Ольга Мак

Чудасій

Повість*

Бібліотека Мирона і Марти Барабаш

1956

Накладом Видавництва «Гомін України».

Торонто, Онтаріо, Канада

Бібліотека Видавництва «Гомін України» Ч. 3.

Обгортка роботи Б. Стебельського

Printed by “Homin Ukrainy” (Ukrainian Echo)

Publ. Co. Ltd.

Toronto. Ont. Canada.

Вступ

Один із наших публіцистів сказав із гумором: «Переживаємо інвазію* жінок в українській літературі, й на диво та на щастя — в ділянці літературної прози».

«Інвазія» тим цікава й гідна уваги, що серед десятків прізвищ виринає декілька серйозних і непересічних. До цих найталановитіших і зовсім дозрілих — належить Ольга Мак.

Вона виступила на літературнім горизонті недавно. В 1954 році появилась перша книжка «З часів єжовщини». Твір має характер споминів — глибоких психічних переживань. Психологічний тип героя змальований інтроспективним методом. Оточення і дієві особи в ньому — допоміжне тло, яке гармонійно завершує картину. Але картина — це портрет і на першому пляні вона — дієва особа. І цей портрет не на плоскому золотому чи чорному тлі. Тло, повне перспективи, ближчих і дальших плянів, тло з повітрям, світлом і тінями, у яких живуть мільйони подібних істот.

Коли брати до уваги формальні властивості її творів, їх стиль можна назвати (коли хтось дуже впреться) реалістичним.

З таким твердженням можна погодитись, коли до реалізму вчислити все, що вміщується в часі та характері від ренесансу до кубізму, і коли рівночасно зі сторінок реалізму викинути все, що заперечує індивідуальне і суб’єктивне в людині, і має назву в мистецтві — натуралізм, або соцреалізм, що є висловом з зовні оточуючого людину світу, а не волею творчого духа людини, яка бачить світ і все в ньому сприймає власним мірилом.

І саме це індивідуальне мірило — світовідчування (сприймання) і розуміння видніє чітко не тільки в її автобіографічній повісті «З часів єжовщини», але теж і в чергових її творах: «Бог Вогню» і «Чудасій».

Правда суб’єктивного в мистецтві — це основна правда, а можливо єдина, бо ж найбільш об’єктивна правда, сама в собі, приходить у свідомість людини через її суб’єктивне пізнання і відчування. Усе, що існує поза нами, до нашого пізнання, є для нас хаосом. Усі закони мистецтва заперечують анархію; основою мистецької творчости є лад. Цей творчий лад, що, як вияв світогляду, є підставою і запорукою існування кожного стилю, існує індивідуально і скристалізовано в світогляді Ольги Мак, і консеквентно в її творах. Цим треба пояснити, що нова поява — є появою індивідуальності; літературного характеру в першу чергу. Звідси в неї виїмкова здібність конструювати композицію, створювати картини й доцільно та живо будувати в них акцію.

Але мистця не обмежує тільки світогляд (талант і освіта — це самозрозуміле). В Ольги Мак головні герої реалізують свої ідеали, борються за них, а не тільки терплять, як відбиваний м’яч чужої волі та припадку. У своїх спогадах «З часів єжовщини» чи в повісті «Бог Вогню», або в «Чудасій» вона створює сильні постаті, життєздатні, активні до останніх меж духових і фізичних сил, або вольові, коли вжити терміну, зненавидженого «малою» людиною окреслення типу людини, якої не хотіли б бачити між українцями вороги України й «рідні» яничари. Саме цю людину відроджує в своїх героях О. Мак. Ця активність героїв письменниці випливає з моральних принципів її самої — як творця. Її світогляд є запереченням московського нігілізму — «непротивитись злу». Її мораль диктує активну поставу до всіх проявів життя, і навіть читачеві не дозволяє бути нейтральним. Читач мусить заявитись за героями добра або зла, правди або не правди, морального або аморального, Божого або диявольського, українського або всього, що Україні вороже. Для цих протиставлень в неї немає компромісів, і її герої несуть всю відповідальність її світоглядових принципів. Моральна печать відбита в її творах не лише як вислід світогляду — мистецької лябораторії, але взяте з її власного життєвого досвіду, що був для неї найкращим доказом правильності її принципів, бо він був їх пробою. Це — чи не одна з причин, що її герої живі, реальні, непаперові, ощадні на слова, багаті вчинками, не лицемірять і не обдурюють себе та інших, зокрема тоді, коли це не є їх особливе призначення. У цьому, окрім таланту, що в неї виразно вичувається, лежить той успіх, що постаті оживають справжнім життям в нашій уяві, а то й стають виразнішими і більше знайомими як багато людей живих, які нас оточують щоденно.

Теж талантові її завдячуємо факт, що читач дуже скоро перестає бути тільки обсерватором і об’єктивно приглядатись акції. Він непомітно подає авторці руку й поквапно проходить з нею усіма стежками не тільки сюжету, але кожної ситуації, навіть думки її героїв і, коли її рука залишає читача собі самому, відсилаючи його до чергового тому книжки, читачеві остається хіба ще раз читати книжку, щоб удруге самому дивитись, або, коли йому це не вдається, відчуває втрату щойно пізнаної особи, що стала добре знайомою і дорогою і надто рано відійшла. Та це вже не заслуга автора, а радше її хист, що їй вищою силою даний.

Хочеться відмітити ті прикмети її творчого пера, що саме формувалися її свідомістю, почуваннями та волею, тобто чинниками, що найповніше окреслюють її поставу та світогляд в образах її героїв.

Сама авторка в своїх споминах так характеризує себе: «Є в мене одна якась дивна мені самій незрозуміла риса вдачі. Я не маю того, що називають "силою характеру", але скільки пригадую собі випадків, коли мені доводилось ставати віч-на-віч з сильнішим від себе ворогом, то, замість страху, розгублености чи приниження, мене опановував холодний, високомірний спокій. Якась могутня сила родилася в незбагнених тайниках моєї душі й огортала мене невгнутим, не проникальним панциром. І, скільки собі пригадую, в таких моментах мої противники щулились і намагались не дивитися мені в очі». Ми могли б не вірити авторці, її словам, коли б це було сказане в іншому місці. Але читач її споминів має всі засоби, якщо він здібний аналізувати твір, провірити це і погодитися з її власною характеристикою.

З її біографії кілька фактів кидає світло для кращого рельєфу її портрету: «Народилася 1913 року, скінчила педагогічний інститут, працювала як учителька мови і літератури в середній школі. Ціле своє життя під большевиками тяжко боролася зі скрайною нуждою і серед найтяжчих обставин здобувала освіту. Одружилася, маючи 18 років, з людиною надзвичайно інтелігентною та свідомою, що мала рішаючий вплив на остаточне формування мого національного світогляду. Чоловіка напередодні вибуху німецько-совєтської війни засуджено на кару смерти під закидом формування і очолювання підпільної контрреволюційної організації. Перші літературні й журналістичіні спроби датуються початком німецької окупації України. По розгромі німців на східньому фронті тікала сама з двома дітьми через Галичину і Словаччину аж до Австрії, де мене застав кінець війни. В 1947 році прибула з другим чоловіком і трьома дітьми до Бразилії і щойно тут почала посвячувати більше уваги писанню. Виданням спогадів «З часів єжовщини» окремою книжкою (Мюнхен, «Українське видавництво», 1954) починається моя «справжня» письменнича діяльність. За цією книжкою йде тритомова повість «Бог Вогню» і «Чудасій». Під різними скороченнями і псевдонімами друкуюся в кількох видавництвах («Свобода», колись «Український Самостійник», а тепер «Шлях Перемоги», «Наше Життя», «Мітла» і «Гомін України»). Якщо говорити про мою амбіцію, то я не так пишаюся тим, що написала, як тим, що писала і пишу в обставинах, в яких ледви чи писала б інша людина, особливо мати і господиня дому». (Підкреслення мої — Б. С.).

Приймати життя як боротьбу й не миритися з обставинами, маючи власні принципи, — цю засаду авторка ставила не тільки перед собою в моментах, що перерішують вислід життя, цю засаду ставить вона перед своїми героями творів і рівночасно перед читачем. Ця властивість не менше цінна в творі, призначеному для юнацтва, «Бог вогню». Історія з неймовірними появами — містичної Кобри, фантастичними пригодами в печері зі скарбами, стосовно до уяви віку дитини і молодої людини, твір реальний постатями характерів, вічний принципами моралі, високоякісний ідейно-виховними цілями. При всіх цих прикметах він не переладований поученнями нудних моралізаторів. Діялогами героїв, їх акцією, образами подій художніми засобами авторка досягає ідейні цілі.

Герой повісти, Богдан Сокіл — молодий український юнак у Бразилії, зв’язаний розбійниками лежить у печері, призначений на повільну смерть. З відкритими ранами на обличчі усвідомлює своє положення. І яка його реакція? — «Що тобі поможуть сльози в такій ситуації? Нічого не поможуть!» — рішає Богдан.. — «Адже є Бог на небі, а в мене є ще сила. З Божою поміччю не пропаду». Авторка виразно підкреслює, що тільки тоді зроджується сила, коли її попереджає віра. Віра — це найбільша сила, особливо, коли це віра в Бога і в чудо власного зусилля.

Проблема власних сил і орієнтація на власні сили, як джерело успіху, проблема, яка мусить цікавити не лише одиницю, але цілу націю. Ця проблема вставлена в діялоги головних постатей найновішої повісти Ольги Мак, «Чудасій». Її обороняє головний герой — Олекса. Акція повісти проходить на тлі совєтської дійсности. У розмовах заторкується причини голоду і смерти мільйонів українців під час насильної колективізації. Розмова двох людей, образ світогляду двох різних постав до життя. Вольова і героїчна постава Чудасія, що в його приватних, особистих проблемах, родинного характеру чи любовного, носить печать найкращого гуманізму, лицарського джентлменства, показує світогляд виїмкових одиниць меншості. І тому в очах більшості! — це ще одна з причин його комічної назви «Чудасій».

Нормальне явище в той час — страх, співчування і біль по жертвах голоду, або пасивне сприймання «призначення» долі і смерть мільйонів жертв без спротиву. Найбільше, що вміє робити цей тип людини, — це терпіти й надіятися на чудо, або допомогу «цивілізованого світу». Для людей цього покрою Олекса несе допомогу, а не вислови милосердя чи дарунок неспаних ночей. Олекса ненавидить цих людей за їхню пасивність. Вони не тільки пасивні, мало того, вони до смерти послушні спричинникам їхніх мук і смерти. Вони загубили людську гідність й основний інстинкт боротьби   «Мене дивують оті, що тепер гинуть. Воліє загинути як пес, ніж умерти як людина. Того я не розумію!» (Підкреслення моє — Б. С.) ... До меж обурення зближається Олекса, коли його приятель тільки вміє бідькатися над жертвами голоду, попадаючи в галюцинації цвинтарних з’яв нескінчених картин трупів українських селян.

На оправдання браку перспектив боротьби, яка не має шансів перемоги, він прямо кричить! — «Ви брешете, учений ботаніку!.. Ви попросту боїтеся за свою шкіру і тому шукаєте викруту. Тепер, коли попід парканами і по дорогах мільйони пухнуть і конають з голоду, ви говорите про риск життям?» ... Для Олекси підле життя як і підла смерть — мають однакову собі ціну. — «Нас понад тридцять мільйонів те саме терпить! — рубнув Олекса. — Понад тридцять мільйонів!.. Ще, правда, деякі з дітей, осівши на "крила мрій", уявляють собі, як би то було добре "мамаші" роги збити, та й то не своїми руками, а руками світу» ... Олекса продовжує. — «Та бо так: ви не йдете далі того, щоб московській мамаші роги збити. Для вас суть у голоді, себто у тому, що "мамаша" занадто розперезалася. Але ви нічого не кажете про те, щоб нахабну "мамашу" впихати коліном з хати під три чорти на її батьківщину»...

Яка думка Олекси про «світ», який, на думку більшости тих тридцяти мільйонів, має врятувати їх від голоду і від «мамаші»?

«— Ви не знаєте, що таке світ... Для вас світ — це людськість, справедливість і зрозуміння. А для мене світ — це байдужність до ближнього... Світ — це надзвичайна делікатність, що, коли в сусідній родині один ріже другого, то мішатись ніяково»...

Думки Олекси — це не сумніви в мораль людини. Навпаки, авторка вимагає сильної моралі від нас, бо це найістотніше джерело сили. Олекса є представником цієї людини, яка відроджується на Україні і яку плекати намагається своїми творами О. Мак.

Світогляд авторки ми можемо реставрувати з її поглядів в багатьох інших проблемах. Її розуміння національности вносить багато світла у темряву формальних понять, утертих і безобразних. Одну з найкращих дефініцій подав В. Стефаник в свойому творі «Сини». Але ця дефініція землі та крови для образу України не могла бути розв’язкою національного самоокреслення для героя «Чудасія» — Олекси. Син московки й українця, він мусить розв’язати внутрішні конфлікти, розв’язати без компромісів і хитань.

«— Як я є москаль, — то, значить, яничар супроти батька; як я є українець — то, значить, яничар супроти матері».

Його приятель, Павло, намагається допомогти знайти арґументи бути українцем. Виховання на Україні, український хліб, українське повітря... все це мало б перехилити Олексу стати українцем. Але це наївне для Олекси. Вій же міг виховуватись в Москві, їсти хліб московський, теж дихати московським повітрям. Ні, це не розв’язує проблеми.

Тоді Павло вмудрується на останній помисл. Він признає національним мішанням право вибору національности.

Це обурює виразно Олексу. — «А-а, так?! То виходить, що я взагалі не маю національности, тільки можу її собі вибрати?!.. Виходить, що моя національність таки вибрана, а не вроджена... Брехня!... — Я завжди і при всяких обставинах був би тільки тим, чим є, і нічим іншим! Розумієте? І не можна національности вибирати, так само, як не можна при народженню вибирати кольору очей, або волосся,... Он мої прекрасні сестриці — "істінно рускіє баришні", хоч мають, як і я, пів-на-пів мішану кров і родились та виховувались на Україні! Чому так?! Бо національність є частиною людської душі... А тепер питаю вас: може народитися жива людина без душі?.. Отже і без національносте не може!»

Дістаємо плястичну картину світогляду героя. Саме така національність, невибрана, — з душею народжена, усвідомлена в характері національної спільноти і одиниці, апелює до діяння, до реалізації, до себевиявлення:

«— Так, — схопився Олекса, — Шевченко вже сказав слово, яке було потрібне на початку! І тепер уже запізно "вибирати національність", чи там "їздити на крилах мрій"! Слово вже сказано... Тепер треба лиш діяти!»

Слово про дію, про чин, характеризує творчість Ольги Мак. І тому в її творчості зайво шукати фотографічних картин підсовєтської дійсности. Вона свідомо опускає натуралістичні картини однобокого стандарту, який опанував українську літературу. Ані арешти, ані колгоспи, ні сам голод не може бути реальним в літературі, коли він є голим сирівцем для творчого тла. Тільки живі постаті та часто дуже інтимні й особисті проблеми, які акцією та ідеями в сюжеті кидають свою тінь на тло, оживляють його, дають тривимірність життя і відкривають правду, в яку починаємо вірити. Совєтська дійсність, хай променями світла крізь щілини, проривається і зливається разом з особами в завершену композицію мистецького твору, в якому зображена українська людина в правдивому дзеркалі.

«Чудасій» названий повістю. На ділі — це роман. Роман зі всіма клясичними прикметами, що його характер визначують. Авторка цим твором вносить нову цінність в українську літературу, і то не тільки здоровими ідейно-моральними тенденціями, але не менше його мистецькими досягненнями.

Б. С.*

Ольга Мак

Чудасій

Альоша Ухо був популярною особою в нашому місті ще від тих часів, коли наймався по дворах рубати дрова. Майже кожного дня зранку можна було зустріти цього парубійку, одягненого в куці штани, у вузький і короткий плащ, підперезаний грубим шкіряним поясом, за яким стирчала блискуча сокира з гарно витесаним топорищем, його наймали охоче, бо хлопець вславився тим, що виконував свою роботу справно й добросовісно, так що навіть найбільш сукуваті колоди, чи розкарячені тверді пеньки піддавалися його впертим рукам і перетворювалися в акуратні, пропорційні полінця.

Приходячи до роботи, він ніколи не вітався, лиш відразу діловито питав:

— Ну, де ті ваші дрова?

А коли кінчав рубання, дбайливо сортував і укладав поліна, підбирав тріски, замітав двір і тоді кликав господаря, чи господиню.

— Ось тут, — пояснював, — маєте тріски на розпал. Тут — сухіші дрова, розумієте? А он ті я поскладав у зруби, щоб ще підсохли, бо вони сирі. Цими будете палити пізніше. А тепер давайте гроші!

Коли йому платили більше, ніж було умовлено, він не приймав:

— Платіть мені те, що належиться. Решту заберіть. Не потребую нічиєї ласки, знаєте?

Зате, коли працедавці виявлялися скупими й несовісними, Альоша починав сваритися та лаятися і не виходив з двору так довго, поки не одержував належного.

Перший раз я побачив Альошу зблизька ще в 1923-му році, коли прийшов до своєї тітки. Вона саме винесла ключі від дровітні й спитала хлопця:

— Тебе, здається, звуть Альошею?

— А вам не все одно? — невдоволено відтяв Альоша.

— Та певно, що ні, чудасій ти такий, — усміхнулася тітка, цілком не ображена грубою відповіддю. — Мушу ж я знати, як тебе кликати.

— Зовсім не мусите, — потиснув плечима Альоша. скидаючи свій куций плащ. — Я от також не знаю вашого імени й не питаюся, чи ви називаєтеся Гапка, чи якась там Венера Мілоська. Хіба не все одно, для, кого дрова рубати?

Я вже хотів було втрутитися в розмову й провчити невихованого хлопця, але тітка смикнула мене за рукав і повела до хати.

— Лиши його, сину, — шептала мені тихенько. — Бог з ним!

— Але ж він грубіян!

— Ні, він просто чудасій, але хлопчина золотого серця. Це мені йото позавчора Круцкевичева порекомендувала... Уяви собі, що в них у родині семеро осіб, а працює лишень батько — каліка на ногу та ось цей наймолодший хлопець. Батько секретарює в «Комбєді»1*, а цей рубає дрова. Та ще мають власний дім, садочок, пару вуликів і городець. З того живуть. Дві найстарші сестри, вже старі й страх погані панни, совісти не мають: цілий день вилежуються, читаючи романи й очікуючи женихів. Два підстарші брати-студенти також не заробляють. А цей бідний хлопчина, цілий день дрова рубає, а вечорами й досвітками ще й у садку працює, і город обробляє, і пасіки пильнує...

Балакуча тітка ще довго, оповідала про родину Ухів і про Альошу зокрема. З її слів я довідався, що Альоша є жертвою і всі свої дивацтва завдячує саме ненормальній матері. Стара Ухова була родом з глибини Росії і походила з якоїсь шляхетської родини. Хоч мала чоловіка доброго й роботящого, ніколи не переставала клясти й нарікати, що вийшла заміж за «безмозклого хахла». За той час, відколи поселилася на Зеленій вулиці, пересварилася навіть з найдальшими сусідами й уже з двадцять років ні до кого не обізвалася ні словом, за винятком тих випадків, коли знову починала сварку. Ухова сварилася скрізь і завжди: на базарі, у крамницях, на вулицях, у чергах, у міській управі при плаченні податків, а навіть у церкві. Де б тільки не з’являлася Ухова — неодмінно скрізь виникала, сварка. Чоловіка й синів вона тероризувала, а найбільше діставалося Альоші, якого, як казала Ухова, «ніякий чорт не просив на світ з’являтися». Тільки доньки, вдавшись у маму, ніколи не здавали перед нею позицій, лаяли її останніми словами на цілу вулицю, і тому, видно, Ухова їх не тільки респектувала, а навіть і по-своєму любила.

— А що вже за нехлюя та нетіпаха та Ухова, — продовжувала тітка. — Господи! Ти ніколи її не бачив? Шкода. Варто зайти на Зелену вулицю й подивитися... Бідний цей хлопець! Як тільки приходить з роботи додому, то вже на порозі мати йому кишені вивертає й усі гроші забирає до копійки. А він ще й учиться! Увечері ходить до школи. Кажуть, що дуже здібний і хоче неодмінно бути інженером. Боже, Боже, що це за світ тепер настав, що дитина з інтелігентної родини мусить заробляти рубанням дров!

Після того я часто бачив Альошу, але ніколи з ним не говорив і взагалі ближче ним не цікавився; Знав тільки, що всі його називають «Альоша-чудасій», або просто «чудасій». І то не «чудак», і не «дивак», а чомусь неодмінно «чудасій». І, чи то вже від звички, чи то дійсно тому, що це слово мало особливий відтінок значення, тільки «чудасій» з Альошею зіллялися в одне нерозлучне поняття, і справді, здавалося, годі знайти якесь інше окреслення, яке б влучніше характеризувало цього незвичайного хлопця.

Уже навіть не пам’ятаю, як і звідки довідався я мимоходом, що Альоша скінчив школу робфаку й вступив до індустріального інституту. Отже, таки досягнув свого! Та й вигляд його поступово змінився. І так уже через п’ять років, я звик бачити Альошу в сірому убранні, завжди свіжому й старанно випрасованому, в білосніжних сорочках з твердо накрохмаленими комірцями й у краватках доброго тону.

