувати своїм втручанням.

Ебано Перейра, побачивши, що залишився зданим на власні сили, обтер спітніле чоло мережаним зарукавком і по надумі заговорив з удаваним патосом:

— Питаєте, шановний отче, чи мене вдоволяє ваша відповідь? Ні! Не знаю, чи ваше поступування милим є Богові, але бачу виразно, що ви готові діяти на шкоду інтересам батьківщини і народові. Хто любить батьківщину й нарід — той не може посуджувати заходів, скерованих на їхнє добро, на збереження їхніх володінь перед захланним ворогом!

— О, шановний пане, — перебив гостя священик, — не все є добром, що нам вигідне! На добро, як і на зло, є інша міра, встановлена вищими законами, але ми їх не хочемо узнавати. Так, наприклад, коли ми нападаємо на бідних інціян, відбираємо їхні споконвічні землі й добра — все в порядку; коли ж голляндці, чи, як було раніше, французи, відбирають відібране у нас — ми обурюємося і вважаємо це грабунком. І в першому випадку ми жорстоко караємо індіян за те, що боронять свою землю і свої права на волю, а в другому — стосуємо вогонь і залізо, боронячи те, що нам хотять відібрати. Якась канібальська логіка: коли я когось з’їм — це добре діло; коли мене хтось з’їсть — це гріх...

Хоч які дошкульні були слова отця Жоакіня, всі розсміялися і навіть з відтінком пихи в очах поглянули на дона Елеодора, мовляв: «Ось який наш фрей Жоакінь!» — але зараз же спільним фронтом заатакували священика. Суперечка розпалювалася, голоси підвищувалися, атмосфера ставала гарячішою, але фрей Жоакінь стояв непорушно на своєму, мов скеля, і відбивав кожний напад з нескаламу- ченим спокоєм і залізною логікою.

— Ми принесли сюди правдиву віру й цивілізацію! — гукали гості.

— Ми принесли сюди потоптання Божих законів і рабство! — парував аргумент фрей Жоакінь.

— Ми вирвемо край з дикунства й варварства!

— Але перше топимо його в крові й вогні!

— Дикуни також воювали між собою!

— Але їхні війни були іграшкою, і щойно ми їм покажемо, що означає зброя в руках цивілізованих варварів!

— Ми здвигнемо святий хрест над цією землею!

— Ми вже здвигнули хрест, але для того, щоб розіп’яти на ньому правду і любов до ближнього свого! — покрив своїм голосом загальний гамір священик. — Ми є більшими злочинцями, як жиди, бо ті не відали, що творять, а ми відаємо і діємо свідомо на користь диявола!

Господар дому встав і простягнув до гостей руки, запрошуючи до спокою.

— Дорогі сусіди й приятелі і ви, достойний отче! — заговорив він примирливо. — Не будемо сперечатися. Кожний з нас має по-своєму рацію. Наш загально шанований і загально люблений фрей Жоакінь говорить, як праведник, і як слуга Божий. А ми говоримо, як грішні люди і як господарі, які, перш усього, дбають за справи земні... Не можемо скрити, що ми і жорстокі й тверді й не часто заглядаємо до святого письма, щоб порівняти його приписи до наших вчинків. Але сподіваємося, що Бог простить нам багато за нашу працю і за те добро, яке чинимо отут на землі...

— Отче, — звернувся на цей раз дон Ґабрієль просто до священика, — воно не випадає хвалити себе, але подивіться самі: відколи я поселився тут, припинилися кровопролитні війни з племенами каріжо, багато дикунів приєдналося до Христової віри, на материку виросла нова оселя, поширюється площа управної землі, розвивається різне ремесло... Ми ніколи не жалуємо грошей на Церкву, ми підтримуємо бідних, ми приймаємо на роботу за плату, хоч можемо обійтися при допомозі самих рабів. Подумайте лишень, що було тут давніше? Пустеля, заселена дикунами! І чи ж справді ми не заслуговуємо на ліпшу назву, як злочинці, чи справді ми діємо лишень на користь диявола?

Очі гостей, приковані на хвилину з повною увагою до промовця, тепер усі разом звернулися до священика, питаючи: «І що ти тепер на це скажеш?»

— Шляхетний доне Ґабрієлю, — поважно відповів фрей Жоакінь, — я все був про вас найкращої думки, коли дивився на вас, як на господаря, керівника і рабовласника. Ви і працьовиті й справедливі й ставитеся до ваших рабів далеко краще, як інші. А ваші й вашої достойної пані дари па Церкву все були і є дуже щедрі. Однак, про що я вам уже нераз говорив, подумайте, шляхетний пане, над усіми вашими позірно добрими ділами і побачите, що вони в ґрунті своєму збудовані на злі й кривді інших. Ви зуміли заприязнитися з племенами каріжо, але для чого? Щоб вони без бою віддавали вам свої землі. Ви будуєте нове місто, але для чого? Щоб дати пристановище іншим наїзникам. Ви даєте щедрі дари на Церкву, але чиїми руками ці дари придбані? Руками рабів. Ви і ваша достойна пані добре ставитеся до рабів, але чому? Тому, що приспаний добрим ставленням раб скоріше забуває про свою неволю і старанніше працює на свого пана. Але чи вас переслідують докори совісти, що сам факт існування рабовласництва десь там у пралісах родить трагедії нападів на мирні оселі, кров, рани, пожежі, жах невільничих ринків і право для «добрих» і недобрих рабовласників купувати невільників і тримати їх так, як кому подобається? Адже сама назва «рабовласник»...

— Е-е-е, отче, це стара пісня! — скривлено перебив священика де Лара. Він був лихий і розчарований, що його примирлива промова дала такі сумні висліди. — Вічно те саме: «раби й рабовласники», «раби й рабовласники»! А що ж тут чоловік може зробити без рабів? Хтось же мусить працювати, чи ні?

— Мусить! — згодився священик. — Але не як раб і не для других. Хай кожний працює сам на себе і на своїй землі.

— Слухайте, отче, — почав нетерпеливитися дон Елеодоро, — ви вже бачили, як дикуни працюють на себе? Що вони зробили зі своєю батьківщиною за всі ті часи, відколи її заселюють? Згадайте євангельську притчу про закопаний талант... Бог дав індіянам багатющу, величезну землю — і що з того? Вони — ледарі, вони — плісінь на землі й своїм існуванням лишень ображають Бога, марнуючи його дари. Хай ми жорстокі, але ми — заслужена кара для ледачого дикуна. Його лишень батогом можна змусити підняти з землі те, що вона дає. І ми є тим Божим «батогом». Не хотіли індіяни підіймати для себе — хай працюють для інших! Бажають вони, чи ні — ми змушуємо їх батогом, вогнем і залізом до праці! Ми хочемо мати тут велику християнську державу, а не дикий праліс, населений поганами і людоїдами, і во ім’я цієї держави, во ім’я Христової віри діємо! Ціль оправдує середники*!

Виголосивши свою тираду, дон Елеодоро ще раз обтер чоло хустинкою і переможно глянув на священика, а потім, зустрівши прихильні погляди присутніх, вдоволено відкинувся на спинку стільця.

Фрей Жоакінь лишень усміхнувся і сумно кивнув головою:

— У ваших словах, шляхетний пане, знову багато правди, і я б признав вам навіть рацію, коли б не один історичний факт: згадайте собі, що інки мали зорганізовану державу зі старою культурою, а все ж це не врятувало їх перед еспанським погромом...

— Перепрошую, — підніс догори руку дон Елеодоро, — перепрошую! Я підкреслив: християнську державу! І ви перший, як священик, повинні були б тішитися, що з упадком імперії інків знищене ще одне поганське кубло. Еспанці принесли туди правдиву віру — і вже це одне оправдує завоювання імперії.

— Авжеж! — глумливо усміхнувся фрей Жоакінь. — «Побожний» Пізарро не знайшов іншої дороги, а почав «насаджування християнства» з грабунку імперської скарбниці... Пане, пане! Не кажіть ліпше нічого, бо і ви і я знаємо, чого пішли еспанці до інків і що вони там робили...

— Але що нас обходять в даному випадку еспанці?! — роздратовано обізвався Крістімо Алвес.

— Що обходять? — повернувся до нього священик. — Обходять остільки, що й еспанці й португальці й інші загарбники чужих земель завжди керуються тими самими цілями...

Елеодоро і де Лара порвалися з місць, щоб щось сказати, але фрей Жоакінь владно підняв руку і зупинив їх.

— Дозвольте мені скінчити, шляхетні панове! — промовив таким твердим голосом, якого ніяк не можна було сподіватися від цього непоказного чоловіка. — Дозвольте мені скінчити... Не дурім самі себе, мої панове, і не говорім слів, у які ніхто не вірить. Скажім собі щиро, що ми приїхали до цієї землі збагачуватися і що ми не перебираємо в засобах, які нас до збагачення ведуть. Нас нічого не обходить ні закон, ні державний устрій підбитого краю, ні віра його тубільців. Ми хочемо тут панувати і для цього бажання проливаємо ріки крови, зводячи на чужій землі порахунки з конкурентами. Коли б ми дійсно шанували чужі держави й чужу культуру — не громили б імперії інків. Коли б ми дійсно поставили собі за єдину мету — нести світло Христової віри дикунам — ми б знайшли для цього інший спосіб, а вже ні в якому разі не дозволили б бандейрантам руйнувати християнських осель, зорганізованих з такими труднощами і з такою самопосвятою місіонарями в пралісах...

Тут уже дон Елеодоро не витримав. Він підскочив на своєму місці й закричав:

— Що?! Єзуїтський орден захоплює величезні терени разом з тубільцями, закладає власні міста, видає власні закони, б’є свої власні гроші й поза нашими плечима творить собі окрему державу, а ми...

— Перепрошую, — зупинив його священик, — перепрошую... Ви самі, шляхетний пане, щойно сказали, що хочете бачити тут, замість пралісу, християнську, — ви підкреслили, — християнську державу!

— Державу — так! Але не з отцями єзуїтами на чолі!

Здавалося, що дона Елеодора вхоплять спазми, так розпучливо він протестував, натомість, фрей Жоакінь видавався самим втіленням спокою й самовпевнености.

— А чому ж би й не з отцями єзуїтами? — поцікавився він. — Чень* же отці єзуїти показалися прекрасними організаторами, у всякому разі, далеко ліпшими, як більшість губернаторів...

— О, так! — підхопив дон Елеодоро. — Вони прекрасні організатори, що й говорити, але у висліді їхніх старань португальці змушені будуть знову сісти на межі Олександрійської Лінії...

— Я бачу, шляхетний пане, що ви більший португалець, ніж я... — сказав отець Жоакінь сумно і глумливо. — Але одне мене дивує у вашому патріотизмі: Португалія, сама невдоволена приєднанням до еспанської корони, одночасно намагається уярмити інші землі й інші народи. Знову у нас вилазить канібальська логіка: коли нас позбавляють державної незалежности — це погано, але коли ми відбираємо індіянам не лишень незалежність, а й їхні землі й їхню свободу,    це добре, бо «ціль оправдує середники». Ви тут дуже сперечаєтеся над правами володіння цією землею, але чому з вас ніхто не спитає місцевого населення, хто йому миліший?

— Наймиліші отці єзуїти, звичайно... — ущіпливо відповів Пенеда.

— Так! — категорично підтвердив отець Жоакінь. — Єзуїти!

— Але яким правом мали би тут панувати єзуїти?! — скрикнув украй роздражнений дон Елеодоро.

— Не панувати, а будувати державу, мої панове! — поправив священик. — Місцеве населення вірить єзуїтам і шанує їх, а це вже і є підвалиною права місіонарів. Окрім того, чи ж єзуїти працюють менше, ніж колонізатори? Чи менше віддали прислуг краєві, ніж найвидатніші воїни? Чи ж вони не ризикують життям кожної хвилини ще більше, ніж ті, що підбивають землю зброєю? Мої панове, наша розмова занадто довго триває і навряд, чи дасть плодотворні висліди. Але на кінець хочу вам сказати таке: шкода, яку зробили бандейранти, поруйнувавши єзуїтські редути, буде щойно оцінена через кілька століть. Хто б не став власником центральних та західніх околиць Бразилії — ці володіння ще довго стоятимуть пусткою. Ніяка сила не зможе заселити ті терени, де тубільне населення виловлене, вирізане, або розігнане на всі чотири сторони... Ви сказали, доне Елеодоро, що індіяни є лишень плісінню. Тепер пожежі знищили й плісінь, а безлюдний праліс перетворився в пустелю, випалену сонцем, і вже нема кого змусити працювати для неї. Не поможуть більше ні канчук, ні вогонь, ні залізо. Тіштеся ж, що, хоч і ви не будете мати з неї користи, але не будуть її мати ні еспанці, ні єзуїти, ні індіяни! Розумна засада: ні мені, ні вам! Коли б же ми нашою злобою і нашою жадобою не були такі засліплені, а постаралися оком будівничих подивитися в майбутнє, — ми б усіми силами підперли б шляхетні зусилля місіонарів. Тоді єзуїтські редути з часом виросли б у великі міста, де процвітав би промисел, торгівля, мистецтво й віра Христова. Природні багатства землі рікою полились би у всі частини світу, але не як пограбоване добро, а добро, чесно виміняне за продукти інших земель. Було б добре і одним і другим.

— Особливо було б добре отцям єзуїтам, ні? — хитро підморгнув Пенеда.

— А що отцям єзуїтам потрібно? — стрепенувся священик. — Вони ж не мають ні родин, ні дітей, яким треба будувати палаци, чи задовольняти їхні всякі примхи. Їм не треба ні слуг, ні грошей на забави, ні на пишні одяги. Вони не є марнотратцями, як ви, мої панове. Вони є ліпші організатори й господарі, як колонізатори. Два священики-місіонарі уміють рядити без канчуків і зброї тисячами диких індіян. А ви? Вам на два десятки рабів треба тримати п’ятеро наємних наглядачів. Хто з вас може похвалитися такими надбаннями скарбів матеріальних, як єзуїти? Ніхто! А як і є у кого маєток, то для кого він приносить користь? Для вас самих! Єзуїтське ж майно є власністю Церкви, держави — того самого народу. І тому руйнація єзуїтських редутів є злочином не лишень з погляду християнської моралі, а й з погляду здорового державного глузду. І ви, рабовласники, є співучасниками і натхненниками того злочину!

— Ви собі співайте, превелебний отче, своєї, а ми знаємо своє, — відсапнув Пенеда. — Не лишень ми, а вже й самі еспанці побачили небезпеку єзуїтської сили. І вони вже беруться до ліквідації редутів.

— Це є лишень підтвердженням моїх слів, пане, що всі загарбники чужих земель керуються тими самими інтересами. Слава Ісусу Христу!

Фрей Жоакінь зробив загальний уклін і, не чекаючи ні на яку відповідь, тихо вийшов за двері.

Гості лишилися якийсь час сидіти мовчки, а тоді глянули один на другого і, мов на команду, розреготалися усі разом.

— Ну й задав же нам чосу цей смиренний, зморщений єзуїт! — вигукнув весело Елеодоро. — І ви не боїтеся тримати його у себе? Та він вам усіх рабів збунтує!

— Е, ні! — заперечив де Лара. — Нема страху. Він нам читає одні проповіди, рабам — інші, і всі з нього вдоволені.

— Що ж він говорить рабам? — поцікавився Елеодоро.

— Та от, обіцяє за всі терпіння на цьому світі — винагороди в царстві небесному...

— Ой, бережіться! — остережливо підняв палець угору Елеодоро. — Часом по таких розмовах раби тратять терплячку чекати до царства небесного...

— Ні, ні! — усміхнувся де Лара. — Фрей Жоакінь має щодо рабських бунтів свою окрему теорію. Але лишім це. Говори ще щось нового.

Та однак, з огляду на пізній час, гості почали підводитись з місць і прощатися.

— Поговоримо іншим разом, — пояснювали вони. — Шляхетний сеньор Елеодоро ще повинен погостювати у нас на березі. Подивиться на наше нове місто, побачить, яку нову господу будує собі наш приятель — дон Ґабрієль... Просимо!

І лишень тоді, коли де Лара й Ебано Перейра лишилися самі у світлиці, на порозі з’явилася господиня дому — шляхетна сеньора дона Ізабела де Лара.

Це була молода ще жінка у віці за тридцятку, зі спокійно-величавою поставою, з надзвичайно гарним обличчям і темними великими очима, скромно спущеними вділ. Коронкова намітка, пришпилена дорогими аграфами до високої зачіски, спадала їй на плечі, а штивна сіра сукня з твердого шовку шуршала і хрускотіла при кожному русі господині.

Побачивши господиню, дон Елеодоро відразу схопився на рівні ноги й схилився в глибокому уклоні.

— Тисяча перепрошень, шляхетна доно Ізабело! — вигукнув він скорботним голосом. — Ми тут стільки накричали й насварилися, що напевне зовсім розстроїли тендітні нерви шляхетної сеньори і прогнали сон з її повік.

Дона Ізабела усміхнулася:

— О, шляхетний доне Елеодоро, нерви наших жінок зовсім не є такі тендітні й звикли до гірших криків. А спати я ще й не збиралася перед вечерею. Зараз велю подавати...

— О, шляхетна сеньоро! — вдруге вклонився гість. — Ми направду були вже цілком уконтентовані підвечірком, і мене просто совість загризає, коли подумаю, що я своєю візитою завдаю стільки клопотів шляхетній сеньорі...

— Але ж звідки, доне Елеодоро! Гість у домі — для пас велике свято, а ще й такий достойний гість, як дон Елеодоро... Боюся лишень, чи така незугарна господиня, як я, потрапить догодити своїми простацькими стравами такому значному панові...

— О, доно Ізабело! — аж руки заломив гість. — Смію запевнити шляхетну сеньйору, що я за все своє життя не їв нічого смачнішого! Але, на жаль, свідомість того, що шляхетна сеньора мусить трудитися і клопотатися, додала до них деякого присмаку гіркоти...

— На милість Божу! — гучно засміявся де Лара. — Слухаючи цих вишуканих люб’язностей, я забуваю, що знаходжуся в дикому краю, і готов подумати, що перебуваю десь у Толедо... Доно Ізабело, моя найдорожча дружино, відкладіть свій страх на пізніше і веліть подавати вечерю, а ми ось її спробуємо і переконаємося, чи вона має присмак гіркоти, чи ні. Думаю, що ні, хіба би куховарка зазівалася і припалила м’ясо...

У світлицю увійшло дві рабині-муринки, вбрані однаково у вузькі смугасті червоно-білі туніки і, побризкуючи тяжкими мідними кільцями на руках і ногах, заходилися прибирати зі столу. А за ними нечутно прослизнула може дев’ятирічна дівчинка, чорнява, як жучок, вбрана в білі шовки й мережива, з золотими бранзолетами на обидвох ручках і рубіновими сережками у вушках. Вона стрелила на гостя лукавими веселими очима і соромливо заховалася за спину дони Ізабели.

Дон Елеодоро здивувався вкрай.

— Що це?! — спитав, не скриваючи захоплення. — Звідки впала ця прекрасна зірка у вашу оселю?

— Хіба не пізнаєте? — вдоволено усміхнулася дона Ізабела. — Це ж та сама моя похресниця ще з Кананеї? Пам’ятаєте?

— Ах, це та сама донька рабів, яку шляхетна сеньйора врятувала від варварської смерти? Де ж би я її пізнав! Що за чудова дівчинка з неї виросла!

— Не хваліть, не хваліть цієї дикунки, — сміялася дона Ізабела. — Вона — дуже уперта й вередлива... Жарі, вилізь но там з-поза моїх плечей і покажись панові!

Але дівчинка ще далі заховалася за широкі фалди господининої сукні й звідти стригла настороженими чорними оченятами, з яких визирала цікавість і вроджена кокетерія майбутньої жінки.

— Жарі, ти чуєш, що я кажу?! — повторила дона Ізабела.

— Лишіть її, шляхетна сеньйоро, — озвався гість. — Соромливість — найкраща ознака молодої дівчини...

— О! — вигукнув де Лара. — «Соромливість!» Якраз вгадав! Це звірятко зовсім не належить до соромливих, але хитре з біса... Жарі, ступай сюди!

На цей наказ, вйданий твердим тоном, дівчина зараз же залишила свій сховок, підійшла до дона Ґабрієля та вклонилася.

— Ну, — взяв її за руку де Лара, — кажи, чи ти є хитра?

— Так, пане, — покірно відповіла дитина, граючи веселим поглядом з-під опущених повік.

— І вперта?

— Так, пане...

— І вередлива?

— Так, пане...

— Гарно! А тепер скажи он тому сеньйорові, як ти називаєшся.

Дівчинка повернулася до Елеодора й сміливо сказала:

— Я називаюся Жануарія, шляхетний сеньйоре.

— Добре! — похвалив де Лара. — Тепер іще скажи, хто ти є?

— Я є похресницею шляхетної сеньйори — донни Ізабели Ґабрієль де Лара, — відповіла дівчинка, ніби завчену лекцію.

— Ось, який у неї титул! — підморгнув де Лара до Елеодора, а потім знову звернувся до Жануарії: — А чому це ви досі не спите, сеньйоріто Жануаріє — похреснице шляхетної дони Ізабели Ґабрієль де Лара?

— Бо я слухала, про що говорили гості, шляхетний пане...

— Ти підслухувала?! — суворо зморщив брови господар, але видно було, що його суворість удавана, і Жануарія не злякалася.

— Було дуже цікаво! — сплеснула вона ручками і засміялася. — Всі-всі сперечалися з отцем Жоакінем, а отець Жоакінь сварився. Отець Жоакінь завжди жалує рабів, але я не хотіла би бути рабинею.

— А чим би ти хотіла бути? — спитав зацікавлений Елеодоро.

— Я буду шляхетною панею, — гордо відповіла дівчинка. — Рабам погано живеться, вони не мають гарних домів, гарної одежі, їх б’ють, коли вони не хотять працювати, і продають... Бути рабинею — дуже погано.

— Але зате рабам на тому світі буде добре, хіба отець Жоакінь не казав? — жартівливо продовжував розмову Елеодоро, переглядаючись багатозначно з господарем.

— Так, казав, — хитнула головою Жануарія. — Завжди каже... Але я жалуватиму рабів, як моя мадриня3, даватиму їм завжди стару одежу й солодощі на свята. Потім пожертвую багато золота на Церкву, а за це Бог мене також возьме на небо. І буде мені добре на землі й на небі...

Чоловіки голосно розсміялися, але дона Ізабела обурилася.

— Жарі! — прикрикнула вона. — Що це за глупі розмови?! Перестань зараз же, або я тебе відішлю геть! Піди ліпше до кухні й скажи Барбарі й Саломеї, щоб уже подавали...

Дівчинка змішалася, ображено закопилила губку і поспішила вийти. Дон Елеодоро проти волі замилувався її зграбними рухами і стрункою, прудкою фігуркою, що пропливла безшумно через кімнату і прослизнула, мов тінь, крізь тяжку котару на дверях, не змусивши її навіть колихнутися.

Дона Ізабела з виглядом, вкрай невдоволеним, почала нервово поправляти щось на столі, строго нахмуривши брови.

— О, моя шановна пані вже загнівалася! — трохи зніяковівши заговорив де Лара.

— Доне Ґабрієль, мій достойний муже, — так само строго обізвалася господиня, — я уважаю, що говорити на цю тему тепер не випадає...

— Чому? Дон Елеодоро — мій найближчий приятель і в даному випадку нема нічого аж такого поганого, щоб робити з нього секрети...

Гість сидів ні в сих, ні в тих і запитливо поглядав то на дона Ґабрієля, то на його дружину, відчуваючи підсвідомо й свою провину в напняттю, що виникло між подружжям.

— Бачиш, приятелю, — став пояснювати де Лара, — ми обоє дуже прив’язані до цієї малої індіяночки...

— Але прив’язаність не сміє бути підставою, щоб псувати дитину... — вставила дона Ізабела.

— А хто ж її більше псує, доно Ізабело?! — живіше заговорив де Лара. — Я лишень на кожному кроці привчаю Жануарію визнавати свої недоліки, а ви, моя достойна пані, робите з неї забавку для себе. Виховуєте її, як шляхетну панну, навіть грамоти вчите. Ну, скажи, — звернувся він до Елеодора, — навіщо індіянці грамота, коли майже поголовно всі наші сусідки не вміють ні читати, ні писати? Та то ж таки жінки зі шляхоцьких родин!

— Що ж робити, пане мій? — терпко кинула дона Ізабела. — Мушу я чимсь своє життя заповнити, чи ні?

Де Лара сприйняв слова дружини, як докір, і похнюпився. Любив жінку дуже і нераз відчував докори сумління, що не міг дати їй веселішого життя. Взяв її майже ще дитиною з доброї родини, в якій дівчина не знала ні журби, ні тяжкої праці. А що дав їй? Самотнє життя в дикому краю. Дона Ізабела подарувала йому четверо синів. Але що з того? Двоє старшеньких мусів віддати далеко з дому до шкіл, двоє молодших померло, сам Ґабрієль працював цілими днями і рідко коли бачив дружину. А вона сумувала в порожній хаті.

— Коли б хоч вітчим погодився віддати нам на виховання Анну-Марію. — тремтячим від болю голосом заговорила далі дона Ізабела, — то мені було б веселіше. Та й вітчимові — навіщо донька, коли він одружився вдруге і має сина? А дитині ліпше було б у нас, як при мачусі: все ж таки я їй сестра, а Ґабрієль — хресний батько.

— Навіщо донька? Та на те, щоб не випускати з рук маєтку покійної жінки! — сердито буркнув де Лара. — Ох, не зношу я, грішний, німців! Дивуюся навіть, як це ваша мама, доно Ізабело, зважилася на такий нерозумний крок! Вдовувала стільки літ, а потім вийшла заміж, ніби лишень для того, щоб, давши світло ще одній дитині, померти... Коли б не те одруження — жила б собі наша достойна мати й досі, і вам, моя дорога дружино, не було б так сумно...

— До речі, — вмішався в розмову гість, бажаючи звести її в іншу сторону, — я довідався мимоходом, що ваш вітчим, шановна доно Ізабело, збирається виїжджати до Европи.

— О! — злякано зойкнула жінка. — І забирає Анну-Марію з собою?

— Думаю. Він казав, що хоче дати дітям европейське виховання, а особливо дбає про сеньйоріту Анну-Марію...

Увійшли ті самі рабині-муринки з паруючими полумисками вечері, й розмова увірвалася.

— А де Жарі? — спитала дона Івабела.

— Жарі сказала, що не буде вечеряти і йде спати, — відповіла рабиня.

— Бач, характер показує! — підсміхнувся дон Ґабрієль. — Образилася!

— Мушу просити вашого ласкавого пробачення, шляхетна доно Ізабело, і тебе, дорогий приятелю, — зробив скорботну міну Елеодоро. — Мені невимовно прикро, що своєю недоречною розмовою з вашою похресницею я привів до цього неприємного конфлікту...

— Але де там! — махнув рукою де Лара. — Наша Жарі ображається на кожному кроці й не респектує нікого...

— Шляхетна сеньйоро... Донно Ізабело... — зашепотіла на порозі ще одна рабиня. — Там в сензалі... Сабія...

Господиня зараз же встала, перепросила гостя й спішною ходою вийшла.

Де Лара лишень багатозначно крекнув і сказав:

— Бачу, що ми будемо вечеряти лишень удвох. Ну, та воно часом і ліпше... Бери, приятелю, що тобі подобається, призволяйся... А ви, — звернувся він до рабинь, — лишіть нас самих. Коли треба буде чого — покличемо. Тепер ідіть там до пані, може будете їй потрібні...

Муринки, віддавши уклони, вийшли, і приятелі лишилися самі.

Вечеря була багата і смачно приготована. Складалася вона з кількох видів печеного і смаженого м’яса, риби з різними підливами, до яких подавалася прирум’янена на товщі мандьокова мука, коріння айпі й солодка картопля. Були тут також смажені в меді банани, солоджений, спечений зі шкіркою гарбуз і напої з різних овочів.

Приятелі спочатку їли мовчки, але згодом дон Елеодоро обізвався:

— Здається, що твоя шановна пані, приятелю, є дуже перечулена на пункті своєї похресниці...

— Ох, приятелю, з цією похресницею ми будемо мати ще багато клопоту! — зітхнув Ґабрієль.

— Чому? Дівчинка премила і добре вихована.

— Та в тому то й річ, що задобре вихована, а це ледве чи розумно. Бо, бачиш, поки вона в нас — усе добре. Але вона не наша, а Анни-Марії.

— Як це?! — здивувався Елеодоро. — Жануарія — рабиня?

— Рабиня, — потакнув головою де Лара. — Воно трохи глупо вийшло, але тепер — пропало... Бачиш, коли ми ще були в Кананеї, вітчим дони Ізабели привіз Анну-Марію до нас. Пам’ятаєш ту страшну пошесть, що косила людей, мов траву? Так, отже, це було в часи пошести. В Кананнеї тоді майже всі діти вимерли, і лишень чудо Боже спасло нам від смерти Антонія, Анну-Марію й Жануарію. Були хворі всі троє, але якось вижили. Анні-Марії було тоді три роки, а Жануарії — рік. Після хвороби діти, сам знаєш, страшно вередливі, а наша Анна-Марія вередувала за трьох. Тоді воно й сталося... Анна-Марія, як вчепилася, — просто дихати нікому не давала, — все кричала й плакала, що хоче мати свою власну рабиню, і то не кого іншого, лишень Жануарію. Ми їй дарували двох, трьох інших дівчат, а вона — ні й ні! «Я хочу маленьку рабиню! Хочу маленьку рабиню! Я хочу Жарі!» — і ногами тупає, заходиться, аж синіє. Що ж було робити? Не допустити ж, щоб дитина другий раз розхорувалася, — ми й погодилися. Словом поручили, що віддаємо їй Жануарію... Покищо — нічого, Жарі у нас і виховується, як власна дитина. Але як воно буде, коли Анна- Марія упімнеться за неї? Добре, як схоче її звільнити. А як не схоче? Прикро буде дівчині призвичаюватися до становища рабині. Тому я все кажу дружині, що вона не виховує Жануарії, як слід. Ліпше би було її змалечку трактувати, як рабиню. Ну, там, звичайно, не без того, щоб дати якісь привілеї, як похресниці, але тримати на місці. Пізніше, коли б навіть Анна-Марія задумала її звільнити, то легше було б Жануарії звикнути до становища вільної, ніж зі становища вільної і пестійки звикати до становища рабині.

Дон Ґабрієль сьогодні був у виїмковому настрої. Йому хотілося говорити й звірятися з думок, які роками дрімали в душі, приспані й заховані навіть від дружини.

— А як там твої хлопці? Здорові?

