ЛУЇ-ФЕРДІНАНД СЕЛІН ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ РОМАН ТОТАЛЬНОЇ НЕГАЦІЇ 1933 року з'явився роман «Подорож на край ночі» до того нікому не відомого письменника Луї Селіна (1894-1961); це був псевдонім, чи, точніше, материнське прізвище Луї-Фердінана Детуша, лікаря з паризького передмістя, заселеного біднотою. Вихід цього роману в світ був чимось більшим, ніж літературна сенсація. Враження, яке він справив на читачів, найадекватніше можна передати словом «шок». Книжка не лише вражала, а саме шокувала абсолютною відвертістю в зображенні споду життя і вияві авторського «Я», безпросвітним песимізмом, викличною зневагою до цінностей респектабельного суспільства й цинізмом, якимось усеохоплюючим і категоричним негативізмом. Та при всьому тому їй була притаманна своя правда, яку неможливо заперечити, до того ж правда, висловлена на рідкість талановито. Цей роман був і визначним художнім явищем, новаторським твором високого рівня. В ньому Селін творив свою художню мову, новий стиль, який виявився продуктивним для французького — і не тільки французького — письменства й був сприйнятий багатьма митцями слова. Першою оговталася від шоку ліва критика, котра поспішила кваліфікувати роман «Подорож на край ночі» як нищівне викриття капіталістичного суспільства, розкладу й аморальности буржуазного класу. Права критика спершу зустріла роман досить стримано, побачивши в ньому суто деструктивний твір, що не полишає існуючому світові ніякої надії. «Пан Селін лікар, — писав один з консервативних критиків, — то невже він і своїм пацієнтам говорить те, що сказав усьому суспільству: ви цілком безнадійні, добродію». Рецензія французької лівої преси була підхоплена радянською критикою, яка вгледіла в «Подорожі на край ночі» передусім антибуржуазну сатиру, і вже в 1934 році роман вийшов у російському перекладі, а ще за рік — і в українському. До речі, російською мовою роман переклав Луї Арагон, який незадовго перед тим вступив у КПФ; слід сказати, що він не лише керувався пропагандистськими цілями, а й цінував «Подорож на край ночі» як оригінальний художній твір. Зацікавлення романом Селіна в Радянському Союзі було непорозумінням, породженим пануючим політичним прагматизмому підході до зарубіжної літератури, та досить швидко все стало на свої місця. 1936 року Селін побував у «країні, що будує нове, соціалістичне суспільство», і вона аж ніяк не викликала в нього ентузіазму, навпаки, справила враження ще безвідрадніше й гнітючіше, ніж старий капіталістичний світ. Повернувшись до Франції, він опублікував нарис «Mea culpa» («Моя провина»), сприйнятий радянською критикою як «оскаженілий наклеп» на першу країну соціалізму. Віднині Селінові в СРСР раз і назавжди було відведене місце на крайньому правому фланзі буржуазної літератури, серед найреакційніших письменників, занепадників і людиноненависників. Наступний його роман «Смерть у кредит» (1936), тоді ж перекладений російською мовою і анонсований, був виданий лише недавно, після краху СРСР. Отож, роман «Подорож на край ночі» приголомшив і читачів, і критиків, викликав зливу відгуків, головним чином запальних і категоричних, що мали характер емоційних реакцій, серед яких переважали негативні. В цьому вируванні емоцій та пристрастей виділялася позиція відомих французьких письменників, які підійшли до роману Селіна зацікавлено й досить прихильно. Це були митці (П. Валері й А. Моруа, Ф. Моріак і Ж. Бернанос, А. Мальро й Ж.-П. Сартр, М. Арлан і А. Шамсон), що дотримувалися різних світоглядів, громадсько-політичних позицій і художніх програм та смаків, які не суміщалися з селінівськими, але вони відчули в «Подорожі на край ночі» значне художнє явище, новаторський твір, передусім у сфері мови. Луї-Фердінан Детуш народився в Курбевуа 1894 року, в сім'ї службовця. Міщанське середовище, в якому виріс письменник, згодом постало в його другому романі, але тут необхідно належним чином урахувати, що «Смерть у кредит» — не автобіографія й не мемуари, а саме роман зі своєю парадигмою, специфічне дзеркало, в якому бруд і ницість життя згущені до краю і все в ньому постає у гротескно-макабричному переломленні. Не без труднощів він отримав середню освіту й згодом диплом лікаря. З початком Першої світової війни пішов добровольцем на фронт, відзначився у боях і 1915 року був тяжко поранений. Зазначу, з цими біографічними фактами не узгоджується фронтова поведінка й «подвиги» Бардамю, протагоніста «Подорожі на край ночі», якого нерідко вважають alter ego автора. Після завершення війни Селін, відмовившись од кар'єри провінційного лікаря, рушив у мандри, побував у Англії, Африці, Америці. Але це були не комфортні туристичні подорожі, а скоріше блукання, під час якого йому довелося перебрати чимало професій і занять у боротьбі за виживання. Повернувшись на батьківщину, він улаштовується лікарем у паризькому передмісті, з тим, щоб допомагати біднякам, і не відмовляється від цієї практики й після того, як з виходом у світ «Подорожі на край ночі» стає знаним письменником. І мандри країнами й континентами, і лікарська практика в бідняцьких кварталах відкривали йому життя й людину «зі зворотної сторони», в натурі, даючи щедрий матеріал для його роздумів. Та «Подорож на край ночі» є першим виданим твором Селіна, хоча ще раніше, 1926 року, він написав драму «Церква». Ця п'ятиактна п'єса скоріше провіщає справжнього Селіна, але разом з тим є ніби його літературною заявкою, яка реалізовувалася в подальшій творчості. За змістом це глобальна сатира на тогочасне суспільство в його характерних проявах: колоніалізм, американський шоу-бізнес, злиденні робітничі передмістя, політична демагогія партій, лицемірна мораль, церква як її осереддя і т. п. Все це ввійде згодом у прозу Селіна, в її тематичний діапазон. Прозу пов'язує з п'єсою й те, що її головним персонажем виступає Бардамю, перша особа й оповідач наступних романів письменника. Можна сказати, Бардамю із драми «Церква» є ескізом цього наскрізного образу творів Селіна, ескізом, у якому проглядають його характерні риси й обставини біографії автора. Це лікар-анархіст, що сповідує радикальний песимізм, цинік і водночас своєрідний гуманіст, свідомий того, що зло вкорінено в людську природу, щодо якої не має жодних ілюзій. Цілком виразно дається взнаки в п'єсі настанова на демістифікацію дійсносте й людини, одна з провідних у творчості Селіна. Чітко проявляється в «Церкві» й ще одна з найприкметніших рис письменника — звернення до розмовної мови, її лексики й синтаксису, хоч порівняно з романами він виявляє стриманість у використанні всіляких усних оборотів, арготизмів і вульгаризмів. Роман «Подорож на край ночі» справедливо вважається найкращим твором Селіна, хоча в пізніших романах їх автор і піднявся на вищий щабель літературної майстерности. Принципово важливим є те, що він витворив свою, селінівську, романну структуру, якої дотримувався і в наступних творах великої форми. Це вільна наративна структура, що не рахується з тогочасними романними канонами, усталеними жанровими стереотипами, але орієнтована на певні архетапи оповідної прози. Втім, зняття канонів і творення вільних романних форм було поширеним явищем епохи, досить згадати такі дуже різнорідні, але об'єднувані згаданою інтенцією твори, як «Жан Крістоф», «роман-ріка» Ромена Роллана, як «суб'єктивна епопея» Марселя Пруста «У пошуках утраченого часу» з її потоком свідомосте, як «Улісс» Джеймса Джойса, твір унікальний і багатоликий у плані метаморфоз романного жанру, як пізні романи Кнута Гамсуна з їхніми вільними композиціями, що невимушено імітують спонтанний плин життя. До відомих творів, у яких метаморфози роману проявилися найбільш масштабно і рельєфно, належить також роман Селіна «Подорож на край ночі». У ньому відсутній романний сюжетний кістяк, що організовує твір і надає йому завершеносте, це справді вільна відкрита композиція, в якій елемента традиційного роману поєднуються з автобіографією, мемуарами, сповіддю, розповідями про мандри тощо, які належать до non-fiction, небелетристичних жанрів. Та в «Подорожі...» з усіх цих елементів витворюється жива, органічна художня тканина. Тим же романним архетапом, від якого йде селінівський твір, є архетип крутійського (пікаресного) роману, поширеного в європейських літературах XVI-XVIII ст. Крутійський роман був породженням соціальної і моральної кризи, яка охопила Західну Європу на переході від Середньовіччя до раннього нового часу, її специфічним відображенням. Герої цього роману — крутії, авантюристи, пройдисвіта, вихідці із суспільних низів або декласовані елементи, що ведуть жорстоку боротьбу за існування, зображену з натуралістичною відвертістю. Прикметна особливість цього роману, що вирізняє його серед інших жанрів тогочасної літератури, — це погляд на життя «знизу», тут воно постає таким, яким його бачить ізгой, що перебуває поза нормами й законами суспільства. Він відчужений від нього й самотній, він запекло бореться за існування, не гребуючи ніякими засобами й не визнаючи ніякої моралі. Звичайно, роман Селіна не був реконструкцією крутійського роману, але архетипні риси цього жанрового різновиду проступають у ньому досить виразно. Основу його сюжету теж становлять пригоди й злигодні головного персонажа, Фердінана Бардамю, який переміщається не стільки в різних краях і країнах (котрі самі по собі мало його цікавлять), скільки в соціальних світах, кожен із яких — це ніби круг пекла, не потойбічного дантівського, а наявного, реального, до болю й нудоти очевидного. На відміну від пікаро, він не повністю належить до світу знедолених і упосліджених, він інтелігент, навіть інтелектуал з високим рівнем ідеологічної свідомости, але разом з тим певними рисами — близький героям крутійського роману, іноді навіть зворушливо нагадує Простака Простаковича, як переклав М.Лукаш ім'я героя роману Ґріммельсгаузена «Сімпліціссімус». «Я нічого не розумів, — сповідається Бардамю, приголомшений «гендлярською добою», — в усьому почувався ошуканим, мене дурив цілий світ — зраджували жінки, зраджували гроші й ідеї. Я почувався ображеним». Та найбільше з крутійським романом твір Селіна зближує те, що його протагоніст належить до соціальних низів, що все в ньому бачиться зі споду, з низів суспільства, з якими протагоніст себе ідентифікує. Разом з тим окремі частини цього об'ємистого Селінового роману закруглюються в тематичні цикли, які напрошуються зіставити їх з певними тематичними різновидами роману XX ст. (у критичній літературі їх нерідко піднімають у ранг жанру). Оскільки автор не розбив роман на частини, доводиться виділяти тематичні цикли як частини із суцільного тексту. Так, перша його частина має яскраво виражений антивоєнний зміст і легко вписується в контекст західної антивоєнної літератури 20-30-х років, рельєфно виявляючи в ньому свою своєрідність. Іншого змісту — друга частина роману, в її основі — антиколоніальний дискурс і вписується вона в контекст антиколоніального роману першої половини XX ст. Далі твір уходить в русло соціально-побутової й психоаналітичної тематики, але при цьому на перший план висувається екзистенційна проблематика і він еволюціонує до екзистенціалістської літератури. Не випадково Сартр і Камю виявляли активний інтерес до творчости Селіна, вбачаючи в ньому свого попередника, а той згодом у романі «Із замку в замок» звинуватив «Тартра» в тому, що він «обікрав» його і здобув велику популярність. Однак сказане не означає, ніби роман «Подорож на край ночі» позбавлений внутрішньої єдности. Цю єдність надають йому глибинні соціофілософські мотиви, якими перейнято твір від початку до кінця, загальний інтегруючий погляд на зображуване, герой-оповідач, носій авторської філософії і тотального неприйняття людської екзистенції, який не змінюється протягом твору (і в наступних творах теж). Роман «Подорож на край ночі», як і вся художня творчість Селіна, має автобіографічну основу, виростає із життєвого досвіду й вражень автора. В основі фабули — відрізок життя письменника, його молодість і рання зрілість: Перша світова війна, африканська колонія, перебування в США, повернення до Франції і медична практика в паризькому передмісті. Та при всьому тому, як уже згадувалося, «Подорож на край ночі» аж ніяк не автобіографія і не мемуари, а саме роман, fiction, на чому енергійно наголошує автор у своєму коротенькому вступному слові: «Це лише роман, не що інше, як вигадана оповідь», тут «люди, тварини, міста, речі і явища — все витворене уявою. [...] До того ж кожен може снити так само, як і ми. Досить лише заплющити очі». Етапи життя самого Селіна тут перетворюються на етапи «подорожі, що веде від життя до смерти». Вони набувають іншої, художньої семантики, кожен з етапів цієї подорожі стає кругом сучасного пекла, з якого немає виходу до чистилища і раю. Перший такий круг — світова війна, учасником якої стає Бардамю, головний герой і porte-parole автора. Здавалося б, це найжахливіший круг, бо що може бути стахітливіше від війн XX ст., однак виявляється, що й інші круги, кожен по-своєму, не менш жахливі. В діючу армію Бардамю, як і автор роману, пішов добровольцем, але симптоматично, що Селін уникає конкретної розповіді про цей крок героя та будь-якої його мотивації і несподівано вдається до алегорії: паризькими вулицями крокує полк солдатів з оркестром, Бардамю та йому подібні пристають до колони й опиняються у воєнному ешелоні, що вирушає на фронт. Такі собі гамельнські музиканти й щури, яких заманюють на знищення. Перша світова війна породила численну й розмаїту антивоєнну літературу, до якої небезпідставно прилучають і «Подорож на край ночі». У Франції її першими значними явищами були роман А.Барбюса «Вогонь» (1916), збірки оповідань Ж.Дюамеля «Життя мучеників» ( 1917) і «Цивілізація» (1919), роман Р. Доржелеса «Дерев'яні хрести» ( 1919). Це були пацифістські твори, сповнені антивоєнного пафосу й співчуття жертвам кривавої м'ясорубки; далі інших авторів пішов Барбюс, у романі якого протест проти війни переводиться в політичну площину і в фіналі декларується ідея, що тільки соціалізм здатен раз і назавжди покінчити з війнами. В період, коли Селін писав свою «Подорож...», піднялася нова хвиля антивоєнної літератури, пов'язана з творчістю письменників «втраченого покоління» (Е. Гемінґвей, Е. М. Ремарк, P. Олдінгтон та інші), але ця пацифістська романістика з досить специфічним дискурсом не мала яскравих проявів на французькому грунті. Тут у цей період чи не найпримітнішим твором на антивоєнну тему був роман Ж. Жіоно «Велике стадо» (1931 ), де війна постає як вселенський абсурд, безглузде знищення людських стад, яких безжально гонять на бійню. Слід сказати, що за своїм антивоєнним дискурсом цей твір найближчий до Селінового роману. У Селіна теж війна з самого початку набирає вигляду тотального абсурду, але принципова відмінність від роману Жіоно полягає у тому, що зображується вона в стилі, близькому до абсурдистів другої половини XX ст. Якщо твір Жіоно тяжіє до трагедійного полюсу й війну зображено в ньому як трагічний абсурд, то в романі Селіна це скоріше жорстокий трагіфарс. Для наративу Жіоно характерна напружена, часом трагікопатетична інтонованість, у Селіна вона зовсім інша, її домінанта — саркастична іронія, поєднана з цинізмом і постійними емоційними вибухами обурення, зневаги, зненависти. «Всюди багнюка і страх; орди мерзенних безумців, спроможні тільки вбивати й ставати жертвами, не розуміючи чому й навіщо. [...] Скрізь тварюки — попереду, позаду, обабіч», — такі пасажі характерні для селінівської оповіді. Антивоєнна стратегія твору Селіна реалізується не в докладних описах окопних буднів і жахів війни, що характерно для «Вогню» Барбюса чи «Дерев'яних хрестів» Доржелеса. Власне, таких жахіть у «Подорожі на край ночі» майже немає. Художня тканина в основному складається із загострених реакцій героя-оповідача на рядові, далекі від страхітливости, події та факти війни, реакцій, що набирають крайньої експресії вислову. Такі події, як, скажімо, нескінченна стрілянина й незворушний полковник під кулями в першому фронтовому епізоді. Дещо парадоксальним чином Бардамю починає боятися не так тих куль та снарядів, як вояків, що демонструють зневагу до небезпеки й готовність воювати до переможного кінця. Думка про те, що таких героїв може бути багато й серед своїх, і серед німців, вкидає його в паніку: «І тут мій страх обернувся на паніку. Бо з такими людьми це пекельне безумство може тривати нескінченно. Чому вони не зупиняться? Гостріше, ніж тієї хвилини, я ще ніколи не відчував ні своєї приречености, ні світу». На фронті Бардамю переймається не тільки страхом перед воєнним героїзмом, а й глибокою відразою до нього. Досить швидко настає розчарування у війні й бажання вийти з цієї кривавої абсурдної гри. Тема «прощавання зі зброєю» з'являється і в «Подорожі на край ночі», але її мотивація істотно інша, ніж у Гемінґвея та інших письменників «утраченого покоління». Цинік і правдолюбець без будь-яких ілюзій щодо людської природи, Селін проставляє всі крапки над «і» й не приховує того, що в основі дій його героя — шкурне прагнення зберегти себе й уникнути безглуздої загибелі. Спершу він робить невдалі спроби здатися в полон, а потім уперто симулює душевну хворобу й витримує тривалу перевірку в спеціальному шпиталі. Війна, через яку проходить Бардамю, відкриває йому багато жорстоких істин життя або ж різко увиразнює їх, доводячи до свідомости. И серед них ту, що «можна примусити людей, цих бідолах, вбивати, [...], не знаючи за що і чому», вбивати масово й ніби виконуючи щоденну роботу. Та, на думку автора, війна — це не тільки фронт, це онтологічний стан людського світу, де вбивства постійно вершаться іншими засобами і в інших формах: «Увесь світ — це клубок убивств», «світ тільки й вміє, що вбивати, коли він навалюється на вас, повертаючись як уві сні, — так сонна людина давить бліх». Дію цього закону життя Селін знаходить в усіх його сферах і проявах, — у колоніях тропічної Африки, в мегаполісах індустріальної Америки, в міщанських середовищах і серед бідного люду паризьких передмість. Другий сюжетно-тематичний цикл роману — це перебування його протагоніста у французькій колонії десь в Екваторіальній Африці. В цій своїй частині твір уходить в контекст антиколоніальної літератури, яка в першій третині XX ст. набувала розвитку, виокремлюючись із колоніального роману, в французькій та інших західних літературах. І слід сказати, що за глибиною і різкістю критики колоніальної системи, за безапеляційністю її заперечення відповідні розділи «Подорожі...» не мають собі рівних у названому контексті, залишаючи далеко позаду такі резонансні у той час твори, як книжки А. Жіда «Подорож до Конго» (1927) і «Повернення з Чаду» (1928) та «Дорогами мандаринів» (1925) Р. Доржелеса. В інтерпретації Селіна колонії — справжнє пекло не тільки через нестерпну тропічну спекоту, це світ, у якому ницість і жорстокість, закладені в людській природі, розпускаються махровим цвітом. Разом з тим тут найтяжче зло капіталізму поєднується зі злом примітивних цивілізацій. У колоніях, твердить Селін, «починають випинатися й вилізати на поверхню найгірші риси білої людини, її справжня натура, розкриваючись, немов на війні», це якась «тропічна лазня для ницих отруйних інстинктів». У холоді Європи, «коли немає воєн і боєнь», безмірну людську ницість і жорстокість можна скоріше вгадувати за фасадом законности й пристойности, «але тільки-но людину збадьорить мерзенна тропічна лихоманка, на поверхню випливає зразу все паскудство». «Це закон біології», — з категоричністю вченого резюмує автор у цілковитій відповідності зі своїми соціофілософськими поглядами. Проте слід сказати, що не тільки дія цього закону демонструється в романі, життя колонії не менш виразно подається і в соціальному розтині. Аж ніяк Селін не вдається до прикрашання негрів і «природного стану», не раз згадується в тексті людоїдство, але при всьому тому він виявляє до них співчутливу прихильність, чого не можна сказати про його ставлення до колонізаторів. Негри абсолютно беззахисні перед різними грабіжниками, які безсоромно їх оббирають і поводяться з ними як з напівтваринами. Слід зауважити й те, що йому чужий расизм і расова упередженість до негрів:«.. .загалом це така сама голота, — пише він, — як і в нас, тільки значно більше дітей, зате менше брудного шмаття і червоного вина». Але в об'єктиві автора перебуває «біла колонія» в Бамболі-Брагаманці: адміністрація, військові, комерсанти, управителі, авантюристи. В колонії переважно їхали ті, хто розраховував, не гребуючи засобами, швидко збагатитися, і в умовах фактичної безконтрольности й загального отупіння вони швидко деградували, нерідко до втрати людської подоби. «Мої колеги не висловлювали жодних думок, — розповідає Бардамю про службовців, — з язика в них злітали тільки штампи, засмальцьовані недогризки мислення». Ті ж, хто піднімався над цим захланним середовищем, ставали жертвою «такої запеклої зненависти, що чимало їх повмирало, отруївшись, немов скорпіони, власною отрутою». Цей маленький світ, закинутий у джунглі, постає в найпохмурішому гротескно-сатиричному освітленні. Разом з тим у ньому є щось фантасмагоричне, атмосфера, народжувана й просякнута лихоманкою, яка дедалі згущується, переростає в маячню і, зрештою, цей світ ніби розсіюється в ній. Підпаливши залишки хижини, Бардамю втікає з колонії, і в стані, коли людина перестає вирізняти реальність у навіяній пропасницею маячні, втікає в іспанське володіння. Там його продають, тяжко хворого, на галеру (все, що в цій частині твору відбувається з героєм, наближається до маячні) і в згаданому стані він несподівано прибуває до Нью-Йорка. Таким робом Селін перекидає його із тропічних джунглів у «камінні джунглі» мегаполіса XX ст. У цій своїй частині «Подорож на край ночі» входить в русло поширеної у літературі й мистецтві 20-30-х років теми маленької людини у великому капіталістичному місті — згадаймо хоча б романи Дос-Пассоса й фільми Чарлі Чапліна, поезію експресіоністів і драми Бертольта Брехта. З цією темою ввійшла в літературу й метафора «камінні джунглі», художня формула самотности й безпорадности людини в чужому й ворожому їй індустріальному світі. Бардамю намагається пристосуватись до цього світу, плекаючи розрахунки й надії, з якими раніше прибували до Сполучених Штатів мільйони іммігрантів. Але цікаво, що діє він у стилі пікаро ранньокапіталістичного часу, неадекватно сучасній дійсності. Спершу вдається до хитрощів: підмітивши, що американці виявляють у роботі особливий нахил до статистики й системносте, він пропонує нью-йоркським митникам ефективний метод підрахунку бліх у матрасах й одежі новоприбулих. Зазнавши невдачі, Бардамю стає сутенером повії Моллі і живе за її рахунок. Однак прижитися в Америці він не може, збуваються попередження галерників, які його застерігали: «Ти завжди будеш обдурений, — казали вони мені, — ти повернешся з Америки ще жалюгіднішим, ніж ми». У романі Селіна виразно проявляється антипатія до Америки, в основі якої вловлюється традиція гуманістичної філософської антропології. Америка постає в ньому як світ дегуманізації і зречевлення людського буття, світ, у якому життя відбувається за якимись механічними законами, де рушійною силою всього є гроші. У цинічного мізантропа Селіна, як його часто трактують, проявляється давня романтична рецепція Америки як завершеного втілення механічної і меркантильної цивілізації, чужої самій людській природі. Та слід сказати, що при цьому він не втрачає почуття гумору, який нерідко обертається в'їдливою іронією. Чого вартий хоча б опис Мангатана, побаченого ніби очима Простака Простаковича: «То був, як мені пояснили згодом, фешенебельний квартал, квартал для золота, Мангатан. Туди заходять тільки пішки, як до церкви. Це банківське серце світу. Були, проте, й такі, що, йдучи, плювали на землю. Отже, треба тільки наважитись. То був квартал, ущерть напханий золотом, справжнє диво, й те диво можна було чути навіть крізь двері. Шурхотіли гроші, пан Долар незмінно ширяв у високостях, мов істинний Святий Дух, набагато дорожчий за кров». Повернувшись до Франції, Бардамю здобуває медичну освіту й відкриває лікарську практику в паризькому передмісті. Розпочинається останній, найдовший сюжетно-тематичний цикл твору, де твір зближується з типом соціально-побутового роману. Пацієнти Бардамю — переважно бідний люд, від якого він не вимагає платні: «Ніхто не платив мені. Я консультував усіх задурно, бодай з цікавосте». З цікавосте, наголосимо, до людської природи й екзистенції, цікавосте, що сходить головним чином до спостережень і фіксацій людської ницосте й захланносте. Цими спостереженнями й фіксаціями переповнений твір, надто в останній його частині. Тут постійним супутником Бардамю стає професійний злодій і вбивця Робінзон, до якого протагоніст відчуває не зовсім зрозумілу симпатію й навіть повагу, перейнявшись нічим не мотивованою вірою, що той «виповнив свою голову єдиною, бездоганною думкою, яка буде набагато сильнішою за смерть». Несправедливість і мерзота життя викликають у протагоніста гнівні спалахи обурення, але загальним фоном його світосприйняття є духовний нігілізм і докучний мазохізм. У «Подорожі на край ночі» та інших творах Селіна спостерігаємо аспекти й мотиви, що дають підстави вбачати в ньому попередника літературного екзистенціалізму, що розвинувся у французькому красному письменництві наприкінці 30-х і в 40-і роки. Так, протягом усієї «Подорожі...» послідовно наголошується абсурдність світу та людського буття, причому автор однозначно вбачає причину тієї абсурдности в ницості людської природи, в нездатності людини звільнитися з-під влади егоїстичних інстинктів, винесених із тваринного світу. Як згодом Сартр і, особливо, Камю, Селін розвиває мотив, за яким трагедія людей у тому, що вони свідомі своєї долі і їх виповнює страх перед світом і неминучістю смерти. Цей страх штовхає людину шукати близькосте з іншими людьми, але ця близькість фатально унеможливлюється непоборним егоїзмом. Отже, кардинальна проблема «іншого» стояла гостро й перед Селіном, але, на відміну від екзистенціалістів, він дає їй однозначно песимістичне тлумачення, відмовляючись від пошуків можливосте її позитивних рішень. «Інші» сприймаються протагоністом «Подорожі.. .» як реальні й потенційні вороги, яких треба розуміти, бачити такими, якими вони є, щоб передусім від них захищатися. Це прирікає людину на самотність. Разом з тим протагоніст і автор свідомі того, що «бути самотнім означає прагнути смерти». Ще послідовніше і різкіше, ніж, скажімо, в «Нудоті» чи «Повнолітті» Сартра, проводиться в романі Селіна настанова на дезестетизацію побуту, середовища, зрештою людського буття шляхом нагнітання фізіологізмів, грубона-туральних подробиць та зарисовок, фіксацій негативних відчуттів та емоцій. Щоб пересвідчитись у цьому, досить розгорнути роман на будь-якій сторінці. Та, незважаючи на занурення в грубу життєву емпірію, «Подорож на край ночі» не є твором, написаним у традиціях реалістично-натуралістичного роману XIX — початку XX ст. Це справді подорожі на край ночі, де «ніч» має метафізично — метафористичний зміст, який поширюється й на «подорож», надаючи їй символічної конотативности. Текстові передує віршований епіграф, який дослівно звучить так: «Наше життя — подорож у Зиму й Ніч. Ми шукаємо свій шлях до Неба, де все в мороці». На метафізично-символічному рівні (так підказує автор у вступі) роман має прочитуватися як «подорож, що веде від життя до смерти». Проте це скорше подорож у порожнечу, в ніщоту, на що теж згоден автор аби лише зник наявний світ, що став нестерпним. На цій ноті, що набуває своєрідних ліричних обертонів, завершується твір: «Десь далеко загув буксир: гудок пролетів повз міст, повз одну арку, другу, минув шлюз, іще один міст, полинув удалеч... Він скликав до себе всі баржі на річці, все місто і небо, далекі околиці і нас,—закликав геть усіх, навіть Сену, щоб ми вже ні про що не розмовляли». Формулюючи один з лейтмотивів роману й усієї своєїтворчости, Селін пише: «Істина в тому, що життя — це агонія, якій немає кінця». В своїй більшості люди неспроможні прийняти цю жорстоку істину життя, і це, а також їхній егоїзм і корисливі розрахунки, призводить до того, що лжа стає для них формою існування, призводить до тотальности лжі, котра стає їм необхідна як повітря. «Життя — безумна маячня, переповнена всілякою лжею. Правда неїстівна», — резюмує автор. Лише окремі люди, до яких Селін відносив і самого себе, здатні її прийняти і витримати. Проте вони зовсім не герої, з фронту Селін виніс стійку «героїзмофобію», і характерно, що в романі й автор, і протагоніст аж ніяк не підняті над загальнолюдським рівнем і не протиставлені йому. Згадану спроможність дає їм передусім те, що вони відмовилися навіть від думки про можливість якогось іншого, кращого світу й сприймають існуюче як незмінну норму людської екзистенції. На перший погляд «натуралістичний», роман Селіна насправді має іншу естетико-художню природу. На відміну від реалістів та натуралістів, його автор, сказати б, не вірить у реальність реального чи, точніше, в його традиційний онтологічний статус. У романі реальне перебуває на грані ірреального, яке осягається інтуїтивно, і раз у раз розчиняється в ньому. Воно позбавлене суверенної завершености й детермінованости, те, що в творі відбувається, мотивується не тільки об'єктивними обставинами й причинами, а й суб'єктивним станом героя-оповідача й легко зісковзує в кошмар і маячню. Чи справді з'явився Робінзон у халупі Бардамю серед непрохідних джунглів, а чи це марення протагоніста, породжене нападом лихоманки? В кошмар зсувається загальна зненависть до нього пасажирів корабля, що пливе в тропіки, і загрожує йому розправою; тут роман Селіна нагадує кошмари Кафки, що виникають в алгоритмах реальности. Цілком сюрреалістичного характеру набувають марення протагоніста в дешевій кав'ярні паризького передмістя: «На довколишніх лавках уже хропла п'яна братія. Забамкали дзиґарі, вибиваючи довгу череду нескінченних годин. Далі вже йти не можна, далі — самі мерці. [...] Ми дуже вигідно вмостились, аби бачити їх. Мерці неслися над галереєю Дюфаель на схід». У цій незвичайній процесії, що проноситься над вулицями й площами Парижа, Бардамю бачить людей, з якими його зводило життя, своїх колишніх пацієнтів, а поряд з ними — славетного мореплавця Лаперуза з супутниками, а також козаків, похованих під Муленом, які ніяк не могли виборсатися з могил, але «нарешті протверезіли й знялися над містом». Та найважливіше зафіксувати, що тут маємо експлікацію авторської парадигми, за якою марення завершують подорож на край ночі, підводять до порога, за яким — ніч, «самі мерці», смерть. Об'єктивний світ у Селіна, як і в згадуваній «суб'єктивній епопеї» Пруста, теж, хоча по-іншому, переводиться в світ суб'єктивного. Хоч роман розгорнуто в об'єктивному часопросторі, як подорож різними країнами і континентами, його художня тканина насправді зіткана не з описів, а з емоційних і когнітивних реакцій героя-оповідача на виклики й інспірації дійсности. Таким робом романний світ суб'єктивізується, зав'язується на особистості, зрештою, набуває змісту її самовираження. Все в «Подорожі...» постає побаченим очима героя-оповідача, пережитим його почуттями, витлумаченим й оціненим його збуреним і озлобленим розумом. Усі інші персонажі існують у його суб'єктивному просторі. Вони позбавлені незалежного існування, не мають своїх «історій», з'являються в романі епізодично, входячи в певний моменту життєве поле оповідача (якимось винятком є лише Робінзон, що входить у це поле кілька разів). Роман «Подорож на край ночі» виявився визначним новаторським твором, за висловом одного французького літературознавця, його авторові пощастило виразніше, ніж іншим письменникам, стигматизувати певні види зла, властиві цивілізованому світові. Разом з тим Селін домігся в романі повної адекватности змісту і його словесного вираження, уніфікації авторської і розмовної мови з її розкутістю і «прямим словом», вільним синтаксисом і специфічною експресією. Це був повний розрив з beau langage класичних епох, поступки якому робили й відомі французькі письменники-модерністи, а деякі й повністю його дотримували, як, скажімо, Андре Жід. Традиційно для загалу французьку модерну літературу репрезентує Марсель Пруст, і для цього є серйозні підстави. Та разом з тим він досить тісно пов'язаний з класичною традицією від письменників-моралістів XVII сторіччя до Бальзака й імпресіоністів, його мова — це той же beau langage, доведений до крайньої межі ускладнення і витонченосте. Інші аспекти й інтенції французької модерної літератури найрельєфніше проявилися в Селіна, і можна погодитися з сучасними дослідниками, які вважають, що для повнота її репрезентації поряд з «Пошуками втраченого часу» слід ще ставити «Подорож на край ночі». В цьому плані цікаві його «Зустрічі з професором X», де він ділиться своїми думками про літературу й письменницьке ремесло, а також характеризує оригінальність свого стилю і визначає власний внесок в оновлення літератури: «Емоція в літературній мові! Ця мова була засушена, це я повернув їй емоційність, наповнив нею писане слово. [...] Прийом, магія, неважливо яким чином вас починає хвилювати «саме письмо», віднаходиться емоційність «говоріння» в письмі! А це щось та важить!» У цьому й полягає, за визначенням Селіна, його «маленький винахід» у літературі, який усі плагіатують з моменту його артикуляції. Але річ не тільки в тому, що введенням розмовної мови, «говоріння» Селін долав «засушеність» літературної мови, повертав їй емоційність і динамічність. Йдеться про щось набагато ширше й вагоміше, про те, що його роман знаменував багатообіцяючу зміну мовного дискурсу у французькій та інших літературах. В ньому відтворюється логіка й рух усного мовлення, що базується на розмовній мові соціальних низів чи, за визначенням Ф. Моріака в його листі до Селіна, «людства... що його не можна назвати ні народом, ні пролетаріатом», але в ньому «сконцентровані всі муки й пороки» сучасного суспільства. В «Подорожі на край ночі» ця розмовна мова є не тільки мовою персонажів, що є звичним явищем, а й мовою авторською, відбувається їх ідентифікація. Отже, йдеться не про звичайне розширення лексики й стилістики художньої мови, а про радикальну зміну її структури, про її корелятивність структурам суспільства чи «людства», що стало реальністю XX ст. Все «позитивне» і «правильне» втрачає в цьому світі свій статус і сенс, в тому числі й усталена літературна мова, beau langage, для його адекватного вислову необхідне інше мовлення, нарація, що ведеться зсередини цього світу. У Селіна «мова грає роль змістового камертона, що визначає ставлення до навколишнього. Вся увага спрямовується на стиль — писати так, як говорять, я к говорять, коли нікого й нічого з існуючого не поважають » (Т. Балашова). І в загальних обрисах про подальший життєвий і творчий шлях Селіна. В 1936 році вийшов другий його роман «Смерть у кредит», який у сюжетно-тематичному аспекті видається передісторією «Подорожі на край ночі». Цей роман теж має біографічну основу, за яку правили дитинство та юність автора. Даний твір справляє особливо тяжке й гнітюче враження, — почасти тому, що йдеться в ньому про долю підлітка та його «виховання» в сім'ї, наділеній найгіршими пороками міщанського середовища. Його батьки, дрібний страховий службовець і продавщиця, ведуть жалюгідне існування, гостро проявляється в них комплекс особистої і соціальної меншовартісности. Невдоволення життям та роздратування вони виміщають і на синові, особливо батько, який пророкує йому катастрофічне майбутнє. Фердінан росте забитим і озлобленим, з єдиним бажанням не бути таким, як того хочуть батьки, саботуючи їхні плани й наміри. Перебравши різні заняття, аж до шахрайства, він у фіналі вирішує податися в армію, й Селін підводить розповідь до пункту, з якого розпочинається «Подорож на край ночі». Специфічний селінівський «натуралізм» у цьому романі поглиблюється й загострюється. Дрібноміщанський світ переростає в якийсь побутово-психічний кошмар, який з майже фізичною відчутністю давить на читача. Після голосного, але не без скандального відтінку успіху перших романів Селін наприкінці 30-х — початку 40-х років виступає в ролі публіциста з уже згадуваним памфлетом «Меа culpa», за яким з'явилися памфлети «Дрібнички для погрому» (1937), «Школа трупів» (1938), «Час скрути» (1941), які ще більше скандалізували громадськість. Власне всім творам Селіна, у тому числі романам, притаманна памфлетність, усі вони певною мірою є памфлетами на суспільство, сучасну людину, її status vivendi й мораль. Памфлетність у його публіцистиці концентрується, виступає в оголеному вигляді, причому Селін абсолютно прямий і пристрасний у своїх судженнях і присудах, що ще більше справляє шокуюче враження. Слід сказати: вони різні за змістом і спрямованістю, ці памфлети Селіна У першому з них, що був наслідком відвідання СРСР, він виступив з нищівною критикою «країни, що будує соціалізм». Селін виявивсь одним з небагатьох західних письменників, яких не змогли ошукати досвідчені демагоги, він зумів розгледіти старанно закамуфльоване єство нової соціальної системи, оголити механізми тотального насилля та обману, на яких вона трималася. Селін зрозумів, що «великий експеримент визволення людства» на практиці виявився його новим, ще небаченим поневоленням. Він розпізнав диявольську логіку політики сталінізму й арсенал підступних засобів її здійснення: «Тож удаваймося до теревень! Нехай нам допоможуть усі вигадані катастрофи! Найхимерніші вороги! Треба заповнити сцену! Лише не згадуйте в'язниць! Нам допоможуть найдикіші спілки! Найкровожерніші змови! Апокаліпсичні процеси! Треба знаходити нечисту силу!І зробити це всюди! Знайти всевинуватців усіх лих! Побільше напустити туману!» Як доконаний факт констатується повна відсутність в СРСР свободи думки, з якою «покінчено остаточно». Тут пролетаря, нібито хазяїна своєї країни, «охороняють якнайпильніше, тримають за сотнями тисяч смуг колючого дроту; його бережуть від нечистого закордону і навіть од пережитків старого світу. Це він, Пролетар (ціною власних злиднів) утримує найчисленнішу, найкровожернішу поліцію в світі, якій ніколи не бракує ні підозр, ні садизму! Ох! Пролетаря ніколи не лишать на самоті! За ним невсипуще стежать! І стежитимуть завжди». У памфлетах «Дрібнички для погрому» й «Школа трупів» різко проявився антисемітизм Селіна, що викликало негативну реакцію французької громадськосте. В них євреї і, ширше, всі належні тією чи іншою мірою до єврейської ментальносте представлені принципово відповідальними за сучасний занепад Франції і всієї Європи. Власне, це ідеї й умонастрої, бродильнею котрих було дрібноміщанське середовище, з якого вийшов Селін і яке з такою відразою змалював у романі «Смерть у кредит». Разом з тим вони виявилися співзвучні нацизму, до якого Селін, на ґрунті антисемітизму, без недомовок висловив симпатію у «Часі скрути». І хоч під час окупації Франції колабораціоністські акції за ним не числяться, загальна зненависть до фашизму небезпідставно поширилася й на нього. В 1944 році він мусив утікати до Німеччини, а після її розгрому був засуджений до ув 'язнення, яке відбував у Данії. На тривалий час Селін випав з літератури, в яку знову поступово входить після реабілітації 1951 року й повернення на батьківщину. Все те, що довелося пережита, охолодило його памфлетний запал і послабило цинічний нігілізм: це відчувається в творах 40-х років, зокрема в романі «Гіньйоль» (1944) і в повісті «Траншея» (1949). Найзначнішим твором пізнього Селіна є його трилогія, до якої входять романи «Із замку в замок» (1957), «Північ» (1960) і «Рігодон» (1961), своєрідна хроніка його екзилю й чорних днів життя. І хоч між «раннім» і «пізнім» Селіном пролягла тривала пауза, фатальні помилки й жорстокі катастрофи, можна сказати, що творчість письменника в основному розвивалася в одному річищі як на семантичному рівні, так і на рівні поетики. Як у довоєнних романах, так і в названій трилогії знаходимо той же екзистенційний дискурс, ті ж ментально-емоційні комплекси та структури і ті ж форми та засоби їх вираження. Романи трилогії теж будуються на біографічній основі, їм притаманна та сама «безформна форма», що адекватно передає хаос буття і внутрішнього світу героя-оповідача, ввергнутого в кошмарну круговерть історії. Оповідь також відзначається крайньою емоційною насиченістю, але в трилогії, особливо в першому романі, виразніше звучить сповідальна інтонація з прихованим бажанням виправдовуватися. З роману в роман згущується апокаліпсис, сягаючи кульмінації в останньому, в «Рігодоні», цій, за висловом К. Ґаденса, «галюцинаційній книзі подорожі Німеччиною, яка розвалюється з кінця в кінець і палає до самого моря». Можна сказати, в трилогії продовжується «подорож на край ночі» у різних сенсах, в тому числі й метафізично-символічному. Він заявлений уже у вступному розділі роману «Із замку в замок» і, отже, всієї трилогії. Повертаючись вечорами з лікарняних візитів, автор спостерігає на причалі невеличкий застарілий пароплав, на який сідають люди, серед них він бачить і своїх померлих знайомих, котрі запрошують його з собою. Цей пароплав, човен Харона, що відпливає в царство мертвих, — маячня, але в ній далі спливає недавнє минуле, котре постає у відповідному освітленні і набуває конотативного сенсу нової «подорожі на край ночі», подорожі, що веде від життя до смерти. Дмитро НАЛИВАЙКО ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ Подорожувати дуже корисно, це сприяє розвиткові уяви. А решта — лиш омана й утома. Подорож, що її здійснюємо ми, цілковито уявна. В цьому й полягає її сила. Наша подорож — шлях від життя до смерті. Люди, тварини, міста, речі і явища — все витворено уявою. Це лише роман, не що інше, як вигадана оповідь. Так казав Літтре, а він ніколи не помилявся. До того ж кожен може вчинити так само, як і ми. Досить лише заплющити очі. Це по той бік життя. Що ж, «Подорож» починається. І я хвилююся. Скільки всього було за чотирнадцять років... Якби я не був такий знедолений і не мусив заробляти на шматок хліба, то, признаюсь, не розповів би нічого, не написав би жодного рядка. Бо до мене поставились вороже. Я породив надто багато неприязні до себе. Подивіться, скільки навколо смертей, ненависти, підступности... Подивіться, яка навколо клоака, гляньте на тих потвор... Ох! Краще бути сліпим і глухим! Ви, може, заперечите: «Але ж це не подорож! Злочини, від яких ви буцімто постраждали, — пусте, звичайнісінькі «життєві дрібнички»! Розповідь про них свідчить тільки про вашу схильність до обмов і наклепів. Оті неймовірні паскудства — лише витвір вашої хворої уяви! У вас комплекс пошуку справедливости? Він мучить вас? То й нарікайте на самого себе! Ви просто дивак!» Ох, перепрошую вас тисячу й тисячу разів! Я шаленію, задихаюсь, обурююся! Лицеміри! Святенники! Мене ви не спантеличите! Саме через «Подорож» усі напались на мене! Про це я й під сокирою волатиму! Вони просто квитаються зі мною! В найголовнішому, всього й не перекажеш... Ох, як мені надокучила містика! Ну й життя! Якби я не був такий знедолений і не мусив заробляти на шматок хліба, то, признаюсь, не розповів би нічого. Таж я лише вшанував шакалів! Хотів бути лагідним... Дбати передусім про пожертви... «Віддай Господеві свою лепту!» Я став безталанний, розпрощався з нормальною температурою тіла! Зазнав мук! Переслідувань, цькувань! Потрібні одна, дві, три чудові книжки, щоб доконати мене! Щоб я заскімлив! Я віддав свою лепту. Я був милосердий — отак-то ! Добрі наміри тішать мене... тішили мене... та вже не тішитимуть. Якби я не був такий знедолений і пригнічений, то не розповів би нічого, надто свою «Подорож»... «Подорож» — єдина справді лиха книжка з усіх моїх творів. Тепер я розумію себе: в глибинах душі... Усе почнеться знову! Пробі! Ви почуєте, як згори, з далечі, з усіх безіменних закутків залунають слова й накази... Те все ви побачите й скажете мені... Ох, тільки не думайте, ніби я прикидаюсь. Я не прикидаюсь, я став навіть люб'язнішим. Якби я не був такий пригнічений, не почувався припертим до стіни, то не писав би нічого... Це почалося так. Я завжди відмовчувавсь і ні про що не говорив: ні про що. Змусив мене розговоритись Артюр Ґанат. Артюр — мій приятель, теж студент і теж медик. Ми здибались із ним на майдані Кліші. Це було після сніданку. Йому кортіло порозмовляти, а я тільки слухав. «Не стіймо на вулиці, — запропонував він. — Краще ходімо куди-небудь». — Я покірливо ступив за ним; отак усе й почалося. — «На терасі, — провадив він далі, — хоч яйця печи, ходімо он туди!» Посідавши, ми побачили, що вулиці пустельні, через спеку навіть машини не їздять. А коли холодно, на вулицях тим паче нема нікого; я навіть пригадую, що з цього приводу він сказав: «Парижани завжди вдають, ніби зайняті якимсь ділом, а по суті, гуляють зранку до вечора, а коли надворі негода, дуже холодно або жарко й прогулянкам зась, їх не видно; всі вони поховалися по кав'ярнях, сьорбають каву з вершками й цідять пиво. Отак-то! А кажуть, ніби живемо в сторіччя швидкости. Де вона, їхня швидкість? Усе правлять про великі зміни. А які? Насправді нічого не змінюється. Парижани тільки захоплюються собою, та й годі. В цьому теж нема нічого нового. Слова, слова, — навіть нових слів не так-то й багато! Одне-два вряди-годи трапиться, та й край...» Гордо вирікши ці банальні істини, ми й далі сиділи в кав'ярні, знічев'я милуючись жінками. Згодом заговорили про президента Пуанкаре, бо саме сьогодні вранці мала відбутися його інавгурація, далі про виставку хатніх собачок і помалу-малу підійшли до «Le Temps», газети, в якій про те все написано. «Ні, це справді чудова газета! — засперечався зі мною Артюр Ґанат. — Тільки юна захищає французьку націю!» — «Французьку націю й справді потрібно захищати, бо ж її не існує! — відповів я в'їдливо, показуючи, що обізнаний не згірше. — Отакої! Ні, нація є, і то чудова! — правив Артюр своєї. — Ба більше, це найкраща нація в світі, й хто цього не визнає — просто дурень! — І після цього напавсь на мене ще дужче. Я, щоправда, тримався твердо. — Це неправда! Нація, тобто те, що ти називаєш цим словом, — лише величезне зборисько таких голодранців, як і я — замерзлих, каправих, із чиряками та нужею; їх зігнали докупи голод, холод, пошесті та болячки; вони прийшли сюди, переможені, з усіх кінців світу. Далі їм іти нема куди — не пускає море. Ось що таке Франція, отакі французи. — Бардамю, — сумовито й повагом заперечив Артюр, — таж наші батьки не гірші від нас, нам не слід їм дорікати. — Маєш рацію, Артюре, тут ти маєш рацію! Ті сповнені ненависті та покори, зґвалтовані, окрадені, одурені йолопи й справді не гірші від нас! Ще б пак! Ми не міняємось! Не міняємо ні шкарпеток, ні господарів, ні думок або ж робимо це так пізно, коли вже й сенсу ніякого нема. Ми народжуємось із рабською відданістю і від неї й здихаємо. Ми дармові солдати, герої на ввесь світ і мавпи, що тямлять розмовляти, але кожне слово — страждання; ми всі — фаворити короля злиднів. Це він володіє нами! А коли нам забракне розуму, він нас душить... Щохвилини відчуваємо біля горла його пальці, вони не дають говорити, і треба добре пильнувати, коли хочеш бодай щось проковтнути... Він ладен тебе задушити за абищо! Це не життя. — Бардамю, є ж і кохання! — Артюре, кохання — це безмежжя, дароване кожному собаці, а я маю гідність! — відповів я йому. — Що ж, тоді я скажу, що про тебе думаю! Ти — анархіст! Гадаю, ви зрозуміли, що Артюр любив мудрувати, усі його думки були схибнуті. — Атож, я анархіст! І найкраще доведу це молитвою про соціальну помсту, молитвою, яку сам склав. Скажеш, якої ти думки про неї. Називається вона «Золоті крильця». — І я зачитав: «Господь рахує хвилини й шеляги, Господь розпачливий, ласолюбний і буркотливий, мов свиня. Оця свиня з золотими крильцями, яка моститься де завгодно, виставляючи черево, щоб його хто почухав, — це і є наш володар. Обіймімося ж браття». — Твої одкровення — ніщо проти життя, а я завжди обстоюю усталений порядок і не люблю політики. Коли батьківщина накаже мені пролити за неї кров, я, звичайно, не ухилятимуся й радо зголошусь. — Ось так відповів мені Артюр. А війна й справді підкочувалася до нас, хоча ми цього й не усвідомлювали. Я відчув, що запаморочилась голова. Наша коротка, але гостра суперечка втомила мене. Крім того, мені стало прикро, бо гарсон, якому я не дав чайових, подививсь на мене як на скупиндру. Під кінець ми з Артюром остаточно замирились. Тепер наші погляди збігалися майже в усьому. — Так, ти таки маєш рацію, — погодивсь я. — Адже хіба тут заперечиш? Ми всі сидимо на одній величезній галері й щосили веслуємо! Сидимо просто на цвяхах, які давно годилося б витягти! І яку маємо винагороду? Ніякої! Самі канчуки, злидні, брехливі балачки й усякі паскудства. «Працюйте!» — закликають вони. А їхня праця — це найгірше з усього. И ми сидимо в смердючих тюрмах, знесилено сапаємо й пріємо до самих промежин! А вгорі, на палубі, під свіжим вітерцем — ті, хто нічого не робить і тішиться гарними, рум'яними й напахченими жінками, що сидять у них на колінах. Потім нас виводять на палубу. Вони поправляють свої військові кашкети й виголошують промову: «Падлюки, почалася війна. Треба отих негідників, що живуть на батьківщині №2, взяти на абордаж і потопити їхній корабель. Уперед, уперед! У них на борту є чимало потрібних нам речей. А тепер усі гуртом крикніть, щоб аж луна покотилась: «Хай живе батьківщина №1!» Нехай вас чують іздалеку. А хто найгучніше кричатиме, дістане медаль і цукерочку від Ісуса. Прокляття! А кого не заб'ють на морі, той завжди зможе загинути на суходолі, де смерть набагато проворніша!» — Аякже, саме так! — потвердив Артюр, якого тепер, здається, було неважко переконати. Тієї миті повз кав'ярню, де ми сиділи, проходив полк, попереду на коні гарцював полковник, та ще який хвацький і веселий! Побачивши його, я аж підскочив од завзяття. — Піду побачу на власні очі, як воно там! — крикнув я Артюрові й пристав до полку, став у вояцькі лави. — Фердінане, ти нічого не зрозумів... — розпачливо гукнув мені навздогін Артюр, мабуть, прикро вражений ефектом, що його справив мій героїзм на людей, що сиділи поряд. Мене трохи розсердило, що він так сприйняв мій учинок, проте я не спинився, йшов нога в ногу з колоною вояків. «Я з ними, я залишусь із ними!» — казав я собі. — Що буде, те й буде, тюхтію! — ще встиг гукнути Артюрові, перше ніж полк із полковником та оркестром завернув за ріг. Отак воно тоді й сталося. Після цього ми йшли ще дуже довго. Вулицям, здавалось, кінця нема, а з терас кав'ярень, привокзальних майданів, з ґанків переповнених церков нас гучно вітали цивільні чоловіки та їхні дружини, кидали квіти. Ох, скільки ж у нас патріотів! Згодом патріотів поменшало. Став накрапати дощ, привітання лунали чимраз рідше. А далі нас уже ніхто не вітав. То що, ми зосталися геть самі? Самі лиш колони та шереги? Замовкла й музика. «Зрештою, — сказав я собі, побачивши, як усе обернулось — тут уже не до жартів. Треба все починати спочатку!» Я спробував тікати. Запізно! Цивільні тихо причинили за нами двері. Нас заманили до пастки, мов мишей. Коли потрапив у військо, застряєш там надовго. Спершу нас посадили на коні, а потім, два місяці не даючи спішитись, поставили на ноги. Мабуть, коні обходились надто дорого. Одного ранку полковник не міг знайти свого огиря — ординарець подався на ньому бозна-куди, певне, туди, де кулі дзижчали на так часто, як посередині дороги. Бо саме там зупинилися ми з полковником, якраз посеред дороги: я тримав планшет, а він писав на ньому накази. Удалині на цій самій дорозі ледь видніли дві чорні цятки, що, як і ми, стояли посередині, але то були німці, що вже хвилин п'ятнадцять випускали по нас набої. Полковник, певне, знав, чого вони стріляють, німці, можливо, теж, але я, признаюся, не знав. Хоч як далеко зазираючи в пам'ять, не міг пригадати, щоб бодай коли-небудь заподіяв німцям яке зло. З ними я завжди був люб'язний і чемний. Німців я трохи знав, а хлопчиком навіть ходив до німецької школи в околицях Ганновера. Тоді я й розмовляв їхньою мовою. Разом з купою галасливих бовдурів із водявими, злодійкуватими, немов у вовченят, очима я після школи ходив до недалекого лісу лапати дівчат, стріляти з арбалета й пістолета, що його тоді можна було придбати за яких чотири марки. Ми цмулили підсолоджене пиво. Але відтоді й дотепер, коли вони стали серед шляху й стріляють у наші черепки, навіть не спробувавши підійти й поговорити, між нами пролягла не просто відстань, а прірва. Так, змінилося багато. Війна, зрештою, — це єдине, чого несила зрозуміти. Так далі не можна. Може, з людьми сталось якесь дивне перетворення? Метаморфоза, якої я зовсім не відчув?.. Та хіба я міг її відчути? А проте, хоч як намагаючись збагнути, чому люди стали зненацька звіриною, мені ще дужче з неймовірною, нелюдською силою кортіло втекти від війни, бо все раптом видалось наслідком величезної помилки. «У такій ситуації, — міркував я згодом, — нічого не вдієш, треба тільки втікати...» Повз нас у гарячому літньому повітрі за який міліметр від скронь одна по одній бриніли довгі сталеві нитки, що їх натягали кулі, прагнучи заподіяти нам смерть. Я ніколи не почувався таким непотрібним, як тоді під кулями й палючим сонцем. Мене ніби виставили на глум усьому світові. Тоді мені минало лише двадцятий рік. У далині видніли покинуті ферми, порожні, незамкнені церкви: здавалось, ніби селяни на цілий день кинули свої хутори, подавшись на храм до далекого села, а все своє майно — левади, вози з задертими голоблями, лани, огорожі, шляхи, дерева, корів і навіть собак на ланцюгах — доручили нам. Мовляв, щоб ми, поки немає господарів, спокійно робили все, що нам заманеться. Який шляхетний учинок. «Та все ж, — міркував я, — якби ці люди нікуди не зникали, якби жили тут і досі, ми б не поводились отак брутально! Отак ницо! В них на очах ми просто не посміли б!» Проте ніде нікого — ніхто нас не присоромить. Є тільки ми, немов молодята, які, коли гості розходяться, беруться до сороміцтва. А сховавшись за дерево, я подумав: було б добре побачити Деруледа, що про нього я стільки чув: нехай би він розказав мені про свій стан, коли куля влучила йому просто в черево. Німці, попригинавшись до землі, стріляли затято, але стрільці з них були кепські. Зате набоїв, здається, мали доволі, мабуть, повнісінькі патронташі. Війна, звісно, й не думала кінчатись! Наш полковник — кажімо ж правду — виказував дивовижну хоробрість. Під кулями, самою серединою шляху він походжав уздовж і впоперек так невимушено, немов, лише трохи нетерпеливлячись, чекав приятеля на вокзальному пероні. Слід сказати, місцевість попервах видавалась мені огидною, нагонила сум, довкола розкинулись нескінченні баговиська, стирчали будинки, назавжди покинуті людьми, тягайсь дороги, що не вели нікуди. А коли додати ще й війну, ставало просто нестерпно. Зненацька обабіч дорожнього насипу звіявся вітер, із тополь зашелестіло, посипалось листя, приглушивши виляски пострілів. Ті солдати знай промахувались, проте, обступивши нас тисячами смертей, немов зодягли нас у саван. Я не смів ворухнутися. Наш полковник, мабуть, справжній виродок. Та він гірший од собаки й, певне, навіть не уявляє собі власної смерти! Водночас я збагнув, що отаких сміливців у нашій армії багатенько, і, мабуть, у ворожій армії теж. І хто його знає скільки. Один, два, а може, кілька мільйонів? І тут мій страх обернувся на паніку. Бо з такими людцями це пекельне безглуздя може тривати нескінченно... Чому вони не зупиняться? Гостріше, ніж тієї хвилини, я ще ніколи не відчував приречености і людства, і світу. «Невже на всій землі боягуз тільки я? — думалося мені. — Який жах!.. Невже лише я загубився серед двох мільйонів безумних, нестримних, озброєних до зубів шаленців? Шаленців у касках і без касок, а то й голомозих, що горлають, кричать, стріляють, посідавши на мотоцикли й автомашини; що крадуть і змовляються, стають навколішки, плазують, марширують, гарцюють і галасують; шаленців, замкнених на землі, мов у карцері, аби все на ній знищити, — Німеччину, Францію, континенти, — все, що дихає; вони скаженіші за псів і навіть обожнюють свій сказ (до чого ще не дійшли собаки), вони в сто, в тисячу разів скаженіші, ніж тисяча псів, і не меншою мірою паскудніші! От люди! Атож, тепер я остаточно збагнув, що приєднався до апокаліптичного хрестового походу. Можна мати невинність не тільки в чуттєвих насолодах, а й у царині страху. Хіба я міг здогадатись про цей страх, коли проминув майдан Кліші? Хіба можна було передбачити, перше ніж потрапити на фронт, скільки бруду зачаїлось у героїчній і ледачій людській душі? А тепер я беру участь у масовій гонитві, біжу до спільної смерти, стрибаю у вогонь... Ці думки здавна жевріли в глибинах моєї душі і тепер прорвалися назовні. Полковник і далі незворушно ходив дорогою, я бачив, як йому ввесь час підносять депеші від генерала, він їх одразу розпечатував і неквапно читав під кулями. Невже в жодній з них нема наказу зупинити оце жахіття? Хіба не пишуть йому згори, що він схибив, скоїв жахливу помилку, нічого не зрозумів, що його ошукано, що йшлося про сміховинні маневри, а не вбивства? Таки ні. «Полковнику, чиніть так і далі, ви на правильній дорозі», — пише йому, мабуть, наш начальник, командир дивізії генерал Антрей, від якого щоп'ять хвилин полковник отримує конверти, тоді як зв'язківець чимраз зеленіший від переляку. Цього хлопчину я б назвав своїм побратимом по страху! Щоправда, часу на братання ми не мали. Тож, виходить, ніхто не помилився. Отже, стріляти, навіть не дивлячись куди, не заборонено? І можна стріляти, не боячись, що на тебе нагримають? Навпаки, стрілянину вшановують, поважні добродії навіть заохочують до неї — як і до лотерей, заручин, ловів!.. Що тут удієш? Я нараз зрозумів суть війни. Я втратив невинність. Слід опинитись із війною сам на сам, у ситуації, як моя теперішня, щоб добре роздивитися ту паскуду анфас і в профіль. Між нами й людьми, що навпроти, розпалили війну, і тепер усюди горить! Немов струмінь між двома вуглинами дугової лампи. І ті вуглини не гаснуть! Туди потраплять усі, й полковник, дарма що відважний, теж; коли струмінь з того боку проб'є йому груди, його тіло спечеться не гірше від мого. Є чимало способів зіткнутися зі своїм смертним вироком. Ох, який же я йолоп, тієї миті я б, мабуть, усе віддав, аби опинитися не на фронті, а у в'язниці! Чому я, скажімо, був такий сліпий і нічого ніде не вкрав, коли красти було ще легко, чому нічого не скоїв, коли мав ще доволі часу? Я ні про що не думав! З в'язниці виходять живими, а з війни — ні. А решта — самі слова. Якби я принаймні мав час, та його вже не було! А тут нема чого красти! Як було б добре, казав я собі, в невеликій тихій в'язниці, де не літають кулі. Не літають узагалі! Я знав таку в'язницю, її завжди осявало сонце. Часом я мріяв про неї: це в'язниця неподалік від Сен-Жерменського лісу; я знав її дуже добре й колись часто ходив повз неї. Як я змінивсь відтоді! Тоді був малий і та в'язниця мене лякала. Адже я ще не знав людей. А тепер уже ніколи не повірю ні їхнім словам, ні думкам. Бо завжди треба боятися людей, тільки людей, більш нікого. Як довго тягтиметься безумство? Коли нарешті, знесилившись украй, ці потвори зупиняться? Як довго може тривати такий напад шаленства? Кілька місяців? Кілька років? Скільки? Може, доти, поки загине ввесь світ, щезнуть усі божевільні? Всі до одного? Навколишні події обернулись для мене тяжким розпачем, і я вирішив покласти на карту все, вдатися до останнього, вже крайнього засобу, спробувати самому зупинити війну! Принаймні на тому клапті землі, де я стояв. Полковник походжав за два кроки від мене. Я надумав побалакати з ним, хоча ще ніколи до нього не звертався. Таж отут, під кулями, майже нема чого втрачати. «Чого ви хочете?» — запитає він мене, вражений моїм несподіваним звертанням. Я тоді викладу свої погляди на війну. Тоді з'ясується й те, що сам він про неї думає. Адже головне — це зрозуміти, пояснити життя. А вдвох зрозуміти його легше, ніж самотужки. Я вже був намірився ступити цей вирішальний крок, та тієї ж миті, пригинаючись і заточуючись, до нас підскочив піший вершник (так тоді говорили), тримаючи в руці, мов Велісарій, перекинуту каску; забрьоханий, він тремтів усім тілом і був ще зеленіший на виду, ніж попередні посланці. Вершник щось бурмотів і корчився, наче вийшов з могили і його страшенно нудило. Отже, ця примара також не любить куль? Невже і він такий же видющий, як я? — Що це? — гостро запитав полковник, невдоволений, що йому заважають; його очі мов пропікали прибульця наскрізь. Побачивши жалюгідного, на смерть переляканого вершника в такій нестатутній формі, полковник розлютився. Він узагалі не полюбляв переляканих. Крім того, каска в руці, перекинута, мов капелюх, роздратувала ввесь наш полк, що мав іти в наступ, поривався назустріч супостатові. Здавалося, ніби цей піший вершник смиренно вітає війну, зупинившись у неї на порозі. Відчувши на собі гнівний погляд, посланець затремтів і виструнчився, його мізинці, як і треба в такій позиції, лягли на бічні рубці штанів. Застигши край насипу, він і далі хитався, по його шиї горохом котився піт, а зуби так цокотіли, що зв'язківець аж повискував, мов цуцик уві сні. Годі було розібрати, чи то він збирається говорити, чи то просто плаче. Німці, присівши на далекому кінці шляху, саме поміняли своє знаряддя: цим дурисвітам забаглось кулемета. Почулася тріскотнява, немов хто один за одним ламав цілі коробки сірників, і навколо нас задзижчали рої несамовитих, кусливих, мов оси, куль. Зв'язківець, проте, нарешті таки заговорив і в один дух проказав: — Пане полковнику, вбито сержанта Баруса! — Ну то й що? — Пане полковнику, його вбили, коли він шукав фургон із хлібом на Етрапській дорозі. — Ну то й що? — Його розірвав снаряд! — Господи, ну то й що? — Оцей усе... — Усе? — Так, пане полковнику, все. — А хліб? — запитав полковник. На цьому розмова й скінчилася, бо я добре пригадую, що він лише встиг промовити «А хліб?». У повітрі враз шугнуло полум'я і гримнуло. Гримнуло так, що раніше я б ніколи не повірив, що такі звуки існують. Мені засліпило очі, заткнуло ніс, рот і вуха; здалося, ніби це вже смерть, ніби я сам обернувся в гуркіт і полум'я. Та ні, вогонь щез, у голові ще довго гуло, а руки й ноги трусилися так, ніби хто ззаду їх посмикував. Здалося, наче мені повідривало кінцівки, а проте ось вони. Ядучий дим іще довго роз'їдав очі, сірчаний сморід пороху довго крутив у носі, немов хто заповзявся труїти бліх і блощиць усього світу. Я відразу подумав про сержанта Баруса, якого нібито вибухом рознесло на шматки. То була добра для мене звістка. Тим ліпше! «Тепер у полку бодай на одну падлюку стало менше!» — подумав я. Сержант намірявся послати мене під трибунал, бо я, бач, поцупив бляшанку консервів. «Кожен воює по-своєму!» — сказав я собі. Треба признатися: коли йдеться про таких падлюк, війна подеколи стає в неабиякій пригоді! В полку я знав ще трьох або чотирьох негідників, яким залюбки допоміг би наскочити, як Барус, на снаряд. А от на полковника я не був лихий. А проте він загинув. Попервах я цього й не бачив. Вибухом його віджбурнуло на край насипу, і він немов потрапив в обійми зв'язківця, якого теж спіткала смерть. Вони обнялися на мить, що стала їм вічністю, тільки вершник був тепер безголовий, шия кінчалась отвором, де, мов варення в каструлі, булькала кров. Полковникові вирвало живіт, його обличчя скривилося. Мабуть, коли вдарило, йому було дуже боляче. Тим гірше для нього! Якби він сховався, коли пролетіли перші кулі, то був би тепер живий. З обох тіл цебеніла кров. Обабіч дороги знову й знову вибухали снаряди. Я покинув те місце без вагань, украй задоволений, що трапився такий привід для втечі. Навіть щось стиха наспівував і похитувавсь усім тілом, ніби провеслував кілька годин і мені отерпли руки й ноги. «Всього один набій! Хай там як, однісінький набій швидко залагоджує всі справи, — думав я. — Ти ба яка сила! — приказував я по думки. — Ти ба яка сила!..» Удалині на дорозі не було вже нікого. Німці пішли. Проте той вибух швидко навчив мене, що треба рухатися, ховаючись поза деревами. Я квапився добігти до табору, аби дізнатись, чи не вбито під час рекогносцирування ще когось із нашого полку. «Тут, певне, теж є мудровані способи потрапити до в'язниці!» — казав я собі. Вряди-годи клапті ядучого диму чіплялися за груддя. «Може, всі вже загинули? — питав я себе. — Якщо вони нічого не хочуть розуміти, то хай би їх повбивало якнайшвидше... Якби таке сталося, війна б одразу скінчилась... Ми повернулися б додому. Може, тріумфальним маршем пройшлися б майданом Кліші. Звичайно, один або двоє — ті, хто виживе! Ох, як хочеться!.. І щоб за генералом ішли дужі й гарні хлопці, решта нехай гине, як полковник... як Барус... як Ванай — іще одна падлюка. Нас нагородять, нас заквітчають, ми пройдемо під Тріумфальною аркою. А в ресторанах з нас нічого не братимуть, ми вже ніколи ні за що не плататимемо! «Таж ми герої! — скажемо ми, коли подадуть рахунок. — Оборонці вітчизни!» І цього буде досить! Ми розплатимось французькими прапорцями!.. Офіціанти не тільки не братимуть з нас нічого, а ще й наділятимуть грошима, цілуючи на прощання. Ото буде життя!» Біжучи, я помітив, що з плеча в мене капає кров, але не дуже, звичайна подряпина. Отже, воюватиму й далі. Знову став накрапати дощ, фламандські поля вкрилися калюжами. Я довго йшов і нікого не бачив, тільки вітер віяв у полі, а згодом таки визирнуло сонце. Не знати звідки беручись, вряди-годи, протинаючи сонце й повітря, вслід мені летіли веселі кулі, заповзявшись убити мене серед тієї самотности. Навіщо? Присягаюсь, ніколи, навіть якщо проживу ще сто років, я не гулятиму серед луків і нив. Ідучи куди очі світять, я пригадував учорашню церемонію. То було в полі, на схилі пагорба. Полковник гучним голосом напучував полк. «Наберіться духу! — казав він. — Наберіться духу! Хай живе Франція!» Коли бракує уяви, помирати вкрай легко, а коли вона є — дуже тяжко. Така моя думка. Ще ніколи я не усвідомлював так багато за однісіньку мить. А полковник ніколи не мав уяви. В цьому й криється причина його нещастя, а надто нашого. Невже в усьому полку тільки я здатен уявити собі власну смерть? Краще вмерти колись пізніше... Років через двадцять. .. Навіть через тридцять... А може, й пізніше, — тільки б не гинути отут, не їсти фламандську землю, та ще й не просто ротом, а пащею, роздертою вибухом аж до вух, або розколотим черепом. Хіба людина не має права на свою думку про власну смерть? Але куди мені йти? Просто вперед? Показавши ворогові спину? Якби польова жандармерія схопила мене під час цієї мандрівки, то, гадаю, своє я б дістав. Ще сьогодні ввечері мене без великих церемоній засудили б у першому-ліпшому класі якоїсь покинутої школи. Тут повно таких занедбаних шкіл. Зі мною погралися б у правосуддя, як часом граються діти, коли в класі немає вчителя. Біля дошки розсядуться унтери, а я в наручниках стоятиму перед партами. А вранці мене розстріляють, усадять рівно дванадцять куль. Що тоді? Думками я знову повернувся до полковника, сміливого вусаня в кірасі й касці, що гуляв під кулями і снарядами; його можна було б показувати в мюзик-холі, і публіки було б стільки, що не вмістилася б і в «Альгамбрі», — полковник затьмарив би навіть Фрагсона, який під ту добу тішився величезною популярністю. Ось про що я думав. «Позбувайтеся духу!» — думав я. За кілька годин обережного маршу я нарешті побачив на хуторі наших вояків. То був аванпост, там розмістився всього один ескадрон. У них, виявляється, жодного забитого! Всі живі! А я приніс їм новину «Полковника вбито!» — закричав я, тільки-но підійшов ближче. «Полковників ніколи не бракує!» — відрубав мені капрал Пістій, що був начальником караулу й очолював наряд. — А поки нам пришлють нового полковника, піди, хлопче, з Ампуєм і Кердонкуфом по м'ясо, візьміть кожен по два мішки, роздають он там, за церквою. Оно її видно... Глядіть, щоб вам не дали самих кісток, як учора, й покваптеся повернутись у табір іще до ночі, мерзотники! Отже, далі ми пішли вже втрьох. «Більше я їм нічого не розкажу», — казав я собі ображено. Збагнув, що таким падлюкам не варто розповідати про драму, яку мені довелося бачити, це просто пропаще діло! Надто пізно, щоб їх отаке ще цікавило. А тиждень тому моїй оповіді про полковникову смерть, певне, надали б у газеті чотири колонки, ще й умістили б моє фото. Які мерзотники! М'ясо для всього полку розподіляли на сухому моріжку — тільки вишні бодай трохи ховали його від спекотного серпневого сонця. На мішках, брезентах і просто на траві лежали гори тваринних тельбухів, жовтаво-бліді грудки жиру, купи баранячих туш із безладно навертаними нутрощами, кров вигадливими струмочками стікала в довколишню зелень. На дереві висів цілий бугай, розрубаний навпіл, і на нього досі накидалися з ножами чотири полкові різники. Солдати, що прийшли по м'ясо для своїх підрозділів, люто сварилися між собою, бо ніхто не хотів брати жиру, а надто — нирок; усюди, як завжди в таких випадках, дзижчали мухи — такі великі й співучі, що скидались на маленьких птахів. Усюди кров, її калюжки в траві зливалися, ширшали й неначе вагались, куди їм текти далі. Трохи віддалік доколювали останню свиню. Чотири солдати й різник уже сперечалися, кому дістануться тельбухи. Хтось крикнув: — Паскудо, це ти вчора вкрав вирізку! Прихилившись до дерева, я ще встиг двічі або тричі поглянути на цю різанину і раптом почав блювати, блювати болісно й довго, аж поки зомлів. До табору мене донесли на ношах, але, скориставшись нагодою, поцупили мої обидва руді мішки. Я прочнувся, почувши, як капрал знову напавсь на мене з лайкою. Війна ще не скінчилася. У житті трапляється всіляке: наприкінці цього самого місяця я теж став капралом. Разом зі ще п'ятьма солдатами мене часто приставляли за зв'язківця до генерала Антрея. Цей командир був невисокий на зріст, мовчазний і на перший погляд не здавався ні жорстоким, ні героїчним. Але його треба було стерегтись... Над усе генерал полюбляв зручності. Він без упину дбав про них і, дарма що ми понад місяць відступали з боями, лаявсь на всі заставки, коли після денного переходу в кожному новому таборі ординарець не знаходив йому чистої постелі й пристойної кухні. Начальникові штабу з його чотирма нашивками це ненастанне догоджання командирові завдавало неабияких прикрощів. Забаганки генерала Антрея просто дратували. Надто через те, що сам начальник штабу аж пожовк, страждаючи від гастриту й запертя, і їжа нітрохи його не тішила. Та йому, однак, доводилося сидіти за генеральським столом, їсти варені яйця і слухати командирові нарікання з цього приводу. Мовляв, ти військовий чи ні. Проте до нього я не перейнявся співчуттям, бо як офіцер він був страшенний зануда. Тож так йому й треба. Плентаючи до самого вечора з пагорба на пагорб, по люцернах і моркві, ми зрештою зупинялись, аби наш генерал міг спочити. Для нього шукали тихе, добре захищене село, де ще не було війська, а якщо в селі вже отаборились якісь частини, їх звідти чимшвидше виводили, скорше виганяли просто в поле, навіть коли солдати вже поскладали рушниці в піраміди. А в селі розташовувався тільки штаб, штабні коні, каністри, валізи і, звичайно, паскуда — комендант. Його звали Пенсон, комендант Пенсон. Сподіваюсь, він уже сконав, і то не тихою смертю; та в часи, про які я розповідаю, Пенсон був здоровий, мов бугай. Щовечора він збирав усіх зв'язківців і читав нам казання, аби ми як слід зрозуміли ситуацію й перейнялися завзяттям. Нас, що цілісінький день тяглися за генералом, він посилав на край світу! З коня! На кінь! З коня! На кінь!.. Отак то сюди, то туди ми розносили його накази. Після того нас, бідолах, хоч одразу в могилу кидай. Так було б краще для всіх. — Забирайтесь під три чорти! Йдіть у свій полк! Розбігайтеся! — горлав він. — А де наш полк, коменданте? — запитували ми. — У Барбаньї. — А де те Барбаньї? — Он там! Там, куди він показував, була, як і всюди, тільки ніч, безмірна ніч, що за два кроки від нас закривала світ і де годі було щось розгледіти, крім вузенького, мов язик, утинка дороги. А ти пхайсь на край світу і шукай те Барбаньї! Щоб знайти Барбаньї, треба було послати принаймні цілий ескадрон. І то відчайдушних сміливців! А я й на дрібку не був сміливцем, та й узагалі не розумів, чого я повинен бути сміливим. Звісно, я менше за всіх прагнув знайти те Барбаньї, про яке й сам Пенсон говорив навмання. Мені здавалось, ніби мене брутальною лайкою спонукали до самогубства. Але людина або має бажання накласти на себе руки, або не має