А все ж і при тому він відрізнявся від решти людей. Кремезний, добре збудований, з круглою, як кавун, головою, він кидався в очі вже здалека тим, що мав якісь смішні, стирчачі, як капустяні листки, вуха. При його округлому обличчі, високому, опуклому чолі й ледь-ледь помітно скісних очах, дивний контраст становив собою також ніс, тоненький, довгий і загострений на кінці. Колір обличчя, очей і рівного волосся були ніби однакові, золотисто-смагляві, і тому зливалися, всі разом в якусь невиразну пляму. Тільки зуби, дрібні, рівні й густі, конкуруючи білістю з Альошиними сорочками, відразу звертали на себе увагу. Він ніколи не ходив у товаристві, не ступав, а нервово підстрибував, трохи горбився і мав неприємну звичку оглядатися і довго та уперто дивитися вслід людям, що видавалися йому цікавими. Нікому не кланявся, але дивився в знайомі обличчя таким прилипливим і настирливим поглядом, що, хоч-не-хоч, йому треба було вклонитися.

— А-а, це ви?! — питав тоді ніби здивовано Альоша і зараз же йшов собі далі.

***

Років через шість після першої зустрічі, коли я вже був на останньому курсі Інституту Народньої Освіти, випадок знову звів мене з Альошсю.

До нашого міста прибув обласний чемпіон по шахах і проголосив турнір одноразової гри на двадцятьох дошках. У ті часи я дуже захоплювався шахами й вирішив спробувати своїх сил.

Турнір мав відбутися в клюбі «Робос» («Робітників Освіти») і стягнув багато цікавих. Посередині двадцятьох уставлених у коло столів став чемпіон, а ми, противники, розмістилися по другому боці, окружені натовпом цікавих.

За перших двадцять хвилин половина змагунів програла. За других двадцять хвилин одну партію програв чемпіон, а другу партію звів до пату. Решта чотири, в тому числі і я, хоч не програли ще, але по всьому було видно, що програємо.

Чемпіон — гарний молодий чоловік, високий, чорнявий, одягнений в елегантний синій одяг, недбало посував фігури довгими білими пальцями й з чисто королівськими жестами час від часу сідав у глибоке крісло покурити, щоб дати нам можливість подумати.

— Уже! — обзивалися ми, поробивши свої ходи.

— А ви не спішіть, товариші, — радив нам з високомірною ласкавістю й поволі вставав, щоб продовжувати гру. — Це — тільки пробні змагання, і спішити непотрібно...

Дуже скоро побачив я, що таки програю. Ось-ось ще чотири-п’ять ходів — і буде кінець, бачив це і чемпіон.

— Здаєтесь? — спитав насмішливо.

Я вже хотів здатися, коли за моїми, плечима почувся запит:

— Хочете, щоб я скінчив за вас?

Я оглянувся й із здивуванням побачив за собою усміхненого Альошу.

— Хочете грати? — спитав я його.

— Так, і я виграю цю партію!

Чемпіон з цікавістю поглянув на Альошу.

— Прошу дуже! — сказав він. — Коли цей товариш погодиться, то я з приємністю заграю з вами до кінця.

«Товариш», тобто я, звичайно, охоче погодився, відступив своє місце Альоші, а сам приєднався до натовпу глядачів.

Альоша сів, потер руки й затиснув їх між колінами. Потім пересмикнув плечима, зробив цілком несподіваний і, як на мою думку, цілком неоправданий хід конем і вдоволено засміявся. Сміх його, був також якийсь особливий: Альоша виставляв кінчик язика крізь зуби, видавав звук подібний не то до «ц», не то до англійського «ті-ейч», і повторяв його тричі: «Ц-ц-ц!»

Але чемпіон, видно, інакше оцінив хід свого нового противника, й уперше за ввесь час гри задумано нахмурив чоло. В натовпі, що тепер збився густо біля чотирьох столиків, відчувалося ще більше напруження і зацікавленість. Атмосфера стала зовсім гарячою, і чемпіон закурив нову цигарку.

Хід, і ще несподіваний з боку Альоші хід конем, потім бігуном* — і позиція на дошці зовсім змінилася. Чемпіон, відчувши силу противника, всю свою увагу сконцентрував саме на цій дошці, з чого користали інші грачі й переходили в наступ. Чемпіон старався вдати вдоволеного, але по всьому було видію, що його розбирає досада. А «чудасій», віддавши королеву й бігуна, вдоволено затискав долоні колінами й сміявся:

— Ц-ц-ц!

Не минуло й десяти хвилин, як чемпіон мусів піддатися, і, тільки з трудом скриваючи свою ніяковість, привітно всміхнувся:

— Ви — сильний грач! — сказав до Альоші. — Завтра прошу вас окремо на дві партії. Прийдете?

Альоша встав від столика, й потиснув плечима.

— Навіщо? — спитав з усмішкою. — Я й так знаю, що вас поб’ю.

Це було сказано без найменшої гордости, але тоном такого безсумнівного переконання, що всім стало ніяково, а чемпіон спаленів по самі вуха.

— Чого ж ви хвалитеся1 наперед? — спитав роздратовано. — Ви ліпше прийдіть і тоді побачимо.

— Я вже бачив сьогодні, як ви граєте, і не маю чого приходити. Сказав, що поб'ю вас — і поб’ю.

І знову така простодушна, позбавлена найменшої зарозумілости впевненість вплинула на чемпіона, як удар батогом.

— Коли поб’єте мене, — сказав тремтячим від образи голосом, — будете ви чемпіоном.

— А воно мені непотрібне це чемпіонство! — сказав Альоша й обернувся до співрозмовника плечима.

Чемпіон ще щось сказав, але Альоша його вже не слухав: пробився крізь юрбу й пішов собі геть.

Усі були розгублені, всі почували себе ніяково і старалися замняти нетактовність Альоші, впевняючи чемпіона, що це — відомий «чудасій», а тому нема чого перейматися його вчинками й словами.

Після закінчення турніру передбачалися танці, і тому всі ще лишилися. Але я не мав настрою. Одягнувся і пішов додому. Якраз уже з тиждень до мене добиралася небезпечна серцева хвороба, тим більш небезпечна, що була безнадійною. І справді, чи міг я мати бодай найменші надії на взаємність від тієї дівчини, за якою пропадала половина всіх студентів, а друга половина, коли і не пропадала, то тільки тому, що здавала собі ясно справу з марности таких зазіхань? Вже одні Тамарині темно-каштанові коси, що спускалися нижче колін, варті були кохання. Самими тільки тими косами Тамара вражала кожного незнайомого й вигідно відрізнялася від решти дівчат, майже поголовно стрижених за модою «під баядерку». Тамара знала ціну своїх кіс і носила їх з граціозною гордістю: одну наперед, одну позад плечей. Її ясно-карі очі світилися, як бурштини, а підкреслена скромність і майже постійно опущені довгі вії робили це точене личко ще привабливішим і чарівнішим.

Дивно було мені тільки, що я, знаючи Тамару Усевич майже від дитячих літ, ніколи про неї не думав. Знав, що вона гарна, що вона буде красунею, але її зовнішність ніколи мене не хвилювала. Але ось тепер, зустрівшись з нею на інститутській вечірці й протанцювавши два танці, почув, що зі мною погано. Згодьтеся самі, що, коли вас починають у вечірніх сутінках опановувати ніжні мрії, а на світанках ввижаються дівочі очі — справа стоїть зле...

Тамара обіцяла неодмінно прийти на турнір і подивитися на чемпіона, а я потайки крив у собі думку, що в цей вечір зможу більш-менш оцінити, яку вартість мають мої аморні шанси. Коли дівчина, буде до мене схильна (на що, зрештою, я не покладав великих надій) — тоді треба відновити давнє знайомство з її батьком і поставитися взагалі до справи поважно. Коли ж ні — тоді геть з мріями! Хворобу треба здушити силою волі й здорового розсудку на самому початку.

Це все я думав, ідучи на турнір. Тимчасом Тамара не прийшла і тим самим зіпсувала мені настрій. Не люблю непевности! Або туди, або сюди...

Стояв мрячливий листопадовий вечір. Вітер обривав десь у високому небі клапті вогких хмар і залюбки запихав їх перехожим у рукави та за коміри. Світло вуличних ліхтарів, розпливалося в тумані жовтими плямами, ніби душилося в густому від вогкости повітрі.

Піднісши високо комір плаща і щулячись від холоду, я спішив додому. Почував себе і втомленим і роздразненим, а від надмірного курення було гірко в роті. Перейшов квартал, завернув за ріг, як раптом мене зупинило питання, вимовлене просто у вухо:

— Ви хотіли ходити королевою, правда? Коли б були пішли королевою — за чотири ходи дістали б мата. А я — конем, конем! Кінь — шляхетна тварина, він не зрадить, як якась там цариця Катерина. Ц-ц-ц!

Признаюся, що від несподіванки я став, як укопаний, такою дивною мені видалася ця розмова, що її Альоша ніби не починав, а продовжував з найцікавішого моменту. Ще дивнішим видалося мені, що цей чоловік, який завжди і скрізь говорив виключно по-російському, тепер заговорив по-українському, і то так чисто, з якимсь особливим, приємним акцентом. І в той час, коли мій несподіваний знайомий запальчиво пояснював мені різні тонкощі шахових. комбінацій, я стояв з широко відкритими очима й мовчки дивився на нього.

— Ви що? — увірвав сам себе Альоша.. — Дивуєтеся, що я до вас заговорив?

— Ні... — змішався я. — Навпаки, мені дуже приємно...

— Ну, приємність тут ні при чому. Я питаюся, чи ви здивувалися?

— Та, правду сказавши, ви мене й здивували...

— Що я підійшов до вас і заговорив?

— Ні, не це...

— А-а! Вас дивує, що я заговорив по-українському?

Цим питанням він остаточної збив мене з пантелику, і я вже просто зовсім не знав, що відповідати. На щастя, Альоша не чекав моєї відповіді й відразу ж змінив тему, за що я йому був у душі глибоко вдячний.

— Де ви живете? — спитав.

— На вулиці Крупської.

— А-а! Крупської — Котолупської — мадам Леніної! Ц-ц-ц! Ну, ходім, я вас трохи проведу....

Збентежений і розгублений, як рідко коли в житті, покірно обертаюся і ступаю далі поруч Альоші. Зрештою, не зовсім поруч, бо Альоша тримається на пів крок ззаду й говорить мені просто у вухо:

— Я з батьком завжди говорю по-українському, і з жінкою та дітьми також говоритиму тільки по-українському. Тільки ж що жінки поки що катма! Ц-ц-ц! А от з мамою, з сестрами і взагалі з усіми чужими людьми я говорю тільки по-російському. Знаєте, як сказано у Священному Письмі? «Не мечіть бісеру перед свинями». Ц-ц-ц! Як вас звуть? — спитав знову, несподівано змінивши розмову.

— Павло Степанович Омельченко.

— А-а-а! Ну, це все одно. Я напевно і так вас ніколи по-батькові не кликатиму. А я називаюся Олекса Ухо, знаєте? Власне, навіть не Ухо, а Вухо, бо мої предки були козаками. Але для «вєліко-русково нарєчія» ні Вухо, ні Олекса не є милозвучними словами, бачите. І мого діда ще у війську перехристили на Ухо, а мене ось — на Альошу. Альоша-Матрьоша-Макінтоша — красота! Ц-ц-ц! Є таке ім’я Макінтоша?

— Не знаю, не чув...  .

— Напевне нема! Але це я так собі спитав, між іншим... А ваша тітка померла, правда?

— Котра тітка?

— Ну, та, що я в неї дрова рубав, і ви тоді прийшли. Забули?

— Ні. А ви також не забули?

— Ні. Я взагалі ніколи нічого не забуваю. Ви ходите на полювання?

— Ні, я не мисливець.

— Шкода. Ходили б разом. Я дуже люблю полювати, особливо на зайців. Той чемпіон, до речі, — страшний нездара. Він не виграв би в мене ні одної партії... А ви знаєте, що моя мати — то справжня відьма. Батько — дуже добрий, але нещасний через неї... Вам дивно, що я так говорю одверто?

Він сипав, як горохом, і від тих несподіваних скоків у розмові та від дитячо-одвертих запитань я почував себе так, немов би мене в гарячій лазні прали з усіх боків віниками.

— Ну, признайтеся, що вам моя одвертість видається недоречною і гідною осуду! Так про рідну маму не говориться з малознайомими людьми, правда?

Що за дивний чоловік! Господи, от уже воістину «чудасій»! І що було йому відповісти? Але, поки я надумувався, відповідь сама собою вийшла через мої уста:

— Дійсно, так не слід говорити, — сказав я вголос, і від того мені стало відразу легко. Тепер я вже зрозумів, що з Олексою треба бути цілком щирим, таким щирим, яким він є сам.

— О-о, — запальчиво говорив Олекса, — ви не думайте, що я всім про це говорю! Навпаки, нікому нічого не кажу. Тільки вам. Між іншим, ви мені давно подобаєтеся, і я радий, що з вами познайомився.

Тут Олекса, зупинився і простягнув мені руку.

— Ви вже вертаєтесь? — спитав я, стискаючи його мускулисту, теплу долоню.

— Ні, я піду далі. Це я просто для знайомства подав руку... Ви не ґепеушник?

— Що?

— Ну, чи ви не є сексотом ҐПУ*?

— Ні, — засміявся я.

— Я знаю. Тільки, так спитав, між іншим, щоб мати певність. Скільки вам років?

— Двадцять шість.

— А-а, то, значить, ви помрете раніше від мене на п’ять років.

— А то чому?

— Бо мені всього двадцять один. Отже, коли брати за теорією ймовірносте і припустити, що пересічний вік людини... Зрештою, єрунда! Теорія ймовірности тут ні при чому. Бувають же люди, що живуть і до сто років, а бувають такі, що вмирають у сімнадцять з половиною, правда? До речі, я терпіти не можу ґепеушників.

— Але про це ліпше вголос не говорити...

— Наплювать, я не боюся!.. Ви маєте наречену?

— Ні, — знову засміявся я. — А ви?

— Я ще також не маю, але вже незабаром почну шукати. Це ви тут живете?

— Так, я тут живу. Заходьте.

Запросив я з чемносте, переконаний, що, з огляду на пізній час, гість відмовиться. Але помилився. Олекса почекав мовчки, поки я відчинив двері, і увійшов до кімнати.

— Будете пити чай? — спитав я.

— Ні, не буду. А... ви на. чому варите?

— На примусі.

— О, то я зараз розпалю! Де ваш примус?

— Та ні, сидіть. Я зараз розпалю сам.

Олекса покірно сів, але зараз же, як тільки я вийшов до передпокою, що правив мені одночасно і за кухню і за умивальку, з’явився коло .мене.

— Я, знаєте, — заговорив він, — дуже люблю чай. Цілий день — чай і чай. Обідати — не дуже, а от чай!.. Рано, знаєте, всі дома спля-я-я-ять, — вимовив чомусь розтяжно це слово, — а я тихенько встану — і зараз вар’ю чай. Потім поставлю склянки на столі, покладу хліб, мед... Ми їмо багато меду, знаєте?.. Фу, як ця бензина димить! Заб’є вам пальник, побачите!.. Краще розпалювати денатуратом. Ви вірите в призначення?

— Що?!

— Ну, в призначення. «Що має бути — того не минути» — не знаєте?

— Більше не вірю, як вірю.

— Чому не вірите?

— Та тому, що людина, яка вірить у своє призначення, може лежати на печі, не ворухнувши й пальцем, вичікуючи свого «не минути».

— А ви б могли так лежати?

— Власне, що не міг би.

— Ну, то, значить, це і не є вашим призначенням. Коли б призначення вам веліло лежати на печі — ви і лежали б. А так — ні. Бачите, навіть печі не маєте, а на примусі хіба не будете лежати. Ц-ц-ц!..

Олекса зморщив при тому носа й видався мені таким забавним, що я розреготався до сліз.

— О, бензина вже вигоріла, треба помпувати! — скрикнув мій потішний гість і кинувся до примуса.

— Та лишіть, Олексо, я сам!.. — спробував я його спинити.

Але він мене не слухав.

— А-а, бачите, я ж так і знав, що пальник заб’ється! — крикнув, він. — Де голка?!

Я вже не протестував і подав голку.

Олекса розпалив примус, налив у чайник води, поставив його на вогонь і взявся мити руки. Робив усе охайно, справно, навіть педантично і поводився так, ніби був у власній хаті.

— Я все люблю робити сам, знаєте? — говорив при тому. — Сам собі скарпетки церую*, сам ґудзики пришиваю, сам сорочки перу і прасую. Бачите, які в мене сорочки? — спитав гордо й вип’ялив груди.

— Бачу. Я вже давно заздрив вам, дивлячись на ваші сорочки.

— Ц-ц-ц!.. Ніяка прачка так не випере... А я ще й комірці вмію перешивати! Отак, знаєте, як комірець протреться — я зараз виріжу на спині сорочки смужку і зроблю новий, а на спині чимсь другим підшию. На спині ж під піджаком не видно, правда?

— Правда, — відповів я всміхаючись і простягнув йому цигарки: — Куріть.

Олекса відмахнувся:

— Не курю. Я ж пасічник, знаєте? А бджоли не люблять курців... Але, коли б навіть я й не був пасічником, — все одно не курив би. Курення — ще взагалі велика єрунда. Тільки на здоров’я шкодить, знаєте? Горілка також... Я не курю і нічого не п’ю. Хіба от тільки чай. Чай я дуже люблю...

За чаєм, якого Олекса справді з видимою насолодою випив аж кілька. склянок, ми говорили про найрізноманітніші речі. Властиво, говорив мій гість, а я лише відповідав на питання, або слухав.

— Ви чули, — спитав Олекса, — що на. мене всі кажуть «чудак»?

— Чудасій, — поправив я.

— Як? Чудасій? А-а-а, ну, це все одно... А чудак, кажуть, — це вже півдурака. Правда?

— Не завжди.

— Гм... А, як ви думаєте, чудасій — це щось більше, чи менше від півдурака?

— Думаю, що це зовсім щось інше.

— Так?.. А хто є дурнішим: наприклад, чверть дурака, чи три чверті дурака?

— Філософське питання! — засміявся я. — Думаю, що обоє вартують однаково. А чому вас це цікавить?

— Бо я, знаєте, думаю, що всі ті, хто мене вважає півдураком, чи там чудасієм, — дурніші від мене. Вірите?

— Вірю.

— Чому вірите? — здивувався Олекса.

— Бо вважаю вас людиною розумною і цікавою.

— Справді?! — зрадів, гість чисто по-дитячому.

— Справді. Кажу вам це по щирості.

— Але ж ви мене зовсім не знаєте!

— Зате я вас бачу і слухаю.

— Ц-ц-ц!.. — засміявся Олекса. — Думаєте, що як бачите і слухаєте, то вже й знаєте?

— Я ж не казав, що вже знаю вас, — пояснив я Олексі. — Я тільки хотів сказати, що всі ваші слова мені видаються розумними й цікавими.

— Але й чудними одночасно, правда?

— Я б назвав їх тільки своєрідними.

— Як? Своєрідними? А-а, ну, це все одно... І, слухайте, що я хотів сказати?.. Як ви думаєте, нашу «мудру, пролетарську владу» можна обдурити, чи ні?

— Не розумію вас...

— Чому ж не розумієте? Ну, от, просто: влада видає якісь закони, скеровані проти людей. Чи можна, так зробити, щоб при допомозі тих самих законів владу обдурити?

— Не знаю.

— Ц-ц-ц! А я знаю точно й кажу вам, що можна!

— Як це?

— Та, просто! Ви думаєте, наприклад, що я кілька років дрова з необхідносте рубав? Єрунда! Мені потрібно було виробили власний «пролетарський стаж», щоб інженером. зробитися. Бо так, знаєте, як я був сином службовця, формально — татів утриманець, то це вважалося чимсь гіршим, як наложниця. Одним словом, третя категорія. А в Індустріальний Інститут, як самі знаєте, по третій категорії не було чого навіть пхатися. Ну, от я і придумав, ходити на поденні роботи. Так і мамашу свою трохи підкупив, і грошей наскладав, і документи на першу категорію виробив. Прийшов до інституту, як пролетарій, від родини не залежний, самостійний батрак. Ц-ц-ц!..

— Ну, грошей ви, мабуть, багато не наскладали...

— Думаєте?! — оживився Олекса. — Гадаєте, що я своїй прекрасній мамаші всі віддавав? Фігу з маком! Я кожного дня собі по двадцять копійок у черевик ховав... От, прийду додому, а мамаша до мене: «Ти, пролетарій! Ану, показуй, що заробив?» — і зараз по кишенях. Я все боявся, щоб не сказала роззутися. Але вона не догадувалася, вважала мене також дураком, чи там, півдураком... І так, знаєте, за місяць — яких п’ять рублів, за рік — шістдесят, за п’ять років — триста. Ц-ц-ц!.. От вам і півдурака!

— І справді наскладали аж триста рублів по двадцять копійок?! — здивувався я. — Нічого не витрачали з них?