— Дякую, — відповів вдоволено Елеодоро. — Здорові й ростуть, як з води.

— Це добре. А ти не думаєш оженитися знову?

— Ні, приятелю, не думаю. Для чого мені жінка? — гість мало-мало не сказав: «Щоб сумувала в самотности, як твоя?», але втримався і натомість додав: — Я ж майже ніколи вдома не буваю, все їжджу з одного кінця в другий, як кочівник. Де мені женитися!

— Ну, все ж... Жінка б тобі хлопців доглянула...

— О, мої хлопці вже не потребують материнського догляду! — засміявся Елеодоро. — Та й мачуха тепер не дала б з ними ради — звикли до самостійности.

— Гм... Воно, правду сказавши, мачуха все є мачуха... От і я нераз думаю, чи там мою Анну-Марію мачуха не кривдить? Жаль мені похресниці... Ми з дружиною так були звикли до неї, ніби вона була нашою донькою... І... Ти не смійся з мене, приятелю, коли я тобі щось скажу... Бачиш, всі батьки завжди гордяться синами. А мені й доні Ізабелі так дуже хотілося мати доньку — і не судилося... Хлопці, як хлопці: вони все твердіші й не здібні до сентименту. А от дівчатка — що іншого. Нераз, — віриш? — не знати що віддав би, щоб тільки така маленька ніжна дитинка влізла на коліна, обняла за шию, поцілувала, пощебетала, як робила колись Анна-Марія... Бракує цього мені в нашому шорсткому життю... Ти хоч бачив Анну-Марію? Яка вона там?

— Бачив рік тому. Обіцяє перетворитися в пречудну перлину краси й чеснот...

— Ну, це вже ти, приятелю, говориш, як в європейському сальоні! Чесноти виховуються, а я сумніваюся, чи її батько — німець зможе такі чесноти виховати... Ех, і чому б йому не віддати дитини нам?! Моя дона Ізабела стала б їй і за матір і за сестру...

Де Лара ще довго оповідав про Анну-Марію й про Жануарію, поки не зауважив, що гостя ця розмова починає нудити.

— Але що це я?! — схаменувся він і зніяковів. — Плету тобі всякі нісенітніці, як жінка. Оповідай ліпше щось. Які ще новини в світі?

— Новини? — зрадів гість, що врешті зможе перейти до теми, яка його найбільше цікавила. — Новини є, але не знаю, чи вони будуть до смаку фідальґові еспанського роду...

— Це ти про мене?

— Егеж...

— Ех, приятелю мій, — з досадою потер потилицю Ґабрієль, — з мене такий самий еспанець, як з тебе португалець. І ти, і я народилися на новій землі, й нас нічого не в’яже з батьківщинами наших предків, крім прикрої залежности.

— Це правда, — згодився Перейра. — Мій дід, вибираючись до Бразилії на війну проти французів, напевно відчував і думав зовсім не так, як я...

— А, бачиш! Ну, про яку ж це ти новину згадував?

— Можу сказати, але довірочно, розумієш?

— Гаразд, кажи...

— Отже, бачиш, друже, дуже можливо, що саме в цей момент, коли ми тут сидимо і говоримо, в Европі рішаються великі події: Португалія домагається незалежности і стоїть напередодні спроби — вирватися з-під еспанської корони.

Ґабрієль де Лара більше зацікавився, як здивувався, чи втішився.

— Так? — спитав живо. — І хто ж є кандидатом на престол?

— Дюк Жвон Браганса, коли Бог поможе. Він тішиться великими симпатіями і є дуже політичною та розумною людиною. А ти що скажеш на це?

— Що скажу? — перепитав дуже поважно господар. — Скажу, що з того може для нас вийти велике лихо.

— Для Еспанії, хочеш сказати?

— Ні, для нас, бразилійців. Нам досі було однаково, від кого залежати: від Еспанії, чи від Португалії. За цих шістдесять років, відколи вони обидві були об’єднані, ми мали принаймі такий-сякий спокій з кордонами. Але що буде, коли обидві розділені держави почнуть ділити свої заокеанські володіння?

— А ти вже й боїшся? — підморгнув дон Елеодоро.

— Боюся, — щиро признався Ґабрієль. — Адже сиджу на самій межі Тордезільського трактату. Дуже невдячне і непевне місце...

— Доведеться тобі рішатися, — добродушно закпив Перейра, — і, або посунутися на захід, коли ти за Еспанією, або пересунутися на схід і розташуватися просто на воді, коли ти за Португалією...

— До сто чортів! Посунутися, кажеш? — роздратовано гукнув де Лара. — Я звідси не посунуся ні кроку — хай би там від того мала Еспанія, чи Португалія, чи вони обидві разом, провалитися в пекло! Я шість років тут живу, вкладаю силу і піт в цей клаптик землі, привик до неї, полюбив її, придбав уже сякий-такий маєток і став на ноги. А тепер знову позбуватися того всього тільки через те, що хтось там десь там хоче відділятися від якоїсь корони?! Ну, ні! Ні! Пазурями й зубами буду боронитися, але звідси себе зіпхнути не дам!

— Ну, гаразд! — якимсь дивним голосом обізвався Елеодоро, і, хоч на устах його лежала жартівлива усмішка, — зіниці зробилися подібними до кінчиків стріл, готових зірватися з тятиви лука. — Гаразд... Але, на випадок розділу тутейших земель, незалежно від твого бажання, твій маєток або буде перерізаний кордоном, або в цілости приєднаний під владу якоїсь корони. Котру вибираєш?

— Бразилійську! — їдким шепотом відповів де Лара і лихо засвітив очима.

— Та ну, не жартуй! — аж кинувся Елеодоро. — Я поважно питаю: за ким потягнеш руку: за Еспанією, чи Португалією?

Дон Ґабрієль відсунув тарілку, поклав лікті на стіл і, сплівши до хрускоту пальці, сперся на них підборіддям. Мовчав добру хвилину, і нарешті заговорив:

— Коли доводиться вибирати між двома злами, то мудрість каже вибирати менше. Тому я вже волію Португалію, ніж Еспанію, хоч, може, кости моїх предків обернуться від обурення в гробах. Але, повторюю, найкраще було би для нас не залежати ні від кого...

Видно було, що з душі гостя звалився великий тягар, бо напняття зникло в його очах, а лице роз’яснілося усмішкою.

— Значить, можемо числити на тебе, приятелю? — спитав він. — Тоді дай руку! Гаразд! А те, про що ти говориш, колись прийде само собою... Тепер ще зарано, абсолютно зарано...

Погодження викликало в приятелів добрий гумор і додало апетиту, а розмова поточилася ще живіше. Врешті, коли вже ні один, ні другий не могли більше нічого з’їсти, Ебано Перейра зачепив ще одне питання, яке було чи не найголовнішою метою його приїзду:

— Скажи мені, приятелю, скільки правди в тих фантастичних поголосках про поклади золота біля Паранаґви?

Ґабрієль здвигнув плечима:

— Дивні речі питаєш, Елеодоро! «Фантастичних поголосках»... Здається, що правда перевищить усі фантазії...

— Так?!

— А так, так. Тут люди вже більше, як півстоліття, золото здобувають, а ти говориш про поголоски.

— Бо уряд нічого толком в тій справі не знає, хоч ніби всі розшуки ведуться від його імени.

— Наш уряд взагалі нічого не знає, — нахмурився Ґабрієль, — а люди не спішать його повідомляти — нема дурних! Якщо хто і знайде щось, то тримає в таємниці й використовує сам.

— Ти також?

— Я — ні. Я, хоч і не тягну за європейською короною, але злодієм не вродився й обкрадати держави, яка б вона не була, не хочу. Дивись, що я тобі покажу...

Господар встав, зняв з полиці невеличку мищину* і подав її гостеві. У мищині Елеодоро побачив пригоршню білого піску, серед якого рясно блищали золоті іскорки.

— Звідки це? — спитав.

— Та з нашої ж річки. Але це — дурничка. От в околицях річок Рібейри й Ассунґві шукачі познаходили де-що більше...

— І миють?

— Та, звичайно, миють. Хто ж їм заборонить? Самородки знаходять, діяманти — і все до власної кишені ховають.

— Злодійство! — обурився Елеодоро. — Але ми це припинимо! Слухай сюди, Ґабрієлю: я ношуся з думкою про засновання Дистрикту Копалень на південну Бразилію, розумієш? Держава врешті мусить взяти у свої руки всі поклади і покласти край грабіжницькій експлуатації. Я все був високої думки про твою честь і адміністративний хист, а тепер, коли знаю, що ти наш, — хочу тобі запропонувати увійти до адміністрації такого Дистрикту. Що ти на це?

— Я з охотою!

— Добре... Але, насамперед, мусиш пред’явити речові докази, що такий Дистрикт матиме за чим шукати і що його засновання має підстави. Починай справу на свій кошт. Коли треба буде — моя кишеня до твоєї диспозиції, але золотий пісок і самородки повинні бути знайдені! Розумієш? Пізніше уряд нам зверне всі видатки і дасть всяку допомогу для організації копалень. Крім того, тобі буде забезпечена стала і добре платна посада в Дистрикті. Згода?

Замість відповіди, де Лара міцно потиснув руку приятеля.

— Дякую, — сказав. — Я й сам давно хотів звернути увагу уряду бодай на охорону покладів. Адже по лісах волочиться маса всяких зайд з цілого світу, риється собі в землі, бовтається по ріках, входить у приязні взаємини з дикунами, і ті їм за різного роду сміття показують всі родовища, ще й помагають здобувати. А уряд і пальцем не кивне, чекаючи на готове. Чорти взяли б таку господарку!

До світлиці увійшла господиня. Де Лара, здається, миттю забувши про всі поважні справи, прилип до дружини запитливим поглядом. Дона Ізабела не сказала нічого, але по її сумному обличчі, по спущених очах і по стиснутих строго устах можна було вичитати все те, чого вона не висловила вголос. Дон Ґабрієль тільки нахмурився і зітхнув.

— Ну, що ж! — сказав, адресуючись не то до гостя, не то дружини. — Нічого не вдієш... Пізня пора вже... Підемо хіба на спочинок...

... Ніжна жалібниця-ніч вступила на свій дижур*. Вона затягнула темну запону над західнім краєм неба, засвітила в небі каганці, поприкладала цілющі масті до кривавих ран і позагортала їх синіми завоями. Тоді поклала палець на блакитні свої уста і наказала спокій. І хвора Земля заспокоїлася, забувши на кілька годин про чвари, злобу і роздори, про змаг ворожих сил на своїх грудях, про вогонь і залізо, що палили і роздирали її тіло, про ріки сліз і крови, що всякали в її нутро, про міжусобиці серед рідних дітей, про жах грабунків і невільництва, що перекочувались з краю в край. Яскраво горів у небі Південний Хрест, а під ним, трівожно приплющивши повіки, дрімала країна, яку зі зневагою для Божого імени названо було чомусь «Землею Святого Хреста»...

В сензалі

До пізньої ночі світилося в панському будинку, де господар обговорював з гостем поважні справи, до пізньої ночі бігала й метушилася хатня служба, а тим часом в сензалі відбулася чергова драма: Сабія знову породила мертвого хлопчика. Четвертого хлопчика і четвертого мертвонародженого!

Нещаслива мати лежить на м’яко вимощеній і чисто засланій постелі, дивиться в темінь і безперестанку ковтає холодні сльози. В ногах її ледве мріє постать зажуреного Пірауни, що сидить, закаменівши з горя, і лишень час-до-часу подасть ознаки життя важким зітханням. І Сабії й Пірауні байдужі справи, які цікавлять панів, вони нічого не знають про нещасливий бій маркіза де Маскараньяса, про жорстоку боротьбу в Пернабуко, про державні монополії на найважливіші галузі торгівлі й промислу, про бажання Португалії відділитися від еспанської корони й про пляни засновання Копальняного Дистрикту, — вони взагалі не уявляють собі, що поза їхнім нещастям існує ще щось. Вони і не догадуються, який тісний зв’язок має їхнє горе з тими подіями, що їх так Жоакінем*. Ні, вони навіть не догадуються...

Потомлені цілоденною працею на плантаціях, чи на будові, раби сплять тяжким сном. Дехто хропе, дехто кидається увісні, стогне й скрегоче зубами. Вони також не можуть нічим допомогти нещасливим батькам. От, як звичайно, посиділи трохи біля Сабії, похитали головами, пожурилися і розійшлися по своїх кутках. Дона Ізабела також, обдарувавши породіллю новим шовковим шалем та разком скляного намиста, щоб бодай трохи потішити пригноблену рабиню, наговорила багато співчутливих слів, порадила більше просити Бога про ласку, висловила надію, що Сабія таки колись дочекається живого сина, навіть заплакала щирими сльозами і, ласкаво погладивши хвору по обличчі, відійшла. Сабія й Пірауна лишилися самі зі своїм болем. Тільки він один не відступав від них і стояв десь поблизу, невидимий, як вірний сторож на чатах.

— Чому не спиш, Пірауно? — слабим голосом питає Сабія. — Ти змучений, а завтра рано треба йти до праці. Лягай!

Пірауна мовчить і не рухається.

— Лягай, Пірауно, не сиди отак...

Застогнав тихо, як смертельно зранений звір, але не відповів. І Сабія більше не питає нічого і нічого не каже. Думки її повертаються в минуле, а з нього один по одному так яскраво виринають всі п’ять пам’ятних подій її материнства...

Її перший син народився майже дванадцять років тому назад на згарищах спаленого редуту св. Антонія. Сабія й Пірауна походили з одного роду племени ґварані, що мало славу найбільш войовничого серед індіян4, але після того, як їхня оселя, втративши у тяжкій боротьбі з сусідніми племенами майже всіх мужів, мусіла тікати, — молоде подружжя з горсткою недобитків вирішило пристати до місійної станиці св. Антонія. Їх прийняли радо, поселили всіх вкупі і прилучили до загального гурту.

Під твердою рукою настоятеля редуту — отця Педра Моли життя оселі йшло строго визначеним руслом і не всім подобалося. Однак дійсність ставила два вибори: або коритися залізній дисципліні в редуті, або забиратися звідси геть і шукати непевної долі в дальших мандрах. Ґваранці вибрали перше і почали привчатися до нового життя. Воно, зрештою, не було таке страшне. Отець Мола дуже вміло вів свою місію, знав таємниці, при допомозі яких найважчу роботу перетворював у спортивне змагання, дбав неустанно про добро своїх диких підлеглих, улаштовував для них розваги у святочні дні, перекидав з однієї праці на іншу, щоб не наобриднути одноманітним зайняттям, гарував найбільше за всіх і своїм прикладом заохочував інших.

По упливі якого місяця ґваранці освоїлися в редуті і, хоч їх нераз спокушала думка — вернутися до попереднього життя, — лишалися на місці, тим більше, що в лісах ширилася чутка про наближення величезної бандейри, яка змітала на своєму шляху найсильніші індіанські племена.

Чутка не була порожньою, і не пройшло двох місяців з моменту прийняття ґваранців до редуту, як під його брамою зібралися тисячі дикунів, благаючи рятунку. Всі вони одноголосно стверджували, що бандейра перейшла вже Ріо до Пейше (Рибну Ріку) і прискореним маршем простує до редуту св. Антонія. Тому індіяни просили хрещення й захисту, бо їм було вже звідкись відомо, що хрещених індіян з місійних осель ніхто не мав права брати в рабство.

В редуті зароїлося від чужих людей, і привичний строгий порядок пішов шкереберть. Тут і там виникали сварки та бійки через брак приміщення і їжі, всяка робота стала, давніші мешканці оселі від бездіяльности не знали, до чого взятися, й починали сваволити, а тривога й непевність, що зависли над натовпом, витворили взагалі якусь незносну, божевільну атмосферу.

Падре Мола кидався на всі боки, забувши про їжу й сон, годив суперечки, видавав накази, посилав гінців у сусідні редути, розміщував новоприбулих, а врешті стратив голову. Бо й що могла зробити одна людина в таких обставинах?

За пару днів схудлий і почорнілий до невпізнанна, він ледве тримався на ногах від утоми. Молився в думках безперервно, маючи ще слабу надію, що бандейра піде стороною і не насмілиться нападати на редут. А коли сили вже цілком зраджували його — спішив до церкви, падав перед престолом хрестом і благав у Розп’ятого допомоги. Священик знав правду, знав, що ні хрещення, ні королівські декрети не охоронять індіян перед бандейрою, але не казав цього нікому, щоб не викликати паніки й не наробити безповоротного лиха. Тому благав з глибини душі:

— Христе многострадальний, змилосердися! Маріє, Мати Божа, моли Бога за нас, грішних!

Однак, останні надії розвіяв Татаурана. Він був колись вождем сильного й великого племени аресів, що пристало до місійної оселі св. Антонія. Проживши в ній кілька місяців, Татаурана збунтувався. Амбітна душа колишнього вождя племени, що сам рядив і наказував, не змогла скоритися наказам іншого, і Татаурана, зібравши найвідданіших собі людей свого племени, однієї ночі нищечком покинув оселю й подався у світ-заочі. Шість років пропадав він невідомо де, і ось тепер знову з’явився, упавши з двома синами до ніг отця Моли. Один його син був юнаком, другий — ще зовсім дитиною.

Отець Мола простив збігця, прийняв під свою опіку його і його дітей, але самого його огорнув розпач: зі слів Татаурани виходило ясно, що бандейра мала намір напасти на редут. Це була найславніша в історії об’єднана бандейра Антонія Рапози Тавареса і Маноела Прето. Сам Татаурана з синами був власністю бандейранта Сімона Алвареса, який купив його на невільничому ринку в іншого бандейранта, в руках якого опинився бувший вождь скоро після того, як покинув редут.

Серед натовпу, що густо оточив священика й Татаурану з синами, заскакали вигуки переляку й паніки:

— Бандейра йде сюди!

— Бандейра хоче напасти на нас!

— Що будемо робити?!

Всупереч своїм внутрішнім переконанням, отець Мола сміливо глянув довкола й високо підніс голову.

— А, це дуже добре! — крикнув якомога бадьоріше. — Хай іде! Я вже давно хотів побачити бандейрантів. Ідіть же тепер, діти мої, готуйте луки, списи й танґвапеми5. Покажемо напасникам, чи ми ще вміємо воювати! Вміємо, чи ні? — й священик весело підморгнув.

— Го-го-го! — заревіло серед натовну. — Ще вміємо!

— Ми їм покажемо!

— Нас є багато!

Але до священика приступив круглоголовий, кострубатий Кервут і, намагаючись перекричати сотні голосів, заговорив з ненавистю й докором:

— Коли хтось хоче розпалити багаття, то навіщо мочить наперед дерево, отче? Коли ти хочеш тепер війни, то навіщо весь час говориш нам про любов до ворогів своїх? Бойовий запал згас у наших серцях, а руки відвикли від вбивства. Як розпалиш вогонь зі сирого дерева?

В найближчих рядах крики відразу стихли, й всі, хто чув слова Кервута, змішалися. Змішався внутрі й отець Мола, бо признав рацію Кервутові, але не показав того. Лишень кинувся, мов уколений, і напав на Кервута з подвійним завзяттям.

— Кервуте! — крикнув на цілі груди. — Вогонь є добра річ, але не скрізь і не завжди. Коли мені вогонь непотрібний, я ховаю жар і присипаю його попелом, щоб він не наробив шкоди. Але коли я хочу роздмухати багаття, то б’ю кожного по руках, хто мені ллє на нього воду, а сирі колоди відкидаю геть! Затям!

І, обернувшись до зніяковілого Кервута спиною, отець Мола почав видавати накази про оборону оселі. Робив це без віри в успіх, але натовпові треба було дати якесь зайняття, бо в противному випадку зчинилась би паніка.

Сабія тоді мало що розуміла з того всього, що діялося довкруги. Вона тремтіла, плакала й одного боялася найбільше — загубити чоловіка. Тому бігала за ним слідом, чіплялася за його пояс і повторювала:

— Будь зі мною, Пірауно, не тікай! Я боюся! Я боюся!

З великою бідою Пірауна умовив її йти до решти жінок і зайнятися заготовленням стріл. Взявшись за роботу, Сабія дійсно заспокоїлася і навіть повеселіла.

Перед вечором до оселі прибилося ще одне плем’я — шеріпас. Вони ломилися в браму, повідомляючи, що бандейра йде за ними по п’ятам. Впустили і шеріпасів, і від того стало ще тісніше.

Не вспів отець Мола дати ладу з новими збігцями, як на дорозі з’явилася група вершників, що летіла чвалом у напрямі редуту. Заходяче сонце червонило постаті їздців, вбраних у шкіряні й залізні панцирі, змилених коней і куряву, що окутувала їх хмарою, і надавала їм якогось несамовитого вигляду.

— Гей, там! — крикнув один вершник, що був віддалився від гурту й осадив коня під самою брамою частоколу. — Де є настоятель? Хочемо говорити з настоятелем.

Поки отець Мола підійшов до брами, під’їхала й решта вершників, а за ними на дорозі показалася вся бандейра що виростала, мов гребінь лісу, з-за недалекого горба.

Отець Мола вийшов за браму і став перед вершниками.. Був гордим і зрівноваженим. Тільки полум’я в його очах зраджувало глибоке хвилювання, а радше, — гнів і обурення до зухвалих напасників. Запорошена, аж посіріла, біла реверенда не могла скрити під собою великої фізичної сили, що чаїлася в цьому худорлявому, жилавому чоловіці. Стояв позірно спокійний, повний свідомости своєї внутрішньої переваги над гостями, і сміливо дивився їм в очі.

— Чого собі панове бажають? — спитав звучним, сильним голосом.

— Я є Сімон Алварес, — представився той, що був напереді. — Приходжу до вашої превелебности з проханням — видати мені мого раба — Татаурану і його двох синів, які вчора втекли з бандейри і сховалися у вашому редуті.

— Ага, — нахмурив густі брови священик, — то це ви, сеньоре Сімоне Алваресе, порушуєте королівські декрети, повертаючи в рабство катехізованих мешканців осель?! Дивує мене, однак, ваша... щоб не сказати більше, сміливість, з якою приходите вимагати, щоб і духовні особи ставали спільниками у ваших протизаконних справах...

Такої гострої відповіди Алварес не сподівався ніяк, спаленів і блимнув злим поглядом.

— Превелебний отче, — вимовив, скрипнувши зубами, — маєте щастя, що вас хоронить священичий одяг, бо за таку зухвалу клевету я викликав би кожну світську людину на поєдинок! Не смієте мені закинути порушування королівських декретів і протизаконних справ за те, що я відкупив раба в іншого власника!

— Мій пане, — холодно відповів священик, — хто свідомо купує нечесно придбаний товар — мусить бути приготованим на це, що його також відсудять від чести, а, коли у нього відберуть купно, не сміє навіть скаржитися. Татаурана є християнином і колишнім обивателем місійної оселі, отже, знаходиться під охороною королівського декрету і не сміє бути ні проданим, ні купленим! А щодо поєдинку, то хай мій священичий одяг вас не в’яже: я хоч і зараз є до ваших послуг... — і отець Мола церемоніально вклонився.

Миттю оцінивши досвідченим оком жилаву, черству постать священика та зваживши його уміння панувати над собою, Сімон Алварес вирішив за відповідніше пропустити поза вухами недвозначну пропозицію і, щоб скрити своє замішання, постарався надати голосові іронічної інтонації:

— Превелебний отче, я не читав декрету його королівської милости стосовно мого раба Татаурани, навпаки, я знаю, що покійний король дон Феліппе Третій потвердив своїм декретом права господарів на всіх тих індіян, що вже перебувають у рабстві. І не я, а ви порушуєте той декрет, укриваючи втікача! Тому прошу ще раз при свідках — по доброму віддати мені Татаурану і його синів...

— Іншими словами, пане, — льодовим тоном спитав отець Мола, — ви погрожуєте вжити сили?

— Ви самі приневолите нас до того, коли не схочете вирішити справи мирним шляхом.

Отець Мола дав волю своєму обуренню і спалахнув, мов порох.

— Досить грати комедію! — гримнув таким могутнім голосом, що наполохані коні сахнулися назад. — Я, панове, одверто заявляю вам, що уважаю вас усіх звичайними розбишаками і підлими лицемірами на додаток! Ви йшли в ці сторони, маючи твердий намір напасти на нашу оселю, і випадок з Татаураною — це лишень вигідний для вас привід! Навіщо ж брешете? Мене ще можете обдурити, але Бога? А що каже в даному випадку ваша честь? Чи ви взагалі не знаєте, що це слово означає? Напевне, ні! Татаурани я не видам — можете вживати сили! Але, затямте собі, ваш напад вам дорого коштуватиме, а хтось із привідців* наложить головою... Це кажу вам я, отець Педро Мола! Тепер можете робити, як забажаєте...

Священик обернувся і пішов назад, а за ним важко скрипнула дебела брама.

За частоколом стояли кільцем індіянські оки, а в їхньому центрі за високим камінним муром з міцною, кованою залізом другою брамою, знаходилася церква, будинок резиденції настоятеля редуту, шпихліри і пивниці*. І коли отець Мола доходив до цієї другої брами, його перепинив знову Кервут.

— Чого хочеш, Кервуте? — неприязно спитав священик.

— Падре, ми думаємо, що краще видати Татаурану, — понуро відповів Кервут, не важачись дивитися священикові в очі. — Не можна, щоб через них трьох гинула вся оселя. І Татаурана не наш: він утік уже з оселі. Хай іде знову...

Падре Мола зробив уже якийсь рух, але погамувався. Глянув на обличчя своїх вірних і зрозумів, що вони — з Кервутом. Тверді жовна заходили на вилицях його худорлявого обличчя.

— Татаурано! — покликав він. — Де Татаурана?

Татаурана пробився крізь натовп і став з похиленою головою перед священиком. Був мужем у силі віку, але шість років рабства записали свою історію на його тілі: глибокі борозни від пут бранзолетами біліли на зап’ястях ного рук, спина була вкрита довгими рубцями від батогів, а на чолі виразно виступали сліди від розпеченого тавра, яким його позначили ще на самому початку перебування в неволі, коли він пробував утікати. І все його кремезне, сильне тіло виглядало зламаним, знівеченим.

— Татаурано, — сказав священик глухо, — ти чуєш, чого вимагають твої брати?

— Чую, отче... — так само глухо відповів Татаурана.

  — І що скажеш?

— Я можу піти, — з гіркотою відповідав далі бувший вождь, — хай брати потім не нарікають на мене... Але вони, — показав рукою у напрямі брами, де стояли бандейранти, — все одно нападуть... Я чув їхні розмови і знаю... Тому дозвольте мені лишитися тут...

— І що робитимеш, коли почнеться наступ?

— Що робитиму? О! — і Татаурана блиснув очима. — Я битимусь! Я битимусь до смерти! Я не забув війни, і я вмію... Я хочу вмерти в боротьбі, хочу боронити своїх братів!

— Братів? — спитав священик. — Хіба не чуєш, що твої брати хотять тебе видати? Вони не брати — вони вороги твої!

Татаурана тяжко зітхнув:

— Христос учив любити ворогів своїх. І я люблю їх, хоч вони хотять мене видати... Але це — нічого... Вони свої... Але ті, — показав знову рукою на браму, — чужі вороги, їх ненавиджу і битимусь з ними до смерти! Дозволь мені лишитися, падре!

Симпатії натовпу зі сторони Кервута виразно схилися в сторону Татаурани, і зніяковілі індіяни почали вигукувати:

— Не видавати Татаурани!

— Він буде з нами!

— Він — добрий вождь і сильний муж. Хай лишається!

— Хай лишається!

Священик підійшов крок ближче до Татаурани і обняв його за плечі:

— Дякую тобі, Татаурано! — сказав зворушено. — Поручаю тобі оборону південної частини редуту. Там найнебезпечніше місце. Вибери собі найсильніших мужів і йди. З Богом!

Цікава Сабія завжди пробивалася найближче до місця таких сцен і, хоч далі не розуміла нічого, проте в душі її все більше зростало зрозуміння про наближення страшної небезпеки. І вона знову кидалася на розшуки чоловіка, повисала на його поясі й скиглила:

— Пірауно, не відходь від мене нікуди! Я боюся! Я боюся!

Але заклопотаний Пірауна, здавалося, навіть не помічав її, а, коли вже Сабія дуже надокучила, нетерпеливо відводив її руки й казав роздратовано:

— Дурна, чого боїшся? Чи ти зроду не бачила війни? Іди до жінок, до роботи!

Сабія, як і кожна індіянка з дикого племени, звичайно, бачила не одну війну і звикла до них. Але то було в інших обставинах, серед своїх людей. Тепер же було не те: скрізь чужі люди, до яких вона ще не вспіла звикнути, чужі обставини, а там, за частоколом, вороги, яких вона ще не бачила, але які викликали в неї почуття холодного трепету.

Запала ніч, а в її парноті й темені подвійно зростали примари тривоги, непевности й страху.

В оселі цього вечора не палили вогнищ і, за виїмком дітей, майже ніхто не спав. Частина чоловіків стояла на сторожі, частина, розложившись просто на землі під темним небом, стиха гомоніла, а жінки, в тому числі й Сабія старалися протиснутися до церкви, де отець Мола правив молебні й хрестив новоприбуле плем’я шеріпас. Він видав уже всі накази, повисилав з розпорядженнями гінців до трьох підлеглих йому священиків з поблизьких редутів, і тепер узявся за свої душпастирські обов’язки. Першим з них було — хрещення неофітів.

Церква була забита так, що, здавалося, стіни її розсаджувалися. Густі шеренги дикунів змінялися одні за одними, приступали до священика, падали навколішки і схиляли голови. А отець Мола, з виразом обличчя, що його можна би було найправильніше окреслити словами «не від світу сього», але урочистий і зосереджений, зливав воду на кострубате, чорне волосся і молився, молився...

Прийнявши тайну хрещення, шеренги відступали трохи назад, змішувалися з іншими, ще неохрещеними, і приступали вдруге, втретє. Ніхто ж не мав часу вияснити їм, що цього непотрібно робити, ніхто не міг пізнати в цій каші людських тіл тих, що вже належали Христові, і тих, що були у владі поганства. Навіть Сабія, піддавшись загальним настроям, двічі доступала до священика, переконана, що, чим більше разів її скропиться водою і помажеться миром — тим безпечніше буде їй перед білими людьми.

Години спливали за годинами, і отець Мола почав хитатися на ногах. Потім покликав собі на допомогу двох чоловіків, щоб підтримували його руки, якими він уже не міг володіти, а хрещенню ще не було видно кінця6.

У церкві не було чим дихати, і Сабія, коли почувала приступи млости, продиралася надвір. Там знаходила Пірауну, припадала до його широких грудей і плакала. Він заспокоював її, пестив і відсилав назад до церкви.