його зовсім. Про ніч, таку темну, що, здавалось, випростай руку — й не побачиш пальців, я знав тільки одне, але те знання було непохитне: ніч сповнена багатоликої та невгамовної жадоби вбивства. Той горлань-комендант, тільки-но смеркало, неодмінно посилав нас на смерть, принаймні досить часто. Іноді ми мляво опиралися, вдавали нетямущих, то так, то сяк чіплялися за табірний затишок, та зрештою, коли в темряві вже щезали дерева, а вечеря для генерала була готова, доводилося коритись і вирушати на пошуки смерти. Ми їхали навмання, і все залежало від випадку. Часом знаходили свій полк, а часом ні. Здебільшого знаходили вже по тому, як нас обстрілював власний сторожовий ескадрон. Доводилося пояснювати, хто ми, а потім нас мало не всю ніч змушували до всілякої роботи: ми носили незліченні мішки вівса, каністри з водою і слухали лайку, що прибивала нас ще дужче, ніж важкий сон. Уранці ми, зв'язківці, всі п'ятеро, знову вирушали вперед шукати притулку для генерала Антрея, щоб і далі тривала війна. А здебільшого ми вночі не знаходили полку й чекали ранку, кружляючи незнайомими дорогами навколо покинутих сіл та хуторів, обминаючи підозрілі гайки: ми боялися наскочити на німецький патруль. Адже треба десь перебути ніч, дочекатись ранку. Але всіх небезпек однаково не уникнеш. Відтоді я добре розумію, як мають почуватися зайці, коли їх полюють. Отже, співчуття часом породжують найнесподіваніші причини. Якби комендантові Пенсону сказали, що він ниций, боягузливий убивця, це стало б для нього несказанною втіхою, — він би дістав нагоду розстріляти нас руками капітана жандармерії, що ні на п'ядь не відступав од нього і тільки й думав про розстріли. Отож ворогами капітана жандармерії були аж ніяк не німці. А нам кожної з тих безглуздих ночей, що тяглися нескінченною валкою, доводилось уникати засідок, нас живила дедалі слабша надія повернутись додому; ми знали: повернувшись, ми вже ніколи не забудемо, що відкрили новий вид людини, вона збудована точнісінько так, як ви або я, але набагато кровожерніша, ніж крокодили та акули, що плавають під водою з роззявленими пащами навколо кораблів, які скидають у відкритому морі неподалік Гавани покидьки й тухле м'ясо. Найбільше лихо загалом полягає в тому, що ми забуваємо, а надто забуваємо те, від чого гинемо, гинемо, ніколи не спромагаючись збагнути, наскільки люди паскудні. Коли стоїш на краю ями, не варто прикидатися надто розумним, а тим паче — забувати, що слід розповісти все, до решти розкрити побачену людську ницість, а вже потім замовкати й лягати в могилу. Такого завдання людині вистачає на все життя. Я б охоче кинув акулам на поживу коменданта Пенсона вкупі з його жандармами, щоб вони нарешті навчилися жити; крім того, кинув би ще й свого коня, щоб бідолаха не мучився, бо замість спини в нього були дві криваві, кожна завбільшки як дві долоні, виразки під сідлом, патьоки гною тяглися по боках аж до копит. А йому ж доводилось бігати клусом... Від того клусу коняку мало не тіпало. Все-таки коні набагато терплячіші за людей. Біжу чи, кінь аж заточувався. Його можна було тримати тільки надворі. В стайні виразки так смерділи, що ми задихалися. Коли я сідав верхи, це завдавало йому такого болю, аж він присідав, немов чемно вклоняючись мені, а живіт йому опускався до самих колін. Тож я сідав неначе на віслюка. Слід признатися — так було набагато зручніше. Бо ми й самі дуже втомлювались, носячи крицевий обладунок на голові та грудях. У вибраному для нього будинку генерал Антрей чекав вечері. Стіл уже був накритий, лампу поставлено. — Геть звідціля, кляті душі! — як завжди, гримнув на нас Пенсон, підносячи ліхтаря аж під наші носи. — Зараз сядуть за стіл! Скільки разів вам казати! Забирайтеся чимшвидше, нікчеми! Коли він, запінившись од люті, отак гнав нас на смерть, на його блідім, аж прозорім обличчі проступав слабенький рум'янець. Часом перед нашим відходом генеральський кухар устигав дати нам кілька ласих шматочків, бо генерал мав чим напихатися досхочу, за статутом на нього одного припадало сорок солдатських пайок! Генерал був чоловік немолодий і, мабуть, готувався до відставки. Ходячи, він пригинав коліна. І, певне, фарбував собі вуса. Вени на його скронях, — а коли він сидів під лампою, їх було добре видно, — звивалися, мов Сена в Парижі. Розповідали, нібито генерал має незаміжніх дорослих доньок, таких самих бідних, як і він. Може, саме тому, що його мучили думки про їхню долю, генерал був такий дріб'язковий і буркотливий, мов старий собака, якого, вигнавши з дому, позбавили звичного затишку і який усюди, де йому відчиняють двері, прагне знайти втрачений кошик з теплою підстилкою. Генерал любив гарненькі садочки з трояндами і, хоч де ми проходили, ніде не пошкодив жодного кущика. Адже звісно: ніхто так не любить троянд, як генерали. Нарешті ми таки вирушили. Найтяжче — пустити наших коней клусом. Вони боялися виїзду через свої виразки, а крім того, боялися нас, боялись ночі, боялися геть усього! Ми теж боялись! Ми поверталися разів десять, знову і знову розпитуючи коменданта про дорогу. Він щоразу обзивав нас ледацюгами й паскудами. Підостроживши коней, ми зрештою проминули останніх вартових, сказали їм кілька слів і потім одразу занурились у морок нічиєї землі. Змушені протинати темряву з краю в край, ми, як принаймні нам думалося, потроху призвичаювались до неї. Одна хмара здавалася світліша за іншу, і ми казали: ось уже щось видніє попереду... Проте попереду бігла тільки самотня луна, цокіт або гупання копит, і ці нібито неймовірно гучні звуки гнітили нас. Звуки копит немов долинали аж до неба і скликали всіх коней на землі, аби занапастити нас. Хоча це можна було зробити лиш однією рукою, одним карабіном, приклавши його до дерева й дочекавшись нашого підходу. Я завжди казав собі, що перше світло, яке ми побачимо, буде полум'я пострілу, що звістуватиме нашу смерть. Війна тривала вже цілий місяць, і за цей час ми так знесиліли та обшарпались, аж я від утоми став помалу позбуватися страху. Гнітюче відчуття, ніби тебе вдень і вночі цькують унтер-офіцери та сержанти, надто молодші, оті ниці людці, які тепер ще брутальніші, лихіші й підступніші, ніж у мирний час, зрештою навіть найзатятіших спонукає замислитись, чи варто жити далі. Ох, як хочеться кудись заховатися! Просто лягти й виспатись! Це передусім! А якщо справді немає змоги заховатися й виспатись, лишається саме бажання жити. А коли живеш, чіпляєшся за життя, завжди слід удавати, ніби шукаєш свій полк. Щоб у мозку придурка прокрутилась однісінька думка, йому треба зазнати чимало — і то жорстоких — випробувань. Замислитись, уперше в житті по-справжньому замислитись і дійти необхідних практичних висновків, мене, безперечно, примусив наш горлань-горлоріз комендант Пенсон. Я думав про нього щосили, напружувавсь якомога, коли, хитаючись у сідлі, знемагав під вагою зброї та обладунку: адже я тільки ще один статист у цій нелюдській міжнародній драмі, в яку потрапив через своє завзяття... Так, визнаю: здуру я сам вскочив у цю халепу. Кожен метр темряви попереду таїв нову обіцянку смерти — але якої саме? В тому, що станеться, важко було передбачити тільки одне: в якому мундирі буде той, хто мене застрелить. Може, то буде хтось із наших? А може, таки чужий? Але ж Пенсонові я нічого не заподіяв! Я ніколи не чинив йому зла, так само як і німцям! Хіба я скривдив коли Пенсона з його головою як гнилий персик і чотирма галунами, що блищали на ньому всюди від тім'я до пояса, шорсткими вусами і гострими колінами, біноклем, що висів на шиї, мов калатало в корови, і картою-кілометрівкою? Я питав себе, звідки в нього той шал посилати людей на смерть? Людей, які навіть не мають такої карти? Ми, четверо вершників на дорозі, тупотіли, як цілий ескадрон. Нас, певне, чули за кілька годин ходу, а може, вдавали, ніби не чують. Можливо... Може, німці теж нас бояться? Хто його знає. Місяць безсоння в кожному оці — ось що ми носимо з собою, і те саме ще й за плечима на додачу до важезного залізяччя. З вершниками мого ескорту дуже важко порозумітись. Власне, вони майже не розмовляють зі мною. Цих хлопців витягли на службу з бретонської глушини, й усіх своїх знань вони набули не в школі, а в полку. Цього вечора я спробував з'ясувати, де воно, те Барбаньї, з хлопцем, що їхав поряд зі мною і звався Керсюсон. — Послухай, Керсюсоне, — сказав я йому, — ми зараз, як ти знаєш, в Арденнах... Ти не бачиш нічого там попереду? Я — так нічогісінько не бачу. — Там чорно, як у сраці, — відповів Керсюсон. Що ж, отака інформація. — Послухай, а ти не чув, щоб хтось удень згадував про Барбаньї? Як туди їхати? — знову запитав я його. — Ні, не чув. Оце й усе. Того Барбаньї ми так і не знайшли. Кружляли до самого ранку, аж поки натрапили на інше село, де нас чекав чоловік із біноклем. Коли ми прийшли, наш генерал сидів перед будинком мера в затінку переплетених виноградних лоз і пив каву. — Ох, Пенсоне, яка чудова молодість! — гучно виголосив старий своєму начальникові штабу, тільки-но побачивши нас. Підвівсь і пішов до вітру, потім зігнувся, схопившись за поперек. «Генерал сьогодні дуже втомлений, — прошепотів мені ординарець, — він кепсько спав, кажуть, у нього негаразд із сечовим міхуром». Керсюсон, коли я звертався до нього вночі, відповідав завжди однаково. Казав, що «чорно, як у сраці», а потім таки загинув, його застрелили, коли — як зараз пам'ятаю — ми виїздили з села, яке були переплутали з іншим селом; застрелили французи, гадаючи, що ми німці. Через кілька днів після загибелі Керсюсона ми, добряче поміркувавши, винайшли спосіб, як не заблукати серед нічної темряви. Отож нас виганяли за межі табору. Гаразд. Ми не заперечували. Не протестували. «Забирайтеся геть!» — кричав, як звичайно, наш несамовитий горлань. — Слухаю, пане коменданте! І ми вп'ятьох, немов ідучи в сад по вишні, вирушали в той бік, звідки стріляли гармати. Місцевість була дуже нерівна. Адже це департамент Мез із горбами та виноградниками, ще не достиглим виноградом і будинками з добре висушеного за три літні місяці дерева, яке спалахувало, мов солома. На те місце ми натрапили однієї ночі, коли нам стало невтямки, куди їхати. Там, де стріляли гармати, горіло село. Близько ми не підходили, стояли віддалік, дивилися на нього з відстані десяти, може, дванадцяти кілометрів. І кожної наступної ночі на обрії займалися села, то одне, то інше, круг нас утворювалося коло химерних свят цієї країни пожеж, просто перед нами і з кожного боку здіймалися, лижучи хмари, вогненні язики. Ми бачили, як усе топиться в полум'ї: церкви, клуні, копиці сіна, що спалахували буйним, шаленим вогнем, а потім крокви, що тяглися в ніч, вкривалися вогненним ряботинням і зрештою щезали в сліпучій стихії. Сільську пожежу видно й за двадцять кілометрів. Картина незабутня. Нікчемний хуторець, якого не помітиш удень, осягаючи поглядом нудні сільські обшири, вночі, беручися полум'ям, вражає і приголомшує так, що раніше й уявити було годі! Здається, немов перед вами собор Богородиці Паризької! Навіть найменше село горить цілісіньку ніч і під кінець починає скидатися на велетенську квітку, згодом на пуп'янок, а потім усе зникає. Дим здіймається вгору, вже настав ранок. Нерозсідлані коні, що стоять у полі поряд із нами, мов скам'яніли. Ми всі спимо, розкинувшись у траві, крім одного, кому випало вартувати. Та коли пожеж не одна, а дві, ніч здається привабливішою, тягар легшає, самотности вже нема. На жаль, сіл вистачило ненадовго... За місяць у цій окрузі їх уже не стало. Ліси також були знищені артилерійським вогнем. Вони простояли всього тиждень. Ліси теж славно горять, шкода, що недовго. Після цього всі дороги в бік фронту загатили гарматні запряги, їм назустріч, тікаючи від війни, посувалися цивільні. Одне слово, ми вже не мали змоги їздити ні туди, ні сюди, мусили зоставатись на місці. Утворилася справжня черга за смертю. Навіть генерал уже не міг розташуватися там, де б не було солдатів. Зрештою ми всі, і генерал також, спали просто неба. Ті, хто ще мав бодай трохи бойового духу, стали його втрачати. Саме відтоді почали розстрілювати цілі чоти солдатів, аби піднести дух армії, в наказах щодня називали того чи того жандарма, відзначаючи ревність, із якою він провадив свою малу війну, свою істинну, найсправжнісіньку війну. За кілька тижнів, одпочивши, ми знову посідлали коней і рушили на північ. Разом з нами туди прийшов холод. Нас увесь час обстрілювали. Проте німців ми здибали лише припадком: то самотнього гусара, то гурт стрільців у жовто-зелених строяхну й веселенькі кольори! Ми ніби шукали їх, але, побачивши, завжди спинялися. Після кожного зіткнення на землі залишалося двоє чи троє вершників, часом наших, часом німецьких. Звільнені коні, несамовито дзеленькаючи стременами, чвалом утікали в поле. Та потім здалеку підступали до нас, німецькі сідла мали незвичні для нас задні луки і пахли свіжою шкірою, мов гаманець, якого дарують на Новий рік. Це до наших коней вони приходили і зразу ж браталися з ними. Які вони щасливі! Адже ми на таке були не годні! Одного ранку, повернувшись із розвідки, лейтенант Сент-Анжанс при всіх офіцерах заходився вихвалятись: «Я потяв шаблею аж двох!» — Він кричав, ще й показував клинок у жолобочку якого й справді темніла загусла кров. — Він був неперевершений! Молодець, Сент-Анжанс! Панове, якби ви бачили! Який удар! — притакував капітан Ортолан, бо це сталося в його ескадроні. — Я бачив усе на власні очі, був зовсім близько! Одного він рубонув кінцем шаблі по шиї з правого боку! Раз! Перший падає! А другого вдарив зліва просто в груди! З лівого! Проткнув його наскрізь! Панове, то був справжній показовий виступ! Молодець, Сент-Анжанс! Убив двох ворожих пікінерів. За кілометр звідсіля! Вони й досі лежать серед поля. Відвоювались, еге ж, Сент-Анжансе? Який неперевершений подвійний удар! Ти їх забив, мов кроликів! Лейтенант Сент-Анжанс, чий кінь парував від довгого бігу чвалом, скромно приймав хвалу й вітання товариства. Тепер, коли потвердили його звитягу, він заспокоївся, від'їхав убік і заходивсь охолоджувати коня, пустивши його ступою довкіл зібраного в гурт ескадрону, що жваво обговорював подробиці, немов ішлося про успішне долання перешкод на іподромі. — Нам треба негайно послати туди ще один загін! Негайно! — не вгамовувався збуджений капітан Ортолан. — Ті два йолопи прийшли сюди здохнути, та за ними, певне, посунуть інші... Слухайте, капрале Бардамю, — звернувся він до мене, — поїдьте туди зі своїми чотирма людьми ! Якщо вас обстріляють, спробуйте виявити, де їхні позиції, поверніться й скажіть мені. Це, певне, бранденбуржці! Ті, хто перебував на дійсній службі, розповідали, ніби вдома, у мирні часи, Ортолан майже нічим не вирізнявся з-поміж решти цивільних. А тепер, на війні, він усе надолужував із гаком. Ніколи не знав утоми. Сміливців не бракувало, але капітан день у день ставав дедалі завзятішим. Ще казали, буцімто він уживає кокаїн. Коли Ортолан, блідий, із колами під очима, збуджено махаючи своїми тоненькими ніжками і ручками, спішувався, то спершу заточувавсь, а потім починав несамовито бігати, шукаючи нової нагоди показати свою звитяжність. Він, певне, був ладен послати нас по вогонь до гарматних жерел супротивника. Ортолан став спільником смерти. Можна було присягнути, що вона уклала з ним контракт. Перша частина його життя (я розпитав людей) минула на кінських перегонах, і кілька разів на рік він трощив собі ребра. Оскільки при цьому ламалися ще й ноги, Ортолан, власне, ніколи не ходив, м'язи його ніг атрофувались, і він пересувався нервовим вистрибом, мов на дибах. Загорнувшись у широчезний плащ, скулившись під дощем, він скидався на круп бігового коня. Відзначмо, на початку цієї жахітної війни, тобто ввесь серпень і навіть вересень, траплялись окремі години, іноді й цілі дні, коли приречені відчували полегкість... Можна було бодай трохи потішитись ілюзією спокою і, скажімо, неквапом з'їсти й вимастити хлібом бляшанку консервів, не боячись, що робиш це востаннє. Та з жовтня таких затишних годин уже не стало, град снарядів і куль дедалі густішав. Ось-ось мала розгулятися буря, й те, чого ми намагались не помічати, постане перед самісіньким носом і ми бачитимемо тільки її — нашу власну смерть. Натомість ніч, якої ми попервах так боялися, ставала, порівнюючи з днем, лагідніша. Зрештою ми почали її чекати, прагнули розчинитися в пітьмі. Вночі нас не так легко застрелити, як удень, і тільки ця різниця мала значення. До істотного дійти дуже важко, навіть коли воно пов'язане з війною, — завжди заважають якісь химери. Коти, коли їм загрожує вогонь, зрештою кидаються у воду. Вночі вряди-годи можна було відшукати чверть години, що дуже скидалась на тепер недосяжну, але таку для нас любу добу миру, часи, коли все було благословенне, по суті, ніщо не віщувало згуби, часи, що повнились учинками та подіями, які стали тепер неймовірно привабливими. Ох, яке то блаженство — мирні часи!.. Але незабаром і ночі стали нещадно мордувати нас. Майже щоразу доводилось напружувати знесилене тіло, додавати собі нових мук, — і лише на те, щоб поїсти, вибрати зайву часинку для сну. Припас на передову приставляв ганебно повільний, надміру важкий обоз, валка абияк поправлених возів, які везли м'ясо, в'язнів, поранених, овес, рис, жандармів і вино, пузаті пляшки весело подзенькували на ритвинах. В'язні плентали за похідною кухнею та хурою з хлібом; кожен був у наручниках, прикутий до стремені жандарма; їх засудили до різних кар, декого вранці мали розстріляти, та вони журилися тим не більше за решту товариства. Посідавши обабіч дороги під час привалу, вони теж їли свою пайку тунця, що потім довго лежить грудкою у шлунку (часу на травлення в них не було), жували свою останню скибку хліба. З ними був і припнутий до них цивільний чоловік, про якого казали, ніби то шпигун, хоча він сам не мав про те й гадки. Тим паче — ми. Наші тортури тепер відбувались уночі; навпомацки, зігнувшись під мішком, набагато важчим за тебе, вирячуючись під ноги, ми ходили вибоїстими сільськими вулицями; нас лаяли, нам погрожували, ми, шпортаючись, дибали від клуні до клуні, знаючи, що скрізь буде те саме — нові погрози та лайка; всюди багнюка і страх, а нас катують і дурять орди мерзенних безумців, спроможні тільки вбивати й ставати жертвами, не розуміючи чому й навіщо. Коли ми падали на землю між двома купами гною, аби перепочити, офіцерня лайкою й копняками піднімала нас і знову гнала розвантажувати вози. Продукти немов розтікалися селом. Солдати, нав'ючені мішками сала, картоплі, вівса, цукру, навмання розносили все це й скидали підрозділам. В обозі було все, крім свободи. Знесилівши, ми засинали біля возів, і тоді над нами з'являвся з ліхтарем каптенармус, мавпій із подвійним підборіддям; хоч би там що, потрібно напувати коней. Коні хочуть пити! А я бачив, як четверо наших вояків спали просто в калюжі, по шию у воді. Напоївши коней, треба було знову шукати село та вулицю, де нібито розташувався наш підрозділ. Коли ж не знаходили, то вже й цього разу лягали під найближчим муром, аби поспати бодай годинку, якщо вона ще була. Коли тобі судилося загинути, не слід ставати вередливим, треба вдавати, ніби життя триває; така брехня дається найважче. Вози тим часом вертали назад. Обоз рушав, жахаючись світанку, риплячи всіма своїми кривими колесами, від'їздив разом із моїм побажанням, щоб його цього самого дня перейняли, розметали вибухами й спалили, — такі сцени часто зображують на воєнних гравюрах: обоз розграбовано, щезають візники й горили-жандарми, зникає збруя, сторожа з солдатів запасу разом із їхніми ліхтарями та тяжкою працею, зникає сочевиця й борошно, з якого вже ніколи нічого не спечуть, — обозу відтак немає. Байдуже, помирати з утоми чи, може, від чогось іншого; найтяжча смерть тоді, коли носиш мішки, щоб заповнити ними ніч. Того дня, коли в цих паскуд не лишиться жодного колеса, думав я, нас принаймні ніхто не чіпатиме, а коли нам дадуть спокій бодай на однісіньку ніч, можна буде нарешті виспатись, відпочити і душею, й тілом. Постачання — це додаткове жахіття, маленька в'їдлива почвара, що видерлась на плечі великої почвари — війни. Скрізь тварюки — попереду, позаду, обабіч. Приречені так або так загинути, ми вже не годні позбутися нелюдського бажання заснути, все інше лише додає страждань, — а надто повільний час і невситиме прагнення наїстися. Здається, ми впізнаємо вигин потічка, мур, який колись уже проминали... Знайти хутір, де розташувався твій підрозділ, найбільше допомагають запахи. Ми обернулись на собак, що вночі серед покинутих сіл нюшкують війну. Ще кращий орієнтир — трупний сморід. Унтер-офіцер служби постачання, цей вартовий полкової ненависти, на хвилину став господарем світу. Той, хто згадує про майбутнє, — справжній йолоп, бо важить тільки теперішній день. Згадувати минувшину — однаково, що проповідувати перед недоумками. Вночі в прифронтовому селі унтер стереже людську худобу для великої бойні, що ось-ось почнеться. Унтер тут цар! Цар смерті! Унтер Кретель! Чудово! Могутніших за нього немає! Дорівнятися силою до нього може тільки унтер супротивника, там, за лінією фронту. В селі не лишилось свійських тварин, крім переляканих котів. Меблі — стільці, фотелі, буфети, від найлегших і до найважчих — відразу потрощили на паливо для кухні. А все, що можна покласти в торбу, мої приятелі забирають собі; гребінці, ліхтарики, чашки, всілякі дрібниці й навіть віночки наречених. Здається, ми наміряємося жити ще віки. Крадемо, щоб розважитись, удаємо, ніби в нас попереду ще багато часу. Всім кортить увічнитись. Гармати для нас — просто гуркіт. Саме через таке ставлення війни існують ще й досі. Навіть ті, що, власне, роблять війну, не уявляють її. Діставши кулю в черево, вони б і далі підбирали по дорозі старі сандалі, які ще можуть «знадобитись». Отак і барани, впавши в передсмертних корчах на моріжок, і далі скубуть травицю. Більшість людей помирає останньої миті; решта починає вмирати за двадцять, а то й тридцять років до правдивої смерти. Це найнещасніші. Сам я теж не мав великої мудрости, але став досить практичний, аби остаточно обернутись у боягуза. Певне, саме через свою постанову стати боягузом я видавався розважливим і спокійним. Ба більше, нашому капітанові, самому Ортолану, я навівав якусь парадоксальну довіру, і він вирішив доручити мені цієї ночі делікатну місію. Йдеться про те, пояснив він мені довірчо, щоб клусом пробитися до світання в Нуар-сер-сюр-Лі, місто ткачів, що на відстані чотирнадцяти кілометрів від села, де ми отаборились. Безпосередньо на місці я мав пересвідчитись, чи є там ворог. Бо всі посланці, що їздили туди з самого ранку, приносили суперечливі вістки. Генералові Антрею вже вривається терпець. Для цієї розвідки мені дозволено вибрати того коня з нашої чоти, який найменше смердить. Бо вже давно не тільки в мене самого кінь зогнивав живцем. Мені відразу здалося, що час вирушати в подорож. Але полегша була примарна. Сівши верхи, смертельно натомлений, я став уявляти собі власну смерть з усіма подробицями, мало не зомліваючи при цьому. Я посувався від дерева до дерева, на мені ввесь час бряжчало залізяччя. Сама тільки шабля гримотіла, мов ціле піаніно. Мене, може, й годилось пожаліти, але моя постать була, безперечно, гротескна. Про що думав генерал Антрей, посилаючи в глиб тиші людину, вбрану з голови до п'ят у цимбали? Звичайно, не про мене. Кажуть, ніби ацтеки в своїх храмах сонця щотижня мимохідь убивали вісімдесят тисяч вірних, віддаючи їх у жертву богові хмар, аби той послав їм дощу. В таке важко повірити, доки не потрапиш на війну. А коли ти на війні, шукати пояснень уже не треба, зневага ацтеків до тіл своїх ближніх нічим не краща від зневаги нашого доброчинця Антрея до моїх жалюгідних нутрощів: генерала нині підвищили, просунувшись угору, він ніби став небожителем, невеличким, але вкрай вибагливим і жорстоким божеством сонця. Мені залишилась тільки маленька надія — потрапити в полон. Вона була вкрай мізерна — благенька ниточка, та й годі. Ниточка, напнута серед ночі, бо обставини нітрохи не сприяли ґречному знайомству з супротивником. У такі хвилини куля долітає швидше, ніж здіймається для вітання капелюх. Крім того, що я скажу солдатові, своєму принциповому ворогові, який приперся з іншого краю Європи, аби вбити мене? Якщо він завагається на мить (її вистачить), то що мені казати? А насамперед: хто він буде насправді? Продавець? Професійний вояк? Грабар? Може, буде в цивільному? Куховар?.. Коні щасливіші за нас, дарма що вони, як і ми, теж стають жертвами війни: від них ніхто не вимагає присягати, вдавати, ніби віриш у війну. Коні — які ж вони нещасні й вільні! Це суче патріотичне завзяття існує, на жаль, тільки для людей! У ті хвилини я добре розпізнавав дорогу й великі мовчазні обриси будівель обабіч. Стіни біліли під місяцем, мов незмірні, абияк поколоті шматки криги. Невже саме тут буде кінець? Скільки я проведу часу в цій самотності після того, як мене схоплять? Перед тим, як мене приб'ють? Цікаво, в якій ямі? Під яким муром? Може, ще й ножем добиватимуть? Часом вони відтинають руки, виймають очі... Про таке чимало балакають, і ті балачки не тішать! Хто зна.. Кінь ступає раз, двічі, — може, досить? Кінь ступає, мов дві скуті докупи людини в залізних черевиках, що вибрали собі якусь химерну й неузгоджену гімнастичну ходу. Моє дурне гаряче серце несамовито тіпається, тремтить, мов кролик, у затісній клітині ребер. Людина, що кидається з вершечка Ейфелевої вежі, мабуть, почувається так само. Тоді, певне, кортить зупинитися в повітрі. Село, здається, приховує таємничу загрозу, але ось ніби зраджує себе. Серед майдану лише для мене одного тихо забулькотіла вода. Цього вечора все належало тільки мені. Я нарешті став володарем місяця, села і власного незмірного страху. Пустив коня клусом. До Нуарсера-сюр-Лі зоставалася принаймні година дороги, аж тут я помітив слабенький затінений вогник, що вибивався з-під якихось дверей. Я зразу поїхав на те світло, відчувши, як у мені прокидається звага, — щоправда, дезертирська, зате незаперечна. Світло миттю погасло, але ж я встиг його побачити. Я постукав. Потім заходився наполегливо стукати ще й гукати, про всяк випадок звертаючись до незнайомців, що причаїлись у пітьмі, наполовину французькою, наполовину німецькою. Двері зрештою з гуркотом відчинились — то був порятунок. — Хто ви? — запитали мене з темних сіней. — Драгун... — Француз? — У пітьмі поволі вимальовувалася жіноча постать. — Так, француз. — Питаю, бо тут недавно пройшли німецькі драгуни. Вони теж розмовляли французькою... — Що ви, я стеменний француз. — Ох! — сумнівалася жінка. — Де вони тепер? — запитав я. — О восьмій годині пішли на Нуарсер, — і вона кивнула рукою на північ. Тепер я вже виразно її побачив — на порозі стояла дівчина в шалі й білому фартушку. — Що ті німці тут робили? — запитав я. — Спалили будинок біля мерії, а потім убили мого братика, прохромили його пікою... Він грався на Червоному мості й дививсь, як вони йдуть. Гляньте, — без сліз проказала дівчина, — він тут... Вона знову запалила свічку, вогник якої я бачив перед тим. У кімнаті на матраці справді лежав мрець, зодягнений у матроський костюмчик; шия та голова, як і вогник свічки, виступали з широкого синього коміра. Дитина скоцюрбилась, підібгавши руки й ноги. Спис улучив у живіт, і навколо тієї рани скрутилася смерть. Обіч навколішки тяжко ридала мати, хлипав батько. Перегодом вони гучно заскімлили всі разом. Мені, проте, хотілося випити. — У вас часом нема пляшки вина на продаж? — запитав я дівчину. — Спитайте в мами. Вона, певне, знає, чи там залишилося що-небудь. Німці тут увечері добре похазяйнували... Дівчина пошепталася з матір'ю, тоді кинула: — Більше нема! Німці забрали геть усе. Хоча перед тим ми самі дали їм чимало. — О, як вони понапивалися! — докинула мати, урвавши голосіння. — Це вони люблять. — Десь добру сотню пляшок забрали, — додав батько, не підводячись із колін. — Невже не лишилося жодної? — наполягав я, не втрачаючи надію, бо надто вже хотілося випити, і то терпкого білого вина, що бодай трохи збадьорює. — Я б непогано заплатив. — У нас лишилося тільки дуже дороге. Коштує п'ять франків за пляшку, — пояснила господиня. — Згода! — Я витяг з кишені величезну купюру — свої п 'ять франків. — Піди пошукай отам! — лагідно звеліла дочці мати. Дівчина взяла свічку й за хвилину прийшла з літровою пляшкою десь прихованого вина. Мене обслужили, зосталося тільки вийти. — А німці мають повертатись? — спитав я, раптом занепокоївшись. — Можливо, — разом закивали жінки, — але тоді вони спалять усе... Нахвалялися! — Поїду побачу. — А ви відчайдух. Це туди! — показав рукою батько в бік Нуарсера-сюр-Лі. Навіть вийшов на дорогу провести мене. Донька й мати боязко нахилились над трупиком: їм треба чатувати цілу ніч. — Іди до хати! — гукнула дружина. — Жозефе, тобі нема чого стовбичити на вулиці. — А ви відчайдух, — знову промовив батько, потискаючи мені руку. Я клусом поїхав далі на північ. — Бодай не кажіть їм, що ми досі тут! — закричала мені вслід донька з порога. — Завтра вони й самі побачать! — гукнув я у відповідь. Було неприємно, що довелося викинути стільки грошей, тепер вони постали між нами. Сотні су досить, щоб усіх зненавидіти й побажати їм смерти. Коли з тобою твої сто су, то й любові до ближнього більше. — Завтра... — невпевнено протягла дівчина. Завтра — це дуже далеко, воно не мало для них жодної ваги. По суті, нам усім ішлося тільки про те, щоб прожити ще одну годину. Однісінька година, прожита в світі, де все веде до смерти, — це вже неабищо. Їхав я недовго, від дерева до дерева, чекаючи, що мене от-от гукнуть або застрелять. А далі буде ніщо. Минала десь друга година ночі, не більше, коли я ступою виїхав на верх невисокого пагорба. Стало видно цілі вервечки газових ліхтарів, а на першому плані — яскраво освітлений вокзал, вагони, буфет, проте звідти не долинало жодного звуку... Жодного. Вулиці, провулки, ліхтарі, потім знову паралелі вулиць, цілі квартали, а довкруг — тільки чорна зажерлива пустка. Місто розляглось переді мною, заблукавши разом із своїми ліхтарями в просторах ночі. Я спішився й сів на горбик, аби все роздивитись. Так, я не побачив, чи німці вже зайняли Нуарсер, але, пам'ятаючи, що в таких випадках вони здебільшого щось підпалюють, виснував: коли німці прийшли й не спалили відразу міст, то мають, безперечно, якісь особливі плани. Ніде не видніло жодної гармати — це теж було підозріло. Мій кінь захотів лягти, натяг повід, і я обернувся. Коли я знову глянув на місто, на пагорбі попереду ніби промайнула тінь, я придивився пильніше й загукав: «Хто там? Хто там ходить?» Там справді хтось вештався. — Не кричи так! — відповів мені густий і хрипкий голос — таки голос француза. — Ти що, теж відстав? — Тепер я вже бачив чоловіка. То був піхотинець у хвацько збитому набакир кашкеті. Проминули довгі роки, а я й досі пам'ятаю ту хвилину і постать, що підводилася з трави, мов мішень, яка в старих тирах на ярмаркових святах зображувала солдата. Ми зійшлися ближче, в руці я тримав револьвер. Ще трохи — й вистрелив би, навіть не знаючи чому. — Слухай, ти бачив їх? — запитав мене піхотинець. — Ні, але приїхав побачити. — Ти драгун 145-го полку? — Так, а ти? — Я резервіст... — А! — протяг я. Мене вразила його відповідь. Це був перший резервіст, якого я побачив на війні. В нас усі служили в регулярній армії. Я ще не роздививсь обличчя, але голос не скидався на наші, був ніби трохи сумніший і щиріший. Саме тому я потроху відчув до нього довіру. А це вже щось та важило. — З мене досить, — сказав піхотинець, — я йшов здаватися німцям. Він нічого не приховував. — І як ти це зробиш? Його задум раптом надзвичайно зацікавив мене, я прагнув дізнатися, що саме він намірявся вчинити, аби німці таки схопили його. — Ще не знаю... — А до цього ти намагався щось зробити? Адже здатись у полон не так просто! — Чхав я на те; піду й здамся. — То ти, значить, боїшся? — Так, боюсь і, коли хочеш знати мою думку, гадаю, що війна — це безглуздя. А на німців мені начхати, вони мені нічого не заподіяли. — Помовч, — сказав я, — вони, може, нас слухають. Я ніби прагнув бути ґречним із німцями. Мені б дуже хотілося, щоб цей резервіст, поки він тут, пояснив, чому і в мене, на відміну від решти людей, нема сміливости воювати. Але він нічого не пояснив — а знай приказував, що йому все остогидло. Натомість розповів, як учора на світанку розбито й розпорошено його полк, бо наші стрільці, помилившись, його обстріляли. Тоді стрільців ніхто не сподівався, вони прийшли натри години раніше, ніж передбачено. Потомлені, приголомшені стрільці дощенту розбили полк. Таку побрехеньку мені вже не раз доводилось чувати. — Невже б я таким не скорився! — додав резервіст. — Робінзоне, — сказав я собі. Робінзон — це моє ім'я. Робінзон Леон. Коли ж, як не тепер, тобі слід накивати п'ятами? А хіба не так? Я пішов попід невеличким лісом, а потім, уяви собі, натрапив на нашого капітана. Він був тяжко поранений і сидів під деревом. Уже конав. Тримавсь обома руками за штани й харкав кров'ю... Очі йому закочувались, звідусіль текла кров. Біля нього не було нікого. Він своє дістав. Плакав, помираючи, сцяв теж кров'ю, й заводив: «Мамо, мамо!» «Замовкни! — гукнув я йому. — На дідька ти їй здався, лайно таке!» Саме так і сказав, пробігаючи мимо. Просто в обличчя! Ото, мабуть, зрадів, паскуда!.. Ех, хлопче! Адже не часто можна сказати капітанові все, що про нього думаєш. Тож треба користатися, така нагода трапляється рідко. Щоб чимшвидше втекти, я кинув амуніцію, а потім і зброю... в болото, повз яке пробігав. Уяви собі, ніколи не мав бажання вбивати, я цього не навчився... Навіть у мирні часи ніколи не любив суперечок і бійок. Завжди уникав їх. Тож тепер розумієш? Перед війною я спробував був ходити день у день на завод... Якийсь час працював гравером, але через сварки знеохотився до цього ремесла, мені ліпше продавати вечірні газети, і то в тихому кварталі, де мене знають усі, біля Французького банку... Якщо хочеш знати, моя тодішня дільниця — майдан Перемоги й вулиця Пті-Шан. Як бачиш, я ніколи не заходив далі Луврської вулиці й Пале-Руаяля. Вранці робив закупівлі для крамарів... Пополудні вряди-годи розносив покупки, щось лагодив... Крутивсь, як міг. Зате ніколи не любив зброї! А що, якби німці побачили в тебе зброю? Дісталося б тобі! А якби ти був у цивільному, як от я... Нічого в руках, нічого в кишенях. Тоді німці відчують, що, беручи тебе в полон, матимуть із тобою менше клопоту, — розумієш? Вони вже знатимуть, хто перед ними. Якби до німців можна було прийти голісіньким, це було б іще краще. Прибігти, як кінь! Тоді вони взагалі не знали б, із якого ти війська! — А таки справді! — подумки я відзначив, що вік теж упливає на мислення. З роками людина стає практичніша. — Отож вони там, еге? — Ми мовчки зважили наші шанси, вдивляючись, мов у карти, у великий освітлений план мовчазного міста. — Що, ходімо? Спершу ми мали перетнути залізницю. Якщо там є варта, нас побачать. А може, й ні. Треба піти й подивитись. Перейти можна й через колії, й тунелем. — Поквапмося! — докинув Робінзон. — Таке слід чинити лиш уночі, бо вдень друзів немає, тоді кожен прагне виставлятись, адже, — хіба ти не знаєш? — удень навіть на війні всюди ярмарок. Береш із собою жеребця? Так, я повів коня за повід. Бо ж мудрість у тому, аби чимшвидше втекти, коли тебе кепсько зустрінуть. Ми проминули переїзд, широкі біло-червоні шлагбауми стриміли вгору. Таких шлагбаумів я зроду не бачив. В околицях Парижа були не такі. Я спитав: — Гадаєш, вони вже ввійшли до міста? — Аякже! — відповів він. — Нумо швидше!.. Ми тепер були змушені стати мужніми, як справжні сміливці, бо кінь, що ступав позаду, ніби підганяв нас цоканням копит: ніде жодного звуку, тільки залізне «цок» та «цок». Цокіт відбивався гучною луною, немов у пітьмі не наїлося жодної небезпеки. Отже, Робінзон, сподіваючись утекти від війни, покладався на ніч? Ми не криючись ступали серединою вулиці, йшли в ногу, немов на муштрі. Так, Робінзон мав слушність, день був безжальний від землі до небес. Ідучи так вулицею, ми мали безневинний, навіть простакуватий вигляд, наче поверталися зі звільнення. «Ти чув: у Ліллі ввесь Перший гусарський полк нібито потрапив у полон? Кажуть, вони, як і ми, теж отак увійшли до міста й ні про що не здогадувались... Полковник попереду... Центральною вулицею... Аж тут усе й почалося. Німці попереду, позаду!.. У вікнах, скрізь! Отак воно. Наших половили як щурів. Як щурів! Ну хіба їм не пощастило? — Ох, негідники! — Ще б пак!.. Ми б ніколи не втекли з такого благословенного й безпечного полону, в нас аж слина покотилась. На всіх крамницях і житлових будинках віконниці були зачинені, перед кожним будинком зеленів охайний садочок. Проминувши пошту, ми побачили, що один з тих будинків, трохи біліший за решту, світиться всіма вікнами, від першого поверху аж до даху. Ми подзвонили. Наш кінь сумирно стояв позаду. Двері відчинив огрядний бородань. — Я мер Нуарсера, — оголосив він одразу, хоч ми й не питали його, — й чекаю на німців! Мер вийшов надвір, щоб краще нас роздивитись у місячнім сяєві. Збагнувши, що ми не німці, а таки свої, французи, він позбувся всієї врочистости, залишились тільки зичливість і збентеження. Очевидно, він нас зовсім не сподівався, ми прийшли, перешкодивши всім його попереднім намірам. Німці мали ввійти до Нуарсера цієї ночі, мер знав це й разом з префектурою залагодив геть усе: тут розташується їхній полковник, тут шпиталь, там... А якщо вони прийдуть саме зараз і побачать нас туг? Ото буде клопоту! Безперечно, виникнуть ускладнення... Цього він нам відверто не казав, але ми бачили, що в нього на гадці. Згодом серед мовчазної ночі, в якій ми заблукали, мер став торочити нам про загальне добро. Все потрібно робити лише задля загального добра... Слід подбати про матеріальні набутий місцевої громади... Мистецьку спадщину Нуарсера довірено опіці мера, зберегти її — його священний обов'язок, тут годі шукати чогось вищого! Надто церкву XV сторіччя. Невже мають палити церкву XV сторіччя? Як спалили церкву в сусідньому містечку Конде-сюр-Ізер, га? І лише через те, що німці будуть у лихому гуморі? З досади, що побачать тут нас?.. Мер дав нам відчути ввесь тягар відповідальности, що лягала на нас. Бо ми просто молоді, несвідомі солдати... Всі знають: німці не люблять непевних міст, де ще тиняються солдати супротивника... Поки він, стишивши голос, читав нам оцих казань, його дружина та дві доньки, пухкенькі апетитні білявочки, вряди-годи докидали слово, потверджуючи татову думку. Одне слово, нас відкидали. Між нами немов постали сентиментальні археологічні пам'ятки, бо вже ніхто в усьому нічному Нуарсері не міг заперечити їхньої вартости. Ввесь час перед нами поставали патріотичні й моральні примари, що їх породили мерові слова, але зразу ж і зникали, подолані нашим страхом і нашим егоїзмом, а крім того, простою незатьмареною правдою. Зворушливо переконуючи нас, ніби наш обов'язок — мерщій забиратись під три чорти, мер по-своєму мав не менше затятосте, ніж наш комендант Пенсон, хоча був не такий брутальний. Такому могутньому натискові ми могли протиставити хіба наше скромне бажання уникнути смерти й не згоріти живцем. Цього, звичайно, дуже мало, надто під час війни, коли про такі почуття згадувати не личить. Тож ми відступили й поплентались далі безлюдними вулицями. Безперечно, кожен, кого я зустрів цієї ночі, показав мені всю свою душу. — Отаке моє щастя! — зітхнув Робінзон, тільки-но ми рушили далі. Ось послухай, якби ти був німцем, — а ти хлопець ніби нівроку, — ти полонив би мене, зробив би велику ласку. Ех, на війні важко рятуватися самому! — А якби ти, — спитав я його, — був німцем, ти б теж мене полонив? Тебе тоді, мабуть, нагородили б медаллю. Та медаль, певне, має якусь кумедну німецьку назву, еге ж? Оскільки й далі нам не трапилася жодна людина, яка прагнула б нас полонити, ми зрештою сіли на лаві в скверику і з'їли бляшанку тунця, яку Робінзон із самого ранку грів у кишені. Тепер ми почули, як десь попереду гримотять гармати, щоправда, дуже далеко. Якби ж ті вороги зосталися кожен на своїх позиціях і не чіпали нас! Потім ми вийшли на набережну й під бортом якоїсь напіврозвантаженої баржі довгими цівками посцяли у воду. Я й далі вів за повід коня, і він ступав позаду, мов велетенський собака. Біля мосту в хатині човняра, що мала тільки одну кімнату, на матраці лежав убитий — француз, командир кінних стрільців, що обличчям дуже скидався на Робінзона. — Ну й бридота! — скривився Робінзон. — Терпіти не можу мертвяків. — Найцікавіше, — відповів я, — що він трохи схожий на тебе. Не набагато старший за тебе й такий самий довгий ніс. — Змучені люди всі стають трохи схожі одне на одного. Та якби ти бачив мене раніше, коли я щонеділі ганяв велосипедом! Тоді я був ого хлопець! Ох, друже, які я мав литки! То все від спорту, ти ж знаєш. І стегна які були міцні... Сірник, яким ми присвічували, погас, і ми вийшли з хатини. — Подивись, уже розвидняється! За містом, край ночі, на версі пагорба заясніла довга сіро-зелена смужка-день! Ще один день! Принаймні один! Слід прожити щей цей, як усі попередні, що ставали дедалі густішим ситом, повним дзижчання куль і снарядних вибухів. — Скажи, ти часом не збираєшся сюди й наступної ночі? — запитав Робінзон, прощаючись. — Ох, друже, наступної ночі в нас не буде! Чи ти маєш себе за генерала? — Я вже не годен навіть думати! — додав Робінзон. — Не думаю ні про що, розумієш? Тільки й гадки, як не загинути... Цього досить. Кажу собі: кожен здобутий день — це таки ще один день життя. — Атож... До побачення, друже, хай щастить! — Нехай щастить і тобі! Може, таки побачимось! Ми знову повернулись на війну. Затим відбулася сила всіляких подій, що про них розповісти тепер дуже важко, бо люди сучасної доби вже не спроможні зрозуміти їх. Щоб тебе приймали й поважали, годилось притьмом заприязнитися з цивільними, бо, зоставшись позаду, вони, що довше тяглась війна, ставали дедалі лихіші. Я збагнув це відразу, тільки-но вступивши до Парижа. Збагнув і те, що в жінок наче вогонь між стегнами й отакенні пащі й руки, що залізуть тобі і в штани, і в кишеню. Ті, що зостались, обернулися на солдаток і швидко навчилися сміливо, гідно й пристойно володіти спадщиною солдатів, не маючи при цьому жодної мороки. Матері — медсестри й доглядачки, мучениці — не скидали довгих жалобних убрань і тим паче не розлучались із невеличкими свідоцтвами, які слушного часу через службовців мерії видавав їм військовий міністр. Зрештою, все якось уладнувалось. Під час пишного поховального ритуалу всі, звичайно, сумують, а водночас думають і про спадщину, про подальші вакації, про гарненьку і, як кажуть, жагучу вдовичку, і про те, що самі вони, на відміну від уже померлих, житимуть довго, може, й ніколи не помруть. Хто зна... Коли приходиш на похорон, усі вітають тебе, здіймаючи капелюхи. Це тішить. Саме тоді годиться поводитись добре, вдавати пристойність, не реготати гучно, а тільки нишком радіти. Таке дозволено. Нишком усе дозволено. У війну танцюють не на терасах, а в підвалах. Солдати до цього ставляться стерпно, ба навіть більше: полюбляють такі розваги. Вони вимагають їх, тільки-но прибувши до міста, і їхнє поводження нікому не видається підозрілим. По суті, тільки сміливість підозріла. Як це — важити власним життям? Тоді вимагайте сміливосте й від черви: вона така сама рожева, бліда та м'яка, як і ми. Мені, власне, не було чого нарікати. Я навіть почувався вільнішим, завдяки бойовій медалі, яку заробив за поранення. Коли одужував, медаль привезли мені просто до шпиталю. Того ж вечора я подався в театр, показував медаль цивільним під час антрактів. Ефект незвичайний. То були перші медалі, які з'явилися в Парижі. Нечувана подія! Саме тоді у фойє «Опера-Комік» я познайомивсь із крихіткою Лолою з Америки і завдяки їй став потроху набиратися розуму. Часом трапляються події, що сяють, мов зорі, на тлі безбарвних місяців, протягом яких ти, власне, по-справжньому й не жив. Той вечір в «Опера-Комік» став для мене вирішальним. Завдяки Лолі я неабияк зацікавився Сполученими Штатами й напався на неї з запитаннями, але вона не завжди знала, що відповісти. Коли в подорож пускаються навмання, додому повертаються невідомо коли й невідомо як. Тієї доби всі парижани носили якийсь мундирчик. Не мали мундирів тільки громадяни нейтральних країн і шпигуни, що, власне, те саме. Лола теж мала офіційну форму, до того ж досить гарненьку, оздоблену червоними хрестиками на рукавах і невеличкій, схожій на поліційний капелюх, шапчині, завжди кокетливо збитій набакир; з-під шапочки вибивались хвилясті коси. Лола приїхала допомогти нам урятувати Францію, признавалася вона директорові готелю, і хоч сили в неї небагато, зате серце щире. З Лолою ми порозумілися відразу, хоч і не цілком, бо я зневажав усілякі пориви серця. Просто я віддавав перевагу поривам тіла. Під час війни на серце покладатись не можна — в цьому я сам пересвідчився, та ще й як! Така наука не забувається. Лолине серце було чуйне, лагідне й палке. Тіло — ніжне й вабливе, і годилося приймати Лолу загалом, таку, як є. Лола, зрештою, була шляхетна дівчина, тільки, на жаль, між нами поставала війна, неймовірне шаленство, що спонукало половину людства (закоханих і ні) посилати другу половину на бойню. Отже, ця вбивча манія так або так обтяжувала наші взаємини. Я намагавсь якомога краще скористатися своїм одужанням і нітрохи не прагнув знову потрапити на цвинтарі бойовищ; гуляючи містом, на кожному кроці усвідомлював разючу абсурдність кривавих битв. Усюди запанувала несвітська брехня. Проте я практично не мав шансів уникнути війни. Не мав жодних зв'язків, потрібних, аби уникнути її лабет. Серед моїх знайомих були самі злидарі, тобто люди, чия смерть нікого не хвилює. Аж ніяк не випадало сподіватися, ніби Лола допоможе мені влаштуватись у тилових частинах. Хоча вона була лише сестра-жалібниця, я не міг собі уявити, що в когось (окрім хіба Ортолана) більше войовничого завзяття, ніж у цього чарівливого дівчати. До того, як я пройшов крізь баговиння героїзму, ця маленька Жанна д'Арк, може, й надихнула б мене, додала б завзяття, але тепер, відколи я на майдані Кліші став солдатом, мене посів патологічний страх перед будь-яким — словесним чи справжнім — героїзмом. Я одужав, я просто одужав. Аби надати дамам з американського експедиційного корпусу певні вигоди, групу сестер-жалібниць оселили в готелі «Париц», а щоб саме Лола почувалась якомога затишніше (в неї були зв'язки), їй доручили виконувати осібне завдання в самому готелі: опікуватися пиріжками з яблуками — пиріжки випікали для паризьких шпиталів. Кільканадцять тисяч тих витворів щоранку розвозили по всьому місту. Лола з ревністю, яка невдовзі обернулася лихом, узялась до своїх гуманних обов'язків. Признатися, вона зроду не пекла пиріжків із яблуками. Лола найняла кількох куховарок, і після двох чи трьох спроб усі пиріжки були однаково рум'яні, солодкі, соковиті та смачні. Лолин обов'язок, власне, полягав у тому, щоб куштувати пиріжки, перед тим як їх відправлять у шпиталі. Щоранку о десятій годині Лола підводилася з ліжка, купалась і сходила на кухню в підвальних глибинах. І так, повторюю, щоранку, причому вбиралась лиш у чорно-жовте японське кімоно, яке напередодні від'їзду їй подарував приятель із Сан-Франциско. По суті, все йшло дуже добре, ми для себе вигравали свою війну, та одного разу, зайшовши до Лоли, я побачив, що вона вкрай пригнічена й не хоче навіть доторкнутися до сніданку. Невже сталося лихо, невже вона занедужала? Я благав Лолу покластися на моє щире кохання. Виявилось, що день у день протягом місяця куштуючи пиріжки, Лола погладшала на цілі два фунти! А втім, про це лихо свідчили й дірочки на її пасочку. Полилися сльози. Намагаючись утішити дівчину й хоч трохи їй зарадити, я посадив її в таксі, й ми разом об'їздили чимало аптек, розкиданих по всьому місту. Випадково чи ні, але безжальні терези всюди неспростовно потвердили: Лола справді поважчала на два фунти. Тоді я запропонував їй відступити свою посаду колезі, яка, навпаки, прагне трохи «набрати тіла». Лола й чути нічого не хотіла про такий компроміс, вважаючи його за ганьбу і справжнісіньке дезертирство. Розповіла мені, що її пращур був у складі команди славетного «Мейфлауера», який прибув до Бостона 1677 р., і що, пам'ятаючи про це, вона не може знехтувати свій хай і скромний, та все-таки священний пиріжковий обов'язок. Відтоді, куштуючи пиріжки, вона тільки надкушувала їх — зуби в неї були гарненькі й рівні. Страх поправитись не давав їй утішатися їжею. Лола гинула. Невдовзі вона так само боялася пиріжків, як я снарядів. Через ті пиріжки, а ще з гігієнічних міркувань ми ходили тепер на прогулянки набагато частіше, блукали набережною, бульварами, проте вже ніколи не заходили до «Неаполітанців», бо від морозива жінки теж гладшають. Я ніколи не думав, що може існувати така затишна кімната, як Лолина. Стіни були блакитні, поряд ванна. Всюди висіли фотографії друзів, часто з присвятою, мало дівчат, багато хлопців — гарних, добре поголених чорнявих парубків: такі їй подобались найдужче. Вона розповідала мені, які в них очі, пояснювала ніжні, врочисті й недвозначні присвяти. Спочатку, признаюсь, я бентежився серед тих подобизн, а потім звик. Тільки-но розривалися наші обійми, Лола — я спинити її не міг — знову розводилась про війну та про яблучні пиріжки. Не раз ми говорили й про Францію. Для Лоли Франція зоставалася своєрідним лицарським краєм із невизначеними часовими й просторовими межами, краєм, щоправда, тяжко ураженим, але через те ще привабливішим. Натомість я, коли хто говорив мені про Францію, не міг спекатися думки про власну утробу, тому мимоволі був набагато стриманіший у виявах патріотичного завзяття. Кожному свій страх. Але в ліжку Лола була надзвичайно мила, і тому я вислуховував її, ніколи не суперечачи. А от моя душа Лолу не вдовольняла. Лола прагнула, щоб я ввесь поривавсь уперед, палав завзяттям, а мені було дуже важко збагнути, чому саме я маю перебувати в такому екзальтованому стані. Навпаки, я бачив тисячі неспростовних підстав перейматися цілком протилежними почуттями. Лола, зрештою, без угаву базікала про щастя та оптимізм — так чинять усі, до кого життя поставилось прихильно, всі привілейовані, здорові, забезпечені люди, в яких попереду ще довге життя. Лола страшенно набридала мені балачками про душу, рот у неї не закривався. Душа — це втіха та марнославство тіла, поки йому добре ведеться, або бажання покинути тіло, коли людина хвора або опинилась у скруті. Обирають перший чи другий погляд залежно від того, котрий із них придатніший цієї хвилини, — оце й усе! Поки можна вибирати — все гаразд. Та я вибирати вже не міг, моя гра скінчилася! Я знав правду до самих глибин, а моя власна смерть ішла, так би мовити, за мною слід у слід. Я майже не міг думати про щось інше, крім своєї долі рано чи пізно полягти, — долі, яка, на загальну думку, була для мене цілком нормальна. Аби назавжди затямити, про що, власне, йдеться, слід самому пережити очевидну затяжну й неминучу агонію, під час якої ти нарешті почнеш розуміти абсолютні істини. Я дійшов висновку, що німці можуть прийти аж сюди, повбивати, пограбувати, спалити все і всіх — готель, пиріжки, Лолу, Тюїльрі, міністрів, їхніх приятелів, Академію, Лувр, універмаги, — занапастити місто, стати бичем Господнім, пекельним вогнем для цього ярмарку гнилизни, бо, певне, марно було б шукати десь іще більшої мерзоти, а я від того не тільки нічого не втрачу, а й виграю. Адже ти майже нічого не втрачаєш, коли горить будинок домовласника. Завжди з'явиться якийсь інший або навіть той самий — німець, француз, англієць чи китаєць — і випише тобі при нагоді рахунок для оплати... Мораль, по суті, дуже лиха. Якби я розповів Лолі все, що думав про війну, вона б уважала мене за страховисько і наші взаємини б утратили будь-яку ніжність. Тож я пильнував і ні в чому не признавався їй. Тим часом у мене з'явились певні труднощі: я відчув суперництво. Дехто з офіцерів зазіхав на мою Лолу. Я боявся їхнього суперництва, бо вони ходили зі зброєю, а на грудях у них виблискували ордени Почесного легіону. Про славетний Почесний легіон дуже багато писали в тодішніх американських газетах. Двічі або тричі, коли Лола стрибала з яким небудь офіцером через пліт, нашим взаєминам загрожувала велика небезпека, проте саме тоді я раптом виявився незвичайно корисним для Лоли: щоранку замість неї я ходив куштувати пиріжки. Ці звитяги врятували мене за хвилину до краху. Лола без жодних заперечень погодилась, щоб я виконував її обов'язок. Хіба я не сміливий войовник, гідний такої високої місії! Відтоді ми були не просто коханці, а й спільники. Почалася новітня доба наших взаємин. Лолине тіло стало для мене джерелом безконечних радощів, я ніколи не міг насититись вивченням її американської плоті. Щиро кажучи, я був страшенно безсоромний. Зостануся таким і надалі. Я навіть дійшов одного висновку, що сповнив мене втіхою та надією: країна, здатна породити таке сміливе красою тіло, щедре на палкі душевні пориви, напевне володіє таємницями інших одкровень, не менш важливих за біологічні. Тож, пестячи Лолу, я надумав рано чи пізно, скоро лиш трапиться нагода, здійснити подорож до Сполучених Штатів, поїхати туди мов на прощу. Я й справді не мав ні затишку, ні спочинку (впродовж невблаганно лихого й неприхильного життя), поки успішно втілив цей задум, містично породжений анатомією людського тіла. Отже, біля Лолиного заду я отримав послання з Нового світу. Звичайно, Лола мала не тільки чудове тіло, а й личко, гарненьке й трохи хиже завдяки блакитно-сірим очам, зовнішні кутики яких ледь піднімались угору, мов у дикої кицьки. Навіть просто дивлячись у Лолине обличчя, я відчував, як мені котиться слина, неначе я випив склянку сухого вина або набрав у рот каміння. її очі були, зрештою, холодні, в них зовсім не відчувалося млосної орієнтально-фрагонарівської жвавости, властивої французьким очам. Найчастіше ми зустрічались у кав'ярні поблизу її готелю. По вулицях тинялось дедалі більше поранених, інколи геть розкутих. Для них збирали пожертви, влаштовували «вечори», присвячені тому або сьому, а здебільша — самим організаторам. Брехати, злягатися, вмирати — здавалось, усе інше втратило сенс. Несамовита брехня — в газетах, на плакатах, скрізь і повсюдно — перевищувала будь-яку уяву, всякі межі сміховинности та безглуздя. Цілий світ заповзявся брехати. Йшлося тільки про те, чия брехня буде більша. Невдовзі в місті було годі шукати щиро ста. Дещиця правди, яку ще можна було відчути до 1914 року, тепер видавалася сороміцтвом. Хоч би чого торкнувсь — усе несправжнє: цукор, літаки, сандалі, варення, фото; все, що читали, поглинали, обсмоктували, оспівували, стверджували, заперечували, боронили, — було лише примарою, ошуканством і маскарадом. Навіть зрадники повнилися фальшу. Безумство брехні й віри в ту брехню стало справжньою пошестю. Крихітка Лола знала французькою лише кілька фраз, зате патріотичних: «Перемога за нами!», «Вперед, Мадлон!» Від цього аж плакати хотілося. Лола вперто і безцеремонно приглядалась до нашої смерти, як, зрештою, всі жінки, відколи запанувала мода бути сміливими задля інших. Натомість я всім серцем прихилився до всього, що відвертало від війни! Я не раз розпитував Лолу про Америку, але її відповіді були непевні, претензійні й вочевидь заплутані, вона ніби прагнула приголомшити мене. Та тепер я вже не вірив жодному враженню. Одного разу на мене вже подіяло враження, і більше ніхто й ніколи мене брехнею не звабить. Я вірив Лолиному тілу і не вірив її розумові. Вважав Лолу за уособлення вроди, що ховалася по той бік війни, по той бік життя. Лола посилювала мій страх думками, запозиченими з бульварних газет: помпони, фанфари, моя любка й білі рукавички... Чекаючи розв'язки, я спав із нею дедалі частіше, запевняючи, ніби від цього худнуть. Хоча вона покладалася більше на прогулянки. Я страшенно не любив тих довгих моціонів, та Лола наполягала. Ми, мов ті спортсмени, щодня пополудні по кілька годин ходили Булонським Лісом на «романтичні прогулянки». Природа — це щось жахітне. Навіть коли цілком цивілізована, як Булонський Ліс, вона однаково лякає справдешнього городянина. На лоні природи городянам несамохіть кортить відкрити душу. Хоч Булонський Ліс — вогкий, засмічений, підстрижений, обгороджений ґратами — нічого й не вартий, на городянина, що походжає між деревами, нестримно напливають спогади. Лола теж не могла уникнути цього сумного неспокою. Під час прогулянок вона розповідала мені тисячі подробиць про своє нью-йоркське життя, про тамтешніх подружок. Я так і не второпав, що правдиве в тому складному плетиві доларів, заручин, розлук, магазинів одягу й прикрас, яке нібито оповивало її життя. Одного дня ми пішли до іподрому. В тих місцях іще траплялися численні фіакри, діти верхи на віслюках, хлопчаки в хмарах куряви, автомобілі з відпускниками, що, збуджені й спітнілі, переслідувані невблаганним часом і прагненням жити, пильно озираючи околиці й не гаючи ні хвилини, кваплячись устигнути з поїзда на поїзд, чимдуж шукають незайнятих жінок у бідних алеях і здіймають при цьому ще більшу куряву, поспішаючи десь хутенько попоїсти й покохатися. З відпускників скочувався піт пристрасти і спеки. Ліс тепер був занедбаний, мабуть, міській владі стало не до нього. — Тут, певне, було дуже гарно до війни? — запитала Лола. — Все таке вишукане?.. Розкажи мені, Фердінане. Й тут відбувалися перегони? Такі самі, як і в нас, у Нью-Йорку? Відверто кажучи, я ніколи не бував на кінних перегонах, але, щоб розважити Лолу, заходився вигадувати сотні барвистих подробиць на цю тему, користаючись принагідно десь та колись чутими оповідями. Пишне вбрання... Елегантні пани і панії... Блискучі кубки... Старти... Веселі лункі сурми... Стрибки через канаву з водою... Президент Республіки... Шалено зростають ставки... Мої вигадки так сподобалися Лолі, що ми навіть зблизились. Відтоді вона гадала, що в нас є принаймні одне спільне вподобання, — щоправда, в мене нібито добре приховане, — світські розваги. Піддавшись почуттям, Лола навіть поцілувала мене, — таке з нею траплялося рідко. А ще вона зворушливо сумувала за речами, які вийшли з моди. Кожен оплакує минувшину по-своєму. Саме за відмерлими модами Лола помічала плин часу. — Фердінане, — спитала вона, — ти віриш, що на цьому іподромі колись ізнову будуть перегони? — Безперечно, Лоло, як скінчиться війна... — Але це так непевно, еге ж? Думка, що в Лоншані більше ніколи не буде перегонів, засмутила Лолу. Світова скорбота підступає до людей по-всякому, а підступити їй щастить майже завжди. — Припустімо, Фердінане, що війна триватиме ще довго, може, й кілька років... Тоді мені вже буде пізно... вертатися сюди. Ти розумієш мене, Фердінане? Ти ж знаєш — я дуже полюбляю отакі гарненькі місця... де багато публіки... гарне вбрання... Але тоді вже буде пізно. І пізно назавжди. Хіба що... Фердінане, коли знову збиратиметься публіка, я вже стану стара... Я стану стара, Фердінане, отож буде пізно. Я відчуваю, що буде пізно. У розпачі Лола відвернулась так рвучко, немов угледіла обіч на стежці двісті франків. Я як міг утішав дівчину, вдаючись до всіх засобів, які тільки спадали мені на гадку. Зрештою їй лише двадцять три роки... Війна швидко мине. Щасливі дні повернуться. Все буде, як колись, набагато краще, ніж колись... Принаймні для неї... Такої гарненької... Змарнований час? Та вона його надолужить без будь-яких зусиль. Нею ще довго будуть милуватись і захоплюватися. Лола, щоб трохи потішити мене, вдала, ніби заспокоїлась. — Погуляємо ще? — запитала вона. — Аби схуднути? — Ох, справді, я й забула. Коли ми виходили з Лоншану, діти вже порозбігались, по них зосталася тільки курява. Відпускники й далі вганяли за щастям, та вже не в Лісі, а на терасах біля брами Порт-Майо, — ох і зацьковане те щастя! Ми йшли берегом до Сен-Клу, вкриті звинними пасмами осінніх туманів. Біля мосту кілька барж із вугіллям осіли глибоко, аж до планширу, повтикавшись в узбережні дерева. Над парковою огорожею широким віялом височіли зелені крони — буйні та пишні, мов мрії. Проте й деревам, не раз потраплявши в засідки, я теж уже не вірив. За кожним стовбуром чаїлася смерть. Широка алея з трояндами обабіч вела до фонтанів. Збоку в кіоску літня дама, що продавала содову воду, немов повільно збирала всі вечорові тіні навколо своєї спідниці. Трохи далі вздовж білих доріжок напиналися посірілі куби й паралелепіпеди-святочні ярмаркові павільйони, заскочені війною й тепер занурені в мовчанку. — Уже рік як вони забралися! — звернулась до нас літня продавщиця содової. — Тепер тут за день хіба кількоро пройде. Я сиджу, бо звикла. А колись тут було стільки люду! Стара знала тільки це; в тому, що відбулося, вона більше нічого не втямила. Лолі заманулося пройти біля тих порожніх наметів, сумувати стало для неї примхою. Ми нарахували десь із двадцять великих павільйонів, що мали віконця, і набагато більше малих. В одних колись продавали солодощі, в інших — лотерейні квитки; був навіть невеликий театр, відданий на поталу протягам. Намети стояли всюди, майже під кожним деревом, в одному, що був ближче до головної алеї, ми не бачили завіс, вітер надимав його, і намет зяяв таємничою пусткою. Намети вже посхилялися до землі й опалого листя. Ми зупинились біля останнього, що похилився найдужче й від вітру хитавсь на кілочках, мов припнутий корабель, чиї вітрила шматує вітер, і, здається, от-от урветься остання линва. Полотно просідало та випиналось, рвучись у небо. Спереду ще видніла давня назва павільйону, виписана червоно-зеленими літерами: «Тир народів». Павільйон уже ніхто не охороняв. Власник, як і його колеги, стріляв тепер на фронті разом зі своїми клієнтами. Скільки куль угачено в ті невеликі мішені! Вони всі були всіяні невеличкими біленькими цятками. Задля сміху мішені зображували весілля: попереду стояли бляшані постаті нареченої з квітами, дружок, весільного генерала, нареченого з великим червоним ротом; далі — запрошені гості, яких не раз убивали, поки тривало ярмаркове свято. — Фердінане, ти, мабуть, добре стріляєш? Якби зараз був ярмарок, я б позмагалася з тобою! Фердінане, ти ж добре стріляєш? — Ні, я стріляю кепсько. За весільною процесією видніла яскраво розмальована мерія з прапором нагорі. Коли тир працював, можна було стріляти і в мерію, й у вікна, що, цокнувши, відчинялись, і навіть у бляшаний прапорець. Крім того, в полк, що спускався збоку, як колись і мій — з майдану Кліші. По цьому всьому давніше немилосердно стріляли, а тепер стріляють по мені, — стріляли вчора і стрілятимуть завтра. — Лоло, по мені теж стріляли! — не стримав я крику. — Ходімо! — сказала вона відразу. — Фердінане, ти верзеш дурниці, ходімо, тут можна застудитись. Обминаючи грязюку, ми спустилися до Сен-Клу головною алеєю, Королівською. Лола взяла мене під руку своєю маленькою рукою, а я не міг думати про щось інше, крім весільної процесії бляшаних фігурок у тирі, полишеному в парковій сутіні. Я навіть забув обняти Лолу, думки просто гнітили мене. Я почувався дивно. Гадаю, саме відтоді мені стало вкрай важко бодай трохи приборкувати думки, що роїлись у голові. Коли ми підійшли до мосту Сен-Клу, вже геть споночіло. — Фердінане, може, повечеряємо в Дюваля? Адже ти так любиш там бувати... Там і журба твоя мине. В Дюваля завжди так людно. А може, повечеряймо у мене в кімнаті? — Цього вечора Лола й справді була дуже чуйна. Зрештою ми вирішили піти до Дюваля. Кав'ярня видалась мені божевільнею. Всі, хто посідав за столиками довкруг нас, немов чекали, що й на них звідусіль от-от посипляться кулі, поки вони напихатимуть черево. — Тікайте всі звідси! — попередив я їх. — Утікайте! Зараз почнуть стріляти! Вас уб'ють! Уб'ють нас усіх! Лола мерщій повела мене до свого готелю. Мені всюди ввижалося те саме: всі, хто вештався коридорами «Парица», немов мали загинути під кулями, а надто службовці, що неначе мішені вишикувалися за довгою конторкою, й отой, з першого поверху, чолов'яга в синій, мов небо, і ніби сонцем позолоченій лівреї; він називався швейцар; крім того, офіцери і генерали, які тинялися по готелю, звичайно, не в таких пишних, як у швейцара, та все ж у мундирах, — усюди величезний тир, з якого ніхто ніколи не вийде, ні стрільці, ні жертви. Тут уже не до жартів. — Зараз стрілятимуть! — горлав я до них у великому холі. — Зараз стрілятимуть! Тікайте звідси! — Потім я вигукував ці слова у вікно й не міг замовкнути. Скандал, та й годі! «Бідолашний солдатик!» — приказували люди. Швейцар по-дружньому лагідно завів мене до бару, дав щось випити, і я випив, згодом за мною прийшли жандарми й були не менш зичливі. В «Тирі народів» я також бачив жандармів. Лола поцілувала мене й допомогла їм одягнути на мене наручники. Отож, як пояснили мені згодом у шпиталі, я захворів, став марити, збожеволів од страху. Можливо. Найкраще, що можна вчинити в цьому світі, — це вийти з нього, хіба не так? Байдуже, божевільним чи ні, зі страхом чи без, — головне вийти. Потім зі мною було чимало мороки. Одні казали: «Цей хлопець анархіст, а тепер такий час — його треба розстріляти на місці, не зволікаючи: адже йде війна!» Інші, терплячіші, вважали, що я просто сифілітик і таки справді збожеволів, тож мене треба відгородити од суспільства аж до кінця війни чи принаймні на кілька місяців, бо вони, ті, хто не збожеволів і, як їм видавалося, зберіг свій розум, прагнуть опікуватися мною, а тим часом самі, без мене, воюватимуть далі. Це доводить: щоб тебе вважали за розумного, треба мати тільки хоробрість. Коли ти хоробрий, цього досить, тобі дозволено все, абсолютно все, тебе підтримує більшість, а саме більшість визначає, хто божевільний, а хто ні. Отже, мій діагноз зоставався непевний. Медичні авторитети постановили якийсь час поспостерігати мене. Моїй подружці Лолі, а також матері дозволили навідувати мене. Оце й усе. Поранених із психічними розладами поміщали в ліцей Іссі-де-Муліно, нашвидку переобладнаний для лагідного або немилосердного — залежно від того, хто що бовкне — цькування подібних до мене солдатиків, чий патріотичний ідеал геть випарувавсь або захирів. Аж надто жорстоко до нас не ставились, проте ми всякчас відчували, як нас невсипуще пильнують мовчазні наглядачі, обдаровані величезними вухами. Коли закінчувавсь період спостереження, той або той пацієнт непомітно зникав із клініки, його везли в притулок для божевільних, на фронт, а чи — й досить часто — на розстріл. Мені завжди кортіло дізнатися, хто перший з товариства, що стиха перемовлялось у їдальні цього таємничого закладу, перейде в стан примар. Біля самої брами в невеликій будці мешкала консьєржка, що продавала нам льодяники, помаранчі й голки з нитками для пришивання ґудзиків. Крім того, вона давала нам утіху. Унтер-офіцерові це обходилось у десять франків. Купити втіху міг кожен, тільки слід було стерегтися відвертости, що часто виникає в такі хвилини. Бо ті душевні пориви могли коштувати вкрай дорого. Все, що хлопці довіряли консьєржці, вона якнайдокладніше переповідала головному лікареві, і на кожного могли завести досьє для військового трибуналу. Ніхто не сумнівавсь, що через довірливість розстріляно капрала з африканського корпусу, якому не було й двадцяти років, резервіста з інженерних військ, що наковтався цвяхів, аби йому болів живіт, і ще одного істерика, що розповів консьєржці, як удавав на фронті напади паралічу... Одного вечора вона, провокуючи, запропонувала мені військовий квиток начебто вже померлого батька шістьох дітей, мовляв, з таким квитком можуть призначити в тилові частини. Одне слово, падлюка, зате в ліжку була просто чудова й незмінно дарувала всім радість. Отже, справжня хвойда. Власне, для втіхи потрібні саме хвойди. В пригодах, де працює зад, підлота зрештою — наче перець у доброму соусі: перчину не їдять, але без неї не можна обійтися. Будівлі ліцею стояли на широкій, позолоченій літом терасі, ховаючись серед дерев; з тераси відкривалася напрочуд гарна панорама Парижа. По четвергах на терасі нас чекали відвідувачі, серед них і Лола, яка щоразу приносила мені тістечка, поради й сигарети. Своїх лікарів ми бачили щодня. Вони зичливо розпитували нас, але ми ніколи не знали, що в них на думці. Приязно посміхаючись, лікарі носили в кишенях наші смертні вироки. Чимало пацієнтів, хлопців слабкої вдачі, заведені в оману такою зичливістю та уважністю медиків, геть упадали в розпач, утрачали сон, ходили ночами з кутка в куток по палаті і вголос протестували проти власної малодушности, затиснуті між надією та відчаєм, немов на зрадливому гірському схилі. Вони катувались отак, аж поки одного вечора зривались і в усьому признавалися головному лікареві. Після цього ми їх уже ніколи не бачили. Я теж не мав спокою. Та якщо ти кволий, то наберися сили, зневажаючи людей, котрих боїшся найдужче. Слід навчитися бачити їх такими, якими вони є, навіть гіршими, відчувати всю їхню ницість, тобто бачити їх з усіх боків. Це додає тобі снаги й захищає так, що й уявити годі. У тебе самого немов виростає друге «Я». Відтоді вас двоє, а їхні вчинки вже не мають для вас паскудного містичного чару, що ослаблює силу й волю. Отож їхнє прикидання вже ніколи не заведе вас в оману й не спровокує душевної кризи. Поряд зі мною лежав капрал, що теж самохіть пішов на фронт. До початку війни він викладав історію та географію в Туренському ліцеї. А тепер виявилося, що він — злодій, якому годі знайти рівню, затятий крадій консервів: колишній викладач безжально їх цупив з полкового обозу, з хур інтендантської служби, зі стратегічних резервів, — крав усюди, де бачив. Отже, разом із нами він потрапив сюди, зразу збудивши підозри військового трибуналу. Та оскільки капралова родина вперто доводила, що бідолаху приголомшили й деморалізували вибухи набоїв, слідство місяць у місяць відсувало порушення справи. Зі мною капрал спілкувався дуже рідко. Здебільша він годинами розчісував собі бороду, а якщо й озивався до мене, то майже завжди говорив про те саме: буцімто винайшов засіб не робити дітей своїй дружині. Чи справді капрал був божевільний? Коли світ вивертається навиворіт (а бути божевільним означає запитувати, чому нас убивають), стає очевидним, що набути слави божевільного нічого не варто. Правда, слід, щоб у те повірили, — та коли йдеться про втечу від патріотичних гекатомб, людські мізки спромагаються на таке, що потім тільки очі вирячуєш. Усе найцікавіше відбувається, безперечно, в пітьмі: правдивої історії людства не знає ніхто. Того капрала звали Преншар. На що ж він зважився, рятуючи свої сонні артерії, легені й зорові нерви? Ось де основна проблема, і її треба порушувати перед усім людством, аби нітрохи не відступити від гуманности й практичности. Але ми від цього дуже далекі, ми крутимось в ідеалізованому безглузді, нас стережуть нездорові войовничі штампи, а ми, щури, вже задихаючись від диму, перейнявшись безумством, прагнемо покинути охоплений вогнем корабель; у нас немає жодного спільного плану, ми не віримо один одному. Приголомшені війною, побожеволіли: нас доконує страх. Страх — це друге обличчя війни, зворотний бік тієї ж медалі. Серед того загального безуму колишній викладач ліцею Преншар виказував мені певну прихильність, тим часом, звісно, стережучись мене. Там, куди нас заслано, не могло існувати ні приязні, ні повної довіри. Кожен говорив тільки те, що вважав за корисне для своєї шкури, оскільки все або майже все потім переповідали кому слід викажчики, що пильнували за нами день і ніч. Вряди-годи хтось із пацієнтів зникав, отже, його справу вже визначено — її розглянув військовий трибунал: бідолаху засилали в африканський штрафбат, або на фронт, або для дальшого лікування до Кламарської божевільні. На їхнє місце незмінно прибували інші бідолахи, їх звозили з усіх родів військ: молодесеньких і пристаркуватих, боягузів і хвальків; щочетверга до них приходили батьки, дружини й навіть діти, що ошелешено вирячували очі. У залі побачень ці родичі рясно проливали сльози, надто ввечері. Сюди приходило плакати безсилля людей перед війною: посидівши, жінки й діти, бліді від газових ламп, поверталися коридором додому, спроквола човгаючи ногами. То було велике й огидне стадо плакальниць. Лола провідувала мене в цій своєрідній в'язниці, й такі візити видавалися їй романтичною пригодою. Ми не плакали — ні вона, ні я. Нам не було де брати сльози. — Фердінане, ти справді збожеволів? — запитала вона мене одного вечора. — Так, я божевільний! — признавсь я. — Тож тебе лікуватимуть тут? — Лоло, страх не мінують. — Невже ти так боїшся? — Ще й як! Страх — це коли згодом я помру власною смертю, а тут мене хочуть спаї і йти! Краще нехай закопають у землю, кинуть гнити на цвинтарі, щоб я спокійно лежав, готовий, може, й