© Мацуо Б.
© Г.Турков (переклад з японської), 1991
Джерело: Мацуо Б. Поезії. К.: Дніпро, 1991
Ел. текст: Adi
Весна прийшла.
Ще тільки дев’ять днів
полям і горам!
(У день Нового року)
У так-от рік у рік! -
На мавп’ячім обличчі
маска мавпи.
Весняні ночі
куди й поділися,
як розквітла сакура!
Навіть вечірнього
дзвону з храму не почув. -
Кінчається весна.
В селі, де нема
призахідного дзвону, -- що робити
весняними вечорами?
Зниклу весну
в димці бухти Вака
нарешті побачив
Вже весна прийшла?
Навіть над безіменними горами -
легкий туманець.
(Милуюсь озером Біва)
Сосна на мисі Кара
ще імлистіша,
ніж квітучі сакури.
Починає заходити сонце.
От і настала розлука
з імлою весняного дня!
Перед вродою квітів
соромно стало місяцю? -
Сховався за хмаркою.
Від самої ячної каші
зовсім схуд. Та ще й любов?
Поря котячого женихання.
Котячі крики замовкли. -
І стало помітне в спальні
сяйво блідого місяця.
Повсюди тьохкання солов’їв:
і за цією вербою,
і перед тими хащами.
І цілого дня
твоїм пісням не вистачає
жайворонку!
Серед безмежного степу,
не прив’язаний ні до чого,
співає жайворонок.
Вище від жайворонка
відпочиваю в небі. -
Гірський перевал!
(Мій сусіда вирушив у мандри)
Покинуте гніздо!..
Ні, це просто сусідова хижка,
та варта й вона жалю!
Темнісінька ніч!
Своє гніздо загубив -
плаче кулик.
(Написав навесні на березі річки під час розставання)
Фореленятко
проводжає білорибку.
Ах, розлука!
Старий ставок!
Жабка стрибне -
сплеск пролунає.
Метелик літає.
Одна-однісінька тінь
на всьому полі.
Пробудись, пробудись!
Станеш другом моїм,
сплячий метелику.
З химерами! -
На квітку, що не пахне,
сів метелик.
(Другові, що від’їздить)
Не забувай! -
Невидимого за нетрями
сливового квіття.
Запах сливових квітів.
І раптом - сонячні промені!
Іду по гірській стежині.
Запах сливових квітів
назад у зиму
холод прогнав!
Весняний вітерець -
туди-сюди! - Довів до ладу
зачіски всіх верб.
Пухлини на щоці
Торкнулась гілочка вербова. -
Яка ж вона гнучка!
Це соловей
зронив свою шапочку? -
Пелюстина камелії!
Серед безлічі персиків,
уже пишно вбраних у квіття, -
перша сакура розцвіла!
З’являйтеся, вірші, й такі,
які схожі були б не на мене,
а на перші квіти сакури!
(Цвіте стара сакура)
Змарніла красуня
розквітла? Це спогади
на схилі віку.
(В містечку Мінагуті після двадцятирічної розлуки зустрів давнього друга)
В обох наших життях
забуяли одразу ж
квіти сакури!
Квітучі сакури -
в гірській глушині. І двійко
будиночків під черепицею.
О, скільки згадаєш,
поки дивишся
на розквітлу сакуру!
Завдяки мені
побачиш сакури Йосіно,
кипарисовий брилю!
Квіти сакури - диво!
Молодець я: до них щодня
долаю по кілька рі.
По-моєму, вельми пасують
до рису з бобовою підливою -
квіти сакури перед очима!
Як заздрю я їй! -
На північ від марного світу
сакура в горах цвіте.
Ех, якби голос мав,
заспівав би зараз про сакуру!
Бо скоро вже опаде.
Сакура квітне! В цей час
монахи чомусь веселі стають,
жінки - легковажні й доступні.
Оп’яніла від квітів!
Чоловічий одяг на жінці,
при поясі - меч.