На самому світанку, як лиш перші промені сонця позолотили відсвіжену росою землю, бандейранти почали наступ. Зараз же, як було умовлено заздалегідь, відчинено внутрішню браму в мурі і через неї впущено до середини всіх жінок і дітей. Натомість, усі здорові чоловіки повинні були вийти за неї і боронити оселю за частоколом.

Побачивши це, Сабія ще раз підбігла до Пірауни й почала його благати не йти, або взяти її з собою, однак, Пірауна видерся з її рук і сказав твердо:

— Сабіє, іди з іншими жінками! Там буде тобі безпечно. Зі мною не підеш, там буде бій! — і пішов.

Молода дикунка заломила руки і з голосним криком стала бігати довкола. Почувала себе цілковито самотньою серед цього натовпу, була півбожевільна від страху, втоми, голоду й спраги, від турботи за долю чоловіка. Але через те, що жінки з дітьми, та й багато чоловіків, особливо з новоприбулих, тиснулися до церкви, — вона також плечима й кулаками промощувала собі туди дорогу. Нічого не розуміла, нічого не бачила, лиш діяла насліпо, керована відчаєм.

Врешті жінка таки видерлася на свіже повітря, але побачила картину, ще страшнішу, як у церкві: дивні люди, вбрані в шкіру й залізо, з озвірілими обличчями, обкривавлені й запорошені, ганяли по всьому подвір’ї й ловили індіян, зводили з ними рукопашні бої, або били чим попало й куди попало. Індіяни боронилися розпучливо, вкриваючи своїм і ворожим трупом землю. Тут же розбивали двері шпихлірів та пивниць, виносили звідти скрині, клунки, мішки, викочували бочівки, витягали виправлені шкіри й звої полотен. Дим пожежі застилав страшне видовище війни й грабунку, літали іскри й цілі вогненні снопи з палаючих індіанських ок.

Не знати, скільки часу минуло, але подвоєні крики й подвоєна паніка донесли якось до її свідомости, що бандейранти зломили опір оборонців під частоколом, і тепер вдираються у внутрішнє подвір’я. Тоді Сабія почала вириватися геть з церкви, щоб знайти Пірауну. Але це не було легко. Сотні людей також спішилися вибитися надвір, мішалися з тими, що, навпаки, тиснулися під охорону церковних мурів, до свого опікуна — отця Моли, який тепер лежав ничком перед престолом, — і всі вони творили дикий клубок, що вив, дряпався, штовхався і просив, невідомо у кого, помочі. Це було справжнє пекло, серед якого найтверезіші потратили рештки здорового глузду.

— Пірауно-о-о! Пі-ра-у-но-о-о! — вже не кричала, а завивала Сабія, кидаючись безтямно то в один, то в другий бік. — Пірауно, де ти-и-и?

На неї вискочив якийсь напасник і вхопив за руку. Але Сабія була молода і звинна, то ж спритним рухом видерлася від нього, а тоді з усієї сили вдарила його обома кулаками в лице. Той заточився і перекинувся на спину. Ця несподівана перемога на мить вернула розум Сабії, примусивши її подумати про зброю й оборону. Оглянувшись довкола себе, побачила впущену кимсь танґвапему, підхопила її з землі, й, не тямлячись від шалу, сама кинулася в гущу бою. Валила своєю тяжкою зброєю направо і наліво, нападала й відскакувала, присідала й виверталася перед нападаючими і скоро звернула на себе численну увагу. На неї накинулося кількоро відразу й оточили з усіх боків. Сили були занадто нерівні, але Сабії було все одно. Вона дужим розмахом повалила відразу двох, однак, стратила при тому рівновагу, зачепившись за якийсь труп, і впала. Решта накинулась на неї гуртом, видерла танґвапему і почала безжально бити. Сабія й досі пам’ятає звірські обличчя, похилені над собою, й заплилі кров’ю очі, що світилися злорадною втіхою перемоги. Потім тяжкий удар в голову перемішав усе і накрив дійсність чорним покривалом...

Сабія прийшла до пам’яти аж перед вечором. Спочатку не могла зрозуміти, де вона і що з нею. Піймала носом запах крови і згарищ, а слухом — тяжкі стогони й плач. Вона зробила над собою зусилля, підвела трохи голову і, глянувши довкола, пригадала все. Але зроблене зусилля потягнуло за собою такий нестерпний біль, що вона впала знову і застогнала, заплющивши очі. По тому почула спішні кроки й бризки води на своєму обличчі. Підняла повіки й побачила над собою обличчя отця Моли. Він схилився над нею, сам маючи перев’язану закривавленою ганчіркою голову, і приставляв до уст Сабії дзбанок з водою.

— Доню моя, — говорив ласкаво. — Ти жива? Слава Богу! Напийся, дитино моя, напийся і лежи спокійно... Все скінчилося... Зараз перенесемо тебе на вигідніше місце... Почекай... Боже, наш милостивий, все скінчилося... Все!

Отець Мола відійшов, а Сабія, зібравши всі свої сили, підвелася й сіла. Глянула в один бік — руїна й трупи, глянула в другий — руїна й трупи, а в ногах у неї — мертвонароджена дитина. Її перший син! Сабія взяла його на руки й заридала.

Незабаром по неї вернувся падре Мола у товаристві кількох старших жінок. Її підняли обережно з землі, занесли в зруйнований дім, положили поруч інших ранених, напоїли й перев’язали рани. Там Сабія пролежала останок дня й цілу ніч у непритомности. Але ранком, коли свідомість вернулася до неї, першим її питанням було:

— Де Пірауна? Де моя дитина?

Дитину поховали вже, а де був Пірауна — того ніхто не знав. Були ж мертві, були поранені, були такі, що повтікали, а найбільше попало в сирицю — хто ж міг знати, серед котрих був Пірауна?

І Сабія, плазуючи, мов перебита ящірка, почала шукати чоловіка. Схилялася над раненими, заглядала в засклені очі мерців і все питала, питала... Нарешті один ранений з їхнього племени сказав, що бачив Пірауну серед бранців. Не пам’ятав точно, чи це й справді був Пірауна, але йому так видавалося.

Після цієї вістки ніщо не могло стримати Сабію на місці: ні рани, ні ослабленість, ні небезпека, ні наполягання отця Моли — вона заявила, що піде вслід своєму полоненому чоловікові, бо без нього не зможе жити. Її ще силоміць затримали пару днів на руїнах, але того дня, коли вона вже могла самостійно втриматися на ногах — безплідними показалися слова умовляння й сила. Сабія сказала, що піде, — і пішла. Вслід їй послалися побажання щасливої дороги, остороги й повчання індіян та благословенства й молитви сумного і розчуленого отця Моли, який і сам потребував догляду й опіки, ослаблений потрясенням і раною. Священика зворушувала до сліз вірність молодої дикунки, що не зупинялася перед усіми небезпеками подорожі і вирушала, ледве жива, навздогінці чоловікові з наміром ділити його недолю і неволю.

І справді, жахлива була дорога Сабії. В очах у неї темніло, ноги відмовляли послуху, біль у ранах тьмарив розум, сліди заливалися кров’ю, а вона йшла і йшла. Падала, непритомніла, зводилася і знову йшла. Бандейра залишила занадто помітний слід, щоб з нього зблудити: витолочена трава, криваві плями, нарешті, й умираючі, або вмерлі бранці, що лишалися обабіч дороги, були дуже промовистими і страшними воднораз дороговказами, — і Сабія йшла за ними. Тільки бандейра випередила її на кілька днів, і цих кілька днів треба було надолужити. Тому Сабія спішила так, як лишень могла. Йшла вдень, йшла вночі й відпочивала лишень тоді, коли непритомніла, або падала з утоми й виснаження. Але напевне була б не дігнала, коли б бандейранти.не зупинилися двічі для нападу на інші оселі. І ця їхня затримка сильно скоротила віддаль між Сабією й чоловіком.

На третій день зустріла двох священиків, які йшли також за бандейрою і підбирали за нею хворих, ранених і ослаблених. Побачивши страшну, скривавлену, напівбожевільну появу в особі Сабії, вони хотіли її затримати й завернути. Але Сабія з диким криком видерлася від них і пішла далі. Видно, була в ласці Божої опіки, бо звірі не займали її, хоч вона не уникала зустрічей з ними, не думала про них і не помічала їх.

Так, може, по тижневі, а, може, й більше, дігнала бандейру. Дігнала тоді, коли бандейра зупинилася на відпочинок, а останні сили у Сабії вичерпалися. Добігши до людей, жінка завила несвоїм голосом і звалилася, мов мертва, на землю.

Спочатку її хотіли прогнати геть, уважаючи за якусь нечисту силу, потім, коли довідалися, чому вона йшла за ними, — дозволили їй плентатися вільно, не звертаючи на неї уваги. І лишень тоді, коли переконалися, що вона не вмре і може ходити, — зв’язали, як і іншим, руки і поставили за Пірауною. Сабія не відчула пут на руках, бо вони перестали існувати від свідомости близькости чоловіка, і вона, не тямлячись від радости, щасливо усміхалася і з подякою схилялася до ніг своїх «добродіїв»...

Бандейра поверталася з багатою здобиччю до Сан Павло...

Страшне й сумне було це видовище. П’ять з половиною тисяч людей, розтягнувшись довжелезною гадиною, крок за кроком відміряло безкраї простори дикого пралісу. Верхівців небагато — ледве пара сотень. Решта — самі піхотинці. Верхи їхали найчільніші бандейранти — спільники у розподілі майбутніх зисків — та найбільш упревілейовані мамелуки. Ці ганяли кіньми вздовж колони, покрикували, підганяли відсталих, пильнували, щоб хто не втік, і справно орудували довгими батогами. Мамелуків було біля тисячі, а ще — дві тисячі вільнонаємних і приручених рабів — індіян. Почорнілі від сонця й пекучих вітрів, вихудлі, мов тріски, від недоїдання й надмірних зусиль, голі, або напівголі, вкриті ранами й струпами, — всі вони нагадували скоріше мучеників з пекла, ніж грізних завойовників. Поруч з чоловіками йшли жінки, що несли малих дітей, або двигали на головах тяжкі клунки, в яких містилися здобутки й власність бандейри. Старшенькі діти підбігали, напружуючи всі сили, відставали, губилися й плакали. Це — сама бандейра. А посередині того натовпу під наглядом мамелуків і озброєних індіян ішли бранці. Понад дві тисячі свіжо наловлених робочих сил для невільничих ринків! Йшли, пов’язані за руки, один за одним гусаком, сумно поспускавши голови, спотикаючись на кожному кроці й хитаючись від ослаблення, мов п’яні. Крики, лемент, стогін і ляскання батогів супроводжували сумну каравану і висіли над нею, як прокляття. А, зрештою, чи не несли з собою бандейранти справді прокляття? Неодному з них пригадується віщування отця Моли про неминучу загибіль когось з привідців нападу. І хіба ж не збулося віщування? Хіба ж не загинув у страшних муках від затроєної стріли інспіратор нападу на редут — уславлений Маноел Прето? Загинув. І тому, хоч багата здобича походу, хоч бандейра без пригод повертається назад до вихідного пункту своєї виправи, — всіх щось муляє під серцем, а ночами відвідують погані сни...

По довгих місяцях тяжкого маршу невільників пригнали до Сан Павло і розпродали. Для Сабії й Пірауни знову почався тяжкий перехід по незнайомих околицях, поки вони нарешті не опинилися в Кананеї. Тут щойно довідалися, що вони належать білому панові на ім’я Ґабрієль де Лара. Хоч яка страшна річ — неволя, але молоде подружжя, приведене в сензал і нагодоване досита, відчуло себе, ніби в Раю. Ніхто їх не бив, ніхто над ними не знущався, навпаки, новий пан, побачивши, в якому жалюгідному стані привели нових рабів, наказав їх добре годувати й пару тижнів не посилати ні до якої роботи. Їх, правда, замикали й пильнували, але не в’язали їм рук і взагалі всякими способами старалися приручити, як приручується дику звірину. І лишень згодом почали привчати до нової праці й нових обов’язків.

Почалося нове життя — життя в рабстві, але до того звикали всі, то ж звикли й Пірауна з Сабією.

Через два з чимсь роки в молодого подружжя народилася дівчинка без пазурів, без волоссячка, мізерна і квола. У вільних племенах усіх передчасно народжених дітей, близнят і калічок убивають зараз же після народження, і жінки, що були в той момент біля Сабії, за тим звичаєм, хотіли задушити й дівчинку. Але, на щастя, до сензалу прийшла дона Ізабела. Вона скартала рабинь за їхній грішний намір, забрала дитину з собою, а Сабії веліла лежати, поки не одужає. Дона Ізабела взагалі з великою увагою ставилася до кожної рабині, яка ставала матір’ю, опікувалася нею, присилала харчі з панського стола й давала подарунки. І за це рабині дуже любили свою добру господиню. Особливо ж вдячною їй була Сабія, якій страшно було подумати, що без втручання пані і друга б її дитина не жила на світі. Правда, дона Ізабела привласнила собі маленьку Жаїру і лишень приносила її до матері погодувати, але все ж дитина жила, і жила у великому добрі.

Дівчинку охрестили, — сама дона Ізабела стала хресною матір’ю, — назвали Жануарією і лишили в панському домі. А коли її приносили годувати, Сабія з подивом, навіть зі страхом, дивилася на свою донечку, загорнену в білі блискучі плахти й мережива.

Так якось дитина вижила. Її всі кликали Жануарією, або Жарі, а батьки між собою називали її Жаїрою, бачили свою доньку тільки здалека, і вона їм видавалася якимсь божеством, любим, недосяжним і чужим одночасно.

Після Жаїри в Сабії що-три роки народжувалися хлопчики, але мертві. Четверо синів — і всі четверо мертвонароджені! П’ять разів ставати матір’ю і в конечному висліді не мати біля себе ні одної дитини! Сабії й Пірауні було чого плакати й журитися...

Жила одинока Жаїра. Але що вони значили для Жаїри? Для неї вони були такими ж рабами, як і всі інші мешканці сензалу. Рідко коли батько, чи мати важились зачепити її словом і з болем та сумом вислуховували байдужі, згірдливі відповіди. Одного разу Пірауна зробив для доньки прегарну сопілочку з кости. Працював над нею ночами й святами, викарбовував тонкі визерунки, просверлював дірочки, на кінець прикрасив сопілочку найкращими перами і одного дня, зустрівши Жаїру, подав їй свій подарунок. Дівчинка подивилася на сопілку, попробувала навіть засвистати, але потім зневажливо скривилася.

— Навіщо вона мені? — спитала з кислою міною. — Для панночок не підходять такі іграшки. Віддай її ліпше паничеві Антоніо...

Пірауна не послухав її й сопілочки малому Антонієві не дав. Він вкинув її в огонь і цілий вечір плакав, ніби дитина.

***

Сплять у сензалі поморені цілоденною працею раби, вже й в панському будинку полягали спати, вже й домова служба повернулася й пішла на спочинок, а нещасливі батьки все думають і зітхають, зітхають і думають. Пірауна часом застогне, часом шарпне себе за волосся, або почне товкти кулаками власну голову. Тяжко йому.

— Чому не спиш, Пірауно?

Пірауна не може спати, бо його облягають спогади, як і дружину, а до того мучать ще й інші думки, які напевне Сабії не приходять до голови. Сабія вже звикла до рабства і не мріє ні про яке інше життя. Але Пірауні з кожним днем стає все гірше. Щось душить його, щось гнітить, щось манить і тягне геть з цього сензалу.

Спочатку, як тільки попав у сирицю, був таким приголомшеним, що нічого не думав, нічого не відчував, навіть удари безжальних канчуків його не боліли. Був, як дерево. Потім, коли опинився вже в сензалі, його опанував страх, такий страх, якого не відчував навіть перед смертю. Боявся, сам не знав, чого, тремтів і сторожко розглядався по сторонах. Поволі призвичаївся до обставин, і страх минув, але, замість нього, прийшла нудьга від бездіяльности. Тому був радий, коли почав працювати. Брався до роботи запопадливо, а що був сильним, спритним і розторопним, то скоро зискав собі прихильність і наглядачів і пана. Дон Ґабрієль так уподобав собі Пірауну, що ставився до нього з виїмковою ласкавістю, цінив навіть більше від муринів, яких уважав найліпшими рабами з огляду на фізичну силу, покірність і витривалість. Згодом дійшло до того, що господар брав його з собою скрізь і всюди, як свого тілохранителя, ставив на найкращу роботу, вчив різного ремесла, довіряв йому цілковито, посилаючи без охорони з різними орудками, а при тому не жалував подарунків.

Порівняльна свобода рухів з одного боку і ласкавість де Лари — з другого, остаточно примирили Пірауну з неволею. Він навіть відчував гордість з того, що пан вірить йому, що виділяє серед інших рабів. Але це тривало чотири роки, а потім стався ніби незначний випадок, який потягнув за собою зовсім несподівані наслідки.

Одного разу наємний наглядач дона Ґабрієля — мамелук Маврикій сказав Пірауні:

— Учора був купець на тебе, Пірауно.

— І що? — спитав зі страхом Пірауна.

— Давав добрі гроші, — продовжував Маврикій, — але дон Ґабрієль не схотів. Він сказав, що, коли б йому навіть прийшлося продати всіх рабів, то тебе одного залишить. Каже, що ти — найкращий і найвідданіший раб. Дуже тебе наш пан любить! — скінчив наглядач, переконаний, що каже Пірауні дуже приємну річ.

І дійсно, в першому моменті Пірауні дуже підхлібила ця вістка і викликала вдоволену усмішку на його уста. Але щойно через кілька днів він відчув, що його щось болить біля серця. Спочатку не знав — що? І лишень, добре розібравши свої почування, зрозумів причину свого неспокою: прихильність, яку зискав у пана, стала невидимим ланцюгом, що ще більше закріплював його в рабстві, закріплював назавжди!

Усвідомивши собі це, Пірауна заскакав від злости й обурення.

— І це у них називається любов’ю? — питав сам себе. — Любити — значить тримати у досмертній неволі?! Гаразд! Коли так — гаразд...

І Пірауна спочатку постановив збунтуватися й перестали працювати. Але передумав. За кару його могли продати іншому, могли розлучити з Жаїрою, а цього він найбільше боявся.

Вибух минув, і Пірауна не зробив нічого. Залишився далі покірним рабом, працював навіть ще запопадливіше, бо в праці знаходив певну розраду, але закинута в серце іскра тліла й пекла. Пірауна став задуманим, сумним і часто не спав цілими ночами. Коли ж і спав, то йому снилася воля. Бачив себе то на полюванні, то у війні з іншими племенами, п’янів з розкошів і відчував, що груди його тріскають з радости. Від тієї радости Пірауна завжди прокидався, пригадував собі, що він лежить на соломі в сензалі, і є лишень найкращим рабом шляхетного пана — дона Ґабрієля де Лара.

І тоді лютий біль рвав душу Пірауни й не давав заснути до самого ранку. Він кусав собі руки, щоб не кричати вголос, товк головою об долівку й тяжко стогнав. Ах, ті золоті сни! Чому вони такі короткі, чому не тривають вічно? Пірауна тільки в них знаходив втрачену волю і втрачене щастя...

І тепер, сидячи поруч хворої Сабії в темноті, він всоте передумує знайомі думки і врешті тихо каже до дружини:

— Знаєш, Сабіє, це краще, що наші сини приходять на світ мертвими...

— Що кажеш, Пірауно?! — жахається Сабія. — Чому краще?

— Бо не варто жити в неволі...

Але Сабія не годиться з чоловіком. Чи ж їм погано в дона Ґабрієля? Чи ж вони журяться їдою? Чи не мають вони блискучого намиста, бранзолет і навіть одежі? Вони мають тут усього-усього більше, як мали в племени. Хай Пірауна ліпше не нарікає. І те сказати: дон Ґабрієль і дра Ізабела — найкращі з усіх рабовласників. Ніде так добре не ставляться до рабів, як в домі де Лара! І Сабія воліє сто разів жити у безпеці під їхньою опікою, ніж бідувати в пралісі серед диких племен. Вона вже відвикла від нападів і небезпек. Вона боїться диких індіян.

Пірауна кидається, мов ужалений, присувається ближче до дружини і вибухає пристрасним шепотом їй у вухо.

— А я волію найгіршого серед індіян, як найліпшого серед усіх Ґабрієлів, чуєш?! Найбільшого ворога серед своїх можна уласкати, можна зробити своїм приятелем на життя і смерть, коли з ним поступити добре. А з білими — ні! Чим ти ліпший для нього, чим покірніший, чим більше користи він має з тебе, — тим міцніше він триматиме тебе у своїх руках. У них це називається «любити»! Чуєш? «Любити»! Яке ж найгірше індіанське плем’я так розуміє любов? У нас воюють і вбивають. Відбере один другому життя, а решта помириться і живе в згоді. Але волі ніхто нікому не відбирає. У нас роблять кривди одні одним і за кривди мстяться, воюють, але знають, за що. А з білими? Що ми їм зробили? Забрали їм місця полювання? Зайняли їхні рибні річки? Знищили їхні оброблені поля? Чого ж вони нищать нас? За що беруть у рабство?

— Не знаю, Пірауно...

— Не знаєш? А я знаю: вони хотять нашої землі і всього, що на ній і в ній є. Вони хотять усе пожерти! Вони хотять винищити нас, щоб забрати собі все-все, а, кого не винищать, — змусять працювати на себе. Вони роблять так, як не зробить ні одне плем’я! Вони не шанують ніяких законів і не знають миру. З ними не можна жити в згоді!

— Чому, Пірауно? А племена ж каріжо примирилися і живуть у згоді...

— Племена каріжо — найдурніші племена у світі! Вони думають, що білі з ними в мирі через приязнь? Через страх! Каріжо є багато, і, коли б тільки їхній головний вождь схотів проголосити війну, — тут не залишилось би ні одного, білого! Дурні, дурні! Згодилися на мир, з якого не мають ніякої користи! Пасуть ворогам худобу, носять дерево і камінь на будови, шукають для білих золота й срібла, працюють тяжче, як невільники, а за те їм дають намисто, чи інші дрібнички, які варті у білих стільки, скільки в лісі варте листя з дерева!

— Гарне намисто! — мрійно зітхнула Сабія і тим зітханням відразу охолодила чоловіка. Пірауна побачив, що жінка його не розуміє зовсім, і йому стало соромно, що так розговорився.

Замовк знову і тяжко задумався.

— Так, це неволя вбиває наших дітей! — обізвався по хвилині тоном найглибшого переконання.

— А Жаїри ж не вбила, — відповіла Сабія.

Жаїра!

Це був пункт, якого Пірауна ніколи не міг собі вияснити. Але, чи думав він про мертвих синів, чи про живу доньку — відчував той самий біль. Бо сини не живуть — їх нема. А от Жаїра жива, росте гарна і здорова — але її також нема! Кожного разу, коли раніше бачив доньку з панськими хлопчиками, або тепер — у товаристві дони Ізабели, відчував заздрість, що дитина тулиться не до Сабії, а до чужої їй жінки. В сензалі діти рабів живуть разом з батьками, сплять поруч них, їдять разом з однієї миски, а старші — то й працюють разом. Правда, вони ходять голі, нераз бувають биті й кривджені наглядачами, в той час, коли Жаїра сліпить усім очі своїми одягами й прикрасами, а оточена такими почестями, ніби була рідною донькою панів.

Добре це, чи ні?

Сабія завжди каже, що так, але Пірауна не може собі відповісти на це питання. Інколи навіть ловив себе на думці, що було б краще, коли б і Жаїра не жила. Тоді він давно покинув би остогидлий, зненавиджений сензал, зрікся б ласки і подарунків дона Ґабрієля і втік би до лісу. Але Жаїра...

Жаїра!

— Пірауно, лягай уже! — просить Сабія. — Скоро сонце зійде, а ти мусиш рано вставати до роботи...

І Пірауна лягає поруч жінки на землі, щоб тільки не слухати цих пригадок. По віддиху пізнає, що Сабія скоро заснула, але сам він не заплющив очей до ранку...

Рабиня

Минуло майже вісім років...

Багато більших і менших подій наступило в світі, зазнала різних змін і Бразилія. Португалія в кінці 1640-го року таки відділилася від Еспанії й стала знову незалежним королівством з Жвоном Четвертим на чолі. У Пернамбуко далі йшла запекла боротьба проти голляндців, і в цій боротьбі об’єдналися в одному спільному фронті місцеві уродженій португальського походження, метиси, індіяни, а навіть привезені з далекої Африки невільники-мурини, і всі вони разом, як твердять історики та соціологи, у цій боротьбі виробили початки для зовсім нової бразилійської нації. Проти неї голляндці не могли втриматися й поволі здавали одну місцевість за другою.

На півдні ж Бразилії без офіційного проголошення війни між обома розділеними державами йшли безперервні криваві сутички за межі колоніальних володінь. Спустошивши єзуїтські редути, бандейранти робили дальші спроби до опановання ще й Параґваю, і лишень після того, як еспанці, одержавши дозвіл на озброєння індіян вогнепальною зброєю, завдали інтрузам* кілька дошкульних поразок, — провізоричний кордон було так-сяк забезпечено.

Паранаґва тим часом розрослася і розбудувалася до невпізнання. На лівому боці ріки Ітібере стояло вже справжнє місто. В центрі його височіла та сама, невідомо коли й ким збудована, церква Матері Божої з Вервичкою. Одна з її стін, завгрубшки півтора метра, збереглася й досі, й до неї приставлено в 1936-му році зовсім новий корпус церковної будови. Зараз, навпроти цієї церкви, вже в 1646 році був піднятий і пропам’ятний стовп на признання за Паранаґвою прав віли, хоч офіційний акт — «Карта Режія» наспіла двома роками пізніше.

Біля церкви тісно один попри одному стояли будинки значніших обивателів Паранаґви, творячи тісні вулички, в яких лишень з великою бідою могли розминутися два вантажених вози. Будинки мали такі ж грубі, як і церква, мури, зложені з сирого каміння, тяжкі ковані двері й вікна лишень на поверсі, а тому скоріше подобали на фортеці, ніж на людські житла. Перепровадившись з тростяних і глиняних халуп на острові Котінґа, жителі забрали з собою і страх та недовір’я до оточення, і це виразно задокументувалося на їхніх нових господах: вони були похмурі, замкнені й недоступні.

Зрештою, зовсім не дбаючи про красу своїх домів ззовні, багатші люди надавали великого значення внутрішній стороні, й обставляли свої житла з усіми можливими розкошами. Граніт і мармур з близьких гірських кряжів, найцінніші породи дерева з довколишніх лісів, дармова рабська сила й добрі прибутки — все це забезпечувало задоволення найпривередніших смаків і забаганок. З Европи прибували все нові майстри різних національностей і різних фахів: будівничі, теслі, столяри, ковалі, маляри, а то й прості заробітчани без певного фаху — і всі вони мали повні руки роботи. Кораблі доставляли різні заморські товари, в крамницях ішла жвава торгівля й обмін на місцеві сирівці, життя кипіло.

За грубими мурами кожного дому також ішло своєю колією недоступне для стороннього ока родинне життя паранаґванянців: народини й смерти, радощі й смутки, прибутки й страти, згода й роздори чергувалися між собою, змінялися одне з одним і трималися в позірній таємниці, хоч раби й слуги вмудрялися завжди знайти хвилину, щоб роздзвонити найбільш дискретні речі по всіх сусідах. Так вістки про найінтимніші випадки кожної родини просочувалися з-поза кованих дверей, глухих стін і закритих внутрішніх дворів і розходилися з швидкістю, пропорційною до сили, з якою їх намагалося зберегти в таємниці.

За цією центральною частиною міста, що йшла вздовж берега широкої, як затока, Ітібере, тулилися бідніші, а то зовсім жалюгідні подоби будинків: глиняні, або бамбукові, а ще далі виднілися палаючі під голим небом вогнища чи згаслі купи попелу й головень, біля яких знаходили тимчасове пристановище різного роду невдахи й шукачі щастя. І вже зовсім далеко за містом ширилися управні поля, курилися ганчарні, або черепичні печі, й тягнулися обгороджені пасовиська рогатої худоби й коней.

А на самому лівому крилі міста, близько гирла Ітібере, стояла господа Ґабрієля де Лара — оувідора7 Паранаґви. Діяльний фідальґо таки дотримав даного Елеодорові слова і в 1646-му році зголосив у Сан-Павло відкриття золотих покладів біля Перуни, як рівно ж повідомив про наявність золота в інших місцевостях. Вскорі після цього проект Елеодора Ебано Перейри про заснований Копальняного Дистрикту на Південну Бразилію був прийнятий, а де Лара увійшов до його адміністрації. Рівночасно він вніс до уряду прохання про признання за Паранаґвою прав віли і, не чекаючи навіть відповіди, підняв вілійний стовп.

Відповідно до становища й заможностй цього пана, відрізнялася від інших і його родинна резиденція. Правда, на початках різниця була лишень хіба в розмірах, але пізніше, окрім розміру, зайшли ще й інші зміни.

Отже, по первісній своїй формі, дім Ґабрієля де Лара скидався на всі інші будови того часу: мав грубі стіни, що продовжувалися від фронту у високу камінну загороду двору, мав два входи, захищених дебелими кованими дверима, і вузькі вікна у поверховій частині. Нижня частина фронтової стіни становила собою глухий мур, за виїмком, як було згадано, тих двох дверей. На правому крилі дому від середини фронту аж до рогу тягнувся вздовж поверху балькон, на який виходили вікна і скляні двері з їдальні.

Дім був дуже просторий, мав багато кімнат, домашню капличку мізерикордії, коридори, сходи й переходи, а внизу — муровані міцні комори, де зберігалася живність, вина, тканини й шкіри, знаходилася скарбниця родини, приміщення для домашніх рабів і велика пекарня. В долішній частині вікна були лишень маленькі й заґратовані й виходили вони на внутрішнє подвір’я. З цієї ж внутрішньої сторони був ще один невеличкий балькончик, з якого можна було мати в полі зору все те, що робилося в «чорній» частині господи: сензал, конюшні, комори з господарським реманентом і дерев’яна «буциґарня» для караних рабів — усе було, мов на долоні. Фронтовий же балькон давав можливість бачити широке плесо Ітібере, куди нераз запливали з затоки кораблі, і частину самої затоки.

З лівого боку дому за камінною огорожею зеленів садок. На піщаному ґрунті годі було виплекати щось добірне, і Ґабрієль де Лара, стративши немало зусиль на різні спроби, врешті обмежився до пальм, кількох дерев камелій, корчів сапатейри, що дає чудові червоні квіти різних відтінків, кремезних іньяме, які родять солодкі їстивні стрючки, та декоративних корчиків. Була тут і гарненька альтанка, з якої, до речі, ніхто не користувався, були доріжки вистелені у взірці чорним і білим мармуром, і водограй, з якого дуже неохочо била вода.