воскреснути... Хіба знаєш, що чекає на тебе по смерті? Лоло, розумієш, коли тебе спалять на попіл, то це вже кінець, вороття не буде. Бо кістяк усе-таки бодай трохи скидається на людину, він швидше може воскреснути, ніж попіл. Коли попіл — це вже кінець. Що ти на це скажеш? Хіба війна не?.. — Ох! Фердінане, ти боягуз! Ти гидкий пацюк! — Атож, я боягуз, я відкидаю війну й усе пов'язане з нею. Та я оплакую не себе. Я заперечую війну не задля себе. Я не ридаю над собою. Я просто відкидаю її геть разом з усіма людьми, що беруть у ній участь, я не хочу мати нічого спільного ні з ними, ні з нею. Навіть якщо їх буде дев'яносто п'ять мільйонів, а я сам, то помиляються все-таки вони, а я, Лоло, маю слушність, бо тільки я один знаю, чого хочу: я більше не хочу гинути. — Фердінане, хіба можна заперечувати війну? Коли батьківщина в небезпеці, тільки божевільні й боягузи відмовляються воювати... — Що ж, хай живуть божевільні й боягузи! Чи, радше, хай виживуть божевільні та боягузи! Лоло, ти, скажімо, пригадуєш прізвище бодай одного з безлічі солдатів, забитих упродовж Столітньої війни? Ти хоч прагнула коли дізнатися їхні прізвища? Для тебе вони такі самі безіменні, байдужі й безвісні, як і останній атом ось цього прес-пап'є, що перед нами, або твій вранішній послід... Лоло, збагни: ці недоумки загинули нізащо! Абсолютно нізащо! Я це можу довести, докази вже готові. Важить тільки саме життя. Закладаюся — через десять тисяч років цю війну, хоч зараз вона нам видається великою, ніхто вже не пам'ятатиме... Хіба, може, з десяток ерудитів уряди-годи сперечатиметься про дати найбільших гекатомб, якими вона знаменита. Це все, що люди досі спромагаються вважати за гідне пам'яті з подій минувшини, байдуже, чи збігло кілька століть, чи кілька років, а чи годин. Лоло, я не вірю в майбутнє... Переконавшись, що я ще й похваляюся такими ганебними почуттями, Лола вже не мала до мене найменшого жалю. Для неї я остаточно обернувсь у мерзотника. Лола постановила одразу ж і покинути мене. З неї досить. Я провів її аж до хвіртки нашого притулку, а вона навіть не поцілувала мене. Лола, звісно, ніяк не могла второпати, чому приречений на смерть не вважає ту смерть за своє покликання. Коли я запитав, як там печуться пиріжки, вона змовчала. Зайшовши до палати, я побачив, що біля вікна серед гурту солдатів стоїть Преншар і випробовує темні окуляри, дивлячись крізь них на газову лампу. Він пояснив, що ця думка сяйнула йому під час літнього відпочинку на морському березі, а що тепер літо, він хоче носити окуляри, гуляючи вдень у парку. Наш парк був дуже великий, і його пильно охороняв цілий загін наглядачів. Наступного дня Преншар наполіг, щоб я пішов з ним аж на терасу, де він остаточно випробує свої чудові окуляри. Пополудневе сонце яскраво виблискувало на Преншаровім обличчі, захищенім тьмавими скельцями, і я помітив, що в нього майже прозорі ніздрі і він дихає дуже часто. — Друже, — щиро заговорив капрал Преншар до мене, — час іде, але на мене анітрохи не працює. Моє сумління неприступне для докорів, дякувати Богові, я вільний від такого боягузтва. В цьому світі зважають не на злочини... Від такої практики вже давно відмовились. Так, відмовилися, зважають тільки на промахи. Гадаю, я й сам скоїв промах, причому непоправний... — Коли крали консерви? — Так, уявіть собі, я гадав, ніби це ниций учинок, якого буде досить, аби ганебно, проте живцем утекти від баталій, дійти до миру, як отой норець, що, довго пробувши під водою, нарешті виринає на поверхню... Я мало не досяг успіху. Але війна вочевидь затяглась. Уже не можна навіть визначити ту міру огидности, переступивши яку, стаєш огидним батьківщині... Батьківщина заповзялась приймати всі пожертви, всіляку поживу, байдуже, звідки вона походить. Батьківщина стала без міри поблажлива у виборі своїх мучеників. Фактично, вже немає чоловіків, негідних носити зброю, а надто — вмирати від неї. Та вони, чуєте, навіть із мене роблять героя! Манія вбивства стає така владна, що ніхто вже й уваги не звертає на крадіжку якоїсь бляшанки консервів! Та що там — на те заплющують очі! Звісно, ми звикли щодня захоплюватись нелюдами, і разом із нами ввесь світ шанує їхню велич, хоча їхнє життя, коли придивитися пильніше, — це довгий, нескінченний злочин. Проте ці люди тішаться славою, честю та могутністю, їхні злочини освячено законом, дарма що, хоч як далеко зазирати в історію (мені, як ви знаєте, за знання історії платили), — ми всюди бачимо, що цілком безневинна крадіжка, надто найпростіших харчів — хліба, шинки, сиру — незмінно призводить до громадського осуду, до негайного вилучення з суспільства, до тяжкої кари, безчестя й ганьби, якої не змити жодним каяттям. Усе це відбувається внаслідок двох головних причин: по-перше, через те, що злодій здебільшого злидар, а злидні позбавляють його будь-якої гідности; по-друге, через те, що його вчинок — німий докір суспільству. Розумієте, коли краде злидар, це просто негідний учинок індивіда... І куди ж ми котимось? Завважте, кара за незначні крадіжки на всіх широтах була дуже тяжка, вона становила не тільки засіб громадського захисту, а й виступала немов суворою засторогою всім бідолахам, щоб вони тихенько держалися свого місця й своєї касти, з радістю погоджуючись впродовж довгих століть ганути невідомо за що від голоду... Досі в нашій країні дрібні злодії мали певні переваги — їх позбавляли патріотичної чести носити зброю. Та завтра все зміниться, я, злодій, завтра знову займу своє місце в окопах... Такий наказ... Нагорі постановили мов губкою стерти те, що досі називали моїм «схибленням», і, завважте, вчинили так, зглянувшись на «честь моєї сім'ї». Яке блюзнірство! Я вас запитую, друже: невже вся моя родина стане решетом і ситом для французьких та німецьких куль, що летять одним роєм?.. Бо в такій ролі виступатиму тільки я, еге ж? А коли я загину, невже мене воскресить честь моєї сім'ї? Ось послухайте, я вже зараз бачу свою сім'ю по війні: адже минає все. Моя родина, коли знову повернеться літо, топтатиме моріжки, гулятиме кожної погожої неділі... От тільки я, батько, лежатиму на метр під землею, в мені кишітиме черва й буде більше всілякої зарази, ніж у купі лайна чотирнадцятого липня, моя плоть зогниє напрочуд швидко... Лягти гноєм у землю невідомого рільника — ось майбутнє справжнього солдата! Ох, друже! Запевняю вас: цей світ — величезна фабрика, де спроваджують на той світ! Ви ще молодий, і нехай ці хвилини мудрости запам'ятаються вам на багато років! Слухайте мене пильно й ніколи не нехтуйте, не оцінивши його ваги, головного гасла, яким пишно оздоблене все вбивче лицемірство нашого суспільства: «Співчувайте долі й нелюдським умовам життя злидарів!» Та послухайте, обивателі й недоумки, експлуатовані, биті та одурені, я вас застерігаю: коли можновладці починають любити вас, це означає, що вони наміряються обернути вас у гарматне м'ясо... Це пророцтво справджується завжди. Все починається з любові. Людовік XIV, як відомо, ганяв свій народ у хвіст і в гриву. Людовік XV так само, але дійшов і до ануса. Звичайно, тієї пори жилося погано, бідним ніколи не живеться добре, хоча їх не вбивали так завзято й люто, як убивають наші сучасні тирани. Адже, слухайте: відпочинок малих людей — у зневазі великих, бо коли можновладці думають про народ, їх спонукає до цього лиш інтерес та садизм... Саме філософи, — добре запам'ятайте це, — почали годувати народ усілякими побрехеньками... Народ, який знав лише катехізис! І вони взялись, як заявляли, освічувати його. Ох, скільки істин вони мали йому відкрити! Яких пречудових істин, які не втомлюють, а блищать, вилискують, засліплюючи ввесь народ! Саме так люди здобулися на слово, саме так! Достоту так! Тож загиньмо за це! Бо народ завжди вимагає лише своєї загибелі. Бо він такий. «Нехай живе Дідро!» — горлали люди, а згодом — «Нехай живе Вольтер!» Ото вже філософи! І хай живе Карно, що так добре організовує перемоги! Нехай живуть усі! Чи принаймні ті, хто не дає народові виздихати в невігластві й фетишизмі. Вони показали народові коріння свободи. Вони визволили його й нітрохи з цим не барилися. Спершу нехай увесь народ навчиться читати газети, адже спасіння в цьому. Прокляття, хай учиться чимшвидше! Геть неписьменність! Неписьменних не треба, потрібні тільки солдати-громадяни! Які голосуватимуть! Які читатимуть! Які воюватимуть! Які маршуватимуть! Вітатимуть своїх зверхників! Для цього режиму народ невдовзі цілком дозріє. Та чи досить самої втіхи визволення, невже свобода не має нічому служити? Адже Дантон недурно вправлявсь у красномовстві. Кількома гучними і такими влучними фразами, що їх чути й сьогодні, він як оком змигнути мобілізував увесь народ. То був перший похід перших несамовитих батальйонів визволеного люду. Перших недоумкуватих виборців і прапоролюбців, що їх повів Дюмур'є здихати у Фландрії. Проте сам Дюмур'є вкрай пізно прилучився до цієї доти нечуваної дріб'язкової гри в ідеалізм і, віддавши перевагу таки грошам, дезертирував... То був наш останній найманець. Солдат, що воює задурно, — це вже новітнє явище. Таке новітнє, що навіть Ґете, сам Ґете, ставши свідком битви при Вальмі, враз помітив його. Побачивши когорти несамовитих голодранців, які самохіть прийшли шукати смерти від рук прусського короля, боронячи незвісну патріотичну вигадку, Ґете відчув, що йому ще треба вчитися та вчитися. «Того дня, — як завжди, своїм звичаєм урочисто заявив він, — почалася нова доба». Оскільки система була чудова, відразу заходилися серійно продукувати героїв, вартість яких дедалі меншала: адже система вдосконалювалась. Усі користалися нею як могли — Бісмарк, обидва Наполеони, Баррес, а також вершниця Ельза. Прапоролюбна релігія швидко заступила небесну — старе хмаровиння, розвіяне Реформацією і віддавна сконденсоване в єпископських макітрах. Колись мода фанатично вимагала кричати: «Слава Ісусу! Паліть єретиків!» Проте єретиків було мало, і, зрештою, єретиками ставали доброхіть. А сьогодні, за нашої доби, ревуть уже незліченні орди, лунають провокативні заклики: «Розстріляти всіх безхребетних! Усіх, хто не має снаги! І безневинних читачів. Шикуйсь, мільйони!» А тих, хто не хоче ні різати, ні стріляти, смердючих пацифістів, — схопити й четвертувати! Вбивати тридцятьма різними способами — найефективнішими! Щоб вони навчилися жити, їм треба спершу випустити нутрощі, потім вибрати очі й укоротити їхнє слиняве життя! Нехай їх легіонами посилають на смерть, примушують муштруватися під дудку, спливати кров'ю, димітися в кислотах — і тільки на те, щоб батьківщина стала ще миліша, веселіша, добріша! І якщо є серед нас паскуди, які відмовляються розуміти такі високі матерії, їх слід негайно загнати в землю разом із рештою, проте ховати не поряд, а в закутку цвинтаря, зганьбивши епітафіями про боягузів без ідеалу: ці мерзотники втратять право спочивати в затінку пам'ятника, спорудженого коштом уряду й суспільства на честь тих, хто помер пристойною смертю й лежить на центральній алеї; вони втратять ще й право ловити відлуння слів міністра, який у неділю знову прийде до префекта, а пообідавши й висцявшись, просторікуватиме над могилами... Аж тут із глибин парку Преншара покликав санітар: негайно до головного лікаря! — Іду, — відповів Преншар, маючи час тільки на те, щоб передати мені чернетку промови, яку щойно читав переді мною. Так учинив би перший-лішний актор-нездара. Преншара я більше ніколи не бачив. Він мав ваду, властиву всім інтелігентам: був нікчема. Знав дуже багато й заплутавсь у тому знанні. Щоб додати собі завзяття й зважитися на щось, Преншар мусив удаватись до хитрощів. Часом я згадую той дуже далекий вечір, коли Преншар зник. Пам'ятаю його дуже добре. Будинки передмістя, які підступали до самого парку, знову постають переді мною, як і ввесь краєвид, що стає ясний і виразний перед тим, як заховатись у сутінки. А в пітьмі дерева більшають і, виростаючи до неба, зливаються з ніччю. Я ніколи навіть не намагавсь довідатися, що сталося з Преншаром, не прагнув дізнатись, чи він справді, як казали тоді, «зник». А все-таки краще, що він зник. Ще точилась війна, а вже можна було розпізнати зародки лихого миру. Неважко вгадати, що станеться з тим істеричним створінням — досить поглянути, як воно звивається тепер у кав'ярні «Олімпія». В підозрілому довгому півпідвалі з сотнею свічад воно, в самих панчохах, тупотіло серед пилюки й тяжкого розпачу під юдео-саксонсько-негритянську музику. На яскраво-червоних канапах сиділи впереміш британці й негри, всюди вештались левантійці та росіяни з цигарками в зубах — галасливі та сумовиті, у військових строях. Мундири, що їх тепер дуже важко згадати, теж були зародком сьогодення, пагоном, який росте й досі і стане купою гною тільки згодом, набагато пізніше. Щотижня, посидівши кілька годин в «Олімпії» й добряче розпаливши свої жадання, ми цілим гуртом ішли провідувати пані Ерот, що продавала нам білизну, рукавички та книжки в завулку Березина позаду театру «Фолі-Бержер». Тепер цього театру вже нема; в тім завулку собачки, ведучи на поводі своїх маленьких господинь, справляли природні потреби. Ми ходили туди, навпомацки шукаючи свого щастя, якому люто погрожував увесь світ. Ми ніби й соромилися наших жадань, та однак їм годилось коритися! Зректись кохання набагато важче, ніж зректися життя. В цьому світі або вбиваєш, або кохаєш — і те все діється водночас. «Я тебе ненавиджу — я тебе кохаю!» Людина несамовито, будь-що боронить та підтримує своє життя двоногої істоти і тягне його аж до наступного сторіччя, немов у тому, щоб продовжувати рід, — величезна втіха, немов, зрештою, це дасть нам безсмертя. Людей мов охоплює сверблячка, незважаючи ні на що, їм кортить злягатися. З головою мені ставало дедалі краще, проте моя воєнна доля й далі зоставалась дуже непевна. Подеколи мені дозволяли виходити в місто. Отже, наша продавниця білизни звалася пані Ерот. її чоло було таке низьке й вузьке, що попервах, зостаючись із нею наодинці, ви вкрай бентежились; натомість її губи — такі усміхнені й повні, що потім ви вже й не знали, як спекатися їх. Маючи незвичайну пожадливість та незабутній темперамент, вона плекала кілька простих і хижих суто комерційних задумів. Своє багатство пані Ерот почала збивати кілька місяців тому з допомогою союзників, а надто — власного лона. Слід сказати, що їй видалили яєчники, торік оперували з приводу сальпінгіту. Ця визвольна кастрація стала для неї багатством. Гонорея в жінок часом може давати добрі наслідки. Жінка, що ввесь вік боїться завагітніти, — те саме, що імпотент, вона ніколи не досягне великих успіхів. І старі, й молоді, а разом з ними і я вважали, що в задніх комірчинах певних крамничок і книгарень можна залюбки натішитись недорогим коханням. Саме так було ще років двадцять тому, проте відтоді пішло в небуття вже багато речей, а надто — приємних. Англосаксонське пуританство місяць у місяць висушує нас дедалі більше, воно майже внівець обернуло веселі втіхи затильних комірчин. Усе повернулося до шлюбу і до поправи звичаїв. Пані Ерот добре скористалася з останніх сороміцьких свобод, коли ще було можна злягатися навстоячки і недорого. Однієї неділі до її крамниці приблукав безробітній аукціоніст і зостався там назавжди. Він виявився трохи маразматик і більш нічого. їхнє щастя було неголосне. В затінку газет, сповнених безумних закликів до останніх патріотичних жертв, украй помірковане обачне життя тривало далі, ставши ще вигадливішим на всілякі хитрощі. Отакі вони, пітьма та світло, лице і зворотний бік однієї медалі. Аукціоніст розмістив у Голландії гроші своїх найближчих приятелів, а згодом і самої пані Ерот, тільки-но вона стала довіряти йому. Краватки, бюстгальтери й сорочки, які продавались у її крамниці, приваблювали дедалі більше клієнтів, а надто клієнток. Чимало звичайних і міжнародних побачень відбулося за рожевими фіранками, тимчасом як балакуча господиня, чиє пишне й до памороків напахчене тіло могло пробудити хіть у найпохмурішого жовтушника, невтомно плескала язиком. Паруючи людей і до всього ставлячись тверезо, пані Ерот діставала своє — передусім грошима, бо, торгуючи почуттям, мала з того десятину, а по-друге, тішилася тим, що навколо неї так багато кохання. З допомогою обмов, вигадок, зрад вона і з'єднувала, й розбивала пари з однаковою втіхою. Пані Ерот без упину вибудовувала в уяві картини щастя й пов'язані з ним драми. Вона дбала про людські почуття. Торгівля від цього тільки процвітала. Пруст, що його я часом несамохіть згадував, заблукав у безмежжі, з незвичайною старанністю зображуючи марноту пісних церемоній і ритуалів, що обплутують життя світських людей, людей-пусток; зображуючи примарні бажання учасників оргій, що все чекають на свого Ватто, шукачів, що без усякого завзяття прагнуть потрапити на казковий острів кохання Кітеру. Проте пишна пані Ерот, що вийшла з простолюду, міцно стояла на землі завдяки своїм тваринним конкретним уподобанням. Якщо люди такі лихі, це, мабуть, тому, що страждають, але від хвилини, коли припиниться їхнє страждання, до миті, коли вони стануть хоч трохи кращі, мине досить багато часу. Матеріальний достаток і чуттєві вдоволення пані Ерот не встигали злагіднити її войовничі риси. Пані Ерот була не лихіша за більшість навколишніх крамарок, але докладала чимало зусиль, аби довести протилежне. Через те й стала популярною. її крамничка була не чим іншим, як місцем побачень, вузькими, невидними дверима в світ розкошів та багатства, куди я, попри все своє бажання, довго не міг потрапити і звідки після першого мого знайомства з ним мене безжально потурили. Паризькі багатії живуть укупі, їхні квартали, мов шматок торта, цілим масивом тягнуться від гострого верха Дувру до заокругленої основи, що спирається на сади і парки між мостом д'Отей і брамою Порт-де-Терн. Так-то. Це гарна частина міста, все решта-тільки страждання і бруд. Коли хто чужий заблукає в картали багатіїв, то спершу не помічає їхньої разючої відмінносте від решти кварталів. Просто тут вулиці трохи чистіші, та й годі. Аби дізнатися, що діється в душах тамтешніх жителів, побачити речі, серед яких вони живуть, слід покладатися на випадок або на любовну пригоду. Через крамницю пані Ерот можна було трохи зазирнути в те таємниче царство завдяки аргентинцям: ці приходили сюди з привілейованих кварталів, аби купити пару кальсонів чи сорочку й перекинутися словом з добре дібраним гуртом чарівних дівчат із акторськими та музичними амбіціями, — дівчат, що їх зумисне наблизила до себе пані Ерот. До однієї з них я, не мавши, як кажуть, нічого запропонувати їй, крім своєї молодости, дуже прихилився. Дівчину звали Мюзін. У провулку Березина, мов у справжній невеличкій провінції, затиснули між двома паризькими вулицями, всі крамарі добре знали своїх сусідів, тобто суто по-людськи, мало не втрачаючи глузду, шпигували одне за одним і пускали плітки та обмови. Перед війною ці люди жили вкрай убого й до розпачу ощадливо. Серед інших випробувань злиднями їм неодмінно дошкуляло те, що через сутінки, які панували в провулку, вони вже о четвертій годині дня були змушені запалювати газові лампи у вітринах. А в затильних комірчинах, навпаки, світла ніколи не запалювали, створюючи там ту атмосферу, що й потрібна для всіляких делікатних дій. Через війну чимало крамниць, незважаючи на велику ощадливість власників, занепало, натомість заклад пані Ерот завдяки молодим аргентинцям, високій офіцерській платні й порадам друга-аукціоніста, досяг такого буйного розквіту, що всі довколишні мешканці паплюжили його найогиднішими словами. Відзначмо, наприклад: під ту саму пору славетний кондитер із сто дванадцятого номера нараз утратив мало не всю свою чудову клієнтуру, мобілізовану до армії. Звичайні шанувальниці його мистецтва, що полюбляли довгі великопанські рукавички й фіакри, тепер, оскільки всіх коней реквізовано, мусили ходити пішки й до нього вже не заходили. А, скажімо, в Самбане, палітурника, що оправляв ноти, зненацька прокинулось бажання, з яким він нічого не міг удіяти: вчинити содомітський гріх з молоденьким солдатом. Через невдалу спробу здійснити одного вечора цей подвиг Самбане зажив лихої слави непоправного злочинця, а патріоти звинуватили його ще й у шпигунстві. Самбане мусив закрити крамницю. А от пані Ерманс із двадцять шостого номера, що донедавна успішно торгувала гумовими виробами, які можна називати, а можна й ні, могла б, завдяки новим обставинам, мати тепер ще більші прибутки, якби їй не доводилося зазнавати несвітських труднощів: адже презервативи постачали з Німеччини. Отже, тільки пані Ерот, ставши на порозі нової, демократичної доби, доби тонкої білизни, легко ввійшла в процвітання. Крамарі тоді писали одне одному безліч анонімних листів, і то паскудних, проте пані Ерот, аби трохи розважитись, воліла писати лише значним особам: навіть цим вона виказувала свою амбітність, що становила саму суть її вдачі. Голові військового трибуналу вона послала листа тільки аби сповістити, що його дружина стрибає через пліт. Маршалові Петену, аби розгнівити його, вдавшись до словника, пані Ерот писала англійською мовою. Що таке анонімний лист? Отрута, що стікає з пера! Пані Ерот і сама щоранку отримувала цілу паку непідписаних листів, які, запевняю вас, гидко тхнули. Стерявшись, вона хвилин на десять замислювалась, а потім, не знати як і завдяки чому, раптом відновлювала душевну рівновагу, почуваючись іще певніше, ніж доти, бо в її серці не було місця сумнівам, а правді — й поготів. Серед її клієнток і протеже траплялося чимало актрисок, що мали більше боргів, ніж суконь. Пані Ерот кожній давала поради, й ті поради припадали до серця. Серед тих дівчат була й Мюзін, що видавалась мені найпривабливішою. То був справжній музичний янгол, фея зі скрипкою, але, як я згодом побачив, фея надто корислива. Невблаганна в своєму прагненні доскочити успіху не на небі, а на землі, Мюзін, коли я познайомився з нею, грала в невеличкій виставі в театрі «Вар'єте», виставі, яка ввібрала в себе все найвитонченіше, суто паризьке й давно забуте. Акомпануючи собі скрипкою, вона виконувала нібито імпровізований, віршований мелодійний пролог. Сюїадний, гідний захоплення жанр. Я відчував до Мюзін таке жагуче кохання, що, неспроможний стримати себе, шалено гасав од шпиталю до того театру. Майже завжди я бував там не сам. її палко прагнули бачити представники наземних військ, а також авіатори, досягаючи при цьому більшого успіху, але найвправнішими спокусниками виявилися, безперечно, аргентинці. Через неймовірне розростання армії закупівля аргентинського м'яса перетворилася на бурхливу стихію. Маленька Мюзін вправно скористалася тією гендлярською добою. І цілком слушно: адже нині аргентинців нема. Я нічого не розумів, в усьому почувавсь ошуканим, мене дурив цілий світ — зраджували жінки, зраджували гроші й ідеї. Я почувався скривдженим. Нині мені припадком десь раз у два роки трапляється здибати Мюзін, як, зрештою, й багатьох із тих, кого я знав колись дуже добре. Два роки — це той проміжок часу, що дає можливість, глянувши одним оком, непомильно, немов інстинктом усвідомити та відчути бридкість, якої набуває навіть гарне колись обличчя. Попервах з хвилину наче вагаєшся, та потім сприймаєш те обличчя таким, яким воно стало нині: спотвореним і огидним; мусиш упізнавати карикатурні риси, що їх повільно й старанно проорав різець часу за два роки. Слід змиритись із плином часу й портретами, які він створює. Здається, немов упізнавши одне одного (наче іноземну банкноту, яку спершу вагаєшся брати), ми потверджуємо, що не збилися з дороги, що, не дуже тим переймаючись, іще два роки йшли неминучим курсом-дорогою гниття. Оце й усе. Мюзін, коли ненароком бачить мене, так лякається, що, здається, ладна втекти, побігти невідомо куди. Мюзін вочевидь стає погано, бо я нагадую їй про минуле; але я знаю, скільки їй років, і то так давно, що вона аж ніяк не сховається від мене. Мюзін збентежено спиняється переді мною, неначе перед страховиськом. І вона, така витончена, вважає за пристойне ставити мені незграбні, безглузді запитання, поводиться, мов піймана на гарячому покоївка. В жінок така сама вдача, як у слуг. Може, тієї миті Мюзін тільки уявляє собі, ніби відчуває огиду — бодай цим я ще можу себе потішити. А може, це я лише думаю, ніби я їй огидний. Бо в огидності я, напевне, митець. Зрештою, чому й тут не можна виявляти таке саме мистецтво, як у красі? Це жанр, який ще треба розвивати, так-то. Я довго гадав, ніби маленька Мюзін звичайна дурепа, але згодом пересвідчився, що цю гадку породило моє марнославство. Адже до війни, як ви знаєте, було набагато більше дурнів і невігласів, ніж тепер. Люди майже не мали уявлення про світ загалом, про царину неусвідомленого... Такі недоумки, як я, ще легше, ніж сьогодні, плутали золото з сухозліткою. Закохавшись у гарненьку Мюзін, я гадав, ніби кохання обдарує мене найпотрібнішим, передусім — сміливістю, якої мені бракувало, — і все тому, що моя маленька обраниця на диво гарна й пречудово грає! Кохання немов алкоголь: що дужче нап'єшся і знесилієш, то, здається, більше в тобі сили, розуму й певности. Пані Ерот, родичка багатьох полеглих героїв, виходила зі свого провулку тільки в пишній жалобі. До центру ходила вкрай рідко, бо її приятель-аукціоніст виявився вельми ревнивий. Ми збиралися позаду крамнички в їдальні, що, відколи з'явивсь достаток, дедалі більше скидалася на невеличкий салон. Там, при світлі газових ламп, ми гомоніли і розважались, дбаючи про звичаї і пристойність. Крихітка Мюзін сиділа за піаніно й награвала класичні речі, ми всі захоплювалися класикою, як і годилось у ті скорботні часи. Сходились пополудні, сідали тісним гуртом, аукціоніст — посередині, й спільно колисали наші таємниці, страхи та надії. Нещодавно найнятий новий служник пані Ерот намагався якомога докладніше дізнатись, як чоловік врешті зважується пов'язати свою долю з дружиною. На його батьківщині вільного кохання не було. Ті всі аргентинці, офіцери, пронозуваті клієнти наганяли на нього майже тваринний страх. Мюзін дедалі частіше забирали до себе південноамериканські клієнти, тож зрештою я добре познайомився з усіма куховарками й слугами тих добродіїв, бо здебільша чекав свою кохану на кухні. А втім, лакеї тих панів мали мене за сутенера. Кінець кінцем геть усі, навіть сама Мюзін і, напевне, завсідники крамнички пані Ерот, стали думати, що я сутенер. Я нічого не міг удіяти. А проте рано чи пізно кожному однаково наліплять якусь етикетку. Військове начальство ще на два місяці дало мені відпустку для лікування й навіть обіцяло знову взяти до війська. Ми з Мюзін постановили оселитись разом у Білланкурі. Це були тільки хитрощі, аби припнути мене, бо, користаючись тим, що ми жили далеко від центру, вона чимраз рідше поверталася додому. Завжди в неї знаходились нові причини лишитись у Парижі. Ночі в Білланкурі були лагідні й тихі, тільки зрідка їх ожвавлювали сміхотливі тривоги з приводу появи аеропланів та цепелінів. Завдяки цьому громадяни могли досхочу натруситися від страху. Чекаючи на кохану, я, скоро лиш опадала ніч, ходив гуляти аж до мосту Ґренель, де пітьма піднімалася з річки до самих колій метро; в непроникній темряві намистинками тягнися ліхтарі, а залізяччя поїзда, котячись, наче грім, ударяло в бік величезних кам'яниць набережної Пассі. У містах існують такі огидні закутки, де ти майже завжди самотній. Зрештою Мюзін стала навідувати наше своєрідне родинне вогнище лише раз на тиждень. Вона дедалі частіше акомпанувала співачкам на вечірках в аргентинців. Звісно, Мюзін могла б грати й заробляти гроші в кінотеатрах, де мені було б набагато легше її знайти, але аргентинці мали веселу вдачу й добре платили, натомість у нудних кінотеатрах платили мало. В житті завжди доводиться вибирати. Щоб довершити моє нещастя, виник Армійський театр. Мюзін одразу налагодила сотні зв'язків у військовому міністерстві й дедалі частіше виїздила на фронт розважати наших солдатиків, зникаючи часом на цілі тижні. Вона старанно вигравала сонати й адажіо перед партером, де зручно вмощувався штаб, милуючись заодно і її ногами. Солдати, що амфітеатром сиділи позаду свого начальства, втішалися лиш відлунням. Хоч-не-хоч Мюзін мусила залишатися на іноді нелегкі ночі в готелях прифронтової зони. Одного разу вона, аж сяючи, повернулася додому й показала грамоту за геройство, що її підписав, коли ваша ласка, один з наших визначних генералів. Ця грамота стала основою її подальшого тріумфу. В аргентинській колонії Мюзін ураз здобула незвичайну популярність. На її честь улаштовували цілі свята. Всі захоплювались Мюзін — такою гарною фронтовою скрипалькою! Такою свіжою, кучерявою, а на додачу — героїнею! Аргентинці були вдячні за високі прибутки, без міри захоплювались нашим начальством, і коли до них знову прийшла моя Мюзін із найсправжнісінькою грамотою та юним гарненьким личком, проворними славними пальчиками, вони стали найщиріше її любити — так би мовити, накидати їй ціну. Героїчною поезією найрадніше захоплюються ті, що самі на війну не ходять, а ще дужче — ті, що надміру багатіють на війні. І так завжди. Ох, від того пустотливого героїзму просто нудить. Судновласники з Буенос-Айреса присвячували себе гарненькій дівчині, що так чудово ожіночувала французьку мужність і войовничість. Мюзін, признатися, спромоглася створити невеличкий і дуже кокетливий репертуар воєнних пригод, що, немов грайливий капелюшок, страшенно їй личив. Інколи вона навіть мене вражала своїм тактом і, по правді, слухаючи її, я усвідомлював, що проти неї я тільки грубий наслідувач у царині оповіді всіляких небилиць. Вона вміла надавати своїм вигадкам певного драматичного флеру, і її оповідь одразу ставала неоціненна і зворушлива. Я раптом збагнув, що ми, справжні солдати, розповідаючи небилиці, грубо прив'язані до часу та подробиць. Натомість гарненька Мюзін працювала на вічність. Слід покластися на слова Клода Лоррена, мовляв, передній план картини завжди навіває відразу і мистецтво вимагає, щоб головну тему твору зображували в далечі, в невловному, там, де вже починається омана, ота мрія, зловлена на гарячому, те єдине, що люди вшановують любов'ю. Жінка, яка розуміє жалюгідність нашої вдачі, дуже легко обертається на нашу найдорожчу, найпотрібнішу і найвищу надію. Ми чекаємо, щоб вона визначила облудний сенс нашого існування, та, поки триває те чекання, вона, користаючись зі своєї чарівної функції, може сягнути неабияких статків. А крихітці Мюзін інстинкту не бракувало. Аргентинці селились у районі вулиці Терн, а надто в околицях Булонського Лісу в добре відгороджених од світу розкішних приватних кам'яницях, де взимку панувало таке приємне тепло, що, коли зайти з вулиці, ваші думки несамохіть раптом стають оптимістичні. Аби довершити власну поразку, я, як уже казав, аж тремтячи з розпачу, намагавсь якомога частіше чекати свою кохану на кухні. Терпляче сидів іноді до самого ранку, часом дрімав, хоча ревнощі разом з білим вином, яке щедро наливали мені слуги, таки добре бадьорили мене. Самих панів аргентинців бачив дуже рідко, чув лише їхні співи, покручену іспанську мову й піаніно, що не змовкало ні на хвилину, хоча здебільша на нього грали руки не Мюзін, а чиїсь інші. Що ж та сука виробляла своїми руками, коли не грала? Уранці, побачивши мене під дверима, Мюзін кривилася. В такі хвилини я скидався на справжнього собаку біля порога, бо, мов із кісткою, не хотів розлучатися зі своєю радістю. Свою молодість здебільшого марнуєш через нетямущість. Було очевидно, що моя кохана зовсім покине мене, і то скоро. Я ще не затямив, що існують два дуже відмінні людські загали — громада багатіїв і громада злидарів. Мені, та й не мені одному — знадобилися двадцять років і війна, щоб навчитися триматись у межах свого загалу, запитувати про ціну речей і людей, перше ніж торкнутися їх, а надто — перше ніж їх узяти. Я грівся на кухні вином у товаристві слуг і не розумів, що над моєю головою танцюють аргентинські божки, що могли бути й німецькі, французькі, китайські, — це не мало жодного значення; головне — то справжні божки, багатії, — це й треба було затямити. Вони нагорі з Мюзін, а внизу я — самотній. Мюзін замислювалась над своїм майбутнім, отож і надумала пов'язати його з божком. Я, звичайно, теж думав про своє майбутнє, але ті роздуми скидались на безумство: адже я потай увесь час боявся, що мене вб'ють на війні або ж я здохну з голоду в мирні часи. Я був закоханий, а смерть лише на хвилину відступилась од мене, — жахіття, та й годі. Недалеко, за яку сотню кілометрів, мільйони сміливих, озброєних, навчених чоловіків чекали, аби погубити мене, чекали на мене й французи, аби здерти з мене мою бідолашну шкуру, коли я не захочу, щоб її обернули на криваві клаптики ті, що по той бік фронту. Для бідних у цьому світі є два головні способи здохнути: через цілковиту байдужість ближніх у мирні часи і через їхній людовбивчий шал під час війни. Якщо ближні починають думати про тебе, — то, отже, готують тобі муки, більш нічого. Тих паскуд цікавить тільки кров: Преншар казав правду. Коли тобі загрожує бойня, про майбутнє не дуже й замислюєшся, тільки прагнеш бодай кілька останніх днів натішитись коханням, бо це єдиний спосіб хоч трохи забути про своє тіло, не бачити, як із тебе живцем здирають шкуру. Оскільки Мюзін уникала мене, я став уважати себе за ідеаліста: адже ідеалізмом завжди називають власні дрібні інстинкти, перебрані в гучні слова. Моя відпустка мала от-от скінчитися. Газети закликали на бій кожного, хто годен носити зброю, і, зрозуміло, насамперед тих, хто не має зв'язків. Уряд уперто втовкмачував нам, що всі думки треба спрямувати на перемогу. Мюзін, як і Лола, прагнула, щоб я негайно повернувся на фронт і лишився там; оскільки я ніби не квапився воювати, вона надумала прискорити події, дарма що таке втручання не відповідало її вдачі. Того вечора, коли ми разом повернулись у Білланкур, що, звичайно, траплялось украй рідко, залунали пожежні сурми, й усі мешканці нашого будинку на честь не знати якого цепеліна побігли до підвалу. Ці невеликі паніки, коли ввесь квартал у піжамах, зі свічками в руках, квокчучи, зникав у підземеллях, ховаючись від майже завжди уявної небезпеки, свідчив про жахливу нікчемність тих істот — чи то наполоханих курей, чи то дурних і згідливих баранів. Такої, а то й гіршої мерзоти цілком досить, щоб найтерплячіший, найпослідовніший соціофіл пройнявсь до людей огидою. Скоро лиш пролунав сигнал тривоги, Мюзін зразу забула, що Армійський театр у ній відкрив цілі поклади героїзму. Вона наполягала, щоб я біг разом з нею в підземелля, в метро, в каналізаційні труби — байдуже куди, аби тільки миттю і чим глибше сховатись! Побачивши, як мешканці, гладкі й худі, кумедні й поважні, чимдуж збігають униз до рятівної діри, долаючи зразу по чотири сходинки, я, зрештою, виповнився байдужости. Боягуз чи сміливець — яке це має значення? Тут кролик, а там герой — і це та сама людина, тут вона думає не більше, ніж там. Усе, не пов'язане з заробітками, безмежно далеко виступає за рамки людського розуміння. Питання життя та смерти людині неприступні. Навіть про власну смерть вона думає абияк і вряди-годи. Зрозумілі їй тільки хліб та видовища. Я не хотів іти, а Мюзін заливалася слізьми. Сусіди підганяли й кликали за собою, і я врешті погодився. Будинок мав кілька підвалів, тож можна було вибирати. Майже всім видавалося, ніби підвал різника найкращий, бо начебто найглибший з-поміж усіх. Уже з порога вчувавсь ядучий, добре мені знайомий запах, що миттю став просто нестерпним. — Мюзін, невже ти підеш туди й сидітимеш поряд із тушами на гачках? — спитав я. — Чом би й ні? — здивовано відповіла вона. — А мені, — сказав я, — згадуються дуже прикрі речі, я краще піду нагору... — Ти що, справді йдеш? — Скінчиться тривога, й ти знову мене побачиш! — Але ж вона може затягтися... — Та ні, це не надовго. Я краще почекаю нагорі. Не люблю духу м'яса. Під час тривоги, сидячи в безпечних криївках, мешканці ввічливо жартували, кілька жінок у пеньюарах елегантно, немов і не кваплячись, утискалися під протхнулі сирим м'ясом склепіння, куди їх шанобливо запрошували різник і різничиха, вибачаючись за штучний холод, доконечний для зберігання товару. Мюзін так і зникла в їхньому гурті. Я чекав її вдома ніч, цілісінький день, рік... Вона вже ніколи не повернулась. Відтоді мені стало дедалі важче гамувати внутрішній неспокій, і в моїй голові крутилося лише дві думки: врятувати шкуру й поїхати до Америки. Але головне завдання — втекти від війни, і вже кілька місяців я напружував для цього всі свої думки. «Гармат, людей, амуніції!» — вимагали, здавалось, ніколи не втомлюючись, патріоти. Вони ніби й спати не могли, поки бідолашну Бельгію та безневинний малий Ельзас не вирвуть з-під німецького ярма. Цей невсипущий клопіт заважає, запевняли вони, найкращим з-поміж нас дихати, їсти й злягатися. Він, проте, нітрохи не заважав тим, хто вижив, улаштовувати свої оборудки. Мораль, як кажуть, добра тільки тоді, коли її прикладаєш не до себе. Треба було чимшвидше поповнити полки. Та після першого ж візиту до лікарів мені сказали, що моє здоров'я поки незадовільне й потребує перебування ще в одному шпиталі — тепер уже там, де лікують хвороби кісток та нервової системи. Одного ранку, поранені й хворі, ми вшістьох — три артилеристи й три драгуни — рушили з призовного пункту на пошуки того місця, де відновлюють утрачену сміливість, згаслі рефлекси й потрощені кістки. Спершу, як і всі поранені, пішли реєструватись у Валь-де-Ґрас, черевату фортецю, шляхетну й геть порослу деревами, де в коридорах сильно тхнуло омнібусом, — запахом, що тепер, безперечно, щез навіки: сотнями людських ніг, соломою та олійними лампами. Там ми затримались недовго: тільки-но ввійшли, нас одразу вилаяли як слід два перевтомлені, з лупою у волоссі чергові офіцери, погрожуючи військовим трибуналом. Затим інші адміністратори витурили нас на вулицю. Тут нема місця, сказали вони, направивши нас бозна-куди: в якийсь бастіон десь за містом. Отже, вшістьох, від шинку до шинку, цмулячи аперитиви, ми рушили за тими непевними вказівками на пошуки нового притулку, що нібито спеціалізувавсь на зціленні отаких, як ми, неспроможних героїв. Один з нашого гурту володів неабияким багатством, що, признатися, вміщалось у невеликій бляшанці з-під печива «Перно», славетної тоді марки, про яку нині вже ніхто не чув. У бляшанці товариш зберігав сигарети й зубну щітку; ми всі глумилися з нього, що він — украй незвично для тієї пори — ретельно доглядає зуби, й за ту непристойну вишуканість прозвали його «гомосексуалістом». Нарешті після довгих блукань, уже десь опівночі ми підійшли до зануреного в пітьму потрібного нам бастіону «Бісетр», що мав сорок третій номер. Хоч це було добре. Бастіон нещодавно відремонтували, призначивши його для немічних старих і поранених. У садку ще навіть не закінчили всіх робіт. Коли ми прийшли, у військовій половині бастіону ще не було жодного пораненого, тільки санітарка. Почувши наші голоси, вона злякалась, та коли ми її де слід погладили, вже всміхалась: «А мені здавалося, ніби німці прийшли!» — «Та ні, вони далеко!» — відповіли ми. — «А що у вас болить?» — «Усе, крім грішного тіла!» — зареготав один з гармашів. Атож, дотеп був пречудовий, і санітарка оцінила його. В тому ж бастіоні разом із нами лежали й старі, про яких дбала Громадська опіка. Для них поспіхом спорудили нові флігелі, засклені кілометрами шибок. їх, мов комах, мали тримати тут до кінця війни. На сусідніх пагорбах розкинувся цілий висип вузеньких земельних ділянок з халупами серед глинищ, біля хаток місцями росли латук та редька, на яких розкошували слимаки, вшановуючи господарів поїданням чомусь саме цієї городини. Наш бастіон, як і всі шпиталі, був чистий кілька тижнів після відкриття, — отже, спішімо подивитись: адже в нас не тямлять нічого доглядати, це звичайнісіньке паскудство. При місячнім світлі ми абияк полягали на металеві ліжка: палати були новісінькі, ще й електрику не підвели. Коли ми прокинулись, прийшов головний лікар, вочевидь потішений нашою присутністю, начебто щирий дядько. Лікар мав підстави для радости, бо його щойно підвищили і тепер він начепив на погони аж чотири нашивки. В лікаря були гарні очі, оксамитові й дивовижні, та й він управно користався ними, викликаючи захват чотирьох чарівних медсестричок, що, прикипівши до свого шефа очима, запобігливо звивалися перед ним. Головний лікар одразу, як, власне, й попереджав, збагнув наш моральний стан. Не церемонячись, по-панібратськи взявши одного з наших за плече й по-батьківському торсонувши, він заспокійливим голосом познайомив нас із режимом дня шпиталю й найкоротшим шляхом, що весело і якомога швидше знову поведе нас назустріч смерті. Там, звідки з'являються подібні до головлікаря люди, мабуть, тільки й гадки, як вирядити нас на фронт. Це, напевне, їх тішить. їхні намагання — новітнє нечестя. «Франція, друзі мої, вам вірить, Франція — це жінка, найчарівніша жінка! — проголошував головний лікар. — Франція покладається на ваш героїзм. Франція стала жертвою найпідступнішої агресії! Франція має право вимагати від своїх синів справедливої помсти за кривду! Франція вимагає відновити цілість своєї території коштом навіть найтяжчих жертв. Ми, друзі мої, якнайкраще виконаємо свій лікарський обов'язок, ну а ви — виконуйте свій! Наші знання належать вам! Беріть їх! Усі засоби спрямовано на ваше лікування. Допоможіть нам і ви, виявіть усю свою добру волю! Певен, вам її не забракне! Невдовзі ви знову знайдете своє місце в окопах у товаристві фронтових побратимів! Своє священне місце! Ви боронитимете наш любий край! Хай живе Франція! Вперед!» Атож, лікар тямив, як розмовляти з солдатами. Ми виструнчились біля ліжок і слухали його. Чорнява дівчина, одна з медсестер, які стояли позаду, страшенно розхвилювалася, навіть зронила кілька сльозинок. Товаришки заходились її втішати: «Не треба, люба... не треба... Та ж він скоро повернеться» Найревніше втішала подругу трохи огрядна білявка. Проходячи повз нас і підтримуючи бідолашку під руку, вона пояснила: дівчина так побивається за нареченим, його недавно мобілізували до морського флоту. Палкий начальник, розгубившись, намагався вгамувати прекрасне трагічне хвилювання, породжене його короткою натхненною промовою. Він стояв перед медсестрою згнічений і збентежений. У його шляхетному, чуйному серці заворушився болісний неспокій. «Пане, якби ми знали, — шепотіла далі білява сестричка, — ми б вас попередили. Якби ви знали, як вони кохають одне одного!» Медсестри і сам начальник почовгали з палати. Нами вони більше не переймались. Я намагався збагнути суть промови, яку щойно виголосив перед нами лікар із прегарними очима; поміркувавши, зрозумів, що його полум'яні заклики, які мене нітрохи не розчулили, — чудовий засіб відбити будь-яку охоту вмирати. Так думали мої товариші, хоча й не відчули в тих словах ні виклику, ні образи. Вони зовсім не прагнули зрозуміти, що відбувається навколо, тільки бачили, та й то ледь-ледь: звичайне безумство світу протягом останніх місяців зросло такою мірою, аж людина вже ні в чому й ніде не має тривкої опори. У шпиталі, як і вночі у Фландрії, нас переслідувала смерть, щоправда, тут та сама неминуча смерть погрожувала нам уже звіддалік, але, нацькована урядом, не відступала від наших жалюгідних тіл ні на мить. Тут, звісно, на нас не кричали: до всіх зверталися лагідно й ніколи не згадували про смерть; проте наш вирок виразно читався в останніх рядках кожного паперу, який нам давали підписувати, відчувавсь у сторожкій дбайливості, з якою нас опікали: відповідальність... наручники... коротесенькі звільнення... всілякі поради... Ми відчували — нас пораховано, пронумеровано і стережено у величезному резерві тих, що завтра вже підуть на передову. Тож не дивно, що всі довкола — й цивільні, і лікарі — були не такі смутні та зажурені, як ми. Суки медсестри нітрохи не переймалися нашою долею, не замислювались над нею, — навпаки, думали тільки про те, аби жити довго, якомога довше, і, звісно, кохати, гуляти і тисячі, десятки тисяч разів злягатися. Кожне з цих янгольських створінь плекало в промежині, немов каторжник, свій потаємний план на майбутнє, план кохання в добу, коли всі ми загинемо де-небудь у багнюці, і то бозна-якою смертю! Тоді вони згадуватимуть нас, зітхаючи з умисною ніжністю, від чого ставатимуть іще привабливіші; серед тиші вони зворушливо воскрешатимуть трагічні часи війни, поминатимуть полеглих... «А ви пам'ятаєте Бардамю, — казатимуть вони в сутінках про мене, — отого, що ми ніяк не могли вилікувати від кашлю? Бідолашний, через те він завжди так журився... Цікаво, що з ним потім сталося?» Кілька доречно висловлених уболівань — і жінки стають такі ж гарні, як часом запарені коні місячної ночі. Тепер за кожним їхнім словом годилося розуміти: «Шляхетний воїне, ти загинеш... Ти підеш на смерть... Це війна... В кожного своє життя... Кожному своя роль... Кожному своя смерть... Ми вдаємо, ніби поділяємо твою тугу... Але не можна поділити нічиєї смерти. Маєш бути здоровий і тілом, і духом, щоб тобі нічого не вадило, — не більше й не менше, — а ми молоді, здорові, гарні, розважливі та освічені дівчата... Для нас усе стає біологічним автоматизмом, веселим спектаклем, усе обертається в радість! Адже цього вимагає наше здоров'я! Лихих нападів смутку в нас не буває... Нам потрібні тільки веселощі та втіхи, самі втіхи... Солдатики, вас невдовзі забудуть... Будьте шляхетні й чимшвидше гиньте... Нехай скінчиться війна, щоб ми могли вийти заміж за когось із ваших любих офіцерів... Надто за чорнявих! Хай живе батьківщина! Яке чудове буде наше кохання, коли мій наречений повернеться з війни!.. О, мій чоловік заробить ордени, буде відзначений! А ти, солдатику, якщо доти ще не згинеш зі світу, нашмаруєш його гарненькі черевики в чудовий день нашого весілля... Солдатику, хіба тебе тоді не потішить наше щастя?..» Головного лікаря й медсестер, що ходили за ним слідом, ми бачили щоранку. Виявилося — це справжній учений. Навколо наших палат незграбно, немов підстрибом, човгали мешканці притулку для старих. Вони швендяли з палати до палати й усюди вихаркували плітки разом із карієсом, розносили клапті обмов і зашмульгані поговори. Приречені на визначене урядом злиденне животіння, старі наче вгрузали в дно замуленої криниці й, прогарувавши все життя, тепер без упину ремиґали лайно, що ним обросли їхні душі за довгі роки рабства. Сичала безсила ненависть, запліснявіла в просякнутому сечею неробстві загальних палат. Рештки давньої, вже майже зужитої енергії йшли в них тільки на те, аби бодай трохи нашкодити, аби стерти будь-які сліди втіхи, затруїти свій останній віддих. Саме в цьому була їхня найвища насолода: в зашкарублому тілі вони не мали жодного атома, який би не повнився злістю. Коли старі почули, що ми, солдати, поділяємо з ними нужденні вигоди й затишок бастіону, то всім гуртом зненавиділи нас, а водночас ходили й ненастанно вижебрували, перестрівши нас, залишки тютюну й окрайці зачерствілого хліба, що падали під лави. Коли ми обідали, їхні пергаментні обличчя прилипали до вікон нашої їдальні. З очей текли слиз і гній, а самі вони скидались на старих пожадливих щурів. Один з цих бідолах видавався хитріший і промітніший за решту, звався він дядько Бірует і, розважаючи нас, співав шлягери свого часу. Він радо робив усе, що йому загадають, аби тільки дали тютюну, лише відмовлявся пройти повз шпитальний морг, який, зрештою, ніколи не стояв пусткою. Один наш жарт полягав у тому, щоб повести його в той бік нібито на прогулянку. Опинившись біля самих дверей моргу, старого зненацька запитували: «Не хочеш зайти?» Дядько Бірует, буркочучи, тікав так швидко й далеко, що принаймні два дні ми його потім не бачили. Старий немов мимохідь поглянув на власну смерть. Головний лікар із прегарними очима, професор Бетомб, прагнучи покріпити наші душі, запровадив дуже складне блискуче електричне обладнання, і час від часу ми зазнавали на собі дію електричних розрядів, які, на його гадку, піднімали нам тонус і які годилося терпіти, щоб нас не витурили зі шпиталю. Бетомб був, напевне, заможний, інакше, як би він придбав те дороге електричне причандалля. Його тесть, впливовий політик, що надміру збагатився, скуповуючи ділянки для уряду, дозволяв йому такі розкоші. Отже, годилося скористатись із цього. Все владналось, — і злочини, й покарання. До лікаря, власне, ми не почували неприязні. Він із ґречною товариськістю розпитував нас і вкрай ретельно обстежував нашу нервову систему. Ця старанно випнута зичливість неймовірно тішила його гарненьких медсестер. Ці красуні щоранку чекали миті, коли можна було втішатися його витонченою галантністю: то були для них справжні ласощі. Зрештою, всі ми грали свої ролі в п'єсі, в якій Бетомб вибрав собі роль зичливого, щиро-людяного, люб'язного вченого, всі ми дуже добре порозумівалися. У шпиталі я опинився в одній палаті з сержантом Бранледором, добровольцем; Бранледор уже давненько вештався по лікарнях. Кілька місяців він поневірявся зі своїм перфорованим кишковим трактом у чотирьох шпиталях. Протягом тих поневірянь Бранледор навчився прихиляти до себе медсестер і міцно утримувати їхні симпатії. Бранледор часто блював, сцяв і дристав кров'ю, крім того, ядушно дихав, та цього, напевне, було б замало, щоб забезпечити прихильну увагу й ласкавість персоналу, коли навколо страждало ще стільки хворих. Отож між двома нападами кашлю, якщо поряд проходив лікар або медсестра, Бранледор кричав або, залежно від ситуації, мимрив півголосом: «Перемога! Перемога! Ми переможемо!» Вдало користаючись нагодою вочевидь покріпити твердження палких войовничих брошур, він мав чималий зиск із тієї патріотичної моралі. Так, сержант тямив, як треба прикидатись. Оскільки театр — усюди, слід самому обирати роль, тож Бранледор мав цілковиту слушність. Бо й справді: хіба в світі є щось безглуздіше й дратівливіше, ніж байдужий глядач, який ненароком вийшов на кін? Мабуть, коли вже вийшов, слід дібрати тон, оживитися, грати роль: слід зважитись або зникнути. А найдужче вимагають видовища жінки — ці суки не мають ніякого жалю до нерішучих аматорів. Війна, безперечно, діє на їхні яєчники, і вони вже вимагають героїв, а той, хто нітрохи не схожий на героя, мусить удавати героїзм або ж готуватися до найтяжчої, найганебнішої долі. Проживши тиждень у новому шпиталі, ми усвідомили доконечність змінити своє поводження, й завдяки Бранледорові (до війни продавцеві мережив) ті самі перелякані чоловіки, що досі шукали прихистку, пригнічені ганебними спогадами про бойню, від якої щойно втекли, обернулись у несамовиту зграю гультяїв, упевнених у перемозі й, повірте, сповнених завзяття та пишних слів. Ми несамохіть перейшли на грубу й таку сороміцьку мову, що ті дамочки часом червоніли, але ніколи не скаржились: адже, зрозуміло, солдат не менш сміливий, ніж безтурботний, а зчаста ще й брутальний, отже, що брутальніший, то сміливіший. Попервах, коли ми з усієї сили намагались наслідувати Бранледора, наші патріотичні пориви були ще не дуже переконливі. Минув добрий тиждень, ато й два посилених репетицій, заки ми непомильно виробили відповідний тон. Помітивши блискуче поліпшення морального стану хворих, наш лікар професор Бетомб, аби заохотити хворих, дав дозвіл провідувати нас — спершу тільки батькам-матерям. Декотрі обдаровані солдати, — про таке мені розповідали, — почавши бій, відчувають сп'яніння й навіть досить сильну хіть. Я, якби лише спробував уявити собі щось подібне, мабуть, захворів би принаймні на тиждень. Я почувався такий нездатний когось убити, що, певне, було б краще, якби відмовився від такого наміру й ніколи не згадував про нього. Й не тому, ніби мені бракувало досвіду, — бо зроблено все, щоб і мені прищепити смак до вбивств, — я не мав природженого дару вбивати. Мабуть, треба було поступовіше привчати мене до війни. Одного дня я вирішив признатися професорові Бетомбу, що мені дуже важко, і душею, й тілом, бути таким сміливим, як хотілося б і як вимагають обставини, а надто високі почуття. Трохи боявся, чи не стане він вважати мене за нахабу, за нестерпне базікало... Проте даремно. Навпаки! Професор одповів, що щасливий бачити, як я, віддавшись щирому пориву, прийшов поділитися з ним своїм клопотом. — Бардамю, друже, вам уже ліпше! Вам просто стало ліпше! — миттю виснував він. — Бардамю, признання, яким ви так несподівано поділилися зі мною, — вкрай сприятливе свідчення, що ваш душевний стан значно покращав... Ще Водескен, скромний, але дуже проникливий дослідник занепаду моралі в солдатів імперії, 1802 року підсумував свої спостереження в трактаті, що вже став класичним, дарма що його несправедливо нехтують нинішні вчені. Зокрема, Водескен цілком точно й вірогідно описав так звані «кризи признань», які трапляються — напрочуд сприятливий симптом — у хворих, що одужують душею... Наш великий Дюпре майже на століття пізніше описав той самий симптом, назвавши його у своїй славетній класифікації хвороб кризою «призбирування спогадів»; кризою, що, на думку цього автора, має, — звісно, якщо проводити лікування, — трохи передувати загальній руйнації вогнищ неспокою й остаточному звільненню поля свідомости. Це, зрештою, вторинний феномен, що виявляється під час психічного одужання. Крім того, Дюпре, полюбляючи образну термінологію, назвав цю кризу «визвольною діареєю думки». До її ознак належить почуття великої ейфорії, пробудження товариськости і, до речі, сонькуватість — хворий іноді може проспати цілісінький день. І, нарешті, на останній стадії, — надмірна активність статевих функцій, тож нерідко монсна спостерігати, що в хворих, перед тим байдужих до сексу, раптом прокидається «еротичний шал». Звідси й приказка: «Хворий не підходить, а летить до одужання». Ось такими справді чудовими й точними словами описують успіхи реабілітації, що під ними Філібер Маржето, ще один видатний французький психіатр минулого сторіччя, розумів справді тріумфальне відновлення всієї нормальної діяльности в хворих, що одужують від страху. Щодо вас, Бардамю, я запевняю: віднині ви стали на шлях одужання. Та чи знаєте, Бардамю, що, оскільки ми дійшли такого втішного висновку, не пізніш ніж узавтра я подам у Товариство воєнної психології доповідь про фундаментальні особливості людської психіки?.. Гадаю, то буде вартісна праця. — Звичайно, професоре, я втішений... — Отож, Бардамю, знайте, я обґрунтовую таку тезу: до війни людина зоставалась для психолога цілком незбагненною, можливості людської психіки становили загадку... — Професоре, дозвольте мені сказати — я такої самої думки. — Бачите, Бардамю, війна завдяки своїм незрівнянним засобам впливу на нервову систему дозволяє людському духові сягнути вершин одкровення! Цілі століття ми марно напружували думку, марно віддавались дослідницькому шалові — ці відкриття в патології зроблено нещодавно... Признаймося щиро — до сьогодні ми тільки здогадувались про емоційне й духовне багатство людини! Та тепер, завдяки війні, ми вже знаємо! Через вилом, звісно, болючий, проте такий важливий, немов науці його подарувало саме провидіння, ми проникли в глибини психіки. Вже з перших відкриттів я збагнув, у чому полягає безперечний обов'язок сучасного психолога й мораліста! Потрібно цілковито реформувати наші психологічні концепції! Ось така в мене думка, Бардамю. — Професоре, я теж гадаю, було б добре... — Ох, Бардамю, і ви такої думки, а я ж вам нічого не казав! Бачите, в людини добро й зло врівноважені. З одного боку, виступає егоїзм, а з другого — постає альтруїзм... У людей, що належать до еліти, переважає альтруїзм. Хіба не так? Правда ж? — Авжеж, професоре, саме так... — А тепер я питаю, Бардамю, яка в еліти моральна риса найвища, яка риса спонукає цих людей виявляти альтруїзм і робить його непереможним? — Патріотизм, професоре! — От бачите, а я ж вам нічого не казав! Бардамю, ви зрозуміли мене абсолютно правильно! Адже все так просто: патріотизм і його нерозлучна супутниця — слава! — Атож! — Ох! І, відзначу, наші солдатики після перших випробувань вогнем ураз спромагаються звільнитись від усіляких софізмів та теорій, а надто від софізмів самозбереження. Вони інстинктивно прагнуть негайного злиття з правдивим сенсом нашого існування — з нашою Батьківщиною. Щоб дійти такої істини, розум не тільки не потрібний, а й шкідливий! Батьківщина, як і всі найвищі істини, — це щира правда серця, народ ніколи не помиляється! Там, де несумлінний учений сходить на манівці... — Як добре сказано, професоре! Як добре! Я немов чую античних греків і римлян! Бетомб палко потис мені руку й майже батьківським тоном пояснив: — Отак, Бардамю, я й розумію лікування своїх хворих — електрикою для тіла й для душі, великими дозами патріотичної етики, справжніми ін'єкціями оновчої моралі! — Професоре, тепер я все розумію! Я й справді розумів дедалі краще. Вийшовши від професора, не гаючись, пішов з товариством на відправу в новісіньку, аж сяйливу, каплицю й примітив там Бранледора, що зайшов за високі двері й потверджував сміливість свого духу, додаючи відваги недорослій доньці консьєржки. Він гукнув мене, і я зразу приєднався до них. Пополудні, вперше, відколи ми потрапили до шпиталю, до декого приїхали батьки-матері; згодом вони навідувалися щотижня. Я нарешті написав і своїй матері. Вона тішилась, побачивши мене, і скімлила, немов сучка, якій нарешті віддали її цуцика. Цілуючи сина, певне, гадала покріпити його, і все ж була дурніша від сучки, бо вірила в слова, якими її дурили, аби відібрати мене. Сука принаймні вірить лише своїм почуттям. Якось пополудні ми довго гуляли з матір'ю в околицях шпиталю, ходили нещодавно прокладеними вулицями, вздовж яких стояли ще не пофарбовані ліхтарні стовпи, проминали довгі фасади в патьоках, бачили вікна, завішані барвистим ганчір'ям, латаними сорочками, чули, як опівдні смажать вишкварки, ширячи запах старого, прогірклого сала. Серед пустки, що зусібіч спроквола підступала до міста, там, де брехня про міську пишноту, танучи, оберталась на купи гною, місто немов виставляло всім, хто прагнув його побачити, свій велетенський зад, усіяний покидьками та сміттям. Дорогою нам траплялись і заводи, хоч ми намагались їх обминати: звідти несло найрізноманітнішим смородом, часом просто нестерпним, здавалося, огиднішого не може бути. Неподалік, між високими, але неоднаковими коминами обертавсь у руїну ярмарковий майдан, дерев'яні фарбовані коники були задорогі для тих, кому кортіло на них залізти, кого водночас і вабило, й лякало, й стримувало, — недоглянутих рахітичних шмаркачів, що без угаву длубались у носі; лунала музика й витріщалася нужда. Усе ніби прагнуло відігнати од цих місць правду, що ненастанно поверталась, оплакуючи все на світі; даремно щось діяти, даремно пити червоне, густе, мов чорнило, вино, тутешнє небо завжди однакове, воно ніби замкнене й скидається на величезну калюжу, що вбирає ввесь навколишній дим. А на землі, де сковує втомою болото, життєві обрії такі самі вузькі, прикриті будинками й заводами. Тут кожен мур — як справжня домовина. Лола пішла від мене, Мюзін — теж, тепер я зостався сам-самотою. Отож і написав матері — хотілося бодай когось побачити. Мені минало лише двадцятий, а я мав тільки минувшину. В неділю ми з матір'ю довго ходили по вулицях. Вона ділилася зі мною своїми дрібними комерційними новинами, переказувала, що в місті говорять про війну, мовляв, війна — тяжкий смуток і навіть «жах», але, виявивши неабияку сміливість, ми зрештою покінчимо з війною. Вбиті, на її думку, — це просто жертви нещасних випадків, немов на кінських перегонах: коли добре тримаються, то й не падають. Війна для матері — нове страшне лихо, яке вона намагалась не дуже ворушити; те лихо лякало її, бо містило в собі чимало страшного й незбагненного. В глибинах душі вона вірила: таких малих людей, як вона, створено для страждань, у цьому полягає їхня роль на землі, і якщо віднедавна все пішло так погано, це загалом тому, що ті малі люди скоїли надто багато хибного... Можливо, коїли дурниці, навіть не усвідомлюючи їх, та все ж провина лежить на них, і це ще велика Божа ласка, що вони, страждаючи, мають нагоду спокутувати свою нікчемність та недолугість... Так, моя мати була людина переконана. Цей покірливий, трагічний оптимізм правив матері за віру й визначав усю її вдачу. Ми ходили під дощем вулицями, ще навіть не розбитими на ділянки, тротуари часом провалювались, а то й геть зникали, на гіллі ясенків, посаджених обабіч, довго висіли краплі, здригаючись, мов примари, під холодним вітром. Дорога від шпиталю йшла повз численні недавно збудовані кам'яниці, деякі з них навіть мали назви, решта чудово обходились і без назв. Ці кам'яниці були просто «покинуті на тиждень». Війна брутально вимела з них скромних пожильців — заробітчан і роботяг. Вони вже не повернуться навіть нате, щоб тут умерти. Помирати — це теж робота, але вони впораються з нею десь-інде. Мати, обливаючись слізьми, провела мене до шпиталю, думала, що й зі мною станеться нещасний випадок — смерть, — і не просто змирилася з цим, а й питала себе, чи буде в мені стільки героїчної покори, як у неї. Вона вірила у фатум не менше, ніж у точний метр з Національної технічної школи, про який завжди говорила з пошаною, бо ще замолоду дізналася, що метр, яким вона послуговується у своїй галантерейній крамниці, — досконала копія величного офіційного еталона. Поміж будинків у тій занедбаній місцевості де-не-де траплялися грядки, нивки й навіть поодинокі старі селяни, що горбились над клаптиками ґрунту. Якщо ввечері в нас із матір'ю зоставалося трохи часу, ми ходили дивитися на тих кумедних селян, що несамовито ворушили залізом грудкувату масу — землю, в яку кладуть гнити мерців і з якої, проте, виростає хліб. «Мабуть, земля дуже тверда!» — щоразу озивалася мати, вражено споглядаючи селян. Адже вона знала нужду, хоча тільки дуже близьку до її власної, — міські злидні, й намагалась уявити, як саме бідують на селі. Це єдина цікавість, яку я коли-небудь помічав у своєї матері, і тієї цікавости їй вистачало, вона правила матері за недільну розвагу. Надивившись і натішившись, мати поверталась у місто. Я не мав жодних вісток ні від Лоли, ні тим паче від Мюзін. Ті суки вочевидь зосталися за межами сфери, де діяв ніби лагідний, а насправді безжальний наказ позбуватися нас усіх, — усіх, чию плоть призначено на криваві пожертви. Двічі мене вже засилали в те місце, де збирають заручників смерти. Мине час, і я знов опинюсь на фронті. Правила гри невблаганні. Як я вже казав, Бранледор, мій палатний сусіда, тішився несхитною прихильністю медсестер, був геть оповитий бинтами й променів оптимізмом. Бранледорові заздрили всі й намагались наслідувати його. Оскільки ми вже не збуджували патріотичної огиди, — навпаки, з погляду моралі стали гідні всілякої пошани, нас почали провідувати люди, що займали поважне становище в суспільстві й верхні щаблі паризької муніципальної управи. По всіх салонах пронеслося, що неврологічний центр професора Бетомба став справжнім осередком палкого патріотичного завзяття, так би мовити, вогнищем, де гартується любов до вітчизни. Тепер до нас приходили не тільки єпископи, а й італійська герцогиня, високий урядовець, невдовзі з'явилися й артисти самої Опери та молоді актори «Комеді Франсез». Усі приходили захоплюватись нами безпосередньо на місці. Вродлива стипендіатка з Театру комедії, що незрівнянно декламувала вірші, дійшла навіть до мого узголів'я, аби прочитати надто вже патріотичні рядки. Під час читання її рудими сатанинськими косами і, звичайно, шкірою пробігали дивовижні хвилі, що, збуривши все моє тіло, сягли аж до промежини. Коли ця богиня заходилась розпитувати мене про мої бойові звитяги, я виклав їй стільки бентежних подробиць, що вона вже й очей з мене не зводила. Розчулившись, попросила дозволу перекласти найразючіші місця моєї оповіді на вірші — це мав зробити поет, один з її залицяльників. Я зразу ж погодився. Професор Бетомб, дізнавшись про цей проект, виявив незвичайну прихильність, навіть дав інтерв'ю — того ж таки дня, та ще й репортерам популярного журналу «Illustre National», які сфотографували нас усіх на терасі шпиталю поряд із тією гарненькою актрискою. — Найвищий обов'язок поетів у трагічні часи, які ми переживаємо, — виголосив професор Бетомб, що жодної дурниці не цурався, — прищепити суспільству смак до епічної поезії! Тепер не пора складати пусті, легковажні віршики! Смерть літературній мертвотині! У величному шляхетному гуркоті битв перед нами розпукає нова душа! Вона потрібна для нового патріотичного відродження! Ця душа — ті недосяжні високості, на які злетить наша слава!.. Ми потребуємо величного подиху епічної поезії!.. Як на мене, просто чудово, що в шпиталі на наших очах відбувається незабутнє — творча співпраця поета й героя! Бранледор, мій палатний сусіда, чия уява в цій ситуації була не така прудка, тож йому й не пощастило потрапити на фото, зрештою став мені несамовито заздрити. Він люто сперечався зі мною за пальму героїзму. Нетямлячись і не знаючи впину, вигадував усе нові, дедалі неймовірніші звитяги. Було важко вигадати ще героїчніші подвиги, додати бодай щось до тієї несвітської брехні, а проте ніхто в шпиталі не відступався, кожен навипередки прагнув повигадувати ще «чудовіші воєнні сторінки», героєм яких він нібито був. Ми жили немов на сторінках воєнно-авантурницьких романів, нап'явши на себе шкури фантастичних героїв, а під тими шкурами всім переляканим нутром і єством жалюгідно здригалися. Ми померли б від страху, якби нас і справді спіткали ті вигадані події. Війна на відміну від нас давно вже визріла. Наш великий приятель Бетомб і далі приймав візити численних зарубіжних достойників, панів учених, усіляких нейтралів, скептиків і цікавих. По палатах вешталася й інспекція військового міністерства, пихаті інспектори з шаблями були дуже втішені, що їхня війна триває й тут, що й за це їм щодня йде платня. Вони теж не шкодували похвал і заохочень. Отже, все гаразд. Бетомб і його незрівнянні поранені стали гордістю медичної служби. Моя вродлива заступниця з «Комеді Франсез» невдовзі знову мене провідала, цілком приватно, поки той її поет десь там заримовував поему про мої звитяги. Згодом і я уздрів того молодика — блідого й неспокійного — в якомусь коридорі. На думку лікарів, признався він мені, в нього навдивовижу тонкі волокна серцевого м'яза, тож лікарі, що дбають про таких витончених істот, і не дозволяють йому воювати. Надолужуючи цей ґандж навіть із ризиком для здоров'я, віддаючи свої найвищі душевні сили, бард-початківець заходився клепати для нас «Крицевий дух Перемоги». Та поема стане грізним бойовим знаряддям, усі, зрозуміло, завчать напам'ять її незабутні рядки. Так-то. Мені годі було нарікати: адже серед стількох безперечних сміливців саме мене обрали на головного героя поеми. Крім того, зі мною поводились по-королівськи. По щирості, все складалося просто чудово. Вперше поему прочитали в самому театрі «Комеді Франсез» одного, так би мовити, поетичного пополудня. Запросили ввесь шпиталь. Коли на сцені з'явилась моя рудуля і, тремтячи від збудження, з величними жестами, до самих ніг обгорнена пишними хвилями триколору, стала декламувати, зал підхопився й заплескав у долоні, почались нескінченні овації. До такого я був трохи готовий, та, однак, щиро здивувався, побачивши, як тремтять глядачі, як вони здригаються й навіть стогнуть, намагаючись глибше відчути ввесь драматизм того чи того епізоду мого героїчного життя. Той поет, мабуть, мав іще буйнішу уяву, ніж я, він по-несвітському роздув мої вигадки, оперяючи їх вогняними римами й пишними епітетами, які тепер урочисто спадали в мертву, сповнену захвату тишу. Дійшовши середини якогось уступу й виголошуючи найпалкіші слова, простягши прегарні руки й немов віддаючись найзвитяжнішому з-поміж нас, актриса звернулася до ложі, де сиділи Бранледор, я та ще кілька хворих. У словах, що лунали тієї хвилини, поет святобливо змальовував один із подвигів, які я поприписував собі. До ладу й не пам'ятаю, про що там ішлося, напевне, про щось величне. На щастя, коли йдеться про героїзм, не буває нічого неймовірного. Публіка зрозуміла сенс того артистичного звертання, й увесь зал, радісний, зворушений, схвильований, обернувся до нас, вимагаючи героїв. Бранледор сидів попереду всіх у ложі й мав куди вигідніше становище, бо своїми пов'язками міг майже цілком затулити нас від публіки. І, паскуда, скористався тією перевагою. Двоє з нашого товариства видерлись на стільці позаду й через голову Бранледора теж тішилися захопленими вітаннями юрби. Зал аж гримів оваціями. «Таж ідеться про мене!» — мало не закричав я тієї миті. — Лиш про мене одного!» Та я добре знав Бранледора, ми б посварилися на очах у цілого залу, а може, навіть побилися б. Зрештою, саме він виграв партію й незмірно тим тішився. Тріумфуючи, як і сподівавсь, він лишився сам, приймаючи ту велику шану. А нам, переможеним, зоставалося тільки вибратися з ложі й піти за лаштунки, де нам спорядили вельми врочисте прийняття. Принаймні й ми трохи втішились. Але наша натхненна актриса була в своїй кімнаті не сама. Біля неї впадав поет — її поет, наш поет. Як і актриса, він теж ніжно любив молоденьких солдатиків. Вони пояснили це мені цілком артистично: просто запропонували нескладну оборудку. Зробили пропозицію вдруге, але я нітрохи не зважав на їхні делікатні натяки. Тим гірше для мене, бо все могло б дуже добре владнатися. Вони мали чималий вплив. Я, по-дурному роздратувавшись, одразу ж пішов геть. Я був молодий. Підсумуймо: авіатори вкрали в мене Лолу, аргентинці забрали Мюзін, а цей збоченець, оспівувач гармонії, видирає в мене прегарну комедіантку. Пригнічений, я вийшов з театру, коли в коридорах уже гасли останні вогні, і вночі, не сідаючи на трамвай, пішки дійшов до свого шпиталю-мишоловки, що причаївся серед глевкого бруду ще не скорених передмість. Не криючись, мушу визнати: моя голова зроду не була надто багатою на смалець. Та тепер у мене знічев'я ставались такі запаморочення, що я мало не потрапляв під колеса, я, заточуючись, поринав у війну. Перебуваючи в шпиталі й відчувши потребу в кишенькових грошах, я міг розраховувати лише на ті кілька франків, які вельми неохоче щотижня привозила мати. Отож, тільки-но випадала нагода, я то тут, то там шукав собі заробітку. Передусім згадав про одного колишнього роботодавця й відразу ж подався до нього. В непевні часи незадовго до війни я працював помічником у Роже Пути, торгівця ювелірними виробами, що мав крамницю на розі бульвару Мадлен та вулиці Віньйон. Моя робота в того клятого ювеліра була підсобна: я начищав усілякі срібні вироби, загортав святкові подарунки, це не мало кінця-краю, тож крутився, наче муха в окропі. Коли по обіді зачиняли аудиторії медичного факультету, де я день у день марудився, бо ніяк не міг скласти іспитів, я чимдуж біг до пана Пути й щодня дві або три години воював із шоколадницями, до блиску натираючи їх, аж поки надходив час вечеряти. Платили мені за роботу якихось сорок франків на місяць та ще годували на кухні, щоправда, щедро. В мої обов'язки входило й те, щоб уранці, до початку лекцій, вигуляти ювелірових сторожових псів. Крамниця пана Пути виблискувала тисячами діамантів, і кожен з тих камінців був вартий моєї платні за десятки років. А втім, ті прикраси виблискують там і досі. Потрапивши під час мобілізації в допоміжні війська, Пута був поставлений за шофера до якогось міністра. Тим часом Пута цілком офіційно став робити куди корисніші послуги, постачаючи коштовності високим урядовцям з військового міністерства. Ті урядовці зі свого боку дуже інтенсивно спекулювали на всіх ринках. Що далі загрузали у війні, то більша виникала потреба в коштовностях. Часом Пута мав так багато замовлень, що насилу спромагався їх виконувати. Від утоми, яка іноді облягала Путу, його обличчя прибирало бодай трохи розумнішого виразу, але для цього треба було добре втомитись. Та, відпочивши, його обличчя, попри незаперечну витонченість рис, оберталось на гармонійну маску бездумної незворушности, розпачливий спогад про яку назавжди залишавсь у пам'яті. Його дружина пані Пута немов зрослася з крамничною касою. Цю жінку наче породили на те, щоб вона стала за дружину ювелірові: того вимагали батьківські амбіції. Й вона знала свій обов'язок. Подружжя було щасливе, бо в касі ніколи не переводилися гроші. Пані Пута вдалась аж ніяк не бридка, навпаки, як і чимало інших жінок, була б навіть гарненька, якби не виявила стільки нерішучости, що зупинилася на порозі краси, мов на порозі життя: її коси були надто рівно зачесані, усмішка — надто несподівана й нетривка, рухи — надміру швидкі й неначе злодійкуваті. Було несила збагнути, що ж у тій особі заздалегідь обраховане й чому при ній почуваєшся незатишно. Інстинктивна гидливість, яку навіюють крамарі кожному, хто підступився