Дуб не звертає
уваги на квіти -
сама велич!
Ніяк не доберу,
з якого саме дерева?
Але - який запах!
Тільки цінителю вин
розкажу за чаркою про квіти
навислі над водоспадом.
Під час квітування сакур
горам краси не додасть
навіть ранкова зоря.
О, як недовго
на квіти сакур
світить місяць!
Під покровом квітів -
подібний до героя давньої п’єси.
Ночую під сакурою.
З усіх сторін
злітаються пелюстки
у хвилі Ніо
(Учневі Роцу, коли він вирушав у Мітіноку)
Вірю, що в мандрах
ти бачиш правдиві квіти, --
але приходь і до мене!
Збагни цю душу! -
Серед буйного квіття стоїть
з одною чашкою рису.
Ах, якби тут була
ще й самотня хижка Сайгьо!
Цвітуть дерева в саду.
Геть виснажений дорогою
шукав ночівлі. І раптом -
побачив квіти гліциній!
Зашелестіли додолу
пелюстки гірської троянди?
Ні, це малий водоспад.
Самотньо живе монашка.
Хижа її непривітна.
Навколо ж - білі азалії!
З-під снігу -
блідо-ліловий
азалії паросток!
Найперше я спитаю,
як називають тут оцей очерет,
що пустив молоді листочки.
(Приятель Ріка’ прислав мені саджанець бананової пальми)
Посадив бананову пальму.
Тепер ви мені нецікаві,
перші пагони очерету.
Вийшов на гірську стежину -
і так приємно защеміло в грудях...
Та накруги ж - фіалки!
(Пам’яті друга, що помер на чужині)
Ще печальніші,
ніж “туга за батьківщиною”,
фіалки на могилі.
Липнева спека!
Вершину хмарою прикрила
гора Арасі.
Спекотне сонце
утопила в морі
річка Могамі
Морська черепашка
щільно стулки зліпила. -
Страшенна спека!
Літня ніч минула
швидко. - Як і привабливість
овочевого салату.
Вже скоро осінь...
Серця зближаються
в тісні халупці.
Через ці червневі дощі
як же довго не подає звістки
обличчя місяця!
Під час літніх злив
ноги в журавля
стали короткими.
Щетина росте -
і обличчя аж синє.
Пора червневих дощів.
Пора червневих дощів.
Водоспаду тепер нема -
він у глибині ріки.
Червневі дощі
для нього начебто й не існують! -
Храм Сонячного сяйва.
Дорога сонця тепер внизу? -
Соняшник схилив голівку
під дощами вологого місяця.
(Вулкан Місячна гора)
Стовпище хмар
лише трошечки розійшлося -
і вже над горою місяць.
На озері спеки нема!
Її не пускають сюди
щільні хмари.
Тут навіть вітерець
привітний, пахне півднем.
Річка Могамі.
Благодать! Запах снігу
з вершини гори приносить
теплий вітрець у долину.
Брижі на озері!
Ніби підспівують подувам леготу -
точно в такт.
Його пісня - ніби хвала
соснам і криптомеріям! -
Дме легенький вітрець.
Геть від усього,
що бачу я навколо,
віє прохолодою!
(Гостюючи в учня Сейфу)
Тутешню прохолоду
вважаю своєю оселею -
розсівя і розкошую!
Ах, яка прохолода!
Молодик ледь-ледь проступає
над горою Чорне крило.
Свою прохолоду
морю передає
річка Могамі.
І вище рівня води
ноги журавля зволожуються!
Свіжий вітрець над морем.
Прохолода в цьому будинку
була, напевне, задумана,
ще коли він будувався!
Прохолоду відчув! -
Навітьколи просто згадав
форму соснової гілки.
Суть прохолоди
відбито в картині
“Бамбук у Са’га”
У пастці восьминіг! -
І тепер даремні його мрії
під літнім місяцем.