Перед тим, як мав повернутися по скінченні науки додому старший син де Лара — Антоніо, батько постановив оздобити будинок. Найняті майстри наново обтинкували всю господу, додавши багатих прикрас у бароковому стилі довкола вікон і дверей. А ще пізніше, себто, незадовго перед моментом, коли продовжується наше оповідання, вдруге зароїлося біля дому де Лара від майстрів і робітників, а в брами безперервно в’їжджали вантажені будівельними матеріалами вози. По кількох місяцях гуку, стукоту, криків і метушні при лівій стороні дому виросла дивна й невидана в Паранаґві будова — щось ніби мініатюрна подоба палацу в мавританському стилі. Вигладала так, ніби її хтось посунув з фронту вглиб двору і так лишив. Поміж фронтовою стіною палацика, а бічною стіною великого дому, в кутку, зроблено гарний ґанок зі сходами і дашком, а всередині пробито двері, так що прибудівка сполучалася з рештою господи. Вільне місце, що лишалося між палациком і входовою брамою, перетворено у квітник, а доріжку від ґанку до брами вистелено мозаїковими взірцями з мармуру.

Сама добудівка стояла, ніби на постументі, — на підмурівці висоти партеру з глухих стін, а її горішня частина скидалася на цяцьку: вітражні віконця, тонкі орнаменти, ніжна, як мереживо, різьба і на вивершення — круглий копулуватий дах. Щоб закрити прості й занадто контрастуючі до решти палацику лінії підмурівку, довкола нього пересаджено відразу цілі кущі повзучих рож, і добудівка виглядала веселим кубелечком, вирослим на гнучких гілляках зелені й рожевого квіту. Дон Ґабріель не жалував грошей на свій задум і наперед втішався враженням, яке зробить на свою похресницю, що мала повернутися з Европи і назавжди поселитися у своїх кревних.

Доля цієї молодої дівчини була занадто трагічна, щоб її можна було розказати в кількох словах. Вона народилася від другого шлюбу своєї матері з німецьким бароном фон Бартом, і по кількох днях стала сиротою. Спочатку нею опікувалася сестра по матері — дона Ізабела, яка тоді вже була замужем і мала свого власного сина. Дон Ґабріель, ставши хресним батьком сестри своєї молоденької дружини, урочисто приобіцяв дбати завжди про долю маленької Анни-Марії, і цієї обіцянки справді чесно дотримував. Коли фон Варт оженився вдруге з донькою власника великої цукрової плянтації (також німкою) і, придбавши з нею сина, вирішив виїхати з родиною назад на батьківщину, дон Ґабрієль робив усе можливе, щоб затримати в Бразилії бодай частину маєтку, який належав покійній тещі. З великими труднощами йому вдалося відвоювати трохи землі, що стояла пусткою і не представляла великої вартости. Згодом однак, коли фон Варт був уже в Европі, показалося, що на тій землі виявлено великі поклади срібла, і таким чином Анна-Марія стала багатою дівчиною.

Але й фон Вартові не судилося довго жити. Він скоро помер, а його дружина також вийшла заміж вдруге. Доля ніби кпила собі з фон Бартів і з тих родин, що вступали з ними в подружні зв’язки, і незабаром прибрала з цього світу й колишню фон Бартову. Двоє дітей — Анна-Марія і її молодший брат — лишилися круглими сиротами без ніякої опіки.

Довідавшись про сумну долю похресниці, де Лара вжив усіх своїх зв’язків, щоб Анну-Марію забрала до себе на тимчасове виховання його далека родина в Еспанії, приобіцявши оплатити всі зв’язані з тим видатки. Родина погодилася, але разом з тим, невідомо яким способом, з Анною-Марією потрапив і її брат, про якого дон Ґабрієль навіть слухати не хотів. Однак, сталося. Родина повідомляла, що діти дуже прив’язані одне до одного і не хотять розлучатися нізащо в світі. На щастя, дід малого фон Варта ще жив, а його плянтації давали добрі прибутки, і він охоче погодився поділити видатки, потрібні для виховання обидвох дітей.

Від родини надходили вісти досить рідко, а коли і надходили, — змушували дона Ґабрієля хмурити брови. Родина скаржилася на дорожнечу, натякала на те, що діти були зіпсовані попереднім життям і тепер вимагають цілого штату учителів та виховників, і що остаточно та сама родина не нарікає, знаючи про свої обов’язки супроти так далекого і незнайомого особисто, але тим не менше дорогого і шанованого кузина — дона Ґабрієля де Лара...

Де Лара сердився, гримав кулаком об стіл, але, щоб дітям не було кривди, з кожним роком збільшував свої посилки до Европи.

І от якось це все несподівано скінчилося. Капітан одного корабля, великий приятель дона Ґабрієля, передав йому листа від Анни-Марії. Першого листа за всі роки! Лист, одначе, був дуже сумний. З нього де Лара довідався, що похресниця зовсім не хоче жити далі в Еспанії, як постійно запевняли її родичі, а, навпаки, хоче вернутися назад до Бразилії. Далі дівчина писала, що і її, і її брата родичі тримають в чорному тілі, вбирають лишень у недоноски по кузинках і кузинах, не випускають між люди, дорікають кожним шматком хліба, усім скаржаться, що тримають дітей виключно з милосердя, а на кінець забороняють їм знестися зі своїми родинами в Бразилії. Тому Анна-Марія просила дуже, щоб її якось забрати з Еспанії, а одночасно повідомити й діда свого брата про те саме. Отже виявилося, що одиноке, в чому родичі не брехали, була приязнь між братом і сестрою.

Дон Ґабрієль зареаґував негайно: послав реляцію власникові цукрових плянтацій, а родичам загрозив великим скандалом, якщо вони відразу ж по одержанні листа не вишлють Анни-Марії під опікою згаданого вже капітана до Бразилії. Повідомляв також, що більше не пошле ні одного гроша і що взагалі більше про родину чути не хоче. Але, помимо того, все ж дав капітанові величенький мішечок золота на випадок, коли б «ніжні опікуни» задумали робити якісь труднощі, ну, і на видатки, необхідні для придбання сеньоріті належного вигляду й гардероби. На кінець ще сказав капітанові:

— Того молодого німчика, капітане, не привозьте мені на очі! Скиньте його в Сантосі — нехай манджає* до діда!

Вирішивши так справу, дон Ґабрієль поспішно взявся за приготування до прийняття похресниці. У скарбниці на її рахунок лежало вже чимало міцних бочівочок з сріблом і золотом, то ж де Лара міг собі дозволити на те, щоб збудувати для неї і відповідне кубелечко. Воно не було велике — дві кімнатки для господині і одна для покоївки, — але за те розкішшю дорівнювалося найбагатшим домам Европи. Для нього закуплено тяжкі сувої різних матерій і килимів, дорогих свічників, кришталів, люстр, а мистці-майстри по дереву вирізьбили дивовижні меблі з найдорожчих ґатунків дерева, що ним так багата Бразилія. Все устаткування спальні вирізьблене було з ніжно-червоної канжарани, а сальончика — з оливково-золотистого іпе. На мозаїку підлог пішли також найцінніші породи дерев, що експортувалися до Европи хіба на прецизні вироби. Але тут вони встилали долівку: пахуча кабріува, що її прийнято називати «бальзамовим деревом», наповняючи тонким ароматом приміщення, темніла майже чорними ромбами і квадратами поміж складними взірцями з червоно-помаранчевого бразилійського дуба, темно-жовті з чорними прожилками дощинки ґважувіри відтіняли ще більше білість седра, а все разом творило примхливі мистецькі комбінації й орнаменти, в яких майстри не стримували свободи мистецької уяви.

Драпування стін ніжно-взірчастими матеріалами, добір килимів, фіранок і котар йшли під особистим доглядом дони Ізабели і були чи не найскладнішою проблемою. Але остаточно все було скінчене, і кімнатки очікуваної гості перетворилися в уламок арабської казки.

Третя кімнатка, призначена для Жарі, виглядала трохи простіше, але знову не на стільки, щоб різниця занадто кидалася в очі. Зробили й для Жарі нові мебельки, послали дешевший килим, повісили фіранки й котари, обтягнули стіни матеріями — і дівчина була вдоволеною, хоч і здавлювала в собі мимовільне зітхання, коли заглядала до кімнат Анни-Марії.

Отже, все було готове для прийняття молодої родички.

Дона Ізабела за останніх вісім років, у протилежність до свого чоловіка, який ніби засох і стверд під гарячим промінням сонця, залишившись майже незмінним, — сильно постаріла, підупала духом і часто скаржилася на різні недомагання. Замість неї, обов’язки ведення дому перейняла на себе Жануарія. З дитини вона виросла в дорослу чарівну дівчину, енерґічну, второпну і владну. Вона носила при собі всі ключі, за виїмком ключа від скарбниці, приймала й видавала запаси комор, пильнувала кухні й часто вирішувала справи не лишень за господиню дому, але й за господаря. Раби й наємні слуги зверталися з кожним питанням лишень до Жануарії, покірно гнули перед нею голови й беззастережно виконували всі її накази, хоч поголовно всі її ненавиділи. Сильна й гнучка, мов пантера, чорноока й чорноволоса, з напрочуд білими й рівними зубами та примхуватим рисунком надломлених посередині брів, Жарі з першого погляду кожного вражала своєю надзвичайною красою. Було в ній щось безконечно привабливе й солодке у хвилинах, коли усмішка розкривала гарно викроєні, ледь-ледь припухлі уста, приплескувала милий тупенький носик і застрягала іскорками у крайніх, помітно піднятих догори, куточках очей. Не менш чарівною була Жарі у хвилинах жалю, коли тремтіло її кругленьке підборіддя, коли очі ставали вогкими і глибокими, а зрошені сльозою рісниці діставали блиску свіжо наведеного ляку.

Проте, рідко коли хто бачив Жануарію розчуленою, натомість частіше бачено її в приступах гніву, й тоді краса дівчини набувала зовсім іншого характеру. Скісні очі дівчини звужувались зовсім, уста попеліли, все обличчя ставало пласким, ніби мертвим, і лишень тонкі ніздрі нервово тріпотали, зраджуючи вогонь дикої крови, занузданої добрим вихованням, але готової вибухнути кожної хвилини. І в такі моменти гнулися перед Жануарією раби, уникаючи зустрічатися з її поглядом.

Спадковість з одного боку і виховання під наглядом дони Ізабели — з другого зробили з дівчини типову половинчасту натуру. Як на ті часи, Жарі була дуже освіченою: уміла читати й писати, уміла гарно висловлюватися, знала життя багатьох святих, розумілася на найголовніших законах і навіть цікавилася подіями в світі. Кожного разу, коли до дона Ґабрієля приходили сусіди на обговорення тих, чи інших справ, Жарі неодмінно ховалася в сусідній кімнаті і з цікавістю вислуховувала їхні розмови і суперечки. Крім того, вона вишивала, робила мережива, навіть трохи бренькала на клявесінах, — словом, уміла все те, що належалося вміти кожній панні з доброго дому, і знала багато більше від того, про що знали всі разом узяті представниці прекрасного полу з цілої Паранаґви. Жарі уміла поводитися, була гордою і зарозумілою, і в душі постійно плекала надію — вийти заміж за багатого і родовитого шляхтича, не підозріваючи зовсім, що вона є власністю справжньої аристократки, себто, — тільки добре вихованою рабинею.

Зате по матері Жануарія одідичила* чисто дикунську пристрасть до ганчірок, до блискучих брязкалець, до отієї «бужіґанґи»8, за яку мешканці бразилійських пралісів, чи африканські мурини, часто віддавали всі скарби, до власної свободи включно. Нова сукня, нова бранзолетка, чи намисто, викликали в Жануарії цілу бурю радости, і вона часто, замкнувшись у своїй кімнаті, витягала всю свою одежу, розкладала на видних місцях справжню й фальшиву біжутерію, й могла годинами сидіти, любовно перебираючи одну річ за другою.

Але це все порівняно було ще дрібничками. Далеко поважніші риси її натури проявлялися у ставленні до людей. З людьми вищого кола Жануарія була шанобливою, привітною і скромною. Супроти дона Ґабрієля і дони Ізабели являлася самим втіленням безмежної відданости, покори і любови. Супроти ж рабів і служби Жарі була завжди високомірною, жорстокою і попросту брутальною. І не можна сказати, що в першому випадку вона грала комедію, а в другому проявляла справжній характер — ні! Вона в обидвох випадках була щирою і керувалася своїми внутрішніми переконаннями і почуттями. Коротше сказавши, Жануарія була типовим хворим витвором рабської системи, який, маючи в рівних дозах елементи раба і пана, одночасно не є ні одним, ні другим. Ким вона була? На таке питання всі, в тому числі і Жануарія, вдоволилися окресленням: похресниця дони Ізабели Ґабрієль де Лара. Це заступало їй власне прізвище, вичерпувало становище в суспільстві й назву зайняття. Всі, включаючи й рабів, казали їй «ти» і називали просто по імени. Одинокий лишень молодий Антоніо де Лара, що вернувся недавно до батька, часом пробував з неї кпити, звертаючись через третю особу і величаючи її «шляхетною сеньорітою». У таких випадках Жарі почувала себе діткнутою до живого, ображалася, тікала до своєї кімнати й плакала, сама не знаючи — чому?

Зрештою, грубуватий і насмішкуватий Антоніо не був злою людиною і до всіх, за виїмком батька й матері, ставився однаково. На. Жануарію дивився так, як старші поважні люди дивляться на чужих для них дітей, або домашніх тварин: з певною симпатією, поблажливістю і свідомістю своєї вищости. Для батька ж і матері був просто взірцевим сцном — шанобливим, покірним і ніжним.

Приїзду Анни-Марії Жарі чекала з такою ж нетерпеливістю, як і старі де Лара (Антоніо не проявляв ні радости, ні огірчення — був попросту байдужий), сподіваючись, що з приїздом молодої сеньоріти життя в домі зміниться і стане веселішим. Напевне, — думала собі дівчина, — почнуться в домі учти й забави, наїде різних людей, і з того може щось вийти і для неї, для Жануарії. Не сидіти ж до віку при боці мандріні, не бігати ж до смерти з ключами при боці, відчиняючи й зачиняючи чужі комори. Можна вже подумати і про власні ключі, про те, щоб все вміння й досвід у господарстві перенести на власний дім...

І трохи збуджена, повеселіла Жарі приймала найактивнішу участь у приготуваннях до прийняття Анни-Марії.

Одне лишень не подобалося в тих клопотах молодій дівчині: вона вперше за все своє життя відчула себе особою менше ніж другорядною в цьому домі, що його звикла уважати своїм. Все, що робилося — робилося виключно для Анни-Марії, все, про що говорилося, так, чи інакше, стосувалося знову Анни-Марії, кожне рішення приймалося, або ні, також в залежности від евентуального погляду Анни-Марії. Не скрилася також від чуйної і спостережливої дівчини незрозуміла поведінка хресної матері. Кілька разів дона Iзабела спеціяльно викликала її для якоїсь поважної розмови, але, тільки почавши, зараз же звертала на щось інше, а на кінець старалася переконати Жануарію, що Анна-Марія повинна бути дуже доброю, що вона багато зазнала горя в збитті й що Жануарія повинна її дуже полюбити. Жарі годилася наперед, притакувала, але в душі дивувалася і ніяк не могла собі пояснити збентеження, що в таких хвилинах виразно проявлялося у дони Ізабели.

І от наступив цей довгоочікуваний день!

Малий Бенто, що вже місяць сидів з ранку до вечора на березі, виставлений на обсерваційний пост, прибіг з таким переляком в очах і з таким криком, немов би за ним гналося по п’ятах ціле плем’я канібалів, і ще здалека повідомляв:

— Приїхали! Приїхали! Корабель в затоці! Спускають човни!

Все живе в домі забігало, заметушилося і заговорило уриваними вигуками. Дона Ізабела, обважніло присівшись на перше крісло, що було біля неї, розгубилася цілком. Потім підскочила і почала видавати одні за другими різні накази: до чоловіка, до сина, до Жануарії й до рабів. Усіх наглила, усім веліла мерщій братися до роботи, а сама кидалася і крутилася, не знаючи, за що вхопитися.

— Мадрині треба передягнутися? — несміливо спитала Жарі.

— Ах, так! Правда! — пригадала дона Ізабела. — Чого ж ти стоїш?! Ходи, поможеш мені! Ні, перше піди до кухні... Ні, почекай, треба сказати Барбарі й Саломеї... Ах, ти нічого не знаєш, ліпше я сама... Ви все переплутуєте... Чи Маврикій дома? Треба йому сказати, щоб смажив м’ясо...

Врешті решт скінчилося тим, що наплутала сама дона Ізабела і спантеличила усіх так, що вже ніхто не знав, за що має братися і з чого починати. Але на поміч прийшла Жануарія, видала усім точні накази, розподілила обов’язки — і робота закипіла.

Давши лад зі службою, Жарі скочила на допомогу доні Ізабелі. Бідна жінка заплуталася в шнурівках, коронках і стяжках, стояла безпомічно і мало не плакала. Але в спритних руках дівчини всі зрадливі вузли й зашморги розплутались, коронки повідчіплялися, а стяжки позаймали належні їм місця. Так що за чверть години дона Ізабела вдоволено оглядала свою постать у великому дзеркалі.

— Так, увійде! — сказала вона і, раптом повернувшись до похресниці, наказала з якоюсь розпучливою відвагою в голосі: — А ти, Жануаріє, візьмеш свою червону спідничку, жовту блюзочку і на руку — срібну бранзолетку з колечок. Ніяких більше прикрас! Чуєш?

Видно, що в очах Жарі відбилося дуже велике здивовання, і дона Ізабела, злякавшись його, додала тоном, виключаючим усякі заперечення:

— Прошу не сперечатися і робити так, як я кажу! Скоро!

Такого прикрого тону дівчина давно не чула від хресної матері і тепер знайшла за відповідніше не перечити. Знала вже, що дона Ізабела стала нервовою й вередливою, а останнім часом взагалі багато говорить не до речі. Але все ж, взявшись за переодягання, дівчина відчула гіркоту. Спідничка, правда була нова, шовкова і зґрабненько вшита — якраз на те, щоб в неділю вдягнути в пообідній час, не виходячи з дому. Та на такий урочистий день Жануарія плянувала одягнутися зовсім інакше. Адже має кілька суконь, що викликали загальну заздрість молодих панянок з Паранаґви!

Скінчивши одягатися, стала перед дзеркалом і мимоволі усміхнулася. Виглядала дуже гарно: оксамитна чорна керсеточка з глибоким вирізом, одягнена і зашнурована поверх блюзочки, виразно підкреслювала ніжні форми стрункої дівочої постаті; при кремовій блюзочці очі видавалися ще темнішими, а смаглявість шкіри набрала особливого відтінку — золотисто-бронзового, м’якого і делікатного.

— Жарі, де ти там забарилася? — відірвав її від люстра голос дони Ізабели. — Подивися, чи все гаразд на столі» і заглянь до Маврикія, як він там ту печеню смажить!

Дівчина крутнулася на одній нозі і побігла на двір, де у товаристві двох помічників під відкритим небом Маврикій смажив великі кусні м’яса, настромлені на веретели.

— Маврикіє! — гукнула різко Жарі. — Скроплюй печеню частіше, щоб не вийшла знову суха, як попереднього разу!

— Попереднього разу не я смажив! — огризнувся Маврикій і навіть не глянув на Жануарію. Він одинокий не боявся Жануарії, заздрив її становищу в домі і ніколи не завдавав собі труду скривати свою антипатію до неї.

— Смажив, чи ні, а печеня була суха, як дерево! — продовжувала Жарі. — О, дивися, дивися, як твоя робота виглядає! Скроплюй, кажу тобі!

— Відчепися ти від мене! — визвірився Маврикій. — Іди краще пильнуй своєї справи! Всім наказали убратися по святочному, а ти ніби горшки на кухні мити збираєшся. Іди вже вдягнися!

Маврикій сказав це виключно для того, щоб підкреслити, що і він — найстарший наглядач над рабами — уміє наказувати, але Жануарію вразила в тому наказі зовсім інша сторона, про яку Маврикій напевне й не догадувався. Стиснувши зуби, вона помчала в дім з наміром поважно поговорити з доною Ізабелою. Але на середині двору її перепинила Сабія:

— Жаїро...

Жарі стала, невдоволено нахмурившись:

— Чого тобі?

— Яка гарна твоя спідниця, Жаїро! — захоплено заговорила Сабія, обережно проводячи рукою по червоному шовку від стану вниз. — Я б також хотіла мати таку саму...

— Геть! — злісно відкинула руку матері дівчина й побігла назад.

Дорога до кімнат дони Ізабели йшла через їдальню, і, коли лишень Жаїра переступила її поріг, піймала на собі погляди обидвох муринок, що накривали стіл. Побачивши Жануарію, якось хитро переглянулися між собою і, стараючись укрити злорадні усмішки, поспускали очі вниз. Зауважили, що в дівчини були попелясто-сірі уста, звужені очі і спласле, подібне до маски, лице. А це не віщувало нічого доброго.

Але вже від одних їхніх поглядів дівчина вибухнула:

— Ви! По якому це у вас стіл накритий?! Цей полумисок для чого тут стоїть? А ця ваза має тут бути? А кубки як ви розставили?!

Муринки змішалися й розгубилися. Чого вона хоче? Здавалося ж, усе було в порядку, так, як подавалося завжди і як їх вчилося здавна робити. Що ж тепер знову за новина?

— Все познімати! Все попереставляти! — бушувала Жануарія, згортаючи в купу накриття. — Нічого не тямите робити, дармоїди прокляті!

Саломея не стерпіла.

— Коли ми прокляті дармоїди і нічого не тямимо, — сказала ображено, — то роби сама, а ми подивимося...

Жануарія вмить опинилася біля муринки і почала її бити, куди попало.

— Маєш, потворо, маєш, маєш! — приговорювала за кожним ударом, задихаючись від злости. — Маєш іще раз, щоб не важилася пащекувати! Робити так, як я кажу! Ясно?

Саломея відвела руки, якими захищала обличчя, і сказала тихо й сумно:

— Бог тобі заплатить за це... Навіть сама дона Ізабела ніколи не б’є рабів, а ти...

— Пани бридяться брудити руки бійкою, — докинула ущіпливо Барбара, — на те вони мають наймитів, або інших рабів...

Жануарія вже зробила рух, щоб провчити і другу муринку, але в тому моменті в кімнаті дони Ізабели щось гримнуло і розсипалось, а вслід за тим почувся крик:

— Жарі, Жарі! Ходи сюди зараз же! От іще тільки цього бракувало!

— Щоб у цю ж хвилину було все готове! — рубнула Жануарія і, кинувши на прощання проречистий погляд, від якого у бідних рабинь мурашки побігли за шкірою, побігла на заклик.

Дона Ізабела, розгублена і роздосадувана, стояла посередині кімнати, а біля її ніг лежала касетка і валялася розсипана біжутерія.

— Дивись, Жарі, — скаржилася вона, — випала мені з рук касетка і розірвався шнурок з перлами. Збирай це скоренько, дитино моя... Перел мусить бути тридцять шість... Ах, яка досада! Вона зараз приїде, а я їй хотіла на привітання подарувати перлове намисто... Збирай, Жарі, збирай, її щойно не видно...

Жарі впала навколюшки і почала визбирувати перстені, сережки, брошки й розсипані перли, а дона Ізабела стояла над головою і наглила:

— Скоріше, Жарі, скоріше! Подавай сюди, а я нанизуватиму...

Та це було лекше сказати, ніж зробити. Коштовні дріб’язки порозкочувалися по всій кімнаті, поховалися під меблями й килимами, і, щоб їх визбирати, треба було було добре налазитися.

— Двадцять сім... Двадцять вісім... — рахувала дона Ізабела, нанизуючи перли на голку. — Двадцять дев’ять... Тридцять... Ще шість...

— Йдуть! Йдуть! — закричали у дворі.

Дона Ізабела покинула роботу:

— Жарі, ти скінчиш, як позбираєш... Тут футляр. Покладеш сюди перли і винесеш мені... Касетку замкнеш у скрині... Господи, як я хвилююся! Де моя сіль? Серце мало не вискочить...

І, ледве перебираючи тремтячими, непевними ногами, що підломлювалися на кожному кроці, дона Ізабела подріботіла на зустріч сестрі. Про якесь переодягання не могло бути, звичайно, й мови і, зрештою, сама Жануарія про нього забула, зайнята перлами.

Врешті, донизала шнурок, закріпила замочок і поклала намисто до футляру. Цю роботу знала, бо робила її не вперше. Потім замкнула касетку, поклала в скриню, замкнула й скриню, глянула довкола господарським оком, чи чого не забула, і собі пішла на ґанок.

У дворі було гамірно й людно. На привітання Анни-Марії зібралася вся місцева еліта з родинами. Блищали в сонці різнокольорові шовки, оксамити й золоті гафти, сліпили очі дорогоцінні запинки, намиста, сережки — немов зграя барвистих папуг спустилася на подвір’я й стрекотіла на всі лади.

Дві старших пані підтримували під руки дону Ізабелу, готову от-от зімліти від зворушення, і приговорювали:

— Так не можна, доно Ізабело, заспокойтеся, побережіть своє дорогоцінне здоров’я!

На поштивій віддалі за спинами панів тулилася цікава чернь — раби і слуги — що також подекуди виблискувала, але не дорогими матеріями й цінними каміннями, а спітнілою від горячі, обсмаленою на сонці шкірою голих рук і ніг, чорними очима і білими зубами. Дітвора повилазила на мури й дерева, щоб звідтам краще придивитися зустрічі.

Від моря в супроводі густого натовпу зближалася під руку з доном Ґабрієлем Анна-Марія. Вітер жартівливо підвівав поли її дорожного сірого плаща, з-під широких крисів сірого капелюха визирало молоденьке, тонке личко. Дон Антоніо байдужо ступав поруч і все робив рукою такі жести, ніби промітав під ногами гості дорогу.

Коли всі вступили за браму, дона Ізабела простягнула руки назустріч сестрі й розхлипалася на повний голос:

— Анно-Маріє, Анно-Маріє, моя дорога сестричко!

Панночка покинула руку дона Ґабрієля і метеликом підпурхнула до сестри, відразу впавши в її обійми. В тих обіймах капелюх злетів назад, повиснувши на зав’язаних під бородою стяжках, а з-під нього розсипалися буйні кучері ясно-золотого волосся.

Жануарія заціпеніла з дива. За все своє життя ніколи не бачила бльондинок, хоч і знала, що такі існують, і тепер їй видалося, що бачить перед собою якесь диво, якусь святу в авреолі золотого сяєва.

Анна-Марія була справді гарною. По батькові — німцеві одідичила ясне волосся і ясну церу*, з-під якої на скронях виразно виступали ніжні блакитні жилки; по матері — португальці — чорні очі, чорні брови й рісниці, а ще невідомо, по кому, — тоненьку, зграбну постать і малесенькі, мов точені, руки. Правда, хтось об’єктивний міг би сказати, що молода сеньоріта непотрібно вживає рум’ян і білил, які зовсім не надаються для гарячого клімату Бразилії й можуть викликати згіршення серед суворо вихованого жіноцтва, але все ж не одно чоловіче серце, особливо молоде, забилося сильніше на вид новоприбулої панни і не одна паранаґванянка прикусила зі заздрости губку.

Здавалося, що поцілункам, вигукам і словам не буде кінця. Дона Ізабела обціловувала лице й голову Анни-Марії, Анна-Марія старалася цілувати руки дони Ізабели, але та ховала їх і казала:

— Не треба, не треба — ми ж сестри!

— О, доно Ізабело! — протестувала Анна-Марія. — Шляхетна сеньора не лишень моя сестра, а й моя мати, моя спасителька, моя добродійка — мій цілий світ. Не руки, а ноги ваші цілуватиму з побожністю! О, доно Ізабело, пані моя найдорожча!

Всі були дуже зворушені такою шанобливістю Анни-Марії супроти сестри, але чутлива Жануарія помітила, що в тому всьому було більше слів, ніж щирости, а голосні ридання Анни-Марії не супроводжувалися ані однією сльозиною. Глянула на Антонія і з приємністю відмітила, що той лишень глузливо посміхається. Значить, і він поділяє її спостереження!

— Анно-Маріє, дитинко моя дорога! — захлиналася дона Ізабела. — Як же ти виросла! Яка ж ти гарна! Як же я дякую Богові, що привів тебе до нас!

— О, моя найдорожча сестро, доно Ізабело! Я згодна засушити свою молодість, готова вибрати свої очі й роздерти своє обличчя, коли б лишень ця жертва змогла бодай в одній сотій частині винагородити зроблені для мене добродійства! — вторувала Анна-Марія і закочувала очі під лоба.

Коли перша буря радости минула, дона Ізабела оглянулася за Жануарією, жестом покликала її до себе і забрала у неї з рук футляр.

— Ось, — сказала вона, виймаючи намисто і надягаючи його на шию сестрі, — тут мій подарунок на привітання. Хай він нагадує моїй дорогенькій сестричці про сьогоднішній щасливий день. Бережи це намисто, моя кохана. Воно походить ще від нашої бабуні і має переходити з роду в рід по жіночій лінії. Бог не дав мені дочки — тож дарую його тобі, а ти подаруєш колись своїй доньці.

Дона Ізабела знову розплакалася.

— Які чудові перли! — скрикнула Анна-Марія, скоса впиваючись жадібними очима на відведений від грудей разок намиста. — Але, — покинувши нараз перли, додала вона, — перлою над усіми перлами є моя найшляхетніша сестра. Дона Ізабела є найкоштовнішою перлою серед усіх людей, і найбільшим подарунком неба для мене є саме сьогоднішня зустріч. О, моя найшляхетніша сестро, чим же може вам віддячитися таке мізерне сотворіння, як я?!

Анна-Марія знову кинулася цілувати руки сестрі, а та, не знаючи, яку б то ще приємність зробити для родички, тільки пригортала її до себе. І раптом згадала! Коли б не ця розчуленість від зустрічі, напевне ніколи б не поступила так нетактовно і простацьки, але в цей момент для неї не існувало нічого поза сестрою.

— Ходи сюди, Жарі!

— Ось, — сказала дона Ізабела, — це — твоя рабиня, пам’ятаєш? Ти колись так дуже хотіла мати свою власну маленьку рабиню?

— Моя рабиня? — здивувалася Анна-Марія. — Ах, правда, покійний тато щось був згадував про якусь малу індіанку, але я вже забула. То це та сама мала індіянка? — спитала баронівна і вкрай здивованим та заздрісним поглядом прикипіла до Жарі, миттю оцінивши небуденну красу чорнявої «дикунки».