— Ні копійки! Та я не триста наскладав, а більше. Убрання купив, білизну купив, плащ, бо ж тепер — диктатура пролетаріату. Ц-ц-ц!.. А в інституті мені стипендію дали, як належиться першій категорії. Ц-ц-ц!..

— Спритний з вас чоловік!

— Хм!.. Це ще нічого... А взагалі, знаєте, чудаком добре бути в теперішніх часах. Бо ж кожний розумний уже й підозрілий. А так — чудасій і чудасій. Я ось інколи таке слово скажу, що нормального чоловіка за нього б давно заслали, де Макар телят пасе, а мені нічого. Дурному ж не дивуються. Інколи справді шкода, що я не цілковитий кретин...

У тих останніх словах несподівано прорвався такий жаль і така гіркота, що мене здавило за серце. Та й мій гість, втративши відразу всю веселість, втопив погляд у протилежну стіну, і мені видалося, що в його очах блищать сльози.

— Що ви, Олексо!.. — постарався я заговорити якомога бадьоріше. — Для чого такі трагічні слова?

— Ах, тільки не жалійте мене, будь ласка! — несподівано вибухнув Олекса й схопився з місця. — Не потребую вашого співчуття, знаєте?! Говорите одне, а думаєте друге!.. І нехай я буду навіть останнім ідіотом, але я не поміняюся з вами місцями. Бо я, «чудасій», усе ж таки маю трохи свободи, а ви, мудрі, — ні!..

І, не давши мені промовити ні слова, Олекса вхопив свого капелюха й вибіг з кімнати.

Я постояв, цілком розгублений і здивований, а тоді пішов замикати двері. Вже вертався назад, як хтось постукав.

— Хто там? — спитав я, підійшовши до дверей.

— Я, — відповів Олексин голос. — Слухайте, ви любите мед?

Я розсміявся від такої несподіванки й відчинив.

— Дуже люблю! — сказав.

— То я вам завтра принесу.

— Дякую.

— Ет, також! — фиркнув Олекса, не прощаючись відступив від порога й пірнув у каламутну мряку.

***

Так почалася моє тісніше знайомство з Альошею-чудасієм. Він відразу сподобався мені й зацікавив собою страшенно, але все ж ще довго-довго я не міг би назвати його своїм другом у повному розумінні того слова. Олекса був якоюсь такою особливою натурою, яку пізнається до певної межі з першого дня знайомства, але поза цією межею в нього починалися несподіванки і таємниці, яких ніколи не можна було ні передбачити, ні розгадати. Він був ходячим збірником сумнівів і найрізноманітніших проблем, мав постійно забиту голову, перетравлюючи в ній одночасно по кілька не маючих між собою нічого спільного думок, а тому в розмові перестрибував з однієї теми на другу, збиваючи співрозмовника з толку цілком несподіваними зворотами. Сам він фактично ніколи не цікавився глибше тим, що думають інші, і навіть ті запитання, на. які наполегливо вимагав відповіді, по суті були скеровані до себе самого. Говорити з Олексою — означало відповідати на його питання, бо він постійно тримав ініціятиву у своїх руках і ніколи не думав над тим, чи співрозмовникові вибрана ним тема подобається, чи ні. І тому з ним не могло бути глибшого обміну поглядами, що становить собою фундамент серйозної дружби між інтелігентними людьми. Зрештою, Олекса не мав ні приятелів, ні близьких знайомих, і по тій причині ввесь тягар надокучливих для нього, тяжких і навіть нерозрішимих питань переніс на мою особу.

Однак, знайшовши в мені повірника своїх сумнівів, поглядів і навіть таємниць, сам Олекса на повірника не надавався зовсім, і, коли б йото спитати, що він знає про мене, то він напевне при найбільшому бажанні не міг би сказати нічого істотного, окрім хіба того, що я йому подобаюсь і що належу до порядних людей.

Та це все не заважало Олексі бути, як справедливо колись сказала моя покійна тітка, людиною золотого серця, що вабила до себе й дивувала, смішила й зворушувала, а в конечному висліді приковувала міцними, нерозривними путами. Та це я зрозумів лише пізніше. Поки ж що, на самих початках нашого знайомства, Олекса і мені і моїм товаришам, яких він дотепно прозвав «симбіозами»2, зробив масу неоцінимих прислуг. Два місяці він сидів до пізньої ночі, проробляючи з нами цілий курс органічної хемії, в якій, до речі, Олекса був надзвичайно сильний; він у скрутну хвилину завжди міг позичити грошей; він знав підпільних торгівців, у яких можна було купити матеріал на убрання, черевики чи кальоші; він міг просидіти кілька ночей біля ліжка хворого, міг допомогти підшукати мешкання і на власних плечах переносити всі речі; він, нарешті, міг побілити кімнату, направити вікна, двері, або електричну інсталяцію — і все це робив з жартами й охотою, ніби тільки того й чекав, щоб показати свій сприт і вміння.

Мав Олекса ще одну добру рису вдачі: він ніколи не ображався надовго, хоч сердився часто. Також був обдарований подиву гідним інстинктом, з яким майже безпомилково з першого погляду оцінював людей і вгадував чужі думки. Тому з ним, завжди треба було бути щирим, бо, відчувши найменшу фальш чи лицемірство, Олекса відразу вибухав гнівом і тоді не рахувався зі словами.

Ніяких приписів доброго тону для Олекси не існувало. Він не раз міг підняти мене з ліжка опівночі, або, коли це бувало влітку, о п’ятій годині ранку, виключно для того, щоб почути відповідь па якесь надокучливе для себе питання. Інколи він того питання так і не задавав, лише обмежувався до слів:

—А-а, ви спите? Ну, то я прийду іншим разом.

Коли ж приходив пізніше, то нічого не згадував про свою попередню візиту і тільки на. питання, чого він приходив, відповідав щось у роді:

— А-а, то я хотів вас спитати, в якому році народився Чемберлен?

Або:

— Та. я собі чомусь пригадав, що люди часто вертаються з півдороги. Отак, знаєте, іде, іде, а потім візьме й повернеться. Чому?

— Ага, то це, видно, ви й збудили мене виключно тому, що не хотіли вертатись з півдороги?

— Та ні, не з півдороги. Це я ще дома подумав. Потім встав і пішов.

Часами Олекса десь пропадав цілими тижнями, а потім. з’являвся знову й відвідував мене щодня, або й двічі, чи тричі на день.

Якось то навесні, саме в часи останніх іспитів, я по кількох недоспаних ночах ліг раніше й заснув твердо, як камінь. Приснилося мені щось дуже невиразне, надокучливе й уперте. Десь глибоко у підсвідомості я розумів, що мушу неодмінно щось зробити, але що саме — не знав. Мною шарпало й підкидало, поки я нарешті не розплющив у темінь очей і не сів на ліжку: віконниця аж дудоніла й тряслася від упертого стукоту, і я зрозумів, що мені треба встати й відчинити. Вже догадувався, що стукає Олекса; і справді не помилився: коли я, очманілий ще від сну, відкрив навстіж вікно — побачив у ясному місячному сяйві свого чудасія.

— Ви вже спите? — спитав він, як звичайно, не вітаючись. — Ну, то я прийду завтра.

— Бодай вас, Олексо, дідько взяв! — вилаявся я з досадою. — Я щойно заснув — а ви прийшли й розбудили!

— А-а!.. Ну, нічого... Спіть далі. Я вже йду.

— Та ні, — кажу. — Вже коли збудили, то заходьте! Однаково я тепер скоро не засну.

Олекса ввійшов у кімнату, сів на стілець, затиснув енергійно долоні між колінами й засміявся.. У виразі його обличчя було зовсім щось нове, і це мені відразу кинулося в вічі.

— Ви чого іржете? — спитав я, закурюючи цигарку. — І пика світиться, як нова копійка... Закохані, чи що?

— Ц-ц-ц!.. — засміявся щасливимі сміхом Олекса, енергійно потираючи долоні. — Ех, ви, ботаніки прозаїчні! Тут ніч така! Місяць... Сади цвітуть... Солов'ї співають... Мрії... А ви спите, як ведмідь у берлозі.

— Та з вами що?! — спитав я знову, вже справді заінтригований. — Відколи це ви почали мріяти й помічати місяць та солов’їв?! Олексо, кажу вам, що ви закохані!

— Ц-ц-ц!.. А вас заздрість розбирає, правда?

— Певно! Скажіть, бодай, що то за Дульчінея полонила ваше серце?

— Ц-ц-ц!.. Не скажу, не скажу, нізащо в світі не скажу!

— А то чому?

— Бо це — секрет! Ц-ц-ц!..

Але тут Олекса ввірвав сміх, споважнію, навіть посумнів і спитав:

— Чому ви ніколи не назвали мене яничаром?

— От тобі й маєш! — щиро здивувався я. — Звідки у вас ця думка?

— Та, ну, бо так: батько — українець, мамаша — москалька. Як я є москаль — то, значить, яничар супроти батька; як я є українець — то, значить, яничар супроти матері. От задачку мені батько поставив, правда?!

— Ну, Олексо, я досі вважав вас мудрішим! Адже ви родились і виховались в Україні, їсте український хліб, дихаєте українським повітрям...

— Годі, годі! — перебив мене Олекса. — То, виходить, що, коли б мій батько залишився з моєю прекрасного мамашею десь там у Саратові, то я, поївши московського хліба й подихавши московським повітрям, став би москалем, так?

— Не були б ви цілком москалем, бо у вас батько — українець.

— Але не був би й цілком українцем, бо мати — москалька?

Тут, признаюся, я зробив велику помилку і сказав:

— Коли в людині є крови пів-на-пів, то вона може сама собі вибрати свою національність.

— А-а, так?! То, виходить, що я взагалі не маю національности, тільки можу її собі вибирати?!

Не треба, було бути навіть великим психологом, щоб зрозуміти, як мучило це питання Олексу і яке істотне значення мало для нього. Він зблід, болісно нахмурив чоло і безжалісно виломлював свої пальці.

— Що ви за нісенітниці плетете, Олексо! — старався я заспокоїти свого гостя. — Чому «вибирати»? Адже ви вже вибрали!

— Це все одно: раніше вибрав, чи пізніше виберу. Але, виходить, що моя національність таки вибрана, а не вроджена...

— Ух, Господи, що з вас за чудасій! Ваше українство є природним і законним, бо ж, повторюю, ви маєте половину української кровні й уродились та виховались в Україні.

— К чорту! — сердито вдарив по столі кулаком Олекса. — Не те! Ви думаєте, отже, що, коли б я виховався в Московщині, або, коли б моя мати вийшла заміж за якогось аристократа в московських лаптях...

— То ви б не були тим, ким є, — скінчив я, перебивши Олексу.

Немов уколений, Олекса, від цих слів схопився з місця, і я мав таке враження, що він зараз кинеться на мене з кулаками. Очі його заокруглились від злости, а лице нервово засмикалось, так що зуб не попадав на зуб.

— Брехня! Брехня! — закричав він таким несамовитим голосом, що я притьмом мусів зачинити вікно. — Я завжди і при всяких, обставинах був би тільки тим, ким є, і ніким іншим! Розумієте?! І не можна національности вибирати, так само, як не можна при народженні вибирати кольору очей або волосся! Он мої прекрасні сестриці — «істінно рускіє баришні», хоч мають, як і я, пів-на-пів мішаної крови й уродились та виховались також в Україні! Чому так?! Бо національність є частиною людської душі, розумієте ви, вчений ботаніку?! А тепер спитаю вас: може народитися жива людина без душі? Може?!

— Звичайно, ні...

— Отже, і без національности не може!

Я вважав за відповідне погодитися й не висловлювати ніяких думок на тему національного виховання, щоб ненароком якимсь необережним словом не вибити з-під ніг свого приятеля так потрібного йому фундаменту.

— Ви думаєте, — кричав далі Олекса, — що, коли б я народився в Московщині, чи в Китаї, чи в Абісинії, коли б у мене не було навіть ні краплі української крови, — я був би кимсь іншим, ніж тепер?! Фіґу з маком! Я міг би мати тільки іншу зовнішню оболонку, але душу мав биту саму! Розумієте? Хоч був би косооким, чи чорним, як халява, але все був би українцем! Не міг би бути в душі ніким іншим! Тут, — ударив себе Олекса в груди, — тут головне! Головне — душа! Вона одинока, безсмертна і злита з національністю, розумієте? Кров, мускули, повітря й усе таке інше — єрунда! Головне — душа!

Я мовчав і з захопленням дивився на розпаленого гарячим поривом Олексу, який, безперечно, глибоко вірив у те, що говорив.

— Але що ж! — зрезиґновано* махнув він рукою. — Ви не вірите в призначення, то не вірите і в душу. В дим від примуса ви вірите, вірите в пару від самовара, а в душу — ні! «Вибирати національність!» — перекривив він мене. — Ех, ви! Атеїст! Приліпка! Лягайте вже спати!

І, перше, ніж я отямився, Олекса вискочив з кімнати, сердито тріснувши дверима.

Я впав на ліжко й зареготав. Реготав, як божевільний, до болю в боках, не маючи сили запанувати над собою, а одночасно відчував щось подібне до ніяковосте: глибше висловити того, що висловив Олекса в чудернацькій формі, я не міг би при найдбайливішому доборі розумних і переконливих слів.

Мій сміх увірвало попонне стукання.

— Слухайте, ви, приліпка, — сказав іще сердитим голосом Олекса, просунувши голову в двері. — Я так десь за дві години піду в Потапівку до сходу сонця рибу ловити. Підете зі мною?

— Ні, не піду, — відповів я, ще сміючись, — бо маю іспити. Але чому «приліпка»?

—Бо так: є всякі приліпки, причіпки, придатки й інші рудиментарні органи з самоварною парою замість душі... То не йдете?

— Ні.

— І не треба! Думаєте, може, що ви мені справді потрібні? Я так собі спитав, між іншим, — і Олекса пішов.

Та ледве я погасив світло, збираючись лягати, як він вернувся і застукав ще раз.

— Та ви дасте мені сьогодні спати, чи ні?! — жартом закричав я.

— Уже йду. Будете спати. Слухайте, примусна душа з вибраною національністю, ви будете ввечері вдома?

— Буду. А що?

— Нічого. Принесу вам якогось карася, як піймаю, — і Олекса знову пішов, на цей раз остаточно.

***

Минали місяці за місяцями. Я скінчив інститут і залишився працювати в ботанічному садку нашого міста. Про Тамару Усевич закинув усякі мрії й незабаром переконався, що моє тимчасове захоплення не було надто глибоке і що в дуже короткому часі моє серце стало вільним, як і раніше.

Натомість з Олексою діялось щось надзвичайне: він загорнувся в повивало таємничости і сяяв, сяяв, аж топився. По всьому було видно, що почуває себе дуже щасливим і не може тієї радості укрити. Коли, приходив до мене пізніми вечорами, сідав, як звичайно, в мій одинокий глибокий фотель, затискав долоні колінами і вдоволено хіхікав.

— Звідки ви прийшли? — питав я не раз його.

— Ц-ц-ц!.. Кортить довідатися, правда?

— Ще й як! Скажіть, куди ви внадились?

— Не скажу!

— Не скажете? — погрожував я жартома. — То чекайте ж! Колись виберусь за вами навзирці й дізнаюся.

— І ви справді це зробите? — питав не на жарт переляканий Олекса.

Мені ставало його шкода, і я спішив з заспокоєнням:

— Ні, ні, Олексо, не бійтеся. Коли хочете тримати в таємниці ім’я своєї полонительки — тримайте. Ще прийде час — і скажете самі.

Олекса негайно приходив до рівноваги й починав говорити про інші речі.

Але якось то, коли я був у лихому гуморі й не зустрів Олексу привичними жартами, він розгубився. Спочатку хіхікав, потім споважнів, пізніше посумнів і нарешті спитав:

— Чому ж ви нічого не кажете?

— А що маю казати?

— Ну, от, спитали б мене, звідки я прийшов...

— Та що ж! — сказав я. — Думаєте, може, що я й справді не маю більше над чим думати, тільки над вашими таємницями?

— А все ж таки вам цікаво, признайтеся! — аж попросив мене Олекса.

— Зовсім не цікаво, — байдуже потиснув я плечима. — Я навіть переконаний, що ви те все вдаєте й водите мене за ніс.

— Що?! — підскочив Олекса. — Вдаю?! Отже, зовсім не вдаю і вам на злість маю наречену!

— Та йдіть! — махнув я рукою. — Яку там наречену!..

— Не вірите? Не вірите? — запальчиво заговорив Олекса. — Маю, слово чести, маю!

— То чому ж так криєтеся з нею?

— Бо, знаєте, дорогу перлину завжди треба ховати якнайдалі від заздрих очей...

— Ов! То ваша наречена справді якась така красуня?!

— Ц-ц-ц!.. От, колись побачите, то самі скажете.

— Ну, яка ж вона?

— Вона така... така... як бджілка! Така, знаєте, золотиста, з пушком, з пушком і... з крильцями.

Я зареготав:

— І з крильцями?! Ох, Олексо, покажіть мені, благаю вас, нехай і я хоч раз побачу дівчину з крильцями!

— Сам ви чудасій! — розсердився Олекса. — Бджілка з крильцями, а не дівчина, розумієте? Моя наречена тільки подібна до бджілки.

— Ну, добре, добре! Розкажіть мені більше про неї: хто вона, що робить, якого росту, які має очі?..

Олекса пірнув глибше у фотель, втопив погляд у стелю і розтопив обличчя в щасливій усмішці.

— Вона така... Вона... Очі, в неї, як мед...

— Ну, і далі? — почав нетерпеливитися я.

Але Олекса, видно було, десь блукав думками, коло своєї нареченої і не чув мене зовсім.

— Скажіть, Олексо, як вона називається. Може, я її знаю, і ви не потребуватимете зовсім мені її описувати.

Та Олекса, помітивши моє живе зацікавлення, відразу втратив охоту говорити щось більше і затявся знову:

— Не скажу, не скажу, нізащо не скажу!

І дійсно протягом майже двох років мені не вдалося витягнути; від нього ні одного слова,. Тільки й того, що Олекса, признався в плануванні женячки після закінчення інституту.

Я дуже любив ходити з Олексою на ріку, в поле, або слухати його оповідання про бджіл. Він був наділений великим, обсерваційним даром, а, при всьому своєму дивацтві, умів чудесно оповідати про пасіку й садок. Як сам казав, мав «легку руку» й успішно щеплював дерева,, незалежно від пори року. Знав не тільки історію кожного овочевого дерева у власному садку, а й точно, пам’ятав, коли, кому і яке деревце він нащепив та живо цікавився його долею, немов би річ ішла про близьку людину. Особливо ж захоплювався Олекса життям бджіл, читав пильно літературу з цієї галузі, робив свої власні спостереження і міг про них говорити годинами.

Інколи вибиралися ми на такі прогулянки невеличкою громадкою, складеною з моїх найближчих друзів, але здебільшого ходили тільки втрьох: Олекса, Кость Косарчук і я. Кость, за фахом учитель української мови й літератури, мав великий поетичний талант, хоч засадничо не оприлюднив ніде ні одного рядка. Високий, худий, навіть анемічний, з мрійно-блакитними очима і ясним кучерявим волоссям, — він і виглядом своїм вдався на поета. Мало що записував із своїх поезій, а як і записував, то тільки, для того, щоб прочитати їх у найближчому колі. Потім дер вірші на дрібні шматочки й палив. Робив це з очевидним болем, і тоді на нього жаль було дивитися...

Найчастіше Кость просто імпровізував. Отак, вийдемо десь у поле, чи в гай, виберемо гарне місце й відпочиваємо. Кость лягає горілиць, підкладає руки під голову, задивляється в небо й починає говорити. Слово по слову пливе з його уст і складається у віршовані образи, а ми сидимо мовчки й пильно, слідкуємо в думках за барвистими візерунками, що їх малює Кость.

Як не дивно, але Олекса глибоко, розумів поезію, хоч інколи своїми влучними зауваженнями псував Костеві поетичний настрій і примушував нас обох сердечно сміятися.

Згадую, як одного, разу, коли ми сиділи над річкою, Кость почав імпровізувати:

«Ріка нап'яла плеса срібний шовк...»

— От, там напевне добре рибу ловити! — перебив живо Олекса.

— Чому рибу? — здивовано спитав Кость, підвівши голову.

— А бо так; «Ріка нап’яла плеса срібний шовк...» Чому «нап’яла»? Бо десь нижче є гребля, тому й нап’яла. Я так от і бачу, — продовжував Олекса, примруживши очі, — глибока, тиха вода з плесом, як срібний шовк... А в такій воді завжди є багато риби... Ну, а. далі?

— А далі — беріть вудку й ідіть піймайте окуня! — сердито сказав Кость і відвернувся.

— Він розсердився за рибу, чи за. греблю? — спитав мене вголос Олекса таким простодушним тоном, що і я, і Кость засміялися.

— І, до речі, — продовжував Олекса, ні трохи не збентежений нашим сміхом, — наш поет колись казав, що йому треба дістати підшивку до плаща.

— Бодай би вас, Олексо, щука проковтнула! — ще більше розсміявся я. — Гарне мені «до речі»! Поезія, образи і — підшивка до плаща! Ха-ха-ха!