Місяць є, але почуття
таке, мов господаря не застав!
На взбережжі Сума’ - улітку.
(Місяць літньої ночі)
В долоні плеснеш,
і поки лунає - уже й світанок!
Такий-от місяць улітку.
Річка Чистий водоспад!
Під літнім місяцем видко:
нема й порошинки у хвилях.
Маленьке крабеня
побігло вгору по нозі.
Чисте джерельце!
Руїни давнього замку!
Джерельну воду старої криниці
перш за все розшукаю.
Тільки зачерпнув долонею -
а вже й зуби заломило.
Джерельна вода!
З чим порівняти крихкість людини?
Жодної квітки нема
серед літнього степу.
Чоловік із в’язкою сіна! -
Оце і буде дороговказ мені
серед літнього степу.
Острови, острівці! -
На друзки розбита земля
серед літнього моря.
Нарешті зі справжнім мистецтвом
зустрівся в цій глушині! -
Пісня садіння рису.
На полі метушня перед садінням.
Я теж - туди-сюди усе життя.
Неначе світ готую під посів.
(Зійшлися зустріти схід сонця)
І саме в цей час -
і гадки не було про нього! - дощ.
Але подивіться на вруна!
Перші росточки на полі,
а я вже геть засмаглий. -
Стільки ж днів просто неба!
Західний вітер чи східний -
головне, що і в пору перших ростків
він досить відчутний.
Ось життя моє:
Тішитися холодком
ветхого бриля!
Сотні рі подолав.
Нагородою - відпочинок у холодку
під самими хмарами.
(Відвідав зарослий бур’яном сад приятеля, який давно поїхав звідси)
“Вирощувачу динь,
з’явися зараз тут!” - запрошує
вечірня прохолода.
(Біля сакури, оспіваної поетом Сайгьо)
Небо ввечері прояснилось!
Біля сакури тішуся прохолодою.
І хвилі зараз, мов квіти.
Вже й на гребені дому
промені сонця слабшають!
Тішуся прохолодою.
Дмухаючи на їжу,
ставить перед господарем жінка.
Прохолодний літній вечір.
Вже й обриси мисок
зникають у темряві сутінків...
Тішуся прохолодою.
(Розлучаюся в Нара з давнім приятелем)
Оленячий ріг.
І ось, єдиний, він роздвоюється. -
О, розлука!
Якщо напахтити вуха,
певне, ще тонше вчуватимуть
голос зозулі!
(Четвертий місяць - початок літа)
Де пісня твоя, зозуле?
Ти ж знаєш, що слива цвіте
вже в першому місяці року!
Кукуючи на льоту,
пронеслася зозуля. -
Яка заклопотаність!
Що в тій стороні,
куди полетіла і зникла зозуля?
Самотній острів.
Цілими днями то на рисовім
полі, то на пшеничнім... Добре,
що хоч зозуля кує!
Завертай коня -
і навпростець через поле!
Там зозуля кує.
Навіть у самій столиці
серцю столиця люба,
якщо зозуля кує!
Помаранчі пахнуть!
І закувала зозуля, яку я чув
аж колись, у степу.
Зозуля вночі закувала! -
Крізь зарості бамбука
просочується місячне сяйво.
Зозуля! -
Своє “ку-ку” простелила
понад водою.
Хоч за кущами їх не видно,
але збирачки чаю теж, напевно,
заслухалися піснею зозулі!
Мене, сумного,
зроби вже геть печальним,
гірська зозуле!
Соловей улітку
в заростях молодого бамбука
оплакує старість свою.
Виповзай до мене! -
З-під сараю чується
жаб’яче кумкання.
(Скеля, що виступає в море, поділяє узбережжя на Сума і Акасі)
Равлику!
Ріжками покажи,
де Сума’, де Ака’сі.
З кінчика гілочки,
як відквітла пелюстка, злетіла
оболонка цикади.