до них і збагнув їхню суть, бодай трохи стишує жалі тих злидарів, які нікому нічого не продають. Дрібний торговельний клопіт до решти поглинав пані Путу, — як і пані Ерот, тільки в трохи іншому розумінні; вона, наче вірний — Богові, віддавалася тому клопотові душею й тілом. Проте вряди-годи наша господиня переймалась і довколишнім світом. Якось юна замислилась про батьків-матерів. — Яке лихо оця війна для тих, у кого дорослі діти! — Подумай, перше ніж говорити! — зразу присадив її чоловік, протиставляючи цим сентиментам рішучість і жертовність. — Хіба не треба боронити Францію? Отож добряги, а насамперед — щирі патріоти щовечора засинали над мільйонами власної крамниці — багатством Франції. У борделях, які подеколи навідував пан Пута, він ставав вибагливим і прагнув, щоб його не вважали за марнотратника. «Ясочко, я тобі не англієць, — попереджав він одразу. — Я знаю, як дістаються гроші! Я простий французький солдат, і мені не горить!» Такою була його вступна заява. Жінки дуже шанували пана Путу за те, що він так мудро споживає втіхи. Любить розважитись, але розуму не втрачає. Пута скористався зв'язками в своєму світі й посприяв власниці борделю в її оборудках із коштовностями, бо вона вже була зневірилась у грі на біржі. Пан Пута напрочуд швидко просунувсь у військовій царині, спершу перейшовши від тимчасових відстрочок до тривалих, а невдовзі його остаточно звільнили від вояцької служби після вже й не знати скількох візитів поблажливих лікарів. За найвищу втіху свого життя він уважав споглядання, а по змозі — обмацування гарненьких литок. Саме ця втіха ставила його вище від дружини, бо та до решти офірувала своє серце торгівлі. Коли вдача однакова, все-таки складається враження, що в чоловіка завжди трохи більше неспокою, ніж у жінки, навіть якщо він геть обмежений і нудний. Пута певною мірою скидався на актора-початківця: чимало людей, причетних до мистецтв, теж полюбляють гарненькі литки. Пані Пута була дуже щаслива, що не має дітей. Вона так часто втішалася своєю безплідністю, що її чоловік зрештою сповістив про це господиню борделю. «Однак на фронт мають іти чиїсь діти — це ж обов'язок!» — відповіла господиня. Й справді, війна на всіх накладала обов'язок. Міністр, якого Пута возив автомобілем, теж не мав дітей, міністри ніколи не мають дітей. Разом зі мною 1913 р. в крамниці, виконуючи всілякі дрібні доручення, працював іще один допоміжний робітник — Жан Вуарез: вечорами він підробляв статистом у невеликих театриках, а пополудні розносив замовникам товар Пути. Жан удовольнявся такою ж мізерною платнею, як і я, але дещо ощадив на метро. Розносячи клієнтам усякий дріб'язок, він пішки впорувавсь не менш швидко, ніж їдучи на метро, і клав собі до кишені вартість проїзду. Це й було його додатковою платнею. Правда, в нього смерділи ноги, і то дуже, але він знав про це. Часом просив мене повідомляти, коли в крамниці нема клієнтів, щоб він міг спокійно позалицятись до пані Пути. Після інкасації виручки Жана миттю проганяли до мене в затильні комірчини. Ноги йому дуже прислужилися й на війні. У своєму полку він був найпроворнішим зв'язківцем. Одужуючи після поранення, прийшов провідати мене до нашого шпиталю у форті Бісетр. Ось тоді ми з ним і надумали позичити трохи грошей у нашого колишнього господаря. Сказано — зроблено. Коли ми дійшли до рогу бульвару Мадлен та вулиці Віньйон, Пута саме закінчував виставляти вітрину. — Ти ба! — трохи здивувався пан Пута. — Ну, я страшенно радий вас бачити! Заходьте! Вуарезе, який ви тепер славний! А ви, мій хлопчику Бардамю, видаєтеся хворим! А втім, ви ж іще молоді, здоров'я повернеться! Дарма, вам іще пощастило! Хай балакають що завгодно, але ми живемо в знаменний час! Хіба не так? Ну, годі журитися! Хай там що, на наших очах твориться історія! Та ще яка історія! Ми нічого не відповіли панові Путі, нехай каже, що хоче, заки ми скубнемо в нього трохи грошей. — Ох! Уявляю собі, як ото тяжко в окопах! — повів далі Пута. — Що правда, то правда! Та й тут, знаєте, теж сутужно! Ви, певне, обидва поранені? А я втомивсь як чорт! Уже два роки чергую вночі за кермом! Ви хоч знаєте, що це таке? Я знесилів украй! Просто дохну з утоми! Ох, ці нічні паризькі вулиці! И ніде жодного ліхтаря! А треба вести автомобіль, часто навіть з міністром на сидінні. І швидко ж як! Ні, цього вам несила уявити! Це десятки разів за ніч заглядати смерті у вічі! — Атож, — потвердила пані Пута, — часом він возить іще й міністрову дружину. — Так, тому кінця немає. — Це жах! — погодились ми обидва. — А ваші вівчарки? — спитав із чемности Вуарез. — Що з ними сталося? їх досі водять гуляти в Тюїльрі? — Я віддав їх гицлям! Мені ними очі витикали! Через тих собак могла впасти торгівля: то ж були німецькі вівчарки! — Так їх шкода! — поскаржилася жінка. — Нові собаки, що тепер у нас, дуже гарні: це коллі. Щоправда, трохи смердять псиною. А пам'ятаєте, Вуарезе, від наших німецьких вівчарок майже ніколи не тхнуло. їх можна було зачиняти в крамниці навіть після дощу. — Авжеж, — погодився пан Пута, — то вам не клятий Вуарез зі своїми ногами! Жане, ваші ноги й досі смердять? Хай йому грець! — Мабуть, трохи є, — знітився Вуарез. Цієї миті зайшли покупці. — Друзі мої, я більше вас не затримую, — мовив пан Пута, прагнучи якнайшвидше вивести Жана з крамниці. — Головне — здоров'я! Я навіть не питаю, звідкіля ви прийшли! Ні! Для мене передусім — оборона держави! Згадавши про оборону, Пута вмить споважнів, мов у хвилини, коли, бувало, видавав нам гроші... Отак нас і вигнали, але пані Пута, прощаючись, дала нам по двадцять франків. Крамниця сяяла, мов начищена яхта, і ми ступали, боязко позираючи на свої черевики, що здавалися трохи жахітні на гарненькому килимі. — Роже, ти тільки поглянь на них, які кумедні! Вони вже відвикли! Ступають, ніби в них казна-що під ногами! — потішалася пані Пута. — Це не страшно! — ласкаво кивнув пан Пута, вдоволений, що так швидко й дешево спекався нас. На вулиці ми поміркували, що з нашими сорока франками на двох далеко не зайдеш, але Жанові спала на думку ще одна ідея. — Ходімо, — сказав він, — до матері мого дружка, що загинув у Мезі. Я ходжу до його батька-матері щотижня й розповідаю, як їхній синаш загинув... Вони заможні... Кожного разу пані дає мені сотню. Вони кажуть, я їх трохи розраджую. Тож розумієш... — А що я там робитиму? Що я їм скажу? — Казатимеш, ніби теж його знав. І пані й тобі дасть сотню франків. Це справжні багатії! Не такі, як отой жмикрут Пута. їм грошей не шкода. — А ти певен, що мене не розпитуватимуть про подробиці? Адже я зовсім не знав їхнього сина. Щось мене запитають і відразу заженуть на слизьке! — Та ні, це пусте, казатимеш те саме, що і я. Киватимеш головою: так, так... Не переймайся! Розумієш, пані дуже побивається, і коли говорити про сина, це її трохи втішає. Тільки це їй потрібне. А казати можна що завгодно. Це зовсім неважко. Було нелегко зважитись, але надто вже кортіло дістати сотню франків, що їх доля ніби сама давала в руки. — Гаразд, — кивнув я нарешті. — Тільки прошу: зроби так, щоб мені нічого не довелось вигадувати. Обіцяєш? Я казатиму тільки те, що й ти. А як той хлопець загинув? — Ех, друже, снаряд улучив просто в нього, і то чималенький... Це сталось у Гарансі, департамент Мез, на березі річки. З нього, друже, навіть клаптика не знайшли. Тільки спогад зостався... А хлопець був нівроку, високий, кремезний і дужий, спортсмен, але що ти вдієш проти снаряда! Пробиває все! — Атож! — Одне слово, його пестили вдома, а тепер мати й досі повірити не може. А я марно товчу їй одне й те саме... їй хочеться, щоб він просто пропав безвісти. Що за химера! Пропав... Хіба вона винна, що ніколи не бачила снарядів, і тепер їй несила збагнути, — надто коли йдеться про сина, — що можна так просто щезнути, мов хто перднув: розвіялось — нема й сліду. — Атож! — Я вже, мабуть, тижнів зо два до них не ходив. Але, побачиш, як прийду, пані відразу запросить мене до салону, а там у них так гарно, що здається, ніби потрапив до театру, стільки навколо завіс, килимів, дзеркал... Тож, як бачиш, сто франків для них — дрібниця. Однаково, що для мене сто су... А сьогодні пані розщедриться навіть на дві сотні. Вже два тижні, як мене не бачила. А слуги в них із золотими ґудзиками. Ідучи вулицею Анрі Мартен, ми повернули ліворуч, пройшли трохи й нарешті підступили до брами, за якою видніла обсаджена деревами доріжка. — Ти побачиш, — вів далі Вуарез, коли ми підійшли зовсім близько, — це справжній замок... Я ж казав тобі... Батько, кажуть, якесь велике цабе на залізниці... — Мабуть, начальник вокзалу, — пожартував я. — Не смійся... Оно він спускається... йде до нас. Та літній чоловік, що його Вуарез показав мені пальцем, не пішов до нас, а, згорбившись, рушив навколо моріжка, розмовляючи з якимсь солдатом. Ми підійшли ближче, і я впізнав його: то був той самий резервіст, якого я здибав був уночі в Нуарсері-сюр-Лі, коли їздив на розвідки. Я зразу ж пригадав і його ім'я — Робінзон. — Ти що, знаєш того чобота? — запитав мене Вуарез. — Знаю. — Це, певне, їхній приятель і вони десь-то розмовляють про пані; не хотілося б, щоб вони перешкодили нам її побачити. Адже грошенята дає вона. Літній добродій підійшов до нас, вуста йому тремтіли. — Любий друже, — заговорив він до Вуареза, — я мушу вам сповістити сумну новину: по тому як ви були в нас востаннє, моя бідолашна дружина впала під тягарем нашого безмірного горя... У четвер ми лишили її на хвилину саму, вона попросила нас... Вона плакала... — Не доказавши, старий умить обернувся і пішов геть. — А я тебе зразу впізнав, — сказав я Робінзонові, тільки-но літній добродій відійшов досить далеко. — Я тебе теж упізнав... — А що там сталося зі старою? — запитав я. — Ет, два дні тому повісилась, та й годі, — відказав Робінзон. — От і говори тепер про щастя, — докинув він. — Вона була мені мов хрещена мати! Отакий мій, значить, талан. А ще, кажуть, немає долі! Сьогодні я вперше дістав дозвіл вийти в місто!.. Цього дня я чекав півроку! Почувши про Робінзонове лихо, ми з Вуарезом аж пирснули зі сміху. Правда, це була прикра несподіванка й для нас, хоча ми втрачали лише свої дві сотні, позбувшись необхідносте викладати нові порції брехні. Одне слово, ніхто не був задоволений. — Ну що, паскудо, ухопив шилом патоки? — дражнив мене Робінзон. — Гадав, тобі грошей дадуть? Сподівався ситого обіду? Думав надурити старих? Ну що ж, своє ти отримав! Стояти й далі, реготати і дивитися на моріжок не годилося, тож ми всі втрьох пішли до кварталу Ґренель. Порахували, скільки в нас грошей: як на трьох — небагато. Ввечері кожному з нас належало повернутися до свого шпиталю, а грошей вистачило б тільки на обід у кав'ярні. Щоправда, трохи лишилося б, але не досить, аби зайти до борделю й піднятись із дівчатами на другий поверх. Ми туди все-таки зайшли, але тільки щоб випити внизу по склянці вина. — Дуже був радий тебе бачити, — признався мені Робінзон, — але ж мати того хлопця повісилась! Мені з гадки не сходить: це ж треба було повіситися саме тоді, коли я прийшов до них! Я б їй не дозволив такого вчинити! Невже я теж коли-небудь повішусь? Із розпуки? Ні, я переживу ту хвилину, коли треба вішатись. А ти? — Багатії, — відповів Вуарез, — чутливіші за решту... Вуарез був добряга. — Якби мав оце шість франків, — докинув він згодом, — я б пішов із тією чорнявкою, що сидить оно там, біля грального автомата. — Іди, — сказали ми йому, — й розкажеш, чи добре вона відсмоктує. Та, порившись у кишенях, ми збагнули, що, навіть як не платити чайових, Жана Вуареза нема з чим посилати. Грошей вистачало тільки на каву для кожного та дві смородинівки. Перехиливши чарчину, ми були змушені вдовольнятись облизнем. На Вандомському майдані ми зрештою розсталися, кожен пішов у свій бік. Прощаючись, уже не бачили один одного і розмовляли пошепки, бо кожен звук відбивавсь у вухах гучною луною: адже палити світло на вулиці забороняли. Жана Вуареза я вже ніколи не бачив. Із Робінзоном згодом бачився не раз, а Жан на Соммі наковтався газу. Помер він через два роки в Бретані, в санаторії на морськім узбережжі. Перед тим двічі написав мені, а потім замовк. Раніше Жан ніколи не бував на морі. «Ти й уявити не можеш, як тут гарно, — писав він мені. — Я потрохи приймаю ванни, від цього легше моїм ногам, але голос, боюсь, пропав навіки». Втрата голосу непокоїла Жана Вуареза, бо в глибинах душі він мріяв стати колись театральним хористом. Адже хористові платять набагато більше, ніж простому статистові. Начальство врешті зглянулося на мене, дало спокій, я вже міг не боятися за свою шкуру, але мені й справді бракувало клепки, і так буде, певне, довіку. Що ж тут удієш? «Забирайся! — кинули навздогін. — Ти вже ні до чого не придатний!» «В Африку! — сказав я собі. — І що далі, то краще!» Я сів на корабель, що нічим не вирізнявсь од решти суден компанії «Корсарське братство». Корабель плив у тропіки, везучи бавовняні тканини, офіцерів та урядовців. Корабель був такий старий, що з нього здерли навіть прибиту на верхній палубі мідну дошку, де колись був написаний рік народження судна; певне, той рік такий, що одним пасажирам ставало надміру лячно, а інші глузували. Взяли мене на той пароплав, аби я в колоніях пошукав собі долі. Так уважали ті, хто зичив мені добра, мовляв, там можна доробитися багатства. Я, правда, не мав бажання туди їхати, але, якщо ти злидар, завжди слід удавати, ніби даєш якусь користь; по-друге, я не закінчив навчання й животіння в Парижі мені остогидло. Не мав я й грошей їхати до Америки. «Шуруй до Африки! — сказав я тоді собі й дав себе випхати в тропіки, де, запевняли мене, досить трохи поміркованости й доброго поводження, щоб одразу забагатіти. Наслухавшись про такі перспективи, я поринув у мрії. Великих здібностей, я, звичайно, не мав, але, думав, умію добре поводитись і вирізняюся скромністю; я покірливий перед начальством, завжди боюся запізнитись і переживаю, щоб у житті нікому не перейти дороги; зрештою — делікатний... Коли ти спромігся випорснути з божевільні міжнародної різанини, тебе все-таки мають шанувати за такт і скромність. Та вернімось до подорожі. Поки пливли європейськими водами, велось мені непогано. Пасажири нудилися, ховаючись гуртиками в затінку міжпалубних приміщень, гальюнах та курильнях. Усі повнились підозрами, гугнявили й теревенили зранку до вечора. Кожен то помирав од нудьги, то спав, то жер і, здавалося, ні за чим у Європі не шкодував. Наш пароплав називавсь «Адмірал Брагетон». Тримався він на тих теплих водах, мабуть, завдяки самій фарбі: на бортах її відклалося стільки шарів, що вона, зрештою, стала для «Адмірала Брагетона» захисною шкаралупою, обхопивши його, мов цибулину. Ми пливли до справжньої, величної Африки, до континенту недосліджених лісів, отруйних міазмів, незайманої самотносте, до тиранічних негритянських царків у гирлах річок, яким, здається, немає ліку. За пачку лез там можна виміняти отакенні слонові бивні, вогняних птахів і неповнолітніх рабинь: це все нам пообіцяно. А життя! Ці оповідки, на жаль, не мали нічого спільного з Африкою, де не було агентств, пам'ятників, залізниць і всіляких розваг. Ми пливли знайомитись із щирою, справдешньою Африкою, — ми, сп'янілі пасажири «Адмірала Брагетона»! Та відколи проминули береги Португалії, нам ставало дедалі гірше. Якось, прокинувшись уранці, ми побачили, що опинились немов у великій, перефітій лазні, від якої годі шукати рятунку. Питна вода, море, повітря, простирадла, піт-усе було парким і гарячим. Ночі і дні стали нестерпні, пахвини, промежина і горлянка вже ніколи не знали свіжосте, тільки в барі давали хоч трохи полегші віскі зі шматочками льоду. Пасажирів «Адмірала Брагетона» огорнув страшенний розпач, вони були мов приречені тулитися біля бару, їх чарували й приковували вентилятори, притягали шматочки льоду; картярі після гри сварились між собою й звідусіль долинали марні безкінечні скарги. Наслідки не забарилися. Від незмінного розпачливого жару всі пасажири зрештою обернулись на пияцький гурт. Люди мляво тинялися по палубах, мов спрути на дні ванни з огидною теплою водою. Почала випинатись і вилізати на поверхню страшна вдача білої людини, її справжня, звільнена, розхристана натура, розкриваючись, немов на війні. То була тропічна лазня для ницих отруйних інстинктів, що розпукли махровим серпневим цвітом на шолудивих бортах водяної в'язниці. У холоді Європи, серед похмурих північних краєвидів, коли немає воєн і боєнь, можна лише здогадуватись про незмірну людську жорстокість, але тільки-но людину збадьорить мерзенна тропічна лихоманка, на поверхню зразу випливає все паскудство. Саме тоді людина розперезується, а мерзота тріумфує та вкриває її з голови до п'ят. Це закон біології. Скоро лиш робота і холод, ослабивши на мить свої лещата, вже не змушують нас напружуватись, можна все до ладу роздивитися, побачити те, що ховає гарне узбережжя, коли море під час одпливу відступить: смердючі калюжі, крабів, усіляке падло і лайно, тобто правду. Отож, проминувши Португалію, кожен пасажир дав волю власним інстинктам, заручившись допомогою алкоголю й чуття потаємної втіхи, породженого абсолютною безкоштовністю подорожі, передусім для військових і державних службовців. Як подумати, то чотирьох тижнів, протягом яких тебе задурно годують і поять, досить, щоб глузувати з економіки. За квиток платив тільки я, і коли згодом пасажири дізналися про це, мене почали зневажати, я став їм усім нестерпний. Якби, відпливаючи з Марселя, я бодай трохи знав життя в колоніях, то навколішки благав би милосердя в того офіцера колоніальних військ, що мав найвищий ранг і траплявся мені на кораблі повсюди, а для більшої переконливосте, мабуть, іще б упав до ніг найстаршому з урядовців. Може, тоді ті дурноверхі пасажири терпіли б мене в своєму товаристві? Але я ні про що й не здогадувавсь, і мої нерозважні наміри трохи відітхнути серед них мало не довели мене до згуби. Людині завжди бракує трохи страху. Завдяки певній спритності я не втратив останніх решток самолюбства. И ось як усе відбувалося. Невдовзі по тому, як ми проминули Канарські острови, я почув від каютного прибиральника, ніби всі пасажири мають мене за гордія, а то й за негідника... Що мені водночас закидають і сутенерство, й педерастію... Що я навіть трохи наркоман... Але це, власне, дріб'язок. Згодом з'явилася думка, що я, мабуть, утікаю з Франції, боячись розплати за скоєні там тяжкі злочини. А втім, я був лише на початку своїх випробувань. Це тоді я довідався й про звичай, що панував на тому морському маршруті: з великою обережністю, та й то не без глуму та образ, приймати до свого гурту пасажирів, які подорожують власним коштом, — тобто тих, що не тішаться ні військовою дармовизною, ні бюрократичними пільгами. Адже — про це знають усі — французькі колонії, по суті, належать тільки тим обранцям, яких згадують у «Щорічнику». Зрештою, в безвісного цивільного пасажира дуже мало поважних причин плисти до африканських берегів. Я був шпигун, підозрюваний, і кожен мав сотні притичин так про мене думати: офіцери, не криючись, виказували це лютим поглядом, а жінки своєрідно посміхалися. Невдовзі навіть знахабнілі слуги пускали мені вслід ядучі зауваження. Ніхто вже й не сумнівався, що сам я — найбільший, найнестерпніший і, власне, єдиний негідник на борту. Оце тобі й колоніальні благословення. За столом я сидів із чотирма беззубими й хворими на печінку поштовиками з Ґабону. Попервах вони були зі мною товариські й люб'язні, та згодом їм наче заціпило. За мовчазною згодою всього товариства, наді мною, власне, встановили негласний нагляд. З каюти я виходив тепер тільки з безліччю осторог. Розпечене повітря тисло на тіло, наче камінь. Узявши двері на засув, я, не ворушачись, лежав зовсім голий і намагавсь уявити, який диявольський план вигадують пасажири, аби занапастити мене. На пароплаві я нікого не знав, проте кожен, здавалося, «впізнавав» мене. Опис моїх прикмет миттю і докладно вкарбувався в їхніх головах, немов я став славетним злочинцем, чиї фото публікують у газетах. Мені дісталась, хоч я цього й не прагнув, роль, без якої годі обійтися в будь-якому товаристві, — роль «безсоромного та огидного мерзотника», що ганьбить увесь людський рід; такий тип усюди об'являвсь упродовж довгих віків і про нього знав кожен — не менше, ніж про Бога й диявола, але він був таким летким і мінливим, що ставав невловним. Аби нарешті схопити, ізолювати того «мерзотника», були потрібні надзвичайні умови, що їх можна знайти тільки на вузькій корабельній палубі. На борту «Адмірала Брагетона» запанувало загальне збудження: «Нечестивий не уникне своєї долі!» Тобто я. Для мене це цькування стало чи не тяжчим за саму подорож. Несподівано опинившись серед стількох ворогів, я більш-менш успішно намагався виявити їх, хоча сам їм у вічі не ліз: абсолютно безкарно, надто вранці, стежив за ними крізь ілюмінатор своєї каюти. Перед сніданком вони, зарослі шерстю від лобка до повік і від ануса до п'ят, виходили на прогулянку, сонце наскрізь просвічувало їхні піжами. Поспиравшись на фальшборт, із чарками в руках мої вороги нудились від самого світанку і, здавалося, от-от заблюють усе навколо, надто капітан із банькатими, налитими кров'ю очима, що мучився печінкою з самого ранку. Повиходивши з кают, пасажири щоразу розпитували один одного, чи мене ще не «харкнули за борт». Унаочнюючи цей образ, вони плювали в збурунене море. Ну й розвага! «Адмірал» не плив уперед, а, стогнучи, радше плентав, важко перебираючись із хвилі на хвилю. Не подорож, а справжня хвороба. Я дивився зі свого кутка на членів того ранкового синкліту, й усі вони видавались мені хворими, що вочевидь страждають на малярію, алкоголізм, сифіліс; вони стояли від мене метрів за десять, і їхній безперечний фізичний занепад трохи гамував мою тривогу. Зрештою, ці хвальки такі ж переможені, як і я! Вони просто й далі комизяться, та й годі! Це єдина відміна Комарі зобов'язані смоктати їхню кров і впорскувати в набряклі вени отруту, яка знешкодиться ой не швидко. Спірохети вже роз'їдають їм артеріальні стінки... Алкоголь роздимає печінки... Від сонця репаються нирки... До волосні в них поприлипали лобкові воші, а на шкірі живота вже розпливається екзема... Безжальне світло зрештою випалить їм сітківку!.. Мине трохи часу — і що від них зостанеться? Кавалок мозку... А навіщо? Га? Навіщо їм мозок там, куди вони їдуть? Щоб накласти на себе руки? Адже в тих краях мозок може придатись тільки на це. Шкода й мови: невесело старіти в країні, де немає розваг... де навіть у потьмянілому дзеркалі, як дедалі швидше обертаєшся в руїну, стаєш дедалі бридкіший. Серед зелені загниваєш дуже швидко, надто коли немилосердо пражить сонце. На Півночі принаймні зберігається людська плоть, північани бліді з народження й довіку. Між мертвим шведом і хлопцем, що не виспався, різниця невелика. А колоніста вже на другий день по приїзді починає точити черва. Саме на колоністів чекають украй працьовиті хробачки, даючи їм спокій тільки в могилі. Людина — це торба на хробаків. Ми пливли морем ще цілий тиждень, заки дісталися Брагаманки, першої обіцяної землі. Я почувався так, ніби мене замкнули в коморі з вибухівкою. Я майже не ходив до їдальні, намагався не сідати за їхні столи й не ходити серед білого дня їхніми палубами. Я вже ні з ким не розмовляв, не виходив на прогулянку. А втім, важко стати непомітним на пароплаві, нікуди не тікаючи з нього. Прибиральник кают, — до речі, вже батько родини, — охоче розповів мені, як блискучі офіцери колоніального корпусу з чарками в руці присягайся відлупцювати мене при першій нагоді й викинути за борт. Причини цього прибиральник не знав, ба й сам зацікавився, що я міг накоїти, щоб усіх отак збаламутити. Ми обидва нічого не розуміли. Це все могло тягтися хтозна-як довго. Просто в мене не рот, а паща з отрутою. Надалі я ніколи не пускатимусь у подорож із людьми, яким так важко догодити. Вони так знемагали від неробства, цілий місяць замкнені наодинці з собою, що було досить дрібнички, аби розбуркати їх. Поміркуйте лишень: навіть на суходолі протягом однісінького дня добра сотня людей зичить вам, бідолашному, смерти, — скажімо, ті, кому ви заважаєте, ті, що тиснуться за вами в метро, ті, що ходять повз ваше помешкання, а самі не мають де жити, ті всі, хто стоїть за вами в черзі до пісуара; зрештою, чимало інших людців, навіть ваші діти. Цьому немає кінця-краю. Світ такий. А на пароплаві цей тиск набагато відчутніший, сковує ще дужче. У тій перегрітій лазні піт розпарених тіл почав концентруватись, пригнічені передчуттями страшливої самотности, що невдовзі поховає і їх самих, і "їхню долю, колоністи стогнали, мов у передсмертних корчах. Вони чіплялися, гризли, дерли все на шматки, захлинались власною слиною. День у день увага до мене зростала дедалі більше. Якщо я вряди-годи несміливо заглядав до їдальні, це ставало мало не справжньою сенсацією. Тільки-но ставав на порозі, всі сто двадцятеро пасажирів здригались і починали шепотітися... Офіцери колоніальних військ, що без упину насичувались горілкою біля капітанського столу, службовці всіляких контор, а надто конголезькі вчительки, яких на «Адміралі Брагетоні» снував цілий виводок, зрештою перейшли від незичливости до ганебних для мене припущень, надавши мені майже пекельної величі. Сідаючи в Марселі на пароплав, я був непримітним мрійником, а тепер, унаслідок зосередження на моїй особі уваги алкоголіків і нетерплячих жіночих піхов, відчув, що мене всупереч Моєму бажанню піднесено на небезпечний п'єдестал. Капітан пароплава, засіяний бородавками шахрай і придурок, який на початку подорожі радо тиснув мені руку, тепер, коли ми здибувалися, вдавав, ніби й не впізнає мене, — так цураються людини, що вчинила паскудство, в чомусь завинила... В чому? Коли ненависть не пов'язана з жодним ризиком, людську глупоту вкрай легко схилити й намовити; знайдеться й привід. Борсаючись у густому баговинні ворожосте, я, здається, вирізнив одну вчительку, що ревно вводила жіночий елемент в корабельні інтриги. Та сука поверталась до Конго, — сподіваюся, там і здохне. Вона майже не відходила од офіцерів, чиї тулуби огортало блискуче шмаття, офіцерів, які героїчно присягали ще до наступного порту розчавити мене — ні більш, ні менш — мов отруйного слимака. Хтось іще цікавився, чи лишуся я, коли мене розчавлять, таким самим гидким, як завжди. Одне слово, пасажири потішалися. Та вчителька розпалювала їхнє завзяття, прикликала бурю на палубу «Адмірала Брагетона», воліючи не знати спочинку, аж поки мене обернуть на потовчену купу м'яса, назавжди зцілять від моєї нібито непоправносте, поки я, зрештою, зазнаю кари зате, що наважуюсь жити: мене мають жорстоко побити, закривавити, понівечити, поки я почну благати ласки під кулаками й черевиками одного з тих хлопців, від котрих вона з таким захватом чекала гри м'язів, шляхетного гніву. їй були потрібні кров і бойня, — мабуть, сподівалася, що знов оживуть її зів'ялі яєчники. Ця сцена, певне, дасть не менший ефект, ніж якби її зґвалтував горила. Час минав, а чекати кориди дуже довго — небезпечно. Я був биком, цькованою звідусіль звіриною. Моєї смерти домагавсь увесь пароплав, здригаючись цілим корпусом. Море немов замкнуло нас у цирку. Навіть механіки в трюмах знали про те, що відбувається. Оскільки до порту призначення лишалось усього три дні, — три вирішальні дні, — з'явилося чимало тореадорів. Що більше я уникав скандалу, то лютіші й агресивніші ставали мої супутники. Здавалось, вони от-от принесуть священну жертву. Одного разу мене затисли між двома каютами за шторою. Я насилу втік, але відтоді для мене стало вкрай небезпечно виходити вже й до гальюна. Отож коли попереду зосталося лише три дні, я скориставсь ними, щоб геть зректися всіх природних потреб. Мені вистачало ілюмінаторів. Навколо мене всіх пригнічували нудьга й ненависть. Слід сказати, що нудьга на борту була неймовірна, просто космічна. Нудьга огортала й море, й корабель, і небеса. Люди статечні ставали через неї диваками, а найпроникливіший розум поринав у химери. Жертва! Жертвою мав стати я сам. Усе прояснилось увечері після обіду, на який я все-таки пішов, гнаний голодом. Я встромив носа в тарілку, не сміючи навіть витягти з кишені хусточку, щоб обтертися. Мабуть, ніхто й ніколи не їв скромніше за мене. Сидячи, я чув, як унизу глухо гудуть машини, стілець вібрував. Мої сусіди за столом, напевне, знали, яку мені визначено долю, бо, на мій превеликий подив, невимушено заговорили до мене, люб'язно розпитуючи, як я ставлюсь до дуелей і поєдинків. Саме тоді до салону ввійшла конголезька вчителька-та, що здіймала найдужчий галас. Я ще встиг помітити, що вона, вбрана в розкішну гіпюрову сукню, з якимсь нетерплячим поспіхом підійшла до піаніно, щоб зіграти мелодії кількох арій, причім жодної не закінчила. Запанувало нервозне напруження. Я підхопився, прагнучи заховатись у каюті. Вже майже дійшов до неї, коли один капітан, найм'язистіший і найдебеліший серед офіцерів, владно, дарма що й не торкнувся мене, загородив мені дорогу. «Ходімо на палубу», — звелів він. Ми подались на палубу. З такої нагоди капітан надів свого найкращого золоченого кашкета і застебнувся на всі ґудзики від шиї до ширінки, чого не робив від самого Марселя. Отже, все було наготові для драматичної церемонії. Я почувався невпевнено, серце немов провалювалось. Такий вступ, ота незвичайна врочистість однострою сповнили мене передчуттям повільної й болючої розправи. Цей чоловік видававсь уламком війни, що несподівано стала на моїй дорозі, — затята, безвихідна, вбивча. За ним, загородивши мені шлях до відступу на нижню палубу, стояло четверо вкрай пильних молодших офіцерів, — то був почет Неминучої Долі. Тож утекти не було як. Цю сцену, мабуть, ретельно готували. — Добродію, — озвався капітан, — перед вами офіцер колоніальних військ Фремізон. Від імені моїх товаришів і пасажирів цього судна, щиро обурених вашим негідним поводженням, я маю честь вимагати від вас пояснень! Дещо з того, що ви говорили про нас після відплиття з Марселя, просто неприпущенне. Нині, добродію, ви маєте нагоду висловити свої претензії вголос! Заявити про те, що ви підло нашіптували впродовж усієї подорожі. Сказати нам урешті, якої ви думки... Коли він проказав ці слова, я відчув неймовірну полегшу. Боявся негайної смерти, а вони, виголошуючи промову, дають мені шанс здихатися їх, і я відразу ж ухопився за нього. Для того, хто хоч трохи на цьому тямить, усяке боягузтво обертається на чудову надію. Таке моє гасло. Ніколи не слід ні зосереджуватись на тому, яким способом уникнути напасті, ні, тим паче, гаяти час на з'ясування мотивів, чому тебе переслідують. Мудрому досить урятувати шкуру. — Капітане, — відповів я найщирішим тоном, на який спромігся тієї хвилини, — якої дивної ви припустилися помилки! І це ж ви! Як можна приписувати мені такі підступні почування? Це велика несправедливість. Хіба я міг завдати французькому капітанові таких прикрощів? Я, вчорашній оборонець нашої дорогої вітчизни? Я, чия кров кілька років проливалась разом із вашою в незліченних битвах? Ох, капітане, яку кривду ви мені заподіяли! Потім я звернувся до решти офіцерів: — Панове, невже ви не розумієте, що ми з вами стали жертвами жахливої обмови? Як ви могли дійти до думки, ніби я, — по суті, ваш побратим, — затято поширюю ганебні чутки про героїчних офіцерів? Це вже занадто! І, мовляв, саме тоді, коли ці сміливці, наші незрівнянні сміливці, збираються відважно боронити священні кордони нашої безсмертної колоніальної імперії! — провадив я. — Там, де покрили себе довічно славою найкращі воїни нашого народу! Манжен! Федерб! Гальєні!.. Ох, капітане!.. Хіба я міг? Почувавсь я невпевнено. Сподівався бути зворушливим, і на якусь мить мені пощастило. Не гаючись, я скористався з цього, підійшов просто до капітана й розчулено потис йому обидві руки. Тримаючи капітана отак, я трохи заспокоївся. Не випускаючи його рук, я й далі з не меншим красномовством став виправдовуватись, визнаючи в усьому його правість; запевняв, що між нами все почнеться спочатку, і цього разу якнайкращим чином! Що причиною такої неймовірної помилки стала тільки моя природжена дурнувата несміливість! Моє поводження й справді можна було трактувати як незбагненну зневагу до пасажирів і пасажирок, «водночас героїчних і чарівних... немов самою долею дібраного товариства шляхетних і талановитих людей. Уже не кажучи про окрасу борту — наших незрівнянних музично обдарованих дам!» Пишномовно спокутуючи свої провини, я наприкінці став благати, щоб мене одразу й без будь-яких засторог прийняли до їхнього веселого братерського гурту патріотів. Що віднині й довіку я стану їм усім за приязного товариша... Не випускаючи, звісно, капітанових рук, я подвоїв свою проречистість... Військовий, коли не вбиває, — просто дитина, і забавити його дуже легко. Не маючи звички міркувати, він, коли до нього звертаються, змушений, силкуючись зрозуміти вас, докладати тяжких зусиль. Капітан Фремізон не вбивав мене, тим паче не пив тієї хвилини, нічого не робив руками чи то ногами, а лише намагався міркувати. Це завдання було йому не під силу. Я, власне, тримав його за голову. Мало-помалу, поки тривав той іспит на приниження, я відчував, що моє самолюбство вивітрюється, збираючись, так би мовити, покинути мене остаточно. Дехто, може, й заперечить, але це вельми приємна мить. Відтоді я вже довіку став безмежно легкий і вільний, — розуміється, з погляду моралі. Мабуть, аби вибратись із халепи, яка в житті може трапитися з кожним, людям найчастіше потрібен страх. Щодо мене, то з того дня я вже ніколи не прагнув мати ані іншої зброї, ані інших чеснот. Приятелі збентеженого офіцера, що тим часом посходилися, збираючись побродити по калюжах моєї крови й пограти в кості моїми вибитими зубами, вдовольнялися, замість планованого тріумфу, словами, які розлітались у повітрі. Цивільні, що тремтіли в радісному збудженні, сподіваючись моєї смерти, застигли з невдоволеними пиками. До ладу й не знаючи, що верзе мій язик, і лише щосили намагаючись утриматися на ліричній ноті, я, й далі держачи капітанові руки, прикипів очима до невидної точки в густому тумані, крізь який, пахкаючи і плюючись, посувався з кожним поворотом гвинта «Адмірал Брагетон». Зрештою я ризикнув, відпустивши капітанову руку — тільки одну, — підняти свою правицю над головою і закінчити виступ: — Хіба, панове офіцери, сміливці не мають дійти згоди? Отож, в ім'я Господа, хай живе Франція! Хай живе Франція! То був трюк сержанта Бранледора. Цього разу він теж удався. То був єдиний випадок, коли Франція врятувала мені життя, доти вона намагалася радше занапастити його. Я постеріг, що слухачі на хвилю завагались; та все ж офіцерові, навіть коли його обсядуть найлихіші думки, важко прилюдно затопити в пику цивільному, коли той щодуху горлає: «Хай живе Франція!» Те вагання врятувало мене. Я, не дивлячись, схопив за руки двох молодших офіцерів і запросив усіх до бару випити за моє здоров'я й за наше примирення. Відважні вояки з хвилину поогинались, а потім ми пиячили дві години. Тільки жінки, безмовні й розчаровані, сумно провели нас очима. Крізь ілюмінатори бару я бачив, як палубою походжає серед пасажирів упертюща гієна — вчителька-піаністка. Ті суки таки здогадалися, що я спритно уникнув засідки, і присягли зловити мене деінде. Тим часом чоловіки пили безперестану, посідавши під вентилятором, який, немов опадаючи на голову, з самих Канарських островів молов гарячу повітряну вату, не даючи жодної охолоди. Мені, проте, годилося знову набратись натхнення, говорити те, що найшвидше припало б до вподоби моїм новим друзям. Боячися схибити, я вщерть виповнювавсь патріотичного захвату й без упину просив кожного з тих колоніальних звитяжців розповідати все нові й нові героїчні бувальщини. Героїчні бувальщини — однаково, що сороміцькі анекдоти: вони завжди подобаються військовим усіх країн. По суті, щоб порозумітися з людьми, — байдуже, офіцерами чи ні, — щоб укласти з ними хоч нетривке, проте неоціненне замирення, треба за будь-яких умов давати їм нагоду виставлятися, не стримувати їхніх безглуздих вихвалянь. Розумного марнославства не буває: це інстинкт. Мало того, нема чоловіка, що не був би насамперед марнославний. Роль захопленого підніжка — мабуть, чи не єдина, в якій людина з певною втіхою може терпіти іншу людину. А з солдатами не треба й великої вигадливости: досить тільки щомиті вдавати захоплення. Розпитувати про воєнні пригоди дуже легко, мої нові приятелі викладали мені їх без ліку. Мені здалося, ніби повернулись найкращі шпитальні дні. Після кожної оповідки я не забував висловити своє схвалення гучною фразою, запозиченою в Бранледора: «Так, це ще одна славетна сторінка історії!» Чогось ліпшого за цю формулу не існує. Офіцерський гурт, до якого я так підступно пристав, мало-помалу визнав мене за цікавого співрозмовника. Чоловіки стали розповідати про війну всі ті хвальковиті небилиці, які я колись уже чув, а потім і сам переказував, змагаючись із шпитальним товариством. Щоправда, тепер тло було інше: йшлося не про Францію та Вогези, а про конголезькі ліси. Капітан Фремізон, який ще хвилину тому намірявся звільнити пароплав від моєї паскудної присутносте, побачивши, що я тямлю якнайуважніше слухати, почав розкриватись переді мною тисячами милих, люб'язних рис. Від зачудованих похвал, на диво розумних і слушних зауважень кров по його артеріях стала бігти спокійніше, обличчя проясніло, вузькі почервонілі очі заклятого пияка, до яких звідусіль збігалися зморшки, зрештою зволожились і заблищали крізь шкаралущу отупіння й глибокі сумніви, які ще міг відчувати Фремізон щодо своєї вартосте і які в хвилини душевного пригнічення часом вибивалися й назовні. Я, отже, допровадив їх усіх до ейфорії! Люди вдоволено ляскали себе долонями по стегнах! Тільки я вмів зробити життя приємнішим, незважаючи на вбивчі тропічні випари! Ну хіба я не найкращий слухач? Поки ми розмовляли, «Адмірал Брагетон» знову стишив хід, чимдалі повільніше розтинаючи воду. Ніде навколо не ворушивсь жоден атом повітря, ми були змушені пливти попід берегом, та ще й так помалу, що здавалось, ніби пароплав повзе крізь маляс. На чорний увігнутий малясовий пластир скидалось і небо, я з заздрістю позирав угору. Найдужче я люблю занурюватись у ніч — навіть стогнучи, спливаючи потом і взагалі не знати в якому стані! Фремізон патякав та й патякав. Берег здавався зовсім близьким, проте мій план утечі навівав тисячі побоювань. Мало-помалу ми полишили воєнні теми, балаканина стала непристойна, потім одверто сороміцька, а врешті така незв'язна, що я вже й не знав, про що говорити далі, щоб вона не урвалася. Мої горілчані брати один за одним змовкали і, тяжко хропучи, засинали, огидний сон дряпав їм носові перетинки. Коли ж, як не тепер, найслушніша мить утікати? Не слід чекати, поки в цих людях знову прокинеться жорстокість, поки урветься замирення, до якого всупереч усьому природа часом схиляє навіть найлихіші й найагресивніші натури. Ми кинули якір зовсім близько від берега, проте бачили лише кілька миготливих ліхтариків. Поза бортом закишіло десятками благеньких човників, усюди галасували негри. Вони заполонили всі палуби, пропонуючи свої послуги. За кілька секунд я підніс до трапу свої потай спаковані речі і пішов за одним з човнярів; темрява не давала роздивитись ні його обличчя, ні постави. Спустившись до самого низу й почувши плюскіт води, я занепокоївся: — А де ми? — У Бамболі, Фор-Ґоно! — відповіла мені темрява. Ми легко стали плинути по воді, негр широко вимахував веслом, а я допомагав йому, аби рухатись іще швидше. Тікаючи, я мав нагоду ще раз поглянути на своїх небезпечних супутників. Світили палубні ліхтарі, і я побачив, що, прибиті отупінням та гастритом, вони й крізь сон бурчать і галасують. Поснулі й ситі, всі оці офіцери, урядовці, інженери, збирачі податків скидались один на одного: прищаві, череваті, позеленілі, вони лежали впереміш, годі когось вирізнити. Собаки, коли сплять, схожі на вовків. Ще за хвилину я дістався берега, поринув у ніч, під деревами ще густішу, поєднався в тій ночі зі змовницькою тишею. У колонії Бамбола-Брагаманка над усім місцевим людом владарював губернатор. Його офіцерам і службовцям з переляку забивало дух, коли він зволив звернути на них увагу. Набагато нижче від цієї військово-урядовчої аристократії стояли комерсанти, що, здавалось, крали і процвітали куди успішніше, ніж у метрополії. Жоден кокосовий горіх, жодне арахісове зернятко не уникали їхніх захланних пазурів. Але службовці, з роками виснажившись та набравшись хвороб, починали дедалі краще розуміти, що їх таки добряче надурили, завізши аж сюди та даючи, по суті, тільки нові нашивки, формуляри, які треба заповнити, і майже нічого не платячи. Через те вони скоса позирали на комерсантів. Натомість військові, ще тупіші за два попередні прошарки, ніяк не могли нажертися колоніальної слави, а щоб вона не урвалась — ковтали силу хіни та довжелезні статути. Цілком зрозуміло, що люди, ввесь час чекаючи, поки впаде стовпчик термометра, несамохіть дедалі більше паскудились. Між військовими й адміністрацією, між адміністрацією та комерсантами, між тими верствами, що тимчасово об'єднались, і третьою верствою, між білими та чорними й, нарешті, між самими неграми тривала безкінечна й безглузда індавідуальна або й колективна ворожнеча. Отож нечисленні завзяті натури, яким пощастило уникнути малярії, спраги та сонця, ставали жертвами такої ядучої й запеклої ненависти, що чимало їх просто здихало, отруївшись, немов скорпіони, власною отрутою. Проте всю цю вірулентну анархію поліція тримала в надійних рамках, наче раків у кошику. Службовці марно бризкали слиною, губернатор, аби насадити в колонії послух, набирав на службу стількох озброєних найманців, скількох потребував, бо злидні тисячами виганяли на узбережжя переможених комерцією зубожілих негрів, що шукали бодай якоїсь поживи. Тим рекрутам утовкмачували, яким саме способом вони мають право вшановувати губернатора. Губернатор, здається, вивішував на своєму мундирі все золото, яке мав у скарбниці, й, осяяний сонцем, обертався на чудернацьку постать-страховисько, що й уявити годі. Губернатор щороку їздив у Віші й читав тільки «Урядового вісника». Не один службовець плекав надію, що губернатор коли-небудь таки переспить із його дружиною, проте той не любив жіноцтва. Він узагалі нічого не любив. Під час кожної нової епідемії жовтої пропасниці губернатор дивом виживав, тоді як чимало людей, що бажали йому смерти, дохли, мов мухи. Розповідали, нібито на свято чотирнадцятого липня, коли губернатор гарцював серед тубільної кінноти своєї гвардії попереду величезного прапора, один сержант, якого, безперечно, спонукала пропасниця, кинувся йому навперейми й закричав: «Назад, проклятий рогоносцю!» Губернатор, здається, був украй приголомшений цим своєрідним замахом, що, зрештою, так і зостався незбагненним. У тропіках важко нормально сприймати людей і довкілля, бо все надто яскраво мерехтить, кожна річ і барва немов закипає. Бляшанка з-під сардин на вулиці опівдні розсипається стількома сліпучими променями, що можна попекти собі очі. Отже, слід стерегтися. В колоніях нема жодної нормальної людини, самі істерики, і мало-помалу все тамтешнє життя теж стає істеричним. Воно трохи стерпніше тільки тоді, коли западає ніч, але й темряву майже зразу захоплюють цілі рої москітів, нависаючи густим хмаровинням. Урятуватися від них — справжній подвиг самозбереження. Удень тебе пряжать, уночі їдять — точиться безмовна безперервна війна. Коли в хижі, де ти притулився і де можна вільніше дихати, стане нарешті тихо, за хижу беруться терміти; паскудні комахи роблять свою одвічну роботу: підточують палі, на яких тримається твоє житло. Якби нате зрадливе мереживо налетів торнадо, зразу позникали б цілі вулиці. Фор-Ґоно, місто між морем і лісом, де я опинився, правило за столицю Браґаманки. Тут аж ніяк не бракувало таких неодмінних атрибутів, як банки, борделі, кав'ярні, столики на тротуарах і навіть рекрутське бюро; справжня маленька метрополія. Та не забудьмо, що був іще парк Федерб і бульвар Бюжо для прогулянок, а також низка блискучих споруд серед узбережних скель, де кишіло червою; скелі були зачовгані не одним поколінням завзятих службовців та податкових агентів. Близько п 'ятої години пополудні на чарку аперитиву чи лікеру збиралися невдоволені вояки: саме тоді, як я приїхав, на ці напої зросли ціни. Ціла пияцька делегація ходила до губернатора з петицією заборонити шинкарям піднімати ціни на полинівку і смородинівку. Як послухати декого з завсідників шинків та кав'ярень, наші колонізаційні успіхи дедалі занепадають через лід. Коли в колоніях уперше з'явився лід, це засвідчило, що колонізатори позбуваються мужности. Відтоді посланець метрополії став невільником своєї звичної горілки з крижинками і розучився долати клімат самим стоїцизмом. Адже, зауважмо принагідно, Федерб, Стенлі, Маршан мріяли тільки про пиво, вино й теплу каламутну воду, яку, не нарікаючи, пили роками. А в цьому й суть. Саме так і втрачають колонії. У затінку пальм, що виклично буяли вздовж вулиць, контрастуючи з благенькими хижками, я ще й не про те дізнався. Тільки дика, незвичайно пишна зелень не дозволяла тим місцям скидатись на якісь далекі від центру паризькі квартали. Коли надходила ніч у хмарах метушливих, нашпигованих жовтою пропасницею москітів, вас з усіх боків обсідали тубільці. Величезний гурт суданок пропонував перехожим усе добро, що містилось у них під стегенними пов'язками. За вельми помірковану ціну можна було на годину чи дві найняти цілий дівчачий виводок. Я б залюбки мандрував від поцьки до поцьки, але врешті був змушений пошукати бодай якоїсь роботи. Мені сказали, директор компанії «Пордюр'єр» з Малого Того шукає службовця для роботи на факторії в джунглях. Я не гаючись запропонував йому свої некваліфіковані, зате ревні послуги, але директор прийняв мене вкрай нелюб'язно. Цей маніяк — назвімо його цим справжнім ім'ям — жив неподалік від губернаторського палацу в курені з бадилля й листя, що на високих палях мов зривавсь угору. Навіть не глянувши на мене, директор став грубо мене розпитувати. Заспокоївся, тільки почувши мої цілком простодушні відповіді, тоді його зневага стала ніби поблажлива. Проте й далі навіть не запропонував сісти. — Як видно з ваших паперів, ви трохи знаєте медицину? — спитав він. Я відповів, що й справді певний час вивчав медицину. — Тоді це вам придасться! Вип'єте віскі? Я відмовився. — Запалите цигарку? Я знову відмовився. Така скромність подивувала його. Він навіть скривився: — Не люблю службовців, які не п'ють і не курять. Ви, бува, не педераст?.. Ні? А шкода!.. Педерасти крадуть менше за решту, це я з досвіду знаю. Прихиляються до господаря. Зрештою, — прагнув увиразнити свою думку директор, — як на мене, це загальна риса всіх педерастів, їхня перевага... А може, ви доведете нам протилежне? Вам жарко? О, ви ще скуштуєте спеки! А втім, треба звикати! А як вам пливлося морем? — Погано! — Гаразд, друже, ви ще нічого не бачили, ви мені розповісте про свої враження, коли проживете рік у Бікомімбо, там, куди я вас пошлю замість того блазня... Директорова негритянка, сівши навпочіпки біля столу, чухала собі ноги тріскою. — Забирайся, курво! — звелів їй господар. — Іди знайди того хлопця! А перед тим принеси льоду! Хлопець з'явивсь дуже нескоро. Директор, розгніваний його вайлуватістю, шдвївся і відважив йому два добрих лящі, а потім двічі копнув у пахвину, аж у животі в бідолахи щось кевкнуло. — Ці люди мене до могили доведуть, їй-бо! — прорік, зітхнувши, директор і знову сів у фотель, застелений зіжмаканими, брудними, пожовклими простирадлами. И раптом лагідно попросив, немов щойно скоєна брутальність на хвилину дала йому полегшу: — Друже, подайте мені ціпок та хіну... он там на столі. А мені не можна отак гніватись. Це дурниця — піддаватися настроям... З директорового куреня ледь видніла річкова пристань, зблискуючи крізь таку густу важку куряву, що легше було почути звуки гарячкової роботи біля суден, ніж роздивитися подробиці. Чорні вантажники скидалися звідси на мурах, що поставали сторч і несли на головах величезні кошики та лантухи; насилу зберігаючи рівновагу, вони серед прокльонів і лайок без упину повзли хисткими трапами, розвантажуючи баржу за баржею, де трюми, здавалося, бездонні. Постаті миготіли, мов намистинки чоток, розпливаючись у червонястому поросі. Серед них подеколи траплялися й такі, що несли не тільки кошик чи лантух на голові, а ще й клунок за плечима: то були матері з дітьми. Цікаво, чи здатні мурахи на таке? — Як кажуть, тут кожного дня неділя, хіба не правда? — пожартував директор. — Тут весело, гарно! А жінки завжди голісінькі. Серед них є й гарненькі, ви помітили? Напевно вам, парижанинові, це трохи незвично, га? А ми тут які! Завжди в білих шоломах! Ніби на морських пляжах! Мабуть, ніде немає такої краси, як тут. Ми мов ідемо до першого причастя! Кажу ж вам, тут завжди свято! Справжнє п'ятнадцяте серпня! Й отак до самої Сахари! Подумайте лишень! Невдовзі директор замовк, зітхнув, щось буркнув і двічі або тричі вимовив слово «Паскудство!»; потім обтер обличчя й знову озвався: — Там, де ви працюватимете, густий ліс, і то дуже вологий... Звідси туди десять днів дороги. Спершу морем, а потім річкою. Та річка геть червона, ви побачите. А на тому березі — іспанці. Затямте, чолов'яга, що його ви заступите на факторії, добрячий мерзотник... Але це між нами... Скажу вам ще... Нема жодного способу змусити того негідника передати сюди свої рахунки! Жодного! Я марно посилав йому вимогу за вимогою! Бачите, на самоті людина недовго зостається чесною! В цьому ви й самі пересвідчитесь! Згодом. Він написав нам, що хворий... Ще б пак! Хворий! Я он теж хворий! Що воно взагалі означає — хворий? Усі ми хворі! Ви теж будете хворий, і то дуже скоро! Це зовсім не причина! Нам начхати, що він захворів!.. Передусім — компанія! Як дістанетесь на місце, зразу облікуйте все майно! На тій факторії харчів на три місяці, а товарів вистачить і на рік... Ви тільки ґав не ловіть! А вночі ні в якому разі не виходьте з дому! Стережіться! Оті його негри, що він їх пришле по вас до моря, можуть вас і втопити. Він, певне, вимуштрував їх. То такі ж негідники, як він сам! Я нітрохи не сумніваюсь! Він неодмінно намовить їх проти вас! Тут усі таке чинять! І наберіть із собою хіни, щоб вона була ваша, тільки для вас... Бо ще підсипле чогось до хіни! Директорові набридло давати поради, і він підвівсь, аби мене вирядити. Бляшана покрівля над головою важила, здавалось, не менше двох тисяч тонн, придушивши нас усім тягарем спекоти. Від жари ми обоє аж кривилися. Хоч лягай і здихай відразу. — Бардамю, гадаю, до вашого від'їзду ми вже не побачимось! — провадив далі директор. — Тут усе так утомлює! А втім, я ще, мабуть, побачу вас до від'їзду на складі. А як дістанетесь туди, вам напишуть: ми раз на місяць посилаємо кур'єра. Ну що ж, хай щастить! Директор мов розчинивсь у темряві, видніли тільки піджак та шолом на в'язах, що двома худими, жилавими пальцями вперлись у потилицю. Проте зразу ж і обернувся: — І скажіть тому дивакові, щоб поспішив сюди, бо я вже до нього доберуся!.. Хай не гає ні хвилини! Ох, падлюка! Хоч би не здох, поки доїде, бо було б шкода! Ще й як шкода!.. Ото паскуда! Негр, що служив у директора, пішов попереду з великим ліхтарем, ведучи мене туди, де я мав оселитись, поки виїду в той чудовий обіцяний край — Бікомімбо. У вечірні сутінки повиходили, здається, всі жителі міста. Залягала ніч, її всюди клепали гонги, шматував пронизливий, незлагоджений спів, що скидавсь на гикавку, — чорна, бездонна тропічна ніч із жорстоким тамтамовим серцем, яке завжди б'ється надміру швидко. Мій юний провідник ішов, м'яко ступаючи босими ногами. Ліс навколо був вирубаний, серед молодої порості походжали європейці, часом я чув навіть їхні кроки, а також стишені й до болю знайомі агресивні та нещирі голоси. Над головою без упину ширяли кажани, пронизуючи комашині рої, що, зваблені нашим яскравим ліхтарем, невтомно летіли вслід за нами. Здавалося, мов під кожним листком на деревах заховалося принаймні по цвіркуну — таке-бо несамовите сюрчання зчинилося довкола. Ми були змушені зупинитись під пагорбом на перехресті двох вулиць: тубільні стрільці поклали на землю домовину, вкриту великим пожмаканим триколором, і поміж них точилася жвава суперечка. У труні лежав небіжчик зі шпиталю, й вони вагалися, де ж його поховати, бо в шпиталі ніхто нічого певного не сказав. Одні хотіли віднести покійного в берег, натомість інші кивали в бік цвинтаря на пагорбі. Годилося дійти згоди. Ми з провожатим теж утяглися в суперечку. Зрештою всі дійшли згоди, що небіжчика краще нести не на горішній, а на нижній цвинтар, аби не дертись угору. Дорогою ми ще здибались із трьома недокрівними білими молодиками — такі хлопці полюбляють у Європі ходити щонеділі на матчі з реґбі, обертаючись на навіжених, агресивних уболівальників. Вони, як і я, теж служили компанії й досить люб'язно пояснили, як потрапити до того ще не вивершеного будинку, де мені пообіцяли складане ліжко. Нарешті ми прийшли. Будинок був порожнісінький, я не побачив нічого, крім жалюгідного кухонного начиння і благенького ліжка. Тільки-но я простятся на його хисткому плетиві, як із кутків повипурхували зо два десятки кажанів, із шелестом, наче зграї віял, шугаючи над моїм узголів'ям. Мій юний провідник повернувся й запропонував свої інтимні послуги, та, оскільки я не мав до того настрою, він, розчарований, миттю запропонував привести мені свою сестру. Цікаво, як він знайшов би її такої темної ночі! Від гупання тамтамів у недалекому селищі моє тіло неначе аж підскакувало, удари сікли й різали його на дрібненькі шматочки муки. Тисячі працьовитих москітів негайно обліпили мені стегна, а я вже не зважувавсь поставити ноги на долівку, боячися скорпіонів та гадюк, що, як мені здавалось, почали своє огидне полювання. А змій вилізло багатенько — насправді то були пацюки, які гризли все, що їм траплялося в зуби, я чув, як вони шарудять у стінах, бігають по долівці й навіть видираються на стелю, — жах! Нарешті зійшов місяць, у кімнаті стало ледь-ледь тихіше. Тож у колоніях не так-то й добре. Почався новий день, і я знову відчув, що вскочив у казан з окропом. Мене охопило нездоланне бажання повернутися до Європи. Для цього бракувало лиш грошей. Причина, однак, поважна. Тож іще цілий тиждень я мав сидіти у Фор-Ґоно, перш ніж вирушити до факторії Бікомімбо, що її змалювали мені такими приязними барвами. Після губернаторського палацу найбільшою спорудою Фор-Ґоно був шпиталь. Я всюди натикавсь на його корпуси, досить було пройти містечком сотню метрів, щоб побачити якийсь відділ і відчути незнищенний дух карболки. Інколи я наважувавсь піти аж до моря, в порт, і дививсь, як гарують мої недокрівні земляки, що їх компанія набирала у Франції і нібито піклувалася про них. Здавалось, вони одержимі войовничим шалом, ненастанно, одне за одним, розвантажуючи й навантажуючи судна. «Коли пароплав простоює на рейді, ми зазнаємо великих збитків», — справді сп'янівши від роботи, пояснювали вони, неначе йшлося про їхні власні гроші. Мої земляки дошкульно глумилися з чорних вантажників. Безперечно, вони були ревні й старанні, але не меншою мірою — лихі та боягузливі. Це, власне, золоті, добірні службовці, перейняті таким бездумним завзяттям, про яке можна тільки мріяти. Як би хотілось моїй матері мати такого сина, палко відданого господарям, єдиного сина, яким можна пишатися перед усіма людьми, сина, так би мовити, справжнього. Ця жовторота юнь добулася до тропічної Африки, аби віддати господарям свої тіло, життя, кров і молодість; це мученики, що катуються за двадцять два франки на день (без вирахувань), і вони вдоволені, вдоволені всім єством аж до останнього еритроцита, на який уже чатує десятимільйоновий москіт. Поживши в колонії, ця службова дрібнота починає гладшати або худнути, проте колонія її не відпускає, бо є тільки два шляхи здохнути під гарячим сонцем: гладкий і худий. Третього не дано. Можна було б вибирати, але все залежить тільки від натури — стати як бодня чи здохнути, коли шкіра прилипне до кісток. І директор, що там, угорі, на червоній скелі, біснується зі своєю негритянкою під бляхою, на якій кільканадцять тонн сонця, — теж не відсуне свого терміну, не уникне долі. Він серед тих, що худнуть. Просто ще борсається. Вдає, ніби призвичаївся до клімату. Це ж омана! Насправді він спорохнявіє ще швидше, ніж решта. Кажуть, ніби в нього є бездоганний шахрайський план за два роки доробитися багатства... Але йому ніколи не стане часу втілити план, навіть якщо дуритиме компанію день і ніч. Бо до нього вже два десятки директорів намагались забагатіти, і кожен, як гравець у рулетку, також мав свій план. Це все дуже добре знають великі акціонери, що шпигують за ним здалеку, ба навіть із самого верху, з вулиці Монсей у Парижі, — та лише сміються з директора: бавиться, мов дитина. Вони, ті найстрашніші й найлютіші розбишаки, незгірше знають, що їхній директор сифілітик і на нього згубно впливають тропіки, що він жертиме хіну та вісмут, поки оглухне, і миш'як, поки геть повипадають зуби. У центральній бухгалтерії компанії вже підраховано, скільки місяців ще протягне директор, йому лічать місяці, як кабанові. Мої колеги не висловлювали жодних думок. З язика в них злітали тільки штампи, засмальцьовані недогризки мислення. «Не переймаймося ! — закликали вони. — їм таки ще дістанеться!.. Генеральний директор — рогоносець!.. Тих негрів щодня лупцювати треба!»І т. ін. Увечері ми збиралися за чаркою, виконуючи ці останні труди в товаристві одного з наймолодших представників адміністрації, що звався пан Тандерно і був родом з Ла-Рошелі. Тандерно крутився біля комерсантів з однієї причини: аби випити надурняк. То був уже край, він не мав за душею ані шеляга й дійшов остаточної руїни. Тандерно посідав щонайнижче місце в колоніальній ієрархії. Його обов'язки полягали в нагляді за прокладанням шляхів у джунглях. Звичайно ж, працювали тубільці, підохочувані палицями озброєної варти. Та оскільки жодна біла людина ніколи не ступала на ті нові шляхи, а чорні, бо шляховий податок був високий, воліли ходити давніми лісовими стежками, які потребували лише невеликої направи, й оскільки ті державні шляхи, власне, нікуди не вели, то дуже швидко знову заростали чагарями, як сказати правду, — то й за місяць. — Я змарнував минулий рік на сто двадцять два кілометри! — охоче нагадував нам цей незвичайний піонер про свої шляхи. — Хоч вірте, хоч ні, а таки правда. Пригадую, поки я там жив, Тандерно, виявляючи жалюгідне честолюбство, все хвалився: він-бо єдиний європеєць, що спромігся підхопити нежить у Брагаманці, коли температура досягала сорока чотирьох градусів у затінку. Така оригінальність була йому чи не єдиною відрадою. «Я ще й досі шморгаю, як кінь! — гордо промовляв він за чаркою. — Таке тільки зі мною може трапитись!» — «Ну й чолов'яга, цей Тандерно!» — захоплювались тоді члени нашого гуртика. Така сатисфакція, це, зрештою, щось краще, ніж нічого. Коли ти марнославний, нахваляйся бодай чим-небудь, тільки не мовчи. Ще однією розвагою дрібних службовців, що вдовольнялись мізерною платнею, були конкурси з пропасниці. Влаштовувати їх було неважко, проте вдень не наважувались, бо це забирало багато часу. Надходив вечір, а з ним і пропасниця, — майже щодня: кожен міряв температуру. «Ти ба, в мене вже тридцять дев'ять!..» — «Ет, далеко тобі до мене: я маю цілих сорок!» Усі й справді мали високу температуру. Ставши під лампою, порівнювали термометри. Переможець, трусячись, тріумфував. «Я так прію, що й сцяти не можу!» — гордо заявляв найвиснаженіший, худезний службовець родом з Ар'єжа. Цей чемпіон з пропасниці опинився тут, як він мені звірявся, втікши з семінарії, де «не було такої свободи». Але час минав, а ніхто з моїх нових приятелів не міг достеменно сказати, що то за тип, якого я мав заступити в Бікомімбо. — О, то ще ого який дивак! — казали мені, та й годі. — Треба, — порадив мені сухоребрий ар'єжець із високою температурою, — щоб тут зразу оцінили твої здібності! В колонії можна бути або лихим, або хорошим! Ти станеш для директора як не золотом, то гівном! А це вже вирок! Я добряче налякався: а раптом мене зарахують до «гівна», а то й до чогось гіршого? Ті молоді рабовласники потягли мене в гості до іншого колеги, який заслуговує в моїй оповіді на окрему згадку. Він мав крамничку в центрі європейського кварталу, запліснявів і зігнувся з утоми, а його очі на масному обличчі боялись усякого світла, бо, два роки підряд пошкварившись під гофрованою покрівлею, немовби висохли й попеклись. Казали, вранці йому треба півгодини, аби їх розплющити, і ще півгодини, щоб можна було нарешті бодай щось побачити. Найменший яскравий промінь випікав йому очі. Він скидався на великого коростявого крота. Страждати від усього того та ще й душитись від ядухи стало для нього другою натурою, так само як і красти. Його б напевне вигнали, якби він раптом зробився й здоровим, і чесним. Ще й сьогодні, з відстані стількох років, його ненависть до найвищого представника компанії, тобто генерального директора, видається мені однією з найсильніших пристрастей, які я мав нагоду спостерігати в людей. Тільки-но хто згадував директора, крамаря хапали чорти, він, забувши про свої муки, несамовитів і казився, чухаючи своє тіло від голови до п'ят. Він чухався без упину, кружними рухами обводячи ввесь тулуб від куприка до потилиці. Роздирав пальцями епідерміс і навіть шкіру, лишаючи нігтями довгі криваві борозни, причому й далі обслуговував численних покупців, здебільшого майже голих негрів. Він проворно сягав рукою в численні сховки праворуч і ліворуч від себе й, жодного разу не схибивши, відразу ж витягав звідти саме те, що потрібне купцеві: прілий тютюн, вогкі сірники, бляшанку сардин, черпак меляси, пляшку бозна-де звареного міцнющого пива — і жбурляв усе те на прилавок, якщо раптом його охоплювало нестерпне бажання почухатися, скажімо, десь у глибинах широченних штанів. Рука пірнала по лікоть і більше, а потім чимдуж вискакувала з ширінки, яка, аби не гаяти часу, завжди була розстебнута. Хворобу, що точила йому шкіру, він називав по-місцевому: коро коро. «Яке паскудство!.. Подумати лишень, до того падлюки директора корокоро ще не вчепилося! — лютував він. — Від цього мої муки ще тяжчі. Той, певне, ніколи не підхопить корокоро. Це мерзотник, яких іще світ не бачив. Ця курва взагалі не чоловік, а якась зараза. Лайно, та й годі! Товариство заходилось реготом, сміялись, аби не відстати, навіть негри. Цей крамар трохи й страхав нас. А проте був у нього й щирий приятель — миршавий, завжди засапаний шпакуватий чоловічок, водій ваговоза, що належав компанії. Водій завжди приносив нам лід, мабуть, крадучи його на кораблях, що швартувались у порту. Ми пили за здоров'я крамаря, посідавши перед прилавком упереміш із чорними покупцями, що аж слину пускали з заздрощів. То були найсміливіші тубільці, які наважувались підступити до нас, білих, — по суті, то були обрані. Інші негри, котрим не ставало духу, воліли триматися далі: інстинкт. Оті найсміливіші, найбільш отруєні та зіпсуті, працювали в крамниці за чорноробів. їх можна було впізнати відразу, бо вони кричали і лаяли на всі заставки решту негрів. Заражений корокоро крамар скуповував зібраний сировий каучук, що його вогкими кулями в мішках приносили з джунглів. Якось, коли ввесь наш гурт сидів у крамниці, не втомлюючись слухати господаря, на порозі несміливо застигла ціла родина збирачів каучуку. Попереду з довгим мачете в руці стояв зморшкуватий батько, підперезаний вузенькою жовтогарячою пов'язкою. Він не наважувався зайти, але тубільний помагач крамаря таки підохотив його: — Йди сюди, чорнопикий! Заходь, подивися! Дикунів тут не їдять! Ці слова зрештою переконали прибульця. Він зайшов у розпечену хижку, в глибинах якої шалено змагавсь із корокоро крамар. Негр, здавалося, ще ніколи не бачив крамниць і, напевне — білих людей. Одна з його дружин, опустивши очі, зайшла за ним слідом, несучи на голові великого кошика з сировим каучуком. Чорні помагачі мерщій підступили ближче й узялись до кошика, аби зважити каучук на терезах. Дикун не зрозумів ні сенсу зважування, ані всього, що відбувалося далі. Жінка навіть не сміла підняти голову. Решта негритянської родини чекала надворі, з подиву вирячивши очі. їх теж запросили досередини, навіть малих дітей, аби кожен навіч побачив усю сцену. Це вперше вони всією родиною вийшли з лісу й придибали до білих людей, у місто. Певне, довгенько гарували, аби зібрати той каучук. Ох як повільно, краплинами, стікає каучук у прив'язані до стовбура чашечки! Часто за два місяці навіть склянки не набереться. Тож хоч-не-хоч, а результат цікавив усіх. Зваживши, наш свербигуз потяг приголомшеного батька за прилавок, нашкрябав щось олівцем і тицьнув йому в долоню кілька монеток. А потім гаркнув що є сили: — Забирайся! Ось твій рахунок! Мої білі приятелі аж покотилися з реготу, побачивши, як хвацько скінчився торг. Негр із жовтогарячою пов'язкою на стегнах мов прикипів до прилавка. — Ти не знаєш, що таке гроші? То ти дикун? — запитав його, аби розворушити, зухвалий чорний помагач, певне, давно вже навчений провадити такі торговельні оборудки. — То ти і «пранцюзької» не знаєш? Ти, може, ще горила? Ну хоч що-небудь нам скажи! Кус-кус? Мабілья? Ото вже бовдур! Бушмен! Стеменний бовдур! Дикун, проте, й далі стояв, затискаючи в долоні монети. Він давно б уже втік, якби насміливсь, але насмілитися не міг. — Мабуть, за гроші ти хочеш щось купити? — ніби прихильно запитав тубільця крамар. — Давно я не бачив такого йолопа, як оцей, — додав він для нас. — Здалеку, певне, добирався! Чого ти хочеш? Давай мені свої гроші! Крамар владно забрав в негра гроші й замість них тицьнув йому в руки велику яскраво-зелену хустинку, мерщій витягати її з якоїсь шухляди під прилавком. Батько-негр вагався; чи слід йому йти з тією хустиною. Тоді свербигуз учинив іще краще. Він, либонь, опанував уже всі способи торгівлі з тубільцями, тож схопив хустку й помахав тією зеленою шматиною перед очима одного з негренят: «Ну що, бахуре, гарна вона тобі? Скажи мені, мій гидунчику, почварочко, ти часто бачив отакі хустки?» І владно пов'язав її малому на шию, немов зодягаючи його. Родина дикунів тепер розглядала малюка, прикрашеного шматком зеленої тканини... Що тут удієш, якщо хустка вже ввійшла до родини? Можна тільки погодитись і піти геть. Негри стали поволі задкувати, дійшли аж до порога, і коли батько, йдучи останнім, обернувсь, аби щось сказати, найрозбещеніший помагач, узутий у черевики, підохотив його, щосили копнувши ногою по сідницях. Уся родина мовчки поставала під магнолією на тому боці вулиці й дивилась, як ми далі п'ємо аперитиви. Чорні збирачі каучуку немов намагалися збагнути, що ж з ними сталося. Нас пригощав крамар, заражений кліщем корокоро. Він навіть поставив нам патефона: в його крамничці було все, і мені згадалися воєнні обози. Як я вже казав, компанія «Пордюр'єр» у Малому Тоґо наймала для роботи в складах і на плантаціях чимало негрів і таких самих білих молодиків, як я. Тубільці, зрештою, працювали тільки тоді, коли їх підганяли дубцями, і з гідністю тримались цього звичаю. Натомість білі, вдосконалені загальною освітою, бралися до роботи доброхіть. Палиця кінець кінцем утомлює руку, що змушена вимахувати нею, натомість надія стати могутнім і багатим, якою по вінця виповнені білі, не коштує нічого, нічогісінько. Нехай не хваляться перед нами Стародавній Єгипет і татарські тирани! Ті давні аматори — лише претензійні партачі, які не сягнули верхів найвищого мистецтва змушувати двоноге бидло до найтяжчих зусиль. Ті примітиви не тямили, що раба треба назвати «паном», вряди-годи тягти на вибори, купувати йому газету, а передусім — гнати на війну, аби він вилив там свої пристрасті. Чогось я таки вже навчився — християнин, у якого за плечима два тисячоліття, неспроможний утриматись, коли вулицею марширує полк. Його захоплює видовище, буяння ідей запаморочує голову. Отож я постановив собі надалі пильнувати за власними думками та вчинками, вирішив якнайсумлінніше мовчати, аби приховати своє бажання дати драла, і, нарешті, не зважаючи ні на що, доскочити якомога більшого в компанії. Не можна втрачати ні хвилини. Уздовж гамазеїв на багнистому березі похмуро чатували крокодилячі ватаги. Полискуючи металом, ці потвори вилежувались і тішилися спекотою, мов справжні негри. Опівдні я лише дивувавсь, як можна в тій веремії так завзято метушитись і бігати по причалах. Негри джерготіли, мов навіжені. Перше ніж податись у джунглі, я мусив нумерувати мішки й щодня душитися на складах компанії разом з іще кількома службовцями, в закутку між двома великими вагами. Навколо товклись обідрані прищаві негри, співаючи й виповнюючи повітря важким, ядучим духом. Кожен мав над собою хмаринку куряви і подеколи її струшував. Щедрі удари глухо падали на спини носіїв, і не чулось ні скарг, ні протестів. Така байдужість просто приголомшувала. Негри були не менш терплячі до болю, ніж до спекотного повітря цієї закуреної печі. Інколи навідувавсь агресивний, як завжди, директор, аби пересвідчитися, чи справді великі мої успіхи в техніці нумерації лантухів та обважування. Директор пробивав собі дорогу до ваг крізь юрбу тубільців, на всі боки вимахуючи палицею. — Бардамю, — сказав він мені одного ранку, очевидно, сповнившись натхнення, — бачите оцих усіх негрів? Отож, коли я приїхав до Малого Того (відтоді вже минуло тридцять років), — ці гниди жили лише з полювання, рибальства й міжплемінної різанини! Спочатку я мав тут невеличку факторію й бачив їх, вони стеменно такі, як я оце розповідаю, й після перемоги верталися в село, несучи добру сотню кошиків людського закривавленого м'яса, щоб досхочу напхати собі черева! Ви чуєте мене, Бардамю? Закривавлена чоловічина! То були трупи їхніх ворогів. Отакі вони учти справляли. А сьогодні таких тріумфів уже немає. Бо тепер тут ми! Нема племен! Нема викрутасів! Нема вигадок! Є тільки робітники й арахіс! Уже не полюють і не бігають лісом з рушницями! Лиш арахіс і каучук! Аби сплачувати податки! Податки, щоб іще більше прибувало каучуку та арахісу! Бардамю, життя тут таке! Арахіс! Арахіс і каучук!.. До речі, онде просто сюди йде генерал Томба. Генерал, старигань, що зігнувся під незмірним сонячним тягарем, і справді посувався в наш бік. До армії генерал уже не належав, проте й цивільним іще не став. Тішачись довірою компанії «Пордюр'єр», він правив за зв'язківця між адміністрацією та торгівлею. Зв'язок доконечний, дарма що обидві стихії завжди змагалися між собою й не припиняли ворожнечі. Проте генерал Томба маневрував напрочуд успішно. Нещодавно разом з іншими особами йому пощастило обмитися від брудної оборудки, пов'язаної з продажем товарів ворожих країн, хоча нагорі вже підняли були руки. На початку війни, коли армія зазнала поразки при Шарлеруа, генерала Томбу трохи оглушило — цього виявилося досить, аби приписати його до почесного резерву. Він зразу ж і скористався з того, заходившись ревно служити «Великій Франції». Проте спогад про давні бої під Верденом ще й тепер дошкуляв йому. «Наші солдатики не вщступлять! Вони тримають фронт!» — вигукував він, жмакаючи в долоні кілька телеграм. На складі було так гаряче, а події відбувалися так далеко, у Франції, що генералові Томбі ніхто не перешкоджав і далі провіщати майбутнє. Проте зрештою задля чемности ми гуртом, укупі з директором, повторили: «Так, то справжні герої!» Вдовольнившись, Томба пішов. Перегодом і сам директор, пробивши палицею ще один шлях поміж тулубів, зник у ядучій куряві. Жаркі директорові очі, в яких світилося жеруще бажання загарбати компанію, трохи навіть лякали мене. Мені ставало недобре від самої його присутности. Я не міг повірити, що в світі існує людина, спроможна виявляти таку зажерливість. Із нами директор майже ніколи не розмовляв щиро; добираючи ковзких та ухильних слів, він немов жив однією думкою: якнайзавзятіше змовлятися, шпигувати, зраджувати. Запевняли, ніби він сам-один краще видурює й привласнює в компанії більше, ніж уся решта службовців, що, як на мене, теж не лінувались. Я відразу повірив тим чуткам. Поки жив у Фор-Ґоно, в мене інколи траплялося й дозвілля, тож я міг прогулятись цим своєрідним містечком, і всі мої бажання щоразу зосереджувались на єдиному вабливому об'єкті: на шпиталі. Тільки-но я опинявся на новому місці, шпиталь одразу навівав мені давні амбіції. Адже моє покликання — бути хворим, просто хворим. Кожному своє. Я походжав біля шпитальних корпусів, що ховали таку силу обіцянок, страждань, затишку та ласки, й з великим жалем відступав од них та їхніх антисептичних чарів. Навколо стелилися моріжки, у траві метушилось дрібне