— Сам ви чудасій! — розсердився Олекса. — Якраз до речі: заговорили про шовк плеса, а я пригадав, що можна в одному місці купити п’ять метрів сірого шовку на підшивку.

Наш сміх при цих останніх словах перейшов у гомеричний регіт, так що нарешті Олекса не витримав і почав також реготати.

Пересміявшись, ми вже серйозно заговорили про підшивку, яка дійсно конечно була потрібна Костеві, але про поезію в цей день не могло вже бути й мови.

Іншим разом ми зайшли за дванадцять кілометрів від міста до руїн великого замку, що його був свого часу сміливим наскоком здобув і зруйнував полковник Богун.

Місце було гарне й романтичне. Грубі мури розсипалися вже і вгрузли в землю, і тільки одинокий ріг старовинної твердині ще тримався, почорнілий і сточений часом. Через прорізи колишніх бійниць та через діри, що полишалися від спалених сволоків, поперелазили гнучкі парості дикого хмелю, а довкола по руїнах густо поросли бур’яни й польові квіти: лобода, пирій, полин, Петрів батіг, волошки й сокирки. За зовнішньою стіною уцілілого рогу росла стара, розлога липа, що стояла тепер у повнім цвіту, оповита п’янким ароматом і мельодійним однотонним гудінням бджіл.

— Сядемо під липою, — сказав Олекса.

— Ні, — заперечив Кость, — залізьмо в хміль, так щоб нас не було видно. Уявимо собі, що ми — оборонці замку. Це нагадуватиме наші дитячі літа.

Ми послухали Костевої ради, позалазили в густі зарослі хмелю й мовчки любувалися мальовничістю історичної місцевости

З півночі до руїн підступав старий дубовий ліс, на сході, причаївшись за опуклими хребтами зелених горбів, виблискувала до сонця ріка, а на заході простягнулися ген аж до села колосисто-шумливі смуги ланів.

— Гарне місце, правда? — спитав Кость. — Коли б тільки можна — я б розіп’яв отут собі якесь шатро і мешкав би в ньому ціле літо.

Я і Олекса погодились, що місце справді варте того і що в цих руїнах напевне живуть музи.

Кость сказав ще кілька слів про Богуна, про перекази, зв’язані з його наскоком на цей замок, а тоді, як звичайно, вмостився зручніше й почав компонувати вірша. Говорив замріяно, поволі підбираючи слова, ніби відчитував затертий і невиразний текст:

«Не раз п’янять мене старих віків меди криваві.

Пробуджуючи сонну душу. І тоді —

Несусь на крилах мрій назустріч давній славі»...

— «І шепчу вірш, сховавшись в лободі», — випалив несподівано Олекса, використавши Костеву зупинку.

У першій секунді я оторопів, але потім мене пірвав такий нестримний сміх, що і ліс, і горби, і липа, і колосисті лави заскакали й закрутилися в моїх очах.

— Маєте! — зміг лишень промовити я. — Ще одна «муза»!

Однак, глянувши на Костя, я відразу перестав сміятися. Він сидів сконфужений і почервонілий з досади і, хоч старався вдати веселого., видимо, був дуже ображений.

— Олексо, — сказав я, — стараючись жартівливим тоном зм’якшити цю витівку, — вам треба намняти вуха! Я саме тільки приготувався слухати, а ви перебили. Продовжуй, Костю, ти так гарно, почав...

— «Гарно»! — перекривив мене Олекса. — Чому ж «гарно»?

— Вам не сподобалося?

— Ні. Отак, знаєте, якась розмазана фальш.

— Яка фальш? Чому розмазана?

— Бо так: сидить чоловік у бур’яні і м-р-і-є!.. Під ним сміття, а він уявляє собі, що. то «крила мрій» і що він летить на них назустріч славі. К чорту такі мрії!

— Олексо, Олексо! — жартівливо, пригрозив я пальцем. — Замовчіть, бо я також можу оповісти про одного чоловіка, що лазить, як сновида, місячними ночами, слухає соловейків і м-р-і-є...

— Ц-ц-ц!.. — потер руки Олекса. — То зовсім інше! Є речі, про які можна мріяти, а є такі речі...

— ... про які влада думати забороняє! — іронічно закінчив Кость.

— Що влада?! — з жаром заговорив Олекса. — Влада — єрунда! Є речі, про які не мріється, а робиться з них мету — і кінець!

— І ви вже зробили? — знову іронічно спитав Кость.

— Так!

— І які з того практичні висліди?

— Малі, але більші, як ваші. Я вмію стріляти, а ви не вмієте; я вмію тримати сокиру в руках і орудувати нею, а ви — ні; я вмію їздити на коні, на авті, на тракторі, і з танком також дам собі раду, а ви — ні. Ви тільки те й умієте, що їздити «на крилах мрій»!

— Олексо, — сказав я, — всяке уміння нічого не варте, коли воно не зігріте величчю мети. Пригадайте, що «па початку було слово». Шевченко...

— Так, — схопився Олекса. — Шевченко, вже сказав слово, яке було потрібне на початку! І тепер уже запізно «вибирати національність», чи там «їздити на крилах мрій»! Слово вже сказано, чудасії! Багато всяких слів сказано! Тепер треба лишень діяти!

— Що ж саме діяти?

— Ну, хоч би, от, ходити зі мною зайців стріляти. А, як хочете, я вас обох навчу орудувати сокирою, як зброєю, дам вам теоретичні лекції про будову танка й авта. Це придасться колись, коли треба буде з «крил мрій» злізти на коня, або на власну «одинадцяту»... А, як не хочете, то складайте, поете, вірша про бджіл. Чуєте, як гудуть?

— Вам би все тільки про бджоли, пасічна ви душа! — сказав трохи зм’якшений Кость. — По-вашому, завдання поезії — тільки бджоли, квіти, біленькі хатки і взагалі — сама краса.

— Ц-ц-ц!.. — засміявся Олекса. — Це — далеко корисніше, як якісь там «крила мрій». Коли ви говорите про бджоли і про квіти — то в мене в серці діється чорт зна що! Я б отак, знаєте, за кожну бджолу, за кожну квітку... Та що там за квітку — я б за кропиву з-під власного паркана життя віддав! Я тоді відчуваю, що та бджілка і та квітка — мої! Я, коли б був поетом, то так би співав, що кожний умів би відрізнити свою бджолу по звуку від чужої. Вам смішно? А мені — ні! Я б з кожної грудки болота під ногами зумів зробити національні святощі, такі святощі, що кожний радо вмер би за них! Розумієте? От! Ну, досить уже! Ах, як ця липа пахне! Співайте, поете, про бджіл і липу...  .

Олекса, сів і прикипів поглядом до Костя. Кость знову ліг і, подумавши, трохи, почав:

«Співають бджоли гимн пахучим липам

І рясно вкрили квіття їх дрібне.

Літає долом джміль з басистим рипом

І добре зробить, як Олексу втне»...

Я думав, що Олекса розсміється, але він, навпаки, сердито зморщив чоло і з докором сказав:

— Ну, і навіщо ви так?

— Що?

— Зіпсували такого гарного вірша? Ех, також партач з вас! Поет, поет, а сам не розуміє, що в поезії гарне... «Співають бджоли гимн пахучим липам»... Це — гарно. Це — дуже гарно! А долом джміль «бж-ж-ж!» Рипить басом, правильно! Бджоли — альтами, а джміль — басом, басом! Ц-ц-ц!.. Ви були на концерті бандуристів?..

***

Узимку Олекса частенько вибирався на полювання і раз, або двічі на місяць улаштовував у моєму мешканні «бенкети»: приносив, смаженого зайця, меду, яблук, і ми тоді сиділи далеко за північ, попиваючи чай та слухаючи поезій Костя.

Зайців смажила Олексі якась таємнича особа, що її наш чудасій, у відміну від «мамаші», називав «справжньою мамою», але нізащо не хотів сказати, хто вона. Ми вже були думали, що та «справжня мама» і є наречена Олекси, та потім Олекса проговорився, що він і нареченій носить також смажених зайців.

— Знаєте, я так, щоб моя прекрасна мамаша не знала, — то відразу з полювання йду до справжньої мами. Один раз — заєць для нареченої, другий раз — для нас, а третій раз — справжній мамі за роботу. Ц-ц-ц!..

— А для дому?

— А, для дому — своїм порядком. Дала б мені моя прекрасна мамаша, коли б я з полювання вернувся з порожніми руками! Зараз би.: «Альошка, порох дєнєґ стоїт? Дроб стоїт? Сапоґі стоят? І что ж ето ти, разбойнік, нас совсем разоріть хочеш?!»

Олекса зовсім не був актором, і по всьому було видно, що наслідує матір вкрай погано. Але від того вся сцена видавалася ще комічнішою і примушувала нас реготати до сліз.

І от якось восени, коли Олекса був уже на останньому році студій, обидві таємниці розв’язалися. Вийшло так, що мені до зарізу треба було дістати помологічний атлас, а його не було ні в бібліотеках, ні в приватних руках знайомих мені фахівців. Мій директор написав до Києва і навіть до Москви, але звідти щось не дуже спішилися відповідати, а в мене тим часом зупинилася одна термінова робота.

З цим клопотом я звірився Олексі, а він на другий день прийшов і заявив:

— Слухайте, ви, вчений ботаніку, я вам знайшов атлас.

— Та що ви?! — аж сплеснув я руками. — Де ж він?

— А от збирайтеся — і підемо. Поведу вас до своєї нареченої.

— До .нареченої?!! — ще більше здивувався я. — І вона має атлас?!

— Вона все має. Зрештою, яке вам до того діло? Вона, чи не вона — ходім!

Я миттю зібрався і пішов з Олексою.

Він повів мене аж на самий край міста, де в чепурних садочках стояли маленькі будиночки, і, зупинившись біля однієї з таких садиб, привичним натиском руки відчинив хвірточку. Ми зійшли на ґанок, Олекса постукав у двері — і за якусь хвилину нам відчинив... старий Усевич.

«Чи ж це дійсно можливо?! — пролетіло в моїй голові. — Чи б справді тією таємничою нареченою була Тамара?! Ні, неймовірно!»

Але по тому, як сердечно, привітався Усевич з Олексою, і як той увійшов до хати, видно було, що він тут — свій чоловік.

— Добридень, добридень! — говорив Усевич, стискаючи мою руку. — Забули ви про нас зовсім, аж біда привела, га? Ну, нічого, заходьте, будьте гостем. Тамара десь пішла до товаришки. Шкода, бо була б дуже рада... Гай-гай, скільки то літ минуло! Ви ще не були в нас у цій хаті?

Усевич був дуже приємною людиною, і я вже пожалував, що якось так занехаяв це знайомство.

— А де ж Левко? — спитав я.

— Левко далі в Ленінграді. Тепер десь у січні обіцяє приїхати. Здається, буду мати невістку...

— Так? І хто ж вона?

— Та співачка ж, як і Левко. Матиму власний театр у хаті. Хе-хе-хе! Тамара ж, знаєте, також хотіла, в кіноартистки йти. Добре, що хоч змінила пляни... Я щось, грішний, не дуже за тим... Ще син-артист — півбіди, але щоб донька... Маю, знаєте, трохи застарілі погляди...

Ми посиділи з півгодини, Усевич дав мені атлас, який я обіцяв принести йому через тиждень, і на тому ми попрощалися.

— Бодай же вас, Олексо, курка вбрикнула! — сказав я, коли ми вийшли. — Майже два роки морочите мене тією нареченою, що має очі, як мед, і подібна до бджілки, а я її знаю з отакої...

— Ага, ага! — радів. Олекса. — І не догадувалися! Ц-ц-ц!..

— Та певно, що не догадувався.

— І гарна, правда, гарна?

— Чи гарна?! Красуня! Ґратулюю!

Олекса сяяв, Олекса топився, Олекса тішився невимовно.

— Глядіть же, Олексо, — пригрозив я, — як не візьмете мене за дружбу — то і знати вас не хочу!.

— Приліпка з вас! Де ж тепер бувають дружби? Хіба в ЗАГС за свідка підете.

— Та хоч за свідка.

— Гм... Знаєте, між іншим, що тут один священик є. Укривається, звичайно, двірником працює. Але я з ним поговорю...  

— А Тамара погодиться на церковний шлюб?

— Мусить погодитися. Я інакше не хочу.

Протягом цілого тижня я від ранку до ночі сидів у ботанічному садку з атласом, щоб закінчити припізнену роботу, і не бачився ні разу з Олексою. А через тиждень, так і не дочекавшись його, зібрався і пішов сам, щоб віднести позичені книжки.

На цей раз двері мені відчинила сама Тамара, і я, тільки глянувши на неї, відчув млосний заворот голови.

— А-а, це ти?! — посміхнулася дівчина і блиснула на мене з-під шовкових вій своїм золотистим поглядом.

«Дідько би взяв того, Олексу! — позаздрив я знову. — Отаку красуню підчепив! І чим він її полонив?»

Я зайшов у хату, привітався з Усевичем, і між нами почалася жвава розмова, як це буває, коли зустрічаються давні знайомі. В їдальні тим часом бряжчав посуд, і я догадувався, що Тамара готує чай. Справді, незабаром відчинилися двері, і в них стала красуня, причепурена в свіжу білу блюзочку з жовтими жучками та біленький фартушок. Виглядала так чудово, що я на хвилину, як то кажуть, забув свої очі, які напевне з нескромним захопленням прилипли до її чарівного, личка.

— Прошу на чай! — сказала Тамара з кокетливим уклоном.

Ми перейшли до їдальні й посідали, за стіл.

— Будь ласка, — підсувала мені Тамара то одну річ, то другу, — бери, що тобі подобається і не чекай на припросини. Я не люблю церемоніяльних гостей.

— Дякую, — відповів я і взявся намащувати густе сливове повидло на хліб. — Олекси сьогодні не було?

— Ні, — якось трохи різко відповіла Тамара і злегка почервоніла.

— Між іншим, — сказав я з найліпшими намірами, — ти, Тамаро, зробила розумний вибір.

— Який вибір? — ще різкіше спитала дівчина.

Я відчув щось непевне, але вів до кінця:

— Маю на увазі Олексу. Він — прекрасна людина, і жінка за ним почуватиме себе, як у Бога за пазухою.

Треба було подивитися в ту хвилину на Тамару! Як тигриця, вона підскочила на стільці і злісно засвітила очима, що в ту хвилину стали зовсім жовтими. Ложечка з її рук з брязкотом перелетіла, через стіл і впала, по другому боці.

— Як ти смієш мені це говорити?! — крикнула вона на цілий голос.

Я змішався.

— Вибач, Тамаро, що я, може, не зовсім тактовно зачепив цю тему. Але Олекса мені казав...

— Яке мені діло до того, що тобі якийсь ідіот казав?! — верещала Тамара. — Перекажи йому, що, коли він ще раз осмілиться показати сюди носа, то я його сторч головою з ґанку спущу!!! Кретин! Нахаба!

— Тамаро! — вистогнав Усевич, стараючись піймати доньку за руки.

Але Тамара стала подібна до фурії. Обличчя її вкрилося червоними плямами і стало не лишень поганим, а попросту страшним. Вона затупала ногами, вдарила з усієї сили рукою по столі, але з опалу попала в підставку. Склянка з гарячим чаєм підстрибнула й перекинулась їй просто на ноги.

— О-о-й! — засичала з болю дівчина..

— Тамаро! — закричав переляканий батько і кинувся до неї.

— Геть від мене!!! — вищала Тамара, грубо штовхаючи батька. — Це все через тебе! Це ти його приваблював!

— Тамаро!

— Геть!

І Тамара вискочила до кухні, з усієї сили гримнувши дверима.

Я готовий був провалитися крізь землю і не знав, що з собою зробити. Усевич плазував по підлозі, збираючи скло, і щось бурмотів, змішаний не менше від мене. На невиразні, хоч і палкі слова мого перепрошення він тільки рукою махнув, І по всьому було видно, що хоче мене позбутися. Я зрозумів це, попрощався і якнайскорше вийшов за хвіртку.

— Фу, що ж то за ідіотична сцена! Що ж то за неприємне враження! І який лихий дідько потягнув мене за язик? — думав я собі, скоро ступаючи по нерівному хіднику.

Лице моє горіло, і коли б мені в ту хвилину попався під руки Олекса, то я, здається, попросту його роздер би.

— Павло Омельченко, ні? — почувся раптом коло мене жіночий голос.

Я глянув убік і побачив за штахетами постать старенької жінки, що збирала на квітнику насіння з посохлих айстр.

— Уляно Федорівно! — здивувався я, пізнавши свою колишню вчительку. — Ви тут живете?

— Тут, тут, хлопче... А що ж це ти? Також топчеш стежку на нашу вулицю? — спитала Уляла Федорівна, посміхнувшись добряче-багатозначною посмішкою, і відчинила хвіртку.

— Ой, ні! — сказав я і потиснув простягнуту мені руку. — Я, мабуть, вашу вулицю тепер десятою дорогою обминатиму...

— А то чому? Що там сталося? Я чула якийсь крик... Та ти зайди на хвилинку. Маю тобі щось дуже важливе сказати... То Олекса був тут з тобою минулого тижня?

— А ви його знаєте?

— Ну, як же, давно знаю! Заходь...

Уляна Федорівна жила самотньо: чоловік помер, діти пороз’їжджалися, а вона винаймала маленьке мешкання, що складалося з кімнати й кухні, бідно, але чистенько уряджених.

— Сідай, хлопче, сідай, — говорила вона, відсуваючи стілець від стола. — У мене гості рідко бувають. Зараз почастую тебе чаєм.

— Ні, дякую, Уляно Федорівно! — сказав я рішучо. — На сьогодні з мене чаю вистачить... Зайду хіба колись на чай другим разом. Ви мали мені щось сказати?

Уляна Федорівна подивилася на мене пильно своїми темними очима й повела пальцем по взірці обруса*.

— Та я не знаю: говорити, чи ні? — відповіла нерішуче. — Не моя, бач, справа...

— А чия? Олексина?

— Еге ж. Ти знаєш?

—Власне, що нічого толком не знаю, і через це попав сьогодні в халепу.

— Голубе мій! — зложила руки Уляна Федорівна. — Олекса мені завжди каже, що ти — його найближчий друг. Поговори з ним. Може, він хоч тебе послухає...

— Щоб зрікся нареченої?

— Та якої там нареченої?! Він з нею ще ні разу не заговорив.

— Як то?! То вони не наречені?

Уляна Федорівна розсміялася:

— От, горе ти моє! Він і мені те саме: «Наречена, наречена». Йому, бач, дівчина сподобалась — то вже й наречена, бо, каже, «а як же її називати?». Оце вже півтора року сюди ходить, мед носить, яблука носить, взимі зайців носить, а я йому смажу...

— А-а, то це він вас називає «справжньою мамою»?

— Та мене ж. Отакий чудасій! Добрий він, страх, який добрий, тільки ж і впертий — сохрани Господи! Вже скільки разів я йому казала, що з того нічого не вийде — так де ж там! «Наречена» та й «наречена». А вона, може, і справді тепер наречена, та тільки не його... Слово чести, і сміх і жаль дивитися; бо тільки Олекса на одні двері входить — Тамара зараз на другі тікає. А він сидить до півночі з старим Усевичем, оповідає йому про пасіку, про полювання, чай п’ють, зайця їдять. І так щоразу.

— Дивно! Чому ж людині відразу всього ясно не сказати?

— А що ж йому говорити? Він же нічого про Тамару не питає, тільки до Усевича на розмови ходить.

— Гарне мені «нареченство»!

— Отаке, голубе, як чуєш. Коли б це так хтось інший — то мені б було байдужісенько. Але він же, знаєш, як дитина... Поговори з ним.

— Та вже ж! Після того, що я сьогодні почув, — мушу говорити!

— Спасибі ж тобі, хлопче! — зраділа Уляна Федорівна. — Дякую, як за рідного сина. Він, бач, для мене багато добра зробив. Оце тепер вистарався мені роботу в їхньому інституті. Я вже не маю сили в школі працювати, а сидіти, згорнувши руки, не вмію. То він мене там до бібліотеки примістив. Якраз робота для мене: з двадцять книжок за день видам, а з двадцять прийму — от стільки й труду...

Поговоривши ще довгенько з Уляною Федорівною та врешті піддавшися її намовлянням випити чаю, я вийшов з твердим наміром — вияснити Олексі його положення. Шкода мені було, що мого доброго й сердечного приятеля дівчина має за кретина й нахабу. Мусів говорити з ним і переконати його, щоб не робив з себе посміховища.

Однак, того наміру мені не вдалося здійснити. Олекса не прийшов день, не прийшов другий і третій, а я несподівано одержав спішне відрядження на двомісячну роботу в Криму. Напередодні від’їзду, так і не дочекавшись Олекси, вирішив уперше піти до нього додому.

Признаюся, що мене охопило велике хвилювання, коли я звернув на Зелену вулицю. Уявляв собі стару Ухову й відчував, що ця зустріч не буде надто приязною. Але те, що сталося, перейшло всяку уяву...

Насамперед, я довго стукав, поки за дверима почулося шкробання тажких черевиків і злісне бурмотіння. Двері нарешті відчинилися і в них показалася височезна, стара жінка, простоволоса, розпатлана, з косинками брудного волосся, що падали на чоло. Очі скісні, але величезні, сиві, були налиті якоюсь похмурою злобою, що, здавалося, спливала з них аж до самого кінчика довгого носа.