— Ну, як бачиш, вона не така то вже дуже мала, — засміялася дона Ізабела, — і добре вихована. Вміє все робити, є дуже вірна і стане тобі у великій пригоді... Жарі, привітай свою господиню і поцілуй їй руку!

Перемігши в собі почуття заздрости, Анна-Марія ласкаво простягнула руку, але рука повисла у повітрі. Жарі стояла, мов камінна, і дико розширеними очима водила довкола, не довіряючи власним вухам. Що вона почула, що?! Рабиня? Вона — рабиня?!

— Ну, чого ж ти?! — нетерпеливо підштовхнула її дона Ізабела. — Не чуєш, що я кажу? Поцілуй свою паню в руку! Ти належиш їй від малечку.

В очах у Жарі потемніло, а на тлі цієї темені замиготіли якісь вогненні зиґзаґи, що розсипалися сліпучими іскрами. Готова була впасти, але їй видалося, що погляди численного натовпу, який стояв нижче від ґанку, підпирають її, підносять вгору, мов на списах.

«Рабиня! Рабиня!» — крутилося в голові, а якась холодна, тверда рука вдерлася в груди і безжально здавила серце.

Наступив момент якогось моторошного напруження, і всі, дивлячись на спопелілі уста дівчини, на звужені до щілин очі, на спласле, помертвіле обличчя, сподівалися вибуху, як то звичайно бувало. Але вибуху не сталося. Жарі поволі обернулася і, не сказавши ні одного слова, скрилася за дверима.

Йшла темним коридором, звертала і переходила кімнати, але не в напрямі до новозбудованого палацику — йшла в протилежнім напрямі, де ще до недавна мала свою спальню поруч кімнат дони Ізабели. Увійшла і обережно причинила за собою двері. Старі меблі стояли по-давньому на своїх місцях, але постіль, скатертини і всякі дріб’язки були вже перенесені на нове місце. Кімната виглядала спустошеною, як і душа дівчини.

Присіла на краєчок голого ліжка і здавила скроні в долонях. Була занадто приголомшена, щоб освоїтися з новою думкою, удар був занадто несподіваний і страшний, щоб його можна було так відразу перетравити в мозку.

Провела долонями по задеревілому обличчі і в тому моменті почула легенький дзвякіт срібного ланцюжка на руці. І цей тихий звук, дивним дивом, відразу довів до свідомосте дівчини всю страшну правду. Ланцюжок — символ рабства!

Вихор шаленої розпуки вхопив у свої обійми душу дівчини і закрутив її, ніби відірваним від дерева, засохлим листочком. Жарі впала на тверде ліжко і заридала у приступі свого першого, невимовно тяжкого горя.

— Рабиня! — стогнала вона. — Рабиня! Я — рабиня! О, Господи, яке ж це страшне слово! Хто його видумав? Навіщо воно? Рабиня! Як можна жити з цим тавром? А-а-а!

Її дівочий радісний світ — світ повний барв і надій, перетворився раптом в руїну і провалився в бездну. А на дні бездни було темно, було душно і страшно... Жануарія торкнулася руками до шиї, бо їй видавалося, що фізично відчуває на ній дотик ланцюгів. Рабиня! Ніколи раніше не думала над цим словом, бо навіть не підозрівала, що воно колись набере і для неї всієї повноти змісту. Досі «раб» і «рабиня» — були просто істоти, що працювали на полі, або в домі, й спали в сензалі. Все. А тепер... тепер... Так ось воно що означає бути рабинею! Ось хвилину тому назад її так просто взяли і віддали в інші руки на очах у всіх. Спочатку перли, а потім — її. Ясно ж: перли варті сотню рабів, а їх було тридцять шість. Майже три раби за кожну перлу — три Жануарії за одну маленьку білу кульку! Третина кульки — це ціна Жануарії.

— Я того не переживу! — янчала дівчина. — Я заподію собі смерть! Я не знесу цієї ганьби!

Тим часом гамір з подвір’я перенісся до дому і розсипався по просторих світлицях. Жануарія зіщулилася і припала щільніше до ліжка. Пожалувала, що сховалася тут, а не втекла кудись далі з господи, де б її ніхто не міг побачити. Тремтіла, як у пропасниці, й зі страхом позирала на двері, чекаючи, що ось-ось хтось увійде і потягне її на позорище.

І справді, двері відчинилися, і на порозі з’явився сам дон Ґабрієль. Помимо свого горя, Жарі зірвалася на рівні ноги і стала, похиливши шанобливо голову. А де Лара, зовсім спокійний на вигляд, холодно сказав:

— Я попрошу ключі, Жануаріє.

«Почалося! — шибнула догадка в голові Жарі. — Вже й ключів мені не довіряють!»

Тремтячими руками відчепила від пояса ключі й покірно подала господареві. А той, широко відкривши двері, вказав на них рукою.

Жарі запитливо подивилася на нього, похитала заперечливо головою і знову розридалася. Ні, вона не вийде до гостей. Нізащо!

Де Лара стояв, незмінно вказуючи на двері, й по якійсь хвилині коротко кинув:

— Прошу зараз же покинути мій дім!

— Що?! — голос Жануарії пересікся, а в очах засвітився новий переляк.

— Прошу зараз же покинути мій дім! — повторив де Лара. — Дорога відкрита...

Цього Жарі не сподівалася. Була приготована на кару, на докори, на насильство, але на це — ні!

— Як, як? — перепитала, поступаючи боязко назад. — Шляхетний сеньор виганяє мене з дому?

— Ти сама позбавила себе права перебувати під дахом цього дому, а нас — обов’язків дбати про твою долю, — відповів ворожо де Лара. — Тому прошу зараз же забиратися звідси геть!

— Сеньор жене мене до сензалу?

— Ні! Ні в сензалі, ні в домі, ні в цілій господі моїй місця для тебе нема! Не потребую тебе зовсім і не хочу тебе бачити — марш з двору!

Жануарія миттю збагнула ситуацію і відчула, що деревіє зі страху. Йти — куди? Де прихилити голову? Де подітися? Адже ніхто не прийме її, нікому вона не потрібна. Як рабиня, вона ще має вартість хоча б третини однієї перли, але, як вільна дівчина, — і того ні. Знала долю тих небагатьох самітних жінок, що лишилися без мужеської опіки! Вони заздрили рабам навіть найгірших господарів, і їхнє життя було або ганьбою, або найстрашнішою мізерією: спали на прибережному піску, ходили майже нагі й годувалися покидьками. Вони ховалися вдень від людського ока і ніколи не сміли з’явитися в тому місці, де заходила небезпека хоч би принагідно зустрітися з порядними жінками, їх гнали, як бездомних собак, і могли б забити навіть у церкві, коли б вони туди зважилися зайти. І це мало б бути також долею Жануарії?!

— Ні, — зойкнула дівчина, — ні!!! Не женіть мене, добрий мій пане! Простіть мене! Я хочу лишитися! — і вона почала повзати на колінах біля ніг дона Ґабрієля, ловлячи його руки.

— Не називай мене своїм паном! — ще гостріше й неприязніше сказав де Лара і відштовхнув Жарі. — Ти тепер не маєш панів — ти вільна...

— Я не хочу бути вільною! — голосила дівчина. — Я хочу лишитися...

— Лишитися? Навіщо? Чим будеш? — поставивши останнє питання, де Лара перехилив голову так, щоб ліпше почути відповідь.

— Я? Я буду най... най... найвідданішою ра... ра... рабинею шляхетної сеньйоріти Анни-Марії фон Варт... — загикуючись вимовляла Жарі, ніби читала власний смертний вирок.

Рокове слово було сказане...

По обличчі дона Ґабрієля пробігла вдоволена усмішка, і він відразу подобрів. Підвів дівчину з підлоги і примирливо заговорив:

— Слухай, Жарі, хочу тобі дати маленьку науку, яка колись тобі здасться в житті... Ти, от, збунтувалася, почувши, що тебе названо рабинею... Не знаю, чому? Затям собі, що у світі всі раби, а ті люди, котрі називають себе вільними — помиляються. Ти, наприклад, наша рабиня, але і ми також раби його милости короля, а всі королі є рабами Господа Бога. Кожен має свого пана, який дбає про своїх підлеглих, опікується ними, або карає за непослух. І ніякий пан не любить рабів непокірних, але покірних обдаровує ласкою. Любить, або карає Бог королів, залежно від того, на що вони заслуговують, королі нагороджують, або засуджують на смерть своїх підлеглих, відповідно до їхніх вчинків, а рабовласник має право так само чинити з тими, кого купив, кого годує і ким опікується. Так було, так є і так мусить бути! Ти, от, живеш у нас сімнадцять років і цих сімнадцять років була доброю рабинею? Чи тобі було зле? Скажи!

— Ні, пане, мені було добре, — мусіла признати Жарі.

— Отже, коли будеш і надалі такою — тобі буде й надалі добре! — підсумував усе сказане дон Ґабрієль і спитав ще раз: — Ну, то як: лишаєшся, чи йдеш геть?

— О, пане, я прошу дозволу лишитися! — тихо попросила Жарі. — Буду доброю і слухняною рабинею для молодої сеньйоріти...

Жарі, звичайно, не підозрівала, що все сказане господарем було наперед ним обдумане і то обдумане так, щоб розмова кінчилася саме тим, чим скінчилася справді. Ґабрієль де Лара не був таким дурним, щоб вигнати з дому рабиню, якій, по правді сказавши, ціни не було. Але й терпіти сваволі він не вмів. Інша річ, що сьогоднішній поступок дружини оцінив, як найглупіший, і тому, відвівши її набік, спочатку зробив сцену. Для чого було взагалі вимовляти слово «рабиня» і демонстративно передавати дівчину в інші руки, мов бездушну річ? Чи не можна було просто не казати нічого? Поволі Жарі сама привикла б до свого становища, прив’язалась би до Анни-Марії і служила б їй вірно з любови так, як досі служила їхній родині. Тепер же вона збунтувалася, образилася і, — що було найгірше, — дозволила собі в присутності багатьох людей зігнорувати наказ. З такої рабині добра не буде, і тримати її далі в домі є навіть небезпечно.

Слухаючи докори чоловіка, дона Ізабела винувато кліпала очима, і, як звичайно, проявила чисто дитячу розгубленість. Ґабрієлеві стало її шкода, і він взявся перепрошувати. Потім пообіцяв сам усе направити — і направив!

Кроком переможця увійшов до кімнат похресниці і привів за собою упокорену Жарі. Анна-Марія саме оглядала своє кубелечко, що-хвилини скрикувала від радости й з подякою цілувала руки сестри. Побачивши дона Ґабрієля й Жануарію, насторожилася, питаючи очима, що воно має означати?

Жарі наблизилася з опущеною головою, смиренна, ніби зів’яла, тихо схилилася перед новою панею і покірно поцілувала край її довгої спідниці.

— Шляхетна сеньйоріта зволить вибачити своїй рабині, — промовила здавленим глухим голосом. — Жарі буде відданою і вірною своїй пані, що є доброю, мов ангол, а своєю красою затьмарить найкращі орхідеї пралісу...

Личко Анни-Марії напевне зашарілося від вдоволення, але під густими білилами і рум’янами цього не було видно.

— Гаразд, — сказала, вдаючи байдужу, і подала на знак особливої ласки руку для поцілунку. — Тепер поможеш мені переодягнутися, бо гості ждуть на обід...

Так Жануарія з похресниці шляхетної сеньори дони Iзабели Ґабрієль де Лара зійшла на становище рабині шляхетної сеньоріти Анни-Марії фон Варт.

Марні надії

З першого ж дня Анна-Марія цілковито завоювала собі серця родичів. Дона Ізабела аж помолоділа, перебуваючи постійно в товаристві молодої сестри. У них було стільки спільних інтересів, стільки обопільно цікавих спогадів, стільки цікавих думок, якими треба було обмінятися, що вони майже не розлучалися ні на хвилинку. А й дон Ґабрієль, покинувши свої папери й господарські справи, часто просиджував години у товаристві дружини й зовиці, чи то пак, похресниці, залюбки слухаючи веселого щебету Анни-Марії. Молода панна внесла з собою щось надзвичайно істотне в сумний дім де Лара, заповнила якусь велику порожнечу і замінила собою те, чого так бракувало старіючому подружжю — доньку. Коштом дрібних сюрпризів, незначних, але постійних прислуг, позірною дбайливістю вона купила собі в старих де Лара тверде переконання, що належить до найніжніших і найбільше відданих їм сотворінь. Вона дбала про незмінно свіжі китиці квітів у кімнаті дони Ізабели, кілька разів денно приносила донові Ґабрієлеві овочевий напій, або кубок вина, на кожному кроці питала, чи вони здорові, чи не болить у кого голова, чи нема яких прикростей? І досить було одному, чи другому трошечки нахмуритися, або попросту перестати усміхатися, як Анна-Марія била на сполох, умовляла лягати до ліжка і прийняти ліки. Вона сама зачісувала дону Ізабелу, пестилася біля дона Ґабрієля. і при кожній нагоді цілувала їм руки.

Тільки дон Антоніо ніяк не піддавався чарам Анни-Марії. Був супроти неї підкреслено чемний, стриманий і... насмішливий. Величав її незмінно «дорогою тіточкою», чим дуже дражнив молодшу від себе на цілий рік Анну-Марію.

Можна сказати, що з приїздом баронівни фон Варт оживилося взагалі ціле місто. Спочатку дон Ґабрієль улаштував забаву у своєму домі для всіх значніших обивателів

Паранаґви, а в наступних днях кожна значніша родина робила забави у себе, і, поки черга обійшла всіх, минуло зо два тижні часу. Анна-Марія познайомилася з усіми сусідами, сусіди познайомилися з нею, а дехто з молодих кавалерів спробував був навіть щастя на завойовання сецря молодої баронівни. Тільки ж вона нікого не допускала близько до себе, уважаючи, що тут нема рівної їй партії, й знаходячи у кожного претендента якісь поважні недоліки.

Але не можуть забави й гулянки тривати вічно. Де Лара мав занадто багато клопотів і обов’язків, щоб дармувати дорогий час. Тож в скорому часі він припинив святкування, забрав з собою Антонія і вирушив з ним до копалень золота. З тим моментом дім замкнувся для відвідувачів, і в ньому запанувала сонна тиша.

А для Жануарії, помимо обіцянки дона Ґабрієля, що їй і далі буде добре, обставини змінилися зовсім. Правда, вона і далі носила ключі, завідувала коморами, рядила домашніми слугами, але тепер її становище було таке, як становище метиса Маврикія: він також мав ключі від дворових комор, рядив рабами, що працювали в полі й дворі, завідував стайнями і конюшнями, де був всесильним володарем. Але так, як і Маврикій, Жануарія тепер не сміла сісти до панського столу і перестала взагалі належати до панської родини. А роботи прибавилося вдвоє: вона услуговувала при їді нарівні з Барбарою і Саломеєю, бігала на кожний заклик Анни-Марії, яка мала сотні різних справ щодня, і позатим, як звичайно: кухня, комори, слуги...

Але сама вона їла тільки прихапцем і покрадьки, коли її ніхто не бачив, бо скоріше вмерла б з голоду, ніж би мала засісти до спільного столу домових рабів у кухні. Почувала себе відбитою від берега, самотньою і нещасною. Інші раби жили у своєму колі, веселилися і сумували спільно, життя господарів ішло окремим колом, лишень вона одна не мала пристановища. Рабині бокували від неї й не минали нагоди, щоб не вколоти її терпким словом, а дона Ізабела була така далека від неї, ніби їх ніщо-ніщо ніколи не лучило. Зрештою, були моменти, коли дона Ізабела на довший мент зупиняла свій погляд на змарнілій, засмученій похресниці, й тоді серце її стискалося від жалю. А Жануарія, піймавши цей погляд на собі, насторожувалася і завмирала, благаючи очима і кожною рисочкою свого обличчя ласки, співчуття, милосердя! І дона Ізабела розуміла її добре, інколи навіть робила якийсь рух, але зараз же перемагала себе і відверталася. За її плечима Жануарія кусала уста й стримувала ридання...

Що ж до Анни-Марії, то вона була панночка, як панночка: вимагала постійних послуг, любила покірність і компліменти, а остаточно звертала більшу увагу на свою рабиню лишень тоді, коли треба було видобути якісь відомості про звички й уподобання родичів, або позлословити про пара- наґванянських жителів. Щовечора, вернувшись з забави, Анна-Марія допізна затримувала Жануарію, розповідала їй усе, що бачила, пльоткувала і насміхалася, зовсім не переймаючись тим, що рабиня ледве трималася на ногах, а на другий день мусіла вставати зі сходом сонця.

І от забави скінчилися. Анна-Марія два дні відпочивала, пролежавши у своїх кімнатах, і майже з них не виходила. На третій день вона встала, обходила цілий дім і подвір’я, погуляла в садку, заглянула до сензалу, трохи пограла на клявесінах, а четвертого дня почала нудитися.

— Чи у вас тут завжди так сумно? — спитала дони Ізабели.

— А тобі сумно?

— Я була б останньою невдячницею, коли б посміла нарікати на сум у товаристві моєї дорогої сестри! — поспішила з запевненням Анна-Марія. — Але чи вам, доно Ізабело, моя шляхетна сестро, не сумно отак сидіти ціле своє життя?

— Я вже звикла, моя кохана, — сумно усміхнулася дона Ізабела. — Але, коли хочеш, підемо до панства Пенедів. Дон Жвон виїхав також, а сеньоріта Катаріна не покидає недужої матері. До речі, я б тобі радила заприязнитися з сеньорітою Катаріною — вона дуже мила і добре вихована панна. Збирайся, підемо...

Вернувшись по двох годинах з гостини, Анна-Марія просто впала на канапу і, простягнувши ноги, щоб Жануарія її роззула, заговорила таким голосом, ніби щойно скинула з плечей тяжкий мішок:

— Фу! Оце так нагостювалися! Та я там більше знудилася, як дома.

— Не сподобалася сеньйоріті сеньйоріта Катаріна? — спитала Жарі.

— Ну, вже мені твоя Катаріна! — відмахнулася Анна-Марія. — Погана, як сова, дурна, як пень, а поводиться, як дикунка. Гарну ж мені товаришку дона Ізабела підшукала, нема що сказати!

— Ти щось про мене кажеш? — спитала дона Ізабела, з’явившись на порозі.

— Та ні, — трохи змішалася Анна-Марія. — Я говорю про сеньйоріту Катаріну: чому вона така мовчазна й несмілива?

— Така вдача, — пояснила дона Ізабела. — Але вона дуже мила панна, побожна і доброго серця...

Другого дня сестри знову вибралися на візиту, потім знову і знову, але все ходили до тих родин, де чоловіки були відсутні, бо було б загальним згіршенням, коли б самотні жінки зважилися піти в гості до знайомих і там зустрінутися з мужчинами. Також і до дому де Лара часто приходили сусідки, але все самі, без чоловіків, чи братів. Прийде отак мама з донькою, або з двома доньками, посидять, поговорять на побожні теми, подивляться на вишивки, чи мережива, обміркують куховарські рецепти, вип’ють чаю і прощаються.

По якомусь часі Анна-Марія почала нарікати вголос:

— І що це за край?! Як тут можна витримати? Та я скоро здичію серед цієї глушини!

Вже більше не вважала невдячністю нарікати на нудьгу у товаристві сестри.

Дона Ізабела потішала її, як могла, пропонувала знову кудись піти до подруг, але Анна-Марія тільки сердилася, і в такі моменти ніжні блакитні жилки на її скронях набрякали й ставали фіалковими.

— Ах, нехай лишень моя дорога сестра нічого мені не згадує ні про яких подруг! Для баронівни фон Барт тут, як бачу, нема товариства. Просто аж дивно стає, коли подумаю, що всі дикунки, які не мають ні виховання, ні добрих звичок, походять зі шляхоцьких родів.

— Що ж робити, моя кохана? — сумно відповідала дона Ізабела. — Жіноцтво тут живе замкнуто, і ніхто навіть не посміє подумати про те, щоб вислати свою доньку на виховання до Европи.  

— До Европи? Та тут либонь ні однієї такої нема, щоб побувала принаймі десь далі за вашою нужденною Паранаґвою.

Дону Ізабелу діткнуло таке зневажливе ставлення до оселі, яка була твором рук дона Ґабрієля і його гордістю, але вона стрималася і тільки сказала:

— Ні, чому ж? Є такі, що побували в Сантосі, Сан-Павло і Белень.

— Ох, також мені «великий світ»! — зіронізувала Анна-Марія. — Ніби в Сантосі, чи Белень, не те саме, що й тут...

— Та певно, що ні, хоч і не те саме, що в Мадриді, чи Толедо... Але ти, моя кохана, будь вибачливіша до місцевих панночок. Вже он і так сеньйоріта Катаріна, і Лусія і Жероніма ображені на тебе. Кажуть, що ти занадто горда й насмішлива.

— А хай собі там ображаються! Що мені до того?

— Не годиться так, сестричко. Вони ж наші сусіди й приятелі.

— Ну, сусідом може кожен бути, але що ви, моя дорога сестро, уважаєте їх за приятелів — то я дивуюся!

— А дон Ґабрієль не бажає мати кращих сусідів, — несподівано обізвалася Жарі, — і дуже шанує місцевих людей...

Це був попросту виклик, і Жарі зробила його навмисне. Анна-Марія перед нею ще одвертіше висловлювала свої антипатії до людей і міста, то ж хитра рабиня вирішила в цьому місці бити клина, щоб якось порушити ідилію між господарями і своєю суперницею.

Анна-Марія відразу схопилася з місця.

— Рабине! — крикнула гостро і якомога зневажливіше. — Знай своє місце і не мішайся до розмов, які тебе не стосуються! Раб є німий, поки його не спитають, і глухий, поки до нього не заговорять. Забирайся звідси геть!

— Чому ти так різко з нею поступила? — спитала дона Ізабела, коли Жануарія вийшла.

— А що ж — терпіти таку зухвалість?

— Ну, я не уважаю це за зухвалість, бо вона у нас досі не була трактована, як рабиня у повному того слова значенню. І, крім того, вона правду сказала: дон Ґабрієль дійсно високо цінить наших місцевих приятелів.

Жилки на скронях Анни-Марії загрозливо завібрували, і вона почервоніла:

— Прошу мені дарувати, доно Ізабело, моя шляхетна сестро, я не можу з вами зрівнятися, звичайно, коли мова йде про доброту серця, і тому не вважаю добрими людей лишень за те, що вони сусіди. Але у вас усі добрі, добра навіть і ця рабиня, хоч вона навмисне вам притакує, щоб зробити мені наперекір!

— Ні, ти помиляєшся, Анно-Маріє, — заперечила господиня, — вона шанує щиро все те, що й ми шануємо.

— Ах, так?! — скипіла дівчина. — Моя шляхетна сестра натякає на те, що навіть підла рабиня уміє вас більше шанувати, як я?! Дуже ж мені прикро, що я не заслужила собі бодай рівности з рабинею! Я не вмію підлизуватися, не вмію інтригувати, а тому, звичайно, я й не заслуговую на таку вашу ласку, яку має ця нікчемна дикунка!

— Анно-Маріє, що ти кажеш?! Заспокойся, дитино моя!

— Ні, ні, я не заспокоюся, поки не скажу всього! Я давно мала намір уже сказати, але терпіла, стиснувши зуби. О, я знаю! Я все вже давно помітила! Ця нахабна потвора, використовуючи ваші безмежно добрі серця, ваше довір’я, пролізла так далеко, що стала вашою справжньою донькою. Вона мала все те, що хотіла, але чого не повинна була і не мала права мати. Вона продавала вам фальшивий товар, а ви їй платили за нього щирим золотом... Але я вам можу доказати кожної хвилини свою справжню любов! Прошу дуже: я маю якісь копальні і якісь гроші — можете забрати їх! Дарую вам усе і нічого за це не хочу!

— Але ж, сестричко, — занепокоїлася дона Ізабела, — ніхто від тебе не вимагає ніяких доказів. Я і без них знаю...

— Ні, ні! — увійшла в екстазу Анна-Марія, не даючи собі нічого сказати. — Я вже вирішила! Як тільки приїде падриньо9 — скажу йому, щоб відібрав у мене копальні! Я не хочу нічого! Я навіть прошу вас, щоб ви мене зненавиділи, а я тоді молитимусь до вашої ненависти, бо люблю вас справжньою любов’ю, а не такою, як ця рабиня!

Чи вірила панна у те, що говорила, чи ні, — справа інша, але плакала так щиро і так рясно, що дона Ізабела ледве-ледве її заспокоїла.

Після цієї розмови щось тривожне посіялося між усіми трьома жінками. Дона Ізабела стала пильніше придивлятися до Жануарії, Жануарія при кожній нагоді хвалила Паранаґву і її обивателів, Анна-Марія постійно хмурилася, злобно зиркаючи на рабиню. Але всі три старалися обережніше висловлюватися і обережніше поводитися, ніби ходили з вогнем довкола бочівки з порохом.

Щоб розвіяти трохи цю гнітючу атмосферу, Анна-Марія сама почала просити сетру виходити десь трохи між люди і все запрошувала сусідів до себе. Мала принаймі ту розраду, що могла наївним паранаґванянкам оповідати про Европу, про блеск і багатство столиць, про пишноту королівських дворів, яких, до речі, не бачила, про свої надзвичайні успіхи у великому світі, а кінчала звичайно наріканнями на несправедливу долю, що закинула її в глуху Паранаґву.

Спочатку її слухали з цікавістю, розпитували про подробиці, дивувалися і заздрили. Але через те, що оповідання повторялися все у нових варіянтах, а між ними багато не годилося одне з другим, — жіноцтво охололо до них, і нарешті хтось шепнув, що Анна-Марія — безлична брехуха і що вона всім до смерти надокучила, оповідаючи по сто разів ті самі речі.

Чутка через послужливих рабинь донеслася до дому де Лара, а в наслідок того між Анною-Марією.та іншими сеньйорітами виріс холодний мур обопільної антипатії. Візити й ревізити припинилися зовсім, і молода баронівна не знала, що зі собою від нудьги робити. Хоч-не-хоч, доводилося обмежитися товариством сестри і рабині.

Дивлячись на засумовану сестру, дона Ізабела старалася її розважити розмовами, оповіданнями про минулі часи, про всякі випадки в родині, й це часом Анну-Марію розважало. Але далеко більшу приємність справляло їй — примусити Жануарію щось робити зі своїм волоссям. Прикривалося це претекстом, ніби навчити рабиню робити зачіски, але насправді Анна-Марія любила цей лоскіт шкіри на голові без усякої окресленої цілі. Вона сідала собі на дзиґлику біля сестри, кликала Жануарію і могла сидіти годинами, насолоджуючись легкими дотиками гребінця, що виблискував у спритних пальцях дівчини. Так слухала оповідань дони Ізабели, інколи мріяла, інколи просто дрімала. А дона Ізабела у таких хвилинах не дармувала: гаптувала, або робила мережива, бо не звикла сидіти без роботи.

Так одного дня перед вечором усі троє сиділи на ґанку, з якого відкривався широкий вид на затоку й.острови. Дона Ізабела поринула у якийсь складний взірець вишивку, Жануарія була зайнята будовою хитромудрої башти з волосся Анни-Марії, а сама Анна-Марія дивилася на море і мовчала.

— Про що думаєш, сестричко? — спитала дона Ізабела.

— Ах, — смутно обізвалася Анна-Марія, — мої думки, як поштові голуби: куди їх не завези — все вертаються на те саме місце...

— Коли б і я хотіла говорити фіґурально, — відповіла дона Ізабела, — то сказала б: і голуби звикають до нового місця... Чи ти справді так жалуєш, що приїхала до нас?

— Ах, ні! Я така безмежно щаслива, що можу бути при боці моєї шляхетної сестри... Але я думаю, як би це було чудово для нас усіх, коли б ми цілою родиною переїхали до Еспанії!

— А мене зовсім не тягне до Еспанії, — байдужо знизала плечима дона Ізабела і нахмурилася.

— О, доно Ізабело, моя дорога сестро, як можна так казати?! — зойкнула Анна-Марія, ніби почула святотатські слова. — Сеньйора так каже, бо ніколи не бачила краси Европи. О, яке там веселе життя! Лицарські турніри, пісні трубадурів, дотепи блазнів...

— Ну, блазнів там найбільше, в це я вірю, — іронічно перебила дона Ізабела. — Бачимо ми їх і тут, коли приїжджають зі шкіряними міхами і лопатами, питаючи, де можна золота накопати? Але я не маю охоти їх і тут бачити, а не то — їхати на них дивитися аж до Европи.

— Гм, дивно... — трохи образилася Анна-Марія. — Чи моя шляхетна сестра уважає, що справді в Европі усі є блазні?

— Ну, не всі, звичайно, але є їх досить...

— А в Европі якраз уважають, що блазні є тут... .

— І ти цей погляд поділяєш?

— О, доно Ізабело, звідки?! Зовсім ні. Але мені справді трохи дивно, що я тут так мало бачу рівних собі людей. Себто, можна сказати, зовсім не бачу. Моя шляхетна сестра і мій дорогий падриньо стоять значно вище від мене, а вся решта — нижче. І тому мені так сумно...

Доні Ізабелі стало жаль сестри. Відчула себе ніби винною в тому, що молода сестра опинилася справді в глушині, серед життя, яке так мало давало радости. І, щоб потішити її, пригорнула до себе, поцілувала в чоло і сказала:

— Справді, у нас тепер сумно, але не все так буде, і Бразілія — це не сама Паранаґва. Почекай ще трошки — і будуть знову забави, будуть музики, наїде гостей — і розважишся. Ми чекаємо з нетерплячкою нашого приятеля — дона Елеодора Ебана Перейру. Він приїде напевне з синами...

— І що з того? Гості приїдуть і поїдуть, а по тому знову все лишиться по-старому.

— Хто знає? — загадково усміхнулася дона Ізабела. — Може й не буде по-старому, а буде зовсім по-новому...

Анна-Марія відразу насторожилася:

— Чи моя шляхетна сестра і пані на щось натякає?

— Не кажучи нічого конкретного, не виключаю можливосте, що хтось з молодих кавалерів Ебанів, дуже природно, може припасти моїй дорогій сестричці до вподоби.

Панночка з обуренням тріпнула головою:

— А я дозволю собі, відкидаючи всі можливости, конкретно спитати моєї шляхетної сестри: що сказала б шляхетна кров нашої покійної матусі, яка походила зі старого роду Дуарте де Коста, коли б її донька — баронівна фон Барт — упідлилася до шлюбу з нащадком дикої індіянки?