птаство, бігали меткі, барвисті ящірки. Такий собі «рай земний». А до негрів тут звикаєш досить швидко — до їхньої жвавої повільности, тягучих рухів, величезних животів африканок. Тубільці поширюють сморід злиднів, невгавущого марнославства й незбагненної покірливости, — загалом це така сама голота, як і в нас, тільки значно більше дітей, зате менше брудного шмаття й червоного вина. Наситившись шпитальним духом, увібравши повні груди його випарів, я пішов за чорною юрбою і зупинився перед так званою «пагодою», що її спорудив біля форту якийсь комерсант задля еротичних розваг місцевих гультяїв. Заможні білі з Фор-Ґоно приходили сюди звечора й завзято бралися до азартних ігор, цмулячи винце та горілочку й дедалі частіше позіхаючи й гикаючи. За дві сотні франків можна було повести до покою чарівну господиню. Штани страшенно заважали гультяям чухмаритися, шлейки безкінечно розходились і сповзали. Уночі все населення тубільного містечка вилазило і товклось під «пагодою», невтомно приглядаючися й дослухаючись, як білі угинаються навколо деренчливого механічного піаніно, що фальшиво й немов над силу награвало вальси. Зачувши музику, господиня, здавалось, от-от пуститься в танець, її обличчя сяяло від захвату. Зрештою після кількох марних спроб, не одну ніч висидівши в «пагоді», я таки сподобився чести поговорити з господинею. її менструації, призналася вона, менше трьох тижнів не тривають: вплив тропіків. Крім того, дуже виснажують клієнти. Не те що вони часто кохаються з нею, — просто аперитиви в «пагоді» набагато дорожчі, ніж десь-інде, й гості, прагнучи надолужити витрати, перше ніж забратися, немилосердо щипають її за сідниці. Саме це й утомлює. Господиня знала все, що діється в колонії, всі ті розпачливі романи між замордованими пропасницею офіцерами й нечисленними дружинами урядовців, бідолашними жінками, які теж танули від безкінечних менструацій, тужачи на верандах у западистих фотелях. Вулиці, контори, крамнички Фор-Ґоно струменіли знівеченими бажаннями. Прагнення цих божевільних людей поводитися так, як вони поводились у Європі, видавалося настирливою ідеєю, намаганням надолужити втрачене і спробою будь-що прикидатися задоволеним, попри страхітливу температуру й неминуче підупадання. Паркани насилу вдержували агресивну дику рослинність, пишна зелень несамовитим салатним буянням підкочувалась до будинків, мало не топлячи ті великі варені яйця, всередині яких замість жовтка догнивав європеєць. Тож на вулиці Фашода, найжвавішій і найлюдаішій у Фор-Ґоно, було стільки таких повних салатниць, скільки жило урядовців. Щовечора я повертався до свого недобудованого помешкання, де мій служник розкладав мені благенький скелетик ліжка. Той розбещений хлопець раз у раз наставляв мені пастки: хтивий, як кіт, він усе намагавсь породичатися зі мною. Проте мене полонили набагато яскравіші плани, передусім отой: як знову заховатися на певний час до шпиталю; то було єдине досяжне для мене перемир'я в пекельному карнавалі тропіків. І перед війною, й на війні я нітрохи не переймався дрібницями. Навіть інші пропозиції, що їх я чув, приміром, від директорового куховара, дуже щирі й незвично безсоромні, видавалися мені нецікавими. Я востаннє обійшов своїх приятелів з компанії «Пордюр'єр», аби бодай щось дізнатися про того волоцюгу, якого, згідно з наказом директора, мав заступити в джунглях. Марні спроби, пуста балаканина. Кав'ярня «Федерб» у кінці вулиці Фашода в надвечірніх сутінках виповнювалася гамором сотень обмов, пліток і наклепів, проте й там я не почув нічого істотного. Самі тільки враження. Тих вражень при тьмяному світлі барвистих ліхтариків виливалося повні помийниці. Гойдаючи мережані кучми пальм, вітер струшував на тарілки цілі жмені комашні. Чільні місця в балачках завдяки своєму високому рангові посідав губернатор. Його непоправна брутальність становила основу довгих горілчаних промов, аж поки нудотна колоніальна жовчність угамовувалась пізньою вечерею. Повз терасу шастали й турчали всі автомобілі Фор-Ґоно, загалом їх було дванадцять. Вони, певне, ніколи не їздили далеко. Майдан Федерб мав такий самий незнищенний поваб, пишне оздоблення, буяння рослинносте й слів, як і супрефектури Південної Франції, але все те видавалось незмірно побільшеним. Із десяток автомобілів проїздило майдан тільки на те, аби за п'ять хвилин повернутись і зробити ще одне коло з вантажем блідого європейського недокрів'я, закутаного в темно-бурі тканини, — ламкими, тендітними створіннями, що скидалися на крижинки, ладні от-от розтанути. Отак ці раби блукали отарами не тиждень і не рік, урешті спротивіли одні одним, утомившися зневажати, — тепер їх нудило навіть дивитись одне на одного. Кілька офіцерш, пильнуючи військових і цивільних традицій, вивели на прогулянку свої родини — дружин, сповитих гігієнічними серветками, і дітей, жалюгідні подобизни своїх європейських перевесників: їх теж виснажувала спека й нескінченні проноси. Щоб бути командиром, не досить військового кашкета, потрібні ще війська. За тутешніх кліматичних умов європейські кадри танули швидше за масло. Батальйон скидався на шматок цукру в каві: що довше на нього дивишся, то менше бачиш. Більшість військового контингенту завжди перебувала в шпиталях, нашпигована паразитами на кожній волосині і в кожній зморшці, вилежувала малярію; цілі чоти, тонучи в цигарковому димі і в москітних зграях, мастурбували під липкими простирадлами, без кінця видурювали одне в одного гроші і страждали від нападів пропасниці, ретельно спровокованих і спланованих. Те ганебне, негідне поріддя тішилося щастям у затишних сутінках зелених віконниць; солдати-надстроковики швидко втрачали блиск, змішані в шпиталі з дрібними конторськими службовцями; зацьковані, й ті, і ті тікали і від джунглів, і від господарів. В отупінні довгих малярійних сієст ставало так спекотно, що навіть комашня йшла на спочинок. У знекровлених волохатих руках обабіч ліжок звисали засмальцьовані пошарпані романи, що в них, як завжди, бракувало половини сторінок — через хворих на дизентерію, яким ніколи не вистачало паперу, і лихих сестер-жалібниць, що на свій смак цензурували твори, де не вшановано Господа. Лобкові воші, запозичені у вояків, дошкуляли сестрам не менше, ніж решті люду, і, щоб як слід почухатись, вони задирали подоли за ширмами, де довго не хололи ранкові небіжчики. Хоч який непривітний був шпиталь, він — єдине місце колонії, де можна було почутися забутим, сховатись од зовнішнього світу, — від начальства. Шпиталь, по суті, забезпечував доконечний перепочинок від рабства, становив єдине приступне мені щастя. Я розпитував, як потрапляють до шпиталю, які звички і вподобання властиві лікарям. Про від'їзд до джунглів думав із розпачем та нехіттю й пообіцяв собі чимшвидше заразитись усіма пропасницями, які пощастить ухопити, щоб повернутись у Фор-Ґоно таким хворим і виснаженим, у такому паскудному стані, що вони зразу наважаться не тільки прийняти мене, а й відправити на батьківщину. Хитрощі, потрібні, аби прикинутись хворим, я вже знав, і то неабиякі, а тут опанував іще й нові, що годилися тільки для колоній. Я приготувався долати тисячі труднощів, бо ні директори компанії «Пордюр'єр», ні батальйонні командири не втомлювалися цькувати свої вихудлі жертви, що різались у карти на просмерділих сечею ліжках. Вони побачили б, що я твердо надумав гнити від усіх хвороб, які мені судилися. Бо, на лихо, до шпиталю клали загалом ненадовго — якщо тільки не зважитись остаточно покінчити зі своєю колоніальною кар'єрою. Найпромітнішим, найхитрішим, найтвердішим удачею з-поміж уражених пропасницею вряди-годи таки щастило прокрастись на корабель, що йшов до метрополії. То було омріяне диво. Більшість госпіталізованих бідолах, дійшовши краю у викрутнях і зазнавши поразки в борні з медичними приписами, повертались у джунглі, де втрачали останні свої кілограми. Якщо ж хіна спроваджувала їх до хробаків іще тоді, як вони лежали в лікарні, капелан просто закривав їм очі о вісімнадцятій годині й чотири санітари-сенеґальці несли зжовклі останки на цвинтар за червоним муром біля церкви містечка Фор-Ґоно; під її гофрованою бляшаною покрівлею було так жарко, що два рази поспіль туди ніхто не заходив, там було ще спекотніше, ніж надворі. Щоб не впасти, доводилось роззявляти рот і хекати, мов собака. Отак вибиралися звідси люди, що, нещасні, виконували все, чого від них вимагали: метелики замолоду, вони, зрештою, обертались на хробачню. Інколи я ще намагався здобути подробиці, бодай щось розвідати, аби скласти певне уявлення. Те, що мені розповідав про Бікомімбо директор, усе-таки видавалось неймовірним. По суті, йшлося про нову факторію, спробу просунутись якнайдалі від берега. Туди треба було мандрувати добрих десять днів і жити там самотою серед тубільців та їхнього пралісу, що його мені зображували як величезний заповідник, де кишить звіриною й хворобами. Часом я запитував себе: може, вони, мої недавні приятелі з компанії «Пордюр'єр», страждають від почережних нападів самознищення та агресивносте й просто заздрять моїй майбутній долі? Глупота цих людців (їхній єдиний набуток) залежала від якосте алкоголю, який вони поглинали, від листів, які одержували, й од більшої чи меншої частки надії, яку втрачали щодня. Загалом що дужче вони підупадали, то голосніше похвалялися. Вже примари (як Ортолан на війні), вони й далі навзаводи хвастались. За чаркою ми висиділи зо три години. Як завжди, говорили про губернатора — стрижень усіх тутешніх розмов, про всілякі можливі й неможливі крадіжки і, нарешті, про сексуальність — три барви колоніального прапора. Присутні урядовці не криючись звинувачували офіцерів, що ті захрясли в хабарництві — надуживають владу; військовики, боронячись, відплачували тим самим. Натомість комерсанти вважали цих здобичників за облудних самозванців і розбишак. Щодо губернатора, то чутки про його відкликання з'являлися щоранку вже років з десять, а проте телеграми про ту неласку, якої нетерпляче сподівались, не було ще й досі, незважаючи на принаймні два анонімні листи, які з давніх-давен щотижня посилали міністрові, докладно переказуючи цілі низки жахіть, скоєних місцевим тираном. Неграм щастить, шкіра їх захищає, наче лушпиння цибулину, а білі труяться власним шлунковим соком та потом. Хоча лихо й тому, хто спробує підступити до них: я це добре затямив, пливучи на «Адміралі Брагетоні». За кілька днів я дізнався силу цікавущих речей про нашого директора! В його минулому виявилося більше мерзоти, ніж у портовій в'язниці під час війни. Розкрилися всі колишні злочини й переступи і, як на мене, навіть неперевершені судові помилки. Звісно, правда: його голова — лиховісний убивця, що б'є по ньому самому, чи, радше, аби нікого не звинувачувати, перед нами нерозумний чоловік, що надміру прагне втілити в життя свої плани, — наслідки, власне, ті самі. В години сієсти, йдучи вулицею Федерб, у затінку будинків подекуди можна було помітити білих жінок, передусім — офіцерш, яких клімат висушував іще дужче, ніж чоловіків. Там і сям лунали тихі любі голоси, ясніли поблажливі усмішки, рум'яна щедро вкривали мертвотну блідість облич, — жінки немов тішилися, що смерть уже близько. Ці пересаджені в тропіки буржуазні квітки виявляли куди менше живучости, ніж господиня «пагоди», яка покладалася тільки на себе. Натомість компанія «Пордюр'єр» потребувала дуже багато таких, як я, дрібних службовців, бо щороку на лісових факторіях поблизу боліт утрачала по кілька десятків нашого брата-першопрохідця. Щоранку армія й торгівля оплакували втрату своїх бійців. Не минало дня, щоб якийсь капітан, накликаючи на них усі кари Господні, не погрожував лікарям і шпитальному начальству, вимагаючи чимшвидше повернути трьох малярійних сержантів-картярів чи двох капралів-сифілітиків, саме ті кадри, яких йому бракувало для організації тієї або тієї кампанії. Якщо капітанові відповідали, що його «ледацюги» вже небіжчики, він одразу давав спокій лікарям і випивав у «пагоді» трохи більше, ніж завжди. Не ставало сили рахувати, скільки в тій зелені, спекоті й хмарах москітів зникає людей, речей і днів. Найогидніше, що все те спливало фрагментами, окремими словами, поодинокими частками, краплинами, жалем, що прокидався раз у раз: розчинялось у сонці, щезало в потоках світла й барв, а водночас набиралося життєвої плісняви, щезав час — пощезало все. Залишалось у повітрі саме мигтіння страху. Нарешті невеличкий пароплав, яким я мав підпливти ближче до факторії, кинув якір у Фор-Ґоно. Він називався «Папаута». То була пласка шкаралупка, збудована для плавання в естуаріях, працювала вона на дровах. Я був єдиний білий на борту, і мені звільнили куток між камбузом і гальюном. Ми пливли так повільно, аж здавалося, ніби це зумисна обережність, потрібна, аби вийти у відкрите море. Згодом з'ясувалося, що швидше це суденце не пливло ніколи: йому просто бракувало потужности. Отак ми повзли, завжди бачачи берег — нескінченну сиву смужку, обтикану крихітними деревами, що мерехтіли в розпеченому повітрі. Не подорож, а страхіття! «Папаута» греблась мляво й важко, немов і сама обливалася потом. Вона долала хвильку за хвилькою з такою обережністю, наче обробляла рану. Лоцман, як мені видавалося здалеку, був мулат; кажу «видавалось», бо я не міг зібратися на силі й хоч раз вийти на місток, щоб пересвідчитись навіч. Я тулився у гурті негрів, у затінку підпалубного коридору, бо сонце аж до п'ятої години всевладно загарбувало палубу. Щоб воно не випило мозок через очі, доводилось кліпати, мов пацюкові. Після п'ятої години можна було осягнути поглядом обрії, трохи відітхнути. Сіра смуга берега, густа порість біля самої води, що скидалася на пахву випростаної руки, нітрохи не тішила мене. Таким огидним повітрям важко дихати навіть уночі, бо й тоді воно лишається задушливим і відгонить морем та цвіллю. Вся та нудьга, а на додачу чад з машини, хвилі, надто вохряні з одного боку й надміру сині — з другого, шпигали в саме серце. Було ще гірше, ніж на «Адміралі Брагетоні», — звісно, як не брати до уваги тамтешніх убивць у мундирах. Нарешті ми підійшли до порту, де я мав виходити: Toпo. Отож, плюючись, кашляючи, тремтячи, розтинаючи масну, мов помиї, воду, «Папаута» нарешті повернула до берега. На лісистому березі вирізнялися три довжелезні будівлі під солом'яною стріхою. Здалеку вони видавалися доволі привітними. Лисніло гирло широкої, замуленої річки, — «моєї», як пояснили мені: саме нею я мав піднятись човном угору, аж до далекого серця джунглів. У Топо, цьому посту на морському узбережжі, я мав побути, як сказано, лише кілька днів і протягом цього часу мусив зважитись на найтяжчі подвиги. Перше ніж пристати, «Папаута» черкнула дном по мілині. Причал був бамбуковий і зажив неабиякої слави. Я довідався, ніби його щомісяця ставлять заново, бо швидкі ненажерливі молюски, тисячами напливаючи з моря, зразу ж переточують увесь бамбук до останньої цурки. Саме це будівництво, розпачлива робота без краю й кінця, завдавало найтяжчих мук лейтенантові Грапі, комендантові посту Toпo та його округи. «Папаута» припливала раз на місяць, проте й м'якуни потребували не більше часу, аби згризти причал. Коли я ступив на берег, лейтенант Грапа схопив мої папери, пересвідчився, що вони таки справжні, зареєстрував їх у журналі й налив по чарці. Я перший європеєць, признався він, що за два з гаком роки прибув у Топо. Сюди не їздять. Нема жодної причини їхати в Топо. Під орудою лейтенанта Грали служив сержант Альсід. Попри відірваність від світу, приязні між ними не виникло. — Мушу стерегтися свого підлеглого, — сказав лейтенант Грапа вже під час нашої першої зустрічі. — Він має певну схильність до панібратства! Якби в тій пустці довелося вигадувати події, всі вони видавалися б украй неймовірні. Подіям не сприяло саме середовище, тому сержант Альсід наперед наготував чимало рапортів із записом «Не сталося нічого». Грапа, не зволікаючи, підписував їх, а «Папаута» пунктуально відвозила до генерал-губернатора. Поміж довколишніх лагун і в лісових нетрях тулилося кілька хирних племен, чавлених і нищених трипаносомою і невилазними злиднями, а проте ці племена ще сплачували сякий-такий податок — звісно, з допомогою палиці. З місцевої молоді рекрутували вояків, яким і доручали махати тією палицею. Кількість лейтенантового війська сягала дванадцяти чоловік. Про те військо я таки розповім, бо добре до нього придивився. Лейтенант Грапа по-своєму спорядив тих щасливчиків і регулярно годував їх рисом. Одна рушниця на всіх, а ще невеличкий прапор — теж на всю частину! Черевиків не мав ніхто. Та оскільки все на світі відносне й пізнається в порівнянні, рекрутовані місцеві тубільці вважали, що лейтенант робить їм чимало добра. Грапа щодня навіть мусив одсилати назад добровільних помічників та ентузіастів, які мріяли служити під його прапором. Полювання в тутешніх краях нічого не давало, тож за браком газелей тубільці з'їдали хіба яку бабусю за тиждень. Щоранку о сьомій годині лейтенантові вояки починали муштру. Я замешкав в Альсідовій хижі, куток якої він мені відступив, і міг найкраще спостерігати всю ту химерію. В жодній армії світу не було ревніших солдатів. Зачувши Альсідову команду, дикуни вимірювали пісок — по чотири, по вісім, зрештою всі дванадцять в одному шерезі, докладали неймовірних зусиль, уявляючи ранці, черевики, багнети і (ще разючіше враження!) вдаючи, ніби послуговуються ними. Діти могутньої й такої близької природи, вони були зодягнені тільки в жалюгідну подобу шортів кольору хакі: все інше мали уявляти — й таки уявляли. Лунала владна Альсідова команда, і тубільні воїни скидали на землю уявні ранці й бігли в порожнечу, переслідуючи ілюзорних ворогів, завдаючи їм «справжніх» ударів. Удаючи, начебто розстібаються, складали уявні піраміди з уявних рушниць, а на інший сигнал заходжувались «стріляти». Коли я бачив, як вони пнуться зі шкіри, точно відтворюючи уявлювані рухи, виплітаючи складне мереживо уривчастих і нестерпно безглуздих дій, то почувався тяжко пригніченим, у голові все йшло шкереберть. До того ж у Топо немилосердна спека й задуха зосереджувалися саме на клаптику піску між подвійних полірованих дзеркал моря й річки, можна було гузном присягнути, що тебе силоміць утримують на уламку сонця, який щойно впав із небес. Але такі нелюдські умови не заважали Альсідові дерти горлянку, навпаки. Його крики покривали ввесь той химерний плац і линули вдалечінь аж до верхівок урочистих кедрів на тропічнім узліссі. Навіть іще далі громом котилася луна його нескінченних «Пильнуй!». Увесь той час лейтенант Грапа готувався до судочинства. Згодом ми пішли до нього. Він, як завжди, здалеку, в затінку хижі, дивився на танучу конструкцію клятого причалу. Щоразу, коли припливала «Папаута», Грапа, оптиміст і скептик водночас, чекав повного комплекту спорядження для своїх вояків. Як корсіканець, Грапа дужче, ніж будь-хто інший, почувався приниженим, бачачи, що його вояки голісінькі. У нашій, тобто Альсідовій, хижі провадилась дрібна, мало не потаємна торгівля всяким непотребом. З іншого боку, ввесь рух товарів у Топо йшов через Альсіда, саме він мав єдині й невеликі запаси тютюнового листу й тютюну в пачках, кілька літрів горілки й кілька сувоїв бавовняних тканин. Впадало в вічі, що всі дванадцятеро топійських вояків відчувають до Альсіда щиру симпатію, попри його крики і те, що він без усякого приводу копав їх ногою в зад. Ті вояки-нудисти розпізнавали в ньому незаперечні ознаки великої спорідненосте — природжених, тяжких, невилазних злиднів. Тютюн іще дужче прив'язував їх, таких чорних, до білого сержанта. Я привіз із собою кілька європейських газет. Альсід перебіг їх очима, намагаючись зацікавитися новинами, і, хоч тричі пробував зосередитись на різних колонках, не спромігся дочитати їх до кінця. — Власне, мені тепер, — признався він після марних спроб, — начхати на новини! Вже три роки як я отут! Не слід гадати, ніби Альсід прагнув приголомшити мене, вдаючи відлюдника, ні, просто брутальність й очевидна байдужість усього світу до його долі змусили й сержанта надстрокової служби вважати ввесь світ, окрім Топо, за щось таке ж далеке, як Місяць. А проте вдачі Альсід був доброї, трохи згодом я пересвідчився, що це щедрий і взагалі зичливий чоловік. Його гнітила тільки власна покірливість — основна риса, завдяки якій злидарям у війську, і не тільки в ньому, так само легко вбивати, як і породжувати життя. Ніколи або майже ніколи ця дрібнота не запитує, навіщо те все, що вони підтримують. Вони ненавидять одні одних — і цього досить. Навколо нашої хижі, просто серед пекучої піщаної лагуни де-не-де росли невисокі, дрібні зелені, рожеві й пурпурові квіти, якийсь скромний і невигадливий різновид берізки, — саме такі в Європі полюбляють зображувати на деяких порцелянових виробах. Цілісінький день вони закритими сиділи на стеблинах, розпускались тільки надвечір, коли знімався лагідний прохолодний бриз. Одного разу Альсід побачив, що я складаю букетик, і попередив: — Рви, якщо хочеш, тільки не поливай, бо це зіллячко від води одразу пропадає. Воно надто ніжне, це не соняшники, що ми їх вирощували, як були синами полку в Рамбуйє! На ті можна було навіть посцяти, ті пили все!.. Квіти, зрештою, такі самі, як люди. Що більші, то дурніші... Останні слова вочевидь стосувалися лейтенанта Грали, що мав дебеле тіло, короткі й страшні червоні руки. Руки людини, яка ніколи нічого не розуміла. А втім, Грала й не намагався розуміти. Я прожив у Топо два тижні, ділячи з Альсідом не тільки його життя і миску, його бліх із постелі та піску (два різні види), а й хіну та гидку, теплувату, неодмінно проносну воду з найближчої криниці. Одного дня, пройнявшись дружніми почуттями, лейтенант Грала несподівано запросив мене на каву. Грапа був ревнивий і нікому не показував своєї коханки. Тож для запросин обрав день, коли його негритянка пішла до селища навідати батьків. До того ж це був день його судочинства. Лейтенант хотів мене вразити. Навколо його хижі з самого ранку товклася строката юрба позивачів та галасливих свідків у барвистих стегенних пов'язках. І ці люди, й звичайна публіка тирлувалися, ширячи міцний дух часнику, сандалу, згірклої олії й шафранового поту. Як і Альсідові вояки, ввесь той набрід переймався насамперед тим, як удати гарячкову діяльність: тубільці розсипали навколо свою кастаньєтну мову й вимахували над головою кулаками, що немов гнулися під вітром аргументів. Сівши в плетений плакучий фотель, лейтенант Грапа поблажливо усміхавсь, озираючи зверху безладне юрмище. Він пишався вказівками, які давав вартовому-тлумачеві, а той гучно переказував йому неймовірні скарги й заяви тубільців. Ішлося, здається, про сліпого на одне око барана, якого негри, батько-мати посватаної доньки, відмовлялися повернути сватам, дарма що їхня законно продана донька так і не дісталася нареченому, бо її брат тим часом убив його рідну тітку. Було ще багато інших, і то набагато плутаніших скарг. З висоти помосту ми бачили, як кількадесят африканців, ожвавлених суперечками про інтереси та звичаї, шкірять зуби, коротко й сухо вистрелюючи або гортанно вибулькуючи слова. Спека вже досягла найвищого ступеня. Крізь дірку в стрісі я намагався роздивитись небо: чи не насувається космічна катастрофа? Проте навіть бурею не пахло. — Зараз я вас усіх помирю! — постановив нарешті Грала, бо спека та гамір додали йому рішучости. — Хто батько нареченої? Ведіть-но його сюди! — Ось він! — загукало зо два десятки тубільців, випихаючи наперед старого, зів'ялого негра в жовтій стегенній пов'язці, замотаній із великою гідністю, «по-римському». Стиснувши кулак, старий повторював усе, що кричали навколо нього. Він, здавалось, прийшов сюди не скаржачись, а бодай трохи розважитися з нагоди процесу, від якого, власне, нічого не сподівався. — Ану, — звелів Грала, — всипте йому двадцять палиць, і кінець справі! Двадцять палиць старому тарганові! Щоб затямив, як ходити сюди щочетверга і вже два місяці набридати мені своїми теревенями про баранів! До підсудного підійшло четверо м'язистих вояків. Той спершу не розумів, чого від нього хочуть, а збагнувши, став закочувати налиті кров'ю очі — очі старої нажаханої тварини, яку досі ніколи не били. Він, щоправда, навіть не спробував опиратись, лише вагався, як краще стати чи лягти, аби такий несподіваний поворот правосуддя завдав якнайменше болю. Двоє вояків схопили старого за пов'язку: хотіли, щоб він неодмінно став навколішки. Натомість інші два намагались покласти його долічерева. Нарешті порозумілися: просто повалили його на землю, здерли пов'язку і одразу щосили вперіщили по спині і млявих сідницях лозиною, від якої навіть віслюк ревів би цілий тиждень. На всі боки порскав пісок упереміш із краплинами крови, старий судомився, з лементом відпльовуючи пісок, — здавалося, ніби задля втіхи мучать велетенську таксу, яка от-от має ощенитися. Поки тривала екзекуція, всі присутні мовчали. Чувся тільки свист замашної лозини, удари, стогони, зойки. Коли скінчили, старий, таки добре очманілий, спробував підвестися й узяти свою римську пов'язку, що валялася поряд, із рота, з носа, а надто вздовж спини йому струменіла кров. Юрба підхопила покараного й віднесла вбік, жалібними голосами на всі лади обговорюючи подію. Лейтенант Грала запалив сигарету. Переді мною він удавав, ніби все те дуже далеке від нього. Проте я не вважав його за ще одного Нерона, який перевершив свій історичний прообраз, — просто він не любив, коли його змушували міркувати. Думки дратували лейтенанта. Найприкрішими для нього в його юридичній діяльності були запитання тубільців. Того самого дня ми стали свідками ще двох пам'ятних направ, пов'язаних з вельми заплутаними справами, — з загарбаним посагом, погрозами отруїти, ошуканством, дітьми непевного батьківства... — Ох, якби вони знали, як мені остогидло їхнє сутяжництво, то ніколи б не покидали лісу, аби верзти тут усілякі дурниці й доводити мене мало не до сказу! Хіба я розповідаю їм про свої приватні справи? — дивувався Грала. — Проте, — провадив він далі, — я зрештою дійшов висновку, що моє судочинство припало цим мерзотникам до вподоби. Вже два роки, як я намагаюся віднадити їх від нього, а вони однаково тиснуться сюди щочетверга. Юначе, хоч вірте, хоч ні, але майже щоразу приходять ті самі люди! Тільки негідники, аякже! Згодом ми говорили про Тулузу, куди Грапа щоразу їздив у відпустку і де за шість років, як вийде у відставку, думав оселитись. Його думка вже остаточна. Ми любенько цідили кальвадос, аж тут притягся ще один негр, якому судилася якась кара і який спізнивсь, аби очиститися від провини. Він з власної волі прийшов через дві години після всіх скуштувати палиці. Два дні і дві ночі добираючись до нас лісом зі свого селища, він не хотів вертати з порожніми руками. Проте спізнивсь, а Грапа був невблаганний, коли йшлося про карну пунктуальність. — Тим гірше для нього! Чого він узагалі пішов минулого разу? Тоді я присудив був цій паскуді п'ятдесят палиць! Підкарний і далі протестував, бо в нього, бачте, поважна причина: він має чимшвидше повернутися в село й поховати матір. А в нього тих матерів троє чи четверо. Одне слово, самі суперечки й оскарження... — Виконання вироку відбудеться наступного разу! Але негр навряд чи встиг би повернутися в рідне село й знову прийти сюди в четвер. Він протестував. Він затявся. Довелось прогнати цього мазохіста копняками в зад. Звичайно, й це насолода, але не така... Зрештою мазохіст подався до Альсіда, що, скориставшись нагодою, продав йому ввесь асортимент тютюну: в листках, у пачках і навіть табаку. Розважившись цими приключками, я попрощався з Грапою й він одразу подавсь у глиб хижі на сієсту; там, повернувшись із села, вже спочивала його тубільна краля. Негритянка мала чудові груденята, крім того, дістала освіту в габонських черниць і не тільки сюсюкала французькою, а й тямила подати хіну в конфітурах і витягати кліщів із підошов. Вона знала сотню способів прихилити серце колоніального вояка, втомлюючи або не втомлюючи — як йому заманеться — свого господаря. Альсідові вже набридло мене чекати. Він був трохи роздратований і, мабуть, саме моя гостина в лейтенанта Грали спонукала його до щирости. До чого ж буває огидна така щирість! Я й не просив, а він змалював мені Грапу як купу смердючого лайна. Я відповів, що теж такої думки. Натомість і Альсід не бездоганний: нехтуючи військові приписи, ба навіть усупереч їм він торгував із неграми довколишніх джунглів, а також із тими дванадцятьма стрільцями свого війська. Не знаючи жалю, він забезпечував цей маленький світ фабричним тютюном. Коли вояки одержували свою частку тютюну, від "їхньої солдатської платні нічого не лишалось, усе було викурене. Дехто навіть курив у борг. На Грапину думку, з огляду на мізерну масу грошей у регіоні, ця дрібна торгівля зменшувала податкові надходження. Лейтенант Грапа з обачности не хотів спровокувати скандал у Топо за свого врятування, але зрештою, може, з заздрощів став невдоволено кривитись. Він, звичайно, волів би, щоб усі мізерні фінансові засоби тубільців ішли на податок. Що ж, кожному своє, в кожного свої дріб'язкові амбіції. Попервах стрільцям, які муштрувались лише задля Альсідового курива, практика кредитування під зарплатню видавалася трохи дивною й навіть жорсткою, але копняки в зад привчили їх і до цього. Тепер вони навіть не намагались отримати гроші, а любісінько прокурювали їх наперед, посідавши біля Альсідової хижі серед дрібних яскравих квіточок у перерві між двома уявними вправами. У Топо, хоч який невеличкий був той пункт, усе-таки співіснували дві форми цивілізації: наближена до римської система лейтенанта Грали, що батожив підвладних, аби просто стягувати данину, з якої, за словами Альсіда, без жодного сорому виділяв частку й собі, і куди складніша власне Альсідова система, де вже проступали ознаки другої цивілізаційної стадії — зародження в кожному стрільцеві покупця, поєднання військового примусу й торгівлі, — ознаки набагато сучаснішої й набагато облуднішої системи — нашої. Якщо говорити про географію, лейтенант Грапа тільки з допомогою кількох дуже приблизних карт, наявних на посту, міг оцінити величезні обшири територій, довірені його врядуванню. І тим паче не мав жодного бажання дізнатися про них трохи більше. Зрештою кожен знає, що таке дерево і ліс — їх он видно навіть іздалеку. Ховаючись у буйній рослинності й улоговинах тієї безмірної зеленої настоянки, де-не-де животіло кілька вкрай розпорошених племен, що страждали від бліх та москітів, простиралися перед тотемами й харчувались майже самою гнилою маніокою, — племен воістину примітивних і по-невинному канібальських, прибитих нуждою, нищених тисячами напастей. Навіщо ми вдерлися до них? Ніщо не виправдовує страшних і безславних колонізаційних війн. Я згадав, як, скінчивши своє судочинство, Грапа враз обернувся до моря й задивився на обрій, на ті невидні краї, звідки колись приплив і куди, як не станеться лиха, коли-небудь таки повернеться... Хоч якими близькими, а зрештою навіть приємними стали мені ті місця, годилось подумати й про те, щоб покинути Топо й добиратись до обіцяної факторії, кілька днів плисти річкою й продиратися джунглями. З Альсідом під кінець ми заприятелювали. Навіть спробували половити разом рибу-пилку, тих своєрідних акул, якими аж кишіло перед хижею. Альсід виявивсь такий самий невправний рибалка, як і я: ми нічогісінько не спіймали. З меблів у Альсідовій хижі були тільки його складане ліжко, моє ліжко та кілька чи то повних, чи то порожніх ящиків. Як на мене, завдяки своїй дрібній торгівлі він збив чималий капіталець. — Куди ти грошву діваєш? — не раз дратував я його. — Де ти ховаєш те нечисте золото? Може, як повернешся, виллєш із нього фігурку нубійського божка? Принаймні разів із двадцять, поки ми наминали незмінні консерви в томаті, я задля розваги змальовував уявні картини його феноменального туру по борделях після повернення в Бордо. Альсід мовчав, тільки всміхався, немов і справді тішачись моїми балачками. Окрім військової муштри та судових процесів, у Топо й справді нічого не відбувалося, тож за браком інших сюжетів я мимоволі дедалі частіше вдавався до свого вже згаданого жарту. Наостанок у мене з'явилося бажання написати панові Путі й позичити в нього трохи грошей. Альсід пообіцяв одіслати мого листа найближчим рейсом «Папаути». Письмове приладдя Альсід тримав у коробці з-під печива — точнісінько такій, як та, що я бачив у Бранледора, — геть усе було однаковісіньке. Отже, сержанти надстрокової служби мають однакові звички. Та побачивши, що я наміряюсь відкрити коробку, Альсід, неабияк здивувавши мене, зробив рух, аби мені перешкодити. Я збентежився. Не знав, чому він не дозволяє заглядати до коробки, й зразу ж поклав її на стіл. — Ет, та відкривай уже! — зрештою промовив Альсід. — Дарма, відкривай! Одразу на споді віка я побачив фото маленької дівчинки. Тільки сама голова, дрібненьке личко, досить миле, з довгими кучерями — саме так підстригали дівчаток у ті часи. Я взяв папір та ручку й чимшвидше опустив віко. Збентежився від власної нескромности, а водночас запитував себе, чого сержант отак сполошився. Певне, це донька, про яку Альсід досі уникав зі мною говорити. Я ні про що не запитував, але чув, як він позаду намагається розповісти мені про те фото. В голосі його вчувалося дивне, доти мені не знане тремтіння. Альсід затинавсь. Я вже не знав, де подітися. Годилось допомогти йому, полегшити признання. А я тим часом не знав, на яку ступити. Був певен, що слухати ті признання буде тяжко. Сказати правду, я й не хотів їх чути. — Пусте! — почув я нарешті. — Це братова донька... Вони обоє загинули... — І батько, і мати? — Так, обоє... — Хто ж її зараз виховує? Твоя мати? — запитав я, вдаючи, ніби зацікавився. — Матері теж уже немає на світі... — Тоді хто? — Таж я! Альсід хихикнув і побуряковів, немов сказав щось зовсім непристойне. Й квапливо заговорив: — Стривай, я зараз тобі поясню... В Бордо я віддав її виховати черницям... Але не тим, що піклуються про злидарів, розумієш? А тим, що про заможних... Я сам про те дбаю, тож тут усе гаразд. Хочу, щоб їй нічого не бракувало! Вона зветься Жінета... То мила, ласкава дівчинка, такою, власне, була і її мати. Жінета пише мені листи, добре вчиться, тільки, знаєш, такі пансіони дуже дорогі. Надто тепер, коли їй уже десять років... Я б хотів, щоб вона навчилася ще й гри на піаніно... Ну, що ти скажеш про піаніно? Це ж добре, коли дівчина вміє грати на піаніно... Хіба не так? І знає англійську мову... Адже англійська згодиться? Ти от знаєш англійську? Що довше розповідав Альсід про свою провину, яка полягала в завеликій душевній щедрості, то пильніше я придивлявся до нього, до його тоненьких виплеканих вусиків, кумедних брів, сонцем обпеченої шкіри. Сором'язливий Альсід! Скільки ж він мав ощадити на своїй убогій шіатні й на жалюгідній потаємній торгівлі протягом місяців та років у цьому пекельному Топо! Я й не знав, що йому відповісти, не мав потрібного досвіду, але в нього було таке шляхетне й щедре серце, що я з сорому почервонів. Проти Альсіда я лише безсиле, тупе і пусте створіння... Правди тут не сховати, все ясно. Не зважуючись озватися до Альсіда, я раптом відчув, що негідний навіть розмовляти з ним. А ще вчора ставивсь до нього зверхньо, часом і зневажав. — Тільки от не щастить мені, — провадив Альсід далі, не усвідомлюючи, що глибоко збентежив і присоромив мене своїми признаннями. — Уяви собі, вже два роки, як вона захворіла на дитячий параліч... Ти тільки подумай... Ти хоч знаєш, що таке дитячий параліч? Далі Альсід пояснив, що ліва ніжка в дитини атрофована і в Бордо її лікують електрикою. — Як ти гадаєш, вона одужає? — непокоївсь Альсід. Я запевнив, що з плином часу, а ще коли лікують електрикою, від цієї хвороби всі одужують. Він іще розповідав про небіжчицю матір, а тоді — з великою обережністю — знову завів мову про хворобу небоги. Навіть на такій відстані боявся спричинити їй зло. — Ти вже бачив її, як вона захворіла? — Ні... я був тут. — Ти скоро туди поїдеш? — Гадаю, раніше як за три роки не зможу... Розумієш, тут у мене невеличка комерція... Це стає Жінеті у великій пригоді... Якщо я поїду у відпустку, то, коли повернусь, місце вже займуть, а десь-інде доведеться служити з якимсь іншим паскудою-офіцером. Тож Альсід попросив дозволу подвоїти термін свого перебування в колонії, щоб замість трьох прожити в Топо цілих шість років — задля малої небоги, від якої мав лише кілька листів і оте невеличке фото. — Найбільше я журюся тим, — знов озвався Альсід, коли ми полягали, — що в неї нема нікого, хто б міг брати її на вакації. Для малої дитини це дуже тяжка річ... Альсід вочевидь линув духом у високості, нескуто ширяв там і, грубо кажучи, вже братався з янголами, хоча навіть знаку не подавав. Майже без сумнівів пожертвував дівчинці, тій далекій незнаній родині, роки тортур, роки жалюгідного конання серед нудьги та спекоти і не ставив жодних умов, не торгувався, не мав ніякого інтересу, лише жагу доброго серця. Він пожертвував тій далекій дівчинці стільки ніжности, що її вистачило б, аби переінакшити ввесь світ, але ніхто того не бачив. Альсід ураз заснув, свічка ще горіла. Я підвівся, щоб при світлі придивитися до нього. Він спав, як сплять усі люди. Мав звичайне, пересічне обличчя. А було б, зрештою, непогано, якби ми навчились відрізняти лихих людей від добрих. Дістатись у джунглі можна було двома способами: або прорубувати в хащах тунель, мов той пацюк, що прогрібає собі ходи в копиці сіна, — це задушливий спосіб, і я невдоволено форкнув, — або, вмостившись у довбанці, з мукою плисти на веслах угору, звиватися між зарослих річкових берегів і нетерпляче чекати вечора, а вдень, не маючи ні притулку, ні захисту, пряжитись під невблаганним сонцем. І, нарешті, очманівши від негритянського джерготання, доплисти куди треба. Щоразу, коли ми відпливали, веслярам був потрібен певний час, аби запрацювали ритмічно й злагоджено. Точилася суперечка. Ось перша лопать занурилась у воду, лунають два чи три ритмічні протяжні крики, відгукується ліс, дзюрчить позаду вода, човен ковзає, ось уже працює два весла, три, хтось іще сперечається, лопотять хвилі, уривається мова, озирнешся — позаду простерлось, відступаючи, море, попереду супроти човна й зусиль — гладенький річковий простір, удалині ще бовваніє на причалі Альсідова постать, сержанта от-от огорнуть річкові випари, на ньому шолом, величезний, мов дзвін, іще видно голову, кружальцем сиру ясніє обличчя, а тіло в мундирі розмите й невидне, немов уже розчинилось у химерному безневинному спогаді. Оце й усе, що зосталось у мене від Топо. Чи довго ще боронився розпечений хутірець від підступної річки з жовтою, каламутною водою? Чи стоять іще й досі ті три хижі, де повно бліх? Чи новий Грала і незнаний Альсід і далі ведуть нових стрільців у примарні битви? Чи й тепер існує те непретензійне судочинство? А вода, яку там намагаються пити, і досі така затхла і тепла? Така, що, виливши, тиждень гидуєш власним ротом?.. І таки нема холодильника? І далі точаться битви між дзижчанням москітів і хіною, від якої джмелі гудуть у вухах. І п'ють сульфат? Хлоргідрат? А передусім: чи існують ще негри, що сохнуть і прищавіють у тому казані? Навряд... Може, цього всього вже нема, якось увечері, коли налетів торнадо, крихітка Конго своїм могутнім мулистим язиком мимохідь злизала пункт Топо й настав кінець, усе пропало, навіть назва зникла з географічних карт, і, власне, тільки я ще згадую Альсіда... Його забула навіть небога... Лейтенант Грапа ніколи не побачив рідної Тулузи. А ліс, віддавна чатуючи на дюну, дочекавшись дощового періоду, відвоював утрачене і все проидушив тінню височезних червоних дерев, навіть ті несподівані дрібні піщані квіти, які Альсід не дозволяв мені поливати... І нема вже нічого. Ті десять днів, поки ми піднімалися річкою, я не забуду ніколи... Вмостившись у човні, я дививсь, як крутяться каламутні, жовтаві вири, як спритно, уникаючи зіткнення, вишукує пірога невидні протоки поміж величезними купами гілля, що дрейфувало річкою. Божевільна, каторжна робота. Тільки-но западали сутінки, ми розташовувались табором на кам'янистих виступах берега. Нарешті якогось дня вилізли з клятого тубільного човна і вузенькою ледь помітною стежкою, що звивалась у зеленому задушливому мороці, ввійшли в ліс. Тільки де-не-де з найвищих бань цього безмежного листяного собору пробивались поодинокі сонячні промені. Страхітливі повалені дерева не раз перегороджували стежку, й ми мусили їх обминати. Всередині грубезних стовбурів цілком могло б їздити метро. Аж ось нам засліпило очі яскраве світло: ми опинилися на викорчуваній ділянці й мали дертись угору, — ще одне зусилля. Вершина, на яку ми ступили, здіймалася над безкраїм лісом, що здиблювавсь жовтими, червоними й зеленими шатрами, затопив пагорки та долини й був такий самий неосяжний, як небо і море. Чоловік, до якого ми йшли, жив, як мені показали, ще трохи далі, в наступній неглибокій долині. Він уже чекав нас. Свою хатинку той чоловік поставив між двома високими скелями, що, пояснював він, мали захищати її від найлютіших східних торнадо. В цьому, напевне, полягала перевага, а от сама хатина була вкрай занедбана і обшарпана, все в ній валилось і падало, назвати її житлом можна було тільки умовно. Хоча я й гадав, що моя майбутня оселя матиме десь таку подобу, проте реальність перевершила всі мої прикрі сподівання. Чоловік, мабуть, побачив, що я засмучений, бо, уриваючи мої роздуми, мало не крикнув: — Та годі вам, тут не гірше, ніж на фронті! Тут, зрештою, можна відітхнути. Харч, правда, кепський, замість води справжня грязюка, зате спати можна досхочу! Тут, друже, гармат немає! І навіть кулі не дзижчать! Чи не добро? В його словах мені вчувався голос генерального директора, проте очі були згаслі, як в Альсіда. Чоловікові було, певне, під тридцять років, він мав бороду. Спочатку я навіть не роздивився його як слід, — так мене вразила вбогість житла, в якому відтепер мені судилося жити, яке, либонь, стане моїм притулком на кілька найближчих років... А придивившись, одразу побачив, що в нього обличчя авантурника з гострими й виразними рисами, а голова — бунтівника: такі голови не пливуть за водою, а сміливо розтинають життєві потоки. Ніс був великий, бульбастий, щоки випнуті, наче борти шлюпки, об які розбиваються хвилі долі. Просто цей чоловік виявився невдахою. — Правда, — погодивсь я, — нема гіршого за війну! Поки що для звірянь цього було досить, я не збирався говорити більше. Але він знову порушив ту саму тему й докинув: — Надто тепер, коли війни стали такі довгі. Ви, друже, згодом побачите, що тут, власне, тільки нудьга велика, та й годі! Роботи немає ніякої. Це немов вакації, але вакації в джунглях, розумієте? Зрештою, все залежить, напевне, лише від людської вдачі — що тут ще іншого сказати? — А вода? — запитав я. Та вода, яку я сам налив у склянку, стривожила мене, такої самої жовтуватої теплої бовтанки я доволі напивсь у Топо. На третій день вона ставала справжніми помиями. — Оце така вода? Отож тортури водою починалися знову. — Атож, іншої тут нема, хіба дощова... Проте, як почнуться дощі, хижка завалиться. Ви бачите, в якому вона стані? Я бачив. — Для їжі, — провадив далі мій попередник, — тут є тільки консерви, я жеру їх уже цілий рік. І, як бачите, ще не здох! У певному розумінні це навіть зручно, але вони не дають достатньої поживи. Тубільці, правда, їдять гнилий маніок, але то їхній клопіт, це їм до смаку. Вже три місяці, як з мене виходить геть усе... Пронос. Може, це наслідок пропасниці, я маю їх аж дві... Після п'ятої години вже майже нічого не бачу. Саме з цього й виснував, що в мене пропасниця, бо щодо лихоманки, то, — правда ж? — важко мати ще більший жар, коли навколо така спека! А, власне, ви дізнаєтесь, що у вас пропасниця, як почнеться дрож. Крім того, станете, певне, менше нудитись. Але це знов-таки залежить від людської вдачі, можна, наприклад, аби піднести дух, уживати алкоголь, але я спиртного не люблю... терпіти його не можу. Мені здалося, що він надає великого значення тому, що називає «вдачею». Згодом, поки він іще був у хижі, я почув від нього інші втішні вістки: — Вдень діймає спека, а вночі найтяжчих страждань завдає гамір. У таке навіть віри не йметься... Вся навколишня звірина раптом зривається на ноги, ловить здобич або сама тікає, — до ладу я й не знаю, мені тільки розповідали, але гармидер щоразу страхітливий! А найгаласливіші з них — гієни! Вони підступають до хижі дуже близько, і їх добре чути. їхній гавкіт ні з чим не сплутаєш. Це зовсім не той шум, що стоїть у вухах після хіни. Адже інколи можна сплутати пташиний галас, дзижчання великих мух і шум, спричинений хіною. Таке трапляється не так-то й рідко. Натомість гієни захлинаються реготом. Вони відчувають запах вашого м'яса! Через те й регочуть! Цим звірюкам не терпиться, коли ви здохнете! Кажуть, можна навіть побачити, як блищать їхні очі. Гієни страшенно люблять падло. Я, правда, не дивився їм у вічі, і мені трохи шкода... — Весело ж тут у вас!.. Проте на цьому нічні розваги не закінчувались. — Тут є ще село, — додав мій співрозмовник. — Там нема й сотні негрів, але ці педики зчиняють такий ґвалт, немов їх десять тисяч! Скоро ви й самі пересвідчитеся, що я кажу правду! Ох, якщо ви приїхали послухати тамтами, то вам пощастило! Бо тут у них то місяць зійшов і треба гамселити в тамтами, то місяць зайшов, знову треба бити. Причину, зрештою, вони завжди знаходять. Ці паскуди немов порозумілися з тваринами, аби вкупі дошкулити вам якнайдужче! Щоб ви здохли! Та якби мені трохи сили, я б їх усіх повбивав... Але краще заткнути вуха ватою. Коли в моїй аптечці ще залишалось трохи вазеліну, я змащував ватку й затикав вуха, а тепер замість нього беру банановий жир: він теж придатний. А коли заткнути вуха, ті вилупки, якщо їм так кортить, нехай тягнуть сюди хоч грім із неба! Мені начхати на них, коли заткнуті вуха: я тоді нічого не чую! Тутешні негри — скажете, що я брешу, — здохляки й паскуди! Вдень вони сидять склавши ноги, здається, їм несила підвестися навіть нате, щоб зайти за дерево й посцяти, та коли смеркне — подивилися б ви на них! Усі стають лихі, нервові та істеричні! Вони чорні як ніч, і здається, немов сама та ніч б'ється в істеричних корчах! Ось що таке негри, я бачив те все на власні очі. То не люди, а гаддя, якісь виродки!.. — А вони часто щось купують? — Купують? Ох, що ви кажете! їх слід обкрасти, заки вони самі вас обкрадають, — отака тут комерція! Крім того, коли западає ніч, вони нітрохи не церемоняться, бо ж у мене в кожному вусі затичка! Хіба вони дурні, щоб дотримувати манер? До того ж, як бачите, в моїй хатині й дверей нема, й негритоси, так би мовити, самі себе обслуговують... Та тут їм райське життя... — А як же облік товарів? — запитав я, сторопівши від таких подробиць. — Генеральний директор вимагав скласти, як я приїду, докладний опис усіх наявних товарів! — Як на мене, — спокійнісінько відповів колега, — нехай той директор забирається під три чорти!.. Маю честь сказати вам про це... — Але ж ви однаково ще побачите його у Фор-Ґоно! — Я вже ніколи не побачу ні Фор-Ґоно, ні директора. Джунглі, мій друже, великі... — Куди ж ви подастеся? — Коли вас запитають про це, скажіть — нічого не знаєте! Але, оскільки ви ніби зацікавились, дозвольте, поки ще маю час, дати вам незвичну пораду, і то дуже добру! Наплюйте на компанію «Пордюр'єр», як вона давно наплювала на вас, і, якщо тікати так само швидко, як вона гнала вас у це пекло, то, почавши сьогодні, ви напевне ще встигнете завоювати свій гран-прі!.. Тож радійте, що я вам лишаю трохи грошей, і більше нічого не питайте! А якщо директор справді наказав вам заопікуватися товарами... просто скажете, що їх тут не було, більш нічого! Якщо він вам не повірить, це теж не матиме великого значення! Хай там як, нас із вами вже й так давно вважають за злодіїв! Отже, і в цьому разі громадська думка не зміниться нітрохи, а ми матимемо невеличку користь. Директор, до речі, щоб ви знали, тямить на шахрайстві та оборудках краще, ніж будь-хто інший, і цей факт годі заперечувати! Така моя думка! А ваша не така? Адже кожен знає: щоб прийти сюди, слід бути готовим погубити і батька, і матір! Хіба не так? Я не мав великої певности в правдивості його слів, однак у мене зразу склалося враження, що переді мною неабиякий шакал. Спокою на душі я не мав. Іще одна халепа, в яку я вскочив, казав я собі, і то дедалі певніше. Я припинив розмову з тим піратом. У кутку побачив безладну купу товарів, які він лишав мені, — кілька жалюгідних сувоїв бавовняної тканини... Зате було чимало стегенних пов'язок, десятки пар капців, перець у коробках, гасові лампи, клістир, а надто величезна кількість консервованого рагу «по-бордоському», що трохи зігріла мені серце; нарешті, кольорова поштівка «Майдан Кліші». — Біля стовпа побачиш каучук і слонову кістку, я їх купив у негрів. На початку мені не велося, а потім... На ось, тримай, триста франків... Це твій рахунок. Я не знав, про який рахунок ідеться, але й питати не хотів. — Ти, може, ще щось виміняєш на товари, — попередив він мене, — бо гроші тут, як знаєш, нікому не потрібні, гроші згодяться тільки тоді, як даватимеш драла. Він зареготав, і я, тим часом не бажаючи йому суперечити, теж засміявся, ніби був усім задоволений. Попри злидні, в яких мій попередник животів уже кілька місяців, він завів численну прислугу — самих хлопчиків, які запобігливо подавали йому то єдину ложку, що була на господарстві, то склянку без пари, а то спритно витягали йому з підошов усюдисущих кліщів, що ненастанно залізали під шкіру. Віддячуючи, він щоразу зичливо запускав їм руку між стегон: єдина праця, до якої брався сам, та й виконував її, як і крамар із Фор-Ґоно, з дивовижною спритністю. Таке вочевидь можна спостерігати лише в колоніях. Меблі, залишені мені, свідчили про неймовірну вигадливість, із якою з ящиків від мила можна збити стільці, столики та фотелі. Той дивний чолов'яга ще навчив мене, як, аби розважитись, коротким копняком чимдалі відкинути важку, панцеровану гусінь, що без упину, здригаючись і заслинюючись, лізла на приступ лісової хатини. Якщо її ненароком роздушити, то бережись, незграбо! Тебе чекає кара: добрий тиждень удихатимеш нестерпний сморід, що дуже довго не вивітрюватиметься з бридкої кваші. Колега навіть десь читав, ніби ці грубезні страховиська — по суті, найдавніші жителі Землі. Вони з'явились, як він казав, у другому геологічному періоді! — Якби ми, друже, прийшли з такої давнини, як вони, невже ми б не смерділи? Вечірні зорі в цьому африканському пеклі виявились напрочуд гарні. Суцільне буяння барв, і щоразу трагічніше, немовби величне сонце-вбивство. Незмірний пафос. Проте, як на одну людину, захвату було забагато. Цілу годину небо з краю в край вигравало червінню й шарлатом, потім у лісовій гущавині зароджувалась прозелень і тремкими пасмугами здіймалася від землі аж до перших зірок. Далі ввесь обрій танув у сірині, востаннє на мить спалахували вже втомлені багрянці. Отак заходило сонце. Обважнілі, потовчені барви клаптями спадали на ліс, наче мішура по святкуванні великих річниць. Щодня це відбувалось рівно о шостій годині. Тоді підступала ніч з усіма своїми страхіттями, танцюючи під огидне стотисячне жаб'яче кректання. Джунглі тільки й чекали на цей сигнал, аби здригнутися, засопіти, заревти всіма своїми глибинами. Не ліс, а величезний, повний ущерть вокзал, усюди кохання й темрява. На кожному дереві справляли бучні бенкети, де подавали живі страви, корчилось незакінчене кохання, тиснувся жах. Зрештою, сидячи в хижі, ми вже не чули одне одного. Відповідаючи, мені доводилося совою кричати через стіл, щоб співрозмовник почув мене. Так, своє я дістав, природи я не любив ніколи. — Як вас звати? Ви, здається, сказали Робінзон? — перепитував я. Компаньйон знову розповідав, що місцеві тубільці хворіють на всі заразні хвороби, доходячи справжнього маразму, і що ця голота зовсім не спроможна бодай щось купувати. Поки ми говорили про негрів, насунули цілі рої москітів та інших, трохи більших комах і забились об наш ліхтар такими густими хвилями, що ми мусили загасити світло. Коли я гасив ліхтаря, переді мною востаннє постало Робінзонове обличчя, притінене хмаринкою комашні. Можливо, саме тому його риси раптом видалися мені знайомими, дарма що доти нікого конкретно не нагадували. Він і далі говорив до мене в темряві, а я тим часом зазирав у минувшину, голос співрозмовника правив мені за поклик перед брамою років, місяців, урешті днів, і я запитував, де міг його бачити. Але не міг пригадати. Мені не відповідали. Так можна й заблукати, йдучи навпомацки поміж пригадуваних образів. Жахливо, що є такі речі й люди, що вже не озиваються з минувшини. Живі, загубившись у схронах часу, поснули, як мертві, і тих, і тих укриває однакова темрява. І тепер уже не знаєш, кого будити, коли старітимеш: живих чи мертвих. Я намагавсь пригадати, де бачив Робінзона, як раптом аж підскочив від дивного, наміру гучного сміху, що залунав десь недалеко серед ночі. Сміх замовк. Таж він попередив мене, — це, безперечно, гієни. А далі вже нічого, крім негрів із селища і тамтамів, уривчастого стукоту по дуплавому дерев'яччі, — стукоту, що розлітався, мов звіяні вітром терміти. Надто ім'я Робінзона не давало мені спокою, і то дедалі більше. В темряві ми заговорили про Європу, про страви, які там споживають, маючи гроші, а також напої — які ж вони свіжі. Ми не говорили про завтрашній день, коли я залишуся тут сам, можливо, на кілька років із тими всіма бляшанками рагу. Невже на війні таки краще? Ні, на війні безперечно гірше. Атож, гірше, Робінзон також погоджувавсь із цим, бо й сам побував на фронті, а подавсь аж сюди... А тут, однак, уже й лісом наситивсь... Я спробував заговорити з ним про війну. Він, проте, ухилився. Нарешті, коли ми полягали кожен у своєму кутку розчухраної листяної хижки, він не соромлячись признався, що, добре все зваживши, воліє піти на можливий ризик опинитись у лабетах цивільного суду за шахрайство, ніж далі животіти на рагу, на яке він тут був приречений майже рік. Я так і завмер. — А ви не маєте вати на вуха? — запитав він іще. — Якщо ні, наскубайте з ковдри й візьміть бананового жиру. З цього теж будуть непогані тампони. Я й чути не хочу, як ревуть оті паскудні корови. Нестерпне ревище зчиняла, мабуть, усяка звірина, лише не корови, проте Робінзон полюбляв уживати саме цю хибну родову назву. Порада заткнути вуха зненацька вразила мене, мені здалося, ніби за нею криються диявольські хитрощі. Я став цілковито безборонною жертвою страху, що цей чоловік уб'є мене тут, на складаному ліжку, перше ніж піде й забере рештки каси. Ця думка просто приголомшила мене. Що діяти? Кричати пробі? Кому! Людожерам із того села? Зникнути? По правді, я й так уже майже зник. У Парижі без грошей, без позичок, без власносте я навряд чи й жив, доводилось докладати ого яких зусиль, аби не зникнути. А що тут? Хто завдасть собі клопоту пертись у Бікомімбо, — хіба щоб плюнута на тутешню воду, — задля втіхи оживити давні спогади? Вочевидь ніхто на таке не зважиться. Минали години, я то аж кулився зі страху, то на мить заспокоювавсь. Робінзон не хропів. Увесь той галас і шум, що долинав із лісу, заважав мені почути, як він дихає. Навіть без вати я нічого не чув. Ім'я Робінзон так уперто шугало в голові, аж зрештою я став пригадувати колись знайому постать, ходу й навіть голос... І раптом тієї миті, коли я вже здавався сну, біля мого ліжка в цілості постала вся людина, я таки пригадав її, хоч не її, звичайно, а Робінзона з Нуарсера-сюр-Лі там, у Фландрії, чоловіка, з яким ходив на край ночі, коли ми обидва шукали виходу, щоб утекти від війни; згодом я ще бачив його в Парижі... Все повернулось. Однією миттю промайнули роки. Тоді я був хворий на голову, було тяжко... Тепер, коли мені свінуло, коли я вже впізнав його, я не міг не злякатись. А чи впізнав мене він? Хай там як, він може покластись на мою мовчанку й допомогу. — Робінзоне! Робінзоне! — загукав я весело, немов збираючись оповістити добру звістку. — Агов, друже! Агов, Робінзоне! — Ніякої відповіді. Серце мені мало не вискакувало, я підвівся, готовий до несподіваного удару з темряви... Нічого. Тоді, насмілившись, ризикнув пройти наосліп аж до протилежного кутка, де, як бачив, облягався Робінзон. Його й там не було. Я дочекався ранку, черкаючи від часу до часу сірника. День почався зливою світла, далі з'явилась негритянська прислуга, привітно пропонуючи мені свою цілковиту непотрібність, — хіба що хлопчаки були веселі. Вони й мене намагались привчити до безтурботносте. Вдавшись до обережних, продуманих жестів, я спробував утовкмачити їм, як мене непокоїть Робінзонове зникнення, але мій неспокій, здається, нітрохи не заважав їм нічим не перейматися. А втім, було справжнім безумством перейматися чимось іншим, а не тим, що стояло перед очима. В цій пригоді, власне, найдужче я шкодував за касою. Але вкрай рідко щастить удруге побачити людину, яка викрала касу. Це міркування дозволило виснувати, що Робінзон навряд чи повернеться задля того, аби заподіяти мені смерть. Оце й увесь мій виграш. Тепер тільки мені самому належать ці краєвиди! Надалі вже не бракуватиме дозвілля, думав я, аби виринати на поверхню й опускатися в глибини цього зеленого безміру, тільки для мене багряний океан і жовті мармурові прожилки, ліс із вогняними спалахами, — безперечно, чудове видовище для тих, хто любить природу. Я її явно не любив. Поезія тропіків не вабила мене. З душі верне від тієї пишноти та розкоші, немов від тунця в бляшанках, посихають думки. Нехай кажуть що завгодно, ця країна завжди належатиме пантерам і москітам. Кожному своє місце. Я ще збирався придивитись до хижі й таки підправити її, гадаючи, що невдовзі звіються вихори торнадо, але досить швидко мусив відмовитись од своїх спроб. Те, що в хатині ще трималось купи, могло тільки впасти, відновити її було несила, стріха аж кишіла червою й розтріпувалась, — одне слово, з моєї оселі не вийшло б навіть затишної вбиральні. М'яко ступаючи, я кілька разів обійшов навколо хижі, але через сонце був змушений повернутися, лягти й завмерти. Завжди те сонце. Нічого не ворушилося, боячись його опівденних опіків, хоч ішлося, звичайно, про дрібницю; рослини, тварини й люди вже й так знемагали від спеки. Така собі тропічна апоплексія. Єдина курка, що зосталася після Робінзона, теж боялась опівденних годин і разом зі мною зайшла до хати. Отак вона жила біля мене три тижні, а коли я гуляв, ходила за мною, мов собака, кудкудакаючи з найменшого приводу, всюди помічаючи змій. Одного дня, коли мене посіла страшенна нудьга, я з'їв її. Вона не мала смаку, м'ясо вицвіло на сонці, мов ситець. Певне, саме через неї я так захворів. Зрештою другого дня після тієї трапези я вже не здужав підвестися. Десь опівдні насилу дотягся до аптечки. Там були тільки пляшечка з йодом і план Парижа. Покупців я ще не бачив, у факторії з'являлися тільки безсоромно еротичні або цікаві негри, які без упину жестикулювали й жували колу. А тепер вони цілим гуртом зібралися навколо і говорили, здається, про мій безпорадний стан. Я був страшенно розбитий і хворий, навіть власні ноги видавалися мені непотрібні і просто звисали з ліжка, мов щось нікчемне й кумедне. Посланці з Фор-Ґоно від директора приносили мені тільки гидкі листи з лайками, дурницями й погрозами. Комерсанти та крамарі, яких усі вважають за більш-менш спритних професійних ошуканців, на практиці — здебільшого непоправні вахлаї. Мати, пишучи з Франції, просила мене дбати про здоров'я, — такі самі листи я одержував від неї й на фронті. Якби вже лежав під ножем гільйотини, вона б і далі гримала на мене, що я не закутав шиї. Мати ніколи не полишала спроб прищепити мені віру, ніби світ зичливий та добрий, і те, що вона породила мене, — теж добро. Провидіння, яке нібито дбає про людину, — то лише величезна химера, за якою ховається материнське недбальство. А втім, мені було дуже легко не відповідати на теревені як начальника, так і матері, і я ніколи не відписував. Проте й це не поліпшувало мого становища. Робінзон украв майже все, що зберігалось у тепер розбитій крамниці, і хто мені повірить, коли я напишу про це? Писати? А навіщо? Кому? Патронові? Щовечора о п'ятій годині я теж уже трусився від пропасниці, і то в такому темпі, що ліжко бряжчало й хиталося так, неначе я віддавався мастурбації. Негри з селища без церемоній удерлися в хижу і стали мені прислужувати; цього від них я не вимагав, але відіслати їх бракло сили. Вони сперечалися над рештками товару, що залишились у факторії, спустошували діжечки з тютюном, приміряли стегенні пов'язки, оцінювали їх і забирали, побільшуючи загальний розгардіяш у помешканні. Каучук лежав просто долі, змішуючись з одного боку з солодкавим соком лісових динь — папайї, що на смак нагадувала грушу і відгонила сечею; я тоді зжер їх так багато — замість консервованої квасолі, — що й через п'ятнадцять років на саму згадку про них відчуваю нудоту. Я намагавсь уявити, в якому безпорадному становищі опинився, але не зміг. «Усі крадуть!» — тричі повторив мені Робінзон, перше ніж зникнути. Такої самої думки дотримував і генеральний директор. Ці слова часто роїлись у моїй голові, поки я лежав із пропасницею. «Треба метикувати!» — казав він іще мені. Я спробував підвестись, але знову марно. А щодо води, яку п'єш, то він мав слушність, це справді помиї, ба гірше: смердючі помиї. Негренята, щоправда, приносили великі й малі банани, криваві помаранчі і, як завжди, папайю, але як нестерпно корчило живіт від тих плодів, від усього, що діялось навколо! Я б, мабуть, виблював усі свої нутрощі. Тільки-но мене трохи відпускало і в голові бодай на мить прояснювалось, я знову відчував, як усе єство проймається страхом, — страхом, що треба звітувати компанії «Пордюр'єр». Що я напишу тим лихим, неласкавим людям? Чи ж повірять вони мені? Одразу заарештують! І хто мене судитиме? Зумисне приставлені люди, озброєні страшними законами, що не знати звідки взялися, суд, подібний до військового трибуналу; вони ніколи не викажуть вам своїх справжніх намірів і втішатимуться, змушуючи обливатись кров'ю і дертися вгору стежкою до верха, який височить над пеклом, стежкою, що провадить злидарів до смерти. Закон — це величезний луна-парк страждань. Коли бідолаха потрапить у його тенета, волання потім лунають цілі сторіччя. Я, заслинений, очманілий і немічний, волів тремтіти в хижі при температурі сорок градусів, ніж опритомнювати і ставати безборонною жертвою своїх уявлень про те, що на мене чекає у Фор-Ґоно. Я докотився до того, що навіть не ковтав хіни, аби пропасниця й далі застувала життя. Кожен упивається тим, що має. Поки я конав отак, не день і не тиждень, скінчилися сірники. Просто їх було дуже мало. Робінзон залишив мені після себе лише «рагу по-бордоському». Зате того рагу зосталися цілі завали. Я вже виблював його кілька ящиків. Але, щоб дійти до такого результату, рагу все-таки годилося гріти. Нестача сірників дала мені нагоду трохи розважитись, я став спостерігати, як мій куховар розпалює вогонь, крешучи двома кременями над сухеньким сіном. І саме тоді, як я дивився, мені наче свінуло. Додати до цього пропасницю, і думка прибрала напрочуд виразних обрисів. Попри, звичайно, мою велику незграбність, через тиждень старанних зусиль я, як і той негр, теж навчився розпалювати вогонь двома гострими камінцями. Одне слово, став метикувати, опустившись до дикунського стану. Вогонь — це головне, лишається ще полювання, але мисливських амбіцій я не мав. Мені вистачало й того, що, взявши кремені, я міг викресати вогонь. Я вправлявся в цьому зумисне. Цілісінькі дні знай кресав. Щоправда, віджбурюючи гусінь «другого геологічного періоду», я набув куди меншої вправности, так і не спромігшись опанувати як слід цей простенький рух. Чимало гусені я навіть пороздушував. Та це мене не обходило. Я по-дружньому дозволяв їй заповзати до мого житла. Пройшли одна за одною дві великі бурі, друга тривала аж три дні і — що дошкуляло дужче — три ночі. А втім, можна було пити зі жбана дощову воду, хоча й теплу, та все-таки... Розмокнувши, рештки тканин самі собою танули і злипались, утворилась неоковирна купа. Послужливі негри, звісно, приносили мені з лісу цілі пучки ліан, аби обплітати стіни та прив'язати хижу до землі, але все дарма, скоро лиш війне легенький вітер, листя стін загорталось і несамовито, наче підбиті крила, лопотіло об дах. Не зараджувало ніщо. Просто я мав іще одну розвагу. Тубільці, великі й малі, зрештою цілком озвичаїлись із життям у моєму розгардіяші. Вони щиро раділи. Яка втіха! Коли їм заманеться, входили до моєї (якщо можна так висловитись) хижі й виходили з неї. Ось де вона, свобода. Ми порозумівалися знаками, показуючи, що живемо в цілковитій злагоді. Якби не пропасниця, я, напевне, заходився б вивчати їхню мову. Мені бракувало часу. Бо навіть попри успіхи ще не міг видобути вогонь так управно й швидко, як негри. Чимало іскор скакало мені у вічі, і це неабияк тішило тубільців. Коли пропасниця не з такою силою душила мене на ліжку чи коли я не викрешував вогню, всі мої думки крутилися навколо рахунків компанії «Пордюр'єр». Дивно, як важко звільнитися від страху перед необхідністю звітувати. Я, певне, перейняв цей страх від матері, що отруїла мене приказкою: «Спершу крадуть каченя, потім коня, а закінчують тим, що ріжуть власну матір». Від такої науки визволитись важко. її засвоюють у дуже ранньому віці і згодом у вирішальні миті вона немилосердо залякує людину. Яка жалюгідна слабкість! Струсити з себе засвоєні настанови можна лише під тиском обставин. Сподіваючись на той тиск, ми, факторія і я, тим часом підупали. Після кожної зливи хижа ще глибше загрузала в густу, липучу багнюку. Дощовий період. Те, що вчора ще видавалося скелею, сьогодні оберталось на грузьку мелясу. Гілля пообвисало, літепло цівками точилося на голову, розливаючись у хижі й довкола, мов у покинутому річищі. Все злипалось у суцільну кашу з товарів, надій, рахунків і пропасниці, вона теж була мокра. Дощ лив такий рясний, що, падаючи, немов теплою затичкою закривав тобі рота. Потоп, проте, не заважав тваринам шукати і знаходити одне одного, а солов'ї гавкали, мов шакали. Всюди безладдя, потоп, у ковчезі я, жалюгідний, знеможений Ной. Як на мене, настала пора кінчати. В усіх материних сентенціях ішлося про порядність, я добре пам'ятаю, що, спалюючи в нас удома старі бинти та пов'язки, вона ще казала: «Вогонь очищає все!» Всякого можна було наслухатись від матері, вона мала доречний вислів для кожної ситуації. Тож треба тільки вибрати. Мить настала. Мої кремені були не найкращі, абияк обколені, іскри здебільшого летіли не далі моїх долонь. І все ж нарешті, незважаючи на вологу, блимнуло полум'я, згодом зайнялися перші товари. То був стос наскрізь мокрісіньких капців. Діялось це ввечері, коли сіло сонце. Вогонь швидко й несамовито подерся вгору. Тубільці поприбігали з села і стали навколо вогнища, лементуючи, неначе оглашенні. Сировий каучук, що його скупив був Робінзон, потріскував у центрі, і його запах одразу нагадав мені про велику пожежу Телеграфного товариства на набережній Ґренель, яку ми спостерігали з дядьком Шарлем, що дуже добре співав романси. Це сталося за рік до Всесвітньої виставки, коли я був іще малим. Ніщо так не ожвавлює спогадів, як запахи й полум'я. Моя хижа пахла точнісінько так само. Дарма що мокра, вона згоріла до цурки, всі товари обернулися на попіл. Рахунки готові. Ліс цього разу мовчав. Цілковита тиша. Певне, всі ті сови, леопарди, жаби та папуги очі повирячували з подиву. Отже, їх приголомшує пожежа. А нас — війна. Тепер ліс міг повернути собі згарище, заполонити його буйною порістю. Я врятував від полум'я лише свій невеличкий багаж, складане ліжко, триста франків і, звичайно, кілька бляшанок рагу, — ой лишенько! — на дорогу. За годину після підпалу не зосталося нічого. Лише кілька вогників під дощем і поодинокі негри, що вістрями списів порпались у попелі, вдихаючи запах, здавна притаманний у цьому світі всім нещастям, властивий кожній руїні, — запах диму й попелу. Часу я мав тільки нате, аби якнайшвидше дременути. Повернутись у Фор-Ґоно, пройти вже відомий шлях? І спробувати там пояснити свою поведінку, обставини цієї пригоди? Я вагався... Проте недовго. Однаково нічого не поясниш. Світ щоразу вбиває тебе, повертаючись, наче сонний, так само як ти, коли спиш, крутячись, душиш бліх. Ось що таке, казав я собі, загинути по-дурному, загинути, так би мовити, як людина. Щось пояснювати — це потроху занапащати себе. Попри свій тяжкий стан, я надумав піти просто в ліс, туди, куди вже подався той тягнилихо Робінзон. Дорогою я ще частіше чув голоси лісової звірини, її скарги, веселощі, поклики, але майже ніколи її не бачив, окрім малого дикого поросяти, що на нього мало не наступив ще біля згорілої хижі. Чуючи невгавне пищання, заводи, рев, здавалось, ніби тварини зовсім близько, ніби їх сотні, тисячі й ними кишить увесь ліс. Та коли я підходив до місця, звідки лунав той гармидер, виявлялося, що там нікого нема, крім великих блакитних цесарок у такому пишному пір'ї, наче ставали під вінець, і таких незграбних, що, коли клекочучи, перескакували з гілки на гілку, здавалося, от-от шугнуть донизу й повбиваються. Нижче на пліснявому підліску тремтіли великі важкі метелики, силкуючись розкрити намоклі крила з чорною каймою — не крила, а листи з жалобною вісткою; а ще нижче брьохались у жовтій багнюці ми. Просувались із великими труднощами: адже неграм доводилось нести мене на ношах — кількох ізшитих докупи мішках. Носії запросто могли викинути мене в твань, коли ми перетинали річкову старицю. Чому вони цього не зробили? Я зрозумів це тільки згодом. Або ж вони могли мене зжерти, — хіба не такі в них звичаї? Вряди-годи я щось спроквола запитував, і мої чорні приятелі неодмінно відповідали: «Авжеж, авжеж». Вони ні в чому мені не суперечили. Молодці. Коли пронос давав мені короткий відпочинок, одразу ж нападалася пропасниця. Годі навіть повірити, який я був недужий під час тієї подорожі. Віднедавна я вже й не бачив ясно, чи, радше, все бачене поставало переді мною в зеленому тумані. Вночі вся навколишня звірина підступала до нашого табору, ми розпалювали вогнище. Коли-не-коли, знехтувавши обережність, гострий крик протинав безмірне чорне запинало, що душило нас. Поранена тварина, попри страх перед людьми і вогнем, прибігала жалітись таки до нас, стояла десь поряд. Починаючи з четвертого дня, я вже навіть не пробував вирізняти реальність із-поміж навіяного пропасницею всілякого безглуздя, яке без упину соталось у голові, переплівшись із побіжними образами людей, уривками думок, намірів і відчаєм, що тягся в безмежжя. А все-таки, кажу я собі сьогодні, пригадуючи давнє, напевне ж існував той білий бородань, із яким ми здибались уранці на кам'янистому мисі, де попереду зливалися дві річки? До нас іще виразно долинало ревище недалекого водоспаду. Той чоловік скидався на Альсіда, проте був сержантом іспанської армії. Отже, переходячи зі стежки на стежку, ми, дарма що з бідою, таки дісталися до колонії Ріо-дель-Ріо, давнього надбання кастильської корони. Цей убогий іспанський вояк теж мав хижу. Його, здається, неабияк потішила моя розповідь про пережиті нещастя й про те, що я вчинив зі своєю хижею! Його хижа була в ліпшому стані, проте не набагато. А найбільше йому дошкуляли руді мурахи. Для своєї щорічної міграції вони вибрали собі шлях якраз через хижу і, паскуди, вже скоро два місяці як повзли невпинним потоком. Мурахи займали майже всю долівку, було важко навіть розвернутись, крім того, якщо їх потривожити, боляче кусалися. Іспанець щиро зрадів, коли я пригостив його консервованим рагу, бо вже три роки їв самий томат. Я аж рота роззявив з подиву. Сам-один він спожив, як сказав мені, понад три тисячі бляшанок. Утомившись готувати томат якось інакше, він тепер просто пив його, вдавшись до найпростішого способу: пробивав, як у сирому яйці, два отвори на покришці. Руді мурахи, скоро лише відчули в хижі дух нових консервів, виставили навколо відкритої бляшанки варту. Якби раптом на їхній стежці поставити ще одну почату банку рагу, вони, певне, вдерлися б до хижі всім своїм мурашиним племенем. Чи ж є ще в світі ревніші комуністи? Вони й іспанця з'їли б. Від свого господаря я дізнався, що столиця Ріо-дель-Ріо — місто Сан-Тапета, славний на все узбережжя порт, де споряджають галери далекого плавання. Стежка, якою ми йшли, вела просто до Сан-Тапети й правила, так би мовити, за битий шлях, — ми мали йти ним іще три дні й три ночі. Прагнучи бодай трохи позбутися маячні, я запитав іспанця, чи він часом не знає доброго тубільного знахура, що зцілив би мене. В моїй голові крутилася страшна веремія. Але про чорних знахурів іспанець не хотів навіть чути. Він виявився