— Вам чево? — гримнула Ухова, тримаючи однією рукою двері, а другою притримуючи на грудях брудну чоловічу сорочку без ґудзиків, що правила їй за блюзку.

— Я хотів би бачити Олексу, — сказав я найчемніше.

— Каково таково Алєксу?! — визвірилася Ухова, обливаючи мене з ніг до голови гадючим поглядом. — Нєт тут нікаково Алєкси!

— Альошу, — поправився я спішно, — Альошу!

В той самий момент відчинилося вікно, а в ньому з’явилося ще два зацікавлені жіночі обличчя, розмальовані пристаркуваті й бридкі.

«Сестри!» — догадався я, але не мав часу на них придивитися.

— А вам яке діло до Альоші? — кричала Ухова так, ніби я мав намір його вкрасти.

— Хотів поговорити з ним, — відповів я. — Маю поважну справу.

— Як вас звуть? — питала Ухова, не спускаючи з тону.

Я сказав.

— Хто ви такий?

Я й це сказав, думаючи, що вже все буде добре. Але Ухова в той момент, в який можна було найменше сподіватися, гримнула дверима і через них закричала:

— Шантрапа! Жуліки! Лазять тут, голову морочать! Альошу йому давай! Напевне грошей хоче позичити, або меду вициганити!

Голови у вікні захіхікали і щезли. А я постояв ще хвилинку, обернувся і пішов назад, лихий і сконфужений.

Ледве відійшов кільканадцять кроків, як двері відчинилися.

— Ей, ви там! — крикнула Ухова й кивнула мені пальцем. — Ідіть сюди!

Я вернувся, перекований, що стара передумала і таки впустить мене до хати, але помилився. Ледве я тільки дійшов до порога, як Ухова вискочила, розмахуючи кочергою, і заревіла:

— Нєт Альоші, понімаєш?! Нєт, нє било і не будєт!!! А єслі єщо раз сюда сунешся — башку разіб’ю!

І махнувши, перед самим моїм носом кочергою, Ухова вскочила назад до хати, а двері зачинила з такою силою, що довкола них аж тинк посипався.

Я плюнув з пересердя і пішов геть.

Уже з Криму вислав я до Олекси коротенького листа на інститут і просив написати до мене пару слів. Відповіді довго не було, і лише коли я вже збирався від’їжджати додому, прийшла відкрита картка:

«Дорогий Павле! Вашого листа я одержав. Завтра виїжджаю на дипломну практику в Свердловськ і буду там сидіти пів року. Ходив до Вас, але було замкнено. Моя... (нерозбірливе слово) вийшла заміж за секретаря райкому партії. Як усякий партіець, видно, сволоч і ґепеушник. Мрії без крил, а я — без мрій. Учора вбив чотирьох зайців. Вона буде ще жалувати, але дістане від мене дулю. Поет хворий, і взагалі єрунда. Олекса».

Розбираючи, нечитке письмо, я облився холодним потом. Господи, що за дурень той Олекса! Як же можна так писати у відкритій поштівці?! Ану ж хтось ненароком прочитав би?! Адже пошту лишають у канцелярії просто на столі секретарки!

З байдужим виглядом я поклав картку в кишеню і пішов у парк. Сів на лавці і ще раз прочитав.

— Дурень! — повторив. — Але що це за слово? «Ква...ха»? Ясно, що мова йде про Тамару. Уляна Федорівна, значить, небезпідставно тоді говорила, що Тамара е нареченою, тільки не Олексиною... «Ква...ха»... Що це значить?

Та як не старався — не міг прочитати. Подер поштівку на кусники і вкинув у рвучкий потік.

Приїхавши через кілька днів додому і відвідавши Костя, який щойно виписався з лікарні після запалення легенів, довідався я, що Тамара Усевич дійсно вийшла заміж за секретаря Н-ського райкому партії і зробила «блискучу кар’єру». Кость казав, що з вигляду Тамарин чоловік — дуже гарний мужчина і має всі шанси незабаром осягнути ще вище становище. Казав також, що ледве умовив Олексу не висилати Тамарі лайливого листа, в якому було повно дотепних і гострих виразів на адресу молодої подружньої пари.

Так сумно скінчилося перше Олексине кохання.

***

Зима того року була вкрай погана: сльотиста, гнила і затяжна. Олекса не писав нічого, і я гостро відчував його відсутність. Ще в січні-лютім скрашував мені вільні вечори Кость, але потім і він почав приходити рідше, а, коли я приходив до нього, то заставав замкнені двері.

— Слухай, Костю, — сказав я якось йому, — твоя поведінка щось дуже нагадує мені Олексину в часи його женихання з Тамарою.

— А що ж, — серйозно відповів Кость, — не до віку ж парубкувати...

— Ага, то, значить, я вгадав!

— Вгадав, друже: сподобалася мені дівчина.

— А ти їй?

— Здається, також.

— Щасливий!

— А хто ж і тобі боронить бути щасливим? Ходи сьогодні разом зі мною.

— Ов, який ти добрий! Хочеш поділитися зі мною своєю нареченою?

— Ні, аж такий добрий я не є. Але моя дівчина має сестру, і я певний, що вона тобі сподобається.

— Звідки ж така певність?

— Бо це — дівчина поважна тиха, має косу, як праник*, і називається традиційно Галею. Хочеш — познайомлю.  

— Та хто ж вони, ті дівчата?

— Сестри Кітлінські. Обидві студентки. І родина їхня симпатична. Зрештою, ходи, і побачиш сам.

Того ж вечора ми вибралися до Кітлінських. Все було, як казав Кость: симпатичні батьки, затишне мешкання і двоє гарних дівчат. На перший погляд не видавалися навіть сестрами, так мало подобали одна на другу, але, при ближчому знайомстві, навпаки, вражали абсолютною схожістю внутрішніх прикмет.

Старша Галя була дійсно типом мого смаку: чорнява, міцна, з тихим альтовим голосом і грубою косою. В ній усе було рівне: рівний голос, рівна від початку до самого кінчика коса, рівна постать, зрівноважені, спокійні рухи. Взагалі від неї віяло певністю і спокоєм, так що, перебуваючи в її товаристві, я відпочивав розумово і навіть фізично. Ніна, молодша на півтора року, нагадувала своїм буйним, майже білим волоссям бальончик кульбаби. Гарно збудована, з пишно, розвиненими формами, відрізнялася від сестри ще й тим, що говорила скоро-скоро, немов би сипала горохом, вертіла в усі боки своєю голівкою і широко розплющувала темно-зелені очі. Псували її трохи тільки зуби, гострі й рідкі, але на загал, Ніна таки, була гарна.

На початку знайомства мене до деякої міри вражала якась підкреслена, ніби штучна, любов між сестрами. Вони називали одна другу «Галочка», або «Галюся» і «Ніночка», або «Нінуся», одна без другої ніколи не ступили кроку, нічого не зробили, наперед між собою не порадившись. Старалися вони також бути завжди однієї думки і, здавалося, тільки й думали про те, як би то можна було одна другій у чомусь поступитися.

— Підемо до кіна? — питав Кость.

— Не знаю, як Галя... Галочко, ти хочеш іти до кіна?

— Як ти хочеш, то я піду.

— Ні, як ти хочеш.

— Я думаю, що ми можемо піти.

Або:  '

— Як вам сподобалася «Принцеса Турандот»*, Галю?

— Ах, Ніна відразу сказала, що це — чудова річ. Правда, Нінусь?

— Що за питання! Нам обом дуже сподобалась.

«Чи вони справді такі однозгідні в поглядах, чи попросту жадна з них ніяких поглядів не має?» — не раз питав я себе.

Але згодом прийшов я до переконання, що в тому факті нема нічого дивного; майже однолітки, що зросли разом під дбайливою опікою ніжної матері, могли і навіть повинні були виробити спільні смаки, звички й світогляди.

Спочатку я ходив до Кітлінських більше для того, щоб дотримати товариства Костеві і не нудьгувати самому у своїй кавалерській хаті. Пізніше ці відвідини перейшли у звичку, і, коли щось ставало мені на перешкоді, або, коли я добровільно пробував лишитися якийсь вечір удома, — почував себе дуже погано. А ще через якийсь час, уже силою факту, виринули переді мною самі собою зрозумілі обов’язки. І так, я і Кость поставали майже женихами, яких стрічали в домі Кітлінських, як своїх. Правда, і дівчата і їхні батьки дали нам відразу зрозуміти, що про шлюб можна буде говорити аж на другий рік, коли Галя і Ніна закінчать інститут. Але ми й самі були такої думки, а тому не приспішували подій. Дівчата трималися виключно нас, тільки з нами ходили па прогульки, на студентські вечірки, до кіна й театру, через нас замкнули двері свого дому перед іншими претендентами. Отже, справа була ясна...

У травні я знову мусів їхати на три місяці до Криму, де ще попереднього року була розпочата велика дослідна робота над різними ґатунками тютюну, і ця вістка дуже Галю засмутила. Коли прощалися ввечері напередодні мого від’їзду під хвірткою, дівчина вперше теплою хвилею впала мені на груди і розплакалася.

— Не плач, Галю, — сказав, я зворушено, перейшовши несподівано на «ти», — три місяці пробіжать скоро...

— Для мене — ні! Для мене це буде вічність!

— Не буде, Галю! Я писатиму тобі щодня.

— Не забудеш?

— Галю! І ти можеш таке говорити?!

Коротко сказавши, це була зворушлива сцена з палкими обіцянками, сльозами й довгими поцілунками, так що я вернувся додому по півночі безмежно щасливий і глибоко закоханий...

Як і було, умовлено, напередодні від’їзду, ми дуже інтенсивно листувалися. Галині листи були грамотні й зв’язні, хоч і не відрізнялися надзвичайною глибиною думки, чи високими духовими інтересами. Зате вона докладно писала про те, що робила, куди ходила, кого бачила, що читала і т. д. Добра третина листа присвячувалася й сестрі: «Нінусь порадила», «Нінуся думає», «Ніночка сказала»... Згадувала Галя також про те, що познайомилася з Альошею-чудасієм, який вернувся з практики, була на випускному вечорі в Індустріальному Інституті, але не танцювала ні з ким ні одного танцю.

Про Олексу Галя писала ще таке: «Стверджують всі, що його дипломна робота — річ величезної ваги, і що він, як інженер, —людина виключного таланту. Шкода тільки, що дивак. Коли б йому підшукати якусь добру дівчину, то ми з Ніночкою певні, що це мало б дуже позитивні наслідки. Признаюся тобі по секрету, що ми вже навіть маємо, плян: до нас незабаром приїде наша двоюрідна сестра Зіна. Це дуже мила дівчина, хоч і не красуня. Але Олекса і сам не відзначається зовнішністю, то ж годі йому на красуню числити. Зіна — донька священика. Скінчила семилітку, але далі на науку не має ніяких виглядів. Шкода її. Писала мені й Ніночці, що єдиний порятунок для неї — вийти, заміж за порядного чоловіка. Вона дуже господарна, уміє шити й варити, кохається в садку й городі, а навіть розуміється на пасічництві, бо у них була своя пасіка. Нінусь каже, що Зіна — вимріяна партія для Олекси».

Знаючи вдачу Олекси, я написав Галі, щоб з тим сватанням не зраджувалася і взагалі нічого не робила, поки я не приїду.

***

Скінчилися три місяці розлуки — і ось я знову в рідному місті. Не писав навмисне нікому про точний день свого приїзду, і, як виявилося, дуже добре зробив. Бо ще напередодні від’їзду з Криму в мене на кінчику носа вискочив величезний прищ і так мене спотворив, що я нізащо не наважився б показатися Галі на очі.

Злізши з поїзду, я поїхав додому тільки для того, щоб відвезти валізки, і зараз же побіг до лікаря. Той відразу пробив прищ, приложив якусь масть, обліпив цілий ніс плястером, але запевнив, що за два дні все буде гаразд.

По двох безсонних ночах я відчув велику полегшу і, прийшовши додому, впав у ліжко й заснув. Прокинувся вже перед вечором, розпакував валізки, упорядкував трохи запущене мешкання і взявся за книжку. Але якось не читалося. Свідомість того, що кохана дівчина журиться, не маючи ніяких вісток про мене, а я мушу з обліпленим носом сидіти прикованим у хаті, навівала невимовну тривогу й нудьгу. До того почався рясний, монотонний дощ і до решти попсував мені настрій.

— Хоч би ж прийшов хто! — подумав я в розпуці. — А то можна повіситися від туги...

Ледве це подумав, як почув знайомі кроки по хіднику, а за ними — стукіт у вікно.

— Олекса! — зрадів я і метнувся відчиняти двері.

У першу хвилину готовий був йому кинутися на шию, але через те, що Олекса спитав мене зовсім байдужим тоном: «А-а, ви вже вернулися?» — стримався. Тільки, коли він зайшов до кімнати, взяв його за плечі і потрусив:

— Ґратулюю, друже! Бажаю вам багато успіхів з вашим інженерським дипломом і взагалі бажаю вам всього того, чого й собі бажаю!

— Розбитого носа також? — засміявся Олекса.

— Ні, того вам не бажаю, бо того й собі не хотів.

— А навіщо пхали свого носа до чужого проса? — жартував далі Олекса, цілковито зігнорувавши мої щирі ґратуляції.

— Ані до чужого не пхався, ані до свого власного тепер не можу доступити. Як же можна показатися нареченій у такому вигляді?

— Ц-ц-ц! Вигляд у вас дуже оригінальний, цілком, як в античної статуї.

— Справді?

— Слово чести! Я бачив такі статуї з повідбиваними носами. Ви одержали мою листівку?

— Одержав. І щастя ваше, що ви мені тоді під руку не попалися: побив би! Де ж можна такі речі у відкритих листівках писати?!

— Ц-ц-ц!

— Смійтеся, смійтеся... На цей раз вам дарую задля нашої зустрічі. Скільки це ми з вами не бачилися?

— Десять місяців і двадцять три дні... А, знаєте, що моя квазімодиха заміж вийшла?

Я відразу пригадав собі нерозбірливо написане слово в картці і спитав:

— Хто, хто?

— Квазімодиха.

— Чому «квазімодиха»?

— Та бо так, знаєте: зів’ялі квіти в гарнім дзбанку... Чого ви смієтеся? То у Віктора Юґо такий роман є... Я напевне щось трохи наплутав?

— «Наплутав»! Взагалі поняття не маєте про те, що говорите. Коли вже хочете висловлюватися фігурально, то Квазімодо — це, власне, свіжі рожі в простім череп’янім горнятку. Але лишім літературу в спокою. Скажіть, що ви думаєте робити далі?

— Лишаюся на посаді завідувача хемічної лябораторіії інституту.

— Тільки всього?

— А мені більше й не треба.

— Ні, Олексо, для вас треба якраз більше! Ваш фах — не сама хемія, а машинобудівництво хемічної промисловосте. Так, здається? І ви, при ваших здібностях і знаннях, повинні були піти на науково-дослідну роботу, або, принайменше, взятися до проспектів і конструкцій, а не сидіти в якійсь мізерній лябораторії. Що вам це дасть?

— А що дасть науково-дослідна робота і машинобудівництво?

— Ну, що за смішне питання! Та дасть більше, як нужденна лябораторія.

— Кому дасть?

— Та... — і я прикусив язика.

— Бачите, бачите! — радів Олекса і затирав руки. — А я на них працювати не буду! Не діждуть вони, щоб я їхню силу скріплював! Навпаки: вони мені стипендію й науку, а я їм — дулю! Ц-ц-ц!..

— Гм... У цьому є певна логіка, не заперечую... Але скажіть, чи вас самих особисто не цікавлять ніякі винаходи, ніяка творча робота?

— У теперішніх обставинах — ні! І взагалі всі винаходи тепер — це єрунда! Скажіть, коли народився Сосо Джуґашвіллі*?

— У тисяча вісімсот сімдесят дев’ятому році.

— Точніше!

— Коли не помиляюся, в листопаді.

— Неправда! Двадцять першого грудня.

— То навіщо питаєте, коли знаєте самі?

— Та так собі, між .іншим... А що означає по-грузинському «Джуґашвіллі»?

— Не знаю.  

— Ц-ц-ц!.. «Джуґа» — то собака, а «швіллі» — то син. Ц-ц-ц!..

— Звідки у вас такі відомості? — спитав я, сміючись.

— Та то я так собі придумав... Зрештою, для Сталіна і собачим сином бути — завелика честь. Чай будете пити? — спитав на кінець таким тоном, ніби не я, а він був господарем.

— Зараз іду запалю примус, — сказав я, підвівшись на ноги.

— Та ні, сидіть уже! Статуя з приліпкою! — показав Олекса на мого носа й пішов до передпокою.

Чути було, як тарахкотів чайником і примусом, а потім спитав:

— Слухайте ви, вчений ботаніку, чи то правда, що китайці числять вік людини, не від народження, а на дев’ять місяців більше?

— Не чув, не знаю. Хто вам це сказав?

— Один, чоловік у Свердловську... А як ви дивитеся на цей випадок з квазімодихою?

— Цей випадок був з вами, Олексо, а не з «квазімодихою»! Тамара тут ні при чому. Ви ж батька сватали, а не її.

— Що там батько! Батько тільки був собі між іншим... А вона, думаєте, не догадувалася?

— Навіть коли й догадувалася, то це ще не було підставою вважати її своєю нареченою. На чому ви будували свої пляни?

— Та от так, знаєте: весна, бджоли прокидаються, сади цвітуть, солов’ї співають, серце співає... Все тоді хоче кохання. Отже, і я думав собі... Гм...

— Думали собі, що, сівши на крила мрій, уже й оженитеся?

— Га? А-а, так, звичайно... І з мрій вийшов пшик!

— Жалуєте?

Олекса, скінчивши з примусом, увійшов до кімнати і сів у фотель.

— Ні, не жалую. Себто, за мріями жалую, а за нею — ні. Коли дізнався, за кого вона виходить заміж, відразу сказав собі, що вона — звичайна квазімодиха і перестав її любити. Вірите?

— Вірю. І, правду сказавши, добре, що так скінчилося. Вона б вам не дала щастя.

— Тепер я це сам бачу... — сказав Олекса з великим сумом у голосі.

— Нічого, друже, — підбадьорив я його. — За науку завжди треба платити. На другий раз будете мудріші. Знайдете собі ще дівчину, яка вас зрозуміє і оцінить.

— І полюбить.

— Так, звичайно, і полюбить.

— Трудно мені буде таку знайти...

— Трудно, — погодився я. — Але, коли знайдете, то, можете бути певні, що будете щасливі.

— Чому?

— Тому, що дівчина, яка зуміє оцінити всі ваші позитивні прикмети, буде розумна й серйозна. А це і є запорукою повного, довготривалого щастя.

Незабаром закипів чай, і ми сіли вечеряти.

— До речі, — спитав Олекса, — що то у вас з носом?

Я почав оповідати, але Олекса, як видно було по очах, думав про щось інше і перебив мене на півслові:

— Виходить, що, коли б вік Сталіна обчисляти по китайських законах, то він народився б двадцять першого березня?

— Та чого вас це так цікавить?

— Так собі.. Хіба не можна спитати?

— Та можна, чому ні. Але вас якраз не це цікавить, а щось інше.

— Що саме?

— Того вже я ніяк не знаю, тільки бачу, що ви щось придумали.

— Ет, єрунда! «Крила мрій»! Що ви робили в Криму?

— Робили дурного роботу: випробовували, які ґатунки тютюну там найліпше вирощувати. Витратили масу коштів і праці, щоб дізнатися те, що вже знали неграмотні татари сотні років тому.

— Ц-ц-ц!.. Ну, і цікава була ваша науково-дослідна робота?

— Та що ж... В кожній роботі можна знайти щось цікаве.

— А я, от, коли б уже і взявся за науково-дослідну роботу, то тільки при переконанні, що винайду щось надзвичайне.  :

— Наприклад?

— Ну, наприклад, машину часу.

— Що, що?

— Машину часу, кажу. Та чого ви так здивувалися? Це ж я так собі кажу, між іншим... От Герберт Велз писав колись про машину часу. Читали? Єрунда, звичайно, «крила мрій», неможливість, але — цікаво!

— Ач, який ви хитрий, Олексо! — засміявся я. — Винайшли б таку машину, сіли б на неї і чкурнули б геть від нашої дійсности, а своїх друзів лишили б загибати. Так?

— Зовсім ні! — з запалом запротестував Олекса. — Я б таку машину використав на те, щоб понаправляти всякі історичні несправедливості.

— Як саме? — спитав я, вже зацікавлений.

— Ну, от, наприклад, я вернувся б до тих днів, коли Сталінові, чи там Сосові, було за китайським рахунком усього три місяці...

Олекса замовк, а на обличчі в нього застигла мрійна посмішка.

— І що далі? — спитав я, запиваючи своє питання чаєм.

— Та нічого... Піймав би стару Джуґашвілліху і примусив би її зробити аборт.

Я відразу захлиснувся чаєм, що його мав в устах, і впав головою на стіл. Мене душив і сміх, і чай, а з очей потекли, сльози.