— Мати шляхетного дона Елеодора була вже Марією де Соуза Бріто... — з притиском сказала дона Ізабела, глянувши невдоволено з-під лоба на сестру.

— О, так, — злісно підхопила Анна-Марія, — найлегшим є одержати порядне ім’я від хресних батьків! Але, цікава я знати, чи та «дона» Марія де Соуза Бріто після хрещення навчилася бодай носити одежу й їсти ложкою, чи й далі ходила нага та жерла сире м’ясо, роздираючи його лазурями?

Обличчя дони Ізабели стало зовсім похмурим.

— Прошу вас, доно Анно-Маріє, моя шляхетна сестро, ніколи про це вголос не говорити, — сказала холодно. — Дон Елеодоро дуже не любить, коли хтось непочитально висловлюється про його матір. Особливо було б йому прикро, коли б такі розмови вийшли з нашої родини...

— Прошу мені дарувати, — схаменулася Анна-Марія і на знак перепрошення поцілувала руку сестри, — я знаю, що мій дорогий падриньо дуже прихильний до дона Елеодора.

— Не лишень прихильний, і не лишень падриньо, — далі вела дона Ізабела. — Не забувай, що дон Елеодоро вистарався для дона Ґабрієля дуже почесне і дуже добре платне місце в Дистрикті Копалень, що дон Елеодоро робить заходи перед урядом про призначення дона Ґабрієля капітан-мором на майбутню вілу, коли дасть Бог дочекати до того, і взагалі ми дуже багато завдячуємо донові Елеодорові. А наш Антоніо є досмертним боржником молодих Перейрів. Вони проявили дуже багато серця й уваги, коли бідний хлопець опинився самотнім в єзуїтській колегії. Він же мав ледве десять років, і дуже важко прийшлося б йому звикати до нового життя, коли б не молоді Ебани. Вони, як старші, стали йому опікунами і ніби братами. Тому й досі Антоніо згадує їх найкращими словами і уважає своїми найближчими приятелями.

— Але ж я нічого не маю проти Перейрів, — почала оправдуватися Анна-Марія, — й вірю свято в те, що вони — дуже добрі люди. Лишень хай моя дорога сестра не гнівається, коли я не проявляю великого захоплення до цих шлюбів між білими й дикунами. Проти них бунтується моя амбіція. Це ж — пониження для білих.

Жануарія з моменту, коли дона Ізабела згадала про майбутні забави і наїзд гостей, забула зовсім про фризуру Анни-Марії. Водила автоматично гребінцем сюди й туди, а сама поринула в мрії. Кожного разу, як тільки приїжджали до Паранаґви нові люди, вона оживала сподіваннями, що між ними знайдеться хтось і для неї. Тому так чекала приїзду Анни-Марії, тому по першому приголомшенню старалася придобритися новій пані, тому в найгірші хвилини намагалася сама себе підбадьорити, що її становище, прикре й принизливе, — явище тимчасове.

«Знайдеться ж хтось, хто врешті вирве мене з неволі!» — уперто повторювала собі і в тому знаходила розраду. Пригадка дони Ізабели про майбутні забави знову сколихнула надіями дівчини і понесла їх в інший радісний світ...

— Ти виховувалася в Еспанії, — між тим говорила дона Ізабела, — і дивишся на певні речі так, як дивляться еспанці. Вони мають велике упередження до шлюбів з індіянками, або мішанцями, але португальці собі з того нічого не роблять. Багато наших кавалерів побралося тут з індіянками, і на це була виразна воля королів. Сама знаєш, що жінки і тепер нерадо їдуть у Новий Світ, а раніше білих жінок сюди взагалі не пускали. Що ж було самотнім чоловікам робити? Вони мусіли одружуватися з індіянками, і, як показалося, добре робили. Імена ж не йдуть по куделі, лиш по мечу, і тепер маємо навіть багато шляхти з старовинними гербами, в жилах якої тече індіянська кров. Добре виховання не залишає на таких нащадках найменшого сліду з дикунства, і вони стають більшими патріотами, ніж подекуди й самі португальці. Мішанці є найздоровішим, найбільш життєздатним елементом на цій землі, й майбутнє країни в їхніх руках.

Анна-Марія задумалася.

— Хто зна? — обізвалася по хвилині мовчанки. — Я не смію перечити моїй шляхетній сестрі, але і ви, доно Ізабело, мусите признати, що справжній аристократизм крови, плеканий довгими поколіннями, тут затратився.

— Може бути, що той аристократизм, про який ти думаєш, справді затратився, — згодилася дона Ізабела, — але не від домішки індіянської крови, а тому, що він тут попросту смішний і непотрібний. Аристократизм, виплеканий на лінощах і розкоші, умер, але народився інший, виплеканий на праці, відвазі й силі.

Анна-Марія вже не перечила, схиляючись підо вплив сестриних слів, але доля, видно, не хотіла, щоб сьогоднішня розмова скінчилася мирно, і підсунула ніби зовсім невинний випадок: зведене у високу башту, волосся Анни-Марії несподівано вислизнуло з рук замріяної Жануарії і золотим шовком розсипалося по плечах панночки. Щоб попередити вибух гніву, а почасти й тому, що в проміннях сонця ясні кучері заясніли, як золоте полум’я, Жануарія поспішила з компліментом:

— Боже небесний, що за чудове волосся має шляхетна сеньйоріта!

Анна-Марія гордо і вдоволено усміхнулася.

— Уважаєш? — спитала кокетливо.

— Кажу щиру правду, сеньйоріто! Такого чудового волосся я ще від роду не бачила.

— Ну, певно, — засміялася Анна-Марія, — що ти могла бачити у цій нужденній Паранаґві! Хіба чорне муринське клоччя, або чорну індіянську щетину...

Діткнена до живого, Жануарія спалахнула від образи:

— Шляхетна сеньйоріто, — сказала глухо, і ніздрі її нервово затремтіли, — маєте щастя, що дон Ґабрієль не чує... — і не скінчила, бо в тому моменті дона Ізабела різким рухом вікинула шиття і встала.

— Анно-Марія, — кинула ледовим тоном, — ображаючи Паранаґву, ви одночасно ображаєте й родину де Лара. Прошу собі затямити, що, чи наша Паранаґва нужденна, чи ні, — вона є ділом наших рук і нашою гордістю!

— О, доно Ізабело! — почала було Анна-Марія цілком переляканим голосом, але сестра не дала їй скінчити.

— Дивно мені, сеньйоріто Анно-Маріє, що ви, закидаючи місцевим обивателям брак виховання й аристократизму, — вела незмінно холодним і твердим тоном ображена до краю дона Ізабела, — самі не дотримуєтеся найсвятішої засади — пошани до батьківщини, на якій народилися, і своїх родичів, що заступили вам рідних батьків. Прошу прийняти до відома, моя шановна сестро, що я оцінюю ваші слова, як образу для мого шляхетного мужа дона Ґабрієля де Лара і для мене самої. Мені соромно за вас!

Дона Ізабела пішла геть, але на самих дверях її перепинила Анна-Марія. Впала перед сестрою на коліна, обняла її за ноги і сховала своє обличчя в її сукні.

— Змилосердіться наді мною, негідною, дорога сестро! — заридала вона якимсь диким, спазматичним голосом. — Простіть мене, благаю вас! О, я знаю, що не заслуговую на ваше прощення, але в зухвальстві своєму відкрикаюся до вашого святого серця! О, простіть, простіть мене, або забийте! Я не можу жити без вашої ласки, я відберу собі життя за те, що вас розгнівала! Вічні пекельні муки стануть мені справедливою карою! Лишень тепер я справжня сирота! Тепер я не маю більше нікого-нікого у світі! О, навіщо я народилася?!

Була така зворушлива у своєму розпачі, така обеззброююча у своїй покорі й золотому сяєві буйних кучерів, що дона Ізабела не встояла. Зігнулася, підвела сестру з землі й. притулила до своїх грудей.

— Я прощаю тобі на цей раз, Анно-Маріє й обіцяю забути все, що ти сказала, але смію думати, що такий випадок більше не повториться. Гріх великий так зневажати землю, яка нас годує! Скажи мені, звідки в тебе стільки злости?

— То з нудьги, сестричко моя золота, з нудьги! — хлипала Анна-Марія, пригортаючись до сестри. — Просто не знаю, що з собою робити...

Ох, ця нудьга! Хіба сама дона Ізабела не зазнала її в молодих роках? Хіба не божеволіла з розпуки, коли лишалася сама з дрібними дітьми вдома? Та ще ж хоч діти розраджували її. А яка розрада у цієї нещасливої сироти?

І жаль обізвався в грудях старіючої жінки до цієї юної дівчини, що плакала тепер, тісно притулившися до неї.

— Тобі й справді нудно, сестричко, — погодилася вона, цілуючи сестру в чоло, — але це тому, що ти нічим не зайнята. Візьмись щось робити — і тобі веселіше збігатиме час.

— Що, наприклад?

— Ну, от, придивляйся до господарства, привчайся поволі до обов’язків господині дому — тобі ж колись доведеться цим зайнятися.

— Не цікавить мене господарство, я до нього не здібна, — призналася Анна-Марія, — і не люблю я того.

— Ба, моя кохана, не все робиться таке, що нас цікавить і що ми любимо. Життя — це ланцюг прикрих обов’язків, і до них треба привикнути.

— Навіщо ж до них привикати? — цілком з дитячою наївністю спитала Анна-Марія.

— Як то?! — аж усміхнулася дона Ізабела. — Та ж тобі колись треба буде вести дім, управляти слугами і рабами, а до цього треба заздалегідь привчитися.

— На те є, власне, слуги...

— Але над слугами, моя дитино, якраз треба господарського ока!

— На те є Жануарія, — уперто боронилася Анна-Марія.

— Ну, і на Жануарію не можна покладатися до віку.

— Як то не можна покладатися? — здивувалася Анна-Марія і навіть плакати перестала. — Чому?

— Бо немає певности, чи Жануарія буде з тобою все життя.

— Чому не буде, чому?

— Ну, ти, сестричко, також смішна: чому, чому? Та тому що й Жануарія врешті може заміж вийти.

— То що з того? Видам її за свого раба й будуть обоє при мені.

— А як вона не схоче за раба, а знайде собі вільного? — з усмішкою питала дона Ізабела, не підозріваючи навіть, до чого доходить у своїй розмові.

— За вільного я її не дам — шкода мови! — відрізала Анна-Марія й відразу стала пурпуровою від власної затятости, а фіялкові жили на скронях виразно віддулися під тонкою церою.

— Фе, Анно-Маріє, як можна так говорити! Чень же не маєш такого твердого серця, щоб стати іншій дівчині на дорозі до щастя...

— Рабині, хоче сказати дона Ізабела?

— Чи ж і рабиня не заслуговує на вдячність за свою вірну службу?

Тон розмови знову ставав гострішим, і дона Ізабела почала нервово стискати уста. Обидві сестри були такі подражнені, що забули за присутність Жануарії, яка стояла збоку, прислухалася до того всього і відчувала, що її поперемінно кидає то в жар, то в холод.

Нарешті Анна-Марія вибухнула:

— Прошу моєї шановної сестри нічого мені не казати! Я нічого не хочу слухати! Жануарія моя рабиня, і я маю право розпоряджатися нею, як хочу! Не звільню її, не звільню, не звільню!

— Навіть коли ми тебе попросимо? — ледве стримуючи себе, якомога спокійніше спитала дона Ізабела.

— О, «попросимо»! Спочатку дарувати, а потім відбирати! — зухвало крикнула панночка. — Звичайно! Можете її забрати вже! Не потребую! Вона інтриґантка, фальшива і злобна! І тому ви так обидвоє до неї прив’язані. Тільки до мене не маєте жалю, може навіть шкодуєте, що я сюди приїхала? О, я ж сама бачу, що належу до найгірших сотворінь у світі! Ліпше ж мені не жити, коли так! Я вас звільню від своєї особи!

Далі почалася зовсім дика сцена: Анна-Марія кинулася до бар’єру балькону, наміряючись скочити з поверху вниз. Дона Ізабела, перелякана на смерть, кинулася її відривати, а навіть Жануарія, хоч і бачила, що сеньйоріта грає комедію, поспішила на поміч. Анна-Марія відбивалася, кричала і дійшла до такого стану, що й справді готова була здійснити свій намір. А потім видерлася з рук сестри й рабині, кинула їм через плече: «Прощайте, йду втоплюся!» і полетіла в дім. Звідтам, перше ніж слуги догадалися, що їм робити, вистрибнула на вулицю і стрілою понеслася в напрямі моря.

Її піймали аж на березі й принесли додому. Дона Ізабела була така налякана, що мало не збожеволіла, каялася страшно, що довела сестру до такого стану і робила все можливе для направлення лиха. Під її особистим наглядом Анну-Марію поклали до ліжка, роздягнули, почали скроплювати й розтирати, давали нюхати ароматичну сіль, закликали знахарку і за її приписом наварили суміші різних зел, які мали помогти. Може було б і це не помогло, коли б сестра її не перепросила і не приобіцяла урочисто більше ніколи-ніколи не гніватися.

Жануарія ж, помігши дещо, скоро покинула кімнати сеньйоріти, вийшла знову на балькон і сіла в покинуте доною Ізабелою крісло. І, хоч догоряючий день палав у небі квітом розцвілих настурцій, хоч води затоки мінилися кольорами блакитних перел, дівчині здавалося, що світ почорнів, як головня. Слова баронівни згасили останній вогник надії, що світив і грів, що був метою, осолоджуючою гірку долю рабства. Тепер не стало й того...

Отже, так? Отже, треба назавжди попрощатися з думкою — вийти на волю й зажити незалежним життям? Боже, Боже, як же це страшно — зректися останньої надії!

— Ні, так не може бути! — зірвалася вона з місця. — Я допну свойого! Я ще покажу цій золотоволосій гадині, хто з нас ліпший! Подивіться на неї: така ніжність, така чуйність, така відданість на словах, а на ділі? Квіточки для сестри, чарочки вина для падриня, для обидвох — цілування рук на кожному кроці й запевнення у своїй любови... О, шляхетна сеньйоріто, я не ганяла рабів по квіти для свіжих китиць дони Ізабели, не бігала кожної години з кубками для дона Ґабрієля й ніколи не співала їм про свою любов. Мене не пестили щохвилини, і я не вимагала, щоб мене повсякчас облизували, але я знаю ціну справжній приязні! І я ніколи не посмію собі кпити з того, що є дорогим для родини де Лара, і не гратиму комедій самогубства, як оце ви тепер заграли. Мадриня має добре серце і вона вірить у все, але ця віра скінчиться! Я відкрию їй очі, я скажу правду зараз же, при першій нагоді, — і тоді побачимо! Тоді можете бігти топитися, але, гарантую вам, що ніхто пальцем не кивне для вашого спасіння, і ви непишно вернетеся назад. Ха- ха!

Нервові, спішні кроки в домі змусили Жануарію покинути мрії і взятися до порядкування покинутих знарядь до вишивання. Вона відразу пізнала, що то йде дона Ізабела, і, наготовившись до такої поважної розмови, схвилювалася.

— Жарі! — прикрикнула дона Ізабела, з’явившись на бальконі. — Куди ти запропастилася?

— Я потрібна мадрині?

— Оце так гарно! — аж сплеснула руками дона Ізабела. — Вона мене питає, чи потрібна! Та ти ж не бачила, що було з сеньйорітою?! Бідна дитина там ледве дихає, а ти дурничками зайнялася. Ступай зараз до неї!

— Хай мені мадриня дарує, — зібравши всю свою відвагу, почала Жарі, — але те, що зробила оце сеньоріта, — гріх і образа Божа.

— Жарі! — розгнівалася до краю дона Ізабела. — Ні слова більше! Щастя, що дійсно не дійшло до страшного гріха, але для таких делікатних натур, як сеньйоріта, Бог є милосерднішим суддею, ніж ми.

— Ні, я не про це, — пояснила Жарі. — Того страшного гріха й так би не сталося, бо сеньйоріта й не думала топитися. Вона лишень хотіла сеньйору налякати. Знала, що нагрубіянила, що провинилася, і...

— Що-о-о?! — відразу зрізала похресницю холодним тоном дона Ізабела й високо підняла брови. — А тобі яке діло до того, що заходить між мною й сеньйорітою?

Жануарія змішалася:

— Прошу мені дарувати, доно Ізабело, але я хочу сказати...

— А я не хочу слухати! — увірвала дона Ізабела. — Здається, що треба буде тобі підшукати інше зайняття, бо ти стаєш зовсім зухвалою. Сеньйоріта правду каже, що ти інтриґантка. Хочеш посіяти роздор між нами? Перший раз тобі сьогодні вдалося. Але, начувайся, Жануаріє!

Жарі затулила лице долонями й розплакалася.

— О-о, ще почни комедії! — нетерпляче й нервово потрясла головою дона Ізабела. — Думаєш, що я так тобі й повірю? Ступай зараз до сеньйоріти і поможи їй зібратися до церкви. Незабаром почнеться вечірня, а ми тут через тебе стільки страху наїлися, що готові спізнитися, йди і пам’ятай добре, що я тобі сказала!

***

У церкві повно. Передні місця позаймали багатші й видатніші обивателі Паранаґви, за ними сідали бідніші й менше значні, а на самому кінці — вільнонаємні робітники. Раби — індіяни й мурини — юрмилися біля самого входу, або й надворі, за дверима.

Жіноцтво з’являлося до церкви у нефоремних чорних сукнях, довгих і бахматих*, як мішки, завуальовані густими чорними серпанками, так що годі було відрізнити стару, згорблену матрону від молоденької стрункої дівчини. А все ж закохані кавалери вмудрялися пізнати своїх вибраниць і в бахматих сукнях і в чорних серпанках та, вибравши зручно коротку мить, потиснути крадькома маленьку ручку, або ненароком шепнути до захованого вушка кілька слів. Це було гостро заборонено, це загально уважалося каригідним*, але тому було й привабливим, непереможно спокушаючим. Це був один з пунктів, на якому кожний кавалер міг пописатися своєю відвагою і спритом.

Рабині приходили до церкви лишень одягненими, але без серпанків. Серпанки й чорні сукні являлися виключно привілеєм вільного жіноцтва, і рабині не сміли з нього користати. Виїмком була хіба одинока Жануарія, та й то в силу звички. Раніше вона навіть сідала собі за доною Ізабелою, але, відколи приїхала Анна-Марія, мусіла вдоволитися стоячим місцем побіч пань під каріятидою.

Однак, в цей день Жарі не пішла наперед зі своїми панями. Затримавшись біля входу, вона пробилася крізь гурт до бічної нави*, де стояла статуя св. Йосипа — Покровителя дівоцтва. Вирішила сьогодні молитися перед Ним і просити у Нього допомоги. Клякнула в куточку й почала відмовляти вервичку*.

Але думки її блукали далеко поза церквою, а душа не була в єдності зі словами, що їх механічно вимовляли уста. І, хоч дівчина дуже потребувала розради й помочі, хоч дуже намагалася зосередитися в молитві, — розуміла, що не молиться. Знову її огорнув сум і почуття самотности, навіть тут, на розмові з Богом, серед людського натовпу, об’єднаного спільною молитвою. І це почуття було таке сильне, що вона незабаром забула і про вервичку і про те, де знаходиться. Гіркота заливала груди і підступала під горло.

«Рабиня... Рабиня... — не виходило у неї з голови. — Іитриґантка... Ніким не люблена, всіми погорджувана рабиня... Анна-Марія ненавидить, дона Ізабела збайдужіла зовсім, навіть раби — і ті насміхаються... І не буде ніякої зміни, до кінця життя лишуся рабинею, всіми нелюбленою, всіми погорджуваною»...

І раптом відчула якийсь неспокій, немов би її хтось обережно, але вперто, лоскотав у спину стебелинкою трави. Нетерпеливо повела плечима й оглянулася: з присмерку на неї дивилися очі матері — Сабії. І було у них стільки доброзичливости, стільки ласки й любови, що, здавалося, вони аж світилися дивним світлом.

Жануарії стало відразу якось тепло й радісно від того погляду.

— Мама! — подумала вона, і це слово набрало несподівано змісту найглибшої молитви. — Мама, мама! У мене є мама! Вона пізнала мене серед півсмерку і крізь одежу! Вона любить мене... Я маю маму! І тата! Мама і тато... Мама і тато... Які чудові слова! Як це розкішно мати маму і тата! Чому я досі ніколи не думала над тим, що маю родичів? Правда, вони живуть у сензалі, вони бачать мене тільки здалека, але вони люблять мене, завжди любили. Їм байдуже до того, чи я — пестійка дони Ізабели, чи рабиня, як і вони... Ні, навіть не байдуже: коли б вони лишень знали, яку муку я терплю, — любили б мене ще більше...

І, зігріта цією думкою, Жарі відразу попадає в щирий молитовний настрій, стискає міцніше вервичку в руці і зливається в одне з побожним натовпом, що виповнює церкву. Тепер уже нема ні панів, ні слуг, ні рабів — тут усі рівні перед лицем Господа Бога.

Вечірня скінчилася, і люди повагом сунуть з церкви. Величаво пливуть чорні постаті родовитого жіноцтва, тихо гомонять між собою чоловіки, розходяться по сензалах гуртки рабів, здебільша під наглядом фейторів, озброєних нагаями, немов курчата, випущені на волю, щебечуть дзвінкими голосами діти.

Жануарія затримується ще трохи і виходить з церкви останньою. В грудях у неї повно доброти, спокою і глибокої віри в краще. І вона йде помалу, немов несе не серце, а келих з дорогим трунком, і боїться його розхлюпати. Не спішилася й нічого не думала про своїх пань, які вже напевне були далеко. Забула про них, як забула і про свою сумну долю.

На півдорозі її несподівано перепинила Сабія, яка, видно, навмисне тут чекала.

— Добрий вечір, Сабіє, — привіталася перша Жарі. — Ти сама? А де ж Пірауна?

І, ледве вимовила ці слова, як її зворушення минуло, а все знову вернулося на своє місце. Не може сказати «мамо»- і «тато», не може! Не звикла до цих слів, і вони їй не проходять крізь горло. Не відчуває до родичів нічого, крім байдужости.

— Пірауна пішов з паном, — відповідає Сабія, втішена, що донька до неї заговорила. — Нема Пірауни.

— Ах, так...

— Дон Ґабрієль завжди бере з собою Пірауну, коли йде далеко, — говорить Сабія, стараючись продовжити розмову. — Наш пан дуже любить Пірауну.

— Ах, так... — знову механічно відповідає дівчина й відчуває, що ні Пірауна, ні Сабія її ні крихітки не цікавлять.

— Так, — спішить в’язати нитку розмови Сабія, й по всьому видно, як вона боїться, щоб та нитка не увірвалася. — Недавно знову дав Пірауні жупан і багато тютюну.

Жануарія не відповідає нічого, а Сабія, вичерпавши всі дотичні до Пірауни й дона Ґабрієля новини, не знаходить ніякої нової теми. Тому йдуть якийсь час поруч і мовчать. Жануарії видається, що вона чує, як приспішено б’є серце в грудях матері, яка тримається півкрока з-заду і намагається зазирнути їй в очі.

Мовчанка починає гнітити.

— Що ж ти робиш тепер? — питає Жануарія, ніби не знає, що робить Сабія.

— О, тепер багато роботи, — охоче пояснює мати. — Варимо кану10, а вечорами я сукаю шнурки. Багато-багато шнурків...

Жануарія не має ніякої цікавости до кани і до шнурків, і розмова таки уривається. Але для Сабії не потрібно й розмови — вона щаслива вже тим одним, що йде поруч доньки. Вперше в житті випало таке щастя!

Доходять до двору й на хвилину зупиняються. Видно, що Сабії хочеться ще хоч трошки побути з Жарі, але вона не знає, як її затримати. Мнеться, усміхається винувато і нарешті починає з того, що, як вона думає, мусить бути доньці найприємніше:

— Твоя молода пані дуже гарна... А які вона має сукні — ух! Дасть їх тобі напевне, коли сама поносить трохи...

Простодушна жінка не розуміє, що почала з найбільш невдячного пункту, і не бачить через чорний серпанок болісно-гнівної гримаси доньки, але спішно продовжує:

— Тебе не люблять інші раби за це, що ти — найближча до панів, а тепер сміються, що ти услуговуєш молодій сеньйоріті. Кажуть, що ти — така сама рабиня, як всі. Але молода сеньоріта не кличе до себе рабинь зі сензалу, лиш тебе. О, вони заздрісні, ті рабині! Але куди їм з тобою рівнятися!

Сабія тихо сміється і вдоволено дивиться на доньку.

— Добраніч, Сабіє! — кидає Жарі й ступає крок, щоб відійти.

— Почекай, — відразу уриває сміх Сабія й благально дивиться на свою дитину, — поговори зі мною!

— Мушу йти, Сабіє, — рішучо відповідає Жарі, але через те, що у неї в серці знову обзивається жаль до матері, додає: — Колись прийду до тебе.

Останні слова каже так, ніби до сензалу треба йти далеко-далеко.

— Добраніч, Жаїро, — усміхається жалісно мати. — Прийди...

«Колись прийду до тебе»...

Від панського будинку до сензалу всього-навсього кількадесят кроків. Але як же важко їх перейти для Жануарії навіть тепер! Ох, як важко!

Ганебне обвинувачення

Від того пам’ятного дня між сестрами припинилися всякі конфлікти й запанувала цілковита згода. Анна-Марія, хоч і вийшла переможно з ситуації, тепер була обачніша, закинула звичку кпити з людей і краю, а натомість вдавала, що все довкола починає їй подобатися. Зрештою, не дуже й вдавала, але попросту звикала, і дона Ізабела не мала причини жалувати даної обіцянки — ніколи на сестру більше не гніватися, і так прив’язалася до Анни-Марії, що попросту собі не уявляла, як досі могла жити без неї.

У довгих розмовах, у яких здебільша збувалося надмір часу, стара жінка обережно, але вперто, підготовляла Анну-Марію до шлюбу з одним з молодих Ебанів. Крила в собі надію, що й після того шлюбу сестра залишиться з нею, бо відомо їй було, що обидва брати дома не сидять, то ж і Анні-Марії веселіше буде залишитися при ній. Крім того, цей шлюб був би під кожним оглядом побажаним для родини де Лара: спільні інтереси в Копальняному Дистрикті, приязнь між доном Ґабрієлем й Елеодором, дружба Антонія й молодих Ебанів — усе промовляло за цим шлюбом. Неабияку ролю грало й те, що Елеодоро займав кілька дуже важних постів при уряді, й взагалі родина була знана, як одна з найкращих під кожним кутом зору.

Поступово й сама Анна-Марія дуже зацікавилася цими таємничими Ебанами і майже вже згодилася з думкою стати сеньорою Ебано Перейра, але все ж при тому ґримасила й вередувала. Не так з переконання, як з бажання продовжити приємну для себе тему розмови й вислухати ще щось позитивного про майбутніх женихів.

— Прошу мені пояснити, доно Ізабело, моя шляхетна сестро, — питала вона, — чи ж це випадає, щоб баронівна виходила заміж за нетитулованого шляхтича? Я так звикла до свого титулу, що попросту собі не уявляю, як я без нього обійдуся?

— Е, це пусте, Анно-Маріє! — відмахнулася дона Ізабела. — Що тобі в титулі? В Европі титулам надають великого значення, а тут — ні. Подивись, чи не цікаво: у нас на найвідповідальніших постах є нетитулована шляхта, найбільш багатими і впливовими людьми є також нетитулована шляхта. А що робить шляхта титулована? Вони займають зовсім другорядні, або попросту непомітні місця в більших населених пунктах. Не гербують навіть комерцією, чи промислом, і власне тим скоріше досягають значення в державі. А титули тут нічого не важать. І дон Елеодоро не має титулу, але перед ним гнуться конди* й маркізи... І, не знаю, що тобі ліпше подобається: бути якоюсь маркізою, чи кондесою, яка мала б заскакувати ласки від таких, як Ебано Перейра, чи бути просто сеньорою Ебано Перейра і дивитися згори вниз на всяких кондів і маркізів?

Зайве, звичайно, пояснювати, що Анна-Марія була за другим варіантом, але дистинкт вимагав гримас, вередування і вагання.

— Не знаю, не знаю... — мрійно відповідала вона. — Я знаю, що моя найдорожча сестра — наймудріша у світі жінка, але впливи, багатство й високі уряди — це ще не все. Терези мого серця вийдуть лишень тоді з рівноваги, коли на них кинуть вальори*, важкі, як золото!

— Яких же ти ще вальорів хочеш? Ебани — дуже чесний рід, а молоді кавалери мають славу найвідважніших конкістадорів. Антоніо уважає їх за найвидатніших лицарів краю. Чи ж можуть бути ще цінніші вальори?

— А все ж, моя дорога сестро, коли Ебани подібні до тих страшних, диких бандейрантів, яких мені довелося побачити в Сантосі, то для мене миліший буде шлюб зі смертю, як з одним з них.  — Наша Пані найсвятіша! — злякалася дона Ізабела. — Які страшні речі говориш ти, Анно-Маріє! Та тебе ж ніхто не силуватиме: схочеш — одружишся, не схочеш — не треба. Але так, як я чула про кавалерів Ебанів, то вони є гарні й молоді, мають добру едукацію* й всі прикмети справжніх лицарів. Правда, може суворе життя й тяжкі походи стерли з них трохи позолотки, яку вони придбали в школах, але по натурі вони мусять залишитися справжніми аристократами.

— Дозволю собі пригадати моїй шляхетній сестрі, що справжній аристократизм власне проявляється, перш усього, в поведінці, звичаях і мові.

— О-о, ти знову своєї! З таким аристократизмом тут далеко ніхто не зайде. У нас найкращий звичай — уміння володіти зброєю, найкраща поведінка — поведінка смілива й рішуча, а мова — така, щоб нею скрізь можна було порозумітися, і нічого не шкодить, коли вона складається наполовину з індіанських слів. Твій падриньо не дбає про красу мови й давно закинув звичку висловлюватися плутано й цвітисто, а наш Антоніо то ніколи того не вмів і не хотів учитися. Завжди сміється, що в Европі люди, замість того, щоб сказати просто: «Дайте мені води», кажуть: «Я маю охоту внутрішньо скупатися». Чудеса! — і дона Ізабела засміялася.

— І все ж, — пересміявшись продовжувала вона, — ми займаємо найпочесніше місце серед паранаґванянських обивателів. А почекай лишень ще трохи — і рід де Лара буде знаний в цілій Бразилії і навіть у Европі. Ні в метрополії, ні тут, у віце-королівському уряді, не питають про звички людини, ні про її гарну поведінку, ні про красу її мови. Скрізь цінять людей ділових, загартованих, енерґічних. Це важніше, ніж титули. І я також, моя люба, хотіла би бачити тебе не за титулованим безпорадним жебраком, а за сильною й випробуваною людиною. Тоді знатиму, що майбутнє твоє забезпечене, а чоловік стане тобі гідним опікуном і оборонцем. Тому би я дуже бажала бачити тебе з одним з Ебанів...