(Учень Сампу, проводжаючи мене, подарував літнє полотняне кімоно)
Тепер на плечах
я маю тканину легесеньку,
як крильця цикади!
Гул стоїть, -
наче під дзвоном, в який ударили.
Стільки цикад!
Як тихо! -
Скеля в себе вбирає
навіть пісню цикади.
Незабаром помруть! -
Про це навіть думки нема,
коли чуєш цикад.
Через темінь, нічну і свою,
шип у долоню дістав,
полюючи на світляків.
Цих світляків
з місяцями на рисових ділянках
я порівняв би!
Милування світляками!
Та човняр п’яненький,
і рухи його непевні...
Своїми вогниками
світляки на кущах і деревах
позначають оселі квітів?
І навіть прикрощі подорожі
чутливій душі - корисна наука!
В Кісо замучили мухи.
Вдома у мене
комарі напрочуд дрібненькі!
Хоч за це подякує гість.
(“Принади” мандрівного життя)
Блохи! Вошва!
Ще й кінська сеча
тече під подушку.
(Місяць тому в Кікаку померла мати)
І навіть квіти унохана
біля хати без господині
якісь холодні й безглузді!
О квіти унохана!
Темна верба
схилилась перед вами.
Отже, ходімо зі мною!
Будем жувати колосся
і спатимем просто неба.
Мабуть, колосся ланів
жайворонок сльозами жовтить,
співаючи ціле літо.
Схопився за колос,
аби хоч на щось опертись.
О розлука!
Бамбукові паростки!
Як часто в дитинстві
я їх малював!
Як гірко, коли подумаєш:
живе людина - і врешті-решт
стає бамбуковим паростком.
Це справжні коштовності! -
На молодих зелених листочках
грають сонячні промені.
В густющих нетрях
на горі Грозовій
лиш вітер знайде стежку.
І навіть дятли
не руйнують цю хижку
в зеленому гаї!
У цьому літньому гайку
найнадійніше дерево -
вічнозелений дуб!
Це - роса,
лише не холодна, а тепла. -
Нектар у квітці півонії.
Ірис. А ось -
подібний-подібний!
Відбиття у воді.
Побачу іриси -
й відразу хочеться
створити хокку.
(В домі приятеля в Осака)
Милуючись ірисами,
посидіти, погомоніти -
хіба це не подорож!
Листям ірисів
на ногах закріплю
сандалі без поворозок.
Білі маки! -
Посіяні восени дощинки
зійшли й розквітли?
(Коли мій учень Кьороку вирушав у мандри)
Стань подібним
до дум мандрівця, о запах квітів
вічнозеленого дуба!
Ти теж усамітнився
й не показуєш квітів кожному? -
Каштан за хатою.
“Обличчя вечора”!
І очей не відведу,
і тіло не ворухнеться...
Плоди шовковиці! -
Самітницьке вино метелика,
що квітів не знайшов.
Річка Чистий водоспад!
На прозору поверхню впала
зелена хвоїнка з сосни.
Сьомий місяць.
Навіть шоста ніч
вже якась незвичайна!
Початок осені!
Море, як і рисове поле, -
суціль зелене.
Початок осені!
Склав сітку від москітів -
і вкрився, наче ковдрою.
Під казанком із локшиною
перевертаю вуглинки.
Холодна ніч!
Нудоту осінньої ночі
відразу розметала
бесіда друзів!
(Портрет друга)
Подивись-но сюди! -
Я теж сумую...
Глибока осінь.
Вже кінчається осінь.
Але ще є надія
для зеленого мандарина.
Розбурхане море!
Але до острова Садо’
є ще й Молочний Шлях.
Усім своїм виглядом
хмара дає зрозуміти,
що блискавки жде.
(Якось один мудрий монах сказав приблизно так: “Недозрілий Дзен - джерело глибоких ран”. Мені запала ця думка в душу)
Який же високий той,
що не бачить суті життя
у блискавці!
Схід, захід -
повсюди гірко.