— Фе, Олексо! — сказав нарешті, відкашлявшись. — І ви справді не могли б придумати для машини часу нічого кращого?

— А що могло б бути кращого?! — запалився Олекса. — Ви ж уявіть собі таку картину: Москва, Кремль... Ні, чекайте, не так!

Олекса зірвався на ноги, вхопив склянку недопитого чаю і вибіг з нею до передпокою.

— Уявіть собі, — заговорив з-за дверей, —: Колонну, чи яку там іншу залю. Всі члени політбюра сидять за великим столом, гризуть нігті, тремтять, трясуть штанами і взагалі хвилюються в усіх видах, чекаючи на свого деспота... А я в той час, — Олекса обережно просунув голову крізь двері: — «Ви чекаєте товариша Сталіна, товариші?». «Так, ми чекаємо нашого мудрого, геніального вождя». «Ах, так? Ну, то прошу: ось він тут, у слоїку з формаліною!» — тут Олекса вихилясом перебіг кімнату й урочисто стукнув склянкою об стіл, аж чай вихлюпнувся й розлився по обрусі.

— Ви уявляєте, які б у них були пики? — спитав він, сяючи очима.

Хоч, як я вже згадував, мій приятель не був актором, але цю сцену представив так природно, що я знову впав головою на стіл і зайшовся у приступі спазматичного сміху. Мені вторувало «ц-ц-ц!» Олекси, страшенно вдоволеного власним дотепом.

Наші зустрічі взагалі майже ніколи не минали без сміху, але так, як цей раз, я реготав уперше і востаннє у своєму житті. Цілих півгодини я сміявся і переставав лише тоді, коли не мав більше сили. Але, відпочивши трохи, починав реготати знову.

— Та ну вас! — остаточно розсердився Олекса. — Говорити не даєте! Ги-ги-ги! — перекривив мене. — Ось слухайте лише: ви знаєте, що я в Свердловську мало-мало був не закохався на смерть?

— Та що ви?! — відразу насторожився я.

— Слово чести! Була там одна така практикантка, Льоля називалася. Нічого собі, гарненька дівчина...

— Ну, і що?

— Єрунда вийшла... Перебивав мені всі мої пляни другий дипломант з Ленінграду, такий Пєтька Пєтухов. Ненажера був страшний і найбільше за тістечками «Наполеон» і шоколядою «Мішка» пропадав. Більше, як за Льолею.

— І ви дали себе відставити?

— Я потім сам «відставився».

— Цікаво! Я не знав, що ви такий влюбчивий... Ну, розказуйте, як воно там було.

— Та було просто... Я спочатку мало не здурів з нудьги. Ні знайомства, ні полювання — нічого. Цілий день сидів у лябораторіях, або в креслярській, а вечорами — в гуртожитку. Потім приїхала ота сама Льоля — хемічка. В лябораторіі практикувала. Досліди всякі робила, а з них нічого не виходило. Ну, мені стало жаль, і я взявся помагати. Та вже потім так, з нудьги, і собі взявся всякі експерименти робити. Винайшов якесь — чорт знає що: таке, знаєте, приємне на запах і без смаку, а одна краплина його діє, як пів відра рицини*... І гарно було: Льоля сидить за ретортами й фільтрами, я собі щось там партачу в пробірках — і все між собою переговорюємося. Аж тут встряв отой самий Пєтька Пєтухов: прийде і теж сидить. Вдає, що щось робить. Вечір — нічого, другий вечір — нічого, а далі бачу, що Пєтька мене на задній план відсуває. Вже Льоля більше до нього, як до мене звертається: «Пєтя, подай», «Пєтя, поможи», «Пєтя, скажи»... «Ну, — думаю собі, — я тобі того так не спущу!» Пішов, купив десяток тістечок, а «Наполеона» тільки одного. Розумієте? Тільки одного. І в того «Наполеона» крапнув свого винаходу. Ц-ц-ц!.. Увечері сидимо всі троє в лябораторії, а я тоді вийняв тістечка й подаю. Зраділи. «Ти, Пєтя, — каже Льоля, — любиш "Наполеони" — бери!» — а сама бере якусь трубочку з кремом. Пєтька зараз «Наполеона» — хап! — і ковтнув. Потім бере друге, третє, вже так, без розбору, і ковтає. А я — нічого. Тільки за пару хвилин щось Пєтька зблід, аж позеленів, і каже: «Вибачте, я мушу йти». Льоля просить ще трохи почекати, я також, знаєте, прошу, а він — ні. Схопився і побіг. Два дні після того не то що до лябораторії, а взагалі й на роботу не приходив. Ц-ц-ц!..

Вичекавши, поки я пересміявся, Олекса продовжував:

— На третій вечір приходить знову Пєтька і знову перешкоджає мені. Але я вже запасся новим комплектом тістечок, так само з одним «Наполеоном». Поклав перед ними, а сам пішов у другий кут, немов би щось роблю, і не дивлюся ні на Пєтьку, ні на Льолю. Аж раптом чую, що Льоля обзивається болісним голосом: «Вибачте, — каже, — хлопці, але я мушу йти додому»...

— А-а, — догадався я, — то на цей раз Льоля з'їла «Наполеона»?!

— Вона! От, дурна!

— Ну, і що було? — спитав я після чергового вибуху сміху.

— Та нічого: Льоля вискочила, як попарена, а я лишився з Пєтькою. Потім ще два вечори з ним сидів у лябораторії. Ц-ц-ц!..

— І так скінчилося?

— Ні, ще не скінчилося... Коли Льоля видужала, я «Наполони» замінив «Мішкою». Купив цілу коробку, і вже не в одну, а в кілька впорснув свого «чарівного ліку». Ц-ц-ц!..

— Уявляю собі! — зареготав я.

— Нічого ви собі не уявляєте! Я впорснув у кожну цукерку п’ятикратну дозу свого винаходу й запам’ятав їхнє розміщення. Льолі порадив після хвороби шоколяди не їсти, взяв собі одну цукерку, а решту поставив з коробкою перед Пєтуховим.

— І він усі з’їв?!!

— Не вгадали: він не з’їв ні одної. Зате та, що я її з’їв, була з моїм винаходом...

— Ха-ха-ха! Як же це сталося?!

— Лихо його знає, як воно сталося! Здається ж, добре пам’ятав, яку можна їсти, а яку — ні. Та от, дідько пожартував... Ц-ц-ц!..

Я вже не сміявся, а тільки стогнав. Ребра в мене боліли, а на довершення напала гикавка.

— Годі, Олексо! Годі, бо я вже більше не можу! — почав благати.

— Та я вже кінчаю: тиждень пролежав у лікарні, а вийшов здоровий і від свого винаходу і від свого кохання... Як вам треба буде колись вилікувати пробите Амуром серце — звертайтеся до мене. Ц-ц-ц!..

***

Ніс мій загоївся, і через два дні я вже був у Кітлінських.

Далі життя потекло своїм звичайним руслом: день на роботі, а вечори — у товаристві любої дівчини. Про нашу майбутню женячку говорено вже зовсім відверто, і Галя та Ніна навіть уплянували, що після шлюбу ми підшукаємо спільне мешкання, або два мешкання в одному домі, щоб ні я з Костем, ні Галя з Ніною не розлучалися.

Олекса посумнів, почав сторонитися від нас і відмовлятися від нашого товариства.

— Не хочу бути п’ятим колесом у возі! — говорив уперто.

— Та чого ж «п'ятим колесом»?!

— Та бо так: ви і Галя — одна пара коліс, Кость і Ніна — друга, а я ніби запасне. Не хочу!  .

Скоро сталася й подія, про яку свого часу писала Галя: приїхала Зіна. Була це дівчина простувата на вигляд, повільна в рухах і якась прибита. Але, коли почалася спільна розмова, виявилося, іцо Зіна далеко не дурна, багато читала й багато передумала за своє молоде життя.

Тому що ми всі були свої, Галя під кінець розмови сказала просто:

— Ми з Ніночкою, Павле, хочемо висватати Зіну за Альошу. Як ти на це дивишся?

— А Зіна як на це дивиться? — спитав я своєю чергою.

— Я вже сказала, — спокійно обізвалася Зіна. — Мені все одно: може бути поганий, може бути старий, може бути дивак, — аби тільки добрий.

Мене прикро вразив цей холодний і байдужий тон з уст молодої дівчини, а Кость аж зіщулився і спитав:

— І ви пішли б заміж без любови?

— Ет, куди вже мені про якусь любов думати! — з досадою махнула рукою Зіна. — Мені жити треба!

— «Жити», — відповів Кость, — це дуже складне поняття його не можна утотожнювати з поняттям «існувати», чи «животіти».

— Але не можна також утотожнювати з поняттями «розкошувати», чи «потопати в щасті», — відтяла Зіна.

— «Жити», Зіно, — вставив я, — означає боротися за право на життя.

— Порожні слова! — спалахнула Зіна. — Досі я боролася: ходила на чорну роботу до радгоспу, шила по чужих домах, була навіть служницею. Але у висліді цієї «боротьби за право на життя» я мала тільки животіння в найпідлішому цього слова значенні! Досить з мене того! Не знаю, який ви вкладаєте зміст у слово «жити», але для мене власний кут, певне становище в родині й забезпечення від постійних образ за соціальне походження — це вже життя! І той, хто мені це все дасть — може бути з вигляду яким хоче. Я не належу до тих, хто заглядає дарованому коневі в зуби!

— Вірно, Зіно! Цілком правильно! — вигукнули в один голос Галя і Ніна.

А мені в ту хвилину стало так стидно за всіх трьох дівчат і за нас, чоловіків, що я не зважився піднести на Костя очей. Щось холодне й огидне проповзло біля мого серця й лишило по собі слизький, неприємний слід.

При прощанні я не міг стриматися, щоб не висловити Галі в досить терпких словах свого невдоволення і здивування.

— Але ж ти смішний, Павлуню! — обняла мене за шию Галя. — Ніхто ж не буде Олексу женити силоміць. Ми їх тільки познайомимо. А чи вони схотять побратися, чи ні — їхня справа. І по чому ти знаєш, що вони не полюбляться?

— Мені, Галю, дуже не подобається Зінин цинічний погляд на справу подружжя.

— Ах, ти її не посуджуй! Вона з розпуки так говорить. Коли б ти лише знав, скільки вона натерпілася, скільки напоневірялася! Але, назагал, Зіна дуже порядна й чесна дівчина. Кажу тобі це напевно!

Остаточно стало на тому, що я пообіцяв у найближчий вихідний день підмовити Олексу прийти до Кітлінських на третю годину, щоб піти всім спільно на прогульку за місто. Олекса довго упирався, щось дуже підозріло зиркав на мене, але врешті-решт погодився.

Я вже й сам цікавий був знати, що з того всього вийде, і прийшов до Кітлінських раніше. Застав на веранді Костя в товаристві всіх трьох дівчат, причепурених і оживлених. Зіна, видно, вже добре розпиталася про норови й вдачу «жениха», бо, у відміну від сестер, вбралася в дуже скромненьку, хоч і зграбно пошиту сукеночку, гладенько зачесалася й сиділа, пильно й вправно накладаючи чорною заполоччю хрестики складного взірця на екранному до блюзочки рукаві.

Олекса прийшов точно о третій. Розмашисто перейшов двір, підстрибом збіг на сходи веранди й відразу став, як укопаний.

— А, Олексо! — закричали в один голос Галя і Ніна. — Просимо, просимо!

Але Олекса їх не чув. Він видивився на Зіну і зморщив свого довгото носа так, ніби впіймав якийсь неприємний запах. Потім обвів поглядом ціле товариство, злобно блиснув на мене очима і, не промовивши ні слова, рвучко обернувся і пішов, майже побіг, назад до хвіртки.

У першу хвилину ми так розгубилися, що тільки дивилися мовчки один на одного і не знали, що робити. Але енергійний стукіт хвіртки вернув мені притомність, і я схопився з місця, щоб дігнати втікача.

— Олексо! — кричав йому навздогін. — Олексо!

Та Олекса тільки приспішив ходу й не оглядався. Я його дігнав аж на другому кварталі й ухопив за руку;

— Олексо! — крикнув суворо. — Що це за комедії?! Верніться зараз же і не будьте дикуном, кажу вам!

— А явам кажу, — визвірився Олекса, вириваючи руку, — що з того нічого не вийде, бо на таку квітку моя бджола не сяде! І... і взагалі йдіть ви до дідька! Попередоїжджа сваха! Приліпка!

Він мене знищив тими словами! Знищив заслужено. Бо навіщо я дав себе вплутати в це вираховане сватання? Адже знав, що та вся справа не дуже-то чиста! Чи ж міг я думати, що Олекса справді такий дурний, щоб дав себе піймати на гачок? А він з одного погляду інстинктивно розкусив і наші наміри і вдачу «молодої».

Лихий і засоромлений, вертаюся на веранду.

— Що з ним? Що сталося? Він розсердився? — засипали мене питаннями Галя й Ніна.

Кость уважно дивився на свої черевики, а Зіна, немов би найменше зацікавлена особа, пильно вишивала далі.

— Ні, не розсердився, — почав пояснювати я, ще лихіший і більше засоромлений власною брехнею, — а побачив незнайому людину і злякався. Чудасій же з нього — самі знаєте...

— А, між іншим, — обізвалася Зіна, не підводячи голови від шиття, — він страшно симпатичний!

— Сподобався тобі? — зраділи сестри.

— Дуже! Я уявляла собі його значно гіршим. А він тільки оригінал, і то цікавий оригінал...

— Ну, бачиш! Ну, бачиш! — раділи дівчата. — Костю, Павле, голубчики! Зробіть так, щоб їх познайомити! Виясніть йому... Ах, який же він чудасій!

Що саме треба було Олексі вияснити і що саме так у ньому Зіні сподобалося — ми не випитували. Тим більше ні я, ні Кость не тільки нічого не вияснювали пізніше Олексі, але навіть не важилися ні словом пригадати про те, що сталося. Навпаки, ми раділи з того, що наш приятель при наступній зустрічі поводився так, ніби нічого не було, і нічого нам не говорив.

Зіна побула в родичів щось зо два тижні, а потім раптом змінила плани й виїхала на Урал, де жила її старша заміжня сестра, і на тому сватання скінчилося.

Скоро по тому прийшов до мене Кость і сказав, що посварився з Ніною. Я з делікатносте не випитував про причини, але по Костеві було видно, що справа поважна.

— Ет, дурниці! — сказав я. — Ходім, я вас помирю.

— Я, звичайно, не від того, Павле, але думаю, що ми вже не помиримось.

— Ой, як трагічно! «Не помиримось»! Я переконаний, що то якась дрібничка, з якої потім будете обидвоє сміятися.

— Почасти маєш рацію — це дійсно дрібниця, але дрібниця принципова, — уперто нахмурив чоло Кость. — І можу тобі сказати тільки одне: як би я дівчини не любив, але з себе іграшки робити не дозволю!

— Це ти мусиш Ніні вияснити, і я певен, що вона, як дівчина розумна, повинна тебе зрозуміти.

— Я хотів це зробити на самому початку, але вийшло ще гірше: «Або ти мене перепросиш, або я зриваю з тобою!» — така була її відповідь.

— То перепроси.

— Ні, Павле, не буду перепрошувати, бо вона мене образила, а не я її. Я ж не вимагаю перепросин, я хочу тільки, щоб вона зрозуміла свою неправоту.

— Це делікатні справи, Костю... Хто там тепер розбере, чи вона тебе образила, чи ти її. Ходи ліпше зі мною і там собі обговорите свій конфлікт в чотири ока.

— Я згоден...

Ми зібралися й пішли.

Стояв соняшний день кінця жовтня. Було порцеляново-синє небо, було пурпурово-золоте листя, було шовкове бабине літо і взагалі було все те, що вже тисячі разів переспівали на всі лади письменники й поети.

На вулиці зустріли ми Олексу.

— Ви куди? — спитав я його.

— Вам на злість, іду туди, куди мені хочеться, — відповів Олекса.

— Чому «на злість»?

— Бо я — вільна людина і можу ходити в різних напрямках!. А ви ходите все в одному, все в одному. Ц-ц-ц!..

— От і неправда! — почав я дражнити Олексу. — Ви не можете ходити в усіх напрямках!

— Можу!

— Ні!

— Можу!

— Ану ж тоді спробуйте піти з нами!

— Ц-ц-ц!.. Провокація! Але все одно — іду!

— Ідете з нами?

— Іду!

Я з розмислом підмовив Олексу йти з нами, сподіваючись, що його присутність внесе собою лагідне розв’язання напружених взаємин між Костем і Ніною. Тому був дуже радий, що він погодився приєднатися до товариства.

Сестер ми застали на веранді з книжками в руках, але Ніна, тільки побачила нас, демонстративно встала й пішла в хату, гордо піднявши голову. Кость почервонів від образи, а я, ніби нічого не помітивши, скоро й весело заговорив:

— Галю, збирайся і підемо трохи походимо. Дивись, який чудовий день! Треба використати це останнє тепло.

— Я без Ніни не йду, — сухо сказала Галя.

— Та й Ніна піде також.

— Чи Ніна піде — це залежить не від мене... — багатозначно сказала Галя й подивилася на Костя.

— А без Ніни ти не підеш? — спитав я, почуваючи, що мене огортає злість.

— Ні. Ти ж знаєш, що ми одна без другої нікуди не ходимо.

«Он як! — подумав я собі. — То Ніна починає застосовувати репресії і, щоб зламати Костя, ставить проти нього ще й нас двох!»

Але, щоб ще більше не загострювати конфлікту, я стримав себе і сказав якомога спокійніше:

— Галю, хочу тобі по секрету сказати пару слів...

— Прошу.

Ми зійшли з веранди й пішли в сад.

— От що, Галю, — сказав я на цей раз сухо: — я б тебе дуже просив, щоб ти таки пішла зі мною сама, а Ніну з Костем залишила вдома.

— Ні!

— Ні? І вільно спитати — чому?

— Я вже сказала: без Ніни не йду.

— Галю! — почав я, відчуваючи, що голос мій зривається від обурення. — Я б не хотів, щоб ти наші взаємини ставила в залежність від когось третього. Розумієш?

— Я й не збираюсь ставити наші взаємини в залежність від когось...

— Галю! Або ти будеш щира, або я припиняю цю розмову!

Галя схаменулася й почервоніла.

— Ніна є моєю сестрою... — сказала непевним голосом.

— А я, наскільки мені вільно думати, є твоїм нареченим і також маю свої права!

— Я того зовсім не заперечую, але Ніна від того не перестає бути моєю сестрою.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Я хочу тільки те сказати, що завжди заступатимусь за свою сестру і буду солідарна з нею.

— Навіть моїм коштом?

— Чому ж твоїм коштом? Чи для тебе сьогоднішня прогулька справді так багато важить?

— Так! — відрубав я рішучо й твердо.

Галя змішалася.

— Ну, що ж, — сказала, зідхнувши покірно, — коли ти хочеш — я піду...

— Дякую.

Коли ми повернулись — ні Костя, ні Олекси на веранді не було. Вони стояли за хвірткою і щось між собою говорили.

— Чекайте, друзі! — гукнув я. — Ми з Галею зараз ідемо!

— Та ні, — обізвався Кость. — Ви собі збирайтеся, а ми з Олексою помаленьку підемо наперед. Коли схочете доженете нас біля цвинтаря.

І вони пішли, а я лишився на веранді, розпалений суперечкою і невдоволений. Узяв залишену на стільці книжку й почав механічно перегортати сторінки, нетерпляче чекаючи Галі.

Крізь залишені отвором двері до мене донісся шепіт палкої суперечки, що незабаром перейшла на повний голос.

— Зрадниця! Зрадниця! — здушеним голосом докоряла Ніна. — Обіцяєш одне, а робиш друге... Але я тобі того не подарую! Я тобі колись іще пригадаю це!

— Не розумію, чого ти врешті-решт хочеш від мене? —байдужим тоном обізвалася Галя також на повний голос.

Видно, що ця байдужість особливо лютила Ніну й доводила її до спазм.

— Ти не знаєш, чого я хочу?! Я хочу, щоб ти дотримала слова і не йшла, розумієш? Не смій іти, не смій!!! — крикнула накінець істерично.

— Ба, ні, — уперто відповіла Галя, — я таки піду!

— Не підеш, я сказала!!

— А я сказала — піду і піду!

— Не підеш!!!

Мене огорнуло таке обридження, що я кинув книжку й попростував до хвіртки, щоб не бути свідком цієї брутальної суперечки. Та ледве ступив кілька кроків, як з хати донісся такий пронизливий крик, що я притьмом кинувся назад і вскочив у відчинені двері.

Галя стояла вже посеред кімнати, вбрана до виходу в брунатний костюм, а Ніна, задихаючись від злости, натягала на голову берет.

— Добре!!! — верещала при тому пронизливим голосом. — Добре!!! Коли ти йдеш — я також іду, але ти тоді собі запам’ятай!

Її повна постать, затягнена сьогодні, очевидно, не без розмислу в ясно-зелену сукенку, що підкреслювала пишні форми тіла, аж тряслася від безсилої люти.

— Павле! — закричала ще голосніше, побачивши мене. — Де Кость? Піди зараз же поклич йото сюди! Скажи йому... Скажи йому, що я... винна... Так! Скажи, що я винна і... і... що я... що я його перепрошую! — вигукнула з якимсь відчаєм останні слова. — Чуєш?! Перепро...