Кожного разу, слухаючи сестриних слів, Анна-Марія попадала в задуму, а на її лицях виступали гарячі рум’янці. В думках уже бачила себе вельможною і всевладною панею, дружиною суворого й сильного, засмаленого сонцем і вітрами конкістадора, який, вертаючись із тяжкого походу, кидає їй під ноги нові простори покореної землі й лаври своєї слави. Що проти нього були варті всі европейські аристократи, які тільки того й вміли, що зграбно шаркати по блискучих паркетах ногами, говорити барвисті компліменти й обіцяти золоті гори, не маючи зломаного гроша в кишені?

Ні, сестра має рацію, й Анна-Марія напевне вийде заміж за котрогось з Ебанів.. За котрого? За того, хто буде сильнішим і відважнішим. А хто ж з них сильніший і відважніший: старший, чи молодший? Так цікаво було б побачити і переконатися! Ах, коли б вони вже скоріше приїхали! Анна-Марія тепер знає, як вибирати: не буде дивитися ні на вроду, ні на витонченість у поведінці. Це справді не має значення. Головне — щоб був сильним, щоб на нього можна було опертися, щоб дав почести і впливи, щоб дав багатство. Безперечно, сестра каже правду!

І тоді... тоді... О, Анна-Марія зуміє також доказати дечого! Вона не чекатиме з походів свого чоловіка, замкнена в чотирьох стінах, — ні! Вона товаришуватиме йому скрізь, вона допомагатиме йому збирати багатства і славу!

О, коли б лишень ті Ебани скоріше приїхали!

***

Дон Елеодоро з синами приїхав цілком несподівано. Лишившись на покладі корабля, що став у затоці, він вислав човном до дому де Лара післанців, пересилаючи через них свої уклони і питаючи дозволу на відвідини. Був би з того великий клопіт, коли б господарів не було вдома. Але, на щастя, дон Ґабрієль і дон Антоніо недавно повернулися з копалень, то ж Ебани могли тепер загостювати в домі приятелів, не викликаючи осуду й згіршення серед паранаґванянських обивателів.

В домі зчинився правдивий шарварок. І господарі й слуги метушилися, мов попарені, щоб поробити найнеобхідніші приготування для прийняття таких поважних і таких бажаних гостей.

Зайве, звичайно, говорити, що вістка вихром облетіла цілу Паранаґву й викликала велике пожвавлення, особливо серед жіноцтва: адже кавалерів Ебанів було двоє, а Анна-Марія лишень одна. Отже...

І у вікнах та на бальконах, обернених до моря, з’явилися десятки жіночих постатей, страшно зацікавлених кораблем. Так, лишень, кораблем, і ні в якому разі не чимсь і не кимсь іншим... Батьки й брати, правда, поспішилися на берег, але жіноцтво лишилося по хатах. Інша річ була, коли приїхала Анна-Марія, інша річ тепер, коли приїхали самі мужчини. І як би це виглядало, коли б шляхтянки повиходили б і поставали б натовпом, оглядаючи гостей? Стид і ганьба проявляти таку цікавість до мужчин! От інша річ — рабині: тих можна послати, ніби власні очі й вуха. Вони роздивляться уважно, послухають і принесуть усі необхідні відомости.

— Доне Ґабрієль, мій шляхетний пане, доне Антоніо, сину мій, — клопоталася дона Ізабела, — вам найкраще зараз поплисти на корабель і там привітати гостей. Це буде дуже чемно з вашого боку і вибавить мене з великого клопоту: поки ви там будете вітатися, поки дон Елеодоро прийме вас кубком вина, ми тут упораємося з найконечнішою роботою.

Жануарія тим часом увихалася біля Анни-Марії, яка сьогодні особливо дбайливо обдумувала і свою туалету і свою зачіску. І, звичайно, як усе в таких випадках буває, показалося, що ціла гардероба нічого не варта, що зачіски виходили жахливо, а Жарі довідалася, що належить до найдурніших і найнезґрабніших сотворінь у світі.

Остаточно вмішалася дона Ізабела і сказала, що найбільш відповідним буде вбратися у шафірову суконку, волосся заплести в коси близько до скронь і уложити так і так, а для цілковитого заспокоєння сестри пообіцяла їй подарувати шафіровий перстень і шафірові сережки, яких Анна-Марія ще навіть не бачила.

Сестрина обіцянка відразу примирила Анну-Марію і з суконкою, і з зачіскою і навіть з Жануарією. І все було б добре, коли б при самому закінченні туалети на порозі кімнати не з’явилася дона Ізабела з касеткою в руках. Вона в останніх роках майже зовсім затратила всі риси твердого характеру і при кожній несподіванці, чи неприємности, завжди проявляла чисто старечу розгубленість.

— Нема сережок! — заявила, мало не плачучи. — Перстень є, а сережок нема...

— Ну, от! — аж руки заломила сеньйоріта. — Завжди так! Завжди щось станеться мені на злість! Боже, Боже, що ж то за нещаслива зірка стояла на небозводі, коли я побачила світ?! Куди ж могли ті сережки подітися?

— Власне, мене це дивує, — бурмотіла дона Ізабела, копаючись тремтячими пальцями в дорогоцінностях. — Я їх уже давно не брала, а касетка завжди лежала замкнена в скрині...

Жарі раптом здригнулася і, сама не знаючи чому, вперла переляканий погляд в дону Ізабелу. Відчула, що зблідла, аж пополотніла, але зараз же обіллялася гарячим рум’янцем: адже крім неї й дони Ізабели, ніхто не мав доступу до біжутерії.

Дона Ізабела помітила це і насторожилася.

— Жарі, — сказала хрипло й видивилася на дівчину підозріло, — я тепер пригадую, що в той день, коли приїхала сеньоріта, ти замикала касетку і скриню...

Обличчя дівчини з темно-бронзового зробилося зовсім сірим, а налиті жахом очі розширилися до скрайніх меж і дивилися нерухомо, мов кам’яні.

— Ти бачила тоді сережки? — продовжувала допитувати дона Ізабела й ступила крок наперед.

Жарі хотіла відповісти, але з нею діялося щось зовсім незрозуміле. Переляк перед страшним обвинуваченням стиснув її за горло так сильно, що очі попросту виходили з орбіт, а лице вкрилося холодним потом.

«Що це зі мною?! Чому я так дивно поводжуся?! — кричала сама собі внутрі. — Та ж виходить, що я й справді сережки вкрала!»

Так думала дівчина, але не могла видобути з себе ні одного звуку.

Підозріння дони Ізабели переросло тепер у певність, і вона шарпнула Жануарію за плече:

— Признавайся, де поділа сережки?!

— Я... н-не знаю... Я ї-їх н-не б-бачила, — трохи опритомнівши від струсу, почала лебедіти дівчина й ще з більшим переляком відчула, що голос її звучить фальшиво.

Анна-Марія зірвалася з дзиґлика і, скрючивши пальці, почала кошачим кроком наближатися до рабині. Видно було по всьому, що мала велику охоту кинутися на дівчину й роздерти її пазурями на шматки, бо напучнявілі на скронях жилки не віщували нічого доброго.

Але якраз в найбільше напруженому моменті по підлозі коридору залопотіли босі ноги, і крізь двері просунулася чорна голова Саломеї.

— Сеньйоро, сеньйоріто! — закричала вона так, ніби подавала вістку на віддаль цілої милі. — Йдуть! Вже йдуть! Гарні кавалери — м-м-м!

Кінчати слідства не було часу, і дона Ізабела, погрозивши Жануарії рукою, вийшла, майже силоміць вивівши з собою і роз’юшену сестру.

Щойно тоді Жануарії вернулася спроможність руху і мови. Забігала по кімнатах і заквилила на повний голос, хапаючи себе за голову. Розпачати справді було чого, бо в домі де Лара всякі прогріхи рабів сходили порівняно легко, але за крадіжки карали батогами. І це мало би спіткати її, Жануарію?! Ба, мало того, але що буде потім? Що з нею зроблять після того, як натаврують ганебним званням злодійки?!

— Боже, Боже, Ти ж бачиш, що я невинна — змилосердися наді мною! — ридала дівчина.

— Хто тут плаче і чого? — почувся побіч голос отця Жоакіня.

Жануарія вискочила з кімнати, впала до ніг священика і, заливаючись сльозами, вигукнула:

— О, падре, рятуйте мене!

— Рятувати? Від чого? Що сталося? — похилився над дівчиною священик.

Ковтаючи слова й задихаючись від хвилювання, Жарі коротко переповідає випадок і кінчає гарячим запевненням:

— Але я не бачила сережок, отче, Бог мені свідком!

— Десь, певне, закотилися, — каже зовсім спокійно священик і підводить дівчину на ноги. — Треба буде пошукати.

— Але мадриня переконана, що то... Бо я... Не знаю, чому... — почуваючи повне безсилля вияснити свою поведінку перед доною Ізабелою хвилину тому назад, Жануарія плутається і замовкає.

— Годі, годі, — заспокоює священик, — не журися. Я сам говоритиму за тебе. Мені, чень же, повірять, ні?

— О, падре, я вам так дякую! — зворушено тулить руку священика до уст Жарі і в пориві жалю скаржиться: — Кривдять мене, отче, дуже кривдять. Зробили з мене рабиню на посміховисько для всіх. Боже, Боже, і за що така кара? Ви ж знаєте самі: чи я не працювала, чи не в моїх руках спочивав увесь дім, чи я не була вірною панам? І от тепер подяка за все...

Священик звільняє свою руку і каже строго:

— Несвідомі гріха не мають, але те, що ти терпиш, є вже осторогою Божою, Жарі, бо ти — не дитина. Сподівалася подяки від панів за вірну службу, а про те, чи мила твоя «служба» найвищому Панові, — не думала. Помітувала своїми братами і сестрами, до власних батьків включно, і вважала, що робиш добре. А воно не так. Пам’ятай, Жарі, що, хто в бруді працює — стає сам брудним, хто служить злу — стає сам злим, хто служить рабству — признає йому право існування, а тому хай не нарікає, скоштувавши його на власному досвіді.

— Чи ж я настановляла рабство? — почала оправдуватися дівчина. — Чи я завела цей порядок у світі? Що ж я можу порадити проти нього?

— Ти не настановляла рабства, це правда, але і не посуджувала його, поки воно не обернулося проти тебе. І, коли б так дати тобі можливість мати власних рабів — уважала б рабство доброю річчю. Ні? Але знай, Жарі, що не можна уважати пошесть доброю лишень тому, що вона тебе минула, або привела тебе до збагачення, не можна хвалити тучі й граду лишень тому, що вони минули твої ниви і підвищили ціну на твій врожай. Так не можна хвалити й рабства через те, що ти в ньому знайшла вигідне й тепле місце для себе, не можна й оминути небезпеки — попасти в рабство, доки рабство, як таке, існує. Розумієш?

— Розумію, отче. Але що я зроблю?

— Що зробиш? На початок небагато: навчися шанувати братів і сестер своїх, які перебувають у неволі, піди в сензал до батьків своїх і схилися їм до ніг. Вони варті того, бо люблять тебе справжньою любов’ю, хоч і не насмілюються її проявити, і вони терплять рабство через тебе, Жануаріє...

— Через мене?! — широко розплющила очі Жарі. — А що ж...

— Лишайся з Богом, дитино, — увірвав її священик. — І подумай над тим, що я тобі сказав...

На прощання він несподівано усміхнувся і став таким добрим, таким безконечно лагідним, як дитина на святому образі, легенько торкнувся плеча Жарі й попростував до парадних дверей, за якими вже чувся зростаючий гомін людських голосів.

Забувши вмент те, що говорив священик, і знаючи лишень, що справа з сережками буде полагоджена, повеселіла Жануарія прихапцем привела в порядок свій одяг і своє волосся, а тоді й собі вийшла на ґанок.

Гості вже перед домом. Батько й сини Ебани, одягнені у святочну одежу, стоять з непокритими головами і тримають в руках шовкові капелюхи, оздоблені перами. На них барвисті оксамитові жупани з короткими пишними рукавами, короткі штани, високі до колін панчохи й черевики зі срібними пряжками. При поясах — короткі кинджали, що виблискують піхвами і рукоятями, обсадженими дорогими каміннями, поверх жупанів — короткі плащі, застебнуті через плече мерехтячими в сонці запинками.

Дон Елеодоро, трохи посивілий і полисілий за останні роки, але незмінно міцний і рівний, стоїть напереді, низько кланяється паням дому і розсипає на привітання перли своєї красномовности. Сини стоять позаду нього, чекаючи своєї черги.

Обидва молоді, стрункі, міцні, чорняві й гарні. Мають пишні, закручені догори вуса й вузенькі борідки, що йдуть самою серединою підборіддя, немов би хто вмочив у сажу палець і потягнув ним від нижньої губи вниз.

Старший — Жібальдо — є трохи вищий, має яснішу церу, зовсім чорне, рівне волосся, що спадає аж на плечі, і тонкий орлиний ніс. Молодший — Себастьян — відрізняється головно виразним шрамом, який тягнеться від лівого куточка уст аж під шию, стягає помітно підборіддя, від чого нижня губа видається нервовою і тремтячою, так мов би була приготована на сміх, або на плач. Зрештою, шрам не псує молодого кавалера, навпаки, надає йому якогось щирішого, симпатичнішого виразу. Позатим, Себастьян має коротше і трошечки ясніше волосся, хвилясте й м’яке, тупіший, як у брата, ніс і ясніші очі. А цера темна — чисто, як у правдивого індіянина.

Тримається Себастьян також інакше, свобідніше, незалежніше. Жібальдо цілою своєю постаттю висловлює глибоку поважність і статечність, і кожний, хто перехопив би його погляд, адресований Анні-Марії, зрозумів би його так: «Шляхетна сеньйоріто, я захоплений вашою вродою і дивився б на вас невідривно, коли б лишень на це дозволяла етикета». А Себастьян, поклавши руку на рукоять меча, видимо, нетерпеливиться і чекає, щоб та церемонія з привітаннями скоріше закінчилася. Але він знає, що, поки батько виовориться, — мине добра хвилина часу, потім має говорити Жібальдо, і лишень тоді прийде черга на нього, на Себастьяна. То ж молодий лицар нудиться й від нічого робити роззирається довкола. Сковзнувши раз і другий по обличчі Анни-Марії, мусів у душі признати: «Але ти й справді гарний кавалок, хай мене чорти вхоплять! Таке маєш волосся, таку постать, що шкода попросту тебе за жінку. Хіба побавити під скло і дивитися у хвилинах відпочинку. Жібальдо буде з тебе вдоволений».

— Шляхетна сеньйоріта — дона Анна-Марія, — правив між тим дон Елеодоро, — збирається, як бачу, своєю вродою засоромити найкращі квіти нашої землі й притьмарити сяєво зірок південного неба...

В цьому моменті Себастьян тихенько штовхнув брата ліктем і послав, ніби припадково, поза плечі Анни-Марії виразний погляд. Жібальдо й собі кинув у той бік оком і побачив прехорошу індіяночку з кругленьким личком і блискучими, як агат, очима. Чорне волосся, розділене посередині й перев’язане вище чола червоною стрічкою, грало до сонця райдужними відтінками воронового крила, ніжна золотисто-бронзова шкіра матово відсвічувала соняшними зайчиками, а в горішніх кутиках очей грали якісь таємничі іскорки. Підкреслено-скромна міна лежала на її обличчі півпрозорим серпанком, під яким вирували незбагнені почування. Які? Чи то був сум, чи бурна радість? Одчайдушна відвага, чи полохливість? Ангельська доброта, чи підступна хитрість? Цього ніхто не міг би з першого погляду сказати, і тому Жарі відразу вабила до себе, хвилювала і викликала непереможне бажання — здерти з себе півпрозору запону загадковости і заглянути глибоко-глибоко в ті бездонні щілини чорних очей, в яких грали таємничі іскорки, причаєні в куточках. Таке бажання, принаймі, відчув Себастьян і, не знати чому, глибоко схвилювався.

Але Жібальдо, глипнувши на індіянку, відразу перевів погляд на Анну-Марію, мимовільно порівнюючи ці дві, цілком відмінні між собою, жіночі вроди і побачив, що шляхетна баронівна намагається укрити гнів і образу. Вона помітила і незначний рух Себастьяна і його повний захоплення погляд в бік рабині, а тому почуває, що амбіція її глибоко зранена. Але вдає, що не бачила нічого, привітно усміхається і тулиться до плеча сестри.

Досить довго говорив дон Елеодоро, потім те саме, але в інших варіянтах висловив Жібальдо, і на кінець дійшла черга до Себастьяна.

— А ось і мій молодший син — Себастьян Педро Лоуренсо Ебано Перейра, — представив дон Елеодоро, — якого поручаю великодушній вибачливости й прихильности шляхетних пань...

— А я насмілююся відразу з тієї великодушности скористати, — низько вклонився Себастьян, однак, говорив голосно і відважно, — бо, хоч шляхетний батько і мій достойний брат, — легко вклонився він названим, — напевне й не вичерпали всіх високих прикмет шляхетних сеньйор, але вже вичерпали всі вирази для такого незугарного промовця, яким є найпокірніший слуга найзнатніших у Новому Світі пань...

Так говорив Себастьян і низько кланявся, а в той самий час його темні очі й стягнена шрамом нижня губа бризкали веселістю, в якій не знати, чого було більше: щирого захоплення, чи глуму?

— Милосердя благаю для цього зухвальця! — скрикнув дон Елеодоро. — Він постійно забуває, що язик — не меч, з слово — не стріла, і що орудування зброєю, а мовою, — вимагає зовсім інших засад...

— Думаю, — усміхнулася ласкаво дона Ізабела, — що шляхетні лицарі Ебани рівно ж спритні в одному й другому... Просимо ж заходити. Відвідини шляхетного дона Елеодора і його достойних синів уважаємо за велику честь для нашого скромного дому... Доне Ґабрієль, просіть же до господи і наших шановних сусідів...

І дон Ґабрієль, як велить етикета, просив. Але сусіди, як веліла та сама етикета, відмовилися. Усі бо розуміли, що не випадає стороннім перешкоджати при першій зустрічі двох родин, між якими заносилося на інтимніші зв’язки.

— Ми дуже дякуємо шляхетним сусідам за запрошення, — висловив спільну думку дон Пенеда, — але скористаємо з ласкавости трохи пізніше.

— Дуже добре! — схвалив дон Елеодоро. — Якраз я мушу побачити всіх чільніших людей вашого міста, бо маю для вас важну новину.

Присутні нашорошили вуха і повитягали з цікавости Шиї, навіть Ґабрієль де Лара запитливо подивився на свого приятеля, але через те, що приятель тільки таємничо усміхався, сказав:

— Сподіваюся якоїсь приємної новини, яка напевно торкатиметься нас усіх, тому ще раз прошу наших шановних сусідів завітати вечором з родинами до нашого дому.

Сусіди подякували й гурмою посунули з двору, обмірковуючи по дорозі, що то за новина їх чекає, а гості й господарі увійшли до великого і пишно обставленого сальону.

Дон Елеодоро, звичайно, поспішив наговорити компліментів родині де Лара, дивуючись і хвалячи собі витончений смак, з яким був прибраний дім, а господар тільки вдоволено посміхався.

— Прошу сідати, — запрошував він, — поки там що до чого — поговоримо собі в родинному колі...

Однак, «родинне коло» відразу розпалося на три частини: Елеодоро й Ґабрієль сіли собі за великим столом і відразу поринули у справи Копальняного Дистрикту, дон Антоніо, хоч воно і не дуже випадало, затягнув Себастьяна на бік і запропонував йому партію шахів, а дона Ізабела, посадивши біля себе на канапі сестру, вказала навпроти місце Жібальдові.

З’явилися незмінні обслуговувачки столу — Барбара й Саломея — обнесли довкола таци з солодощами і напоями й поставали біля дверей, готові на кожний поклик господарів, чи гостей.

Дон Елеодоро привіз обох синів на вибір, але першенство належалося Жібальдові, як старшому. І молодий кавалер виявив себе гідним своєї ролі. Сидів на кріслі у повній пошані до співбесідниць позі і зразу ж найшов тему, якою зацікавив господинь дому: оповідав про свою останню виправу по ріці Тієте і пригоди, яких у цій виправі зазнав з цілою своєю бандейрою. Були там захоплюючі випадки з дикими звірями, крокодилами, гадюками й індіанськими племенами, були описи водоспадів, переправ човнами через ріки і тяжких переходів через праліси.

Треба признати, що Жібальдо був красномовним оповідачем, то ж і не дивно, що цілковито полонив увагу слухачок, примушуючи їх щохвилини то дивуватися, то лякатися, то радіти зі щирого серця. Їхні вигуки додавали лицареві ще більше охоти до оповідань і робили їх ще живішими і образнішими. Доходячи до якогось особливо напруженого пункту, він підіймав ліву руку й обережно торкався пучкою до свого волосся на лівій скроні, зраджуючи тим, що й тепер спогади його хвилюють. При тому зовсім не був хвальком, не намагався підкреслювати ані свого розуму, ані сприту, ані відваги, навпаки, говорив про себе, як про «ми» і про особу другорядну. Частіше згадував Себастьяна, і той, почувши своє ім’я, підводив голову від шахів та посилав братові теплу, доброзичливу, але й заразом трохи іронічну посмішку.

— І так, — кінчав своє оповідання Жібальдо, — налазилися і намучилися ми добре, але ні золотих гір, ні діямантових скель, про які уперто оповідали нам люди, не знайшли.

— Мусіли ж ви бути дуже огірчені невдачею, — співчутливо сказала дона Ізабела.

— Шляхетна сеньйора зволить помилятися, — заперечив Жібальдо. — Ми, правда, не знайшли того, чого шукали, але я від самого початку в казки не вірив.

— Мій шляхетний брат, — засміявся Себастьян, — коли йде в похід, то здебільша тільки для того, щоб розвіяти якийсь міт.

— А мій шляхетний брат, дотримуючи мені незмінно товариства в походах, робить це тільки для того, щоб потім зі мною разом посміятися.

— Як бачу, ваші походи цілком виплачуються... — усміхнувся дон Антоніо.

— Чому ж — ні? — стрепенувся Себастьян. — Я люблю походи хоч би тому, що в них людина пізнає багато цікавого.

Дон Елеодоро, відірвавшись на хвилину від розмови з приятелем, сказав з добродушним докором:

— А я, доне Себастьяне, мій дорогий сину, вже з нетерплячкою чекаю, коли ви перестанете дивитися на ці походи, як цікавий хлопчина, і пригадаєте, що вони сильно випорожнюють батьківську кишеню.

— Дозволю собі зауважити нашому достойному батькові, що він трохи недооцінює нашого Себастьяна, — вступився за брата Жібальдо. — Цей «цікавий хлопчик» є дуже дільною людиною в походах, і я би не радив ні людині, ні звірині мірятися з ним силою серед пралісу. То він перед лицем шляхетних пань та ще хіба за шахами має такий смиренний вигляд.

— Егеж, і зі смиренним видом дасть мені зараз мата, — зморщив брови Антоніо і викликав загальний сміх.

— Чи ж справді оплатиться робити тяжкі походи і наражати життя на небезпеку для розвіяння мітів і для сміху над ними? — повернула до цікавої їй теми Анна-Марія.

— Ні, шляхетна сеньоріто, — покрутив головою Жібальдо. — То лиш так говориться. Але насправді для мене походи диктуються іншою ціллю.

— Цікавістю?

— Ні, не цікавістю. Мій шляхетний брат, правда, ходить зі мною найбільше з цікавости і з почуття приязни до мене, але я завжди маю конкретну мету.

— Знайти поклади?

— Поклади також входять в рахунок, але не завжди і не в першому пляні.

  — Що ж тоді?

Жібальдо підніс руку і торкнувся пучкою свого волосся над вухом:

— Є дві головні причини, які мене женуть у походи: шукання нових доріг у глибину краю і завоювання нових теренів.

— І що з тих доріг і теренів?

— Багато, шляхетна сеньоріто! Мусимо опановувати край і закладати нові оселі, щоб нас не випередили еспанці. Для цього потрібно знати дороги і стояти твердою ногою в найдальших закутинах пралісу. Там треба оселювати наших людей!

— І хто ж погодиться жити в тих «найдальших закутинах пралісу»?

— Я перший, шляхетна сеньоріто!

— Ви, доне Жібальде?!

— Так, сеньйоріто, я! Ми опанували лишень східне побережжя континенту і вже трохи його вивчили. Але ніхто не знає, що криється в його надрах. І я, хоч і не вірю в міти, вірю, однак, в те, що головного ще ніхто не знає. Мене манить мрія — знайти десь далеко-далеко гарну й багату місцевість, яка б мала добре сполучення з побережжям, і там заснувати місто. Залюбки оселився б у такій закутині і посвятився б для її розвитку, як посвятився ваш шляхетний падриньо для Паранаґви.

— І тоді наступив би кінець вашим походам?

— О, ні, шляхетна сеньйоріто! Нова оселя стала би для мене лишень базою і вихідним пунктом для дальших виправ. Звідси, з побережжя Атлянтику, є дуже далеко і дуже невигідно підбивати нові терени, а ще тяжче — втриматися на них. Щоб назвати землю своєю, не досить пройтися по ній туди й сюди, — її треба загосподарити.

Анна-Марія, уявивши себе дружиною Жібальда, закинутою в якийсь далекий кут дикого пралісу, приреченою ціле своє життя сидіти в порожньому домі й виглядати чоловіка, посумніла, а потім обізвалася вголос:

— Яка ж все таки сумна доля дружин завойовників!

Жібальдо побожно схилив голову, бо ж уже бачив оцю молоду панну з блакитними жилками на скронях в ролі майбутньої дружини конкістадора:

— Що ж робити, шляхетна сеньйоріто? Живемо в часі й серед обставин, які вимагають великих жертв: чоловіки для майбутнього батьківщини мусять зрікатися теплоти й затишку родинних вогнищ, а жінки — в самотности збувати дні й підтримувати вогонь, щоб їхні мужі, повернувшись з походу, могли обігрітися й відпочити. Становище жінки є тут дуже невідрадне, але подвійно почесне, тому я, наприклад, просто молюся до жіноцтва, як до святих. Можу сказати сміливо, що життя їхнє далеко важче, ніж наше. Чоловіки самим Богом створені для твердого життя, для трудів, війни й невигід. То ж нам ці походи — дрібничка. Але інша річ — жіноцтво. Воно вимагає опіки, ніжности й достатків.

— Але ж, доне Жібальде, — вмішалася в розмову дона Ізабела, бачучи, що вона набирає надто похмурих рис, — я гадаю, що і мужі й жінки мають подостатню винагороду за свої жертви!

— О, так, шляхетна сеньйоро! — поспішив згодитися Жібальдо. — Радість і любов, з якими зустрічають жінки своїх чоловіків при повороті з походів, є такою винагородою, для якої не жаль ніяких жертв!

— Жінки також мають свою винагороду, — поспішила з запевненням дона Ізабела. — Кожний похід чоловіків побільшує їхній добробут, збільшує значення в суспільстві, а, окрім того всього, жінки мають також від зустрічі радість і любов. За те все справді варто трохи понудитися.

— А все ж було б краще, коли б шляхетні лицарі, вибираючись в похід, забирали б з собою і жінок, — висловила свою думку Анна-Марія.

— О, шляхетна сеньйоріто! — запротестував Жібальдо. — А котрий би ж справжній лицар дозволив своїй дружині пускатися в такі походи?! Інша річ — індіянки, чи метиски — жінки нижчої раси і касти: ті змалечку звикли до тяжкої праці, невигід і недоїдання. Тому вони ще можуть супроводжати чоловіків у походах. Але високородні, тендітні пані — ні!

— Дон Жібальдо вважає, що високородній жінці легше лишитися вдома і роками терпіти найтяжчі муки за долю чоловіка?

— Хто ж каже, що це легко? Звичайно, ні. Але, власне, я тому й мрію про засновання оселі в дальшому кутку, щоб походи не тривали роками, а обмежувалися до кількох тижнів. Адже краще і для чоловіків і для жіноцтва, коли розлука є коротшою. Тепер ми страшно багато часу тратимо на подорожі, а його можна використати для праці на користі краю і на радість перебування в родинному колі. От, не знаю лишень, чи я знайду в світі таку шляхетну душу, яка б схотіла розділити мою долю і підтримати мої наміри? Коли б знайшов — був би безмежно щасливий і влаштував би своїй пані таке життя в новій оселі серед пралісів, про яке може хіба мріяти найзначніша жінка в европейській столиці...

Анна-Марія густо почервоніла й притулилася до сестри, не відповідаючи ні слова. А дон Жібальдо тягнув далі:

— Але що ж? Навряд, чи така самовідречена душа знайдеться, а, як і знайдеться, то невідомо, чи дасть мені свою руку... Може, знайде достойнішого... Ми з братом не маємо ні матері, ні сестри, а наш шановний батько також рідко коли буває вдома — все їздить у різних справах. Ми не маємо нікого, хто б нас зустрів на порозі дому й привітав біля теплого вогнища...

Тут Жібальдо, похиливши голову, зажурився.

Пані зворушилися до сліз і дивилися на нього співчутливо.

— О, доне Жібальде, — врешті промовила схвильовано Анна-Марія, — я бачу, що шляхетний сеньор сам себе недооцінює, але я переконана, що не одна панна з найшляхетнішої родини з радістю прийняла б руку такого видатного лицаря і уважала б за честь для себе розділити вашу долю і підтримати ваші наміри...

Вона не казала нічого конкретного, але досить було глянути на вираз її темних очей і її збудженого обличчя, щоб пізнати у ній саме ту, яка б охоче погодилася на життя в глухій закутині пралісу і на терпеливе очікування свого чоловіка при завжди розпаленому вогнищі...

Жібальдо зрозумів її й відразу повеселів, окрилений натяком на можливість вимріяного ним щастя, та почав далі снувати свої пляни на майбутнє.

Час пролетів непомітно, і дона Ізабела врешті підвелася, бо треба було зайнятися приготуванням до вечірнього прийняття. За нею, мов на команду, схопилися і всі три Ебани, відразу пригадавши собі невідкладні справи: дон Елеодоро пригадав собі, що має поїхати з Жібальдом на корабель, а Себастьян мав припильнувати перевезених на берег речей і товарів. Антоніо зголосився до товариства старших Ебанів, дон Ґабрієль хотів помогти Себастьянові, але увійшов отець Жоакінь і попросив його на кілька слів дискретної розмови. Так порозходились усі, й лишилися самі пані дому.