страшенним африканофобом — навіть ідучи до вбиральні, не брав, як усі тут, бананового листка, а тримав зумисне для цих потреб цілу паку нарізаного «Астурійського вісника». Хоча газет, власне, як і Альсід, він уже давно не читав. З мурахами, кумедними звичками й старими газетами іспанець прожив там три роки й розмовляв французькою з таким страшенним акцентом, що вдати його було б несила. Коли він горлав на негрів, здавалося, розкочується грім. Щодо крику Альсід і в слід його був негоден вступити. Іспанець так припав мені до душі, що я віддав йому все своє рагу. З удячности він зготував мені дуже доброго паспорта на зернистому папері з кастильським гербом і таким закрученим підписом, що старанно вимальовував його хвилин десять. Іспанець казав правду: йдучи до Сан-Тапети, схибити неможливо, нам ніде не доводилося звертати. Не пам'ятаю, як ми дійшли туди, але знаю напевне, що в місті мене передали священикові, який видався таким хворим, що, відчуваючи його поряд, я немовби покріплювався духом: адже є на світі ще гірші за мене. Проте це тривало недовго. Місто Сан-Тапета притулилось до скелі над самісіньким океаном і — якби ви тільки бачили — тонуло в зеленому буянні. Мабуть, чудова картина, коли дивитися з рейду, далекі тропічні розкоші, а зблизька — гурти знеможених людських тілес, таких самих як у Фор-Ґоно, що невпинно гнили живцем і танули під сонцем. Якось опритомнівши на мить, я відіслав назад негрів свого невеличкого каравану. Ми з ними подолали лісом чималий шлях, і тепер, сказали негри, повертаючись, вони боятимуться за своє життя. Прощаючись, уже й оплакували себе наперед, а я не мав навіть сили пожаліти їх. Я надто мучився і страшенно прів. Хвороба не вщухала. Здається, пригадую, відтоді навколо мого ложа, спорудженого для мене в домі священика, і вдень, і вночі з набридливим карканням крутився захожий люд, у містечку, певне, жило багато народу, а розваг бракувало. Священик напував мене відварами якогось зілля, на його грудях полискував великий золочений хрест, а в глибинах сутани, коли він підступав до мого узголів'я, бряжчали гроші. Проте я навіть не брався до розмови з тим людом, вистачало й маячного белькоту, який мене вкрай виснажував. Я гадав, хвороба таки доконає мене, й намагався бодай кутиком ока поглянути на світ з вікна священицького дому. Не смію стверджувати, що я сьогодні опишу ті картини, не припустившись грубих помилок. Було, звичайно, сонце, завжди те саме, немов перед очима пашів жаром величезний казан, і внизу теж було сонце, й безумні дерева, бульвари, де ріс величезний, мов дуб, латук і якісь несвітські кульбаби — трьох-чотирьох було б досить, аби дорівнятись до звичайного каштана. Додайте до цього ще кілька жаб, важких, неначе спанієлі, що, полюючи, стрибають з одного гайка в другий. Запахи — останнє, що залишається від людей, речей і країн. Усі пригоди проходять через ніс. Я заплющив очі, бо, сказати правду, вже не здужав їх розплющити. І тоді за кілька ночей гострий, ядучий запах Африки розвіявся. Мені ставало дедалі важче зловити носом гнітючу суміш безплідної землі, промежин і тертого шафрану. Минав час, спливала минувшина, знову збігали дні, і нарешті настала мить, коли я відчув численні поштовхи, якийсь непевний рух, а потім тільки похитувавсь, мов хто заколисував мене... Я, безперечно, й далі лежав, але на чомусь рухливому. Я не переймався, потім виблював, прокинувся і знову заснув. Навколо було море. Я так охляв, що ледве спромігся вловити новий запах просмоленого такелажу. В тісній каюті, де мене поклали якраз під відчиненим навстіж ілюмінатором, повівало свіжістю. Я був сам. Моя подорож вочевидь тривала й далі... Але куди? Чулось, як хтось ходить по дерев'яній палубі над самим моїм носом і плюскочуть хвильки біля борту. Украй рідко життя підходить до вашого ліжка з приємною вісткою, — здебільшого завдає підступних ударів. Така доля, певне, спіткала й мене, а її знаряддям стали людці з Сан-Тапети. Хіба не вони скористалися моїм станом і продали мене, тяжко хворого, на галеру?.. Щоправда, гарну: з високими бортами, добрими веслами, горою пишних червоних вітрил, позолоченим ютом; офіцерські каюти були пишно оздоблені, а на баці висіла розкішна олійна (на риб'ячому жирі) картина, яка зображувала інфанту Комбіту в костюмі для гри в поло. Ця королівська особа, як пояснили мені згодом, своїм ім'ям, груденятами й королівською честю виявляла покровительство кораблеві, на якому ми пливли. Таке покровительство дуже лестило. Зрештою, міркував я над своєю пригодою, залишившись у Сан-Тапеті, я б і досі здихав, мов собака, мені б дедалі гіршало й, напевне, я б ніколи не оклигав, помер би в священицькому будинку, куди мене занесли негри... Повертатись у Фор-Ґоно? Та через ті рахунки я б од тюрми не відкрутився, років п'ятнадцять би отримав. А тут принаймні є рух і вже з'являється надія... Як подумати, капітан «Інфанти Комбіти», перед тим як підняти якір, пішов на неабиякий ризик, купивши мене, дарма що за безцінь, у священика. У цій оборудці він міг утратити свої гроші. Покладався на цілющий вплив морського повітря, яке покріпить мене. Отже, заслужив винагороду. Виграв, бо мені стало краще, і я бачив, що він задоволений. Я й далі страшенно марив, хоч у мареннях уже проступала певна логіка. Відколи я розплющив очі, капітан часто навідувавсь до моєї каюти, його голову прикрашав капелюх із пір'їнами. Принаймні таким я його бачив. Капітан тішився, дивлячись, як я силкуюся сісти, хоча пропасниця не відпускала. Я блював. — Ну, засранцю, невдовзі й ти сядеш за весла разом з рештою! — провіщав він мені. То була велика ласка з його боку, й він заходився реготом, по-дружньому легенько б'ючи мене палицею — по потилиці, не сідницях. Харчували нас на борту ніби добре. Я безперестанку марив. Аж раптом, як і пророчив капітан, почувся на силі вряди-годи сідати за весла і гребти з усім товариством. Але там, де було десять веслярів, мені ввижалася сотня: я марив... Протягом цього трансатлантичного плавання ми майже не втомилися, бо йшли здебільшого під вітрилами. Умови нашого підпалубного життя були не гірші за ті, в яких недільної днини опиняється пасажир, їдучи кудись вагоном третього класу, і вже набагато безпечніші від тих, які я мусив терпіти на боту «Адмірала Брагетона», пливучи до Африки. Нашому плаванню зі сходу на захід Атлантики мало не весь час сприяв ходовий вітер. Температура знижувалася. Ніхто не скарживсь, ми тільки дивувалися, що рейс такий довгий. Як на мене, я вже на все життя наситився морськими й лісовими краєвидами. Я б охоче розпитав капітана про мету нашого плавання та товар, який веземо, але відколи мені вочевидь стало краще, він уже не цікавився моєю долею. Крім того, в мене ще страшенно заплітався язик, щоб як слід провадити розмову. Тепер я його бачив тільки здалеку, як справжнього начальника. На борту серед галерників я взявся шукати Робінзона й не раз серед ночі в цілковитій тиші щосили гукав його. У відповідь чулися самі погрози і лайки: каторжники. Та що довше я міркував про обставини і подробиці своєї пригоди, то більше переконувався, що Робінзон теж не оминув Сан-Тапети. Просто веслує тепер на іншій галері. Ті лісові негри таки добре взялися до комерції. Кожному колись поталанить, це ж ясно. Тож треба жити й вибирати на продаж речі й людей, котрих не з'їси відразу. Тобто ту позірну ласкавість, із якою до мене ставились тубільці, прояснили наймерзенніші причини. «Інфанта Комбіта» ще довгі тижні розтинала води Атлантики, і ми досхочу скуштували хитавиці та морської хвороби, аж поки одного чудового вечора все навколо заспокоїлось. Я вже не марив. Ми стали на якір. Уранці, прокинувшись і відслонивши ілюмінатори, ми зрозуміли, що нарешті дісталися порту. Видовище несказанне! То була справжня несподіванка. Картина, що раптом проступила крізь туман, усіх нас, галерників, так приголомшила, що ми спершу не йняли віри власним очам, а згодом, таки впевнившись у її реальності, з реготу аж за боки бралися, дивлячись на небачену дивовижу. Уявіть собі, що місто раптом зіп'ялося вгору, стало сторч. Оте здиблене місто — Нью-Йорк. Ми, звичайно, вже бачили міста, і то гарні, бачили різні гавані, серед них і славетні. Але ж у нас, — хіба неправда? — міста лежать, простершись біля моря або вздовж річки, прилягають до краєвиду й ніби чекають на подорожніх, натомість американські міста не спочивають на землі, а спинаються вгору, не хиляться, не тягнуться, а стоять прямовисно, навіваючи страх. Ми тішились, мов придурки. Тут мимоволі зарегочеш: місто жердинами витяглось угору. Але видовище веселило тільки наші обличчя, з океану тим часом несло холодом, здіймався густий брудно-рожевий туман, пропікаючи зимним подихом наше благеньке вбрання, ринувши в розколини муру перед нами — міські вулиці, куди, пригинаючись од вітру, заповзали й хмари. Наша мала галера стояла нарівні з молами, там, де кінчалась брудна вода, що аж кипіла від стовпища човнів і зажерливих, але щоразу одурених буксирів. Голодранцеві завжди нелегко вибиратись чи в близькі, чи в далекі краї, але ще тяжчі випробування чекають на галерника, надто тому, що американці нітрохи не люблять галерників з Європи. «То всі анархісти», — кажуть американці. Зрештою, вони раді вітати в себе тільки допитливих, що приносять їм грошву: адже всі європейські валюти — доларові дітки. Я, мабуть, міг би — така штука не одному вдавалася й раніше — спробувати плавом дістатися порту, а на набережній загорлати: «Хай живе долар! Хай живе долар!» Пречудовий трюк. Чимало людей почали саме з цього, а згодом доробилися великих статків. Певности, правда, нема, це лише балачки. У мріях ще не таке трапляється. У мене в голові виникла інша комбінація, водночас там і далі правувала пропасниця. Навчившись на борту галери добре рахувати блохи (не тільки ловити їх, а й додавати та віднімати, вести своєрідну статистику), опанувавши це тонке і ні на що не схоже ремесло, що мало свою техніку, я хотів скористатися з нього. Про американців можна казати що завгодно, але коли йдеться про техніку, тут вони тямковиті. Я наперед був певен, що їм страшенно сподобається мій спосіб лічити блохи й мені неодмінно поталанить. Я вже збирався запропонувати американцям свої послуги, та раптом нашій галері дали наказ іти на карантин у недалеку закриту бухту, де ми кинули якір на відстані людського голосу від маленького містечка в глибині спокійної затоки за дві милі на схід від Нью-Йорка. Там ми були під наглядом кілька тижнів і зрештою звикли до карантинного життя. Кожного дня після вечері від нашого борту відпливала до містечка невеличка команда і запасалася водою. Отже, аби досягти мети, мені треба пристати до цієї команди. Мої галерні приятелі добре знали, чого я прагну, проте їх самих авантура не спокушала. «Що дурень, то дурень, — казали вони про мене,але шкоди не заподіє!» На «Інфанті Комбіті» харчували пристойно, якщо часом кого й лупили палицею, то не дуже, і загалом можна було миритися. Робота не така-то й важка. Проте головна перевага полягала в тому, що з галери нікого не проганяли, а король навіть пообіцяв веслярам невеличку пенсію, коли їм виповниться шістдесят два роки. Така перспектива незмірно тішила галерників, дозволяла їм поринати в мрії, крім того, щонеділі, аби почуватися вільними, вони грали в голосування. Довгі тижні, поки ми стояли на карантині, галерники то лаялись усім гуртом у кубрику, то зчиняли бійку, то по-дружньому тішилися щирою розмовою. А головна причина, що не давала їм утекти разом зі мною, така: вони нічого не хотіли ані чути, ані знати про Америку, від якої я був у захваті. Кожен сам собі вигадує страхіття, і для них за об'єкт нелюбові правила Америка. Вони й мені намагалися прищепити огиду до цієї країни. Я даремно переконував їх, що в мене тут є знайомі, зокрема люба Лола, які тепер мають бути заможні, крім того, безперечно, Робінзон, він напевне вже досяг успіху, — вони не хотіли спекатись неприязні до Сполучених Штатів, ненависти й огиди до країни. «Ти завжди будеш одурений», — казали вони мені. Одного вечора я вдав, ніби разом з товариством пливу до містечка по воду, а потім сказав їм, що вже не повернусь на галеру. Прощавайте! Зрештою, серце в тих хлопців було добре, сумлінні трудяги, вони знову сказали, що нітрохи не схвалюють мого вчинку, а все ж побажали мені кріпитися духом, запопасти щастя і втіхи, проте по-своєму. — Іди! — сказали вони мені. — Іди! Але ми ще раз попереджаємо: як на злидаря, в тебе негодящі смаки. Пропасниця забила тобі памороки! Ти повернешся з Америки ще жалюгідніший, ніж ми! Тебе занапастять власні вподобання! Ти там хочеш чогось навчитися? Здається, ти й так забагато знаєш! Я марно переконував їх, що маю в країні друзів, які чекають на мене. Я марив. — Друзів? Нащо ти їм здавсь отакий? їм начхати на твою мармизу! Та вони вже давно тебе забули! — Але я хочу побачити, які вони, ті американці! — марно наполягав я. — В них і жінки такі, яких годі знайти десь-інде! — Хлопче, вертайся з нами! — відповіли вони. — Тобі ж кажуть, що пертися туди не варто! Ти тільки заслабнеш іще дужче! Ми б тебе зразу напоумили, які ті американці! Або мільйонери, або падло! Середини нема! Ти, отакий, як сюди прибився, мільйонерів, звісно, не побачиш! А щодо падла — не сумнівайся, тебе нагодують ним! І не колись, а відразу! За це не турбуйся. Ось як мене переконували мої приятелі. Зрештою ті невдахи, педики, недолюдки таки роздратували мене. — Забирайтеся геть! — відповів я їм. — Це ви так із заздрощів заслинилися! Ще побачимо, чи ті американці зведуть мене зі світу! Єдине, чого я достоту певен: ви всі дристуни та імпотенти! Отак я їм утнув! І був утішений! Коли настала ніч, їм свиснули вертатися на галеру. Хлопці злагоджено налягали на весла — всі, крім мене. Я почекав, аж поки їх не стало чути, потім полічив до сотні і щодуху пустився бігти, не зупиняючись до самого містечка. Містечко було мале й чепурненьке, яскраво світили ліхтарі, тихі дерев'яні будинки поприсідали обабіч мовчазної церкви, ніби чекаючи, аби хто замешкав у них, а мене аж дрожем пройняло —від малярії й від страху. Подеколи назустріч траплялися моряки місцевої карантинної залоги, що, здається, не мали наміру чіплятися до мене, пробігали й діти, а згодом дівчинка з напрочуд розвиненими м'язами. Америко! Я прибув. Яка втіха бачити це все після сили невеселих пригод. Це мов плід, що повертає до життя. Я опинивсь у єдиному містечку, де ніхто не жив. Невеличка залога моряків та їхні родини піклувались про нього і всі його установи задля того можливого дня, коли на кораблі, як от наш, припливе люта пошесть і загрожуватиме великому портові. Мабуть, саме в цих установах дають умерти чужинцям, аби населення великого міста не схопило жодної зарази. Неподалік навіть розлігся невеличкий цвинтар, засаджений квітами. Там теж чекали. Чекали ось уже шістдесятий рік, нічого не робили, просто чекали. Побачивши невеличку порожню будку, я заліз до неї й відразу заснув, а вранці не хто як моряки, в шортах, дебелі та гарні, махали мітлами й розливали відра води навколо мого притулку й на всіх перехрестях цього примарного містечка. Я даремно намагавсь удавати байдужого, голод так дошкуляв, що всупереч страхові я підступив до місця, звідки пахло кухнею. Саме там мене й викрили, а згодом дві ватаги матросів щільно обступили з усіх боків, твердо постановивши дізнатися, хто я. Зродилася думка вкинути мене у воду. А коли найкоротшою дорогою мене врешті повели до начальника карантинного пункту, я, попри деяку впевненість, набуту в ненастанній боротьбі з неприхильною долею, неабияк злякавсь і, ще замакітрений пропасницею, не зважився на пристойну імпровізацію. Натомість варнякав бозна-що, а серце аж заходилось. Було б набагато краще знепритомніти, майнуло мені. Це й сталося. В кабінеті, де я трохи згодом прийшов до тями, чоловіків уже не було, коло мене поралися дами в білих халатах, щось зичливо розпитували, і я був цілком задоволений. Та всяке добро триває на цьому світі недовго, вранці чоловіки знову заговорили зі мною про в'язницю. Я скористався нагодою, аби, не надаючи цьому великого значення, розповісти їм про бліх, які вмію ловити. Вмію рахувати... Це мій дар: я згруповую тих паразитів, заводячи справжню статистику. Я побачив — мої слова зацікавили цих людей, у їхніх очах засвітився подив. Мене слухали. Проте, здається, не йняли віри. Нарешті з'явився сам начальник карантинної станції. Він звався surgeon general — чудова назва для рідкісної риби. Як на мене, він був хамуватий, проте рішучіший за решту. — Що ви там патякаєте, хлопче? — запитав він мене. — Ви начебто рахуєте блохи? Ага... Він зумисне говорив таким тоном, щоб спантеличити мене. Але я, не бентежачись, проголосив свою складену наперед захисну промову: — Гадаю, можна здійснити перепис бліх! Це сприятиме розвою цивілізації, бо перепис спирається на неоціненні статистичні матеріали! Прогресивна країна повинна знати кількість своїх бліх, класифікованих за статтю, віковими групами, роками й порою року... — Отакої! Хлопче, годі базікати! — урвав мене начальник карантинної станції. — Тут і до вас з'являлося чимало вигадників з Європи й розповідали нам усякі небилиці, а зрештою ми бачили, що то такі самі анархісти, як і решта, навіть гірші за решту... Вони вже не вірять навіть у анархію! Годі похвалятися! Завтра вас перевіримо на іммігрантах навпроти Елліс-Айленда, де стоять душові кабіни! Мій заступник майор Місчіф доповість мені, якщо ви набрехали. Вже два місяці майор Місчіф просить у мене обліковця бліх! Підете до нього на пробу! Ідіть! А якщо збрехали, вас пожбурять у воду! Ідіть! Пильнуйтеся! Я пішов од цього американського командира так само, як від багатьох інших командирів: показав йому спершу яйця, потім, швидко крутнувшись на півоберта — зад, й при цьому хвацько відкозиряв. Я сподівався: цей статистичний засіб незгірше за будь-який інший наблизить мене до Нью-Йорка. Вранці Місчіф, майор, про якого йшлося, коротко пояснив мені службу; то був гладкий, пожовклий і дуже підсліпий чолов'яга у величезних темних окулярах. Він, мабуть, розпізнавав мене так, як хижі звірі розпізнають здобич, — за ходою й поставою, бо з такими окулярами, як у нього, роздивитись подробиці неможливо. Ми дуже добре порозумілися з Місчіфом щодо роботи, й мені навіть здається, під кінець мого стажування він перейнявся до мене щирою симпатією. Не бачити одне одного — це вже добра підстава для симпатії, крім того, йому вельми сподобалось моє дивовижне вміння ловити блохи. На станції не було іншого чоловіка, щоб так спритно лапав найноровливіших, найнетерплячіших і складав їх до скриньки. Я міг сортувати їх за статтю й навіть за іммігрантами. Грандіозна робота! Хто ж, як не я, про те розкаже... Місчіф зрештою запишався моєю проворністю. Надвечір я не чув власних пучок, бо цілісінький день душив блохи нігтями великого та вказівного пальців, а проте ще не закінчував свого завдання, бо зоставалося найважливіше: заповнити стовпчики щоденного блохометричного звіту: ось блохи з Польщі, з Югославії... з Іспанії... Лобкові воші з Криму... Коростяні кліщі з Перу... Все метке й кусливе, що подорожувало на людях у дорозі, пройшло через мої нігті. Як бачите, праця ретельна й водночас монументальна. Наші звіти йшли до Нью-Йорка в осібну контору, де стояли електричні машини для підрахунку бліх. Щодня невеличкий буксирний катер карантинної станції перетинав увесь рейд, аби зареєструвати й перевірити наші статистичні матеріали. Так минав день по дневі, до мене потроху верталося здоров'я, але тією мірою, якою в цьому безпечному притулку я позбувався маячні та пропасниці, в душі прокидавсь нездоланний потяг до авантур і нерозважливосте. Коли в тебе лише неповних тридцять сім градусів, нормальна температура, все навколишнє видається банальним. Я міг, звичайно, залишатися там, жити більш-менш спокійно і мати непоганий харч в офіцерській їдальні на карантинній станції, там паче, що донька майора Місчіфа, дівчина (та сама, яку я вже бачив) у пишному розквіті своїх п'ятнадцята літ, щодня після п'ятої години приходила в коротесенькій спідничці грати в теніс під вікнами нашого бюро. Якщо говорити про ноги, мені рідко доводилось бачити гарніші: трохи ніби й хлоп'ячі, а все ж куди витонченіші та зграбніші, розпукла краса молодого тіла. Справжній виклик погнатися за щастям, кричати від сподіваної радости. Молоді лейтенанти зі станції ходили за нею чередою. На відміну від мене тим негідникам зовсім не треба було виправдовуватися працею. Моєї уваги не уникла жодна подробиця їхніх залицянь до мого маленького кумира. Дивлячись на них, я кілька разів на день бліднув з люті. Зрештою навіяв собі, що вночі, напевне, теж зміг би видати себе за моряка. Я тішився цією надією, аж раптом у суботу, на двадцять третьому тижні мого перебування в Америці, події пришвидшили плин. Приятеля-вірменина, що відвозив статистичні матеріали, зненацька підвищили, призначили обліковцем бліх на Аляску — для собак полярних дослідників. Як на службовий успіх, просування велике, і вірменин не приховував свого захвату. Адже собаки на Алясці справді неоціненні, вони потрібні там завжди. Про собак дуже добре дбають. Натомість на іммігрантів усім начхати. їх завжди забагато. Оскільки відтепер не було вже під рукою жодного, хто возив би до Нью-Йорка статистичні звіти, начальство з бюро не дуже й церемонилося, виганяючи мене з роботи. Місчіф, мій начальник, на прощання потис мені руку й порадив поводитись у місті розважливо і пристойно. То була остання порада, яку дав мені цей чесний чолов'яга, і, власне, ніколи й не бачивши мене, він більше ніколи мене не побачив. Тільки-но ми вийшли на набережну, линув дощ, мов з-під ринви, до рубця змочивши мій благенький піджак і статистичні матеріали, що дедалі більше розкисали в долоні. Я, проте, дещицю зберіг, грубим жмутком запхавши їх до кишені так, аби визирали краї й надавали мені в центрі міста вигляду заклопотаної людини, яка має власні справи і, виповнившись страху та хвилювання, пішов назустріч новим пригодам. Задерши голову вгору до безкінечних стін, я відчув висотне запаморочення навиворіт: усюди безмір до огиди однакових вікон... Я змерз у своєму благенькому одязі й заквапився до найтемнішої розколини, яку вгледів на тому гігантському фасаді; гадав, перехожі навряд чи й помічатимуть мене, коли йтиму в їхньому гурті. Даремні тривоги, я не мав чого боятися. Обраною вулицею, таки справді найвужчою з усіх, не ширшою за великий ручай у нашій країні і з чималим шаром бруду, похмурою й мокрою, сунула вже така сила людей, дорослих і малих, що вони потягли мене за собою, наче тінь. Вони, як і я, похнюпивши носи, йшли до міста, напевне, на роботу. Злидарі є повсюди. Немов знаючи, куди йти, я вдавав, ніби вибираю дорогу, й повернув праворуч, на яскравіше освітлену вулицю, яка називалася Бродвей. Назву вичитав з таблички. Десь високо-високо вгорі яснів білий день, літали чайки, видніли клаптики неба. Ми, проте, йшли низом у вуличному присмерку, клейкому, мов лісова сутінь, і такому сірому, що вулиця виповнювалась ним наче брудною ватою. Вулиця, що не мала кінця, скидалася на глибоку, занедбану рану, а ми йшли, сперті стінами, від однієї муки до іншої, простували до краю, якого не бачили ніколи, до краю всіх вулиць світу. Машини не їздили, сунули тільки люди. То був, як мені пояснили згодом, фешенебельний квартал, квартал для золота: Мангатан. Туди заходять тільки пішки, як до церкви. Це банківське серце світу. Були, проте, й такі, що, йдучи, плювали на землю. Отже, треба тільки наважитись. То був квартал, ущерть напханий золотом, справжнє диво, й те диво Можна було навіть чути крізь двері. Шурхотіли гроші, пан Долар незмінно ширяв у високостях, мов істинний Святий Дух, набагато дорожчий за кров. Я таки вибрав час, аби придивитися до всього, і заходив навіть усередину для розмови зі службовцями, які стережуть святі дари. Всі вони були сумні й жили на мізерну платню. Коли вірні заходять до своїх банків, не думайте, ніби вони можуть поводитись, як їм заманеться. Гай-гай! Вони звертаються до Долара, щось бурмочучи крізь вузенькі ґрати: сповідаються йому. Стишені голоси, м'яке світло, малесенькі віконечка між високих арок — оце й усе. Своїх облаток вони не ковтають, а прикладають їх до серця. Я не міг стояти там довго й захоплюватись ними. Треба було йти разом з людьми вулицею вздовж гладеньких присмеркових стін. Вулиця зненацька поширшала, наче гірська ущелина, що скінчилась озером сяєва. Я опинився перед великою калюжею тьмяного світла, затиснутою між кам'яних страхіть. Посеред цієї галявини стояв ніби сільський будиночок, навколо розляглися злиденні моріжки. Я запитував багатьох людей з юрби, що то за споруда перед нами, але більшість удавала, ніби не чує мене. Вони не мали зайвого часу, щоб марнувати його. Підліток, що йшов поряд, усе-таки розповів мені, що це мерія, давня пам'ятка колоніальної доби, єдина тут історична реліквія... Коло круг цієї оази перетворено на сквер із лавами і, сидячи, можна добре роздивитися мерію. Тієї миті, як я туди потрапив, там більше не було на що дивитись. Я з годину просидів не встаючи, і тоді з тої сутіні, з похмурої розбитої юрби, що сунула й сунула вулицями, десь опівдні ринула лавина вродливих жінок. Що за відкриття! Яка Америка! Який несказанний захват! Спогад про Лолу! її взірець не оманив мене! Це правда! Моє пілігримство сягнуло кульмінації. Якби я водночас не страждав од невгавного апетиту, то напевне повірив би, що настала мить надприродного естетичного одкровення, попри жалюгідність мого становища, краса, безперервно відкриваючись перед очима, спонукала мене набратися трохи духу, відітхнути душею й замріятись. Зрештою мені бракувало лише бутерброда, щоб повірити в справжнє диво. Але його мені таки бракувало! І все ж — яка звинність і грація! Яка несказанна витонченість! Які скарби гармонії! Які небезпечні відтінки! Винагорода за страшні поневіряння! Всі можливі обіцянки обличчя й тіла серед такої сили блондинок! А смагляві красуні! А тіціанівські типи! І є їх іще більше, йдуть та йдуть! Може, думав я нишком, відроджується Еллада? Отож я вчасно прибув! Ті прегарні видива видавались мені ще божественнішими, бо, здавалось, нітрохи не помічають мого існування, не бачать, що неподалік, ось тут, на лаві, сиджу я, марний і хворий, пускаю слину від еротико-містичного захвату, а ще, признаюся, з голоду та від хіни. Якби було можна вилізти зі своєї шкури, я б тієї миті неодмінно виліз, позбувшись її назавжди. Тільки це мене стримувало. Ті напрочуд гарненькі міські створіння могли б забрати мене з собою, мов безсловесний дух, їм досить лише махнути рукою, сказати слово — ту саму мить я всім єством подамся у світ мрії; але в них, напевне, була інша місія. Година-дві проминули в такому зачудуванні. На щось краще я вже не сподівався. Це, так би мовити, тельбухи. Ви бачили, як у нас по селах збиткуються з волоцюг? Беруть стару калитку й набивають її гнилими курячими тельбухами. А людина, скажу я вам, — та ж калитка, тільки набагато більша, рухлива, зажерлива, а в ній усередині — мрія. Годилося подумати про поважні речі й не витрачати зразу мого скромного грошового припасу. Грошей я й справді мав дуже мало. Навіть не наважувавсь порахувати їх. Крім того, я б і не спромігся рахувати, бо в очах у мене двоїлось. Тільки через тканину я намацував тонку, невпевнену пачку асигнацій, що лежала в кишені біля розмоклої статистики. Повз мене ходили й чоловіки, здебільшого молоді, з головами, що були ніби вирізьблені з рожевого дерева, з однаковими холодними очима, з незвичайно масивними щелепами. Зрештою, мабуть, їхні жінки цінували їх саме за ті щелепи. Здавалося, кожна стать іде своїм боком вулиці. Жінки дивились лише на вітрини, не можучи відцуратися приваб усіляких сумочок, шарфів, шовкової білизни, пишно виставлених у кожній вітрині, дарма що потроху. Старих серед юрби було небагато, ще менше — змішаних пар. Нікого, здається, не дивувало, що я вже кілька годин нерушно сиджу самотою на лаві й роздивляюся перехожих. І все ж певної миті поліцай, що досі, мов каламар, стирчав посеред вулиці, став підозрювати мене в нечистих задумах. Я бачив це дуже добре. Коли тобою зацікавилася влада, найкраще чимшвидше зникнути — без жодних пояснень. «У нору!» — сказав я собі. Праворуч від моєї лави справді видніла широка нора, просто на тротуарі, як у нас удома перед метро. Ця чималенька яма з рожевими мармуровими сходами була, як на мене, цілком підхожа. Я вже бачив, як перехожі зникають у ній, а потім знову виходять на поверхню. Отож свої потреби вони справляють у підземеллях. Я був приголомшений. Зала, де все те діялось, також полискувала мармуром. Немов справжній басейн, проте без води, — басейн заражений, виповнений лише тьмавим просіяним світлом, що спадало на чоловіків, які розстібалися серед власного смороду й, буряковіючи з натуги, видаючи варварські звуки, прилюдно справляли свої огидні потреби. Отже, в чоловіків усе отак, без церемоній, під регіт навколишніх, що підбадьорюють й заохочують одне одного, мов гравці на футбольному полі. Відвідувачі спершу скидали піджаки, наче готуючись виконувати важкі фізичні вправи; це був своєрідний ритуал, зміна костюма перед новою роботою. Потім, розперезавшись, гикаючи й не тільки, жестикулюючи, мов навіжені, вони розсідались у фекальній каверні. Нові прибульці, збігаючи сходами з вулиці, мусили відповідати на наймерзенніші кпини, проте здавалося, ніби їм це до вподоби. Якщо там, на тротуарі, чоловіки видавалися суворі й навіть пригнічені, то перспектива випорожнитись у галасливому товаристві мовби знімала з них напругу, веселила душу. Закаляні двері кабінок теліпалися на одній завісі. Дехто ходив від кабінки до кабінки, аби перекинутися словом, а ті, хто чекав порожнього сідала, курили грубі сиґари й ляскали по плечі тих, хто, затявшись, наморщивши лоба і стиснувши голову руками, натужувався далі. Дехто голосно стогнав, наче поранений або породілля. Тим, хто страждав на запертя, черга погрожувала найвигадливішими тортурами. Коли булькіт води оголошував вакансію, гамір навколо вільної кабінки гучнішав, а хто стане її новим господарем, часто вирішувала підкинута вгору монета. Газети, вмить прочитані, дарма що грубі, мов невеликі подушки, миттю зникали поміж зграї цих анусних трудяг. Через великий дим я не міг як слід роздивитися їхніх облич. А підступити ближче не наважився — через нестерпний сморід. Той контраст, гадаю, спантеличив би кожного чужинця. Така розперезаність в інтимному, таке щире кишкове панібратство, а на вулиці такий холод і стриманість! Я був украй приголомшений. Тими самими сходами я піднявся нагору, щоб спочити на вже знайомій лаві. Несподіваний бенкет травлення і вульгарности. Разюче відкриття життєрадісного фекального комунізму. Я не став розглядати всіх гнітючих і прикрих аспектів цієї пригоди. Не мав сили ні аналізувати їх, ні дошукуватись висновків. Я лише страшенно хотів спати. Яке втішне і рідкісне безумство! Тож я знову приєднався до перехожих і пішов однією з вулиць, що виходили на майдан. Ми йшли, часто сповільнюючи ходу, бо вітрини крамниць розбивали юрбу на окремі гурти. Ось і вхід до готелю, навколо нього мало не справжній вихор. Обертові двері, щомиті викидаючи людей на тротуар, підхопили мене й затягли досередини, я опинивсь у великому вестибюлі. Спершу я остовпів... Усе треба було вгадувати, уявляти велич споруди, врочистість її пропорцій, бо вестибюль освітлювали такі заабажурені лампи, що очі звикали до сутіні далеко не з першої хвилини. У тому присмерку, занурившись у глибокі фотелі, сиділо багато молодих жінок, — здавалось, то коштовності в скриньках. Повсюди пильні чоловіки: цікаві й несміливі, вони мовчки походжали на певній відстані від жінок, оподаль від низки схрещених ніг, добре видних аж до чудових закрайків шовкових панчіх. Мені здалося, ніби ті дивовижні красуні чекають на щось поважне й дуже дороге. Ясно — не про мене вони думали. Тож я майже бігцем проминув довгу смугу чуттєвої спокуси. Мало не сотня підкасаних, заголених уродливиць повмощувались у єдиному шерегу фотелів, тож я добувся до реєстраційного бюро таким замріяним, що аж заточувався, споживши, як на мій темперамент, надміру велику дозу краси і зваби. За бюрком зализаний адміністратор мерщій запропонував мені номер. Я зголосився на найменшу кімнату. В моїй кишені тоді було, мабуть, не більше півсотні доларів, я не мав жодних ідей і ніякої певности. Я сподівавсь, адміністратор запропонує мені таки справді найменшу комірчину Америки, бо всі рекламні щити запевняли, що серед усіх пишних готелів континенту саме цей має найбільше клієнтів. Угорі, над головою — яке безмежжя мебльованих покоїв! А тут, поряд зі мною, у фотелях — які спокуси для безкінечних зґвалтувань! Які прірви! Які небезпеки! Невже естетичним мукам голодранця нема краю? Невже вони дошкульніші за голод? Але часу на такі муки і спокуси я не мав, меткий служник уже тицьнув мені ключа, долоня аж поважчала. Я не смів ворухнутися. Проворний хлопчисько, вбраний як молодесенький генерал, випірнув десь із темряви і став моїм владним командиром. Зализаний тричі дзеленькнув металевим дзвоником, а мій хлопчисько засюрчав у свисток. Мене відправили, мов потяг на вокзалі. Ми рушили. Попервах коридором, бігцем, ми сунули, чорні та рішучі, мов метро. Хлопчик був мені за проводиря. Дійшли до рогу, поворот, потім ще один. Не гаялись ніде. Далі наша траєкторія трохи вигнулась. Ідемо — це вже ліфт. Підкинуло вгору, наче поршнем. Що, приїхали? Ні, ще один коридор. Такий темний, що на стінах, здавалось, панелі з чорного дерева. Я не мав часу помацати. Малий сюрчав і ніс мою благеньку валізу. Я боявся навіть рота розкрити, збагнувши: тут не можна відставати! В темряві ми подекуди проминали червоні й зелені лампочки, що висвічували таблички. Довгі золоті смужки позначали двері. Ми вже давно пройшли номер 1800, потім 3000, а невблаганна доля й далі несла нас коридором. Безіменний, обшитий галунами малий ішов у пітьму, немов дослухаючись до інстинкту. Либонь, у цій печері його ніщо не заскочило б зненацька. Хлопців свисток трохи стишив свій жалібний тон, коли ми пройшли повз негра, а згодом і покоївку, теж негритянку. Більше ми не бачили нікого. Намагаючись не відстати, я втратив у тих одноманітних коридорах останню дрібку впевнености, яка ще залишалась у мене після карантинної станції. Я став розтріпаний, мов моя африканська хижка під вітром і зливами літеплої води. Мене заполонив справжній потік дивних і химерних почувань. Я опинивсь на тій межі двох цивілізацій, коли починаєш борсатись у порожнечі. Раптом хлопчина, не попередивши, крутнувсь на місці. Ми прийшли. Я пхнув двері, ось і моя кімната, великий ящик із чорного дерева. Ніде нічого, тільки на столі несміливе зелене кружальце навколо тьмяної лампи. «Директор готелю "Лаф Келвін" засвідчує гостеві свою прихильність і повідомляє, що він, директор, особисто подбає, аби гість не нудився під час свого перебування в Нью-Йорку». Прочитавши це покладене на видноті оголошення, я відчув, як мій, здавалося, нестерпний маразм глибшає далі. А на самоті мені стало ще гірше. Америка дратувала мене, ставила важкі запитання і, навіть у цій кімнаті, виповнювала єство гидкими передчуттями. Стривожений, я простерся на ліжку і спробував передусім призвичаїтись до сутіні своєї комірчини. Стіна з вікном раз по раз здригалася від гуркоту: неслося повітряне метро. Напханий дрижкою потовченою плоттю, поїзд, вискочивши між двох вулиць, набоєм летів мені в обличчя, а потім з брязкотом шугав з кварталу в квартал примарного міста. Он метро замигтіло на естакаді, і вслід йому ще довго котилася луна, б'ючись об стіни будинків. І отак — сотня за годину. Настав час вечеряти, потім облягатись, а я й далі лежав у прострації. Найдужче мене пригнічувало те скажене метро. По той бік глибочезного двору загорілось одне вікно, потім два, а за ними десятки. Інколи я навіть добачав, що діється всередині. Подружжя лягали спати. Після довгих годин біганини американці видавались не менш знесиленими, ніж французи. Жінки мали дуже повні й білі стегна — принаймні ті, яких я роздивився. Більшість чоловіків голилися перед сном, не виймаючи з рота сигари. У ліжку вони спершу знімали окуляри, потім клали до склянки штучні щелепи і ставили те все на видноті. Я не бачив, щоб хто розмовляв: і в ліжку, і на вулиці, статі, здається, не спілкувались між собою. Люди скидались на великих покірних тварин, добре призвичаєних нудитись. Загалом тільки два подружжя, не погасивши світла, взялись до того, чого я й сподівався, але мляво. Решта жінок, чекаючи, поки чоловік поголиться, лежали і смоктали цукерки. Потім світло погасло всюди. Сумно дивитись на людей, які лягають спати, бо добре видно, що їм до всього байдуже, що все навколо них діється без їхньої волі і вони навіть не намагаються збагнути, чому це так. їм однаково. Люди сплять казна-як, це ошукані йолопи, зачерствілі душі, байдуже, американці вони чи ні. їх ніколи не мучило сумління. Я бачив усе дуже невиразно і тому не міг задовольнитись. Я дізнався багато, але не досить. Треба вийти на вулицю, казав я собі, вийти ще раз. Може, я натраплю на Робінзона. То було безглузде сподівання, але я вхопився за нього як за привід вийти на вулицю, тим паче, що марно перевертавсь і крутивсь на вузенькому ліжку, намагаючись бодай на хвилину склепити повіки. В таких випадках навіть мастурбація не дає ні втіхи, ні підтримки. Оце вже справжній розпач. Найгірше, коли запитуєш себе, де взяти силу, щоб і завтра робити те, що робив учора й віддавна, бозна-відколи, де взяти силу для безглуздої метушні, для тисяч задумів, які закінчуються нічим, для нескінченних спроб вирватися за межі гнітючої необхідносте, спроб щоразу невдалих, і все це тільки на те, щоб знову пересвідчитись у неминучості долі, в тому, що кожного вечора ти скочуєшся під мури, повнячись страху перед завтрашнім днем, щораз непевнішим і гидкішим. Можливо, це зрадливі літа, що підступають нечутно й загрожують нам ще гіршими нещастями. Вже не чуєш у серці стільки музики, щоб жити пританцьовуючи, — гай-гай! Ось на край світу серед тиші істини прийшла помирати молодість. Куди ж податися, запитую я вас, коли в тілі вже бракує безумства? Істина — це агонія, що не має кінця. Істина цього світу-смерть. Треба тільки вибрати-вмирати чи брехати. Алея ніколи не мав сили накласти на себе руки. Отож ліпше вийти на вулицю, скоїти бодай це невеличке самогубство. Кожен має свої спроможності, свої методи, які допомагають заснути й напхати черево. Треба заснути, щоб і завтра я мав досить сили й заробив собі шматок хліба. Набратися духу — ось що треба, аби завтра знайти роботу, а тим часом поринути в сонне небуття. Не думайте, ніби легко заснути, коли сумніваєшся в усьому, коли навколо так багато страху. Я одягся й насилу доплентався до ліфта, хоч голова й паморочилась. Мені знову довелося пройти вестибюлем повз іншу низку жінок, повз інші чарівні загадки з такими звабливими ногами, з такими витонченими й холодними обличчями. Це, зрештою, богині, — богині, які віддаються людям. Можна було б спробувати заговорити до них, але я боявся, що мене заарештують. Зайві ускладнення. Майже всі бажання голодранців карають в'язницею. Гаразд, мене знову прийняла вулиця. Юрба була вже не та, що недавно. Люди, які сунули вздовж тротуарів, немов посміливішали, здається, їм пощастило дістатись у краї, не такі безживні, — в краї вечірніх розваг. Люди прямували до світла, що мигтіло попереду серед ночі, до барвистих зміїв, які звивались над головами. З бічних вуличок хлюпали нові й нові хвилі перехожих. Скільки ж доларів, думав я, пішло в цієї юрби на такі дрібниці, як носові хусточки й шовкові панчохи! Або на сигарети! Ти ба, можна й гуляти серед цієї грошви і це не додасть тобі ані цента навіть на те, щоб поїсти! Аж розпач бере, коли думаєш, як багато можна одним і не можна іншим; люди — немов будинки, що ніколи не зблизяться. Я йшов за течією й підступив до світляних спалахів — кінотеатру, потім до другого поряд з ним, до третього, а далі тягнулась ціла низка. Біля кожного кінотеатру ми втрачали чималенькі гурти людей. Я вибрав той, де на афішах вабили жінки в спідній білизні, і то з якими стегнами! Панове! Дебелими! Пухкими! Вимальованими! А вгорі маленькі голівки, що тільки увиразнювали контраст: витончені, тендітні, наведені самим олівцем, — куди тій ретуші! — довершені, ні вади, ні ґанджу. Довершені, запевняю вас, і гарненькі, а проте з твердими й виразними рисами. Одне слово, найнебезпечніше з того, що відкриває нам життя, справжнє безумство краси, нескромність у неперевершеній, божественній і глибокій гармонії. У залі було добре, затишно й тепло. Лунали звуки присадкуватого електроорґана — ніжні, як у соборі, гарячі, ніби жіночі стегна. Тож не втрачено ні хвилини. Я занурювавсь у лагідну атмосферу ласкавого прощення. Світ, здавалося, нарешті почав навертатись до поблажливости. Вже, може, й навернувся. Потім серед ночі постали мрії, спалахуючи дивом у миготливому світі. Не все, що діялось на екрані, було живе і оформлене, там залишалося багато неясних, невидних місць — для злидарів, для мрій і для смерти. Треба нахапатися мрій, аби мати силу для життя, що чекає на вулиці, за дверима кінотеатру, мати силу ще кілька днів терпіти жорстокість людей і світу. З-поміж мрій вибирають ті, які найкраще зігрівають душу. Сказати правду, мене вабили непристойності. Тут нема чим пишатися, кожен бере від дива те, що подужає нести. Блондинка з гарними груденятами й незабутніми плечима гадала, ніби найкраще — розірвати екранну тишу пісенькою про свою самотність. Що ж, ми б і плакали разом з нею. Так ось воно — справжнє добро! Яке завзяття виповнює тепер душу! Я набрався духу, відчув, що принаймні два дні не піддамся страхові. Я навіть не чекав, поки знову запалять світло. Ковтнувши дозу чудових душевних марень, я був готовий рішуче підступитися до сну. У готелі я привітав швейцара, але він знехтував мою щирість, не сказав мені: «На добраніч», як заведено в нас, хоча тепер мені начхати і на швейцара, і на його зневагу. Людині досить інтенсивного внутрішнього життя, щоб розтопити кригу, яка намерзала двадцять років. Так-то. Скоро лиш я заплющив очі, до кімнати ввійшла блондинка з кіно і вже тільки мені самому наспівувала свою журну мелодію. Я, так би мовити, став допомагати їй приспати себе і успішно впорався з цим завданням... Я вже не був самотнім. Заснути самому — неможлива річ. В Америці, аби ощадити на харчах, можна купувати гарячі булочки з сосискою всередині, і це дуже вигідно, вони недорогі і їх продають на кожному розі. Мене нітрохи не бентежив цей убогий харч у злиденних кварталах, зате по-справжньому допікала думка, що я вже ніколи не побачу отих вродливиць для багатіїв. То чи варто в такому разі їсти? У готелі, ступаючи м'яким килимом, я знову міг прикидатись, ніби когось шукаю серед найгарніших жінок у вестибюлі, і потрохи набирався духу в притаманній їм атмосфері двозначности. Збагатившись досвідом, я зрештою був змушений визнати, що галерники з «Інфанти Комбіти» не помилились: як на голодранця, мої вподобання несерйозні. І якщо вони лаяли мене, то задля мого добра. А втім, сміливість не верталася до мене. Я, звичайно, то тут, то там ковтав нові дози кіно, але набутого завзяття вистачало на одну або дві прогулянки. Не більше. В Африці я, звісно, пережив тяжкі хвилини самотносте, але самотність в американському мурашнику гнітила ще дужче. Я й далі боявся опинитись на краю прірви, лишитися, власне, без жодної поважної причини, яка виправдовувала б моє існування. Тепер я постав перед безперечним фактом своєї нікчемносте. Тут, у середовищі, такому несхожому на те, де я жив зі своїми жалюгідними звичками, я мов розсипався на порох. Одне слово, здавалося, ніби я вже не існую. Я з'ясував: коли ніхто зі мною не говорить про щось близьке і знайоме, мені вже ніщо не заважає провалюватись у безмір нездоланної нудьги, наближатися, хоч і поволі, до страшної душевної катастрофи. Яка гидота! Я нудився, навіть знаючи, що завтра мені доведеться викласти свій останній долар. І то так глибоко й тяжко, що навіть думати не хотів, як можна собі зарадити. Ми, зрештою, пусті від природи, і насправді тільки розваги утримують нас від смерте. Я, скажімо, з відчайдушною затятістю чіплявся за кіно. Виходячи з тоскних готельних сутінків, я кілька разів спробував обійти найближчі центральні вулиці з їхнім пісним карнавалом запаморочливих будинків. Перед неозорими фасадами, зухвалим, безмежним одноманітнім бруківок, цеглин та прогонів моя втома ще глибшала, і всюди я натикався на торгівлю й комерцію — отой сифіліс світу, що всюди розхлюпує отруйну гниль рекламних обіцянок. Мільйонолика плутана брехня. А понад річкою я бачив інші вулиці, багато вулиць, проте звичайних: ставши на тротуарі навпроти якогось будинку, я міг би, не сходячи з місця, розбити всі його шибки. У тих кварталах панував незнищенний сморід, там завжди щось смажили, а крамниці через крадіжки навіть не виставляли товарів. Усе нагадувало мені околиці мого шпиталю у Вільжуєфі, тут теж на тротуарах бавились кривоногі дітлахи з набряклими колінами і грали катеринки. Я, звичайно, лишився б з тими людьми, але вони, й самі злидарі, тим паче не годували б мене, я вже надивився на них, з мене досить, їхня крайня нужда відлякувала мене. Кінець кінцем я повертався до центру міста. «Паскудо! — казав я тоді собі. — Насправді ти не маєш гідности!» Відколи вже бракує сміливосте раз і назавжди покласти край своїм плаксивим наріканням, слід зректися бажання пізнавати себе щодня трохи краще. Уздовж берега Гудзону до центру міста тягся старий, обшарпаний трамвай, що здригався всіма колесами і хистким корпусом. Увесь маршрут він долав за годину з гаком. Його пасажири терпляче виконували складний ритуал оплата через своєрідний млинок на каву, що заковтував гроші біля самих дверей. Цю процедуру спостерігав контролер, одягнений, як і наші, в мундир «полоненого балканського вояка». Нарешті, втомлений, я виходив, скінчивши своє ходіння в народ, і знову проминав невичерпний подвійний ряд краси у вестибюлі танталових мук, ішов і кілька разів вертався, й щоразу витав у мріях та повнився жадань. Я дійшов таких злиднів, що вже й не наважувався сягнути рукою до кишені й подивитися, скільки в мене грошей насправді. «Хоч би Лола не вибралась кудись, — думав я. — А втім, чи захоче вона мене бачити? Чи позичу я в неї для початку бодай півсотні або сотню доларів?..» Я вагався, відчував, що не маю тієї сміливосте, яку мав би, добре поївши та виспавшись. А якщо у цій першій спробі мені пощастить роздобути гроші, я одразу подамся шукати Робінзона — як бодай трохи наберуся сили. О, Робінзон не такий, то зовсім інша людина! Йому принаймні не бракує рішучосте! То справжній сміливець! Він напевне знає всілякі хитрощі й махінації, які можуть придатися в Америці! Він, мабуть, знає секрет, як набути певносте і спокою, що їх так мені бракувало... Якщо він, як я уявляв собі, теж приплив на галері й ходив цим берегом набагато раніше за мене, то тепер, мабуть, уже доскочив неабиякого успіху в Америці! Його б не збентежила байдужа метушня цього дивного тутешнього люду. Я, як подумати, теж, певне, міг би знайти собі роботу в якійсь конторі, всюди видніли їхні яскраві оголошення... Але на саму думку, що треба зайти в один з тих будинків, у мене хололо серце, я аж тремтів зі страху. З мене досить готелю, тієї несвітської величезної могили, де люди поховані живцем. Можливо, на тих, що вже звикли, це нагромадження матерії і торговельних осередків, установ, де не злічити шибок, не справляє такого враження, як на мене? Може, ті застиглі в повітрі зливи навівають їм почуття безпеки, тоді як для мене це тільки жаска система примусу з цеглин, коридорів, замків і віконечок, гігантська невблаганна архітектурна мука. Філософувати — це лише по-іншому виявляти страх, доходити полохливих оманливих ілюзій. Коли в кишені лишилося всього три долари, я став дивитись, як вони тріпотять у моїй руці при світлі реклам на Тайм-сквер, цьому дивовижному маленькому майдані, де світляні реклами буяють понад головами люду, що вибирає до якого кінотеатру податися. Я шукав недорогого ресторану й натрапив на одну з тих громадських раціоналізованих їдалень, де обслугу зменшено до мінімуму, а ритуал споживання їжі спрощено до точної міри природної потреби. Спочатку вам дають тацю і ви стаєте в чергу. Чекаєте. Симпатичні сусідки, чекаючи, як і я, обіду, навіть словом не озиваються до мене. Цікаво, що сталося б, майнула в мене думка, якби я собі дозволив звернутися до однієї з тих штучок із гарненьким кокетливим носиком? «Мадмуазель, — сказав би я їй, — я багатий, страшенно багатий, тож скажіть, чого вам хочеться сьогодні на вечерю...» Тоді, безперечно, мов після втручання божественної волі, все, що тепер видається таким складним, одразу спростилося б... Усе б змінилося, і світ, доти такий ворожий, миттю підкотився б тобі до ніг нещирим м'яким і покірним клубочком. Миттю щезла б виснажлива звичка марити про тих, хто досяг успіху, мріяти про багатство і щастя, бо за них можна було б ухопитися рукою. Життя знедолених — лише безмежне зречення серед нескінченних марень, і вони, власне, ні про що й не здогадуються, бо зректися можна тільки того, чим володієш. Я дізнався про це на власній шкурі, бо після хапання за мрії та подальшої відмови від них моя свідомість, розшматована вітрами, зазнала непоправного удару і вкрилася тисячами розколин. Я не зважувався почати найневиннішої розмови з молоденькими дівчатами, що стояли поряд зі мною в ресторанній черзі. Я мовчки й розважливо тримав свою тацю, і коли настала моя черга пройти перед фаянсовими тарелями з кров'янкою і квасолею, взяв усе, що мені пропонували, їдальня була така чистенька і так яскраво освітлена, що, стоячи на мозаїчній підлозі, я почувавсь як муха в молоці. Подавальниці, схожі на медсестер, тримали позаду локшину, рис і компот, у кожної свій продукт. Я взяв собі те, що роздавали найпривабливіші. На жаль, вони не всміхалися клієнтам. Коли тебе обслужили, слід тихо сісти й поступитися місцем наступному в черзі. Йдучи тією операційною залою, кожен обережно, аби не перекинути таці, переступав ногами. їдальня становила разючий контраст із готелем «Лаф Келвін» і моєю чорною комірчиною з золотими смугами. Та якщо нас, клієнтів, так щедро освітлюють, якщо на хвилину виривають із ночі, до якої ми, голодранці, вже звикли, то, мабуть, із певним наміром. Я відчув недовіру. Яка дивина — після довгих днів пітьми зненацька опинитись під потоками світла. Яскраві відблиски зродили в моїй хворій голові ще одну маленьку маячню. Що ж, таки правда, засліпити мене неважко. За малесеньким столиком з полірованою кам'яною стільницею я ніяк не міг заховати ноги, що стирчали, здається, на всі боки. Я б волів, щоб ті ноги на якийсь час узагалі кудись зникли, бо через скло нас спостерігала черга, утворившись уже й на вулиці. Люди чекали, поки ми поїмо, щоб посідати потім за наші столики. Тож, певне, саме щоб нагнати їм апетит, нас так дбайливо затопили яскравим світлом, ми стали мов живою рекламою. На моїх суничках у тістечку відбивалося стільки полисків, що я не смів проковтнути їх. Так, від американської комерції не втечеш. Попри сліпуче сяєво софітів і те, що доводилося силувати себе їсти, я спромагався стежити за роботою гарненької офіціантки, що ходила неподалік, я не хотів пропустити жодного з її милих рухів. Коли вона підступила й до мене і поміняла мій прибор, я добре роздививсь, які незвичайні в неї очі: їхні зовнішні кутики були набагато гостріші, ніж у наших жінок, і задиралися вгору. Повіки теж легенько вигиналися до брів з боку кожної скроні. Ці риси свідчили, зрештою, про жорстокість, але саме ту, яка потрібна, про жорстокість, яку можна голубити, відчуваючи її підступну гіркоту, що, як і в райнських вин, мимоволі п'янить тебе і виповнює втіхою. Офіціантка стояла поруч, і я став легенько кивати їй і підморгувати, неначе давній знайомий. Вона, холодна, глянула на мене, мов на яку тварину, а все ж я помітив і цікавість. «Ось, — сказав я собі, — перша американка, змушена подивитися на мене». Дожувавши блискотливе тістечко, я мав підвестись і звільнити місце. Але замість податися прямо і пройти вільною дорогою до виходу, я, аж заточуючись, набрався духу, обійшов касира, що відбирав грошики в клієнтів, і ступив до блондинки, нахабно вирізняючись серед потоків дисциплінованого світла. Усі двадцять п'ять подавальниць, стоячи позаду страв, які грілися на маленькому вогні, враз подали мені знак, що я схибив, пішов не в той бік. Я помітив, як за вікном сколихнулася черга, а ті, що вже мали йти після мене, завагалися, сідати їм їсти чи ні. Я порушив усталений порядок, і довколишні нечувано здивувалися. «Ось, мабуть, ще один чужинець», — снувалося їм у голові. А в мене в голові з'явилась одна ідея, і вона, хай там що, була чогось варта, я вже не хотів розлучатися зі своєю милою офіціанткою. А вона, вродливиця, дивилася на мене — нехай стережеться! Мені набридло бути самотнім! Годі мрій! Я прагну симпатії! Контакту! — Мадмуазель, ви, звичайно, майже не знаєте мене, але я покохав вас; може, ми з вами одружимось? — саме цими словами я щонайпристойніше звернувся до своєї пасії. Її відповіді я ніколи не почув, бо здоровило-охоронець, теж увесь у білому, з'явився саме тієї миті і вивів мене надвір; коректно і просто, не лаючи і не пхаючи, турнув у ніч, мов собаку, що ненароком дозволив собі зайве. Ні бійки, ні крику — тож чого мені нарікати? Я повернувся до готелю. У номері той самий невгавущий грім раз по раз розкришував відлуння, блискавиці метро попервах ніби неслися до тебе з незмірної далечі, щоразу пориваючи з собою опори та прогони, аби розтрощити ними місто, а в паузах із вулиць у проваллях долинали несуголосні поклики машин і приглушений гамір юрби, що, завжди знуджена і непевна, кишіла, здригалася, вагалась, сунула вперед і відкочувалася. Величезна людська повінь, що затопила місто. Згори, з мого високого поверху, можна було кричати їм усе, що заманеться. Я й спробував. Усі вони були мені огидні. Я не мав сміливости говорити вдень, коли бачив їх віч-у-віч, але тепер, нагорі, не ризикував нічим. «Рятуйте! Рятуйте!» — волав я, аби тільки поглянути, чи мій крик справить на них яке враження. Не справив ніякого. Ті люди і вдень, і вночі відпихають життя від себе. Вони ніколи його не бачили, життя тікає від них. Галасуючи самі, вони вже нічого не чують. Але їм начхати на те. І що більше місто, що вище знялися його поверхи, то безмірніша їхня байдужість. Це справді так, я сам у цьому пересвідчився. І то дуже скоро. Тож тільки через гроші — а втім, потребу владну і негайну — я заходився шукати Лолу! Якби не ця прикра необхідність, я б ніколи не мав бажання зустрітися з отією сучкою: нехай собі старіє і дохне! Як на мене, коли все обміркувати і зважити до найостаннішого сумніву, вона завжди поводилась найбезцеремонніше. Егоїзм людей, які втручаються в наше життя, згодом, коли ми згадуємо минувшину, постає перед нами з безперечною очевидністю, ми бачимо, що цей егоїзм, так би мовити, вилитий зі сталі і платини, тривкіший навіть за час. Замолоду ми знаходимо виправдання для найхолоднішої байдужости й найцинічнішої брутальности, вважаючи їх за палкі примхи і кат його зна які ознаки простодушного романтизму. Але згодом, коли життя навіч покаже нам усе, чого воно може досягти в хитрощах, у жорстокості, в злобі, і то тільки на те, аби більш-менш задовільно тягтись при температурі тридцять сім градусів, починаєш, уже без вагань і сумнівів, розуміти ті всі паскудства, що зостались у минувшині. Загалом досить лише пильно придивитись до себе і до всього, що сталося, з погляду мерзоти. І тоді вже нема таємниць, нема глупства, ти вже пожер усю свою поезію, бо ще й досі живеш на світі. Життя, зрештою, нікчемне й пусте. Кінець кінцем я насилу знайшов свою кляту подружку на двадцять четвертому поверсі будинку на Сімдесят сьомій вулиці. Просто нечувано, яку огиду можна відчувати до людей, у яких збираєшся просити допомоги. Лолина квартира була розкішна, десь така, як я уявляв її собі. Перед тим я наситився великими дозами кіно і майже привів свій дух у потрібний стан, виринаючи з маразму, в якому борсався, відколи опинивсь у Нью-Йорку, тож наша перша зустріч була не така прикра, як я гадав. Лола, побачивши мене, здається, навіть не дуже здивувалась, проте впізнала з досадою. Задля вступу я спробував повести безневинну розмову, скориставшися сюжетами нашої спільної минувшини і, зрозуміло, якнайрозважливе добираючи слова; згадав мимохідь, не надаючи великої уваги, й про війну, мов про якийсь епізод. Тут я дав величезного хука. Лола й чути не хотіла про війну, на саму згадку про неї вона почувалася старою. Роздратована, Лола зрештою не завагалась признатися, що на вулиці не впізнала б мене, бо літа додали мені зморщок, карикатурно роздули моє тіло. Тож такою була наша ґречність. Мала негідниця сподівалася, ніби мене зачепить її балаканина! Я навіть не зволив помітити цієї боязливої непристойности. У меблях і хатньому начинні я не помітив вишуканости, і все ж обстава Лолиної квартири тішила око, видавалася мені після готелю приємна і стерпна. Багатство, досягнене несподівано швидко, шлях до нього й подробиці цього злету завжди справляють враження чарів. Відколи я бачив, чого досягали Мюзін і пані Ерот, я вже знав, що зад — золота копальня для голоти. Раптові переміни жіночої долі зачаровували мене, я б, наприклад, віддав свого останнього долара Лолиній консьєржці, щоб тільки побалакати з нею. Але в Лолиному будинку консьєржки нема. У Нью-Йорку їх узагалі ніде не видно. А місто без консьєржок не має ні історії, ні смаку, пісне, мов юшка без перцю й солі, якась бовтанка. О ласі покидьки! Помиї, вишкребки, що витікають з альковів, кухонь, мансард і збираються по краплині в консьєржок, прориваються в життя, — яке смаковите пекло! Дехто з наших паризьких консьєржок не впорується зі своїм завданням, ми бачимо, що це скупі на слово, закашляні милі недотепи — цих мучениць істина просто приголомшила, паралізувала. Признаймося: щоб не відчувати такої мерзоти, як злидні, слід — це просто обов'язок — удатися до всіх засобів, упиватися байдуже чим — вином, і то недорогим, мастурбацією, кіно. Тоді ти не матимеш важкої вдачі, не станеш, як кажуть в Америці, «особливим». Погодьмося, наші консьєржки здебільшого постачають нам — тим, хто тямить прийняти й зігріти біля самого серця — ненависть, ладну на все, ненависть, що хапається за найменший привід і має досить сили, аби повалити світ. У Нью-Йорку страшенно бракує цієї доконечної приправи до життя — лихої і невмирущої, без якої задихається дух, прирікаючи себе лише на туманне лихослів'я й пісні обмови. Без консьєржок нема нічого, що кусало б, різало, кололо, надокучало й переслідувало, а до того ж збільшувало б світову ненависть, роздмухувало її тисячами неспростовних подробиць. Цей розпач мені ще тяжчий, бо Лола, заскочена в своєму кубелечку, навівала мені нову відразу, я мало не блював од вульгарности її успіху, від її пихи, напрочуд звичайної і гидкої, — її щастя, що мій шлунок був порожній. Я мов миттю підхопив якусь заразу, і мої спогади про Мюзін ураз обернулись не меншою огидою та прикрістю. У мені народжувалась клекотлива ненависть до обох жінок, ця ненависть ставала моїм сенсом існування. Мені просто бракувало інформації, аби вчасно і остаточно позбутися теперішньої поблажливости, що привела мене до Лоли: життя не переробляють. Сміливість полягає не в тому, щоб прощати, ми завжди прощаємо забагато! І — очевидна річ! — ніяке прощення нічому не зараджує. Отже, людину добру я ставлю після решти людських створінь, на останньому місці! Не забуваймо — це аж ніяк не моя примха! Якось увечері слід міцно приспати всіх щасливих, а тоді, поки вони ще сплять, одразу й навіки позбутися їх та їхнього щастя. Назавтра вже ніхто не торочитиме про своє щастя, кожен матиме волю бути нещасливим так, як йому заманеться: хіба тільки «добрі» нещасливі? Та про що це я? Лола, напівроздягшись, ходила по кімнаті, а її тіло ще й досі видавалося привабливим. Гарне тіло — це повсякчас можливе зґвалтування, неоціненний, безпосередній інтимний прорив до справжнього багатства й до розкоші, коли вже немає страху, що їх відберуть у вас. Лола, можливо, тільки й чекала якогось мого вибрику, аби спровадити мене. Мабуть, тільки проклятий голод спонукав мене до розважливосте. Передусім поїсти. До того ж Лола без угаву розповідала про всякий дріб'язок власного життя. Якби раптом не стало брехні, ввесь світ годилося б закрити на два або три покоління, бо люди б тоді не знали, про що їм говорити одне з одним. Лола допитувалась, якої я думки про Америку. Я признався, що докотився до такої неспроможносте і страху, коли боїшся вже не знати чого й кого, а її країна наганяє на мене куди більший жах, ніж усі прямі, потаємні й непередбачувані загрози, що коли-небудь траплялися мені, — надто через несвітську, як на мене, байдужість до моєї особи. Мені треба заробити на шматок хліба, признавався я далі, тож я мушу чимшвидше позбутися своїх жалісливих нарікань. Тут я, до речі, дуже припізнився і тому був би вельми вдячний, якби вона, Лола, люб'язно відрекомендувала мене комусь із можливих працедавців серед своїх знайомих... І то якнайшвидше... Мені вистачить і найскромнішої платні... Я наговорив тоді Лолі ще багато іншого непотребу й дурниць. Лола з великою досадою вислухала моє невеличке, а все ж нескромне прохання. Попервах навіть нічим не втішила мене. Казала, що не знає нікого, хто б міг дати мені роботу або допомогти. Отож ми були змушені знову розмовляти про життя взагалі, а згодом і про її власне. Ми очима й душею немов підглядали одне одного, аж тут хтось подзвонив у двері. До кімнати вервечкою швидко зайшли чотири жінки — обвішані прикрасами, нарум'янені, зрілі, дебелі і м'язисті, надто вже знайомого мені типу. Нашвидку представивши нас, Лола, збентежившись (це було добре видно), намагалася завести їх до іншої кімнати, але вони всупереч її волі всім гуртом скористалися моєю увагою і стали викладати мені все, що знали про Європу. Європа — старий парк, де повно зужитих тіней, ласолюбних і хижих безумців. Жіночки мов з книжки читали, розводячись про Шабане й Палац інвалідів. Я, власне, ніколи не бував ні там, ні там. Одне з тих місць занадто дороге, а до другого — надто далеко йти. Відповідаючи жіночкам, я став жертвою мимовільного пориву млявого патріотизму — ще безглуздішого за той, що звичайно з'являється в таких випадках. Я не загаявся сказати, що їхнє місто пригнічує мене. Нью-Йорк, казав я їм, — це ніби огидний поганенький ярмарок, де кожен, проте, зі шкури пнеться, щоб таки доскочити успіху... Просторікуючи, перейнявшись позерством і штучністю, я, однак, не міг не усвідомити ще ясніше інших, крім малярії, причин тієї фізичної та душевної депресії, в якій я опинився. Адже мені доводиться міняти свої звички, вчитися впізнавати нові обличчя в новому середовищі, по-іншому розмовляти й брехати. Лінощі мають не меншу силу, ніж саме життя. Банальність нового фарсу, який тепер треба грати, пригнічує тебе, і, зрештою, аби знову за все братися спочатку, потрібно набагато більше боягузтва, ніж сміливости. Оце і є вигнання, чужина, важке і прикре спостереження життя — такого, яке воно насправді, — протягом довгих годин незатьмареної свідомости, вкрай рідкісних у звичайному плині людського часу; годин, коли ти вже позбувся звичок попередньої країни, а нові звички ще не наклали на тебе свій тягар. У такі хвилини все посилює несвітський душевний відчай, змушуючи тебе, знеможеного, розбиратись у тому, що діється навколо, бачити людей і майбутнє такими, які вони насправді, тобто порожнечею небуття, голими кістяками, що їх, проте, слід любити, голубити, боронити й оживляти, ніби вони існують реально. Чужа країна, інші люди навколо з трохи дивною поведінкою, менше дріб'язкової пихи, що розвіялась, гордість, яка не має на що спертися, брехливість, рідні відлуння — і більше вже нічого не треба, аби голова запаморочилась і ти загруз у сумнівах; якраз перед тобою зумисне відкривається прірва, сміховинна вузенька нора, і ти шугаєш у неї... Подорож — це пошуки тієї порожнечі, того запаморочення для йолопів... Четверо Лолиних приятельок аж за боки хапалися з реготу, коли я отак сповідався перед ними, вдаючи маленького Руссо. Жінки по-всякому обзивали мене, і я насилу розумів їхні слова, вимовлені з американським акцентом, м'яко і непристойно. Патетичні киценьки. Коли ввійшов неф, Лолин хатній слуга, і приніс нам чаю, ми замовкли. Одна з жінок була, мабуть, тямковитіша за решту, бо гучно проголосила, що мене тіпає пропасниця і я, напевне, страждаю від нестерпної спраги. Попри дрож, що пройняв моє тіло, поданий начебто легенький сніданок ще й як смакував мені. Певне, ті сандвічі врятували мені життя. Далі точилася розмова про порівняльні переваги закритих паризьких будинків, і я не завдавав собі клопоту брати в ній участь. Ті кралечки ще смакували якісь складні алкогольні суміші, добряче розігрілися від них і, зашарівшись, відчувши довіру, заговорили про якісь «шлюби». Я, хоч у мене аж за вухами лящало, все-таки не міг мимоволі не слухати розмови, тож збагнув, що йдеться, власне, про парування, поєднання молодесеньких пар, ба навіть просто дітей, причому жіночкам діставалися з того комісійні. Лола помітила, з якою цікавістю я слухаю, і гострим, пильним поглядом утупилась у моє обличчя. Лола не пила. Чоловіки, тутешні Лолині знайомі, тобто американці, на відміну від мене ніколи не ганьбились таким гріхом, як цікавість. Я бентежився, відчуваючи, що Лола наглядає за мною. Мені кортіло розпитати тих жіночок геть про все. Нарешті гості, розпалені алкоголем, сексуально збуджені, підвелись і пішли, ноги їм запліталися. Вони посміювались, і далі теревенячи про напрочуд витончений та цинічний еротизм. Я відчував у цьому присмак єлизаветинської доби і сам би залюбки пройнявся її вібраціями, вочевидь украй вишуканими й зосередженими на самісінькому кінчику мого органа. Але, на превеликий жаль, я тільки уявляв собі це біологічне причастя, вирішальне під час подорожі, цей одвічний життєвий поклик, і засмутився ще дужче. Незціленна меланхолія. Тільки-но приятельки ступили за поріг, Лола вже не ховала свого роздратування. Інтермедія їй не сподобалась. Я й слова не зронив. — Ну й сучки! — лайнулась вона через кілька хвилин. — Звідки ти знаєш їх? — запитав я. — Це мої давні подруги. Я побачив, що тієї миті Лолі зовсім не хочеться говорити про них, а зверхня й зарозуміла поведінка жіночок свідчила, що в певному середовищі вони мають перевагу над Лолою, ба навіть становлять для неї великий і незаперечний авторитет. Дізнатися щось більше мені не судилося. Лола сказала, що їй треба вийти до міста, проте запропонувала посидіти в неї вдома й зачекати, поки вона повернеться, а тим часом, якщо я й далі голодний, можна щось попоїсти. Покинувши готель із неоплаченим рахунком і не маючи наміру вертатися туди, я, звичайно, зрадів її ласкавому дозволові; мені дістанеться ще кілька хвилин тепла, перше ніж подамся на вулицю, і — матінко! — яку страшну вулицю! Опинившись на самоті, я пішов коридором туди, звідки, як я бачив, виходив був Лолин негр. На півдорозі від вітальні ми зустрілися, і я потис йому руку. Відчувши довіру, негр повів мене на добре обладнану і впорядковану кухню, набагато доладнішу й гарнішу за салон. Там він одразу заходився плювати просто переді мною на чудову кахляну підлогу, і то так, як уміють лише негри: далеко, часто й неперевершено. З чемности я теж узявся плювати, але де мені до нього дорівнятись! Ми відразу стали щирі, мов приятелі. Лола, почув я від нього, має човнову станцію на річці, дві машини й підвальчик, де подають алкогольні напої з усіх країн світу. їй надсилають каталоги з великих паризьких крамниць. Оце й усе. Негр без угаву повторював уже розказане, і я далі не чув його. Я задрімав, сидячи на кухні, і в моїй пам'яті заворушилася минувшина, часи, коли Лола покинула мене у воєнному Парижі. Лови, цькування, засідки, лицемірна стоголоса брехня, Мюзін, аргентинці та їхні напхані м'ясом пароплави. Топо, ватаги поранених з майдану Кліші, Робінзон, хвилі, море, нужда, білісінька Лолина кухня, її негр і більше нічого, та ще я на тій кухні, але бачу себе немовби збоку. Все могло б тривати й далі. Війна попалила одних і зігріла інших, так само як вогонь пече або гріє залежно від того, де сидиш: у вогні чи біля вогню. Метикуй як слід — і цього досить. А Лолині слова таки правда, я дуже змінився. Життя скручує людину і нівечить їй обличчя. В Лоли теж знівечене обличчя, але менше, набагато менше. Голодранцям завжди непереливки. Нужда незмірна, витираючи помиї всього світу, вона користується вашим обличчям як ганчіркою. Тож залишаються сліди. А втім, мені здалося, ніби я помітив у Лолі щось нове, хвилинки пригнічення, зажуру, виломи в її дурнуватому оптимізмі, хвилинки, коли людина мусить набратися сили, аби пронести трохи далі тягар свого життя і своїх літ, дарма що він і так затяжкий для ще властивого нам завзяття, для нашої паскудної поезії. Лолин негр зненацька затрусився. Спілкування збадьорило його. Новий мій приятель, він дививсь, як я запихаюсь тістечками й допадаюся до сигар. А потім з величезною обережністю витяг із шухляди важку кулю свинцевої барви. — Бомба! — несамовито вигукнув негр. Я відсахнувся. — Свобода! Свобода! — загорлав він радісно. Згодом поклав кулю назад і знову неперевершено плюнув на підлогу. Яке піднесення! Негр упивався радістю. Його сміх передався й мені, мене аж на кольки брало. На один вибрик більше або менше, казав я собі, — яка різниця? Коли Лола нарешті повернулася, ми обидва, повиті димом, сиділи в салоні й качалися з реготу. Вона вдала, ніби нічого не бачить. Неф чимдуж забрався на кухню, а Лола повела мене до своєї кімнати. Я побачив, що вона сумна, бліда і дрижить усім тілом. Куди вона ходила? Швидко западав вечір. Це була година, коли американці розгублюються, бо життя навколо них вібрує вже уповільнено. В гаражі одне авто на двох. На мить запанувала напівдовіра: слід поспішити і скористатися з неї. Лола, збираючись, напалася на мене з запитаннями, але тон, яким вона розпитувала про моє життя в Європі, страшенно дратував мене. Лола навіть не крилася з думкою, ніби від мене можна сподіватись усякої мерзоти. Ця гіпотеза не зачіпала мене, тільки трохи бентежила. Лола, звичайно, здогадувалась, що я прийшов до неї по гроші, і саме тому між нами виникла цілком природна ворожість. Від таких почуттів недалеко й до лиха. Точилася банальна, млява розмова, і я просто зі шкури пнувся, щоб ми не розсварились остаточно. Лола запитала мимохідь і про мої генітальні походеньки, чи під час своїх мандрів я не залишив десь малої дитини, яку вона могла б усиновити. Дивні думки лізуть їй у голову. Всиновлення — її улюблена цяцька. Вона гадала, що такий невдаха, як я, напевне позалишав невідоме потомство мало не в кожній країні. Вона заможна, призналася мені Лола, і гине через те, що не може присвятити себе маленькій дитині. Вона поперечитувала всі книжки з виховання дітей, а надто ті, що ронили сльозу за радощами материнства, — такі, що, коли засвоїти їх до решти, назавжди відберуть охоту злягатися. Кожній чесноті — своя гидомирна література. З огляду на виняткове Лолине бажання пожертвувати собою задля «маленької істоти», мені вочевидь не поталанило. Адже я міг запропонувати їй тільки свою, вже велику істоту, яка, на її думку, гидка і мерзенна. Тож на успіх можуть претендувати тільки добре подані нещастя власне, заздалегідь створені уявою. Розмова завмирала. «Фердінане, — озвалась вона нарешті, — годі вже нам балакати, краще я повезу тебе на інший край Нью-Йорка, ми провідаємо мого малого підопічного, я залюбки ним піклуюся, проте його мати допікає мені до живих печінок..» Дивна тоді була хвилина. По дорозі в машині ми розмовляли про її негра-терориста. — Він тобі показував бомби? — запитала Лола. Я кивнув, що зазнав і такого випробування. — Знаєш, Фердінане, цей маніяк нікому не загрожує. Ті бомби він заряджає моїми старими рахунками. А колись у Чикаго він таки добре погуляв... Тоді він був членом грізного таємного товариства, що боролося за визволення негрів. З його розповідей я знаю, які то страшні люди... Влада зрештою розігнала банду, але в мого негра й досі збереглася любов до бомб. Він ніколи не наладовує їх порохом. Йому вистачає власної уяви. По суті, це справжній митець. Він ніколи не перестане робити революцію, але я бережу його, це чудовий слуга! Він може геть усе і, мабуть, набагато чесніший затих, що революції не роблять... Згодом Лола знову повернулася до манії всиновлення. — А все-таки жаль, Фердінане, що в тебе немає десь доньки. Твоє