Ніна не скінчила: зблідла, похитнулася і, як сніп, повалилася додолу.

Я кинувся до неї, Галя закричала, і щойно тоді з кухні вбігла Кітлінська.

— Боже! Ніночко! Що з нею?!

— Води! — скомандував я, обертаючи Ніну горілиць.

Лице її стало зовсім жовте, уста — сині, а з розбитого підборіддя текла кров.

— Лікаря! Лікаря! — несамовито заводила Кітлінська, припадаючи до доньки.

Галя тим часом принесла води й безпардонно жбурнула повне горнятко просто в обличчя сестри. Ніна хлипнула й розплющила очі.

— Боже святий! — бідкалася мати. — Що ви з нею зробили?! Вона ж, бідненька, така вражлива, така ніжна, така нервова!

— Тиран вона, гадюка єхидна, а не нервова! — вибухнула нарешті й Галя.

— Галино, замовчи! — визвірилася мати.

— Досить уже мовчати! — кричала Галя. — Панькаєтеся постійно з тим, тираном! Вона всім у домі життя труїть, усіх тероризує!

— Ти замовкнеш?!

Я більше не чекав нічого: вхопив свого капелюха й вибіг на вулицю. На душі було так тяжко і так бридко, як ще ніколи в житті.

«Нічого сказати — "симпатична родина"! — думав собі, притискаючи серце рукою. — Та від них поли вріж і тікай. І де були наші очі?!»

Щоб заспокоїтися трохи, я йшов скорим кроком, несвідомо прямуючи в той бік, куди пішли попереду Кость і Олекса. Минув одну вулицю, минув другу й третю і почав приходити до рівноваги та іншими очима дивитися на цілий випадок:

«Властво, нічого в тому надзвичайного нема, — старався переконати себе. — Ну, посварилася Ніна з Костем — річ людська. Всі закохані сваряться за будь-яку дрібницю. Ну, намовила Ніна, щоб Галя нікуди не йшла без неї. Зрештою, вони й так одна без другої не ходять. Правда, в даному випадку воно не було гарно, але люди ж усі не святі. І в конечному висліді Ніна погодилася Костя перепросити, а Галя то таки ні в чому не винна, хіба в тому, що занадто потурає сестрі. Ні, справді, не знаю, чому я все це так близько до серця прийняв і чому так розхвилювався. Треба дігнати Костя і намовити його при повороті зайти. Само собою зрозуміло, що з дівчатами мусимо поговорити гостро й остерегти перед такими комедіями в майбутньому. Їх ще можна при розумному керівництві направити. Вони мають свої хиби, як має їх кожна людина. Ні, ні, не треба тільки тратити рівноваги — і все буде добре».

Я вийшов за місто, минув цвинтар і побачив приятелів далеко на шосе. Вони також зауважили мене й зупинилися.

— А де ж Галя? — спитав Кость.

— Галя не могла йти: там щось з Ніною зробилося недобре...

— Серйозно? — затривожився Кость.

— Серйозно, але вже минуло. Коли будемо вертатися — зайдемо. Ніна просила, щоб ти зайшов, — підкреслив я останні слова натиском голосу.

Кость уважно подивився на мене й не відповів нічого, а Олекса, відчуваючи, що його присутність нам перешкоджає говорити, пішов на кільканадцять кроків наперед.

Довкола, по обидвох боках дороги кипіла робота. З маленьких латочок землі, що їх міська рада кожної весни розділювала поміж службовцями, люди, користаючи з вільного дня, збирали врожай: викопували картоплю й буряки, зрізали капусту, стягали з посохлого гудиння гарбузи. Тут і там горіли вогнища, біля яких сиділа дітвора й пекла картоплю. Назустріч нам попалося два вози, запряжені худими й сумними шкапами, що ледве перебирали ногами, згинаючись від тягару накладених мішків; дехто віз свій врожай на ручних візках, на тачках, а були й такі, що несли мішки попросту на плечах.

Проходячи мимо однієї латочки, побачили ми двох хлопчиків, так років по 10-12, що аж пріли, стараючись покласти тяжкого мішка на маленького возика.

— От їжаки, — показав на них Олекса рукою, і обличчя його розплилося в теплій усмішці.

Потім, нічого не кажучи, він звернув з дороги, перестрибнув рів і побіг до хлопців.

— Стійте, стійте! — закричав. — Струнко! Говорить старший помічник молодшого командира! Вам хто дозволив такі тяжкі мішки підносити?

Хлопчики покинули мішок і стали, ні в тих, ні в сих, здивовано дивлячись на Олексу.

— Я вас питаю, хто вам дозволив такі тяжкі мішки підносити?! — ще раз удавано-грізно гримнув Олекса і став проти дітей, взявши руки в боки.

— От іще вопрос на запитання! — сердито бовкнув з старший хлопчик. — Ми самі собі дозволили.

— Так?! А як ви попереломлюєтесь, то мені за вас доведеться у в’язницю йти? — питав цілком поважно Олесь.  

Діти ще якусь хвилину подивилися на незнайомого, що втручався в їхні справи, і зрозуміли, що той собі з них кпить.

— Ет, дядю , не беріть нас на понта, бо ми не дурні,   — ображено сказав більшенький: — за таке до в’язниці не садять.

Ми з Костем підійшли зовсім близько й з цікавістю дивилися на цю сцену.

— Як не садять?! — продовжував жартувати Олекса. — Садять. Що ж це, у вас старших нема?

Старший хлопчик обтер зіпріле чоло й відповів басом:

— Є старші. Тільки ж користи з них, як з козла молока.

— Ов! А то чому так?

— Та бо сестра оце ногу звихнула, як мішки з возика зносили, і мама лишилася з нею вдома. А ми мусимо тепер удвох... Не лишати ж тих мішків у полі, бо ще якась холера покраде вночі. Самі знаєте, який тепер світ настав...

Я й Кость усміхнулися, але Олекса й далі лишився цілком поважним.

— Ага, так... — кивнув він головою. — Ну, то слухайте моєї команди: беріть зараз же свого трактора і — бігом марш! — на дорогу! А ми вам мішки поносимо. З навантаженим возом у рові може статися катастрофа, розумієте?

— Та я розумію, — відповів більшенький, — і сам би так зробив. Тільки хіба ж з тим шмаркачем поносиш мішки аж до дороги?

Молодший образився й уже хотів запротестувати, але Олекса не дав:

— Ну, ну, їдьте вже!

Хлопці вхопили візок і потягли його до дороги, а ми взялися до мішків. Їх було три: два з картоплею, а один з капустою. Я з Костем підняли мішок з картоплею, а Олекса сам — мішок з капустою і понесли.

Візочок був маленький, так що мішки довелося поставити сторч. Олекса, який перейняв на себе всю команду, поправив щось коло дишля, обмацав колеса, обійшов візок довкола, оглянув його господарським оком і став, широко розвівши руки.

— Красота! — сказав, моргаючи на мішки, і засміявся. — Галя і Ніна!

— Ну й порівняння у вас, Олексо! — скривився Кость.

— А що? Може, погане порівняння? — загарячився Олекса. — Ось подивіться: оце — Галя — мішок з картоплею: рівна від гички до дна; а оце — Ніна — мішок з капустою: тут стирчить і там віддувається. Ц-ц-ц!..

Хлопчики. заїхихотіли, Кость жартівливо кинувся на Олексу, стараючись вхопити його за чуба, але я стояв, вражений цим порівнянням, як громом. Раптом пригадалася мені Галя в брунатному костюмі й Ніна в облиплій ясно-зеленій сукні — дослівно, як два мішки!

Поки я так стояв і переживав наново всю сцену, Олекса з Костем вернулися по третій мішок.

— Дядю, та ми ж не довеземо всіх мішків за раз! — запротестував молодший хлопчик.

— А я вам поможу, — сказав Олекса.

— І не влізуть всі мішки на цю коробку, — додав старший.

— А ми їх примусимо влізти! — знову сказав Олекса.

Хлопці, вже інтуїтивно вгадавши в незнайомому «дяді» свого приятеля, дивилися на нього закоханими очима й дивувалися, як то може такий гарно одягнений чоловік, не жаліючи ні рук, ні одежі, вовтузитися коло мішків і обіцяти їх тягнути на візку. А Олекса, захопившись роботою, здавалося, не помічав нікого біля себе. Попробував так, попробував сяк — і остаточно два перші мішки, лягли в потрібній позиції, залишивши зверху вигідне місце ще й для третього.

— Ану, Павле, — наказав Олекса, — беріть ще її цей! Так... А тепер — р-а-з-о-м — гоп!

Ми зробили «гоп!», але старий, перетлілий мішок не витримав і тріснув, раптом спорожнивши своє нутро.

— Е-е, одна «Галя» роздерлася! — вигукнув Олекса з досадою і почав чухати потилицю.

Хлопчаки весело зареготали з цього жарту, а мені стало зовсім погано. Рип капустяного листя чомусь точно нагадував істеричний шепіт Ніни, а тріск мішка — останній Галів вибух проти сестри. Дійсно — «роздерлася»!

Я не міг встояти на місці, відійшов набік і закурив.

— Нічого, дядю, — пересміявшись заявили діти, — у нас є запасний мішок.

І вони живо кинулися збирати картоплю.

Олекси, Костя і тих двох дітей цілком вистачало, щоб скінчити з несподіваним клопотом, а я тільки поміг ще раз висадити мішок на верх і спитав:

— Ви справді поїдете з дітьми, Олексо?

— Ясно. Вони ж самі не довезуть. Та й трактор їхній — річ музейної давности. Може попсуватися десь на дорозі. Інженера треба буде шукати. От і придасться мій диплом. Ц-ц-ц!..

— То й ми підемо з вами.

— Ет, ще яку єрунду придумайте! Хочете, щоб на нас ціле місто зглядалося? Ні, ви вже йдіть собі туди, куди маєте йти, а я й сам з цими помічниками дам раду. Поїхали, козаки!

Олекса вхопився за дишель, хлопці підштовхнули ззаду — і візок покотився в напрямі міста, а ми з Костем пішли далі вперед, де обабіч дороги потягнулося велике капуснисько міського радгоспу.

— Що там сталося? — спитав Кость по довгій надумі.

— Ет, таке дурне, що навіть не хочу говорити! — відмахнувся я.

— Ні, ти таки скажи! — настоював Кость. — Я ж... Ми ж... Зрештою, ти ж розумієш...

Перше, ніж почати оповідати, я добре подумав. І, коли говорив, старався бути якомога спокійнішим і об’єктивнішим, обмежуючись до самого переповідання фактів, і то злагіднених, наскільки лише було можна їх злагіднити. Нічого не сказав про колір дівочих одягів і про всякі свої інші асоціяції між дівчатами й мішками, тим більше не висловлював ніяких своїх міркувань і вражень.

Кость слухав мене уважно, не перебиваючи ні словом, і тільки, коли я скінчив, рішучо сказав:

— Вертаймося!

— Зайдемо?  .

— Сьогодні — ні! Зрештою, ти — як хочеш...

— Я також не маю охоти сьогодні туди йти...

Кость подивився на мене значучо й зідхнув.

Мовчки дійшли ми до того рогу, звідки наші дороги йшли в різні напрямки, мовчки попрощалися й розійшлися, ні про що не умовляючись.

Я майже не спав ту ніч. Звечора довго сидів і курив одну цигарку за другою. Потім, коли ліг, обертався з боку на бік і все пригадував собі подробиці минулого дня і багатьох інших днів, що тепер виринали переді мною в особливо яскравому світлі. В деяких моментах жаль і теплота обзивалися в моєму серці до Галі, в деяких, навпаки, вона видавалася мені зовсім чужою й антипатичною. А все це, разом взяте, мучило. Кажуть, що, коли людина починає питати себе, чи вона любить дану особу, то це є певним знаком, що не любить. Але я не ставив собі ніяких питань. Просто один раз любив, другий раз бридився її — і це гнітило.

Нарешті, так десь по півночі, я заснув. Приснилося мені, що стою посеред їдальні в Кітлінських і намовляю Галю йти зі мною на прогульку. Галя стоїть нерухомо, як пень, тяжка й байдужа, не кажучи ні «так», ні «ні». Пробую взяти її за руку — рука безвладна й холодна. З другого боку підбігає Ніна, й кричить: «Вона не піде! Вона мені обіцяла, що не піде без мене!» Я стараюся відштовхнути Ніну і тягну Галю до себе. Ніна пхає мене і тягне Галю на свій бік. Ми починаємо борюкатися, а Галя раптом тріскає, і з неї сиплеться картопля. «Що ви зробили з моєю Галею?!» — верещить Кітлінська, вбігаючи до кімнати. «Це не Галя, це — мішок з картоплею!» — кричить Ніна.

І від того я пробудився.

— Фу, яка ж нісенітниця! — думаю мляво й засипляю знову.

На другий раз побачив себе й Галю на лавочці в парку. Світить осіннє сонце, а з дерев тихо злітають на землю жовті метелики. Глибока ніжність заливає мою душу, і я обіймаю Галю та починаю її палко цілувати. Але, замість ніжної дівочої шкіри, уста мої натрапляють на шорстку тканину кропив’яного мішка. Придивляюся, здивований, і бачу, що мішок ворушиться і трясеться від сміху, а крізь прорізані дірочки визирають з нього темні Галині очі.

І я знову прокинувся, змучений, аж зіпрілий від сну.

Так було кілька разів. І тільки коли годинник на міській башті вибив третю — я заснув спокійно.

За звичкою прокинувся перед сьомюю. Встав, розпалив примус, постелив ліжко, умився і почав готувати снідання. Настрій мав препоганий.

Несподівано хтось постукав. Я відчинив і немало здивувався, побачивши Костя.

— А це що? А ти звідки? — спитав я, поглядаючи на його зарошені черевики.

— Звідки? — перепитав Кость, втомлено сідаючи у фотель. — От і не вгадаєш: ходив на капусту дивитися.

— Що? На яку капусту?

— На яку? На звичайну, радгоспівську, ту, що ми вчора бачили...

Я вже відразу догадався решту й мовчав.

— Ні, знаєш, — гарячково заговорив Кость, — той Олекса обсерватор і психолог, яких мало на світі! Ми от уже більше пів року до тих дівчат ходимо, любимося з ними, розмовляємо цілими годинами, але якось ні я, ні ти досі не помітили, що вони — просто два мішки. Так, два мішки, тупих, безтямних, егоїстичних! Ти... вибач, може, я тебе образив?

Я не відповів.

— Не знаю, — продовжував Кость, — може, Галя й не така... Але от Ніна — це мішок, та ще й злобний до того! При нашій суперечці тоді вперлася і тільки скрипить, як капуста: «Ні, ні! Нізащо!» Ох, який же я був сліпий! Або от і з оцим перепрошенням... Зімліла від злости, що не по її вийшло, з розпуки і наперекір сестрі погодилась перепросити, а не з переконання... Ех!

Кость зупинився на хвилину і, жалібно всміхаючись, дивився на мене своїми ясними блакитними очима.

— Я цілу ніч не спав, знаєш? — заговорив далі. — Місця собі не міг знайти. Встав, коли було ще зовсім темно, і пішов з хати. Пішов подивитися на капусту... І от, уяви собі, як тільки гляну на качан — мені так відразу й нагадується Нінине обличчя. Їй-бо, іцо не качан — то й Ніна! Навіть вірш якийсь причепився до мене:

«Холодні обличчя, безтямні, зелені,

Зеленії, злющії очі

Стократно, стотисячно липли до мене,

Й, здавалось, не поле оце капустенне, —

Лиш голови плоскі жіночі»...

— Ну, ця поезія не дуже тобі вдалася, — усміхнувся я мимовільно. — «Капустенне поле» — це єрунда, як каже Олекса.

— Та воно все від початку до кінця єрунда, — погодився Кость. — Але от вчепилося й мучить. Може, тому й мучить, що єрунда... Тобі на восьму?

— Так. Зараз вип’ємо чай і підемо...

— Ні, ти скажи, що я маю далі робити? — спитав Кость, приймаючи чай.

— Те саме питання і я тобі можу поставити, — відповів я. — Мені, друже, також цілу ніч усякі нісенітниці верзлися... Але я думаю, що ми мусимо насамперед заспокоїтися. Не можна поважних справ вирішувати зопалу і під свіжими враженнями. Треба почекати три-чотири дні, щоб ота збита каламуть думок і почувань осіла. Тоді все виясниться самим собою.

— І за ці дні радиш не бачитися з дівчатами?

— Я думаю — ні. їм також треба не одну річ передумати самостійно...

***

Того ж самого дня ми мали довге засідання увечері, і я повернувся додому напівмертвий від утоми. Ледве доволік ноги до ліжка, впав і заснув мертвецьким, сном. Другого дня увечері я ще почував неспокій, хоч, на моє велике здивування, далеко менший, як можна було сподіватися. А на третій вечір мене вже почала мучити думка про конечність зустрічі й вияснень, бо Галя стала для мене такою далекою й чужою, що я не хотів ні бачити її, ні говорити з нею.

Четвертого вечора у мене зійшлися разом Кость і Олекса, з чого я був дуже радий. Кость виглядав блідішим і ще худішим, як завжди, але був цілком, спокійним і на- навіть радісним.

Олекса говорив безупину про всякі речі, не даючи нам прийти до слова, а потім отак, ні сіло, ні впало, заявив:

— До речі, ваші мішки сьогодні поїхали на нових возиках.

— Ви бачили дівчат? — спитав я.

— Бачив. По-під ручки зі студентами до кіна йшли. І щебечуть, щебечуть — просто у-м-л-і-в-а-ю-т-ь. Шармант! Ц-ц-ц!.. До речі, що означає слово «шарм ант»?

Ми переглянулися з Костем, і я помітив, що він, як і я, дуже вдоволений принесеною новиною.

А ще через два дні я одержав від Галі листа, в якому вона просила більше до них не приходити і звернути їй усі листи й фотографії. Подібного ж листа одержав Кость від Ніни, і вся справа розв’язалася несподівано легко. Щоправда, я був переконаний, що і нові кавалери і листи — це тільки залякування і бажання викликати ревнощі, але мені вигідніше було вдати, що я в це повірив, і тому я негайно вдоволив бажання своєї недавньої нареченої. Чи так само думав Кость — я його не питав, бо ми взагалі пізніше оминали найменших натяків у розмові на тему нашого невдалого кохання.

Усе це сталося наприкінці 1931-го року. А на початку 1932-го у кожне вікно застукала кістлява рука пам’ятного в історії голоду. Маси бездомного люду прибували з довколишніх сіл до міста, ставали у безконечні черги при залізничних касах, шукаючи у можливостях виїзду рятунку життя.

І от одного ранку, коли ми прийшли до роботи, застали біля мурів ботанічного саду цілий відділ міліції. Виявилося, що вночі хтось понаписував вуглем по всіх мурах огорожі антибольшевицькі кличі, і ті кличі тепер міліціонери зішкрябували. В канцелярії сиділо вже ҐПУ і викликало по черзі кожного співробітника для перевірки. Наслідки її були такі, що заарештували нічного сторожа, заарештували старшого городника, секретаря й одного наукового співробітника, а решта, ходила, мов у воду опущена, і чекала своєї черги...

За кілька днів ще численніші і ще гостріші гасла з’явилися в різних кінцях міста, і тоді щойно влада вдарила по-справжньому на сполох. Преса, нічого не згадуючи про самі факти, уперто бубнила, що в місті існує широка підпільна контрреволюційна організація, яка саботує всі державні міроприємства. Масові арешти супроводжувалися масовими звільненнями з роботи й адміністративними висилками за межі України, а в той час автор, чи автори, контрреволюційних кличів ніби дражнилися й залишали свої надписи в найбільше несподіваних місцях: міської управи, друкарні, пожежної охорони, і навіть на дверях секретаря обласного комітету партії.

Я старався поза роботою ні з ким не зустрічатися і вечори проводив здебільшого в театрі, або в кіно, щоб якомога більше бути на очах у людей і не викликати підозрінь.

Але якось-то в другій половині січня, саме у вихідним день, до мене завітала неочікувана гостя. Це була Женя Полозова — моя товаришка по інституту, яка тепер працювала в школі.

— Женя? — здивувався я. — Оце несподіванка! Заходь.

Женя простягнула мені руку й відразу діловито сказала:

— Я до тебе на хвилинку по справі.

Вона завжди була скупа на слова, суха й замкнута. Виховавшись у дитячому будинку, Женя, здавалося, увібрала в себе ввесь холод і всю твердість того суворого закладу і стала типовим продуктом большевицької системи виховання. Костиста, суха і смаглява, нагадувала дуже закопчену тараню. Вона ніколи не сміялася й не раділа, як рівно ж ніколи не плакала й не сумувала — вона завжди була однаково-байдужа. Через постійну похмурість, до Полозової ніколи не горнулись товаришки, а через те, що вона була негарна й незграбна, до неї ніколи не залицялися хлопці. Зрештою, Полозова вважала кохання буржуазним забобоном і, коли хтось з хлопців навіть пробував часом з нею пожартувати, вона з обридженням кривила уста й обливала, мов із відра, водою, холодними словами:

— Ну, ти ето дєло брось!