Осінній вітер.
Набридла ця подорож!
Скільки сьогодні вже буде днів?
Осінній вітер дме.
Яскраво-яскраво
світить байдуже сонце, але -
вітер уже осінній!
Осінній вітер задув!
Кладовище в Ісе стало
ще більш похмуре.
Вже вітер осінній дме,
а вона зелена,
шкаралуща каштана.
Вимовив слово -
і губи задубіли.
Осінній вітер!
(Оплакую смерть поета Мацукура Ранрана)
Осіннім вітром
зломлений - печалюсь.
Тутовий ціпок.
Поночуйте просто неба,
тоді й збагнете вірші мої!
Осінній вітер.
Хоч з чим його порівнюй -
все даремно! Він ні на що не схожий,
триденний місяць-молодик.
Милуючись місяцем,
навколо ставка проблукав
цілісіньку ніч!
Повний місяць!
Подививсь на поверхню озера -
куди там усім красуням!
Повний місяць.
Хай би їх було більше, ніж два!
Пливемо річкою Сета’.
Хмарки іноді
дають можливість перевести дух.
В час милування місяцем.
Вранішній дзвін! -
Скінчилась мандрівка до місяця,
Розвиднілось до краю.
Друзів, що піднесли мені рис,
я запросив сьогодні ввечері
в гості до повного місяця.
(На горі «Покинута стара»)
Я раптом побачив її -
плаче, самотня...
Разом на місяць дивитимемось!
(Написано на храмі Дзенкодзі)
Місячне сяйво
для всіх напрямків, для всіх сект
одне-єдине!
На згадку траві,
що нею балки мосту поросли,
місяць залишив сяйво.
Росинки - крап-крап.
Може, спробувати ними
змити бруд зі світу!
(Побачив у храмі реліквію - шолом великого Санеморі)
О, жорстока доле! -
Під шоломом славного воїна -
домівка цвіркуна.
(Поховавши свого друга - монаха Доккая)
Усе в цім світі -
похитається, як стебельце під вітром,
і зав’яне назавжди.
І навіть метелик,
доживши до пізньої осені,
спиває росу з хризантем.
Хоч і тоненька ти, хризантемо,
та нікуди не дінешся -
мусиш тримати бутон!
Відлюдницька хижка!
Тут і місяць, і хризантеми,
ще й поле в три тани.
П’ють ранковий чай -
і жодних розмов між монахами.
Хризантеми саме цвітуть.
О аромат хризантем! -
В давній столиці На’ра
між старовинних статуй.
(В домі поетеси Сономе)
На білій хризантемі -
хоч як придивляйся! -
жодної пилинки нема.
Там мою хижку шукайте,
де зарості споришу
і стручки перцю!
Міг би й зеленим лишитись,
але пам’ятає, що він -
червоний перець.
Одна в мене річ -
легкий порожній гарбуз.
Як моє життя!
У горах Кісо підібрав каштан.
Хай буде моїм подарунком
людям суєтного світу!
(Вирушаю з Едо на батьківщину)
Тут десять осеней прожив.
І тепер навпаки:
Едо - моя батьківщина!
На щойно зжатий
клаптик поля сів журавель!
Осінь у селі.
То мене проводжали,
то я проводжав... І нарешті -
осінь у горах Кісо’.
Метеликом так і не ставши,
дожила до глибокої осені
овочева гусінь.
Чому цієї осені
ти так постарів?
Птах серед хмар.
Така холодна вода! -
Ніяк не може заснути
чайка на хвилях.
Місяць! Квіти!
Від цих глупств наведе на розум
зимова холоднеча.
Сьогодні вдало заночував! -
У відведеній мені кімнаті -
сяйво грудневого місяця.
Навіщо в місто,
у гамір грудневого ранку,
вороне, ти летиш?
Кінчається рік. Під звуки
товчення рису в чужих домах
засипати так важко!