мрійництво дуже пасувало б жінці, а от чоловікові воно без потреби... Дощ мов поясом стягував ніч навколо нашого авто, що ковзало довгою смужкою гладенького бетону. Все було вороже й холодне, навіть Лолина рука, яку я, проте, міцно стискав своєю. Нас розділяло геть усе. Ми під'їхали до будинку, що вельми відрізнявся від Лолиного. В квартирі на другому поверсі нас чекали невисокий хлопчик років десяти і його мати. Меблі в кімнатах претендували на стиль Людовіка XV, всюди тхнуло недавно спожитою вечерею. Хлопчик сів Лолі на коліна й досить ніжно поцілував її. Як на мене, мати теж підлещувалась до Лоли, тож я й забрав її до сусідньої кімнати, поки Лола наговориться з малим. Коли ми повернулись, хлопчик показував Лолі танцювальні па, засвоєні на уроках у консерваторії. — Йому треба ще кілька додаткових уроків, — виснувала Лола, — і я, певне, зможу представити його своїй подружці Вірі з театру «Ґлоуб». Може, в хлопчика ще велике майбутнє! Після такого ласкавого заохочення мати зі щасливими сльозами заходилася дякувати Лолі. Водночас узяла від неї тоненьку пачку зелених доларів і поклала їх за корсаж, немов листа від коханця. — Цей малюк мені дуже подобається, — сказала Лола, коли ми знову вийшли на вулицю, — але доводиться підтримувати не тільки сина, а й матір, а я не люблю надто вже хитрих матерів. До того ж малюк дуже розбещений... Я прагну не простої прив'язаносте, мені хочеться зазнати справжніх материнських почуттів... Фердінане, та розумієш мене?.. Щоб натоптати кендюх, я завжди розумів усе, чого вимагали від мене, але це вже не розум, а каучук. Лола ніяк не могла розстатися зі своїм прагненням чистоти. Коли ми пройшли дві або три вулиці, вона запитала, де я спатиму цього вечора, і ступила тротуаром разом зі мною ще кілька кроків. Я відповів, що коли я тут же не знайду кількох доларів, то взагалі ніде не ночуватиму. — Гаразд, — мовила вона, — проведи мене аж до мого будинку, я дам тобі трохи грошей, а потім іди куди завгодно. Лола прагнула якнайшвидше залишити мене серед ночі. Все правильно. Якщо мене випихають отак у ніч, казав я собі, то, зрештою, я таки приб'юся куди-небудь. Це тішило. «Кріпися, Фердінане, — приказу вав я собі, аби піднести дух, — якщо тебе всюди виставляють за двері, ти кінець кінцем знайдеш спосіб нагнати на них, отих усіх паскуд, такого страху, що їм здасться, ніби вони вийшли на краю ночі. Саме тому вони ніколи не ходять на край ночі!» У машині на нас обох уже війнуло холодом. Вулиці, якими ми їхали, неначе погрожували нам усім своїм мовчанням, озброєним аж до самих вершин кам'яного безмежжя, лавина, що зависла в повітрі. Місто причаїлося, це страховище, полискуючи мокрим асфальтом, готувалося до нападу. Нарешті вискнули гальма. Лола перша підступила до дверей. — Заходь! — запросила вона. — Ходімо! Знову її салон. Цікаво, скільки вона мені дасть, щоб кінчити з усім і навіки позбутися мене. Лола витягала банкноти з сумочки, що лежала на тумбі. Я чув, як шарудять зім'яті асигнації. Які секунди! Те шарудіння, здавалося, виповнило все місто. А я, однак, був такий збентежений, що не знати чому і вкрай недоречно запитав, як почувається її мати; раніше я якось не згадував про неї. — Мати хвора, — відповіла Лола, повернувшись і зазираючи мені в самі вічі. — А де вона тепер? — У Чикаго. — Що в неї? — Рак печінки... Про неї тепер дбають найкращі лікарі міста... Лікування дуже дороге, але вони врятують її. Мені пообіцяли. І Лола раптом заходилась докладно розповідати про стан здоров'я своєї матері в Чикаго. Розчулившись, пройнявшись родинними почуттями, вона не могла не попросити в мене певної дружньої підтримки. Тож я вже зловив її. — Фердінане, а як ти гадаєш: матір вилікують? — Ні, — відповів я дуже виразно й категорично, — рак печінки абсолютно невиліковний. Лола миттю збіліла мов крейда. Я вперше побачив, що цю суку таки може щось приголомшити. — На Бога, Фердінане, лікарі запевняли, що вилікують її! Вони навіть зобов'язались, дали мені письмову гарантію! І знай: то справжні фахівці, видатні лікарі! — На щастя, Лоло, як є гроші, видатних лікарів ніколи не бракує... На їхньому місці я б казав те саме. І ти, Лоло, теж таке б говорила. Мої слова раптом видалися їй такі незаперечні та очевидні, що вона й не пробувала борсатись. Мабуть, уперше в житті їй забракло сміливости. — Послухай, Фердінане, ти хоч усвідомлюєш, що завдаєш мені тяжких мук? Я дуже люблю свою матір, хіба ти не знаєш, як я її люблю? Ага, тож я таки не схибив! Господи, кому яке діло, чи любиш ти свою матір чи ні? Лола ридала серед пустки. — Фердінане, ти жалюгідний невдаха, — люто заговорила вона знову, — і наймерзенніший негідник! Ти помщаєшся за своє прикре становище як послідущий боягуз і кажеш мені жахіття. Боюся, що своїми словами ти заподіяв зло і моїй матусі! Отже, у відчаї Лола зачула носом дух методів Кує. її обурення не лякало мене так, як галас офіцерів на «Адміралі Брагетоні», що намірялися знищити мене задля розваги бездіяльних дам. Я пильно дививсь на Лолу, а вона всіляко паплюжила мене. З певною гордістю я відзначив: що дужче мене лаяли, то більшала моя байдужість, ба навіть моя радість. У душі я таки добрий. «Щоб позбутися мене, — міркував я, — їй тепер треба викласти принаймні двадцять доларів. А то й більше...» І я вдався до нападу: — Лоло, благаю, дай мені пообіцяні гроші, а то я ляжу отут і ти почуєш від мене все, що я знаю про рак, про ускладнення, пов'язані з цією хворобою, і про роль спадковости, бо, знаєш, Лоло, рак передається у спадок. Не забуваймо ж цього! Зображуючи і змальовуючи подробиці материної хвороби, я бачив, як Лола переді мною блідне, обм'якає і слабне. «Ну, суко! — казав я собі. — Тримай її добре, Фердінане! Хоч раз тобі пощастило ухопитись як слід! Не пускай линви! Така тверда натура нескоро потрапить тобі до рук!» — На, бери! — нестямно зойкнула Лола. — Ось твої сто доларів, забирайся геть і не приходь ніколи, чуєш, ніколи! Геть! Геть! Геть, паскудо! — Лоло, і все ж поцілуй мене. Адже чого нам гніватись? — запропонував я, аби пересвідчитись, чи я справді такий осоружний їй. Лола витягла з шухляди револьвер, і то був не жарт. Мені вистачило сходів, я навіть не викликав ліфта. Ця сварка, проте, повернула мені смак до роботи, у грудях я знову відчув сміливість. Наступного дня я сів на поїзд до Детройта, де, як запевняли, дуже легко знайти всіляку дрібну роботу, не дуже цікаву, зате з непоганою платнею. Перехожі пояснювали мені дорогу так, як колись сержант у лісі. «Туди, — казали вони. — Тут схибити не можна, він просто перед вами». І я справді бачив величезні присадкуваті засклені споруди, подібні до безкінечних кліток на комашню, бачив, як усередині ворушаться люди, проте мляво, неначе вони вже тільки безсило борсаються, переможені невідомою нездоланною силою. Так оце завод Форда? А потім скрізь навколо й над корпусами аж до неба розлігся важкий, глухий розмаїтий гуркіт лавини механізмів і верстатів, що з непоступливою затятістю крутилися, котилися, стугоніли, от-от ладні зламатись, але не ламаючись ніколи. Отже, це тут, сказав я собі, принад небагато... Чогось гіршого я, здається, ще ніколи не бачив. Я підступив ближче, аж до самих дверей, де грифельна дошка сповіщала, що потрібні робітники. Чекав не тільки я. Один з тих, хто терпляче вистоював, сказав, що він тут уже третій день, а його ще досі не беруть. Цей баран приперся з Югославії, аби мати роботу. Озвався до мене й іще один голодранець, запевняючи, ніби праця — для нього насолода і задля цієї насолоди він приперся аж сюди, — ну й брехло, справжнісінький маніяк. Серед нас майже ніхто не розмовляв англійською. Чоловіки недовірливо позирали один на одного, немов не раз биті тварини. Від їхнього гурту несло смородом засцяних промежин, такий самий дух стояв у шпиталі. При розмові слід уникати їхнього віддиху, бо бідаки всередині тхнуть смертю. Згодом закрапав дощ, ми щільними рядками поставали під стріхи. Аж дивно, як можуть стискатися людці, що шукають роботи. Підстаркуватий росіянин нахилився мені аж до вуха: на його думку, найкраще у Форда те, що тут беруть на роботу байдуже кого і куди. «Тільки стережися, — напучував він мене, — тут не треба пнутись наперед, бо, як випнешся, тебе миттю попхнуть за двері й замінять якимсь механізмом, що в них завжди є наготові, а тоді навіть не сподівайся, що хтось візьме тебе назад!» Цей росіянин дуже добре розмовляв французькою з паризьким акцентом, бо довгі роки переправляв наркотики, аж поки його вигнали після кокаїнової афери в Безоні; на додачу він програв у кості свого автомобіля якомусь клієнтові в Біарріці й відтоді уже не мав машини. Росіянин не збрехав, до Форда справді беруть геть усіх. Я, одначе, не вірив, бо такі вістки дуже легко задурюють голодранцям голову. У злиднях настає така мить, коли дух уже не перебуває повсякчас разом з тілом. Просто йому там дуже зле. І тоді з вами немов розмовляє чиясь душа. А душа безвідповідальна. Попервах, звичайно, нас роздягли до голого тіла. Оглядини відбувались у якійсь начебто лабораторії. Ми поволі переступали ногами. «Ви, я бачу, в кепському стані, — виснував санітар, миттю оглянувши на мене, — але дарма». А я ж боявся, що мене не візьмуть на роботу через африканську пропасницю, коли дізнаються про неї, припадком помацавши мені печінку! Навпаки, вони, здавалося, задоволені, що серед нових робітників є хирляві та хворі. — З такою роботою, як у нас, — одразу запевнив мене й лікар, — стан вашого здоров'я не має жодного значення! — Тим краще, — відповів я, — але, добродію, я маю освіту і колись навіть вивчав медицину... Лікар ураз пильно і неприязно подивився на мене. Я збагнув, що знову дав хука і сам собі нашкодив. — Хлопче, ваша освіта тут ніде не придасться! Ви прийшли сюди не думати, а виконувати рухи, які вам звелять виконувати... Люди з уявою нам на заводі не потрібні. Нам потрібні звичайні шимпанзе... Ще одна порада. Більше ніколи не згадуйте про свій розум! Тут, друже, думають за вас. Затямте це як слід. Добре, що він попередив мене. Адже краще, коли я знатиму, як поводитись, вивчивши заводські звичаї. Я вже й так утнув не одну дурницю, вистачить років на десять. Надалі буду тихий, як мишка. Коли ми одяглися, нас вервечками, розгубленими гуртами повели на підмогу, туди, звідки долинав громохкий гуркіт механізмів. Усе здригалось у величезній споруді, через ноги й вуха те здригання передавалося й нам, накочувалося хвилями від вікон, підлоги і залізяччя, тіло трусилось і вібрувало від голови до п'ят. У цеху ти мимоволі й сам обертався на машину, кожен шматок плоті здригався серед несамовитого гуркоту, що заповнював усе тіло, набивавсь у голову, струшував нутрощі, піднімавсь до очей швидкими і ненастанними дрібними невтомними поштовхами. Йдучи, ми втрачали товаришів. Прощаючись, усміхалися, немов усе, що там діялось, тішило нас. Не казали нічого, бо однаково нічого б не почули. Щоразу біля якогось механізму залишалося троє або четверо людей. І все-таки ми ще опирались, дуже тяжко, коли спротивиться власна плоть; нам кортіло зупинити те все, аби віддатись спокійним роздумам, почути, як легко б'ється у грудях серце, але таке нам не під силу. Кінця вже не буде. Це катастрофа — безмежна сталева коробка і ми, що крутимось у ній із машинами та землею. Всі вкупі! Тисячі коліщат і молотів, які ніколи не гупають в унісон із брязкотом, що лине зусебіч; деякі бахкають із такою силою, що немов насаджують навколо клапті тиші, і тоді ти на мить відчуваєш полегшу. Поміж верстатів пропихається гримотлива вагонетка, розвозячи залізяччя. Стережись! Відскакуй, щоб мала істеричка ще трохи просунулась уперед. Гоп! Ось воно, навісне брязкало, що серед маховиків і ременів роздає роботягам їхню пайку примусу та спонуки. Схилені робітники, що дбають про те, аби якомога догодити механізмам, просто огидні, вони без упину подають їм різні болти замість раз і назавжди покінчити геть з усім, зі смородом мастил і випарами, що обпікають вуха і зовні, і зсередини, проникаючи через горлянку. Це не сором пригнув їм голови. Люди хиляться перед гуркотом так само, як схиляються перед війною. Покірно йдуть до машин, маючи лише кілька думок, які ще маячать за твердинею лоба. Це вже кінець. Хоч куди поглянь, хоч до чого торкнися — тепер усе тверде. Навіть те, що спливає у спогадах, теж мало-помалу твердне, стаючи, мов залізо, і думки про минувшину втрачають смак. Миттю почуваєшся старим луб'ям. Слід скасувати все життя за мурами заводів і так само обернути його на крицю, на залізо — щось корисне. І тільки тому, що сили людської любові не вистачає, аби любити життя таким, яким воно є. Тож його треба перетворити на річ, на щось тверде — це закон. Я намагався сказати щось майстрові на вухо, він нагримав на мене, як хам, і самими жестами терпляче показав мені дуже просту операцію, яку відтепер я мав виконувати довіку. Мої хвилини, мої години, решта мого життя, як і життя інших робітників, мали піти на те, щоб наосліп забирати дрібні шпильки від того, хто калібрує їх, — ті самі шпильки й багато років поспіль. Я, правда, впорувався зі своїм завданням поганенько. Мене не лаяли, але після трьох днів цієї початкової праці доручили, вже виснаженому, тягати невеликого візка із прокладками, соватись від верстата до верстата. Там я залишав три, там дванадцять, тут лише п'ять. Ніхто й слова мені не мовив. Життя обернулось на вагання між тяжким пригніченням і маячнею. Ніщо вже не важило, крім гримотливої неперервности тисяч і тисяч механізмів, які порядкували людьми. Коли о шостій усе зупинялося, гуркіт я забирав із собою, ніс у своїй голові, цілісіньку ніч мені вчувався брязкіт і сморід мастил, неначе мені назавжди пришили новий ніс і дали нову голову. Змушений зрікатися всього, я мало-помалу став таким, як усі... Новим Фердінаном. А минуло лише кілька тижнів. І все-таки до мене повернулось бажання бачити людей за мурами заводу. Не тих, звичайно, які працювали в цехах, бо мої товариші, як і я, — не що, як машинний відгомін і сморід, уражена вібрацією плоть. Мені хотілося торкнутися справжнього тіла, рожевого тіла, в якого справжнє м'яке і мовчазне життя. Я нікого не знав у Детройті, вже не кажучи про жінок. Із неабиякою морокою я нарешті дізнався непевну адресу одного «будинку», потаємного борделю в північному кварталі міста. Кілька вечорів поспіль я ходив після роботи в ті краї — на розвідки. Вулиця як вулиця, хіба що краще прибрана, ніж та, де жив я. Я таки виявив між садків той таємничий невеликий будиночок. Заходити до нього треба було швидко, щоб поліцай, який завжди товкся неподалік, міг удати, ніби нікого не помітив. То був перший дім в Америці, де мене зустріли привітно, без брутальносте — і всього за п'ять доларів. А які там гарні, тілисті жіночки, що аж пашать здоров'ям і граційною силою, зрештою, майже такі самі, як і в готелі «Лаф Келвін». Але до кожної з цих жінок я вже міг доторкнутися. Я не міг не стати завсідником цього дому: вся моя платня осідала там. Скоро лиш вечір опускався, я відчував, що мені вкрай потрібен еротичний розмай тих привітних чарівниць, який відроджував душу. Кіно мені вже не вистачало, це слабенька протиотрута, що не має реальної сили супроти нелюдської матеріальносте заводу. Отож аби жити далі, слід удаватись до могутніх визвольних тонізаторів, до засобів, що зцілюють та оновлюють людину. В тому будинку від мене вимагали лише скромної плати й нелукавого ставлення, бо їм, тим дамам, я привіз із Франції цілу купу невеличких хитрощів і вигадок. А проте суботнього вечора бувало не до вигадок, бізнес сягав апогею і я полишав таборище бейсбольним командам, що сунули цілими валками, — гарним, мужнім, кремезним хлопцям, котрим щастя, здавалось, дається так само легко, як і повітря, яким вони дихали. Поки бейсболісти розважались, я, теж набравшись натхнення, задля власної втіхи писав на кухні оповіданнячка. Завзяття, з яким спортовці допадалися до дівчат, напевне ж не могло дорівнятися до моєї трохи немічної пристрасте. Ті атлети, певні своєї сили, були сліпі до фізичної досконалосте. Краса — це як алкоголь або затишок: звикнувши до них, ти їх уже не помічаєш. Спортовці ходили до борделю радше знічев'я. Під кінець вони часом улаштовували страшні бійки. Миттю прибувала поліція й забирала всіх до своїх фургончиків. До однієї з гарненьких дівчат того закладу, до Моллі, я невдовзі перейнявся неабиякою довірою, що в переляканих істот посідає місце кохання. Я, ніби те діялось учора, ще й досі пам'ятаю, яка вона була мила, які в неї довгі, білі, м'язисті, мов виточені, ноги — шляхетні й вишукані. Хай кажуть що завгодно, а справжнього аристократизму людині, безперечно, надають тільки ноги. Ми зблизились і тілом, і душею й щотижня гуляли кілька годин по місту. Моя подружка була багатенька, бо заробляла в «будинку» до сотні доларів за день, натомість я у Форда насилу спромагався на шість доларів. Кохання, що для неї було роботою, нітрохи не стомлювало її. Американці кохаються, мов птахи. Після роботи, попотягавши свою чортопхайку, я все-таки змушував себе вдавати чемну люб'язність, ідучи на побачення після вечері. З жінками треба бути веселим, принаймні на початку. Мене затоплювало невиразне бажання покохатися з Моллі, але я не мав уже сили. Моллі добре розуміла, як виснажує виробництво, бо вже звикла до роботяг. Одного такого вечора Моллі несподівано дала мені п'ятдесят доларів. Спершу я пильно подивився на неї. Я не смів брати. Думав про те, що сказала б моя мати в такому випадку. Поміркувавши, виснував, що моя мати, вбога, нещасна жінка, ніколи не давала мені стільки грошей. Аби потішити Моллі, я негайно купив собі за ті долари гарний костюм пастельної бежевої барви, — four piece suite, з чотирьох предметів, — на які тієї весни пішла мода. Ще ніхто не бачив, щоб я приходив до борделю такий виряджений. Господиня навіть завела свого великого патефона, й то тільки нате, аби навчити мене танцювати. Потім ми з Моллі пішли в кіно, щоб трохи обносити мій новий костюм. По дорозі вона питала, чи я не ревнивий, бо костюм надавав мені журного вигляду й навівав бажання не повертатись на завод. Звичайний новий костюм — і цілковито збурює тобі голову. Коли ніхто не дивився, Моллі вкривала мій костюм швидкими палкими поцілунками. Я намагався думати про щось інше. Моллі, яка чудова жінка! Яка великодушна! Яка ніжна в неї шкіра! Яке буяння молодости! Справжній бенкет жадань. Я раптом занепокоївся. «Невже я сутенер?» — спитав я себе подумки. — Не йди більше до Форда! — ще дужче зневіряла мене Моллі. — Знайди собі легку роботу десь у конторі... Перекладача, наприклад, це ж близьке тобі, адже ти любиш книжки... Моллі радила від щирої душі, прагнула, щоб я був щасливий. Уперше людська істота зацікавилася мною, так би мовити, зсередини, з позиції мого «Я», ставши на моє місце, а не просто судячи мене з власних егоїстичних позицій, як решта люду. Ох, якби я зустрів Моллі раніше, коли ще мав час вибирати той або той шлях. До того, як я розгубив своє завзяття з тією сучкою Мюзін та з засранкою Лолою! Тепер запізно переробляти молодість. Утрачаєш віру. Старієш дуже швидко, і вороття немає. Це видно з того, як мимоволі починаєш любити власні нещастя. Просто тут озивається природа, що набагато сильніша за тебе, та й годі. Вона випробувала тебе в одному жанрі, й тобі вже несила вийти за його межі. Мало-помалу починаєш поважно сприймати свою роль і долю, навіть не усвідомлюючи цього, а коли обернешся — мінятися запізно. Ти обернувсь на неспокій, і зрозуміло, що це назавжди. Моллі дуже лагідно намагалась утримати мене біля себе, переконувала мене... «Фердінане, хіба ти не знаєш, життя тут не гірше, ніж у Європі! Коли вдвох — ми забудемо про нещастя. — В певному розумінні вона мала слушність. — Ми вкладемо свої заощадження... Купимо крамницю... Будемо, як усі люди...» її слова мали заспокоїти мої докори сумління. Прожекти. Я казав, що вона має слушність. Навіть соромився, що їй доводиться докладати таких зусиль, аби втримати мене. Я, звичайно, дуже любив її, але ще дужче любив свою ваду — прагнення звідусіль утікати задля пошуків невідомо чого, і то, безперечно, через дурні гордощі, через певність власної вищости. Я прагнув не завдавати Моллі великого жалю, вона розуміла це й випереджала мої зусилля. Була така добра, що я, зрештою, признався їй у своїй невідчепній манії давати драла звідусіль. День у день вона слухала, як я огидно виставлявсь і висловлювався, борсаючись серед химер та гордощів, і їй жодного разу не забракло терпцю. Навпаки, Моллі лише намагалася допомогти мені подолати мою безглузду тривогу. Вона поганенько розуміла, чого я, власне, прагну досягти своїми теревенями, але погоджувалася з усім, обстоюючи мої примари або повстаючи проти них — на мій смак. Лагідність Моллі була така переконлива, що доброта, яка променіла з неї, припала мені до самого серця, стала мовби моєю. Але тоді мені здалося, наче я починаю дурити свою славетну долю, свій, як я його називав, «сенс існування», й нараз припинив балаканину. Самотній, я знову заглибився в себе, радіючи, що тепер моє лихо ще тяжче, ніж давніше, бо я приніс у свою самотність новий різновид відчаю і те, що скидалося на справжнє почуття. Це все досить банальне. Але Моллі була обдарована справді янгольським терпінням і мала несхитну, просто залізну віру в покликання. Приміром, її молодша сестра, що навчалася в Арізонському університеті, стала жертвою манії фотографувати птахів у гніздах і хижаків у лігвах. Щоб вона й далі могла провадити такі дивні студії й опановувати складну фотографічну техніку, Моллі надсилала своїй сестрі п'ятдесят доларів щомісяця. Серце воістину безмежне й по-справжньому досконале, спроможне виявляти любов грішми, а не звичайною фальшю, як у мене та в багатьох інших людей. Годі було бажати чогось кращого й у тому, як Моллі ставилась до мене: її цікавив лише фінансовий аспект моєї затяжної авантури. Дарма що подеколи я видавався їй пригніченим і прибитим, мої думки вона вважала за тверді переконання, справді гідні пошани, тож від них не варто відраджувати. Моллі лише попросила скласти для неї список моїх витрат, щоб юна могла виплачувати мені своєрідну пенсію. Я не міг прийняти такого подарунку. Рештки делікатности не дозволяли мені ще більш обдирати дівчину, знову спекулювати на величі її духу та щирій доброті. Отож саме так я свідомо пішов на конфлікт із провидінням. Соромлячись, я тоді кілька разів навіть спробував був повернутися до Форда. Нікчемний героїзм без жодних наслідків. Я доходив аж до заводської брами, проте безсило завмирав на цій межі, думка, що на мене там, крутячись, чекають усі ті машини, без сліду викорчовувала моє кволе бажання йти далі. Я зупинявся перед величезними шибками центрального генератора, неозорого велетня, що розжеврювавсь, напомповуючи невідомо що й не знати відки й розганяючи його тисячами лискучих труб, переплутаних і непевних, мов ліани. Одного ранку, коли я отак стояв, роззявивши рота, вулицею випадково йшов мій знайомий росіянин: «Ти ба, хлопче, тебе таки беркицьнули!.. Вже три тижні, як ти не з'являєшся в цеху. Вони тим часом поставили замість тебе якийсь механізм. Я ж попереджав тебе...» «Якщо так, — сказав я собі тоді, — то принаймні ясно, що це вже кінець... Нема куди вертатися...» І пішов до центру міста. Знову навідався до консульства, бо ще давніше запитував, чи там, бува, не чули про француза на ймення Робінзон. — Ще б пак, звичайно, чули! — відповіли мені в консульстві. — Він навіть двічі приходив до нас. А ще в нього фальшиві документи... До речі, його й поліція шукає! А ви його знаєте? Я, звісно, не відповів... Відтоді я кожної миті сподівався на зустріч з Робінзоном, відчував, що юна неодмінно станеться. Моллі й далі була зичлива та ніжна. Стала навіть іще ласкавіша, пересвідчившись, що я остаточно намірився зникнути. Проте ласкавість у ставленні до мене не могла зарадити нічому. Ми часто гуляли околицями міста: пополудні в Моллі був перепочинок. Невисокі голі пагорби, березові гайки навколо невеличких озер, подекуди люди, що читали сірі часописи під обважнілим небом із свинцевими хмарами. Ми з Моллі уникали будь-яких плутаних звірянь. Вона, крім того, твердо трималася свого. Була надто щира, щоб довго розводитись із приводу якогось горя. їй вистачало того, що відбувалось усередині, в її серці. Ми цілувались. Але я цілував її не так, як годилося б, не ставав навколішки. Завжди думав водночас і про інше, намагався витрачати якомога менше часу й ніжности, немов прагнув зберегти їх задля чогось витонченого й прекрасного, зберегти для майбутнього, а не давати Моллі, не марнувати просто так. Поводився так, ніби життя забирало, ховало від мене те, що я прагнув дізнатися про нього, життя в глибинах пітьми, тимчасом як я марнував свій жар на поцілунки з Моллі. Гадав, потім уже не матиму його й зрештою втрачу все, бо мені забракне сили: життя, це справжнє кохання всіх справжніх чоловіків, одурить мене, як і решту людей на землі. Ми поверталися до юрмищ, і я прощався з Моллі біля дверей борделю, бо ночами їй не бракувало клієнтури до самого світанку. Поки вона розважала інших, мені все-таки було дуже боляче, й цей тягар на серці так добре говорив мені про Моллі, що тоді я ставав ближчим із нею, ніж у реальному житті, коли вона бувала поряд. Аби згаяти час, я ходив у кіно. Потім сідав у той або той трамвай і робив екскурсії в ніч. Коли надходила друга година, до трамвая заходили боязкі, вельми незвичайні пасажири; таких я не бачив ні до, ні після цієї години; завжди бліді та оспалі, вони покірними гуртами тяглися до передмість. Із ними я їздив дуже далеко. Набагато далі від заводів, аж до непевних теренів, де й вулички, і будинки ніби розмиті. Бруківкою, що полискувала від досвітніх дощів, підступав синій світанок. Мої трамвайні супутники зникали водночас зі своїми тінями. Вони заплющували очі, аби не бачити дня. Заговорити з цими тінями було дуже важко. Вони знемагали з утоми. Але не скаржилися, ні: саме вони цілу ніч прибирали незліченні крамниці та контори міста. Прибиральники видавались не такі неспокійні, як ми, люди ясного дня. Можливо, саме через це вони скотилися аж до низу. Однієї такої ночі, коли я, знов обравши інший маршрут, сів на трамвай, доїхав до кінця й розважливо вийшов з вагона, мені здалося, ніби мене погукали: «Фердінане! Агов, Фердінане!» Цей поклик залунав у сутінках як щось непристойне. Такого я не любив. Над покрівлями, вибиваючись поміж стріхами, дрібними холодними квадратами вже засіріло небо. Певне, мене таки кликали. Я обернувся і одразу впізнав Леона. Він підступив, щось шепочучи, ми стали розмовляти. Робінзон теж повертався з центру, де прибирав контору. Оце й усі хитрощі, на які він спромігся. Виступав він досить поважно, з дрібкою справжньої величі, неначе щойно виконав якусь небезпечну і, так би мовити, священну роботу. А втім, як я вже помітив, так бундючились усі нічні прибиральники. Серед утоми та самотности в людях часом прокидається божественне. Це божественне світилось і в Робінзонових очах, коли він розплющав їх набагато ширше, ніж звичайно, в синіх досвітніх сутінках. Адже він теж уже прибрав безкінечні шереги туалетів, вимив і натер справжні гори мовчазних поверхів. Робінзон додав: «Фердінане, я впізнав тебе зразу! З того, як ти зайшов до трамвая! Уяви собі: тільки з твоєї звички відразу хмурніти, коли виявиться, що всередині нема жодної жінки. Хіба не так? Хіба ти не такої вдачі?» Атож, я й справді такої вдачі. Моя душа вочевидь розкрита, мов ширінка. Тож і це точне спостереження не вразило мене. Скорше я тільки здивувався, що й Робінзон не досяг успіху в Америці. Це геть суперечило моїм сподіванням. Я розповів йому, як опинився на галері в Сан-Тапеті, гадаючи, що й він не уник цієї долі. Проте Робінзон не розумів, на що я натякаю. «У тебе пропасниця!» — відповів він мені вкрай просто. Натомість Робінзон приплив торговельним пароплавом. Він теж намагався потрапити до Форда, але документи, справді надто фальшиві, щоб їх сміливо показувати, змусили його до обережносте. «Вони придатні лише на те, щоб тримати їх у кишені», — зауважив Робінзон. А якщо йти в прибиральники, то ніхто й не цікавиться громадянським станом. Платять там, правда, небагато, зате не зважають на формальності. То був своєрідний нічний іноземний легіон. — А ти що тут робиш? — запитав мене згодом Робінзон. — Досі не вставив собі клепки? Тобі ще не набридли твої фортелі та викрутні? Ти й далі линеш у подорож? — Хочу повернутися до Франції, — відповів я йому, — такого життя з мене досить. Твоя правда, минає й це... — Правильно робиш, — схвалив Робінзон, — бо чоло нам уже зморшки поорали... Ми постаріли, навіть не помітивши цього. І я знаю, що це означає... Я б теж хотів повернутись, але знову ж папери... Зачекаю ще трохи, поки мені справлять добрі документи. Не можу сказати, ніби моя робота погана. Є й гірша. Але ж я не навчаюсь англійської... Люди по тридцять років пропрацювали прибиральниками й досі навіть з місця не зрушили, засвоїли тільки «Exit» бо такий напис на дверях, які вони шурують, та «Lavatory». Ти розумієш мене? Я розумів. Якби раптом не стало Моллі, я теж був би змушений ставати нічним прибиральником. І не було б жодної причини гадати, ніби те скоро минеться. Зрештою, на війні ти запевняєш себе, що, як настане мир, буде краще, тішишся цією надією, мов цукеркою, а потім виявляється, нема нічого, крім паскудства. Спершу цього не наважуєшся визнати, аби не відчута огиди до людей. А згодом якогось дня таки розповідаєш правду всьому світові. Тобі вже остогидло знов і знов загрузати в злиднях. Але геть усі враз висновують, що ти кепсько вихований. Так-то. Ми ще двічі або тричі зустрічалися з Робінзоном. Він геть змарнів. Французький дезертир, що виготовляв фальшовані алкогольні напої для детройтської братії, відступив йому дрібку свого «бізнесу», Робінзона це спокусило. «Я теж трохи пнувся задля їхніх немитих мармиз, — признався він мені, — але, знаєш, я зіпсував собі шлунок... Відчуваю, тільки-но до мене причепиться перший поліцай, — розколюся... Я забагато бачив... Крім того, завжди невиспаний. Хоч-не-хоч, а сон удень — це не сон. Я вже мовчу про ті конторські порохи, що їх мені набилося повні легені... Ти мене розумієш? Людина від цього гине...» Ми призначили зустріч на іншу ніч. Я повернувся до Моллі й усе їй розповів. Моллі докладала неймовірних зусиль, аби приховати, як прикро її вразила моя розповідь, але її розпач було неважко побачити. Я цілував її тепер куди частіше, але її горе було тяжке й глибоке, набагато щиріше за те, на яке спроможні ми, звикнувши куди більше розводитись про нього, ніж його є насправді. В американців усе навпаки. Вони не зважуються зрозуміти його і визнати. Трохи ніби й принизливо, але це все-таки горе; не гордощі і тим паче — не ревнощі, не сцени, а щира мука, й слід признатися: нашій душі цього бракує, задля втіхи виявляти горе ми черствіємо. Ми соромимось, що не маємо в серці давнього багатства, збідніли на все, і що думали про людей гірше, хоча насправді вони не такі вже й лихі. Інколи втомлювалась навіть Моллі й таки нападалась на мене з докорами, щоправда, лагідними й розважливими. — Фердінане, ти дуже добрий, — казала вона, — і я знаю, яких ти докладаєш зусиль, аби не стати лихим, як решта, але я не впевнена, чи, власне, ти усвідомлюєш, чого прагнеш... Обдумай усе як слід! Фердінане, адже, повернувшись на батьківщину, тобі доведеться заробляти на шматок хліба... Крім того, ти не зможеш гуляти так, як тут, і цілісінькі ночі мріяти... Ти ж так любиш прогулянки... Поки я працюю... Фердінане, ти хоч замислювався над цим? У певному розумінні вона тисячу разів мала слушність, але в кожного своя натура. Я боявся образити її. Надто тому, що Моллі ображалася дуже легко. Я казав: — Присягаюся, я кохаю тебе й кохатиму завжди... як можу... по-своєму. По-моєму — тобто не дуже щиро. А Моллі була така гарна з тіла й така спокуслива. Зате я мав паскудну схильність ганятися за примарами. Може, це не зовсім моя провина. Життя надто часто змушує людину лишатися з примарами. — Фердінане, ти справді дуже ласкавий до мене, — заспокоювала мене Моллі, — не побивайся аж так... Ти неначе хворий на бажання дізнаватися щораз більше... Оце й усе. Зрештою, така, напевне, твоя дорога. Тільки твоя, і ти на ній самотній... Бо найдалі заходить той, хто подорожує сам. Ти, отже, скоро поїдеш? — Так, я хочу скінчити навчання у Франції, а потім повернуся, — завзято запевняв я її. — Ні, Фердінане, ти більше не повернешся... Крім того, й мене тут уже не буде. Моллі була недурна. Настала мить розлуки. Ввечері ми пішли на вокзал десь за годину до того, як вона мала йти до борделю. Вдень я попрощався з Робінзоном. Він теж не радів, що я покидаю його. Я щоразу покидав усіх на світі. Коли ми з Моллі стояли на пероні й чекали потяга, повз нас ходили чоловіки, вдаючи, ніби не знають її, проте між собою шепотілися. — Фердінане, ти вже далеко від мене. Скажи, Фердінане, ти таки справді чиниш так, як намірявсь учинити? Оце лиш і важливе... Тільки на це слід зважати... Потяг під'їхав до вокзалу. Побачивши паротяг, я вже не був такий самовпевнений. Я обняв Моллі з усією сміливістю, яка ще збереглась у моєму тілі. Вперше в житті відчув щирий жаль до всього світу, до себе, до Моллі, до геть кожного на землі. Саме цього, напевне, шукають люди, переглядаючи власне життя, тільки цього, — найтяжчого пережитого горя, — аби стати собою перед смертю. Від того прощання проминули довгі і навіть іще довші роки... Я часто писав у Детройт, а потім і на ті всі адреси, які пам'ятав, у місця, де могли знати Моллі або щось чути про неї. Але жодного разу не отримав відповіді. Той бордель тепер уже закрито. Це все, що я зміг довідатись. Моллі, ласкава Моллі, коли ти десь у невідомому краї ще маєш змогу мене читати, я хочу, щоб ти добре затямила: мої почуття до тебе не змінились, я досі по-своєму кохаю тебе й кохатиму завжди, ти можеш прийти до мене, коли захочеш поділити мій хліб і мою швидкобіжну долю. Якщо ти зараз уже негарна — не біда! Ми все владнаємо! В моєму серці збереглося стільки твоєї живої гарячої краси, що її вистачить нам обом принаймні ще на двадцять років, аж поки помремо. Те, що я покинув тоді Моллі, — справжнісіньке божевілля, мерзенне й жорстоке. А проте я боронив свою душу аж до сьогодні. І якщо навіть завтра по мене прийде смерть, я вже ніколи не буду — цього я певен — такий жорстокий, лихий і брутальний, як решта, стільки-бо доброти і мрій подарувала мені Моллі за ті кілька місяців у Америці. Це ще не все — повернутися з іншого світу! Ти застаєш липучу, непевну низку буднів у тому ж стані, в якому її залишив, коли вибирався звідти. Вона чекала на тебе. Я знову тижнями й місяцями крутився навколо майдану Кліші, з якого був вибрався, й бульвару Батіньйоль і, щоб вижити, став торгувати на вулиці. Несила навіть розповісти, чого я зазнав, мокнучи під дощем або задихаючись у червневій автомобільній духотняві, що обпікала і горлянку, і ніс майже так само, як гаряче повітря в цеху на заводі Форда. Для розваги я без упину розглядав перехожих, що під вечір ішли хто до театру, хто в Булонський Ліс. Завжди більш-менш самотній, у години дозвілля я скнів над книжками і часописами й пригадував усе бачене. Я поновив навчання і вже не кидав його, складав абияк іспити і всякчас заробляв на шматок хліба. Адже наука, медичний факультет — це заказана царина, добре закута скриня. Самі горщики, а повних немає. Коли ж я нарешті подолав п'ять або шість років академічних мук, то таки одержав пишний титул. Тоді я своїм звичаєм зачепивсь у передмісті, в Ґарен-Рансі, одразу коли вийти з Парижа. Я не мав ні претензій, ні тим паче амбіцій і прагнув лише трохи відітхнути й поліпшити своє харчування. Прибивши на двері табличку, став чекати на пацієнтів. Квартальний люд підходив і з підозрою роздивлявся табличку. Дехто навіть розпитував у комісаріаті поліції, чи я таки справжній лікар. Так, відповідали там. Він отримав свого диплома, це лікар. Тоді в усьому Рансі заговорили, що в окрузі з'явився ще один справжній лікар. «На хліб він собі не заробить! — одразу провістила моя консьєржка. — Тут і так забагато лікарів!» Слушне спостереження. У передмісті життя вривається вранці до вас здебільшого на трамваї. Тільки-но засіріє, цілі трамвайні валки, напхані вщерть отупілого люду, гримотять бульваром Мінотавр, що тягне рейки до підприємств. Молодь начебто й задоволена, що їде на роботу. Молоді красені, сміючись, підганяють загал, видираються на підніжки. На таке варто поглянути. Та коли ти, наприклад, уже двадцять років дзвониш із телефонної кабінки в кав'ярні, такої брудної, що її завжди вважаєш за вбиральню, бажання жартувати з поважними речами, а зокрема і з Рансі, щезає. Тоді ти вже усвідомлюєш, куди тебе запроторила доля. Ти обернувся на раба просмерділих сечею будинків із пласкими фасадами, й вони мертві, бо їхнє серце б'ється у грудях домовласника. Його самого ми не бачимо ніколи. Він не сміє показуватись і, паскуда, присилає свого управителя. А проте в кварталі подейкують, що коли раптом здибати домовласника, він дуже люб'язний. Але така люб'язність ні до чого не зобов'язує. Небо в Рансі таке саме, як у Детройті, задимлене й сіре, дим укриває всю рівнину за Леваллуа. Жалюгідні будинки чорним гноєм туляться до землі. Комини, малі і високі, здалеку скидаються на тички, що стирчать із намулу на морському узбережжі. А в тих будинках — ми. У Рансі треба мати і сміливість рака, надто коли підступає вік і вже певен, що ніколи звідси не виберешся. В кінці трамвайного маршруту — липкий бруднющий міст, що проліг над Сеною, величезною стічною канавою, де плаває геть усе. У неділю і вночі люди видираються на крутий берег, аби висцятись. Чоловіки замислюються, відчуваючи поряд текучу воду. Вони, як і моряки, усвідомлюють вічність, справляючи цю дрібну потребу. А от жінки ніколи не замислюються, байдуже, тече поряд Сена чи ні. Юрби, що їх уранці привозять трамваї, потім запихаються в метро. Здається, немов усі тікають з цього берега, немов з Аржантея на них насувається катастрофа, а їхні домівки вже взялися вогнем. Таке на людей находить кожної ранкової зорі, вони цілими гронами чіпляються за двері й поренча. Великий відступ. А проте вони їдуть до Парижа шукати господаря, що порятує їх і не дасть загинути голодною смертю; боягузи, вони страшенно бояться лишитися без господаря. Але, даючи харч, господар змушує гріти чуба, і людина від того гниє десять, двадцять, а то й більше років. Задурно не годують. У трамваї спалахує люта сварка, кожен прагне продерти свою горлянку. Жінки навіть іще більші скнари, ніж діти, щоб проїхати зайцем, вони ладні зупинити всю лінію. Серед пасажирів є й п'яненькі, надто серед тих напівбуржуа, що їдуть на Сентуанський базар. «По чому морква?» — питають вони заздалегідь, показуючи, що в них водяться грошики. Зчавлені, немов покидьки в сміттєвому бачку, люди проминають Рансі, і від них нестерпно тхне, надто влітку. Біля бастіонів лунають останні погрози, останні лайки, потім ніхто нікого не бачить, метро поглинає геть усіх і все: просякнуті потом костюми, розшарпане вбрання, шовкові панчохи, жіночі хвороби й ноги, брудні, як і шкарпетки, комірці, що стоять несхитно і твердо, мов комірне, аборти й викидні, любителів воєнної слави — все це стікає сходами з запахом смоли і карболки аж до чорного тунелю разом із зворотним квитком, що сам коштує стільки, як дві невеликі булочки. Притлумлюваний страх безславної втрати роботи повсякчас чигає на запізнілих (разом із наказом про звільнення), коли господареві заманеться зменшувати загальні витрати. Ще такі живі спогади про кризу, про те, як востаннє не мав роботи, про суворі, нещадні оголошення, що їх доводилося читати, п'ять су, п'ять су... довгі й марні пошуки роботи... Такі спогади задушують людину, хоч як вона тісно скулиться у своєму полісезонному пальто. Місто намагається сховати якомога більше брудноногих юрмищ у своїх електричних стічних канавах. Юрмища зринають на поверхню лише в неділю, але, коли вони зверху, не варто виходити надвір. Досить бодай раз подивитись, як вони розважаються, щоб назавжди відбити любов до веселощів. Навколо метро біля бастіонів стоїть незнищенний запах минулих війн, сморід сплюндрованих, наполовину спалених сіл, незакінчених революцій, невдалих торговельних оборудок. Місцеві лахмітники бозна-відколи палять у ямах із накривками ті самі невеликі вологі купи. Лахмітники, повні вина й утоми, трохи скидаються на варварів. Усі вони ходять кашляти до недалекого тубдиспансеру замість поскидати трамваї з бастіонних схилів і нагидити в акцизній конторі. Кров тим часом не ллється. Нема пригод. А коли ще раз прийде вже недалека війна, вони знову стягатимуть статки, продаючи пацючі шкурки, кокаїн і маски з гофрованої бляхи. Для медичної практики я знайшов собі маленьку квартиру на краю передмістя, звідки добре видніли бастіонні схили і робітник, що, опустивши очі в землю, день у день походжав по валах; його скалічену на роботі руку кутала груба біла пов'язка; робітник уже не знав, що йому робити й про що думати, і не мав бодай трохи грошей, аби піти напитися й чадом заповнити свідомість. Моллі таки мала слушність, я почав розуміти її. Навчання змінює людину, робить її зарозумілою. Але через це треба пройти, щоб дістатися аж до суті життя. Доти ти лише крутишся навколо. Вважаєш себе за вільного від усіляких забобонів, але всюди натикаєшся на порожнечу. Забагато мрієш. Послизаєшся на кожному слові. Це не те, що потрібне. Це лише наміри, оманлива зовнішність. Для рішучости потрібне щось інше. Опанувавши медицину, я, навіть не мавши великих здібностей, наблизився до людей, до тварюк, до всього. Тепер не було іншого шляху, як іти просто вперед, в осередок подій. Смерть наздоганяє тебе, слід поквапитись, а проте слід іще їсти під час пошуків і, принишкнувши, заховатися від війни. Завдань багато, і це трохи обтяжує. Я чекав на хворих, але їх приходило обмаль. Потрібен час, аби справа зрушилась, утішали мене. Власне, єдиним хворим тоді був тільки я. Нема нічого жалюгіднішого за Ґарен-Рансі, снувалось у моїй голові, коли бракує клієнтів. І це щира правда. В таких місцях слід ні про що не думати, а я ж приїхав туди тільки задля спокійних роздумів, і то з іншого краю світу! Одне слово, таке моє щастя. Нікчемний хвалько! На мене насувалося щось чорне і важке... Тут уже не до сміху, воно ніколи мене не полишало. Твій мозок — тиран, яких годі шукати на землі. Піді мною жив Безен, дрібний крамар, що торгував усячиною, і він завжди казав мені, коли я зупинявся біля нього: — Докторе, слід вибирати! Грати на кінських перегонах або пиячити — щось одне!.. Одразу всього не зробиш! От я люблю пити! А гри не любив ніколи... Найдужче він полюбляв настоянку на тирличеві й чорній смородині. Незгірша звичка, та якщо пити після червоного вина, щезає всяка шляхетність. Коли Безен ходив на товчок по харчі, то зникав на три дні, «був в експедиції», як казав він сам. Звідти його привозили, і тоді він пророкував: — Я бачу, яким буде майбутнє... Ніби гулянка, що ніколи не скінчиться... А на додачу кіно... О, там буде на що подивитись... Інколи його прозірливість сягала ще далі: — Я бачу, що вони вже не п'ють... Я останній, хто питиме в майбутньому. — Треба поспішати... Я знаю свою ваду... На моїй вулиці кашляли всі. Звичайна річ. Щоб побачити сонце, треба було піднятися принаймні до собору Сакре-Кер, бо все застилав дим. Від собору відкривався чудовий краєвид. Я розумів, що десь там, у глибинах долини, — ми і наші будинки. Але роздивитися докладно, де той або той будинок, не міг, я навіть не бачив власного — таким гидким, однаковим і гидким видавалось усе побачене. А ген іще далі — знову Сена, звивається, мов слизька змія, від мосту до мосту. Коли живеш у Рансі, навіть не усвідомлюєш, що починаєш сумувати. Зникає охота робити щось вартісне, й цього досить. Через потребу ощадити на всьому, через навколишнє, що ненастанно лізе тобі в очі, щезають будь-які прагнення й бажання. Кілька місяців я мусив жити на самих позичках. Люди в моєму кварталі були такі бідні й недовірливі, що треба було дочекатися ночі, аби хтось наважився запросити мене до хворого, — мене, лікаря, що ніколи не вимагав великих грошей. Інколи я гасав цілісіньку ніч, шукаючи на тісних безмісячних подвір'ях свої десять або п'ятнадцять франків. Уранці вулиця немов оберталась на величезний бубон, бо всюди витріпували килими. Цього ранку я побачив Бебера — він стеріг комірчину своєї тітки-консьєржки, поки та ходила до вбиральні. Бебер теж здіймав віником з тротуару хмару куряви. Того, хто не порошить о сьомій годині ранку, в цих краях уважають за неабияку свиню, що гидить на власній вулиці. Коли килимки витрушені, це свідчить про охайність, доглянуте житло. Цього досить. Хай навіть смердить із рота — витріпавши килим, кожен заспокоювався. Бебер ковтав ту всю куряву, яку здіймав сам, а ще й ту, що опускалася на нього з горішніх поверхів. А проте на бруківці де-не-де ясніли сонячні плями, бліді, тьмяні й таємничі, мов усередині церкви. Бебер дививсь, як я підходжу. Для нього я був лікар, що живе на цьому кутку, там, де стає автобус. З лиця Бебер був зелений — яблуко, що ніколи не достигне. Він чухався, і, побачивши його, мені теж закортіло почухатись. Бо, ніде правди діти, в мене теж були блохи, я набрався їх уночі, коли нахилявся над хворими. Блохи охоче застрибували в моє пальто, найтепліше й найвологіше місце. Про це нам розповідали ще на медичному факультеті. Бебер одірвався від килима й привітавсь до мене. З усіх вікон дивились, як ми стоїмо й розмовляємо. Оскільки однаково треба когось любити, з дітьми ризик набагато менший, ніж із дорослими, бо принаймні можна виправдовуватися сподіванням, що, вирісши, діти будуть не такі лихі, як ми. Але хіба можна вгадати наперед? На марному Беберовому личку мінилась усмішка безмежної чистої приязні, і я повік пам'ятатиму її. Радість, спрямована на ввесь світ. Дорісши до двадцяти років, дуже мало людей зберігає бодай дрібку невимушеної, суто тваринної радости. Світ не такий, як нам здавалося! Та й годі. І тоді людська пика змінюється, та ще й як! Світ, бачите, одурив людину, і вона враз обертається на падлюку! Саме це й відбивається на обличчях двадцятирічних. Облуда! Наше обличчя — лиш облуда. — Ге, докторе! — звернувся до мене Бебер. — Чи правда, що цієї ночі підібрали одного чоловіка на Святешному майдані? І горлянка в нього перерізана лезом? І ви його дивились? Це правда? — Ні, Бебере, не я, не я його дививсь, а доктор Фролішон. — У-у, а моя тітка казала, що дуже хотіла б, якби то були ви. Бо тоді ви б усе розказали... — Бебере, почекаймо до наступного разу. — А що, часто отак убивають людей? — спитав іще Бебер. Я ледве встиг проминути хмарку куряви, що її зняв Бебер, коли загула прибиральна машина. Розвихрився справжній тайфун, розметавши цівочки води й заповнивши всю вулицю клубами ще густішої ядучої пилюги. Ми не бачили одне одного. Бебер аж заревів з утіхи, розічхався й застрибав на одній нозі. Його личко з синцями під очима, злипле волосся, викривлені мавп'ячі ноги — все звивалось у конвульсивному танці навколо віника. Беберова тітка повернулася з убиральні. Вже встигла вихилити чарочку й, очевидно, нанюхатись ефіру, — цю звичку вона набула, коли служила в лікаря і в неї дуже болісно різалися зуби мудрости. Від зубів тепер їй лишилися тільки два передні, проте вона ніколи не забувала їх чистити. «Коли б вам, як мені, довелося служити в лікаря, ви б знали, що таке гігієна». Консьєржка давала медичні поради сусідам — і близьким, і далеким — аж до Безона. Цікаво було б дізнатися, чи вона бодай про щось коли думала. Тільки плела язиком, ні над чим не замислюючись. Коли ми були самі, без свідків, Беберова тітка сама питала в мене поради. В певному розумінні це мені навіть лестило. — Докторе, я таки змушена вам сказати, — ви ж бо лікар, — що Бебер — то малий негідник! Він чіпає свій орган! Два місяці тому я помітила це і питаю себе, хто міг навчити його такої гидоти? Таж я його добре виховувала! Я заборонила йому... Але він почав знову... — Скажіть йому, що через це він стане придурком, — дав я їй класичну пораду. Бебер, слухаючи нас, був невдоволений. — Нічого я не чіпаю, це неправда, це Ґажин хлопець мені пропонував... — Бачите, а я ще сумнівалася, — протягла тітка. — Та в родині Ґаґів, — знаєте, ті, на шостому, — всі мерзотники. їхній дід, кажуть, уганяв за цирковими вершницями... Подумайте лишень — за вершницями! Скажіть мені, докторе, поки ми ще тут, чи не могли б ви приписати такий сироп, щоб у нього відпала охоча чіпати свій орган? Я пішов з тіткою до її комірчини, щоб виписати малому Веберові антипорочний сироп. Я був занадто люб'язний з усім тамтешнім людом і добре це усвідомлював. Ніхто не платив мені. Я консультував усіх задурно, надто з цікавосте. То була моя хиба, бо дармові послуги ніхто не цінує. Беберова тітка, як і решта, користалася моєю чванькуватою некорисливістю. Ба більше: надуживала її. Я вдавав, ніби нічого не бачу, прикидався. Плентав за людьми. Вони тримали мене, ці плаксиві хворі, і то дедалі цупкіше, я опинився на їхній ласці. Водночас виказували мені всю свою нікчемність, яку ховали в закамарках власної душі й нікому, крім мене, не показували. А за таку гидь жодна ціна не зависока. Але гидь прослизала між пальцями, мов слизька змія. Якщо житиму досить довго, коли-небудь я розповім про все. «Стережіться, падлюки! Дайте мені ще кілька років бути з вами люб'язним. Поки що не вбивайте мене. Як буду покірливим і безборонним, то зможу сказати все. Запевняю, що тоді так само копну вас ногою, як ту заслинену гусінь, що в Африці заповзала гидити до моєї хижі, і я вас зображу такими нікчемними страхопудами, такими гидомирними мерзотниками, що ви від того нарешті, може, й виздихаєте». — А він солодкий? — запитав Бебер про сироп. — Ні в якому разі не солодіть його, — порадила тітка. — Паскуда мала, він не заслуговує, щоб йому солодили, він і так краде в мене забагато цукру! Такого нахабу й мерзотника ще світ не бачив! Він скінчить тим, що вб'є рідну матір! — Нема в мене матері, — не збентежившись, гостро відказав Бебер. — Падлюка! — визвірилась на нього тітка. — Я тебе батогом оперіщу, коли ти отак відповідатимеш. — Тітка справді потяглася за батогом, а малий чкурнув на вулицю. «Паскуда!» — загорлав він у коридорі. Тітка почервоніла й повернулася до мене. Ми помовчали й заговорили про інше. — Вам, докторе, мабуть треба провідати жінку з будинку номер чотири на вулиці Рудокопів... Там живе давній службовець нотаріальної контори, і я говорила йому про вас... Сказала що ви лікар, який найласкавіше ставиться до хворих. Я добре знав, що тітка мені бреше, бо її улюбленим лікарем був Фролішон. Вона завжди рекомендувала тільки його, а мене, навпаки, обмовляла, тільки-но траплялася нагода. На мій гуманізм відповідали тваринною ненавистю. Бо ж то звірюка, цього не слід забувати. Проте Фролішон, яким вона захоплювалася, брав з неї гроші, тож вона нашвидку консультувалася в мене. Якщо вже консьєржка комусь мене порадила, то це знов або ще одна дармова робота, або якась нечиста, сумнівна оборудка. Виходячи, я все ж подумав про Бебера. — Треба, щоб хлопчик гуляв, — сказав я їй, — він дуже мало буває на повітрі... — А куди ж ми підемо з ним? З такою роботою, як моя, я не можу піти кудись далеко. — Ходіть у неділю принаймні до парку... — Але там ще більше людей і пилюки, ніж тут. Там одне по одному товчуться. Тітчине зауваження цілком слушне. Я шукаю якийсь інший варіант. Украй несміливо пропоную цвинтар. Цвинтар у Ґарен-Рансі — єдина більш-менш велика ділянка, де ростуть дерева. — Ай справді, я навіть не подумала! Звичайно ж, туди можна ходити. Якраз повернувсь і Бебер. — А тобі, Бебере, сподобається гуляти на цвинтарі? Докторе, я повинна в нього спитати, бо, мушу застерегти вас: він страшенний упертюх! Бебер, правда, не мав тут своєї думки. Але ідея сподобалася його тітці, й цього досить. Тітка, як і всі парижани, полюбляла цвинтарі. З цього приводу можна було б сказати, що вона нарешті стала думати. Зважувала всі «за» і «проти». На бастіонах повно волоцюг... У парку й справді забагато пилюки... Натомість цвинтар — нормальне місце, авжеж... Причому в неділю туди ходять люди радше поштиві, цілком пристойні... Крім того, це дуже зручно, повертаючись бульваром Свободи, можна вихилити чарчину, бо в неділю там ще відкриті забігайлівки. — Бебере, — сказала нарешті тітка, — іди й проведи доктора до пані Анруй, вулиця Рудокопів... Бебере, ти, думаю, знаєш, де живе пані Анруй? Бебер знав геть усе, аби тільки випала нагода кудись помандрувати. Квартали між вулицею Вантру та майданом Леніна вже давно забиті багатоповерховими житловими кам'яницями. Будівельники захопили майже кожен незайнятий клапоть поля «Ґарен», як його тут називали. Від нього ще лишився невеличкий окраєць, якісь занедбані землі по той бік останнього газового ліхтаря. Обступлені кам'яницями, ледь животіли кілька впертих чотирикімнатних будиночків з великими грубами в нижніх коридорах; щоправда, вогонь у них насилу блимав, бо мешканці ощадили паливо. В будинках було вогко, груби куріли. То були оселі останніх рантьє, аж ніяк не багатіїв. Звичайно ж, не були заможними й Анруї, до яких мене послали. А все-таки то були люди, що мали бодай невеличку власність. У хаті Анруїв ще дужче, ніж димом, тхнуло вбиральнею та рагу. Свою оселю Анруї вже виплатили. На це пішло добрих п'ятдесят років ощадности. Ввійшовши та побачивши господарів, мимоволі запитуєш себе, що з ними сталося. А сталося ось що: цілих півсторіччя вони ніколи не витратили на себе жодного су, не пошкодувавши про те. Мов равлики, набули свій будинок власним тілом і духом. Проте равлики спромагаються на таке без жодних сумнівів. Анруї, власне, прожили життя тільки на те, аби мати власний будинок, і тепер дивувалися, мов люди, що їх спершу замурували, а потім раптом визволили. Дивне, мабуть, коїться в голові у того, кого витягли з кам'яного мішка. Анруї ще до одруження думали про те, як придбати власний будинок. Спершу нарізно, а потім удвох. Вони на півстоліття зреклись усяких інших думок, а коли життя змушувало думати про щось інше, приміром, про війну, а надто про сина, враз почувалися тяжко хворими. Коли Анруї ще молодятами, вже десять років ощадивши гроші поодинці, оселились у цьому будиночку, він був навіть недобудований, стояв серед ланів. Узимку, аби потрапити на роботу, доводилося взувати грубі черевики (їх потім залишали в овочевій крамниці на розі Повстанської вулиці), виходити о шостій ранку і йти три кілометри до зупинки кінного трамвая, платити два су і добиратися до Парижа. Коли все життя дотримують такого режиму, це свідчить про неабияке здоров'я. Над ліжком на другому поверсі висів портрет Анруїв у день весілля. їхня опочивальня, меблі теж уже були викуплені, і то давненько. Всі квитанції, оплачені десять, двадцять, сорок років тому, зшиті докупи й лежать у верхній шухлядці комода, а бездоганно заповнений журнал видатків унизу, в їдальні, де не їдять ніколи. Пан Анруй, якщо ваша ласка, це все вам покаже. Саме він щосуботи провадить у їдальні обрахунки. А їдять Анруї на кухні. Те все я мало-помалу довідався від них самих, від інших людей, а також від Беберової тітки. Коли ближче з ними познайомивсь, вони розповіли мені про свій найбільший страх, що тяжів над ними все життя: страх, щоб їхній син, узявшись до комерції, не збанкрутував. Уже тридцять років ця невідступна думка щоночі будила їх — на мить, а то й надовше. А той хлопець опікувався пір'ям! Подумайте бодай, чи траплялися кризи в торгівлі пір'ям протягом останніх тридцяти років! А проте, можливо, нема ремесла, ризикованішого за торгівлю пір'ям. Є, звичайно, такі непевні оборудки, що навіть думки не виникає вдаватися до позичок, аби виправити становище. Але є й інші торговельні операції, коли завжди з більшою чи меншою силою постає питання про позички. Тільки-но Анруям спадала на гадку така позичка, то, навіть тепер, коли в них виплачений будинок і геть усе майно, вони підводилися зі стільців і, спаленівши, дивились одне на одного. Що вони чинитимуть тоді? Відмовлять. Вони постановили завжди відмовляти в будь-якій позичці... Задля принципу, щоб зберегти своєму синові Родинний Маєток — будинок і заощаджені гроші. Саме так і міркували. Щоправда, їхній син — чоловік досить поважний, але в торгівлі буває всяке... Коли вони запитали мене про це, я в усьому погодився з ними. Моя мати задля мене теж робила якусь комерцію, але материні оборудки завжди приносили нам самі злидні, трохи хліба й чимало клопоту. Через те я теж не любив отієї комерції. Я зразу зрозумів небезпеку, що в найгіршому разі могла чигати на сина Анруїв, якби він узяв позичку на небезпечно короткий термін. Мені не треба було пояснювати. Сам пан Анруй п'ятдесят років пропрацював писарем у нотаря на Севастопольському бульварі, тож знав чимало історій, як розтринькується багатство! Найгучніші він навіть переказав мені. Передусім розповів про свого рідного батька, бо саме через його банкрутство він, зі ступенем бакалавра, не зміг стати викладачем і мусив одразу податись у писарі. Таке не забувається. Нарешті, коли будиночок був виплачений і Анруї стали його повними власниками, не маючи жодного су боргів, вони вже не знали, за що братись, аби далі зміцнювати свою безпеку! їм минало вже по шістдесят шостому року. І саме тоді пан Анруй став відчувати дивну неміч... Чи, радше, цю неміч він відчував оддавна, але доти про неї не думав, бо ж треба було сплачувати позичку за будинок. Коли ж усе було сплачене, залагоджене, підписане, Анруй почав думати про свою дивну хворобу. В нього ставались ніби запаморочення, а потім у вухах лунали паровозні свистки. Тоді ж Анруй почав купувати газети, бо тепер уже міг собі дозволити таку розкіш! А в газеті надрукували й описали точнісінько те, що він чув у вухах. Після цього Анруй ковтав ліки, до яких радила вдаватись газета, але від того стан його здоров'я не поліпшився, навпаки: свист у вухах став іще гучніший. Що ж далі — тільки думати про хворобу? Анруй, проте, надумав звернутись по консультацію до лікаря диспансеру. «То від високого тиску», — сказав йому лікар. Пана Анруя його слова просто приголомшили. А по суті, ця напасть дісталася йому дуже вчасно: Анруй стільки років тремтів через будинок та синові позички, що тепер зненацька утворилася мовби прогалина в суцільній мережі тривог, яка сорок років прив'язувала все його єство до термінів виплат за будинок, надихаючи постійним боязливим завзяттям. Тепер, коли йому сказали про високий тиск, він прислухавсь, як той тиск б'ється у вухах, десь у самих глибинах. Анруй навіть серед ночі підводивсь, аби намацати пульс, і потім довго стояв біля ліжка, відчуваючи, як дрібно і мляво здригається все тіло від ударів серця. Оце вже моя смерть, казав собі Анруй, так воно не минеться; завжди боячись життя, він тепер став боятись іншого — смерті, кров'яного тиску, так само як перед тим сорок років боявся, що не зможе оплатити будинок. Анруй зроду був нещасливий, але тепер мусив знайти для цього підхожу причину. А це не так-то й легко, як видається. Адже не досить просто сказати собі: «Я нещасливий». Це слід іще довести, переконати себе у власному нещасті. Чогось більшого Анруй не вимагав: просто для страху, що опосів його, він прагнув підвести вагомі підстави. Тиск, як заявив лікар, сягав двохсот двадцяти міліметрів. Двісті двадцять — це неабищо. Лікар указав Анруєві шлях, який мав допровадити старого до смерті. Той славетний син, що торгував пір'ям, майже ніколи не показувався на очі. Хіба що раз або двічі десь під Новий рік. Та й годі. Тепер, до речі, він міг би завжди приходити, хоча на гроші в батька-матері однаково не розжився б. Тож син, здається, щез уже навіки. Набагато більше часу в мене пішло на ближче знайомство з пані Анруй; вона не переймалася жодними страхами, не боялась навіть власної смерті, якої собі не уявляла. Нарікала лише на свої літа, та й то аби бути як усі люди, а також скаржилася, що життя дорожчає. Величезна родинна праця закінчилась: будинок виплачено. Аби швидше оплатити останні рахунки, пані Анруй свого часу взялася пришивати ґудзики до піджаків для однієї великої крамниці. «Просто неймовірно, скільки їх треба пришити за сто су!» Попомучилась вона і з величезними клунками одягу в автобусах, якось увечері її навіть добряче були потовкли. Тоді вона вперше в своєму житті заговорила до іноземки, і то тільки на те, щоб вилаяти. Свого часу, коли довкола гуляв вітерець, у хаті було сухо, зате нині звідусіль підступили високі кам'яниці і в Анруїв усюди тхнуло вогкістю, навіть фіранки бралися плямами плісняви. Виплативши будинок, пані Анруй цілісінький місяць знай усміхалася, її обличчя променилося втіхою та захватом, мов у черниці після причастя. Саме вона запропонувала чоловікові: «Чуєш, Жулю, купуймо відтепер щодня газету, ми вже можемо...» Отак пані Анруй стала думати про свого чоловіка, задивлялась на нього, а потім розглянулася довкола й подумала нарешті про його матір, свою свекруху, стару Анруй. На цю думку враз споважніла, стала така, якою була до виплати будинку. Отож усе почалося заново, бо й далі треба було ощадити, зважаючи на свекруху, про яку нечасто згадували і вдома, й на вулиці. Стара жила в глибині садка, де купчилися старі віники, поламані курячі клітки й тіні всіх навколишніх кам'яниць. Мешкала в низенькій хижці, з якої рідко виходила. А проте навіть нагодувати її — це вже була безкінечна морока. Бабця нікого не впускала до своєї комірчини, навіть рідного сина. Я боюся, що мене вб'ють, пояснювала вона. Коли невістці спало на гадку, що знову доведеться ощадити, вона спершу поговорила з чоловіком: чи не можна, наприклад, спровадити стару до черниць монастиря Сен-Венсан, що опікувався саме такими нікчемними старими. Проте пана Анруя саме займав інший клопіт: шум у вухах, що страшенно надокучав йому. Змушений думати про ті несвітські звуки, він казав, що вони не дають йому спати. І справді, замість спати він цілісіньку ніч дослухався до свисту, гупання й гуркоту. То була нова кара. Пан Анруй переймався нею і вдень, вночі. Звуки всього світу зосередились у його голові. Але за кілька місяців страх помалу розвіявся, став надто слабеньким, щоб поглинати всю увагу. Тоді разом з дружиною Анруй поїхав на Сентуанський ринок. Адже той ринок, як доносила чутка, був найдешевший в усій околиці. Вони їхали туди зранку на цілий день, аби вигідно щось купити і послухати балачок про ціну тих або тих товарів та гроші, які, певне, можна було б заощадити, купивши замість одного щось інше. Об одинадцятій вечора, вже сидячи вдома, подружжя знову трусилося від страху, що їх уб'ють. Той страх був невідступний. Боявся не так господар, як господиня. Тієї пізньої години, коли вщухав вуличний гамір, панові Анрую найдужче дошкуляв шум у вухах, аж тіпало з розпачу. «З цим шумом я не засну ніколи! — раз по раз викрикував він, і то тільки на те, щоб іще дужче настрашити себе. — Ти навіть уявити негодна!» Проте пані Анруй ніколи не намагалася ні зрозуміти, що він хоче сказати, ні уявити, що завдає йому таких мук. «Але ж ти мене чуєш?» — питала вона його. — Атож, — відповідав пан Анруй. — Що ж, тоді все гаразд. У такому разі ти б краще подумав про свою матір, що обходиться нам так дорого, тоді як життя дорожчає день у день... її хатина-то вже справжня зараза! На три години щотижня приходила прибиральниця, єдиний гість у "їхній господі впродовж багатьох років. Вона ще допомагала пані Анруй перестелити ліжко, і вже десять років щоразу, коли вони вдвох перевертали матрац, пані Анруй, певна, що хатня робітниця рознесе почуте по всій околиці, якомога гучніше прорікала: «Гроші вдома ми ніколи не тримаємо!» Так би мовити, застерігала можливих злодіїв та вбивць. Перше ніж зайти в опочивальню, Анруї, пильнуючи одне одного, дуже ретельно замикали всі двері. Потім визирали в садок — на материну хатину: чи в ній світиться? То була ознака, що стара ще жива. Скільки вона олії спалила? Своєї лампи стара не гасила ніколи. Вона теж боялася вбивць, а воднораз і дітей. Жила там уже двадцять років і не тільки не гасила лампи, а й ніколи не відчиняла вікон, ні взимку, ні влітку. Синові належали материні гроші — невеличка рента, — і він ними опікувався. Натомість матері лишали їжу перед дверима. Але бабця нарікала й на таке ставлення до себе, й на все взагалі. Крізь двері вона лаяла всіх, хто підходив до її халупи. «Мамо, ми ж не винні, що ви стали старі, — намагалась уласкавити її невістка. — У вас такі самі немочі, як в усіх старих...» — Самі ви старі! Негіднице! Паскудо! Це ви женете мене до ями своїми брехнями! Бабця Анруй несамовито заперечувала свої літа. Й непримиренно воювала з-за дверей з напастями всього світу. Відкидала, мов огидні наклепи, будь-який зв'язок із зовнішнім світом, усю ту неминучість, що до неї нас силує життя. Про те вона не хотіла навіть чути, репетувала: «Це все брехня! Й ви самі її вигадуєте!» Стара затято боронилася від усього, що діялось поза стінами її хатки, відкидала й усі спроби родичів заприязнитися й примиритись із нею. Вона була певна: тільки-но відчинить двері — ворожі сили ринуться усередину, захоплять її, і тоді все скінчиться нараз і навіки. — Теперечки ви хитрі! — горлала бабця. — Повитріщали баньки, пащі пороззявляли аж до гузна, аби брехати... Отакі ви всі... Бабця говорила голосно, так, як звикла розмовляти в Парижі на Там-пльському ринку, де замолоду продавала з матір'ю всіляке лахміття... Вона прийшла з часів, коли проста людина ще не вміла спостерігати плин часу й людського віку. — Якщо ти не даєш мені мої гроші, я піду на роботу! — кричала стара до невістки. — Ти мене чуєш, гнидо? Я піду на роботу! — Мамо, таж ви тепер немічні! — Верзи, верзи! Спробуй зайди до мене — я тобі зразу покажу, яка я немічна! І бабцю знову залишали в її фортеці боронитися від світу. Проте Анруї будь-що прагнули показати матір мені, задля цього мене й запрошували, а щоб вона нас упустила до себе, потрібно було вдатися до неабияких хитрощів. Крім того, я, признаюся, не дуже ясно розумів, чого хочуть від мене. Це консьєржка, Беберова тітка, наговорила їм, ніби я добрий, ласкавий, люб'язний лікар... Вони хотіли дізнатися, чи не зможу я заспокоїти стару якимись ліками. А по суті, ще дужче прагнули (надто бабина невістка), щоб я запроторив свекруху до психіатричної клініки. Ми з півгодини стукали в її двері, й бабця, зрештою, рвучко їх розчинила, я побачив її просто перед собою. Очі в старої були почервонілі, але весело вигравали над сухими землистими щоками. Ці очі приковували увагу й змушували забувати про все інше, несамохіть причаровували й тішили, мовби й досі зберігали в собі молодість. Ті веселі очі ожвавили довкілля, молодою ясною радістю осяяли темряву, випромінюючи лагідне завзяття, вже невластиве нам; досі деренчливий голос став веселий, слова стрибали й дотепно витанцьовували, кружляли втішним вихором, — цього досягають люди в ті щасливі часи, коли ще не втратили звички навперемінку й цілком невимушено говорити й співати, скидаючись на дурників, соромливців чи хворих. Літа обгорнули її, немов крону старого дерева, молодою веселою порістю. Бабця Анруй мала веселу вдачу — хоч і сердита й покрита лепом, але весела. Сутінки, в яких вона животіла понад двадцять років, нітрохи не згнітили їй душу. Навпаки, бабця скулилася, боронячись тільки від зовнішнього світу, неначе холод, усілякі страхіття й смерть мали прийти до неї тільки ззовні й аж ніяк не зсередини. Вона, здається, не боялася жодної внутрішньої небезпеки, була абсолютно певна свого розуму як незаперечного й усім зрозумілого, даного споконвіку дару. А скільки я сам попобігав, дошукуючи розуму: навколо цілого світу! «Божевільна», — казали про неї, бо, мовляв, стара. Просто вона не виходила зі своєї криївки по кілька років — більш нічого! Напевне, мала нате свої міркування. Бабця нічого не хотіла втрачати... просто не казала нам, що життя її більше не надихає. Невістка таки висунула ідею запакувати стару до психушки. «Докторе, як, по-вашому, вона божевільна? Ну ніяк не можна витягти її з хати. Якби хоч вряди-годи виходила, їй було б тільки краще! Мамо, вам було б тільки краще! Не кажіть «ні». Вам буде краще, це правда!» Коли бабцю отак припрошували, вона, неприступна, затята, дика, тільки крутила головою... — Не хоче, щоб про неї дбали. їй більше до вподоби гидити по кутках. У хаті холодно, а вона й вогню не запалює. Це ж неможлива річ — і далі залишатись отут. Еге ж, докторе, хіба тут можна жити? Я вдав, ніби нічого не розумію. Анруй стояв увесь час у будинку біля грубки, він волів не знати, що там снується поміж його матір'ю, дружиною та мною. Стара несподівано розходилася: — Віддайте мені все моє, і тоді я виберуся звідси! Маю на що жити! Ви вже ніколи про мене не почуєте! За мною і слід западе! — Маєте на що жити? Мамо, та ви не проживете за свої три тисячі франків річно! Життя ого як подорожчало, відколи ви востаннє виходили! Докторе, хіба їй не краще було б у черниць, як ми й радимо? Вони б так дбали про неї... Черниці добрі... Така перспектива перелякала стару. — У черниць?!.. У черниць?! — відрубала вона відразу. — Я нізащо не піду до черниць! Я й до церкви ніколи не ходила! Якщо, як ви кажете, в мене мало грошей, — гаразд, піду працювати! — Працювати! Мамо, де! Ох, докторе, послухайте, що вона каже: «Працювати!» Це в її літа! їй уже за вісімдесят! Докторе, це божевілля! Що нам діяти з нею? Мамо, ви здуріли! .. — Здуріла? Аж ніяк! Анітрошечки! А ви, я бачу, таки несповна розуму! Лайно смердюче! — Послухайте, докторе, вона тепер марить і ображає мене! Скажіть, таж як її тут тримати? Цієї миті стара подивилась на мене, свою нову небезпеку. — А що, він тямиться на тому, чи я здуріла, чи ні? Він що, побував у моїй голові? Чи, може, у твоїй? Забирайтеся звідси обоє! Ви вчепилися в мене гірше від лютої зими. Йдіть краще до мого сина, замість стовбичити отут і варнякати! Мій син скорше потребує лікаря, ніж я! В нього он зубів уже нема, а які ж він мав гарні, коли я про нього піклувалася! Йдіть, ідіть, кажу вам, забирайтесь обоє! — Й захряпнула двері перед нашим носом. Сховавшись за лампу, бабця ще підглядала, поки ми відходили подвір'ям. Як були вже далеченько від неї — зареготала. Сьогодні вона добре боронилась. Коли ми повернулися зі своєї невдалої вилазки, пан Анруй і далі стояв біля грубки, обернувшись до нас плечима. Його дружина знову набридала мені запитаннями, і знов про те саме. її пронозувате обличчя було не смагляве, а геть буре. Лікті вона притискала до тіла, жодна риска обличчя не здригалася. Пані Анруй таки повертала на те, що цей візит лікаря не даремний, ще, може, виправдає себе. Життя щораз дорожчає. Свекрушиної пенсії вже не вистачає. Вони, зрештою, теж старі, вже не можуть жити, як досі, в постійному страхові, що стара мати помре без догляду. Вона ще й хату підпалить. Живе серед бліх, у такому бруді... Замість іти до затишного притулку, де дбатимуть про неї... Оскільки я вдав, ніби думаю так само, Анруї стали зі мною набагато люб'язніші, обіцяли ширити про мене в окрузі хвалебні чутки. Якщо я захочу їм допомогти... Зглянусь над ними... Звільню їх від старої... Адже вона така нещасна, живучи в умовах, яких уперто не хоче змінювати. — Ми тоді навіть змогли б здати її хатину, — раптом ніби прокинувся чоловік. Старий дав хука, сказавши про це при мені. Пані Анруй наступила йому під столом на ногу, але старий нічого не збагнув. Поки вони сперечались, я уявив собі банкноту в тисячу франків, що могла б стати моєю тільки за те, що я дам їм довідку і стару візьмуть до психіатричної лікарні. Вони, здається, страшенно цього прагнули. Бебероватітка-консьєржка, безперечно, розповіла їм про мене, мовляв, в усьому Рансі серед лікарів немає більшого злидаря, ніж я... И що вони можуть використати мене як завгодно. Бо Фролішонові такої роботи не запропонують! Той, бачте, чесний! Я ввесь зануривсь у такі розважання, як раптом до кімнати вдерлася стара. А ще казали, ніби вона всього боїться! Яка несподіванка! Свої дрантиві спідниці баба попідтикала аж до живота і з порога роззявила на нас пащу, надто на мене. Саме для цього й вийшла зі своєї хатини. — Паскудо! — гарчала вона на мене. — Забирайся звідси! Забирайся, тобі кажу! Не марнуй свого часу. Я не піду до дурдому! До черниць не подамся, чуєш? Даремні всі твої намагання! Мене ти, продажна шкуро, не вхопиш! Це вони, негідники, що обкрадають стару жінку, підуть поперед мене! А тобі, гнидо, скажу: ти шурхнеш до в'язниці, і то скоро! Тож мені таки не щастило. А це ж єдиний раз, коли мені трапилась нагода заробити тисячу франків одним махом! Решти я вже й не вимагав. На вулиці стара ще вихилилась із невеличкого перистилю й вигукувала лайки мені навздогін, у темряву ночі, куди я