На додаток Полозова була недорозвинена і від природи дуже тупа, тому наука їй ішла надзвичайно тяжко, хоч дівчина працювала над собою пильно й уперто. Зате в комсомольській організації і в студентському комітеті Полозова була на першому місці і несла завжди на собі по кілька громадських і комсомольських навантажень.

Відколи я скінчив інститут, здається, ні разу не бачився з Полозовою і справді був зацікавлений причиною її візити.

— Бачиш. Омєльченко, — без передмов почала Женя, сівши біля стола, — я хочу привести до ботанічного саду учнів на екскурсію. Тільки мушу знати, що у вас тепер є, щоб наперед провести з дітьми гутірку на цю тему.

— Тоді тобі треба було б прийти відразу до ботанічного саду, і там ти побачила б сама.

— От-от, власне, я хотіла спитати, коли туди до вас найкраще прийти? Бо, знаєш, у мене мало часу, та й ви напевне зайняті.

— Ні, якраз тепер, зимою, у нас роботи менше. Так що можеш прийти, коли тільки тобі буде зручніше.

— Ну, а тепер скажи мені хоч так приблизно, що у вас тепер можна побачити?

Женя витягла блокнот, олівець і почала записувати. Ми саме кінчали обговорення, коли прийшов Олекса.

— Знайомся, Женю, — представив я Олексу. — Це інженер Ухо. А це, Олексо, моя бувша товаришка по інституту — Женя Полозова.

— Товариш Ухо твій приятель? — спитала мене Женя.

— Так.

— Дуже приємно...

Олекса незграбно й недовірливо тицьнув свою руку, а тоді сів собі у фотель і мовчав, пильно зиркаючи з-під лоба на Женю.

— Ну, що ж у тебе нового? — спитала Женя, ховаючи записник.

— Нічого надзвичайного. От живу, працюю — і все.

—  «… і боюся» додай.

— Чого ж мені боятися? — спитав я.

— Та бо тепер усі бояться. Я от комсомолка й вихованка дитячого будинку — та й то спокійно себе не почуваю... До речі, викрили вже тих, хто пообписував стіни ботанічного саду?

— Не знаю. Здається — ні.

— То напевне хтось із тих розкуркулених робить.

— Чому ти так думаєш?

— Та, бо ж ясно: люди голодні, бездомні, викинуті з колії життя... Чи можуть вони інакше до влади ставитися?

— Ов, Женю, ти щось зовсім не по-комсомольському говориш! — ухилився я від прямої відповіді й усміхнувся.

— Ет, брось! Чи ти думаєш, що комсомольці вже справді не відчувають по-людському? Не один з нас розуміє і бачить все, тільки сказати вголос не відважується.

— А ти?

— Я? Я знаю, з ким можна говорити одверто, не бійся...

«Ого! У цієї нещасної жінки вже починають відкриватися очі...» — подумав я, але вголос не сказав нічого.

— Або от узяти хоч би для прикладу той крик з підпільною організацією, — продовжувала Женя. — Цікаво, який дурень у це вірить: чи той, що пише, чи той, що читає? Тут люди ні про що не думають, тільки про кусок хліба та про те, як би свою шкуру зберегти. — а вони «оргалізація»! Чи ти можеш повірити в те, щоб у нас могла існувати справді якась підпільна організація?

— Чому ж? — почав я дражнити Полозову. — Коли часописи пишуть, то певно не безпідставно...

— Ну, брось! У нас багато дечого часописи пишуть...

Тут Олекса, який досі мовчки прислухався до нашої розмови, несподівано крякнув і спитав у Жені:

— Ви який номер взуття носите?

Здається, що поличник не справив би більшого враження на Женю, як це безпардонне й недоречне питання, а пильний погляд Олекси, прикований до її ніг, примусив навіть і мене застидатися. Полозова почервоніла під саме волосся і застигла з відкритим ротом.

— Справді, — наполегливо повторив Олекса, — ви який номер взуття носите?

— Що за дурне питання! — опам’яталася Женя. — Яке вам до того діло?

— Та то я так собі спитав, між іншим, — спокійно відповів Олекса. — Бо, знаєте, я думаю, що ви носите дуже великий номер, і ноги у вас потіють.

— Твій приятель має гарячку, чи взагалі придуркуватий? — різко повернулася Женя до мене.

— От, — не дав мені промовити ні слова Олекса і заторохкотів скоро-скоро, — у жінок слабе місце — це ноги! Тільки спробуй щось сказати — зараз ображаються. А я, знаєте, маю такий лік, від якого ноги перестають потіти і смердіти. Сам винайшов цей лік. Я ж — хемік, знаєте?

— Ну, як винайшли, то й вживайте! — грубо відрізала Женя.

— Я ж і вживаю, вживаю! Раніше, знаєте, було, як роззуюся, то смердить, як здохлий пес. А тепер — о!

І Олекса миттю скинув черевика, стягнув скарпетку і тицьнув її просто під ніс Жені:

— Понюхайте!

Полозова схопилась з місця, трясучись від обурення її образи, а я, хоч і привик уже до дивацтв Олекси, тільки великим зусиллям волі стримав себе, щоб не викинути його попросту з хати.

— Олексо! — крикнув на цілий голос. — Зараз же взуйтеся! Це вже чорт-зна що за свинство!

— Та чого? — зі щирим здивуванням спитав Олекса. — Скарпетка ж не смердить, слово чести, ні!

Полозова вже опинилася в передпокою і, застібаючи тремтячими руками плащ, кинула мені обурено через плече:

— Я прийду до тебе завтра в ботанічний сад. Там, може, не буде твоїх придуркуватих приятелів...

Я відкрив двері і, як був без шапки і плаща, так і вискочив, щоб відпровадити розгнівану гостю.

— Женю, — почав я перепрошувати, — не гнівайся, будь ласка! На нього не можна ображатися, бо він, знаєш, трохи того... — і покрутив пальцем коло лоба.

— І скінчив інститут? Має диплом інженера?

— Уяви собі! От маєш наглядний доказ того, що здібності і здоровий глузд не все бувають у парі. Найбільші математичні генії все були пришелепкуватими...

— Он твій бзікуватий біжить, — перебила мене Полозова.

Я оглянувся й справді побачив Олексу, що ніс у руках мого плаща.

— Павле, — сказав він. — одягніться, бо простудитеся.

— Я вже вертаюся!

— Ну, все одно... А товаришка Жевя мені, між іншим, сподобалася, знаєте? Така сувора і... взагалі... Ц-ц-ц!..

Полозова, хоч і була дуже лиха, почервоніла знову, але, на цей раз, з приємности.

— Не сердьтеся, — продовжував Олекса поспішно. — Ми підемо сьогодні з вами до кіна... Я квитки сам куплю... Павле, позичте мені п’ять рублів. Після получки віддам... Ви, товаришко Женю, чекайте на мене біля кіна о пів на восьму. Можете навіть чергу по квитки зайняти. Я прийду неодмінно...

Полозова, що вже була трохи зм’якла, від останніх слів знову гнівно стягнула брови і з призирством викривила уста.

— Чи не забагато ви хочете? — прошипіла високомірно. — Мені було б стидно у товаристві такого ідіота показатися між людьми.

— Ц-ц-ц!.. — засміявся Олекса, а одночасно очі його стали зовсім круглі й набрали хижого виразу. — То ще питання, кому було б стидно! Ви... Ви — кочерга обсмалена!

— Дурень!

— Кочерга! Ц-ц-ц!..

Я кинувся й став між Олексою й Женею.

— Досить! — тупнув ногою. — Женю, до завтра!

З тими словами вхопив Олексу за комір і потягнув за собою. Він волікся покірно, і ця покірність мене ще більше злостила. Я мав твердий намір зробити з Олекси в хаті, як то кажуть, здохлу жабу і раз на все відучити його від подібних вибриків.

Та ледве ми переступили поріг, як Олекса вирвався з моїх рук. а, натомість вхопив мене за плече і штовхнув з такою силою, що я налетів на столик і перевернув примус разом з чайником додолу.

— Дурень! Божа коровка! Приліпка клаповуха! — засичав Олекса, задихаючись від обурення. — Він з ґепеушницею розмови про підпільні організації заводить!

Чи то від штовханця, чи то від слів Олекси, мене немов би блискавкою осінило, і ціль Женіної візити та її дивна розмова відразу стали мені ясними і зрозумілими.

— З якою ґепеушницсю? — спитав я, отак, аби щось спитати.

— З якою?! Та з тією самою, що має смердячі ноги.

— Звідки ви знаєте, що вона ґепеушниця?

— Ет, що вам пояснювати, коли ви сліпі! А я, от, їх нюхом чую!

— По ногах? — спробував пожартувати я, щоб жартом прикрити свою ніяковість.

— Ні по яких ногах! Про ноги я тільки між іньшим придумав, щоб збити її з пантелику і не дати вам надто розпустити язика. Осел з вас! Кажу вам ще раз, що це — ґепеушниця і прийшла винюхувати!

Хоч сумнівів у мене вже не було ніяких, але почуття дрібничкової амбіції змушувало мене ще боронитися.

— Ну, Олексо, — сказав я, — ґепеушниця вона, чи ні, а так поступати все одно не годиться.

— А що ж мені лишалося?! — розкричався Олекса. — Може, мав би вам заборонити говорити?! «Не кажіть, мовляв, Павле, нічого, бо ви за свої погляди можете опинитися за ґратами»? Ви лізете, мов щур, у наставлену лапку, а я мав би в той час делікатних методів добирати? Н-і-і! Прийшла винюхувати — нюхай! Нюхай, що тобі дадуть нюхати! Хотіла бачити наївнячків, які піймались би на вудку — маєш зовсім дурнуватих! Ми йдемо тобі назустріч і «перевиконуємо пляни»! Твоїм же салом та тебе по губах! Іди тепер донось про висліди своєї роботи! Ц-ц-ц!..

Я вже опритомнів зовсім і почав сміятися також.

— Але що за ідея?! «Ноги потіють»! Чому ви з ніг почали?

— А що ж ви хотіли б? Щоб я починав з голови? То вона б живою звідси не вийшла... І ви мали б клопіт... А так — по ногах, по ногах! Штука, знаєте, вдарити по ногах, а поцілити в тім’я. Ц-ц-ц!..

І Олекса, вдоволений та веселий, кинувся підіймати порозкидані по підлозі речі.

— Я вже вам не раз казав, — говорив при тому, — що чудасієм у теперішні часи найвигідніше бути. Бо нормальна людина — що? Нормальна людина зі своїм розумом тепер зовсім дурна і не знає, куди його приткнути... До речі, ви знаєте німця Лемера?

— Ні. Хто він такий?

— Бляхар. Живе в тому самому домі, де роблять дріжджі. Занесіть до нього вашого чайника, щоб вставити нове дно, бо це вже зовсім прогоріло.

Так, замість того, щоб вилаяти Олексу за його дику поведінку, я в душі глибоко дякував йому за неї і на прощання без слів гаряче потиснув його руку. А вже повністю оцінив я небезпеку, від якої вирятував мене таким дотепним способом мій диванний приятель, коли, прийшовши на другий день до роботи, завів розмову про візиту Полозової зі старшим ботаніком Харенком.

Іван Степанович Харенко належав до типу тих людей, які вже самим своїм зовнішнім виглядом викликають до себе цілковите й беззастережне довір’я, його опасиста й повільна в рухах постать могла в найнесподіваніший момент проявити подивугідну пружність і звинність, а сонні, припухлі очі — метнути такі грізні блискавки, що від них ставало моторошно. При тому Харенко був коміком і смішив постійно всіх довкола себе, хоч сам ніколи не сміявся. Він взагалі мало говорив, але знав, здавалося, все на світі. Вдавав, що поза мікроскопом його більше нічого в світі не цікавить, але я був переконаний, що його, може, найменше цікавив саме мікроскоп. І навіть тоді, коли я почав розмову, Харенко також стояв над мікроскопом, щось розглядав і підсвистував якусь невиразну мельодію.

— Іване Степановичу, — сказав я, — ви знаєте Полозову?

Харенко відразу перестав свистати, а його широка спина виявила велику настороженість.

— Угум... — бовкнув він у відповідь грубим басом.

— Була вона в мене вчора, — продовжував я.

— Угум...

— Казала, що прийде сьогодні сюди.

— Угум...

— Хоче привести учнів до нас на екскурсію.

— Угум...

Я замовчав, а Харенко припав до мікроскопу і засвистав знову.

Усі ці відповіді мене не вдоволили зовсім, тим більше, що, як видно було, Харенко щось знав.

— Іване Степановичу, — почав я ще раз нетерпеливо, — Полозова питала, чи вже викрили авторів написів на наших мурах?

— Угум! — гримнув багатозначно Харенко, увірвавши свист.

— На її думку, ці написи зробив хтось із розкуркулених селян, — вів я далі, сподіваючись довідатися щось більше від Харенка.

— Угум...

— Питала також, чи я вірю в існування підпільної організації, про яку пишуть у часописах.

— Угум...

— Та що ви все угумкаєте?! — розсердився я. — Оніміли, чи що?

— Так, так, так...  .

— Що «так, так, так»?

— Азоту бракне.

— Ви про азот?

— А ви про що?

— Про Полозову. Знаєте її?

— Голубчику! — молитовно зложив руки Іван Степанович. — Не морочте ні мені, ні собі голови чорт-зна чим!

Я образився.

— Гаразд, — сказав, — не морочитиму! Але, коли Полозова сьогодні прийде сюди — говоритимене з нею самі...

— Вона не прийде, голубчику! — виспівав Харенко. — Не прийде ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра!

— Звідки ви знаєте? — здивувався я.

— Бо вона вже вчора до мене приходила.

— Приходила до вас?!

— Егеж. Ото, як від вас вийшла — так і прийшла до мене.

— Ну, і що?

— Та нічого. Говорила те самісеньке, що й вам.

— А ви?

— А я їй кажу: «Ти, дівко, скажи тим, хто тебе послав, що задурна єси, аби Харенкові ногу підставити. Нехай присилають когось мудрішого від тебе».

— Так сказали?!!

— Отак, як чуєте.

— І що ж тепер буде?

— Нічого не буде. Вона ж насправді аж така дурна не є, щоб мої слова переповідати.

— Ну, але це ви...

— Що?

— Недипломатично. Вона може вам свинство зробити.

— Ех, голубе, та то вже такі її обов’язки, щоб свинства робити. То хай же принаймні знає, що про неї думають.

— Може й правда ваша... А... а про мене Полозова нічого не казала?

— Та казала. Щось там плела, що хотіла з вами про ту екскурсію договоритися, але застала у вас якогось божевільного, і з розмови нічого не вийшло.

Я не втримався і оповів про вчорашню сцену, замовчавши тільки про ту останню розмову, що відбулася між мною й Олексою в чотири ока. Харенко вислухав мене уважно, хоч і стояв при тому до мене плечима, а на кінець хитнув головою і сказав:

— Угум... Той ваш «божевільний», чи там чудасій, — враг його не взяв: за трьох мудреців справився, і то так, що комар носа не підточить. Можете йому подякувати...

Передбачення Івана Степановича збулися: Полозова більше ні до мене, ні до ботанічного саду не прийшла, а згодом і взагалі щезла з нашого міста.

Насунувся страшніший від самої смерти пекельний 1933-ій рік. Місто виглядало, як візія божевільного: скрізь конаючі, або трупи, трупи, або конаючі. Повінь чужих людей, висохлих, як мумії, пухлих, як сплилі потопельники, завошивлених, брудних, ледве прикритих якимись дранками. Інколи вони з вогнем нелюдської розпуки в очах хапали перехожих за поли, благаючи їсти, але частіше тулилися до мурів, або брели кудись, похиливши голови, зігнувши плечі, як живі символи покори, як носії невблаганного приречення. Те, чого не вспівав зробити голод, кінчав мороз — і смерть збирала нечувані жнива.

Трупи, трупи, трупи! Трупи молодих, трупи старих, трупи дітей, трупи чоловіків, трупи жінок, трупи закостенілі, трупи живі — все трупи!

Я ходив, немов очманілий, і, хоч сам голодував також, але і та мізерна страва, яку мав раз-два на день, не лізла мені в горло. Олекса ж натомість, здавалося, зовсім не помічав всього того, що творилося довкола, був, як завжди, веселий, комічний і надокучав мені своїми постійними дивачними питаннями, його вигляд ображав і дратував мене, але через те, що він нічого не згадував про голод, я також мовчав. Та одного разу, коли я мав особливо лихий настрій, а мій приятель уперто оповідав про здібності свого мисливського пса, я не витримав:

— І як ви можете, Олексо, думати тепер над такими дурницями?! — скрикнув роздратовано.

— Або що? — спитав Олекса розгублено.

— Та чи ви не бачите того, що діється?! Я божеволію, ночами спати не можу, галюцинації мене мучать, а ви цікавитесь тим, коли і яку лапу пес підіймає на полюванні!

— Галюцинації?! — зацікавився Олекса. — Я з роду не мав галюцинацій. Як же вони виглядають?

— Як? Ну, от так: ледве заплющу очі, як ввижається мені якесь величезне приміщення, вщерть набите людьми... Ні, не людьми, а страшними машкарами облич, спухлими або висхлими, руками, ногами, припорошеними снігом потилицями, купами лахміття, серед яких плавають у повітрі склисто-безтямні очі, валяються бляшанки, мищини* й шапки, виставлені для милостині, ворушаться всуміш латані свитини й облізлі кожухи... Бррр! Який жах!

— Цікаво! Ну, а далі?

— А далі, — відповідав я, ще більше роздратований, — мені здається, що і в мене відділяється обличчя, відпадають руки й ноги, вилазять очі — і все це змішується в загальну купу. Я, як одиниця, як індивідуальність, перестаю існувати, розумієте? Я розпадаюсь на частини й одночасно стаю частиною того цілого, тієї купи болю і страждань, що наповнюють приміщення...

— Розумію, — перебив мене Олекса, хитнувши головою: — ми ж усі — одне національне тіло, і цілком природно, що терпіння одного відчуває другий... Ну, і далі?

Я скипів:

— Ви — цинік, Олексо! «Далі», «далі»! Ще й смієте при такому тоні, при такій цілковитій байдужості до суті запевняти, що ми — одне національне тіло!

— Де ж ви бачите суть?

— Знову! Суть там, де ви її не бачите: суть у тому, що мільйони гинуть з голоду, а ви мене випитуєте про подробиці галюцинацій! Хіба ж це можна переповісти? Це треба самому відчути й пережити.

Тінь задуми впала на Олексине обличчя, і він замовчав.

— О, сволота! — продовжував я, втративши всяке панування над собою. — Це ж вони використовують теперішню міжнародню політичну анемічність, знають, що нема кому вмішатися, — і розперезалися, безкарно вимордовуючи безборонних людей! А світ, ніби осліп і оглух, бабрається у своїх власних справах, і байдуже йому до того, що під боком відіграється трагедія, перед якою пекло блідне!

— Що ви хочете від світу? — спитав несподівано мене Олекса.

— Чого я хочу?! Людськости! Справедливости! Зрозуміння!

— Годі, годі! — зупинив мене Олекса. — Я вам зараз щось скажу... Ви говорите єрунду, що суть в голоді... А світ... Ні, чекайте, про світ поговоримо потім... Голодуючі... Ну, так, звичайно... Вмирають... Але я, між іншим, не вмію плакати. Віддам усе, що маю, зроблю все, що можу, а жаліти чи потішати не вмію. Я — практик, знаєте? Ну, віддав комусь свої харчові картки, купив залізничні квитки, вкрав у своєї прекрасної мамаші моєї ж власної картоплі з потреба, — ц-ц-ц!.. — ще там щось...

— Ви це справді робили?!

— Ну, от! Єрунда! — відмахнувся соромливо Олекса. — Положення ж від того не змінилося ні на волос... Не в тому річ... Ви знаєте, що, як сказано у Священному Письмі, діти платять за гріхи батьків своїх? І ми платимо! Перший — я! Для вас те, що тепер діється, — новина, а для мене — ні. Я звик до того. Від дитинства, відколи себе пам’ятаю, бачу в мініятурі «сім’ю народів» щодня на власні очі. Дивіться: батько, як-не-як, скінчив гімназію, мав посаду, мав шматочок власної землі, мав хату, мав садочок, мав пасіку. Коли б ще й жінку взяв добру — жив би спокійно до самої смсрти, і діти були б щасливі. Коли ж ні. Смикнув його дідько аж у Саратові «об’єднання» знайти — і пішло! Моя ж прекрасна мамаша навіть лаптів порядних не мала, пісні щі їла, а в посаг тільки того й забрала, що дворянський титул. Здавалося б, попавши в таке добро, мусіла б денно і нощно Богові дякувати. А як насправді було і є? Прийшла в теплу хату на готовий хліб, господаря під ноги взяла, наймитом зробила, та ще й нарікає, ще й лається ціле своє життя. Батько, відколи оженився, ні голосу, ні прав ніяких, ні дірявої копійки в кишені не має — мамаша всім командує. Кілька разів так було, що з власної хати його виганяла, а вже що до спільного столу не пускає, тижнями їсти забороняє — це на порядку дня. Вірите? — всі гроші забере, а їсти не дає; позамикає все, поховає — хоч з простягненою рукою по людях ходи.