— Ну, і дуже страшні показалися Ебани? — спитала дона Ізабела весело.

— Ах, сестричко, я навіть ніколи собі не уявляла, що вони такі! — захоплено вигукнула Анна-Марія. — Який мудрий дон Жібальдо, який відважний, який діловий, яка витонченість у нього в поведінці й розмові!

— А що, а що, привереднице! — грозила дона Ізабела пальцем. — Я ж тобі казала. І не зіпсувала їх домішка індіанської крови, правда?

Анна-Марія пригадала собі випадок на ґанку й закопилила губку:

— У всякому разі, дона Жібальда — ні. Але щодо дона Себастьяна... Не знаю... Він мені зовсім не сподобався.

— Слава Богу! — пожартувала дона Ізабела. — Добре, що тобі сподобався лишень один, бо, коли б сподобалися юбидва, був би з того великий клопіт...

— О, доно Ізабело, я ж ще нічого не сказала! — вкрай засоромилася панночка і сховала обличчя на грудях сестри.

— Ну, ну, — поцілувала її дона Ізабела, — не маєш чого переді мною соромитися. Я мушу знати все і дуже тішуся, що ти зуміла належно оцінити дона Жібальда. Іди ж переодягнися. Зараз пошлю до тебе Жарі... Ах, правда, я й забула... Не знаю, що з нею зробимо? Я все ж таки не можу повірити, щоб вона була здібна на такий ганебний вчинок.

— Ах, доно Ізабело, моя найдорожча сестро, я задля сьогоднішнього дня готова їй все простити. Може й справді вона не винна. Прошу йти й не турбуватися. Я сама її знайду і спитаю по-доброму. Якщо вона ті сережки й взяла, то віддасть, і більше такого не зробить. Тільки де ж вона поділася? Напевне, дурненька, з переляку десь заховалася і на очі не показується.

Жарі дійсно заховалася, але недалеко: вона весь час сиділа в коридорі за дверима в темному кутику й чула все.

— Слава Богу! — перехрестилася радісно. — Але треба вдавати, що я зовсім не ховалася і щось роблю...

Вичекавши, поки дона Ізабела й Анна-Марія відійшли далі, вона вислизнула зі свого сховку і почала збирати покинутий посуд. Забравши дзбанки, тарілки й кубки на тану, рушила до кухні, але у великій їдальні несподівано наткнулася на Себастьяна, що оглядав портрети на стінах.

— А-а, ти?! — радісно здивувався Себастьян і загородив дівчині дорогу.

Жануарія стала, спустивши вії на очі, де й тепер грали таємничі зайчики. Себастьян більше нічого не говорив, лишень мовчки любувався вродою молодої рабині.

— Шляхетний сеньйор зволить дарувати, — тихо обізвалася Жарі, не підводячи очей, — але я мушу йти.

— Куди ж так поспішаєш?

— О, достойний кавалер кпить собі з бідної рабині, ніби не знаючи, куди вона може спішити...

— Справді так спішиш? — продовжував жартувати Себастьян і далі не давав проходу. — А я просто вмираю зі спраги! Дай мені чогось випити.

Жануарія поспішно поставила тацу на стіл, налляла в кубок вина і з уклоном подала гостеві. Більше, ніж коли, мала вигляд загадковий і привабливий, більше, ніж коли, викликала бажання заглянути у прикриті віями, таємничі очі.

Себастьян пив помалу, відривався за кожним ковтком від кубка й не спускав одверто-захопленого погляду з Жануарії.

— Як тебе звуть, красуне? — спитав.

— Жануарією, або Жарі — як буде завгодно шляхетному сеньйорові, — незмінно тихим і сумним голосом відповіла дівчина, хоч серце її росло й стрибало з незнаної досі втіхи.

Захоплені розмовою, не чули, як до дверей зблизилася Анна-Марія й стала, мов ослупіла*.

— Солодке це вино, — зальотно усміхався Себастьян. — Напевне ти, Жарі, скупала в ньому своє серце...

— Шляхетний сеньйор далі кпить собі з бідної рабині,. — ще сумніше відповіла Жарі, й на цей раз сум її був щирим. — Коли б я справді скупала в цьому вині своє серце — воно стало б найстрашнішою отрутою.

— Ов, то ти така недоброзичлива для мене, дівчино, що хотіла б мене отруїти?!

— Бідна рабиня умерла б з розпуки, коли б з її вини шляхетному сеньйорові спав один волос з голови, а отруту й гіркоту з мого серця я сама ковтаю.

Себастьян відставив недопитий кубок, взяв обидвома руками Жануарію за плечі й потрусив.

— Подобаєшся мені, Жарі! — сказав зі щирим захопленням. — Але, такі солодкі устонька, таке солодке личко, а в серці, кажеш, отрута й гіркота. Можу я знати, чому?

— Рабиня не має права скаржитися на те, що діється в її серці, навіть тоді, коли воно попеліє від сорому й образи, — їдко сказала дівчина, — а залицяння шляхетного кавалера, незалежно від їхньої форми, мусить уважати великою честю для себе...

Немов би відчувши під своїми долонями розпечену грань, Себастьян відсмикнув руки від плечей рабині і змішався страшно.

— Пробач мені, Жарі, — почав перепрошувати, — я не хотів тебе образити. Я висловив лишень щиро те, що почуваю. Кажу тобі, що подобаєшся мені, а після твоїх слів почуваю до тебе ще й глибоку пошану. Пробач!

Анна-Марія, не довіряючи власним очам, стояла, дивилася і тряслася, мов у лихоманці. Що вона бачить, що? Шляхетний кавалер дон Себастьян Педро Лоуренсо Перейра понижується до того, щоб просити пробачення у рабині?! Як він сміє?! Яке має право цей зухвалень з роздертою губою захоплюватися рабинею, коли йому зроблено честь — дозволом шукати прихильности баронівни Анни-Марії фон Барт?! Але він у першій же хвилині зігнорував цілковито цю ласку і свої обов’язки, а натомість звернув увагу на індіанку! Так, на індіянку, дикунку, рабиню, злодійку! А ця дикунка, рабиня й злодійка дозволяє собі поводитися, мов родовита шляхтянка, і говорить мовою, що є виключно привілеєм аристократії!

Побачивши, як Себастьян ухопив Жануарію за плечі, вона мало не закричала, така заздрість її огорнула, і була б зрадила себе, коли б своєчасно не затулила уст рукою. Уявила себе на місці Жарі — і їй стало млосно. Звичайно, це було страшним зухвальством з боку Себастьяна, і він міг на нього собі дозволити лишень супроти рабині. Але... але... яким же нудним і млявим видавався Жібальдо зі своєю шанобливістю, зі своєю витонченістю у поведінці у порівнанні до цього зухвальця!

— Я мушу йти, Жарі, — говорив тим часом Себастьян. — Але я ще зустрінуся з тобою і так довго тебе проситиму, поки не дістану твого прощення.

Баронівна відскочила від дверей і, не тямлячи себе, помчала до хресного батька. По дорозі зустріла отця Жоакіня, але навіть не вклонилася йому, і, мов фурія, увірвалася до кімнати Ґабрієля.

— Чи мій шляхетний падриньо знає, що діється у нашому домі?! — крикнула з порога Анна-Марія, тремтячи всім тілом, а жилки на її скронях здулися батогами.

— Спокійно, моя дитина, спокійно! — обізвався дон Ґабрієль. — Казав мені оце падре Жоакінь, але я не хотів його навіть слухати. Жануарія може мати свої хиби, але на крадіжку вона нездібна, це кажу тобі напевно!

Анна-Марія вже й сама забула про сережки, але в цьому моменті дуже зраділа пригадкою, бо інакше попала б у глупу ситуацію: не признаватись же було справді, що підглядала Себастьяна і Жануарію!

— Так падриньо гадає? — перепитала вона. — А я кажу з певністю, що та підла рабиня вкрала сережки!

— Анно-Маріє, — суворо стягнув брови дон Ґабрієль, — прошу вас не кидати тяжких підозрінь незаслужено. Жануарія, хоч і рабиня, але рабиня чесна!

— Ні, не чесна! — кричала Анна-Марія. — Злодійка вона, злодійка, злодійка!

Надбігла перелякана дона Ізабела.

— Тихо, моя дитино, тихо! — почала вона заспокоювати сестру. — Не випадає робити скандалу тепер. У нас же гості. Дон Себастьян є в домі — і що він подумає?

— Хай думає, що хоче! Хай знає! — ще голосніше кричала Анна-Марія, якій згадка про Себастьяна була сіллю на відкриту рану.

— Доно Ізабело, — не витримав де Лара, — роблю вас відповідальною за цей безглуздий наклеп на Жарі!

— О, доне Ґабрієле, мій достойний мужу, — залебеділа жінка, — я й сама не хочу в це вірити, але Жануарія дуже дивно поводиться...

— Коли так, — розсердився остаточно де Лара й зірвався з місця, — то мусимо цю справу зараз же вияснити! Де вона? Жарі! Гей, Жарі, а ступай но зараз сюди!

Десь з глибини дому виринула Жарі й попростувала на заклик господаря. Вона вже догадалася, чому її кличуть, і знову незрозумілий страх вступив у її серце. Підозріння було таке ганебне, таке образливе, що вона почувала свою повну безсилість проти нього боронитися. Стала перед доном Ґабрієлем з похиленою головою, впертими в землю очима, ніби саме втілення провини й сорому за поповнений вчинок. Її збентеження було таке очевидне, що викликало підозріння навіть у пана.

— Ходи сюди, Жарі! — гострим тоном наказав він. — Ти збирала біжутерію в той день, коли приїхала сеньйоріта?

— Збирала... — хриплим голосом вишептала дівчина.

— І ти тоді не бачила сережок... тих... таких... До чорта! Які то були сережки?! — обернувся він до жінки.

— Та вона знає, — відповіла дона Ізабела, ображена грубіянським вигуком чоловіка. — Шафірові.

— Ага, шафірові! Отже, бачила ти тоді шафірові сережки?

Жануарія корчилася під цим допитом, обливалася холодним потом і намарне силкувалася обернути язиком. Він задеревів і занімів, як заклятий. І дівчина мовчала.

А за дверима вже зібралися цікаві: Барбара, Саломея, куховарки і навіть дворові раби. Це ще більше лякало дівчину, відбираючи у неї решту сили.

— Ну, — виходив зі себе дон Ґабрієль, і голос його почав зриватися, — бачила ти ті прокляті сережки, до сто чортів, чи не бачила?!

Дивно, він уже сам був переконаний, що Жануарія винна, але йому хотілося, щоб вона сказала «ні». Тоді відпустив би її і заборонив би раз на все про ті сережки згадувати. Жаль було йому дівчини, бо по-своєму любив її, цінив за працтьовитість, чесність, відданість. І от — такий сором стягнула на себе, дурна!

— До сто чортів! — лютував він. — Ти будеш відповідати, чи ні?!

Мовчанка...

— Жануаріє, — зійшов на благальний тон Ґабрієль, — відповідай зараз же! Адже, ти їх не брала, ти не могла такого зробити, правда? Признайся!

Почуваючи на собі нап’яті до скрайніх меж численні погляди, Жарі з жахом нотувала, що в її душі зродилася якась чужа, ворожа їй сила, яка паралізує волю й розсудок, змушуючи діяти всупереч правді й здоровому глуздові. І дівчина не могла їй опертися, ані побороти її. Дивуючись сама собі, випростувалася, з ненавистю зиркнула на дона Ґабрієля й цинічно відповіла:

— Чому ж не могла? Змогла! Змогла і вкрала! Вкрала і викинула в море на злість вам усім!

Ці слова прозвучали, як удар в обличчя, і всі сахнулися, відхиливши голови назад.

Хвилину панувала німа мовчанка, а потім розляглася луна вже не уявного, а справжнього поличника: дон Ґабрієль вдарив! Вдарив не за те, що вкрала, а за те, що так безлично призналася, що виставила його на глум, що знехтувала його добрим наміром і підказаним виходом до рятунку.

— Підеш на конюшню, коли так! — не сказав, а плюнув їй в лице. — Там з тобою Маврикій поговорить! Гей, де там Маврикій?! Бити до непритомности!

І, не дивлячись більше ні на кого, лютий, як темна ніч, Ґабрієль вирвався з кімнати...

Вістка блискавкою облетіла всю господу й донеслася у всі закутки: Жануарія обікрала панів! Жануарію битимуть на конюшні!

У дворі зароїлося від цікавих, бо збіглися вже й сусідські слуги, і коли, нарешті, біля чорного входу з’явився урочистий Маврикій, тримаючи в одній руці канчука, а в другій — волосся дівчини — всі завмерли від напруження.

А Жануарія вже більше не була ні цинічно-сміливою, ні самовпевненою. Перелякана, напівбожевільна від розпачу, вона кричала і впиралася з усіх сил. Це додавало ще більше поваги Маврикієві у виконанні його такої важливої функції. Вдаючи цілком байдужого до криків і спротивів своєї жертви, він тягнув її далі, лиховісно поблискуючи очима. Нема де правди діти — любив розправи на конюшні й жалував постійно, що такі нагоди рідко трапляються в домі де Лара, то ж сьогодні мав подвійну приємність: і за саму розправу, і за розправу саме над Жануарією, якої попросту не зносив. Йшов помалу, але твердо, і кожних кілька кроків з насолодою шарпав дівчину за волосся.

На середині подвір’я його перепинила Сабія, кинулася перед ним на землю, вчепилася, наче кліщами, за його ноги і закричала:

— Не бий її, Маврикіє, не бий! Вона молода, вона не знесе батогів! Бий за неї мене, Маврикіє, бий, скільки хочеш! О, доню моя, доню! Моя єдина дитино, моя Жаїро!

Маврикій відпихав жінку ногами, але через те, що йому це не вдавалося, скрипнув зубами і заніс канчук.

— Стій, мамелуче! — вхопив його за руку Пірауна, що виріс несподівано, ніби з-під землі. — Не смій бити ні жінки, ні доньки, бо не жити тобі на світі! Я сам піду до пана... Я сам йому скажу...

На Пірауну страшно було дивитися: його очі налилися кров’ю, лице посіріло, як земля, а голі груди ходили, ніби боки загнаного коня.

— Не бий, мамелуче, ні жінки, ні доньки, бо горе тобі буде!  

В голосі Пірауни чулася така глуха розпука, що перед нею блідли крики Жануарії й ридання Сабії.

— Геть!!! — вереснув Маврикій, пробуючи звільнити руку.

Але Пірауна не пускав. Стояв, як скеля, і роззирався довкола божевільними очима.

— Васко, Пасквал, Жвоне! Чого стоїте?! — вдався Маврикій по допомогу. — Заберіть це сміття з дороги!

Закликані мамелуки накинулися на Пірауну, хтось підхопив Сабію, і Маврикій, ще з більшою силою шарпнувши Жануарію за волосся, потягнув її далі.

Частина глядачів лишилася дивитися на бійку, що її звів Пірауна один проти п’ятьох, частина, переважно жінки, тримали й зацитькували Сабію, але більшість посунула вслід за Маврикієм до конюшні.

Аж тут знову сталася несподівана річ: стрибаючи, мов леопард, через натовп продерся Себастьян і вже при самому вході в конюшню, вчепився за комір Маврикія.

— Стій!!! — крикнув люто. — Пусти дівчину!

Заскочений втручанням високого гостя, Маврикій розгубився:

— Шляхетний сеньйор зволить жартувати, бо розпорядження пана дому...

Але Себастьян не мав охоти жартувати, а ще менше — вислуховувати пояснень слуги. В одній секунді батіг вилетів з рук Маврикія і, описавши круту параболу, зі свистом упав десь поза натовпом, друга рука мамелука, викручена, як перевесло, опинилася за спиною її власника, а сам Маврикій охнув і з усього розмаху сів просто на купу гною, недавно викиненого з конюшні.

— Що сталося, Жарі? Що сталося? — допитував Себастьян, термосячи дівчину за плечі.

Але через те, що потрясена дівчина не могла прийти до голосу, хтось послужливий поспішив з поясненням:

— Вона вкрала в панів сережки, і за те її мають бити батогами...

— Неправда, неправда, неправда!!! — нагло закричала Жарі. — Нічого я не крала! О, Боже мій, яка ж то ганьба!

І стільки глибокого й гарячого обурення було в її словах, стільки болю й щирости, що вже ніхто більше не вірив у її провину.

— Тихо, Жарі, тихо! — суворо сказав Себастьян, і його шрам на підборідді затремтів, надавши обличчю зловісного вигляду. — Ходім до панів...

Мовчки розступився перед ними натовп і супроводив їх якимись понурими поглядами, а навіть зв’язаний по довгій боротьбі Пірауна звівся на ноги й мовчки слідкував очима за дивним гостем, що вів його доньку за руку.

А в домі в ту хвилину почулися також вигуки й біганина.

— До сто чортів! — гримів голос Ґабрієля де Лари. — Сеньора, видно, осліпла на старости літ! Гей, там! Приведіть зараз же Жануарію! Скоро, скоро, до сто чортів!

І, не чекаючи виконання розпорядження, він сам вискочив на подвір’я, де відразу зіткнувся з Себастьяном і Жануарією.

— Шляхетний доне Ґабрієлю, — почав Себастьян, — прошу великодушно дарувати, але зайшло прикре непорозуміння...

— Знаю, знаю! — гримав далі де Лара. — Моя ста... дона Ізабела вже знайшла сережки. Зачепилися десь там поміж іншими брязкальцями і лежали собі спокійно в касетці. Не можна було раніше краще пошукати, але треба було чекати, поки цю амбітну креатуру* на конюшню повели... Хай дідько возьме всі сережки і всі бабські брязкальця! А ти, дурна, — звернувся до Жарі, — що за комедію видумала, га? Чому збрехала сама на себе? Та я ж у це від самого початку не вірив! Ой, треба би було тебе за кару попарити трохи на конюшні, але, маєш щастя сьогодні: прощаю на цей раз. Але два дні не показуйся мені на очі, чуєш? Щоб ні завтра, ні післязавтра я тебе не бачив! Маєш вільне і можеш робити, що хочеш. Марш!

За цим гриманням і лайкою у Ґабрієля де Лара пробивалася ніяковість і така глибока радість, що у дівчини потепліло на серці. Зложила панові глибокий уклін, поцілувала його руку і увійшла до дому.

На порозі до своєї кімнати зустріла дону Ізабелу, заплакану і, як звичайно у всіх прикрих випадках, розгублену. Баронівна стояла побіч і мала вигляд вкрай спешений і неприязний.

— Жарі, — захлипала дона Ізабела й обняла похресницю за шию, — навіщо ти так сказала? Чому не оправдалася?

Жарі холодно відвела руки хресної матері й визволилася з її обіймів.

— Коли б так сеньйору, доно Ізабело, хтось обвинуватив у злодійстві, чи сеньйора також уважала б за гідне оправдуватися? — спитала гордо. Не вжила слова «мадриня», бо в цей момент відчула, як щось безповоротно увірвалося поміж нею і цією старіючою немічною жінкою.

Відповідь була зухвалою, навіть безличною, але Жануарія зараз була поза межами приписів і кари, і не оминула нагоди, щоб з того не скористатися. А дона Ізабела, свідома своєї вини, також не мала сили запротестувати, чи обуритися, то ж змовчала, приймаючи образу, як належну відплату.

— Іди, Жарі, — сказала тихо. — Дон Ґабрієль наказав дати тобі два дні вільного. Сеньйоріта також обійдеться без тебе... Барбара тебе заступить...

Жануарія ледве помітно хитнула головою і попростувала до своєї кімнати. Тут лишень відчула, що обличчя її палає, щемить шкіра на голові, а тіло в багатьох місцях болить і пече.

З огидою зірвала з себе пошматовану одежу, замкнула двері й кинулася на ліжко.

Лежала, мов у якомусь гарячому, задушливому й густому тумані, що пік мозок, давив на серце, гасив кожну виразнішу думку й живіше почування. Одне лишень у тому всьому було відрадне — свідомість безпеки, відпочинку, принаймі, тимчасового. Інколи у неї ставали перед очима окремі моменти з сьогоднішнього дня, й тоді вона здригалася, але зараз же старалася відігнати всякі спогади геть і не думати ні про що. Чула, як дім поволі почав виповнятися голосами гостей, гамором і метушнею, але їй здавалося, що це все десь дуже далеко від неї.

Так пролежала до смерку, і лежання знудилося. Встала, одягнулася й почала міркувати, що з собою робити, як під дверима обізвалася Барбара.

— Жарі, Жарі, а відчини но мені, скоро!

Жарі відчинила і впустила Барбару, яка несла повну тацу їди і запалену свічку серед неї.

— Дона Ізабела веліла тобі принести вечерю, як справжній пані, — пояснила муринка і засміялася.

— Забери назад! — похмуро розпорядилася Жарі. — Я не хочу їсти.

— Хі! Мені нема діла до того, чи ти хочеш їсти, чи ні, а сказали принести — я принесла.

Барбара спритно викладала полумиски на стіл, а, коли скінчила, втомлено сіла з тацою в руках просто на підлогу під дверима.

— І-і-і! — зітхнула вона, обтираючи пітне обличчя. — Там таке робиться! Ти вже чула?

— Що?

— Що Паранаґва тепер уже віла, а дон Ґабрієль — капітан-мор. Гуляння в місті й вільне на сьогоднішній вечір для всіх рабів. Тільки ми мусимо гарувати... — додала на кінець сумно.

Жарі налляла собі трохи овочевого соку до кубка і пила його мовчки.

— А ти що робитимеш? — спитала Барбара.

— Йду.

— Йдеш на забаву? От, щаслива! Повезло тобі сьогодні: і не били і два дні вільного дали. Хі-хі-хі! А... а знаєш, що?

— Ну?

— То сеньоріта сьогодні з заздрости зробила.

— Що плетеш? З якої заздрости?

— О, ти ще й питаєш! Та ж сьогодні Маврикій волочив тебе на конюшню...

— Годі, Барбаро! — роздражнено увірвала Жарі. — Не хочу слухати! — і рішучо взялася за клямку дверей.

— Чекай, Жарі! — поспішно зашепотіла Барбара. — Ти ж нічого не знаєш... Але я щось бачила... Розкажу тобі, коли мене не зрадиш... Розказати?

Муринка, видно, була сьогодні виїмково добре до Жануарії, як до героїні дня, успосіблена, а, окрім того, її палило бажання — поділитися відомостями, на які вона посідала виключне право.

— Що бачила? — зацікавилася Жарі й пустила ручку дверей.

— Бачила, як тебе й Себастьяна сьогодні підглядала в їдальні наша сеньоріта. Хі-хі-хі! — порскнула сміхом муринка й зараз же затулила собі уста долонею. — Стояла за котарою* й дивилася... Вона бачила тільки вас, а я — вас і її. Хі-хі-хі! Видно, сеньоріті дуже не сподобалося, що той кавалер залицявся до тебе, бо вона зараз же побігла до дона Ґабрієля і наробила крику на цілий дім про сережки... Їй напевне жаль для тебе одного брата, бо вона хотіла б вийти заміж відразу за обидвох. Хі-хі-хі!

Все це видавалося Барбарі дуже забавним, і вона раз-по-раз порскала сміхом, затуляючи собі уста і боязко озираючись на двері.

— Але ти, Жарі, не будь дурною, — накінець по-приятельськи порадила Барбара. — Не пускай того гарного кавалера зі своїх рук, а виходь за нього заміж, і тоді станете з сеньйорітою братовими. О, вона дуже собі того не бажала б, а ти зроби їй так на злість. Хі-хі-хі!

— Барбара-а-а! — гукнули десь з кухні.

Барбара затріпала руками, приложила собі палець до уст на знак того, що розмова була довірочна, і вибігла з кімнати, репетуючи в коридорі на ціле горло:

— Йду-у-у!

Жануарія постояла ще трохи, до краю схвильована словами муринки, повторюючи собі пошепки: «Виходь за нього заміж... Виходь за нього заміж...»

Потім погасила свічку й тихенько вийшла надвір.

Бажане слово

Стояв погідний, півпрозорий вечір, зітканий з синього шовку темені, припорошений золотим блеском яскравих зір, напоєний запахом камелій, що фосфорично голубіли в сутінках і видавалися порцеляновими коронами серед темного листя. Багаття, розложені бездомними десь поза містом, своїми гострими, рухливими язиками жадібно лизали синю прохолоду й курили в небо сиво-чорним димом, або сипали рясними іскрами.

Трохи повагавшись, Жануарія постановила вийти задньою брамою до ріки й скупатися. Пройшла двір, господарські забудови, минула сторожу при брамі й за кілька хвилин в нерішучости спинилася над берегом Ітібере. Вперше була тут так пізно, і все довкола видавалося їй дивним і незнайомим. Широко розлита по пісках, тиха й лагідна при денному світлі, ріка тепер мала зовсім інакший вигляд: її веселе блискуче плесо в цю хвилину стало чорним і загадковим, а хвилі, гнані припливом моря проти течії, билися об береги й хлипали, ніби знеможені від довгого ридання.

Ставши на горбику, Жарі глянула у воду. Якась сильніша хвиля підкотилася їй під ноги й зараз же відскочила назад, а дівчині видалося, що ріка ліниво зіпнула, відкрила бездонну, чорну пащеку й завмерла, чекаючи на жертву.

«Ходи! — казала й накидала магнетичні сіти, що паралізували дівчину й тягнули у вогку отхлань. — Ходи, ти моя!»

Жануарія подалася крок назад і струснулася, звільняючись від липких тенет гіпнози. Її обняв жах, такий пронизливий і гострий, що вона мерщій кинулася тікати геть від ріки.

— Х-х-а! — іронічно хлюпнула їй навздогінці Ітібере й таємничо замовкла.

Щойно відбігши далеченько, дівчина трохи заспокоїлася й почала сама себе картати:

— Ну, і чого я така смішна? Ввижається мені, не знати що! Та тут же, скраю, зовсім мілко, і дно незрадливе. Чого ж боятися?

Але вертатися все ж не важилася. Йти в місто — також ні. Там уже на вулицях палали вогнища, грали музики, лунали співи й сміхи розбавлених рабів і слуг. З ними не мала охоти стрічатися. В домі де Лара аж гуділо, а крізь повідчинювані вікна лилися на вулицю потоки світла й гамір балю.

Отже, ні в домі, ні в місті не було чого робити.

Ще трохи повагавшись, дівчина повернула ліворуч і, обходячи пристань, поволі побрела далі, де не було небезпеки когось зустріти на морському березі.

Йшла й думала...

Що, справді, чекає її в майбутньому? Анна-Марія, як по всьому видно, одружиться з Жібальдом. І тоді? Забере її з собою, видасть заміж за раба і лишить при собі, бо ж треба буде комусь управляти домом шляхетної нездари — сеньйори Ебано Перейри... Прикладати якусь вагу до залицянь Себастьяна? Ох, Боже, він якраз є таким, про якого раніше мріяла Жануарія! Але чи це можливе? Ще недавно таке щастя видавалося їй цілком природним, але після приїзду Анни-Марії все змінилося. Жарі стала почувати себе меншою, негіднішою, і мрії її вже не сягали так сміливо далеко. Де-де їй числити на Себастьяна?!

А, однак, чому ж би й ні? Чи вона погана собою? Чи поступиться розумом і вихованням перед першою-ліпшою шляхтянкою? Чи ж не одружуються багаті кавалери з зовсім дикими індіянками? Що ж би було в тому неможливого, коли б Себастьян і справді захотів одружитися з нею? Але, правду сказала Барбара, Анна-Марія того собі не бажала б і не допустить до того, напевно! Чи ж не заявила недавно, що не дасть Жануарії вільної? А, може, надумається, подобріє?

— От, коли б так піти до старої Квевезу! — впала на помисл дівчина. — Вона сказала б правду. Як шкода, що до неї далеко, і дорога небезпечна! Але, коли б поїхати гуртом ще з кимось... Попросити у дона Ґабрієля коней... Гм...

— Жаїро! — увірвав її роздумування несподіваний оклик, і дівчина аж кинулася з переляку. Оглянулася — за нею йшов Пірауна.

— Почекай, Жаїро, маю тобі щось сказати...

Жануарія зупинилася й чекала, але батько м’явся, видимо, не знаючи, з чого почати розмову.

— Куди ж ідеш, Жаїро? — спитав урешті.

— Ет, сама не знаю! Йду собі — і все...

— А що пани кажуть, Жаїро?

— Нічого не кажуть, Пірауно. Зробилися дуже добрі й дали мені два дні вільних, бо бачать самі, що були несправедливі до мене.

— А вони можуть бути справедливими?! — несподівано вибухнув Пірауна. — Чи ж то вже справедливість, коли раба менше б’ють, ліпше годують, чи дають йому два дні вільних?! О, Жаїро, щастя їхнє, що сьогодні так скінчилося, бо, коли б хоч один удар спав на тебе, — мав би Ґабрієль зараз іншу забаву!

— Що б ти зробив? — злякано спитала Жарі.

— Н-не знаю... Н-не питай ліпше... — крізь сціплені зуби відповів Пірауна. — Але з мене вже й так досить панської доброти і справедливости...

— Не говори дурниць, Пірауно, і не гріши! — вступилася за панів Жарі. — У нас лишень одна сеньйоріта зла, як гадина, ну, і дона Ізабела трохи змінилася через неї. Але дон Ґабрієль? Можеш на нього нарікати? От, коли б ти попав до Томаза Фернандеса, який ніколи не розмовляє з рабами без канчука в руках, або до Вале Порто, у якого раби падають з голоду і сплять у кайданах, — ти б тоді належно оцінив нашого пана...

— Для мене, Жаїро, вони всі однакові!

— А для мене — ні! Я таки волію дона Ґабрієля.

— А я волію не мати нікого! Але для тебе, Жаїро, то треба би було такого, як Томаз Фернандес, чи Вале Порто, або ще й гіршого...

— Дякую... Бачу, що ти бажаєш мені добра...

— Тільки добра, Жаїро! Бо наші пани отруїли твою душу ласками і подарунками, примусили тебе забути про рабство, заглушили у тобі бажання до свободи, вбили твою гордість... Але, коли б ти була рабинею Томаза Фернандеса, чи Вале Порто, ти б думала і почувала інакше. Твоє тіло було б брудне, виснажене і вкрите кривавими рубцями, але душа була б здоровою. Тепер же твоя душа гнила, як корінь рослини, що вибуяла на занадто жирному ґрунті...

— Мені здається, що то твоя душа гнила, Пірауно, — неприязно відповіла Жарі. — Належиш до невдячних і не ціниш добра. Зіпсували тебе ласки дона Ґабрієля.