Вже закінчився рік,
а я і досі - під брилем,
у сандалях з соломи.
(Одержував від людей подаяння, просив милостиню, і так потихеньку, не померши з голоду, дожив до кінця року)
Та я ще себе
до щасливчиків зарахую
на старості літ!
То на сніг, то на місяць -
розпорошив свій час, як хотів!
Кінчається рік.
І в мушлі своїй
живи недаремно, молюск!
Побажання в кінці року.
Аніяких думок
не лишилось в моїй голові
наприкінці року!
Чи вже про весну,
чи про минулий рік думати?
Передостанній день року.
(В одинадцятий день десятого місяця, вирушаючи в далеку подорож, написав прощальний вірш)
“Мандрівцю!” - Так віднині
будуть кликати мене...
Починається зимна мжичка.
Починається зимна мжичка.
Мавпа має вигляд такий,
ніби хоче й собі плаща.
Принаймні у перший день
зимової мжички і ви, молоді,
станьте старими в душі!
“Починається мрячна пора”.
Я б оце “починається” замінив
на “в моїй душі”.
Десь поблизу дощить?
Несучи в руках парасольку,
пройшов повз мене монах.
(Потрапив у гостинний дім)
Тут, нарешті, у море,
кину свої солом’яні сандалі
і бриль, просяклий дощем!
Дощить та й дощить!
Свіжа стерня на полі
вже почорніла.
Цікаво, цікаво,
чи перейде сьогодні у сніг
оцей холодний дощ?
(Відшукав відлюдницьку хижку приятеля)
Як я і думав -
похмура від інею
напіврозвалена хата!
(Під час хвороби)
Не сплю, п’ю ліки.
Хоча б і не хворів, хіба заснеш,
як на подушці іній!
На зжатому полі,
де знову почали з’являтися паростки, -
квіти інею вранці!
Це ж, мабуть, цілісіньку ніч
морозив бамбукове листя іній,
що ним я милуюсь уранці!
Перший сніг! -
Аж довгі листки нарцисів
позгиналися!
Сніги та й сніги...
Зима вже кінчається, а сяйво -
як від осінньої повні!
Нумо, друзі,
ходім милуватися снігом. -
Блукатимем, поки впадемо!
Складач безглуздих тривіршів...
Так, зараз, під вітром скаженим,
я схожий на Тікусая!
Поривчастий вітер
сховався в бамбуковім гаї? -
Бо раптом затих.
Набридла столиця.
Вирішив серед вітрів
поселитися взимку.
Жодної росинки
не проллє хризантема -
вони скрижаніли.
І зимування - свято,
якщо в твоєму серці -
квітуча слива!
Давно вже замовк цвіркун,
та сьогодні знов заспівав! -
Розпалили жаровню.
Вже випав сніг
і раптом - гвоздика розквітла?
Вогонь у жаровні.
(Батько оплакує сина)
Навіть жаринки
гаснуть! - Падають на них
і киплять сльози.
(В дорожнім заїзді)
Вогонь проб’ється крізь попіл -
і на стіні з’являється
тінь мандрівця.
З-під ватного халата на землі
молитва чується. -
Нічліг мандрівця.
Зморши на ньому розгладжу
і вирушу милуватися снігом. -
Старе паперове плаття!
Зрадів, побачивши
самотнього сокола.
Мис Ірагодзакі.
Над морем смеркло.
Лиш голос дикої качки
ледь-ледь біліє.
Тисячолітній краєвид
утворило в саду
опале листя.
Щоб холодний вітер
був запашний? -
Вдруге розквітли квіти.
Нарцис цвіте!
Віддзеркалюються одне в одному
біла ширма і квітка.
(Слова “трава висохла, дерева оголились” навіюють відчуття зими)
Води висохла,
каміння оголилось! -
А відчуття зими нема.
Зимовий сад уночі!
І місяць - тонюсінькій, як ниточка,
і пісня цикади...
© Aerius, 2004