заховався. «Падлюко! Падлюко!» — горлала вона. Крик луною котився по вулиці. Який рясний дощ! Я дріботів од ліхтаря до ліхтаря аж до вбиральні на Святешному майдані, до першого сховку. В убиральні я побачив не кого, як Бебера, що стояв біля входу. Він теж заховався від дощу. Бачив, як я біг, утікаючи від Анруїв. «Це ви від них? — запитав він мене. — А тепер треба піти до людей, що живуть у нашому будинку на шостому поверсі, до їхньої дочки...» Ту пацієнтку я знав дуже добре, в неї такий пишний таз... А які гарні видовжені стегна, де шкіра неначе оксамит... І зумисна м'якість та граційна точність рухів, характерні для сексуально найпридатніших жінок. Вона не раз просила в мене поради, відколи в неї негаразд із животом. У двадцять п'ять років після третього аборту вона страждала від ускладнень, а її родина називала ту неміч анемією. Якби ви тільки бачили, яка вона була хороша і ставна, а любов до злягань сягала в неї такої сили, що лиш украй рідко буває властива жінкам. Загалом вона була скромна, розважлива і в поведінці, і в словах. Нічого істеричного. А проте обдарована гарним тілом, угодована, зрівноважена — справжній чемпіон у своїй царині. Пречудова атлетка для втіх. Що ж тут лихого? Вона вчащала тільки до одружених чоловіків, які тямлять визнати й оцінити прегарні досягнення природи й не ласяться на всяких дрібних шльондр. Ні, її матова шкіра, лагідна усмішка, хода і рухлива шляхетна повнота її сідниць були варті щирого заслуженого захвату з боку певних начальників бюро, котрі знаються на своєму матеріалі. Але, звичайно, ті начальники не могли через це розлучатися. Навпаки, то була причина, щоб і далі жити в щасливому шлюбі. Тож щоразу на третьому місяці вагітности — а вона не барилася — дівчина йшла до повитухи. Коли в тебе палкий темперамент, але немає рогоносця під боком, тішитися можна не завжди. Мати дівчини відчинила мені сходові двері з такими пересторогами, немов ішлося про вбивство. Розмовляла пошепки, але так гучно, з такою силою, що той шепіт був тяжчий за прокльони. — Чим я, докторе, так прогнівила Господа, що маю таку дочку! Ох, докторе, ви хоч нікому нічого не кажіть! Я покладаюся на вас! — Матір безперестанку пригнічували страхи, вона переймалася тільки тим, що скажуть сусіди і сусідки. Вона була в трансі, стривожилась уся її глупота. Такі стани тривають довго. Стара лишила мене призвичаюватись до коридорної сутіні, до запаху смаженої цибулі, до шпалер із безглуздими квітами, до свого здушеного голосу. Нарешті, ойкаючи, затинаючись, щось бурмочучи, підвела мене до доньки, що, знесилена, майже непритомна, простерлася на ліжку. Я хотів оглянути її, але вона втратила стільки крові, там була така каша, що я нічого не побачив у її вагіні. Самі кров'яні згустки. Між ногами в неї булькало, як колись на війні з шиї полковника, якому відірвало голову. Я лише вставив великого тампона й накрив дівчину простирадлом. Мати ні на що не дивилась і слухала тільки себе. «Докторе, я помру! — лементувала вона. — Яка ганьба!» Я навіть не пробував розрадити її, не знав, що мені діяти. У сусідній кімнатці, що правила за їдальню, з кутка в куток ходив батько. Він, здається, теж був ще не готовий до такої ситуації. Можливо, чекав, поки з'ясується що-небуць, перше ніж шукати порятунку. Був, так би мовити, ні в сих, ні в тих. Люди йдуть від однієї комедії до іншої. А в проміжку п'єсу ще не поставлено, вони не добачають ні її загальних контурів, ні своєї ролі й тому зупиняються, опустивши руки, перед подіями; тоді інстинкти складені, мов парасольки, люди обм'якають, розгублюються, змушені спиратися тільки на себе, тобто на порожнечу. Вівці, які не знають, куди ступити. Проте мати взяла собі головну роль у сцені між донькою і мною. Нехай завалюється театр — їй начхати, головне, аби все, як на неї, було добре, пристойно, гарно. А от я мав розвіяти ті несвітські сценічні чари. Пішов на ризик і порадив негайно завезти дівчину до лікарні, потрібна термінова операція. Ой лишенько! Я дав їй нагоду висловити найблискучішу репліку, чогось кращого вона й не чекала. — Яка ганьба! Лікарня! Докторе, яка це ганьба для нас! Щоб аж до такого докотитись! Куди вже далі! Ну що ти їй скажеш? Я сів і слухав, як іще несамовитіше заборсалась мати, тонучи в безглуздих жалісливих балачках. Завелика приниженість, завелика сором'язливість завжди призводять до непоправної інертности. Світ заважкий для тебе. Тим гірше. Поки жінка репетувала, закликаючи чорта і Господа, провіщаючи лихо, я похнюпив носа і, пригнічений, побачив, як під ліжком дівчини зібралась калюжка крові, невеличкий струмочок повільно потягся вздовж стіни до дверей. З матраца раз у раз спадала краплина крові. Кап! Кап! Серветки між ногами просочилися кров'ю. Для годиться я несміливо запитав, чи вже вийшла вся плацента. Бліді, з синюватими пальцями руки дівчини безсило звисали обабіч ліжка. Мені знову відповіла мати, ще раз затопивши кімнату огидним скиглінням. Але я, зрештою, уже не мав сили діяти. Мені віддавна так допікали мої невдачі, я так кепсько спав, що взагалі не переймався долею дівчини, мені було байдуже, що станеться з нею. В голові снувалося тільки те, що цю крикливу матір краще слухати не стоячи, а сидячи. Коли ти в розпачі, тебе інколи може трохи втішити навіть найменша дрібниця. Та й яких зусиль довелося б докласти, аби урвати цю знетямлену жінку саме тоді, коли вона «вже не знає, як урятувати честь родини»! Яка роль! І яка гра, скільки лементу! З досвіду я вже знав, що вона галасує отак після кожного аборту і щоразу її пориває до все більшої досконалости! Сьогодні, здається, вона старалася з подвійною силою. І вона, думав я, дивлячись на матір, теж, напевне, була колись тілиста й гарна, проте, на відміну від доньки, чия природжена довершена звабливість становила справжнє природне диво, забагато плескала язиком, розтринькувала енергію, пишалася. Ці речі й досі вивчено набагато гірше, ніж вони заслуговують. Мати здогадувалась про тваринну перевагу доньки й відчувала до неї інстинктивні ревнощі, бо донька була спроможна невтомно злягатись і досягати безмежних глибин утіхи. Принаймні від театрального боку цього лиха мати була в захваті. Жалібними скаргами вона заповнила наш вузенький світ, і всі ми, розгубившись, не знали за що братися. Годі навіть думати про те, щоб її вивести з кімнати. А годилося б спробувати. Треба діяти. Бо це, як кажуть, мій обов'язок. Але ж як добре сидіти й не вставати! У цій квартирі було трохи веселіше, ніж в Анруїв, така сама неоковирність, зате більше затишку. Я розімлів. Не відчувалося тієї лиховісности, що там, тільки звичайна ницість. Прибитий утомою, я став розглядатися по кімнаті. Повно всіляких дрібничок, що їх ніколи не бракує в родинних кубельцях, надто полиця над коминком з оксамитними рожевими дзвіночками, яких уже не видно в крамницях, порцеляновий неаполітанець і столик для шитва з перекривленим дзеркалом: мабуть, тітка з провінції мала їх аж два. Я навіть не сказав матері, що під доньчиним ліжком уже калюжа крові, куди невпинно падають червоні краплини, — вона б іще дужче закричала і знову не слухала б мене. Вона знай скаржилась та обурювалась. Одержима. Я мовчав і став дивитись у вікно, бачив, як м'які вечорові сутінки затоплюють вулицю, кам'яницю за кам'яницею; спершу найнижчі, потім вищі і нарешті найвищі розчинились у пітьмі, згодом зникли й люди, що дедалі млявіше сновигали поміж будівель: роздвоєні, заклопотані, непевні, вони хилились від тротуару до тротуару і щезали у темряві. Ще далі, ген за бастіонами, нитки і рядочки ліхтарів, розпорошених, наче цвяхи, по всьому обширу темряви, здається, накидали на місто пелену забуття; а он миготять червоні вогники, підморгують зелені, стоять незліченні кораблі, ціла ескадра, що припливли звідусіль і тепер тремтливо чекають, поки розчахнеться велична брама ночі. Якби мати бодай на хвилинку звела дух або просто помовчала, можна було б принаймні піддатися настрою і зректись геть усього, спробувати забути, що треба жити. Але вона цькувала мене без угаву. — Докторе, а що, як їй поставити клістир? Що ви на це скажете? — Я не сказав ні «так», ні «ні», але, оскільки мені дісталося слово, ще раз порадив негайно завезти дівчину до лікарні. У відповідь нові зойки, ще пронизливіші, дошкульніші, гидкіші. Нічого не вдієш. Я повільно, м'яко ступив до дверей. Тепер від ліжка нас відділяла темрява. Я майже не бачив дівочої руки на простирадлі, така вона стала біла. Повернувся і намацав пульс, куди тонший і слабший, ніж спочатку. Долинав тяжкий судомний віддих. Я й далі чув, як кров капає на паркет, здавалося, немов годинник цокав дедалі повільніше та глухіше. Нічого не вдієш. Мати випередила мене, загородивши двері. — Докторе, пообіцяйте мені, — благала вона занепокоєно, — що нічого нікому не розкажете. Присягніть мені, — молила бідолаха. Я пообіцяв усе, чого вона хотіла. Простяг руку. Там було двадцять франків. Вона спроквола зачинила за мною двері. Унизу вже чекала Беберова тітка, цікава дізнатися, що сталося. «Що, не краще?» — запитала вона. Я збагнув, що консьєржка вже півгодини стерегла мене тут, унизу, щоб дістати свої звичайні комісійні: два франки. Щоб я часом не вислизнув. «А в Анруїв усе гаразд?» — випитувала вона далі, сподіваючись і тут винагороди. «Мені не платили», — відповів я. Це теж була правда. Наготовлена тітчина усмішка щезла, вона скривилась, вочевидь не повіривши мені. — А, докторе, для вас, бачу, не таке вже й лихо, як вам не платять! І ви хочете, щоб вас поважали люди? Хай відтепер вам платять гроші, інакше ви їх ніколи не побачите! Тітка мала слушність. Я пішов додому, бо, як виходив, поставив варитися квасолю. Настав час, тільки-но западала ніч, іти купувати молоко. Вдень люди глузливо посміхалися, коли бачили мене з пляшкою. Мимоволі. Погано, звичайно. Як настала зима, я нескінченні тижні й місяці валявся на ліжку. Щодня дощі й туман, усе підпливало водою. Хворих не бракувало, але серед них було обмаль тих, хто міг чи хотів платити. Медицина — невдячна царина. Коли чекаєш гонорару від багатіїв, скидаєшся на лакузу, а коли від злидарів — на грабіжника. «Гонорари»? Ото вже слово! Хворі не мали досить грошей, аби їсти й ходити в кіно, тож чи слід забирати їхні останні шеляги ще й на свої «гонорари»? Надто тоді, коли їм і до смерті недалеко. Бентежишся. Попускаєш віжки. Стаєш добрим. І гинеш. Коли минув січень, я спершу продав свого буфета, щоб, як пояснював у кварталі, вивільнити місце й перетворити їдальню на гімнастичну залу. Чи хто повірив мені? В лютому задля сплати податків я позбувся велосипеда й патефона — його перед від'їздом подарувала мені Моллі. Він награвав пісеньку «No more worries!». Я ще й досі пам'ятаю ту мелодію. Це все, що в мене залишилося. Мої платівки вже давно помандрували в крамницю до Безена, згодом він їх усе-таки продав. Щоб стати ще багатшим, я розповідав тоді, що збираюсь, коли настануть перші погідні дні, купити автомобіля й тому мені треба мати наготові трохи готівки. По суті, мені бракувало тільки духу, щоб по-справжньому взятися до лікарської роботи. Коли мене вели до дверей, після того як я вже дав поради й виписав рецепт, я починав викладати цілу купу всіляких пояснень, щоб лиш на кілька хвилин відсунути мить оплати. Мов та повія, я не знав, що діяти. Більшість моїх пацієнтів були такі знедолені, смердючі, підозрілі, що я завжди запитував себе, де вони візьмуть оті двадцять франків, які мають дати мені, і чи не вб'ють вони мене замість відплати. Яка ганьба! Певне, до смерті червонітиму. «Гонорари»! Нехай їх так і далі називають мої колеґи-лікарі — ті, хто ще не пройнявся огидою. Неначе це слово їм цілком зрозуміле і його не треба пояснювати... Ганьба! Сам я не міг не вимовляти цього слова й насилу видушував його. Я добре знаю, що пояснити можна все. Але той, хто забирає сто су в бідного і знедоленого, назавжди лишається паскудою! Саме відтоді я вже знав, що став не меншим паскудою за першого-ліпшого мерзотника. Тільки не думайте, ніби за їхні сто су чи десять франків я влаштовував оргії і коїв усілякі безумства. Аж ніяк! Адже найбільший шмат тих грошей відкраював домовласник, але й така причина не править мені за виправдання. Хотілося б, звичайно, щоб вона була виправданням, але виправдань поки що нема. Домовласник іще гірший за лайно. Так-то. Через те, що я страшенно переживав і мусив ходити під зимовими крижаними зливами, я й сам став скидатися на сухотника. Фатальна доля. Саме вона спіткає ту людину, що змушена зрікатися майже всіх задоволень. Коли-не-коли мені траплялося купувати і яйця, але головний мій раціон складався, зрештою, з бобів і квасолі. Варилися вони дуже довго. Находившись по хворих, я годинами просиджував на кухні, дивлячись, як кипить каструля, а оскільки я жив на другому поверсі, з вікна відкривалася чудова панорама затильного подвір'я. Затильні подвір'я — це кам'яні мішки будинків серійного виробництва. Я мав удосталь часу розглядати своє подвір'я, а надто дослухатися до нього. На нашому подвір'ї падали, розбивалися й відскакували крики і зойки двадцяти збудованих по колу будинків, додавало свою розпачливу лепту й дрібне птаство консьєржок, що з самої весни, якої ніколи не бачило, кудкудакало в клітках біля вбиралень; усі вбиральні купчились у тьмавому затінку, хитаючи розбитими, роззявленими дверима. Сотня п'яниць чоловічої й жіночої статі населяли ці цегляні кошари, і їхні хвальковиті пересвари, невиразні й велемовні прокляття луною котилися по подвір'ю, надто після суботнього сніданку. То був час найбільшого піднесення в родинному житті. Зі сварки і чарки народжувалась бійка. Таточко вимахував стільцем, — є на що подивитись, — мов сокирою, а матуся сікла головешкою, наче шаблею. Стережися, немічний! Найбільше діставалося найменшим. Тумаки і удари прибивали до стін геть усе, неспроможне оборонитись та відповісти: дітей, собак і котів. З третьої склянки вина — каламутної, найлютішої — починав страждати собака: йому розчавлювали лапу, щосили притоптавши її ногою. Це навчить його, як відчувати голод саме тоді, коли хочеться їсти й людям. Кожен з реготу аж за боки брався, коли собака скавчав мов зарізаний і ховався під ліжко. То був сигнал. Ніщо так не підохочує жінок напідпитку, як страждання тварин, а бики не завжди під рукою. Знову спалахує суперечка, прокидається нездоланне бажання помсти, перед ведуть уже жінки, пронизливими покликами вимагаючи чоловіків на герць. Далі вже катавасія, розлітається потрощене в друзки хатнє начиння. Двір збирає ввесь той гармидер, луна ходить по темних закутках. Верещать перелякані діти. Нарешті вони побачили, що криється в душах таточка й матусі. Лаючись, батько-мати мало не блискавицями побивають власне поріддя. Я не раз було кілька днів чекав того, що трапляється інколи після подружніх сварок. Те діялось на четвертому поверсі навпроти мого вікна по той бік подвір'я. Я нічого не бачив, зате чув усе добре. Усе на світі має один кінець. І то не завжди смерть, часто це зовсім інше й набагато гірше, надто коли йдеться про дітей. Ті пожильці мешкали саме на такій висоті, де вже блідне подвірна сутінь. У дні, коли те діялось, батько-мати були самі і спершу довго сперечалися, потім на якийсь час замовкали. Готувалися. Далі бралися спершу до малої доньки, пускали її до кімнати. Вона вже знала і одразу пускалася в плач. Знала, що їй готують. Долинав тоненький голосочок, — їй, певне, років десять. Не раз те все чуючи, я нарешті добре зрозумів, що вони коять із нею. Батько-мати спершу прив'язували її, і то дуже ретельно. Немов для операції. Це збуджувало. «Падлюко мала!» — лаявся батько. «Сучко!» — вторувала мати. «Сучко, зараз ми дамо тобі науку!» — насідались обоє і всіляко її лаяли та сварили, водночас дорікаючи вчинками, які навіть годі уявити. її, певне, прив'язували до билець ліжка. Поки в'язали, дитина скімлила, наче мишка в пастці. «Чого ревеш, паскудо, тебе ж не заріжуть! Цить, ніхто тебе не заріже!» — приказувала мати, а далі нестямно лаяла її, мов непокірну шкапу. Збудження наростало. «Мамо, мовчи, — лагідно благала її дівчинка. — Мамо, мовчи! Бий мене, мамо, тільки мовчи!» Мати не замовкала, а далі чулося, ніби дитину б'ють. Я слухав аж до кінця, аби впевнитися, що я таки не помиляюсь, що там відбувається саме це. Поки те діялось, я й квасолі не міг їсти, навіть не міг зачинити вікно. Я ні на що не був спроможний. Я нічого не міг удіяти. Я тільки сидів і слухав — як усюди, як завжди. Проте гадав, що мені вистачить сили слухати такі речі, вистачить сили піти ще далі, і завдяки цій незбагненній силі наступного разу я зможу опуститися ще нижче і слухатиму інші скарги, що їх досі не чув або, якщо чув, не розумів як слід, бо, здається, за одними скаргами завжди йдуть інші скарги, яких іще не чув і не розумів. Батько-мати лупцювали свою доньку так, що вона вже навіть не кричала, а тільки коротко зойкала за кожним видихом. Я чув, як чоловік казав у такі хвилини: «А тепер іди ти, велика! Швиденько! Йди сюди!» Обоє щасливі. Цими словами він звертався до матері, потім за ними захряпувались двері сусідньої кімнати. Одного дня я почув, як вона сказала йому: «Ох, Жюльєне, я так тебе кохаю, що їла б твоє лайно, навіть якби ти накладав отакенні купи...» А кохаються вони, як пояснила мені їхня консьєржка, на кухні, зіпершись на умивальник. По-іншому вони не спромагаються. Згодом мало-помалу я на вулиці довідався про них геть усе. Коли ж я їх бачив, усіх трьох, то нічого не міг помітити. Йшли як звичайна родина. Його, батька, я ще бачив, коли проминав вітрину крамниці на розі бульвару Пуанкаре, торговельного дому «Взуття для делікатних ніг», де він був за першого продавця. Здебільшого наш двір становив якусь безформну гидоту, надто влітку, повнився гарчанням погроз, відлунням ударів, падінь, невиразних прокльонів. Сонце ніколи не сягало самісінького дна, не освітлювало землю. Подвір'я було мов замальоване блакитними тінями, і то досить густими, надто в закутках. Консьєржки мали свої невеличкі вбиральні, що скидались на вулики. Вночі, добираючись на них, консьєржки наскакували на сміттєві бачки, залізне гримотіння озивалось на все подвір'я. На мотузках від вікна до вікна намагалася сохнути білизна. Після вечері переважно точилися суперечки про кінські перегони, — якщо, звісно, не доходило до бійки або іншого неподобства. Але й спортивні дискусії не раз закінчувались тумаками та ляпасами і щоразу принаймні за одним вікном з якоїсь причини таки билися. Улітку, крім того, все дуже сильно тхнуло. На подвір'ї наче й повітря не було — самі запахи. Усі їх, і то з неабиякою легкістю перевершував сморід цвітної капусти. Сама цвітна капуста варта десяти вбиралень, навіть переповнених. Тут навіть сумніву нема. Дуже часто забивались убиральні другого будинку. Тоді консьєржка з восьмого номера, матінка Сезанн, брала пропихача, і я дививсь, як вона орудує ним, наче шпагою. За таких-от обставин ми, зрештою, познайомились. «Бувши вами, — порадила вона, — я потихеньку стала б вичищати жінок, які завагітніли. Тут навколо не бракує жінок, котрі тямлять тішитися життям. їх стільки, що й повірити важко! Та їм і не треба кращого — щоб ви тільки взялися! Повірте, я знаю, що кажу! Це краще, ніж лікувати варикози в робітниць... Та й грошики завжди будуть». Матінці Сезанн була властива велика суто аристократична зневага, що взялася невідомо звідки, до всіх, хто працює. — Пожильці — як ті в'язні: заспокояться тільки тоді, коли допечуть до живого кожного. То їм убиральні забиваються... то газ пропускає... То їм листи хтось розпечатує! І завжди сварка! Які ж вони набридливі й нестерпні! Знайшовся навіть такий, що плюнув мені в конверт із комірним... Чи ви бачили де таке? Навіть пробиваючи туалети, матінка Сезанн часто знесилено опускала руки, так їй бувало важко. «Не знаю, що вони кидають туди, але ні в якому разі не можна, щоб воно засохло! Я вже знаю... Вони завжди кажуть занадто пізно! Мабуть, зумисне. Там, де я була минулого разу, так затвердло, що довелося й трубу відкрутити! Не знаю, чим вони так запихаються! Я навіть здумати не годна!» Мені, напевне, було б дуже важко звикнути до думки, що цього разу вже не Робінзон довів мене до такого стану. Попервах я майже не зважав на свою неміч. Я й далі спроквола теліпався від хворого до хворого, але став іще неспокійніший, мене, як у Нью-Йорку, проймала дедалі більша тривога, я знову спав гірше, ніж звичайно. Нова зустріч із Робінзоном стала б для мене справжнісіньким ударом, на саму думку про це я ставав немов хворий. Робінзонова пика, що завжди віщувала нові страждання, поставала переді мною моторошним нічним привиддям, від якого я вже стільки років не мав сили звільнитися. Я знову став жертвою марень. Робінзон оселився десь тут ще раніше за мене. Бачу, я з ним ніколи не розстануся. Він, звичайно, вже шукає мене. Я, звісно, не пробував дізнатися, де він... Робінзон, безперечно, таки з'явиться і знову присилує мене перейматися його справами. Крім того, навіть тепер я всякчас повертався думкою до його клятої подобизни. Та й люди, яких я бачив крізь вікно і які, здавалося, безневинно походжають по вулиці, розмовляють у закутках воріт і труться одне об одного, навертали мене на думку про Робінзона. Я знав, чого шукають і що ховають ці нібито безневинні люди. Через давні жалі, нові нещастя й нову незбагненну ненависть вони прагнуть убивати своїх ближніх і занапащати себе, — звичайно, не одним смертельним ударом, а малими й нечутними, як чинив Робінзон; убивати все, що їм трапиться, якщо вже немає справжньої жорстокої війни, коли вбивства коять набагато швидше, ніж звичайно. Я вже навіть не зважувався виходити з квартири, щоб не здибати де-небудь Робінзона. Тепер мене треба було гукати двічі або й тричі, поки я надумаюсь відповісти на виклик хворого. Тож здебільшого, коли я нарешті прибував до хворого, виявлялося, що вже послано по іншого лікаря. У мене в голові запанувало таке саме безладдя, як і в моєму житті. Якось мене викликали на вулицю Сен-Венсан, де раніше я був тільки раз, до людей, що жили на четвертому поверсі будинку номер дванадцять. За мною навіть автомобілем приїхали. Діда я впізнав одразу: розмовляв він пошепки й дуже старанно витирав ноги об килимок. Несміливий, сивий, згорблений, він просив, аби я чимдуж оглянув його онука. Я добре пам'ятав і його доньку, ще одну веселуху, вже зів'ялу, але дебелу й мовчазну, що раз у раз поверталася до батьків, аби їй зробили ще один аборт. Батько-мати нітрохи не дорікали їй за те. Вони тільки прагнули, щоб вона нарешті таки вийшла заміж, тим паче, що в неї вже був дворічний хлопчик, який жив у дідуся з бабусею. Хлопчик ні з того ні з сього захворів, а коли він хворів, дідусь, бабуся, мати разом пускалися в плач, заводили, мов несамовиті, надто через те, що хлопчик не має законного батька. Саме в такі хвилини їх усіх найдужче пригнічували родинні негаразди. Адже дідусь і бабуся вірили, хоч, певне, й не признавалися в цьому, що в нешлюбних дітей тендітніше здоров'я і вони куди частіше хворіють, ніж решта дітлахів. Зрештою, батько чи принаймні той чоловік, котрого вважали за батька, добре вчинив, коли покинув їх назавжди. Бідоласі стільки товкли про шлюб, що йому кінець кінцем усе остогидло. Напевне, якщо й досі тікає, він тепер далеченько. Ніхто не розумів, чому він зник так раптово, надто сама донька, бо злягався він з нею залюбки. Тож коли той зальотник утік, усі троє аж хухали на дитину й плакали над нею. Мати, як казала сама, віддала тому чоловікові «тіло і душу». Сталося те, що сталося, і, на її думку, цього досить, щоб усе пояснити. Малий вийшов з тіла матері, зразу ж полишивши їй на боках чимало складок. Розум задовольняється фразами, тіло натомість не таке, йому важче, йому потрібні м'язи. Тіло завжди правдиве, тим-то, як дивитися на нього, ми відчуваємо сум та огиду. Я, правда, вкрай мало бачив випадків, щоб жінка, породивши дитину, одним махом утрачала так багато молодости. Цій матері, так би мовити, не лишилося більш нічого, крім сентиментів і душі. Вона вже нікого не приваблювала. До того, як таємно народився цей малюк, родина жила в «кварталі черниць», і то дуже багато років. Якщо ж вона вибралась у добровільне вигнання в Рансі, то не задля власної втіхи, а щоб заховатися, пірнути в забуття, зникнути всім гуртом. Відколи було годі приховати ту вагітність від сусідів, старі постановили виїхати зі свого паризького кварталу, щоб уникнути пересудів. Почесний переїзд. А в Рансі на думку сусідів можна не зважати, крім того, тут їх ніхто не знав, а муніципальна влада цієї округи провадила вочевидь негідну, по щирості, суто анархістьку політику, і про неї вже говорили в усій Франції, — політику сприяння всіляким забродам. Тож серед зневажених суспільством на людський осуд не зважають. Родина одразу ж була покарана, урвалися всі зв'язки з родичами та колишніми друзями. Справжнісінька драма. Нам уже нема чого втрачати, як казали вони самі. Стали немов декласовані. Коли хочеш, щоб на тебе не зважали, селися серед простолюду. Старі батько-мати нікому нічим не дорікали. Насилу спромагаючись на млявий, нездалий бунт, вони тільки намагались уявити, як упилася б Доля, якби з нею самою сталася така прикра оказія. Донька, живучи в Рансі, мала єдину, проте дуже вартісну втіху: тепер вона не криючись могла розповідати геть кожному про «свою нову відповідальність». Коханець, покинувши молоду жінку, пробудив у її схильній до героїзму й незвичайносте душі сильні материнські почуття. Впевнившись, що до самого с кону її доля вже ніколи не стане такою, як у більшості жінок її класу й суспільного становища, і що завжди можна покликатися на роман, який збаламутив їй життя в першому ж коханні, вона з великою лагідністю призвичаїлась до тяжкого лиха, що судилося їй; отже, життєві негаразди, хоч які драматичні, таки прислужилися. Непутяща дівчина стала доброю матір'ю. Коли я з її батьком ступив до них у їдальню, тьмяне ощадливе світло не спромагалось розігнати напівсутіні, й замість облич видніли білі плями з невидними вустами, що вервечками без упину повторюваних слів виповнювали пітьму, аж важку від застарілого перчаного духу, властивого всім родинним меблям. Посередині столу лежала горілиць дитина в пелюшках, я став оглядати її. Спершу з великою обережністю натискав на стінку живота, помалу опускаючись від пупка до мошонки, потім став слухати, теж дуже уважно. Серце в малого билось, як у котенята: чітко й шалено. Коли дитині набридло, що я мацаю і мну її пальцями, вона зайшлася таким несамовитим криком, що й уявити годі, навіть у дітей такого віку. То було вже занадто. Відколи повернувся Робінзон, з моєю головою і тілом коїлося щось дивне, тож крик цього невинного малюка страшенно вразив і пригнітив мене. Господи, який крик! Який крик! Мені урвався терпець. На мою безглузду поведінку вплинула, безперечно, ще й інша думка. Роздратований, я не міг стриматись і не висловити їм уголос те, що віддавна потай жевріло в моєму серці, повному досади та огиди. — Гей, — звернувсь я до малого, — не поспішай так, бовдуре, та ще матимеш досить часу, аби наверещатись! Недоумку, часу тобі вистачить, не переживай! Схаменися: ще досить лишилося нещасть, аби ти виплакав очі, голову, а за ними й усе тіло, як не стерегтимешся! — Докторе, що це ви? — підскочила бабуся. — Лишилося ще досить! — відповів я просто. — Чого? Чого лишилося? — питала нажахана стара. — Тут треба розуміти! — відповів я. — Треба розуміти! Вам і так забагато пояснюють! Ось де справжнє нещастя! Отож спробуйте зрозуміти! Напружтеся! — Досить лишилося чого?.. Що він верзе? — питали вони вже втрьох, а донька з «відповідальністю» якось дивно поглянула на мене й теж пронизливо, протяжно заверещала. їй трапилась напрочуд добра притичина для кризу, і вона її не проґавила. Все як на війні! Тупіт! Задишка! Нелюдські, страшні криві погляди! Ото вже накоїв! Якби ви тільки бачили! «Мамо, він збожеволів! — кричала вона аж душачись і наливаючись кров'ю. — Доктор збожеволів. Мамо, забери в нього дитину!» Вона рятувала свого сина. Кат його зна чому, але від незмірного збудження жінка раптом заговорила якоюсь місцевою піренейською говіркою: — Неню, він жаско блявкає! То варіят! Малого видерли мені з рук, неначе вихопили з вогню. Дідусь, перед тим такий несміливий, тепер зняв зі стіни великого термометра з чорного дерева, масивного, немов молот, і на певній відстані йшов за мною аж до дверей, щосили копнувши їх ногою, тож стулка ще й наздогнала мене. Зрозуміло, вони скористалися нагодою й не заплатили мені... Опинившись на вулиці, я вже не дуже пишався тим, що оце сталося зі мною. Не так з огляду на власну репутацію, яка в нашому кварталі вже не могла бути гіршою, бо саме таку мені створили і я не мав жодної потреби докладати додаткових зусиль, аби опустити її ще нижче, як знову-таки через Робінзона: я сподівався визволитись від нього завдяки пориву до свободи, сподівався в самохіть спровокованому скандалі, у створеній власноруч брутальній сцені віднайти рішучість і ніколи не приймати Робінзона. Тож я й міркував: а що, як задля експерименту влаштувати як-небудь найгучніший скандал, який я спроможний учинити! А проте, прагнучи скандалів і бурхливих почуттів, кінця не дійдеш ніколи, бо ж ніколи не знаєш, до чого тебе присилує черговий порив до свободи... Не знаєш, що люди ще приховують від тебе... Не знаєш, що вони тобі ще покажуть... Чи довго житимеш... Чи далеко покотиться твоя лиха слава... І тоді треба починати все заново. Я поспішав, прагнучи на якийсь час заховатись. Спершу пішов провулком Жібе, потім вулицею Валентін. Це добрячий шмат дороги, я мав доволі часу, щоб перейнятись іншими думками. Я йшов до вогнів. На майдані Транзітуар здибав ліхтарника Перідона. Ми перекинулись кількома незначущими фразами. «Докторе, а ви не в кіно?» — запитав він мене. Отже, він дав мені ідею і я схвалив її. Автобусом можна доїхати швидше за метро. Після цієї ганебної сцени я, якби міг, назавжди вибрався б із Рансі. Що довше живеш на одному місці, то більше розпадаються, гниють та засмерджуються і речі, й люди, і то тільки щоб дошкулити тобі. Хай там як, я повернувся в Рансі вже наступного дня, бо саме тоді тяжко захворів Бебер. Колега Фролішон був у відпустці, консьєржка вагалась, а потім усе-таки попросила мене оглянути її небожа, — певне, тому, що я був найдешевший лікар, якого вона знала. Бебер захворів після Великодня. Почалися перші погідні дні. Над Рансі пронеслись південні вітри, поздувавши з шибок усю заводську кіптяву. Беберова хвороба тяглась уже не перший тиждень. Я двічі на день провідував його. Люди з нашого кварталу й сусіди чекали мене перед будинком, удаючи, ніби опинилися там випадково, або стояли на власних порогах і дивились на мене. Це правило їм за своєрідну розвагу. їм кортіло вичитати з мого обличчя: погіршало чи покращало Веберові? Сонце, байдуже пливучи над усіма, ніколи не розщедрювалось на сяєво, завжди посилаючи людям захмарене, сумне осеневе проміння. Я вислухав чимало порад, як мені лікувати Бебера. Щиро кажучи, не було в кварталі людини, яка б не цікавилася станом його здоров'я. Кожен сперечавсь про мої фахові спроможності. Коли я доходив до квартири, запановувала досить ворожа тиша, людська глупота гнітила мене. В квартирі завжди товклися консьєржчині приятельки й гостро тхнуло спідницями та кролячою сечею. Кожна чимраз дужче вихваляла свого улюбленого лікаря. Я, зрештою, мав тільки одну перевагу, але таку, з якою вкрай важко змиритись: був майже безкоштовний, а безкоштовний лікар — це лихо й для хворого, і для його родини, хоч яка вона вбога. Бебер не марив, але вже не мав жодного бажання ворушитись. І що день, то більше худнув. Його тіло, пожовкле й виснажене, здригалося після кожного удару серця. За місяць Бебер дуже змарнів і став такий прозорий, аж здавалося, ніби всюди під шкірою — його серце. Коли я підходив, Бебер лагідно всміхався. Отак спокійно і тихо він переступив межу тридцяти дев'яти градусів, потім — сорока і довго, нестерпно довго лежав, замислений, у такому стані. Беберова тітка врешті замовкла й дала нам спокій. Вона розповіла все, що знала і, зневірившись, тільки плакала по кутках. Вибалакавшись, нарешті усвідомила всю глибину свого горя, здавалось, не знає, що їй діяти з ним, намагалась проковтнути разом із слізьми, але вони душили в горлі, текли по обличчю. Жінка металася по хаті й, ще дужче себе занехаявши, лише дивувалася: «Господи!.. Господи!..» Тай годі. Сльози доводили її до краю, руки геть опускалися, мовчазна й прибита, вона знову й знову ставала переді мною. Інколи горе трохи відпускало її, а потім, надолужуючи, нападалося знову, і тітка заходилася риданнями. Отак воно шарпало її кілька тижнів, Я вже бачив, що хвороба не скінчиться добром. То був різновид черевного тифу, проти нього не діяв жоден засіб, до яких я вдавався: ванни, сироватки, безводна дієта, вакцини... Не зараджувало ніщо. Я марно кидався на всі боки, Бебер гинув, нездоланна сила тягла його, усміхненого, в могилу. Він мовби балансував на пружку гарячки, я ж унизу безладно борсався. Зрозуміло, консьєржці майже повсюди, і то наполегливо, радили без церемоній спекатись мене і чимшвидше запросити іншого, поважного й досвідченого лікаря. Адже чутка про жінку з «відповідальністю» обійшла всю околицю й породила численні пересуди. Ними ще й досі не наситились у нашому кварталі. Та оскільки інші лікарі, дізнавшись про характер Беберової недуги, тікали, я лишився хворим до самого кінця. Колеги цілком слушно вважали, що, коли вже Бебер випав мені, я й далі маю опікуватися ним. Фактично мені не лишалося нічого, як ходити аж до кав'ярні й від часу до часу телефонувати знайомим лікарям-практикам з паризьких шпиталів, аби запитати в тих авторитетних цілителів, що вони роблять, зіткнувшись із таким черевним тифом, над яким я марно сушив собі голову. Колеги давали мені добрі й абсолютно безвартісні поради, але я все-таки тішився, чуючи, як вони завдають собі клопоту задля малого незнайомця Бебера. Доходиш, зрештою, до того, що радієш дрібницям, тій мізерії, яку ще залишає нам життя для втіхи. Поки я переймався такими витонченими міркуваннями, Беберова тітка пересідала зі стільця на стілець, бралася сходами то вниз, то вгору і виходила зі свого заціпеніння тільки на те, аби попоїсти. Хоча цього вона ніколи й сама не пропускала, їй ніхто б і не дав забути, що час підкріпитися: сусідки дбали про неї. Вони запихали її стравою поміж нападами ридань, мовляв, треба мати силу. Консьєржка навіть погладшала. Через аромат брюссельської капусти, ще прикріший за дух черевного тифу, в хаті не було чим дихати. Саме був сезон на ту городину, й Беберовій тітці звідусіль носили подарунки — щойно зварену парку брюссельську капусту. «Вона справді додає мені сили! — охоче погоджувалась тітка. — Тільки сцяти доводиться дуже часто!» Перед тим як споночіє, тітка, щоб зриватись уже на перший дзвоник, упивалася кавою: пожильцям тоді не доведеться дзвонити двічі або тричі підряд і вони не розбудять хворого небожа. Ввечері я заходив, аби дізнатися, чи часом не настав уже кінець. «А може, він захворів тоді, коли на велосипедних перегонах йому закортіло попити ромашки з ромом в овочевій крамниці?» — уголос гадала тітка. Ця думка не давала їй спокою з самого початку. Дурепа. «Ромашка!» — ледь чутною луною мимрив Бебер у гарячці. А навіщо тітку переконувати? Я ще раз спробував удатися до двох або трьох невинних і безвартісних медичних препаратів — адже від мене сподівались лікування — і, пригнічений, знову поринав у ніч, бо, як і моя мати, в усіх нещастях завжди добачав свою провину. На сімнадцятий день хвороби я сказав собі, що було б непогано навідатись до інституту Жозефа Біодурне й поцікавитися, що там думають про такий різновид черевного тифу, й водночас попросити в них поради і, можливо, вакцину, яку вони нараяли б мені. Таким чином, я б випробував геть усе, навіть найдивачніші засоби. І якщо Бебер таки помре, певне, ніхто нічим не зможе мені дорікнути. Я добувся до інституту на протилежному краї Парижа, за парком Вільєт, об одинадцятій ранку. Спершу був змушений пройтися вздовж незліченних лабораторій, шукаючи знайомого вченого. В лабораторіях ще нікого не було: ні вчених, ні відвідувачів, лише безладно валялось усіляке устаткування, вительбушені тушки тварин, недопалки, розбиті газові ліхтарі, клітки та слоїки з мишками, що задихалися без повітря, реторти, сечові міхури, поламані стільці, книжки, порох і знову недопалки; їхній сморід разом із смородом убиралень забивав решту запахів. Мені спало на думку: якщо я вже прийшов так рано, чи не пройтись аж до могили великого Жозефа Біодурне, яка, оздоблена золотом і мармуром, містилась у підвалі самого шституту. Надгробок становив витончену буржуазно-візантійську фантазію. Охоронець біля могили бурчав, що його вирядили в бельгійське сукно. Вийшовши зі склепу, я знову подався на пошуки. Через цього Біодурне чимало молоді вже півстоліття обирає собі наукову кар'єру. Тепер серед учених розвелося не менше невдах, ніж серед випускників консерваторії... Зрештою всі ті, хто за багато років не досяг жодного успіху, зібралися докупи, створивши інститут. У ямах, куди поскочувались невдахи, зазнавши великої поразки, звання «лауреата факультету» цінують не менше за «Римську премію». Тож наука — мов той автобус, на який не сядуть усі зразу. Отаке-то. Мені ще довго довелося чекати і в інститутському садку, що скидався водночас і на в'язницю, і на громадський сквер, квіти рівненькими рядами були насаджені вздовж мурів, надаючи їм ще більшої лиховісности. Аж ось нарешті з'явились і перші співробітники, лаборанти та обслуга, чимало з них у великих сітках уже несли харчі з сусіднього базару, і по них я бачив, що це злидарі, які тягнуться з останнього. Згодом брамою пройшли забарніші вчені, ще злиденніші за своїх скромних підлеглих: кепсько поголені, вони йшли невеликими гуртками й шепотілися, зрештою розповзлись коридорами, тручись об панелі. Ці люди скидалися на постарілих сивих школярів із парасольками, пригнічених повсякденною нудною працею, розпачливо гидкими процедурами. Задля мізерної платні вони збиралися, марнуючи літа своєї зрілости, у невеличких мікробних кухнях, гріючи безкінечне вариво овочевих покидьків, задушених морських свинок та всякого іншого падла. І самі вони, зрештою, старі й потворні хатні гризуни в піджачках. Слава за нашої доби всміхається тільки багатіям, байдуже, вчені вони чи ні. Науковий плебс може розраховувати тільки на те, що снаги йому додаватиме страх позбутися місця в цьому теплому, освітленому, поділеному на комірчини сміттєвому бачку. Власне, вони цупко тримались титулів, завдяки яким аптекарі певною мірою ще вірили їм, коли йшлося про аналіз сечі й харкотиння пацієнтів. Отакі вони — гидкі заробітки вченого. Діставшись власної комірчини, справжній дослідник на кілька хвилин ритуально схилявся над розкислими тельбухами кролика, забитого ще минулого тижня, тельбухами, що ще довго смерділи в якомусь кутку кімнати. Вже й не кімната — кропильниця з гидотами. Коли сморід ставав таки справді нестерпним, вченому офірували іншого кролика, проте аж ніяк не раніше, бо науковий секретар інституту професор Жовтух'є фанатично запроваджував жорсткий режим економії. Унаслідок цієї економії тухлі рештки тварин лежали в лабораторіях неймовірно довго, демонструючи просто нечувані стадії розпаду. Тут треба було тільки звикнути. Дехто з найтямущіших лаборантів навіть досить добре куховарив у цій могилі, де ніколи не припинялося тління, цілковито призвичаївшись до гнилля й важкого сопуху. Ці скромні допоміжні сили великого наукового пошуку перевершили в питаннях економії навіть наукового секретаря, хоч той славився скнарістю, навіть переграли його, використовуючи, наприклад, газ із автоклавів, щоб готувати собі печеню, а також усілякі ще небезпечніші рагу. Сяк-так обстеживши нутрощі ритуального кролика чи морської свинки, вчені потихеньку переходили до другого акту своєї щоденної наукової діяльности, тобто до куріння. То була спроба нейтралізувати навколишній сморід і нудьгу тютюновим димом. Недопалок за недопалком, і вчені потихеньку досиджували до п'ятої години, коли закінчувався робочий день. Тоді тухлятину обережно вкладали до автоклаву, щоб грілася. Октав, лаборант, загортав у газетку добре проварену квасольку, аби пронести її безкарно повз вахтера. Він ніс собі додому, в Ґарґан, уже готовісіньку вечерю. Його шеф несміливо, немов вагаючись, щось іще записував у журналі реєстрації дослідів, готуючи матеріал для майбутньої абсолютно безвартісної доповіді, яка, проте, правитиме за виправдання його присутности в інституті й мізерної платні; йому давно вже треба було наважитись і здійснити цей тяжкий обов'язок перед якоюсь геть безсторонньою та байдужою академією. Справжньому вченому потрібно років із двадцять, щоб здійснити велике відкриття, тобто впевнитися, що безум одних аж ніяк не є щастям для решти і що кожній людині на землі не до вподоби те, до чого її ближні прагнуть усією душею. У науковому безумі найбільше розважливости й холоду, водночас він найнестерпніший з усіх різновидів безуму. Та коли ти вже маєш якісь здібності, щоб, так або так кривляючись, триматися за місце й бодай убого животіти, слід і далі виявляти наполегливість, бо, зневірившись, доведеться здохнути, як морській свинці. Звички набуваються набагато швидше за сміливість, надто вже звичка їсти. Тож я шукав по всьому інституті свого знайомого, Парапена, бо саме до нього прителіпавсь аж із передмістя. Я теж мусив виявляти наполегливість: саме собою нічого не знаходиться. Я довго блукав нескінченними коридорами, проминав безліч дверей. Той старий парубок узагалі ніколи не снідав, а обідав не частіш як двічі або тричі на тиждень, зате тоді вже споживав неймовірну кількість їжі з жадобою, властивою російським студентам, бо й далі дотримувавсь їхніх химерних звичок. У середовищі фахівців Парапенові приписували неабияку обізнаність. Він знав усі різновиди черевного тифу — і в тварин, і в людей. Його слава зародилася років двадцять тому, за доби, коли кілька німецьких авторів оголосили, нібито їм пощастило виділити живі ебертьєнові вібріони у вагінальному екскреті півторарічної дівчинки. То була справжня сенсація в царині пізнання. Парапен, щасливий ухопитися за таку нагоду, дав гідну відповідь від імені Національного інституту і зразу ж перевершив хвальковитих тевтонців, виростивши ту саму культуру, і то в чистому вигляді, в спермі сімдесятидворічного каліки. Уславившись замолоду, Парапен відтак не мав іншого клопоту, як раз у раз друкувати кілька колонок, що їх навіть годі прочитати, в різних фахових періодичних виданнях, щоб світ не забув про нього. Саме це він і робив, відколи йому так добре прислужилися сміливість і талан. Поважна наукова громадськість тепер ставилась до нього з цілковитою довірою. Тим-то та громадськість не мала жодної потреби читати його статті. А якби їй заманулося його критикувати, успіх їй не судився б. Адже над кожною сторінкою треба було сидіти цілий рік. Коли я підійшов до дверей комірчини Сержа Парапена, він саме обпльовував усі її чотири кутки; слина в нього котилася без упину, і він плював з такою огидою, що картина мимоволі спонукала до роздумів. Уряди-годи Парапен голився, проте на щоках завжди лишав стільки заросту, що вчений нагадував забіглого каторжника. Парапен увесь час хапав дрижаки чи принаймні так здавалося, дарма що він ніколи не скидав піджака, вкритого безліччю плям, а надто лупою, яку він розтрушував довкола, всякчас поправляючи пасмо масного волосся, що спадало на червоний із прозеленню ніс. Коли я як стажер приходив сюди на практичні заняття, Парапен навчив мене користуватися мікроскопом, виявляючи за різних обставин щиру прихильність. Я сподівався, що, незважаючи на стільки років, він ще не забув мене і дасть найнагальніші поради, як лікувати Бебера, бо я таки перейнявся долею цього хлопчика. Я вочевидь виявляв набагато дужче бажання не дати Веберові померти, ніж якби на його місці був дорослий. Коли помирає дорослий, завжди відчуваєш задоволення, бо, як кажуть, бодай на одну паскуду на землі стало менше, натомість коли йдеться про дитину, такої твердої певности нема: адже діти мають майбутнє. Парапен, дізнавшись про мій клопіт, охоче погодився зорієнтувати мене в цьому складному терапевтичному випадку, проте признався, що за двадцять років довідався стільки різного, а часто й суперечливого про черевний тиф, що тепер йому самому дуже важко, ба просто неможливо сформулювати бодай трохи ясну й категоричну думку про цю таку банальну хворобу та її лікування. — Скажіть спершу, чи вірите ви, дорогий колего, в сироватки? — заходився мене розпитувати Парапен. — Га? А у вакцини?.. Яка ваша думка?.. Навіть видатні терапевти сьогодні й чути нічого не хочуть про вакцини. Це, колего, напевне, сміливий крок... В усякому разі я вважаю... А що? Га? Хіба не так? Чи не здається вам, що в такому негативізмі є й слушні мотиви?.. Якої ви думки? Слова мов вискакували йому з рота, гнані страшенним риком, — з такою силою він вимовляв звук «р». Поки Парапен мов лев бився серед несамовитих і відчайдушних гіпотез, попід нашими вікнами промайнула постать блискучого наукового секретаря, похмурого й заклопотаного професора Жовтух'є. Побачивши його, Парапен, і без того блідий, зблід іще дужче: розхвилювався й заговорив про інше, кваплячись одразу засвідчити мені всю огиду, яка кожнісінького дня прокидалась у ньому на сам вигляд того секретаря, вченого, що тішився загальним визнанням. За однісіньку мить славетний секретар перетворився на дурисвіта, найогиднішого маніяка, винного в найжахливіших потаємних злочинах, яких вистачило б на ціле сторіччя для всього загалу каторжан. Я не зміг перешкодити Парапенові розповісти мені масу подробиць про сміховинне ремесло дослідника, до якого він змушений силувати себе задля шматка хліба. Його ненависть мала справді науковий характер на відміну від ненависти людей, що так само скніли в конторах чи крамницях. Парапен говорив дуже голосно, і мене дивувала його щирість. Лаборант усе слухав. Уже скінчивши готувати страву, він вагався, як умостити її серед автоклавів і пробірок. Цей чоловік так призвичаївся до щоденного курсу Парапенових прокльонів, що вже давно сприймав усі оті гострі слова за суто академічні, отже, незначущі. Деякі невеличкі досліди, які лаборант вельми старанно провадив в одному з автоклавів, усупереч усім Парапеновим базіканням, видавалися йому самому мало не справжнім дивом, що розширює межі пізнання. Він навіть уваги не звертав на Парапенову несамовитість. Перед відходом лаборант закрив автоклав зі своїми особистими мікробами так ретельно й дбайливо, ніби ховав святі дари. — Ви бачили того старого недоумка? — запитав Парапен, тільки-но лаборант зник за порогом. — Ось уже тридцять років, замітаючи моє сміття, він чує, як навколо балакають про науку, балакають багато й щиро, а проте вона йому не спротивіла, навпаки, він, тільки він зрештою повірив у неї просто тут! Побабравшись із моїми культурами, він їх має за дивовижні! Аж облизується на них! Нетямиться з захвату від кожної моєї дурниці. А хіба, власне, не так само в усіх релігіях? Адже священик давно вже думає про щось інше, а не про Бога, в якого ще й досі вірить церковний сторож. І то несхитно! По правді, аж нудить від таких! А хіба мій придурок не став посміховиськом, одягом і борідкою наслідуючи великого Жозефа Біодурне? Ви помітили? Між нами кажучи, великий Біодурне відрізнявся від мого лаборанта тільки своєю світовою славою й силою пристрастей. З його манією досконало мити пляшки й пильно спостерігати метаморфозу молі цей геніальний дослідник завжди видавався мені страхітливо вульгарним... Відберіть у великого Біодурне його велику господарчу промітність і скажіть, чим тоді можна в ньому захоплюватись? Га, питаю? Не вчений, а буркітливий швейцар. Авжеж. Він добре довів, який у нього паскудний характер: за двадцять років у Академії його зненавиділи всі, він розсварився майже з кожним. Мало до бійки не доходило... То був вигадник із манією величі... Тай годі... Парапен і собі став поволі збиратись. Я допоміг йому закрутити навколо шиї щось подібне до шарфа й накинути поверх облиплого лупою піджака щось схоже на плащ. Тоді він раптом схаменувся: адже я прийшов з приводу дуже конкретного термінового питання. «Отакої! — сказав він. — Набридаючи вам своїми дурницями, я й забув про вашого хворого! Даруйте, колего, й повернімося чимшвидше до нашої теми. Хоча що, зрештою, я можу вам сказати, чого б ви не знали й без мене? Розум застерігає вдаватися до будь-яких непевних теорій і суперечливих експериментів! Отож, колего, старайтесь якомога! Якщо вам судилось лікувати, докладайте до цього найревніших зусиль! Щодо мене самого, то можу вам по щирості сказати: тифоїдні хвороби набридли мені над усяку міру! Це навіть годі уявити! Коли я замолоду почав досліджувати черевний тиф, у цій царині працювало лише кілька чоловік, тож нам, зрештою, не становило труднощів рахуватись одне з одним, ушановувати одне одного навзаєм. Ну а тепер — що вам сказати? Фахівців наплодилось навіть у Лапландії! В Перу! І щодня їх чимраз більше! Вчені налізають звідусіль! У Японії налагодили серійне виробництво дослідників! Бачу, за кілька років світ стане справжнім звалищем безглуздих публікацій на цю засмальцьовану тему. Щоб зберегти своє місце і більш-менш успішно боронити його, я обмежився тим, що відтворюю в різних періодичних виданнях ту саму свою давню доповідь на конгресі, тільки наприкінці року додаю кілька незначних і абсолютно неістотних доповнень... Але повірте мені, колего, черевний тиф у наші дні так само спаскуджений, як мандоліна або банджо. Здохнути можна! Кожен по-своєму хоче грати на ньому свою жалюгідну партійку. Ні, мені просто втіха вам признатися, що я вже не почуваюся на силі й далі забивати собі памороки, прагну лише невеличкого закутку досліджень, завдяки якому не наживу ворогів, не вовтузитимуся з учнями, а тільки матиму ту маленьку, вкрай потрібну мені славу, яка не розбудить нічиїх заздрощів. Поміж інших дурниць я подумував провести порівняльне дослідження впливу центрального опалення на поширення геморою в північних і південних країнах. Що ви на це скажете? І залучити гігієну! Режим харчування! Тепер такі речі в моді, хіба не так? Я переконаний, таке дослідження, проведене як годиться й розтягнене на багато років, зрештою прихилить до мене Академію, бо ж більшість її членів — старигани, що не можуть бути байдужі до проблем опалення й геморою. Подивіться, що вони роблять задля раку, який зачіпає їх так близько! Може, тоді Академія вшанує мене однією з премій у царині гігієни? Хіба я знаю? Десять тисяч франків! Га? Тоді мені б стачило грошей на подорож до Венеції... Знаєте, юний друже, замолоду я вже був у Венеції... Ет! Там так само здихають з голоду, як усюди! Але там відчувається врочистий запах смерти і забути його відразу несила... Вже десь на вулиці ми мусили чимшвидше вернутися назад, бо Парапен забув свої калоші. Тепер ми вже спізнювались і мало не бігцем подалися до місця, про яке він нічого не казав. Посуваючись довжелезною вулицею Вожірар, натикаючись на овочеві ятки і стовпища люду, ми врешті добулися до майдану, довкіл якого росли каштани й стояли поліцаї. Забігли до затильної зали кав'яреньки, і Парапен умостився біля шибки, ховаючись за фіранкою. — Запізно! — досадливо протяг він. — Вони вже пішли! — Хто? — Учениці ліцею... Знаєте, які вони чарівні... Я вже вивчив їхні ноги напам'ять. Чогось іншого я й не хочу до самого скону... Ну що ж, ходімо! Подивимось наступного разу... Ми розстались як щирі приятелі. Я був би щасливий ніколи не повертатись у Рансі. З самого ранку, відколи я вийшов звідти, я вже майже забув про свій повсякденний клопіт: він так глибоко в'ївся в Рансі, що не рушив слідом за мною. Якби я не повернувся, мій клопіт, кинутий напризволяще, напевне б умер, так само як і Бебер. То був суто місцевий клопіт. А проте, коли я йшов вулицею Бонапарта, до мене знову прилетіли сумні роздуми, дарма що ходити по тій вулиці — неабияка втіха. Вкрай мало таких зичливих і милих вулиць. Та, підійшовши до набережних, я відчув страх. Я став тинятися, не зважуючись перейти Сену. Адже не кожен Цезар! За річкою, на тому боці починалась моя нудьга. Я вирішив зачекати тут, на лівому березі, аж до ночі. Я виграю, переконував я себе, бодай ще кілька сонячних годин. Коло рибалок хлюпотіли хвильки, і я сів подивитись, як ловиться риба. Справді, я нікуди не квапився, спішив не більше за самих рибалок. Здається, я на хвилину відчув той вік, коли достеменно знаєш, що втрачаєш кожної збіглої миті. Проте ще не має досить мудрости, аби як стій зупинитись на дорозі часу; крім того, якщо й зупинишся, не знатимеш, що діяти без того безумного пориву вперед, яким ти одержимий і яким так захоплювавсь усю свою молодість. Тоді вже не так пишаєшся своєю молодістю і ще не смієш признатися прилюдно, що молодість, можливо, — не що інше, як завзяте прагнення постаріти. В усій своїй сміховинній минувшині відкриваєш стільки кумедности, ошуканства, легковірности, що, напевне, захотілося б миттю розпрощатися з юністю, зачекати, поки молодість відійде, поки вона промине тебе, побачити, як вона відступає, дальшає, збагнути все її марнославство, відчути її порожнечу, допильнувати, як вона обжене тебе, а вже потім, упевнившись, що молодість таки відійшла й надалі дасть тобі спокій, рушити, нарешті належачи собі, і лагідно ступити по той бік часу, щоб добре придивитись, які насправді і люди, й речі. Риба в рибалок не ловилася зовсім. Вони, здається, недуже й переймалися тим. Риба, напевне, їх уже знала. Рибалки тільки вдавали, ніби ловлять рибу. Прегарне надвечірнє сонце ще трохи гріло й кидало на воду дрібні золотаво-блакитні відблиски. Вітер, пронизавши тисячі листочків, лагідним свіжим подихом обвівав обличчя. Як добре. Я просидів там дві години, ні за що не беручись, нічого не роблячи. А потім Сена спохмурніла, край мосту зачервонів вечірньою зорею. Люди, йдучи по набережних, уже й забули про нас, про тих, хто стояв між берегом і водою. Ніч виповзала з-під арок мосту, піднімалася мурами замку, закривала фасад, гасила одне по одному вікна, що пломеніли перед пітьмою. Ще трохи, і жодне вікно вже не світилося. Що ж я мав діяти, як не рушати далі? Букіністи на набережній саме закривали свої скрині. «Ходімо!» — кричала жінка через парапет до свого чоловіка, що стояв поряд зі мною і збирав снасті, складаного стільчика й черву. Він невдоволено забурчав, за ним забурчала решта рибалок, а потім ми обидва піднялися вгору, до людей, що сунули тротуаром, рибалка й тепер щось бурмотів. Я заговорив з ним про його дружину, аби сказати йому бодай щось люб'язне перед тим, як остаточно запанує ніч. А жінці відразу заманулося продати мені книжку. Сказала, буцімто забула покласти її до скрині. «Так буде набагато дешевше, майже задурно», — переконувала вона. То був старий невеличкий томик Монтеня — таки справді всього за франк. Я, звичайно, не відмовився дати жінці цю невелику радість, та ще й за такі мізерні гроші. Я купив Монтеня. Вода під мостом налилася свинцем. Мені нікуди не хотілося йти. На бульварах я випив кави з вершками й розгорнув щойно куплену книжку. Розгорнувши, натрапив саме на ту сторінку, де Монтень писав дружині листа з приводу смерті одного з їхніх синів. Те місце зразу зацікавило мене, мабуть, тому, що я пов'язав його з хворобою Бебера. «Ох, не побивайся так тяжко, люба жіночко! — десь такими словами звертався Монтень до дружини. — Тобі треба втішитись!Усе владнається!.. В житті залагоджується все... Крім того, — писав він далі, — якраз учора, розбираючи давні папери одного мого приятеля, я натрапив на листа, якого Плутарх писав своїй дружині за обставин, дуже близьких до наших. Я побачив, дорога дружино, що той лист добре написано, й тому пересилаю його тобі! Лист просто чудовий! Я хочу, щоб ти зразу його прочитала й розповіла мені, як гояться твої сердечні рани!.. Люба дружино, я посилаю тобі прегарного листа! Він майже такий, як Плутархів, і в цьому можна пересвідчитись! Цей лист завжди буде тобі цікавий! А проте... Люба дружино, познайомся з ним! Перечитай його добре! Покажи його друзям! Прочитай іще раз! Тепер я вже спокійний! Я певен, він одразу додасть тобі сили! Твій чоловік Мішель». Ось, сказав я собі, те, що можна назвати доброю роботою. Та жіночка, напевне, пишалася, що її такий добрий Мішель не побивається. Зрештою, це їхній власний клопіт. Коли судиш серце інших людей, мабуть, помиляєшся завжди. Може, вони справді тяжко переживали? Тільки виражали своє горе так, як було властиво тій добі? А от щодо Бебера, то цей день став мені наче проклятий. Не пощастило мені з Бебером, і живим, і мертвим. Здавалося, для нього нічого нема на цій землі, нема навіть у Монтеневих рядках. А втім, те саме, певне, чекає кожного, бо, тільки-но виявиш наполегливість, натикаєшся на порожнечу. Ну, що тут скажеш — я вийшов з Рансі вдосвіта, тепер слід повертатись, а я не приніс нічого. Я нічого не міг дати йому, й поготів не міг зарадити його тітці. Перше ніж повертатись, я ще покрутився на майдані Бланш. Згодом побачив, що на вулиці Лепік повно людей, ше більше, ніж завжди. Я теж пішов нею, прагнучи довідатись, що там діється. Натовп зібрався на розі, де торгував різник. Треба було мало не задушитись, аби побачити, що всередині кола. Там стояла величезна гладка свиня. Не можучи втекти, свиня несамовито вищала, мов людина, до якої без упину чіпляються. А втім, і тварині не давали спокою люди і ламали їй вуха, аби ще дужче роздратувати бідолаху. Свиня, викривлюючи ратиці, крутилася, намагаючись утекти, зірватися з прив'язі, і тоді їй дошкуляв уже хтось інший, тварина нестямно ревіла з болю. А люди аж захлиналися реготом. Грубезна свиня не знала, як заховатись у тому оберемку соломи, який їй полишили і який розлітався на всі боки, коли вона вищала та сапала. Тварина не знала, як сховатися від людей, і вже збагнула власну безпорадність. Ревучи, вона раз по раз сцяла, але й це не полегшувало її становища. Вереск і виск теж не зараджували. Нічого не вдієш. Юрба тішилась. Різник, ставши на порозі крамниці, перемигувавсь і жартував з покупцями, вимахуючи широким ножем. Різник теж був утішений. Він купив і прив'язав цю свиню задля реклами. Навіть на весіллі своєї доньки він не відчув більшої радости. Перед крамницею купчилося дедалі більше люду, дивлячись, як, намагаючись утекти, свиня щоразу падає, тонучи в складках сала. Але й цього було не досить. їй на спину висадили невеликого лютого песика й нацькували його на тварину, заохочували кусати її розлогі м'ясива. Юрба вже аж нетямилась. Надбігли поліцаї і всіх розігнали. Коли такої пори вийти на середину мосту Коленкур, удалині, над широким озером ночі, що поглинуло цвинтар, можна добачити перші вогні Рансі. Це аж на тому боці. Щоб дістатися, треба обходити цвинтар — як далеко! Тоді здається, ніби обходиш саму ніч, бо сплине чимало часу і ступиш тисячі кроків, поки дійдеш до бастіонів. Ось і двері місцевої акцизної контори, я проминаю запліснявілу комірчину, де зеленим грибом умостивсь писарчук. Уже близько. Місцеві собаки гавкотом засвідчили свою пильність. Під ліхтарем іще видніють квіти, їх продають, бо тут завжди чекають на небіжчиків, яких вряди-годи несуть на цвинтар. Збоку ще один цвинтар, далі бульвар Повстання. Прямий і широкий, він усіма своїми ліхтарями піднімається в ніч. Пройти трохи ним, а потім ліворуч. То моя вулиця. На ній ані лялечки, але однаково кортить піти кудись далеко-далеко. Ще б які-небудь капці, аби нечутно підніматися сходами до своєї квартири. Якщо Веберів стан не поліпшиться, я тут для всіх стану нікчемою. А втім, я зробив усе. Мені нема чим дорікнути. Хіба я винен, що в таких випадках нічого не можна вдіяти? Я пройшов повз будинок, де жив Вебер, і, здавалося, ніхто мене не помітив. Зайшовши до кімнати, я не став піднімати жалюзі, а крізь шпарини намагався роздивитись, чи стоять ще люди перед Беберовим будинком. З нього вийшло кілька відвідувачів, проте сьогодні вони видавались не такі, як учора. Одна хатня робітниця, яка жила в сусідстві і яку я знав дуже добре, плакала. «Певне, йому знову погіршало, — сказав я собі. — В усякому разі не покращало... А може, він уже помер? — міркував я далі. — Бо одна жінка навіть плакала!..» День закінчився. Я, проте, намагався з'ясувати, чи справді в цьому випадку я виявив власну нікчемність. Душа, скута холодом, мовчала, немов обернувшись на маленьку ніч у закутку великої, ніч, створену тільки до мене. Інколи чулася чиясь хода, луна чимраз гучніше озивалась у кімнаті, потім гула й затихала... Тиша. Я знову дивився, чи нічого не діється на вулиці перед моїми вікнами. Нічого, все діялось тільки в мені, переді мною поставало те саме питання. Зрештою я заснув з тим питанням, власною ніччю в своїй душі і труною — такий я був знесилений, находившись і нічого не знайшовши. Отож досить тішитись ілюзіями, людям нема чого сказати одне одному, кожен, звичайно, розводиться тільки про власні прикрощі. Кожен для себе, тільки земля для всіх. Людина намагається спекатися своїх страждань і передати їх комусь іншому в мить кохання, але тоді нічого не виходить, її зусилля марні, всі страждання лишаються з нею, і людина береться спочатку, ще раз пробує кудись їх подіти. «Які ви гарні, дівчино», — чуємо ми тоді. Й життя знову підхоплює людину, несучи до наступної миті, коли їй знову закортить удатися до тих самих жалюгідних хитрощів. «Ох, які ви, дівчино, гарні!..» А в проміжках годі хизуватися, що вам пощастило позбутися своїх страждань, бо ж усі добре знають, що це очевидна брехня і ви воістину бережете їх тільки собі самому. А коли, старіючи, стаєш дедалі бридкіший і відчуваєш усе більшу нехіть до цієї гри, тобі вже несила й приховати ні своє страждання, ні свій крах, під кінець усе твоє обличчя скривлює та гидка гримаса, що двадцять, тридцять, а то й більше років виповзала з серця на обличчя. Тільки задля цього, задля цієї гримаси живе на землі людина, готує її впродовж довгих років і навіть не завжди закінчує, бо гримаса така складна й важка, що на її відтворення слід до останку віддати всю свою справжню душу. Свою гримасу я саме завершував із допомогою рахунків, які не міг оплатити, дарма що вони мізерні, комірного, що виходило за межі моїх спроможностей, пальта, надто благенького як на холодну пору, і крамаря, що нишком глузував, дивлячись, як я рахую свої су, завагавшись над сиром, і червонію, помітивши, що подорожчали родзинки. Крім того, ще й через хворих, що не бували вдоволені ніколи. Такий удар, як Беберова смерть, аж ніяк не поліпшив моїх справ серед тамтешнього люду. Проте тітка не мала до мене жодних претензій. Зваживши на обставини, її аж ніяк не можна було назвати лихою. Радше з боку Анруїв, з їхнього родинного кубла, на мене раптом посунула ціла купа всілякого клопоту, серце віщувало мені страхіття. Одного дня бабця Анруй вийшла зі своєї хатини, втекла від сина й невістки і надумала сама прийти до мене. Що ж, розумно. Згодом вона часто навідувалась до мене, питаючи, чи я й справді гадаю, ніби вона божевільна. Такі походи стали старій за розривку: вона вибиралася з дому тільки на те, щоб зайти до мене й запитати. Вона сідала в кімнаті, що правила мені за почекальню. Там стояли три стільчики і круглий триногий столик. Прийшовши того вечора додому, я побачив, що стара вже сидить у почекальні й утішає Беберову тітку, розповідаючи про всі ті втрати, яких зазнала вона, бабця Анруй, ще й не доживши до тітчиного віку, про те, скількох родичів юна поховала: десяток небожів і небог, дядьків то тут, то там, батька в далекі часи середини минулого сторіччя, а ще тіток, власних доньок, що гинули майже всюди, тож вона вже й не знала, ні де, ні як вони повмирали; образи доньок стали такі непевні й туманні, що тепер стара немов вигадувала якісь уявні постаті, і це давалося з великою мукою, бо їй кортіло ще й розповісти про них. її розповідь навряд чи можна було б назвати спогадами про померлих дітей. Вона вела, пригортаючи до свого зів'ялого тіла, ціле стовпище давніх малих небіжчиків, бозна-коли замовклі тіні, невидні нещастя, що їх, проте, на превелику силу знову намагалась оживити, щоб утішити, коли я заходив, Беберову тітку. Згодом до мене прийшов і Робінзон. Я їх усіх перезнайомив. Вони стали друзями. Саме тоді, як я пригадував потім, Робінзон узяв собі звичай зустрічатися з бабцею Анруй у моїй почекальні. Вони розмовляли. А ця розмова відбулася напередодні Беберового похорону. — Ви прийдете? — зверталася тітка до всіх, кого бачила. — Я була б дуже втішена, якби ви прийшли... — Авжеж, прийду, — відповіла бабця. — В такі хвилини одразу легшає, коли навколо багато люду. — Стару Анруй уже годі було вдержати в неї, тепер вона часто виходила з дому. — Як добре, що ви прийдете! — дякувала тітка. — Добродію, а ви теж прийдете? — запитала вона Робінзона. — Пані, не хочу вас скривдити, але я боюся похорону, — відповів Робінзон, аби не йти. Потім вони ще довгенько, мало не зриваючись на крик, торочили кожен своє, навіть стара Анруй, що втрутилась до розмови, галасували, мов навіжені. Я вийшов і завів стару до кімнати, де оглядав своїх хворих. Власне, я майже нічого не збирався їй казати. Скорше вона вчепилася до мене з запитаннями. Я пообіцяв їй не давати медичної довідки. Стара вернулася до почекальні, сіла поряд із Робінзоном та тіткою, і з добру годину всі троє знов обговорювали лихо, яке спіткало Вебера. Либонь, увесь люд у кварталі дійшов думки, що я доклав усіх можливих зусиль для порятунку Вебера, що його смерть — просто фатальний випадок, і я, зрештою, сумлінно виконував свій обов'язок, — такий висновок був трохи несподіваний для всіх. Коли бабці Анруй сказали, скільки малому років, — сім, — вона, здавалось, полегшено зітхнула й заспокоїлась. Смерть такої малої дитини, мабуть, видалася їй простою випадковістю, а не звичайною, нормальною смертю, що завдала б смутку і їй. Робінзон знов узявся розповідати, що кислоти роз'їли йому шлунок та легені, душать його і він увесь час відпльовує чорне харкотиння. Натомість бабця Анруй не харкала, не працювала з кислотами, тож ця Робінзонова розповідь нітрохи її не цікавила. Вона прийшла тільки на те, аби скласти про мене певну думку. Бистрими синюватими очима вона стежила за мною з кутка під час розмови, і Робінзон не проґавив навіть дрібки тієї потаємної напруги, що існувала між нами. В почекальні сутеніло, висока кам'яниця по той бік вулиці зблякла і вицвіла, перше ніж віддатися ночі. Потім між нами й для нас залишились тільки наші голоси і все те, що вони, здається, от-от висловлять, проте не висловлюють ніколи. Одного разу, бувши сам на сам з Робінзоном, я спробував дати йому втямки, що взагалі не хочу його бачити, але наприкінці місяця він об'явився знов, а потім ходив мало не щовечора. З легенями в нього і справді ще й як негаразд. — Добродій Робінзон знову питав про вас, — нагадувала мені моя консьєржка, що її Робінзон, певне, цікавив. — Він ще не одужав, га? — додавала вона. — Він знову кашляв, коли приходив... — Консьєржка добре знала, що мене дратує будь-яка згадка про Робінзона. Робінзон таки кашляв. «Тут ніякі ліки не зарадять, — провіщав він собі, — я ніколи не перестану кашляти...» — Зажди до літа! Потерпи бодай трохи! Ось побачиш... Кашель сам собою пройде... Зрештою, в таких випадках завжди кажуть такі слова. Сам я не міг його вилікувати, бо ж колись він працював із кислотами... Все ж я пробував покріпити його. — Невже я вилікуюсь сам, без нічиєї допомоги? — запитував Робінзон. — Отакої!.. Ти, може, скажеш, що мені й дихати ніщо не заважає?.. Подивився б я на твоє життя з такою заразою в легенях... Коли в людини така легенева хвороба, як моя, вона поволі конає... Тому я й кажу тобі... — Ти просто зневірився, у твоєму житті зараз тяжка пора, та коли тобі стане краще... Навіть трошечки краще, ти побачиш... — Трошечки краще? Це в ямі мені покращає! Щоб мені справді стало краще, я мав би не тікати з фронту! Ти що, й цього не пам'ятаєш? Бувши тобою, я б мовчав! Люди судомно чіпляються за свої гидотні спогади, за всі свої нещастя і не можуть визволитись від них. Це займає їм душу. Вони помщаються за несправедливість свого сьогодення, обтяжуючи майбутнє в глибинах свого єства справжнісіньким лайном. Люди, по суті, — жалюгідні правдолюби й боягузи. Така їхня природа. На ті Робінзонові слова я майже нічого не відказував. Тоді він став сікатись до мене: — Чи, може, в тебе інакша думка? Щоб мати спокій, я пішов пошукати йому якоїсь мікстурки від кашлю. Його сусіди вже нарікали, що він увесь час кашляє й не дає їм заснути. Поки я наливав ліки в пляшечку, він знову запитував себе, звідки в нього ця напасть — нестримний, непогамовний кашель. Водночас вимагав, щоб я йому ставив уколи: впорскував солі золота. — Знаєш, якщо я помру від тих уколів, то не втрачу нічого! Я, зрозуміло, відмовився братись до якоїсь героїчної терапії. Найдужче мені кортіло спекатися Робінзона. Адже я миттю позбувавсь усякої снаги і завзяття, тільки-но побачивши, що він припхався до мене. Я вже зазнав усіх земних мук, намагаючись не перейматися власною жалюгідною долею, не поступатися бажанню враз і навіки захряснути за собою двері, і разів двадцять на день казав собі: «Навіщо?» Отож слухати ще й Робінзонові плачі — то занадто. — Робінзоне, ти не маєш сміливости, — сказав я йому нарешті. — Візьми й оженися, може, тоді ти знову відчуєш смак життя... — Якби він мав жінку, то менше б надокучав мені. Проте мої слова були йому не до шмиги. Він не любив, коли я йому раджу, надто коли заохочую до шлюбу. Почувши про одруження, він навіть не відповідав мені. Але й моя порада була таки дурнувата. Якось у неділю, коли я не мав роботи, ми вдвох із Робінзоном пішли на прогулянку. На розі бульвару Великодушности сіли на терасі випити смородинівки й лимонаду. Розмовляли мало, бо майже все вже давно сказали один одному. А втім, яка користь від слів, якщо людина на чомусь зафіксована? Хіба посваритися можна, більш нічого. Автобуси в неділю ходять рідко, і тому яка втіха — дивитися з тераси на охайний і ніби теж відпочилий бульвар, що простерся перед тобою! Позаду нас у кав'ярні грав патефон. — Чуєш? — запитав Робінзон. — Цей патефон грає американські мелодії, я впізнав їх, це ті самі мелодії, що ми їх чули в Детройті в Моллі... За два роки, проведені в Америці, Робінзон начебто зовсім не втягся в американське життя, але його все-таки зворушувала тамтешня музика, в ній американці теж намагалися скинути важелезний тягар повсякдення і позбутись нелюдської муки день у день гибіти на одноманітній роботі; та музика давала їм змогу, поки грає платівка, бодай трохи незграбно потупцювати з життям, яке не має сенсу. Бо й тут, і там самі ведмеді. Робінзон навіть не допив смородинівки, міркуючи про те все. Повсюди здіймалась легенька курява. Навколо берестів крутилася замурзана черевата дітлашня, її теж приваблювали платівки. Ніхто, по суті, не здатен опиратися музиці. Людина не знає, що діяти з власним серцем, і через те охоче віддає його. В основі кожної музики слід чути мелодію без нот, створену зумисне для нас, — мелодію смерти. З упертосте кілька крамниць відчинено й у неділю; продавниця взуття вийшла надвір і походжає, теревенячи, від одного сусіднього прилавка до іншого, тягнучи за ногами кілограми варикозних ґуль. У кіоску звисають пласкі і вже трохи пожовклі вранішні газети — величезний артишок новин, що псується та гіркне. Підбігає пес і нашвидку задирає ногу: кіоскер спить. До автопарку поїхав порожній автобус. Думки зрештою теж переймаються недільним настроєм, і твоя пригніченість іще тяжча, ніж завжди. Ось вона, порожнеча. Скочується слинка. Ти вдоволений. Нема про що говорити, бо, власне, ніщо не спадає на гадку, бачиш тільки свою злиденність, — а може, тобі й життя остогидло? Тоді б усе було правильно. — Ти часом не знаєш чого-небудь, щоб я покинув свою теперішню роботу, бо вона мене в могилу зажене? — очутився від роздумів Робінзон. — Розумієш, я б хотів покинути роботу. З мене досить, я не хочу гарувати, як віл... Я теж хочу ходити на прогулянки... Часом не знаєш, може, комусь треба водій? Ти ж ходиш поміж людьми. Робінзон перейнявся думками, що з'являються тільки в неділю, думками джентльмена. Я не зважився розвіяти його ілюзій, переконувати, що з такою, як у нього, головою заклопотаного вбивці ніхто ніколи не зважиться довірити йому своє авто, він завжди скидатиметься на якогось бовдура, байдуже, вдягне ліврею чи ні. — Ти, бачу, навіть не хочеш підтримати мене, — виснував він згодом. — Тож, по-твоєму, я вже ніколи й на ноги не зіпнуся? І навіть не варто намагатися?.. В Америці я, як ти казав, ішов дуже поволі... В Африці я просто вмирав від спеки... Тут я не досить тямущий... Але я це все розумію, напхався вже донесхо